Читать онлайн книгу "Білий зуб"

Бiлий зуб
Джек Лондон


Повiсть «Бiлий зуб» – дивовижна iсторiя братерства людини i вовка, що вже понад сто рокiв захоплюе читачiв рiзних поколiнь. Вона входить до визначноi плеяди «пiвнiчних оповiдань» американського письменника Джека Лондона (1876–1916), яким вiн бiльш за все зобов’язаний своею славою.

У цьому творi йдеться про життя напiввовка-напiвсобаки на прiзвисько Бiлий зуб, про вiддану дружбу цiеi гордоi i волелюбноi тварини з людиною, яка колись врятувала iй життя.





Джек Лондон

Бiлий зуб





Частинa перша








І

Слiдом за поживою


По обидва боки вкритоi кригою рiчки стояв, насупившись, темний сосновий бiр. Вiтер позривав з дерев iхне бiле, виткане з iнею вбрання, i вони схилилися одне до одного, чорнi i зловiснi в примерклому свiтлi сутiнкiв. Навколо панувала глибока тиша. Це був пустинний край, без руху, без життя, такий самотнiй i холодний, що навiть сумом не вiяло вiд нього. Там вчувався прихований смiх, страшнiший за всякий сум, невеселий, як усмiшка сфiнкса, холодний, як мороз, i жорстокий, як неминучiсть. То невимовна мудрiсть вiкiв смiялася з марностi життя й життевоi боротьби. То була пустеля, дика крижана пiвнiчна пустеля.

І все ж там жеврiло занесене з iншого свiту життя й кидало iй виклик. По замерзлiй рiчцi тяглася упряжка iздових, схожих на вовкiв собак. Їхня щетиняста шерсть була вкрита iнеем. З iхнiх пащек клубочився пар i, замерзаючи в повiтрi, осiдав на них льодовими крижаними кристаликами. Упряж на собаках була з ременю, i ремiннi ж посторонки були прикрiпленi до саней, що волоклися позаду. Сани були без полозiв. Зробленi з товстоi березовоi кори, вони всiм сподом лежали на снiгу. Передок саней загинався назад, щоб легше було вiдкидати хвилi м’якого снiгу. На санях стояла мiцно прив’язана вузька довгаста скриня. Там лежали ще деякi речi – укривала, сокира, кавник i сковорода, але насамперед впадала в око скриня.

Попереду собак на широких лижах пробивала дорогу людина. За саньми йшла друга людина. А на санях, у скринi, лежала третя людина, що скiнчила свiй шлях. Пустеля перемогла ii i звалила. Вона не могла вже бiльше нi рухатися, нi змагатися. Пустеля не терпить руху. Життя ображае ii, бо життя – це рух. А пустеля завжди намагаеться знищити рух. Вона обертае в лiд воду, щоб та не текла в море, висмоктуе сiк з дерев, заморожуючи iх до самоi серцевини; але найжорстокiше i найстрашнiше вона катуе i гнобить непокiрну людину – людину, що найбiльше з усiх iстот буяе життям i споконвiку бунтуе проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.

Проте попереду й позаду саней, безстрашнi й невгамовнi, пробивалися далi крiзь снiг двое людей, що лишилися жити. Вони були загорнутi в хутра i м’якi вичиненi шкури. Вii, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю вiд дихання, що облич iхнiх не можна було й розгледiти. Вони нагадували примарних гробарiв на похоронi якогось духа. А втiм, це були живi люди, якi зайшли в край самоти, знущання й тишi, недосвiдченi шукачi щастя, що смiливо вирушили у великi мандри, яким заманулося позмагатися з невiдомим могутнiм свiтом, таким далеким, чужим i бездушним, як безодня.

Вони йшли мовчки, зосереджуючи всi сили на фiзичнiй напрузi. З усiх бокiв iх оточувала гнiтюча нiмота. Ця нiмота тисла iм на серце, як глибока вода тисне на тiло водолаза. Вона гнобила iх своею нескiнченнiстю й непереможнiстю. Проникаючи в найпотаемнiшi куточки iхньоi душi, вона вичавлювала звiдти, як вичавлюють сiк з винограду, всi марнi пориви й захоплення, всю властиву людинi гординю; i мандрiвники побачили, що вони кволi й маленькi, що вони лише крихiтнi порошинки свiту, безсилi й немудрi серед гри величезних слiпих сил i стихiй.

Минула година, минула й друга. Блiде свiтло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повiтрi пролунало невиразне далеке виття. Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, i поволi завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоiсь загубленоi душi, коли б у ньому не бринiла люта злiсть i голодна жадоба. Чоловiк, що йшов попереду, оглянувся назад i зустрiвся очима з товаришем. Роздiленi вузькою довгастою скринею, вони кивнули один одному головою.

Невдовзi вони почули виття у вiдповiдь першому, що, наче голкою, пронизало тишу. Люди прислухалися, звiдки йшли цi звуки. Вони линули зi снiгового простору десь позаду. Одразу ж почулося й трете виття, знову позад них, тiльки трохи лiвiше.

– Бiлле, вони женуться за нами, – сказав той, що йшов спереду.

Голос у нього був хрипкий i якийсь неприродний. Видно було, що вiн говорить через силу.

– Шукають поживи, – вiдповiв другий. – Я давно вже не бачив жодного заячого слiду.

Вони знов замовкли, пильно прислухаючись до виття своiх переслiдувачiв.

Коли зовсiм стемнiло, вони завели собак у сосни край рiчки i отаборилися там на нiч. Поставлена коло вогнища труна правила i за лавку i за стiл. Собаки збилися докупи трохи далi вiд огню, гарчали, гризлися, але не виявляли найменшого поруху, щоб утекти в темряву.

– Поглянь, Генрi, як вони туляться до нас, – мовив Бiлл.

Генрi, присiвши навпочiпки, ставив на вогонь кавник з грудками льоду. Вiн лише хитнув головою i не промовив анi слова, аж поки не примостився на трунi й не почав iсти.

– Вони знають, як зберегти свою шкуру, – сказав вiн, – i волiють самi десь поживитися, нiж пiти комусь на поживу. Розумнi тварюки.

Бiлл похитав головою.

– А хто його зна!

Товариш Бiлла здивовано глянув на нього.

– Вперше чую вiд тебе, що собаки не розумнi.

– Генрi, – сказав Бiлл, спокiйно пережовуючи боби, – ти бачив, як вони гризлися, коли я iх годував?

– Гризлися бiльше, нiж звичайно, – погодився Генрi.

– А скiльки в нас собак?

– Шiсть.

– Так, Генрi… – Бiлл спинився на мить, щоб надати бiльшоi ваги своiм словам. – У нас шiсть собак. Я витяг з торби шiсть рибин. Дав кожному собацi по рибинi, i все ж, Генрi, одному не вистачило.

– Значить, погано полiчив.

– У нас шiсть собак, – байдуже повторив Бiлл, – i я витяг шiсть рибин. Одновухому не вистачило. Я вийняв для нього ще одну.

– Та в нас же тiльки шiсть собак, – сказав Генрi.

– Генрi, я не кажу, що там були самi собаки, але семеро з’iло по рибинi.

Генрi перестав жувати, глянув через вогнище на собак i полiчив iх.

– Зараз iх тiльки шiсть.

– Я бачив, як один побiг по снiгу, – зi спокiйною певнiстю вiдповiв Бiлл. – Тодi було семеро.

Генрi жалiсливо подивився на нього i мовив:

– Я буду страшенно радий, коли наша подорож нарештi скiнчиться.

– Що ти цим хочеш сказати? – спитав Бiлл.

– А те, що оцей наш вантаж дiе тобi на нерви i ти вже починаеш маячити.

– Те саме i я подумав, – спокiйно вiдповiв Бiлл. – І коли помiтив, як щось побiгло, подивився на снiг i побачив слiди. Тодi я полiчив собак, i на цей раз iх було шiсть. Слiди на снiгу е й досi. Хочеш подивитися? Ходiмо покажу.

Генрi мовчки жував. Запивши вечерю чашкою кави, вiн обтер рукою губи й сказав:

– То ти гадаеш, що то був…

З темряви долинуло протяжне жалiсне виття, тужливе i люте. Генрi спинився, прислухався i, махнувши рукою в той бiк, звiдки воно чулося, доказав:

– …один з них?

Бiлл кивнув головою.

– Інакше не може й бути. Ти ж i сам бачив, як казилися собаки.

Виття тепер долинало з усiх бокiв, i тиша перетворилася на справжне пекло. Переляканi собаки, збившися докупи, так близько тиснулися до вогню, що аж пообсмалювали собi шерсть.

Бiлл пiдкинув дров i закурив люльку.

– Що це ти сидиш сам не свiй? – спитав Генрi.

– Генрi… – Бiлл у задумi кiлька разiв затягся з люльки. – Генрi, я оце думаю, який вiн щасливий проти нас. – Вiн показав на скриню, на якiй вони сидiли. – Якби пiсля нашоi смертi хтось прикрив нашi тiла вiд собак камiнням, i то було б щастя.

– Звичайно, у нас з тобою немае нi рiднi, нi грошей, як у нього, – вiдповiв Генрi. – Нас нiхто не повезе ховати в таку далечiнь.

– Ось що ти менi скажи, Генрi. Вiн же був у себе в краiнi поважною особою i не мав нi в чому потреби: нi в iжi, нi в одежi. Чого ж його понесло на край свiту? Нiяк не можу цього зрозумiти.

– Коли б сидiв дома, напевне дожив би до глибокоi старостi, – погодився Генрi.

Бiлл хотiв був щось сказати, та роздумав. Вiн мовчки показав рукою в пiтьму, що стiною обступила iх з усiх бокiв. У непрогляднiй чорнотi палала, як жар, пара очей.

Генрi мовчки показав рукою на другу пару i на третю. Палаючi очi мов у коло взяли людей. Вони пересувалися з мiсця на мiсце, зникали i знову загоралися.

Серед собак зростала тривога, i в поривi панiчного страху вони пiдбiгали до самого вогнища й повзали в ногах у людей. Один собака потрапив у вогонь i заскавчав вiд болю й жаху. У повiтрi запахло смаленою шерстю. Коло палаючих очей неспокiйно заворушилося i навiть вiдсунулося трохи далi, але як тiльки собаки вгамувалися, воно знову наблизилося.

– От бiда, Генрi, що нам нiчим стрiляти.

Бiлл докурив люльку й допомiг товаришевi розстелити хутра й укривала на сосновому гiллi, яке вiн розiклав на снiгу ще до вечерi. Генрi щось буркнув i почав роззуватися.

– Скiльки, ти кажеш, лишилося в нас патронiв?

– Три, – вiдповiв Бiлл. – От якби iх було триста! Тодi б я показав тим клятим…

Вiн сердито посварився кулаком туди, де свiтилися очi, i обережно примостив коло вогню своi мокасини.

– Хоч би вже мороз швидше пересiвся, – заговорив вiн знову. – Ось уже два тижнi, як тримаеться п’ятдесят градусiв нижче нуля. Ох, я ж i шкодую, що пустився в цю мандрiвку. Не до душi вона менi. Дорого б я дав, щоб вона вже скiнчилася. Сидiли б ми тепер з тобою коло печi в Мак-Геррi й грали б у карти. Ось чого менi хочеться.

Генрi знову щось муркнув i лiг у свою постiль. Вiн уже задрiмав, як раптом його розбудив голос товариша.

– Слухай, Генрi, коли той зайда прийшов i схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дае менi спокою.

– Ти, Бiлле, став щось надто нервовий, – почув вiн сонну вiдповiдь. – Ранiше я за тобою цього не помiчав. Мовчи й спи, i завтра буде все гаразд. У тебе щось iз шлунком. Ото вiн i не дае тобi спокою.

Невдовзi обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч пiд кiлькома укривалами. Вогонь згасав, i кiльце миготливих очей тiснiше оточило табiр. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охопленi жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкiт, що збудили Бiлла. Вiн обережно, щоб не потурбувати товариша, вилiз iз постелi й пiдкинув у вогонь гiлля. Коли полум’я розгорiлося, коло блискучих очей вiдiйшло далi. Бiлл глянув на собак, протер собi очi й придивився пильнiше. Потiм знову полiз пiд укривало.

– Генрi! – гукнув вiн. – Слухай, Генрi!

Генрi пробубонiв щось спросоння й спитав:

– Ну що там таке?

– Нiчого, – вiдповiв Бiлл, – тiльки iх там знову семеро. Я зараз iх полiчив.

На це Генрi щось промимрив i знову захропiв.

Уранцi перший прокинувся Генрi й розбудив товариша. До свiтанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пiтьмi Генрi заходився кухарювати, тим часом як Бiлл згортав укривала й готував у дорогу сани.

– Слухай, Генрi, – раптом спитав Бiлл, – скiльки, ти кажеш, у нас собак?

– Шiсть.

– От i нi, – визивно заперечив Бiлл.

– Невже знову сiм? – здивувався Генрi.

– Нi, п’ять. Один собака пропав.

Генрi вилаявся i, кинувши кухарське начиння, побiг рахувати собак.

– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Товстун зник.

– Раз уже вiдбiг вiд табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.

– Та то вже дарма, – вiдповiв Генрi. – Вони його з’iли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянцi, хай iм бiс.

– Це взагалi був якийсь дурний собака, – зауважив Бiлл.

– Але жоден дурний собака не пiшов би на таке самогубство. – Генрi пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливостi кожноi з тварин. – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.

– Та iх i дрючком не вiдженеш вiд вогню, – погодився Бiлл. – Менi завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.




II

Вовчиця


Люди поснiдали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу i, розпрощавшися з привiтним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крiзь холод i пiтьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятiй годинi. О дванадцятiй небо на пiвднi зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне промiння швидко згасло. Навколо все посiрiло, а о третiй годинi нiмий безлюдний край обгорнула своiм покровом полярна нiч.

Коли смеркло, хиже виття з правого, з лiвого боку i ззаду залунало зовсiм близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав слiпий нестримний жах.

В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоених тварин пощастило знову загнати в посторонки, Бiлл сказав:

– Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокiй.

– Та це справдi страшенно впливае на нерви, – спiвчутливо вiдповiв Генрi.

Бiльше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на нiч.

Генрi, нахилившись над вогнем, пiдкладав лiд у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Бiлла й пронизливе скавчання. Вiн випростався й побачив, як по снiгу промайнула якась тiнь i поринула в морок. Бiлл стояв серед собак i вдоволений, i якийсь приголомшений. В однiй руцi у нього був здоровенний дрючок, а в другiй – хвiст од в’яленоi риби.

– Половину таки вкрав, – сказав вiн. – Зате ж я його i вгрiв! Чув, як заскавчав?

– А який вiн на вигляд? – спитав Генрi.

– Не розгледiв. Знаю тiльки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсiм як у собаки.

– Певне, приручений вовк.

– Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, i хапае свою частку.

Коли вони, повечерявши, сидiли на довгiй скринi й курили люльки, блискучi очi оточили iх ще вужчим колом.

– Хоч би вже вони натрапили на лосiв i залишили нас, – мовив Бiлл.

Генрi щось муркнув, не зовсiм спiвчутливе, i хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрi дивився на вогонь, а Бiлл на коло очей, що свiтилися в пiтьмi одразу ж за вогнищем.

– Невже ми нiколи не доберемося до Мак-Геррi? – знову почав вiн.

– Годi тобi каркати! – скипiв Генрi. – Я ж кажу, що тебе згага дiстала. Ковтни ложку соди й вiдразу полегшае. Та й менi стане з тобою веселiше.

Вранцi Генрi прокинувся вiд лютих прокльонiв, що так i сипалися з уст Бiлла. Генрi сперся на лiкоть i виглянув з-пiд укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним вiд гнiву обличчям i обурено вимахував руками.

– Що там таке? – гукнув Генрi.

– Головач утiк, – була вiдповiдь.

– Та не може бути!

– Кажу, що втiк.

Генрi вискочив з-пiд укривала й пiдбiг до собак. Уважно перелiчив iх i почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них iще одну тварину.

– Головач був найдужчий з усiеi упряжки, – нарештi мовив Бiлл.

– І аж нiяк не дурний, – додав Генрi.

Поснiдавши в похмурому мовчаннi, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самiсiнький, як i всi минулi. Люди без слiв просувалися по лону обмерзлоi землi. Тишу порушувало лише виття iхнiх переслiдувачiв, якi, невидимi, бiгли за ними. Коли серед бiлого дня нараз запала нiч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; i знов пойнятi жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнiчених людей.

– Ну тепер чорта з два втечете, дурнi тварюки! – з задоволенням вигукнув Бiлл того вечора, пораючись коло собак.

Генрi облишив своi кухарськi справи й пiшов подивитися. Бiлл не просто поприв’язував собак, а зробив так, як це роблять iндiанцi. На шию кожному собацi вiн накинув ремiнь, до якого прикрiпив довгого дрючка так близько до шиi, щоб тварина не могла дiстати його зубами. Другий кiнець дрючка вiн прив’язав ременем до вбитого в землю кiлка. Отже, собаки нiяк не могли перегризти ремiнь коло шиi, а добратися до ременя коло кiлка iм заважав дрючок.

Генрi схвально хитнув головою.

– Тiльки так i можна втримати Одновухого, – сказав вiн. – Вiн рiже ремiнь, як ножем. Уранцi всi будуть на мiсцi.

– За це вже ручуся, – вiдповiв Бiлл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.

– Знають бестii, що нам нiчим стрiляти, – зауважив Генрi перед сном, показуючи на блискучi очi, що оточували iх з усiх бокiв. – Коли б ми могли разiв зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночi вони пiдкрадаються дедалi ближче. Одвернись вiд вогню й придивися пильнiше. Бачиш он того?

Кiлька хвилин вони з цiкавiстю стежили за невиразними тiнями, що бовванiли в пiтьмi на певнiй вiдстанi вiд вогнища. Що пильнiше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразнiше ставали обриси звiра. Часом навiть видно було, як вiн рухався.

Собаче виття привернуло iхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву i зi скаженою впертiстю намагався перегризти дрючок.

– Бiлле, поглянь-но сюди, – прошепотiв Генрi.

Через освiтлене мiсце якось боком прокрадався схожий на собаку звiр. Вiн посувався дуже обачно й водночас смiливо. Зосереджуючи увагу на собаках, вiн пiдозрiло озирався i на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невiдомого гостя i несамовито скiмлив.

– Ну й дурний же цей Одновухий. Нiчого не боiться, – стиха мовив Бiлл.

– Це вовчиця, – пошепки вiдповiв Генрi. – Через неi загинули i Товстун, i Головач. Вона зваблюе собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.

У вогнищi затрiщала гiлка i, зашипiвши, вiдкотилась убiк. Звiр злякано пiрнув у морок.

– Знаеш, Генрi, що я думаю?

– А що?

– Що це та сама тварюка, яку я вгрiв дрючком.

– Ну, звiсно, та сама, – вiдповiв Генрi.

– Занадто вже нахабно лiзе вона до вогнища. Це дуже пiдозрiло.

– Та вона знае набагато бiльше, нiж належить вовковi. Позаяк вовк прибiгае до собак саме тодi, як iх годують, значить, вiн уже бувалий у бувальцях.

– У старого Вiллена улюблений собака втiк з вовками, – мiркував уголос Бiлл. – Хто-хто, а я вже знаю цю iсторiю. Я сам пiдстрелив його на лосиному пасовищi, натрапивши на зграю вовкiв. Старий Вiллен плакав, як мала дитина. Вiн три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.

– А ти, Бiлле, здаеться, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, iв рибу з рук людини.

– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рiшуче сказав Бiлл. – Нам бiльше не можна втрачати собак.

– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрi.

– А я цiлитимуся так, щоб не схибити, – вiдповiв Бiлл.

Уранцi Генрi знову розпалив вогнище i зварив снiданок пiд хропiння товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав Генрi, покликавши Бiлла снiдати, – що менi жаль було тебе будити.

Бiлл з сонним виглядом почав iсти. Помiтивши, що його чашка порожня, вiн хотiв налити собi кави. Але кавник стояв далеко вiд нього, коло Генрi.

– Послухай, Генрi, ти нiчого не забув? – сказав вiн з м’яким докором.

Генрi уважно обдивився i похитав головою. Бiлл простяг йому порожню чашку.

– Сьогоднi ти не питимеш кави, – заявив Генрi.

– Невже закiнчилася? – стурбовано спитав Бiлл.

– Нi.

– Може, ти боiшся, що вона погано впливае менi на шлунок?

– Нi.

Бiлл аж почервонiв спересердя.

– Тодi дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав вiн.

– Бiгун пропав, – вiдповiв Генрi.

Не поспiшаючи, неначе заздалегiдь примирившися з лихом, Бiлл повернув голову до собак i полiчив iх.

– Як це сталося? – апатично спитав вiн.

Генрi знизав плечима.

– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремiнь. Звiсно, сам вiн не мiг би цього зробити.

– От паскуда! – повiльно й спокiйно мовив Бiлл, нiчим не виявляючи лютi, що клекотiла в ньому. – Свого ременя не дiстав, то удружив Бiгуновi.

– Ну гаразд, Бiгун уже покiнчив з турботами цього свiту. Тепер вiн вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовкiв, – сказав Генрi. – Пий каву, Бiлле.

Бiлл похитав головою.

– Та випий, – умовляв його Генрi, беручися за кавник.

Бiлл вiдсунув вiд себе чашку.

– Нi, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, i не питиму.

– А сьогоднi така смачна кава! – спокушав його Генрi.

Але Бiлл був непохитний i iв сухий снiданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.

– Тепер уже поприв’язую iх так, що не дiстануть одне одного, – сказав вiн, коли вони рушили в дорогу.

Не пройшли вони i ста ярдiв, як Генрi, який iшов попереду, об щось спiткнувся. У темрявi нiчого не можна було розгледiти, але на дотик вiн впiзнав, що це таке. Пiднявши свою знахiдку, вiн кинув ii назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Бiллу пiд лижу.

– Може, ще тобi знагодиться, – гукнув Генрi.

Бiлл вилаявся. Це було все, що лишилося вiд Бiгуна – дрючок, до якого той був прив’язаний.

– Вони зжерли його разом iз шкурою, – сказав Бiлл. – Навiть ремiнь з дрючка одгризли. Якi ж бо вони голоднi, Генрi! Поки ми доiдемо, доберуться, певно, й до нас.

Генрi зневажливо усмiхнувся.

– Вовки за мною, щоправда, ще нiколи не гналися, але бувало менi набагато скрутнiше, i все ж лишився живий. Нi, Бiлле, якiйсь жменьцi паскудних тварюк я не дамся.

– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловiсно мурмотiв Бiлл.

– Ну як дiстанемося до Мак-Геррi, тодi й подивишся.

– Я в це щось не дуже вiрю, – не вгавав Бiлл.

– Ти просто нездужаеш, от у чiм лихо, – заявив Генрi авторитетним тоном. – Тобi потрiбнi лiки. Як тiльки доiдемо до Мак-Геррi, я змушу тебе прийняти добру порцiю хiнiну.

Бiлл, не згодний з цим дiагнозом, щось сердито буркнув i замовк. День був такий самий, як i всi попереднi. Розвиднилось о дев’ятiй годинi, о дванадцятiй обрiй на пiвднi прояснiв вiд невидимого сонця, i зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути нiч.

Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Бiлл узяв з саней рушницю i сказав:

– Іди вперед, Генрi, а я пiду подивлюся.

– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тiльки три патрони, i ти знаеш, що все може трапитися.

– Ну а тепер хто каркае? – задоволено посмiхнувся Бiлл.

Генрi нiчого не вiдповiв i пiшов далi, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сiру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Бiлл за годину нагнав сани.

– Вони розбрелись i никають скрiзь, куди не глянь, – сказав вiн. – Шукають якоiсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певнi, що ми вiд них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподiваються, що по дорозi iм може трапитися щось iстiвне.

– Тобто iм здаеться, що ми вiд них не втечемо, – виразисто мовив Генрi.

Але Бiлл не слухав його.

– Я бачив кiлькох, – казав вiн далi. – Якi ж вони худi! Уже, мабуть, кiлька тижнiв нiчого не iли, крiм наших собак; та iх така сила, що не всiм, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Свiтять ребрами, а животи попiдтягало до самого хребта. Вони вже дiйшли до краю. Скоро i про страх забудуть. Отодi начувайся!








Через кiлька хвилин Генрi, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Бiлл оглянувся i спокiйно спинив собак. Позаду, зовсiм на виднотi, за поворотом, який вони нещодавно проминули, бiг в’юнкий кудлатий звiр. Уткнувшись носом у слiд вiд саней, вiн бiг пiдтюпцем – якось легко i плавно.

Коли люди спинилися, став i звiр. Пiдняв голову й пильно на них подивився. Роздувши нiздрi, вiн здалеку принюхувався до людського духу.

– Це вовчиця, – сказав Бiлл.

Собаки полягали на снiг, а Бiлл пiдiйшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стiльки днiв гналася за ними i вже встигла знищити половину iхньоi упряжки.

Як слiд обдивившись, звiр зробив кiлька крокiв уперед. Отак потроху наближаючись до саней, вiн нарештi опинився не далi, як за сто ярдiв вiд них. Тодi коло групи сосон вiн знову став на мiсцi i, пiдвiвши голову, вивчав носом i очима людей, якi теж пильно стежили за ним. Звiр дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому поглядi не було собачоi вiдданостi. То була уважнiсть, породжена голодом, хижа, мов звiрячi iкла, й люта, мов мороз.

Як на вовка, звiр здавався надто великим, обриси його худого тiла говорили про те, що вiн належить до найбiльших представникiв вовчоi породи.

– Заввишки футiв зо два з половиною, – зауважив Генрi, – i, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.

– А яка чудна масть! – сказав Бiлл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.

Бiлл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цiлому вона була сiра, але з ледве помiтним рудуватим вiдтiнком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звiра то здавалася сiрою, чисто сiрою, то мiнилася чудним червонястим свiтлом.

– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнiсiнького iздового собаку, – сказав Бiлл. – Здаеться, ось-ось завиляе хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув вiн. – Іди сюди, як там тебе звуть!

– Нiтрохи не боiться тебе, – засмiявся Генрi.

Бiлл насварився на звiра кулаком i покликав його голоснiше, але той не виявив нiякого страху. Вiн тiльки бiльше нашорошився i дивився на них з вiдчайдушною голодною тугою. Вони були м’ясо, а його мучив голод, i, коли б тiльки випала можливiсть, вiн би кинувся вперед i з’iв би iх.

– Послухай, Генрi, – сказав Бiлл, несвiдомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стрiляти напевне. Нiзащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаеш?

Генрi на знак згоди хитнув головою. Бiлл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг вiн прикласти ii до плеча, як вовчиця метнулась убiк i зникла в соснах.

Товаришi переглянулись. Генрi значуще й протяжно свиснув.

– Це можна було б знати наперед, – уголос докоряв собi Бiлл, кладучи на мiсце рушницю. – Раз вовк приходить iсти разом з собаками, то, звiсно, вiн мусить знати й про рушницю. Кажу тобi, Генрi, що все наше лихо вiд цiеi тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шiсть собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На виднотi в таку хитру бестiю не вистрелиш, але я заб’ю ii зненацька. Хай там що, а я ii вислiджу.

– Тiльки далеко не заходь, – застерiг товариша Генрi. – Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобi, як мертвому припарка. Звiрi страшенно голоднi, й вiд них не втечеш.

Того вечора вони рано спинилися на ночiвлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шiсть, i вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Бiлл на цей раз поприв’язував собак так, щоб вони не дiсталися один до одного.

Але вовки дедалi смiливiшали, i люди не раз прокидалися. Звiрi пiдходили так близько, що собаки казилися з жаху, i у вогнище доводилося весь час пiдкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасникiв на безпечнiй вiдстанi.

– Я чув вiд матросiв, як акули пливуть за судном, – сказав Бiлл, знову залiзаючи пiд шкуру пiсля однiеi з таких розвiдок. – А вовки – це сухопутнi акули. Вони знають, що роблять, i йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподiваються на здобич, Генрi, i ще як сподiваються!

– Тебе вони вже наполовину загризли, – сердито вiдповiв Генрi. – Коли людина каже, що ii переможуть, то вона вже майже переможена. Ось i тебе наполовину з’iдено, раз ти весь час про це говориш.

– Це траплялося i не з такими, як ми з тобою, – вiдповiв Бiлл.

– Та годi вже тобi каркати! Аж набридло слухати.

Генрi спересердя повернувся на другий бiк i був дуже здивований, що Бiлл на це промовчав. Це було так не схоже на Бiлла. Адже вiн завжди ображався за грубе слово. Генрi довго мiркував про це i, коли очi в нього вже злипалися, подумав: «Так воно i е. Бiдоласi страшно. Треба буде завтра пiдбадьорити його».




ІІІ

Голодне виття


День почався щасливо. За нiч не пропав жодний собака, i люди рушили далi шляхом мовчання, мороку й морозу майже з легким серцем. Бiлл наче забув сумнi передчуття, що мучили його напередоднi, i навiть жартував з собаками, коли раптом перекинулися сани.

Усе пiшло шкереберть. Сани перевернулися догори дном i застрягли мiж пнем i величезним каменем. Щоб розплутати посторонки, довелося розпрягти собак. Нахилившись над саньми, люди намагалися iх пiдняти, як раптом Генрi побачив, що Одновухий якось боком тiкае геть.

– Куди, Одновухий?! Назад! – гукнув вiн, повернувшись до собаки.

Але Одновухий, тягнучи за собою посторонки, чимдуж пустився по снiгу. На голому шляху, який допiру проминули люди, його чекала вовчиця. Наблизившись до неi, Одновухий враз нашорошився i далi рушив уже обережними дрiбними кроками. Потiм спинився. Вiн дивився на вовчицю ласо, пильно й недовiрливо. Вона ж наче всмiхалася до нього i бiльше запобiгливо, нiж грiзно, вискаляла зуби. Далi, мов заграваючи, зробила кiлька крокiв уперед i стала. Пес, нащуливши вуха й високо пiднявши голову та хвiст, сторожко ступив до неi.

Вiн хотiв обнюхатися з нею, але вона кокетливо й жартiвливо вiдступила. Щоразу, як вiн пiдходив до неi, вона вiдбiгала назад. Крок за кроком вона вабила його все далi вiд людей, коло яких вiн був би в безпецi. На мить в Одновухого нiби промайнула якась пiдозра, i вiн глянув назад на перекинутi сани, на своiх товаришiв i на двох людей, що гукали його.

Але всi сумнiви, що зароiлися у нього в головi, розвiяла вовчиця. Вона за мить обнюхалася з ним i знов почала грайливо вiдступати. Бiлл згадав про рушницю. Але вона була пiд саньми, i поки Генрi допомiг йому дiстати зброю, вовчиця й Одновухий так далеко вiдбiгли i так наблизились одне до одного, що стрiляти було ризиковано.

Занадто пiзно зрозумiв Одновухий свою помилку. Ще не знаючи, що саме трапилося, люди побачили, як вiн круто повернувся й помчав до них. Навперейми йому прямо на дорогу величезними стрибками неслося по снiгу з дванадцятеро сiрих худих вовкiв. А у вовчицi де й подiлася приемна пустотливiсть. Вона з гарчанням кинулась на Одновухого, але той поруxoм плеча вiдштовхнув ii. Вовча зграя вже вiдрiзала йому шлях до саней, але, все ще не втрачаючи надii добiгти до них, вiн змiнив напрям i помчав стороною. Щохвилини наспiвали новi вовки i приеднувались до гонитви. Вовчиця бiгла за якийсь стрибок вiд Одновухого.

– Ти куди? – спитав Генрi товариша, поклавши руку йому на плече.

Бiлл скинув ii.

– Я не можу бiльше терпiти, – сказав вiн. – Я не допущу, щоб вони загризли ще одного собаку.

З рушницею в руках вiн зник у кущах, що росли вздовж дороги. Його план був зрозумiлий. Беручи сани за центр круга, по якому бiг Одновухий, Бiлл хотiв перетяти цей круг ранiше за вовкiв. При денному свiтлi i зi зброею в руках вiн сподiвався налякати вовкiв i врятувати собаку.

– Гляди, Бiлле! – гукнув йому вслiд Генрi. – Стережися! Даремно не ризикуй!

Вiн сiв на сани i став чекати. Нiчого iншого йому не лишалося. Бiлл уже зник з очей, i тiльки iнколи серед кущiв та сосон видно було Одновухого. Генрi бачив, що становище собаки безнадiйне. Та Одновухий i сам, напевно, розумiв небезпеку. Вiн мчав по зовнiшньому кругу, а вовча зграя по внутрiшньому, коротшому. Не було надii, що вiн випередить погоню i добiжить до саней.

І переслiдувачi i гнаний невдовзi мали зiйтися. Генрi знав, що десь там, у снiгах, захованi вiд нього деревами й кущами, в однiй точцi ось-ось зустрiнуться вовча зграя, Одновухий i Бiлл. Але це сталося дуже швидко, далеко швидше, нiж вiн сподiвався. Пролунав пострiл, i вслiд за ним ще два – Бiлл витратив усi своi патрони. І враз почувся страшенний виск i гарчання. Генрi впiзнав повне муки й жаху скавчання Одновухого i виття пораненого звiра. І це було все. Гарчання стихло. Завмерло й виття. Зловiсна тиша знов огорнула пустельний край.

Генрi довго сидiв на санях. Йому не треба було йти дивитися, що сталося. Вiн це знав так добре, наче все трапилось у нього перед очима. Раптом вiн схопився на ноги i висмикнув з-пiд поклажi сокиру, а потiм знову сiв i замислився. Двi собаки, тремтячи, тулилися йому до нiг.

Нарештi вiн через силу пiдвiвся, немов у його тiлi не лишилося анi краплини енергii, i почав запрягати собак. Тодi перекинув i собi через плече ремiнь i разом з тваринами потяг сани. Але пройшов небагато. Тiльки-но стало смеркати, як вiн спинився на нiч i передусiм припас багато палива. Нагодував собак, зварив собi вечерю i, попоiвши, постелився коло самого вогню.

Але тiеi ночi не судилося йому заснути. Не встиг вiн i повiк склепити, як його тiсно оточили вовки. Вони пiдiйшли так близько, що вiн не мiг почувати себе в безпецi. Тепер уже не треба було напружувати зiр, щоб розгледiти iх. При свiтлi вогню вiн виразно бачив iх. Вони лежали, сидiли, пiдповзали на животi, рухалися взад i вперед. Деякi навiть спали. Згорнувшись на снiгу клубком, мов тi собаки, вони втiшалися сном, який для нього тепер був недоступний.

Вiн увесь час пiдтримував яскравий огонь, бо знав, що це едина перепона мiж його тiлом i iклами голодних хижакiв. По обидва боки вiд нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неi захисту, i жалiбно скавчали, а коли якийсь вовк пiдходив занадто близько, несамовито гавкали. Тодi вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги i рвалися вперед, навколо Генрi зчинялося страшенне виття й гарчання. Потiм звiрi знову лягали круг вогнища i один за одним поринали у дрiмоту.

Але страшне кiльце навколо людини дедалi вужчало. То один вовк, то другий пiдсувався ближче. А коли звiрi були вже за якийсь стрибок вiд своеi здобичi, Генрi вихоплював з вогню палаючi дровини i жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки вiдскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпiкала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.

Ранок застав Генрi знесиленого, вимученого безсонною нiччю. Вiн зварив у темрявi снiданок, а о дев’ятiй годинi, коли свiтанок розiгнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обмiркував за цю довгу нiч. Нарубавши молодих деревець, вiн зробив з них помiст i високо прив’язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, вiн з допомогою собак втягнув на цей помiст труну.

– Вони дiсталися до Бiлла, може, дiстануться й до мене, але вас, любий друже, iм нiколи не дiстати, – сказав вiн, звертаючись до небiжчика, похованого високо на деревах.

Потiм вiн вирушив у путь. Собаки легко тягли порожнi сани. Вони теж розумiли, що порятунок чекае iх у фортi Мак-Геррi. Вовки вже вiдверто гналися за ними. Висунувши червонi язики, вони, не поспiшаючи, бiгли i ззаду i обабiч дороги. Вони були такi худi, що вiд кожного iхнього руху ребра так i грали в них пiд шкiрою. Це були вже не тварини, а якiсь мiшки, накинутi на кiстяки з вузлами м’язiв. Генрi мимоволi дивувався, як вони тримаються на ногах i не валяться в снiг.

Вiн не наважився йти, аж поки смеркне. Опiвднi сонце не тiльки зiгрiло обрiй, а навiть висунуло з-за нього свiй блiдий золотавий окраець. Генрi побачив у цьому добрий знак. Днi вже довшали. Сонце поверталося в цi краi. Але ледве згасло його веселе промiння, вiн зупинився. Ще лишалося кiлька годин сiрого дня й темних сутiнок, i вiн використав iх, щоб нарубати якомога бiльше дров.

Разом з пiтьмою до нього прийшов жах. Зголоднiлi вовки ставали надмiру зухвалi, та й минула безсонна нiч давалася взнаки.

Не в змозi перебороти дрiмоту, Генрi напнув на плечi укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колiнах. З обох бокiв щiльно тулилися до нього собаки. Раз вiн прокинувся i побачив за кiлька крокiв вiд себе величезного сiрого вовка, мабуть, найбiльшого з усiеi зграi. Анiтрохи не збентежившись вiд погляду людини, звiр лiниво, по-собачому, потягнувся i позiхнув iй прямо в лице. Вiн дивився на людину, як на свою власнiсть, як на страву, яку невдовзi можна буде з’iсти.

Така впевненiсть вiдчувалася в поведiнцi всiеi зграi. Генрi бачив перед собою з двадцятеро вовкiв. Однi хтиво дивилися на нього, другi спокiйно спали на снiгу. Вони нагадували йому дiтей, якi посiдали навколо накритого столу i тiльки чекають дозволу, щоб узятися до iжi. А iжа – це вiн сам. І вiн мимоволi подумав – коли ж почнеться бенкет?

Пiдкидаючи в огонь дрова, вiн раптом зрозумiв, яке дивне його тiло. Ранiше з ним цього не бувало. Вiн почав стежити за рухом своiх м’язiв i захопився мудрим механiзмом пальцiв. При свiтлi вогнища вiн поволi згинав то один, то другий палець, то всi разом, широко розставляв iх, потiм швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нiгтiв i, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своiх вiдчуттiв. Вiн сидiв як зачарований i раптом вiдчув любов до свого тiла, яке так прекрасно, тонко й легко працюе. З острахом глянув на вовкiв, що в солодкому сподiваннi оточили його тiсним колом, i, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тiло, його жива плоть – не що iнше, як звичайне м’ясо, здобич хижоi звiроти, яка розшматуе його голодними iклами i iстиме, як сам вiн iсть м’ясо лосiв та кролiв.

Вiн струснув з себе повну кошмарiв дрiмоту й розплющив очi. Не бiльше як за шiсть футiв вiд нього на снiгу сидiла руда вовчиця й пильно дивилася на нього. Собаки, згорнувшись коло його нiг, гарчали й скиглили, але вона не зважала на них. Вовчиця дивилася тiльки на нього, i на хвилину вiн зустрiвся з нею очима. В нiй не було нiчого загрозливого. Вона просто дивилася на нього з великою увагою, але вiн знав, що цю увагу зродив великий голод. Для неi вiн був смачною поживою. Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, i з розкритоi пащi в неi бiгла слина.

Генрi здригнувся вiд жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг вiн схопити свою зброю, як вовчиця вiдскочила геть. Вiн зрозумiв, що в неi не раз шпурляли чим попало. Тiкаючи, вона загарчала й вискалила бiлi iкла, а уважнiсть вмить зникла з очей. Вони засвiтилися такою страшною люттю, що Генрi весь затремтiв. Вiн глянув на руку, в якiй була головешка, i мимоволi замилувався, як вправно й зручно обхопили пальцi полiно, як тонко пристосувалися вони до всiх нерiвностей. Мiзинець, опинившись занадто близько до вогню, враз вiдсунувся на холоднiше мiсце. І в ту ж мить вiн яскраво уявив собi, як цi спритнi пальцi захрустять пiд бiлими зубами вовчицi. Нiколи ще його тiло не було йому таке дороге, як тепер, коли вiн майже втратив владу над ним.

Протягом усiеi ночi вiдбивався вiн палаючими головешками вiд голодноi зграi. Коли вiн мимоволi починав дрiмати, його будило гарчання й скиглiння собак. Нарештi настав ранок, але на цей раз i денне свiтло не розiгнало вовкiв. Марно чекала людина, що вони розбiжаться. Вони оточували ii тiсним кiльцем i дивилися на свою жертву з такою зухвалою певнiстю, що збуджена свiтанком мужнiсть людини враз похитнулася.

Генрi зробив одчайдушну спробу рушити в путь. Але тiеi ж хвилини, як вiн вийшов з-пiд охорони вогню, на нього стрибнув якийсь смiливий вовк. Генрi встиг вiдскочити назад, i щелепи звiра клацнули за кiлька дюймiв вiд його ноги. Враз захвилювалась уся зграя, i щоб утримати звiрiв на безпечнiй вiдстанi, довелося в усi боки кидати головешки.

Навiть серед бiлого дня Генрi не наважився вiдiйти вiд вогнища, щоб нарубати собi дров. Футiв за двадцять вiд нього височiла величезна суха сосна. Вiн витратив пiвдня, щоб розiкласти вогонь аж до самого дерева, тримаючи напоготовi палаючi гiлки, щоб вiдбиватися вiд ворогiв. Дiставшися до сосни, вiн пiдпалив ii i звалив туди, де можна було набрати бiльше дров.

Нiч була така самiсiнька, як i минула, тiльки йому ще важче було боротися зi сном. Гарчання собак уже не будило його. До того ж вони гарчали безнастанно, а його чутливiсть була занадто притуплена дрiмотою, щоб вiн мiг помiчати якiсь вiдтiнки в цих звуках. Нараз вiн здригнувся i розплющив очi. За крок вiд нього сидiла вовчиця. Машинально вiн сунув iй у роззявлену пащу головешку. Вовчиця вiдскочила далеко геть, завивши вiд болю, а Генрi, втiшаючись духом смаленого м’яса, дивився, як вона з несамовитим гарчанням грiзно трясе головою.

Тодi вiн прив’язав собi до правоi руки сосновий сучок, що тлiв. Очi в нього склепалися, але за кiлька хвилин вогонь обпiкав йому шкiру й будив його. Вiн робив це упродовж кiлькох годин. Прокидаючись, вiн щоразу вiдганяв вовкiв палаючими головешками, пiдкидав у вогнище дрова i знову прив’язував сучок до руки. Усе йшло гаразд, але раз вiн погано прикрiпив сучок, заснув i не почув, як вiн вiдпав.

І ось йому сниться, що вiн уже у фортi Мак-Геррi. У хатi тепло й затишно, i вiн грае в карти. Але раптом на форт нападають вовки. Скажено виючи, звiрота рветься у дверi. Вони часом перестають грати, прислухаються i смiються з марних намагань вовкiв продертися всередину. Нараз щось затрiщало. Дверi розчиняються навстiж, i в хатi вже повно вовкiв. Вони кидаються на нього. Тепер уже звiрi виють страшно голосно, iхне виття нестерпно дратуе його. Це вже не сон – вiн i сам не знае, що це таке. А вовки все виють i виють.

Тут вiн прокинувся i вже наяву почув виття, гарчання i скиглiння. Вовки напали на нього. Вони обсiли його, i в руку йому вп’ялися вовчi зуби. Інстинктивно вiн кинувся в огонь. Гострi iкла врiзалися йому в ногу. Почався бiй в огнi. Грубi рукавицi деякий час захищали йому руки. Вiн хапав жар i розкидав його на всi боки. Вогнище обернулося в якийсь вулкан.

Але цей вогненний бiй не мiг тривати довго. Лице у Генрi вкрилося пухирями, брови й вii пообпалювалися, у ноги нестерпно пекло. Схопивши в обидвi руки по головешцi, вiн вискочив з вогнища. Вовки вiдбiгли. Чути було, як шипить вiд жару снiг, i втiкачi, наступаючи на гарячi вуглини, несамовито скакали й скиглили вiд болю.

Шпурляючи головешками в найближчих ворогiв, Генрi скинув у снiг прогорiлi рукавицi й почав тупати ногами, щоб остудити iх. Обидвi собаки зникли, i вiн знав, що вони були однiею iз страв на бенкетi, що так довго затягся. Почався той бенкет з Товстуна, а його самого вовки лишили собi на закуску.

– Але до мене ви ще не добралися! – вигукнув вiн, погрожуючи кулаками голодним звiрам.

Вiд звукiв його голосу вся зграя стрепенулася й завила. Вовчиця пiдкралася тихенько i втупила в нього пильний ласий погляд.

Генрi осяяла нова думка. Вiн розiклав вогнище широким колом, забрався всередину i, постеливши на талому снiгу укривало, скоцюрбився на ньому. Коли вiн зник у своiй вогнянiй схованцi, вся зграя з цiкавостi пiдiйшла аж до полум’я подивитися, що сталося з людиною. Досi вони не могли пiдходити так близько до вогню, а тепер порозлягалися навколо нього i, як собаки, клiпали очима, позiхали й потягалися, грiючи своi худi тiла в незвичному теплi. А вовчиця, присiвши на заднi лапи, задрала морду до якоiсь зiрки й заскиглила. Один по одному до неi приедналися всi вовки i, дивлячись у небо, сповнили тишу голодним виттям.

Зазорiло на свiт. Настав день. Огонь догорав. Дрова всi вийшли. Треба було нарубати нових. Але щойно Генрi спробував вийти з вогняного кола, як назустрiч йому кинулися вовки. Рятуючись вiд палаючих головешок, звiрi вiдскакували вбiк, але назад уже не вiдбiгали. Даремно силкувався Генрi вiдiгнати iх. Коли, втративши надiю, вiн знову полiз у свiй захисток, на нього кинувся здоровенний вовк, але схибив i всiма чотирма лапами потрапив на вуглини. Звiр завив вiд жаху i полiз прохолодитися на снiг.

Генрi, згорбившись, сидiв на укривалах. Усе тiло його поникло, плечi похилилися, голова впала на колiна. Видно було, що йому вже несила боротися. Вряди-годи вiн пiдводив голову й дивився, як дотлiвав жар. Вогняне кiльце помалу розпадалося, лишаючи проходи до людини. Вогню дедалi меншало, проходи ширшали.

– Ну йдiть уже й робiть зi мною, що вам заманеться, – промурмотiв Генрi, – я хочу спати…

Прокинувшись, вiн побачив мiж двома вогнищами прямо перед собою вовчицю, яка дивилася на нього пильним поглядом.

Вiн ще раз прокинувся трохи згодом, хоч йому здалося, що вiн спав кiлька годин. Навколо була якась перемiна, така загадкова, що вiн широко розплющив очi. Щось трапилося. Спочатку вiн не розумiв, що саме. А потiм змiркував. Вовки зникли. Тiльки втоптаний снiг показував, як близько були вони вiд нього. Хвиля дрiмоти знову огорнула його, голова його знову впала на колiна, але раптом вiн здригнувся i прокинувся.

Чутно було людськi голоси, скрип полозiв, рипiння збруi i скавчання знесилених вiд натуги собак. Вiд рiчки до Генрi пiд дерева сунуло четверо саней, i за кiлька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тiло в центрi пригаслого вогняного кола. Вони торсали його за плечi i штовхали, щоб привести до тями. Бiдолаха глянув на них, мов п’яний, i промурмотiв якимсь чудним сонним голосом:

– Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку iла собачi харчi, потiм з’iла i собак… потiм з’iла Бiлла…

– Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомцiв у саме вухо i грубо струснув його за плечi.

Генрi повiльно похитав головою.

– Нi, його вона не з’iла… Вiн там, на деревах коло останньоi стоянки.

– Мертвий? – заволав незнайомець.

– І в трунi, – вiдповiв Генрi i нетерпляче скинув чужу руку зi свого плеча. – Дайте вже менi спокiй… Я вкрай знемiгся… На добранiч…

Повiки в нього затремтiли й стулилися. Пiдборiддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повiтрi вже лунало голосне хропiння.

Чути було ще й iншi звуки, далекi й невиразнi. То було голодне виття вовчоi зграi, яка, не вполювавши людини, побiгла по iншому слiду.




Частина друга








І

Бiй зубами


Вовчиця перша вчула людськi голоси й скавчання собак i перша вiдскочила вiд безпорадноi людини, замкненоi в колi пригаслого вогню. Зграя нiзащо не хотiла кидати вже загнану в закуток здобич i кiлька хвилин не рушала з мiсця, прислухаючись до нових звукiв. Потiм враз кинулася по слiдах вовчицi.

На чолi бiг великий сiрий вовк – один з вожакiв. Це вiн повiв зграю слiдом за вовчицею. Коли хтось iз честолюбних молодших вовкiв наважувався забiгти наперед, вiн люто гарчав i впинався в смiльчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бiгла по снiгу, вiн прискорив ходу й наздогнав ii.

Тепер вовчиця бiгла поруч з вожаком, немов це було ii законне мiсце, i в ногу з усiею зграею. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, вiн не гарчав i не вискалювався. Навпаки, вiн, видно, ставився до неi дуже приязно, навiть приязнiше, нiж вона хотiла. Вiн намагався бiгти якнайближче до неi, i коли пiдсувався занадто близько, то вже не вiн, а вона гарчала, вишкiривши зуби. Інодi вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Вiн i тодi не гнiвався, а тiльки вiдскакував убiк i деякий час незграбно бiг поперед неi, як засоромлений сiльський тюхтiй.

У нього оце тiльки й було клопоту, а вона мала ще багато й iншого. З другого боку вiд неi бiг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слiдами багатьох боiв. Вiн увесь час тримався праворуч вiд вовчицi, мабуть, через те, що бачив тiльки лiвим оком. Вiн раз-у-раз пiдсувався до неi й тикався своею вкритою рубцями мордою то в спину iй, то в шию. На цi знаки прихильностi вона, як i першому вожаковi, вiдповiдала зубами. Коли ж i старий i молодий виявляли iй свою симпатiю одночасно, вона швиденько огризалася на обидва боки. Ззаду насiдала на неi зграя, а iй треба було i вiдiгнати залицяльникiв, i вести перед, i не збитися з вiрного шляху. У такi хвилини суперники вишкiряли iкла й грiзно гарчали один на одного. Вони охоче завели б i бiйку, та насамперед треба було подумати про поживу для голодноi зграi, а тодi вже про любощi та ревнощi.

Пiсля кожноi вiдсiчi, рятуючись вiд гострих зубiв i своеi жаданоi, старий вояка натикався на молоденького, трилiтнього вовка, що бiг у нього з правого слiпого боку. Молодий досяг уже повного зросту, i серед виснаженоi зголоднiлоi зграi його визначала неабияка сила й вiдвага. Проте на бiгу вiн тримав голову тiльки врiвень з плечем Одноокого, а коли iнодi насмiлювався порiвнятися з ним, той гнiвно гарчав i ударом зубiв вiдганяв його назад. А часом молодий тихенько вiдставав i просувався мiж старим вожаком i вовчицею. За це його карали зразу двое, а то й трое. Як тiльки вовчиця сердитим гарчанням виявляла свое невдоволення, старий вожак накидався на трилiтка. Допомагала й сама вовчиця, а iнодi ще й молодий вожак, що бiг лiворуч вiд неi.

Атакований з трьох бокiв рядами грiзних iклiв, молодий вовк враз спинявся, сiдав на заднi лапи, переднiми мiцно впирався в снiг i, весь наiжившись, гнiвно роззявляв пащу. Розгубленiсть серед вожакiв зграi вiдбивалась i на заднiх вовках. Тi, що бiгли ззаду, з розгону налiтали на зухвалого трилiтка i спересердя хапали його за лапи й за боки. Вiн наражався на велику небезпеку, бо з голоду звiрота скаженiла, але з слiпою, властивою юностi вiрою в себе вiн раз-у-раз повторював свiй маневр, хоч вiд того мав самi лише неприемностi.

Якби було що iсти, любов i боротьба набрали б сили i зграя розпалася б. Але становище ii було тяжке. Вовки виснажилися вiд нескiнченноi голоднечi й бiгли не так швидко, як звичайно. Позаду шкутильгали найкволiшi – старi й малi. Спереду бiгли найдужчi. Усi вони були подiбнi скорiше на скелети, а не на живих вовкiв. Але, крiм тих, що кульгали в хвостi, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в iхнiх м’язах таiлася невичерпна енергiя. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, трете, i так без кiнця-краю.

За той день вовки пробiгли багато миль. Вони бiгли цiлу нiч. Другий день застав iх теж у дорозi. Нiде не видно було i знаку життя. Тiльки вони рухалися серед недвижного простору. Тiльки вони були живi й шукали ще живих iстот, щоб iх пожерти й жити далi.

Вони зробили кiлька перевалiв, спустилися в долину й перебрели багато маленьких рiчок. Нарештi за свое довге невпинне шукання вони дiстали нагороду. Вони натрапили на лосiв.

Першою iхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя. Це було м’ясо, якого не охороняло нi таемниче полум’я, нi вогнянi стрiли. Вони добре знали, що таять у собi роздвоенi копита й гiллястi роги, але на цей раз забули властиву iм обачнiсть i терпiння. Бiй був жорстокий i нетривалий. Вони оточили лося з усiх бокiв. Вiн шматував iх i трощив iм голови спритними ударами сильних копит. Нещадно м’яв iх i кришив могутнiми рогами, топтав у снiг. Але однаково вiн був засуджений на смерть. Вовчиця люто вчепилася йому в горло, з усiх бокiв у нього вп’ялися зуби хижакiв. Вiн ще опинався й завдавав iм останнiх ударiв, а вони вже iли його живцем.

Ось де можна було наiстися! Лось важив понад вiсiмсот фунтiв. Тож на кожного з сорока вовкiв припадало по двадцять фунтiв м’яса. Витримавши гiдний подиву пiст, вони показали й дивовижний апетит, i невдовзi вiд розкiшного дужого створiння залишилося тiльки трохи розкиданих кiсток.

Звiрота тепер спочивала й вiдсипалася. Понабивавши собi животи, молодi самцi день-у-день сварилися й гризлися, i зграя почала розбiгатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краi було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережнi. Натрапивши на невеличке стадо лосiв, вони переймали або важкотiлу самицю або старого понiвеченого самця.

І ось одного дня зграя розпалася на двi i розбiглась у рiзнi боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що бiг лiворуч вiд неi, i з старим Однооким, що бiг праворуч, повели свою частину зграi на схiд, до рiчки Мекензi i далi, до озер. Але з кожним днем iхнiй гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець iз самицею. Гострi зуби суперника раз-по-раз вiдганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця, Одноокий, молодий вожак i зухвалий трилiток залишилися вчотирьох.

Вовчиця стала ще лихiша. Всi три залицяльники були позначенi слiдами ii зубiв. Вони ж нiколи не платили iй тим самим, ба навiть не боронилися. Вони самi пiдставляли спину пiд ii шаленi укуси i, виляючи хвостом, намагалися зласкавити розгнiвану повелительку. Але лагiднi до неi, мiж собою вони гризлися, як навiженi. Особливо лютував трилiток. Якось вiн наскочив на Одноокого збоку i подер на шмаття йому вухо. Але хоч посивiлий вовк бачив лише на одне око, вiн проти сили й молодостi супротивника був озброений мудрiстю i багатолiтнiм досвiдом. Про цей досвiд красномовно свiдчили втрачене око й рубцi на мордi. Вiн на своему вiку зазнав занадто багато сутичок, щоб хоч на хвилину замислитися над тим, як вiн мае дiяти зараз.

Почався бiй як слiд, але кiнчився не по честi. Та ще не знати, на чийому боцi була б перемога, коли б на пiдмогу старому вожаковi не приспiв молодший. Обидва насiли на зухвалого трилiтка й вирiшили знищити його. У бiдолаху вп’ялися нещаднi iкла його колишнiх друзiв. Забутi були тi днi, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпiли голод. Усе це було в минулому. Тепер iх захопило кохання, ще жорстокiше й страшнiше, нiж жадоба поживи.

Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сидiла з задоволеним виглядом на заднiх лапах i чекала. Їй було навiть приемно. Це ж був ii день – що бувае нечасто, – коли шерсть у самцiв наiжуеться, дзвiнко клацають iкла i рвуть живе тiло, – i все це тiльки заради того, щоб здобути ii.

І вперше змагаючись за кохання, вiдважний трилiток вiддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сидiла на снiгу й посмiхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий i в боротьбi i в коханнi. Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечi. Глянувши единим своiм оком на його шию, старий влучив слушний момент. Вiн кинувся на суперника i вп’явся в нього зубами. Вiн зробив страшну, глибоку рану аж до великоi горловоi жили й перегриз ii. Тодi вiдскочив геть.

Молодший вожак несамовито заревiв, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров’ю i жахливо хрипучи, вiн метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього пiдiгнулися, свiтло згасло в очах, стрибки й удари слабiшали i слабiшали.

А вовчиця все сидiла й усмiхалася, iй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такi були закони кохання в пустелi. Серед природи трагедiя статi – це трагедiя для тих, хто гине. Для того ж, хто виживае, це не трагедiя, а перемога й здiйснення бажань.

Коли молодший вожак повалився на снiг i завмер, Одноокий попрямував до вовчицi. У рухах його вчувалася i радiсть i тривога. Вiн сподiвався грубого вiдпору i був украй здивований, що вона не вiдштовхнула його гнiвним вискалом зубiв. Уперше вона зустрiла його ласкаво. Обнюхалася з ним i навiть зволила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя. І вiн, зневаживши свою сивину i великий досвiд, теж перетворився на вовченя, може, навiть ще дурнiше, нiж вовчиця.

Уже були забутi подоланi суперники i кров’ю на снiгу написана повiсть. Усе було забуто. Тiльки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собi рани. І тодi паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кiгтi судорожно вп’ялися в снiг. Здавалося, вiн зараз стрибне на ворога. Але вмить вiн заспокоiвся й побiг слiдом за вовчицею, що грайливо заманювала його в лiс.

Невдовзi вони побiгли поруч, наче добрi друзi, що давно дiйшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом вислiджували дичину, разом убивали ii й разом пожирали. Тiльки вовчиця стала дуже неспокiйна. Усе шукала чогось i не могла знайти. Вона цiкавилася кожною ямою пiд поваленим деревом i подовгу винюхувала засипанi снiгом розколини в скелях та печери пiд навислим берегом рiчки. Одноокому було байдуже до ii розшукiв, але, добродушно потураючи своiй подрузi, вiн бiг слiдом за нею. Коли ж якась ii розвiдка надто затягалася, вiн лягав i чекав, поки вона рушить далi.

Не спиняючись надовго на одному мiсцi, вони пройшли аж до рiчки Мекензi й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток рiчки, але щоразу поверталися назад. Інодi iм траплялися iншi вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такiй зустрiчi не було нi привiту, нi радостi, нi бажання йти далi гуртом. Кiлька разiв вони надибували й на одиноких самцiв. Тi завжди намагалися пристати до Одноокого i його супутницi. Старий люто гарчав, а коли поплiч нього, наiжившись i вишкiривши зуби, ставала i його подруга, то зазiхач на чуже щастя вiдскакував i, пiдiбгавши хвоста, рушав далi в самотню путь.

Однiеi мiсячноi ночi вони бiгли крiзь густий дрiмучий лiс. Раптом Одноокий зупинився. Вiн задрав морду, напружив хвiст i, широко роздимаючи нiздрi, потяг носом повiтря. Навiть пiдняв лапу, як собака. Але не заспокоiвся i, силкуючись розгадати звiстку, що принiс йому вiтер, продовжував принюхуватися. Вовчицi ж досить було раз нюхнути, i вона спокiйно рушила далi. Хоч Одноокий i пiшов слiдом за нею, але його все ще мучив сумнiв, i вiн раз-у-раз спинявся, щоб збагнути застереження, яке нiс йому вiтер.

Вовчиця тихенько вийшла на край широкоi галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потiм, плазуючи на животi, весь нашорошившись, до неi приеднався й Одноокий. Кожна шерстина в нього дихала пiдозрою. Вони стали один бiля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук i запах.

До них долинуло сердите гавкання собак, гортаннi вигуки чоловiкiв, жiноча вересклива лайка i пронизливий жалiбний плач дитини. Зi своеi галявини вони бачили лише запнутi шкурами житла, полум’я вогнищ, що iх часом затуляли людськi постатi, та дим, який поволi плив у тихому повiтрi. Вовчi нiздрi вбирали мiрiади запахiв iндiанського табору, якi нiчого не казали серцю Одноокого, але до найменшоi дрiбнички були знайомi вовчицi.

Вона була якось дивно збуджена i не могла нанюхатися всмак духом людськоi оселi. А Одноокого ще посiдали сумнiви. Вiн не таiв страху i вже хотiв тiкати. Тодi вовчиця повернулася до нього й заспокiйливо ткнула його мордою в шию. Потiм знову замилувалася табором. Якась жадоба засвiтилася в ii очах, але то вже не був голод. Вона тремтiла вiд бажання пiдбiгти ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися пiд ногами в людей.

Коло неi нетерпляче ворухнувся Одноокий, i, враз охоплена знайомою тривогою, вона страшенно захотiла знайти те, чого шукала. Вона повернулась i, на велику радiсть Одноокого, подалась у лiс. Аж поки вони не опинилися пiд надiйним захистом дерев, вiн бiг поперед неi.

Вони, як тiнi, нечутно пересувалися в мiсячному свiтлi, аж поки натрапили на стежку i вткнулися носом у слiди на снiгу. Слiди були зовсiм свiжi. Одноокий крадькома бiг попереду, а вовчиця за ним. Їхнi широкi лапи з товстими подушками лягали на снiг м’яко, мов оксамит. Раптом Одноокий помiтив щось бiле на снiговiй гладiнi, що здавалася ще бiлiшою. У плавнiй ходi Одноокого була прихована швидкiсть, але тепер вiн зовсiм втратив обережнiсть у гонитвi за невиразним бiлим стрибунцем.

Вони бiгли вузькою дорiжкою помiж молоденьких сосон. У кiнцi ii крiзь дерева свiтилася осяяна мiсяцем галявинка. Одноокий швидко наганяв летючу бiлу грудку. Могутнiми стрибками наближався вiн до мети. Ось вiн уже зовсiм близько. Плигне i вп’еться зубами в здобич. Та ба! Бiла грудка пiдскочила вгору й обернулася в зайця. Вiн скакав i крутився, витинав у повiтрi якийсь химерний танець, а на землю й не думав повертатися.

Пирхнувши з переляку, Одноокий вiдскочив назад, причаiвся на снiгу i грiзно загарчав на незбагненне страхiття. Вовчиця ж спокiйно вийшла наперед, пiдготувалася до стрибка i раптом пiдскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упiймати скакунця, i тiльки клацнула зубами. Тодi плигнула вдруге, втрете.

Поволi випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований ii невдалими спробами, вiн сам зробив розкiшний стрибок угору i, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тiеi митi збоку почувся пiдозрiлий трiск, i приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падае молода ялина. Щелепи його розтулилися i випустили здобич. Рятуючись вiд загадковоi небезпеки, Одноокий вiдскочив убiк. Вiн люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом вiд страху. А ялина струнко випрямилась, i заець знову затанцював десь у повiтрi.

Вовчиця розгнiвалася не на жарт i спересердя куснула друга. А вiн, i так уже наляканий, не розумiючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчицi морду. Вона ж нiяк не сподiвалася такоi зухвалоi вiдсiчi й обурено накинулася на старого. Тодi вiн втямив свою помилку й почав ii умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарештi вiн облишив марнi спроби зласкавити ii i покiрно закрутився коло неi, одвернувши голову i пiдставляючи iй лише спину.

Тим часом заець продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присiла на снiгу, а Одноокий, боячися своеi повелительки ще бiльше, нiж загадковоi сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю iз здобиччю в зубах, вiн не зводив ока з пiдступноi сосни. А вона, як i ранiш, пригнулася слiдом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тiльки схилилося над звiром. За кожним його рухом воно рухалося теж, i вiн гарчав крiзь стиснутi зуби. Коли ж вiн сидiв спокiйно, воно не гойдалося, i вiн вирiшив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в ротi припала йому до смаку.

Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, i, хоч сосна грiзно хиталася над нею, спокiйно вiдгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась i, облишивши своi погрози, стала гарненько й рiвно, як велить природа. Тодi вовчиця й Одноокий подiлили мiж собою здобич, яку для них впiймало таемниче деревце.

У тому лiсi були ще дорiжки, де в повiтрi висiли зайцi, i вовча пара обстежила iх усi. Вовчиця незмiнно бiгла спереду. А Одноокий, iдучи слiдом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великiй пригодi.




ІІ

Лiгво


Два днi вовчиця й Одноокий бродили коло iндiанського табору. Вiн весь час непокоiвся i чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь. Та одного ранку повiтря прорiзав лункий пострiл, i прямо над головою Одноокого у дерево вп’ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть i невдовзi опинилися за кiлька миль вiд небезпеки.

У дорозi пробули вони недовго – два-три днi. Вовчиця ще завзятiше продовжувала своi пошуки. Вона дуже обважнiла за цi днi й бiгла вже поволi. Якось, надумавши впiймати зайця, що звичайно iй було за iграшку, вона враз спинилась i лягла вiдпочити. Одноокий пiдiйшов до неi i любовно ткнув ii мордою в шию. Але вона так люто огризнулася, що з несподiванки старий упав на спину. Ну i кумедно ж вiн рятувався вiд ii зубiв! У неi за останнiй час норов зробився ще крутiший, а вiн став особливо терплячий i запопадливий.

І ось, нарештi, вона знайшла те, чого шукала. Вони йшли вздовж невеликоi рiчки, яка влiтку впадала в Мекензi, а тепер промерзла аж до кам’янистого дна. Це була мертва бiла гладiнь вiд верхiв’я до гирла. Вовчиця втомлено тюпала за своiм самцем. Коли вони порiвнялися з високо навислим глинястим схилом, вона звернула вбiк. Веснянi бурi й тала вода пiдмили берег i з вузькоi розколини утворили маленьку печеру.

Вовчиця зупинилася коло печери i пильно оглянула схил. Потiм оббiгла з обох бокiв високу стiну берега аж до того мiсця, де вiн раптом уривався. Тодi повернулась i полiзла у вузький вхiд до печери, iй довелося трохи проповзти, а далi стiни роздалися, пiднялись угору, i вона опинилась у круглiй заглибинi. Головою вона майже торкалася верха печери. Тут було сухо й затишно. Вовчиця уважно озирнулася навколо, а Одноокий стояв на входi й терпляче стежив за нею. Вона опустила голову i, встромивши нiс у землю, повернулася кiлька разiв на мiсцi. Потiм не то iз стомленим зiтханням, не то з гарчанням витягла лапи й лягла головою до входу. Одноокий, вiд цiкавостi наставивши вуха, засмiявся до неi, i на фонi бiлоi плями вона бачила, як вiн добродушно помахував хвостом. Вона вмостилася ще зручнiше i, прищуливши кiнчики вух, благодушно висунула язик, немов хотiла висловити цiлковите задоволення.

Одноокого мучив голод. Вiн лiг бiля входу в печеру й заснув, але сон його був тривожний. Крiзь дрiмоту вiн прислухався до яскравого свiту, на снiговiй поверхнi якого вже грало квiтневе сонце. У його соннi вуха прокрадався ледве чутний шепiт прихованих пiд снiгом струмкiв, i, весь нашорошившись, вiн прокидався. Сонце знову з’явилося на небi, i розбуркана природа пiвночi кликала звiра. Усе вiдроджувалося. У повiтрi вчувався повiв весни, пiд снiгом зароджувалося життя, дерева наливалися соком, бруньки скидали з себе крижанi пута.

Старий вовк схвильовано поглядав на свою подругу, але в неi, видно, не було нiякого бажання рушати з мiсця. Раптом перед його очима пролетiла зграйка снiголюбiв. Вiн схопився, але, глянувши на вовчицю, знову лiг i задрiмав. Над вухом у нього щось тихесенько гуло. Спросоння вiн почухав морду i прокинувся. Перед самiсiньким його носом дзижчав самотнiй комар. Комар був великий. Цiлу зиму вiн провiв у якiйсь колодi, а тепер сонце вивело його з зацiпенiння. Вовк бiльше вже не мiг не вiдгукнутися на поклик природи. До того ж вiн був голодний.

Вiн пiдповз до вовчицi й почав умовляти ii пiдвестися. Але вона лише гарчала. Тодi вiн вийшов сам на яскраве сонячне свiтло. Снiг уже розм’як, i бiгти було важко. Вовк подався замерзлою, затiненою деревами рiчкою, де снiг був iще твердий. Вiн ганяв годин вiсiм i, коли смеркло, зголоднiв ще дужче. Дичина траплялася, та вiн нiчого не пiймав. Ще б пак! Зайцi легко скакали по пiдталiй снiжнiй корi, а вiн раз-у-раз провалювався.

Пiдiйшовши до печери, вiн так i прикипiв на мiсцi, охоплений раптовою пiдозрою. Звiдти долинали якiсь невиразнi чуднi звуки. Вони не були схожi на голос вовчицi, але колись давно вiн наче чув щось подiбне. Вiн обережно поповз усередину, але вовчиця грiзно загарчала. Це його нiяк не збентежило, хоч далi вiн усе ж не полiз. Йому тiльки цiкаво було, що воно там так тихенько схлипуе.

Вовчиця сердито загарчала на нього, i вiн згорнувся коло входу клубком i заснув. Коли настав ранок i в лiгвi засiрiло, Одноокий знову почав шукати, звiдки беруться тi чуднi, знайомi йому звуки. У гарчаннi вовчицi забринiла ще якась нова ревнива нотка, i вiн обачно тримався на безпечнiй вiдстанi. Проте вiн розгледiв пiд животом своеi подруги п’ять чудних крихiтних живих грудочок. Вони були дуже кволi, дуже безпораднi, жалiсно попискували i не розплющували на свiтло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому вiку така подiя траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим i несподiваним.

Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли iй здавалося, що вiн пiдступае занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвiд з власного минулого, а iнстинкт, що його вона дiстала у спадщину вiд безлiчi матерiв-вовчиць, нагадував iй про батькiв, що пожирали свое новонароджене безпомiчне потомство. І, охоплена безмежним страхом, вона не пiдпускала Одноокого до малят, яким вiн дав життя.

Але iм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутне почуття, що передалося йому вiд багатьох поколiнь батькiв-вовкiв. Вiн не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його iстоту. І, цiлком природно пiдкоряючись душевному пориву, вiн повернувся хвостом до своеi родини i подався добувати для неi iжу.

Миль за шiсть вiд лiгва рiчка роздiлялася на два рукави, що пiд прямим кутом повертали до гiр. Завернувши лiворуч, Одноокий натрапив на недавнiй слiд. Понюхавши, вiн побачив, що слiд зовсiм свiжий, i, причаiвшись, поглянув у той бiк, де вiн пропав. Тодi спокiйно повернувся i пiшов праворуч. Вiдбитки лап були далеко бiльшi, нiж у нього, i вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.

Пробiгши з пiвмилi правим рукавом рiчки, вiн почув, наче хтось поблизу щось гризе. Вiн пiшов на звук i побачив дикобраза, який стояв на заднiх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно пiдповз до нього, дарма що не сподiвався на успiх. Вiн знав, що це за звiр, хоча так далеко на пiвночi не бачив його ще нi разу. Йому зроду не доводилося куштувати м’ясо дикобраза. Але зi свого досвiду вiн переконався, що е на свiтi i щастя i везiння. Тож вiн продовжував пiдкрадатися. Хто його знае, що може трапитися.

Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам своi довгi гострi голки. Ще в раннiй молодостi Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по мордi! Одна голка застряла у нього в носi i кiлька тижнiв пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снiгу, вiн тримав свiй нiс не менше як за фут вiд небезпечного хвоста. Лежав собi i спокiйно чекав. Як знати? Усяко бувае. Може, дикобраз i розгорнеться. Тодi спритним ударом лапи вiн так i розпоре йому нiжний незахищений живiт.

Та через пiвгодини вiн пiдвiвся, злiсно загарчав на нерухомий клубок i пiшов геть. У минулому вiн надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нинi. І вiн побiг далi правим рукавом струмка. День минав, а вiн нiчого не вполював.

Пробуджений iнстинкт батькiвства владно гнав його вперед. Вiн будь-що мусив знайти поживу. Нарештi вiн наскочив на тетерю. Вiн вийшов з лiсу i несподiвано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидiв на пнi перед самим його носом. Вони глянули одне на одного. Птах злякано стрiпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю i схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп’явшись у нiжне м’ясо i хрусткi кiсточки, вiн несвiдомо почав iсти. Та раптом щось згадав i помчав до печери, звiсно, з тетерею в зубах.

Вiн, як тiнь, легенько бiг по снiгу своею оксамитовою ходою i по дорозi пильно дослiджував усе нове. За милю вiд розгалуження рiчки вiн знов натрапив на вiдбитки широких лап, якi бачив уранцi. Слiди йшли в тому ж напрямi, де була й печера, i за кожним закрутом рiчки вiн сподiвався зустрiти невiдомого звiра.

Висунувши голову з-за скелi, де рiчка круто завертала, вiн бистрим оком угледiв щось таке, що враз присiв. Там був той звiр, що залишив слiди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як i вiн кiлька годин тому, лежала, причаiвшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тiнь, то тепер вiн, наче привид тiнi, обiйшов навколо нерухому нiму пару, щоб опинитися з завiтряного боку вiд неi.

Поклавши коло себе птаха, вiн залiг у снiгу i крiзь хвою низькорослоi сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлi у чеканнi рись i дикобраз однаково хотiли жити. І така курйозна була iхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з’iсти другого, а другому опинатися, щоб його не з’iли. Старий одноокий вовк, приникши у своему захистку, теж узяв участь у змаганнi. Вiн сподiвався, що примхливе щастя допоможе i йому урвати добрий кусень м’яса, так нинi потрiбний йому.

Минуло пiвгодини, спливла й година. Нiщо не змiнилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камiнь. Рись застигла, як вирiзьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справдi усi трое були напруженi до болю i нiколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися зацiпенiлими.

Раптом Одноокий посунувся i ще пильнiше придивився до звiрiв. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог вiдступив. Поволi, обережно почав вiн розгортати свiй неприступний панцер. У нього не ворухнулося нiяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в ротi i покотилася слина. Живе м’ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.

Дикобраз майже зовсiм розгорнувся, як раптом помiтив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зiгнутими кiгтями рвонула нiжний живiт дикобраза i вмить вiдсмикнулася. Коли б дикобраз розгорнувся до кiнця або не вгледiв ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так вiн устиг одним змахом хвоста загнати в неi своi гострi голки.

Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у вiдповiдь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенноi кiшки вiд болю i подиву. Одноокий аж пiдвiвся вiд хвилювання, прищулив вуха i витяг тремтячий хвiст. Рись розлютувалась. У нестямi вона кинулася на звiра, що заподiяв iй бiль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останнiх сил, щоб згорнути свое напiврозiрване тiло в неприступний клубок, ще раз шмагнув ii хвостом. Величезна кiшка знову заверещала вiд болю й подиву. Вона вiдскочила назад i зачхала. Нiс у неi був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стрiл, вона чухала морду лапами, встромляла ii в снiг, терлася нею об сучки й гiлки. Не тямлячи себе вiд муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.

Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарештi вона перебiснувалася i на хвилину притихла. Вовк не спускав з неi ока. Але навiть i вiн здригнувся й наiжився, коли рись з протяжним жахливим зойком несподiвано пiдскочила вгору й помчала геть, супроводжуючи кожний свiй стрибок пронизливим вищанням.

Коли вже рисячий лемент завмер десь удалечинi, Одноокий зважився вийти з засiдки. Вiн iшов так обережно, наче весь снiг дикобраз усiяв своiми голками, що були ладнi щохвилини встромитися в м’якi його лапи. Коли вiн наблизився до дикобраза, той люто заскiмлив i клацнув довгими зубами. Бiдолаха примудрився знову згорнутися клубком, але зовсiм не так туго, як ранiше. Пошматованi м’язи надто вже ослабли. Вiн був роздертий майже пополам i сходив кров’ю.

Одноокий набрав повну пащу просякнутого кров’ю снiгу, жував його, смакував i ковтав. Це тiльки збуджувало апетит i збiльшувало голод. Але вовк був надто старий, щоб забути осторогу. Вiн мiг i зачекати. Вiн лежав на снiгу й вичiкував. Дикобраз скреготав зубами, стогнав i скиглив. Через певний час Одноокий помiтив, що голки в клубку хиляться вниз i весь вiн страшенно дрижить. Але враз дрижання припинилося. Востанне злiсно клацнули довгi зуби, голки опустилися, тiло витяглося й завмерло.

Боязким рухом лап Одноокий розпростав дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нiчого не трапилося. Дикобраз таки справдi був мертвий. Вовк з хвилину пильно дивився на нього, потiм обережно взяв його в зуби i подався вздовж рiчки. Вiн i нiс i волiк свою здобич, одвернувши голову, щоб не настромитися на колючки. По дорозi вiн щось згадав, поклав на землю свою ношу i побiг туди, де залишив тетерю. Тепер вiн уже не вагався й хвилини. Вiн знав, що йому робити, i швиденько з’iв птаха. Тодi повернувся i потяг дикобраза далi.

Коли Одноокий приволiк у печеру добич щасливих ловiв, вовчиця оглянула ii i, повернувшись мордою до старого, легенько лизнула його в шию. Але до вовченят вона його не пiдпустила, хоч загарчала вже не грiзно, а якось поблажливо. Страх перед батьком ii дiтей уже вщух, бо вiн поводився так, як годиться справжньому батьковi-вовку, i не виявляв нечестивого бажання зжерти крихiтнi створiння, яких вона зродила на свiт.




III

Сiре вовченя


Воно дуже вiдрiзнялося з-помiж своiх сестер i братiв. У них шерсть мала червонястий вiдтiнок, як у матерi, i тiльки воно вдалося в батька. В усьому виводi це було едине сiре вовченя. Воно народилося справжнiм чистокровним вовком, точнiсiнько таким, як сам Одноокий, тiльки мало не одне око, а два.

Очi в сiрого вовченяти тiльки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навiть коли очi в нього ще були слiпi, воно сприймало все на дотик, нюх i смак. Воно добре знало обох своiх братiв i двох сестер. Незграбно гралося з ними i навiть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихiтного горла вихоплювалися якiсь смiшнi верескливi звуки – провiсники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очi в нього розплющилися, воно на дотик, смак i нюх навчилося пiзнавати свою матiр – джерело теплоти, iжi й нiжностi. У неi був приемний ласкавий язик, i коли вона проводила ним по м’якенькому крихiтному тiльцю вовченяти, воно пригорталося до неi й засинало.

Отак воно проспало майже весь перший мiсяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло i починало вивчати навколишнiй свiт. Його свiт був похмурий, та вовченя цього не помiчало, бо не знало iншого свiту. Тут було напiвтемно, але його очi не знали ще сонця. Його свiт був дуже тiсний, замкнений стiнами лiгва; але вовченя й гадки не мало про далекi широкi свiти, через те його не пригнiчували вузькi межi iснування.

Проте воно рано помiтило, що одна стiна його свiту зовсiм не схожа на iншi. Це був вихiд з печери, i звiдти йшло свiтло. Воно помiтило цю рiзницю ще тодi, як не мало нiяких думок i нiяких свiдомих бажань. Ця стiна непереможно вабила його, перш нiж воно розплющило очi i угледiло ii. Свiтло з неi било в його напiвстуленi повiки, i його зоровi нерви тремтiли вiд маленьких, як iскри, теплих i дивно приемних вiдблискiв. Життя його тiла й кожноi його клiтинки, життя, що було його суттю, яка не мала нiчого спiльного з його особистим життям, прагнуло свiтла i поривало до свiтла його тiло, так само як хитромудрi хiмiчнi процеси в рослинi поривають ii до сонця.

Ще не зазорiла в ньому свiдомiсть, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди i брати його й сестри. А ось у темнi закутки лiгва нiхто з них не лiз. Вони тяглися до свiтла, мов квiти. Хiмiчнi життевi процеси в них потребували свiтла як умови для iснування, i iхнi крихiтнi тiла слiпо повзли до нього, як вусики виноградноi лози, не роздумуючи, iнстинктивно. Пiзнiше, коли в кожному з них прокинулися своерiднi пориви й свiдомi бажання, потяг до свiтла тiльки збiльшився. Мати гнала iх вiд виходу, а вони безперестанку лiзли й лiзли до нього.

Тодi сiре вовченя довiдалося, що в його матерi е не тiльки ласкавий м’який язик. Уперто лiзучи до свiтла, воно познайомилося з ii носом, яким вона давала йому прочуханки, i з лапою, що швидким спритним ударом умiла притиснути його до землi i перекотити в куток. Так воно вперше пiзнало бiль i невдовзi навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось вiд удару i тiкало. Це вже були свiдомi його вчинки, наслiдки його перших висновкiв. Спочатку воно iнстинктивно уникало болю, так само як i повзло до свiтла. А згодом воно рятувалося вiд болю вже тому, що знало бiль.








Сiре вовченя уродилося люте. Такi ж росли його брати i сестри. Та iнакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м’ясожерiв. Його батько й мати живилися самим лише м’ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м’яса, i дарма, що воно прожило на свiтi якийсь там мiсяць i тiльки тиждень тому розплющило очi, а вже й само iло м’ясо, напiвперетравлене й виригнуте вовчицею для п’ятьох вовченят, що вже попiдростали i тепер не могли наiстися ii молоком.

З цiлого виводка сiре вовченя було найлихiше. Своiм гарчанням воно заглушало гарчання своiх братiв i сестер, i напади лютi були в нього страшнi. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землi братiв. Перше почало хапати iх за вухо i, тягаючи по печерi, сердито гарчало крiзь зцiпленi зуби. І, звiсно, матерi, занепокоенiй, що вовченята раз-у-раз лiзуть до виходу з лiгва, найбiльше доводилось морочитися з сiрим.

З кожною дниною сiре вовченя гострiше вiдчувало чари свiтла. Воно раз-у-раз пускалося в мандри на цiлий ярд до виходу, i завжди мати вiдтягала його назад. Воно не знало, що то був вихiд. Воно взагалi нiчого не знало про виходи з одного мiсця в друге. Воно не знало нiякого iншого мiсця, крiм свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихiд з печери був лише стiною – стiною свiтла. На його крихiтнiй землi ця стiна була сонцем. Вона вабила його, як свiчка вабить нiчного метелика. Воно весь час силкувалося дiстатися до неi. Життя, яке так швидко розквiтало в ньому, тягло його до стiни свiтла, бо то був единий шлях, яким йому судилося пiти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навiть, що за стiнами лiгва щось е.

Одне тiльки в стiнi свiтла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матiр мешканця його оселi, який спить коло самого свiтла й приносить м’ясо) звичайно йшов прямо в далеку бiлу стiну й щезав. Для сiрого вовченяти це було загадкою. До бiлоi стiни мати його не пускала, a коли воно наближалося до темних, то натикалося нiжним носом на щось тверде. Це було боляче, i пiсля кiлькох невдалих спроб воно припинило своi розвiдки. Не роздумуючи над цим, воно вирiшило, що зникати в стiнi – це особлива властивiсть батька, так само як властивiсть матерi – молоко й напiвперетравлене м’ясо.

Сiре вовченя не вмiло думати, принаймнi так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такi ж швидкi i яснi, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це i для чого. У нього був свiй спосiб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кiлька разiв об задню стiнку носом, воно зрозумiло, що не може щезнути крiзь неi, а от батько може. Але його зовсiм не мучило бажання довiдатися, яка ж рiзниця мiж ним i батьком. Логiка й фiзика недоступнi були його мисленню.

Як i всi сини пустелi, воно рано пiзнало голод. Настав час, коли не те що м’яса, а навiть i молока не стало в його матерi. Спочатку вовченята пищали й скiмлили, але здебiльшого дрiмали. Незабаром iх обгорнула голодна сплячка. Минули днi завзятоi гризнi й бiйок. У лiгвi не лунало бiльше молоде гарчання. Скiнчилися й мандрiвки до далекоi бiлоi стiни. Вовченята спали, i життя в них поволi завмирало.

Одноокий був у розпачi. Вiн далеко бiгав на лови i мало спав тепер у лiгвi, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своiх дiтей i виходила в пошуках iжi. В першi днi пiсля народження вовченят Одноокий не раз навiдувався до iндiанського табору i обкрадав капкани на зайцiв. Та коли станув снiг i скресла на рiчцi крига, iндiанцi подалися далi, i для вовка урвалося джерело легкоi здобичi.

Коли сiре вовченя повернулося до життя i знову зацiкавилося далекою бiлою стiною, воно помiтило, що мешканцiв у його оселi стало обмаль. У нього лишилася тiльки одна сестра, а друга сестра i брати десь зникли. Коли в нього з’явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не пiдводила голови й не рухалася з мiсця. Його маленьке тiло покруглiшало вiд м’яса, яке вiн знову iв, але для неi iжа прийшла занадто пiзно. Вона спала без просипу; в ii крихiтному, обтягнутому шкiрою тiльцi життя ледве мерехтiло, поки не згасло зовсiм.

А згодом сiре вовченя перестало бачити й батька. Вiн бiльше не зникав i не з’являвся в бiлiй стiнi, не спав на порозi лiгва. Це трапилося в кiнцi другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дiвся Одноокий, та хiба вона могла розповiсти сiрому вовченятi те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лiвого рукава рiчки, де жила рись, вона побiгла по слiдах Одноокого i знайшла його, певнiше те, що лишилося вiд нього. Вона побачила ознаки минулого поединку i слiди рисi, яка, перемiгши, подалася до себе в нору. Перше нiж пiти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввiйти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.

Пiсля того вовчиця стала обминати лiвий зарiчок. Вона дiзналася, що в рисячiй норi е рисенята. Та й без того iй було вiдомо, що рись – лихий та лютий звiр i на диво страшний супротивник. Шiсть вовкiв, звiсно, можуть загнати рись на дерево – хай там наiжуеться i шипить! А от зустрiтися з риссю вiч-на-вiч, та ще коли в неi за спиною цiлий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.

Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своiм дiтям i в пустелi i не в пустелi. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сiрого вовченяти поборола страх перед лiвим зарiчком, перед норою в скелях i перед люттю рисi.




IV

Стiна свiту


На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бiгати на лови, вовченя вже добре засвоiло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою i носом, але в ньому заговорив iще й iнстинкт страху. За свое коротеньке життя в печерi воно ще жодного разу нiчого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Вiн перейшов до нього вiд далеких предкiв через тисячу тисяч життiв. Вовченятi передали його Одноокий i вовчиця; самi ж вони дiстали цей дар вiд безлiчi вовчих поколiнь. Страх! Цiеi спадщини пустелi не може позбутися жодна тварина.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/biliy-zub/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения