Читать онлайн книгу "Царівна"

Царiвна
Ольга Юлiанiвна Кобилянська


Рiдне
Ольга Кобилянська (1863–1942) – вiдома украiнська письменниця демократичного напряму. Однiею з проблем, якi глибоко ii хвилювали, була доля жiнки, ii право на освiту, працю, на громадське життя. Цiй проблемi й присвячено повiсть письменницi «Царiвна» (1895), про яку свого часу Леся Украiнка писала: «Краса цiеi повiстi не так в ii iдеях, як у глибокiй, тонкiй, логiчнiй психологii героiнi Наталки. Читаючи iсторiю думки Наталчиноi, я немов бачила перед собою iсторiю цiлого нещасливого нашого iнтелiгентного жiноцтва».





Ольга Кобылянская

Царiвна

Повiсть



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020


* * *


Своiй матерi Марii

з Вернерiв Кобилянськiй

посвячуе авторка







I


Я родилася 29 падолиста…

Старi люди i сонники кажуть, що цей день – день недолi. Може. Однак менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кожнiй речi до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися – адже кожна проява мае своi причини й наслiдки, все пiдлягае строгим законам, лише ми не дуже на це зважаемо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що далися би не раз змiнити на добре… Нi! Ми кажемо, що все мае свое призначення i так мусить бути!..

Але чого я, властиво, тут доторкнулася! Моi погляди менi звiснi, а хто iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодоi дiвочоi душi, довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно пережовувати, – це i томить, i не доводить нi до чого.

Не маю нiкого, кого би моi думки й чуття в який-небудь спосiб могли зайняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишне? Чи жiноче духовне життя менше цiкаве, як ii органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? Та ба! Чого захотiлось!

Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцять рокiв. Вуйко Іванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена нiмкеня), при котрих тепер живу, то… та нi! Лучче не згадувати. Очi мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне, i годi буде дальше писати…

Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з тоi хвилини, в котрiй лише зачала думати. Мое довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице мое iм «закрейдяне», а очi? Боже! Наче я тому винна, що вони для них завеликi?

– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? – загомонить, бувало, на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинуся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб’еться скорiше… Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий…

– Наталка ходить так, як би в неi було нечисте сумлiння! – глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi!

Чи не мае це мене болiти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менi такi великi очi… А одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в нього… Двое великих синяво-сiрих… нi, зелених очей вп’ялилося сполохано в мене… i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. І я вiд тоi пори не дивилася майже нiколи бiльше в дзеркало; а коли й кинула часом в нього оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала!

– Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали ii вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потiшаючим голосом. – Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно iсти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей.

– Бабуню! – питала я раз, – чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накидуеться на силу думка, буцiмто я до терпiння вродилася; i що, коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! Терпiти – значить то, як когось щось дуже болить? Так, наприклад, коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне врем’я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!

Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.

– Не зважай на моi слова, дитинко, – вiдповiла, усмiхаючись якось сумно. – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже нi пам’ятi доброi, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!

– Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я ii, притискаючи ii руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ii очима, й дивилася нерухомо на ii долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожно тремтiла…


* * *

Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало.

А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди iх вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби вкiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись у безвiсть… Коли слiджу за iх льотом, здаеться менi, що мушу отворити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiтае iх стогiн i шум. Але то дзвенить для мене – як пiсня, завсiди мила пiсня. Я ii любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i iх лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогоi бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким моiм свiтом i притулком…

Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене «лiнюхуючою химерницею».

Що то значить: «химерувати»?

Коли я он там, на вершку гори або в глибинi лiсу, спинюся нерухомо, то менi здаеться, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i оживае. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом лунае – i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно!

Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.

Нi одно словечко не перехоплюеться через уста моi, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи своi сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м’якiм моху, глядiла в небеса; а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко… далеко…

– Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! – крикне, бувало, тiтка терпко й змiрить мене проникливо своiми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б’ють. Мовчу. Що ж iй i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!


* * *

Домашнi роботи сповняю спiльно з «сестрами», однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ii хоч чим-тим. І це зле, i того не вдала, i цього не зрозумiла… Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!

– Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi не всмiхнешся i ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тiтка насмiшливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом, так i почую зараз: «Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?»

– То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi чуття, – пояснюе Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне головою.

– Справдi, – чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до смертi не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрiм турботи о будучнiсть власних дiтей, маемо ще клопiт з Наталкою. Чудний це обов’язок, Мiлечку! І звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiди лише накиненою чуженицею, хоч у моiй грудi б’еться тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоеi сестри, не виходить, щоби ти кривдив своi дiти, бо то, що я видаю на неi, могла би лучче видати на своi дiти. Врем’я, нехай би вже там до лиха i виростала собi, коли мала який грiш, а то – нiчого! Що ж бо значать тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих лахiв, що осталися iй по твоiй матерi i ii родичах? Окрiм того, Мiлечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моiх синiв! Я знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то вчепиться одноi з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ii терпiти. Ти гадаеш, що нi?

– Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не вважаеш, Павлинко, вона гарна…

– Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неi уста такi червонi – це хороблива червонiсть; зате в неi в лицi нема нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я була в ii вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як «Марiя-Тереза»? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом, незносне сотворiння! Іритуе[1 - Іритувати – сердити, нервувати.] й дразнить мене на кожнiм кроцi. Придивись, наприклад, скiльки вона по вечiрках гуляе, i чи який молодий хлопець сяде бiля неi балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло неi.

– Це правда, – вiдповiв вуйко сумовито. – Вона подобаеться бiльше старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: «У вас дуже iнтересна сестрiнниця!»

– Видиш? В нiй есть щось, що вiдпихае молодiж. Дивись, як наша Леночка розмовляе з молодiжжю, як ii хлопцi роем обступають; а дивись на неi. Ах, мене не раз аж розпука обгортае, що вона зветься моею своячкою. Оногди[2 - Оногди – одного разу, якось.] я говорила iй, щоб була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. Вiдстрашуеш, – кажу iй, – i найглупiшого дансера[3 - Дансер – танцюрист, компаньйон в танцi.] вiд себе! А вона, Мiлечку, – Матiнко Божа! – витрiщила тотi своi очиська на мене, кров бухнула iй в лице… з лютостi, розумiеться… устами лише так по-своему згiрдливо рушила й не вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмiе й годинами дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я книжку пiд ii подушкою в постелi. Ну, почула вона вже свое! Тобi, Мiлечку, я все прощу, але що ти позволив iй книжки читати, того не прощу тобi нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!

– Годi, душко, годi. Чого iритуватися? – втихомирював вуйко спокiйно, як це було в нього в звичаю. – Я iй в день ангела не хотiв нiчого вiдмовити, так як i своiм дiтям, а вона й не просила бiльше, як лише того, щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла читати.

– Коли мае вiльну хвилю, то най гаптуе або шие. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi вигiдно, дивися вперед себе i вважай, щоби замiсть одноi картки не обернути нараз двох. Боже мiй, Боже, з тоi дiвчини не вийде нiколи щось порядне, хоч би я й не знати скiльки неустанноi працi й науки завдавала собi з нею!

– Ну, ну, нехай уже… не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я… видиш… я ii… люблю, Павлинко. Менi здаеться що вона добра дитина. Впрочiм… все ж таки вона донька моеi однiськоi сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дiвча…

– Аякже, дiвча, – гомонiла тiтка, – а то камiнь дому. Коби хоч що то, кажу, були iй родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кожний крейцар, що заробили, проiдали!

– Та де проiдали, Павлинко! Парохiя була худа. А потому вiн… обертав кожний феник на книжки, на те дрантя, що осталось iй опiсля. Бог його знае, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось-то вiн був менi раз споминав, що мусить дещо для своеi Наталки скласти. Та не вмiв, бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох, i на тiм скiнчилося.

Замовкли.

– Павлинко!

– Що, Мiлечку?

– Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни[4 - Легумiни – ласощi (остання страва на обiдi).] не ситять мене нiколи!..

– Я досить чула.

На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст…

І мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.

Пощо писати, що в моiм серцi дiялося?

– Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуцi раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камiнь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя!.. – І, ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнiмаючи iх, нiби бабуню…

Округ мене шелестiли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала.

– З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..

Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!

– Я непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моiх уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..



Але то все минулося, i я стала «спокiйна».

Не плачу бiльше при таких нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кожнiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами… Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожне слiвце, що тiтка промовить до мене, звучить болюче в моiй душi. А вуйко… о, вiн добрий, але чому вiн криеться iз своею любов’ю до мене? Чи мене не вiльно любити?


* * *

Завтра кiнчу двадцятий рiк.

Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi, безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi. В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово, що лишило майже кривавi слiди в моiм серцi. Нi, нi, окрiм моеi дорогоi бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!

Понура, ненаситна туга володiе мною, i дух мiй утомлений, хоч не сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй свiт обведений. Я хотiла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кожнiй дрiбнiй роботi цiлою душею… Ах! Я хотiла би чогось!

Та ба!

Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова моеi рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiтае душу, вузькогляднiсть, самолюбство – оце свiт, в котрiм я засуджена жити!

Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?

Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить моя провина, що моiм думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск якоiсь сили, та що з того! Їi зацитькае та груба сила, що пануе довкола мене всевладно…


* * *

Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завiд вибрати собi на цiле життя.

– Я буду професором, як батько! – казав молодший. – Вiзьму навiть тi самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк мае собi добрий дохiд, не залежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацii, а «перша»[5 - «Перша» – найвища оцiнка в школi.], – смiявся хитро, – мае також своi добрi сторони, коли який багатий татуньо хоче ii бачити в свiдоцтвi свого синка.

– Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хiнськи![6 - По-хiнськи – по-китайськи.] – обiзвався Муньо, старший, – а я рiшився пiти на медицину, i на тiм кiнець!

– На медицину? Нi, Мунечку! – запротестував вуйко флегматично. – Медицина – задорога наука. Ти маеш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребуе ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.

– А Наталка, татку? І Наталка ще е! – вмiшалася нараз мала семилiтня Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.

Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо несказаннi муки моему серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом i шила пильно.

– Наталка? – обiзвався Муньо. – Для неi не потребуе нiхто капiталiв складати. Вона мае своiх двадцять рокiв i нехай оглядаеться за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, молодi, розумiемо це неабияк!

Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi, поглянув визиваюче на мене.

Я видержала той погляд спокiйно.

– Авжеж, Муню, для сирiт не складае нiхто капiталiв. Я належу до тих, над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, – вiдповiла я.

– Добре вiдповiла, Наталко! – замiтив вiн злосливо. – Я знав, що моi слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з неi вийде колись неябияка красуня!

– Який ти мудрий для себе! – обiзвалася Лена люто. – Я вийшла би вже найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за неi! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене… ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!

– Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, – обiзвався знов вуйко. – Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але й дiвчата моi дiти. Не правда, Павлинко?

– Чому не правда, Мiлечку? – вiдповiла жiнка своiм звичайним коротким, енергiчним тоном. – Розумiеться, що дiвчата також нашi дiти. Але в мене е одна думка… Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов на медицину, хоч, розумiеться, не нашим коштом.

– Ну, так i що ж за думка в тебе, Павлинко?

– В мене така думка, Мiлечку…

– Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! – перебив ii, смiючись, Муньо. – В вас е та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?

– Так, мiй сину! – вiдповiла тiтка. – Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле?

– Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов’язками. Я в романтику й iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та – багатство. Все проче для мене рiч побiчна.

– Навiть i ми, твоi сестри, Муню? – вмiшалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтiв з якоiсь внутрiшньоi лютостi.

– Не впадай в трагедiю! – вiдповiв вiн згiрдливо. – Я мушу пiти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм… гм… – Вiн усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. І вона всмiхнулася. Вiн був ii любимцем i згоджувався з нею пiд кожним зглядом знаменито.

– Вгадайте, мамочко!

– Не маю часу на здогади, мiй сину.

– Ну, то я сам скажу! Що ви сказали би, наприклад, про Ольгу С.? – Вiн закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр. Їi лице осталося при тих словах все однакове, кам’яне, зимне.

– Ольга С.? Ну, – казала, мовби роздумуючи, – вибiр не злий. Вправдi, вона делiкатноi будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi також.

– Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! – кликнула насмiшливо Лена.

– За мене не пiде?

– За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше ii обходиш; вона романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дiйсно маетна дiвчина.

– Не думай лише так, – обiзвався вiн так само глумливо. – Я дiйсно не знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жiнка? Мужчина – то «все», а жiнка – то «нiчо». Ви, дiвчата, вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чуеш ти?! Ми надаем вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собi з Богом вибирае. Менi не тяжко й деiнде обглянутися. Вигiдних партiй у свiтi ще найдеться. Дiвчата пiдростають раз у раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одноi! Може, ти хочеш остатись старою панною?

Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi вдарило в лице, немов полум’я.

Нiчим е жiнка?

І такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Але ж з якоi причини? Чи та причина, – то незглибима, вiчна загадка, до котроi i приступити годi?

Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчноi кiмнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.

Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.

Одне лише я знала й вiдчувала.

Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати! Правда? Справедливiсть? Їх нема! Нема для того, що приневолений приймати iх з другоi руки…


* * *

Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.

Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi другi, i не змогла. Благала спiвчуття, любовi й не виблагала. Часто поривае мене гiркий жаль, дика вражда супроти моiх померших родичiв, що мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Поривае ненависть i бiль супроти цiлого свiту…

В тихих, безголосних ночах, коли сон утiкае вiд моiх утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить так мало! Впрочiм, хто iх числить?


* * *

Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився вiд своiх товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним перснем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився, – так оповiдав вуйко, – що його жiнка, за якою саме тепер «обглядаеться», мусить бути не лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не «пожертвуеться» кому-небудь!

Уявляючи собi його, як вiн iз своiми неповоротними рухами, iз своiм по найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[7 - Зизий – косий.] очима, шукае «музикальноi» жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.

Вуйко й тiтка скинули на мене оком.

– І чому ти, властиво, смiешся, моя кохана? – спитав вуйко в заостренiм тонi (дивна рiч!), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.

– Я так, вуйку, бо вiн такий смiшний в своiй претензiональностi! Самi знаете, що вiн всiх розумiв не поiв, а проте такий вимагаючий! Але я, властиво, не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як смiшно! – Із тими словами промайнув мiй погляд по тiтцi.

– Що це знову за поетична заява? – спитала вона з зимним, iнквiзиторським поглядом. – Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих докторiв i професорiв. Нехай Богу дякуе, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хлiба.

Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.

– Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? – говорила тiтка з притиском дальше. – Ти за нього не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, – шкода тiльки, що iх уже нема. Врештi я й справдi не знаю, що тобi дае причину грати роль якоiсь гордоi. Ти, мабуть, щоденноi боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумiеш, думаеш, що все, що е, так само собою приходить?

– Я, тiтко? Я?! – вирвалось менi майже окликом з уст.

– Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати за рукою такого «дурака»!

– Нiколи, нiколи! – вiдповiдала я зворушено.

– Ха-ха-ха! Нiколи! І для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть, тобi його становисько запiдле?

– Становисько нi, але вiн сам як чоловiк не мае для мене нiчого симпатичного. Вiн не мае анi крихiтки, наприклад, тонкостi в собi. Чи ви нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя натура, цiла моя вдача такi жаднi якоiсь – як би то сказати? – тонкоi коректностi, якогось нiжного чувства… любовi… – Тут i урвала я.

Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не стрiнутися з ii холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я спаленiла…

– І ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку? Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годуеться таким трiйлом[8 - Трiйло – отрута.], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що то таке любов. Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно свое господарство, виховувала як слiд при Божiй помочi дiти, доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов’ю? Менi видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас Бог i злучив. В твоiм вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле.

– Воно так, тiточко… – вiдповiла я, усмiхаючися сумно. А бiльше i не сказала я нiчого.

Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в неi очi спущенi, а щоки горiли сильним рум’янцем. Я знала. Перший раз в життi вона не згоджувалася зi своею матiр’ю.


* * *

По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть «для себе», а я читала. Вона й тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з притиском вимовити слiвце «знов?» i мiй – сказати б – сумлiнний супокiй замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби спасiння ii душi залежало вiд того.

Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прерiзнi думки в головi. Я бачила «питання жiноче» майже при кожнiй нагодi, коли приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши І. Стюарта Мiлля, я плакала. З тоi пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть моеi низькоi освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що-будь осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за що в свiтi бути тим «нiчим», о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй глибинi мого серця говорив якийсь голос «вiддати жiнкам».


* * *

Свiте широкий! Який ти для мене, молодоi, недоступний, яким муром обведений!..

Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…

Щось з того, що, вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в думцi складаеться, до чого дiйшла, чого би рада: як в душi не раз мов сонце зiйде… нi, як в нiй мов мелодiя укладаеться… В серцi так i заворушиться щось сильне, смiле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я…


* * *

Був тихий вечiр у вереснi.

З дому вийшли всi на прогулку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчоi й середньоi верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. «Боже великий! – подумала. – Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетiти високо-високо! Так високо, щоби iх голоси не доходили до моеi висоти, а руки iх щоб не дотикали мене».

По двох годинах вернулися з прогулки. Лена, розстроена чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я вийняла знову зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ii присутнiсть впливала на мене завсiди лише пригноблююче. Менi хотiлось нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за хвилиною минали.

– Що ти пишеш? – спитала вона мене нараз рiзко.

Я пiдвела з переляком голову i глянула на неi.

– Ну? що ж?

– Ет! щось там, – вiдповiла я, потрохи змiшана. Менi стало так, як би мене хто на якiм лихiм учинку зловив.

– Ти не переписуешся прецiнь з нiким?

– Нi.

– Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуеш?

Пауза…

– Чуеш? ти!

– Чи я маю перед тобою оправдуватися?

– Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я втомилася.

– Обернись до стiни та й спи!

Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку.

– Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твое. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цiлiм Божiм свiтi нiхто не бажае, ти не гарна!..

Я не вiдзивалася.

– Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками!

Я задрижала вiд обиди.

Як глибоко ненавидiла я ii! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала пригадувати, що думала перше. Думки вiд ii голосу, мов наляканi, розпорошилися.

Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров до лиця.

– Вiд бабунi лишилася ще й цукорничка. Вправдi, не срiбна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..

Я все ще не вiдзивалася…

– Чуеш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти!

Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть. З окриком дикоi злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на неi.

– Чого тобi ще треба? – спитала голосом, що змiнився вiд зворушення.

– Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? – Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала: – Чому у тебе розплетене волосся?

Я вiдвернулася вiд неi, не вiдповiдаючи нiчого.

– Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, – домагалася вона знов.

– Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi здаеться… Може, й це не дае тобi спати i шкодить твоiй красi?

Їi очi заiскрилися.

– Так ти гадаеш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твоi думки. Ти огидна, причаена кокетка! Ти хочеш удавати якусь русалку, вправляешся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаеш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не е для молодих дiвчат. – Нараз розсмiялася. – Справдi, це рудаво-золотисте волосся, зеленявi «морськi» очi… Знаеш що? Спродай цукорничку, купи собi арфу i гребiнь i йди мiж нiмцi.

Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на неi. Уст отворити не була я годна i на одно слово – нi! але коли я пiдняла руку, щоби притиснути ii до розпаленоi голови, Лена з переляком сховалася пiд ковдрою…

По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль…

Глухий бiль, неописанне огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з моеi грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi – нi! помiж гiени, що не мають нi чувства, нi розумiння шляхетнiших зворушень серця!..



Однозвучне цокання годинника переривало тишину малоi кiмнати, а свiтло мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й стiнi.

Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала роздертий зошит до себе.

Очi моi стулилися. Я аж надранком заснула.

Менi приснилася надрейнська русалка Лореляй.

Вона нiби сидiла десь на скалi над водою, перебираючи золотi струни своеi арфи. Спадаюче на груди й плечi волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. Їi погляд, напiвсумовитий, напiвбайдужий, був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй:

Ich wei? nicht, was soll es bedeuten,
Da? ich so traurig bin;
Ein M?rchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.[9 - І сам я не знаю, вiд чогоНудьга обгортае мене,Для чого я згадую завшеПовiр’я колишне сумне.(Переклад з нiм. М. Стависького)]

Вона схилилася.

Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля впустила вiльним рухом арфу в воду.

Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в водi, мов та золота рибка.

Я поплила за нею.

Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг неi, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний простiр – одне i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздразнюючим, майже знайомим смiхом.

В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?

Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепiнням…

Я би злетiла туди!..

– Почерез море, – гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм чудним смiхом.

– Почерез море, – долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос арфи… – Почерез море…


* * *

З тоi пори я не можу писати.

Життя мое затроюеться з кожним днем систематичнiше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обстае за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся, пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.

Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi бачиться, що удавилася б своiм горем i своiми власними чувствами, не висказавши чи, властиво, не виллявши iх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегшае на серцi. Смуток щезае на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих, проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання, що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через моi уста не переходить нiколи, нiколи лож, – додае менi сили дивитися на своiх гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже спокiйним…


* * *

Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в рiзних строях[10 - Стрiй – вбрання.].

Помiж ними всiма – я.

Лише на кiлька хвилин.

Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише моiй iстотi, красна, мов сонце. Я не бажала би слiпити своею красою – о нi! – я хотiла би лише бути красою, прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiякоi женщини. Я не хотiла би, щоби за мною сягнуло зараз сто рук, зрозумiлись на менi всi. Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.

Це смiшна мрiя!

В моiй душi повно мрiй, багато образiв, барв… Коли би я вмiла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодii. Декотрi з них було би дуже, дуже трудно вiдограти…


* * *

На заходi, на гранчастiм верху зеленоi гори, стоiть столiтнiй одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палае, вирiзуеться вiн виразно на нiм.

Дивлячись туди, здаеться менi, що вiн рушаеться, що прикликуе мене незамiтно до себе, й мене тягне до нього дивна, дивна туга. Вiн там стоiть сам, а я тут.


* * *

Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за другими!

Лена з родичами вiд’iхала. Забралися всi до Л., до якоiсь своячки на весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.

Воздух весняний провiвае, а мене обгортае туга за людьми, за життям! Мене опускае вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановуе мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Ісусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..




II


Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешкае бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, есть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала, Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ii без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi своiх поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись «добрими знайомими».

Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмiе i приговорити, присiсти, попросити, i засмiеться в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.

Я – нi.

При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся iх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати… Така вже якась неспосiбна…

– Коли говориш, – критикують мене, – то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог знае куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi твоi лише так по свiту блукають!

Нi! я неспосiбна.

Бiльше уже з панною Марiею згоджуюся, зi старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла.) Вона така лагiдна, нiжна. Голос у неi наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю не раз ii терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока або ii батько такий скупий!..

І принесла Лена новину вiд Маевських, що повернувся iх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.

– Цiлий дiм у военному настроi, – оповiдала. – Надлiсничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан «братанич» хоч i привiтнi, але такi вже неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що iм пiшло. Коби лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?

– Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого…

– Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?

– Наталка? Їй би вбрати ту темно-понсову[11 - Темно-понсова – темно-червона, пурпурова.] сукню, що переробила з моеi. Вона лежить на нiй складно i есть iй до лиця. Тепер нема за що купувати другоi. Вона це сама знае.

– Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете.

Менi байдуже, яка вона собi там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в военному настроi? Раз якось давно сказала менi, що любить того «братанича» (вiн зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.


* * *

Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться, смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: симпатичнi.


* * *

(По вечiрку.)

Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не знаю, чи мое «крейдяне» лице, що того ж вечора, як тiтка казала, вiдбивалося мов «безкрове» вiд темного тла оксамитного Medicis-ковнiра – довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту волiклася за мною. Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi погляди стрiчалися.

– Ти навiть i сукнi не вмiеш в руцi держати так, як треба, – казала вона. – Волiчеться за тобою, мов яка гадина, i денервуе.

– Нехай волiчеться! Менi невигiдно держати ii раз у раз в руцi.

– Так? Але ти, певно, над тим не думала, що сукня через те руйнуеться!

– Руйнуеться так само, як i твоя.

– З моеi не будуть вже бiльше нiчого робити, а з твоеi мае ще бути ковдра. Врештi можеш ii нiвечити; з неi мае бути ковдра для тебе, а не для мене!

– Менi не треба з неi нiчого, – вiдповiла я. – Менi бабуня оставила двi широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись зробити ковдри.

– Гадаеш? – кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. – З тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi лишилися по бабунi срiбнi ложечки i що я мушу також мати якусь пам’ятку по бабунi, як ти, бо я так само ii внучка!

Я усмiхнулася.

Скiльки разiв приходилося менi чути, що та «проста баба з мiщанськими манерами» не була «жодною бабунею» i що ii лише соромилися! А нараз така змiна в поглядах!

– Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? – спитала я iронiчно. – А що важнiше, ти забирала би iх вiд мене? І ти, i тiтка, ба навiть i наша стара кухарка знае, що бабуня оставила iх менi!

– Справдi, тобi? – накинулася вона на мене. – А похорон за що справилося бабунi? Ти гадаеш даром? Спитай лише в мами, вона тобi зробить докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо iх уже нема дома, – бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марii, коли вона пробувала сама дома, – а по-друге, ти знаеш, що мама не зносить опозицii, а вже найменше вiд тебе!

В менi кипiло.

Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ii дiтей, однак цього не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона порахуе видатки за похорон своеi тещi, моеi дорогоi бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ii захланнiсть[12 - Захланнiсть – ненаситнiсть.], щоби вже тим успособити ii добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась i цим разом щодо неi. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило вiд осiб, таких менi дорогих.

Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд неi з погордою й не сказала нiчого. «О бабусенько! – подумала лише гiрко, – коли б ти знала, що тут дiеться, ти в гробi обернулася би!»

Бабуня лишила дiтям окремо «пам’ятки». Хлопцям рiзнi речi по дiдовi, котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по персню. Вони висмiяли все це, зрозумiвши раз, що iх мати погорджуе тими речами, котрi, щоправда, не були самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що iх дарувало щире серце доброi старушки.

Чому ж iм тепер захотiлося «пам’ятки»? І то якраз суконь погорджуваноi «простоi баби з мiщанськими манерами»? Та я це зрозумiла. Тiтка не була дурною нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними газдинями, такими, що числяться в потребi i «з атомами»! Сукнi, полишенi менi бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за грубi грошi. Ковдри з такого атласу – це чистий «капiтал». Так i чому не придбати його своiй доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах.

– Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настроi, – почала Лена знов по короткiй хвилинi, пiд час котроi я перемагала в собi гнiв i обурення, а перейшовши попри неi, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. – Ти ступаеш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся… Воно тобi все не поможе! – просичала врештi явно. – Один кадриль дасться тобi взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти. Ми ж прецiнь знаемо, що за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впадаеш в очi, коли не гуляеш… Ти така велика – i ми мусимо за тебе встидатися!

Менi ударила кров в лице.

– На чие бажання йду я? – спитала я.

– Розумiеться, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi замiри, та лише ти, бач, якась така нещасна!

Я усмiхнулася гiрким смiхом.

Угадала!..



Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й розмовляв. Переходячи попри нього, я почула його погляд на собi. Опiсля ми глядiли посполу на себе, його погляд вражав мене, а, як менi здаеться, мiй його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригадуе тип полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.

Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не зблизився до мене анi одним кроком.

– Якi ви нинi гарнi! – сказала менi раз тихесенько панна Марiя. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.

Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.

– Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.

– А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.

– З ким?

– З Орядином.

– Нi.

– Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби пiдiйти до нього. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав уважно, що вона йому говорила.

– Панно Марiе, нi! – кликнула я стиха.

Вона подивилася, зчудована, на мене.

– Оставте, прошу! – просила я ii з притиском.

Вона дивилася хвилину мовчки на мене.

– Якi ви гордi! – вiдповiла опiсля. – Ви хотiли би, щоби вiн сам прийшов.

– Сам.

– Але ж бо ви не знаете, який вiн не раз несмiливий.

– Я не знаю, але дайте спокiй.

І вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…


* * *

Я дивлюся кожним разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п’ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс – надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене. Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум’ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смiе мене видiти. Не смiе!

Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла.

Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi…


* * *

Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин – дитя «любовi» якоiсь своячки надлiсничого, доньки украiнського православного священника, й якогось музиканта.

– Але не думайте, дорога панi професорова, – оповiдала вона, – що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiчаеться не раз справжнiх князiв щодо багатства! О нi! Вiн був украiнський циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Украiнських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницькоi банди[13 - Банда – оркестр.], а що був добрим украiнцем, то ii батько, священник, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом… – Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом…

Не знаю, з якоi причини прокинулося в моiм серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючоi вдовицi. Їi вважали всi знайомi доброю жiнкою. Вона, може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до неi. Їi спосiб оповiдання викликав в менi жаль до неi, чого я iй нiколи не забуду.

– В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм якiмсь музикантi! Таже я би… Матiнко Божа!.. І то, бачите, – говорила вона дальше, – донька чесних людей, донька священника! О неi мав старатися[14 - Старатися о неi – свататись до неi.] якийсь заможний купець, але вона про нього й чути не хотiла. Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що проступника вигнали-таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi життя. Іншi кажуть, що вона його сама просила покинути ii, а потiм i отруiлася сiрниками. Ат! хто iх там знае, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев’ятнадцять рокiв. Боже, Боже! – додала згодом згiрдливо, – таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто знае, що з неi було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кiнець.

– А чие ж вiн iм’я мае? – спитала тiтка цiкаво.

– Таже бачите: iм’я батечка свого гiдного.

– Отже, мусили-таки побратися?

– А бог iх там знае! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що вона його опiсля просила покинути ii, а сама взяла та й отруiлася сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ii смертi кудись забрався. Без причини був би не забирався.

– Та куди забрався? – спитала тiтка.

– Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.

– І не вернувся вже?

– Не вернувся до нинiшньоi днини.

– А дитина?

– Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. «Воно, – казав, – менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише газду; ну, а менi, може, Бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на простого газду». Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був тодi дуже лютий. «Тобi, – каже, – сиротинського гроша завагаеться, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт знае, який ти захланний! Ти виховаеш його так, що вiн буде своеi родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дiеться Божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти». Розлютився та й вiд’iхав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи…

– А той що?

– Мужик той? Бог його знае що. І не приiздив бiльше, й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своеi доньки на пастуха. От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя!

– Ну, це вже правда, – обiзвалася тiтка, – що це дуже поетична легенда.

– Але видите! – почала знов по хвилi вдовиця. – Менi все здаеться, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не приiздив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це знаете й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина.

– Та нi, не приiжджав! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про нього й не згадували. Лише стара гувернантка розпадаеться над ним, – розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими ii «нервами»… iй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Маевського, я була би iй вже давно за всю тоту ii науку подякувала!

– А ви нiби як думаете, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде ii вiчно в себе держати? – вiдповiла вдовиця. – Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займаеться дома нiякою роботою. От заложить той цвiкер[15 - Цвiкер – пенсне.] на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займаеться Зоня сама.

– Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тiтка.

– Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, – так ii любить, що Боже! Але бо й е за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться iй жених.

– Авжеж! – Тут тiтка зiтхнула.

– Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, – докинула вдовиця.

– Та так! Бо й куди ж iй подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить?

– О, гордо, гордо! Вiн знае, що е гладкий хлопець.

– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуете добре, панi!

– Ну, щодо того, то може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студii юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, – фiлософувала стара. – Нехай вступить в стан Божий i молиться за грiхи своiх родичiв, йому, правду сказавши, i нема iншоi будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаноi раси. Боженьку, Боженьку! – зiтхнула, – якi ж то не раз люди на свiтi бувають! І при порядних родичах виросте i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише миготiли.

Тiтка пiдвела голову, погляд ii спинився чомусь проникливо на менi.

І до сьогоднiшньоi днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати.

Пам’ятаю лише, що моi уста мимовiльно затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею, ii погляд стрiтився з моiм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки – i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моеi особи…


* * *

Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити!

Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своiм чарiвним спокоем викликае дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моiм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться – рукою би його досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Менi здаеться, що я мала би йому багато що оповiдати.

Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю… перейнятим плачем!

Чому це так? Боже мiй, чому?

Але я не чуюся нещасливою, як перше; о нi! я щаслива!

Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься – Василь.

Василь! – це гарне iм’я.


* * *

Ми ходили вчора з Леною за орудками[16 - За орудками – у справах.] для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так… сама не знаю як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi.

Вiн минав по моiй сторонi, а менi навинулась думка, що вiн змiнився в тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний!


* * *

Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв пробувае у нас один товариш вуйкiв, професор з P., на iм’я Лорден. Бажаючи його зi своiми тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр зiбратися й пiти в мiський город[17 - Город – парк.]. Туди сходились всi знайомi. Вечiр був прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика, i, увiйшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.

Я була нинi, як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм настроi), «неприступна». Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi.

Зi входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цiкаво обвiв мiй погляд групи людей: першi, другi; стрiтив знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно.

Пiшли далi, – я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.

– Ходiм туди! – кликнула втiшно. – Он туди, близько альтани! – І, звернувшись живо до тiтки, шепнула iй кiлька слiв до вуха. Менi причулося iм’я Зонi, i я глянула на вказане мiсце. Пiд величезною, добре менi знайомою липою сидiв надлiсничий зi своiми «жiнками», а бiля них один молодий судовий практикант, Ленина i Зонина «тайна». Тiтка звернулася туди, а ми обi за нею.

Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши ще як слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло двох столiв i посiдали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник i собi сiв бiля них, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться бiльше до нього.

Побачивши мене, що стою ще нерiшена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.

– Де Василь дiвся? – спитала бистро. – Василю! – кликнула нетерпеливо, а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо.

Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти до панни Марii, але тут схопила мене Лена за руку.

– Пожди, – мовила, – не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марiею, вiн i так казав менi колись-то, що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати iм бесiду!

– А я таки пiду до неi, – вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неi. Зонi вона не боялася, бо була гарнiша вiд неi. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов клiщами.

– Яка ти! – смiялася на силу[18 - На силу – силувано.]. – Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена, що подобаеш з твоiм волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня. – І справдi почувся десь Зонин голос бiля нас.

– Я би лише рада знати, – гомонiла вона, – чому ти нас покинув!

– Невже ти за моiм товариством скучала? – чути було вiдповiдь трохи iронiчну.

– Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталiею Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся.

І в тiй-таки хвилi станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли всi трое так скоро, як би в землю запалися.

Ми осталися самi.

Я була змiшана й не знала, що промовити. До того здавалося менi, що тiтка, котра недалеко сидiла, пiдслухуе кожне мое слiвце, слiдить за кожним моiм рухом i загомонить кожноi хвилi по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх ii, а з ним злилося i вуйкове добродушне, широке «ге-ге-ге!». Забава лилася там, очевидно, веселою струею, й менi не було чого боятися.

– Не погуляти б i нам трохи по саду? – спитав вiн, запинаючи своi рукавички надто скоро.

– Добре! Ходiм!

І ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше розглядаючись, як бесiдуючи. Переходячи попри наших, задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла йому щось сказати.

– Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я ii нiде не бачу. Як забралися всi трое, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своiй легкiй одежi.

– Лишiть iх, панно Марiе! – перебила тiтка скоро. – Лишiть iх! Не знаете? Молодiж чуеться свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв над собою! Нехай бавляться! Лишiть iх, пане Орядин!

Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрi закрався на силу усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в товариствi молодих мужчин – то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…

– Еге! пане studiosus![19 - Студент (лат.).] – почувся десь за моiми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справдi ви, Орядин?

– А я, я! – вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений.

– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте iй (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам’я?[20 - Рам’я, рамено – рука.]

– Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! – вмiшалась тiтка. – Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха!

– Еге, гм, еге! – воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи своi сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину своiх блискучих малих очей.

Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене.

– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – i не надiявся нiколи побачити тут оцеi мумii з Р. Що вiн тут робить?

– Вiн у нас. Приiхав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше?

– Чи я знав! Вiн був моiм професором. Ми ненавидiлися – страх! Я його за те, що «пiк» за греку[21 - Грека – грецька мова.], а вiн мене, як говорив, за мою «зухвалiсть». Як же вiн вам, подобаеться? – І при цих своiх послiднiх словах розсмiявся сам.

– Несимпатичний. Робить враження причаеного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама.

Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

– Причаеного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не знаете, чи живе ще його жiнка?

– Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробувае вже довший час з дитиною у своiх родичiв.

– Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настроi, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив ii, мабуть, зовсiм; iй i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та павутинка…

– Вона мае бути далеко молодша вiд нього, – споминав вуйко.

– Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше?

– Нi, а потiм… менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить!

– Вiн зве вас Лореляй, – закинув Орядин.

– І не мав що лiпшого придумати! – вiдповiла я мимоволi сердито. – От… нiмець!

Вiн усмiхнувся.

– Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? – спитала я.

– І я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, зi свiтлом поруч. Там ми усiли, замовкли.

Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi.

– От що тепер сказав би я до хвилини… – обiзвався вiн.

– Що? – я глянула на нього спокiйно, вижидаюче.

– Сказав би: тривай iще, ти така гарна!

– Чим гарна?

– Тим, що переживаю ii з вами.

Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi:

– Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кожноi хвилини…

– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.

– Ну, за мое здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише.

– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi моеi тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими.

Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене.

– Ви мене не зрозумiли, – сказав опiсля лагiдно. – Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т. е. аж до цii хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi.

З тими словами вийняв хутко з грудноi кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У нього находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла…

– Це вам Зоня передала? – були одинокi моi слова.

– Зоня. Але вам це прикро?

– Прикро!

– Не гнiвайтеся! – просив вiн. – Праця ваша не находиться в негiдних руках.

– Але йшла через негiднi руки!

– Забудьте це!

– Хiба можна?

– Можна. – І вiн усмiхнувся. – Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушноi товпи не було, я знав, що кожне мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас. Я знав, що ваша праця була писана кров’ю вашого серця, i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного, – додав по хвилi, коли я мовчала, – не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть motto[22 - Епiграфа (iтал.).], поклали стишок над працею:

Es klingt mir oft im Herzen,
Wie ein verlorener Klang,
Der sich vergebens sehnet
Zu t?nen im Gesang.
Ich kann das Lied nicht finden,
Zu dem er taugen mag,
Er wird wohl still verklingen
Im tetzten Herzenschlag…[23 - Часто мелодii щирiСлiв не знайду я, щоб вилитьВ серцi моему бринять,Душу палкую свою.Прагнучи в свiтi широкiмМабуть, ця пiсня зi мноюПiснею гордо лунать.Ляже в могилу мою.(Нiм.)]

– Вiн, правда, перечеркнутий цiлком, однак ви хотiли його покласти?

– Я хотiла, – вiдповiла я, – я мусила хотiти, хоч вiн i не мае нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не чуття, – поправилась я мимовiльно, – лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котроi мелодii приналежнi, де iм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiди задоволенi? – звернулась я живо до його. – Завсiди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак здаеться менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiмае мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних?

– Ваша праця! – вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

– Яка праця? – спитала я iронiчно.

Вiн зчудувався.

– Ну, я маю на увазi писання.

– Справдi? Не що iнше?

– Нi.

– Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ, цiлою душею, не розриваючись!

– То потонiть!

– Я би хотiла.

– Зробiть це якимсь обов’язком для себе.

– О, цього не треба, в мене е досить волi, i я люблю писання так само, як, наприклад, i музику, лише що?..

– Що?

– О, нiчо, нiчо! – i тут я урвала.

– Що? – домагався вiн цiкаво.

– Я зроблю це якимсь обов’язком, – вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Іменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi «культ примх i романтики». А коли ще Лена розповiла iй раз, що якийсь там «пан» кепкував собi з моiх iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд ii дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впоiла в мене тi «легенди» i що ii донька теж така…

«Щоб ти не посмiла поводитись за своiм розумом, коли тобi добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть[24 - Брусоватiсть – незграбнiсть, неотесанiсть.] своеi рiднi i за те, що я жила в таких зависимих, майже негiдних обставинах. Негiдних тим, що я переживала рiзнi степенi упокорення.

– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб’юся.

– Не пiддавайтеся нiяким впливам, – обiзвався вiн, мов вiдчитав, що в моiй душi дiялося, – i крiпiть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливi на щоденщину!

– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаемним зчудуванням.

– Можна.

– А тепер… тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! – просила я. – Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки…

– Оставте менi його, вiн не мае тепер для вас вартостi!

– Для вас може вiн ii ще менше мати.

– Противно[25 - Противно – навпаки.]. Менi дае вiн знов доказ, що iснуе рiд iнтелiгенцii, котра виробляеться справдi сама з себе й котра викликае поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим[26 - Загорiлий – палкий, завзятий.] поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав лише одну справу, а то справу соцiалiстiв. Все iнше, – говорив, – тоне в тiй однiй великiй могучiй iдеi, е злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв’язями. Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нiчого певного, не мала досi жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi, котрий немов вiдчувала, боялася царювання ще глибшоi, безогляднiшоi сили, як досi.

– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумлiння, – вiдповiв вiн нетерпеливо на моi слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вiрите в силу людськоi iнтелiгенцii?

– Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потягае iнтелiгенцiю в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людськоi натури.

– Щоби бути досконалим, – вiдповiв вiн, – треба бути фiлософом. Але об тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не думали, що вiн завдячуе свою iстоту тому грунтовi й тiй землi, на котрiй виростае, тому сонцю й теплу, що його вигрiвае; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджуе в людськiй душi скорше злi, як добрi прикмети, що борба за iснування деморалiзуе? Я вiрю в те й для того вiрю, що з царством соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ, що свiтло знання i краси поллеться широкою струею скрiзь i що аж тодi виб’е для всiх досi гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя, розвинеться цвiт правдивоi любовi! Дорога до такого життя проста. Оскiльки буде меншати визискування одиницi одиницею, оскiльки буде меншати визискування народу народом; остiльки будуть марнiти й ослабати зароди зла, буде змiнюватися, перетворюватися людська натура, а головне, нашi теперiшнi «iдеали», цебто: багатство, високi становиська i т. д. Ви, може, вiрите так само, як ще й багато iнших, мильно[27 - Мильно – помилково.] в якийсь подiл власностi, тому боiтеся хаосу в будучностi? – спитав Орядин. – Або вiрите, може, в цiлковите знесення приватноi власностi? Тодi помиляетеся. Характеристичним у соцiалiстiв е не змагання до знесення власностi взагалi, а змагання до знесення форм власностi буржуазноi. Цебто спосiб присвоювання, котрий дозволяе бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i то лише до того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут о цiй квестii[28 - Квестiя – питання.] бог зна як, але хто вiрить в iдею поступу, той мусить пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й працi i що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати нам в людських головах, в iх зростаючiм пiзнаннi «вiчноi» правди або неправди i справедливостi, але попросту в змiнах продуктування й замiни; не в релiгii й фiлософii, лише в економii дотичноi[29 - Дотичний – вiдповiдний.] епохи, – i що соцiалiзм не е нiякою хоробою й нiяким з’явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.

Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою.

Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд. Звернувся живо до мене i, всмiхаючись якось iронiчно, сказав:

– Я, може, не повинен був об тiм говорити?

– Чому? – спитала я спокiйно.

– А тому, що… але нi, – поправився зараз, – з вами можу я об тiм говорити, ви звертаетесь самi на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвiдчила менi провiдна думка вашоi розвiдки, i лише ви ще того не свiдомi. З часом переконае вас власне положення у всiм. – Трохи згодом сказав: – Родичiв у вас нема, це знаю; але не маете кого, хто би вам по душi був близький?

– Не маю.

– І не мали нiколи?

– Дитиною мала я бабуню…

Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося.

– Ми ступаемо одною дорогою, – сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився…

Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць. Звуки гарноi угорськоi музики розливались – далеко…

Я сидiла вже бiля моеi тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настроi. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi…

Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене.

– Хотiв ще з вами попрощатися, – сказав i подав удруге руку.


* * *

– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тiтка пiд час повороту додому.

– Говорила.

– І що вiн за чоловiк?

Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думала, i я сказала лише, що вiн поступовець.

– Гай, гай! – загомонiла тiтка, – поступовець! Бiда лише, що зраджуе своiми зубами свое поетичне походження.

– І я мав честь говорити з ним, – обiзвався вуйко з колючою iронiею. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своiм розумом чи, властиво, тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чуемо, i не знаемо, що дiеться справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу?

– Ха-ха! – смiявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гiмназii знаю його. Замiсть при толкуваннi[30 - Толкування – переклад.] держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене своi добре заслуженi ноти. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[31 - Страховище; в даному разi спомин, що викликае гнiв (лат.).] на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили.

– Чую, що вiн соцiалiст! – замiтив вуйко голосним шепотом, а тiтка в тiй же хвилi обглянулася.

– Мене це зовсiм не дивуе, – вiдказав професор. – Пролетарi такi, як вiн, множаться в страшенний спосiб, а вiн, наприклад, то саме вiдповiдне medium[32 - Середовище (лат.).] до соцiалiстичних експериментiв. І ви, Лореляй, мовите, що вiн поступовець? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своiми немилими очима.

– Кажу, пане професор.

Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла.

– Знаеш, Наталочко, – обiзвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соцiалiстах думаю?

– Що, вуйку?

– Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони не спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому заводовi, видержати в тiм, як цього вимагае закон. Вони – духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторiв i спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема Бога. Так я об них думаю!

– А що найприкрiше в цiлiй справi, – докинув професор, – це те, що iх поступування заразливе, мов чума!

– Справдi заразливе! – кликнула тiтка гiрким тоном i поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досi поруч неi, остався цiлком позаду.

Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин оклик «справдi заразливе» тичився мене, бо, догонивши ii, сказав голосно:

– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замiсть соцiалiстичних книжок, Чоковi Stunden der Andacht[33 - «Години молитви» (нiм.).]. Оце пристоiть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть – чистить душу.

– Амiнь! – шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха.

– Коли собi бажаете, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю iх у своiй бiблiотецi. Моя жiнка мусила iх також читати.

– Дякую, – вiдповiла я, – але я тепер читаю Шекспiра.

– То я буду вас просити о тi книжки, пане професор! – кликнула тiтка. Вона була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi.

– Нехай би менi виiхав котрий з моiх синiв з новомодними iдеями, я би iм дав! Побачили б! Я iм забороню й найменших зносин iз тим паничем. Недурно i його дядько не задоволений з нього, але вiн чесний собi чоловiк, отже, мовчить, а може, й боiться! – замiтив вуйко.

– Певна рiч, що лише боiться, – пiдтвердила тiтка. – Адже нiгiлiстичнi замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирае з собою ключ вiд своеi кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер[34 - Куфер – чемодан.] подорожнiй запертий завсiди обережно!

– Ну, вже вiн впадае кожному в очi, – додав вуйко. – Для мене вже доволi цього, що кепкуе собi з нашоi балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передовсiм про себе, а опiсля про народ. Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працюе для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу; що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. – Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обое аж надто часто, але вона сама признае, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це мае нас обходити або гнiвати, як хто думае або як мильно поступае? Ми цього не робимо – i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити – це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати. Вiн подобаеться менi, тату!

– Лено! – скрикнула тiтка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моiм умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка те, чим вiн е.

Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!..


* * *

На заходi, саме над Чорним яром i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де Зубчаста Лиса злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок…

Воздух напоений пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем…

В моiм серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся своiй веселостi, любуюся сама веселим смiхом своiм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!

Але чому вiн при Зонi так здержуеться, а Лену чому майже iгноруе? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кожним рухом i словом моiм. Часом мiшаеться. Тодi й менi стае нiяково i я паленiю…


* * *

Інтелiгенцiя нашого мiстечка давала на добродiйну цiль концерт (у користь убогих дiтей), i, на бажання вуйка, ми мусили всi на нiм явитися.

– Концерти снуються людям по головi, – нарiкала тiтка сердито, – i то не скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi ладити бiлля до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти?

Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав’язати святочну краватку «по-людськи». Я сидiла неспостережена в тiй самiй кiмнатi й пришивала щось до сукнi.

– Скажи сам, Мiлечку, що мае мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й Лена грае на фортеп’янi та спiвае. Ти, правда, не завважав того; тобi взагалi було i е байдуже, що свiт гадае про талант i прикмети твоiх дiтей. Коли подумаю, що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону, де мешкав надлiсничий), нинi виступае, а про моiх дiтей, зовсiм не таких, як вiн, з цiлком iншою генеалогiею, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчi беруть!

І мовби тi корчi справдi брали ii, притисла руку пiд серце, а уста викривила болiсно.

– Годi ж бо, годi, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступае собi i сто разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким е, сином простого музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише гнiвае, що на нього звернули зараз увагу i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть. Я був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як сам Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi, вважали вже на старого Маевського та й, певно, тому запросили.

– І мене лише тото одно помиряе з ними, – вiдповiла тiтка вже спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав’язала святочну краватку сама, як звичайно.

– По концертi будуть i танцi, мамочко! – кликнула Лена з побiчноi кiмнати. – Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм мало, що я не буду брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему[35 - Дiстати трему – розхвилюватись.], помилитися в грi – нащо менi сорому?

– Чуеш, Мiлечку, що за скромна дитина?

– Добра i учтива дитина, – вiдповiв вуйко голосним шепотом.

Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору.

– Вона мусить десь конче виiхати, Мiлечку.

– А то чого? – спитав вуйко з нетаеним зчудуванням.

Тiтка усмiхнулася гiрко.

– Чого? Хiба ти й сам не здогадуешся чому? Хто ii тут побачить?

Вуйко зрозумiв ii вмить.

– Як гадаеш, Павлинко, зовсiм так, як ти гадаеш! – вiдповiв скоро. – Обi мусять виiхати, показатися свiтовi!

– Обi? І чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замiтила, що я чула iх розмову.

– Наталко! щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном i поглядом.

У менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на неi великими очима.

– Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу своi слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн ii iгноруе, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!

– Тiточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи[36 - Приректи – пообiцяти.], – вiдповiла я, мiшаючись.

– Що?

– Не можу приректи напевно. Вiн для мене завсiди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн… вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням…

– Ха-ха-ха! – розсмiялася вона своiм звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги.

– І ти справдi така наiвна, може, гадаеш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балакае, i що вiн, може, тому з тобою й ожениться!

– Тiтко! – вирвалися з жахом слова з моiх уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене. – Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала!

– Ага! Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?

Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi.

– Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!

– Тiточко, ви не маете нiколи надi мною милосердя!

– Що? – скричала. – Ти говориш менi такi слова? Менi, що, власне, я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр’ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не знаеш, що ти говориш!

– Чому би не знала, тiточко? Знаю!

Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо:

– Ти все лiпше знаеш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки. Тому завдаеш iй неустанно жалю твоiм премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Іди! iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти гадаеш, що то добре, що ти слухаеш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ii приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi моеi буденноi камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти знаеш, хто Орядин е? Знаеш, наприклад, що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не мае, доти вiн нуль i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю. Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер – iди!

Я пiшла.

– Ти бачив ii очi, Мiлечку? – чула я ще. – Бачив, як побiлiла? Імпертинентне[37 - Імпертинентний – нахабний, зухвалий.], завзяте сотворiння!



Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп’яна.

На мене мае музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба!

Але я любуюся i грою других. П’ю-упоююсь нею, мов любощами живоi iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в моiй душi i, злившись з нею водно, дзвенять одною пiснею. Тодi здаеться менi, що це пiсня моеi iстоти…

Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду.

Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний!

Мое серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце мое було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив на хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi – так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiняеться, так мовби вiдкрив що в моiм лицi.

З моеi пам’ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах…

Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу.



По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiщi горя i втiхи. Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.

І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знаменито i що я «прегарний мотиль»!

Я смiялася. Я смiюся завсiди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – смiятися панам в лице, але ж я не можу iх за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому.

Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй!

Пiд час малоi паузи в танцях надiйшов i вiн до мене.

– До вас годi добитися, – говорив усмiхаючись. – Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався.

З тим подав менi рам’я, й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцюе, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. І чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така «велика», як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени – так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий вiд мене – i я не могла так «страшно» при нiм виглядати!

Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! нi! але все ж таки зверталися!

Вiн не бачив нiчого.

Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настроена. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом.

В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi.

– Я й забув спитатися в вас, – казав вiн, – як вам подобалася концертова музика?

– Добре, – вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, наприклад, чому на моiх очах були хоч i як слабi ознаки плачу.

– Я люблю музику, – говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – i жалую досi лише того одного, що не вчилася ii.

– А в iншiм ви щасливi? – спитав нiби жартом.

– На такi питання треба багато вiдповiдати. Передовсiм треба мати й дар бути щасливим.

– А в вас того дару нема?

– О, противно! – вiдповiла я живо. – Я би навiть важилася сказати, що в мене е дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла життевого! Що це таке?

– Це вже вдача така, – вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. – Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що даруе менi доля, хiба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп’яливши в мене своi великi чорнi очi (ми вже сидiли): – Ви знаете, хто був мiй батько?

– Знаю!

Мовчанка.

– Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам’ятаю ii…

– І я свою ледве пам’ятаю, – замiтила я пiвголосом.

– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки-то зароду зла в менi, – iронiзував, – а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили!

– Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi!

– О, в цiй хвилi зовсiм нi! – вiдповiв майже весело. – Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi – i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, наприклад, характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього нi з того не додержу вiри, мов та собака! – i засмiявся тихо.

– О! чому ви так говорите?

– То не говорити вам того?

– Нi!

– Коли менi хочеться вам це сказати!

– То ви справдi такi?

– Справдi.

– Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе!

Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом.

– Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше.

– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своiм життi, коли iх так багато?

– Тепер ви iронiзуете…

– О, зовсiм нi. В мене суть своi погляди на вiрнiсть.

– Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам’ятi, – промовив потiм зниженим голосом. – Примiром, котрi роблять на нас своею красою або своiм сюжетом сильне враження. Ви не вiрите?

– Чому нi? Я любила свою бабуню з цiлоi душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч ii майже не знаю. Дивуюся сама, з якоi хвилi остався образ ii в моiй пам’ятi i чому саме з тоi хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворi переспала. Проснувшися, менi хотiлося бавитись. Вона встала – ах, iй мусила болiти голова, бо вона була така втомлена! Довге-довге волосся ii було цiлком розплетене i вкривало ii стать золотим плащем майже до землi. Вона пiднялася на пальцi, щоб уломити менi галузочку цвiтучоi акацii, – i так бачу я ii донинi, так, як спинаеться на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь яснiй легенькiй одежi… Тоту картину, чи, лiпше сказати, тоту хвильку, зберегла я донинi у своiй пам’ятi i задля того образу, виритого в моiй душi, я люблю ii. Чому вбилося те все в тiй хвилi в мою пам’ять? Чому не в iншiй, наприклад, в такiй, коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цiкаве?.. І до цього образу з тоi хвилини нав’язуе моя уява рiзнороднi iншi картини, рiзнороднi подii, i я так люблю ii! Той образ мiг на мене лише своею красою зробити враження на цiле життя – не правда ж?

– Правда, правда! – вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. – І ви мусите бути цiлком до неi подiбнi…

– Бабуня казала!

– Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не вiн перший ужив того прiзвиська.

Я усмiхнулася.

– Але вiн менi надто ненависний, – говорив Орядин, – щоби я повторяв те, в чiм вiн любуеться, i тому я надам вам iнше iм’я.

– Наприклад, яке?

Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила очi.

– Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, – спитав зворушений.

Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався:

– Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, «бавлячись в Лассаля».

– Це й я чула.

– А що ви думаете?

– Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати!

– Ви – добрi! – сказав вiн з поглядом щироi подяки. – І я недарма повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у якусь щирiсть у вас, як вiриться в поворот весни! А щодо «лассальства», то рiч маеться так: якимось наслiдником Лассаля я не е; лише та справа, для котроi працював вiн i для котроi боровся, займае й мене, так як i багато-багато других. Але мiй план життя iнший. Перше хочу осягнути независиме становище i здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кожний час мае своi рани – i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне!

Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками.

– Боже мiй! – промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. – Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi моi кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти!

З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло. Вiн затиснув уста, силкуючись успокоiтися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх.

– Бачите? – промовив впiвголос. – Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моiх жилах не пливе зовсiм «бiла» кров i що вiд часу до часу пробиваеться в менi – як дядько каже – квiнтесенцiя мого люду!

Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю.

Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже!

– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?

– З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! – вiдповiла я зневажливо.

– Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тодi що?

– Тодi терпiла би! – вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду. – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам.

– Моя родина приневолюе мене йти на теологiю.

– Отже, це правда?

– Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагае бiльше грошей, а я… знаете самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. е. того, що мiй дiд оставив менi на студii, став я аж «недолюдком»! Це огiрчуе мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали моему батьковi зараз першоi доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахвою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по «образованому» нi холодом, нi голодом. Або нехай були би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився «панич», а другий, хто знае, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилося передо мною, коли стою так близько до свого «полудня», оставити мене на ласку й неласку недолi – це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся iх добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З своеi школярськоi працi, а не iх хлiбом.

– А на стрийка зовсiм не надiетесь? – спитала я.

– Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже, або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Інший стан в нього пiдлий. Каже: висисае мужикiв!

Вiн замовк, роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настроевi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перейнята його долею. Вона була подiбна до моеi, мов одна крапелька води до другоi, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина – нi!

Перед нами уставлялися пари до кадриля, й декотрi з них, обглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво. Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене.

– Я поганий самолюб! – сказав. – Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… – Вiн не вспiв докiнчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землi виросла – тiтка.

Один-однiсiнький погляд на ii ледянi очi, на ii лице з устами, згiрдливо стисненими, – i я спiзнала, що вона у военнiм настроi. На вершку ii високоi, модноi фризури[38 - Фризура – зачiска.] дрижали кiнцi стяжок фiолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку на днi ii найдорожчоi скринi опинилося цього вечора на такiм «високiм становиську», дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.

– Ти тут сидиш? – спитала холодно.

– Тут, тiточко.

– Ангажована?

– Нi…

– Прошу уважати мене за свого дансера! – вмiшався чемно Орядин, склонившися передо мною. – Я саме в цiй хвилi хотiв просити вас о цього кадриля.

Тiтка мов не добачувала його.

– На тобi Ленину мантильку i вiднеси ii до побiчного салону або до гардеробу! – розказувала, випрямившись, мов свiчка.

І я ii надто добре зрозумiла.

Мене не гуляючоi не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати ii розказ, коли не хотiла викликати своею впертiстю гiркоi бучi дома.

Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я пiднялася, щоб сповнити ii приказ, але Орядин заступив менi дорогу.

– Невже ж би ви дiйсно трудилися сама задля цеi дрiбноi справи? – обiзвався, усмiхаючися якось дивно. – Дайте менi! Я передам ii якомусь слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов’язок! Ми маемо прецiнь танцювати!

У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.

– Ти чула, Наталко, що я говорила?

– Чула, тiточко, я йду.

– Пiдете самi? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляве лице поблiдло.

– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замiтила я, вiдповiдаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!

– Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тiтчину смiшну, розказуючо-зарозумiлу поставу, подав менi рам’я й, забравши вiд мене нещасне corpus delicti[39 - Склад злочину (юридичний термiн) (лат.).] пiшов зi мною.

Вона осталася, мов скаменiла, на своiм мiсцi.

Я не оглядалася за нею. Але менi здавалося, що i всi прочi гостi почули, так як я, слiвце, що вона просичала: Skan-dal?s![40 - Який скандал! (Нiм.)]



У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в карти, деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.

В однiй частi кiмнати, коло великого, квiтами заставленого вiкна, вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi пiшли ми обое туди. Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.

Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна, старалася опанувати зворушення, котре заволодiло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нiколи не вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!

– Чи ви боронитесь завсiди так? – спитав вiн, приступаючи ближче до мене i стараючись ухопити мiй погляд.

Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очi, я поступилася вiд нього за групу густих олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали нас вiд прочих гостей, i втерла крадькома сльози.

Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.

– Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цiлоi пригоди, менi це страшно прикро!

Я заперечила мовчки головою.

– Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я. Менi це тим прикрiше, що, стрiнувши вас…

Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток обгортав, – i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.

– І ви кажете, що нi? – промовив голосом, тремтячим вiд зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однiсiнький раз зробiть це для мене! – І вiн стягнув лагiдно моi руки з лиця i притис iх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуете, кого любиться, любить!

Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене гарячим рухом до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.

Чи я плакала?

Я вже не знаю. Жалем, зворушенням i якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що вiн гладив мое довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати, нiжною, любячою рукою i що говорив тихим здавленим голосом якiсь успокоюючi, добрi, а заразом – Боже! – i чудно роздразнюючi слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дiтей…

Опiсля я почула край чола його уста, почула iх на руках, на волоссi; почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену душу – i я схаменулася. Обгорнена гарячою струею сорому i переляку, я подалася взад, вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!

Але вiн був мов оп’янiлий.

Обвивши мiй стан рукою, впився своiми гарячими очима в мiй вид.

– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще хвилину, одну-однiську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти також нi? Скажи, пташко, ти також нi?

– І я нi, досi нi!

– Так любiмося! – шептав вiн…

Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв моiх (лице я ховала), голубив до себе.

– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цiлий час, в котрiм мене нiхто не любив… i – на довгий, довгий час! Завтра я вiд’iжджаю!

– О Боже! це не може бути!

– І я би не хотiв.

– Так останься!

– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!

– Тепер, Орядин?

– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоею любов’ю!



Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i слухала з широко отвореними гарячими очима уважно його слiв. Вiн також, окрiм мене, не бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не бачив нiколи такоi людини, як я. Що полюбив мене з першоi хвилi, коли побачив мене, i що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що мое положення таке безвiдрадне, що мое окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить ту, що зветься моею тiткою; вiн задавив би ii, ту мегеру, ту препогану жiнку! Нi, нема на цiлiм свiтi гидшого з’явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка його, царiвна його, з сумлiнням, «нiжним, мов павутина», я виростала пiд ii безпосередньою опiкою i доглядом i мала годуватися ii любов’ю! Нехай я стопчу ту «любов» i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчиiй властi, нiчиiй! Чи я це чую? Лиш (вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.

– Будучнiсть наша, – мовив з сяючими очима, – i коли вже дiб’юся до цiлi, тодi я прийду! А до неi дiб’юся! Вже який я «непостiйний i вiроломний», але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко!

Справдi, я хотiла бачити й я знала, що побачу, я це вiдчувала цiлою душею, всiма нервами. О Боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[41 - Борше – швидше.] забратися звiдси, дiждатися «полудня»… Ах, я була така щаслива, була така упоена, перейнята ним, його iстотою, кожним його словом i духом, що, – як те море з берегiв, – так i виступила з себе.

– Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп’яливши очi в його гарне iнтелiгентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаеш, ти не можеш знати! Чому це так, – шептала я в поспiху, – що ти не можеш в тiй хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, якоi не чув досi нiколи в життi. О Орядин! – i розсмiялася з якогось щастя, – я тебе дуже люблю! – Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в пальцях тонка, майже жiноча; я ii вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй радостi з рукою бабуниною, i притисла ii бурливо до себе. – Як ти будеш вже у цiлi, тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царiвна… Не правда ж? Твоя, Орядин! – І знов смiялася, мов та пустотлива дитина.

– Моя! І як то дивно, дивно, що ми досi не зналися!

– А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке життя прегарне!

– А я, – що любов така могуча сила!

– Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi… подумай лише! – І веселий, майже свавiльний усмiх завмер на моiх устах, слова урвалися… На порозi нашоi кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби не розпiзнавала мене добре, а опiсля звернулися ii очi на нього. Лена несла голову на тiтчин лад.

– Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай ii тут i ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекае повiз пана М.!

Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула на нього. На його устах грала лиха усмiшка, а очi його спинилися вороже на розiгрiтiм лицi моеi кузинки.

– Таки зараз мусить iти панна Верковичiвна? – спитав з нетаемним насмiхом.

– Повiз чекае!

– Ага, повiз!

Мов пiднята одним замахом, мов зiв’яла, звернулась я до нього. Завтра, т. е, за кiлька годин, вiд’iде вiн! Мое щастя скiнчилося! Мовчки подала я йому руку, а вiн стиснув ii так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула, як зi мною заходила змiна. Справдi, мое щастя скiнчилося! Опiсля розсталися ми. Як у снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн стояв на тiм самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я нiколи не забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царiвна!..




ІІІ


Вiд’iхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собi… його нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю i товкла би головою об стiну. До послiдньоi сльози ридала би за ним!

Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на горах хиляться, потрясуванi ним мов у шаленiм болю. Я тут, у долинi, сиджу сама i прислухаюся вихровi своеi душi…

Дика, невгамонна туга розривае мое серце. Мое щастя скiнчилося…

– Ти виглядаеш, Наталко, – каже тiтка, – так, як би iла саму крейду, а твоi очi дивляться так, як би перед ними ставали щохвилi iншi мари!

Лена усмiхнулася двозначно.

– Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав iх! – І ii уста викривилися насмiшливо.

Тiтка пiдняла очi вгору i, зiтхнувши, сказала гiрко:

– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людей, бо менi й без них гiрко!

– Знаеш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?

Я сидiла мовчки над шитвом.

– Так куди забрався?

– До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати. Бог його знае! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо мене тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене нiчого. Заким-то вiн чого дiб’еться! А ще тим бiльше, що мае лише з лекцiй удержуватися. Перед своiм вiд’iздом сварився страшно з Маевським. Казав йому, що вiн лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм своiм ворогам на злiсть! Таке там було, мамочко. Вiн вiд’iхав тому так несподiвано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до нього поiхав! Бог знае, мамочко, як вiн буде крутити або вже й крутить, мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд’iхав! Каже: через нього дома лише сцени. І все через грошi! Врештi, якось жили би, казала, але через грошi… Тепер iм усiм мов камiнь iз серця спав.

При ii послiднiх словах я тихо засмiялася.

– Чого ти смiешся? – спитала тiтка.

– Що iм камiнь iз серця спав. Вiн упоминався за спадщину по своiм дiдовi, за грошi, випозиченi Маевським, i через те стався каменем…

– Це вiн тобi, певно, оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдаеться в розмову з соцiалiстом! – І ii зимнi очi спинилися проникливо на менi.

– Оповiдав менi! – вiдповiла я, зворушена вже.

– Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? – Тут Лена засмiялася вголос.

– Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! – Це промовила я цiлком спокiйно, але заразом перелякана своiм змiненим голосом.

– Чому ти так побiлiла, коли невинна?

– Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить моi сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що струна, натягнена над мiру, вриваеться.

Вона усмiхнулася холодно.

– Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тiй «безнастаннiй боротьбi», мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?

– О нервах!

– Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише, що якраз я в нiякi нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п’ятдесятьох рокiв, а не мала нагоди пiзнати iх впливу. В тебе суть нерви, а я, бувши в твоiм вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть. Розумiеш мене? Соромливiсть! З соцiалiстами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання, за молитвеники – за тото бралась я, але за нiякi питання та iдеi… Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би, що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi – тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матiр, а вона походила з вiйськових. Якi вiйськовi люди – ми то знаемо. Чи це було, наприклад, в порядку, що вона була з твоiм батьком п’ять рокiв заручена? Що заручилася ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках, для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звiдки бралась би у тебе зухвалiсть говорити з мужчиною, коли це я вважала невiдповiдним? Звiдки береться в тебе кокетерiя? Я ii тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тодi спускати очi, коли мужчина при тобi, щоби вiн подивляв «довгi» вii!.. Це вроджена кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Ти донька твоеi прегарноi матiнки, котра бавилася в аристократку i завела велику бучу, що ii брат жениться з донькою чесного купця, i котра опiсля сама вийшла за попа!

Тямлю, що по тих ii словах я спинилася бiля неi.

– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дае вам якесь вдоволення i мае бути помстою за мою матiр, але ii саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй, не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ii, як i мене. Я знаю це з уст моеi бабунi!

Їi очi заiскрилися, i вона змiрила мене зневажливим поглядом.

– Але не тобi годиться давати науки менi, що з моеi ласки живеш, те собi запам’ятай! А щодо бабунi, то ii словами не зiб’еш мене з толку. Я лiпше знала обох, як ти. Одноi ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i впоювала вже з дитинства панськi забаги. Тим-то i не могли ми нiколи погодитися. А що я, властиво, хотiла сказати, то було це, що нехай би менi офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути, то ж то почув би свое! А коли тобi хочеться вийти за шабельку або за соцiалiста, то – про мене! Я своi руки обмию i не буду нiякому скандаловi винна! Мое сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!

Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi отворила мала Катя дверi i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:

– Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ii писати, ту дурну задачу!

– Зажди хвилину, прийду пiзнiше!

– Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пiзнiше хочу бавитися та й вже. Ходи! – Вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосiб чемний! – упiмнула я.

Дiвча дивилося менi хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:

– Ти не смiеш менi розказувати, розумiеш?..


* * *

Менi осталися лише книжки по його вiд’iздi. Читаю дуже багато. Хочу станути духовно на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi труди, почерез увесь бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, що «полудня»…

Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його аж до його характеру, до його натури. Раз сказав вiн:

«Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в двох речах консеквентний, а то – в ненавистi до ворогiв мого народу i в ненавистi до тих, котрi мене вразять свiдомо. Гай, гай, який я тодi консеквентний! Ви не повiрили б».

А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн упоюеться сам любов’ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його, прегарна русалка його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб’еться до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О так! Адже вона, та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?.. Вiн ненавидить тiтку, але вiн не знае, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що вiн лихвар, поганий, скупий чоловiк; про те натякнула менi панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв вiн, що капiтал той лежить «в домi», в котрiм i вiн, Орядин, пересиджуе. Нехай позичае на дiм у кого хоче, вiн не мае нiчого проти того. Так, а дiм записаний на Зоню, за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн!

Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю i тому успокоююся. Молилась я рiдко досi, але за нього буду молитися. На горi, в тихiй глибинi лiсу буду молитися. «Над сиротою Бог з калитою», – так бабуня казала!


* * *

(Дев’ять мiсяцiв пiзнiше.)

Гу! Як мене перейняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, Боже! – i аж нинi дiзналась я о тiм всiм!..

Перед п’ятьма мiсяцями писав Орядин до Маевського, щоб йому прислав його грошi. Благав на чiм свiт стоiть. Писав, що млiе з голоду, що лекцiй, на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати, а товаришi, що спомагали його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них нiчого, давиться iх данинами. І много, много такого! А Маевський вiдписав йому на те, що коли медведевi дiеться добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи хлiба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсiди щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться таким i на будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для нього. Не для бiдного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дiдом оставлений грiш мае бути на випадок хороби або iншого нещастя. Дiд його бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в iх родинi були з роду в рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися традицii i звичаiв родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазуе про бог зна що, а вертае хутко додому та й вступае на теологiю, бо час уходить i не вертаеться. Це вiн пише йому зi щирого батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмiе з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем…

П’ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов.

Сивiе, каже, з гризоти та впослiдне просить о своi грошi. Йому ведеться, просто як собацi. «Не пiшлете менi моiх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людськоi душi на сумлiннi. Не пхайте мене в погань i не забувайте, що викликае нужда в людськiм серцi!»

А вiн, Маевський?

– Отже, судовi хоче вiддати мене мiй «син», – казав. – І дiждався я з бiдноi, на смiх полишеноi сиротини на старi лiта пiдпори! – І розсмiявся гiрко. – Га! Нехай вiддае; це вже наслiдки нинiшньоi модноi фiлософii; i я покорюсь iй. Я лише спитаюся: чи мае вiн свiдкiв на це, як менi дiд його передавав грошi? Якi грошi? Скiльки iх було? І що вiн, дiд його, справдi передавав менi iх? І пiд якою умовою? Врештi, кiлька разiв казав я йому, що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що не пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що, властиво, осталось йому вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, – казав дальше. – То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собi й е незначний i простий чоловiк, але останнього кусника хлiба не зречуся через нього! В мене е i своя дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про неi дбати? Менi би вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi ходить о те, щоб його чортiвську зухвалiсть зломити. Зi своею загорiлiстю вiн заженеться в нещастя. Вiн слухае модних принципiв, а знаете, пане професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах: «Що твое, то й мое, але що мое, то не твое!» Зрозумiли, куди стежка в горох? Але найно, – шепотiв злобно, – я заграю йому iншоi пiсеньки! Заграю ii лише най ще трошки зажде! Я лагiдний, доки лагiдний, але як раз страчу терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..

І пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Ісусе Христе!

Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманюе вiн i мужикiв, видирае з них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лiсi…

Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всi висувки свого комоду, всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я найшла лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi…

Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.

Що дiяти?

Передумую раз у раз те, що почула.

– Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най вертае! – радив вуйко щиро.

– І побачили б ви його, якби я пiслав грошi на дорогу! – смiявся надлiсничий. – Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаете? До часу збанок воду носить!..

Я закрила очi руками, а вiн з’явився перед моею душею.

З’явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!

Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти! Я, царiвна твоя!

І я наче зiв’яла вiд двох годин.


* * *


Минають днi, минають ночi,
Минае лiто. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очi,
Заснули думи, серце спить.
І все заснуло, i не знаю
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiту волочусь,
Бо вже не плачу й не смiюсь…

    Т. Шевченко

Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбiйча, безнадiйна одностайнiсть зробила мене байдужою? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо вечора дiждатися треба, а нiч пересиплюю, бо за нею наступае ранок. Менi однаково, що завтра буде, а позавтра? Теж байдуже!

Деколи обзиваеться в менi голос, що життя винно менi ще багато. Тодi згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей – то ледоватий, тупий сум.

Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсiм iз сил. Тодi кидаюсь де-небудь у траву i придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн – немов лише того ждав – присниться. Завсiди палкий, веселий… смiеться з мене, що в мене сумлiння «нiжне, мов павутинка»…


* * *

Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.

– Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? – питала тiтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.

– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора пустуе, не вчиться. Школа для них – то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi гуляла! Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де…

– А дальше, Мiлечку?

– Ну, вiдтак, Павлинко, я – зголоднiв. Оце найновiше! – Вiн засмiявся добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.

– А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, – казала тiтка. – Як поiхала, то як би в воду пiрнула. Я не розумiю, чому тепер дiти так скоро забувають родичiв. А вона також!

– Ну, що ж. Добре ведесь iй там у тiтки i тому мовчить!

– Це правда, що iй у моеi сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як i що.

– Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?

– Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату класти, – вiдповiла тiтка нетерпеливо. – Ти нiколи не здогадаешся сам того, що треба!

– Мабуть, чи доволi гуляе, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.

Тiтка усмiхнулася гiрко.

– Ти гадаеш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину висилаеться задля гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.

– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, пiдносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсiди супроти полiтичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд – полiтика. Ти гадаеш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи полiтикувати. Ой, ще й як! Але я завсiди за спокоем. Найкраща хвиля в життi – то хвиля, прожита в спокою. Мене моi ученики розумiють i люблять через те. Я i вчу iх любити спокiй, i тому, Павлинко, я не бавлюся в полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, борба за царську бороду не обходила мене нiколи.

– За царську бороду! Але коли тут iде о будучнiсть твоеi дитини?

Вуйко стривожився.

– Так що ж з нею, Павлинко? Може, iй грошей треба, а ти не хочеш менi прямо сказати?

Тiтка зiтхнула.

– О, Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i все, що iй треба. Тодi я би не посилала ii в свiт мiж люди…

– То кажи iй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найлiпше.

– Що вона дома пiчне? Хто ii побачить? З ким зiйдеться? Пропаде та й годi; а лiта не вернуться назад.

Вуйковi наче свiтло зiйшло в головi. Здогадався.

– Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, бiльше молодiжi, як тут!

І вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.

Я скiнчила свою роботу. Поклавши ii коло себе, я сперлася вигiдно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi на захiд. Сонце спускалося за темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi. Зубчаста скала, що рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася, прикувала мiй взiр. Там царював дуб-великан.

Ще стояв.

Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула на хвильку цiле окруження. Так само жарiло раз i в моiм серцi, так само вiдбивався i вiн на золотистiм тлi моеi молодоi, любовi жадiбноi душi. Прегарнi фантастичнi мрii окружали його так само, як он тут на небозводi окружають дуба нiжно-рожевi хмари.

Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i вони завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка згадка, нiяке слово вiд нього не вiдсвiжило iх.

– Але чому i хлопцi нiчого не пишуть? – обiзвалася знов тiтка. – Передвчора святкувала своi iменини, а з них жоден анi не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i на iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як iм грошей треба; а як дiстануть iх, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше, Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти iх псуеш, Мiлечку; гостре слово не пошкодить iм нiчого i не пошкодило ще нiколи.

– Ет, що ти хочеш, Павлинко, вiд твоiх дiтей? Вони добрi, послушнi, рахуються з грiшми, розсудливi – так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь на других родичiв, що тi мають зi своiми дiтьми клопоту! А ми що?

– Ще мене другi обходять, Мiлечку?

– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би i на надлiсничого, а Орядин i не його дитина!

– Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi пiшов собi з дому i на тiм скiнчилося!

– Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося. Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!

– Маевський не посилав йому жодних грошей, – вiдповiла тiтка. – Правду сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кiлька ринських; але вiн – нi та й годi! Я не кажу, вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який грiш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить вiд хлопця?

– То ти не чула нiчого?

– Що ж мала я чути? Сам знаеш, то не в моiй натурi плентатися по хатах i вивiдуватися.

– Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, мiркуй лиш, здобувати грошi на науку. Вигравати було добре, але чим програне вiддати? Отже, заскаржив Маевського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно, з цiлою душею о свое майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси[42 - Льос – виграшний квиток, облiгацiя.]), i Маевський мусить тепер давати грошi, хоч не знати вiдки бери!

– І що ж, Мiлечку?

– Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.

– Дурак, Мiлечку.

– Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще й фантування?[43 - Фантування – забирання майна за борги.] Льоси Орядина вiн зужив, це правда, але iх вартiсть була би для нього не пропала, т. е. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч би i не вiддав, так боже мiй! За що годував його, виховував? Божим духом вiн же не жив; Маевський також гiрко працюе, не сидить iз заложеними руками.

– Що я завсiди говорила, Мiлечку? Що я завсiди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був би лiпше на тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так! Дурних i скупих я не жалую. Але Орядин, Мiлечку, Орядин, кажеш, розiгрався?

– Грае, оповiдають, так, що страх!

– Хто, кажеш, оповiдае?

– Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.

– Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.

– Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишнiй реформатор, соцiал-демократ зiйшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить». Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже! Славити Бога, що моi дiти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.

– Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiди казала i кажу, що яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi примхи, певно, вiд свого батька, а тотi гонять чоловiка неустанно вiд щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!

Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися кудись в далечину, руки лежали на колiнах обезсиленi, а уста немов засохли… Нараз засмiявся вуйко якось чудно.

– Чому ти смiешся, Мiлечку? – спитала тiтка. – Що я кажу, то правда.

– Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я лиш собi щось пригадав. – І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: – Поступовець!

Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi байдуже, i лиш одного на свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi ведеться. Хотiла бiльше свiтла в тiй справi мати.

– І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болiсно стягнула. Жалуеш?

– Чого?

– Жалуеш?

– Чого мала би жалувати?

– Чого? Ну, тепер наче й не знаеш? Адже торiшньоi оборони, котра, правду сказавши, вiдбувалася без слiв, але вiд того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом про нього, але пригадай собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам.

– Пригадую собi, вуйку!

– Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями.

– Чи ви не знаете чогось бiльше про нього? – спитала я, майже не зважаючи на його послiднi слова.

– Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм кiнець; бо вiддатися спокусi якоiсь страстi i не могти опануватися супроти неi – значить вложити на себе моральний дефект. Боже, Боже! розбурхана страсть в людськiй грудi – це щось страшне! Це те саме, що взяти пiстоль i покалiчитись навiки – так, на мою думку. Другi задивляються на такi речi менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай Господь кожного боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть.

– Лiпша смерть, вуйку.

Вiн поглянув на мене, зчудований, може, моiм безтонним голосом, а я чула, що в мене горiли очi дивним огнем.

– Як ти казала, Наталко?

– Я казала: лiпша смерть, як життя, опутане немiччю i брудом.

– Що за дивна змiна в поглядах, – обiзвалася тiтка глумливо i, заходячи в хату, змiрила мене насмiшливо очима.

– Вуйку, – обiзвалась я, оставшись з ним сама, – це не може бути, щоб вiн зараз спершу пiддався тiй убiйчiй пристрастi. – І ожидаючи пояснення, здавалося менi, що його вiдповiдь не останеться без впливу на мое дальше життя.

– Ну, так, зараз спершу нi. Мене вразило в тiй iсторii те, що вiн хотiв тим способом прийти до грошей. Наталко, це щодо мене дуже нечесно. Те, що вiн не може в пристрастi погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його палкою натурою.

– То все певна правда, вуйку, тото, що вiн хотiв таким способом до грошей прийти?

– Правда. Вiн не таiв того. Хвалився зневажливо, що на нiм мстяться обставини «убогих», i що те, що вони вибрали собi i його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумлiння i вiн обграе маючих спокiйно.

– Вуечку, тепер я вiрю! – зойкнула я тихо, i моi уста викривились до якогось усмiху. Тому що в нього «сильне, невразливе сумлiння»!

– Ти могла i так повiрити, а що найважнiше, не потребувала взагалi одушевлятися ним. Коли би в нього була гордiсть, то повинен був без надумування вступити на теологiю i навiть не просити Маевського о грошi, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким вiн провадить борбу? Зi своiм дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб вiн не спiткнувся назавсiди в тiй борбi. На мою думку, це цiлком байдуже, котрий завiд подае чоловiковi кусник хлiба, нехай лиш буде чесний i для других корисний. Стан духовний неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!

– Вiн не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами i що духовенство не мае будучини.

– Так? Вiн це вже знае? Га, може, воно й справдi так. Може, й не мае будучини. Щоправда, епоха безбожностi настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг, отже, цiлком добре вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшiм значеннi слова. А хоч би i був толкував мужикам по-свому, що Бог – природа, а учив iх при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив правдi, був би все бiльше зробив, як так!

– Мабуть, не мiг, вуечку! – сказала я тихо…

– Бо фантаст! Бо напоiвся iншими iдеями!

– Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я iх пiзнала, як ви не раз казали: хоробливi.

– Не хоробливi! То не доказуе ще нiчого. Але замiсть того я спитаю тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал не приймае того? Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче, але коли вiн цiеi своеi фiлософii не вмiе приноровити до життя, то ця фiлософiя неправедна. Вона навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i викликуе хоробливий настрiй. Ти також так, як i вiн, перейнята тим духом «будучини»: бажаете чогось, а самi не знаете чого. Горе тому, хто бiльше жадае, нiж сам в силi дати; хто будить голод, а не заспокоюе його. Що задумуе такий Орядин або йому подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу полiпшити, усунути хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чiм зачепився вiн один, заки зайшов вiн до мети? Яка сила його характеру й яка в нього мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи i реформатори, що не хотять узнавати долi й недолi – i те, що всi однаково не можуть жити i не будуть жити! Така моя думка, а менi здаеться, що й думка бiльшостi.

– Я думаю iнакше, вуйку! Менi здаеться, що обов’язок кожного чоловiка е противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате приймати те, що подае здiбний ум. Допровадити оту упряму бiльшiсть до пiзнання правди й обов’язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб iй мало що не всi не корилися, хоч душа його – то самолюбство. Хотiвши йому вiчно коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65331911) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Іритувати – сердити, нервувати.




2


Оногди – одного разу, якось.




3


Дансер – танцюрист, компаньйон в танцi.




4


Легумiни – ласощi (остання страва на обiдi).




5


«Перша» – найвища оцiнка в школi.




6


По-хiнськи – по-китайськи.




7


Зизий – косий.




8


Трiйло – отрута.




9


І сам я не знаю, вiд чого
Нудьга обгортае мене,
Для чого я згадую завше
Повiр’я колишне сумне.

(Переклад з нiм. М. Стависького)




10


Стрiй – вбрання.




11


Темно-понсова – темно-червона, пурпурова.




12


Захланнiсть – ненаситнiсть.




13


Банда – оркестр.




14


Старатися о неi – свататись до неi.




15


Цвiкер – пенсне.




16


За орудками – у справах.




17


Город – парк.




18


На силу – силувано.




19


Студент (лат.).




20


Рам’я, рамено – рука.




21


Грека – грецька мова.




22


Епiграфа (iтал.).




23


Часто мелодii щирi
Слiв не знайду я, щоб вилить
В серцi моему бринять,
Душу палкую свою.
Прагнучи в свiтi широкiм
Мабуть, ця пiсня зi мною
Пiснею гордо лунать.
Ляже в могилу мою.

(Нiм.)




24


Брусоватiсть – незграбнiсть, неотесанiсть.




25


Противно – навпаки.




26


Загорiлий – палкий, завзятий.




27


Мильно – помилково.




28


Квестiя – питання.




29


Дотичний – вiдповiдний.




30


Толкування – переклад.




31


Страховище; в даному разi спомин, що викликае гнiв (лат.).




32


Середовище (лат.).




33


«Години молитви» (нiм.).




34


Куфер – чемодан.




35


Дiстати трему – розхвилюватись.




36


Приректи – пообiцяти.




37


Імпертинентний – нахабний, зухвалий.




38


Фризура – зачiска.




39


Склад злочину (юридичний термiн) (лат.).




40


Який скандал! (Нiм.)




41


Борше – швидше.




42


Льос – виграшний квиток, облiгацiя.




43


Фантування – забирання майна за борги.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения