Читать онлайн книгу "Митькозавр із Юрківки"

Митькозавр iз Юркiвки
Ярослав Михайлович Стельмах


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
…Історiя ця починалася зовсiм звичайно. П’ятикласники Сергiй та Митько приiхали на лiтнiй вiдпочинок у село. Вчителька ботанiки дала iм завдання – зiбрати колекцiю комах. Але хто ж мiг уявити, що замiсть комах дотепнi та непосидючi хлопцi будуть полювати… на страшну химеру, що живе в озерi. Бешкетнi друзi вирiшили, що назва украiнського села Юркiвка походить вiд юрського перiоду, i тому, на iхню думку, в мiсцевому озерi мешкае щось на кшталт доiсторичного динозавра. Але звiдки взялася та потвора i як ii спiймати? Тож друзi починають дiяти.

Про незвичайнi, кумеднi й таемничi пригоди Сергiя та Митька (й не тiльки iх) розповiдае вiдомий украiнський письменник Ярослав Стельмах у своiй книжцi «Митькозавр iз Юркiвки».





Ярослав Стельмах

Митькозавр iз Юркiвки



© Л. В. Хмелевська (правонаступниця Я. М. Стельмаха), 1985, 1983

© Л. В. Хмелевська, пiслямова, 2012

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




Вiкентiй Прерозумний (кiноповiсть)





Роздiл І


Сумнолистого жовтневого полудня брiв Вiка додому. Нiщо не радувало його – нi погожий суботнiй день, анi завтрашнiй вихiдний. На душi в хлопця шкребли коти. І не тi коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стiнах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями – пухнастеньких котикiв з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, – а бруднi й жилавi коти, королi задвiркiв i горищ, котрi пружнисто никають мiстом, зневажливо скалячись на перехожих. Тi коти, що, не вагаючись i митi, заводять одчайдушнi бiйки за парканами чи просто на вулицях i виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночi.

І от сьогоднi, тiльки-но Вiка вийшов iз школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк i допалися до його душi.

А причиною цьому була сьогоднiшня ж таки розмова iз класним керiвником Людмилою Петрiвною.

– Вiкентiю, – мовила пiсля п’ятого уроку Людмила Петрiвна, – ти мене дивуеш. Бiльше того – непокоiш. Четвертий клас – це вже, можна сказати, порiг зрiлостi. Пiсля четвертого класу ти пiдеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хiба можна отак от ставитися до своiх прямих обов’язкiв – до навчання? Ну першi днi – я ще розумiю. Спогади про лiто, вiдвик сидiти за пiдручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усi канiкули трудився над оповiданням про красу рiдного краю. А Сашко лiпив скульптуру. І це нiчого, що сюжетну лiнiю Мишко запозичив у Квiт-ки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нiчого, що Сашко лiпив самого себе, – у дiтей е почуття прекрасного, i вони намагаються змiцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопцi писатимуть своi оригiнальнi твори i лiпитимуть портрети шкiльних товаришiв, учителiв, а то й ще кого… А що робив улiтку ти? Зрозумiй мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твое особисте життя, але менi хотiлось би знати, чим живеш ти, про що думаеш, чому вiддаеш вiльний час. Га, Вiкентiю?

Вiка зосереджено мовчав. Ну що вiн робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кiно, дивився телевiзор, бiгав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипедi, iздив до бабусi в Малин. І зовсiм не думав розвивати в собi почуття прекрасного.

– Полишимо лiто, – вела далi Людмила Петрiвна. – Воно минуло. Чому ще й досi ти не взявся за голову й за пiдручники? Двiйка з математики, трiйка з украiнськоi, трiйка з природознавства, двiйка з iсторii – ось твоi оцiнки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе i не чiпала б. Живи собi як хочеш, дурiй собi – i слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителi це кажуть. А без знань, Вiкентiю, у наш час… Було б то ранiше – тодi, може, iнше дiло. Сидiв би собi на возi – волiв поганяв. А нинi на «цоб-цабе» далеко не заiдеш. Тож вiзьмися за розум i пiдтягнись, пiдтягнись, бо вже й кiнець чвертi не за горами.

Од неприемноi згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неi недавню розмову, i розглянувся.

Вiн стояв у скверику. Колись саме на цьому мiсцi височiли укрiплення старого мiста, кована залiзом брама важко дивилась у далечiнь, розчинялась до гостей чи мандрiвних купцiв i замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навiщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього нiколи не побачиш, i навiть найкращий i найточнiший пiдручник у свiтi не передасть, не вiдтворить у твоiй уявi те незнане, поховане вiками життя.

Вiка поминув старовиннi руiни, зиркнув недбало на прикрiплену до них табличку, що сповiщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифiкацiйноi споруди ХІІ —XIII столiть, охороняеться державою», пройшов у глуху алейку i опустився на лаву. Додому йти не хотiлося.

Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осiнньому припiкало, i Вiка, сидячи на вишаруванiй, списанiй юними i не тiльки юними грамотiями лавi, розiмлiло замислився.

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рiвновагу – до таких дрiбниць хлопець давно звик, i не спогад про оцiнки – iз цими житейськими незгодами вiн досi теж якось мирився. Просто сьогоднi, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вiкою знов опанувало почуття приреченостi. Вчитися не хотiлось, а нiкого ж це не обходить. Навiть якби хотiлося раз на тиждень, единий разочок не виконати уроки на наступний день, нiхто й не подумае тебе запитати: «Чи хотiв би ти не вчити на завтра англiйську? Чи погодився б ти не пiти завтра до школи?» Нi, про це годi й мрiяти. Зате кожен вважае своiм обов’язком поцiкавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двiйок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»

І Вiцi спершу було незручно чути такi запитання – вiн червонiв i думав, як вiдповiсти. Але коли збагнув, що вiдповiдi од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаете, якийсь вiн у нас до навчання… Нiчим не цiкавиться», – вiн спокiйно стояв i, дивлячись у вiчi дядi чи тьотi, скромно, але водночас iз вiдчуттям власноi гiдностi приязно усмiхався.

«Як багато вiд нас вимагають, – думав Вiка. – А яка сила-силенна предметiв! Одразу й не перелiчиш. І за кожен виставляють оцiнки. А попереду, у старших класах, – фiзика, хiмiя, триного… тригонометрiя. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».

Погляд його знову спинився на стародавнiх руiнах, i плин Вiчиних думок дещо змiнив свiй напрям.

«А як училися в той час, коли це камiння ще не було пам’яткою старовини, сiм вiкiв тому? Хiба тодi така була iноземна мова? Взагалi, мабуть, не було нiякоi. А математика? Вмiеш лiчити – i то добре! А iсторiя! Ха! – Вiцi навiть смiшно стало за тодiшню iсторiю. – Не було нi Богдана Хмельницького, нi Наполеона, не було майже нiчого. Якась куца була iсторiя. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як iще додати Вiчинi знання з iнших предметiв, його освiченiсть, кiлькiсть побачених кiнофiльмiв, телепередач, умiння кататися на велосипедi i на роликах!..» – Вiцi стало аж лячно. За ту далеку епоху, що вiн в нiй не жив.

«Йой-йой, – думав вiн, – це ж тiльки уявити собi. Скажiмо, в нашому мiстi у ХІІ —ХІІІ столiттях з’являюсь я. Ким би я тодi був? Звiсно, князем мене не зробили б, ну а першим мiнiстром, чи як iх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нiчого, що я не зовсiм, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, i я вже iм такого понарозказував би, такого iх навчив би, стiльки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевiзор! А лiтак! Автомобiль! Телефон! Пароплав! Вiдик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Нi, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я iх тiльки не навчив!»

І вiд отаких думок, вiд теплого не по-жовтневому сонця, вiд довколишньоi тишi Вiцi стало приемно-приемно. Поганий настрiй щез, а натомiсть замрiло в густому повiтрi щось неясне й незрозумiле, передчуття чогось поки що невiдомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Вiка пiдхопився з лави й гайнув на вулицю.

Хвилин iз п’ять вiн крутив на всi боки головою, але нiчого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабiч спускалася до пустирища, де хлопцi з усiеi околицi палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у вiйну. Тож геть розчаровано Вiка подавсь униз, плекаючи надiю зустрiти на пустирi когось iз друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотiлося.

Хлопець поминув аптеку i знiчев’я зупинився коло дошки об’яв. Як правило, на нiй нiколи нiчого не висiло, але сьогоднi тут красувалася нова афiша – сповiщала вона про концерт заiжджоi спiвачки. І сама спiвачка у строгiй вечiрнiй сукнi, iз пiдмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замрiяно посмiхалась у свiт. Тож, зупинившись коло афiшi, Вiка розстiб-нув портфель, видобув iз нього ручку, щоб домалювати бiдоласi пенсне i тим самим довести неабиякий власний художнiй смак, коли це помiтив збоку наклеений папiрець. То був клапоть вирваноi з арифметичного зошита сторiнки, а на ньому – зроблений од руки напис:



ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ПРОЇЗДОМ!

З другоi до третьоi години (з 14.00 до 15.00) у нашому мiстi, в примiщеннi пункту прийому склопосуду (вул. Пiвденна)

ПРОДАВЕЦЬ ЧУДЕС


І бiльше нiчого.

Од несподiванки Вiка не одразу й второпав, що ж то криеться за цими сiмома рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Вiн добре знав облiзлу халабуду в кiнцi вулицi, саме на пустирi. В нiй сидiв здоровенний дядько у ватянцi й причiпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другiй годинi приймальник чiпляв на дверi замок i йшов на обiд, а о третiй повертався. Але навряд чи вiн погодився б пустити когось усередину, дозволив би зайняти свое законне мiсце бодай на годину. На дорослих вiн блимав iз свого вiконечка, мов тигр iз клiтки, а хлопцiв лаяв i не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепiдходя-щому мiсцi? Проте роздумувати було нiколи.

Вiка хутенько обчислив: уроки скiнчилися у чверть на другу, тодi розмова з учителькою, потiм сидiв у скверику… Отже, зараз мало бути десь близько третьоi.

Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичноi сторiнки, переконався, що той не зник, i дременув вулицею вниз, до зеленоi будки, в якiй, якщо вiрити оголошенню…

Ну-ну, цiкаво! Проте зараз ми й самi все побачимо.



Будка була на мiсцi. Там, де й учора, i рiк тому. Вона не покращала i не погiршала. Тi ж перехнябленi стiни з облупленою фарбою, тi ж стоси порожнiх ящикiв надворi i купа битого скла за нею. Але одразу впало у вiчi – на дверях не висiв замок, i вiд протягу вони злегка рипуче прочинялись i хляпались об одвiрок. І це зовсiм не голосне рипiння нiби остудило хлопця. Йому навiть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Вiку подивувало – довкруж, куди не кинь оком, анi душi. Правда, i район цей таки глухуватий, але все ж… навiть звичного хлоп’ячого гамору не чути.

Однак до третьоi години лишалося не так уже й багато, i хлопчина, полишивши всi сумнiви, голосно – занадто голосно, видалося йому, – постукав.

Тiеi ж митi дверi широко прочинилися, i чийсь голос владно i водночас нiбито насмiшкувато мовив:

– Спробуйте-спробуйте!

Вiка набрав повнi груди повiтря i переступив порiг.

У загуслiй пiвтемрявi примiщення вiн спершу нiчого не мiг розрiзнити, проте коли навколишнi предмети набрали нарештi виразних рис, утямив: крiм нього, в будцi нiкого немае.

Нараз за стосами ящикiв щось зашарудiло, зашурхотiло, задзвенiло, задеренчало скло, i з вузького проходу з’явився молодик iз дженджуристою борiдкою та довгим волоссям.

Одягнений вiн був у майку з буквою «Д» на грудях i спортивнi штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сидiли пишнi ботфорти з острогами. У правiй руцi вiн затискав надкушений бутерброд.

– Радий, радий невимовно, мiй юний друже, – без зайвих церемонiй почав молодик. – Радий знайомству i тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилi Петрiвнi, що не поiхав разом iз усiею школою на електростанцiю, бо не помiтив оголошення про екскурсiю у вестибюлi, бiля роздягалки…

Вiка злегка почервонiв.

– Але тепер бачу, що моi побоювання не потвердилися. І це приемно, не стану приховувати. Бо запримiтити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, – на це здатний не кожен. Ах, друже Вiкентiю! Яких радощiв, яких надзвичайно цiкавих речей позбавляемо ми себе через власну неуважнiсть, ти не можеш навiть уявити. А без скiлькох вiдкриттiв, скiлькох нових, невiдомих ще науцi фактiв залишилося людство через, – вiн весело засмiявся, – ту ж таки неуважнiсть, а часто i невмiння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути iх по-новому, доскiпатися до сутi. Ну ще, звичайно, лiнощi, байдужiсть… Та без спостережливостi навiть людина працелюбна не зможе як слiд прислужитися людству, науцi та й собi. Але щось я, здаеться, розфiлософствувався, захопився. А час не жде – летить, вiдлiчуе секундочки, хвилини, а я ще й досi не знаю, чого б тобi хотiлося, – i вiн очiкувально вп’яв очi у Вiку.

– Е-е… А звiдки ви про мене знаете? – простодушно поцiкавився той.

– Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собi, що п’ять хвилин тому я взагалi не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що iснуе така людина – школяр Вiка, десять рокiв i так далi. Але щойно ти переступив порiг цiеi, так би мовити, обителi, як менi вже все про тебе вiдомо. Це невiд’емна риса нашоi професii. Для того щоб якнайлiпше обслужити клiента, нам слiд знати про нього все. – І вiн тицьнув пальцем у стiну, на якiй одразу з’явився напис:



КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС!

НАШІ ЧУДЕСА – НАЙКРАЩІ В СВІТІ!


– А без цього, без iндивiдуального, скажiмо, пiдходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?

– Нi-i, – запевнив його Вiка.

– Регресуватимемо, уподiбнюватимемося тим нашим колегам, котрi примушують людей вистоювати у чергах, вивiшують на дверях усiлякi таблички типу: «Пiшла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревенi у робочий час i тому подiбне. Для нас людина, ii думки, бажання – це все. І нам не байдуже, яку користь приносять хлопчакам i дiвчаткам нашi чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрiбно – наш святий обов’язок.

– А чому ви так одягненi? – запитав Вiка.

– А-а, – посмiхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це мае бути якийсь дiдуган iз довжелезною бородою, бажано в чалмi й халатi? Просто я щойно вiдтранспортував одного допитливого громадянина семи рокiв у епоху Людовика XIV. Знаеш, усiлякi там дуелi, шпаги – i не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш – будь ласка.

Вiн спритно шмигонув за ящики i негайно з’явився знову.

Тепер уже замiсть ботфортiв на ньому були зеленi оксамитовi пантофлi iз загнутими носаками, з плечей i справдi спускався аж до землi довгий смугастий халат, а на головi чомусь виблискувала пожежна каска початку столiття.

– Ну як? – переможно глянув вiн на Вiку.

– Здорово, – усмiхнувся хлопець. – А навiщо вам оце? – вказав на каску.

– Пробач, – знiяковiв продавець чудес. – І справдi нi до чого. Все через поспiх.

Вiн узяв каску i недбало швиргонув ii пiд стiл.

– Ну то… До речi, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаемо, а даруемо, тож насправдi мене слiд було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традицiя. То яке твое бажання?

– А що ви можете подарувати? – поцiкавився Вiка.

– І вiн iще питае! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звiсно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Вiка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

– А канiкули зараз ви можете зробити? – запитав вiн.

– Канiкули… Можу, – якось нерадо проказав прода-вець-дарувальник.

– Ну, не канiкули, – Вiка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замiсть двiйок стояли п’ятiрки? Це не складно? Мене тодi вдома не лаяли б.

– Не складно, – спохмурнiв дарувальник iще бiльше. – Але навiщо воно тобi? Гадаю, тобi потрiбне щось важливiше. Бач, я вже казав – ми намагаемося принести своiми чудесами якомога бiльше користi. Звичайно, можна i канiкули, i п’ятiрки. А далi? Знову почнеться навчання, замiсть цих двiйок ти нахапаеш нових… А там й кiнець чвертi не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрiвни.

Вiка здригнувсь i уважно поглянув на спiврозмовника, але той, мов нiчого й не сталося, продовжував:

– Та й не у чвертi справа, i навiть не в рiчних оцiнках. Вибач менi, мiй юний друже, бажання твоi надто примiтивнi, i я не помилюсь, коли скажу: мiлко плаваете, юначе, мiлко плаваете. Покладись на мiй досвiд. Менi здаеться, тобi потрiбно щось бiльше – не за розмiрами, певна рiч, – а, так би мовити, достойнiше. Те, що залишиться при тобi i через мiсяць, i через рiк… Ну, словом, якесь внутрiшне переконання, таке, що згодилось би тобi у подальшому життi… Га?

– Ну… Може… – погодився Вiка, не зовсiм, проте, розумiючи останнi слова.

– Такий, знаеш, урок…

Хлопець скривився.

– Нi-нi, не звичайний урок у прямому розумiннi цього слова, а… До речi, котра година? – зовсiм недоречно поспитав продавець i сам собi вiдповiв: – За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаешся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобi щось на свiй смак?

– Давайте, – кисло погодився Вiка. Вiн уже геть зневiрився у чудесах дивакуватого балакуна i погодився скорiш iз ввiчливостi, та й дiстати хоч якусь дрiбничку теж кортiло.

– От i добре, – зрадiв продавець. – От, скажiмо, що тобi хотiлося зранку? Ага, – мовив тут-таки. – Щоб ударив двадцятиградусний мороз i вiдмiнили заняття в школi… Щоб тебе не викликали на другому уроцi, так… Щоб Людмила Петрiвна не залишила тебе пiсля занять, далi… Ну, це вже нiкуди не годиться… А отут… Гм… Здаеться, дещо цiкавеньке. Так-так… Справдi. От i все. Готово! Думаю, це тобi пiдiйде.

– Ви певнi? – спитав обережно Вiка.

– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І вiн безцеремонно став пiдштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година. Менi час. Бажаю успiху.

Вiка й незчувсь, як опинився знову надворi. На мить од слiпучого свiтла вiн зажмурив очi i тут збагнув – йому ж так нiчого й не подарували!

– То що ж ви менi… – почав вiн, повертаючись до продавця, i так i застиг iз напiвроззявленим ротом.

Позад нього нiкого не було, а на дверях висiв здоровенний замок.

Вiка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкоi дощаноi стiни – анi звуку.

Тодi вiн загамселив у дверi кулаком i закричав:

– Дядю! Дядю! Вiдчинiть!

– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос i озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобi? Чи, може, весь день отут сидiти накажеш, тебе дожидаючи, без обiду?

– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Вiка.

– Отож бо! – погодився приймальник. Вiн одiмкнув замок i зайшов усередину.

Вiка спробував i собi зазирнути слiдом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж вiдскочив.

– Ох i цiкавий, – мовив дядько уже з буди i виглянув з вiконця. – Давай!

– Що? – не второпав Вiка.

– Що «що»? Ти ж пляшки принiс, чи як?

– Е-е… Нi, – вiдказав спантеличено.

– То чого ж тодi грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобi дядю. І тьотю покажу. Племiнничок! Ходять тут усякi. Давай-давай звiдси. Так i нишпорять. Так i лiзуть. Школяр називаеться! Замiсть того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Вiка пiдхопив свiй портфель i кинувся геть. Вiн одбiг метрiв iз тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом вiдчув пiд ногами порожнечу i, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на пiщаному днi, Вiка подумав iз неприемнiстю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падiння й оце зловтiшаеться у своiй будi. Тож, щоб не виказати роздратування чи навiть удати, що то вiн стрибнув у яму навмисне, хлопець зiпнувся на ноги, скривив губи у фальшивiй посмiшцi, виткнув голову у бiлий свiт… i остовпiв.

Приймальника посуду не було. Вiка сторопiло покрутив головою навсiбiч, але й слiду будки нiде не помiтив. Мало того, йому здалося, нi, вiн уже виразно бачив – навколишня мiсцевiсть змiнилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своею запущенiстю пустир з безлiччю ям i вибоiн перетворився на порослий травою й рiдким чагарем видолинок. А лiс, що мрiв десь аж на обрii, пiдступив зовсiм близько – чутно було навiть, як спiвае на деревах лiсове птаство.

Спантеличений такими змiнами у природi рiдного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемiнам, повернувся до рiдного мiстечка, i вже не здивування, а лоскотний страх пiдкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився вiн пiвгодини тому, нiби запала у землю, i Вiка дивився на неi вже трохи згори. Спадистi схили вкривала зелень – рясна, крiпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабiч – з акуратними обiйстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалi щезли. Натомiсть, куди сягало око, все вкривали кущi i рiдкий перелiсок.

Забувши про свiй портфель – той так i лишився на днi ями, – Вiка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бiгцем подолав пiдйом.

Просто перед ним перетинав путь i зникав десь далеко височенний i грубезний насип iз дерев’яною кладкою вгорi i глибоким ровом бiля пiднiжжя. Над самою ж дорогою здiймалася мiцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крiзь яку й мав пройти кожен, хто хотiв утрапити до мiста.

Бiля брами стояло двое здоровенних дядькiв у шоломах i кольчугах, iз двосiчними мечами при поясi.

«Кiнозйомка», – спробував заспокоiти себе Вiка, але тут же вiдкинув цю рятiвну думку, бо не було поруч машин iз рiзним кiнозйомочним начинням, нi юпiтерiв, не було гримерiв у бiлих халатах, операторського вiзка, анi навiть зiвак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненнiсть, що перед нею опинився вiч-на-вiч, хлопець стишив ходу, коли це один iз вартових ступив до нього й проказав:

– Ти хто еси?




Роздiл II


Вiка спробував приязно всмiхнутися, скласти докупи якiсь доречнi слова, аби справити найлiпше враження, але:

– Е-е-е… Мне-е-е… – скорiш за все вiдповiдь його прозвучала саме так.

– Що-що? – перепитав вартовий i багатозначно, здалося хлопчинi, глянув на товариша.

Той дивився на Вiку з прихованою недовiрою.

– То хто ж ти такий? – вже трохи iнакше повторив чоловiк i пiдiйшов упритул.

– Я… Вiка. Вчуся в школi… – зацьковано почав пояснювати бiдолаха. – Іду додому.

– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому мiстi?

– Тут, тут, – закивав енергiйно хлоп’як. – На Бочар-нiй, поруч iз молочним магазином. Знаете – отако вiд скверика праворуч?

– Х-хе, – ехидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаемо, хто ж ii не знае. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звiдки путь держиш?

– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побiг сюди… А тут ви, – пояснював Вiка i розумiв: говорить вiн досить плутано. Принаймнi для цих двох.

– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстiж, а варта спить, га? – охоронець несподiвано боляче вхопив Вiку за руку. – То ти, мабуть, вивiдувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотiв вивiдати?

– Та нiчого. Пустiть, дядю! – заскиглив той. – Який я вивi… шпигун? Я Вiка…

– Знаемо, голубчику, знаемо, – промовляв мiж тим вартовий, вправно зв’язуючи Вiчинi руки невiдь звiдки взятим мотузом. – Ще й iм’я якесь поганське взяв собi. Не мiг нiчого кращого вибрати.

Вiка намiрився слушно зауважити, що iменi собi не вибирають i тут вiн нi при чому, але його вже було зв’язано, i другий вартовий гукнув комусь через плече:

– Гей, хто там на конi! Давай сюди!

Мов iз-пiд землi вродився перед iхньою трiйцею верхiвець – теж у бойовому спорядженнi, на баскому конi; той, хто зв’язував Вiку, вхопив хлопчину однiею рукою за комiр, а другою за штани ззаду i просто закинув на рисака животом донизу. Тодi одступив на крок, мовби милу-ючися своею роботою, i наказав голосно:

– До князя його прямiсiнько! Мовляв, вивiдувач, прикидався тутешнiм, а де живе – й сам пуття не знае, плутаеться. Якби гiсть, то так i сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

– Но! – Верхiвець зiрвав коня в галоп, i все замерехтiло перед Вiкою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якiсь люди у дивному вбраннi. Мовби опинився вiн у поганенькому кiнотеатрi, де показують давнiй нiмий фiльм на iсторичну тему. Та ще й плiвка стара, i апарат завалящий, i все скаче, миготить у очах, i незрозумiло – який фiльм, про що в ньому йдеться, а лише неяснi й змазанi окремi кадри вихоплюеш iз тiеi круговертi.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бiк рисаковi, з цiкавiстю задирав голову i вбирав те нове, що вiдкривалося йому. Вiка ще подумав: тож вiн iде рiдним своiм мiстечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й слiду. Куди там!

Кiнь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далi потяглися зруби показнiшi й просторiшi. Коли ж пiд копитами застукотiла дерев’яна мостова, трапив на очi хлопцевi мiцний частокiл – пiднiмався високо над землею, й не видко було, що ховаеться за ним. Цей частокiл змiнив другий, третiй, i Вiка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможнiший.

Та от вони виiхали на просторий майдан, взяли праворуч i спинилися бiля ворiт, прикрашених не багатою, але вмiлою рiзьбою.

– Вiдчинiть! – гукнув верхiвець i стукнув кiлька разiв у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамноi варти.

Негайно лiва половина ворiт прочинилася, кiнь вбiг у широкий двiр i завмер коло ганку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, рiзними колонами й вiкнами, – терема. Широкi сходи вели до розписних дверей. Далi, за теремом, розкинулися теж дерев’янi прибудови, комори, стайнi. Сокотiли, блукаючи по двору, кури, туркотiли голуби – ото й усi звуки.

Прискочив звiдкись хлопчина рокiв десяти-одинадця-ти у полотнянiй сiрiй сорочцi, зиркнув з цiкавiстю на Вiку й ухопив коня за вуздечку.

– Ходiмо! – гонець поклав важку руку бранцевi на плече й злегка пiдштовхнув.

Пiднялися схiдцями, поминули передпокоi й зайшли до зали. Трiйко чоловiкiв дивилися очiкувально на прибульцiв.

Перший – худорлявий i сивуватий, невисокий на зрiст, у багато розшитiй одежi, сидiв у крiслi. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось вiн нагадав Вiцi приймальника посуду. Третiй же, у якомусь непримiтному довгому аж до п’ят балахонi, сидiв оддалiк за невеличким столиком. Рудувата довга й рiдка борода його (Вiка помiтив, що всi чоловiки тут носили бороди) спочивала на розкритiй книзi. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

– Чолом тобi, княже, – поштиво проказав Вiчин про-вожатий. – Ось затримали. Хотiв проскочити до мiста. Гадаемо, що вивiдувач.

– Вивiдувач? – чогось радiсно перепитав худорлявий i пiдхопився з крiсла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службi?

– Я не вивiдувач, дядю, одпустiть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собi, а оцi от схопили, зв’язали…

– Думаю, в Юхимка Лихого на службi, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якiсь ск… сверики вигадав, цi… магазини…

– Якi магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цiкаво. А от куди ти йшов? – i докинув: – Розв’язати його!

Вiка знову хотiв пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Вiн згадав слова продавця чудес про вiдтранспор-тування допитливого громадянина семи рокiв у епоху мушкетерiв i здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на свiтi i не бувае, опинився в епосi ще бiльш вiддаленiй вiд XX столiття. У Киiвськiй Русi.

Власне, здогадався вiн ранiше – коли хвацький рисак витрушував своiм хребтом iз нього душу. А оце зараз тiльки збагнув усю складнiсть свого становища. Опинитись одному, без друзiв, без знайомих, без батькiв казна-де – нi, це не найкраще, що мiг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й пiдозрюють у шпигунствi.

І коли цi думки промайнули у Вiчинiй головi, на вухо йому зашепотiв хитренький i нечутний iншим голос: «Вiкунчику! А згадай-но, про що ти мрiяв лише годину тому? Про якi такi часи, коли тобi хотiлось би жити? Про якi такi подвиги, що ти, озброений колосальними знаннями людини XX столiття, мiг би звершити? Яким таким досягненням науки й технiки ти, нiчим не видатний школяр, мiг би навчити своiх далеких пращурiв? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати ii?»

«Не годиться», – подумав Вiка, i враз обличчя його прояснiло.

– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань i пiдступив до хлопця. – То щось собi думав, а це обличчя так i скривилося од капосноi мислi. У-у, диявольське насiння. Мале, а й собi туди ж. Звiдки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий, – подумав чемненько Вiка. – Хiба поясниш iм, звiдки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос вiдповiв:

– Іду я з тих краiв, де люблять слово ласкаве i звикли людей стрiчати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Вiка аж сам собою замилувався.

І на присутнiх слова цi, видно, теж уплинули.

– Ну, розум усюди в пошанi, – мовив обережно князь.

Але тут знов усе зiпсував здоровило.

– Тiльки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав вiн i засмiявся. Негарно так засмiявся. Некультурно.

– Це як подивитися, – спокiйно вiдрiзав хлопчина. – Якщо, наприклад, порiвняти вас iз князем, то порiвняння це теж буде не на вашу користь.

– Що це вiн говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак iз боярином!..

– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – пiдбадьорююче глянув на Вiку.

– От я й кажу, дядю княже, – повiв той далi. – Ви, бачу, людина мудра i маете мене зрозумiти. Знаю я надзвичайно багато i готовий усiма своiми скромними (ех, не те), своiми нескромними (знов не те)… усiма своiми знаннями iз вами подiлитись. А те, що я вивiдувач, то це чиста вигадка. Не знаю я нiякого Юхимка Лихого, i намiри в мене найкращi i щиросердi. От, наприклад, – не дав вiн нiкому оговтатись, – чи знаете ви, що таке електрика? А мiж тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свiчки стоять, а то висить пiд стелею лампочка i свiтить хоч цiлу нiч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мiй кулак. І прозора, бо зроблена iз скла. А скло… Ага, ви знаете… От i прекрасно. Дешево, вигiдно, зручно!

– Бреше вiн, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню свiтилося?

– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?

– Чи от радiо! – згукнув натхненно Вiка. – Невелика така скринька. Повертаеш ручку – а там тобi музика всяка, люди говорять… Сиди собi – слухай.

– Яка скринька? – перепитав Онисим.

– Отака, – показав руками Вiка. – Невеличка. А бувають ще меншi.

– І як же тi люди туди влазять?

– У тому-то й штука, що нiкого там немае, а насправдi то грають чи балакають далеко-далеко i передають по дротах. А то й взагалi без нiчого. Радiохвилями.

– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Нiяк не доберу.

– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивiдувач, княже! Зуби вам замовляе.

– А от i нi, – вiдповiв Вiка. – Просто знаю я значно бiльше за вас, от вам i здаеться, що то неправда. Але це ще не все. Чи вiдомо вам що-небудь про автомобiль? Я так i думав. Це такий нiби вiз, тiльки зверху вкритий i з мотором. Сiдаеш у нього – i iдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як iдеш! Нiякий кiнь не наздожене.

– Це з гори, мабуть? – поспитав несмiло князь.

– І пiд гору. Куди хочеш, туди й iдеш.

– А може, вiн усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у дiжку Вiчиного трiумфу боярин.

– Хто бреше? Я? – обурився Вiка. – Ви що, дядю?

– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув i князь. – Вiдчуваю – правду мовить отрок. Хiба можна таке вигадати? Словечка оцi… iх не вигадаеш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

– Вiка.

– Правда, Вiко?

– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от iще – телефон! Знiмаеш трубку, i чути, що говорять на тому кiнцi мiста.

– На тому кiнцi… – так i сiв князь на вчасно пiдставлене Онисимом крiсло.

– Навiть до Киева можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Вiка.

– Це ж який дзвiн треба! – сплеснув руками князь.

– Та не дзвiн, – одмахнувся Вiка. – А телефон. Та хiба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажiмо, телевiзор! Чули? Я так i думав. А парове опалення – без дров у хатi тепло? А лiфт? Холодильник? Кавомолка? Кiно! А консерви знаете? А я знаю. А поiзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Вiка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кiндер-сюрприз та iншi многii премудростi, – закiнчив несподiвано для самого себе.

– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Менi таке й не снилося. Багато незрозумiлого в твоiх словах, але вiрю тобi. Невже все це знаеш? – дивився з повагою на хлопця.

– Аякже! Самi ж бачите.

І навiть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тiльки й клiпав очима.

– Всi чули? – запитав князь у когось за Вiчиною спиною, i хлопчина озирнувся.

Вiн так захопився власною розповiддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воiни з мечами, мабуть, князева охорона, мiсцева знать, челядь з усього терема – стояли уперемiш i мовчки дивилися на Вiку. Цiкавiсть i захват читались у iхнiх очах.

– Княжич тут? – запитав князь.

– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Вiки, iз чималою книгою пiд пахвою.

– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дае. А ти грамоти нiяк не подужаеш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слiд приклад брати. З отрока премудрого.

Вiка мимохiть розплився у посмiшцi. Таких приемних слiв йому ще нiколи не говорили.

– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Вiки. – Скiльки ти книжок перечитав?

– Ого! – вiдказав гордо Вiка. – Хiба ж я iх лiчив! Я он лише за це лiто прочитав книжок iз п’ять i одну брошуру: «Що слiд знати про сказ».

На князя це останне повiдомлення справило чогось найбiльше враження.

– Рiдний ти мiй! – у щасливiй нестямi пiдбiг вiн до Вiки. – Вiко! Вiкусику! Учись! Учись, гультяю! – дав вiн запотиличника синовi. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Вiку i протягнув:

– Я ж стараюсь, батечку.

– Стараюсь! А пергамент з лiчби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецькоi на тому тижнi не виконав? Це тобi не старi часи, коли без науки обходились! Вiкусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчити-меш його розуму, премудростi своiй. Житимеш у моему теремi, хороми тобi вiдведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челядi дам. Що забажаеш – усе твое буде.

– Та нi, князю, дякую, – одказав хлопець. – Менi додому треба, на понедiлок уроки… Знаете, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода iх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Вiко, а то зовсiм пропадемо. Б’ешся з ними, б’ешся, а толку нiякого. Один скульптури лiпить, другий оповiдання пише – весь клас такий. Я iм говорю: «Вам би тiльки волiв поганяти, а не в науку лiзти», – та де там! Ходять, просять… От i доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, вiзьмуть?

З усiх слiв князь зрозумiв лише, що у Вiки безлiч дурних учнiв, i знову взявся за свое:

– Ну от бачиш, багато бевзiв усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдiть собi, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знае.

– Що, тату? – пiдiйшов княжич.

– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

– Хочу, – зiтхнув княжич, i в очах його Вiка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

– Хоче, хоче, – заговорив князь до Вiки. – І тобi ж краще. Замiсть багатьох учитимеш одного. А вiн же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чiпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Минi i, не чекаючи вiдповiдi, витягнув у нього з-пiд пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.

Вiка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторiнку (що-що, а читати вiн таки вмiе), i очi в нього полiзли рогом. Знайомi букви у тiй книзi стояли вперемiш iз якимись нiколи не баченими, химерними, i все те складало ще менш зрозумiлi слова. «Це ж по-ста-роруськи написано!» – здогадався вiн i хутенько закрив книгу.

– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но iншим разом.

– А то по-грецьки тобi втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.

– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Вiка. – Іншим разом.

– А може, з iсторii щось розповiсть? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знае, мов по-писаному. А то ще…

– Потiм! Потiм! – не дуже ввiчливо урвав його мову Вiка.

– «Слово о полку Ігоревiм» напам’ять прочитае, «Повiсть временних лiт», – не здавався князь. – А ти його перевiр. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас найму-дрiший. Ану, Миню! – пiдохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гнiву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним i князем iх, Ростислав, i Святополк, i Коцель послаша ко царю Мiхаiлу, глаголюще: Земля наша крещена, i несть у нас учителя iже би наказав i поучав нас…»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65772066) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения