Читать онлайн книгу "Запорожці"

Запорожцi
Іван Семенович Нечуй-Левицький


У творчiй спадщинi Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) значне мiсце посiдають iсторичнi твори. Славному героiчному минулому украiнського народу присвячено романтичну казку «Запорожцi», хвилюючу повiсть про вiльну козацьку державу – Запорозьку Сiч. Письменник переносить Сiч у зачарований казковий свiт пiд днiпровськими порогами, звеличуе сiчове козацьке лицарство, що навiчно залишилося у пам’ятi народнiй.

У романi «Гетьман Іван Виговський» вiдтворено один з найдраматичнiших перiодiв в iсторii Украiни за часiв пiсля смертi Богдана Хмельницького. Герой роману Іван Виговський, безсумнiвно, особистiсть складна i неоднозначна. Вболiваючи за долю Украiни, вiн все ж таки своi особистi амбiцii ставив вище iнтересiв держави, i, зрештою, влада для нього стала дорожчою за Батькiвщину…





Іван Нечуй-Левицький

Запорожцi





Запорожцi

Казка


Над Днiпром, коло славних порогiв, в селi Старому Кодаку жив собi молодий лоцман Карпо Летючий. Як i всi лоцмани, вiн був потомок славних запорожцiв i мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! Гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того смiливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи iх через пороги. Карпо знав добре всi пороги, всi забори, знав кожний камiнь. Вiн любив пороги, бо зрiс коло iх. Карпо любив летiти стрiлою прудким козацьким ходом через пороги, летiти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Днiпро на порогах, як реве Звонець або Дiд i обливае бризками його гаряче лице.

Лоцманський отаман дуже любив Карпа i настановив його дядьком, невважаючи на його дуже молодi лiта. Отаман вiрив йому, як самому собi.

Ото раз приплив до порогiв великий байдак якогось багатого купця.

– Дай менi, отамане, лоцмана, та найпевнiшого, найлуччого! – каже багатий купець до отамана.

– Нема в мене певнiшого i вiрнiшого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч вiн i молодий. Посилаю його, то все одно що й сам iду, – одказав отаман.

Вимiрили байдак, зняли з його трохи ваги, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана i вилетiв орлом на байдак. Всi попереду сiли по украiнському звичаю, потiм стали на колiна i помолились Богу. Нiхто не знав запевне, чи вернеться живий додому!

– Щасти ж, Боже! – промовив отаман до Карпа. – Як щасливо вернешся додому, то дам тобi велику-велику плату – що маю найлюбiшого, наймилiшого. Пам'ятай! Мое слово тверде! – промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.

У Карпа дуже забилось серце, бо гарна була, як картина, Музичина дочка Олеся. Вiн почув, що в його виростають орлинi отаманськi крила.

– Гребiмо! – крикнув вiн на гребцiв, ще й рукою махнув.

Гребцi запустили гребки у воду. Байдак знявся з мiсця i полетiв, як птиця. Коло стерна стояв, як той явiр високий, Карпо Летючий. Серед Днiпра на суднi в прозорому повiтрi малювалося його молоде лице, бiла сорочка, червоний широкий пояс. Вiн гордо поглядав на Днiпро, а очима все бачив чорнi Олесинi очi, ii бiле личко.

Погода була тиха i ясна. Надворi був раннiй теплий ранок. За Днiпром починало червонiти небо широкою смугою. Вода в Днiпрi стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь далеко внизу вже стогнав, наче пiд землею, первий порiг Кодацький.

– Шамни разом, друзi! – крикнув Карпо. І гребцi шамнули, а байдак полетiв, неначе на крилах.

На гладенькiй, як дзеркало, водi почали скакати неначе бiлi кролики, а булькотячи, знов ховались у воду. Порiг був недалечко.

– Шабаш! – крикнув Летючий, i всi гребцi пiдняли гребки. – До стерна! – командував вiн, i всi кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на проход.

Зашумiла вода й заревла. Кодацький порiг появився ввесь од берега до берега, ввесь бiлий, вкритий пiною та бризками. Байдак загув i полетiв з лави на лаву рiвно, як стрiла. В одну мить його перенесло через порiг! Вода оббризкала гребцiв й присипала Карповi кучерi. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всi перехрестились.

Карпо не зоглядiвся, як байдак минув Звонецький, Сурський i Лохманський пороги. Його смiлива й горда душа палала щастям. Водяна курява й бризки тiльки прохолоджували йому лице.

Ще було чути, як стогнали вищi пороги, а тут уже заревiв Дiд, чи Ненаситець. Погода, на Карпове щастя, була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим свiтом бiлi пороги й чорнi Карповi кучерi. Дiд усе ревiв та стогнав, все дужче та й дужче, неначе десь ревла череда волiв, неначе десь стрiляли з гармат або дзвонили у великi дзвони. Од берега до берега на Днiпрi появився бiлий гребiнь, неначе бiла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, i перед Карповими очима встали з води дванадцять Дiдових лав, страшних, сердитих, бiснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях! Байдак уже був направлений стерном на хiд i летiв, як стрiла.

Коли се де не взялась вiтрова полоса! Вiтер дмухнув трохи збоку. Коло самiсiнького порога вода вкрилась неначе чорними воронами. Вiтер ухопив судно i знiс трошки набiк… В душi Карпа похололо… Вiн сам кинувся до стерна, кричав на гребцiв, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нiчого не помогло! Велика сила вхопила байдак i знесла набiк. Байдак полетiв з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камiнь, котрий, одначе, не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло, й знов полетiло, як стрiла, та все звертало убiк. Ще нижче його вхопив страшний камiнь Крутько й обкрутив кругом себе… Байдак застугонiв, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трiсочка, й переломилося натрое. Тепер все пропало, все загинуло!

Карпо i гребцi зняли руки до Бога.

Вода вхопила байдак, як легеньку трiсочку, крутила його на всi боки, понесла i кинула на лаву. Судно заревло перед смертю, затрiщало дуже страшно, аж перемогло великий клекiт Ненаситця й впало на остру скелю. Камiння одбило йому весь нiс. Колодки полетiли вниз i розбились на маленькi полiна. Часть судна зачепилась на скелi. Люде, як птицi, держались за вiрьовки.

Пекло не було таке страшне, як Ненаситець! Зверху ревла вода, внизу кипiла хвиля. Цiлi гори бiлоi ревучоi пiни бились об камiння, скакали вгору, закручувались гребенями i знов падали назад на камiння. Од берега до берега нiби лютувала бiла водяна буря, крутились вихри, вертiлись чорториi, неначе все те викидав пiдземний вогонь або захованi на днi вiтри.

– Пропала навiки моя честь! Втеряв я навiки мою Олесю! Честь моя! Олесю моя! Що скаже тепер отаман, як я вернуся живим додому! – говорив Карпо, висячи над страшною безоднею.

Внизу од порога лоцмани вже побачили розбитий байдак. Човни й дуби вже попливли спасати живих людей i крам. Один був вже наблизився до скелi, де висiв байдак, вже лоцмани кидали вiрьовку гребцям, щоб пристати збоку до тiеi скелi й забрати хоч людей.

– Пропав я навiки, Олесю! Нащо менi жити на свiтi! – крикнув Карпо i скочив в бiлу кипучу хвилю.

Карпо тiльки й пам'ятав, що вода клекотiла, крутила ним, кидала його то вгору, то вниз, як вода в печi кидае зерном в казанi. Вже вода залила йому вуха, рот.

Карпо вже ждав, що вода от-от вдарить ним об скелю й розмiщить його, як пелюсточку.

Коли се вiн почув, що разом так i полетiв униз, в якусь безодню, i стратив пам'ять.

От прокидаеться Карпо й дивиться, аж вiн лежить на сухому. Полапав вiн рукою кругом себе й налапав м'який мох, а пiд мохом твердий камiнь. Одкривае вiн очi й бачить свiт.

«Боже мiй! Де се я? Чи мене витягли, чи я вмер, чи се менi сон сниться?» – подумав Карпо i глянув угору.

Високо над ним висiла водяна стеля. Вiн почав придивлятись i побачив, що там, угорi, лилася вода, текла, пiнилась i навiть шумiла, а через скляну стелю синiло небо, а серед неба свiтило ясне сонце. Бiла пiна купами летiла i часом заслоняла сонце, неначе хмара; а через пiну, через хвилi мiнялося сонце: то синiло, то червонiло, то жовтiло, то знов блищало, як золото.

Глянув Карпо кругом себе i побачив, що вiн лежить на скелi. Оглянувся вiн на всi боки, i знов йому здалося, що все то був сон: i той байдак, i та бiда на порогах, i та отаманська обiцянка… Вiн побачив, що пiд водою стояла, як стiна, рiвна скеля од одного днiпровського берега до другого: то була одна лава Ненаситецького порога; а там далi, нижче, знов стояла друга рiвна скеля, така сама, як i перша. Кам'янi стiни були вищi од високоi дзвiницi, а поверх iх лився цiлий Днiпро i постлався над ними водяною стелею.

От дивиться Карпо вниз, а меж тими стiнами росте пишний сад, про якого тiльки в казках розказують. Там розстелялись зеленою скатертю луки з такою травою, як i на землi; там були розкиданi невеличкi, але гарнi пригорки, велике камiння, то гостре, як дзвiницi, то рiвне й високе, неначе стовпи. І все мiсце було гарне, як рай: зеленiло гаями, лужками, садками, виноградом. Мiж зеленою травою цвiли всякi квiтки.

Карпо бачив пiд самою скелею, де вiн лежав, пишний рожевий кущ, чув навiть пахощi од рож i василькiв. Зверху, з-пiд водяноi стелi, понавiшувалось на скелi латаття з широким листом, з бiлими й жовтими квiтками, висiло купами дрiбне, як пух, зелене пiдводне зiлля… Скрiзь свiтило сонце через водяну стелю, але той свiт був тихий i разом ясний. Краса того мiсця так причарувала Карпа, що вся його жизнь, змалку й до парубоцтва, здалась йому якимсь сном. Йому хотiлось тiльки дивитись то на сади, то на скелi, то на кришталеву стелю, синю од синього неба, а часом блискучу, як цвiт веселки.

Придивляеться Карпо вниз, аж попiд гаями неначе ростуть купи високих червоних та синiх квiток. Придивляеться вiн лучче, аж тi квiтки ворушаться: то були люде. Два чоловiки йшли просто до того мiсця, де був Летючий. На iх були високi чорнi шапки з червоними верхами, синi кунтушi з рукавами на одкид.

– А чого ти, хлопче, залiз туди, куди тобi не годилось би лiзти? – спитали вони в Карпа. – Хто ж ти такий? Що ти за людина?

– Я… – почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали.

– Злазь до нас!

– Нема кудою злiзти! Бо скеля крута, як стiна! – крикнув Карпо i почув, що його голос зовсiм змiнився: став дзвiнкий, рiвний, голосний. Карпо заговорив, неначе пiсню заспiвав.

– Скакай, не бiйся! – крикнули тi люде до Карпа.

Карпо скочив i зараз почув, що вiн тихесенько спускаеться на землю, як обережна птиця спускаеться з неба на дерево. Тi люде пiддержали його за руки й постановили на траву. Карпо глянув на тих людей i трохи злякався, i здивувався, i замилувався. Такi вони були високi, рiвнi, дужi! Такi вони були гарнi на вроду, що вiн таких людей не бачив нi мiж панами, нi мiж простими селянами.

– Еге, ти, хлопче, з Украiни! – промовив один з iх, i голос його розсипався мiж скелями, як весняний перший грiм.

– З Украiни, – тихо обiзвався Карпо.

– Чи вже ж тепер на Украiнi стали такi маленькi та мiзернi люде, як осе ти? – спитав один чоловiк, i обидва вони якось жалiбно усмiхнулись. Карпо, глянувши на iх несказанну красу, трохи опам'ятувався i став смiливiший.

– Отакi, як бачите! – промовив вiн.

– Хто ж ти такий, хлопчику? – спитали вони.

– Я лоцман на порогах… Летючий на прiзвище… – сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.

– Правда, ти розбив байдака?

– Правда, – промовив Карпо, i та гiрка правда прийшла йому на пам'ять, як дуже давнiй, бог зна колишнiй сон.

– Ходи ж з нами, – сказали тi люде й повели Карпа далi, ставши по обидва боки.

– Як же тобi здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? – спитали вони.

Карпо тiльки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, всiми цвiтами, й затулив очi рукою.

– А знаеш, хлопчику, хто ми? – спитали вони в Карпа.

Карпо тiльки глянув на iх чорнi очi i великi шовковi вуси.

– Ми козаки-запорожцi. Чи ти чув що про запорожцiв?

– Чув, що колись за порогами була Сiч; менi покiйник батько дещо розказував.

– Отож, щоб ти знав, тут тепер Запорозька Сiч, – промовив один запорожець. – Ото, бач, як зруйнували Сiч, а помочi нам не було де взяти, то нашi характерники й зачарували Сiч. Із того часу наша Сiч з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Сiч поглинув Днiпро. Чи бачиш, ондечки далеко ворушаться попiд гаем за отiею скелею неначе червонi квiтки? То наше сiчове товариство.

І обидва козаки повели Карпа назустрiч тому товариству. Всi вони трое ввiйшли в невеличкий лiсок. В тому лiску зовсiм не було тiнi; скрiзь попiд деревом блищав однаково ясний теплий свiт.

Карпо озирнувся набiк i побачив, що через обох запорожцiв було видко кожне дерево, кожну квiтку. Запорожцi здались йому тiнню, одначе вiн i кришки не злякався, бо страху там зовсiм не було на тому свiтi.

Зараз за лiском вони стрiли iнших козакiв. Запорожцi сидiли на зеленiй травi групами, сидiли на дрiбному камiннi, стояли по три, розмовляли мiж собою, i всi поглядали на Карпа, як на якесь диво. Всi козаки були високi, рiвнi та здоровi; всi були гарнi, повбиранi в гарну одежу, неначе в празник або в недiлю. Вони стиха розмовляли, а Карповi здалося, що то ревуть страшнi Днiпровi пороги.

– Отее наш сiчовий курiнь! Ми побачимо ще не один курiнь, поки дiйдемо до нашого гетьмана, – промовив один запорожець.

– До гетьмана! – закричали деякi запорожцi, i слiдком за Летючим i за його двома поводирями посипались всi козаки.

От вони йдуть та йдуть i зайшли в тихе, спокiйне мiсце, навкруги обставлене камiнням. В тiм крузi, пiд самою високою кам'яною стiною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На деревi висiли спiлi яблука та грушi, червонiли вишнi та черешнi, червонiв та жовтiв спiлий виноград, порозкладавши широкий лист i важкi кетяги ягiд скрiзь по камiннi. Те мiсце було зовсiм одгороджене, тиша була там аж мертва.

В тому саду скрiзь попiд деревом стояли кам'янi лавки, а на лавках сидiли старi запорожцi. Їх бороди бiлiли як снiг, а вуси у всiх були чорнi. Старi запорожцi одпочивали. На старих, поважних лицях спочивали думи. Всi вони сидiли, позгортувавши руки i посхилявши вниз важкi голови. Карпо глянув на iх, i йому здалося, що вони повироблюванi з камiння або з дерева. Вже Карпо перейшов через сад, а вони аж тодi встали, як наближався первий курiнь, i закричали: «До гетьмана! До гетьмана!»

Тiльки що Карпо минув високу кам'яну огорожу, вiн побачив уже другий сад, весь зелений, весь засаджений квiтками, а з того саду лився чоловiчий голос, та такий же гарний та дзвiнкий! Хтось спiвав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом, як грiм, то пiдiймався вгору i дзвенiв, як голосний дзвiн, а пiд той голос стиха грала бандура, наче птиця щебетала. Карпо ввiйшов у сад i побачив, що ту думу спiвав сивий кобзар, сидячи на каменi, а кругом його сидiли й стояли козаки середнiх лiт i слухали старинну козацьку думу про козацьких гетьманiв, про славнi дiла на Украiнi.

– До гетьмана! До гетьмана! – стиха промовили старi запорожцi, i кобзар перестав грати й спiвати. Всi козаки знялися з мiсця i рушили до гетьмана.

От минув Карпо i той сад, i всi вони ввiйшли в зелений гай. Той гай був такий гарний, як у нас бувае вiн гарний весною. Дерево зеленiло, як серед дня пiд ясним пiвденним сонцем. Незвичайний свiт пронизував кожний листочок наскрiзь: все дерево з листям було нiби вироблене з зеленого тонкого скла. Здавалось, нiби свiт бризкав зсередини кожноi гiлки, з кожного зеленого листка, з кожноi квiтки й травини. Карпо мусив прикрити очi рукою… В гаю щебетали соловейки, кували зозулi, туркотали горлицi, щебетало всяке птаство. Мiж деревом скрiзь цвiла рожа великими кущами, цвiли гвоздики, чорнобривцi, пiвонiя; зеленiла мiж купами квiток рута, м'ята, любисток. Все те було освiчене весняним сонцем, бо нiгде пiд деревом не було тiнi. Весь гай з квiтками й птицями блищав i свiтився наскрiзь, неначе був витканий з одного свiту i з самих квiток та птиць.

Серед того гаю було зелене поле. Там сидiли на каменi три кобзарi i грали козака до танцiв, а кругом iх на зеленiй травi танцювали молодi, хисткi, як очерет, козаки. Червонi верхи на шапках, червонi рукави миготiли на зеленому полi, нiби лiтали вогнi, нiби раз по раз блискала блискавка. Високi тонкi козаки, з тонким станом, так переплiтались мiж собою, як-от переплiтаеться тонкий очерет, коли ним колише вiтер. Карпо бачив, що козаки танцювали, неначе птицi лiтали, бо не згинали навiть вершечкiв трави пiд золотими пiдкiвками й тонкими закаблуками. Танок був такий жвавий, такий веселий, що в Карпа аж жижки затрусились до танцiв. Навiть старi запорожцi стали кругом, довго дивились, поки не заговорили: «Час до гетьмана!»

Музики змовкли. Старi дiди повели наперед, а за ними посипались юрбою молодi запорожцi.

От пiшли вони далi й прийшли до якоiсь невеличкоi рiчечки. Карпо там примiтив, що через кам'яну стiну в одному мiсцi прорвалась вода i потекла рiчечкою бистрою, як птиця. Вода падала з каменя на камiнь, шумiла й кипiла, неначе одскакувала од розпеченого камiння. Через воду був мiст: то лежав великий та широкий плесковатий камiнь. За рiчкою далеко-далеко, аж пiд самим берегом Днiпра, росла велика дiброва. Дерево було таке високе, що трохи не доставало верхами аж до води! Густе й темно-зелене гiлля висiло зверху, як найгустiшi хмари. Дерево стояло темною рiвною стiною. Над тiею дiбровою стояла нiби дуже ясна мiсячна нiч або ясний вечiр. На зеленому полi, скрiзь попiд дiбровою, було видко могили. Над кожною могилою стояв у головах низенький бiлий кам'яний хрест, а в ногах рiс дуб. Перед кожним хрестом палав великий ставник, а в кожному дубi був загострений козацький меч. В тiй сторонi свiт був тихий, що ставники горiли, як у церквi. Йдучи проз те мiсце, запорожцi почали хреститись i молитись, поздiймавши шапки.

– Що то таке за рiчкою? – спитав Карпо в одного козака.

– То наше кладовище, – одказав козак.

Карпа привели далi просто до кам'яноi стiни. Дивиться вiн, аж в тiй стiнi прорубанi нiби ворота, та такi високi, як церква! Коло тих ворiт по обидва боки стояли на сторожi два старi запорожцi з великими мечами. А iх сивi бороди були аж до пояса.

– До гетьмана! До гетьмана! – загули позаду козаки, i обидва дiди спустили пiднятi мечi додолу, поставали по обидва боки коло Летючого й повели його в тi ворота. За ними так i посипались всi козаки.

Увiйшовши в тi ворота, Карпо вглядiв ще бiльше диво: там мiж двома високими стiнами була друга гетьманська половина тiеi Сiчi. Глянув Карпо на стелю, а там так само лився й шумiв Днiпро. Сонце так чудово грало промiнням в тiй стелi, як у чистому кришталевi. Карповi здалося, що в тiй водянiй стелi одна дошка з щирого золота, а друга з срiбла, третя червона, як жар, а там далi жовта, зелена, синя. Тi дошки нiби ворушились, змiнялись, неначе чиясь рука перегартувала iх навмисне. То се вони всi щезали: i пишне сонце, i сине небо було видко через воду, як на землi; було видко, як птицi лiтали в небi, як риба плила стрiлою або грала проти сонця цiлими табунами!

Карпа повели через сад мiж двома рядами високого дерева, на котрому срiбний лист був перемiшаний з золотими яблуками та грушами, з кораловими вишнями та черешнями, з кетягами винограду з дорогого камiння. Весь сад блищав, як сонце. З дерева на дерево перелiтали райськi птицi, неначе хто перекидав пучки вогню або блискавки. А там за садом стояв простий зелений дуб, а пiд дубом на каменi сидiв гетьман. Вiн був такий великий, як Палiй. Здаеться, не було коня на свiтi, щоб вдержав його на собi! На гетьмановi була висока шапка, а з шапки набiк висiв золотий вершок; вiн був пiдперезаний золотим поясом i обутий в червонi чоботи з золотими пiдкiвками. Спершись однiею рукою на широкий меч, гетьман держав в другiй руцi булаву з щирого золота, обсипану дорогим камiнням, котре блищало, як промiння. Вся булава так свiтилась, неначе гетьман держав у руцi сонце. Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, i його мислi вилiтали соловейками, сiдали на дубовi та спiвали. Побачивши козакiв, вiн грiзно кинув очима, i з того погляду знявся орел та й полинув пiд небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались iскри i розтопили землю.

Не здiймаючи шапок, два дiди стали перед гетьманом i постановили поперед Летючого.

iх роем обступили козаки. Гетьман встав i випрямився на цiлий зрiст.

– Яке дiло маете, шановне товариство? – спитав гетьман, i Карпо чув, що земля пiд ним задрижала.

– Хiба ж не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловiк прибув до нас з Украiни.

Гетьман тiльки тодi кинув оком на Летючого, довго дивився, i двi сльози упало з його очей на землю. На тiм мiсцi вже лежало двi рожi.

– Чи ти, хлопче, з Украiни? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог i народ?

– Я розбив байдака на порогах i не знаю й сам, як я сюди зайшов.

– Сину мiй любий, сину мiй милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити од моеi великоi сили, од щирого серця, – промовив гетьман i поцiлував Летючого. – Скажи ж менi, сину, що там дiеться на Украiнi?

– Нiчого, – одказав Летючий.

– Чи пам'ятають на Украiнi про гетьмана й козакiв, чи згадують?

– Трохи пам'ятаемо. Старi люди дещо розказують.

– Чи не говорили ж вам про нас попи, або ченцi, або вченi люде?

– Нi. Нiхто про те нам нiчого й не згадував. Трохи чули дещо од кобзарiв.

– Як же там на свiтi живуть люде? Чи лучче iм, чи гiрше? Чи й досi терплять од ляхiв? Чи й досi там у вас е татари, москалi, жиди?

– Єй жиди, й ляхи, й москалi. Тiльки про татар нiчого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю.

– Чи вже ж вам нiхто нiчого не розказував?

– Нiхто, ясновельможний пане гетьмане.

Гетьман важко зiтхнув i поклав свою булаву на камiнь. З камiння так i бризнули левкоi та фiалки кругом булави, а виноград оплiв навкруги камiнь i постлався по травi.

– Ходiмо ж, козаки, до церкви та спитаемо в Бога, що дiяти нам, та помолимось Богу за Украiну.

– До церкви! До церкви! – загули навкруги козаки.

Гетьман одв'язав меч i застромив у камiнь. Меч ввiгнався в скелю, як у вiск, а з-пiд меча задзюрчала кров.

Гетьман тихою ходою виступив уперед, i козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий i кращий од усiх запорожцiв; високий, як Палiй, гарний, як Мазепа, смiливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як ранне сонце. Слiдком за гетьманом два сивих запорожцi повели Карпа, а за ним роем посипалась уся громада. Скiльки можна було скинути оком, червонiли шапки та кунтушi. Все вiйсько йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудовi гаi та сади. В тих садах росло дерево з золотим та срiбним листом, а мiж тим деревом траплялося часом i просте дерево садове, i отее на одному були спiлi овощi, а на другому тiльки що наливалися, а трете дерево стояло у бiлому цвiту.

Гетьман повернув на високу скелю, де була церква. За тiею скелею Карпо вглядiв нове диво. З високоi кам'яноi стiни з двох розколин лилися водоспади i спадали найдрiбнiшою бiлою росою в двi рiчечки. Тi рiчечки стiкалися докупи, а мiж ними був високий острiвець. На тiм островi понад рiчечками, скрiзь попiд кам'яною стiною росли вишневi сади i стояли в цвiту, як у нас бувае весною. Весь той куток бiлiв вишневим цвiтом. Карпо бачив тiльки на острiвцi камiнь, а на каменi стояв високий хрест з чистого золота, весь гладенький з низу до верху. На самому перехрестi висiв терновий вiнок, а на колючках того вiнка блищала свiжа кров. Хрест блищав навкруги, як сонце, а од того свiту над хрестом на кам'янiй стiнi стояли аж три веселки, дуже-дуже яснi! Карпо бiльш нiчого не бачив, тiльки бiлi, як пух, сади, а над садами золотий блискучий хрест i три веселки.

– Се наша церква! – промовили дiди до Карпа, показуючи на хрест. – Тiльки отой хрест ми взяли з собою з Запорожжя, бо ми знали, що й хреста там не зосталося б. А ми за хрест дожили на степах, на морi своi голови.

От почали вони наближатись до того хреста, аж чуе Карпо, хтось спiвае пiсню, i спiвае голос дiвочий. Карпо чув усякi голоси, та ще зроду не чув такого гарного, рiвного, високого, дзвiнкого та голосного! Той голос спiвав украiнську пiсню. Карповi навiть на ум приходила та пiсня, така вона була знакома. Але вiн чув, що та пiсня була краща несказанно од усiх пiсень, хоч i нагадувала йому то одну, то другу сiльську пiсню. То велика, незмiрна туга та горе, то надiя, то радiсть i гаряче кохання лилося в тому чудовому голосi. Карпо чув, як дуже забилось в його серце, як у його серцi переливалося все те, що спiвав голос… Навiть старi дiди посхиляли голови.

– Хто се спiвае? – спитав несмiливо Карпо у дiдiв.

– Швидко сам побачиш, – понуро одказав йому один характерник.

Увiйшли вони в тi сади. Дивиться Летючий, аж проти самого хреста, коло острiвця, стоiть одним один зелений кущ: то був кущ калини. Зверху на кущi червонiли спiлi ягоди, а середина куща була облита бiлим цвiтом. Пiд самiсiньким кущем блищала в калинi криничка. Карповi здалось, що той голос ллеться або з калини, або з криницi.

Тiльки що гетьман наблизився до острiвця, аж той голос задрижав од незмiрноi туги та й замовк. Гетьман став проти хреста на колiна, i за ним упало навколiшки все товариство. От гетьман почав читати молитву, а разом з ним загула вся громада, як-от гуде народ у церквi, тодi як почнуть спiвати «iже херувими». Карпо чув, що пiд його колiньми дрижала земля; вiн ухопився рукою за камiнь, i той камiнь дрижав, а пiсля так i розколовся надвое. Од тiеi козацькоi молитви страшно заревли пороги, задрижали обидва береги Днiпра, затрусилась земля на Украiнi, затрусився Киiв на горах.

І знов загуло товариство i впало ниць до землi. В той час з калини заспiвав чудовий дiвочий голос, заспiвав пiсню до Бога, i вся громада слухала ту пiсню i плакала.

Гетьман скiнчив молитву i встав, всi козаки встали за ним. «Настав час!» – промовив один характерник, показуючи рукою на кущ калини, i Летючому здалося, що та калина аж заворушилась, неначе на неi повiяв вiтер. Голос заспiвав веселоi пiснi.

– Настав час! – промовив гетьман.

Один дiд пiшов до криницi, набрав у пригорщi води i тричi бризнув на калину. І Карпо бачив, як червонi кетяги калини ставали чудовими квiтками та стрiчками на головi чудовоi дiвчини, ставали рум'янцем на повних щоках; вiн бачив, як бiлий цвiт ставав бiлим лицем, бiлою сорочкою, як криничка стала вiдрами. Де був кущ калини, там стояла чудова дiвчина i брала воду з криницi. Коли придивиться Карпо до тiеi дiвчини, аж то стоiть Олеся, дочка отамана Музики.

– Отее, як же я довго спала, – тихо промовила дiвчина, озираючись навкруги. – Але який же дивний був мiй сон!

– Олесю, серце мое, щастя мое! – крикнув Летючий i згадав усе-усе: i свое ймення, i свою бiду, i все, що з ним сталося.

Та дiвчина була як двi краплi води Олеся Музикiвна! Такi самi в неi були великi карi очi, такi ж маленькi губки, такi ж чорнi великi коси. Навiть такими квiтками була в неi вишита сорочка.

– Олесю! Чи вже ж ти мене отее не впiзнаеш? – промовив знов Летючий.

– Я не Олеся; я Маруся, хоч я й Музикiвна, як ти кажеш, – тихо промовила дiвчина. – Але де се я? Боже мiй! Де ж моя мати? Де мiй милий гетьман?

І з тими словами ii очi впали на гетьмана.

Вона почала умлiвати i тихо сiла на камiнь. А гетьман дивився на неi довго-довго. Його грiзне лице стало таке ласкаве, як у малого хлопця.

Один дiд характерник почав говорити до дiвчини:

– Чи пам'ятаеш, дiвчино, як ти полюбила нашого гетьмана, як приплила сама човником i ступила ногою на наш запорозький острiв? Ти вчинила великий грiх! Запорожець не повинен кохати дiвчат, а твоя дiвоча нога не повинна була i торкатись об нашу сiчову землю. За свiй грiх ти стала калиною, i разом з нашим кошем тебе поглинув Днiпро. Ти стояла отут уже сто лiт i спокутувала свiй грiх. Твiй рiд i тепер живе на Украiнi. Одного Музики дочка запровадила отсього хлопця до нас… То ваше вже п'яте колiно.

Гетьман згорнув руки, подивився на Марусю й промовив:

– Іди, Марусе, з цим хлопцем на Украiну. Така Божа воля. За твою щиру любов до мене ти каралась, за щиру любов ти й спокутувала. Іди, i коли людям добре жити на Украiнi, то зоставайся там i кiнчай свiй людський вiк; а коли людям погано жити, то ти вернешся до нас, знов отут перед хрестом станеш калиною i розкажеш нам, i виспiваеш нам про горе Украiни. А ти, дiду, винеси Марусю та Карпа на той свiт! – промовив гетьман i махнув рукою на одного дiда характерника.

Той дiд зараз став орлом, вхопив на себе Марусю й Карпа, махнув широкими крилами. Водяна стеля так i розступилась на три сажнi, неначе од великого вихру. Орел понiс iх обох понад страшними Днiпровими порогами.

Карпо глянув униз, i голова його заморочилась. Ненаситець ревiв, стогнав, кидав угору бiлу хвилю. Бризки й пiна кидались i сипались на всi боки. Ще вище пiднявся орел, i стало видко всi пороги од першого до останнього. Днiпро здавався якимсь звiром, у котрого грива i шерсть крутились бiлими вихрами.

– Нащо ти, орле, так високо пiднiмаешся? – спитав Летючий.

– Бо я запорожець i люблю простор. А де бiльше волi, бiльше простор, як не тут, у небi, пiд хмарами, – промовив орел i ще дужче махнув крилами. Крила вже черкались об хмари. Ввесь Днiпро вже здавався синьою стрiчкою, а вся земля зеленiла, як зелена хустка. Вже було видко, де Днiпро виливався лиманом в Чорне море. А городи бiлiли, наче грядочки бiлих квiток. Орел глянув очима просто на сонце, а потiм униз i промовив:

– Чи бачите, що дiеться на Украiнi?

– Не бачимо, – обiзвались Карпо й Маруся, – бо рiки вже здаються нiби шнурочки, а зелена Украiна туманом укрилась.

– Доторкнiться руками до хмари i потрiть собi очi, – промовив орел, i вони обое так зробили.

– Чи бачите теперечки, що од самого Днiпра аж по Сян, аж до Перемишля i Ярослава на зеленому полi скрiзь в'ються жовтi гадюки, пашать полум'ям i повсисались в украiнську землю?

– Бачимо.

– Ото ж польськi пани, що ссуть кров з нашоi землi. Ми iх були багато вигубили, а тепер знов iх розплодилося доволi. Та й розплодилося ж те зiлля! Та якi поставали гладкi та довгi, та як пашать полум'ям, бий iх сила Божа! Нещасний народ, нещасна Украiна… А чи бачите, як скрiзь неначе великими клубками в'ються черви або глистюки?

– Бачимо!

– Ото ж шинкарi, що висисають з нашоi Украiни останнiй сiк! Та й багато ж тiеi черви! А чи бачите ви, як на зеленому полi плазують сiрi комашки помiж тим гадом?

– Бачимо! – обiзвалась Маруся. – То, мабуть, козаки муштруються. Чи не збираються на ляха або на турка?

– Нi, дочко. То московське вiйсько муштруеться. Мiж тим вiйськом вже нема нi однiсiнького козака, – промовив орел та й крила опустив. Вiн так швидко падав униз, що в Марусi й Карпа дух захопило.

Знов пишно заблищав Днiпро мiж берегами, зазеленiли украiнськi степи, лiси, поля; знов забiлiли великi городи й села. Але в тих городах i селах було тихо-тихо, як у небi. Нiгде не ворушилася й жива душа, неначе всi люде вимерли од великоi чуми. А жовтi гадюки та черви все крутились, все вилися! а вiйсько все муштрувалось, як сiра комашня, розсипавшись на зеленому полi.

– Скажи менi, орле, бо ти все знаеш, де ж дiлися люде на Украiнi? Чи iх татари полонили, чи iх турки вирiзали? – спитала Маруся.

– Нi. Їх i татари не полонили, i турки не вирiзали! Вони зачарованi, так само як i наша Сiч. То, бач, схопилося таке страшне повiтря i навiяло страшний сон на Украiну, i люде разом так i поснули та й будуть спати, поки знов не повiе теплий вiтер з теплого краю, поки вiн не принесе з хмарами цiлющоi та живущоi води i покропить тiею водою землю й людей.

– Боже мiй! Чи найду я живу свою матiнку? – тихо промовила Маруся.

Орел почав спускатись на правому березi Днiпра, проти того острова, де колись була Сiч. Вiн глянув на той острiв, де й слiду козацького не зосталось, де козацькi могили заросли бур'яном та огородиною, де на гетьманських могилах колонiсти-нiмцi насадили картоплi. Де колись на майданi роем гули на радi запорожцi, там тепер паслась нiмецька череда…

Орел гiрко заридав, тихенько зсадив на берег Карпа та Марусю, а сам знявся i впав у бiлу кипучу пiну Ненаситецького порога.

Довго сидiли Карпо i Маруся над Днiпром й одпочивали. Перед ними була чудова картина Днiпра, облитого сонцем з високого неба. По обидва боки Днiпра стояли високi сiрi скелi. На водi скрiзь були розкиданi зеленi острiвцi, оброслi високим очеретом та лозою. Мiж островами i на островах стирчало камiння, зеленiли верби. А пороги все ревли та гули, наводили думи на душу.

Маруся довго дивилась на Днiпро, а потiм почала говорити:

– Чи бачиш ти, козаче, отой камiнь, що висунувся з берега далеко у воду?

Я раз стояла на тiм каменi i брала воду, а гетьман iхав дубом. Кругом його сидiли запорозькi козаки i гребли веслами, а гетьман стояв та все дивився на мене. Я й собi задивилась на його, а вiдерце мое й поплило за водою. Гетьман побачив те i засмiявся до мене. Який же гарний був гетьман! Якi в його очi, якi брови, якi вуси! Серце мое так i пристало до його очей! Вернулась я додому з одним вiдром. Мене мати лаяла за вiдерце, а я й не чула тодi та все думала про гетьманськi очi. Часто я з того часу виходила сюди i все дивилась, чи не вийде гетьман на берег гуляти на отiм островi. Коли раз ввечерi, дивлюсь я, ходить мiй гетьман по березi, згорнувши руки. Я дивлюсь на його звiдсiль, а вiн на мене звiдтiль. Мене так i потягло до його, як-от промiння сонця тягне росу з квiток. На березi стояв хибкий човник. Я сiла в човник, вхопила в руки весельце i полетiла човником до його. І сама я незчулася, як я вийшла на козацький берег, як побiгла до гетьмана, як упала перед ним на колiна i обняла його. Я подивилась йому прямо в чорнi очi, почула на своему лицi його гарячий дух, почула, що вiн нагнувся до мене i поцiлував мене. І менi здалося, що я умлiваю, що я вмираю, вмираю i не можу вмерти. Я почула, що мое серце нiби заспiвало якусь чудову пiсню i спiвало, спiвало без кiнця… Я нiби засипала, i спiвала, i через той сон все бачила чудовi чорнi очi, i страшнi, i гарнi, чула гарячий дух на своему лицi, а мое серце все спiвало безкiнечну пiсню про щастя, про кохання. Як би я хотiла, щоб навiки протягся той пишний сон, щоб довiку спiвала моя душа для мого милого пiсню про кохання. І я забула батька й матiр, забула своi степи, свiй хутiр i своi квiти, забула про Днiпро, про небо й сонце. Нащо вони мене збудили i одняли од мене той чудовий сон?

Маруся замовкла i втерла сльози рукавом.

Вже сонце стало на вечiрнiм опрузi. Карпо й Маруся встали i пiшли на степ.

– Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплiв. Я тобi спаси-бiг скажу.

От iдуть вони та йдуть i вже далеко одiйшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко i зеленiв, скiльки

засягало око. Трава зеленiла, квiтки пахли, птицi спiвали в синьому небi.

– Степи моi, степи моi! Ви й досi такi гарнi та зеленi, як i колись були, – промовила Маруся.

От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерськi корови, здоровi конi, круторогi чумацькi воли, цiлi табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдиранi, босi або в драних постолах. На свитках були самi за себе лати. Вони були худi, замлiлi.

– Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свiй? – спитала Маруся.

– Панський! – обiзвався обiдраний, як старець, пастух i побiг за коровою, на котрiй шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому пановi шкура.

Ідуть вони далi, аж пасеться друга черiдка: коровки поганi, кудлатi, бички миршавi, низенькi, свинi дрiбнi.

– А се чия черiдка? – спитала Маруся.

– Людська! – обiзвався босий i обiдраний хлопець.

– Чи далеко ще до хутора Чаплiв?

– Та тут нема хутора Чаплiв, а е велике село Чаплi! – одказав чабан.

– А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоiть у самiй балцi.

– На балцi стоiть цiлий куток Музикiвка. Там буде хат з тридцять, як не бiльше.

Здивувалась Маруся i задумалась, де тi хати набрались у Чаплях. От пiшли вони далi. Появились розкiшнi поля. Пшениця стояла, як море; iй i кiнця не було видко. На полi жали женцi.

«Де се взялася в степу пшениця? Та й насiяно ж ii!» – подумала Маруся i спитала:

– А чия се пшениця? Чи не Музичина часом або, може, гетьманська?

– Яка там Музичина? Ляхiвська! Якийсь лях отее приiхав у степи та взяв посесiю у нашого-таки пана.

– А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.

– А чи ми знаемо, де вiн тут узявся? – одказали женцi. І все те було дуже-дуже чудним для Марусi.

Ідуть вони далi, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так i вшило степ огудинням, скiльки можна було оком скинути.

– Чиi се такi сильнi баштани? – спитала дiвчина баштанника.

– Жидiвськi! Жиди найняли землю на лiто пiд баштани, – одказав один баштанник.

– А ото жита, чиi вони?

– Панськi!

– А той овес, неначе золото? Але вiвса, вiвса, неначе море! Чиi то вiвса? – спитала дiвчина.

– Ляхiвськi.

– А де ж людське? Де ж козаче?

– Отам трошки людського iк селу! – гукнув дiд з куреня.

Маруся стала смутна-смутна! В неi знов з'явилась думка стати калиною i вернутись до свого любого гетьмана, щоб спiвати йому вiчну пiсню про кохання.

Пiшли вони далi, аж перед ними розiслалося велике-превелике село. В кiнцi села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.

– От i Чаплi! – промовив Карпо.

– Чи вже ж отее Чаплi? – крикнула Маруся i в долонi плеснула. – Чия ж ото фабрика?

– Ляхiвська, – сказав Карпо.

– А той млин нижче ставу?

– Жидiвський.

– А отой другий млин, по другому боцi?

– То панський, але добре не пам'ятаю.

– Чи вже ж отее, бабуню, Чаплi? – спитала Маруся в однiеi староi баби, котра йшла дорогою.

– Чаплi.

Карпо й Маруся пiшли далi до села. Коли дивляться вони, аж там збоку на ярочку лiсок. Пiд лiском блищала мiж осокою вода. Карпо схотiв пити, i вони звернули до лiска.

Задумалась Маруся… Їй так хотiлося подивитись хоч на ту хатину, де вона зросла… Їй все здавалось, що вона ходила до Днiпра, та отее вертаеться додому i побачить свою матiр…

Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музикiвку на балцi. Вона зразу впiзнала ту балку… І тепер на балцi стояла така сама невелика хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопi – високою дерезою. І тепер на окопi дереза була густа, як руно, i закривала весь грунт i до половини хату.

Маруся ввiйшла в хату. В хатi було дуже бiдно. Коло вiконця сидiла старенька женщина. Вона була така похожа на Марусину матiр! Маруся так i кинулась до неi на шию i назвала ii своею матiр'ю.

– Що се з тобою, дiвчино! Я не мати твоя, а ти не дочка моя, – тихо промовила женщина.

– Але ж се хата Петрова Музичина? – спитала Маруся.

– Музичина, тiльки не Петрова, а Василева, а я Василева жiнка.

Маруся стала i руки опустила та все придивлялась до староi женщини.

– А менi все здаеться, що ви моя мати. Ви такi по-хожi на мою матiр, що я б зроду не сказала, що ви не мати моя.

– Ти, дiвчино, дуже схожа на мою меншу сестру. А в мене й дочки не було. Чи не ходила ти кiлька лiт на заробiтках за границею, що позабувала свою рiдню?

– О, я довго ходила!.. Давно вже не була я дома. Як я була дома, то тут i села не було…

– Що се ти, дiвчино, говориш? Твiй же вiк не бог зна який. Нашi старi люде розказують, що тут на балцi стояла перша хата в Чаплях.

Тодi тiльки Маруся придивилась, що хата стояла вiкнами на схiд сонця, а хата ii батька стояла на схiд сонця причiлком. Вона тепер зовсiм зрозумiла, що то була дуже давня рiч на свiтi.

– Якi ж ви, тiтко, бiднi! – промовила Маруся, дивлячись на женщину i роздивляючись по хатi.

– Авжеж бiднi, бо нема з чого забагатiти. За поле плата велика, а тут i подушне плати, i на волость, i на школу… Та все плати та плати! І робимо, i нiчого не маемо. Сiдайте, коли ласка ваша!

Маруся й Карпо сiли на лавi, i обое задумались. Тепер тiльки Карпо опам'ятувався зовсiм, як поговорив з живими людьми, посидiв у хатi. Вiн неначе прокинувся од важкого i чудного сну, роздивлявся при свiтi дня на все живе i тiльки згадував той сон, що вже розлiтався неначе на повiтрi. А Маруся сидiла та все згадувала, як-то було колись в хатi ii батька. В ii батька хата була така сама невеличка, але далеко багатша, була обвiшана рушницями, шаблями, пiстолями. Все те оружжя висiло по стiнах помiж вишиваними рушниками i хрестами з квiток i василькiв. В ii батька було що iсти й пити, бо було в його стiльки степу, скiльки оком скинути; в його була отара овець, були воли й корови. А якi конi мав ii батько! Як той степовий вiтер, лiтали вони по степах. Був у його i ставок, i млинок, i садок, а в садку була пасiка.

– Ви, тiтко, кажете, що се Музичин грунт з давнiх-давен. Адже ж у давнього Музики було багато степу. Його поле йшло оттак од самоi балки та аж до самого Днiпра.

– Може, воно й було коли Музичине, а тепер то панське, то ляхiвське. Ми й живемо бiльше заробiтками. А ще недавно наш-таки дiд чумакував, посилав не одну паровицю i в Крим по сiль, i на Дiн по рибу.

Уже настав вечiр. На стiнi зачервонiло промiння сонця, як жар у печi. В хату ввiйшла бабина невiстка; вона прийшла з поля з маленькою дитиною на руках, повiсила колиску, поклала дитину, а сама кинулась до печi i почала варити убогу вечерю. Невiстка була бiдно убрана, в старiй одежi, в товстiй сорочцi. З поля прибiгло п'ятеро овечат та четверо поросят.

– Чи вже у вас i корови нема? – спитала Маруся, поглядаючи через вiконце на бiдний двiр, на драну повiтку.

– Де вже нам i корову держати! – промовила невiстка i пiшла заганяти вiвцi.

Маруся вийшла з хати слiдком за молодицею, подивилась на обiдрану повiточку, на убогу оселю, потiм пiшла в садочок i довго дивилась на зелений степ, на балку, засаджену вербами. Карпо вийшов слiдком за нею i не зводив з неi очей. Маруся пiшла в садочок, походила по садочку i почала плакати… Потiм стала коло криницi, ще раз глянула на убогу хату, на вишнi, ще раз глянула на сине глибоке небо, все залите останнiм червоним промiнням сонця. Сонце впало десь у степу, неначе потонуло; останнiй червоний промiнь зачепився на хмарцi i розтопив ii на червоне золото. Маруся глянула на ту хмарку, зiтхнула важко i знов стала калиною. Знов на тiй калинi зачервонiли зверху спiлi ягоди; кущ навкруги зацвiв бiлими квiтками. Настала чудова зоряна нiч, i калина вмилася росою… роса закапала в криницю… то були Марусинi сльози. З криницi так i пiднялася вода, полилася через край по травi, потекла рiчечкою аж до синього Днiпра. Карпо все те бачив i не здивувався пiсля того дива, що вiн недавно бачив. А вдосвiта вся сiм'я Музиченкiв вийшла в садок дивуватись, де-то за нiч виросла i зацвiла калина i сповнила росою з листя всю криницю водою… затопила невеличкою рiчкою балку.

А гетьман i запорожцi все стояли пiд золотим хрестом, молились Богу та все поглядали на те мiсце, де стояла калина. І в той саме час, як Маруся стала калиною в Музичиному садочку, в той час запорожцi побачили, що коло хреста знов зазеленiв кущ калини, зачервонiли ягоди, забiлiли квiтки. А пiд калиною знов заблищала криничка, ще й вода бовталась у криницi, неначе хтось от-от тiльки що набрав з неi води. І в той час знов заспiвав пiсню чудовий дiвочий голос, тiльки та пiсня була ще жалiбнiша, ще смутнiша.

Той голос нiби заголосив над домовиною рiдноi матерi, i разом з тим голосом заридав гетьман, заплакали запорожцi, як малi дiти.

Тi сльози закапали на жовтий пiсок, i вкрили його, i змiшались з днiпровською водою.

Карпо Летючий дiждався ночi i в глуху пiвнiч прийшов у свое село розпитати, що там дiялось до того часу, як вiн розбив байдака. Вiн нищечком розбудив свого одного вiрного товариша, i той йому розказав, що вже Карпову батькiвську хату спродали; спродали все, що було в хатi, i оддали купцевi за розбитий байдак, а начальство присудило дати Карповi двiстi рiзок на скелi коло самого Ненаситця, якби тiльки вiн вернувся додому. Олеся, його кохана Олеся, вже давно повiнчалась з другим лоцманом.

Карпо заплакав, стоячи коло рiдноi оселi, i тiеi ж ночi навiки помандрував за границю, аж за синiй Дунай. І не стало про його чути нi вiсточки. Всi так i думали, що вiн утопився або розбився об скелi на Ненаситцевi.




Гетьман Іван Виговський

Роман





I


В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiевi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виiхати до Киева, щоб прийняти присягу од духовенства, киiвських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Івана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Киева. Гетьман знав, що киiвський митрополит Сильвестр Косов i все киiвське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiею i не схоче привести до присяги киян.

Виговський прибув до Киева поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покоi.

Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоiдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки, як писар переступив порiг його кiмнати.

Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав iз стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.

– Прошу вступити до моеi бiблiотеки, – обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоiк, у котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеем гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.

– Ясновельможний гетьман кланяеться вашiй милостi, святий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Киева iдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашоi милостi, святий владико, од вищого духовенства, киiвських козакiв та городян.

– Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Киевi. Але нi я, нi духовенство на Украiнi не думаемо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! – сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.

– Чом же так, святий владико?

– А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i своi права. Не такоi заспiвае нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламае нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв у своi льохи, в котрих вiн карае муками своiх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминаеться! – знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.

Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своiх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.

– Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думае заново перехрещувати нас всiх на Украiнi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути ii з головою у воду: благодать Божа даеться й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.

– Що правда, то правда: тепер у нас на Украiнi владики й протопопи – люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, – обiзвався Виговський.

– Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.

– Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiею назустрiч посланцям i привести до присяги киiвських козакiв та городян.

– Це можна вчинити. З процесiею я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, – сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.

Виговський встав i розпрощався з владикою.

– От-от незабаром прибудуть посланцi, – обiзвався Виговський, – час би вже, святий владико, i виступати з процесiею i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.

– Добре, добре! Зараз iду до собору, i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесii: це можна вчинити, це можна! – сказав владика. – А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! – сказав iз гнiвом.

Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеем, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:

– Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю украiнськоi церкви, а я не хочу йти проти iх.

Виговський встав з стiльця i почав прощатись.

– Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж iх прийняти почесно i видати iм добрий обiд, – сказав Виговський.

– Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити iх до себе на обiд i нагодую iх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, – обiзвався владика на прощаннi. – І тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiеш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.

– Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiею, бо козаки вже давненько виступили з Киева стрiчати посланцiв, – сказав Виговський.

– Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, – сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.

Тим часом тисяча козакiв Киiвського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Киева i пiшли поперед iх. За козаками конюшi вели дванадцять царських коней турецькоi породи, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх iхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поiзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.

За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiею, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святоi Софii. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам «од жалю умлiвав», а все духовенство «за сльозами свiта не бачило», – як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит i усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.

Запросивши до себе в келii посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався у своi покоi. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.

До його пiдступили двi панii за благословенням. Одна з iх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокоi шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаем. Їi повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице ii було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.

Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ii блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.

– Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi своi власнi очi, своi брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неi делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатноi троянди!

Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неi очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неi як до особи, котру вiн знае.

«Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна», – подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.

Виговському тодi вже минуло сорок рокiв, i вiн ще був не жонатий.

«От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!» – подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.

Обидвi панii провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв, йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеем, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. І той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.

«Вона зирнула на мене кiлька разiв, – подумав Виговський, – i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприемнi менi гостi, i це я для iх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!»

Владика вже входив у келii. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiеi процесii, забув навiть про неi i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив ii постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ii кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.

«Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце мое й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що мое серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяева, серед вольного натовпу гуляючих людей, у срiбному туманi iнею, де майнув ii легкий м'який лелiйний вид. Я в Киевi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду ii i довiдаюсь, хто вона», – думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покоi.

Увiйшовши в келii, митрополит скинув з себе архiерейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печерський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.

«Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила мое серце», – думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.

Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Киевi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Івана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав у Киевi. Домок стояв на Старому Киевi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Іван Остапович i Данило вважали це житло за свое власне i, пробуваючи в Киевi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною. Вже надворi сутенiло, як Іван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.

– Чи не слабий ти часом, Іване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi iжа не йде тобi на душу? – питав його брат.

– Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, – обiзвався Іван Остапович. – А може, я втомився од тiеi тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, – сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.

– Та розкажи ж бо, Іване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? – питала в його Катерина.

– А як же обiдали? Печерський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, – знехотя одповiв Виговський.

– Що ж таке ви iли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? – питала цiкава та говорюча Катерина.

– Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке iли, iв i я, але що iли, того вже я не пригадаю.

– Невже-таки не пригадаеш? Та розкажи-бо! – чiплялась Катерина.

– Чимсь закушували пiсля горiлки… здаеться, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм… я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.

– Отже, ти чимсь невдоволений… Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? – говорила Катерина й дивувалась.

Вона знала, що Іван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Іван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян, як обiд в митрополита для значних царських бояр.

– Може, Іване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Украiнi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! – сказала Катерина.

– Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, – обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидоi панянки.

– А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, – говорила весела Катерина.

– Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наiдкiв.

– Невже-таки всi вони пузатi? – сказала Катерина зареготавшись.

– Усi не всi, а було трое таких, що й на одну паровицю не вкласти, – сказав Виговський.

Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Іван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати iх на смiх.

– Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Іване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? – обiзвалась цiкава Катерина.

– Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, – сказав Виговський осмiхаючись.

– Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, – сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. – Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.

– Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, – обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Іван Остапович сидить понурий.

– Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, iм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, – сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Украiнi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своiх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiеi битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичноi умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякоi напастi.

– Йди спати, Іване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаеш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, – сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Івана Остаповича в кiмнатку.

Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Іван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруею, здавався йому тепер неприемним. Іван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував у битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покоi, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. І несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Киева, вештанням та турботами цiлого того дня.

Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.

Того дня мiський бурмiстр з ранцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонii та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своiми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану, засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Киiв уже давно мав магдебурзьке право: свое мiське самоправленство i свiй суд. Кляни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од iх мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Украiну ще по Зборовському трактатовi, вже не вернуться нi в своi маетностi, нi до Киева, i само по собi не накладуть рук на магдебургiю Киева.

По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Киiв. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки украiнських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Ьваном Остаповичем, гнув набiк круту шию, прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений у полум'i. Кiнь нiби чванився перед людьми своею красою, своею розкiшною гривою та рiвною статтю, позуючи на всi своi кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидались на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рiвний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсноi узькоi улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.

Не доiжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ii приятельку. Обидвi панii спинились, стали i притулились пiд барканом, поки iх поминав смiливий верховець з своiм козаком. Виговський впiзнав iх обох, i його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.

– Який пишний козак! – промовила старша панi.

– Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, – обiзвалась панна.

– Певно, з козацькоi старшини, бо я його вчора примiтила на процесii рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?

– Примiтила, – тихо одповiла Олеся.

– Ото диво! Чи знаеш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твоi, неначе вiн украв iх у тебе. Ото диво!

– Украв, та не вмiв сховати, бо виставив iх напоказ людям, так що й я бачила вкрадене добро, – промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.

Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панii одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.

«Певно, вони тут живуть, у цьому домi… Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неi гострий як бритва, вона, певно, iх знае», – подумав Виговський, в'iжджаючи в подвiр'я.

Іван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений у формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ii кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Іван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати iй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселоi розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.

– Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, у Киевi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неi блискучi й темнi; друга багато старша за неi i дуже схожа на неi. Видко, що то ii або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приемна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв iх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив iх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаеш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи украiнки благочестивоi вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.

– Ага-га! догадуюсь! Одна з iх, старша – то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка ii, а небога, дочка того старого каштеляна.

– Вони живуть тут, у Киевi, завсiди чи тiльки бувають наiздом?

– Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона мае двi дочки. А Олена Стеткевичева приiхала до неi з Новогрудка в гостi i вже гостюе в неi тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наiжджае в Киiв до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядае собi в Киевi гарного жениха. Я iх обох знаю. Це моi добрi знайомi. Я буваю в iх в гостях, а вони в мене.

– Невже! – аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неi висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.

– Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? – сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила у Виговського своi невеличкi темнi очi, розумнi, як у ii батька, гетьмана Богдана.

– То ти iх обох знаеш? – промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.

– Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про iх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своею дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.

– Чом же вiн не видав своеi дочки замiж?

– Певно, ждав жениха для своеi дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали ii, бо були високi задля неi, а за нижчих ii батько не давав, хоч ii вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, – сказала Катерина. – От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збираеться квакнути з усiеi сили.

Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислоi на стрiсi льодовоi бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панii повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на iх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились iй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ii з рукава. Іван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши у вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.

Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали своi кунтушi на стiльцях. Катерина попросила iх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти iх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесii та церемонii. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до iх приiхав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав iй про все. Катерина розказала все, що говорив iй Виговський, так гарно, що обидвi панii слухали ii з великою цiкавiстю. Їм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.

Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив своi вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своею мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.

Іван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодоi панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиi лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиi висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неi були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.

Іван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:

– А ми, пане писарю, бачили вас вчора!

– Де ж ви мене бачили? – спитав Виговський.

– А коло святоi Софii, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, – сказала Павловська.

Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой, тiтко! держи-бо язик за зубами!

– Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.

– Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? – обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.

– Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, – сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.

– Чи ви, пане писарю, самi прибули до Киева, чи, може, й жiнка приiхала з вами? Чи ви жонатi? – знов спитала цiкава Павловська.

Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.

– Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом, i менi не було часу навiть подумати про оженiння. А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась… – додав Виговський.

І Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли. Їх очi весело заграли. У кожноi майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ii очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неi, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.

«Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! – подумала Павловська. – Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана… Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!» – думала Павловська.

– Пан Іван Остапович таки трохи запiзнився зi своiм весiллям, нема де правди дiти, – сказала Катерина, затягаючи нитку в голку i довго нацiляючись у вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.

– А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках зi срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiеi, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки – чарiвницi! – дрiботiла Павловська i смiялась, ii кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе ii куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Іваном Остаповичем i вдарити тропака.

– Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши у вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.

Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.

– Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Киева? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловськоi, а весела Павловська була для неi небогою. Нi один кружок ii бiлого лиця не ворухнувся, неначе ii бiле личко було висiчене з мармуру.

– Завтра надвечiр треба виiздити до Чигирина.

– Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливае за вами слiз, – сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.

– Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Киевi, то я в тому ще певнiший. Треба iхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Киевi.

– Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже iсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, – промовила Катерина i встала, поклавши свое шитво на столi.

Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними п еретичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий – зi сметаною, поставила тарiлку холодноi смаженоi риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого – з горiлкою – лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги зi сметаною, i риба щезли з полумискiв до останку. Старий батько Івана Виговського, як хазяiн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. У свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Іваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своему чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.

Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.

– Та й загулялись ми, небого, з козаками! – аж крикнула Павловська.

– Та випийте ще кухличок меду на прощання! – припрошував старий господар тiтку.

– Ой, буде вже, буде, мое серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Киiв, – говорила весела тiтка.

– Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаете, що тепер польськi та украiнськi католики-пани вертаються на Украiну, бо гетьман пускае iх. А мiщани ганяють iх з Киева на передмiстя. Ще подумають, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, – сказала Олеся.

– Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! – промовила тiтка.

– Не бiйтесь! Я вас проведу до самоi господи, – обiзвався Іван Остапович.

– От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. – Але… сьогоднi ми гостюемо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзне снiдання або на раннiй обiд.

– Добре, спасибi! – обiзвалась Катерина i ii чоловiк.

– І вас просимо вкупi з ними, Іване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, – просила Павловська Виговського.

– О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! – сказав Виговський зрадiвши.

Олеся кинула очима на тiтку i подумала: «Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадае та метикуе, але що, цього не вгадаю…»

І гостi розпрощались з господарями.

Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловськоi. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.

Іван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловськоi, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловськоi був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiiв. В Павловськоi скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловськоi, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Івана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Івана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.

– От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаете, Іване Остаповичу, що ви менi цiеi ночi снились? – промовила Якилина Павловська.

– І менi ви снились, та так страшно! – прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

– Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловськоi.

– Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. «Ой, згоримо! – нiби кажу я до Олесi. – Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!» І одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я…

– Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'i! – обiзвалась Катерина усмiхаючись.

– А менi ви, пане Іване, снились ще страшнiше, – промовила Олеся. – Снилось менi, десь я неначе йду до святоi Софii, а ви катаете на страшному конi. Дивлюсь – то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкае, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюете на майданi, а потiм дивлюсь – ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi.

«Ото вразив iх обох! Аж приснився обом та ще тiеi ж самоi ночi», – подумала Катерина.

– Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.

– Менi здаеться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщуе на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.

– Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiеi ночi, – сказала тiтка. – Але ж, пане Йване, у вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

– Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, – одповiв Іван Остапович.

– Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тiтка Якилина.

– І я б погарцювала, бо дуже люблю iздити верхи, – обiзвалась Олеся.

– Невже ви вмiете iздити верхи? – спитав Виговський.

– О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене iздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняе наiзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, – сказала Олеся.

– Чи ви грецькоi вiри, чи католицькоi? – спитав несподiвано Іван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

– Аякже! Я i цьоця моя Якилина – ми грецькоi вiри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

– В нашiй сiм'i, пане Йване Остаповичу, е всяка мiшанина, – обiзвалась Якилина Павловська. – Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецькоi вiри, а вже брати моi розбрелись по усяких вiрах. Один був грецькоi вiри, другi два – Ян та Христофор – подались на нову вiру – арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором у Варшавi, став католиком. Олеся та брат ii Михайло, од першоi Богдановоi жiнки, князiвни Соломирецькоi, зостались православнi, а двi ii зведенючки-сестри од другоi Богдановоi жiнки – католички Францкевичевоi – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печерському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлii горох перемiшався з капустою.

– От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, – сказав Іван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiеi з ним вiри.

– Але оце ми базiкаемо собi потроху, а Івановi Остаповичевi, може, треба незабаром виiздити з Киева, а то ще як дiзнаеться гетьман, то й на мене розгнiваеться, що я не господиня, опiзнилась зi снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здаеться, мiй борщ вже докипае, а каша допрiвае, – сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

– Яка весела ваша тiтка Якилина! – промовив Іван Остапович до Олесi.

– Що весела, то весела! я ii люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Киевi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маеток, аж на Полiссi, – сказала Олеся.

– При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, – сказав Іван Остапович.

– Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переiхала зi своею тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарюе мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, – промовила Олеся.

– Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Киiв!

– О, я до неi частенько наiжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, – сказала Олеся, – але все-таки не годиться менi кидати й своеi хати, i свого господарства.

«Можна буде з нею часто бачитись у Киевi, – подумав Іван Остапович. – Не мине ця пташка мого сильця!»

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. І швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноевого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. І тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i iли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонii.

– Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, – сказав Іван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

– Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

– А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманськоi булави? – спитав в Олесi Іван Остапович.

– Авжеж, боронила б, бо шкода, як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, – обiзвалась Олеся, заiдаючи обiд маковниками.

– Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я у вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Іван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здаеться, що я з вами вiк звiкував i знав вас Бог за од якого часу, – мовив Іван Остапович до Павловськоi.

– Заходьте ж до нас, як будете в Киевi! Не минайте моеi хати! – сказала Павловська до Виговського.

– Хiба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Киевi в тiтки? – спитав Іван Остапович.

– Та, мабуть, поiду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, – сказала Олеся на прощаннi.

– То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилае по дiлу до Киева, – сказав Іван Остапович i вийшов з покоiв веселоi Якилини.




II


Невеселий виiхав того ж таки дня з Киева Іван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'iхав у густий киiвський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Киевi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заiхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвоi самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Киевi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роем у головi Виговського.

«Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ii з рук гордовитоi високоi рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiе добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки ii поважатимуть; козацька старшина не посмiе заводити в моему домi запорозькоi сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя», – думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумноi соснини, неначе вiн читав на iх своi думи.

Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Киева. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину, i йому стало жаль i за Якилиною; йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов у свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужеземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.

Іван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.

«От було б добре, якби оце з моеi хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своею тихою розмовою», – думав Іван Остапович, сидячи на канапцi.

Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоiчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. І цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покоi, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своему вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. І несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.

«Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мое серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! – Виговський важко зiтхнув. – Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде», – подумав Виговський i вхопив зi стола кiлька листiв, витяг з кишенi своi записи, зробленi в Киевi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.

Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.

Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поiхав до Киева. Вiн зайшов в гостi до Павловськоi, побачився з Олесею. І Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неi на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наiдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловськоi. В кiнцi обiду приiхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Іван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Івана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Іваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своiм князiвством i догадувалась, що Іван Остапович не дурно навiдуеться до Якилини Павловськоi та до Олесi.

Іван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виiздить додому в свою маетнiсть пiсля Великодня через тиждень.

«Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заповiститись Олесi, що я маю замiр сватати ii, а то як заiде в свою маетнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неi. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виiде з Киева, то й забуде про мене», – думав Виговський, вертаючись з Киева до Чигирина.

А Олеся про його не забувала. Пiсля його приiзду до Киева вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неi, що про його.

– От-от Іван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! – смiялась тiтка.

– Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобаеться. Якби менi жити в Киевi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, – говорила Олеся.

– От i не подобаеться! Ти ще й не була в тому Чигиринi, а вiн тобi вже й не подобаеться, – сказала тiтка.

– Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою у Варшавi.

– Ой же, мое серце, те саме, тiльки що будеш жити не у Варшавi, а в Чигиринi, – обiзвалась тiтка.

– А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiеi Польщi й Украiни: е на що подивитись, е чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! – сказала Олеся i зiтхнула.

Їй заманулось, щоб вона вийшла-таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним у Варшавi, а не в Чигиринi.

На Великоднi святки Іван Остапович одпросився в Богдана до Киева. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечко од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.

«Чи не поiхала вже Олеся часом додому? – подумав Іван Остапович з тривогою на серцi. – От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Киева? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться iхати до неi на далеке Полiсся в якiсь Мокрани».

Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своему казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своеi тiтки, а вiн все дивився на ii височеньку тiлисту та рiвну постать, на ii бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.

Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колони i ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з ii голови, закутаноi поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби ii несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловськоi i поздоровив ii з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.

– А де ж це Олена Богданiвна? – було його перше слово, як вони вийшли з церкви. – Може, виiхала в своi Мокрани?

– Нi, нi, не виiхала! – сказала Павловська i осмiхнулась. – В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.

Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловськоi, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про своi думки та замiри сватати Олесю, iй дуже бажалось стати на цей раз свахою… i потайне бажання ii здiйснилось.

– Цьоцю Якилино! – почав Виговський. – Менi дуже сподобалась ваша шановна небога, i я думаю заслати до неi старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своiми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?

Тiтка зрадiла, аж засмiялась. Їй припадав до вподоби такий жених для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Киевi до козакiв i довiдалась од iх, що уряд генерального писаря при гетьманi – високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.

– Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неi, бачите, багато усякоi високоi рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.

– Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Іван Остапович.

– Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моеi хати попоiсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаемо докладно про це дiло.

Вони увiйшли в свiтлицю Павловськоi. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. У свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.

– От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, – сказала тiтка.

– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, – обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.

– Христос воскрес! З празником будьте здоровi! – сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.

– Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! І вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева ii сукня.

Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвое. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.

– Ну, тепер похристосуемося! – промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Іваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Іван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловськоi. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. І вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоiли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Іван Остапович зостались удвох.

Іван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто у вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Іван Остапович. Виговський по ii очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другоi кiмнати.

– Олександре Богданiвно! Я заiздив коня, поспiшаючи до вас у Киiв. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. І рано й вечiр так i поривае сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробувае чарiвниця, що причарувала мене одразу своiми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище мое на Украiнi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й… i… й досi не знайшов. Не такоi пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моiх старостiв, як я пришлю iх сватати вас?

– Прийму… прийму! – сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. – Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки… тiльки… Ох, будемо мати притичину! – промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. – Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.

– Чому так? – раптово спитав Виговський.

– Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i моi родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, – тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на ii бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.

Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з ii високою рiднею.

– Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Украiну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. І на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар у гетьмана! – сказала Олеся.

– Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а «шляхтич в загродi рiвний воеводi»! – сказав Виговський.

– От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн у Киевi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з Украiни. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моiм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маемо вчинити.

– Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поiдемо до князя Любецького, – сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.

Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав iй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала ii.

– Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якоi-то вони заспiвають, – говорила тiтка. – Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'емо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, – говорила Павловська, вдягаючись в жупан.

Виговський i Павловська хапком поiхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.

Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Киевi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.

Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на iх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi у формi гадюк, котрi позвiшували наниз своi довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од iх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.

Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до iх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.

– Поганий для мене знак, отi гадючки! – промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.

– Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, – зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.

– Хоч не вкусять, так заморозять холодом, – сказав Виговський.

Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котроi був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлоi прозороi тканини i зав'язала кiнцi на шиi нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.

Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецькоi i поцiлував ii в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Івана Остаповича, i вид ii повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.

– А ми вже бачились з вами, пане Виговський! – обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.

– Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловськоi, – сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.

– Сiдайте ж у нас! – промовила Любецька, сiдаючи на канапi.

Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.

Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського: «Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маеш до мене? Навiщо ж ти менi здався?»

Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.

– Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з iх близькою рiднею, якою ви iм доводитесь, – обiзвався Виговський.

«Навiщо менi це здалося?» – неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:

– Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моiй господi! – сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.

– Чи по дiлу прибув до Киева, пане генеральний писарю, чи на прощу?

– Приiхав я до Киева на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приiхав я i по дiлу, – сказав Виговський.

– А у нас в Киевi сталася велика змiна: запанувала Москва, наiхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воевода, – почав говорити князь.

– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Киевi сидiв московський воевода з стрiльцями, – знехотя обiзвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.

– То-то й горенько… що цi гостi незабаром стануть в нас хазяiнами! – сказав Любецький. – Не сподобались менi цi гостi. За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.

– Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Украiнi, – сказав Виговський.

– Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловiка.

– За Польщi нам було добре, – говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, – народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двое сiл на Полiссi, а з iх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а моi хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моеi землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в своi маетностi, бо хлопи бунтуються проти iх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецькоi вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.

– Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потiм стогнати цiлу нiч… В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

– Але що ж, князю, маемо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоiлось, – несмiливо обiзвався Виговський.

– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – поганi вони люди, бо накоiли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

– Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!

– Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! – одповiв з криком Любецький.

– Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! – обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватае Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.

Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаво подивиться на його сватання.

– Я оце прийшов до вашоi княжоi милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь iй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? – промовив смiливо Виговський.

Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.

– Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?

– Хочу, i хочу знати думки вашоi милостi про це велике задля мене дiло.

– Гм… гм… Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! – знов, спахнувши, промовив князь. – Не буде од мене на це згоди. Одначе… одначе… Олена мае ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в iх!

– Але, князю, коли буде ласка вашоi милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. І ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло!

Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: «І як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?» Князь мовчав i тiльки крутив своi довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.

В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив iх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в ii очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка.

Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.

– Погана справа для мене в цих князiв! – промовив Виговський до Павловськоi, вийшовши з дому. – Неласкавi до мене цi князi.

– iдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.

Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушно, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця.

– Нi з чим вернулись? – тихо спитала Олеся в тiтки.

– Нi з чим! – сказала сумно тiтка. – Як заговорив Іван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгае по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли.

– Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з моiм старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! – сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. – Не буду я слухати родичiв!

Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi.

– Не забувайте ж нас! – гукнула до Виговського через порiг Павловська.




III


Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив своi купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене гладеньке море облягало кругом i палац, i село. І тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв.

Олеся Стеткевичiвна приiхала з Киева в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приiздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова.

«Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав ii, а мене забув? – думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. – На свiтi всього трапляеться. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моiх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я iм тодi дам себе знати!» – марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.

Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своею вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою.

Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась ii батьковi сестрою в первих. Овдовiвши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надii вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приiде до неi, несподiвано закохаеться в неi, i вона пiде за його замiж, виiде з ним кудись далеко на самий край Украiни або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала iх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неi охота оповiдати тi рицарськi iсторii Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала ii оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.

Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приемнiшi, висланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутоi на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.

– От i лiто минае, а Виговський не приiздить до нас! – тихо почала говорити панна Павлина. – Не дай, Господи, як вiн не приiде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!

– Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускае, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, – обiзвалась Олеся.

– Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених… гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово свое дала, а вiн як поiхав, як заiхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, – говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко, як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.

– Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова.

– Вiр, вiр iм, мое серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, iй же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! – i вiн, як поiхав, то вже й не вернувся! – бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. – Ой, не йму я iм вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли iм вiри.

– Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецькоi. Є, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випадае.

– Може, ти й правду кажеш, – сказала тiтка.

– Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуете, неначе по книжцi читаете, – просила Олеся.

– Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого.

Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила ii думки на iншу стежку: iй заманулось говорити або слухати про любощi.

– Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаете тих iсторiй.

– Потривай! Нехай пригадаю, – сказала тiтка.

– Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували?

– То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiеi iсторii про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським.

– Схожа! – аж крикнула Олеся i перестала вишивати. – Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.

– Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неi були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько ii був багатий рицар i мав свое чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наiздило в палац, багато iх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неi, силували ii вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.

– Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? – спитала в тiтки Олеся.

– Нi, не думала… Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяiн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неi, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати iй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту одним-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував ii своiми очима. А батько й мати Розалii про це нiчого не знали й не вiдали.

Ото Розалiя все одвертаеться од женихiв та одсилае iх з батькового палацу нi з чим. Батько ii й каже до своеi жiнки: «Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'е усiх значних борцiв-рицарiв».

Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своему царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своему дворi великий турнiр, i щоб до його з'iжджались усякi рицарi, хто мае охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобаеться Розалii, то князь видасть ii за його замiж.

Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'iжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i iх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю.

Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякоi птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.

Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'iжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виiздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виiжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виiхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виiжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: «Гарно! Вiват!» Князь покликав його до своеi ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.

Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.

– Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! – промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi, як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.

– Ти – Герман! Ти – син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував моi червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моiх хлопiв! Ти – син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!

– Я – син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоiй пишнiй дочцi Розалii, бо я ii давно полюбив, ii одну любитиму до смертi. По твоiй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.

– Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! – обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.

– Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своiх ворогiв не буду видавати своiх дочок! – грiзно промовив батько.

Все в залi затихло i притаiло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.

– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моему празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моiм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоiм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарськоi шляхетноi компанii! – додав далi князь Адольф.

– Не маю рицарського права гнiвити тебе своею одмовою од твоiх запросин, – обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.

Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату, i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. І тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось iм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германii? мов розбишака.

– Що це ти, Павлино, розказуеш так довго та голосно, що аж в моему покоi чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоiть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

– Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про… про Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.

– Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за…

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своеi кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзii неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

– Що ж було далi? – не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

– Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалii, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалii, так що iм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в ii кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi свое й ii iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодii. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неi i посилав iй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату в низу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiею iздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виiздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала iздити в той лiс.

Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiе, коли князь не видасть за нього своеi дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити свое молоде життя, розбити свое серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить свое життя.

Довго жив Герман недалечко од замку, але йому не довелося нi разу побачити своеi коханоi Розалii. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руiн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руiн з маленькоi кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неi i злякався, глянувши на ii страшне чорне обличчя, на ii дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.

– Молодий рицарю! – промовила до нього циганка. – Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твое горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоему горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давне, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнае тебе, i вiддасть за тебе свою дочку.

– Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своiми чарами? – спитав в циганки Герман.

– Нi, не можу, не маю такоi сили. Але iдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неi, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо ii кожний знае. Сандала – велика чарiвниця. Вона одна знае такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i iдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'е те вино або з'iсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу.

Герман подякував циганцi, сiв на коня i поiхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради, iхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приiхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйськоi мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руiн замку: вона була ii старша сестра. Герман привiтався до неi, передав iй поклiн од сестри, оповiдав про свое горе i просив ii допомогти йому в тiй бiдi.

– Добре! – обiзвалась циганка. – Ради своеi меншоi сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.

– Але ж я не вашоi вiри, я – християнин, – обiзвався Герман.

– Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й моi лiки бiльше тобi допоможуть, – сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приемний, то противний.

Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руiн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.

Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/zaporozhci-6444337/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения