Читать онлайн книгу "Казки"

Казки
Ганс Крiстiан Андерсен


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Хто з нас у дитинствi не бачив у завiрюсi саней Снiговоi королеви, не розмовляв з улюбленим олов’яним солдатиком чи не хотiв допомогти маленькiй Дюймовочцi… Славетний датський казкар Ганс Крiстiан Андерсен проникае у глибини душi, iз самих звичайних речей створюе казку й зберiгае в нiй дитячi мрii про надзвичайнi подii та цiкавi дивовижнi пригоди.

Чарiвнi казки стали справжнiм подарунком для дiтей усього свiту. Дорослi ж знайдуть в них повчальнi iсторii й для себе. Але для читача будь-якого вiку «Казки» Ганса Крiстiана Андерсена залишаться назавжди привабливими своею простотою та безмежною добротою.





Андерсен Г. К.

Казки



© Т. М. Панасенко, методичнi рекомендацii, 2013

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *










Славетний датський казкар


Дорогi читачi, дiвчатка й хлопчики!

Перед вами нова книжка казок. Вам захочеться швидше дiзнатися, про що тут написано. Ви звичайно сядете читати або попросите когось iз дорослих почитати вам уголос, i я знаю напевне, що ця книжка стане для вас однiею з улюблених. Так було з усiма дiтьми, хто тiльки познайомився з цими чудовими казками. А читали iх мiльйони рiзних дiтей у рiзних краiнах, бо вони перекладенi багатьма мовами свiту: росiйською, французькою, англiйською, нiмецькою, iндуською, iталiйською… Та всiх не перелiчиш! І я, коли була малою, слухала iх, потiм читала сама i тепер люблю перечитувати, як, напевне, i вашi батьки, як багато дорослих i навiть лiтнiх людей.

У дитинствi завжди захоплюють надзвичайнi подii, цiкавi дивовижнi пригоди, чеснi i смiливi героi. Саме про них розповiдае нам автор цих казок.

Героi, нiби добрi знайомi, живуть десь поблизу нас, i ми часто з ними зустрiчаемося, лише не бачимо iх, не помiчаемо, бо вони не тiльки люди, а й птахи, звiрi, рослини i навiть речi. Але й такi героi поводять себе як справжнi люди – розмовляють, вiдчувають, дружать або, навпаки, сваряться. У казках завжди перемагае все хороше, чесне, правдиве, i, прочитавши iх, думаеш: яка хороша, добра людина написала iх. Мабуть, вона дуже любила дiтей, хотiла, щоб люди жили в дружбi, в мирi, щоб вони були чесними, справедливими, працьовитими.

Цi казки, що стали подарунком для дiтей усього свiту, написав видатний датський письменник Ганс Крiстiан Андерсен. А про себе самого вiн розповiв у своiй книжцi «Казка мого життя». І справдi, в його життi було багато незвичайного i повчального для всiх.

Славетний казкар Ганс Крiстiан Андерсен народився 1805 pоку в Данii, у маленькому мiстi Оденсе, на островi Фюн….Бiдна комiрчина, заставлена верстатами та рiзним iнструментом шевця-батька, пiд вiкном горища, на ринвi, – ящик iз землею. Там ростуть цибуля та петрушка – увесь город матерi. Бiля хатинки один кущик агрусу – садок для хлопчика Ганса, який дивиться на навколишнiй свiт то гостро спостережливими, жвавими, то задумливими, мрiйливими очима.

Батько й мати цiлiсiнький день працюють, усе життя борючись зi злиднями, i сусiди частенько жалiють i молодих батькiв, якi ледве зводять кiнцi з кiнцями, i маленького худорлявого хлопчика. А хлопчик почувае себе найщасливiшою у свiтi дитиною. Їхня тiсна комiрчина здаеться йому багатою i розкiшною, адже на всiх стiнах висять чудеснi картинки, а над верстатом – навiть поличка з книжками. Таке не у кожного е! На дверях намальований чудовий краевид, i хлопчик годинами дивиться на нього, гуляе мiж тiнистими деревами, плавае в спокiйному озерi, зображеному там.

Батьки дуже любили свою едину дитину. Весь вiльний час тато вiддавав синовi, гуляв з ним, робив йому рiзнi iграшки. Були у Ганса i рухливi млинки, i мальовничi панорами, i ляльки, що кивали головами. А вечорами, коли тiнi у кутках убогоi комiрчини густiшали, батько читав дружинi i синовi цiкавi книжки – байки Лафонтена, комедii Гольберга, а найчастiше товсту i дуже цiкаву збiрку казок «Тисяча i одна нiч». Чи не найбiльше в життi любив маленький Ганс слухати цi батьковi читання i мрiяти при тьмяному свiтлi домашнього гасничка. Любив хлопчик i спостерiгати веселi розваги мiсцевих ремiсникiв та матросiв.

У старовинному мiстi Оденсе збереглося багато давнiх звичаiв, якi вже перевелися i в столицi Данii Копенгагенi, i по iнших великих мiстах. По-особливому вiдзначали ремiсники i городяни мiста рiзнi урочистi цеховi подii. Вони, наприклад, влаштовували гучне своерiдне свято в день перемiщення вивiсок. Усi цеховi майстри, пiдмайстри, учнi йшли шумливою процесiею з прапорами i списами вулицями мiста, а на списах жовтiли лимони, майорiли барвистi стрiчки. Попереду всiх з рiзними вихилясами бiг Арлекiн, видзвонюючи бубонцями, а за ним поспiшали iншi витiвники. Цiкавими були розваги матросiв. Вони гуляли у свята вулицями Оденсе з музикою i прапорами. Їхня гулянка завжди закiнчувалася боротьбою двох молодих шибайголiв на дошцi, перекинутiй з одного човна на другий. Переможцем був той, хто втримувався на дошцi, а переможений пiд регiт глядачiв намагався виринути з води.

Захоплювався маленький Ганс i дивними вiзерунками мiсцевих рiзьбярiв. У мiстечку було багато умiлих майстрiв по дереву, i старовиннi будинки прикрашала iхня вигадлива рiзьба. На одному з таких будинкiв висiв щит з вирiзаною рамкою з тюльпанiв та троянд, а в рамцi був викарбуваний рiк, коли його збудували, i цiлий вiрш. Цей будинок i змалював майбутнiй казкар в однiй зi своiх казок.

Дiд маленького Ганса був теж рiзьбярем по дереву. Старий i немiчний, вiн уже не мiг працювати, але завжди вирiзав з дерева рiзнi химернi фiгурки: людей iз головами тварин, тварин з крилами, дивовижних птахiв. Цi фiгурки вiн складав у кошик, а потiм ходив i дарував iх сiльським дiтям та жiнкам. Багато таких подарункiв мав i Ганс.

Маючи немiчного чоловiка, бабусi доводилося самiй працювати. Старенька доглядала садок при мiськiй лiкарнi i часто приносила звiдти своему единому улюбленому внуковi букетики запашних квiтiв. Хлопчик ставив iх у воду над скринькою, на якiй вiн спав, i годинами милувався ними. Лiжка для нього не було де поставити в тiснiй комiрчинi.

Хлопчик завжди почувався щасливим i завжди знаходив для себе якесь заняття. То вiн уважно розглядав листя на кущику агрусу: як воно розпускалося з маленьких бруньок, виростало, а на осiнь жовкло, сохло i опадало, – то його увагу привертала якась комашка, квiтка чи камiнець. Усе для нього було живе, мало власну цiкаву iсторiю. Вiн помiчав те, повз що iншi проходили байдуже. Упродовж дня вiн мiг сидiти тихо зi своiми iграшками, шити вбрання лялькам i грати у театральнi вистави.

Одного разу батьки повели Ганса в театр, i вiдтодi театр став його мрiею. Часто вiдвiдувати вистави вони не мали можливостi, але двiчi-тричi на рiк такi щасливi випадки траплялися. До того ж хлопчик завiв дружбу з рознощиком афiш, i за те, що допомагав йому, той дарував своему помiчниковi щодня одну афiшу. Ганс читав заголовки п’ес, список дiйових осiб i мiг вигадувати цiлi комедii, змiшуючи все те, що чув вiд батька, що бачив у театрi, i ставити iх зi своiми ляльками.

Вiн рiс мрiйливим, ласкавим хлопчиком, йому здавалося, що всi його люблять. Досi так i було. Ганс часто бiгав до стареньких бабусь, якi доживали свiй вiк у притулку для бiдних, i вони розповiдали йому безлiч народних казок та рiзних iсторiй, а потiм вiн i сам починав iм розповiдати те саме, тiльки додаючи багато свого. Старi хитали головами i дивувались – який бо ж розумний хлопчик росте!

У школi, куди його вiддали згодом батьки, Ганс був наймолодший. На перервах учитель гуляв з ним за руку, щоб його не збили з нiг старшi учнi. Його дивував цей незвичайний хлопчик. Якось учитель покарав старшого хлопця, який не вивчив урок. Нараз маленький Андерсен почав гiрко плакати i просити, щоб учитель пробачив винного. Вiн не мiг заспокоiтися, поки той не вибачив покараного.

Та ось Ганса спiткало перше велике лихо. Батько його все життя журився, що не мiг учитися, не мав освiти, нiде не бував, нiчого не бачив. І вiн вирiшив стати солдатом. Йшли наполеонiвськi вiйни, Данiя була в союзi з Францiею, а Наполеон був улюблений батькiв герой. В армii йому довелося бути недовго. Незабаром уклали мир, i Андерсен повернувся додому. Важкi солдатськi походи похитнули його здоров’я, i вiн помер.

Життя стало дуже важким для малого Ганса. Мати щодня ходила на поденну роботу (ледь перебивалися з хлiба на воду), а хлопця лишала напризволяще. Вiн був цiлком поглинутий своiм ляльковим театром, своiми комедiями. Старенька вдова давала йому читати книжки, i вiн читав усе, що потрапляло до рук, i проштудiював трагедii Шекспiра i чимало iнших класичних творiв.

Багато однолiткiв Ганса, дванадцяти-, тринадцятилiтнi хлопцi працювали на фабрицi. Мати вирiшила вiддати на фабрику i Ганса. Спочатку все йшло гаразд. Хлопець не перевтомлювався на роботi. Вiн мав дуже гарний голос i частенько замiсть роботи спiвав, декламував цiлi сцени з комедiй Гольберга i трагедiй Шекспiра своiм товаришам по роботi. Всi пiдмайстри i робiтницi були дуже задоволенi i охоче виконували за нього його частку роботи. Та ось один з пiдмайстрiв почав жартувати, що Ганс не хлопець, а дiвчина: i спiвае високим i нiжним голосом, i сором’язливий та тихий, як дiвчинка. Жарти перейшли в глузування, i вдома хлопець, плачучи, сказав матерi, що вiн бiльше нiзащо не пiде на фабрику.

Невдовзi мати вдруге вийшла замiж, знову за шевця, ще зовсiм молодого. Нiяких прикростей вiд нього Ганс не зазнав. Вiтчим був спокiйний, тихий, але вiн зовсiм не втручався у виховання хлопчика i не звертав на пасербка нiякiсiнькоi уваги. Сидить собi хлопець, годинами шие лялькам вбрання, щось бурмоче до них – ну й добре, що нiкому не заважае. А мати навiть казала: це стане йому в пригодi, вiн обов’язково буде кравцем. Нi, син не хотiв бути кравцем, не хотiв йти в навчання до першого в мiстi кравця Стегмана.

– Я хочу грати в комедiях, бути актором, – сказав вiн матерi i, незважаючи на ii розпач, тiльки й твердив про це.

Багато освiчених родин в Оденсе зацiкавилися хлопцем, який так любив читати i знав слово в слово безлiч уривкiв з рiзних драматичних творiв, а до того ж мав прекрасний голос. Його часто запрошували в гостi, i вiн розважав товариство своею декламацiею та спiвами. Але нiхто досi не турбувався про його долю, про його майбутне, нiхто не думав, що здiбному хлопцевi треба всерйоз учитися, що йому треба допомогти вийти на широкий життевий шлях.

Та ось один старий морський полковник пообiцяв узяти його до палацу в Оденсе, де перебував тодi датський принц.

– Якщо принц спитае вас, чого вам найдужче хотiлося б, скажiть, що ваше найпалкiше бажання – вчитися в гiмназii.

Полковник виконав свою обiцянку, i на запитання принца Андерсен вiдповiв йому так, як порадив добрий друг. Але принц сказав, що гарно спiвати та декламувати – це ще не е ознакою генiя, треба пам’ятати, який важкий i довгий шлях навчання, тому краще йти вчитися якомусь ремеслу. Так хлопчик повернувся нi з чим, хоча для вступу до гiмназii дiтям багатiiв зовсiм не треба було мати нiяких ознак не тiльки генiальностi, а навiть i будь-яких особливих здiбностей.

Хлопець знову почав ходити до школи для бiдних, де вчили сяк-так, аби дiти вмiли читати та трохи рахувати. А роки минали, треба було серйозно думати про долю Ганса, i мати наполягала, щоб син iшов учитися до кравця. Хлопець зi сльозами на очах благав, щоб вона вiдпустила його до Копенгагена. Вiн плекав мрiю про театр, про мистецтво i вiрив, що в столицi досягне свого.

Нiчого не можна було вдiяти з цим палким бажанням. І ось мати зiбрала в маленький вузлик жалюгiднi синовi речi, зав’язала в хустинку десять далерiв – грошi, складенi за багато рокiв, а три далери дала поштаревi, який обiцяв провезти хлопчика «слiпим» пасажиром, тобто без квитка – «зайцем».

Настав день вiд’iзду. На свiтанку мати провела Ганса за мiську браму. Там уже чекала iх стара, зовсiм посивiла бабуся. Обидвi жiнки зi сльозами на очах обняли хлопця, поштар засурмив у рiжок, i дилiжанс рушив. Перед хлопцем був далекий невiдомий шлях…

Вiн опинився сам у великому мiстi Копенгагенi. Безпосереднiй, щирий i довiрливий, не розумiючи, що iснуе рiзниця в соцiальному становищi людей, не знаючи нiяких умовностей у взаеминах з людьми, вiн звертаеться до багатьох, розповiдае про свое життя, про своi мрii i надii. Поети, актори, незнайомi жiнки, випадковi сусiди на гальорцi в театрi слухають незвичайного хлопця. Хто дивиться на нього як на дивака, хто зворушений i щиро хоче йому допомогти хоча б порадою…

Десять далерiв, зав’язанi матiр’ю в хустинку, вiн скоро прожив, але його тримала впевненiсть, що врештi-решт вiн таки досягне свого. Скiльки разiв, повертаючись до комiрчини, що вiн ii винайняв за грiш, вiн втiшае себе думкою: «Треба багато страждати, зате потiм з тебе вийде щось путне».

Однак було цiлком очевидно: хлопець мав якiсь здiбностi, вiн, безперечно, був талановитим. Але в чому саме? Це ще важко було визначити.

Один актор, вражений голосом i емоцiйнiстю хлопця, зiбрав серед своiх колег – письменникiв, композиторiв – трохи грошей на життя для Андерсена i став давати йому уроки спiвiв. Життя трохи усмiхнулось i сповнило серце надiями. Та ненадовго. У хлопцiв у такому вiцi часто ламаеться голос i тимчасово зникае зовсiм. Так трапилось i з Андерсеном. Знову почалося напiвголодне iснування, рiзнi спроби знайти роботу. Коли наближався обiд, вiн iшов з дому, i хазяйка думала, що хлопець обiдае у когось iз знайомих. А Ганс сидiв у мiському «Королiвському» саду i iв копiйчану булку. Тiльки вiра в майбутне не давала занепадати духом. «Ну, нiчого, невдовзi все буде гаразд», – думав вiн, хоча особливих пiдстав для таких висновкiв нiбито й не було. Та кожне привiтне слово, навiть просто сонячний день окрилювали його. Андерсен пише, як одного разу «навеснi вийшов погуляти у Фредерiксберзький сад. Дерева були вкритi свiжою зеленню, що тiльки-но визирнула, сонце просвiчувало крiзь листя, трава була така запашна, пташки так чудово спiвали, i вся моя душа сповнилась захоплення. Я обняв стовбур найближчого дерева i став укривати його поцiлунками. «Та вiн з глузду з’iхав, чи що?» – вигукнув, проходячи повз мене, сторож.

Я злякався, втiк звiдти i тихо, статечно побрiв додому».

Кожна людська усмiшка була для нього мов сонячний промiнь, та тiльки вiн не розбирався в усiх усмiшках! «На мене дивились як на якесь курйозне явище, розважалися мною, а я бачив у кожнiй усмiшцi схвалення. Один з моiх друзiв згодом розповiдав менi, що вiн побачив мене в ту пору в домi одного комерсанта, куди мене покликали i для забави попросили продекламувати один з власних вiршiв. Я, не кваплячись, виконав бажання присутнiх, але продекламував з таким почуттям, з такою непiдробною щирiстю, що здивування перейшло в спiвчуття».

Хлопець почував себе цiлком залежним вiд ставлення до нього «добрих людей». Усi, хто для нього щось робив, i тi, хто нiчого не робив, повчали його, кожен хотiв, щоб Андерсен дослухався тiльки до його порад i йшов тим шляхом, який вони для нього намислили. До його перших лiтературних спроб бiльшiсть його знайомих поставилася як до заняття, на яке не варто марнувати час.

Але, на щастя, серед багатьох нових знайомих були i щирi розумнi люди, якi розумiли, що Андерсеновi передусiм треба вчитися, що вiн, з його здiбностями, мусить мати вищу, унiверситетську освiту, а не якiсь випадковi елементарнi знання. Шiстнадцятилiтнього Ганса влаштували в гiмназiю в невеличкому мiстi Слагельсе.

Директор театру в Копенгагенi Коллiн виклопотав для нього стипендiю i сам стежив за навчанням Андерсена. З того часу Коллiн i вся його родина стали найближчими людьми для Андерсена, хоча самi вони, статечнi, розсудливi i спокiйнi, часто i не розумiли поетичноi, вразливоi натури юнака.

Скiльки ж приниження i гiркоти довелося зазнати шiстнадцятилiтньому юнаковi в гiмназii! Але нехай вiн сам розкаже про це: «У гiмназii мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я, по сутi, нiчогiсiнько не знав. Я був схожий тепер на вiльну пташку, посаджену в клiтку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалося воно менi важко. Становище мое можна було порiвняти зi становищем людини, яка не вмiе плавати, а ii кинули в море. Йшлося про життя i смерть, i я з усiх сил боровся з хвилями, що загрожували потопити мене: одна хвиля називалася математикою, друга – граматикою, третя – географiею i т. iн. Я захлинався i боявся, що менi нiколи не пощастить виплисти. То я перебрiхував iмена, то переплутував назви, то задавав неймовiрнi запитання, якi не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалi великий насмiшник, звiсно, знайшов у менi пiдходящу мiшень i врештi зовсiм залякав мене».

Коли перечитуеш листи Андерсена тих рокiв, стае до нестями шкода бiдного юнака. Як вiн старався! Вiн сидiв днi i ночi над пiдручниками i не тiльки наздогнав, а й перегнав решту учнiв. Вiн прекрасно писав шкiльнi твори, любив лiтературу, iсторiю, проте директор прискiпувався до кожного його слова.

Дивний це був учитель i вихователь. Власне, цьому причепi i невдасi щонайменше слiд було обирати своею професiею виховання молодi. Треба було мати велику вiру в життя i невичерпне прагнення до знання, якi мав Андерсен, щоб перенести глумлiння, знущання i щоденнi кпини цього «вихователя». В той же час директор писав Коллiну, що Андерсен дуже стараеться, робить великi успiхи i, безумовно, заслуговуе тих турбот, якi мае з боку своiх друзiв. Коллiн одержував цi листи i радiв за Андерсена. Але бувало, що того ж дня приходив лист вiд Андерсена, сповнений розпачу, бо директор не тiльки нiколи не хвалив його, а навпаки, виставляв на посмiховисько перед усiм класом.

Андерсен уже давно писав вiршi, але приховував це вiд директора, мов якийсь злочин. Та й друзi i знайомi – всi радили йому не думати про себе як про поета i покинути це заняття. «Будь ласка, не думайте, що ви поет, – писала одна лiтня жiнка, яка досить спiвчутливо ставилася до нього. – Ну, що б ви сказали, коли б я раптом уявила себе майбутньою iмператрицею бразильською? Це було б божевiллям, але так само безглуздо i з вашого боку уявляти себе поетом!»

Андерсен страждав вiд такого нерозумiння. Нехай хоча б хтось пiдтримав тодi його творчi поривання, i це б осяяло i зiгрiло все його життя. Це був найважчий, найгiрший час у життi письменника.

Нарештi один з учителiв, бачачи, в якiй моральнiй скрутi перебувае юнак, поiхав у Копенгаген i розповiв про все Коллiну.

Андерсен переiхав до Копенгагена i пiсля пiдготовки у приватних учителiв витримав iспит в унiверситет…

І далi шлях Андерсена був нелегкий. Бiльшiсть датських поетiв i письменникiв дивилася на юнака, який вийшов з простого народу, з погордою, довго не визнавали його таланту, замовчувала твори або нещадно iх критикувала. «Все хороше в менi затоптували в багнюку», – згадував вiн сам.

Та попри все, серце Андерсена було сповнене любовi, доброзичливостi до людей, до всiх, хто його оточував. Вiн скрiзь жадав знайти хороше, бачив красу там, де ii нiхто не помiчав.

Першими його творами були нариси про мандрiвки, роман «Імпровiзатор» та iншi. Але справжньоi слави зазнав письменник, коли вийшли його першi казки: «Кресало», «Принцеса на горошинi», «Русалочка». Про них заговорили скрiзь. А коли вiн написав «Гидке каченя», знайомi i незнайомi письменника ураз збагнули, що в цiй казцi знайшло вiдображення його власне життя, i деякi «друзi» цiлком легко пiзнавали себе в образi курки, кота та iнших.

Твори Андерсена, особливо його прекраснi казки, перекладалися рiзними мовами, про нього заговорили i у Францii, i в Англii, i в Нiмеччинi. А в Данii ще тривалий час не визнавали вже вiдомого казкаря.

Андерсен продовжував iти своiм шляхом. Вiн наполегливо працював, багато iздив, любив мандрувати i сам порiвнював себе з перелiтним птахом. Францiя, Нiмеччина, Англiя i особливо Італiя завжди вабили його, та найдужче вiн проте любив свою маленьку Данiю.

Кращi письменники того часу, композитори, художники, актори дуже любили Андерсена i радiли зустрiчам зi славетним казкарем, у якому на все життя лишилося щось дитяче. В Італii вiн зустрiвся з видатним датським скульптором Торвальдсеном. Їхня дружба продовжувалась i на батькiвщинi. У Парижi вiн часто зустрiчався з Генрiхом Гейне. На пам’ять про цi теплi, дружнi зустрiчi Генрiх Гейне написав Андерсеновi зворушливого, сердечного вiрша. Присвятив йому вiрш i французький поет Ламартiн. У Парижi Андерсен познайомився з письменниками Гюго, батьком i сином Дюма i Бальзаком, бував у товариствi поетiв, акторiв, художникiв. Знаменита актриса Рашель написала йому: «Мистецтво – це правда. Сподiваюся, що афоризм цей не здасться парадоксальним такому видатному письменниковi, як Андерсен».

Мiцна дружба з англiйським письменником Дiккенсом була найсвiтлiшими сторiнками в життi Андерсена. Датський казкар гостював у Дiккенса в Англii, листувався з ним. Був вiн знайомий i з нiмецькими казкарями, яких теж знають усi дiти, – братами Грiмм.

Славетнi композитори Лiст, Мендельсон грали Андерсеновi своi твори, а найкраща спiвачка того часу Дженнi Лiнд називала його своiм «любим братом».

«Скiльки кращих благородних людей мого часу, – писав Андерсен у своiх спогадах, – були ласкавi до мене i вiдкривали менi свою душу! Моя вiра в людей рiдко була обманута».

Коли почалася вiйна мiж Нiмеччиною i Данiею, Андерсен неймовiрно страждав i всiм серцем жадав миру мiж усiма краiнами. «Нацiям – iх права, всьому доброму i корисному – успiх i розвиток! – писав вiн понад сто рокiв тому, – ось що мусить бути гаслом Європи, воно допоможе менi з вiрою дивитись у майбутне. Нiмцi – чесний, люблячий iстину народ; вони зрозумiють нарештi справжне становище, i злоба iхня перетвориться на повагу i дружбу. Дай, Боже, щоб цей час надiйшов швидше!»

Для Ганса Крiстiана Андерсена, який був завжди великим патрiотом своеi батькiвщини, не iснувало кордонiв, коли йшлося про культуру, прогрес. Тому кращi митцi свiтовоi культури були його справжнiми, щирими друзями, адже i вiн був одним з тих людей, хто вiрив у прогрес, у науку.

Одним з найбiльших друзiв Андерсена був знаменитий фiзик Ерстед. Вiн завжди читав твори Андерсена, так само як i Андерсен знайомився з усiма науковими вiдкриттями Ерстеда. «Наука осявае весь свiт свiтлом iстини! – писав вiн. – Поет повинен просвiтитися свiтлом науки. Навiть окремi вiдкриття здатнi окрилити його думки…»

Природа була для Андерсена живою книгою, таемницi якоi поступово вiдкривае людина. Треба тiльки пильно придивлятися до неi, так само як i до всiх проявiв життя. «Свiт навколо нас сповнений краси, вона виявляеться в найменших мiнливих образах, яких часто не помiчають люди. У краплинi води, взятоi з калюжi, вируе цiлий свiт живих iстот. Доба – крапля, схоплена з буденного життя, теж мiстить цiлий свiт у картинах, сповнених поезii i краси. Розплющуй очi i дивись. Поет i повинен вказувати на них iншим людям… Потiм i вони звикнуть вдивлятися, i життя усiх збагатиться, збагатиться красою…»

Андерсен це й робив у своiх казках, i кожен, хто читав iх, збагачувався новими прекрасними почуттями.

Славетний казкар пишався тим, що вiн е виходцем з бiдних верств населення. Вiн перший з письменникiв почав виступати в «Союзi робiтникiв» у Копенгагенi з читанням своiх творiв. «Я перший прорубав цю кригу i цiею честю не хочу поступитися нi перед ким», – писав вiн.

З кожним роком зростала популярнiсть Андерсена. Особливо любили свого казкаря дiти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, дiти пiдбiгали до нього i вiталися. Якось одна жiнка зробила зауваження своему синовi: «Як ти насмiлився заговорити з чужою людиною?» А хлопчик вiдповiв: «Та це ж не чужий, це Андерсен, його всi хлоп’ята знають».

А то якось Андерсен одержав лист вiд незнайомого йому студента. У лист була вкладена суха бадилинка конюшини з чотирма листочками. Студент писав, що читав його казки ще дитиною i дуже полюбив iх. І ось мати розповiла йому, скiльки горя зазнав Андерсен у своему життi, i хлопчик дуже засмутився. Невдовзi вiн знайшов у полi чотирилисту стеблинку конюшини i попросив матiр надiслати ii Андерсену «на щастя». «З того часу минуло багато рокiв, – писав студент, – моя мати померла, i я знайшов у ii книжцi цей чотирилисник. Днями я прочитав вашу нову казку з тiею ж дитячою радiстю, з якою читав вашi казки дитиною. Тепер щастя супроводжуе вас, i вам не потрiбний чотирилисник, проте я посилаю його вам на пам’ять».

А один маленький хлопчик, син знайомих, наслухавшись казок Андерсена i знаючи, що письменник збираеться у подорож, подарував йому свого олов’яного солдатика, щоб солдатик був казкаревi товаришем у дорозi.

Цiкава iсторiя трапилася якось з палицею Андерсена. У письменника була улюблена палиця пальми, яку вiн придбав в Італii. Вiн з нею нiколи не розлучався. Якось перед вiд’iздом iз Шотландii на батькiвщину вiн проiжджав степом. Один з супутникiв високо пiднiс палицю i закричав: «Ну, пальмо, бачиш найвищу гору в Шотландii? Бачиш те величезне озеро?» В тон своему супутниковi Андерсен пообiцяв, що, коли вони будуть знову в Італii, палиця розповiсть про все, що бачила у своiх пiвнiчних мандрах.

Наступного дня пароплав, яким вони мали вирушати в подорож, прийшов ранiше, нiж його чекали, i в метушнi Андерсен забув свою палицю в готелi. Згадав вiн про неi тiльки на пристанi. Вiн попросив передати палицю через когось iз землякiв у Данiю.

Андерсен плив пароплавом, потiм iхав омнiбусом, потiм знову поiздом, i в Единбурзi, коли мав пересiсти на лондонський поiзд, його наздогнав кондуктор iншого прибулого поiзда i передав йому палицю. Вона приiхала сама тим же шляхом. На нiй був лише причеплений папiрець зi словами: «Датському письменниковi Гансу Крiстiану Андерсену». Палиця переходила з рук в руки, i всi, хто тримав ii, згадували чудеснi казки Андерсена i з любов’ю передавали ii далi. Можна з певнiстю сказати, що ця супутниця казкаря могла б пройти i всю Європу, бо казки Андерсена знали i любили всi.

Ще за життя письменника його твори перекладали багатьма мовами, зокрема i росiйською, i Андерсен казав, що дуже радiе з цього.

У листi до М. М. Трубнiковоi вiн писав: «Я радий знати, що моi твори читають у великiй, могутнiй Росii, чию квiтучу лiтературу я частково знаю, починаючи вiд Карамзiна до Пушкiна i аж до новiтнього часу».

Коли Гансу Крiстiану Андерсену було пiд п’ятдесят рокiв, вiн прибув до Оденсе, де на його честь мешканцi мiста влаштували свято. Всi вулицi були iлюмiнованi, грала музика, в мiськiй ратушi письменниковi вручили грамоту на звання почесного громадянина мiста Оденсе, мiста, де минуло його дитинство, мiста, з якого вiн пiшов у широкий свiт самотнiм чотирнадцятилiтнiм хлопцем шукати своеi долi.

Та не тiльки Оденсе так вшановувало славетного казкаря.

Андерсен писав в одному своему творi: «Перемагае поет. Вiн багач, якщо навiть бiдняк. Вiн не самотнiй, якщо навiть сидить у своiй комiрцi сам-сiмiсiнький». Справдi, Андерсен не був самотнiм, хоч у нього нiколи не було своеi родини. Все життя (а вiн прожив сiмдесят рокiв) вiн був з усiм народом, з усiма дiтьми, добрий, привiтний казкар. Вiн дружив з хорошими, чесними людьми i ненавидiв та картав лихих, несправедливих, пихатих, зарозумiлих.

Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хiба це дивно, що його, доброго i сердечного, любили люди, що вiн досяг пошани i слави, i ця пошана i слава живуть i житимуть ще довгi-довгi роки!

І я певна, що, прочитавши книжку, ви, дорогi читачi, також полюбите цього чудового письменника, казками якого захоплюеться весь свiт.



    Оксана ІВАНЕНКО




Кресало


Йшов солдат по дорозi: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боцi. Йшов вiн додому з вiйни. По дорозi стрiлася йому стара вiдьма. Вона була така бридка: нижня губа в неi звисала аж до грудей.

– Доброго вечора, солдате! Ач яка в тебе славна шабля i великий ранець, ти справжнiй солдат! Ну, матимеш ти зараз грошей, скiльки захочеш!

– Дякую тобi, стара вiдьмо! – сказав солдат.

– Бачиш ти ондечки старе дерево? – спитала вiдьма i вказала на дерево, що стояло неподалiк. – Воно зовсiм порожне всерединi. Ти злiзь нагору: побачиш там дупло, спустись у нього на самiсiнький низ у дерево! Я перев’яжу тебе мотузкою круг пояса i витягну назад, коли ти менi гукнеш.

– А навiщо менi лiзти туди, в дерево? – спитав солдат.

– За грошима! – вiдповiла вiдьма. – Знай, що, коли дiстанешся самiсiнького низу в деревi, ти опинишся у великому пiдземному ходi, там зовсiм свiтло, бо горить бiльше сотнi ламп. Ти побачиш трое дверей, можеш iх вiдчинити, ключi стирчать зовнi. Заходь до першоi кiмнати, там, посерединi, на пiдлозi, побачиш велику скриню, а на нiй собаку: очi в нього завбiльшки, як чайнi чашки! Але ти не бiйся. Я дам тобi мiй синiй картатий фартух, розстели його на пiдлозi, швиденько схопи собаку i посади його на фартух, а тодi вiдчини скриню i бери грошi, скiльки захочеш. У тiй скринi тiльки мiднi грошi, та якщо ти хочеш срiбла – йди до другоi кiмнати. Там сидить собака з очима, як млинарськi колеса. Та ти не лякайся, посади його на мiй фартух i бери грошi. А якщо тобi захочеться золота, дiстанеш i його стiльки, скiльки зможеш понести, зайди тiльки до третьоi кiмнати. Але в собаки, який сидить там, кожне око, як Кругла вежа. Оце справдi пес, можеш менi повiрити! Тiльки тобi i його нема чого страхатися. Посади його лишень на мiй фартух, i вiн тобi нiчого не зробить, от i бери собi зi скринi золота, скiльки душi заманеться.

– Воно непогано! – мовив солдат. – Але що ж я мушу дати тобi за це, стара вiдьмо? Я гадаю, щось тобi потрiбно ж вiд мене?

– Нi, – мовила вiдьма, – я вiд тебе не вiзьму нi копiйки. Ти менi тiльки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалася туди востанне.

– Ну, перев’язуй мене мотузкою! – сказав солдат.

– Готово! – сказала вiдьма. – А ось i мiй картатий синiй фартух.

Полiз солдат на дерево, спустився в дупло i опинився, як i казала вiдьма, у великому проходi, де горiло кiлька сотень ламп.

Ось вiдчинив вiн першi дверi. У! Там сидiв пес i лупав на нього очима, такими завбiльшки, як чайнi чашки.

– Нiчогенький молодець! – мовив солдат, посадив його на вiдьомський фартух i набрав повну кишеню мiдних грошей. Потiм закрив скриню, знову посадив на неi собаку i попрямував до другоi кiмнати. Ой, ой! Там сидiв пес з очима, як млинарськi колеса!

– Нема тобi чого витрiшки продавати, ще очi болiтимуть! – сказав солдат, посадив i цього собаку на вiдьомський фартух, та коли вiн побачив у скринi велику купу срiбла, викинув усi мiдяки i набив обидвi кишенi i ранець самим срiблом. Тодi пiшов вiн до третьоi кiмнати. Ну й страхiття! У цього собаки очi були справдi такi величезнi, як Кругла вежа, i крутилися зовсiм, як колеса.

– Доброго вечора! – мовив солдат i взяв пiд козирок. Такого собаки вiн ще нiколи не бачив! Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив i його долi, на фартух, та й вiдкрив скриню. Матiнко рiдна! Скiльки там було золота! На нього вiн мiг би купити весь Копенгаген, усiх цукрових поросят у торговок ласощами, всiх олов’яних солдатикiв, дерев’яних конячок, всi батiжки на свiтi! Оце справдi грошi! Солдат викинув усе срiбло з кишень i ранця i так набив золотом своi кишенi, ранець, кашкет i чоботи, що ледь-ледь мiг поворухнутися. Тепер уже вiн мав грошi! Вiн посадив собаку знову на скриню, зачинив дверi i гукнув нагору:

– Тягни мене нагору ти, стара вiдьмо!

– А кресало ти взяв? – спитала вiдьма.

– Отаке! Зовсiм забув! – сказав солдат, пiшов i взяв кресало. Вiдьма витягла його нагору, i вiн знов опинився на шляху; його кишенi, чоботи, ранець i кашкет були повнiсiнькi золота.

– Навiщо тобi це кресало? – спитав солдат.

– Це тебе не обходить, – вiдповiла вiдьма, – адже ти одержав грошi! А менi давай тiльки кресало.

– Дурницi! – сказав солдат. – Зразу ж менi кажи, навiщо воно тобi, а то я витягну шаблю i вiдрубаю тобi голову.

– Не скажу, – мовила вiдьма.

Тодi солдат вiдрубав iй голову. Вiдьма упала мертва. А солдат зав’язав усi грошi в ii фартух, закинув вузол на спину, засунув кресало в кишеню i попрямував до мiста.

Це було дуже гарне мiсто. Солдат зупинився в найкращому готелi, вибрав собi найкращi кiмнати, замовив найулюбленiшi страви – адже вiн тепер був багатим, мав стiльки грошей!

Служник, який чистив його чоботи, здивувався був, що в такого багатого пана такi кепськi чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собi новi. Проте другого дня вiн придбав собi i чоботи, i багате вбрання.

Тепер солдат став знатним паном, i йому розповiли про всi дива в цьому мiстi, i про короля, i про чудову принцесу, його дочку.

– А як би ii побачити? – спитав солдат.

– Це зовсiм неможливо, – сказали йому. – Вона живе у величезному мiдному замку, а замок оточений високими стiнами з вежами. Нiхто, крiм самого короля, не смiе туди нi зайти, нi вийти звiдти, бо королю напророчили, що дочка його вийде замiж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!

«От би поглянути на неi!» – подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?!

Тепер вiн зажив дуже весело, ходив у театри, iздив кататися в королiвський парк i багато грошей вiддав бiдним. І це було дуже добре з його боку, адже вiн по собi добре знав, як то погано, коли не маеш анi копiйки в кишенi. Тепер вiн був багатий, розкiшно вдягався i мав багато друзiв; вони його називали добрим хлопцем, справжнiм кавалером, i це йому дуже подобалось. Але вiн щодня тiльки витрачав грошi, а нових взяти було нiзвiдки, i врештi в нього залишилося тiльки двi монетки. Довелося перебратися йому з гарних кiмнат до крихiтноi кiмнатки аж пiд самiсiньким дахом, самому чистити собi чоботи i латати на них дiрки. Нiхто з друзiв тепер його не вiдвiдував – надто вже високо було пiднiматися до нього.

Якось зовсiм пiзно ввечерi солдат сидiв у своiй кiмнатцi, i в нього не було грошей навiть на свiчку. Тут вiн згадав про маленький недогарок у кресалi, який взяв у дуплi дерева, куди його спускала вiдьма. Солдат дiстав кресало i недогарок i вдарив по кременю, викрешуючи вогонь. Дверi широко розчинилися, i пес з очима, як чайнi чашки, той самий, якого вiн бачив у пiдземеллi, з’явився перед ним i спитав:

– Що накажеш менi, господарю?

– Що таке? – здивувався солдат. – Та це ж, виходить, предивне кресало, я зможу отримати все, що захочу! Дiстань менi грошей! – наказав вiн собацi, а той раз – i вже нема; два – знову тут, а в зубах тримае великий мiшок з мiдними грошима. Тодi зрозумiв солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить вiн один раз – прибiжить собака, який сидiв на скринi з мiдними грошима, вдарить двiчi – прибiжить той, у якого срiбло, вдарить тричi – прибiжить той, що мае золото.

Ну, знову солдат перебрався в прекраснi кiмнати, став носити багатий одяг, i всi його друзi вiдразу його пiзнали i полюбили знову.

От якось йому спало на думку: «А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усi, а яка з того користь, коли вона весь свiй вiк просидiла в мiдному замку за високими стiнами з вежами. Невже менi так i не пощастить побачити ii? Ану, де мое кресало?» І вiн ударив по каменю, i враз перед ним з’явився собака з очима, як чайнi чашки завбiльшки.

– Воно, правда, вже зараз нiч, – мовив солдат, – але менi страшенно захотiлося побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!

Собака одразу за дверi, i не встиг солдат отямитися, як вiн з’явився з принцесою. Принцеса сидiла у нього на спинi i спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не втерпiв i поцiлував ii – адже вiн був славний вояка, справжнiй солдат!

Потiм собака вiднiс принцесу назад, i вранцi, коли король i королева пили чай, принцеса розповiла, що вночi бачила дивний сон про собаку i солдата. Нiби вона iхала верхи на собацi, а солдат поцiлував ii.

– Оце справдi мила iсторiя! – мовила королева.

І наступноi ночi в спальнi принцеси залишили стару фрейлiну. Стара фрейлiна мусила дiзнатися, чи то справдi був сон, чи, може, щось iнше.

А солдатовi знову заманулося побачити прекрасну принцесу, i ось, уночi, знову з’явився собака, схопив принцесу i помчав що е сили. Але стара фрейлiна одягла непромокальнi чоботи i кинулася навздогiн. Побачивши, що собака з принцесою зникли в одному великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де iх шукати!» – i намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потiм пiшла додому i лягла спати. Але собака, коли вiдносив принцесу додому, помiтив цей хрест, узяв вiдразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всiх воротах у мiстi. Це було хитро вигадано; адже тепер фрейлiна не могла вiдшукати потрiбнi ворота, бо хрести були на всiх.

Рано-вранцi король з королевою, стара фрейлiна i всi офiцери пiшли дивитися, куди це принцеса iздила вночi.

– Ось куди! – сказав король, побачивши першi ворота з хрестом.

– Нi, ось куди, чоловiченьку, – заперечила королева, побачивши хреста на iнших воротах.

– Але й тут хрест… І тут! – загомонiли дами й офiцери, бачачи хрести на всiх воротах.

Тут усi зрозумiли, що дiла з цього не буде.

Але королева була дуже розумною жiнкою, вона вмiла не тiльки в каретах гуляти. Взяла вона великi золотi ножицi, порiзала великий шматок шовковоi матерii на клаптики i зшила малесенький гарненький мiшечок. У той мiшечок насипала дрiбноi гречаноi крупи i прив’язала до спини принцеси, а потiм прорiзала в мiшечку маленьку дiрочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поiде принцеса.

Вночi з’явився знову собака, посадив принцесу на спину i понiс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, що захотiв стати принцом i одружитися з нею.

Собака не помiтив, що крупа сипалася за ним по дорозi вiд замку до вiкна солдата, куди вiн стрибнув з принцесою. Вранцi король i королева дiзналися, куди iздила принцеса, i солдата посадили до в’язницi.

От i сидiв вiн. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: «Завтра вранцi тебе повiсять!»

Дуже невесело було це почути. А кресало свое вiн забув удома, в готелi. Вранцi солдат пiдiйшов до маленького вiконечка своеi камери i став дивитися крiзь грати на вулицю: народ юрбами поспiшав за мiсто подивитися, як його вiшатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатiв. Усi люди бiгли, бiг i хлопчик-швець у шкiряному фартусi i черевиках.

Вiн бiг галопом, i один черевик злетiв з ноги i вдарився об стiну, за якою сидiв солдат i дивився крiзь грати.

– Ей, ти, куди поспiшаеш? – гукнув йому солдат. – Адже без мене справа не обiйдеться, а коли ти збiгаеш туди, де я жив, i принесеш менi мое кресало, я дам тобi чотири монети. Тiльки одна нога тут, а друга там.

Хлопчик був не проти одержати чотири монетки, мерщiй дременув за кресалом, вiддав його солдатовi, i… ну зараз почуемо, що було потiм!

За мiстом була збудована висока шибениця, а навколо стояли солдати i багато сотень тисяч народу. Король i королева сидiли на пишному тронi, навпроти суддiв та радникiв.

Солдат уже стояв на сходах, але коли вже хотiли накинути йому петлю на шию, вiн сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Вiн дуже хотiв би викурити люлечку тютюну – адже це буде його остання люлечка на цiм свiтi.

Король не посмiв вiдмовити в такому проханнi, i солдат витяг свое кресало. Вдарив по кременю – раз, два, три! І перед ним з’явились три собаки. Собака з очима, як чайнi чашки, собака з очима, як млинарське колесо i собака з очима, як Кругла вежа.

– Ану, допоможiть менi визволитися з петлi! – сказав солдат.

І собаки кинулися на суддiв i на всiх радникiв, схопили того за ноги, того за нiс та й почали пiдкидати на кiлька сажнiв угору; усi попадали i порозбивались.

– Не треба! – закричав король, але найбiльший пес схопив його разом з королевою i пiдкинув угору одне за одним. Тодi солдати злякались, а весь народ закричав:

– Солдатику! Будь нашим королем i одружися з прекрасною принцесою!

І ось посадили солдата в королiвську карету, а всi три собаки танцювали перед нею i кричали «ура!». Хлопчаки свистiли, засунувши пальцi в рот. Солдати вiддавали iм честь. Принцеса вийшла зi свого мiдного замку i стала королевою, чим була дуже задоволена!

Весiльний бенкет тривав цiлий тиждень, i собаки теж сидiли за столом i лупали очима.




Нове вбрання короля


Багато рокiв тому жив король, який так любив гарно вдягатися, що всi грошi витрачав на вишукане вбрання. Вiн не турбувався про своiх солдатiв, не цiкавився театрами, а на прогулянки iздив тiльки для того, щоб показати свое нове вбрання. На кожну годину дня вiн мав спецiальний одяг; i як про iнших королiв говорять: «Король у радi з мiнiстрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробнiй».

У великому мiстi, де вiн жив, було дуже весело: щодня туди приiздило багато iноземцiв.

Одного разу прийшли в те мiсто два пройдисвiти. Вони удавали з себе ткачiв i казали, що вмiють ткати найчудовiшу тканину, яку тiльки можна собi уявити. Не тiльки кольори й малюнок надзвичайно гарнi, але й убрання, пошите з цiеi тканини, мае дивну властивiсть – воно невидиме людям, непридатним для своiх посад або надмiру дурним.

«Та це ж чудове вбрання! – подумав король. – Якби я мав таке, то мiг би дiзнатися, якi люди в моiй державi не придатнi для своiх посад. Я б вiдрiзнив розумних вiд дурнiв. Треба вiдразу ж наткати для мене цiеi тканини!»

І вiн дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справдi, вони поставили два ткацькi верстати й удавали, нiби працюють. Але на верстатах у них нiчогiсiнько не було… Одразу ж вони наказали дати собi найтоншого шовку i найкращого золота. Все це шахраi поховали у своi власнi кишенi, а самi до пiзньоi ночi працювали на порожнiх верстатах.

«Хотiлося б менi знати, чи багато вже вони наткали?» – подумав король.

Але на серцi в нього ставало дуже неспокiйно, коли вiн згадував, що той, хто дурний або непридатний для своеi посади, не може побачити тканини. Звичайно, вiн думав, що саме йому цього нема чого боятися; проте краще було б спочатку послати когось iншого, щоб подивитись, як iде справа.

У мiстi вже всi знали, яку чудесну силу мае тканина, i всi хотiли швидше дiзнатися, хто з iхнiх сусiдiв нездiбний або дурний.

«Пошлю я до ткачiв мого старого чесного мiнiстра, – вирiшив король. – Вiн найкраще розпiзнае, яка матерiя, бо вiн людина розумна i нiхто не пiдiйде до його посади краще за нього».

І от старий статечний мiнiстр пiшов до того залу, де сидiли обидва шахраi i працювали на порожнiх верстатах.

«О, рятуйте! – подумав мiнiстр i широко розплющив очi. – Я нiчого не бачу!» Але вiн цього не сказав.

Обидва шахраi ласкаво запросили його пiдiйти ближче, щоб роздивитися краще чудовий вiзерунок i прекраснi кольори.

При цьому вони вказали на порожнiй ткацький верстат, а бiдолашний старий мiнiстр з усiеi сили тер собi очi i нiчого не мiг побачити, бо там нiчого не було.

«Що таке? – думав вiн. – Невже я дурний? Я цього нiколи не помiчав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я не придатний для своеi посади? Нi, нiяк не можна признаватися, що я не мiг побачити тканини!»

– Ну, що ви скажете? – спитав один iз ткачiв.

– О, чудово, дуже мило! – вiдповiв старий мiнiстр i поглянув крiзь окуляри. – Який вiзерунок! Якi барви! Звичайно, я скажу королю, що менi подобаеться.

– Ну, це приемно чути, – сказали обидва ткачi i почали називати кольори i пояснювати чудовi вiзерунки. Старий мiнiстр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так вiн i зробив.

Пiсля цього шахраi почали вимагати ще бiльше грошей, ще бiльше шовку й золота нiби для ткання. Все це вони ховали до своiх кишень. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як i ранiше, працювали на порожнiх верстатах.

Невдовзi король послав другого поважного сановника подивитися, як посуваеться робота i чи швидко буде готова тканина.

З ним трапилося те саме, що й з мiнiстром.

Вiн дивився, дивився, але нiчого не мiг побачити, бо, крiм порожнього ткацького верстата, нiчого й не було…

– Правда, чудова тканина? – спитали обидва шахраi, показуючи i пояснюючи розкiшний вiзерунок, якого насправдi зовсiм не було.

«Адже я не дурний, – думав сановник, – значить, я не придатний для моеi посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч нiхто не дiзнаеться!»

І вiн хвалив тканину, якоi не бачив, i захоплювався прекрасними барвами й чудовим малюнком.

– О! Прекрасна рiч! – сказав вiн королю.

У мiстi всi тiльки й говорили про дивну тканину. Нарештi король захотiв сам ii побачити, поки вона була ще на верстатi.

З цiлим почтом найвизначнiших царедворцiв, мiж якими були й обидва шановнi урядовцi, що побували тут ранiше, пiшов король до хитрих шахраiв. Вони ткали з усiеi сили, але без жодноi волокнини, без жодноi нитки.

– Хiба ж не чудово? – сказали обидва урядовцi, якi вже колись тут були. – Подивiться, ваша величнiсть, який вiзерунок, якi барви! – i показали обидва на порожнi верстати, бо були певнi, що iншi добре бачать тканину.

«Що таке? – подумав король. – Я нiчого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи не здатний бути королем? Це найстрашнiше, що могло трапитися зi мною».

– О, дуже гарно, – сказав вiн, – це варто моеi найвищоi похвали!

Вiн задоволено кивав головою i розглядав порожнi верстати. Не мiг же вiн признатися, що нiчого не бачить!

Весь почет, що був з ним, дивився i дивився, i хоч нiхто нiчого не бачив, як i решта, але всi казали, як i король: «О, це прекрасно!» – i радили королю одягти нове вбрання з чудовоi тканини пiд час урочистоi процесii, що мала невдовзi вiдбутися.

– Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! – передавалося з уст в уста. Здавалося, всi були щиро захопленi. Король нагородив обох шахраiв орденом, наказавши носити його в петличцi, i надав iм титул «королiвських придворних ткачiв».

Цiлу нiч до ранку, перед тим як мала вiдбутися процесiя, шахраi працювали. Всi могли бачити, як вони завзято працюють, поспiшаючи закiнчити нове вбрання короля.

Шахраi удавали, нiби знiмають тканину з верстатiв, рiзали величезними ножицями в порожнiм повiтрi, шили голками без ниток i сказали нарештi:

– От убрання й готове!

Король сам прийшов до них зi своiми знатними царедворцями одягнутися. Шахраi пiдвели руки вгору, нiби щось тримали, i сказали:

– Дивiться, ось штани, ось мундир, ось мантiя! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нiчого немае на тiлi, але в цьому i е вся краса!

– О! Звичайно! – казали всi царедворцi, але нiчого не могли побачити, бо нiчого ж i не було.

– Дозвольте, ваша королiвська величносте, зняти ваше вбрання, – сказали шахраi. – Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.

Король скинув весь свiй одяг, i шахраi почали удавати, що надягають на нього один за одним усе вбрання, яке приготували, а король повертався на всi боки перед дзеркалом.

– Як чудово облягае, як прекрасно сидить! – казали всi. – Який малюнок! Якi кольори! Яке дорогоцiнне вбрання!

– Надворi приготовлено балдахiн, що понесуть над вами, ваша величносте, пiд час процесii, – сповiстив головний церемонiймейстер.

– Ну, я готовий, – сказав король. – Чи добре сидить?

Вiн ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотiв показати, що уважно розглядае свое вбрання.

Камергери, якi мусили нести шлейф, опускали руки донизу, нiби пiдiймали його. Вони йшли i вдавали, нiби щось несуть у повiтрi. Вони не насмiлювалися показати, що нiчого не бачать.

Так виступав король у процесii пiд розкiшним балдахiном, i всi люди на вулицi i з вiкон кричали:

– О! Нове вбрання короля незрiвнянне! Який чудовий шлейф його мантii, як чудово лежить!

Нiхто не хотiв показати, що вiн нiчого не бачить. Адже це означало б, що вiн не придатний для своеi посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успiху, як це.

– Та вiн же зовсiм голий! – закричав раптом якийсь маленький хлопчик.

– О небо, ти чуеш голос невинностi! – сказав батько, i всi почали пошепки переказувати один одному слова дитини.

– Вiн голий. Дитина каже, що на ньому зовсiм нiчого нема.

– Та вiн же зовсiм голий! – закричав нарештi весь народ. Королю раптом стало нiяково, йому i самому здавалося, що народ каже правду, але вiн подумав:

«Все ж таки я мушу витримати всю процесiю».

І вiн продовжував виступати ще величнiше, а камергери йшли i несли шлейф, якого насправдi зовсiм не було.




Принцеса на горошинІ


Жив колись один принц, i захотiлося йому одружитися з принцесою, та тiльки зi справжньою принцесою. Вiн об’iздив цiлий свiт, щоб знайти таку, але так i не знайшов собi нареченоi. Принцес було скiльки завгодно, та чи були вони зовсiм справжнi, цього вiн нiяк не мiг добрати. Все йому здавалося, що щось не так. От вiн i повернувся додому зажурений – адже вiн так хотiв знайти справжню принцесу i одружитися.

Якось увечерi розгулялася страшна негода: гуркотiв грiм, спалахувала блискавка, а дощ лив як з вiдра! Страх та й годi!

Раптом хтось постукав у мiську браму, i старий король пiшов вiдчинити.

За брамою стояла принцеса. Матiнко рiдна! Який вона мала вигляд пiд дощем та вiтром! Вода збiгала по ii волоссю i по платтю на носки ii черевикiв i витiкала з-пiд каблукiв, а вона казала, що вона справжня принцеса.

«Ну, про це ми вже самi дiзнаемося!» – подумала стара королева, але нiчого не сказала. Вона пiшла до опочивальнi, скинула з лiжка усю постiль, поклала на дошки горошину, потiм узяла двадцять матрацiв i поклала iх на горошину, а тодi ще двадцять перин з гагачого пуху.

Тут мусила принцеса проспати нiч.

Вранцi ii спитали, як вона спала.

– Ой, дуже погано! – мовила принцеса. – Я цiлiсiньку нiч не стулила очей. Хтозна-що було в моему лiжку. Я лежала на чомусь твердому, i вiд цього в мене все тiло тепер у синцях! Просто жах!

Тодi всi побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крiзь двадцять матрацiв i двадцять пухових перин вiдчула горошину! Такою нiжною могла бути тiльки принцеса.

Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить i досi, якщо ii нiхто не взяв.

От яка iсторiя була насправдi!




Соловей


У Китаi, – ти, звичайно, це знаеш, – iмператор – китаець i всi навколо нього також китайцi.

Це було вже багато рокiв тому, але саме через те i варто послухати цю iсторiю, iнакше ii можуть забути.

Палац iмператора був найрозкiшнiшим у свiтi, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися i з ним треба було поводитися дуже обережно.

У саду росли найчудовiшi квiти, i на найкращих з них висiли срiбнi дзвiночки; вони дзвенiли, щоб не можна було пройти повз них, не помiтивши квiтiв. Так усе було тонко продумано в саду iмператора.

Вiн тягся так далеко, що сам садiвник не знав, де йому край. Коли йшли все далi й далi садом, то потрапляли до чудового лiсу з високими деревами i глибокими озерами. Лiс спускався аж до самого моря, синього i глибокого; великi кораблi могли пропливати пiд його вiтами, i там жив соловей.

Вiн так солодко спiвав, що навiть бiдний, обтяжений турботами рибалка, коли вночi випливав закидати своi сiтi, зупинявся i слухав.

– О! Як гарно! – казав вiн, але мусив робити свое дiло i забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав спiвати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»

З усiх краiн свiту приiздили мандрiвники до iмператоровоi столицi i дивувалися з мiста, палацу i саду. Та, почувши солов’я, всi казали: «Все-таки це – найкраще!»

Мандрiвники, повернувшись додому, розповiдали про нього, а вченi писали багато книжок про мiсто, палац i сад – i про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а тi, хто вмiв писати вiршi, складали найчудовiшi вiршi про солов’я в лiсi над глибоким морем.

Книжки розходилися по всьому свiту, i деякi з них дiйшли якось i до iмператора. Вiн сидiв на своему золотому тронi, читав i читав, кожну мить похитуючи головою, бо йому приемно було читати прекрасний опис його мiста, палацу й саду. «Та соловей – все ж таки найкраще», – було написано в книжцi.

– Що таке? – сказав iмператор. – Соловей!.. Я зовсiм не знаю. Невже в моiй державi i навiть у моему саду е така пташка? Я нiколи не чув про це. Доводиться вперше дiзнаватися про неi з книжки!

І вiн покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, вiн нiчого не вiдповiдав, крiм «п», що, як вiдомо, нiчого не означае.

– Виявляеться, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей», – сказав iмператор. – Кажуть, що вона – найкраща у моiй великiй державi. Чому менi про неi нiколи не доповiдали?

– Я досi не чув ii iменi, – промовив камергер, – ii нiколи не представляли при дворi.

– Я хочу, щоб вона сьогоднi ж увечерi була в палацi i спiвала менi, – сказав iмператор. – Весь свiт знае про те, що е в мене, тiльки я один не знаю.

– Я не чув ранiше ii iменi, – повторив камергер, – але я ii шукатиму, я ii знайду!

Та де ж ii шукати? Камергер бiгав усiма сходами згори вниз, усiма залами та коридорами, але нiхто, кого вiн бачив, не чув анi словечка про солов’я. Камергер прибiг назад до iмператора i сказав, що, напевне, той, хто написав книжку, вигадав байку.

– Ваша iмператорська величнiсть не може собi навiть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магiя, нiякого солов’я в нас нема.

– Але ж книжку, яку я читав, – сказав iмператор, – прислав менi всевладний iмператор Японii, i в нiй не може бути нiякоi неправди! Я хочу почути солов’я. Вiн мусить бути сьогоднi тут. Вiн матиме мою найбiльшу милiсть. Якщо його не буде, пiсля вечерi я накажу вишмагати весь двiр!

– Тзiнг-пе! – сказав камергер i знову оббiгав усi сходи згори вниз через усi зали та коридори; половина придворних бiгали за ним, бо вони зовсiм не хотiли, щоб iх шмагали. У всiх було одне питання – про солов’я, що про нього знав цiлий свiт, але нiхто не знав при дворi.

Нарештi зустрiли вони на кухнi бiдну маленьку дiвчинку. Вона сказала:

– О боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як вiн умiе спiвати! Менi дозволено щовечора вiдносити моiй бiднiй хворiй матерi недоiдки вiд обiду. Вона живе внизу, на березi моря, i коли я повертаюся назад, я спочиваю в лiсi i там слухаю спiви солов’я. У мене виступають сльози на очах, i стае так хороше, нiби мене цiлуе мама.

– Маленька куховарочко! – сказав камергер. – Я дам тобi постiйне мiсце на кухнi i дозволю дивитися, як iмператор обiдае, якщо ти проведеш нас до солов’я… Сьогоднi ввечерi йому наказано спiвати!

І ось вони вирушили до лiсу, де завжди спiвав соловей, i пiвдвору пiшло за ними.

Коли вже пройшли пiвдороги, замукала корова.

– О! – сказали молодi придворнi. – Ось вiн! Яка надзвичайна сила в такiй маленькiй тваринi! Але, звичайно, ми чули його ранiше!

– Нi, це корови мукають, – пояснила дiвчинка, – ми ще далеко вiд того мiсця.

Потiм заквакали жаби в болотi.

– Чудово! – зауважив придворний бонза. – Я вже чув його, вiн дзвенить, як маленькi церковнi дзвоники.

– Нi, то жаби! – заперечила дiвчинка. – Але, я гадаю, ми скоро його почуемо.

Тодi заспiвав соловей.

– Ось вiн! – скрикнула дiвчинка. – Слухайте! Слухайте! Ось вiн сидить. – І вона показала на маленьку сiреньку пташку на гiлцi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66806943) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения