Читать онлайн книгу "Серафима"

Серафима
Олесь Ульяненко


Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 романiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

В основi сюжету роману «Серафима» (2007) – вiдверта iсторiя життя дiвчини-вбивцi, красунi, яка кращого застосування для своеi вроди, нiж пiти по руках бандитiв та мiлiцiонерiв, не знайшла, а потiм, вiдчувши себе ображеною, почала розправлятися з усiма, хто зустрiвся на ii шляху. Як i в iнших своiх романах, письменник у «Серафимi» стверджував: «Намагаюсь показати темнi сторони суспiльства, щоб довести людям, що так жити не слiд».





Олесь Ульяненко

Серафима


Всяка людина омана, а iстина Бог.

    Свят. апостол Павло




Частина перша





1


Вона, чесно кажучи, не подумала, що ця штука, отрута ця, подiе так швидко. Принаймнi iй обiцяли iнше. Чоловiк, за жовтим столом, на червоному до вульгарного диванi, вiдкрив рота, наче захотiв проковтнути сонячний косяк з тисячами пилинок, чи здивувався; рот його зараз нагадував блiде обижло дитячого кухлика – обнятий бiлою молочною пiною; потiм – завалився на бiк. Решту вона знала, i природна ii цiкавiсть вигасла швидше, нiж життя чоловiка. Жiнка просто встала, осмикнула сукню i вийшла, замкнувши броньованi дверi. За дверима вона ретельно протерла ключа рожевою, з голубим гаптом хусточкою i дбайливо поклала пiд килимок, наче там i справдi було йому мiсце.

Коли вона чекала на лiфт, бiля неi зупинилися двое чоловiкiв у синiх комбiнезонах. Один, молодший, звично, холостяцьким оком, окинув ii струнку, налиту соком фiгуру. Ковзнув поглядом по грудях, обличчi вродливоi жiнки, з сивими якимись очима, з навiчно застиглим виразом помсти й образи, що його такi-от несуть i несуть усе життя i вiд чого ще, напевне, робляться спокусливiшi, i подумав: «Не про мене цяця». А вона насправдi злякалася. Стоячи у промiннi, що, пробиваючись крiзь металеву сiтку, висвiчувало й хлопцеве кирпате, усе в ластовиннi, зi смородинами чорних очей обличчя, вона зрозумiла, ловлячи чутливими нiздрями запах хлорованого лiнолеуму, що цей фертик бачить жiночу «кицьку» хiба що раз на пiвроку, подумки не пропускае жодноi спiдницi, тож точно запам’ятае ii, Серафиму. Проте вона лиш усмiхнулася перед тим, як вiдчинилися дверi лiфта, i вони разом, усi трое, плавно полетiли у чорне масло шахти. І iй чомусь вiдразу зробилося легко. Тут вона схибила, не iнакше. Вона це зрозумiла вiдразу, коли ii постать, затягнута у сукню, що окреслювала м’ячi ii заду, залишаючи вiдкритою пряму, коричневу вiд засмаги спину, увiйшла в паморочливу зелень червня. Але саме тодi, перед тим, як кинутися в цю зелену маячню, вона промовила:

– Хлопцi, ви не слюсарi? Я нiяк не можу вiдiмкнути дверi! – i зрозумiла свою помилку.

Старший (вона тiльки зараз помiтила його металево важкий погляд, кругле обличчя з павутинням губ, i в неi до цього невиразного суб’екта, з пластиковим ящиком, прокинувся, там, унизу, жiночий iнтерес) вiдповiв:

– Нi. Ми газiвники.

– Вибачте.

І вона знову пiшла, крок за кроком нанизуючи на невидиму нитку, пiд довгим слюдяним водоспадом вiтрин. І справдi, там, де стояв ii червоний «вольво», вона несподiвано зауважила, нi, ii просто жахнуло гарячою терпкою хвилею, що мала смак, запах i ще щось: той, кругловидий, нижчий на зрiст, у синьому вилинялому комбiнезонi, iшов поряд з нею, по праву руку, майже плече в плече. І, напевне, тодi, нипаючи холодно-здивованим поглядом у купах зеленi, у свiтло-срiбних клубках червневого дня, вона зрозумiла, що i цей круглоголовий вiдчув ii, наче й сам був жiнкою, i в його тверезих очах всiлася вся та жiноча каламутина; вiн вiдiйшов якось у бiк, даючи змогу жiнцi повернути в тиху, у жовтих вiдблисках будинкiв елизаветинськоi епохи, вулицю, заставлену кольоровими краплинами-драже iномарок. Вона, мовби плечима, не повертаючи голови, пошукала свое авто, намагаючись пройти мiж щiльними рядами, але чоловiк зауважив здалеку, що щось тут таки не так, i жiнка наче випала зi свого затишного i звичного футляра.

Вона краем ока спостерiгала за павутиною рота чоловiка у комбiнезонi, за його нерухомим поглядом, за його очима, що дивилися без злостi, без ошуканства, але так, як у людини, яка намацала необхiдний iй предмет. Несподiвано кругловидий зник, покинувши ii стояти у червневому полуднi, i жiнцi видалося, що ii дiйсно щось полишило чи вона те «щось» утратила. По-дитячому провела рукою по чолi i затримала ii, мружачись вiд разючого сонячного промiння, що пробивалося крiзь пальцi; повiльно прибрала руку i так стояла – струнка, дорого вбрана, з пiр’ям мелiрування у каштановiм волоссi, доки хтось не рушив до неi назустрiч, i аби вона направду вiрила в Бога, то неодмiнно сказала, що це вийшов на прогулянку гунявий дрiбний бiс: кирпатий, ще хлопчисько – саме ластовиння, наче кукурудзянi пластiвцi, надавало його обличчю дитячостi. Вiн стояв за крок вiд неi, протягував руку i легенько брав за лiкоть.

– Т-с-с-с, – сказали однi його губи.

Жiнка повернула голову, наче в когось нiмо запитуючи, як вона в цiй ситуацii виглядае. Потiм ii тiло звилося красивою шоколадною змiею, каблуки розпачливо креснули об асфальт, i чоловiк iз павутиною замiсть рота з вiддалi пари крокiв помiтив, як ii димчастi очi блиснули кудись далеко, вiн навiть розгубився – як розгублюеться невиразний хлопчак, забачивши перед собою оголену жiнку, що ступила до нього з холоду темряви мрiй i почуттiв, – та через якусь мить пiдскочив до неi, i вони з товаришем пiдхопили ii, майже гумову, з закиненою головою, запахом парфумiв i взагалi – усiма прекрасними земними запахами, вiд яких обидвое були ще хуткiшi й упевненiшi. Двое чоловiкiв у синiх потертих комбiнезонах пiдвели ii до машини. Старший грайнув павутиною рота i вiдкрив дверцята; а молодший, кирпатий, поплескав жiнку по сiдницях, потiм рiзко пiдхопив пiд колiна i вкинув, як лантух, до «мерседеса». Машина антрацитно-чорною рибиною попливла у порцеляновому червневому полуднi i влилася, i зникла в по-пекельному розпеченому металевому громi автомобiлiв.




2


Бiлi спiвучi пiски текли з-пiд нiг, i з висоти пагорба смуга води, перламутрове намисто слiдiв вiд лiтакiв у низькому небi викликали у дiвчинки сумну хвилю, готову розбитися плачем об той синiй шовк – води й неба. Їй було мало рокiв, i вона була подiбна до цiкавоi птахи, коли зачудовано дивилася на безкiнечний бiлий пляж згори. Мiсто починалося з рiвних квадратiв кварталiв: одноповерховi, чомусь сiрi або темно-сiрi панельнi куби, роздiленi на стiльники дванадцяти– i десятиметрових квартир. Звiдси починалося життя ii, видива якого дiвчинка намагалася приховати вiд себе i вiд iнших, наче подумки засипаючи золотистими i спiвучими пiсками пляжiв, що простягнулися пiд косою оксамитових пляжiв i багатоповерхових особнякiв. Саме там було життя справжне, i дiвчинка це знала рокiв, може, з шести. Бо те, що вiдбувалося в сiрих бетонних клiтках дванадцяти– i дев’ятиметрових квартир, розумiла з неприпустимою, навiть для дорослого, яснiстю.

Частина району, де вона мешкала (вiддалiк вiд бiлоi коси i синього шовку моря), мiсцини, подiбноi на черепашачий панцир, що його тiльки-но витягнули з вогню, була наскрiзь прокурена антрацитом. Дiвчинка знала, звiдки привозять вугiлля: вiдразу за мiстом були занедбанi копальнi. Звiдти пiзно ввечерi, а то i вночi, повертався батько. Часто, сiвши навпроти вiкна, перед облузаним дзеркалом, сiрим i запiтнiлим, з трiщиною у кутку – навiть видно було грудочки горобцiв, що шили повiтря, – намагалася розгледiти подiбнiсть мiж нею i тим пласкогрудим, з широкими гострими плечима, з рудою шевелюрою, плескатим носом i потухлими сiрими очима створiнням, якийсь бодай натяк на подiбнiсть.

Дiвчинка пiдтягнула колiна й вiдсторонено уткнулась у них пiдборiддям, – так вона вiдчуватиме себе першого разу, тобто нiчого не вiдчуватиме, лише мозок напружено видавлюватиме завченi формули щастя; ii вiддiляе, зараз вiддiляе тонка ситцева, з голубими i жовтими левами загородка, що нiчого не приховуе. Вона сидить на кривоногому дзиглику, i в ii велетенськi очi вливаеться цiкавiсть. Очi непорушно дивляться на дряблий батькiвський зад мiж материними ногами. Так завжди вiдбувалося; вiн приходив, змивав над дюралевим тазиком руки, випивав склянку горiлки, а потiм порухом голови показував дружинi на лiжко. Дiвчинка сидить i спостерiгае, як вони мовчки, навiть не стримуючи дихання, вовтузяться одне з одним. Не бiльше п’ятнадцяти хвилин. Для неi це було майже те саме, що дивитися телевiзор чи слухати, як кричить братик (хоча останне набридало найбiльше). Вона шкодувала, що не можна втекти до пагорба, щоби подивитися на нiчний желатин вогнiв ожилого курорту. Саме так. Терпкий i нудотний запах горiлки, приторний дух дешевого мила, кислий запах поту, крик матерi – коли вiдлiплювалися одне вiд одного. Хропiння батька, який вiдразу засинав. Стишена лайка матерi…

Дiвчинка здогадувалася про те, що мати свариться, аби щось приховати, а не тому, що просто зла на неi. Малiй це не було цiкавим. Їй сухо було в ротi, а внизу живота починало болiти, i хотiлося плакати, але якось не пов’язувалося все з тим, що вiдбувалося мiж матiр’ю i батьком, хоча пiзнiше, через багато рокiв, доведеться визнати: вона знала все вiд початку, що i для чого вiдбувалося там у широкому, з розхитаними нiжками лiжку. А ще – пiдвал. Саме про пiдвал думалося, коли батько злягався з матiр’ю. Тiльки-но батько вiдвалювався на бiк – мати й далi лежала з широко розставленими ногами, мокра, з отуманiлим поглядом, тiльки синя жила тiпалася на скронi, – дiвчинка зiскакувала з дзиглика i якнайтихiше намагалася пробратися до важких брунатних дверей, трохи скошених iз лiвого боку.

Саме пiдвал зiгнутим кавалком вологого апендикса закарбувався в ii пiдсвiдомостi. Можна уявити, що саме там народилося чи просто спалахнуло щось, вiд чого iй робилося спокiйно. Можна сказати, що вона здобула свою мету саме того дня, у якому змiшалися зморщений батькiвський зад мiж материними ногами, антрацитова кiптява, комбiжир, сеча братика; саме так – вона мала мету, мало уявляючи, що на неi чекае, як жити, як дiяти i тому подiбне. Лимоновi гiрлянди вогнiв повисали над зеленими проваллями курортного мiстечка, золотi пляжi, засмаглi красивi тiла – звiдси не бiльше як зменшена картинка.

Дiвчинцi виповнилося шiсть. Їй уже дозволяли дивитися телевiзор. Кольоровi картинки нагадували iй щось, що – потiм вона здогадалася, кмiтливо, як для свого вiку, пришивши до своеi уяви. Саме це була ii мета. Мрiяти вона не могла та й не вмiла. Мрiяти вчаться, як i ходити, а вона вчилася ходити сама, не iнакше. Їi, як пiсля, так i до, цiкавила реклама: дивний свiт ii життя почав вибудовуватися з кольорових кубикiв. Але навiть у своi шiсть рокiв вона розумiла, що те, що на екранi, гранично вiдрiзняеться вiд того, що брудними патьоками протiкае перед вiкнами ii помешкання. Просто честолюбство у неi народилося ранiше, нiж статевий потяг. Але сама нереальнiсть, як картинкове курортне мiстечко, збуджувала, скошувала уяву, жолобила мрiю. Їi прямо-таки пiдкидало – сягнути саме такого життя. Це надто просто i надто складно, як вирiшить вона пiзнiше. У шiсть в неi з’явилося саме це iм’я, а не те, що дали iй вiд народження, вона сама вигадала собi iм’я, i хто б не запитував, навiть батьки, вона уперто вiдповiдала: «Серафима».




3


Вiн з’явився у мiстi з великим шкiряним на колiщатках саквояжем, у шовкових штанях i зеленому пiджаку, i нiхто цього не помiтив. Вiн пройшовся саме тим кварталом, де вода в озерi була акварельно-зелена. Пройшовся брукiвкою пiд вiкнами з роззяпленими вiконницями, вишуканими вазончиками, чарiвненькими пiд’iздами iз запахами дорогоi кави i добротно усталеного життя, але й цього разу нiхто його не помiтив. Але йому напевне було байдуже, або навпаки – йому все це дуже подобалося. Вiн не розпитував дороги, а просто сiв у трамвайчик – червону коробочку, обмальовану жовтими галунами, наче штани швейцара. Вiн вийшов на зупинцi Троянд – великому насадженнi квiтiв – i спустився просто на пляж. Нiкому до нього не було дiла. Але того дня Серафима сама рушила сiрим з пожухлою i цупкою, як дрiт, травою шляхом туди, донизу. Серафима ще не побачила води, а наштовхнулася на нього – незнайомця в чорних шовкових штанях i зеленому пiджаку. Одяг трiпотiв i мiнився пiд легеньким вiтерцем. Серафима спинилася i стала дивитися на це трiпотливе чудо, що сидiло на велетенськiй валiзi i курило, втупившись очима у безмеж синьоi води. Очi у незнайомця були свiтлi, з жовтими обiдками, i таких очей дiвчинка не бачила, принаймнi у тих людей, якi ночi й днi оточували ii. Очi були печальними й добрими.

– Привiт! – сказала вона.

– Привiт, – вiдповiв вiн i загасив сигарету об пiсок.

І тому що вiд нього приемно пахло, сигаретами, ще чимось, дiвчинка знiяковiла. Потiм ii увагу привернула штука, що ii вона побачила через дiрку в саквояжi, несподiвано так; ця штука ворушилася, зникала в чорнiй дiрцi, потiм знову з’являлась, ворушилась теплим клубком. Вона вiдразу зрозумiла, що це око. Серафима простягла руку i ткнула пальцем. Рiзкий бiль змусив дiвчинку руку вiдсмикнути.

– Це Коломбо Бiлi Гетри, – сказав чоловiк i повернув взагалi до неi обличчя, нiжно бликнувши на Серафиму свiтлими очима.

– Коломбо Бiлi Гетри, – повторила дiвчинка.

– Папуга. Зараз я тобi покажу. А тебе як звати? Мене Сергiем.

– Серафима, – сказала вона.

І аби вона умiла читати здивування, то неодмiнно б прочитала солодкий переляк, подив i захоплення, а можливо ще щось на цьому чистому рожевому, майже жiночому обличчi.




4


Але його зрештою таки помiтили: Коломбо Бiлi Гетри лежав на готельнiй пiдлозi зi зламаною шиею, i крило ще билося об пiдлогу. А Сергiя вели через море троянд – червоних i зелених, чорних i бiлих, – i його голова з бездоганною зачiскою, навiть зараз, коли його голого штурляли в спину, пiдiймалася над усiма головами, i Серафима, тримаючи мокру руку батька, зачаровано спостерiгала за ним. І у людей, що вели його, був такий урочистий вигляд, наче вони зiбралися до церкви. Люди випадали з кремових будиночкiв з палiсадниками, клумбами, фонтанчиками на двориках, i зараз саме вони, а не цей чоловiк, саме цi комахи-люди видавалися iй неймовiрним дивом, як i ii нове iм’я, що взялося невiдомо звiдки. Що ж пам’ятала вона? А дiвчинка, нинi доросла жiнка з розкiшним тiлом, заманливим, як i порок, пам’ятала таке: весь свiт перевернувся, вона сидiла, спустивши трусики на колiнка, щоб не замочити, – просто робила пi-пi на унiтазi, пiдмостивши пiд ноги один iз саквояжiв Сергiя, а дверi туалету прочинилися самi собою, i нiхто нiчого не знав. Тiльки коли в кiмнату ввалився дядько Михайло (вона вiдразу винюхала його запах), то вiн першим дiлом вдарив рукою навiдлiг балакливого Коломбо Бiлi Гетри. Затим упала плетена китайська етажерка з бiлоснiжною порцеляновою баришнею. У баришнi вiдвалилася голова.

Серафима все це бачила, але нiби не своiми очима. Далi вони стягнули Сергiя, саме вони, кiлька здоровенних колишнiх шахтарiв, усi в запахах мазуту i диму, i горiлки, i ще чогось; i вiд ударiв вiн загудiв – чисто як неживий предмет. Батько стояв у проймищi, нервово курив, а мати iстерично клекотала у нього за спиною, а вiн вiдводив ii одним порухом плеча, а вона сорокою визирала то з-за одного, то з-за iншого. Серафима дивилася, як дрiбнi краплi кровi злiтають у повiтря, розпилюються й сiдають на подушки. І тут вона чiтко зрозумiла: iй це подобаеться. А головне – Серафима знае, за що його б’ють. І iй не було страшно, навiть не було цiкаво, iй справдi подобалося. Через багато рокiв вона вирiшить, що таки аби взнала, аби зустрiла такого пiзнiше, рокiв десь через шiсть, то обов’язково б дала.

Далi його волочили за ноги, за патли куцим готельним коридором, де стiни в проточинах i грибку, а мати била Сергiя по головi сумочкою i верещала. Батько взяв дiвчинку на руки, вiдвернув обличчя i понiс. Вона з цiкавiстю висунулася з-за плеча, щоб глянути, що там з папугою. Коломбо Бiлi Гетри бив крилом об паркет. І вiн iй зробився огидним, як i того першого разу, коли вона побачила його око крiзь дiрку в саквояжi.

Сойка ударилася об порцеляну неба. Дiвчинцi нагадалися пiала з бiлим рисом, посипаним суницями, запашний чай, незрозумiле i нудне читання, прогулянки уздовж берега… І чи тодi, чи пiзнiше (напевне вже пiзнiше) вона знала, що вiн нiчого не хотiв; це перша й остання безкорисна допомога чи спроба в ii життi. Але тiеi хвилини у низу живота шпигонуло, жах водоростями розповзся по грудях, зеленi мацаки розбили зiницi. Натовп все сповзався рiдким потоком, що щохвилини гуснув. І вона все забула, лише з жахом спостерiгала за сойкою, яка строкатим теплим камiнцем пролiтала раз у раз над головами людей. Серафима глянула на дiвчинку, трохи старшу вiд неi, з побрудненими колiнцями. Вона подивилася на дiвчинку й усмiхнулася. На цьому все i скiнчилося. Що трапилося з Сергiем, старим клоуном, що приiхав вiдпочивати сюди до моря, гнаний вiдчаем самотностi i старостi, i став просто опiкуватися Серафимою, вона дiзналася через багато рокiв: його випустили, але через рiк вiн помер. Йому повiдбивали нирки чи ще щось. Яка рiзниця. Одне точно вона знала: аби вони зустрiлися на шiсть рокiв пiзнiше, то вона неодмiнно б йому дала.




5


Вона знала, що в пiдлiтковому вiцi проявляеться найбiльше те, що люди намагаються потiм приховати, скоряючись немислимим i невидимим законам. У тринадцять хлопцi агресивнi й злi, вони дрочать i б’ються. У дiвчаток проявляеться вся iхня змiiна сутнiсть. Вона зрозумiла це ранiше, нiж iй виповнилося тринадцять. До тринадцяти ii прихистком був пiдвал, завалений ящиками з написами «Манго», «Бонд» i казна-якою рухляддю. Сюди iх з Настею приводив далеко не запах. Дитячi вирiзки, потiм знятi трусики. Вони намагалися iмiтувати любов, навчалися цiлуватися. Але вона часто, випивши коньяку, розповiдала, що вiд цього кривляння iй робилося смiшно. Обидвi мрiяли про дивнi свiти, що там, на тому боцi. У Настi було пiанiно, а ще листи, якi вона писала сама собi, хоч казала, що вони нiбито вiд заморського коханого. Інодi подруги приходили до Настi. Пили чай, Настя сiдала за пiанiно i, томно прикривши очi, грала любовнi романси. Саме пiд котяче бренькання подруги у Серафими народжувалася думка, що все це iй не потрiбне, а потрiбне лише те, чого вона хоче. А потiм прийшло кохання. Перше.

Територiя iхнього мiста подiлена умовно. Всi умовностi створенi людською психiкою й уподобаннями, соцiальним статусом. Як водиться. Пiсля випадку з Сергiем, Коломбо Бiлi Гетри i лiкарнею, куди ii помiстили (пiсля всього), вона жодного разу не бувала на тому боцi. І весь час думала про це. Низка барiв, що починалася вiд цього кварталу i тягнулася рiденьким потiчком до центру i на другий кiнець, кишiла життям. Туди-бо i спрямовувалися погляди Настi й Серафими.




6


Там вiдразу закiнчувалися хмари, i саме цiею дорогою можна було без перешкод потрапити в кипучий, наче розтоплена лава, район ресторанiв, барiв i просто дешевих гадючникiв. Їм виповнилося по тринадцять. Точнiше, Настi було тринадцять з половиною, а Серафимi тiльки восени мало виповнитися. Настя це, напевне, розумiла. У неi виросли ранiше цицьки, вона ходила, погойдуючи стегнами, i усмiхалася, зовсiм не як пiдлiток. Нiчого в нiй не видавало пiдлiтка, хiба що прищики бiля рота i на лобi. Тож там, де бавовною збивалися хмари i провалювалися кудись у червону пащу урвища, де смоктало пiски море, на них чекало щастя. Вони чiтко визначили день, коли вийдуть, спустяться i пройдуть повз кiлька порожнiх зупинок, присипаних антрацитовим пилом, вiзьмуть таксi i куритимуть довгi ментоловi сигарети, скидаючи попiл у вiкно. Так, саме так все мае статися.

Настя вибивала з пiанiно полонези i все говорила, говорила. Як погано запрограмована машина: шматки журнальних статей, кiношних сюжетiв, вчинки героiв мильних опер. Пiднята догори голова, кучерi на плечi, шия з родимками. Серафима тямила, що Настя красива i приваблива. Хоча в ii головi напевне не iснувало такого поняття – краса. Треба сказати, що вона добре знала, що таке хтивiсть, хоча саме це слово й не було iй вiдоме. Але Настя, в ii розумiннi, спокусницею не була. Гарнi цицьки i ноги – п-фе-е. Нiчого це для Серафими не означало. Вона мала план, i з кожним роком i кожним днем вiн все чiткiше набирав контурiв ii власного маленького материка.




7


Рiвно за тиждень роздовбаний буксир пiдвалив до запасного причалу. Начальник береговоi охорони дивиться на пiдгнилi сваi, обплутанi зеленими гадюками водоростей, позiхае, потiм береться за бутерброда. Вiн iсть знехочу, як людина, давно пересичена сiмейним життям, клопотами i таким iншим. Але саме цього дня його погляд зацiкавлено зависае двома кулями – тупими i сiрими, наповненими самогоном, вкритими трiщинами жилок вiд жiночоi лайки й дитячих крикiв. Саме туди дивиться вiн – на вилизанi хвилями, дощем i пiдошвами нiг дошки причалу, по яких вiн iде, хилитаючись на довгих ногах. Закурюе на ходу. Хапае рацiю, у той час як цигарка гуляе з одного кутка рота в iнший. Хвиля набiгла i вдарила, замочивши його спину, а вiн так стояв i пускав у себе над головою дим. Потiм начальник витягнув з кобури пiстолет.

І вони також сидiли пiд п’ятим причалом. Курили, i дивилися, i вже знали давно, здавалося, все життя дiвчата знали, як звуть цього чоловiка в чорних джинсах в обтяжку i потертiй шкiрянiй куртцi, який щойно зiйшов з буксира. Настя розправила плечi i виставила груди. Серафима хотiла зробити те саме, але одумалася, бо груди у неi були маленькими – так собi, два прищики. Зате у неi – велетенськi сiрi очi з зеленою радужкою. Ось. А чоловiк зняв куртку, закурив, перекинув кiлька разiв папiросу в ротi, пiдморгнув дiвчатам, умiло схаркнув у бiк мiлiцiонера i подався до трамвайчика, який червоною коробочкою котився в зелених пагорбах мiста. Дiвчата порснули смiхом i перезирнулися. І пiшли слiдом. Серафима нагнулася, застебнути ремiнця на туфлi, а коли пiдняла голову, то на зупинцi Настя вже розмовляла з ним – Костею Перепаденком на прiзвисько Атас. Саме це вона пам’ятатиме, змiнюючи днi i ночi, роки i подii, людей i мiста: як вiтром вiдносить руду пилюку, як кричить i кричить в рацiю начальник, а море зеленими язиками лiниво налазить i налазить на берег. Вона пiдiйшла до Костi i стала трохи осторонь, стуливши гострi колiна (одне подряпане), i так стояла, не зводячи своiх велетенських сiрих очей з Костi. Вiн глянув раз, а може, i не раз, на неi, пiдморгнув i далi говорив з Настею. Потiм вiн зупинив таксi, а не сiв на трамвайчик, поцiлував легко й невимушено в губи Настю i поiхав. Настя пiдiйшла i показала картку – жовту, iз засмальцьованими краями.

– Контрамарка, – хрипло сказала вона.

– Теж менi ще, – вiдповiла Серафима, i дiвчата пирснули зi смiху.

Саме тодi, пiд обломистий гуркiт хвиль, скрипiння свай, шурхотiння пiску вона увiйшла в печаль. І вiдчула, як пiдкошуються ноги i розпечений цвях входить пiд серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дiвчина все намагалася ненароком заглянути за плече, i тiльки тремтiла автострада сизим димом, як i ii думки. Вона увiйшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч вiд самого народження, i тiльки зараз якiй треба було проявитися, i причина якась глупа: цибатий, подiбний на пiдлiтка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, якi порозсiдалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковiм одязi; потiм думки слiдом за поглядом перейшли на цицьки Настi, далi проламалося небо: птаха випурхнула з кущiв, ударила крилами, потiм вiддалений крик, гудок пароплава, i Серафима зрозумiла, чого хоче i що iй саме зараз треба. Вона усмiхнулася i заглянула в очi Настi. І Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.




8


Вiн повiв iх до бiблiотеки. Дорогою дiвчата хихотiли, смикали одна одну за спiдницi, а вiн iшов, трохи сутулий, «на пiвзiгнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило, а вiн не знiмав своеi шкiрянки. Вiн iшов, i весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневi тiнi ворушилися у них пiд ногами, i весь свiт сходився для Серафими на його спинi, на короткiй зачiсцi з жорстким, як дрiт, волоссям. Перед цим вони сидiли в барi. І ось що було, цього звiсно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасовi мацати цицьки, а потiм вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навiженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрiбен був той Атас, не потрiбна Настя. Вона мовби ступила вперед i почула холод провалля першопочатку. Перед ii зором лягли квартали районiв, i це був реальний вiдрiзок шляху, котрий вона обов’язково пройде. Серафима пила портвейн – уперше в життi – i iй було прикро i щемко, радiсно й сумно. Навiть хотiлося заплакати, i вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас i Настя, вона лише лизнула язиком губи. І Атас сказав:

– Як змiючка.

– Ага, – вiдповiла вона i лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от вiдкрилися усi пори, i саме мiсто здулося великою жабою. Саме так. І вона нiчого вже не хотiла, а втупилася у матню Костi Атаса, з мокрими плямами i помадою Настi. Їй зробилося анi противно, анi приемно. Серафима вирiшила: що почалося, те вже нiколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вiкно, горiло на столах i склянках. І вона засмiялася – довго i протяжно. Так смiються шльондри – пiзнiше дiзнаеться вона, – саме так рже життя, противне i неприемне, але його треба пережити, мов допiрнути до дна помийнi, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.

– Ще портвейну! – сказала вона.

І вiн налив iй портвейну, перемiшавши з горiлкою. Вона випила, а потiм поклала йому на колiно руку i подивилася прямо у вiчi. Атас вiдкопилив губу, повернув шию, наче звiльнюючись вiд чогось непотрiбного, i пiдсунув руку ближче. І вона усмiхнулася, вiдчуваючи, як Настя робиться зовсiм непотрiбною. Потрiбнiшi склянки на столиках, iнтер’ер, а ii мовби й не було нiколи. Небо у вiкнах вiдливало старим срiблом, хмари язиками чiплялися за дерева. Зараз Серафима розумiла, що свiт iснуе виключно для неi; цей свiт м’яким пластилiном пiддаеться пучкам ii пальцiв, а решта все вiдходить, вiдходить кудись у невiдомiсть, про котру вона нiчого не хотiла знати. Лише знала одне: цей чоловiк з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавпячими руками належить зараз i потiм належатиме iй.

– Ходiмо, дiтки, – сказав вiн.

Вона усмiхнулася – чисто тобi модель з обкладинки, – але нiчого не сказала. Говорили ii очi, що вона не пiде анi потiм, анi зараз туди, де туалетна кiмната. Вона лише повернула голову: думала про iнше. Вона думала про те, що окрiм солодкого i мутного запаху портвейну, нудноi алкогольноi хвилi, нiчого не вiдчувае. У низу живота холодно склалася змiя – так здалося Серафимi. І тодi вона знала, наче хто прочитав iй iсторiю про неi на вухо чи показав кольоровi слайди ii життя. Вона знала, чим все це закiнчиться. Настя сидiла – руки на колiнах, груди ходять пiд вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.

– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.

І так вони пiшли. Заламалася у Настi нога прямо при дверях, але Костя не пiдтримав ii, ба навiть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтiла мельхiором. І вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Вiн зупинив таксi. Все вiдбувалося так швидко, що навiть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, iснувало – як цi надокучливi липневi мухи, як ця спека i гуркiт моря, – нарештi вiдбулося: вони iхали, вони курили ментоловi довгi сигарети i скидали попiл у прочинене вiкно.




9


До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сiро-бiлим лушпинням. Дощ падав з того боку мiста, про сто на золоченi банi церков, гостроверхi доми, з солярiями i таким iншим. І попiл з ментолових сигарет, i вiтер, що гудiв у прочиненi вiкна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилася на дамбi. Настя вилiзла з неi на чотирьох i блювала, вiдкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба пiднiмалася вище вiд поселення – там, де рудники, i там, де стояли ненависнi дими. Серафима навiть звiдси вiдчувала тi запахи, що нудотно смоктали пiд ложечкою. Але вона не хотiла блювати. Досить того з Настi. Костя Атас, пiдперши плечем лiхтарний стовп, курив i дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у вiдчаi крила. Водiй виставив лiктя у вiкно, закурив i собi, вилупившись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що вiн вiдчувае, але облишила. Настя пiднялася зi своiх чотирьох i пiдiйшла до Костi. Потягнулася до нього, грайнувши вилицями, витягнувши дудкою губи. Костя вiдкинув недопалок i, ледь глянувши на неi, вiдважив ляпаса. Настя упала на спину i так лежала, ревучи, а вiн потягнувся за новою сигаретою, закурив i далi стояв, вирячившись на чайок i сiру воду. Нарештi сказав:

– Поiхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.

Настя пiднялася i сiла, спiдниця задерлася, i було видно ii червонi труси. Настя захникала i сказала:

– Хочеш, я в тебе пососу?!

– Суко, залазь у машину, – сказав вiн i ухопив ii за патли.

Серафима повела головою, вiтер рвонув зачiску, скинув пасмо на око, чiтко окреслилась вилиця.

– Облиш ii, – сказала дiвчина.

Костя жбурнув Настю на бетонку i вилаявся, але нiчого далi не робив, лише вiдвернув голову i дивився через плече на пiну моря. Водiй увiмкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. І саме вiд цього занудило Серафиму. Вона пiдвелася, поправила свою шотландку i на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увiбрала важкого повiтря в груди, не зблювала. Вона стояла i дивилася, як сiчуться i рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчiркою, дощ одiйшов, i iй хотiлося зникнути, щоб нiчого не бачити. Але вона лизнула губи i так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, пiдняла голову i сказала:

– Поiхали, подруго.

І жовте таксi рушило уздовж пiнявоi смуги моря, туди далi, де школа, i це нiчого нового iй не говорило: яблуневий садок, хлопцi, якi лапошать на перервах. Свiт, куди тягнулися ii думки, зараз лягав лiворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим свiтлом, бажаннями i щастям. Вона стиснула губи i тупо дивилася на прищаву потилицю водiя.

– Хочу шампанського, – сказала вона, витягла сигарету i почекала, коли Атас пiдкурить.

– Добре, – сказав вiн i запхав руки в кишенi своеi шкiрянки.

Авто звернуло лiворуч, у заростi кущiв i скупчення сiрих коробок гаражiв.




10


Вона вирiшила вiдразу: вони iдуть робити це. І вона буде першою, упiкаючись у це настирне життя, як кулька сонця, що зараз влипла у горизонт розпеченою шляпкою цвяха. Серафима виразно вiдчула солоний вiтер на губах, смак навколишнього, вiд чого пiдкосилися ноги i звело спазмами живiт. Але потiм – коли Серафима сидiла у кутку i дивилася на його довгi, зiгнутi в колiнах ноги, а Настя, виваливши великi груди iз широкими сосками, твердими i коричневими, задерши спiдницю (червонi труси вже були на пiдлозi), топталася на ньому, – зауважила, що ii бiльше приваблювала чомусь обстановка. Два чи три стiльцi, телевiзор, едине, але досить широке вiкно. Пiдвальна кiмната бiблiотеки – сюди принесено разом з кислим морським вiтром i запах книжок.

Потiм вона знову дивиться на нього i бачить лише вилицю, каре око, байдуже i хитре. Голi стегна Настi неумiло труться об його джинси. Серафима якусь хвилину спостерiгае, тодi пiдходить до телевiзора, вмикае i по-турецькому сiдае. Яскравi велетенськi тигри мандрують мiж стiн будинкiв, красунi п’ють коктейлi, красенi в дорогих костюмах – це про неi, саме так вона хоче жити. А тому не чуе Настi, яка намагаеться iмiтувати любовнi крики – точно тобi макака. Все це вiдходить пiд мерехтiнням екрана. Вона знае, що ця пiдвальна убога комiрчина зовсiм як двi краплi води подiбна до кiмнати, у якiй вона народилася й росла до цього часу. У неi був план, i вiн, цей план, малювався дедалi чiткiше, укарбовуючись у пiдкiрку ii мозку.

Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралiтичка. Серафима пирснула, вiдвернулася i запрацювала швидше пультом. Тiльки тодi до неi дiйшло, що перший свiй раунд вона програла. Нарештi вона почула звук, з яким щось падае на пiдлогу. Вона його знала, i навiть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. І почула голос Атаса, вiд якого у неi похолола спина. Серафима розумiла, що кличуть ii, саме ii, але здавалося, що шматок неба у вiкнi ii кличе, кличуть стiни, i все вологе повiтря навалилося i спливае по нiй холодним потом. Але несподiвано голос пропав, як пропадають усi звуки, коли полудень зникае за великими сiрими стiнами дощу чи губиться пiд матiоловими мiтлами вечора, коли не стае нiчого – i можливого, i неможливого. Так було. Велика яскрава квiтка – оператор так ii i подав – велика квiтка пробивалася крiзь грунт, повзла догори, нарештi виструнчилася i захилиталася на вiтровi. І бiльше Серафима нiчого не чула й не бачила. Голос ведучого розповiдав про квiтку – красиву й отруйну. І дiвчина жадiбно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто ii притиснув за карк i отак тримав. Нарештi перед ii обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.

– Мала, ти що оглухла? Твоя черга, – сказав вiн.

Дiвчина повiльно поклала пульт на пiдлогу. Зовсiм повiльно, наче ламаючи невидимi перешкоди, глянула своiми очиськами у вiчi Атасу. Інтуiтивно Атас подався назад, тримаючи ii за плече.

– Атас, у вас з Настькою любов? – спитала вона.

– Ти чьо, мала? – Атас засмiявся низьким голосом, з прихрипами у горлi.

– Да, любов! Любов! – заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.

– Тодi я вiзьму оце, – Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобiльника iз задньоi кишенi Атаса. Вiн спробував ii упiймати, але вона викрутилася.

– Змiя, – прошипiв крiзь зуби Атас, а потiм розсмiявся своiм перепадистим смiхом. – Тодi роздягайся.

– Нi. Тiльки в рот. Або в зад, – спокiйно сказала Серафима, розглядаючи мобiльник.

Атас витонченим i завченим жестом босяка показав, що згоден. Настя квакнула у кутку. Серафима стягла спiдницю i стала на чотири. Атас реготнув, трохи здавлено, вжикнув зiпером, туди i назад, i сказав:

– Вставай, мала. Нiчого не буде. Вiддай мобло i чеши на своiх ходулях звiдси.

Вона так i зробила. Коли вона йшла пiд бiлим нервом прибою на своiх худих високих ногах, ii похитувало чи то вiд вiтру, чи вiд утоми. У ротi було сухо, язик вишукував слину, i iй до нестямного хотiлося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. І вона повторювала чарiвне iм’я квiтки, раз у раз ковтаючи закiнчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висiли свiтлячки. І зорi. Вона повторювала: «Аконiт».




11


Їй п’ятнадцять. Вона неймовiрно приваблива й навiть по-справжньому красива. Але про це не знае. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колiр. Того ж кольору шкiра у бармена з обличчям старого мопса. Вiн притягнув якусь болячку з В’етнаму, i у нього не було грошей ii вилiкувати. Бармен потроху – як зек з анекдоту, – частинами тiкав до могили. Нiхто на це не зважав. Ряд високих стiльцiв прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом – петля траси республiканського значення. Роздовбана, наче грiх староi проститутки. Саме на тiй трасi промишляв Атас.

Атас – людина-передбачення. Вiн з паскудноi родини. Вiдсидiв два строки – один по малолiтству за крадiжку, другий – за пограбування. У тюрязi, щоби згаяти час, виготовляв гральнi карти, маючи «художню натуру». Пiсля «вiдкиду» – програвся. Йому вiдрубали три пальцi на руцi, а тому вiн швидко переквалiфiкувався на сутенера. Там i промишляв – на сiрiй порепанiй трасi з колгоспними таратайками, пiдводами i дальнобiйницькими фурами, що залiтали сюди до СТО. Саме на СТО Костя i пригрiвся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня, й аби могла молитися, то молилася б.

Крах повертае людину на ii колишне мiсце. Цим вiн i страшний: вдихнувши на повнi груди фiмiаму, людина очухуеться несподiвано в смердючiй клоацi, чорнiй дiрi з мокрими щурами. Із Серафимою вiдбулося iнше. Нею заволодiла iлюзiя ймовiрного.

І справдi, Серафима просидiла цiлу зиму, зiгнувшись у три погибелi, розглядаючи газетнi й журнальнi вирiзки, власнi записи у кольоровому зошитi, слухаючи, як студеною безоднею провалюеться невидиме море; але звiдси, з маленькоi кiмнатки, вона чула його ревiння. Чи то ревiла ii душа? Принаймнi iй так хотiлося думати. Батько говорив, i вона чула: вона дорослiшае. Але вона почала хворiти. А ще болiли груди – вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помiчала. Несподiвано для близьких ii зацiкавили предмети зовсiм не такi, що водилися у ii сiм’i: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барi, куди вона прийде навеснi, i це докорiнно змiнить ii життя. Але життя змiнюеться швидше у свiдомостi. Пiсля школи, кинувши сумку, вона сiдала за телевiзор, тихцем перекуривши на кухнi, виклацувала кримiнальнi iсторii i передачi на кшталт «У свiтi живоi природи». Чи ще щось там. Нiхто на це не звертав уваги. Потiм прийшла весна, i Серафима, перетнувши сiру стрiчку траси, пiдiйшла до бару й сiла бiля входу навпочiпки.

Вона сидiла так, нiкого не чекаючи: мужики, жiнки виходили, i вiд них смердiло. Звiдси було чути, як гримить море. Хтось покликав ii – вона пiдняла голову, наче песик, i побачила Настю в новому прикидi. Вони не зустрiчалися три мiсяцi. Настя навчалася в сусiднiй школi, i про неi говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пiшли, пихкаючи сигаретами.

– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.

– Та нiчого… Блiн… Вiн зараз блядями тут, на трасi, торгуе. Вiн мене покинув…

Вони зупинилися на причалi i дивилися на море, а потiм одна на одну. І усмiхалися. Стiна мiж ними впала. Так думала Настя. А потiм…




12


Лiзка – шикарна руда кобила, майже тобi двометрова. Вона курить мiцний тютюн: звертае папiроску, сидячи на високому барному стiльцевi. Лiзка зi сви стом, поколихуючи подушками грудей, втягуе синiй тютюн i випускае пiд стелю. Мужики, якi ii знають багато рокiв, навiть з ii кутка, прицмокують i кажуть: «Оце д-а-а». Вона дивиться на Серафиму, яка перечитуе якiсь папiрцi. Вона сидить бiля вiкна, i сама забула, звiдколи зажила такоi звички. Але Лiзка печена й бита, i iй навiть смiшно, хоча бiльше – цiкаво. Вiдставна проблядь нидiе в барi з жовтими стiнами, рваними портьерами, а глухий рик моря, який чуеться в барi за дрiб, оббивае рештки ii мозку, як штукатурку. Лiзка замовила випивку, злiзла, струснувши тiлесами, зi стiльця i елегантно, як для такоi махини, вихляючи задом, пiдiйшла до столика i з висоти зросту подивилася на бiлi клаптики паперу. Це iнструкцii до лiкiв. Лiзка гойдаеться вiд нiмого смiху, потiм позiхае i йде далi, затуливши якраз вiкно. Серафима вiдразу пiднiмае голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпнi, стоiть у ii очах. Лiзка проходить коло i повертаеться. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за ii плечима – тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокае язиком.




13


Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкона готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадуеться тiло – легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неi тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоiть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимаеться, опадае, i Серафима думае, що не хоче, щоби ця нiч проминала.

На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв новий паспорт на нове прiзвище, але на iм’я Серафими. У паспортi iй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Ісааковичем. Вона не знае, чи вiрити йому, чи нi, iй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв. У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:

– Я тобi покажу казки свiту.

– Ну да, – сказала вона i пiшла.

Одкровення чистого ранку. Вона ще куняе в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигае на здобич. Вона потягаеться увi снi, а туман унизу чiпляеться разом з перехожими п’яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи, осiдае на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше. Зараз вона думае болюче i напружено. Далi вона обiцяе собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неi все вийде. У неi нiщо не зболиться за цим нiколи.

І ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров’ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало. Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людськоi кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати. І напевне, – нi, точно – Серафимi хотiлося щось сказати саме йому. Їй хотiлося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати вiдчай i безкiнечну втому – це пульсувало в ii скронях, двома синiми м’ячиками.

Вона повернулася до кiмнати. Чоловiк спав на спинi. Вiн спав голий, тому вона залiзла на нього, товкла, доки вiн не прокинувся, i заскакала так, що в бiдолахи заклацала щелепа. Серафима летiла кудись, як людина, котрiй не треба щось наздоганяти, утiкати, не треба нiчого, окрiм солодких спазмiв оргазму. Вона зiскочила з товстуна i пiшла у ванну. Повернулася в червоному халатi. Глянула вниз, пiдв’язуючи рушником голову. Атас лежав i вже не рухався, з бiлою пiною бiля рота. Пiд’iхала мiлiцiя, «швидка». Серафима закурила сигарету i довго дивилася в синiй морський свiтанок. Не повертаючись вона сказала:

– Пакуйся, нам треба iхати.

– Як скажеш, красуне.

Серафима сердито лизнула губи i, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кiмнати, iз задоволенням вдихнувши запах мила вiд бiлоi занавiски, що тернулася нiжним шовком об ii обличчя. «Це було краще, нiж з ними, людьми», – подумала вона.




Частина друга





1


Зелена рiка, полудень лiниво заливае ii оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожнiй знак: чоловiк тримае щось подiбне до лопати. Рiчка пливе у ii очах – вже рожева стрiчка, а потiм вона взагалi зникне. Птах мирно висить над рiчкою, i великий бiлий лайнер – теж. Якби у неi запитали, що таке щастя, то вона неодмiнно б сказала, що це воно i е. Це коли нiчого не давить i не болить. «Не пресуе», – хихикнула i закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно е – легке, як пух кульбаби бабиним лiтом.

Столиця – сiро-жовта пiрамiда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило пiд мостом холод рiдких тiней, сонце, знову холод, – потiм вихопилось на мiст. І тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам’ятала на все життя. Сiро-жовтою пiрамiдою у димах смогу. І iй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкiрянка в рудiй пилюцi. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперiшнiсть iй чужа. Вона, напевне, тодi – як i зараз – була вiдчахнута вiд спогадiв. «Спогади – це павутина розуму», – зараз i потiм думатиме вона.

А нинi мiсто пiднiмалося синiми, наче американськi «лiнкольни», стiнами «панельок». І в ii пустоту хлинуло настояне тисячолiттями повiтря – наче горiлка в розпечену горлянку на пустий шлунок i пiсля втомливого морочливого дня побiля солоних хвиль моря. Серафима нiчого не запитувала, а ii супутник усе розповiдав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було iй близьким. Та вона не мала досвiду. Для жiнки досвiд – небезпечна зброя. Здаеться, вiн у нiй спав, наче старий чорний ящiр. Десь глибоко в жiночiй утробi, звiдки на свiт виходять тi, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима вiдкинулася вiд плеча свого попутника i зашипiла. Той лише поплескав ii по плечi i попросив водiя зупинитися бiля он того пiд’iзду. Дiтвора в яскравих куртках ганяла м’яча. М’яч весело стрибав калюжами. І Серафима усмiхнулася. Але тiльки зараз, а не на вокзалi, вона покривилася: тут сиро i холодно.




2


Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухаеться на куцих нiжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Ісаакович, вiн ще Шпуля, офiцiйно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Вiн мав купу всiляких посвiдчень i паспортiв паскудного гатунку – такий перепав i Серафимi. Мешкали вони за мiстом. В особняку з бiлоi цегли, пiд червоним дахом. Анастасiя Валерiiвна, рухлива, як дитяча сеча, нiколи не лишала молодят наодинцi. Хоча це було без потреби. За винятком вiдряджень, Шпуля був закоренiлим гомосексуалiстом. Вiн любив абсент, кокаiн i гiпсових поросят. Цi кавалки, нерухомi кавалки глини, нiчим не нагадували свекруху, проте, як i вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь пiд руку i, що не день, одна-двi розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботi, Валерiiвна переставала гасати кiмнатами, сiдала бiля телевiзора з недогризком докторськоi i так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружнiй кiмнатi, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукае щастя по-своему, хоч у Серафими не iснувало такого поняття – щастя, так само, як i нещастя.

Вiд таких усамiтнень очi у дiвчини робилися сухими i ще бiльшими. І коли приходив Шпуля, вiн якось зачудовано, iз захопленням дивився на неi i шепотiв: «Ну чому, чому, чому ти така…»

Вона вважала його по-своему милим, головне – вiн не чiплявся, нiколи не кричав, намагався догодити. Але питання рiзке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на бiса вона йому потрiбна? Але це швидко прояснилося: не для мами i не для продажу. Шпуля готував ii для своiх оборудок з квартирами.

Осiнь пропливала важкими черепахами барж, i багрянi лiси пiд водою чiпляли вiттям водоростi. Їй видавалося, що рiка повинна вийти з берегiв. Але розумiла вона один запах – звiриний запах землi, який лоскотав iй нiздрi. І, напевне, дарма.

Далi дачi анi свекруха, анi Шпуля ii не пускали. Але одного дня вiн прийшов з пакунками. Поклав i вийшов. У пакунках були сукня, косметика i новi туфлi. Серафима байдуже одяглася, наче iй завжди доводилося натягати подiбнi речi, сiла на лiжко, на самий краечок, бачачи боковим зором у дзеркалi своi високi груди, вигнуту шию, волосся, зiбране в зачiску ще по-дитячому. Але у всьому вiдчувалася вже жорстка жiноча упертiсть. Шпуля зайшов – цього разу в сiрому мiшкуватому костюмi, i вiд нього тхнуло по-чоловiчому: тютюном, трохи потом i алкоголем. Вона повела бровою. Крiзь щiлину у шторах до напiвтемноi кiмнати осiнь вливалася багрянцем i невимовною синькою низького неба. Серафима встала, i вони вийшли.

Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очi, вiдхитнуло, але чоловiк пiдхопив ii пiд руку, переймаючи вiд жiночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика вiд задоволення; вона усмiхнулася, поправила зачiску, розумiючи, що так ще нiколи не робила, i плечi двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тiльки кахикнув, i вiдразу по його сухiм кашлi осiнь ударила в стiни домiв, i вони попливли назустрiч безликiй смужцi води. Серафима пiдвела голову й побачила над рiчкою мiсто, що пiднiмалося в горах туману. Вона спинилася i по-дитячому закусила палець.

– Що таке? – Шпуля заглянув у очi й вiдхитнувся.

Так вони всi дивитимуться в ту тисячолiтню безодню: трохи злякано, захоплено i знiяковiло. Як майже всi пiдлiтки. Серафима не замислювалась над тим, що вiдчувала… Через кiлька хвилин вони вже iхали в маршрутцi.

Чорнi павуки тiней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публiка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синiй смог. Нiчого не здивувало Серафиму. Їй пiдламувалися вiд утоми колiна, у горлянцi дерло, хотiлося води. Теплий вiтер вiяв у спину.

Шпуля наказав iй стояти бiля тумби, а сам поперся на Круглоунiверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодноi ятки. Пройшлася вниз по вулицi. Далi був Хрещатик, що збив ii з пантелику. Вперше i востанне вона розгубилась у центрi мiста. Зупинившись пiд стереокiнотеатром «Орбiта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потiк пропливав, i в когось вирвалося, а в неi влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» І вона повернула назад, пiшла повз ятки з фруктами: синiми кульками винограду, гранатами, i вирвалася нарештi на той «п’ятачок», де ii полишили. І тут вона повернула голову i побачила його: блискуча бiла фiкса у кутку рота, шкiрянi штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. І у неi там, унизу, все опустилося. Машина наiжджала на машину, гуркiт розносився по кутках, базарний гамiр грибом пiднiмався догори. Запах м’яса, овочiв, сечi, сперми й диму… Вiрменин, який торгував фруктами, торкнувся ii плеча. У голову вдарили запахи – рiзкi i знайомi ще з моря, i маленька, майже дитяча, рука простягнула iй гроно синього винограду.

– На, покушай…

Вона повернула голову – чорний оксамит на вiкнах. Кiт лизав писка. У неi пiдвело живiт. Легке шурхотiння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до бiлого на кiсточках. Синiй «порш» зупинився навпроти лотка. Рука махнула, i круглобокий вiрменин перебiг, петляючи мiж машинами, на той бiк i схилився над рукою. Вiн повернувся, а Серафима дзьобала виноград, i далi дивилася на спуск Круглоунiверситетськоi. Вiрменин став бiля неi, аж пашiв – вiд його плечей пiднiмалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима пiдвела погляд, але блискучоi фiкси не побачила. Вiрменин мовив:

– Детка, табой заiнтеросовалiсь такiе людi…

– Да-а? – сказала вона. – Переказуй iм моi вiтання. – І так пiшла догори, ледь не падаючи – наче хто спину iй всипав голками.

Серафима стоiть i дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими вiд поту людськими тiлами. І вперше розумiе, що час грае на неi. Вона знае це, як доросла жiнка, як жiнка з досвiдом, яка несподiвано побачила свiй шлях. Невiдомо кому вона у синю кушпелiнь махае рукою. У вiдповiдь iй сигналять. Вона розвертаеться i знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: анi тiла, анi рук – самi очi, чужi очi, а не ii. Вона заворожена новим вiдчуттям. Це нагадуе сексуальний голод, але е чимось гранично iншим. Морозиво стiкае по пальцях. Серафима сiдае на парканчика. Зараз iй е над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому життi: дiвчина це знала з кiно.




3


Свiт набув для неi несподiваноi прохолодноi чiткостi – заплутанi комунальнi коридори з виводками тарганiв. Потiм – широке двоспальне лiжко. Серафима вiдразу зрозумiла, що й для чого iй слiд робити. І душачись на сирих простирадлах, пiд черевом запiтнiлого дiдугана, вона пообiцяла собi, що бiльше такого не робитиме. Це вже було поза iнстинктом. Це було на межi осмислення й помсти. Важкi червонi портьери, запах прiлi, запах спiльного клозету – нiчого не вражало. Дiвчина, як i водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й пiсля нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродiя, клону власноi тiнi. Потiм вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тiльки хотiлося пити, i вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дiрявими горщиками, i довго пила хлоровану воду з-пiд iржавого крана. Потiм дверi прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке сине повiтря Бессарабки: гвалт розламався пiд тiм’яною кiсткою, i все змовкло, бо Серафима побачила його, двi блискучi фiкси бiля кутика рота, розсiчену губу. Так i з’явився вiн. Взяв грошi у Шпулi i вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.

Право вибору – це право смертi. Вчити благородства жiнку – все одно, що свинi чiпляти павиний хвiст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рiвнi свого заду. Тому вiн намагався привчити Серафиму до мiста, як сiльського кота привчають до сухого магазинного iдла. Вiн розповiдав, яку каву п’ють городяни, яку iдять шпику, якi версаче i пiдробки пiд них моднi цього року, а на якi – чекати наступного. Вiн наче вiдкривав цю вiчнiсть пiд порожнiм небом, намагаючись дати зрозумiти iй, що життя – це зовсiм не добра штука i таке iнше. Але тупенький педик помилявся, не розумiючи, що там, у глибинi, вже звився чорним драконом план, i життя не завдае iй анiяких душевних мук, крiм тих моментiв, коли хочеться прокусити собi губи вiд того, що взяли на кпини найголовнiше для неi, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увiпхали паскудний вiрус.

Сни i пам’ять – це крила янголiв: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрiй нiчнiй сорочцi, що прилипала до тiла. Вона сидiла пiд високою стелею, наче придавлена тягарем чiтко окресленоi думки, що навалився на неi, намагаючись влiзти у пори, у ii кишки, вивернути матку. Вона сидiла на купi синiх простирадл, вдихаючи густе, iз запахом гнилизни вiд рiчки, повiтря, витрiщивши сухi очi на квадрат прочиненоi кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неi такоi сили спонуку, думку, слiпу, як малi кошенята осiннiм днем на днi рiчки. І свiт врiзався в неi, мов зламав кiстки, i вона так пiшла колом кiмнатою, жбурляючи речi на пiдлогу, просто пiд розлите мiсячне сяйво. Вона жерла цей свiт, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останнi породiльнi муки – вiн мусить iй вiддатися. І вона нiколи не ляже пiд нього. Потiм Серафима легко видихнула i тихо заснула прямо на пiдлозi. А на ранок, проводжаючи легкi вибухи хмарок, знала, що робити…

Вона сидить на пагорбi. Тут достобiса всiлякоi трави. Небо кришиться об камiння i заростi верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тодi, коли у неi вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгi, роздвоенi, як язик змii, коренi аконiту, ламаючи рожевi, ще дитячi нiгтi, викопуватиме кореневища дурману. Потiм сидiтиме на пагорбi, склавши ноги по-турецькому, i печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнае, що таке печаль. Як вiдчуття вiдстанi до сонця чи знання того, що треба кудись летiти чи йти. Це неймовiрне приходило, коли всi отруйнi трави лежали, дбайливо укутанi в ганчiрочки, на зеленому шовковому покривалi. І вона не запитувала, для чого це i звiдки прийшла потреба в цьому. Тому, що iй не було у кого запитувати. Потiм вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повiльно, а потiм тiло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, i велике мiдне сонце непорушно заповзатиме за ii тендiтнi плечi. Вона завмре, як жива стрiла чи як змiя, готова стрибнути у небо.

Тут ii застануть Фiкса, циган, вурка, та його безiменний приятель, i поведуть у iнший свiт. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фiкса скаже:

– Пiшли, я тобi покажу свiт.

Хоч iй усi так говорили, але вона пiшла, наче пiдкоряючись дивному поклику. Вони пiшли: попереду – його безiменний приятель у дорогому костюмi i модних черевиках. Фiкса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневi очi хитро зморгнули, а безiменний приятель, пройшовши сонячний снiп, вискочив на тiнь i зайшов до будинку Шпулi. Скоро повернувся. Показав рот, повний бiлих зубiв, i сказав:

– Звiздец. Готовi.

– Що з ними?

– А фiг його знае, – сказав той i залибився. – У обох пiна на ротi, а у Шпулi тесак в боцi. Маман, видно, перед тим як здохнути, прикiнчила його…

– М-д-а-а-а, пiшли, мала. На нас чекають великi дiла.

Тримаючи своею шерхлою рукою пальцi Серафими, звернувся до приятеля:

– Годину послiдкуй за будинком. Забери все необхiдне, i я тебе чекаю на нашому мiсцi. Мiлка не повинна знати.




4


І вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоем, наче чиiсь дужi руки заспокоiли ii перед порогом; Святвечiр наливаеться фiолетовим. Гiрлянди над Хрещатиком, люди видувають пару i трiщать подарунковими пакунками.

Нiздрi в неi червонi вiд морозу, а руки тiльки почали вiдходити. Краi китайськоi занавiски ворушаться; вiдразу за голубизною тканини – сталева стiна холодильника. Вона сидить на стiльцi. З iншоi кiмнати повiльно йде вiн: тонкi ноги, сам худий, хоч i з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тiльки очi його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помiчае. Вiн одягнений у майку, i майка зараз в кровi. Вiн дивиться вiдразу крiзь простiр двох кiмнат, блискае очима i показуе, провiвши пальцем по горлянцi, що все, кiнець. Серафима добре розумiе, що це означае. Великий круглий лiхтар прилипае до шибки.

А було так чи, певне, iнакше, вона навiть не може згадати за стiльки рокiв. Фiкса завжди ходив – кiмнатою, з кiмнати до кiмнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Вiн просто не мiг встояти на мiсцi – сухоребрий, хоч i з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приемним, але тiльки тодi, коли вiн запускав венами дозу героiну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Вiн приходив серед ночi або здебiльшого на свiтаннi, завалювався на неi, потiм лягав на спину i кiлька хвилин хрипко вiдсапував. Вiд нього смердiло дорогими жiночими парфумами, тютюном. Потiм вiн починав говорити, наче витягувати слова з темряви. І iй подобалося, коли вiн так говорив – упевнено i вiдчужено. Фiкса говорив, де, коли, як i з ким вона мае зустрiтися чи просто познайомитися. І куди вести клiента. Решта не ii справа. І вона пiсля всього засинала у нього на грудях, а вiн ще довго у пiтьмi хрипiв хворими бронхами.

Коли iй треба було йти до пана Нестеренка, Мiлка, ще одна подружка Фiкси, – завжди брудна циганка, що, здаеться, i народилась у бiгудi, – несподiвано занепокоiла ся. Серафима вiдклала книжку: лiкувальнi трави, симптоми отруення й таке всяке. Вона подивилася у глиб коридору, прикликаючи звiдти густу темряву, бо у темрявi, i лише там, вона почувалася безпечно i спокiйно, i мовила:

– Що трапилося?

З дахiв крапало. Цiлу нiч вiяв вологий вiтер i пахло морем. Серафима не спала. Фiкса не приходив, i це ii сьогоднi влаштовувало. Вона встала, але вiдразу сiла на лiжко, вiдчуваючи, що ноги у неi слабi, i взагалi якесь нове паскудство навалюеться i бере своiми теплими лапами. Потiм вона упала на чотири. Їi нудило, а свiт ставав перед очi поплавленою лялькою. Ось так воно тодi було, i вона нi про що не здогадувалася. Мiлка спала поруч на розкидному диванi. Повернулася на бiк, пустила гази i засопла. І тодi Серафима виблювала.




5


Так, вона тодi ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений пiвморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, i вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неi не було нiколи, – i Фiкса ударив тендiтною рукою по бра, а його подiльники з панчохами на головах розсипалися по кiмнатi – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобiлку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простiр, на тонких ногах летiв Фiкса з монтировкою. Вона одягалася i тодi вже вiдчувала тепло дитини, чи тепло свiту, чи ще щось – iй хотiлося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потiм вона сiла на кухнi, не дослухаючись до вовтузнi. Вона сидiла i дивилася на чорне небо. Потiм пiшов снiг, i у вухах у неi зашумiло.

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхнi погляди зустрiлися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що ii пiдчепили за ноги. Нестеренко пiдвiв руки, але хукнуло – i вiн сповз, лишаючи на косяку червонi тонкi смуги. Вона навiть порахувала, що двi. Вона сидiла, як оце i зараз, i дивилася, що буде далi. Було, звiсно, неприемно. Фiкса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка i полоснув синiм лезом по горлу. Серафима зойкнула i пiдiбрала на стiльчику ноги. Кров була зовсiм не червона – чорна. За рiк вона цього перебачила. Їi знудило. Мiлка у шкiряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що вiд нього лишилося, ухопила ii за руку i потягла в холодну нiч, з голими деревами i бiлим снiгом.




6


У життi таланить покидькам. Це Микола Георгiйович Реус знав напевне. Майор Реус iз зовнiшнiстю неандертальця, iнтелектом Бiлла Гейтса. Реус носив штани, подiбнi до козацьких шароварiв. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим вiдливом прикривав своi важкi слонячi ноги. Неодмiнними для нього були свiжа добротна сорочка фiрми «Левiс» i невидима, навiть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз вiн зачудовано повертав на мiдний таз сонця широке лице з переламаним носом, пiдставляючи пiд косе промiння понiвечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш нiж усвiдомити целулоiдну прекраснiсть життя, вiдчув, що його крихiтна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бздiли, верещали i билися, а майор уперто вимiтав iх кожного разу i доскiпливо збирав докупи, мов обривки розiрваноi записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастаннiсть починань, яка навалюеться чавунними хвилями разом з пiзньою осiнню.

І саме восени, повертаючись до своеi контори, вiн побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкiряний плащ, а потiм попливло перед очима, i вiд того його сон сповнився мовби торохкотiнням зламаного будильника. Але це входило в плани пiдстаркуватого майора. Можливо, не так пiдстаркуватого, як утомленого. І вiн почав спостерiгати за пiд’iздом будинку на Басейнiй, де була кав’ярня, будинку, що його нинi вже немае. Дуже скоро Реус дiзнався причини появи жiнки у рожевому плащi, вичислив за три тижнi те, що киiвська мiлiцiя вираховувала три роки.

Реус i далi мав би Фiксу за дрiбного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустрiч iз Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у головi i зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирi. Прокидався серед ночi i разом з мiцним «Кемелом» сьорбав нiяке нiчне повiтря, зовсiм по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знакiв чи просто так ворушачи очима пiтьму. Так минуло три днi, досвiд дорослоi людини поборов почуття, i колишнiй майор вийшов на вулицю.

Справа в тiм, що спершу вiн тримав, на Бастiоннiй, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, вiдкрив фiрму, що надавала кримiналiстську допомогу державним службовцям i взагалi – кому завгодно. Вона проiснувала рiк, Реус «пiднявся» трохи й перебравсь пiд державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фiксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами бiля пiд’iздiв наркопушерiв i дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покiйника совiсть. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого i сам не сподiвався. Саме тодi, коли вже був вирiшив, що треба починати, хоч i виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах вiд безперестанних дощiв, вiн зайшов у прочиненi дверi i побачив довгий зелений коридор, iз синiми шпалерами i драконами на них (дракони летiли, висолопивши рожевi роздвоенi язики), далi етажерку, перевернену, книги з нумiзматики, що лежали, повiдкривавши рябi роти, а ще далi – чоловiка з перерiзаним горлом. Голова трималася на клаптi шкiри. У липкiй калюжi кровi, вже з тонкою плiвочкою, плавав вогник вiд нiчника, наче маленький мiнiатюрний мiсяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нiчними хмарами низько над мiстом.

– Зрозумiло, – сказав Реус, закурив i присiв навпочiпки бiля трупа. Холодний пiт падав у захололу калюжу кровi. Реус докурив, витяг мобiлку, але дзвонити так i не став. Серафима, так, саме вона була цьому единою причиною. Наглою i довгою, як останнi хвилини життя. Сигаретний дим пiк ротову порожнину, i вiн знав, що треба тiкати або вирушати назустрiч своiм привидам.




7


Внизу гудiло мiсто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, i воно пiднiмало голову, мiтлами двiрникiв мело жовте листя, i печаль давила серце майору Реусу. Потiм вiн пiшов. Вiн iшов чорним мокрим асфальтом i думав, тупаючи важкими слоновими ногами по брукiвцi свого рiдного мiста, про Бога, про далекi тракти, про високовольтнi лiнii над степами, про креозотний сморiд тамбурiв i капезе, про кривi ножi п’яних якутiв, про низьке небо з вiялами хмар, i печаль ще бiльше входила в його серце. Вiн не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи ii у серцi, наче хотiв позбутися всього того, що було досi i що прийде натомiсть. Зажерливе нiщо вiдкривало пащу дешевих генделикiв, де за столиками сидiли пропадюги зi скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Вiн пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорiв на своему запальному характерi, наливали «чистоган» – тут не було анi самогону, анi димедролу. Реус пив пиво, дивився, як вiддуваеться велетенське полiетиленове вiкно.




8


Саме у серединi мiсяця листопада – з трiщинами безкiнечного дощу в шоколадному просторi мiж будинками, верхiвки котрих запаленi згори, лiхтарями вiд мiсцевого Бiг-Бена – Серафима встала i сказала собi: «Це не мое!». Хоча насправдi все, можливо, було зовсiм по-iншому – набагато простiше й страшнiше. Вона в якусь мить побачила себе зi спини. Їi тiнь пройшлася кiмнатою, зупинилася бiля журнального столика i пальцем показала на стосик паперiв. І Серафима зрозумiла. Але вона й далi дивиться так, начебто це вона – i нi. Нарештi те, що ходило i вказувало пальцем, обернулося, i в неi потекло холодним потом по спинi. Вiд свого крику чи просто, коли влетiла Мiлка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими нiздрями запахи, ловлячи у вушнi раковини звуки. І Мiлка щось зрозумiла i виматюкалася. Мiлка блиснула маленькими очиськами – там пропала навiть злiсть, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зiбрано все про отрути, наркотичнi трави i таке iнше. Серафима сидiла й дивилася, намагаючись згадати, коли i як вона витягнула цi журнали. Вона ховала iх iз насолодою, що не дае жоден наркотик, жоден оргазм, читала i вивчала потайки.

– І не думай, – сказала Мiлка, i скалки ii очей зблиснули у напiвтемрявi.

Серафима кивнула головою. І сухий ii погляд, висохлий, як два маленьких колодязi, порвав простiр мiж Мiлкою i тим неiснуючим, тим невидимим, у яке вона не вiрила й нiколи не повiрить. Вона в це не повiрить з упертiстю дитини, з вiком перелитою в металеву затятiсть, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невiдоме висить гранiтними небоскидами великого мiста, проритого каналами чужих життiв. І все це залежатиме саме вiд неi. Мiлка вiдсахнулася, мовби вчувши сухий трiск блиску в ii очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вiчка квартир.

– Ще подивимося.




9


І для Реуса, i для його помiчника Нестеренка, i для Серафими усе вирiшилося наприкiнцi листопада. Саме так… Фiкса десь пропадав. Його вологi очi – сливовi, добрi, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дiвчат. Вiн блискав своею коронкою, розчинявся у ночi, в’язкiй i непривiтнiй – Мiлка саме так сприймала нiч. Вона лежала на тапчанi, смолила мiцний «Капiтан Блек» i розмiрковувала вголос про те, чи була у нього, у Фiкси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухае, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема ii цiкавить, ну, принаймнi як цiкавить та чи iнша тривiальна рiч. Серафимi чистило мiзки бажання – пересвiдчитися в доцiльностi цього слова «любов» i користi вiд нього. Той, хто нiчого не вмiе, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчае. Серафимi було не чуже й те, й iнше. Але час так холодно вiдлiчував у ii головi найважливiшi подii. Маючи мiцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, i в ii вухах i серцi задзвонять дзвiночки. І ось вiн прийшов: в обiймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вiтром спокуси. Вони курили план, потiм випивали, а потiм Фiкса повiв циганчука на диван i при дiвках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мiлка шаркала з кутка в куток на кухнi. Серафимi було цiкаво.

Пiд Святвечiр Мiлка заманила на пустир циганчука, огрiла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином i пiдпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фiксу. І напевне не так Фiксу, як Серафиму. Та в усякому разi нiхто точно не знав, що i як вiдбувалося на пустирищi пiд велетенськими купами будiвельного смiття, день при днi перекладаючи важкi течки карноi справи. Пiзнiше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слiдчий, дамочка з арiйським гостроносим профiлем i совиними синiми очима, сказала:

– У мене просто гiвно кипiло, i я сцяла кип’ятком вiд кайфу!




10


Реус нiколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбiччi: з кожним роком у нього зростала впевненiсть, що свое вiн таки в цьому свiтi надолужить. І тодi, коли пов’язали Фiксу, якраз на Святвечiр (з блискучими подарунками в руках вiн iшов i дивився на комети лiхтарiв – пiд коксом, п’яний), для нього нiчого не змiнилося. У трупарнi лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фiксу за вiдсутностi складу злочину випустили. І вiн повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тiльки що тверезiший i наляканий. Фiкса цикнув на Мiлку i велiв iй сидiти на кухнi. Потiм жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимi на стiльця бiля себе i сказав:

– Сьогоднi ти вiзьмеш своi блядськi журнали i переберешся в iнше мiсце. Зрозумiла, деточка?

У нього переляканий собачий погляд, i Серафима читала у цьому поглядi: я тебе не виганяю, ти пiдi мною живеш i дихаеш, але злодiя i вбивцю важче пiймати, нiж простого п’яницю на вулицi – фарт-бо не вiчний.

І Реус вiд того дня став стримiти бiля залитого бурштином свiтла i сонця вiкна.




11


Двiрник, який чомусь прибирав пiд сiрими бетонними сваями мосту, бачив жiнку у вишуканiй сукнi. Жiнка завжди з’являлася, наче нiзвiдкiля. У малиновiй сукнi, не закороткiй i не задовгiй, iз зiбраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж рiчки. Рiчка ж звiдси, з-пiд мосту, видавалася зеленою, а пiд вечiр грала малиновим кольором. Обличчя у неi задумливе i вродливе – очима долу, а тому двiрник завмирав i спостерiгав за жiнкою так, начебто над водою пливе свiтло, клубок яскравого свiтла, готовий спалахнути кульовою блискавкою i спопелити його, все довкруж, навiть пiдiрвати цей грьобаний мiст, що еднав столичнi береги.

Минало лiто. Для Серафими кращоi пори не було. У сiчнi мiсяцi, пiдкоряючись неясному пориву, що наростав дедалi бiльше, наче гудiння далекого поiзда, вона пiшла у ванну, взяла металевого прута й загнала собi мiж ноги. Вона знепритомнiла, а коли отямилася в калюжi липкоi кровi, то зрозумiла, що дитини вже нема i навряд чи колись у неi будуть iще дiти. Фiксу на той час застрелили, тому Мiлка лишалася на ii совiстi, i вона потiм з насолодою згадувала той час. Серафима з вiкна дачi дивилася на рiчку, коли ту мовби заливало оловом, на двiрника, що, забачивши ii, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловiка, котрий стовбичив бiля вiкон, i ii розбирав смiх. Вона розумiла, що життя повернулося до неi обличчям. Їi цiкавили трави, але саму цiкавiсть практичний розум Серафими не приймав.

Коли збирала зiлля, готувала, заливала готову отруту в темнi кольоровi слоiки, весь час збуджувалася. Вона до кiнця роботи не могла притлумити в собi вiдчуття – з iскристими флюiдами смертi. Серафима не знаходила чоловiка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго пiсля своеi працi мастурбувала. Але й це не задовольняло ii. Тому вона ходила уздовж рiки, наче шукаючи вiдповiдi своiм почуттям. І потрiбне прийшло, вихiд знайшовся: несподiвано лють, яскрава, як вибух, розляглась вiд голови, ударила в живiт, пiдняла високо ii груди. Серафима вiдчула, як тiло наповнюеться силою, i подивилася на мiсто, скрипнула зубами. І цього разу зрозумiла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кiлька рокiв тому.

Реус вiд початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’iдала ревнiсть. Вiн зараз ревнував ii до двiрника, до сусiда-професора, до навколишнього свiту – болючого, красивого i недоторканого. І вiн зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.




12


До цього дня, з осiннiм гудроном рiчки, з густим повiтрям, червоними вогнями, з дикою i солодкою самотнiстю, Серафима була наживкою. Вона це зрозумiла вiдразу. Думала про це, проходячи повз святковi кортежi, стоянки авто, вiтрини супермаркетiв i бутикiв. За великим рахунком, навiть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кiнцi з кiнцями, i кислий голод часто стояв уночi у неi над головою. Але як вона могла всидiти серед самотностi, пiдфарбованоi люттю, пропускаючи днi, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнiв. Там кипiло життя, чуже життя, котре вона вже свiдомо хотiла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собi мiж ноги…

Ішла в малиновiй лiтнiй сукнi. Проминула двiрника – вiн, як завжди, утупивсь у неi, вiдкривши рота, – i зупинилася перед знiченим Реусом. Майор, пiдкоряючись вiчному закону, зняв курточку i накинув iй на плечi. Вiдтодi в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозумiли одне одного. Серафимi, яка потрапила до iншого зовсiм свiту: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краевидом за вiкном (Днiпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кiнець, усе застигло, захололо, i вона лишиться тут гибiти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називае коханням, як i кожна жiнка, аби вона умiла розтирати в собi цю печаль i не лишати близькому чоловiку, то зiзналася б собi та iншим, що шукала й чого iй було треба. Проте вона розумiла, що лише просунулася на крок уперед. Їi цiкавив цей вайлуватий чоловiк з надiрваним вухом. З ним Серафима почувалася спокiйно, i люта затятiсть тiкала кудись, лишаючи по собi випалену пустку, вiдсунулася кудись у линялий осiннiй горизонт.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oles-ulyanenko/serafima-2/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения