Читать онлайн книгу "Санькя"

Санькя
Захар Прилепин


«Санькя» – героiчний роман про молодих iдеалiстiв, якi протистоять жорстокому бездарному ладу, сучасна версiя «Матерi» Максима Горького. Початок двохтисячних. Мiтинги, бiйки, спалення «Макдоналдсiв», допити в «органах», любов до Батькiвщини i любов до дiвчини, ненависть до «буржуiв» i до влади, свинцева безнадiя росiйського побуту з його пияцтвом, брудом, злиднями, вiдсутнiстю у людей будь-якоi надii на краще i вогнище приреченоi революцii у фiналi… І на тлi всього цього – доля головного героя роману Сашка Тишина, якого бабуся з дiдусем ласкаво називають Санькя. Вiн намагаеться змiнити свiт, проте у який спосiб?…





Захар Прилепiн

Санькя





Роздiл перший


Їх не пустили на трибуну.

Сашко дивився пiд ноги: очi втомилися вiд червоних полотен i сiрих свит.



Червоне миготiло поблизу, торкалося обличчя, iнодi овiваючи запахом злежаноi тканини.

Сiре стояло за огородженням. «Строковики», однаковi, невисокi, курнi, що в’яло стискали довгi кийки. Мiлiцiонери з важкими, бордовими вiд роздратування обличчями. Неодмiнний офiцер, який молодцювато, з викликом, дивиться у натовп. Його нахабнi руки – на верхнiй поперечинi огорожi, що вiдокремлюе протестувальникiв вiд охоронцiв правопорядку й вiд усього мiста.

Декiлька вусатих пiдполковникiв, – пiд iхнiми бушлатами вгадувалися натлумленi животи. Десь мав бути й полковник, найважливiший та дiловитий. Сашко щоразу намагався вгадати, який вiн буде цього разу – верховний розпорядник мiтингу опозицii, вiдповiдальний за порядок. Інодi це бував сухорлявий, з аскетичними щоками чоловiк iз тих, якi гидливо ганяють розжирiлих пiдполiв. Інодi вiн сам був як тi пiдполи, тiльки ще бiльший, ще важчий, але рухливiший, бадьорiший, iз частою посмiшкою на обличчi, з мiцними зубами. Зустрiчався ще третiй типаж – приходив зовсiм маленький чоловiк, схожий на гриб, але здатний дуже стрiмко рухатися на швидких нiжках за рядами мiлiцii…

Жодного власника полковницьких зiрок Сашко поки не примiтив.

Трохи далi, за огорожею, гуркотiли й вищали машини, нескiнченно розгойдувалися важкi дверi метро, курнi бомжi збирали пляшки, дiловито оглядаючи горлечка. Кавказець пив лимонад, спостерiгаючи за мiтингом з-за спин мiлiцiонерiв. Сашко випадково пiймав його погляд. Кавказець вiдвернувся й пiшов геть.

Сашко примiтив неподалiк за огорожею автобуси, на яких був герб iз зубастим звiром. Вiкна автобусiв були зашторенi, iнодi шторки посмикувались. В автобусах хтось сидiв. Чекав можливостi вийти, вибiгти, стискаючи у твердому кулаку короткий гумовий цiпок i шукаючи, кого б ударити зле, iз замахом i наповал.

– Бачиш, еге ж? – запитав його Веня, сонний, похмiльний, з очима, заплилими, мов переваренi пельменi.

Сашко кивнув.

Надiя на те, що на мiтинг не прибуде спецназ, була невелика, i вона не виправдалася.

Веня посмiхався, немов з автобуса, коли наспiе момент, вилетять не камуфляжнi дияволи у важких шоломах, а клоуни з повiтряними кульками.

Сашко безцiльно рушив до натовпу, зiгнаного за огородження.

«Як зачумлених зiбрали…»

Огородження складалося з двометрових секцiй, уздовж яких iз рiвними промiжками стояли люди у формi.

Веня пiшов слiдом за Сашком. Їхня колона перебувала на iншому боцi площi, i вже було чути чистий голос Яни, яка шикувала хлопчакiв та дiвчисьок. Бiльшiсть тих, кого розглядав i торкався на ходу Сашко, виглядали погано й бiдно. Майже всi вони були глибоко й роздратовано лiтнi.

У iхнiй поведiнцi проглядалося щось приречене, немов вони прийшли сюди з останнiх сил i бажають тут померти. Портрети, якi вони несли на руках, притискаючи до грудей, зображували вождiв, i вождi були явно молодшi за тих, хто тут зiбрався. Миготiло м’яко всмiхнене обличчя Ленiна, збiльшене зображення, знайоме Сашковi ще по букварю. Випливало на тремтливих старечих руках спокiйне обличчя спадкоемця Іллiча. Спадкоемець був у кашкетi й погонах генералiсимуса.

Їм пропонували надрукованi на сiрому паперi тонкi газети, Сашко вiдмовлявся, Веня весело огризався.

Сьогоднiшня подiя викликала сумiш жалю й туги.

Кiлька сотень або, можливо, кiлька тисяч людей два-три рази на рiк збиралися на цiй площi – у якiйсь нез’ясованiй упевненостi, що iхнi сумнi сходки стануть причиною падiння осоружноi влади.

За минулi з часу буржуазного перевороту роки учасники мiтингiв остаточно постарiли й нiкого вже не лякали.

Правда, чотири роки тому колишнiй офiцер i, як не дивно, фiлософ, розумник, оригiнал Костенко вперше вивiв на площу юрбу злих молодикiв, якi не завжди розумiли, що роблять серед червоних прапорiв i лiтнiх людей. За кiлька рокiв хлопцi пiдросли й прославилися своiми нахабними акцiями й гучними бiйками. Тепер рiзношерстого молодняку в партii Костенка набралося стiльки, що сьогоднiшнiй мiтинг наказали обнести залiзною огорожею. Щоб не виплеснулося…

Інодi мiцнi, яснi старики з iнтересом, надiею й легким сумнiвом вдивлялися в Сашка й Веню.

На трибунi статечно перетоптувався депутат патрiотичноi парламентськоi фракцii. Навiть здалеку було помiтно його рожеве, гладке обличчя, яке бувае тiльки в людей, якi добре харчуються, що вiдрiзняло депутата вiд усiх поруч – сiрих i метушливих.

Депутат був одягнений у чорне, дорогого крою пальто. Смушкову шапку вiн зняв – i стояв перед народом з непокритою головою. Хтось iз челядi, яка юрмилася позаду депутата, тримав цю шапку в руках.

Пiд трибуною були розвiшанi транспаранти з безглуздими написами, якi нiколи й нiкого не змогли б надихнути на жодний вчинок.

Сашко морщився читаючи.

Їм не дозволили виступити, поскаржившись на вiдсутнiсть часу, i м’яко попросили не займати сходи на трибуну. Сашко, що стояв на передостаннiй сходинцi, дивився знизу нагору на органiзатора. Органiзатор зображував незвичайну зайнятiсть:

– Давайте, хлопцi, давайте. Іншим разом.

– Що там з Костенком? – уже спускаючись, почув Сашко басовитий, виразний голос депутата. Депутат примiтив червону пов’язку з агресивною символiкою на руцi Сашка й поставив це запитання органiзаторовi, який одразу полегшено вiдвернувся.

– Сидить, – донеслася вiдповiдь, у голосi звучала нотка ехидства, втiм, вона миттево зникла, коли депутат пробасив роздратовано:

– Я знаю, що сидить.

– П’ятнадцять рокiв йому дадуть, кажуть, – поспiшно й серйозно, уже з певним жалем про долю Костенка, вiдповiв органiзатор.

Тi кiлька митей, що тривала розмова, Сашко стояв не рухаючись на вузьких сходах, цiлком вiдверто пiдслухуючи. Сходинкою нижче за нього чекала жiнка похилого вiку, що пiднiмалася на трибуну.

– Ну, ти спускаешся чи нi? – запитала вона непривiтно.

Сашко зiстрибнув зi сходiв на асфальт.

– Унизу покричiть, – сказала вона Сашковi вже услiд. – Рано вам поки що на трибунах…

Веня, який очiкував на Сашка внизу, про все догадався й нiчого не запитав. Схоже, йому було однаково – пустять iх на трибуну чи нi.

У кишенях Веня перекочував кiлька десяткiв петард. Інодi вiн витягав iх по однiй i крутив перед очима, немов не розумiючи, що це.

– Курити е? – запитав Веня в Сашка. – Я тобi говорив…

– Справдi? – посмiхнувся Сашко спантеличено. – А що ти говорив?

Вони знову вибралися з натовпу до своеi колони, що вже почала шикуватися.

Яна, чорноволоса, у короткiй витонченiй куртцi, з облямованими хутром каптуром i рукавами, ходила уздовж рядiв, викрикуючи команди. На нiй були трохи розкльошенi унизу блакитнi джинси, виглядала вона чарiвно.

Сашко знав, що вона була коханкою Костенка.

Костенко справдi сидiв у в’язницi, пiд слiдством, його взяли за купiвлю зброi, усього декiлькох автоматiв, а вони, його зграя, його паства, його ватага – вони стояли нервовими рядами, обличчя у чорних пов’язках, чола пiтнi, очi озвiрiлi.

Незрозумiлi, дивнi, юнi, зiбранi з усiх куточкiв краiни, об’еднанi невiдомо чим, якоюсь позначкою, карбом, поставленим при народженнi.

Десь тут був Матвiй – той, хто очолив партiю пiд час вiдсутностi Костенка. Але Матвiй сьогоднi не стояв у колонi, спостерiгав оддалiк.

Яна пiднесла до обличчя мегафон i змахнула рукою. Їi голос миттево розчинився у единому крику, залишилася звучати лише перша, грiмкотлива, дзвiнка буква.

Сашко ще стояв бiля рядiв, не знайшовши свого мiсця, але молода його горлянка вже була роззявлена в лементi – краем ока вiн бачив голубiв, якi злякано злетiли з асфальту, нервового офiцера, «строковикiв», якi стояли за огорожею, вони одразу почали перехоплювати кийки млявими руками. Сашко кричав разом з усiма, й очi його наливалися тiею необхiдною для лементу порожнечею, що в усi столiття передувала атацi. Їх було сiмсот, i вони вигукували одне слово: «Революцiя!»

– Тiшин! – махнули йому рукою. – Іди сюди!

Вiн став у перший ряд, крайнiм лiворуч, поруч iз Венею, похмiльнi очi якого, ще недавно схожi на переваренi пельменi, стали червоними, нiби запеченими, немов iх поклали на розжарену сковороду.

– Ходи звiдси, бабцю! – смiявся Веня.

Бiля рядiв стояла бабуся, i в той момент, коли всi на мить замовкли, Сашко почув ii голос, вона, очевидно, вже не вперше, повторювала те саме:

– Дурнi! Ви – провокатори! Ваш Костенко спецiально до в’язницi сiв, щоб прославитися! Вас жиди сюди привели!

Повз бабусю, не звертаючи уваги, пройшла Яна – чорнява, з обличчям яскравим i оголеним, як вiдкритий перелом.

– Нехрист! – вигукнула iй в обличчя бабуся, але Яна вже пiшла, щиро байдужа.

Бабуся шаснула гострими вiчками по рядах революцiонерiв i знайшла Сашка.

– Жиди привели! – повторила вона ще раз. – Ось ти жид! Жид i «есесiвець»!

Сашка тихенько пiдштовхнули в спину товаришi, шеренга рушила.

– Ре-во-лю-цi-я! – тремтiло й вiбрувало по всiй площi, перекриваючи баса на трибунах, переговори мiлiцii по рацiях, голоси iнших учасникiв мiтингу.

– «Союз створювачiв»! Хлопцi! – волали до них iз трибуни. – Ви не кричати сюди прийшли! Давайте поводитися пристойно…

Шеренга, розмахуючи червоно-чорними прапорами, рухалася до огорожi повз трибуну. Щiльно, наповнюючи нудотним болем вушнi раковини, стояв невпинний лемент.

– Президента! – викрикувала лунко Яна.

– Топити у Волзi! – озивалися у сiмсот горлянок.

– Губернатора!

– Топити у Волзi!

– Ну зробiть хто-небудь хоч щось, добродii… – безпорадно благав спiкер з трибуни, i це недоречне тут «добродii» донеслося до Сашка i навiть змусило б його посмiхнутися, якби вiн не кричав хрипло, невпинно й до холоду в зубах:

– Ми ненавидимо уряд!

Усе в окрузi ввiйшло в ритм цього лементу, вiд лементу розгойдувалися дверi метро, у такт лементу метушилися сiрi бушлати, сичали рацii, сигналили авто.

– Любов i вiйна! Любов i вiйна!

– Любов i любов! – переiнакшив Сашко, побачивши ще раз Яну, що рiзко розвернулася перед першим рядом, каптур ii злетiв i опав.

«Як солодко пахне цей каптур усерединi… ii головою… – подумав Сашко й одразу ж забув почуття, що випадково поманило десь усерединi. -…Як тульським пряником…» – ще звiдкись навздогiн впала думка, i Сашко навiть не зрозумiв, про що йому подумалося, до чого.

– Ви зриваете мiтинг! – кричала, намагаючись схопити Яну за рукав, якась жiнка, що, очевидно, прибiгла сюди з трибуни. – «Союз»! – волала вона до першого ряду, намагаючись заглянути хлопцям у вiчi. – Ви ж називаете себе «Союз створювачiв»! Що ви творите? Ви творите розбрат!

– Мiтингувати сюди прийшла? У цей загiн? – запитала Яна, рiзко опустивши мегафон. – От i мiтингуй собi. Ми зараз пiдемо.

Вони вже стояли в огорожi, i Сашко бачив збентеженi очi мiлiцiонерiв i офiцера, який кричав щось у рацiю.

– Так! – кричав вiн. – Нехай спецназ пiдходить. Цi, бля, «есесiвцi» сюди лiзуть.

– Ми манiяки, ми доведемо! – старанно, злагоджено, хором репетувала шеренга, притоптуючи й розмахуючи прапорами.

Веня повернувся обличчям до ряду, спиною до мiлiцii й огорожi, i швидко роздав петарди наступному ряду:

– Запалюй!

Замовкла трибуна, усi дивилися на шеренгу, яка лунко й невпинно галасувала свое.

Разом бахнуло кiлька петард, слiдом у мiлiцiю полетiв вибухопакет – плюхнувся й мутно задимився бiля офiцера, який зразу ж шарахнувся з переляку.

Сашко побачив, як якийсь мiлiцiонер, що не розiбрався, у чому справа, розвернувся й побiг невiдомо куди по вулицi, лише кашкет його покотився.

– Ре-во-лю-цi-я! – лунало вже на гранi iстерики, i шеренга тупотiла в лад кросiвками й розбитими берцями.

Над шеренгою спалахнуло кiлька фаерiв.

Сашко вже тримав у руках огорожу й тягнув ii на себе. З iншого боку в огорожу вчепилися ошалiлi мiлiцiонери.

Із-за iхнiх спин розмахував кийком офiцер, намагаючись поцiлити Сашковi по головi. Сашко ухилявся, то вiдпускаючи огорожу, то знову боязко хапаючись за неi, немов за гаряче залiзо.

Офiцер перехопив кийок в iншу руку й, приловчившись, збоку влiпив удар Венi, на щоцi його миттево з’явився розпухлий червоний рубець.

– Древко! – обернувшись назад, бiснувато посмiхаючись, крикнув Веня. – Древко сюди!

Йому передали прапор. Веня ривком зiрвав матерiю й одразу ж, могутньо замахнувшись древком, обрушив його на офiцера. Той якраз iз захватом тикав гнучким кийком комусь в обличчя й не побачив удару.

Кашкет його злiз на потилицю, кров одразу потекла рiвним струмочком посеред чола й у перенiсся розiйшлася по бровах, щоках i очницях.

Офiцер дивився нагору, вивернувши одурiлi очi, немов намагаючись побачити рану.

На плече Сашковi лягло, подiбно до списа, ще одне древко, тканина прапора звiсилася вниз. Краем ока вiн побачив iншi прапори, спрямованi вiстрями в мiлiцiонерiв i «строковикiв», що стримували огорожу.

Позаду на Сашка надавили ще раз, так сильно, що вiн повалився. Падаючи, Сашко вперся руками в груди «строковиковi», той злякано моргав, пiднявши вертикально кийок, чи то не вмiючи ним розмахнутися, чи то боячись ударити.

Сашко втримався на ногах, вiдштовхнув «строковика» i, схопившись за секцiю огорожi, яку вже нiхто не тримав, пiдняв вгору над головою. Ватага, що невпинно репетувала, вирвалася iз загону. Мiлiцiонери вiдбiгли, нерiшуче дивлячись на втiкачiв. Хтось повiв офiцера з розбитою головою до мiлiцейськоi машини.

– Хлопцi, я вас благаю! – запiзнiло кричав хтось на трибунi.

Звiдкись iзбоку вже набiгали омонiвцi, дужi хлопцi в камуфляжi.

«Трое… – схопив очима Сашко. – Поки тiльки трое».

Ледь не вивернувши суглоби, Сашко кинув огорожу в iхнiй бiк. Вона загуркотiла на асфальтi, не долетiвши до втiкачiв. Сашко бачив, що зупиненi омонiвцi кричать йому щось зле, але слiв не розiбрав. Вони знову рушили на нього, i тодi Сашко схопив ще одну секцiю.

Кинута огорожа накрила одного з омонiвцiв, вiн криво завалився пiд вагою важкого залiза. Двое iнших стали його визволяти.

– Зберiгаемо спокiй! – викрикували з трибуни. – Продовжуемо мiтинг!

Хлопцi рвонули уперед, по проспекту. Мiлiцiя безсило стояла, немов почесна варта, що пропускае до мiста натовп, який вже ревiв од щастя. Площа перетiкала в пiшохiдну вулицю, але першими вони налетiли на стоянку таксi бiля дороги й торговельнi ряди з квiтами.

Продавщицi вiдбiгали, хапаючи квiти в оберемок. Похапцем, ще не навмисно, ще випадково, натовп збив одну урну й кошик iз трояндами, тюльпанами й гвоздиками – i одразу сподобалося, одразу зачепило. Коли до торговельних рядiв пiдлетiв Сашко, уся вулиця була посипана червоним, жовтим, рожевим, бордовим. Усе це хрускотiло пiд ногами, ламалися стебла.

Сашко чомусь схопив декiлька, напевно, три або чотири букети з iще не скинутоi додолу стiйки з квiтами й недовго бiг з ними, не одразу зрозумiвши безглуздiсть свого вчинку. Пробiгаючи повз автостоянку, вiн бачив, як переляканий таксист натиснув на газ i кiлька метрiв тяг по дорозi пасажирку, яка вчепилася за дверi, ще не встигнувши сiсти, i нестямно верещала. Іншi таксi, сигналячи й щомитi гальмуючи, хутко роз’iжджалися врiзнобiч. Сашко обсипав квiтами злиденну бiженку, яка сидiла на асфальтi з незмiнною дитиною на руках, i ледь не збив Веню, який зупинився бiля вiтрини, мабуть, у пошуках пiдходящого знаряддя.

Веня примiтив смiттеву урну, i за мить вона обрушилася на скло, пролунав гуркiт.

У цей недiльний ранок людей було ще мало. Поодинокi перехожi розходилися, кваплячись i навiть не оглядаючись. Чоловiк у синьому плащi вибiг з магазину й подрiботiв нагору по вулицi. Ненадовго з’явився охоронець у чорному пiджацi й одразу ж зник у дверях, щось волаючи в стiльниковий телефон.

На iншому боцi вулицi стояла гарна iномарка – хтось, знехтувавши стражiв дорiг i права пiшоходiв, припаркувався саме тут. Машина давно вже верещала сигналiзацiею, чим, скорiш за все, i викликала роздратування бурхливого натовпу. Кiлька хлопцiв напрочуд легко перевернули машину набiк i потiм завалили ii на дах.

Вище по вулицi стояло ще кiлька машин – i незабаром на iхнiх дахах з дикою, майже тваринною, але мовчазною радiстю стрибали хлопцi й дiвчата. Шукаючи, що б таке зламати, – причому зламати голосно, iз хряскотом, ущент, – рухалися по вулицi, уперше наодинцi, сам на сам iз мiстом.

Хлопцi робили свою справу без лементу, злобливо й майже спокiйно.

З моторошним залiзним брязкотом упало на асфальт кiлька вуличних гральних автоматiв.

Хтось зумiв розхитати й виламати огорожу лiтнього кафе – з огорожi зняли гарнi чорнi ланцюги, огорожа полетiла в яскраво розфарбованi вiкна кафе. Хтось порiзався й намотав на роздерту руку шматок атласноi штори, витягнутоi з кафе разом iз гардиною.

Костя Соловий, високий, дуже вродливий дивний тип – у бiлому пiджацi, у бiлих штанях, у бiлих гостроносих черевиках, якi дивно пасували до його загострених вух вампiра, – схопив чорного ланцюга й, спритно розмахуючи ним, оббивав усi зустрiнутi лiхтарi.

До нього не пiдходили близько – ланцюг робив виразнi, важкi кола, i якби не дурний гамiр навколо, можна було б почути створюване ланцюгом при круговому русi тихе пiдвивання.

За вiтриною магазину одягу стояли тонкорукi, з маленькими головами манекени, якi зображали красунь у коротких спiдницях i яскравих кофтинках. Розтрощивши вiтрину, красунь витягли й роздерли на частини. Натовп не без переляку натикався на знiвеченi, безногi або безголовi тiла, якi валялися на асфальтi.

Схоже, мiлiцii все-таки вдалося вiдрiзати й утримати за огорожею частину колони «Союзу» – Сашко бачив, що хлопцiв лишилося менше, мабуть, усього осiб двiстi. Багато хто вже прямував у двори, розумiючи: довго свято не протривае.

– Менти! – вигукнули десь, i орава рвонула по вулицi нагору, валячи урни, обрушуючи лотки.

Лунав невпинний дзенькiт розбитого скла. Зненацька яскравими стали у цей ранок змiшанi i дрiбно перемеленi кольори мiста.

Серед натовпу снували з вiдеокамерами журналiсти – дiловитi й навiть, здаеться, вдоволенi з того, що вiдбуваеться.

– Туди! Скорiше! – поганяв оператора чоловiк з мiкрофоном.

Сашко робив свою справу з ясною головою, вiдганяючи iншi почуття, крiм бажання розбити й зламати якнайбiльше.

На асфальтi, вiн побачив, лежали плюшевi iграшки, що служили призами в розбитому й поваленому скляному iгровому автоматi, – рожевi й жовтi, жалюгiднi, наче загубленi.

Казна-звiдки назустрiч хлопцям вибiг невисокий майор пенсiйного вiку.

– Стояти! – викрикнув вiн, i в його оклику одразу ж вiдчулося, що йому самому страшно, i вiн не дуже-то прагне, щоб хто-небудь його послухався. Назустрiч йому бiг Веня, не зупиняючись, вiн пiдстрибнув i вдарив майора ногою у груди. Той упав, розкинувши руки.

Сашко рiзко спинився бiля старого майора, борючись iз бажанням пiдняти його, допомогти встати, навiть вибачитися.

Майор судомно хапався за кобуру, але потiм, замiсть того щоб витягнути пiстолета, вiн зi страху випустив зброю з рук.

Тодi заволав з матюками на Сашка, i той передумав йому допомагати i навiть стрибнув на кашкет майора, що валявся вiддалiк.

– Ти що робиш? – запитав майор, сiвши на зад. Вiн виглядав якось по-дурному: зовсiм старий чоловiк, без кашкета, що сидiв на асфальтi.

– Ви самi у всьому виннi! – сказав Сашко зле. Вiн розвернувся, щоб бiгти далi, i його одразу схопив за рукав Веня, який розвернув його у зворотний бiк.

– Там «космонавти». Давай… куди-небудь…

Пробiгши повз вивiску «Дарунки природи», на якiй були вiдсутнi три обiрванi лiтери «Р», повз розбитi виразними зигзагами вiтрини, вони влетiли в засцяний дворик i одразу потрапили до тупика.

– Бля, я не знаю цього району! – сказав Веня посмiхаючись. І додав, без паузи й теж весело: – Там мочать усiх наглухо, цi «космонавти». Затоптують нахер. Вони об’iхали нас по сусiднiй вулицi, тепер зверху зганяють униз, до ментiв…

Сашко оглядав стiни, сподiваючись знайти лазiвку.

– Сходи, – сказав Сашко.

Нагору, на чотириповерховий будинок вели пожежнi сходи, але доплигнути до них було неможливо – високо.

– Давай ти станеш менi на плечi, – запропонував Веня.

Сашко подивився на нього посмiхаючись i навiть, напевно, з нiжнiстю. Адже Веня не сказав: «Давай я стану тобi на плечi».

– А ти тут зариешся у пiсок, – вiдповiв Сашко.

– Прикинуся шлангом, – продовжив Веня й зареготав дурнувато. – Ой, тiтонько! – вiн рiзко обiрвав смiх, примiтивши щось.

Веня пiдбiг до вiкна першого поверху й забарабанив у скло.

– Тiтонько, не йди!

Жiнка повернулася до вiкна, кивнула головою: «Чого треба?»

– Нас доганяють! Там! Б’ють i доганяють! Вiдчинить вiкно! Доганяють! – Веня почав безумно жестикулювати. Вiн явно ще не вирiшив, кого йому зображувати: плаксивого юного iдiота й тиснути на «тiтонько, пожалiйте!» або серйозного молодого хлопця, у якого проблеми з законом: «Допоможiть, жiночко! Із кожним може трапитися!» Врештi-решт, двi цi личини безсистемно мiнялися на обличчi у Венi, не викликаючи у жiнки за вiкном довiри.

– Бля, хоч би бабця яка була. Бабця б пожалiла, – вилаявся Веня, коли жiнка, так i не вiдповiвши нiчого, засмикнула штори, втiм, залишившись стояти бiля вiкна: угадувався ii важкий силует.

– У неi, напевно, iншi вiкна виходять на вулицю… – сказав Сашко й обiрвав фразу: i так було ясно, коли жiнка бачила, що вони там витворяли, вона iх нiколи не впустить.

– У нас ще хвилини двi… – прикинув Веня, явно прослухавши вiдповiдь. – Сашко, побався! – згадав вiн, – «побався» було його улюбленим слiвцем, яке мало безлiч значень, цього разу воно означало: «Зараз я тебе здивую!» – Там попереду нас спортсмен бiг, бiгун. Легкоатлет, точно. Ранкова недiльна пробiжка. Вiн першим вибiг на спецназ. У червоних трусах. Ех, вони його й нахерячили одразу! Дебiли, бля. Змiцнив здоров’я хлопець…

Пролунали кроки, i Веня застиг з посмiшкою на обличчi, а Сашковi захотiлося присiсти або навiть прилягти.

У двiр забiг Льоха Рогов – хлопець звiдкись iз Пiвночi. Із Северодвiнська, здаеться.

Вони були ледь знайомi, але Сашко вже примiтив Льошку – оцiнивши його твердий, ненапускний спокiй.

– Ви чого тут стоiте? – запитав Льоха рiвним голосом.

– Там уже менти? – вiдповiв Сашко питанням на питання.

– Метрiв сто ще буде до них. Тут тупик? Сусiднiй двiр, здаеться, прохiдний. Я тут гуляв учора.

Вулиця знову бахнула по очах усiм своiм розвалом i розгромом.

– Тачку пiдпалили! – вигукнув Веня радiсно.

У повiтрi стояв гамiр собачого гавкоту, сирен, свисткiв.

Сашко примiтив ще двi перекинутi машини, одна з них – метрiв за сiмдесят нижче по вулицi – дiйсно, горiла. Нiхто не пiдходив до неi близько. Тому, схоже, i не з’явилася ще мiлiцiя, яка просто лякалася вибуху. Друга – розмiрено погойдувалася на даху за десять метрiв од хлопцiв.

Бiля неi пританцьовувала пiд виття сигналки баба-алкоголiчка, iз брудним обличчям i вологими, немов вивернута щока, губами. Баба посмiхалася, розкриваючи беззубого рота.

Трохи вiддалiк стояв парубок з дипломатом, чомусь тримаючи в руцi ключi.

«Це його машина», – здогадався Сашко.

Веня зупинився на мить:

– Чуеш, земеля! – покликав вiн парубка, який нервово кривив обличчя.

Той обернувся.

– Виключи сирену, дратуе! – попросив Веня посмiхаючись, показуючи при цьому рукою, як вимкнути сигналiзацiю, натиснувши кнопку на брелку.

Вони влетiли до двору й помчали, перескакуючи через лавицi, оббiгаючи альтанки й гiрки дитячого майданчика. Майже на льоту Сашко штовхнув чомусь iржавий кiстяк гойдалки й кiлька секунд ще чув за спиною ii ритмiчне поскрипування. Слiдом за хлопцями, важко тупотячи, бiгли трое мiлiцiонерiв, якi грiзно вимагали зупинитися. Перший з них, як побачив Сашко, що обернувся на лемент, ледь устигав слiдом за вiвчаркою, яку ледве втримував на повiдку.

«Спустять собаку чи нi?» – подумав Сашко вiдсторонено, немов не про себе. Вирiшив бiльше не оглядатися.

Хлопцi вибiгли з дворика на трамвайну зупинку, людей майже не було, а так хотiлося загубитися в натовпi.

Вiд зупинки вiд’iжджав трамвай. Вони побiгли за ним i метрiв через тридцять нагнали його залiзну тушу.

Веня нiсся першим i радiсно розмахував руками, викрикуючи щось несусвiтне й роблячи шаленi знаки вагоноводу, чие незадоволене обличчя миготiло в дзеркалi заднього виду.

Трамвай зупинився, вiдчинилися середнi дверi вагона, хлопцi влетiли у трамвай, Льоха Рогов одразу пiдбiг до кабiни вагоновода. Сашко помiтив, як вiн, щось говорячи, сунув iй купюру, вибачився й закрив дверi. Вагон рушив.

Із дворика вибiгли мiлiцiонери, по iхнiх рухах було видно, що вони одразу здогадалися, куди подiлися втiкачi.

Веня виставив iм середнi пальцi обох рук, коли трамвай рiзко спинився.

Переднi дверi вiдкрилися, й увiйшли п’ять чи шiсть спецназiвцiв. Веня натиснув кнопку екстреного виходу, дверi повiльно й з незадоволеним шипом поповзли, але цi амбали вже були поруч i зразу ж ударили Веню головою об поручень.

Сашко одразу закрив голову руками. Пiдганяючи мiцними стусанами, Сашка витягли на вулицю.

На вулицi його, мiцною долонею схопивши за комiр, ударили головою об трамвай. Очi трохи почервонiли. Терпiти можна…

Хлопцiв поставили на «розтяжку» – змусивши скласти руки за головою, чолом упертися в залiзну оббивку трамвая, а ноги розставити максимально широко. Щоб вийшло дуже широко, по ногах теж кiлька разiв ударили.

Спецназiвцям, звичайно, хотiлося бiльшого. Вони так красиво взяли бiгунiв – важкий азарт кипiв у кожному з них, вимагаючи негайно роздерти впiйманих на шматки. Але цiкавi пасажирськi обличчя, якi притулилися до скла трамвая, заважали ловцям розвернутися на повну. Вони нервово тупцювали, стискаючи кийки, кривлячи обличчя.

Ледве повернувши голову, Сашко побачив, що Веня й Рогов, розкаряченi так само, як i вiн, стоять трохи далi.

Запрацював мотор, i ПАЗик, який перекрив рейки, здав назад.

– Ну що, вантажити iх? – пролунав голос. – Треба iм, бля, улаштувати революцiю.

– Що, сучий син? Революцii захотiв? – викрикнули десь поруч iз Сашком, але не йому, а, схоже, Венi. – Червоною революцiйною кров’ю сцяти будеш за пiвгодини!

Пролунав удар, ще один. Не стерпiв хтось, захльоснуло…

Сашко повернув голову до Венi й одразу отримав важкого удара в потилицю, немов хтось стояв за спиною i тiльки й чекав приводу, щоб ударити.

– Тобi сказали руки за голову й не ворушитися?

Тут ще й собака приспiв, а з ним – тi мiлiцiонери, про наближення яких можна було здогадатися з наростання невпинних, недорiкуватих матюкiв.

Собаку, судячи з гавкоту й шарканини, ледве стримували. Увесь зiщулившись, Сашко щомитi очiкував, що зараз йому викусять шматок стегна.

– Нi, ну що тварюки… роблять!.. – лаявся один iз мiлiцiонерiв, вiддихуючись. – Усю вулицю розхерячили… магазини… машини… Це ж тварюки справжнi… Їх, тварюк, треба застрелити прямо тут!.. Ти що, гаденя, робиш? – звернувся вiн до Венi, що впирався головою в трамвай. – Га? Тебе, шмаркачу, запитую! Ти що робиш?

– Тримаю трамвай, – вiдповiв Веня ясним – i тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посмiхнувся до червоноi боковини трамвая, що приемно холодила пiтне чоло.

– Ах, ти… – почув Сашко голос мiлiцiонера й, зрозумiвши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.

– Га? – викрикував мiлiцiонер, як i ранiше важко дихаючи. – Ще? Га? Нi, ти вiдповiдай? Ще?

– Побався, – вiдповiв Веня голосно, i це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потiм час прийде, подивимося…».

Тут вступив уже хтось iз камуфляжних чортяк:

– Ти як iз дядьком мiлiцiонером розмовляеш?

Вiн ударив – начебто змахнув косою – своею величезною важкою ногою у берцi Венi пiд колiно, i той рiзко, гакнувши вiд несподiванки, упав. Йому одразу iз силою наступили берцем на обличчя.

– Агов, кiнчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.

Очевидно, йому дiсталося б теж, але iхню увагу вiдволiкла вагоновод:

– Шановнi! Вiдведiть хлопцiв вiд трамвая! У вагонi дiти. Нам треба iхати!

– Семеновичу, вантажити iх чи нi? – знову запитав хтось.

– Нi. Хай «пепси» вiдведуть iх на площу. Ми ще покатаемося по дворах.

Спецназiвцi завантажилися, i ПАЗик, рiзко взявши з мiсця, вiд’iхав.

Веню пiдняли за комiр. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипiв i рушив.

Сашко, жмурячись вiд легкого паморочення, дивився у небо.

Венi й Льошцi заклацнули за спиною наручники.

– Руки назад! – наказали Сашковi. Холодне залiзо стиснуло кистi.

Вони пiшли по вулицi вниз, мiлiцiонери увесь час пiдганяли iх стусанами й матюччям. Інодi злобливо пiдгавкувала вiвчарка.

Веня безупинно пiднiмав голову й з вологим сипом вдихав через нiс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених нiздрiв.

Сашко з цiкавiстю розглядав учинене ним самим i його товаришами.

Вулицю розпанахали, немов кульок з подарунками.

Кiлька зiрваних i потоптаних триколiрних прапорiв лежало на асфальтi. Дорога була густо посипана склом, iнодi квiтами, а також усiляким вивернутим з урн смiттям – i створювалося вiдчуття, начебто на вулицi пройшов дощ зi скляноi крупи, смiття й квiткових пелюсток.

Подекуди валялися стiльцi, зустрiвся ланцюг огорожi.

Усi лiхтарi були розбитi.

«Яну пiймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальтi розiдраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Їi вхопили за каптур».

Інодi назустрiч iшли люди, якi з цiкавiстю, а деякi й зi злiстю розглядали затриманих.

«У полон забрали… – подумав Сашко iронiчно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив вiн свою думку вже всерйоз.

Згорiлу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зi шлангiв била вода, вiд машини валив густий дим.

– Нi, ну нахер ви це зробили? – усе не вгамовувався один з мiлiцiонерiв, найповажнiший з них, який i досi говорив iз задишкою. – Нахер? Ви це будували, щоб ламати?

Нiхто не поспiшав йому вiдповiсти.

Льоха спокiйно дивився вперед, i на обличчi його читалося, що вiн не вважае за потрiбне розмовляти з тим, хто питае.

Сашко мiг би вiдповiсти, але болiла розбита губа, i вiн безперервно злизував кров.

Венi, схоже, навiть його розбитий нiс не заважав, i вiн, хлюпаючи, запитав:

– Що будували?

– От оце все ви будували?

– А хто будував? – перепитав Веня, немов його це всерйоз схвилювало. Тут прямо в обличчя Венi наiхала камера, i мiлiцiонер, матюкаючись, прогнав тележурналiстiв.

– Чуеш, розстебни мене, хоч кров витру, – скористався ситуацiею Веня. – А то вас уздрючать прямо тут за побиття пiдлiтка. У мене нiс зламаний. Я на вас заяву напишу.

– Та менi плювати на твою заяву, зрозумiв? – одразу ощерився мiлiцiонер. – Пиши, менi однаково. Я тобi ще дупу надеру у вiддiлi.

Веня голосно гмукнув, харкнув кров’ю i замовк.

Пацанву «Союзу створювачiв» виводили з пiдворiть – коли по три-чотири, а коли одразу й по десять.

Майже всi пiйманi були побитi, iхню шкiру прикрашали червонi кривавi синцi, очi швидко запливали, розплющенi носи й розбитi губи сочилися кров’ю.

Пацан рокiв чотирнадцяти, увесь блiдий, iз тремтячими вилицями, ледь тримався на ногах, вiн вжахнув густим, брудно-кривавим згустком на потилицi. Його пiдтримували за руки.

На багатьох був розiрваний одяг. Виднiлися худi юнацькi тiла.

Сашко знав iх усiх – якщо не по iменi, то в обличчя.

Хтось намагався жартувати, але мiлiцiонери нестямно репетували, вимагаючи закрити роти.

Незабаром «полонених» зiбралася цiла юрма, шiстдесят-сiмдесят осiб.

Бiльшiсть була без наручникiв.

– Давай зi своiх теж знiмемо «браслети», – сказав напарникам мiлiцiонер iз задишкою. Вiн був старшим у нарядi.

– Навiщо? – запитав один з напарникiв.

– Треба.

Напарник здивовано знизав плечима, i старшому довелося пояснити:

– Їх били «космонавти», а здавати у вiддiлок нам. Он у цього, може, нiс зламаний – потiм вiдписуватися за нього. Нахер не потрiбно. Зрозумiв? Доведемо до площi i – до побачення.

Сашка, Льоху й Веню висмикнули з натовпу, щоб зняти з них наручники. Довго вовтузилися, не потрапляючи ключами, тихо матюкалися при цьому. Сашко облизував губу. Веня нiяк не мiг спинити кров, вона засохла в нього на пiдборiддi чорною кiркою. Льоха пильно роззирався й надто заважав знiмати з нього наручники, перетоптуючись i забираючи руки.

– Бля, стiй спокiйно! – закричали на нього. Льоха застиг.

– Уперед! Бiгцем! – скомандували iм.

Хлопцi рушили пiдтюпцем до своiх, якi йшли попереду, метрiв за тридцять-сорок. Затриманих щiльно оточували люди в сiрому i кашкетах.

– Треба драпати, – сказав Льоха неголосно, тiльки-но вони вiддiлилися вiд «пепсiв», якi саме ховали наручники до кишень на поясах.

– Спробуемо, – вiдповiв Веня.

– Погнали, – сказав Сашко, i вони, немов так i треба, легкi й вiльнi, пiрнули до найближчого провулку.

Набираючи хiд, Сашко вiдчув себе так, немов його високо пiдняли на гойдалцi i – вiдпустили.

Майнула близько трава (ледь не впав, штовхнувся по-мавпячому руками, обдерши долонi об щебiнь, що за щебiнь, звiдки?), вiкно, iнше вiкно (будинок розгойдувався), коляска, жiнка, яка ii везла (вона ще сахнулася вiд засохло-кривавоi пики Венi), патрульна машина на розi, мiлiцiя («…Не помiтили? Могли б прямо на них… вискочити…»), лава (чомусь поперек дороги), огорожа («Не потягну – зависока…»). На мить здалося, що зараз, саме зараз рушiйна сила гойдалки досягне своеi висоти, i його хтось схопить за шию й потягне назад, нестримно.

Сашко зiстрибнув iз паркану i перекидаючись упав…

«Справдi, дуже високо, як же я залiз…»

Поруч гехнувся, чомусь рачки, Веня, iз чорною, потрiсканою, кривавою пикою, i лише Рогов пiдвiвся на ноги, присiвши й одразу випроставшись. Рогов схопив Веню за комiр, той вiдштовхнувся ногами, встав i побiг.

Сиплячи й задихаючись, спливаючи довгою, тягучою, гiрко-солодкою слиною, вони мчали по дворах, поки не знесилiли й не сховалися, очманiлi, у пiд’iздi «хрущовки».

Стояли рачки, з помутнiлими очима, з розкритими ротами, безуспiшно намагаючись продихнути. Хтось заходив у пiд’iзд, але соромно не було…


* * *

– Синку, ти… був у Москвi? – Голос мами у слухавцi звучав приречено й скорботно.

Сашко готовий був роздерти свое обличчя, чуючи цей голос.

– Був, – вiдповiв вiн глухо, високо пiднiмаючи розбиту губу, тому слово «був» пролунало як «’ув».

– …Ви всi в розшуку, – сказала мама, i в ii голосi була ледь чутна надiя, що Сашко ii переконае, скаже, що все це неправда й вiн нiчого не робив поганого.

– Це все… дурницi… – вiдповiв вiн.




Роздiл другий


Сашко розстався з Венею i Льохою бiля метро – вирiшили, що окремо вони викликають менше пiдозри.

Вiн дiстався з Москви до свого провiнцiйного – п’ятсот верст вiд столицi – мiстечка на електричках, або, як це називали його спiвтоваришi, – «на перепряжних собаках». Сидiв самотньо в кутку вагона, усерединi iнодi тремтiло вiд того, що трапилося з ним зовсiм недавно, знову виникав цей ритм – коли все валиться й дзенькае. Сашко прислухався до цього ритму й розумiв, що не все так погано.

Мiсто виявилося крихким, iграшковим – i ламати його було так само безглуздо, як ламати iграшку: усерединi нiчого не було – тiльки пластмасова порожнеча. Але тому й виникало дитяче вiдчуття торжества, терпке почуття долання, що все виявилося набагато простiшим, нiж здавалося на перший погляд…

Налiтали контролери, Сашко йшов у тамбур, розглядав через мутне скло iхнiй синiй одяг, суворi обличчя. Потiм, дочекавшись зупинки, оббiгав по перону вагон з контролем i знову всiдався в куточку. Інодi обсмоктував розбиту губу, але вона вже не болiла – гоiлося все, як на собацi.

Виявилося, електричка йшла безшумно – Сашко нiчого не чув.

За вiкном текло щось сiре й безрадiсне. У склi вiдбивався вiн – коротке волосся з упертим чубом, неголенi вилицi, темна шкiра, чоло в раннiх зморшечках… Звичайне обличчя.

Сашко приiхав до свого мiста, дверi електрички зачинилися за ним, немов вiн був апендиксом i його вiдрiзали.

Вiдiгнавши дурнi думки, що його чекае засiдка вже в пiд’iздi («…так вони й влаштували по всiй краiнi засiдки…»), забiг додому.

Замок видав звичнi м’якi брязкотливi звуки. Дверi вiдчинилися.

Мати працювала в нiчну змiну, квартира була порожня.

Сашко подзвонив знайомому мужиковi, попросив його вiдвезти до села. Мужик вiдповiв хмуро: «Я поiду сьогоднi».

Залишив матерi записку: «Мамо, все добре».


* * *

Вiн дiстався до села у звичнiй трясцi. «Копiйка» гримотiла, на лобовусi замiсть техталона висiв календарик iз жирними цифрами цього року; календарик мав увести в оману стражiв дорiг. На шляху до села трапився всього один пост, мiлiцiонер подивився на «копiйку» гидливо й вiдвернувся.

Мужик усю дорогу мовчав, iнодi прислухаючись до машини, яка видавала найрiзноманiтнiшi звуки. Чергування цих звукiв уявлялося Сашковi довiльним. Мужик, здавалося, розрiзняв усi складовi цiеi какофонii.

Проiжджаючи пост, водiй ледь напружився, його очi поважчали, вiн твердiше узявся за кермо й став дивитися на дорогу, навiть поглядом боячись зачепити мiлiцiонера, немов той був нечистою силою. За мить водiй уже був спокiйний. І Сашко, напевно, теж.

Асфальтова дорога невдовзi за постом перетворилася на путiвець.

Путiвець, оминувши сади, два тихi, навiть без собак, села, заплiвся в сосновому лiсi. У лiсi було темно. Прокладена на мiсцi колишньоi вузькоколiйки дорога терзала й боляче била, пiдставляючи машинi частi мiцнi ребра.

«Копiйка» бiснувато свiтила однiею фарою, друга ледь освiтлювала саму себе. У свiтлi кривилися й смикалися гiлки. Звiдкись iз дитинства виповз страх перед темрявою, деревами. Сашко закурив, i все минулося.

Вiн згадав, як одного разу вони косили з батьком, – Сашковi було рокiв дев’ять. Косив батько, а Сашко лише пробував косити, поки батько перекурював, а потiм згрiбав скошену батьком траву в рядки. Сутiнки загустiли, за ними мали заiхати на вантажiвцi, але нiяк не iхали. Батько розвiв багаття. Сашко збирав гiлки, побоюючись вiддалятися вiд вогню. Батько ж iшов з галявинки в лiс, Сашко зi страхом слухав хрускiт суччя, але ось уже батько з’являвся з величезним оберемком. Багаття здригалося, хмиз трiскотiв.

Зараз буде ця галявинка… Ось вона.

Вантажiвка все-таки приiхала. Батько сказав водiевi: «Я тут переночую». Коли вiд’iжджали, Сашко визирнув у вiкно вантажiвки. Батько стояв вiддалiк багаття. Його обличчя Сашко не розгледiв.

«Що? Що було б, якби розгледiв?… Що б ти побачив?»

Голос був iронiчний, навiть роздратований. Сашко не любив цей голос i не вiдповiв йому. Вiн на мить заплющився й спробував вiдволiктися.

Брудна лобовуха. Календарик. Застиглий напiвзмах бризковикiв. Нутро бардачка з вiдламаними дверцятами, куди Сашко двiчi укладав сiрники, якi постiйно випадали, але потiм кинув коробки бiля важеля перемикання швидкостей. Щетина водiя.

У водiя в селi тихо догнивав будинок.

У Сашка в селi жили дiдусь i бабуся, батьковi батьки. Вiн не бачив iх бiльше року. Нi восени, нi взимку, нi навеснi – хiба тiльки в теплому й сухому травнi – до села було майже не проiхати. Хiба що на тракторi. Рiдко хто наважувався вiдправитися в дорогу на iншому транспортi.

Курити бiльше не хотiлося, сигарета не скорочувала – як звичайно – дороги, але нудно, несмачно тяглася разом з дорогою, i попiл – коли машина билася об ребра вузькоколiйки – падав на штани, i водiй косував на те, як Сашко збивав iз себе iскорки.

«Мудак!» – вилаявся Сашко, жалiючи пропаленi штани, i викинув недопалену сигарету у вiкно.

Сашко з’iхав по сидiнню, розташувавшись майже напiвлежачи, розставивши для стiйкостi ноги, i спробував хоч ненадовго зберегти розслабленiсть стомленого з дороги тiла. Нова грудка завалила Сашка на водiя. Сашко хотiв було вибачитися, але передумав, i сiв високо, твердо вп’явшись очима вперед.

…У головi роiлося щось невловне й цiлком вiдсторонене вiд Сашка. Іншоi митi вiн сам здивовано вiдзначав це копирсання, здавалося б, своiх думок – млявий сумбур майже непiдвладних йому замiток, асоцiацiй чогось смутно визначеного iз чимось уже забутим.

Самотнiсть, видалося Сашковi, недосяжна саме тому, що не можна залишитися дiйсно наодинцi з самим собою – поза цими вiдбитками, якi залишили в тобi минулi образи, i помилки, й увесь жаль. Яка може бути самотнiсть, коли у людини е пам’ять, – вона завжди поруч, строга й спокiйна.

«Що за самотнiсть, якщо все прожите – у тобi й з тобою, немов ти продавець морозива, який усе розпродав, але ходить зi своiм лотком i, лягаючи спати, кладе його поруч, холодний…» – подумав Сашко i сам iронiчно гмукнув щодо себе. «Маячня. Яка маячня!» – сказав голос. Сашко знову не вiдповiв, але цього разу погодився.


* * *

Село було темне, у багатьох будинках не горiли вогнi.

Сашко майже не почувався зворушеним через те, що повернувся в мiсця, де вирiс.

Йому давно вже здавалося, що, вертаючись до села, складно перейнятися якою-небудь радiстю, – настiльки сумовитим i нудним було те, що являлося погляду. Кiлька селян, що неспiшно йшли узбiччям назустрiч «копiйцi», зупинилися, вдивляючись у машину: хто це там, до кого? Сашко навiть не спробував розгледiти тих, хто зупинявся, щоб нiхто його не впiзнав. Усе було далеким.

Водiй пiд’iхав до свого будинку.

– Дiйдеш? – чи то запитав, чи то просто, без усякого питання, заявив вiн.

– Дiйду, – сказав Сашко, постаравшись, щоб вiдповiдь не пролунала дещо принизлово (вийшло погано), i вилiз iз машини. Грошi за дорогу Сашко вiддав ще в мiстi. Вiн розiм’яв тiло й по зовсiм звечорiлiй вуличцi рушив до рiдного дому.

Дорога була спаскуджена й брудна. З iнших будинкiв дрiбне смiття, недоiдки, помиi викидали й вихлюпували прямо в канави надворi – кури скльовували, що могли склювати, решта тихо пiдгнивала. Сашко остерiгався канав – угадуючи iх по запаху й по неприемнiй м’якостi вологоi пiдгнилоi землi.

Шлях до будинку на сусiднiй вулицi вiн вирiшив зрiзати, пройшовши городом. До того ж, щоб не було так нудно, краще було пiдiйти до будинку непримiтно, заднiм двором, поступово поринаючи в непривабливе запустiння.

Вiн звернув на стежку, ноги розповзалися в грязюцi. Сашко змахнув руками й тихо вилаявся…

Дарма Сашко берiгся грязюки – пiшовши городом, вiн усе одно загруз, вимазався й останнi метри до хвiртки брiв, приречено ступаючи в чорну гущавину.

«Чи не забув ти, як вiдсунути засув?» – спробував Сашко пiдбадьорити, розворушити себе. Вiн ледь просунув руку в щiлинку хвiртки (у дитинствi легше виходило – тоненькою лапкою) i зрушив клямку.

– Не забув! – пошепки вимовив Сашко, натужно зобразивши для самого себе власну радiсть: останнiй раз гойднув, начебто гойдалку, свiй нiкчемний настрiй, але не було нi радостi, нiчого.

– Не забув, – ще раз повторив вiн уголос, i ця фраза вже не стосувалася будь-чого, просто треба було щось вимовити, закриваючи хвiртку й рухаючись по двору, серед двох занедбаних немiчним дiдом сараiв i клунi. Далi розташовувалося стiйло, де бабуся вже рiк не тримала козу, три роки там не було свиней, i десять рокiв, як звiдти провели в останнiй шлях корову Доманьку. Зi стiйла не доносилося жодних ознак життя, не було запаху гною, жодна волохата душа не переступала там копитцями, нiхто не жував, галасливо дихаючи й лякаючись Сашкових крокiв. Пахнуло тiльки вогкiстю й брудом.

Сашко тужливо глянув на дiм – маленькi вiконця були темнi. М’яко, сторожко ступаючи, вiн пройшов повз сухий паркан – той саме височiв праворуч, i червоно-цегельну боковину будинку, яка хмурнiла лiворуч, i чомусь зупинився на розi – за ним саме були вхiднi дверi будинку. Бiля входу був ганок, Сашко пам’ятав його й уже знав, що бабуся сидить на лавцi, склавши м’якi, втомленi руки на колiнах.

На дорозi бiля будинку стояла дитина з лозиною. Щось приказуючи, вона хльостала лозиною по калюжi й сичала, вiдскакуючи вiд бризок.

Сашко зробив ще пiвкроку.

Так, бабуся сидiла на лавцi – безсторонньо й незворушно, здавалося, вона не бачить нiчого. І поведiнка дитини, ця ii гра, ii голос давали зрозумiти, що й вона не бачить, не пам’ятае про бабусю, яка сидiла на лавцi. Бабуся й дитина немов перебували в рiзних вимiрах.

Вулиця була пустельна, темна й брудна, як i всi iншi вулицi села. За городами, порослими кострубатими бур’янами, виднiвся сусiднiй дiм, ледь освiтлений окремими жовтими вiконцями. Сонце заходило, майже зайшло. Дитина змахувала лозиною й тупцяла на мiсцi.

Бабуся дивилася не моргаючи поверх дитини, поверх городiв, поверх дерев.

Село зникало й вiдмирало – це вiдчувалося в усьому. Воно вiдчалило поритою, черствою, темною крижиною й тихо пливло. Занедбанi, врослi в землю сараi, що стояли уздовж дороги, чорнiли вiдвологлими боками, гнилими дошками. На дахах сараiв росла трава й навiть корчилися кволi деревця, якi прижилися, але не знайшли, куди пустити корiння – пiд iхнiми слабкими корiнцями розташовувалися холоднi, спорожнiлi примiщення, куди, до розбитих глечикiв i продiрявлених бочок, заповзали вужi, яких нiхто вже не тривожив. Кущi розрослися й повзли на дорогу.

Серед усього цього повiльного розпаду, який вже добiгав свого кiнця, дитина виглядала дивно, дико, недоречно.

– Санькя… – видихнула бабуся, коли Сашко, стиснувши зуби, щоб не розвернутися й не втекти городом, ступив уперед, скинув сумку на землю, i простягнув руки до бабусi.

– Як же ти приiхав, га? – запитала вона. – На машинi, мабуть? Сам?

Сашко вiдповiв, що так, – сам, на машинi, i вдивлявся в темне кругле обличчя бабусi, у ii сльозавi очi.

– Я-то думала, Санькя уже не приiде, – сказала вона, i Сашко вiдчув легкий докiр у ii голосi. – Листiв не пише. Дiд помре, а Санькя не довiдаеться…

«Помре» бабуся виголошувала через «е», i тому слово звучало куди беззахиснiше й приреченiше. У ньому не було рiзкостi, лише зiв’ялiсть. Дитина здивовано пiдняла очi на Сашка, який обiйняв i поцiлував бабусю, пригорнувши до себе ii м’якi плечi. Можливо, для дитини це було так само дивно, якби Сашко обiйняв дерево або рiг сараю.

Сашко пiдняв свою сумку й стояв у нерiшучостi. Бабуся прочинила дверi в будинок.

– Дiд поганий зовсiм став, до вересня доживе чи нi… Не встае, iсти не хоче, тiльки водичку п’е, – тихо говорила бабуся, заходячи в сiни.

Сашко не зважився ввiйти до хати, де лежав дiдусь, i пройшов за бабусею на кухню – вона одразу, за гарною сiльською звичкою, почала готувати – без розпитувань, усьому своя черга.

На кухнi горiла слабка лампочка. Усе було засиджено мухами, i коли бабуся ввiйшла, кiлька мух беззвучно злетiли. Трохи покружлявши, мухи знову спокiйно сiли – вони були ситi й млявi.

Бабуся тихо говорила про синiв – у неi було три сини – Сашкiв батько й два Сашкових дядьки, один з яких був Сашковим хрещеним. Усi сини померли.

Першим помер наймолодший, Серьожа – розбився на мотоциклi, п’яний був. Два роки тому, улiтку, у п’янiй бiйцi загинув Сашкiв хрещений, Микола, вiн був середнiм сином. Його поклали поруч iз молодшим братом.

А пiвтора роки тому в мiстi, звiдки приiхав Сашко, помер Сашкiв батько, Василь. Вiн був найосвiченiшим у родинi, викладав в iнститутi, але теж пив, причому пiд кiнець пив зле й безпробудно.

Сашко привiз батька у трунi узимку – дорога була жахлива… згадувати про ту дорогу було нестерпно.

– Я ото двiр приберу й прийду до дiда, – розповiдала бабуся. – «Дiду, чи правда, Василь помер?» – питаю, – думаю, у снi приснилося. «А то, бач, неправда!» – каже… Як же вiн помер, Санькя?…

Сашко сидiв за столом, накритим старою клейонкою, i м’яв у пальцях сигарету.

Бабуся тихо говорила:

– Сяду бiля вiкна й сиджу, сиджу… Думаю, якби хто менi сказав: iди тисячу день, босонiж, у будь-яку зиму, щоб синiв побачити своiх, я б пiшла. Нiчого не казати, не торкатись, просто побачити, як дихають.

Бабуся говорила спокiйно, i за словами ii стояв чорний жах, та сама, майже немислима самотнiсть, про яку зовсiм недавно думав Сашко, – самотнiсть, що вiдкрилася iншим своiм боком, – величезним, але позбавленим вiдлуння. І вона не озивалася нiяк, на жоднi голоси.

– Як же це, Васькя так багато книг прочитав, хiба в жоднiй книзi не написано, що горiлку не можна пити? – запитувала бабуся в Сашка, не очiкуючи на вiдповiдь. – Вiн же незлiченно перечитав книг, i не сказано там, що вiд горiлки вмирають?

Сашко мовчав.

– І що тепер – лягли всi й лежать. Нiколи бiльше не встануть, горiлки не вип’ють, нiкуди не поiдуть, слова нiкому не скажуть. Напилися. Ми з дiдом думали – ляжемо поруч iз молодшим сином, а Колькя й Васькя в нашi могилки вляглися. Нам i лягти тепер нiде.

Бабуся готувала одразу на двох сковородах – на однiй розiгрiвала, перевертаючи картоплю й м’ясо, на iншiй сичали й потрiскували улюбленi Сашковi коровайчики – тонкi, майже прозорi млинцi iз солодким темним обiдком. Бабуся готувала без метушнi, вмiло й спритно, не думаючи про те, що i як готуе, й, напевно, могла б заплющити очi й навiть розумом вiдсторонитися вiд того, що робить.

– Нинiшньоi зими останнiх качок порiзали, – розповiдала бабуся, ворушачи на сковородi картоплю й м’ясо, – сил уже немае до рiчки ходити. З гiрки спущуся, а назад ледве йду – а качки чекають на мене, кличуть.

Бабуся неквапно говорила то про одне, то про iнше, але йшлося насправдi про те, що всi вмерли, й бiльше нiчого немае.

– Дiд оглух зовсiм, не чуе нiчого… Вставав востанне у червнi. Пiшов до туалету i впав у дворi. «Навiщо встав-бо? – кажу. – Я ж тобi цебро поставила!» Насилу пiдняла дiда.

Бабуся зробила пiд сковородою з картоплею й м’ясом малий вогонь, виклала останнiй коровайчик з iншоi сковорiдки й пiшла в хату. Сашко встав, потоптався на кухнi й подався покурити на вулицю. Виходячи, почув, як бабуся голосно каже дiдовi:

– Санькя приiхав! Санькя!

– Санькя? Що ж вiн не зайде? Я чую, ти там гомониш iз кимось…

Зовсiм стемнiло. Село було безмовне. Дитина пiшла. Бiля калюжi лежала ii лозина. Сигарета димiла. Попiл не падав. Повз Сашка протопав захирiлий п’яний мужик, не звернувши на Сашка жодноi уваги.

– Що ж ти не йдеш до мене, Санькя? – запитав дiд, коли Сашко ввiйшов у хату й сiв бiля дiдовоi постелi.

У його голосi ледь чутно тремтiла стареча iронiя – боiшся, мовляв, мене – передсмертного дiда свого. І разом з iронiею вiдчувалася жалiсть – ну нiчого, хлопче, я довго не затримаю.

Дiд схуд, стирчали гострi плечi, випирав сiрий борлак, злипалися слабкi очi. Дiд готувався вмирати. Коли вiн говорив, у горлi ледь чутно клекотiло, i слова виходили маловиразнi.

– Помирати не страшно, Санькя… Життя дуже довге. Набридло вже. Лежу он, нiяк не можу померти. Ех, Санькя, Санькя…

Сашко мовчав, дивлячись на дiда.

– Дай поiсти йому з дороги! – сказала бабуся. – Наговоришся ще! Не помреш, поки поiсть!

– А я хiба не даю? – вiдповiв дiд. – Іди, Санькя, iж…

Сашко слухняно пiшов на кухню. Дiд щось шепотiв, розмовляв з кимось, заплющивши очi.

Бабуся розпитала Сашка про матiр, про те, чи не збираеться мати замiж, про те, чи не п’е вiн сам i де тепер працюе. Мати не збиралася замiж, Сашко не пив у тому розумiннi, у якому запитувала про це бабуся, про роботу вiн щось збрехав. Вiн працював, але лiньки було пояснювати, ким. Для старих робота – це землю орати, або – завод, або лiкарня, або школа… І вони мають рацiю. Але сьогоднi така праця стала – у бiльшостi випадкiв – долею людей не дуже щасливих, загнаних життям.

Бабуся, як це називали в селi, «пiднесла чарчину», i Саня iз задоволенням випив самогону пiд м’ясце й картоплю, щоб хоч якось розвiятися. Випив раз, i два, i три.

У сусiднiй кiмнатi помирав дiдусь. Сашко з апетитом iв. Вiн зголоднiв. Коровайчики були все так само, як у дитинствi, смачнi. Бабуся розповiдала про те, що вiдбулося останнiм часом у селi.

У крайньому по вулицi будинку жив мужик на прiзвисько Хомут. Сашко добре знав його. Хомут урятував його, Сашка. І батько знав Хомута, вони дружили – якоюсь безмовною, тихою дружбою.

Хомут був здоровий, ясноокий, сильний, як кiнь. Минулого лiта повiсився. До нього приiхали з мiста сини, допомогти з городом. Працюючи на городi, Хомут iз синами посварився. Вiн давно з ними погано ладив.

Посварився й сказав: «Зараз я вам покажу!» Пiшов у будинок. Сини махнули рукою й продовжили роботу. Коли прийшли, виявили батька в сараi – повiсився на бантинi, пiдiгнувши ноги. Немае тепер Хомута.

Через двiр вiд рiдного Сашкового будинку разом iз своею матiр’ю жив мужик на прiзвисько Комiсар. Комiсаром його прозвали за те, що вiн останнi рокiв п’ять бив байдики, лише спостерiгав за селянами, iз самого ранку стоячи в загородi й обiпершись на неi. Вiн розлучився з дружиною, харчувався на пенсiю своеi матерi. Сашку завжди ввижалося в ньому щось нездорове. Без жiнки, сорокалiтнiй бугай, чим вiн зайнятий цiлими днями? Дочка сама росте в мiстi, зовсiм ще маля… Повiситися ж можна вiд такого життя. Але вiн не повiсився. Спочатку померла його тиха матiнка, а незабаром i сам вiн помер, щось iз серцем.

Два сини близькоi сусiдки загинули ще тодi, коли розбився молодший Сашкiв дядько, – i сусiдчинi пацани теж розбилися, i теж на мотоциклах.

Як було: в останнi роки колишньоi влади селянство наростило, нарештi, м’ясце, надбало грошенят. Перше, що робить житель сiльський, який працював усе життя до сьомого поту, – дитя свое балуе, якого б вiку воно не було. Саме за тих рокiв уся пацанва сiльська зажадала пересiсти з велосипедiв на мотоцикли. У селi не те що даiшникiв не було – там i дiльничного нiхто не бачив по пiвроку, так що iздили всi п’янi. І одразу ж почали розбиватися. Розбивалися моторошно, на друзки, летiли перед смертю, викинутi ударом iз сiдла, на п’ятдесят, а то й сiмдесят метрiв, гатили голови своi дурнi об дерева й паркани, ламали всi кiстки так, що тiло перетворювалося на рожевий м’який фарш, а часом ще й дiвчиська молодi розбивалися – на другому сидiннi. І якщо не гинули дiвки, то ламали собi часто хребти й лежали потiм без руху, перебираючи той нещасний вечiр подумки, щохвилини.

Сашко ще дитиною бiгав за хлiбом у сiльський магазин i часто зустрiчав там коли трое, коли п’ятеро, а коли й бiльше жiнок у чорних хустках – в усiх у них сини розбилися. Жiнки стояли й тихо розмовляли про те, як жили i як загинули iхнi дiточки. І кiлька слiв, похапцем, мимохiдь почутих iз чорних вуст жiнок, потiм довго крутилися в Сашковiй головi, мiсця собi не знаходячи.

Хтось виiхав iз села в останнi роки, розповiдала бабуся, хтось тихо сконав вiд ранньоi недуги, i залишився в усьому селi один мужик – нiхто вже не пам’ятав чому, але звали його Солов’ем. Вiн, невiдомо де, кожного вечора напивався, приходив додому, тупо кричав на мовчазну дружину, яка давно все прокляла й замовкла навiки. Дiтей у них не було. Вечорами в майже порожньому селi лунали крики Солов’я.

П’яний вiн мало кого пiзнавав, iшов по селу, нiчого не помiчаючи, i лише тужливе обличчя дружини повертало його до мутноi реальностi з алкогольноi далi, будячи вже фiзiологiчне бажання кричати й лаятися, втiм, не даючи собi розумного звiту у жодному словi.

Це вiн, Соловей, пройшов повз будинок, коли Сашко курив у загородi. Бабуся зiбрала зi столу, пiшла стелити Сашковi у кiмнатi, вiддiленiй перегородкою вiд лежанки дiда.

Розстеляючи лiжко, вона згадувала, як спав на цiм лiжку Василько, кровинка, мале дитя, виплекане пiсля вiйни, воно за селянською працею непомiтно виросло худим, високим хлопцем, що рано облисiв, пiшов з рiдноi домiвки, ще й повернувся здоровим мужиком, у якому тiльки вона й могла пiзнати все те ж дитя. Але ось i у Васька зупинилася кров у тiлi, i вiн пiшов iз життя.

Коли у Васька вперше стало погано iз серцем, вiн наснився iй. Увi снi Васько лежав на лiжку й говорив: «Мамо, ось тут у мене болить, дихати не можу», – i на серце показував.

Вона одразу вирушила до Васька, приiхала неочiкувано в мiсто, де не була рокiв десять, i вже в мiстi довiдалася, що сон – вiщий.

Сашко тодi привiв ii до лiкарнi, куди спiшно поклали батька.

Батько лежав спокiйно, зi стемнiлим обличчям, прислухався до себе. Усерединi билося хворе серце. Бабуся сидiла поруч i вдивлялася в обличчя сина. Батьковi зробили операцiю, розрiзали груди, пiвгодини, поки чаклували лiкарi, його серце було поза тiлом. Вiн вижив. Пити йому було не можна. Але незабаром загинув брат Миколка, i Василь запив. Запив раз, потiм ще раз, потрапив у лiкарню й швидко помер, через два днi.

Сашко знав, що бабуся стелила лiжко й у котре думала, чому ж, чому, коли Васьковi стало погано вдруге, вiн не наснився iй, не покликав ii – i нiяк не могла знайти вiдповiдi.

Не наснився й не покликав. Подзвонили взимку сусiдам – по единому в селi телефону, сказали, що Василь помер, передайте, веземо ховати. А за три тижнi пiсля похорону прийшов Сашкiв лист, який той написав за пiвтора тижнi до смертi батька. Через погану роботу поштовоi служби лист побив усi строки затримки – й прибув мало не пiшки. У листi Сашко писав, що батько почувае себе добре.

– Як же так одразу все сталося? – запитала бабуся в Сашка, який вже покурив i прийшов спати. – Ти в листi писав, що батьковi добре. Я читаю, а вiн уже в могилi. Чи йому там добре стало? Мучився все життя…

Бабуся дивилася на Сашка спокiйно, не очiкуючи вiд нього вiдповiдей.

«Інодi кажуть, що онукiв люблять бiльше, нiж дiтей. Неправда…» – подумав Сашко.

Бабуся любила синiв. Сашко був для бабусi невиразним нагадуванням про той час, коли родина була повна, й сини жили. Але вона не мала сил надiлити Сашка рисами його батька, вiдчути в ньому свою – вiддану синовi й пророслу в онуковi – кров. Сашко був окремою людиною, майже вже чужою…

Дуже рiдко бабуся дивилася на Сашка з надiею, що покiйний син проявиться в онуковi, подасть знак, але одразу осмикувала себе: «Не вiн, не вiн…»

Сашко це розумiв i прийняв тиху, ледь вiдчутну, тоншу за волосину, вiдчуженiсть бабусi спокiйно. Не усвiдомивши це розумом, потай вiд самого себе вiн вiдчував, що так – у якомусь вiдчуженнi вiд бабусi – йому легше тут буде перебувати. Коли в кожного на серцi свое лихо – зiштовхуватися цим серцям, можливо, й не треба. Хiба варто йти за межу того, що й так ледве можна витримати.

Дiдусь же й не збирався бiльше нiчого терпiти, квапився до дiтей. Вiн стоiчно перенiс смерть двох синiв i ще за рiк до смертi третього був мiцний. Мiцнiший за Сашка – Сашко пам’ятав, як подивувався здоров’ю дiда, коли вони одного разу працювали надворi, й дiд вимахував здоровенним молотом, який Сашко ледве пiднiмав.

Але ось пiшов останнiй син, i дiд роздумав жити.

Пам’ять дiда не затримувала проблискiв минулого. Не було спогадiв про той час, коли вiн, молодий ударник, працював на комбайнi, i про те, коли вiн – молодий офiцер, командував. Нi майже трирiчний полон не згадувався, нi пiслявоенне життя. Не було ясностi, доброi пам’ятi. Було вiдлуння, недомовки, змилки спогадiв, жодна думка не знаходила свого завершення, усе погойдувалося, наче в темному вагонi, з мерехтливим, майже безсилим свiтлом, i десь чутно голоси невидимих супутникiв, i дзеленьчить посуд, i провiдника немае, i щось невиразне миготить за вiкном.

Дiд прислухався, але нiчого не мiг розiбрати.

Пройшла баба, помiтив дiд. І знову вiн нiчого не змiг згадати нi про неi, нi про себе, нi про кого. Не було чого вирiшувати, i нiчого не вирiшувалося само. Усе минуло й вiдмиготiло. Накочувалося безбарвне. Зрiдка покапувало те, що залишилося на днi.


* * *

Дiдусь завжди вмикав радiо на повну гучнiсть – у тi часи, давно. О шостiй ранку в хатi лунав гiмн. Бабуся до цього часу вже вставала.

Сашко потягувався тонкими нiжками з немитими п’ятами, сердився на дiдуся. Але одразу ж засинав – ледь припинялася мелодiя. Вставав у доброму настроi. Їв молочний суп. Інодi в супi траплялася муха, але Сашко не гидував – виловивши й поклавши поруч iз тарiлкою муху, усе доiдав. Муха лежала в маленькiй бiлiй калюжцi, зi злиплими крильми. Суп був незвичайно смачний, солодкий, гарячий. Пiсля супу були коровайчики, чай. Усе було таке нiжне.

О шостiй ранку радiо засипiло, заiдаючи, немов пластинка з гiмном, яка уже минулася або нiяк не могла початися. Радiо важко дихало своiми чорними, курними легенями, зриваючись на хрип. Звук не припинявся.

Сашко вiдкрив очi.

Над головою висiли iкони.

Маленьке вiконце лiворуч вiд лiжка цiдило свiтло.

Бабусi в хатi не було.

Сашко прислухався, бажаючи почути дихання дiда, але не почув. Вставати не хотiлося. Але лежати – удвох з дiдусем за перегородкою – не хотiлося ще бiльше.

Ноги гидливо торкнулися пiдлоги. Плечi пересмикнуло. Вилицi стислися, стримуючи позiх. Очi метушливо метнулися по кiмнатi, вiдшукуючи, на чому б затриматися, щоб серце заспокоiлося й ранок почався добре.

У протилежному кутку кiмнати висiв «сiмейний iконостас» – з фотознiмками, тисячу разiв бачений. Але Сашко й дотепер любив розглядати його.

Вiн одягся, одразу обрядившись i в штани, i в майку, й у светр, i, не пiдпускаючи близько думки «…як там дiд, глянути…», пройшов, потягуючись i намагаючись ступати тихо, у далекий кут, до карток, що бiлiли невиразно.

От це велике фото часто вражало Сашка: 1933 рiк, сiльськi дiвчата сидять групою, iх близько двадцяти. Дiвчата пещенi, можна сказати – мордатi, одна одноi спокусливiшi. Але ж – колективiзацiя, працювали за галочки. Сашко все забував запитати в бабусi, як воно так? Бабуся ж бо, от вона тут, близько шiстнадцяти рокiв iй чи що (вона не знала свого дня народження й нiколи його не вiдзначала) – але гарна вже дiвка, усе при нiй. І 1933 рiк надворi.

А от i дiдусь iз другом, 1938 рiк. Обличчя яснi, очi широко розплющенi, суворi чоловiчi напiвусмiшки. Командирський годинник на руцi дiда, величезний, виставлений напоказ. Товариш наче кавказькоi зовнiшностi, але гiдний такий кавказець, яскравий, людина-зблиск, яка нiби невiдомим чином вiдбивала фотоспалах. 1938 рiк. Чого посмiхаються? Добре iм. Задоволенi, що фотографуються, попереду – життя.

Товариш дiда (Сашко забув його прiзвище) геройськи загинув у Вiтчизнянiй вiйнi, льотчик був. Його погруддя стоiть бiля магазину, з вiчно зiв’ялими квiтами бiля пiднiжжя.

Дiдусь мав захист вiд призиву – до сорок другого року його на фронт не брали – вiн був кращий комбайнер в областi. Дiдусь тодi вже з бабусею був одружений, хоча дiтей ще не було.

Але восени 1942-го й дiдусевi довелося вiдправитися на фронт. Незабаром вiн потрапив у полон. І в полонi пробув усю вiйну. Розповiдав про це неохоче. Любив тiльки згадувати, як у полонi поворожив йому ведун i передбачив, що жити дiдовi до вiсiмдесяти рокiв.

– Люди вмирали безупинно, щодня, по декiлька, – говорив дiд. – Спали поруч, щоб теплiше, усi рядком. Усi разом переверталися з боку на бiк, кiлька разiв за нiч. Інший раз повертаешся, а поруч сусiд уже сконав, холодний лежить… Менi нагадали, а я не повiрив: нiхто не вiрив, що день ще прожити вдасться – а менi кажуть «вiсiмдесят рокiв». Але дожив. Навiть бiльше вже.

Коли помер Сашкiв батько, дiдовi було вiсiмдесят чотири.

Дiд на поминках ще раз розповiв цю iсторiю i додав:

– Треба було у вiсiмдесят помирати. Сини живi були. Щасливим би помер. А зараз, Санькя, i не зрозумiю, нащо жив – нiчого немае, нiкого не нажив, як не жив.

Бабуся казала: у полонi дiд вижив тому, що не курив. Нiмцi видавали полоненим тютюн i хлiб. Дiд мiняв свiй тютюн на хлiб в iнших полонених. За так не вiддавав.

Сашко думав iнодi: винуватити йому дiда за це чи нi? Не було б Сашка на бiлому свiтi, коли б не одержав дiд зайвий шматок хлiба за тютюн. Як звинувачувати в цьому? Хочеш звинувачувати, iдь у ту неволю, виживи там три роки, тютюн вiддаючи за так, коли iншi мiняють, повернешся живий – i тодi вже звинувачуй. Коли дiд повернувся з полону, вiн важив сорок сiм кiлограмiв – а в дiдовi зросту метр вiсiмдесят три.

Ще дiд розповiдав: коли iх звiльнили (союзники-американцi), трапилося так, що до своiх вiн та декiлька його товаришiв подалися пiшки. Ішли по звiльненому нiмецькому селищу, знайшли бочку з бiлим медом.

Їх було п’ятеро – i всi, крiм дiда, кинулися мед iсти, руками, прямо з бочки. Дiд попередив своiх доходяг, що не треба б iсти – не послухалися. Наiлися, i майже одразу iх почало рвати, крутити й судомити. Так i сконали всi – неподалiк вiд бочки з бiлим медом.

Часом Сашко ясно бачив цю бочку, наповнену бiлим i густим. І як у мед залазять бруднi, тремтливi пальцi з довгими нiгтями. І роти беззубi, порослi брудним волоссям, хапають мед. І мед дере гортань. А дiд сидить подалi, зсутулившись i вiдвернувшись. Може бути, супутники дiда смiялися навiть, поки жили ще кiлька хвилин. Але незабаром один сiв рiзко або впав одразу, й очi вiд болю вирячились…

І пiшов дiд сам-один.

Виключили його з комунiстiв за те, що в полонi був. Повернувся вiн до села, до дружини своеi. За кiлька пiслявоенних рокiв наплодили вони трьох синiв.

От вони, сини – на iншiй картцi. Сашкiв батько – Вася – стоiть мiж бабусею й дiдусем, бiлоголовий, або, як тут у селi кажуть – «альняний», – це значить, що волосся свiтле, як льон, який вигорiв на сонцi. Дiдусь тримае на руках середнього синка, бабуся – малого. Дiдусь – сухорлявий, високий, спрацьований, строгий. Бабуся – темнолиця, худощока, сама на себе не схожа. Важко давалося дiтей пiднiмати.

Поруч iнший знiмок – Сашкiв прадiд iз товаришами – дiдiв батько. Закарбований час: Перша свiтова, на тлi блiндажа чотири солдати стоять, обличчя, як у коней, витягнутi, безглуздi, представницькi. У прадiда три Георгiя на грудях. А вiн ще ж i Громадянську вiдвоював i теж нагороди мав. Але iз Громадянськоi знiмкiв не залишилося. І нагороди розгубили. А от i сам Сашко – чотирнадцяти рокiв, рожевий, ясноокий, волосся набiк зализане. Коли iз села iхав, вiн теж був, як усi сiльськi пацани, «альняним» – а в мiстi втратив цей яскравий, рiдкiсний колiр, став темно-русявим.

Тiльки один вiн, Сашко, i залишився хранителем малого знання про те життя, що прожили люди, зображенi на чорно-бiлих знiмках, був хоч якимось свiдком iхнього буття. Не стане бабусi – нiхто нiкому не пояснить, хто тут зображений, що за народ – Тишини. Та нiхто й не запитае, кому треба. Викинуть новi хазяi iконостас у непролазнi кущi через дорогу, розмие обличчя на картках, i все. Як не було. І зараз уже Сашко не знав, що за люди на багатьох знiмках – рiдня якась, бабусина, дiдусина, може, сусiди, з якими були дружнi, може, ще хто. Але вимерла вся рiдня, i друзi вимерли, у всьому селi не було вже людей, хто пам’ятав, якими були бабуся й дiдусь у пiслявоеннi роки, – що вже тут казати про те, що було до вiйни. Але ж весiлля було, й молодi цiлувалися знiяковiло, i гостi галасували й пили, i всi посмiхалися, або майже всi – може, хто сидiв у кутку тужливо, тихо напивався, на всякому весiллi такi е, але однаково всi щасливi були й галасливi… i жодного свiдка того весiлля, напевно, не залишилося.

Сашко раптом пригадав, як дiд одного разу згадав, що одружений з бабусею другим шлюбом. Вiд першоi дружини пiшов наступного ранку пiсля весiлля. Що вона накоiла такого, дiд не сказав. Гидливо кинув про перше свое весiлля пару забутих нинi Сашком слiв, i все.

Те, що дiд був одружений двiчi, вражало Сашка навiть бiльше, нiж страшнi роки, проведенi дiдом у полонi. Яка така дружина, що вона за дiвчина була? Що накоiла? Невже дiд застав ii з кимось? Або напилася й нагрубила дiдовi? «А може, дьогтем ворота вимазали?» – подумав Сашко, забувши, що в селi жоден будинок не схований за огорожею – крок вiд дороги – й одразу дверi, часто навiть не зачиненi. І собак нiхто не тримав.

«Дьогтем… ворота… – передражнив себе Сашко. – Начитався книжок…»

Нiхто не знав, як усе було. А все ж було.

Як же так, га? Куди все пiшло?

Дорогоцiнне було б знання про те, як прожили дiдусь i бабуся життя свое? Або нiкчемне воно й непотрiбне?

Сашко тихо пройшов до дiда.

Двернi пройми в хатi – низькi, i Сашко мимоволi вклонився дiдовi, але той не бачив – лежав, заплющивши очi. Сашко одразу почув сиплий, нерiвний подих дiда й кiлька митей дивився на його блiде чоло з тонкою почорнiлою веною.

Дiд розплющив сльозавi очi, зiниць пiд повiками було не розгледiти.

«Бачить? Не бачить? Сказати щось?»

– Санькя… – тихо сказав дiд. – Стомився. Поспав би…

Сашко мовчав i незмигно дивився на дiда. Дiд дихав.

Сашко взяв табурет i поставив бiля дiдового лiжка – можливо, зробив усе це навiть трохи голоснiше, нiж можна було, – шум начебто затирав вiдчуття тужливоi хворобливостi.

Дiд ледве примiтно покосився на Сашка – здригнулося повiко, блякла мiтка зiницi ворухнулася, i повiко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшцi.

– Скоро поiдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаеш хоч. А то бабцi самiй… Баби ховати будуть. Немае бiльше мужикiв…

«Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, дiду, годi тобi! Полежиш i встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

– Скiльки рокiв прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У мiстi хоч е ще мужики?

Сашко слабко посмiхнувся.

– Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

– А в нас усi перемерли. Я останнiй. Усi при менi народилися, при менi всi росли, i всi перемерли. Усiх поховав… І своiх, i чужих.

Дiд замовк i довго лежав мовчки.

– Не iм нiчого, а все не можу померти…

Ще помовчав.

– Мою ложку срiбну – пам’ятаеш? Забери, як помру. Менi батько мiй ii дав. Тепер твоя буде.

Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дiд цiею ложкою своiх малих пацанiв лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вiрив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характерi дiда все це. Сашко подумав, що жодного разу в життi не чув, як дiд кричить, – вiн нiколи не пiдвищував голосу й нiколи не лаявся матiрно. Невдоволення свое виказував жестом. Якось приiхав Сашко з батьком у село, рокiв п’ять тому. Дiдовi вже пiд вiсiмдесят було. Прийшов дядько Коля, i весь вечiр вони пили, i ще пiвночi пили. Ранком сiли поснiдати, похмелитися. Бабуся, що чула, як дiд важко дихав увi снi, вирiшила його поберегти й, розливаючи самогон, синам налила по повнiй, а дiдовi ледве бiльше половини. У дiда жоден м’яз не здригнувся на обличчi – ледачим рухом, краем правоi руки вiн хитнув склянку, – не рiзко, але так, що самогон розлився на столi. Потiм дiд устав i вiдсунув стiлець, начебто виходити зiбрався.

– Сиди вже, лiсовик! Сиди! – залепетала бабуся. Умить протерла стiл, поставила склянку, наповнила до краiв i пiшла лаючись, – але лаючись у мiру, неголосно й незлобливо, здавна знаючи мiру, за яку переходити в осудi чоловiка не могла.

Дiд сiв, випив спокiйно, i нiколи бабуся бiльше не намагалася своею волею не долити йому, i нiхто про цей випадок уголос не згадував.

Сашко дивився на дiда, той начебто задрiмав. Сашко пiдвiвся обережно.

На вулицi стояла похмура, сиза вогкiсть, особливо неприемна влiтку.

Село не подавало жодноi ознаки життя. Бiля все тiеi ж учорашньоi калюжi стояв той самий хлопчик з лозиною у руцi. Сичачи, вiн бив по своему брудному вiдбиттю й вiдскакував вiд калюжi.

Вiд вигляду дитини, можливо, щемiло б серце, якби не стояла на серцi тиха порожнеча.

– Устав Санькя, чого встав-то? – сказала бабуся, яка саме зайшла знадвору. – Пiдемо снiдати.

Яечня iз салом, помiдорами й кабачками – неприродно яскрава, немов малюнок дитини, – пахтiла, тремтiла й побризкувала, жива й радiсна.

«Цiкаво, а якщо старих змусити малювати – iхнi малюнки будуть такими ж яскравими, як у дiтей?» – подумалося Сашковi.

Самогон туманився, хлiб спокiйно темнiв, суворий. Хлiб завжди найсуворiший на столi, знае собi цiну.

Сашко все швидко з’iв i сказав, що пiде погуляти. Вiн рушив вiд будинку пiд гiрку до рiки. Згадав, як ще малим, iдучи цiею ж стежкою, зустрiчав гусакiв сусiдки й подовгу не мiг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотiв капосний гусак. Сашко вiдскакував i, озираючись перестрашено, бiг, високо пiдкидаючи колiна. Потiм подовгу стояв оддалiк, переступаючи темними нiжками, як мала конячка. Якщо хтось iшов по дорозi, Сашко сiдав i робив вигляд, що грае в камiнцi, – соромно було, що гусака боiться. Коли людина проходила, вiн шугав гусакiв, i вони вiдбiгали, розправивши крила й гелгочучи, як дурнi.

Згадуючи себе, свое життя, Сашко тiльки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного. Потiм, випручавши бiлу шию, iз цього маляти вимахнуло зсутулене, бiлотiле дурко iз тупою посмiшкою на обличчi й iншими пiдлiтковими прикметами. Сашко не згадував свою пiдлiткову пору, завжди обходив ii стороною. Метушливий, задиристий, неприемний – хiба хочеться згадувати такого?

Зараз гусакiв не було.

Мостки на рiчцi кривилися, поламанi.

«Невже на той берег нiхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу пiймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика. Але, скорiше, вiн вимовив це слово, заграючи зi своею уявною сiльською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навiть «невже» не мiг вимовити спокiйно, не ловлячи себе за брехливий язик.

Сашко пiшов уздовж берега, до далекого пляжу. Інодi попадалися на березi старi човни, прикрiпленi ланцюгами до дерев, або нiчийнi, дiрявi, нiкому давно не потрiбнi. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку. Дорога кривуляла вибоiнами, немов ii пережували й виплюнули, i жуваник засох, зберiгши кривi, грубi слiди зубiв чи настирних ясен.

Рiка поступово розширювалася. Інодi посерединi плину лунали слабкi сплески.

Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до мiсця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – бiля рiки, яка, дiйсно, рiзко повертала, утворюючи кут. Тимоха там i повiсився, та iм’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з бiлим, «альняним» пiском.

Маленьким хлопчаком, грiючи на пляжi черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через вiдсутнiсть навiть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому вiн жив безлюдно – мiркування нi до чого не приводили. І тодi хлопчик Сашко йшов купатися.

Інодi – судячи iз часу, в обiдню перерву – на пляж наiжджали молодi хлопцi й гарнi дiвки. Десь не дуже далеко були торф’янi розробки, i у вiльний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

Саме тодi маленький Сашко вперше побачив, як мiцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дiвку, i гладив ii з бокiв, i м’яв iй бiлi груди, не соромлячись хлоп’яти. Завалена на спину дiвчина недовго давала цiлувати себе в губи, а потiм штовхнула хлопця в груди. Той знехотя вiдстав, прибрав жадiбнi, гарячi своi лабети й, рiзко пiдхопившись, стрибнув з високого берега у воду, щезнувши пiд водою ледве не на хвилину – аж пом’ята жiночка, пiдвiвшись i поправивши бюстгальтер, почала хвилюватися, дивлячись на воду з-пiд руки, поки ii кавалер, як водяний чорт, не зринув з iншого берега.

Сашко навiть не зрозумiв, що викликало в нього бiльшу заздрiсть – умiння далеко заплисти пiд водою чи таке от вiльне поводження з особами iншоi статi. Втiм, друге мабуть, лякало Сашка, викликаючи дивну сумiш подиву й гидливостi.

Вiд шуму й безупинних матюкiв батько вiв Сашка далi по рiцi, там у них була ще одна затаена мiсцинка – невiдома бетонна плита, що коли потрапила на берег, акуратно обросла кущами. Низ плити сповзав з берега в рiку. Влiтку плиту розiгрiвало, i Сашко з батьком подовгу лежали на нiй смажачись. Коли сонце ставало нестерпним, Сашко й батько, спустившись по колiно у воду, поливали, хлюпаючи, плиту водою, i вона робилася сирою й холодною – цiлком придатною для подальшого розслабленого засмагання й глибокого вiдпочинку.

Скоротивши шлях i за давниною переплутавши стежки, Сашко вийшов не до Тимохиного кута, а далi по рiцi. Довелося вертатися.

Дорiжка уздовж рiки, колись натоптана рибалками й працюючими людьми, геть заросла, i Сашко високо ступав, побоюючись наступити на вужа. Вiн з дитинства дико боявся будь-якого гадюччя.

Подорослiшавши, Сашко довiдався, що вiн, майже задушений пуповиною, ледве не загинув при пологах, – люди кажуть, що тi, хто пережили подiбний шок у першi митi життя на бiлому свiтi, усе життя бояться змiй. Принаймнi саме цим виправдовував Сашко свiй непристойний страх перед невинними вужами. Вужа вiн, звичайно, зустрiв – та не одного, а цiлу родину, яка виповзла на сонечко погрiтися. Сашко скрикнувши пiдстрибнув i став на землю, широко розкарячивши ноги. Вужiв уже не було. Вiн готовий був заприсягтися, що бридкi тварини розповзлися, поки вiн завис у повiтрi.

Матюкаючись i здригаючись, скачучи по кущах, Сашко добiг до тiеi плити, де вони вiдпочивали з батьком.

Плита вся заросла кущами, бiльша ii частина спустилася у воду й поросла зеленою, слизькою пiдводною рослиннiстю. Тепер полежати на плитi явно б не вдалося.

Дивлячись на це, Сашко вiдчув тужливий спазм у серцi – немов не плита лежала у водi, а повалений пам’ятник.

Сашко оглянувся навсiбiч, вибираючи, де можна було б присiсти, посумувати спокiйно. Сiв на дрiбну травичку на березi й закурив.

У селi, на чистому повiтрi, завжди курилося гiрше – у мiськiй задушливiй курявi сигарета йде залюбки, а в селi, коли легенi одержують повний розлив свiжостi, так що голову кружляе, сигарета одразу стае недоречною.

Сашко хотiв було ще потягнути свою тугу, трохи блаженну, замiшану на сигаретному димi, але вiд диму було нудотно, i туга не збиралася в солодку грудку пiд серцем, а розповзалася по всьому тiлу млявiстю. Довелося затоптати ii каблуком у траву. До непрогорiлого тютюну, змiшаного iз сухим брудом, одразу сповзлося кiлька мурах.

Тимохин кут, до якого Сашко дiйшов через кiлька хвилин, увесь зарiс непролазним лопушинням. Не стало пляжу, на його мiсцi розповзся пiщаний пустир.

Сашко скинув черевики й зайшов у воду. Вода була холодна й слизька, немов кисiль. Глини було неприемно торкатися – вона нагадувала голi старечi ясна своею слизькою холоднечею.

Сашко вийшов з води й присiв знесилено на брудний пiсок. Огледiвся, сплюнув i знову встав. Вiн почав топтати й рвати з корiннями лопухи, дурну, з довгим корiннями поросль, невiдомi низькорослi трави, звiльняючи пляж. Рвав стеблиння – руде, зсохле, некрасиве, i кидав у воду. Плин вiдносив.

Години за пiвтори на мiсцi пляжу не залишилося жодного паростка. Лише стирчало подекуди обiрване корiння. Пляж не став ясним i чистим, як у дитинствi, нi. Пляж нiбито перехворiв якоюсь заразою, вiспою – i лежав непривiтний, увесь у мiтках i щербинах.


* * *

Сашко повернувся додому, вечеряти не став. Постояв поруч зi сплячим дiдом, вийшов до бабусi й сказав, що iде. Зараз же, бо йому треба.

Бабуся помовчала.

– У батька-бо на могилi був? – запитала.

– Був, – збрехав Сашко.

– Як вiн, не встав?

Сашко витяг сигарету й став м’яти ii в пальцях, не знаючи, що вiдповiсти.

– Я тобi цибульки зберу iз собою. І яечок… – сказала бабуся тихенько.




Роздiл третiй


Удома на столi, як i ранiше, лежала записка.

Мама, яка не знала, куди вiн виiхав i чи надовго, написала на нiй же вiдповiдь: «До тебе приходили в цивiльному iз червоними корочками й дiльничний що ж ти робиш синку».

У повiдомленнi не було жодних роздiлових знакiв, i тому Сашко ще гострiше вгадував гiркi материнi iнтонацii. Вiн прибрав записку геть з очей.

Тримаючи запалений сiрник над конфоркою, механiчним рухом пiдносячи чайник до вогню й уже оцiнивши по вазi його достатне наповнення, Сашко намагався вирiшити, що тепер робити, i так i застиг iз чайником у руцi, коли пролунав дзвiнок у дверi.

Тiло охопила тупа млявiсть, у ротi звiдкись узялося одразу багато кислоi й холодноi слини, i знову заболiла губа, яка вже встигла загоiтись.

Квартира розташовувалася на четвертому поверсi, тому втекти через вiкно було неможливо.

«А якщо я iх просто не пущу? – майнуло в головi. – Нi, вони знають, що я тут… Напевно, бачили, як я входив… І що, будуть ламати дверi? Для цього потрiбно дозвiл якийсь… Чи дiльничний мае право? Якщо ФСБ прийшли з дiльничним, зараз зламають… А що ж вони мене на вулицi не взяли?»

Сашко, нарештi, дбайливо поставив чайник на вогонь i навшпиньках пiдiйшов до дверей.

Постояв близько, прислухаючись. Тихо.

Із шипiнням продзвенiв ще один дзвiнок, такий голосний, що вiн, здаеться, вiдлунив у посудi, що стояв у шафi.

Сашко зробив твердий крок i припав до вiчка.

По той бiк дверей стояв Негатив, – молодий сiмнадцятирiчний хлопець iз мiсцевого вiддiлення «Союзу створювачiв».

– Привiт… – сказав вiн, щойно Сашко припав до вiчка.

– Ти сам? – глухо запитав Сашко.

– Сам.

Сашко вiдкрив дверi, Негатив увiйшов i потис йому руку, як звичайно, дивлячись кудись убiк i вгору, немов вишукуючи або розглядаючи щось – цього разу, здаеться, лампу на стелi, на якiй вiн гидливо зупинився поглядом.

– Треба свiтло вимикати в передпокоi, – сказав вiн похмуро. – А то видно, що у вiчко дивишся.

Негатив був на п’ять рокiв молодший за Сашка, але рiзниця ця майже стерлася, може, через те, що зрослий в iнтернатi Негатив був розумний i твердий у поведiнцi, не по роках мiцний, хоч i невисокий.

Переднiй зуб його був обламаний, i це надавало ще бiльше суворостi й без того непривiтному, з низьким чолом i широко розставленими очима обличчю Негатива.

Негативом його прозвали за вiчне невдоволення геть усiм. Нi, вiн був не буркотуном, але, скорiше, упертюхом, зi своiми однозначними висловами про життя. Невдоволення його було не по-хлоп’ячому похмурим, мовчазним, i часто могло здатися байдужiстю, не будучи таким.

А ще вiн не посмiхався й тим бiльше не смiявся. Майже нiколи. Дуже рiдко.

– Ти звiдки знаеш, що я вдома? – запитав Сашко.

– Нiзвiдки, просто зайшов.

– Як справи у вас? – одразу попрямувавши на кухню, голосно запитав Сашко.

– Ну ви там i накоiли у Москвi, – не став вiдповiдати на задане запитання Негатив. – Треба було теж з’iздити. Красиво. Ти бачив себе по ящику?

– Себе? – Сашко вимкнув роздратований чайник, обернувся до Негатива, який роззувся й увiйшов на кухню.

– Не бачив? Спочатку ти там у першiй колонi засвiтився, i хтось iз вас мента охерячуе цiпком, потiм усi кудись бiжать, вiтрини трощать, на землi валяеться мент, а ти стрибаеш йому на кашкет. Чудовий кадр. А чого тiльки на кашкет, думаю? Стрибнув би йому на голову? Га?

Сашка пересмикнуло. Це не дуже приемно, коли кiлька тисяч, можливо, сотень тисяч людей спостерiгало твоi… забави…

– І що… мене там добре видно? – тихо запитав Сашко, чомусь трошки охрипнувши.

– Та не дуже… Але я впiзнав… Курити можна?

Сашко якийсь час дивився на Негатива.

– Кури. І менi…

– Тут, коротше, друзi твоi приiхали, – вiв далi Негатив затягшись.

– Якi ще друзi? – Сашко теж прикурив i знову вирячився на Негатива.

– Веня московський i Рогов iз Сибiру.

Сашка знову пересмикнуло, щоправда, цього разу вiд полегшення.

– А вони-то якого бiса?

– Вони кажуть, що в Москвi зараз усi переховуються, по наших хатах обшуки йдуть. Веня, – вiн узагалi бездомний, йому жити нiде, а Рогов сказав, що на поiздi iхати в його Сибiр лячно – паспорт усе-таки треба показувати, коли квиток купуеш, а на електричках… сам розумiеш: озвiрiеш, поки доiдеш. Тому вони до нас, – Негатив глибоко затягся, випустив дим, простежив його шлях очима, – оце зараз приiхали. А чого ти так переполошився?

– До мене мусори вже двiчi приходили.

– Ти iх не пустив?

– Нi, мене не було. Вони до матерi приходили.

– І до мене, – сказав Негатив.

– А чого?

– Я iм не вiдчинив. Вони потинялися години двi й пiшли.

– А ти в цей час сидiв, принишкнувши.

– Нi, ми з ними душевно спiлкувалися через дверi. Обiцяли, що мене ви…буть i висушать.

Сашко подивився на Негатива, i вже вкотре поцiнував його мiцну, прозору, непоказну мужнiсть. Негатив дiйсно не боявся бути побитим, i навiть побитим жорстоко, i зовсiм байдуже ставився до погроз. Його кiлька раз щедро пригощали кийками за нанесенi чорною фарбою на стiни будинку адмiнiстрацii нахабнi написи, як-от: «Губернаторе, здохни!», i за те, що вiн влiпив цьому самому губернаторовi в обличчя торт. Десь iз пiвроку тому Негатива пов’язали, i протягом двох днiв з нього конкретно вибивали показання на товаришiв – за тиждень до цього мiсцеве вiддiлення «Союзу» пляшками iз запальною сумiшшю пiдпалило офiс саентологiв.

На пожежу вчасно приспiло «01», але скандал вийшов чималий. Пiсля дводенних катувань Негатива вiдпустили. Пiвтора мiсяця йому допомагав iсти, одягатися, зав’язувати шнурки молодший брат, Позик, повна протилежнiсть Негативу, – спритний одинадцятирiчний хлопчина, з вiчною посмiшкою на нахабнiй пичцi, наймолодший з мiсцевих «союзникiв»…

Ну, так, вони називали себе «союзники». Це спочатку безглузде слово набуло згодом плотi, i звучання, i значення.

Утiм, з нелегкоi руки журналiстiв, iх часто називали «есесiвцi» – за першими двома буквами найменування партii, а часом, коли хотiли принизити або пiдкреслити молодий вiк пацанiв, що перебувають у «Союзi створювачiв», – «вiдсоси».

Негатив нiкого не видав iз «союзникiв», i себе в тому числi. Пляшки ж вiн теж кидав. Хоча не вiн один, звичайно.

– Але дверi вони не стали ламати? – запитав Сашко, дивлячись на вибитий у якiйсь дурнiй бiйцi верхнiй зуб Негатива.

– Не стали.

– А чого не вiдчинив?

Негатив роздратовано подивився на Сашка.

– Тебе нiчим не вдарили у Москвi, нi? Я ж тобi сказав, Веня й Рогов у мене. Спочатку лежали пiд диваном. Потiм Веню ми скрутили в килим, у куток поставили, а Рогов у шафу влiз… Коротше, веселилися всi двi години…

Сашко швидко випив чай. Начебто iсти хотiлося. Перехотiлося.

– Вони де? – запитав.

– У кафе напроти сидять. Одну чашку кави на двох п’ють. Пiшли?

Сашко прихопив грошей iз нички, шматок сиру, цибульки сiльськоi, хлiб i банку консервiв, хотiв було повернутися, щоб написати кiлька слiв матерi, – але махнув рукою. Ще раз написати, що «усе нормально»? Куди вже нормальнiше.


* * *

– Ага, он вони! – Сашко раптом зрозумiв, що дуже радий бачити Веню, що чмихав носом, який ще не загоiвся, i пiдтягнутого Льошку. Обiйняв одного, потiм другого.

Тепер треба було щось робити, кудись вести пацанiв.

Дзвонити по знайомих з будинку Сашко не наважився – телефон прослуховувався, i через це вiн свого часу провалив одну партiйну акцiю.

Та й знайомих у нього не було таких, щоб завалитися ночувати втрьох.

«І навiть одному», – раптом подумав Сашко здивовано, але без усякого смутку.

Так склалося в останнi роки, що коло Сашкового спiлкування обмежилося партiйцями. Не те щоб на iнших бракувало часу, хоча, справдi, не вистачало, але головне – що це було вже непотрiбно, нецiкаво. Іти на квартири до мiсцевих «союзникiв» теж не варто було – через зрозумiлi причини: могли наскочити люди в цивiльному.

На вулицi почало мрячити, але вони залишили прокурене, з нав’язливою музикою й непривiтними цiнниками кафе й пiшли бадьоро, iз задоволенням i навперебiй згадуючи, як усе було в Москвi…

Негатив з iнтересом слухав, iнодi уважно заглядаючи в обличчя тому, хто розповiдав.

Зупинившись бiля ларка, Сашко купив пляшку горiлки й три пластиковi стаканчики – Негатив не пив, бо натурально звiрiв вiд алкоголю. Рогов не став сперечатися, а Веня зрадiв.

Вони зайшли на дитячий майданчик, де Сашко провiв у раннiй юностi багато годин, споживаючи рiзноi мiцностi алкоголь, дослiджуючи пiддатливих або непiддатливих перевесниць.

Присiли в теремку, Сашко витяг з кишень сир, хлiб.

– А ножа-то й немае, – сказав вiн, крутячи в руцi банку консервiв.

Рогов мовчки витяг з рюкзака складаного ножа. Спритно розкрив банку. Розлили, цокнулись…

Скоро стало зовсiм добре, тiльки сiдницi мерзли на сирiй бетонцi. Сашко iнодi вставав i проходжувався, Рогов пiдстелив рюкзак, а Венi, схоже, було однаково.

Негатив не сiдав – слухав. Забрав собi сирну кiрку – ii зазвичай викидають – i жував повiльно, вiдкушуючи по малому шматочковi.

– На… вiзьми… – Сашко подав йому скибочку сиру. Негатив узяв. Почекав, поки всi продовжать розмову, i непомiтно поклав на мiсце.

– Скiльки взагалi народу пов’язали, хто-небудь точно знае? – запитав Сашко.

– Дев’яносто три, у новинах казали, – вiдповiв Негатив тiльки пiсля того, як Веня й Рогов знизали плечима. Негатив нiколи не лiз першим з вiдповiддю.

– Пред’явили що-небудь?

– Майже всiм адмiнiстративку. По п’ятнадцять дiб.

– Щось вони так… милостиво… – подивувався Веня, вивудивши звiдкись слово «милостиво», зовсiм не зi свого словника.

– А ти уяви, який процес може бути на дев’яносто людей? Увесь свiт буде обговорювати. Нафiг iм це треба… – припустив Сашко.

– Однаково чоловiк п’ять посадять для перестраху, – сказав Рогов.

У «Союзi» давно перестали дивуватися появi нових в’язнiв – у них уже влипли й опинилися за гратами бiльше сорока людей. Список цей майже не зменшувався – коли виходили однi, сiдали iншi. Як не дивно, майже всi були «оксамитовими терористами» – вони закидали яйцями й заливали майонезом вiдомих i неприемних персон. Проте за зiпсованi пiджаки давали по кiлька мiсяцiв, а то й по року в’язницi.

Єдиний серйозний термiн був у одного украiнського хлопця, що займався експропрiацiями, за що й отримав десятку строгого режиму. Вони трохи помовчали, жалiючи про пацанiв, – принаймнi Сашко точно знав, що вiн спiвчувае, i в характерi Льошки Рогова теж вiдчувалася частка братолюбства й жалощiв. Що ж до Негатива й Венi – тут, з рiзних причин, усе було не так просто.

Негатив, скорiше, вiдчував роздратування, що переходило у добротну, неiстеричну злiсть, – i спрямоване це роздратування було на всiх поголовно, хто представляв владу в його краiнi, – вiд мiлiцiонера на перехрестi до пана президента.

Венi ж було пофiгу, – так думав Сашко. І не тому, напевно, пофiгу, що Веня нiколи не жалiв себе самого. А, скорiше, тому, що Веня сприймав в’язницю спокiйно, сам був завжди готовий потрапити туди, хоч i не рвався нарочито. До того ж, якщо порахувати, скiльки раз Веня отримував по п’ятнадцять дiб, – у цiлому мiг вийти чималий термiн.

Але помовчали-таки всi…

Розлили, цокнулись востанне.

– Ми це зробили! І зробимо ще! – сказав Сашко, i пафосу в його словах не було зовсiм, Рогов кивнув, Веня засмiявся, обличчя Негатива Сашковi не було видно.

Випили легко, понюхали рукав i рушили далi. (Рогов зiбрав смiття у целофановий пакетик i вiднiс до урни.)

Сашко придумав, де провести ще години три.

Спокiйнi, подобрiлi, припленталися вони до будiвлi унiверситету. Сашко велiв усiм прибрати маргiнальнi усмiшки й натягти яснi обличчя завсiдникiв вищого навчального закладу – чи то старшокурсникiв, чи то аспiрантiв. Так вони й пройшли повз вахтера, який строго пiдтис губи: Рогов – натурально спокiйний, бо взагалi нiякого обличчя не натягав, а залишив свое, Негатив у той момент вiдвернувся убiк, сховавши пiдборiддя в комiрi куртки, а Веня якось рiзко подурнiшав вiд напруги лицевих м’язiв.

Олексiя Костянтиновича Безлетова, викладача фiлософii, Сашко знав давно. Знайомство Сашка, який нiколи нiде не вчився, й доцента-гуманiтарiя пояснювалося просто: Безлетов був учнем його батька.

Сашку, напевно, було рокiв чотирнадцять, коли вiн уперше побачив Безлетова: молодого, сухорлявого, десь трохи за двадцять.

Безлетов кiлька разiв заходив до них у гостi, довго розбирався з ворсистим шарфом, яким, здавалося, умудрявся обернути горло кiлька разiв. Пили чай. Вони щось обговорювали з батьком – батько спокiйно, Безлетов, пересмикуючи iнодi плечима, немов у нього пiд сорочкою обсипалася легка потерть. Батько не звертав на це уваги.

Батько взагалi був дуже спокiйний – при цьому нiколи не говорили про полiтику, хоча непевний, або, скорiше, тупий i тому ще бiльш бридкий час тому сприяв.

Про те, що Безлетов був украй лiберальних поглядiв, Сашко довiдався набагато пiзнiше. І дотепер не мiг вирiшити, як усе-таки ставитися до того, що батько нiколи не вступав у суперечки про «переломнi моменти» й «долi», чим пояснити це – ну не байдужiстю ж…

Безлетов був единим iз друзiв i знайомих батька, хто поiхав його ховати до села… але про ту дорогу iншим разом.

Пiд час похорону Сашко й Безлетов перейшли на «ти», але потiм не бачилися кiлька рокiв, i за цей час короткочасна близькiсть затерлася. Знайомство iх поновилося, коли зненацька з’ясувалося, що Сашкова подруга вчиться фiлософii в Олексiя Костянтиновича. Вона так i запитала, коли Сашко якось зустрiв ii бiля аудиторii пiсля завершення занять:

– А ви знайомi з Олексiем Костянтиновичем, який учить нас фiлософii?

У цей час Сашко тиснув Безлетову руку й, оцiнюючи щiльну обгрунтованiсть його рукостискання, а також викладацьку посаду, розсудливо вирiшив забути, що вони на «ти»:

– Так, ми знайомi… з Олексiем Костянтиновичем.

Кiлька разiв вони так перетиналися в коридорi унiверситету, мимохiдь обмiнювалися рукостисканнями, поки Сашко не посварився зi своею подружкою через якусь безглузду й забуту нинi причину й знову ненадовго забув про Безлетова. Але мiсяць тому проводили мiсцевий мiтинг «Союзу», i Сашко зiштовхнувся з Безлетовим одразу пiсля завершення звично гучного дiйства з елементами епатажу.

– Я спостерiгав, як ви там… кричите… – м’яко, зовсiм уже по-професорськи усмiхаючись, сказав Безлетов. Сашко давно вже не вiдчував нiяковостi з приводу своiх, так би мовити, полiтичних пристрастей. (Насправдi, це нiколи й не було полiтикою, але одразу стало тим, напевно, единим змiстом, яким повнилося Сашкове життя.) Однак цього разу вiн вiдчув якусь слабку подобу незручностi. Можливо, через свою захриплу горлянку, яка щойно вигукувала «Президенте, iди сам!». Можливо, через той вираз вiдчайдушноi озлобленостi, який вiн нiс, не стираючи, на обличчi, – удосталь наспiлкувавшись iз хамуватою мiлiцiею, яка через непорозумiння не схопила iх цього разу: звичайно по завершенню мiтингу вони тягли «союзникiв» до дiльницi, де всоте фотографували iх i знiмали «пальчики».

Коротше, Сашко не встиг переключитися й дивився на Безлетова, ледве встигнувши вилiпити дивну посмiшку на обличчi. Той раптом розсмiявся – дуже гарним, молодим i чесним смiхом – i сказав:

– Важко вам буде.

Безлетов запросив Сашка зайти на кафедру поговорити («Можеш iз друзями…»), причому покликав так, що Сашковi захотiлося прийти. Були й iншi причини для вiзиту – крiм щироi доброти тону Безлетова.

Батько Сашка був освiченою людиною – без п’яти хвилин професор. Незважаючи на свою спорiдненiсть, Сашко завжди вiдчував себе несусвiтньою дворнягою. Може, тому, що був недоуком й потрiбнi книги почав читати тiльки пiсля армii, вiд якоi його не змогла вiдмазати мати, проста, по сутi, жiнка.

Може, i тому ще бракувало Сашковi впевненостi, що батько нiколи ним не займався, навiть розмовляв iз сином рiдко. Так уже склалося: батьковi й не потрiбне було це спiлкування, а Сашко не нав’язувався; утiм, можна й навпаки – батько не нав’язувався, а Сашко тодi не мав iще потреби.

Але вiднедавна Сашкове дворняже самовiдчуття пiдштовхнуло його до людей, якi, як виявилося, краще розумiлися на устроi свiту – завдяки хоча б освоенню тих друкованих джерел, до яких у Сашка не доходили руки. Безлетов пiдвiв очi, або, скорiше, брови. Вiн виразно став схожий звичками на маститого театрального актора.

– Сашко?

– Ми просто так зайшли…

– Авжеж, я запрошував, пам’ятаю…

Вони стояли в коридорi. Безлетов потис усiм руки, уважно розглядаючи гостей i не посмiхаючись. Невисокий, iз прямим темним волоссям, круглi плечi. Ранiше, пам’ятав Сашко, Безлетов увесь час був якийсь збентежений, немов перебував у безперервному пошуку правильноi емоцii й точного слова. Зараз став спокiйний, i навiть щоки трохи обвисли, тому обличчя виглядало трохи бридливим.

– Знаете, я вже закриваю кафедру, – сказав вiн. – Отут напроти – кафе, недороге й тихе. Може, там посидимо? За чашкою чаю?

– Давайте… – погодився Сашко, хоча грошей у нього залишилося не надто.

– Я забiжу до деканату й… буду… – пообiцяв Безлетов. Пацани знову пройшли повз строгого вахтера й за двi хвилини опинилися в кафе. Воно було напiвпорожнiм, i музика, дiйсно, грала тихо. У кутку мерехтiв телевiзор. Екран показував чоловiкiв у шоломах i на мотоциклах. Здiймаючи пил на поворотах i часто падаючи, вони iздили по колу.

Принесли меню, Сашко пiдняв перший аркуш меню в шкiрянiй обкладинцi, вказiвним пальцем трохи поводив, заздалегiдь знаючи, що нiчого замовляти не буде.

– У мене ще е грошi… – сказав Рогов. Нiхто його про це не запитував, але питання висiло в повiтрi. Усi, звичайно ж, пожвавилися.

– По пиву? – запитав Рогов.

– Я не буду… – сказав Негатив.

– Чай?

– Нiчого не буду… – Негатив умiв вiдмовлятися так, що бiльше не пропонували.

Усi закурили, оглядаючись.

Безлетов незабаром прийшов – строгий, у темнiй короткiй куртцi, з портфелем. Коли вiн зняв куртку, Сашко примiтив уже помiтний живiт Безлетова.

Вiн мовчки присiв, портфель поставив бiля стiльця, теж дiстав сигарети.

«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Бiле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як вiн брови насупив…»

Нечутно з’явилася офiцiантка, Безлетов замовив кави.

Пауза затягалася.

Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустрiч ще в унiверситетi.

«Чого вiн насупився? – думав вiн, дивлячись в обличчя Безлетова. – Я в його грошей позичив?»

– Усе бешкетуете? – запитав Безлетов, прикуривши й почуваючи на собi пильний Сашкiв погляд.

– А що залишаеться? – вiдповiв Сашко риторично, одразу зрозумiвши, що мова йде про московський погром.

Безлетов сильно затягся, втримуючи дим i тому ледве здавленим голосом подякував офiцiантцi за принесену каву.

– Ви думаете, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?

– Добре й правильно, – вiдповiв Сашко.

Безлетов знизав плечима.

– А який у цьому сенс?

– Це дуже довге питання.

– Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам нацiональну iдею…»

«От як вiн заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обiрвав Безлетова:

– Ми не просимо. Я не прошу. Я росiянин. Цього досить. Менi не треба нiякоi iдеi.

– «Я росiянин», – похмуро передражнив Безлетов. – А неросiян ви куди дiнете?

– Слухайте, Олексiю Костянтиновичу, не треба так… Нiхто нiкуди не збираеться запроторювати неросiян, i ви прекрасно це знаете.

– А що ж ти, Сашко, одразу починаеш зi слiв «я росiянин»?

«Он як, – знову подумав Сашко, – вiн зi мною на «ти», а я з ним…»

– Я не починаю, – вiдповiв Сашко. – Я сказав, що менi не бракуе якихось нацiональних iдей. Розумiете? Менi не потрiбна нi естетична, нi моральна основа для того, щоб любити свою матiр або пам’ятати батька…

– Я розумiю. Але навiщо ти тодi вступив у цю… у партiю вашу?

– А вона теж не мае потреби в iдеях. Вона потребуе своеi батькiвщини.

– Ох, ну не треба усих цих слiв – то «росiянин», то «батькiвщина»! Не треба.

– Не згадувати всуе, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.

– Яке, в бiса, «всуе»? – запалився Безлетов. – Ви не маете жодного стосунку до батькiвщини. А батькiвщина – до вас. І батькiвщини вже немае. Уся скiнчилася! Тим бiльше не варто нiкого провокувати на всi цi вашi мерзоти з биттям стекол, морд, i що ви там iще б’ете…

– Краще тихо вiдiйти, – у тон Безлетову, але зi зниженням на пiвтону вiдповiв Сашко.

– Краще тихо вiдiйти в сторону, нiж займатися мерзотою.

– Краще тихо вiдiйти до свiту iншого… – сказав Сашко.

– Так, уяви собi. Краще. Перед Богом це – краще. Усi вашi рухи, ваше трiпотiння – усе це давно втратило сенс. Ви нiчого не виправите. Але якщо ви почнете пускати кров, коли вже не почали, – тут Безлетов знову ще додав голосу, – то…

Безлетов затягся сигаретою й забичкував ii не без злостi, немов задавив бридкого черв’яка.

Усi сидiли мовчки. Веня проколював зубочисткою дiрки в пачцi сигарет, Негатив дивився телевiзор. Рогов дивився в стiл, погойдуючи пiд столом ногою.

– А вас що, все влаштовуе? – запитав Сашко, який зовсiм заспокоiвся, пiймав ритм розмови й з iнтересом розглядав Безлетова.

– Ти нiяк не зрозумiеш, Сашко, – тут уже немае нiчого, що могло б улаштовувати. Тут порожне мiсце. Тут немае навiть грунту. Нi патрiархального, нi цiкавого для держави, як модно зараз говорити, гео-по-лi-тич-но. І держави немае.

– На цьому грунтi живе народ… – сказав Сашко, який бажав зовсiм не суперечки, але справжнього розумiння того, про що говорить Безлетов.

– Твiй народ, – вiн вимовив слово «народ» розкотисто, iз двома «р» усерединi, – несамовитий. Щоб переконатися в цьому, досить пiдслухати будь-яку розмову в громадському транспортi… Думаеш, цьому народу, що наполовину складаеться з пенсiонерiв i наполовину з алкоголiкiв, потрiбен грунт?

– Живим – потрiбен.

– Живих на цей грунт не вистачить.

– Вистачить.

Безлетов iронiчно подивився на Сашка, не зрушив з мiсця, щоб випустити Веню, який захотiв, очевидно, у туалет, i, щойно Веня протиснувся, сказав:

– Рiч, дорогий мiй Сашко, не в цьому.

Тон мови Безлетова, як помiтив Сашко, мiнявся безперервно – вiд роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втiм, змiни цi були досить артистичнi й навiть плавнi.

– Рiч у тiм, що – не треба. Не треба нiчого робити. Бо поки ра-се-яне тихо п’ють i кладуть на все iз горою, усе йде своею чергою. Горiлка холоне, картопля смажиться. А як тiльки ра-се-яне згадають про свою велич, яка завалялася десь пiд лавкою, про долю Батькiвщини, про… про що ви там увесь час говорите?… тодi ви почнете пускати одне одному кров. І пустите кровi стiльки, що заллете пiвматерика. Це неминучiсть, Сашко. Я, щоправда, гадаю, що вас самих переб’ють ранiше. І якщо цинiчно мiряти на лiтри кровi, то це, звичайно, бiльш правильний варiант. Бiльш правильний i менш кривавий.

– Але цiеi краiни скоро не стане, Олексiю… – Сашко вiдрiзав по батьковi вiд iменi Безлетова, просто перехотiвши додавати «Костянтиновичу».

– Я тобi казав: ii немае, – швидко вiдповiв Безлетов. – Дайте дожити людям спокiйно по iхнiх кутках. Оцим-от росiянам, про яких ви так пiклуетеся, дайте таку можливiсть: до-жи-ти спо-кiй-но. Ви iм добра не принесете, зрозумiйте. Але лиха накоiте неабиякого. До того ж ви даремно на них сподiваетеся. Вони такi ж росiяни, як… як новi греки в порiвняннi з прадавнiми. Як воiни-ассирiйцi з роду айсорiв – поряд iз чистильниками взуття.

Сашко допив пиво й теж став дивитися в телевiзор, який так захопив Негатива. Мотоциклiсти, як i ранiше, iздили по колу. Потiм подивився на Рогова, який хитав головою в такт чомусь, що вiдбувалося всерединi нього.

– Розумiеш, Саш, – знову понизив тональнiсть Безлетов. – Менi було симпатичне те, що ви робите. Це був такий естетичний проект, цiкавий на тлi туги й смути, якi запанували у нашiй краiнi. Але ви почали переходити грань. От-от почнеться незворотне. Зупинiться зараз. Робiть те, що ви робили ранiше. Це дуже яскраво – вашi листiвки, вашi промови, вашi лементи на площi, прапори. Дiвчата вашi яснi, з тонкими рисами… Це не зовсiм по-росiйськи, не в нашiй традицii, але однаково яскраво. Та й узагалi, – пожвавився вiд плину своiх думок Безлетов, – у нашi днi руськiсть не е надбанням усiх, ра-се-яне розгубили свою руськiсть. Вона ще збереглася в конкретних людях, якi цiлком певно мають духовне начало, i, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кiлька сторiч.

– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У краiнi, яка за тридцять рокiв вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?

– Нi, звичайно. Але якось зберегли свое «еврейство» протягом двох тисяч рокiв евреi. Росiйськi громади живуть в усьому свiтi, нiхто iм не заважае. Ще жива культура е головною й, на жаль, единою складовою росiйського духу. Дух майже нiде вже не живе бiльше – тiльки в окремих носiях, якi пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носiем духу й, виходить, не здатний бiльше нi на що. Усе, що ми ще можемо дати свiтовi, – це закарбувати життя свого духу.

– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.

– Сашко, усе залежить вiд вас самих. Якщо ви затiете давно очiкуваний вами кривавий хаос, розпад тiльки прискориться. Не кличте бiсiв. Кличте ангелiв, – Безлетов м’яко посмiхнувся патетичностi свого висловлювання, тим самим розмивши присмак патетики. – Справжнi подii вiдбуваються у свiтi духовному, Сашко. Справжня росiйська людина, «дух», – пiдкреслив вiн, щоразу пiдсилюючи повтори голосом, – це людина, яка шукае правди. Росiя мае податися до ментального вимiру… – завершив вiн. – Так буде краще.

– А нам куди податися? – раптово запитав Веня, який саме повернувся й тепер стояв за плечем у Безлетова.

Безлетов обернувся, навiть не вдостоiвши Веню повним поглядом, i одразу повернувся до чашечки кави. Допив, подивився на дно, потрусив чомусь, поставив на стiл, залишив на столi гладеньку купюру – оплату за каву плюс чайовi, i, швидко попрощавшись, вийшов.

Нiхто не сказав нi слова. Негатив, як i ранiше, дивився в телевiзор.

– Як вам… розмова? – запитав Сашко на вулицi. Ближче всiх до Сашка йшов Негатив, i йому довелося вiдповiсти першому.

– Менi однаково, – вiдповiв Негатив. – Я не розумiю тiльки, на хера ти нас сюди притяг?

– Та ну його, – висловив думку й Веня.

Рогов мовчав.

– Льош! – покликав Сашко.

– А ти почув щось нове? – вiдповiв Рогов, явно вiдiрвавшись вiд якихось своiх думок.

Сашко знизав плечима.

– Вiн, – сказав Рогов, – напевно, рокiв десять тому був лiбералом i теж вимагав… Усього того, що вони вимагали тодi… раба по краплi… покаяння, iншого…

– Так, – погодився Сашко, вiдчуваючи внутрiшню радiсть вiд того, що, як i ранiше, спокiйного Рогова слова Безлетова взагалi нiяк не схвилювали.

– І тодi вiн, напевно, не керувався тими iдеями, що тепер висловлюе. Про те, що усунутися треба. І що втручання методами жорстокоi хiрургii не мае божественноi сутностi. Як вони взагалi люблять Бога згадувати, ой вей… І коли вони кремсали тупим ножем по живому тiлу, вiн був для них дуже доречним, i тепер от. Що б не робили вони… Бог що – хлопчиком на побiгеньках до них приставлений?

Рогов зупинився й закурив.

– А потiм, Саш, ти помiтив, вiн же тебе, та й усiх нас, вважае айсорами, якi взуття чистять, а себе – хранителем росiйського духу… Нехай вважае.

– Ми куди йдемо? – запитав Веня, якому все це вже набридло.

– Ми йдемо в народ. Пити горiлку, – вiдповiв Рогов. – Умови такi: примiщення мае бути теплим, а горiлка – дешевою. Де у вас найдешевша горiлка?

– Бiля вокзалу, – вiдповiв Сашко. – Це близько.


* * *

Судячи зi смаку, м’ясна начинка в пельменiв була замiнена ретельно пережованим папером, скорiше за все, вимочкою. Майонез, що сизим мазком прилип до краю тарiлки, кислив.

– Хлiб… мокрий… – гидливо сказав Рогов i хотiв було вiдкласти майже прозору, як пелюстка дорогоi риби (i, здаеться, рибою вiн i пахнув), скибочку житнього хлiба, але Негатив перехопив хлiб i переклав собi в тарiлку, прямо на майонез.

У Сашка апетит був чудовий, i пiсля ста грамiв горiлки, розлитоi по трьох гранованих, високих склянках, пельменi здалися цiлком iстiвними. Та ще й пiд пиво…

Привокзальна забiгайлiвка була повна гучних, погано вдягнених людей, в основному – чоловiчоi статi. Їжi на iхнiх столах не спостерiгалося – тiльки горiлка в склянках. Їi випивали одразу, рухаючи сизими, немов пiдсмаленими борлаками, i потiм довго iз сумнiвом заглядали в склянку.

Видiлявся неголений i похмурий, неясного вiку чоловiк у брудному камуфляжi, схоже, безрукий.

Сашко й Веня самi не помiтили, як пiсля третьоi склянки почали розмовляти голосно, активно жестикулюючи при цьому. Негатив, як i колись, мовчав, ретельно пережовуючи хлiб i пельменi. Сашко примiтив ще: якщо сам вiн, зайшовши в кафе, кiлька разiв огледiвся – що за люди навколо, – то Негатив, навпаки, навiть не поцiкавився, хто тут п’е й не закусуе. Здавалося, що Негатив прийшов до себе додому, де всi йому давно знайомi. Рогов не шумiв i не п’янiв, тiльки по обличчю його пiшли рожевi, iз чiткими гранями, плями. Сашко дивився на Рогова, у хмiльному подивi вiдзначаючи, що коли обвести пляму на лiвiй щоцi, – вийде Африка. Сашко кiлька разiв витягував шию, намагаючись розглянути форму плями на правiй щоцi Рогова, поки Льошка не кивнув: мовляв, що таке?

Сашко по-щенячому закрутив головою: нiчого.

Рогов м’яко посмiхався.

– Льош, скажи менi ще щось про цю розмову, – попросив Сашко. – Ти дуже славно говориш.

– А що тут казати… – знову щиро здивувався Рогов. – Послухати того типа, – так простiше лягти й умерти. Росiянам, за його логiкою, взагалi треба було лягати й умирати кожнi сто рокiв. Як тiльки вони збиралися «пускати кров». Я не бачу жодноi рiзницi мiж сьогоднiшнiм днем i тим, що було… дуже давно. Я навiть не бачу рiзницi мiж собою й дiдом моiм.

Рогов говорив повiльно, немов прокручуючи кожне слово в м’ясорубцi.

– Нi, Льош, постривай, а як же «пускати кров»? Це справдi буде?

– Усi пускають…

– Безлетов сказав би, що всi пускають кров чужим, а ми – своiм.

– У нього Безлетов прiзвище?… – перепитав Рогов i, не очiкуючи вiдповiдi, сказав: – Ну й що, це погано? Чеснiше своiх рiзати, нiж до сусiднiх краiн лiзти з ногами.

– А ми не лiзли, так?

– Ну, одна справа – вивезти на Камчатку товарний вагон прибалтiв, якi, не з’явися червоноармiець у вушанцi, – лягли б пiд Гiтлера, а iнша – скинути бомбу на мiсто з дiтьми й усiх одразу вбити. Рiзниця е?

– Є.

– Ми рiжемо один одного, бо дехто в Росii розумiе правду так, а хтось – iнакше. Це й рiзанина, й осмислення.

– Осмислення, так, – повторив Сашко, – таке осмислення, що…

– Авжеж, так.

Хлопцi вийшли вiдлити, Негатив залишився стерегти недопиту горiлку й недоiденi холоднi пельменi.

Вiдхоже мiсце перебувало безпосередньо за кафе й легко вгадувалося по рiзкому запаху.

Вони не полiзли до цього мiсця, яке хлюпотiло гнилизною, й стали втрьох коло сiроi стiни сусiдньоi з кафе будiвлi невiдомого призначення. Вийшло так, що вони розташувалися на пiдвищеннi, внаслiдок чого те, що виливалося з них, негайно потекло назад. Сеча зливалася й пузирилася.

Вони повернулися легкi, яснi й бадьорi.

– Ще пива? – запропонував Сашко.

– Аякже… – вiдповiв Веня. Рогов кивнув.

Коли Сашко повернувся iз пляшками, неголений мужик у камуфляжi вже стояв коло стола, причому – мовчки. Правий рукав його куртки висiв, руки в нього справдi не було.

– Я чув, ви говорили… – важко вимовив вiн i замовк, запнувшись.

– Тонко пiдмiчено, – продовжив Сашко. Хмелiючи, вiн ставав задиристим.

Веня засмiявся. Рогов посмiхнувся краем губ. Негатив залишився непроникним.

– Ви говорили, що ми нiкуди не лiзли, братухи зеленi. А як же Афган? Водiй сто сiмдесят шостого гiрськомотострiлецького полку. Чотирнадцять разiв пiд обстрiлом. Два поранення, братухи зеленi.

«Братухи зеленi» вiн вимовив без хамуватого натиску – просто як «хлопцi».

Афганець подивився в очi Сашковi, що стояв прямо напроти нього з вiдкоркованою пляшкою пива в руцi. Сашко раптом зрозумiв, що мужик майже тверезий.

– Ви, я чув, отут про партiю якусь говорили. Про полiтику. Нащо вам, братухи зеленi, в полiтику? Цi мавпи в пiджаках тiльки й чекають, щоб нас запроторити в яку-небудь, бля… Курити е в кого?

Сашко подумав i дав афганцевi сигарету.

– Тут не курять, – попередив вiн усмiхаючись.

– Я скрiзь курю. Ви ж iз партii якоiсь, так? – допитувався вiн.

– З партii, – вiдповiв Сашко. – «Союз створювачiв».

– А, «союзнички». Пан Костенко й товаришi… – посмiхнувся звiрувато афганець. – Здивувалися, що знаю? Думали, бомж якийсь привокзальний на горiлку стрiляе? А я взагалi не п’ю. Я тут на людей дивлюся. Ходять цiлими днями, i нiхто не знае, як… – вiн обвiв усiх раптово почорнiлими очима, – як стискуються сiдницi, коли летить заряд мiномета. Нiхто не знае, що вiд страху можна не тремтiти, а блювати. Вони не знають, а менi вiд цього iнодi добре, iнодi кривдно.

– Чуеш, земель, – втрутився Веня, – ти йди собi. Ми тут iз друзями вiдпочиваемо.

– Нi, постривай, я от хочу сказати… – Афганець неприязним рухом вiдсторонив руку Венi, покладену йому на плече. – Я вас «есесiвцями» не вважаю. Ну, прапор ваш схожий на фашистський, це все херня. Ви хочете уряд повалити, я теж хотiв би iх потоптати. І тих, хто вiйська до Афгану увiв, i тих, хто вивiв. І тих, хто вiйська до Чечнi увiв. І тих, хто вивiв. І тих, хто знову ввiв. І чеченцiв заодно. Я тiльки не розумiю, от усi цi вашi яйця, якими ви кидаетеся, – це що, бля, серйозно? Я, хоч i без руки, а зараз же готовий пiти й ваш прапор водрузити на Кремль… Я однiею рукою задушити можу, i ще бiльше застрелити. Тiльки я не пiду, бо ви – клоуни. Ясно, братухи зеленi?

Рогов у цей час доiдав пельменi. Негатив крутив головою навсiбiч – схоже, йому не вистачало телевiзора. Лише Веня весело оглядав пацанiв i посеред монологу афганця пошепки, з м’якою усмiшкою, запитав Сашка:

– Може, його той?…

– Зажди… – вiдповiв Сашко пошепки.

– Чого мовчите? – пiдвищив голос афганець.

– А що ти запитав? – вiдповiв Рогов, проковтнувши останнi пельменi, що лишилися на тарiлцi, i з болiсною гримасою запив з’iдене пивом.

– Я, братухо зелений…

– Не називай мене так, – попросив майже ласкаво Рогов. Африка на його щоцi набула гарячих, яскраво-рожевих вiдтiнкiв.

– Я запитую: що ви менi можете запропонувати? – афганець вирячився на Рогова. – От менi? Ви, «союзнички»?

У куточках рота афганця запеклася бiла слина.

– Я кишки пiд Гератом дембелю Хазiну Михайлу засовував у живiт. І пiсля цього я пiду з вами яйцями кидатися? Ти засовував кишки кому-небудь?

Рогов дивився на афганця. Сашко – на Рогова.

– Ти менi не повiриш, – сказав Рогов повiльно, – але кидатись яйцями страшнiше, анiж засовувати кишки.

Афганець скривив посмiшку:

– Ти засовував?

– Так, i багато раз. Витягав, засовував. І кишки, i легенi, i печiнку, i шлунок.

– То ти в нас жар-тiв-ник? – по складах виговорив афганець.

– Я не жартiвник. Я патологоанатом.

Афганець розкрив рот, щоб вiдповiсти щось нахабне й зле, але Рогов, не пiдвищуючи голосу, обiрвав його:

– Пiд Гератом я не був, але був пiд обстрiлом в iнших мiсцях, i я тобi ще раз повторюю: метнути помiдор у прем’ера – як мiнiмум, не менш страшно, нiж кинути гранату. Зрозумiв? Пiсля того, як ти кинеш гранату, – тебе можуть убити. Зате одразу пiсля кидка помiдором тобi напевно зламають щелепу або ребро й трохи пiзнiше можуть зробити так, що тебе опустять у камерi. Тобi що страшнiше – бути опущеним чи бути вбитим?

– Ти, братухо…

– І от iще: якщо ти хочеш метнути замiсть помiдора гранату – уперед. Ми оцiнимо цей учинок. Я оцiню цей учинок. Якщо поки не хочеш – не треба. Можливо, ще захочеш – тобi ж, як я розумiю, треба, щоб усi навколо стрiляли – тодi й самому почати простiше. У натовпi, так? Я сподiваюся, що трохи пiзнiше у тебе буде така можливiсть.

І тут Рогов посмiхнувся.

– Давай, земляче! – Льошка ляснув афганця по плечi. – Щасливо! До зустрiчi. До зустрiчi. Давай.

Усi вiдвернулися вiд афганця, хоча вiн ще стояв, лише на крок вiдiйшов вiд стола.

– Може, покуримо? – запитав Веня.

Вони вийшли на вулицю, обiйшовши афганця, який дивився в пiдлогу, похитуючи головою.

Сашко дiстав останню сигарету й викинув порожню пачку. Прикурив i одразу вiдчув, що сильно захмелiв.

– У нас там ще щось лишилося? – запитав Сашко, в основному для того, щоб почути власний голос, оцiнити, наскiльки виразно вiн звучить.

– Пиво я забрав, – Веня пiдняв руки iз двома недопитими пляшками пива. – Решту ми випили.

Сашко зрадiв, що питання його зрозумiли. Поворухнув губами й скомандував посмiхаючись:

– Рушай!

Вони взяли ще пива й до нього якогось непотребу. Сашко перейшов уже в ту стадiю, коли не п’ють, а наливаються. Заповнюють свiй органiзм несмачною рiдиною.

Звiдкись узялася горiлка, i, випиваючи ii, закушувати доводилося сушеним кальмаром – одним висушеним хвостиком на трьох. Хлопцi надкушували цей хвостик акуратно, з дуже серйозним, хоча й трохи тупуватим виглядом. Вони сходили на перон, послухали, як гримкотить вантажний состав, i вiд цього гуркоту Сашко остаточно одурiв.

Привокзальнi картинки розпливлися i лише зрiдка виникали перед очима рiзко й зненацька – то яскрава вивiска, то чиесь обличчя, то нав’язлива огорожа, яку доводилося долати, мордуючи вестибулярний апарат. Пiдтримувати розмову не виходило, зате подобалося вигукувати щось час вiд часу.

Угледiвши мiлiцейський патруль, хлопцi, регочучи й викрикуючи дурницi, утекли до спустiлих ринкових рядiв, де вдень iшла торгiвля усiляким дрiб’язком.

Сашко повз рачки й навiть трохи посьорбав з калюжi, де у свiтлi лiхтаря кривилося його мутне обличчя. Хлопцi, якi пiшли вперед, Сашковоi витiвки не помiтили.

Почались торговельнi ряди – залiзнi, мiсцями пом’ятi прилавки. Кожен прилавок мав приварений на двох стояках дах iз цiльного проржавiлого листа.

Хлопцi йшли мiж торговельних рядiв, i скрiзь лунав гуркiт, прилавки тремтiли, а деякi навiть розгойдувалися загрозливо, ризикуючи впасти. Мабуть, прилавки зачiпали, а можливо, навiть ко5пали ногами.

Хлопцям зустрiвся молодик кавказькоi нацiональностi, вiн iшов назустрiч, пiднявши плечi й зсутулившись. Його i щиро привiтали: «Салям алейкум», а також «Аллах акбар».

Кавказцi «тримали» цей ринок, Сашко знав. Але зараз, ближче до пiвночi, усi вони вже зiбрали виторг та мали розiйтися. Втiм, тут неподалiк розмiщувалися два чи три бари i ще казино, де гучно й гортанно спiлкувалися молодики, низькорослi, у шкiряних куртках i чорних гостроносих «козаках».

За одним iз прилавкiв хлопцi розiграли сценку – «продаж сином гiр недопитоi пляшки пива руським синегалам».

Веселий й розчервонiлий Рогов кумедно зображав кавказького торговця, розхвалював переваги пива й рiдкiсну форму пляшки. Веня торгувався, блазнюючи й дурiючи. Сашко, навiть у п’яному виглядi вiдзначив гарне почуття гумору, здавалося б, у несхильного до жартiв Рогова, i став допомагати Венi торгуватися – розмахуючи руками, щось кричав i щосекунди губив сигарету, яку стрельнув у когось, у кого – не пам’ятав. І навiть Негатив, що дозволив собi пiвпляшки пива, кривив губи у посмiшцi. У вiдсвiтах миготливоi вивiски бару було видно, що очi Негатива потеплiшали.

– Вона ж… той… майже порожня… – говорив Веня, тикаючи кривим пальцем у пляшку.

– Е-е-е, який ти, а? Е-е-е… – вiдповiдав Рогов, хитаючи головою. – Я й беру з тебе тiльки за посуд.

– І пробки немае…

– А що тобi пробка, е-е-е? Ти пити будеш чи пробкою тiшитися?

Нiхто не помiтив, як вони з’явилися – чорнявi, з вишкiреними зубами. Їх було шестеро. Вони, мабуть, курили на сходах бару, зацiкавилися «торгiвлею» i встигли неабияк розiзлитися, почувши розмову. В одного була вiдкрита пляшка пива в руцi. Вiн ii збовтував.

Хлопцi були ще молодi, Сашко помiтив це крiзь п’яний туман, але не встиг засмутитися. Адже з дорослими можна було б якось домовитися. А з такими зеленцями навряд, заставлять принижуватись; хлопцi зрозумiли це вмить.

Кiлька секунд стояли мовчки.

Сашко покрутив головою, вiдчувши раптом, що трохи протверезiв вiд усвiдомлення ситуацii.

Вiн звик на початку будь-якоi бiйки виголошувати хоча б кiлька слiв.

– Чого хочемо? – запитав вiн i акуратно засунув свiй димний бичок у горлечко пивноi пляшки – тiеi, що тримав у руцi кавказець. Сашко навiть устиг помiтити його дивно бiлi, але вкритi густим чорним волоссям пальцi. Кавказець здивовано зазирнув услiд бичковi в горлечко пляшки, який видав легке шипiння.

Далi все сталося блискавично.

Сашко, хекнувши вiдкинув назад голову й з розгону обрушив ii на перенiсся кавказця. Щось гучно хряснуло, пляшка випала в того з рук i покотилася, розхлюпуючись. Хлопець упав на колiна, обхопивши обличчя руками, i бiльше не вставав.

Сашко хотiв красиво вписати ще й другому кавказцевi, але отримав у щелепу хльосткий, але не дуже сильний удар. Вiн мотнувся, вiдскочив на кiлька крокiв, помiтив, як Веня кинув i свою пляшку в обличчя комусь.

…Сашко падав, рясно матюкався, рiдко влучав, сам отримував мало, бо вiдбiгав вiд нападникiв та ще й думав, чи достатньо загрозливi його бойовi пози…

Краем ока помiтив, що Веня б’еться iз двома вже на проiзнiй частинi, i iм уже сигналили машини, якi намагалися об’iхати забiяк.

…Ще помiтив Негатива, який сидiв на кавказцевi верхи, методично луплячи кулаками в обличчя лежачого. Наступна картинка – машина, яка загальмувала бiля Венi. З неi вилетiли п’ятеро мiцних хлопцiв, якi одразу голосно, наче заганяли здобич, заволали щось по-своему. Веня задкував, розмахуючи якоюсь залiзякою.

З бару бiгли до них ще кiлька, i вони змели б усiх, якби Рогов не обрушив на iхньому шляху прилавок, потiм другий i третiй.

З одного боку прилавки примикали до стiни, з iншого – до невисокого паркана, що вiдгороджував проiзну частину. Поки кавказцi з бару лiзли через паркан, щоб оббiгти влаштовану Роговим барикаду, Льошка встиг за комiр стягнути Негатива з його супротивника й збити з нiг iншого, з яким безуспiшно бився Сашко.

– Веню! Сюди! – репетував Рогов.

Веня кинув залiзяку в прибулих i махнув через паркан, i тут на дорогу звiдкись вилетiли одразу двi мiлiцейськi машини й пiд лемент мiлiцii й виття сирен усi учасники бiйки рвонули врiзнобiч.

Сашку видалося, що вiн бiжить поперед усiх. У горлi дивно клекотiло. Вiн чув тупiт за спиною й був упевнений, що це Льошка й Негатив, i Веня там де-небудь неподалiк.

Оглядатися не було жодного сенсу – Сашко, чортихаючись i ризикуючи налетiти на що-небудь, рухався в повнiй темрявi, облич тих, що бiгли за ним, було не розгледiти. Вiн так i влетiв би в бетонну огорожу, якби не почув, як хтось, швидко шаркаючи по стiнi, перебираеться через неi.

Помацав руками – огорожа.

Сашко пiдстрибнув i полiз слiдом.

«Ринок! – здогадався Сашко, зiстрибнувши з паркану. – Я на ринку!»

Пiсля бiйки й перегонiв текла рясна слина, i Сашко довго спльовував i мотав головою, струшуючи з обличчя в’язку рiдину, що звисала з пiдборiддя. Витирав рукавом.

Навколо височiли ангари, освiтлення майже не було.

Важко дихаючи, Сашко безглуздо потоптався в темрявi й побачив, як йому здалося, ящики, порожню тару, чи то складену в купи, чи то повалену бiля стiни найближчого ангара.

Сашко кинувся туди, шукаючи схрон, де можна сховатися мiж ящиками й дихати, дихати, пускаючи довгу, важку слину.

Зовсiм знесилений вiд халепи й вiд алкоголю, вiн полiз мiж ящиками, ближче до стiни, i наступив на щось м’яке. Хтось сидiв у закутку.

– Агов! – сказав Сашко стиха й присiв навпочiпки, а потiм став рачки, щоб не впасти… ще раз плюнув i прижмурився, розглядаючи сидячого. – Хто це?… Руки хоч забери, бля.

Той, що сидiв перед ним, прибрав руки вiд обличчя. Зблизька Сашко розгледiв, що це кавказець – майже хлопчак, але в шкiрянцi, в «козачках», у джинсах.

– Ти хулi тут сидиш? – запитав Сашко хрипко, без злостi. Хлопець дивився збентежено – чи то злякано, чи то нахабно.

Сашко ще подихав, витягнувши голову й висунувши язика, гарячого й солодкуватого на смак.

– Чуеш… – сказав Сашко й сiв поруч, обiйнявши хлопчину за плечi. – Не сци, зараз пересидимо й розiйдемося… Де моi хлопцi, чорт… Не знаеш, де моi хлопцi?

– Нет.

– «Нет…» – передражнив Сашко. – Тебе як звати? – запитав вiн помовчавши.

– Сашко.

– І мене Сашко. Тiльки ти ж не Сашко, а який-небудь Саха. Асху. Аслахан. Так?

Той йому не вiдповiв.

Сашко мав цiлком росiйську звичку до п’яних безглуздих розмов.

– Ти звiдки?

– Єреван.

– О! – сказав Сашко здивовано. – Ви чого нас бити почали, га? Саха?

– Я не знаю. Я потiм прийшов.

– Не «успел», еге ж? – уiдливо сказав Сашко. – Добре, не ображайся… – додав вiн, помовчавши. – От улаштуемо революцiю, усiх гадiв переб’емо, я приiду до тебе в Алма-Ату, будемо чай пити на верандi.

– Я з Єревана…

– Приiдемо до тебе в Тегеран, – блазнював Сашко, хоча все почув, – будемо чай пити на верандi. У тебе е веранда?

– Тихо… Іде хтось…

За хвилину iм посвiтили лiхтариком в обличчя.

– Пiдйом, – сказав мiлiцiонер.

«Пепсiв» – спiвробiтникiв патрульно-постовоi служби – було двое, i ще пiдтоптаний сторож ринку.

На Сашка вдягли наручники, i на Саху – теж.

Хоча щодо останнього мiлiцiонери загаялися.

– І цього? – запитав один.

– Ну а чого? – вiдповiв другий невпевнено. – Куди його? Давай i його.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zahar-prilepin/sankya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения