Читать онлайн книгу "Хмари"

Хмари
Іван Семенович Нечуй-Левицький


Вiдомий украiнський письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918), автор повiстей та оповiдань з народного життя, у романi «Хмари» (1874) звертаеться до теми украiнськоi iнтелiгенцii. Символiчною е назва роману, бо хмари – то своерiдне уособлення нацiонального гноблення та придушення украiнськоi культури. У цiй атмосферi моральноi задухи формуеться характер головних героiв. Це люди широких прогресивних поглядiв, якi, незважаючи на всi перепони, своею просвiтницькою дiяльнiстю здiймають хвилi нацiональноi свiдомостi народу та розганяють «хмари», прагнучи до свiтла.





Іван Нечуй-Левицький

Хмари





I


Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липнi 183… року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темноi парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi. Їх рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був виший од усiх цiлою головою: то був iх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Киева. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Киiвську духовну академiю, деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Киева на прощу.

Широкий i вольний був iм шлях на Украiну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила iм лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з iх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав iх лиця довгими смужками.

Кандидатам до академii були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Киева. Одначе вони не поiхали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоiти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поiли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечко од Киева, хрестячись i молячись до синiх святих киiвських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була iм дорога до Киева! Забачивши святий Киiв, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.

З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовно чудова панорама Киева. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти iх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своiми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква Св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неi Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своiми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков. Їх заквiтчала давня невмираюча украiнська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…

Стоять киiвськi гори непорушно, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ii розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до iх слава старого великого Киева, поки знов заквiтчають iх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторii…

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Киева. Всi богомольцi, побачивши Киiв, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.

Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.

– З якоi губернii? Якого повiту? З якого села? – розпитував митрополит кожного. – Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступае в академiю, дехто просив у митрополита парафii на Украiнi.

– Роздiлiться! – промовив митрополит. – Хто йде в академiю – ставай по правий бiк, хто в попи – ставай налiво.

По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.

– Добре, – промовив митрополит, – дам вам парафii й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафii. Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! – промовив вiн, витягаючи кiнець здоровоi червоноi хустки, котрою була оповита шия одного хлопця.

– Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!

– А ви в академiю? – промовив митрополит до правоi сторони. – Боже благослови, Боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в муромських лiсах? – спитав митрополит одного кандидата до академii, котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.

– Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, – одказав студент.

– Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiваеш?

– Басом, ваше високопреосвященство, – гукнув студент i справдi страшним басом.

Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти митрополита.

– Як же твое прiзвище?

– Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, – знов загримiв вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.

– Бравий хлопець! Зовсiм богатир Ілля Муромець! Ідiть же до другоi кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири, хто хоче парафii. А вам дорога лежить на Подiл до академii. Бажаю вам усiм бути митрополитами!

Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, окидаючи ii скоса очима. І вони всi захотiли бути киiвськими митрополитами, дивлячись на розкiшнi покоi митрополита, де стояли великi крiсла, критi малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями.

Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна часть пiшла до лаврськоi гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав iм парафiй на Украiнi на продиво украiнським мужикам, котрi пороззявляли рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв. Друга половина пiшла на Подiл до академii. Там молодi студенти здали екзамен, i iх прийняли в академiю на скарбовий кошт.

Туляки встрiли в академii студентiв з усiеi Росii. Великоруський синод ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацii, i для того вiн велiв в академiях мiшати украiнцiв з руськими студентами. Тим-то в Киiвську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибiру, мiшаючи iх з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи украiнських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають охоти туди iхати.

По розкiшних алеях Братського монастиря, густо обсаджених усяким деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна було побачить широкi шиi й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця украiнцiв, навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що приiжджають вчиться до Киева. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi алеi в монастирi аж гули од голосноi розмови. Студенти з Украiни й Бiлорусii були цивiлiзованiшi, делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i виглядали паничиками й европейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку розмову украiнську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академiею стояв на Мазепиному дворi. І, невважаючи на те, в академii Петра Могили, Св. Димитрiя Туптала й iнших не було й духу, й слiду тих давнiх дiячiв Украiни, тих Сагайдачних, Могил… У Братськiм монастирi, в давнiй славнiй академii панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навiть чужi люди… Все давне украiнське лежало десь глибоко пiд землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роем вилися попiд деревом чужi люди з чужоi далекоi сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнанi Бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i новину i поховати ii навiки.

Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких чорних шовкових рясах, у високих клобуках. Широко стелилися по плечах iх довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи, повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом можна було б вгадати iх рiд i пiвнiчне поколiння.

Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по п'ять, по шiсть студентiв. Там були iх лiжка, там вони навiть пили чай. Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, iх знов мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.

Степан Воздвиженський попав у 10-й номер. Разом з ним жили в тому номерi п'ять студентiв з усяких краiв свiту: украiнець, болгар, серб, грек i архангелець, родом аж з Лапландii! Гiрше не можна було вибрать людей, неоднакових по мовi й звичаях. І всi вони мусили жить вкупi, годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i не перебаранчать другим в роботi.

Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку. Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими срiблом. На iх обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi веселоi розмови, нi смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi, нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з своiми земляками завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата. Украiнець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й писав.

Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою. Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче. Лапландець любив холод, а украiнець – тепло. Часто Воздвиженський одчиняв вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати, боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали вранцi слабими.

В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, здаеться, i не розумiли, що то таке чистота. У Воздвиженського кожна рiч лежала не на своему мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка якусь скриню й не пiдсовував ii, а кидав серед хати. На його неприбраному лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою.

Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному «ти», хоч би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами. Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив, неначе був сам-один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма, швидко перестали змагаться з ним. Тiльки украiнець гризся з ним щовечора, лаявсь i трохи не бивсь.

Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили поважать право власностi.

Як у iх не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других; зате ж i другим давали свiй тютюн.

Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки звуть той час героiчним перiодом випивачок. Пили всi, одначе Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не переводячи духу. Чи траплялись чиi iменини, всi студенти збирались в найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, заiдаючи хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i виiжджали на мiсця, ставили могоричi у вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi, де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й старi студенти, i постриженi в ченцi – все те лягало покотом на помостi й спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах часто були танцi пiд грання своiх музик. Разом з танцями на тих вечорах завелася пiсня, i пiсня народна, як украiнська, так i великоруська. Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор-чернець розганяв студентiв серед глухоi ночi, бо вони тривожили його своiми мирськими пiснями. І за часiв Воздвиженського студенти любили розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм украiнцi спiвали своiх. Чудовою здалась украiнська пiсня всiм студентам з далеких краiв, що зроду ii не чули! Всi ii слухали, всi приходили в екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далекоi пiвночi. Лапландець вилiз iз свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот. Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до новоi задля нього пiснi i сам повиучував багацько украiнських пiсень.

Воздвиженський приiхав до Киева дуже богобоящим. Вiн часто вставав серед ночi, моливсь Богу й не давав спать iншим своiми молитвами. Раз його товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав молиться Богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв.

– Хто то? – спитав у його один товариш.

– А тобi навiщо? – обiзвався Воздвиженський сердито.

– Що ти робиш?

– Та Богу молюсь!

– Чом ти не даеш нам спать! – крикнули всi заразом.

– Дурнi ви! Хiба не можна Богу помолиться?

– То молись нишком та не стукай так лобом! – крикнув сердито украiнець.

Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто вставав уночi, моливсь Богу й ходив на утреню нишком од других. Украiнцi й iншi слов'яни iли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, украiнцiв – ляхами, а слов'ян – турками.

Той украiнець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським, звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньоi козацькоi сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Ідеш селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи iдуть чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом, – всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки-запорожцi. І дiвчата там гарнi, чорнявi, рiвнi й високi, як тополi Украiни. Чудовий край! Хто жив у тобi, хто дихав твоiм повiтрям, хто бачив твое сине небо й чув про твою козацьку славу, той тебе повiк не забуде…

Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рiвно над карими ясними чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги його, нi в його самого матерiалу для правдивоi, широкоi думи та широкого погляду. Його рушення, його хода – все було поважне. Вiн ступав кожною ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така картинна, хоч малюй на полотнi.

Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй традицii, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академii.

Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла голова з широким круглим «париком», ясним, мов коноплi, його широке чоло i при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя – усе те було дуже не в пропорцii з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь паннам i панiям.

Дашкович дуже любив чистоту, здаеться, по природi. Його столик був застелений скатертю. Його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав усе на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того дуже поганою репутацiею.

Так як харч в академii була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi слов'яни iли в пости скоромне – ковбаси, сало, масло; варили тихенько в чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом. Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили iсти скоромне у другi номери.

І пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович, грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком, цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться Богу, як покинув грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись. Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм. Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других. В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.

Киiвська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого для мислi. Вона була перероблена з староi Могилянськоi академii. Замiсть латинського язика уряд завiв великоруський. Про украiнський язик нiхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим украiнським язиком. Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в нiй панувала схоластика, од котроi висихала всяка мисль в головах студентiв. Свiтськi науки були закутанi в дух теологii. Тiльки одна фiлософiя стояла усе дуже добре. Академiя випускала тодi з семiнарii професорiв, котрi були темнi, як темна нiч, i нiчому не вчили, бо й самi нiчого не тямили – тiльки з горя горiлку пили. Од темноти, од п'янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли, бiгали по вулицях в одних сорочках, тонули темноi ночi де-небудь в калюжах, у канавах. З тiеi академii повиходили протоереi i архiереi, що плодили на Украiнi московський язик i московський дух, заводили московську централiзацiю в давнiй демократичнiй украiнськiй церквi. Давня академiя Могили служила вже не Украiнi, не украiнському народовi, а великоруському урядовi i його государственим планам.

Студенти того часу небагато виносили в головi. Їх мисль була зоставлена сама для себе: ii не ворушила суха схоластична академiчна наука. На студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в академiю збоку. Лiтература та була великоруська i давала недобрий матерiал для просвiти мислi, бо була слов'янофiльська. Воздвиженський, Дашкович i iншi студенти почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль. Рацiоналiзм i заграничнi книжки тодi не заходили в стiни Братського монастиря.

Раз над Киевом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом поезii Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й сине. На заходi, над чорною смугою лiсу й гiр, небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було тихе, запашне. Здаеться, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало легко, на душi – спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи, зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа виливалась пiснею по-солов'iному, поетична душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала свое замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й горами здавалась однiею пiснею, однiею гармонiею.

В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами й акацiями на лавках сидiли рядом:

Воздвиженський, Дашкович, Петрович, Калiмерi i багато iнших.

Перед iх очима за вiвтарями Братськоi церкви, серед монастиря, був колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од вершечкiв до самого долу! На iх було видко кожний листочок, кожну гiллячку! Лапландець з далекоi пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось говорити, виговорить те, що притаiлось в душi; в кожного серце було одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв.

Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегii. Кожний почав думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в iх землi, iх усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом. Украiнськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторiею.

Дашкович почав тихiсiнько спiвать украiнську пiсню. До його пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова вода, полилася гармонiчна украiнська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденноi стiни церкви.

Швидко одчинилось одно вiкно в келii. Звiдтiль висунулась кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й трете вiкно. З вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви.

По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях у Киевi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув своiм диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньоi гори Кисилiвки широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами.

Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх своiми жартами й брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi зовсiм не нагадував героiв «Ілiади», а бiльше був схожий на гiрських розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.

Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на украiнцiв.

– Сидимо ми тепер укупi, – почав Дашкович, – а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?

І кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з ii вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi своi Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореi, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.

– А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? – почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечко! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожноi знаходили що-небудь негарне, що-небудь не до вподоби. І почали вони марить, кому якоi треба жiнки.

– Я тут не женюсь, – говорив серб. – Менi треба жiнки смiливоi, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру.

– А менi треба такоi, – промовив Дашкович, – щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла украiнських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.

– І вже ти! – промовив Воздвиженський. – Може, тобi треба такоi, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? – i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.

– Ой ти! – промовив Дашкович. – Тямиш ти в поезii! А тобi, мабуть, треба такоi, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!

– Ого-го! Нехай спробуе! Я задам iй такоi росiйськоi пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоiх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре iсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу…

– То тобi треба наймички, а не жiнки? – спитав Дашкович. – А я собi наймичку найму, а жiнки покiрноi, рабинi не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.

– От така твоя буде жiнка! – промовив Воздвиженський. – А моя жiнка нехай не спiвае й не пхикае: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. І я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.

– Ти деспот! – крикнув Дашкович.

– Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неi й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.

– А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, – марив Дашкович.

– О, якби моя жiнка вдалась такою Іродiадою, то я б ii запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!

– Воздвиженський, – промовив Калiмерi, – ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком, з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.

– А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, – обiзвався Дашкович.

– Нехай торгуе! Але вона буде моiм коханням, моею щирою душею! – говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя «Ілiади», а не на крамаря.

– Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, – промовив Дашкович.

– Я зостанусь тут, у Киевi, – одрiзав Воздвиженський.

– А в Тулу не хочеш? – крикнули усi.

– Не хочу! – одказав Воздвиженський.

– Але ж там гарно! – промовили усi, смiючись.

– То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Украiнi, i в Киевi; i оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!

– Розкажи батьковi своему! – одказав Дашкович. – Я за грiхи не поiду в твою Тулу. Я не покину Украiни нiзащо в свiтi!

І знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав усю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько «Гриця», а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. І знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiеi Украiни. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiвае хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.

На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

І довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Киiв, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор Андрiiвський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного – не покинуть Киева, а другого – знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.

Вже усi в номерi полягали спать. У великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: «Дашковичу! Чи ти спиш?!»

– Якого ти нечистого не даеш спать! – обiзвався спросоння Дашкович.

– Чи тобi нiчого не снилось?

– А тобi вже встигло й присниться?

– Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, – промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

– Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? – спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.

– Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, – говорив далi Дашкович. – Їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здаеться, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв ii в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiеi панни в моiй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неi, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз як оце ти!

– Бач, якi тобi птицi сняться! – промовив Воздвиженський. – А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця стоiть дiвчина з вiдром. Я ii ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неi були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: «Ходiм, серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит». От i веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палае свiчами. Народу в церквi повнiсiнько! А на амвонi стоiть претовста черниця в ризах i кивае до мене пальцем. Пiдходжу я з своею нареченою до черницi, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, – i я прокинувсь.

– Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, – промовив Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать води, щоб залить згагу й жар своеi фантазii.




II


На Братськiй вулицi, проти самого монастиря, iк полудню, була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю. Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий, розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком, в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був старий i його хазяiн Сидiр Сухобрус.

Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком, з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi, на аршин, стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя. Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва боки. Здаеться, хазяiн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злу думку поколоть злодiевi руки й лице, щоб не квапився темноi ночi на чуже добро.

Сухобрус мав двi дочки. Старша звалась Марта, а менша Степанида. Сухобрус овдовiв, i його дочки хазяйнували в господi.

Великий порядок i чистота в хатi й надворi показували, що Сухобрусiвни були добрi хазяйки. Дiм був багацько кращий всерединi, нiж знадвору. Свiтлиця була чиста, свiтла, просторна; стiни були помальованi ясно-жовтою фарбою; помiст був чистий, вимальований; через свiтлицю слався вузенький килим, витканий з чорних i бiлих ниток. На стiнах висiли великi картини на паперi, в чорних рамах. З однiеi картини виглядало лице Павла, на другiй картинi був намальований Кутузов з грудьми, так обвiшаними стрiчками й хрестами, що нiгде було й курцi клюнуть; з третiх рам виглядала якась цариця. На другiй стiнi висiв портрет якогось давнього Сухобруса в кунтушi, з прорiзаними рукавами наодкид. Всю свiтлицю дуже красила нова картина, вишита гарусом. На тiй картинi якийсь чорновусий циган, в одежi ясно-синiй й червонiй, вигравав на гiтарi. Рядом з циганом висiла дуже велика картина, де Ной, з бородою до пояса, благословив таких самих бороданiв, двох синiв, а Хам, чорнявий i з короткою бородою, одвернув зле лице од батька. На одних дверях був намальований вусатий i чубатий запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, – сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись гуляли запорожцi по дорозi до Межигiрського монастиря й до чернечоi ряси.

На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Киева, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди.

Обидвi Сухобрусовi дочки жили в дуже чистiй й свiтлiй кiмнатi. Сам Сухобрус жив у другiй кiмнатi з маленьким вiкном. Його кiмната була темна, обставлена двома довгими стародавнiми скринями з усяким добром. В кiмнатах було чисто, як в келiях у черниць.

Пiд самими вiкнами коло дому цвiли кущi рожi, бузку, жасмину, росли лелii, пiвонiя, пахучий канупер, оргинiя, синiли квiтки тоi, навiть росли кущi любистку, рути й барвiнку, неначе пiд вiкнами сiльських хат.

Сухобрус умiв малювать i став на ноги з свого малярства. Вiн малював простi образи, що купують тисячi богомольцiв з усiеi Украiни. Нiякий киiвський маляр не вмiв так догодить образами сiльським молодицям та дiдам, як Сухобрус. Його образи дуже кидались у вiчi своiми ясними червоними й синiми фарбами i принаджували натовп покупцiв. Нiхто не вмiв намалювати такого баского бiлого коня пiд святим Юрiем, такого страшного змiя пiд конем, намальованого зеленою й червоною фарбою, з ротом, повним вогню й полум'я! І Сухобрус мав уже свою крамницю з образами проти самого Лева, фонтана, дуже уподобного украiнським селянам. Забагатiвши трохи, вiн завiв вже й другу крамницю, рядом з першою, з усяким крамом. На старостi лiт Сухобрус почав слабувать на очi й мусив навчити малярства двох челядникiв, котрi сповняли його крамницю образами.

Пiд хатою в Сухобруса, пiд барканом у садку в холодку можна було кожного дня бачити великi мисники, заставленi образами, на котрих протряхали свiжi фарби.

Сухобрусовi дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарнi дiвчатка: кароокi, чорнявi, кругловидi, з ямочками на щоках. Вони кожного дня ходили до борисо-глiбського дяка з граматками й часословцями пiд пахвою. Марта була тiльки годом старша од своеi сестри. Але, маючи один зрiст, запнутi однаковими зеленими хусточками, зав'язаними пiд пiдборiддям по-мiщанськiй, в однакових котиках, критих ясно-зеленою матерiею, вони були нiби однолiтки-близнята. Пiсля дяковоi науки Сухобрус посилав iх до одного пансiону годiв зо два, де вони вивчились говорити по-великоруськiй, вивчились шити, й вишивать, i грати на гiтарi, як тодi була мода. На тому й скiнчилась наука й просвiта Сухобрусiвен. Сухобрус умiв читать тiльки церковнi книжки i часто загадував дочкам читати йому голосно «Житiя святих», а найбiльше печерських. Їх боротьба з злими духами здавалась йому надзвичайно цiкавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавцi з великою книгою «Житiй» на колiнах. Надiвши синi окуляри, в однiй сорочцi й без шапки, вiн сидiв в свята пiд гiллястою грушею, дуже рiдко перекидаючи товстi й здоровi листки «Печерського патерика».

Ще змалку Марта й Степанида були дуже схожi вдачею. Обидвi вони були дуже розумнi, чепурнi й веселi; обидвi були дуже упертi. Коли вони самi хотiли що робить, то не треба було й загадувать, а коли чого не хотiли, то нi батько, нi мати не мали сили iх присилувать. Обидвi вони були слухнянi, але траплявся час, що Марта або Степанида не хотiли подати матерi того, що лежало пiд рукою.

Ще змалку мiж Мартою й Степанидою не було прихильностi й симпатii. Вони гуляли вкупi, забавлялись, але не було мiж ними щироi любовi.

– Або з вас, дочки, будуть великi хазяйки, або – великi злиднi, – було жартуе Сухобрус, гладячи по головi своiх дочок.

Сухобрус помилився: з його дочок вийшли розумнi й хазяйновитi панни, з великою енергiею, з великою охотою до працi, але зате палкi й сердитi. Вони так добре держали дiм, так умiли дбать, як iх покiйна мати. Але зате часто доставалось од iх i старому батьковi. Вiн був у руках своiх дочок i часто не мав волi випити зайву чарку, як того не хотiлось дочкам.

В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi приблудились на Украiну з романтичною великоруською лiтературою. Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: «Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!» І, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли «голубочки», що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину пiсню: «Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили», перевертаючи украiнськi слова на великоруський лад. І вони справдi жалкували за тiею птичкою. І часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячноi ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. І звiдкiль вiн прилине? І який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений?

До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з своiх-таки купцiв. Всi знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав iх доволi i в скринi. І панни були гарнi. Але якось нi один не припадав iм до вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi, простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси.

Пишно убравшись, вони приходили кожноi недiлi до Братськоi церкви. Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих дверей до самоi дзвiницi i без церемонii оглядали кожну панну. Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами паничiв. Паничi iх знали на лице. Їх примiтили там Воздвиженський i Дашкович.

Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали чорненькими, других – бiленькими, iнших – гвоздичками або чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на Подолi не було рiвнiших, показнiших од iх. Великi на зрiст, пишнi й гордi на ходi, лицем щирi украiнки, чорнобривi й кароокi, вони справдi здавались розкiшними пальмами Індii мiж дрiбними дiвчатами.

Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм садку. На першiй алеi, недалечко од теперiшнього Царського дворця, трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй алеi. Вони примiтили, що слiдком за ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi алеi, чи спускались вони в долину, де тепер Шато, чи виходили на гору, паничi ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi; вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв.

Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать «Сизого голубочка» i «Бiдноi птички». А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. «А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?» – так думала кожна з iх. А чудовий тихий вечiр, а сине небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню – все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга.

Послалась нiч над Киевом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали «Звук унылый фортепьяна». І голоси iх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями.

Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли iх яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав iх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своеi долi до себе в гостi.

– Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаете? – спитав старий Сухобрус своiх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкоi, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на iх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi.

Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг iм назустрiч.

– Що там таке? Чи пожежа, чи що? – питав вiн дочок.

– Ой, тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! – кричали обидвi дочки.

Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiiв.

Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двое людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч.

А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поiв iх i чимало дочок повидавав уже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.

Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньоi доби. В iх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.

І за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.

Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як iм здавалось, нiби по алеi просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.

– Ой, братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.

– Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? – говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.

Притвор великоi Братськоi церкви не замикали лiтньоi пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.

– Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! – промовляв Дашкович.

Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.

Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у iх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеi i не академiчний корпус.

– Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив Дашкович.

– Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?

– Може, тут ректор уночi Богу молиться, як Степан Воздвиженський, – жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.

– Ой! хтось мене вдарив кулаком по лобi, – сказав Дашкович.

– Хто там ходить? – гукнув з усiеi сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.

– Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приемнi йому слова.

– Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своему садку в той час, то почув би його баса через улицю.

– Хто то ходить у моiм садку? Чого вам там треба? – гукав Сухобрус.

– Та своi! – обiзвались студенти.

– Хто такi – своi? – спитав Сухобрус.

– Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.

Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.

– Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував iх Сухобрус.

– Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! – обiзвався Дашкович.

– Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.

– Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – І вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.

– Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моеi оселi, хоч i поневолi.

Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на iх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч.

Марта й Степанида притаiлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив iх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала iм хмiль з голови. Їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.

– Нiчого, нiчого – те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академii не знатиме про те, – так втiшав iх хазяiн. – Прошу ж сiдати в моiй господi. А от i моi дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.

У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз iх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi.

– А ми сьогоднi бачили вас у садку, – загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.

– О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у своему садку, – обiзвалась Марта Сидорiвна.

– Яка гарна погода сьогоднi, – ледве промовив Дашкович.

– Дуже добра погода! – обiзвалась Степанида.

– Зрання було тихо i серед дня тихо, – говорив Дашкович.

– І вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, – говорила Степанида, спустивши очi вниз.

– А вас звуть у нас пальмами, – одрубав Воздвиженський басом.

– Якими пальмами? – спитала Марта.

– Пальмами! – одказав Воздвиженський. – Бо ви такi високi й гарнi, як пальми.

– Далеко нам до пальм, – обiзвалась Степанида, – спасибi за комплiмент!

Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав iх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись.

Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академii мае високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi Великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянськоi академii зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котроi розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.

– Дуже радий я, що ви заскочили до мене в гостi, хоч i пiзньоi доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? – казав Сухобрус.

– Були в гостях… та випили по однiй та по другiй… – промовив Воздвиженський.

– Молодим людям i молода рiч. І ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв.

Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись «Патерика» i «Житiй», вiн закидав на церковний язик.

– Як ваш хор гарно спiвае, – несмiливо промовила Марта.

– Ви, мабуть, спiваете? – спитав Сухобрус Воздвиженського.

– Спiваю басом, як можете догадуваться по моiй розмовi, – промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос.

– Який концерт буде цiеi недiлi, чи «Возведох», чи «Гласом моiм»? – спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу.

– Здаеться, «Возлюблю тя, Господи», – обiзвався Дашкович.

– Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! – говорив Сухобрус. – От, як у семiнарii на «вербу» криконуть на два хори «Кто Бог велiй»! Чудо, диво! Один хор загримить «Кто»! а другий знов пiдхопить «Кто»! та ще й пiдправить. Ой! Господи як гарно!

– Ми спiваемо тихiшi концерти, – промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв.

– І я люблю тихi, мелодичнi концерти, – промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вii i знов спустивши iх на щоки.

Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другоi кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадано пришилось познайомиться з пальмами.

Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своiх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро киiвське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс ii був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки.

Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську молодицю. В неi брови були товстi, очi великi. Таке лице бувае дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.

Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену.

– Чи весело гуляли сьогоднi в садку? – спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вii, як швидко блискавка ховаеться за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск.

– Дуже було тiсно на першiй алеi! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, – одказав вiн. І йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима. – І чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! – промовив вiн знов до неi. – Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!

– Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, – обiзвалась Степанида. – Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би.

– Нехай смiються! – одрубав Воздвиженський. – Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.

– Коли ж нам не можна буть нами, – лукаво промовила Марта i знов скоса блиснула очима.

– Чи багацько наук читають у вас в академii? – спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого.

– Ой, багацько! Так, що й полiчить трудно! – І Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.

– Ой, як багацько! І якоi треба голови, щоб знести все те! А чи е у вас така наука «Печерський патерик»? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас…

Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й е на свiтi, хоч Дашкович назвав iх багацько й дуже чудних. Їм стало нiяково.

– Є! – смiливо одказав Дашкович. – Тiльки не наука, а книжка.

– Книжка! книжка! В мене вона е! Сухобрус хотiв йти i принести «Патерика».

– Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж iм тi книжки й так не обридли в академii? – говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про «Патерика». Студенти зам'яли його слова.

– Як багато квiток у вашiм садку! – промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи у вiкно на квiтник.

– Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаемось тут у садку, – промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив ii лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неi, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоiв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!

«Яке в неi миле лице! – думав вiн. – Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках ii обличчя».

Мiсяць навiв на ii вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом.

«Яка вона тиха! Мов та голубка! – подумав Дашкович. – Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!»

І вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплив в його в душi проти волi, несамохiть.

– Чи спiваете ви? – якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка.

– Спiваю, тiльки не дуже гарно, – одказала Степанида. – Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.

– Спiваете й граете! – знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. «Моя суджена», – ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг ii.

Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, iсти схотiлось добре. Паничi iли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.

– Скажiть менi, паничi, – ви люди вченi – як-то можна розумом збагнуть так багацько наук? І все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академii, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться!

– Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, – говорив Дашкович.

– Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! – дивувався Сухобрус, випивши немало. – Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!

– О, за границею ще багато розумнiшi од нас! – говорив Дашкович.

– Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвнi з нами! – заговорив Воздвиженський. – Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращоi вiри, чистiшоi вiри, як наша.

– А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в «Житiях», – почав диспутувать Сухобрус. – І там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, киiвськi.

– Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! – сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. – Святий ваш Киiв, святий Єрусалим, а наша Москва ще святiша. Думаете, що у вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! – говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.

– Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, – благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. – Святий Киiв, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить.

Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.

– Ой ви, уми-розуми! – промовив смiливо Сухобрус. – Але, мабуть, не одгадаете: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадае? – Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.

– Нi! нi! – казав Сухобрус, трiпаючи головою.

– Треба додому йти! – обiзвався Дашкович.

– Нi! – трiпнув головою Сухобрус. – От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академii. Пiсля чаю – слiдуе – воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь!– промовив Сухобрус слова «Символу вiри».

Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.

– А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? – знов загадав загадку Сухобрус.

Ця загадка була не така мудра, як перша. Їi швидко одгадали, що не родивсь i вмер – Адам, родивсь i не вмер – Ілiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в Бiблii.

– О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив iх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.

– Що це у вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарii? – промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ное».

– Е! у вас, бачу, гiтара е! – промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. – А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, – сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.

– Я колись спiвала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

– Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай украiнськоi!

І Дашкович смiливо почав тенором «Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!». Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав украiнськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо ii спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать «Сизого голубочка». Голоси iх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.

– Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень «Горлицi»! От пiсня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлицi» дрiбно й голосно. До iх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.

– Заспiвайте ж iще нашоi пiснi, та жалiбноi-жалiбноi, – просив Сухобрус.

І всi разом заспiвали «Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?».

– Ой, не спiвайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пiсню. – Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! І мою молодiсть, i мою покiйницю, i моi лiта давнi, навiки минувшi!

Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали «Взбранной воеводь та «Многая лiта!».

В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

– Дашковичу! чуеш? – промовив Воздвиженський.

– «Час додому, час! забарилися!» – затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяiном i дочками. Всi випровадили iх у двiр i розпрощались з ними. Хазяiн i дочки просили студентiв не забувать iх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Киева, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.

Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось iм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини.

А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав:

– Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моеi господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!

Так говорив Сухобрус пiд впливом «Печерського патерика», начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком.

– Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! – промовив батько весело до своiх дочок i пiшов спать.

Вплив «Печерського патерика» з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця. Їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку!

Роса падала iм на коси, на лице, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали iх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило iх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожноi в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!

В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв.

– Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!

– Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, мае гарного баса, – сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця.

І батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. І Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровшим; iм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таiла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неi, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.

Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович – Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.

– Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неi брови, якi губи! Очi як огонь, губи як корали! А твоя Степанида… Ну що в неi гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.

– А в твоеi Марти брови як у молодицi, очi як сливи.

– Коли б пак у неi брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта – то краса схiдна, щира украiнка, показна, чорнява! В нас в Россеi нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! – говорив Воздвиженський.

Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тiеi ночi не ночували дома. Тiльки першоi-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели iх додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його «е, i ще й буде, ще й до того роздобуде!», що для своiх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для другоi дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час.




III


Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнспектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовноi iкони Братськоi Богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився Богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору.

Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом. Приiзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi. Зала та велика – на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених староi Киiвськоi академii i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в архiерейськiй мантii i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало негарне широке лице Кониського, з веселим усмiхом i здоровою бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича, котрий неначе тiльки що випив i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоерей Леванда з тонким орлиним носом, Гiзель, Смотрицький, всякi киiвськi митрополити. Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного украiнського гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академii Конашевича-Сагайдачного i Мазепи.

В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братськоi дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило як огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олександрiвськоi улицi вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку. Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйноi зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета безсильного, що, здаеться, його архiмандрити не вели, а мусили нести.

Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали «Царю небесний». Митрополит поблагословив членiв конференцii i студентiв i потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув iм рукою сiсти. Архiмандрити i протоереi сiли кожний по чину, неначе хто iм порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до студентiв.

Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, здаеться, слухали, понагинавши голови. І на стiнах давня академiя дивилась на все те своiми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй.

– Ану, виходьте екзаменуватися, моi земляки! Гей, туляки! Виходьте! – викликав митрополит вже не по списовi.

На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як Колос Родоський, Воздвиженський.

– О! – промовив митрополит до Воздвиженського. – Одвiчай ти поперед усiх.

Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель. Вiн почав розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись.

– Годi, годi! – промовив митрополит. – А розкажи, як учив Гегель про Христа i християнство?

Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий ступiнь абсолютноi iдеi, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть Бога з чоловiком, i почав знов збиватись.

– Ну, чого ж ти плутаешся? – смiявся митрополит. – Адже ж Гегель був еретик?

– Єретик, ваше високопреосвященство, – потакав Воздвиженський.

– Значить, вiн був дурень!

– Був дурень, ваше високопреосвященство.

– От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. – І митрополит насправдi записав йому найбiльший бал.

– А молитву Христову знаеш? – питав далi митрополит.

– Знаю.

– От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi – Гегелi, Канти, Шеллiнги – все то еретики, все то легкодуми, – промовив митрополит, обертаючись до професора фiлософii.

– Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, – знов почав одвiчати Воздвиженський.

– Останнiй, – перервав його митрополит, – ну, слава тобi Господи, що останнiй, i коли б iх уже бiльше й не було. І чи вмер уже?

– Вмер…

– Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, – промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти.

І Кониський, моргаючи своею бородавкою на носi з золотих рам, здаеться, смiявся своiм польським лицем з тiеi конференцii. І Феофан Прокопович, з своiм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцiею i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи своiм аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцiею. Його лице неначе зажурилося.

В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаiвську лавру. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.

– Буде з тебе! Добре! Дуже добре! – промовив митрополит. – Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй.

Студент узяв еврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-еврейськiй i держав книжку догори ногами.

– Ану, прочитай i переложи!

Студент мовчав. Професор еврейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся.

– Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати.

– А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитае. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав.

За його прочитав сяк-так його товариш.

– Що ж з тебе такий поганий гебраiст? А попробуй по-грецьки! – говорив митрополит. – А дайте i менi книжку!

Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав ii до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.

– Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!

Студент вийняв бiлет по церковнiй археологii i почав розказувати про стариннi будування в Азii й в Європi, назвав iх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв.

– І яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi – евреi! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни!

Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академii вже почав падати, що туди входить европейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.

Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Киiвська академiя на опорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академii. Його тiнь, прикована до полотна, нiби думала: «І що то за люди прийшли й вийшли з моеi академii? І на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моiм дiлом, моiм твором?» І чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди якоiсь чудноi мiстерii чи комедii? Всi тiнi значних учених давньоi академii, всiх писателiв, всiх оборонцiв украiнського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами – нiби й справдi дiло робили!

У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцii, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, iли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота![1 - На многi лiта, владико! (Грецьк.)] При свiтi ясних зiрок виiхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли тихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. І Братство, i корпус академii, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх украiнських учених дивилися на той чудний поiзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Украiну, там тепер хтось чужий справляе Сатурналii, справляе комедii на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi, i в повiтрi вiяло теплом, i пахло квiтками й тополями… Тiльки гори киiвськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв… Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiе дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академii бакалавром.

Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в ченцi.

– Не можу, – одмагався Воздвиженський, – бо маю вже наречену. Вона дочка одного киiвського протоерея.

Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того протоерея, але жениться там не думав, бо протоерей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.

– Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своею власною особою пiддержувать руськоi церкви в санi ченця.

– Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Киевi, – просив Воздвиженський.

– Добре, – промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний.

Йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшоi дочки. Всi заговорили, що вiн на iй жениться. І вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Киевi, але навiть професором в академii, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоерея.

А тим часом про сватання Воздвиженського на протоереiвнi вже усi говорили. Протоерей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузькоi губернii. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця. Протоерей закупив багацько вина й усяких наiдкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно мае собi молоду. І протоерей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!

Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоереiвну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса.

Сухобрус пив чай з своiми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання.

– Добридень вам, Сидоре Петровичу! – промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого.

– Доброго здоров'я вам, Степане Йвановичу! – обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.

Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; ii чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила своi тонкi губи.

– Давно я був у вас в гостях! – промовив Воздвиженський.

– Давно! – знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.

Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.

– Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, – зачiпав ii панич.

– Нiчого – те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.

Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив ii завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Їi великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила ii очi сльозами.

– В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академii. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! – просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.

– До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, – промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.

– От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, – промовила Степанида.

Воздвиженський бачив, що хазяiн i дочки такi холоднi, неначе iх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в своi руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить.

А Марта все сидiла непорушно та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини. Їi лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей.

«Треба починать дiло або втiкати!» – шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: «Яка вона добра! Яке в неi м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! – треба приступать!»

І вiн приступив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа в академii скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.

– Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! – промовив Воздвиженський.

Марта розридалась. В неi набралось слiз повнiсiнькi очi; вона була рада, що трапився випадок вилить iх, i бiльше не держала iх.

– Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! – промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякоi церемонii.

– Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своiми домами, з садком, з грунтом? – почав будущий зять.

– А так! В мене двi дочки, як ви знаете. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоiть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моiй смертi Степанидi зоставлю флiгель…

– Чи ми ж помиримось?

– Треба мириться… Тiльки ви знаете, що я своiх дiтей не зобижу. Що маю, те усе iх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, – про мене.

– Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, – промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. – Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова – золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi…

Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.

– Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. – І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту – так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому свое слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав ii за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на його. Одна Степанида була невесела тим, що Дашкович не просив i досi ii руки, а може, й тим, що не ii сватав Воздвиженський.

– А ми чули, що ви посватались у протоереiвни? – спитав Сухобрус.

– А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.

– Навiщо? Недобре! Їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.

Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.

– Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.

– Яку новину?

– Що я посватав твою Степаниду!

– А ти ж женишся на протоереiвнi?

– На якiй протоереiвнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну – Сухобрусову дочку! От що!

– Неправда твоя!

– Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й мое весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!

І Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.

– А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський. – Йди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряеш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.

Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоерея. Воздвиженський своiми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоiлось зовсiм iнше дiло.

– Одже ж ти й справдi капосний!

То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.

– Та чого ти стоiш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твоi заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степаниду?

– Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! – шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.

Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своему щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками. В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наiдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок i зятiв.

– Ой ви, моi дочки, як голубочки! грали ви й спiвали «Сизого голубочка», доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi моi, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами… як самi знаете. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, моi уми-розуми!

І старий батько не мiг натiшиться своiми вченими зятями: все обнiмав та цiлував iх.

– Та годi вже цiлуваться! – промовив Воздвиженський. – Давайте ще будемо пити!

– Давай, зятю, й пить! І пити – вмерти, i не пити – вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.

Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця.

– Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете моi. Недурно ж менi цiеi ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. І котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моему дворi. І тi гiлки перед моiми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моiми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли овощi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, й обсипались перед моiми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло мого двора! Все так i зазеленiло перед моiми очима. Я набрав повну хустку пахучих яблук i груш та й думаю: «Понесу же я своiм дочкам». Та й на тiм i прокинувсь!

– Чи не читали ви того вечора «Патерика Печерського» або «Житiй святих»? – спитав Дашкович.

– Е, уми-розуми! То не од «Патерика»! То од Бога i святих печерських!

– Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? – питали дочки. – Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi.

– Якби пак сподобив Господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi люди, не уподобнi Богу, – промовив Сухобрус напутюючим тоном.

Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько й гостi поздоровляли iх з заручинами.

Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на гiтарах i спiвали. До iх пристали й паничi. До пiзньоi ночi було в Сухобрусових горницях весело, до пiзньоi ночi грали й спiвали.

Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались разом в Глiба-Бориса.

Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi своею красою. Бiле убрання було iм дуже до лиця. Нiколи до iх не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць Шехерезади, так багато було сценiчного, схiдного в iх зростi, в iх оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому вбраннi.

Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову книжку проповiдiв i пошанував iх словом якогось святого отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю i супружниця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополитанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: «Жена да убоiтся своего мужа». Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi.

Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому. Гостей було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й iли, але позаочi звали Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив одну дiвчину й женився на багатiй купчисi.

Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не тiльки познайомиться з вченим миром, але навiть породаться!

Вже свiтом роз'iхались гостi по домах та все тихенько говорили, як то на свiтi не до ладу бувае, що одну нiби кохае, а другу бере за жiнку. Все тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну жадобу при сватаннi. Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його план так удався, його дiла так йшли до ладу, що вiн був щасливий, вигравши право на дуже вигiдне мiсце мiж людьми.

Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. І того ж таки мiсяця вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв.

Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одноi в гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й Степанидi не зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було почуть в iх домi спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до ладу з чоловiчими в пiснях великоруських й украiнських. Старий батько часто навiдувавсь до дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм боцi новий дiм рiс вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi росла незгода. Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками – й хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й дрiбно перекидались словами про хазяйськi речi… Сухобрус чув те i звелiв майстрам поспiшать з новим домом.

– Дочки моi, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно. Добра мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все мое буде ваше – пополовинi, – так вговорював Сухобрус своiх дочок, сидячи в старому флiгелi коло одчиненого вiкна з великим «Печерським патериком» в руках.

Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своiми руками першi деревця в новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку, мав iх за добрiших людей, а зятя – за розумнiшого чоловiка. Старша пара догадувалась за те й почала озираться на всi боки i скоса поглядать на батькiвську прихильнiсть до молодшоi пари.

Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство своiх зятiв, Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю. Дашкович швидко визначився мiж професорами своiми лекцiями по iсторii фiлософii i пiддержав репутацiю тiеi науки, котра все стояла в академii дуже добре. З кожним роком його лекцii були луччi та луччi, з кожним роком росла його репутацiя. Молодi студенти, приiхавши з усiх кiнцiв Росii, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторii було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль.

Не можна забути впливу його одноi репутацii на молодих студентiв! Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторii, держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки голов, неначе по електричнiй течii, раптом i разом схилились уперед, насторочившись слухать. І цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв.

Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна голова стала свiтлiша й яснiша.

Дашкович недовго й був в академii. Його добра слава пiшла скрiзь; i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й за Киевом, вiн потiм перейшов в Киiвський унiверситет.

Воздвиженський не любив науки, не поважав ii, мав ii тiльки за спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неi через це грошей, iжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i досягав до цiлi, кинувши набiк науку.

В авдиторii одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав старi листки своiх лекцiй i клав iх перед собою. Тi лекцii були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у iх i словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од якоiсь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались. Ззамолоду вiн просто читав лекцii з тих листкiв. Але, не змiняючи iх нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив iх напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пустих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожне, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами.

Студенти, як звичайно бувае, почали записувати його лекцii, але швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло самiсiнькоi кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка.

Авдиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити на його лекцii, а щоб авдиторiя не була зовсiм порожня, вони ходили по черзi по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своiх слухачiв.

Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв улiзти в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову, постерiгаючи кожний його замiр. І виходило так, що нi один ректор не обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на побiчну службу в академii. І Воздвиженський кожному ректоровi встигав зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. І за все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Воздвиженський, з орденом на шиi, мав право сказати: «Академiя – то я!»




IV


Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був iх новий дiм на два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться у вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами. Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки праотець Ное з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами.

Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над книжками до пiзньоi ночi. І не раз Степанида пiзньою добою входила в кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику.

– Та вийди-бо в залу! – говорила до його жiнка. – Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?

– Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.

– Не дiло нам голова, а ми голова дiлу!

І Степанида без церемонii брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала iй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.

– Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, – говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа.

І часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неi нiякоi вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима.

– Одже життя мое не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартуе з жiнкою. – І ii знов взяла зависнiсть до своеi сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

– Розкажи менi, Василю Петровичу, що ти думаеш i пишеш? – спитала раз Степанида, побачивши, що ii чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi.

– Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, – одказав вiн, осмiхаючись.

– А може, й помiститься! – промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать.

Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать iй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiеi сили й зареготалась на всю хату.

– Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила! Чи й твоi студенти так тебе розумiють, як я?

– Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказати що-небудь про Спiнозу або Локка?

– Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе голова не крутиться од тiеi фiлософii?

– Нi, хвалить Бога.

– А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини. Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабiнету!

Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечiр з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював ззамолоду, навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з його фiлософською думкою й поважним прямуванням його розуму.

Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида найняла на цiлий вечiр чотири музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв iз знайомими купцями. Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет, поховать своiх грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i розмовляв з молодими дамами.

Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторноi зали. Дашкович дуже одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.

Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за своiми книжками зовсiм, мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi, поплiвся до своеi дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього, заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодоi купчихи, вiн так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкоi сукнi, одiдравши великий шмат од самоi талii аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й европейськi генii! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.

На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi.

– Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! – промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. – Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив вiн, ледве одсапуючи.

Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простятся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неi пробачення. Купчиха осмiхалась, говорила: «Нiчого, нiчого – те! То в танцях звичайна рiч». Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; ii уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!

– Що це ти так пiзно схаменувся? – спитала в його жiнка.

– Коли я тодi якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене!

Одначе, невважаючи на свое зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоiть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.

Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i ii почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грае в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: «А що, чи багато карбованцiв продув у карти?»

Їi рiзкий, неспокiйний голос, ii насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своеi жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.

– А тобi нащо? – тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

– Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.

Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.

– Степане Івановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.

– То йди собi, а я трохи пограю.

– Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твоi вибачать за твою жiнку.

Воздвиженський зирнув на ii лице. Їi брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своему.

– Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.

– Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! – промовила вона, i голос ii проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.

– Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неi.

В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

– Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! – промовила вона, аж трохи крикнула.

Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.

Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: «Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi Господи, що моя жiнка не така!» Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.

– І скажи ти, на милость Божу! І нащо ти граеш в карти, коли ти бiльше програеш, нiж виграеш? – спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом.

– А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? – обiзвався Воздвиженський.

– Як то яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить?

– А нема тобi дiла! Твое дiло он! Дитина, колиска та кухня!

– Менi нема дiла! – крикнула Марта, i ii великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. – Є менi дiло! – промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.

Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка мае не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить ii.

– Чого ти кричиш на мене? – гуркнув вiн басом.

– Кричу, бо ти винен! Де твое жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маеш i скiльки маеш?

– Нащо тобi мое жалування?

– На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знати, що ти заробляеш i що маеш. Я й досi за твоi грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твоi грошi, а ми живемо на моi грошi, що наймаемо нижнiй етаж.

– Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!

– Ба будеш! ба мусиш! – промовила вона так твердо, наступаючи до його, що вiн мусив оступиться назад. Вiн побачив, що не переможе ii словами й криком.

– Йди спать! – промовив вiн спокiйнiше. – Завтра буде доволi часу. Наговоримось, коли схочеш.

– Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програеш, то потроху. Своi грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.

– Еге! то ти собi понашиваеш дорогих суконь, та сього, та того!..

– Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого можна обiйтись.

– Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi «Сизого голубочка» або «Соловейка»!

Цi слова допекли ii до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до своеi кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. «А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi пiснi спiвать».

Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своеi жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра?

Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiнне небо, закрите важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартиноi спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на ii лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi дивились смiливо й неласкаво, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло вчорашне завзяття. Воздвиженський заговорив до неi; вiн боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своему язиковi. Голос ii був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони.

– Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?

– Нема менi часу сердиться, – промовила вона рiвним твердим голосом.

В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала ii на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала горничну й звелiла iй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воевода вiйськом. Пiд ii оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своему мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала ii нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю.

Напоiвши чаем свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своему мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.

– Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моiх паперiв.

– Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.

– Нехай буде гидко! Що тобi до того! І не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.

Невважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збирати книжки, складать iх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.

– Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своему мiсцi. Ти менi помiшаеш папери!

Змахнувши рушником подекуди порох, Марта вийшла з кабiнету.

Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню своi жовтi лекцii, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив. В його на шиi не було галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлоi сорочки.

– Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, – сказала йому Марта.

Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.

Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцii з його думки не виходило гнiвне й люте жiнчине лице.

«Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! – вертiлось у його на умi. – Так оце та Марта, що виросла пiд впливом “Печерського патерика” й чудовноi Братськоi iкони Богородицi?»

Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи ii начисто.

Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашне скiнчилось i що жiнка мае собi щось на умi.

Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода ii була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь.

– Степане Івановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.

– Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.

– Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Івановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!

– А як я не дам! – сказав Воздвиженський трохи сердито.

– А як менi треба? – одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. – Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаеш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадае.

– То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка…

Марта зблiдла. Очi ii з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст.

– То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей!

Їi голос перервався. Од великого гнiву iй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котроi насмiлився б йти тiльки той, хто не зумiв би того прочитать на ii лицi.

У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.

– Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба?

І з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгла в спальню. Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неi сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своiм голосом.

Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi.

– На тобi на твоi капелюшi! – промовив вiн i оддав iй грошi.

«От i вибрав богомолку!» – думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет.

Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.

Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi дуже приставали до ii чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.

Вертаючись додому, Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця iм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до ii лиця, що вона вдвое покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другоi руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своему допотопному чiпку.

Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.

– А що! чи бачиш, як у людей бувае! – говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiею, то другою рукою з поначiплюваними квiтками. – А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!

– Дивлюсь i бачу! – промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.

– Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! – казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.

– Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.

– Тямиш ти! – i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав iй до лиця.

– А що? бачиш?

– Бачу! – обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому ерусалимлянку, невiсту «Пiснi над пiснями».

– Ой ви, дочки Єви! – сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

– Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуеш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу!

І фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив доставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцii i замiсть Канта втирив – Степанида, засмiявся сам до себе та й покинув роботу.

Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi своi закупки, не похвалившись навiть перед ним.

– Хоч покажи, чого накупила, – сказав до неi Воздвиженський.

– Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуеш, розказувать менi, що робиш, – одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючись по хатi й не дивлячись на його.

Воздвиженський вгадав, що не вдоволив ii, одначе все-таки сподiвався од неi ласки й сякоi-такоi дяки.

– Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.

– Ти думаеш, а я не думаю, – тихо обiзвалась Марта.

– Чом же ти не думаеш?

– Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.

Воздвиженський постерiг, що не вблагав своеi жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

– Марто Сидорiвно! – крикнув вiн. – Я велю… я попрошу на сьогоднi гостей!

– Степане Йвановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло iх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поiдуть! – Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що мае його слова нi за що.

– Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своеi жiнки нiчого такого!

– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.

Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.

Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав ii за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своему все, нiколи й слова не сказавши про те своiй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира украiнка, Марта зовсiм не була зугарна по своiй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, iй бажалось всiм правувать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить ii: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандритiв, котрi колись могли стать йому в пригодi.

Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Вони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержують сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравii.

Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наiдками. Воздвиженський вертiвся коло iх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.

Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своiми великими очима.

– Та вийди, будь ласка, до гостей!..

– Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос. Їi лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неi аж пашiло вогнем! Здаеться, нiби вона вся стояла в полум'i з головою.

Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку ii лиця, в кожнiй фалдi ii одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.

– Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому навздогiнцi.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.

Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяiном.

Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер ii постерiг… Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральноi втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неi пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.

– Наробила ж ти менi сорому! – сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.

Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неi поменшало.

– Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приiдуть, i нап'ються, й наiдяться.

– Як же я буду пiсля цього дивиться iм в очi?

– Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.

– Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на мое мiсце!

– Хто його зна, яке там твое мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твое мiсце.

Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

– Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаеш, i скiльки грошей достаеш, i де iх дiваеш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуеш, i редактором.

В словах ii почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

– Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?

– А менi здаеться, що моi дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.

– А менi здаеться зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав хоч з самоi цiкавостi!.. А то ти ховаешся од мене, мовчиш, маеш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляеш? Чи я знаю, де ти все те дiваеш? Чи ховаеш його дiтям, чи гайнуеш, пускаеш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маеш за темну купчиху… Та потривай! І я не така темна, як тобi здаеться!

Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неi. Завзяття знов блиснуло блиском з ii темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.

– Ой ти, Боже мiй! – крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. – До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? – спитав вiн у Марти, згорнувши руки й дивлячись iй у вiчi.

Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти менi, на милость Божу, що з тобою сталось? – спитав у неi Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неi.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.

– Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

– Ти камiнь, а не жiнка!

Вiн довго ходив по своему кабiнетi та все думав та думав… Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряеться йому, але командуе ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускаеться й падае пiд Мартин черевик. Вважаючи на ii вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти ii.

«Чи не вдiе чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його… Може, вiн своiм «Патериком» та патрiархальним впливом вижене з неi той дух вередiв».

Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома – жалiться на свою жiнку.

Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своiх дочок, але, покладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить ii.

До пiвночi Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм'якшив ii серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.

Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.

– Як сьогоднi погано надворi… – сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.

– Сiдайте ж, тату! Чого ви стоiте?

Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiе сказать.

– Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…

Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

– Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

– Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'i.

– Нехай вибачае. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.

Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.

– Марто! ти еси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелiв: «Жена да убоiться свого мужа», – так глаголе Святе Письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiе вiтер.

– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?

– Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина – не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

– Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаете змалку; ви знаете, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

– Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймае на тебе руку…

– О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!

– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.

– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленькоi, – сказала Марта, осмiхнувшись. – Вiн, тату, мене зневажае, мае мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалуе давать менi до рук грошi. Вiн од мене таiться, а я од його не таюсь.

– Який тепер свiт настав! І все-то слiдкують, вислiджують!., кмiтять! Чи поважае, чи не поважае пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой Господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!

– Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос ii пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.

– Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

– Бо ви, тату, микаетесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшаеться, бо й третьому достанеться.

– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своеi хати.

Йдучи з лекцii, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таiлась вона, але ii очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiе, навiть трохи глузуе з його. Його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'i й послухання жiнки Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки ii воля.

Смачно пообiдавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямуе. То була його прелюдiя.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до дiла.

– І чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить Бога, не вбогi; маемо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.

– Отак i я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогi, маемо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'емо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас е вже сiм'я…

– Ще й бiльше буде, – перебив ii розмову Воздвиженський.

– Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство свое повести, як би якiсь плани зробить. В нас же е батько, а що батькове, те наше.

– Ти розумно говориш, Марто Сидорiвно!

– Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було в Киевi! Та й таких нiхто й не запам'ятае нiколи! І дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маемо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…

– А ти, Марто, хiба дещо придбала?

– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробiток добрий. А ти ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

– Є там трохи зайвих грошенят, – промовив Воздвиженський знехотя якось.

– То оддаймо, що маемо зайве, в банк, – сказала Марта.

– Про мене, оддаймо!

І вони разом, неначе змовившись, пiшли в своi кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.

– Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. І вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обое були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

– Завтра я сама одвезу грошi до банку, – сказала Марта.

– Про мене, й одвези! – одказав iй Воздвиженський, оддавши iй до рук всю суму.

– Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбаеться в нашiй фамiлii, як помре наш старий батько! – сказала Марта.

– А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгортувать крам та мiрять матерii аршином.

І Воздвиженський обперся обома руками об стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерii на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерii.

– Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?

– А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.

Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.

– Заспiвай, жiнко, якоi-небудь! Давай на радощах згадаемо давнину!

Марта почала спiвать: «Катя в рощице гуляла». Їi голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.

– Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? – питала Марта. – До того часу слуги будуть вольнi.

– А коли ти того хочеш, то й покличмо!

– Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час… зовсiм недобрий…

– Еге! зовсiм тодi не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.

І довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки вечора побiгла до сестри.

– Сестро! чи ти пак знаеш, що мiй Степан Іванович став зовсiм iнший?

– Невже! – сказала Степанида.

– Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до рук. Завтра одвезу в банк. А твiй як?

– А мiй такий, як i був… Як почав раз дiлиться зо мною своiми мислями та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не заснула. Все сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь ховае, i добре ховае од мене, i дае видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рiдна мати!

– Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своему постановила. Я йому виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись i ти до свого, та причепись добре!

Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському i як з ним погодилась.

– Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! – сказала Степанида. – А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то й грошi е, а як для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його!

При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в кабiнет.

– І скажи ти менi, на милость Бога! Чи е в свiтi така безщасна жiнка, як я? – так почала Степанида Сидорiвна.

Дашкович пiдвiв голову й дивився переляканими очима на свою жiнку, витрiщивши на неi очi.

– Що з тобою сталось? – спитав вiн ii.

– Що зо мною сталось… Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав менi свiт. Чи так же бувае в других людей? Чи так же живуть Воздвиженськi?

– А як же живуть Воздвиженськi? – спитав вiн у жiнки.

– Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти даси в придане дочцi оцей фiлософський хмиз? А Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра насправляла собi модноi одежi. А ти про мене, молоду, не дбаеш; i сам не вбираешся по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! І бог зна, де ти тi грошi дiваеш? Хiба ж я за те знаю? Га? Скажи? Скажи?

Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в руки жiнцi.

– На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих колоскiв i рож, скiльки хочеш, та дай менi спокiй, – сказав вiн i сiв знов за стiл.

Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi.

– А бач! – сказала iй Марта.

– Бачу! – промовила до неi Степанида.

І Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку…

?

Тим часом Сухобрус старiвся i впадав у мiстицизм. Вiн дуже часто почав iздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братськоi чудовноi iкони Богородицi i натщесерце в недiлi i в празники пив почаiвську свячену воду. Вiн мав багацько знайомих ченцiв у лаврi i на пещерах, заходив до iх в келii, сповiдався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку пiд деревом на печерських горах. В його флiгель все частiше навiдувались сивi ченцi, русявi й чорнявi молодi послушники. Дочки й зятi бачили те й страхались тих ченцiв, щоб вони не порозносили дечого з флiгеля на монастир… Сухобрус часто справляв у себе панахиди i все глибше та глибше зачитувався в «Житiя святих».

Раз, начитавшись про спокусу од бiсiв, Сухобрус лiг спати й прокинувся опiвночi дуже переляканий. Тiльки що вiн заплющив очi, а йому уявилось, що хата освiтилась, як блискавкою. Вдарив страшний грiм, i раптом одчинились дверi i всi вiкна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчиненi дверi вступив якийсь святий, а за ним янголи. Вiн очмарiв з дива. Коли придивиться вiн, аж у того святого курячi ноги, а в янголiв крила, наче в кажанкiв, ще й у всiх ззаду тяглися довгi хвости. Оглянувся вiн на вiкна, аж туди заглядали престрашнi голови: цапинi, i курячi, й собачi, та всi з цапиними бородами i в нiмецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотiв грiм, i всi чорти поперекидались панками з хвостиками й рiжками i почали стрибать навкруги Сухобруса. Дiдьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпiсля кинулись на Сухобруса й почали його душити.

Прокинувся вiн блiдий як смерть. Пiт лився з його лоба. Вiн був такий втомлений, нiби й справдi гацав по хатi з тими дiдьками. Спросоння вiн так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбiгли з свiтлом i почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаiвськоi води; вiн напився, помазав собi очi й груди i почав молиться та хрестить вiкна й дверi. Одна наймичка побiгла й збудила Воздвиженського; вiн прибiг i почав заспокоювать Сухобруса.

Од того часу Сухобрус боявся сам спать i клав у своiй кiмнатi одного прикажчика. Зятi й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всi книжки.

Тiльки що Сухобрус пiшов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флiгель i познаходили прездоровi книжки «Житiй» та «Патерика». Напнувши на плечi бурнуси, вони позабирали тi книжки пiд пахви й винесли з хати, так що й наймички навiть того не бачили. Вони ледве дотаскали iх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самiсiньке дно.

Вже не швидко оглядiвся Сухобрус за книжками. Пiсля того страшного сну вiн був втратив смак до iх, але якось зоглядiвся – i не знайшов книжок. Вiн почав питать в наймичок, в прикажчикiв, але тi одмахувались руками: казали, що тi книжки iм зовсiм нi для чого не потрiбнi. На зятiв, на ченцiв вiн не мiг i подумать i впевнився, що хтось чи вдень, чи вночi улiз у вiкно i покрав усi книжки.

Сухобрус усе ходив та бiдкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постерiг, яку вартiсть мали тi книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку «Житiй», вiн пiшов до Сухобруса в флiгель.

– Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обiруч.

– Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви ii достали? До смертi буду молиться за вас Богу!

– Купив на точку! Мабуть, ii продав той, хто вкрав у вас.

– Буду ж я кожного ранку забiгать на точок, може, й iншi книжки набачу.

– Не бiгайте, тату! Нехай вже я сам бiгатиму молодшими ногами.

– Спасибi вам, дай вам Боже здоров'ячка! – говорив Сухобрус, обнiмаючи його й цiлуючи.

«Добре дiло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише флiгель менi одному…»

– Степане Івановичу, найму за вас акафiст Братськiй Богородицi.

– Про мене, тату, наймiть, тiльки не дуже лиш читайте цi книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.

– Еге! смiйтесь, смiйтесь! Ви добре знаете, що не до кожного дiдьки приступають… Бо не кожного Бог благословить… Хто недобре робить, до того, певно, вже й дiдькам не треба приступать.

Сухобрус своi сни вважав за милость Божу й думав, що то вiн вже присвятився. Вiн почав ще частiше iздить в лавру; ще бiльше ченцiв i слимакiв приходило до його в гостi.

Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на iх самих флiгель. Марта почала пiдлещуваться до батька, дуже часто бiгала до флiгеля i таки не втерпiла: попросила одписать флiгель iм самим. Батько вволив ii волю: одписав в духовницi Воздвиженському флiгель, а все, що було в флiгелi, i всi грошi, якi мав, вiн звелiв роздiлить пополовинi.

Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного мiсяця вiн готувався до смертi, говiв, сповiдався, наймав акафiсти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям i часто годував i напував ченцiв та послушникiв. Вiн так вiрив у свою добрiсть, у свою чистоту, що як заслаб, то спокiйно дожидав смертi. Всi його думки давно покинули землю. В останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь в безкрайньому небi. В неясних, в розлитих формах йому з'являвся той свiт, нiби безкрае, глибоке, сине небо, де нiби плавали цiлi полки прозорих янголiв у легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях, – де на чорних хмарах стояли дiдьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись полiцейськими конторами, повними рогатих i хвостатих дiдькiв. В надзвичайнiй красi з'являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тiею брамою вiн неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли рiки з кришталю в золотих та срiбних берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляе в душi справдiшне почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться, той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонiею музики, святих пiсень, шуму кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиеiсь помочi. Вiн усе просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.

Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А тим часом дiти заспiвали iншоi пiснi, як настав час дiлиться батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.

В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали батькiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля. Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддаеться самим Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу опам'яталась.

– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марта. – То це така твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.

– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном i духом невинна.

– Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться, – говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.

– Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я винна, коли Бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.

– Навiв Бог на таку думку, якоi треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичiв.

– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та й годi! І дiм нехай буде пополовинi! – сказала Степанида, махнувши рукою i пiднявши голос з останньою фразою.

– Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i землю держати! Дiм буде наш, бо й стоiть на нашому подвiр'i.

– А я кажу, що не ваш!

– А я кажу, що наш!

– А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слiв так би i сталось, як вона скаже. – То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю.

– Ще й на те, сестро, не приставай!

– Бо пристаю! Що правда, то не грiх!

– Була колись правда, та заiржавiла.

– Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духовницi так написано, – обiзвався Дашкович, – що ж маемо дiяти, коли так розпорядився небiжчик. Маемо собi опрiчне житло, та й житимемо якось.

– Розпорядились живi, а не мертвi, – сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов i Дашкович.

Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.

Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, – все те було знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду. Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки, каструлi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Не стало хазяiна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали по помостi, а мухи покинули хати i своiм гудiнням не ворушили мертвоi тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика картина Ноя з синами стояла на перинi i своiм стародавнiм сюжетом ще бiльше натякала на смерть i спустошення.

На те кладовище, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що так недавно була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки. Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний; там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться. Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi, згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.

Вже сонце високо пiднялося над киiвськими горами, а вони все дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд шум i лепетiння жiноче зовсiм задумався i перелетiв думкою в трансцендентальний свiт фiлософii. Вже сонце пiшло за киiвськi гори на захiд, а невтомленнi сестри все гомонiли, сперечались та все дiлились.

– Киньмо та ходiм обiдать! Нехай йому нечистий! – крикнув Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати.

– Потривай трошки! ще й зосталось тiльки, що подушки та перина, – промовила Марта.

– Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте сьогоднi, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський i знов сiв на скриньцi.

Марта i Степанида приступили до подушок i почали iх ворушить. По хатi пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, пiдiймаючись проти сонця.

Всi закашляли й затулили носи.

– Як же ми теперечки подiлимо постiль? – спитала Марта.

– А так подiлимо! – одказала Степанида. – Ти, сестро, вiзьмеш перину, а я вiзьму три подушки.

– Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. – Коли менi припадае перина, то нехай же буде моя й одна подушка.

– Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! – сказала Степанида.

Подушка й перина були дуже гарнi й великi, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м'якi подушки.

– То як же це воно буде? – спитала знов Марта.

– А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро, бери двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину.

– Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, вiзьми двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину, – сказала Марта.

– Сестро! грiх тобi Бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла флiгель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.

– Сестро! сама ти гнiвиш Бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiж-чик, царство йому небесне, одписав менi його? – сказала Марта.

– Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобi батько? – промовила з запалом Степанида.

– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери двi подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою, а ти бери двi подушки, – промовила Марта, не постерiгаючи помилки свого язика.

Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогiзм, якого навiть не вигадала Давня Грецiя. Його дуже це вразило, i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку штуку.

– Або ти, тату, iдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти iдь у лiс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаеш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самi морочимось, а тобi й гадки нема! – І Степанида потягла Дашковича до перини. – Дивись! Що це? – спитала вона його.

– Перина, – промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.

– Перина! – передражнила його жiнка. – Сам ти перина! Подiли лиш мiж нами оту перину, тодi скажеш – перина!

Дашкович задумався i згодом промовив: «Нехай буде вам обом по пiвтори подушки i по однiй половинi перини».

– Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж iх можна дiлить так? – промовила Степанида з серцем.

– А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить й докупи складать?

– Бог зна що верзеш ти язиком!

– Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i перини дуже цiкавий силогiзм?

– Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр близько, – сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i Дашкович, а за ними мусили вийти й iх жiнки.

І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руiни Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. І смутно дивився праотець Ное з синами з картини на людську суету i кориснiсть, на руiни недавнечко помершоi навiки жизностi.

На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель, знов увiйшли дочки й зятi. Воздвиженський так само держав у руцi великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашем над тими словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно, були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була легка, як пiр'iна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж пiдскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували iх обох.

– Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? – спитала Марта.

– Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, – одказала Степанида.

– Треба дiлиться, – машинально промовила Марта тi самi слова. – Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! – аж просила Марта.

– Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! – просила Степанида.

Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i сказав:

– Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти того нема чого суперечить.

І вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.

Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з iх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гостi одна до одноi. Зате Дашкович i Воздвиженський не вважали на непомирливих своiх жiнок i жили в згодi так само, як i переднiше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своiх унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Вiн був цiкавий не до однiеi фiлософii, i другi науки звертали на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи паперу, списанi його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що весь Киiв, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр. Царський садок, шосе над Днiпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роем вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра неначе була десь захована для його пiд землею.

– Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? – крикнув Воздвиженський i плеснув у долонi, вступаючи в хату.

– Адже бачиш! сиджу! – обiзвався Дашкович i засмiявся. Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною людиною.

– Ти смiешся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворi!

І Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже як лiс, здорове як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров'яним промiнням в кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецii й Германii. Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь дум з його поважного чола.

Дашкович заглянув у вiкно й промовив:

– І справдi, надворi гарно!

– Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуешся? І нащо ти мордуеш себе? Чи тобi не доволi того, що ти знаеш? Чи од тебе хто вимагае, щоб ти свiт вдивив своiми думками?

– Менi мало того, що я знаю… Менi треба бiльше! – сказав смутно Дашкович.

– І на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – І Воздвиженський почав переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких фiлософських, i слов'янофiльських – московських, i всяких книжок.

– І се, i те! І фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i московськi писання, i украiнськi збiрники! І що ж оце за збiрники! І нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб iстимеш?

– Я, бач, задумав писати дещо свое… а тим часом складаю собi своi пересвiдчення, – промовив Дашкович несмiливо.

– Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з iх чоботи пошиеш, чи ти iх на грошi переведеш, чи ти iх з'iси, або вип'еш? – питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на жарти.

– Степане Йвановичу! ти жартуеш… І ти ж належишся до категорii людей вчених. Ти ж професор!

– Я професор Божою милостю i волею начальства, але якби мене хто прив'язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то я б зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв!

– Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, i складаю собi своi власнi пересвiдчення. І я, i ти, i всi ми живемо чужим розумом, жуемо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на все, свою фiлософiю, свiй свiтогляд.

– Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже тобi поможи! Честь i слава Киеву й Днiпровi, коли об'явиться тутечки новий фiлософ! А менi здаеться, навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько твiй прожив вiк без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить Бога, i земля нас держить.

– Що ж маемо робить, коли менi так забажалось.

– Знаеш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в фiлософii проти жiнок? Чи пам'ятаеш, як ми колись романтизували про наших будущих жiнок в братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж вийшли голубки – нашi жiнки?

– Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля фiлософiв, бо й Сократова жiнка не раз наминала йому боки.

– Нехай так! Ти фiлософ, але я! Нащо вже менi судилась така доля?

– Ти жартуеш i мене не розумiеш. Я навiть i не гадав про такi нiкчемнi речi. Я гадаю про вищий погляд на вищi iдеi. Я хочу виробить власний фiлософський свiтогляд.

– Так жiнки нашi вислизнуть з-пiд того високого погляду? – сказав Воздвиженський, смiючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходiм лучче гулять та байдики бить.

– Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iдеi, якi колись виявляться в нашому плем'i i в твоему великоруському, коли вже вашi давнi царi встигли збудувать мiцне царство, – i переднiше в украiнському плем'i, а потiм iдеi миру слов'янського… Яка-то фiлософiя засвiтить на берегах Неви, Москви, Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного моря?

– Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов'яни? Чуднi ви люди вдалися! Тут, голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики бiльше вартi, нiж всi вашi фiлософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде час, то ми тих нiмчикiв пхиць у Атлантиду! А слов'яни… Ет! та що й казать! З iх в три днi можна поробить таких фiлософiв, як i я, як i ти! Коли тебе мордують такi iдеi, то ти, iй-богу, йди гулять, то краще зробиш!

Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрi так довго турбували його душу.

– От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!

– І якi то iдеi колись вилинуть з голов твоiх черкасцiв? – смiявся Воздвиженський.

– А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi украiнського народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезiя!

Воздвиженський взяв у руки збiрник украiнських пiсень i почав читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому украiнське слово в книжках, в лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала злiсть.

– І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсiм скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, – промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця, налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши ii листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.

– Що це з тобою сталося?! – крикнув вiн.

– Повикидай собi, брате, оцi iдеi з голови! Дашкович не сердивсь i тiльки смiявсь: вiн знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсiм не поважаючу науки й принципiв.

– Потривай же! Розкажу я твоiй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари, що ти хочеш спротивиться самому Богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв Степаниду.

– Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаете, що там дiеться в тому кабiнетi? – сказав iй на вухо Воздвиженський.

– А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.

– Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та повезiть його в лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщiй вибiг з покоiв, а Степанида прожогом побiгла в кабiнет до Дашковича.

– Василю Петровичу! Що тут у тебе дiеться? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

– Адже бачиш! Читаю.

– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленоi книжки.

– Книжка! хiба не бачиш?

– А чого ж вона обсмалена?

– А тим, що Степан Іванович обсмалив ii, жартуючи.

– Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горницi тхне смалятиною?

– Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку.

– Та нащо ж ви тут ii смалили?

– Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! – сказав Дашкович, аби одчепиться од неi.

– Гляди лишень! Чи це в тебе в кабiнетi й образа нема? – сказала Степанида, оглядаючи стiни.

– Нема, бо ти не почепила.

– Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його й треба, Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Тi фiлософськi книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти Богу? Скажи менi по правдi, ти хочеш запагубить себе, чи що?

– Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж!

– Та я так собi спитала… Завтра я поiду в лавру в пещери; Їдь i ти зо мною, прошу тебе!

– Їдь сама! Чого я поiду. Хiба на Подолi нема церков та чудовноi iкони?

– Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу, що ти молишся Богу.

– То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.

І на другий день Дашкович мусив проводить ii на ранню службу в Братствi, де була повнiсiнька церква прочан з сiл. Вiн приклався до чудовноi iкони i тим заспокоiв свою жiнку. Вона на своi очi бачила, як фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону Богородицi.

– Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? – казав Дашкович. – А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд чи вiруе в Бога, хоч колись i моливсь Богу серед ночi. Ти присiкайся лишень добре до його.

В Степаниди Сидорiвни почало болiть серце i за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе дiло здалось для неi таким великим, що вона не втерпiла й побiгла до сестри, бажаючи спасти од вiчного вогню Воздвиженського душу.

– Здорова була, сестро! – сказала вона, вбiгаючи до сестри в горницю.

– Здорова була, сестро! – обiзвалась до неi Марта, роблячи якесь дiло й ледве повертаючи до неi голову.

– Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо нашi вченi чоловiки з великого розуму та в голову заходять.

– Та мiй не дуже-то вчений! Йому нiкуди заходить. Може, то твiй великорозумний заходить за розум! – сказала Марта.

– І мiй, i твiй! Обох я застала в кабiнетi… Чогось змагались, порозкидали книжки, навiщось палили якусь книжку… Щось у тiй книжцi та недобре написано, коли вони наважились потаенцi спалить ii в грубi, так, щоб i ми не бачили.

Марта насторочила вуха й почала ласкавiше слухать сестрину розмову.

– Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо тi вченi люди тепер часом i справдi за розум заходять, – промовила Марта й попросила сестру сiсти. – Борони Боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаеш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…

– Якби пак проти когось! А то проти Бога! – сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.

– Ох, менi лихо! – аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна.

– Чи молиться пак Богу твiй чоловiк? Чи ходить до церкви? – питала Степанида Сидорiвна.

– Щось не бачила, щоб вiн коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хiба напам'ять.

– Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовноi iкони… Тiльки, сестро, нiкому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в лавру та в пещери!

Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своiх чоловiкiв.

Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як Марта глянула на його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом неi страшне полум'я, вже йому вiдоме.

– Скажи менi, на милость Божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i досi в головi грае? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей! Борони Боже якоi напастi! Та тодi ж ми пропащi з дiтьми. Воздвиженський стояв i дивився на неi.

– Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава Богу, всi сидимо дома й хлiб жуемо. Що це ти верзеш?

– Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем? – присiкалась до його жiнка.

– Украiнськi пiснi.

– Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не було дурних нi в Киевi, нi поза Киевом.

– Кажу тобi, що палили пiснi! Дашкович щось собi забрав у голову…

– О! бач! Я ж кажу, що було щось: вiн забрав щось у голову, а ти й нi!

– А я нi.

– А перехрести лиш свого лоба! – промовила Марта.

– А то навiщо? Дiдькiв не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.

Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звiдкiль воно повернуто. Хоч вiн сам i встоював дуже за патрiархальнiсть, одначе вже далеко одiйшов од неi i хотiв ii накинуть на шию комусь iншому.

– Чого це такi думки прийшли тобi в голову? – спитав вiн у жiнки.

– А того, що я завтра iду в лавру i в пещери i хочу, щоб i ти iхав зо мною на прощу та помолився.

– То й поiду, коли тобi того заманулось, бо самiй тобi iхать не випадае: нiяково буде.

На другий день вранцi Воздвиженський мусив iхать з жiнкою до лаври, йти з нею в пещери. Вiн прикладався до всiх мощей, хрестився, бив поклони, пiдiймав очi вгору до Бога, найняв кiльком святим молебнi, подав на часточку. Марта приiхала додому весела, добра, спокiйна. Через те пiлiгримство до лаври дуже пом'якшало ii серце. А Воздвиженський, поiхавши до лаври без снiдання i дуже виголодавшись, уплiтав на всi застави печеню та все розмовляв за святих печерських якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись «Патерика» й «Житiй».

– От хто був людина богобояща! Наш небiжчик батько, – говорила ласкаво Марта Сидорiвна, п'ючи чай з пухкою лаврською проскурою. – Скiльки вiн попоходив до лаври, до пещер! Скiльки раз iздив вiн i в Почаiвську лавру! Як вiн молився, як вiн постив! На цiлий Киiв нема таких богобоящих людей, як Сухобруси!

– О! що нема, то це правда! Небiжчик наш батько був просто-таки святий! Я вiрую, що вiн в раi! – промовив Воздвиженський нiби щиро й щирiше уплiтав печеню, запиваючи чаем.




VI


Закопавшись в книжки в своему кабiнетi, працюючи для професорськоi кафедри, Дашкович давно не був у свого батька, в своiй рiднiй Черкащинi. Жiнка, дiти, книжки – все те не пускало його, не давало йому вирваться на село. Тепер йому дуже схотiлось поiхать на село, подивиться на життя свого народу оком вченого чоловiка, прислухаться до його мови, до пiснi. Настали вакацii, i вiн поiхав на село до батька, в своi рiднi Сегединцi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/hmari-6569368/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


На многi лiта, владико! (Грецьк.)



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения