Читать онлайн книгу "Пустоцвiт"

Пустоцвiт
Олена Литовченко

Тимур Литовченко


Історiя Украiни в романах
Влiтку 1744 року iмператриця Єлизавета Петрiвна милостиво розглянула й затвердила петицiю про поновлення гетьманства на украiнських теренах. Булава дiсталася хлопцевi з незаможноi родини, який зробив фантастичну кар'еру – Кирилу Розумовському, рiдному братовi морганатичного чоловiка iмператрицi. Життя закружляло у скаженому калейдоскопi… А що ж одержала Украiна?! Невиправданi очiкування, бездарне керiвництво, бездiяльнiсть у вирiшальнi години… Фiнал був закономiрним: остаточна втрата державностi.





Тимур i Олена Литовченки

Пустоцвiт





Передмова


Нiмецькi землi, 1744рiк

Гульба тривала вже три тижнi поспiль. Чергова корчма гула не гiрше бджолиного вулика, столи ломилися вiд вина й наiдкiв.

Кирилко давно згубив лiк не тiльки шинкам, у яких гучна компанiя гуляла в цi радiснi днi, але й новим знайомим i старим приятелям, що приймали участь у гульбi. Скiльки людей, якi вимовляють заздоровницi й славослiв'я на його честь, у вiдносно нещодавньому минулому нiкому невiдомого босоногого пастушка!.. Зате тепер усi цi Волконськi, Трубецькi, Наришкiни, Салтикови, Чернишови, Сташевськi, Успенськi, Шейнiни, Репнiни, Лопухiни, Демидови репетують що е сили:

– Здоров'я пана графа!

– Многая лiта йому!!

– Вiват, вiват!!!

Справдi, хто б мiг припустити, що син голодранця-козака одержить графський титул i дворянський герб?! Ще вчора – Іван Обiдовський, а вже сьогоднi – його сiятельнiсть граф Кирило Розумовський, рiд i герб якого походять вiд шляхетного гетьманського роду Романа Ружинського!.. Диво яке, ах, яке ж диво: колишнiй пастушок, а нинi юний студiозус живе в Нiмеччинi, слухае лекцii в найкращих унiверситетах Берлiна, Геттiнгена, Страсбурга, а скiльки ще мае вiдвiдати!.. Францiю з Італiею вздовж i вшир вивчити й скорити!..

Для нього тепер усе легко. Його старший братик Олексiй тепер цей… як його?! Морганiчний?.. Морганатичний?.. А-а-а, та годi гарнi слiвця вигадувати: Олесько тепер став офiцiйним полюбовником самоi государинi – он як!!! І тепер усi цi шляхетнi добродii у братiв Розумовських он де!..

Тож за такий успiх неодмiнно варто випити!!!

– Агов, корчмарю, вина менi… А-а-а, чого там?! Усiм вина!.. За мiй рахунок – за рахунок графа Кирила Розумовського!!! Ти чуеш, корчмарю, продажна твоя душа?! За мiiiй!!! За мiй рахууунооок!!! За мiiiй – за грааафааа Кииирииилааа Рооозууумооовськооогооо!!!

Дзенькнули золотi червiнцi й срiбнi рублi iз зображенням Анни Іоанiвни – колишньоi правительки, яким у нього вiдтепер не буде лiку. Мармизи присутнiх розквiтли широкими сяючими посмiшками, галас вiдновився з новою силою.

Добре, добре – смiйтеся! Смiйтеся, чорт вас усiх забирай з вашими смiхотливими тельбухами!!! А от тiльки нову монету ще накарбують – iз профiлем новоi iмператрицi!.. До того все йде. А там…

А там вже!.. От у тiм-то й рiч: поруч iз государинею тепер – його рiдний братик!.. От у чому рiч!..

Тому смiйтеся, добродii, смiйтеся на здоров'я!!!

Все-таки шкода, що Теплова з ними немае… На третiй день скаженоi гульби мовив коротко: «Ну все, пора й за справи братися», – i зник.

Що за дурня?!

Якi ще справи?!

Подумаеш – справи!.. Великий пшик.

От, примiром, мови вiн опанував?! Аякже: наприклад, нiмецьку… Як це там звучить, а?! Натюрлiх… або нах тюрлiх?! iх бiн… А може, iхт бiн?.. Нi, краще вже французькою: компрене ву… ля фам, но де льом… А-а-а, яка, по сутi, рiзниця?! Одне зрозумiло: без знання нiмецькоi вiн не змiг би слухати унiверситетськi лекцii. А вiн слухае?! Ще як!!! Отже – знае!.. А без французькоi!.. О-о-о, без французькоi….

Ххха!.. А танцювати й фехтувати навчений?! Авжеж!!! Який же це, даруйте, граф з нього виходить, якщо без танцiв та фехтування?! Як же iнакше на балах або, скажiмо, на дуелях поводитися, що робити накажете, якщо танцi та двобоi не опанувати?! Так, вiн – кращий!!! І недарма через нових своiх знайомих до самоi мадемуазель Фiфi в ii модний салон потрапив!!! Ах, мадемуазель Фiфi – це… Це щось!.. Зате як запалюе, як кров у жилах пiсля цього грае!.. Вона – вища будь-яких похвал, от що вона таке, ця сама мадемуазель!!! Тим паче, за просто так до неi не потрапиш, тiльки по знайомству, та й то дуже, ду-у-уже гарному знайомству!..








Гетьман Кирило Григорович Розумовський.



А етикет вивчати на настiйну вимогу того ж Теплова?.. Дурниця!!! Та без усякого дурнуватого етикету вiн – граф!!! Он навiть iз самим Фрiдрiхом зустрiчався i прикрашену дiамантами табакерку вiд нього в подарунок одержав – он як його цiнують. Кому б на iхньому рiдному хуторi сказати – не повiрять…

– У горлi деренчить, настав час випити, – Кирилко пiдняв свiй кубок.

– Вип'емо, графе! Вип'емо!!! Вiват!.. – пролунало звiдусiль.

– Корчмарю, ще вина!!! І чарок нових…

– Чарок бiльше немае: усi до останньоi перебили.

– Дурницю верзеш, корчмарю, шельма ти крива!..

– Присягаюся, чим хочете – немае чарок!..

– Дурниця!!! – гаркнув раптом хтось. – Не можна через чарки якiсь нашi милi посиденьки переривати!..

– Зрозумiло, що не можна… але пити як станемо?!

– А просто з горлечок!

– О-о-о, як цiкаво!.. За це варто випити.

– Причому негайно.

– Вип'емо за здоров'я графа!

– Вiват!!! Вiват!!!

Рiки вина полилися в горлянки й почасти повз них. Хто допивав до дна, зумiвши утриматись на ногах – щосили жбурляв спорожнену пляшку прямо на пiдлогу. У корчмi стояв рiзноголосий передзвiн битого посуду.

І раптом Кирилко вiдчув: щось не так!.. Щось тисне на груди, не дае глибоко зiтхнути… Все начебто на мiсцi: i вiн сам, i шинок, i столи, й закуски, i новi знайомi, i безвiдмовнi гарненькi дiвицi… i навiть…

Але все-таки!.. Все-таки!.. Щось не так… щось душить його… Яке дивне почуття…

Нi-нi, на двiр, на свiже повiтря… Корчма пiшла обертом…

Спiткнувшись по дорозi кiлька разiв, вiн вийшов… точнiше, виповз на свiже повiтря. Новоспеченi друзi навiть не помiтили зникнення винуватця свята у самий його розпал.

Кирилко вдихнув нiчне прохолодне повiтря повними грудьми. Начебто полегшало…

Чого ж йому все-таки не вистачае, а?..

Якщо гарненько (попри хмiль у головi) подумати – немае вже колишньоi ПРИСТРАСТІ, усерединi одне суцiльне СПУСТОШЕННЯ… РОЗЧАРУВАННЯ вiд швидких перемог…

Нi, не так навiть: вiд СКОРОСТИГЛИХ перемог – он як!..

Теплов зник на третiй день гульби. Можливо, вiн мае рацiю. Так, наставник дiйсно правий! Наскiльки ж вiн завинив перед Тепловим…

Сльози закапали з очей Кирилка. Тi самi сльози, потоки яких обмивають душу й виносять iз неi все непотрiбне, зайве, чорне…

Солонi краплi текли по юному прекрасному обличчю новоявленого графа. Текли, як чистий гiрський водоспад пiд чужим зоряним небом.

Чомусь Кирилко раптом пригадав украiнський хутiр, криту соломою стару хату, сусiдську дiвчинку Ясочку, таку рiдну й юну. А ii посмiшка – мила, нiжна, славна… У порiвняннi з нею посмiшка самоi мадемуазель Фiфi здавалася легковажною гримасою фривольноi красунi…

То може, це свято – й не свято зовсiм, а ця хвалена дiвка – нiщо?!

Вiн глибоко зiтхнув i вiдчув прекрасний, до болю знайомий, рiдний квiтковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повiтрi розлився Аромат Душi… Скiльки пахощiв вiн вдихав вiдтодi?.. Вже й не пригадати… Але цей… цей!..

До того ж, забути таке просто несила.

Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помiтив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вiтами, густо всiяними великими бiло-рожевими квiточками – зовсiм як яблунька в його рiднiй сторiнцi… пiд якою вiн так любив лежати у дитинствi…

Прикривши повiки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рiдному хуторi – тiльки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приемна прохолода овiвала обличчя, все навколо цвiло, а зелена трава була всипана нiжно-рожевими пелюстками…

Кирилко жадiбно, на повнi груди вдихнув аромат щастя.

…Цiкаво, скiльки яблук дозрiе на цих вiтах до осенi?

А скiльки славних справ тепер можна здiйснити в рiднiй вiтчизнi – з його теперiшнiм становищем i графським титулом?!

І зненацька Кирилку схотiлося зробити щось гарне… Нi – дивовижне… Нi – просто надзвичайне для своеi батькiвщини. От, здаеться, усе б на свiтi взяв та й вiддав iй – рiднiй Украйнi…




Глава 1

Дарунок долi


Олександро-Невсъкий монастир поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1714 року

Морозною зимовою нiччю, що у широтах новоi столицi Росiйськоi iмперii не надто вiдрiзнялася вiд мутно-сiрих днiв, послушник Никодим був розбуджений тривалим i наполегливим стукотом вправленого в дерев'янi ворота залiзного кiльця. Прихопивши свiчу й кутаючись вiд пронизливого вiтру у величезний овечий кожух, вiн поспiшив на шум.

– Хто? Хто тут? – запитав боязко, наблизившись до невеликоi хвiртки збоку вiд ворiт. Нiхто не вiдповiв. Постоявши трохи, Никодим подумав, що йому це наснилося, i вирiшив iти геть. Як раптом по той бiк монастирськоi стiни хтось завозився… На щастя, Никодим не встиг вiдiйти далеко, тому швидко притулився вухом до дощатоi хвiртки.

– Агов, хто там?! Вiдгукнися!..

Спочатку звiдти долинуло дивне сипiння, потiм тихий тужливий звук, схожий на стогiн, i нарештi щось глухо впало в снiг. Цi звуки остаточно спантеличили боязкого вiд природи послушника. З криком: «Допоможiть, рятуйте!!! На допомогу, братiя!!!» – вiн побiг углиб монастирського двору.

На несамовитi крики послушника ранiше вiд iнших вибiгла куховарка Гафiя. До обителi вона потрапила разом з чоловiком-пiчником – одним зi стороннiх працiвникiв, що розбирали дерев'янi будови i зводили натомiсть новi кам'янi. Минулого лiта пiд час сильноi пожежi пiчник першим кинувся рятувати монастирське майно, при цьому сильно обгорiв, кiлька мiсяцiв мучився й нарештi, не дотягнувши до Покрови, вiддав Боговi душу. Зрозумiло, за всiма правилами Гафiю мали негайно видалити з мiсця добровiльного усамiтнення чоловiкiв, однак на згадку про заслуги покiйного пiчника отець-настоятель не зважився вигнати вдову свiт за очi.

Бездiтна куховарка мала рокiв сорок й вирiзнялася природною красою. Сiроока, огрядна, рум'яна, вона виглядала молодше свого вiку. Втiм, у монастирi Гафiя зажила слави особи сором'язливоi й богобоязкоi. Практично з ранку до ночi порпалась то на кухнi, то на господарському дворi й на очi нiкому не потрапляла.

Поступово роботяща жiнка зрiднилася з обителлю: готувала iжу, обпирала, обшивала, вивiльняючи братii якнайбiльше часу для молитов i богоугодних справ. Окрiм того, тримала на господарському дворi з десяток курей i загальну улюбленицю – козу Машку.

Архiмандрит Феодосiй обожнював випити зранку глечик парного козячого молочка, тож навiть вiдчував до Гафii щось на кшталт симпатii. Втiм, у цьому вiн не зiзнався б нiкому, навiть собi самому: нездоровi думки могли обернутися брудними плiтками, а втрачати насиджене мiсце настоятеля Олександро-Невського монастиря (до речi, що мав усi перспективи в недалекому майбутньому вдостоiтися високого статусу лаври) через чиiсь необгрунтованi здогади аж нiяк не хотiлося…

Отже, першою на крики Никодима вибiгла саме куховарка.

– Що таке, що трапилось? – забурмотiла вона заклопотано. Послушник залепетав щось нескладне, при цьому час вiд часу жалiбно скрикуючи. Гафiя нiчогiсiнько не зрозумiла, вона лише бачила, що хлопець не тямить себе вiд переляку. Тому, щоб заспокоiти його, додала вже тихiше:

– Тiльки не кричи, дорогенький. Не кричи, бо ще отець Феодор…

І як у воду дивилася! Бо одразу ж пiсля сказаного бiля входу в новий (кам'яний) житловий корпус з'явилася по-ведмежому величезна, кремезна постать «грози монастиря».

Отець Феодор, що за вiдсутностi архiмандрита займав статус старшого, куховарцi явно симпатизував, тому що для полегшення кухонноi працi навiть виписував зi столицi всiлякi дивовижнi речi й екзотичнi рослини на кшталт заморського дива – картоплi. За щиросердi турботи жiнка нерiдко балувала дбайливця дивовижними пирiжками з капустою й iншими кулiнарними шедеврами.

Але загалом вдача в отця Феодора (як у колишнього вояка) була крутенькою. А як особистiсть – то була суцiльна загадка. В Олександро-Невський монастир його призначив особисто iмператор Петро Олексiйович у якостi «дохтура», оскiльки мрiяв створити при обителi притулок зi шпиталем для iнвалiдiв Пiвнiчноi вiйни й душевнохворих. Тому минулого лiта сюди й надiслали не тiльки теслярiв, мулярiв й iнших майстрiв, але також монаха-лiкаря.

Отець Феодор знав кiлька мов, збирав рiзнi цiлющi трави й власноруч готував з них усiлякi зiлля. У новому кам'яному корпусi, ще не повнiстю добудованому, йому одразу ж вiдвели цiлих шiсть кiмнат – за розумiнням братii, небачена розкiш! Але оскiльки отця Феодора поселили тут за особистим розпорядженням государя, хто б ризикнув iз цього приводу хоч би слово мовити?!

Двi найбiльшi кiмнати настiльки розкiшного житла ледь умiстили велику особисту бiблiотеку отця Феодора. Було тут i просторе примiщення з усiлякими шафами й полицями. А широчезний стiл, розташований у центрi й заставлений тендiтним скляним посудом, господар iменував дивно, на закордонний манер – «лабораторiею». Отець Феодор зачинявся там i безперервно щось вивчав, а наприкiнцi кожного мiсяця вiдсилав iмператоровi зi спецiальним нарочним звiти в Санкт-Петербург.

Лiкував вiн досить вдало – в основному трав'яними зiллями й молитвами, а також вправляв вивихи, накладав шини й робив багато чого ще, про що братiя навiть не знала… хоча, можливо, потихеньку здогадувалася. Був отець Феодор нетовариським, навiть потайливим i грубим, у розмовах нерiдко проявляв рiзкiсть, тому що терпiти не мiг «тупих людиськ».

Чи не бiльше вiд усiх iнших грiзний чернець не любив саме Никодима – тому куховарка й намагалася втихомирити послушника: знала, що за здiйняту без особливоi потреби нiчну тривогу хлопцевi перепаде. «Дохтура» бiдолашний послушник боявся панiчно, тому в його присутностi просто вiд переляку робив безмiрнi дурницi, за що заробляв важкi стусани.

От i зараз своiми криками Никодим ледве не пiдняв на ноги весь монастир – а з чого?! Отець Феодор дуже розлютився на послушника й, немов батогом по спинi, уперiщив владним окриком:

– Ци-и-ить!!!

Никодим миттю припинив репетувати. Отець Феодор оглянув послушника вдоволеним поглядом вiд голови до нiг. Імовiрно, так само легендарний Пiгмалiон оглядав мармурову Галатею, яка щойно вийшла з-пiд його рiзця, усе ще нерухому, але готову ожити за першим побажанням свого творця. За одним цим поглядом у ченцi можна було розпiзнати природженого експериментатора… яким вiн, власне, й був.

– Ну, що тут сталося? – суворо запитав отець Феодор.

– На… наснилося… – промурмотiв нещасний Никодим, у якого вiд ще неотриманого, але вже уявленого ляпасу заздалегiдь розколювалась потилиця.

– Наснилося?! Привидiлося?! – гаркнув чернець, перекриваючи свист вiтру.

– Нi, здаеться, нi…

– Нi?!

– Так…

– Ну, то так чи нi?!

Никодим розгублено мовчав, тiльки очi замружив, чекаючи потиличника.

– А якщо нi так, анi нi, навiщо ж репетувати?

Удару все не було, тож Никодим ризикнув вiдкрити лiве око й обережно промурмотiв:

– Я це… я чув… як це… як щось там, за воротами…

– Щось там та десь!.. – передражнив послушника отець Феодор.

– Ой, годi тобi хлопця сварити, здорованю! – втрутилася нарештi Гафiя. – Дай йому хоч слово спокiйно мовити. Не бачиш, вiн зi сну перелякався, а при тобi взагалi…

– Так хто ж його… – презирливо посмiхнувся отець Феодор.

Але в цей час за воротами знову хтось завозився, потiм пролунало шипiння з дивним присвистом i нарештi – слабкий писк новонародженого кошеняти.

– От, я ж казав!.. – гугняво завив Никодим i слiдом за тим зашепотiв м'ясистими, майже безкровними губами: – Помилуй мя, Господи, i Царице Небесна вiд гнiву захисти…

Втiм, добурмотiти молитву так i не встиг: за воротами в черговий раз засичало, потiм хтось дряпнув по хвiртцi, на довершення знов пискнуло кошеня. Послушник охнув i повалився у снiг.

– Тьху ти, дурило! – мовив отець Феодор. Гафiя подивилася на нього з докором i перехрестилася: мовляв, отямся, у святiй обителi перебуваемо. На щастя, у цей момент до ворiт пiдбiгли ще трое або четверо ченцiв.

– Прокинулися нарештi, тiльки по смерть вас посилати! – мугикнув «дохтур» i розпорядився: – Вiдтягнiть цього дурня в його сторожку. Гафiе, приведи його до тями. І хтось один – за мною, потихеньку…

Мовчки перехрестившись, отець Феодор вiдкрив хвiртку, ступнув уперед… i ледь не спiткнувся об розпростерте на снiгу тiло!

– Отакоi!.. – мовив чернець позаду нього.

– Ой, який цiкавий у нього мундир! – мовила куховарка, яка чомусь не пiшла в сторожку пiклуватися про непритомного Никодима.

– Нiчого цiкавого: мундир як мундир, тiльки польський.

– Польський?! – здивувалася жiнка.

– Еге ж. Одне не втямлю одразу, офiцер вiн або всього лише унтер-офiцер, зi спини не видно… – отець Феодор на мить замислився, але раптом спитав рiзко: – А ти чого не в сторожцi, Гафiе? Я ж наказав тобi…

– А як же дитятко? – мовила куховарка.

– Дитятко?! Яке ще дитятко? – тепер настала черга ченцiв дивуватися.

– Несповiдимi справи твоi, Господи!.. – зiтхнула жiнка й перехрестилася. – Хiба ж ви не чули дитячого плачу?

– Якого такого плачу?..

– А-а-а, що з вами!..

Гафiя лише рукою махнула й заходилась уважно оглядати землю навколо неживого тiла, гукаючи:

– Дитятко… Де ж дитятко?.. Та за що ж його, крихiтку таку, в лютий холод сюди вiдправили?

Отець Феодор i чернець здивовано перезирнулися й дружно знизали плечима. Один Господь Бог вiдае, що в цих баб на думцi! Взяти хоча б куховарку: начебто розумна тиха жiнка, а як увiйде щось в голову – так хоч стiй, хоч падай!

Дитятко!..

Та звiдки тут йому взятися, справдi?!

– Ну що, вухаста ти наша, де ж малюк твiй, а?! – не витерпiв нарештi «дохтур» i додав з деякою навiть зловтiхою: – А ти очима, очима подивись, отож i…

Неживе тiло зненацька ворухнулося, слiдом за тим знов пролунало незрозумiле шипiння й повторився слабкий котячий писк. З радiсним криком: «А-а-а, от вiн де!!!», Гафiя вмить упала на колiна поруч з пораненим, схопивши його за плече, перевернула горiлиць. Одразу на землi виявився колись бiлий, а тепер багряний вiд кровi згорток. Чоловiк настiльки судомно притискав його до себе, що не мiг розтиснути скрюченi пальцi навiть у безпам'ятствi. Абияк вирвавши дорогоцiнну ношу iз чiпких обiймiв помираючого, Гафiя пригорнула завмерле дитя до своiх пишних грудей.

– Гафiе, облиш!.. – почав був отець Феодор. Однак куховарка з дорогоцiнним вантажем уже мчала у свою дбайливо натоплену комiрчину.

– Що ж, така в них доля, – крекнув «дохтур» i звернувся до ченця: – А ми давай-но подбаемо тепер про вмираючого. Понесемо його – ти за ноги, я за плечi. Нумо!..

Тим часом Гафiя розповила закривавлений згорток. Пiд теплою, хоча й надiрваною у двох мiсцях ковдрочкою виявився просочений кров'ю гербовий папiр поважного вигляду з печаткою з рожевого воску. Дбайливо вiдклавши його вбiк, жiнка зайнялася мереживними батистовими пелюшками. Щоправда, вони настiльки були просоченi кров'ю, що скорiше нагадували нечисте ганчiр'я, яким би й жебрак погребував…

Раптом у куточку самоi верхньоi жiнка намацала якусь ребристу нерiвнiсть. Вишивка?.. Придивилася: точно – герб! Щоправда, через рясну скривавленiсть кольорiв геть не розiбрати, але загострений донизу щит з якимись завитушками з бокiв намацувався явно. Зiтхнувши, Гафiя продовжила розвертати пелюшки. Нарештi пiд ними знайшовся пухленький хлопчик, рожевощокий i зеленоокий, iз золотим натiльним хрестиком на витонченому ланцюжку.

Куховарка обережно зняла хрестика i, прикривши дитя пухнастим кожухом, миттю кинулася в куток, де через лютий грудневий мороз спала кiзка Машка. Зi словами: «Ну, не пiдведи, рiдна!..» – Гафiя заходилася доiти годувальницю. Машка не пiдвела: нехай молока було не надто багато, однак хоч скiлькись було – от що головне!

Жiнка покопалася в невеликiй скриньцi, що приткнулася в кутку кiмнатки, витягнула звiдти ряднинку i старий коров'ячий рiг, спиляний з гострого кiнця. Насамперед сповила дитинча, потiм радiсно оглянула рiжок: от же напоумив Господь зберегти!.. Спиляний рiг вона одержала вiд батька, вийшовши замiж. Рокiв через десять, коли надiя на народження хоча б однiеi дитини станула, хотiла було викинути, але тiльки сховала у скриньку на самiсiньке дно. Коли чоловiк постраждав на пожежi, штучка згодилася вперше. Зате тепер, хвала Боговi!..

На столi Гафiя знайшла недоiдений шматок чорного хлiба, вiдщипнула м'якушку й заштовхала якнайглибше в рiг, потiм вилила туди дорогоцiнне молоко й пiднесла до губ дитинчати. Спочатку малюк тiльки вертiв голiвкою, давився й плакав, але коли молоко просочилося крiзь м'якушку – зробив пару ковткiв, заспокоiвся й одразу ж засопiв, прикривши мокрi вiд слiз оченятка. От i добре!

Гафiя з розчуленням подивилася на заплакане дитяче личко, повернула полотняний згорток на жалюгiдне лiжко, обклала з бокiв двома подушками, схопила в оберемок ковдрочку й купу пелюшок, пiдчепила пальцями зi столу закривавлений папiр i золотий хрестик. Перевiривши, чи мiцно спить дитина, тихесенько вислизнула з комiрчини й помчала у святу святих отця Феодора.

Обережно вiдкривши дверi самоi дивноi «дохтурскоi» кiмнати, жiнка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловiче тiло. Щедро просоченi кров'ю мундир i нижня сорочка валялися на пiдлозi. Хоча куховарка й була багато рокiв замiжньою, але побачивши напiвголого (нехай i лежачого без тями, а, можливо, навiть мертвого) чоловiка iнстинктивно засоромилася й вiдвернулася.

– Гафiе, ти? Заходь, коли прийшла, та дверi гарненько прикрий, лабораторiю не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навiть не обернувшись. Жiнка сковзнула в кiмнату тихо, навшпиньках. У цю мить неживе тiло ледь помiтно ворухнулося, тут i пролунав схожий на шипiння дивний звук, що довiв до непритомностi послушника Никодима.

– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Вiн замислено здiйняв очi на жiнку й запитав: – А тобi чого, власне?

Переминаючись з ноги на ногу, червонiючи й нишком розглядаючи поранене тiло на дерев'яному столi, куховарка несмiливо простягнула отцевi Феодору принесенi речi.

– Ганчiр'я в мене й без того вистачае, – чернець кивнув на закривавлений мундир на пiдлозi. – Це все спалити потрiбно, який вiд таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкiш набагато доречнiша у панському будинку, не в Божiй обителi.

Зрозумiвши, що отець Феодор не помiтив iнших речей, Гафiя кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.

– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед вiдiбрав у жiнки золотий хрестик, повертiв то сяк, то так, пробурмотiв задумливо: – Католицький. Що ж, цього слiд було очiкувати…

Потiм додав:

– То що, помер малюк? Хто вiн хоча б, хлопчик чи дiвчинка?

Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хiба що небiжчика (йому вже все едино!), Гафiя поспiшила завiрити:

– Та нi ж, нi! Живий вiн! Живий хлопчик!..

– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрiшав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Боговi, що живим залишився. На такому морозi та у кривавому ганчiр'i… Але навiщо було хреста знiмати, якщо вiн живий?

– Тобi показати. І ще оце…

Куховарка сунула в руки ченцевi просочений кров'ю папiр.

– Ах, он воно як?..

Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, пiднiс ii до слабкоi мерехтливоi лампадки в кутку й заходився розбирати розмитi кров'ю чорнильнi лiтери. Чим далi читав, тим вище здiймалися його рунистi, зрослi на перенiссi бiлявi брови. Поступово сторожкiсть, близька до переляку, змiнилася легким здивуванням, а потiм i зовсiм цiлковитою розгубленiстю.

– Що там, у грамотi цiй? – не витримала нарештi Гафiя.

Отець Феодор змiряв ii оцiнюючим поглядом. Пiдiйшов до купи закривавленого ганчiр'я, витяг звiдти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навiщось ще раз зазирнув у папiр i мовив повiльно:

– Ти от що, Гафiе… Ти знаеш, що я ставлюся до тебе добре… навiть, можна сказати, дуже добре… Але!..

– Добре вже, зрозумiла, – зiтхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.

– Тобi ж краще буде, повiр, – продовжив колишнiм тоном «дохтур». – Я от знаю, i годi. А iз цим…

Вiн знов подивився на розпростерте на столi неживе тiло, ненадовго замислився. Потiм раптом мовив рiшуче:

– Не житиме вiн, та все ж давай-но спробуемо! Малий як, спить?

– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – пiдтвердила Гафiя.

– От i добре! Тепер ти зi мною лишайся. Будеш допомагати, а то вiд братii, особливо вiд цього дурня Никодимки користi, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомнiе. Прости Господи…

Чернець перехрестився, потiм згрiб батистовi пелюшки, офiцерський мундир i закривавлене спiдне, рушив до величезноi печi, жбурнув речi в ii палаюче черево. Гафiя з жалем дивилася, як полум'я пожирае нiжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жiнка вiдiпрала iх, то чiтко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…

Простеживши, щоб ганчiр'я перетворилося на попiл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати ii:

– Ти от що, Гафiе… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нiкому щоб анiчичирк!

– А Никодим, а братiя?.. Вони як же? – не зрозумiла жiнка.

– З ними з усiма я поговорю. Архiмандритовi доповiм, як приiде.

– А цей як же?.. – жiнка кивнула на напiвголе тiло.

– По-перше, вiн не житиме. А по-друге, навiть якщо виживе, то розмовляти не зможе.

– Це чому? – насторожилася куховарка.

– Через рани, усе через отриманi рани. У кожному разi, за стiни нашоi обителi така iсторiя вийти не повинна.

В очах жiнки застигло нiме запитання. «Дохтур» лише зiтхнув:

– Зрозумiй, менше знаеш – спокiйнiше живеш. Ти, Гафiе, бачила в цю нiч багато чого. Пелюшки мереживнi, папiр цей – хоч вiн i запечатаний був, але все ж таки…

– Та я ж грамоти не розумiю, тож хоч запечатаний, хоч вiдкритий…

– От i добре. Однак про все побачене мовчи.

– Але!..

– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумiю, що всевидючий Господь однаково вiдае, що дiеться на грiшнiй землi нашiй.

– Бачить, ой бачить!..

– А раз Вiн дозволив офiцеровi польському в обитель нашу дiстатися та малечу iз собою принести, може, у тiм i е воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у вiру нашу православну навернули. Як думаеш, Гафiе?..

– Без батькiвськоi згоди… – почала була жiнка, однак «дохтур» негайно заперечив:

– Не батько вiн йому, анiскiлечки не батько.

– А хто тодi?..

– Менше знаеш – спокiйнiше живеш.

– Зрозумiла, зрозумiла вже.

– Я не обдурюю: цi двое кревними узами не пов'язанi. Отакi справи…

Чернець пройшовся кiмнатою туди-сюди, обернувся до Гафii й продовжив наставляння:

– Якщо хто iз чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловiк сестри твоеi покiйноi до тебе з дитинчам своiм прийшов… До речi, е у тебе сестра?

– Яка така сестра? – не зрозумiла куховарка. – Немае нiякоi сестри…

– Це тепер немае, а колись була. Була, але померла. Ясно?

Гафiя кивнула.

– Чоловiк один залишився. Йому iз малечею незручно, от i вирiшив дитинча до тебе вiднести – тобто, рiднiй бездiтнiй тiтцi племiнника на виховання вiддати. Ішов до нас уночi, та неподалiк стiн монастирських вовки голоднi на нього й напали, на смерть загризли.

– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тiло на столi.

– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того свiту – не на смерть, не витягнемо…

«Дохтур» лише рукою махнув.

– А малеча?.. Можна я собi малюка залишу? – з надiею запитала жiнка.

– Ну, звичайно, залишай! – посмiхнувся отець Феодор. – Це ж племiнничок твiй рiдненький… Залишай. А цього…

Чернець знову змiряв куховарку оцiнюючим поглядом, насупився, крекнув. Потiм опустився на колiна, витяг з-пiд столу виблискуючий самоцвiтами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з пiдсохлим заплямованим папером та натiльним хрестиком дитини пiднiс до обличчя здивованоi Гафii й докiнчив тихо, але тужливо:

– А от цього всього ти нiколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тiльки з тобою залишився, але й у майбутньому нi йому, анi тобi самiй нiяка небезпека не загрожувала. Зрозумiло?

– Так чого вже там незрозумiлого! – кивнула вона.

Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покутi, уламок шпаги поклав у шафу пiд рукописи.

– Отак, – мовив задоволено, – цi речi нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…

Вiн ненадовго замислився.

– А коли твiй племiнничок виросте та розуму набереться, тодi Бог пiдкаже. Так, Гафiе?

– Так, – погодилася куховарка, найбiльше втiшаючись думками про те, що вiдтепер виховуватиме маля.

«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тiлом, вкотре прискiпливо оглянув його й мовив:

– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафiе, води негайно нагрiй, свiчок побiльше постав i запали, рядна з моеi скринi принеси… І це… бражка у тебе е?

– Яка в монастирi бражка?.. – знiяковiла жiнка.

– Ну-ну, не бреши, не бреши! Грiх це, – отець Феодор з поважним виглядом здiйняв до стелi вказiвний палець правоi руки. – Знаю, що е. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом iнструменти пiдготую. Важку справу маемо зробити, ох i важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.

– Та у нього ж, мабуть, iм'я вже е… – куховарка тiльки руками розвела.

– Кажу ж тобi, якщо й виживе, то нiколи вже нiчого нiкому не розповiсть. Навiть iменi свого повiдати не зможе.

І побачивши написане на обличчi жiнки здивування, додав суворо:

– Якщо хто й пiдсобить йому з того свiту видертися, то хiба сам Миколай Чудотворець! Нехай вiн говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втiм, поживемо – побачимо. Несповiдимi шляхи Господнi. Тож бiжи-но за бражкою, i приступимося, благословившись. З Богом, Гафiе, з Богом…

Отець Феодор боровся за життя офiцера нiяк не менше двох годин. Увесь цей час жiнка курсувала зi своеi комiрки, де на лiжку мирно посапував карапуз, у сповнену дивними лiкарськими пахощами «лабораторiю». Там за вказiвкою ченця рiзала ножем рядно, приносила пiдiгрiту воду, пiдкидала дров у грубку, поправляла гнiт на якийсь iз безлiчi свiчок, що опромiнювали дерев'яний стiл…

Нарештi виснажений «дохтур» накрив тiло чистим рядном i кульгаючи вiд утоми вийшов надвiр, жадiбно вдихнув повними грудьми морозне повiтря, у якому танцювали бiлi пухнастi снiжинки.

Куховарка пiшла за ним, не наважуючись нi про що розпитувати.

– Все, край… – вимовив зненацька чернець.

– Помер, чи що?! Ах ти ж!.. – сплеснула руками Гафiя й одразу замурмотiла: – Упокiй, Господи, душу раба Твого…

Але зупинившись, розгублено запитала:

– То Миколою його звати або просити, за кого Господь Сам знае?..

– Помер польський офiцер, – з фiлософiчним виглядом прорiк отець Феодор, – зате Микола народився.

І додав вагомо:

– Запам'ятай, Гафiе: сьогоднi, напередоднi дня Святого Миколая Чудотворця, епископа Мiрлiкiйського, народився опалювач Микола, зять твiй. Нiмий вiд народження, грамотi не навчений. Зрозумiла?

– Ясна рiч, – жiнка все-таки не втримала задоволену посмiшку.

– Я не жартую, – отець Феодор суворо зсунув брови до перенiсся.

– Зять мiй Микола, нiмий вiд народження. Із племiнничком маленьким, – тепер уже серйозно повторила куховарка.

– От i добре, – кивнув «дохтур». – А тепер iди до себе й хоч трiшечки поспи, бо вже незабаром до заутренi вставати потрiбно. У мене геть нога поранена розболiлася, то вже уявляю, як тобi нелегко в цю нiч довелося…

Гафiя пiшла до своеi комiрки. Перш нiж заснути, радiсно оглянула найкоштовнiше для свого самотнього життя надбання й подумала: «От i дав менi Бог дитинку на старiсть…»

Отець Феодор зробив, як обiцяв. Окремо поговорив з послушником Никодимом i з ченцями, якi виходили вночi до ворiт. Коли мешканцi монастиря зiбралися на ранкову молитву, вiн оголосив братii й робiтникам, що до куховарки прибув нiмий зять – чоловiк сестри ii покiйноi, людина вiльна, не крiпак, а разом з тим немовля свое принiс, та бiля монастиря вовки голоднi на подорожан напали. Зятя вдалося врятувати, i поки вiн одужуватиме вiд нанесених хижаками ран, то житиме у отця Феодора – а там видно буде. Племiнника ж бере на виховання Гафiя, оскiльки мати його вiддала Боговi душу при пологах.

Ближче до обiду iз самого Санкт-Петербурга прибув поважний гонець. Коли густо пропахлий кiнським потом лiтнiй вусатий козак злазив з коня, Никодим опинився до нього найближче i з цiкавiстю розглядав вояка. На питання гiнця: «Чи е в монастирi чужi й чи не траплялося чогось дивного за останню добу?» – послушник охоче зiбрався повiдати про нiчну подiю. Однак пiд грiзним поглядом «дохтура» миттю скис, скулився й ретирувався на кухню – ближче до Гафii, подалi вiд «грози монастиря».

Козак же подав отцевi Феодору грамоту зi звисаючою збоку темно-червоною царською печаткою. Чернець шанобливо схилився, обережно приймаючи государеве послання. Всiм своiм видом зображував безтурботний спокiй, притаманний богоугодному закладу… хоча насправдi серце його трiпотiло. По-перше, тому що хвилювався, чи не пробовкнеться раптом хтось iз братii про нiчну подiю – Никодим, що втiк, примiром, мало не зробив цього! По-друге, побачивши приiжджого козака, вiн мимоволi згадав власне вiйськове минуле.

І по-трете…

По-трете, вiд столичних гiнцiв отець Феодор узагалi не чекав нiчого доброго. От запроторив його государ iмператор пiсля поранення в монастир, де й поговорити нема з ким! Сиди собi тут грибом до нового вищого розпорядження!.. Куди його запроторять пiсля цього монастиря – може, взагалi на край свiту?! Хоч би не чiпали вже… От Бог милосердний послав сюди немовля це – буде кому знання своi передати! Але якщо тепер прийшло повiдомлення про переведення на нове мiсце…

Тiльки б не це!!!

Втiм, усе обiйшлося: грамота всього лише повiдомляла про пiймання й майбутню публiчну страту декiлькох державних злочинцiв – i нiяких вимог… По тому гонець умчав геть.

Минуло пiвроку. Завдяки зусиллям отця Феодора й мiцностi органiзму, названий Миколою поляк вижив, але через отриманi в груди численнi колотi поранення дiйсно залишився нiмим. Травмована права рука його онiмiла, однак неборака навчився управлятись однiею лiвою. У тому числi i колоти дрова – пiсля чого був зарахований до штату Олександро-Невського монастиря опалювачем.


* * *

Подii цiеi грудневоi ночi не тiльки круто змiнили долю врятованоi дитини, у православному хрещеннi нареченоi Григорiем, але й безпосередньо вплинули на хiд подiй у Гетьманщинi – в украiнських землях, що входили до складу Росiйськоi iмперii…




Глава 2

Повернення царицею


Хутiр Лемiш, Украiна, лiто 1743 року

Повернення староi Розумихи, запрошеноi на коронацiю самою iмператрицею Єлизаветою Петрiвною, з нетерпiнням очiкували всi. Тижнiв зо два тому iз Санкт-Петербурга примчав змилений гонець, щоб спецiально попередити мешканцiв хутiрця про майбутню радiсть: мовляв, чекайте найближчим часом на матiр з возом подарункiв…

Звiсно ж, подiбне важко було навiть уявити: вiз подарункiв – як це?!

Що за дивовижнi дарунки можна привезти в такiй кiлькостi?!

І головне – кому?..

Однак оскiльки на коронацiю Розумиху запросив навiть не син Олексiй, а особисто государиня, вiрити все ж таки доводилося. До того ж, невже Єлизавета Петрiвна така вже скупердяйка, що на вiз подарункiв не розщедриться?! Мабуть, вiд неi не убуде…

Зрештою, вiз подарункiв перетворився спочатку на два вози, потiм на три й нарештi на цiлий обоз! Найнеймовiрнiшi чутки розбурхали всю околицю, тож в мiру iхнього поширення на хутiрець заходилися потроху з'iжджатися ближнi й далекi родичi: сподiвалися, що iм перепаде бодай щось… включаючи особисту прихильнiсть новоспеченоi знаменитостi – староi Розумихи!

Родичi все прибували, хоча маленька хатка давно вже не могла вмiстити всiх гостей. Новоприбулi селилися спочатку по хатах сусiдiв, потiм у корчмi, тож маленький хутiрець Лемiш зрештою став скидатися на величезний циганський табiр. Настрiй у всiх був святковим попри навiть те, що днi минали в запальних суперечках, хто доводиться Розумисi ближчим родичем, а хто сьомою водою на киселi, кого вона повинна привiтати (а отже, обдарувати в першу чергу), а хто пiде попiд три чорти.

Ех, люди, людоньки! Де ж ви були, коли родина Розумiв помирала з голоду?! Чом не присоромили покiйного нинi Григорiя Розума, коли вiн, геть сп'янiлий, немилосердно бив дружину й численних дiтлахiв, виносячи з будинку вбогий скарб, щоб залити очi в шинку й не бачити навколишнього свинства?! Нiкому тодi не було дiла до Розумихиних голодранцiв… Утiм, i тепер родичi бiльше гадали, як до самоi Розумихи пiдкотитися, на дiтей же уваги особливо не звертали…

А дарма!

Взяти хоча б Кирилка – молодшенького синочка. Високий худорлявий пiдлiток рокiв чотирнадцяти був дуже привабливим: чорнi брови, величезнi карi очi, соковитi червонi губи, рум'янець на всю щоку, хвилясте каштанове волосся… Вилитий батько – тiльки в молодi роки. Дивлячись на Кирилка, ставало зрозумiлим, чим саме свого часу незаможний Григорiй уразив тямущу жваву Наталку iз знатного козацького роду. Тепер таким самим красенем ставав молодшенький iхнiй синок…


* * *

Коли у 1731 роцi зник Олесь, Кирилку було всього лише два рочки, вiн ледь ходити навчився. Данило, найстарший iз синiв, уже обзавiвся власною родиною, але по можливостi завжди намагався допомогти матерi. Невiдомо, як iнакше зводили б кiнцi з кiнцями Розуми: адже батько сiмейства жахливо пиячив i тягнув до шинку все, що траплялося пiд рукою.

А через зникнення середнього сина (Олексiя) Григорiй Розум загалом озвiрiв i кидався на дружину з докорами. Так було й того фатального дня.

– Це все ти!!! Твоя справа, Наталiе!!! – репетував щосили п'яний уже з ранку Григорiй. Дружина стоiчно мовчала, знаючи неприборкану вдачу чоловiка: мовляв, погорлае i припинить, не вперше вже…

– Усе обiцяла Олеську якесь там майбутне, потурала в його нiкчемних захопленнях! То нехай грамоту вчить, а ще краще – нехай у хорi церковному спiвае… а грошей як не було, так i немае!!! Де грошi?! Грошi де, я тебе питаю?!

Воно, звичайно, всяк своiм розумом живе, як знае… але вiдповiдати ж треба життю!.. Чи нi?! Правий я, скажи?! Кажи, кажи негайно!..

Дружина лише мовчки кусала губи, думаючи, що чоловiк от зараз видихнеться. Якщо вже мовив свою улюблену приказку про «розум», завдяки якiй дiстав на хуторi вiдповiдне прiзвисько, – отже, вже притомився. Тож, незабаром замовкне…

Однак проти очiкування, Григорiй розходився ще гiрше:

– Пас би цей вошивець Олесько корiв сусiдських – були б грошi, жилося б краще всiм нам!!! А тепер що?! Це що таке, я тебе запитую?!

П'яниця гидливо тицьнув пальцем у бiк Кирилка, який намагався звестися на ноги:

– Нахлiбник!!! Ще одного дармоiда народила й радiеш, так?! Знаеш свою жiночу вдачу!.. І ледаря Олеська чорти вiднесли бозна-куди, i цей нетяма довго ще на ноги не зiпнеться, i дiвки нашi безприданницi – що з них узяти?! А менi годувати все це кодло – так?!

Оскiльки дружина нiяк не реагувала на образливi слова, Григорiй махнув рукою й пiшов до скринi, де колись зберiгався багатий посаг. Бiля скринi саме й вовтузився Кирилко. Зi словами: «Пiшов геть, щеня!!!» – Григорiй ногою вiдкинув сина чи не в куток хати й спробував вiдкрити окуту залiзом кришку, щоб подивитися, чи не залишилося в скринi ще якихось речей, придатних для застави в шинку.

Вдарившись об стiнку спиною, маленький Кирилко гiрко заплакав. І тут сталося щось несподiване. Вiчно мовчазна Наталя раптом люто заволала:

– А ну не смiй дитятко кривдити!!! – озброiлася качалкою й кинулась на сторопiлого чоловiка. З обличчям, спотвореним моторошною гримасою, розпатланим волоссям вона нагадувала розлючену вiдьму.

Нiчого подiбного Григорiй не очiкував. Був вiн широкоплечий, набагато вищий i бiльший за дружину, неймовiрно пузатий, з величезними ручиськами, Наталя ж навпаки – була маленькою й худорлявою. Сили були явно нерiвнi… Однак вiд божевiльного напору завжди слухняноi дружини чоловiк вiдступив назад – i!..

І раптом ноги його пiдломилися, i вiн звалився на пiдлогу. Бiльш того, упавши… зненацька заплакав!

– Григорiю?..

Наталя опустила качалку, занесену для хвацького удару. Вона не розумiла, що вiдбуваеться.

– Грицю!..

Чоловiк сидiв на пiдлозi з почервонiлою мармизою, з його вирячених очей котилися сльози. Однак на вiдмiну вiд Кирилка, плакав вiн зовсiм беззвучно.

– Гришуню, що з тобою?!

Вiдкинувши непотрiбну бiльше качалку, наполохана Наталя схилилася над чоловiком. Як згодом з'ясувалося, Григорiя трафив шляк. Пiсля цього вiн прожив ще рiк, але вже бiльше не вимовив жодного слова… та що там – навiть мiзинцем не мiг поворухнути!..

Пiсля смертi чоловiка заповзятлива Розумиха завела корчму, завдяки чому родина нарештi вибилася з убогостi. Корчма ii славилася не тiльки в Лемiшi, але й далеко за межами хутора, а горiлка, що колись убила ii чоловiка, почала приносити надзвичайний прибуток. Дiти в усьому допомагали матерi, росли дружно, не сварилися.

Кирилко все життя доношував одежу, що лишалася вiд старших. Латка на латцi, нi новоi сорочки, анi тим паче новоi обувки йому нiколи не перепадало.

Старанно пас худобу. Був слухняним.

Як i Олексiй, спiвав у церковному хорi, хоча нi силою, нi красою голосу, анi стараннiстю до брата не дотягував.

У школу до дячка ходив справно – щоправда, зiрок з неба не знiмав. На вiдмiну вiд Олексiя, грамотою не захоплювався, втiм, почерк мав гарний. Тому вся околиця приходила до Розумихиноi корчми з проханням написати листа або справити якийсь важливий папiр.

Також Кирилко обожнював чудовi пироги, якi мати пекла по великих святах.

А найбiльше мрiяв вибудувати новий будинок, великий i гарний. Не хату, а саме кам'яницю, що колись побачив на картинцi. Й неодмiнно сад посадити з деревами вишневими та яблуневими, i щоб багато квiтiв було навколо. Дуже подобалися Кирилку польовi квiти!..

Ох, i заживуть у цьому будинку вони з дружиною на славу, а рештi на заздрiсть!!! Ясна рiч, дружина у нього буде найвродливiшою, найдобрiшою та до того ж найлагiднiшою. Дитяток народить йому – не порахувати… І неодмiнно стане зранку чоловiковi пироги свiжоспеченi подавати…

От про що мрiяв бiдолашний пастушок.


* * *

Наталя верталася iз Санкт-Петербурга, поринувши у важкi роздуми. От приiде на рiдний хутiр, i почнеться нове життя!..

Хатку похилену неодмiнно треба вiдбудувати.

Для сiмейства старшого сина Данилка, тепер уже померлого, зробити б щось корисне потрiбно – втiм, за його вдову Олексiй обiцяв поклопотатися…

Для вiддалених родичiв, якi нiяк у люди вибитися не можуть, треба в Олеська посад попросити.

Дочкам би вибрати наречених якнайбагатших i якнайшляхетнiших. Голотi вiдмовити, причому рiшучо: не рiвнi вони тепер нiкому нi в Лемiшi, анi в його найближчих околицях!..

А от Кирилко!.. Так, iз вихованням молодшенького можуть виникнути проблеми.

Втiм, дорога додому виявилася для староi Розумихи складною, тож вiд тяжких думок доводилося постiйно вiдволiкатися. Найчастiше пригадувалися чомусь останнi днi, проведенi разом з Олексiем. Вiн дав матусi грошей на дорогу, ще хотiв приставити охорону й численний почет, однак Наталя категорично вiдхилила цю пропозицiю:

– Шлях неблизький, Олесю. Раптом на мене розбiйники нападуть?

– То я ж для того вам охорону й надаю, щоб лиходiiв вiджахнути, – намагався пояснити турботливий син.

– Е-е-е нi, синку! Розбiйники саме й можуть напасти через те, що охорона зi мною буде, – посмiхнулася великодосвiдчена практична жiнка. – От без охорони вони, мабуть, моiм добро погребують… До того ж людей i годувати, i напувати, i розквартировувати потрiбно буде. І потiм, раптом хтось бовкне чого зайвого пiд час зупинки?..

– Мамо, я ж вам грошей даю на дорогу, щоб ви охорону могли годувати-напувати, нi про що не пiклуватися…

– Грошi, синку, давай хоч зараз. Грошi – вони завжди згодяться… А от охорона все-таки не потрiбна, без неi i спокiйнiше, i звичнiше. І екiпаж скромнiший давай, тому що який ти менi показував, занадто вже помiтний. Не потрiбно отак видiлятися…

– Так немае в нас бiльш скромних, мамо! Тi, що я вам показував – вони от i е самi скромнi. До речi, ви iх не повертайте, собi залишiть. І ще слуг вiзьмiть для супроводу: у дорозi допоможуть, подадуть, принесуть.

– Слуг?! – не на жарт перелякалася Наталя. – Нi, Олесю, слуги менi взагалi не потрiбнi: не звикла я до того, щоб хтось менi прислужував. Нехай слуги тут у вас залишаються. Вам вони потрiбнiшi, а менi така розкiш нi до чого.

– Але матусю, а якщо ви сукню зняти захочете?! Нинi мода така, що самi ви з усiма цими гачечками та застiбками нiяк не впораетесь.

– Звiдки це тобi про гачечки-застiбки вiдомо? – пiдозрiло спитала Наталя. Олексiй мовчав, тому виникла не надто приемна пауза. Втiм, на вiдповiдi мати не наполягала…

– Сукню зняти, кажеш? Для цього одного дiвчиська вистачить. От i вибери менi, Олесю, дiвчисько якнайспритнiше.

– Тодi бери Марисю, – з цими словами Олексiй пiдштовхнув до матерi струнке гарненьке дiвчатко, – ото вона i моторна.

Мати оцiнюючи подивилася на служницю, вибагливо спитала:

– Тобi рокiв скiльки?

– П'ятнадцятий буде, – вiдповiла Марися й одразу ж засоромилася.

– Добре, нехай iде вона, – погодилася Наталя.

Ще Олексiй видiлив чотирьох вiзникiв, старшим з яких був Степан, та гарненького лакея Мишаню. Той щосили намагався сподобатись новiй господинi, послужливо кланявся, галантно подавав ручку. Свою оксамитову лiврею тримав в iдеальному порядку.

Пiсля затвердження складу обслуги, раннiм ранком чотири екiпажi з подарунками (три з яких незабаром змiнилися звичайними возами – але про це окремо) вiдбули в Украйну.

Наталя Розумиха виявилась добрим органiзатором: вона встигала й за обозом стежити, i хату для ночiвлi приглянути, i за постiй поторгуватися.

– Агов, корчмарю, кiмнати в тебе е? – отак зазвичай починалися «перемовини».

– Кiмнати е, та не для тебе, тiтко!

– А це чому ж?!

– Бо дорого коштують, тобi не по кишенi будуть…

– А ти кишеню мою не чiпай – не твоя, мабуть.

– То що, хочеш сказати, зумiеш заплатити?

– Зважаючи на те, що запропонуеш… Головне, скажи, як у тебе там щодо клопiв? Бо минулого разу просто порятунку не було…

– Немае в мене, тiтко, нi клопiв, анi навiть тарганiв. Дружина всю цю капость давно вже зiллям перевела всiляким.

– А не брешеш?

– От тобi хрест!.. Й окрiм того, ми ж на лiжку тобi постелемо, а не на пiдлозi.

– Точно не на пiдлозi? Не обдуриш?

– На лiжку, тiтко, на лiжку! Тому кiмнати й дорогi, що на лiжку спатимеш.

– А люди моi як же?

– Й людей твоiх приймемо, тiтко… Ну то що, лишаешся або геть поiдеш iнший нiчлiг шукати?

– То скiльки ж ти хочеш за нiчлiг для мене й моiх людей?..

Далi вiдбувався безпосереднiй торг, причому обидвi сторони лютували, немов розлюченi кобелi, що гризуться за лiдерство в собачiй зграi. При цьому Наталя зазвичай нагороджувала корчмаря титулами «самовдоволений кровожер», «жадiбний скнара» й iншими подiбними епiтетами. Господар же вiдповiдав званнями на кшталт «божевiльноi баби».

Ясна рiч, мати фаворита самоi государинi могла б без особливих клопотiв заплатити навiть утричi бiльше проти суми, заявленоi корчмарем на самому початку торгу. Але рiч була в самому принципi – збити цiну будь-що! Тож любительку поторгуватися до запаморочення довго ще згадували на шляху ii проiзду з Санкт-Петербурга до безвiсного украiнського хутiрця Лемiша.

– Гаразд, залишаюся, щоб тобi, проклятущому, луснути вiд жадiбностi!!! – нарештi волала Розумиха, коли «торгашi» сходилися приблизно на середнiй цифрi. – Але коней моiх ти в стайню постав, напоi i нагодуй як треба. Зрозумiв?!

– Куди я твоiх поставлю, коли в стайнi вже моi стоять?! – парирував корчмар.

– А менi плювати на твоiх коней! Хоч провалися ти разом з ними просто зараз, а менi ще додому iхати й iхати!.. Тож своiх конячок ти зi стайнi виведи, а моiх, стомлених, туди постав. Мало що вночi трапиться, а менi на ранок свiжi та вiдпочилi конi потрiбнi…

– Та що з ними станеться за нiч?..

– Нi, так не пiде! Або я iду далi, або…

І тут Наталя, попередньо вiдвернувшись, витягала звiдкись зi складок одягу шкiряний мiшечок i починала демонстративно перераховувати не якiсь мiдяки, а справжнi срiбнi монети. Вiд чого в корчмаря ледь не вiдвалювалася нижня щелепа, а очi починали сяяти неймовiрною жадобою. Бо вiн розумiв, що явно продешевив у торгах за постiй… З iншого ж боку, заради заволодiння такими монетами сiромаха був готовий зробити все, що хоче ця неймовiрно дивна баба.

– Добре, хай буде по-твоему, став своiх коней, куди хочеш, а моi одну нiчку й надворi якось переночують.

– Оце вже краще… – посмiхалася хитра Розумиха. – Тож дивись, кiмнату вiдведи менi якнайбiльшу: адже туди весь вантаж з возiв треба перенести.

– Чи ти з глузду з'iхала, баба недоумкувата?! – обурювався корчмар. – Ач яка цаца – вантаж!.. Вози взагалi можна не розвантажувати, а якщо вже й знiмати вантаж – то просто в сарай. Що там у тебе навантажене, до речi?

– А оце не твоя справа! Сказала в хату все занести – отже, знесемо в хату. Або негайно iду.

– Тьху ти, баба навiжена!!!

– Навiжена, зате плачу тобi срiблом! Тож бери грошi та й виконуй, що наказують.

І вантаж несли в найпросторiшу кiмнату корчми. За допомогою вiрноi Марисi Наталя переглядала скринi, перетрушувала бiлизну. Перераховувала, перекладала, провiтрювала. Заразом перевiряла, чи не забруднилися якiсь речi. А на свiтанку весь вантаж знов перетягували на вози пiд усевидючим оком Розумихи.

От уже й третiй тиждень подорожi сплив. Обоз прибув на черговий постоялий двiр. Вiзники пiд наглядом Степана справно виконували службу: конi були ситi, напоенi, екiпаж й вози перевiренi, колеса змащенi. Марися була моторна й, всупереч таемним побоюванням Наталi, ненав'язлива, та й взагалi майже непомiтна.

Тiльки з Мишанею постiйно щось ставалося. Попервах лакей усе намагався байдикувати. Ще б пак: адже виiхали вони з Петербурга в чотирьох добрих каретах, але на першому ж постоялому дворi охайна свiтська панi зненацька перетворилась на звичайнiсiньку сiльську бабу! До того ж усi подарунки iз трьох скромних екiпажiв ця божевiльна велiла перевантажити у звичайнi полотнянi лантухи i перевалити на тривiальнi вози, а звiльненi екiпажi розпорядилась вiдiслати назад до Петербурга разом iз вимуштруваними вiзниками, найнявши натомiсть якихось брутальних мужикiв… Добре хоч Степана залишила за ними наглядати!..

Всi цi трансформацii просто не вкладалися в головi у Мишанi. Тому за возами вiн вирiшив не стежити, як було наказано. Результати головотяпства не забарилися: на першiй же нiчнiй стоянцi у них украли двi коробки iз дивовижними подарунками самоi государинi iмператрицi, що вона везла для улюблених дочок – з чарiвними капелюшками!!! Лють Розумихи була жахливою. Щоб не ризикувати дарма, повний контроль за схороннiстю обозу тепер здiйснювався особисто самою господинею.

Мишаня ж був попереджений, що при наступному подiбному прецедентi незалежно вiд того, хто конкретно буде винний, з нього (з Мишанi тобто!) три шкури здеруть. Незважаючи на дивовижну оксамитову лiврею, спати його поклали на пiдлозi… щоправда, милостиво дозволивши постелити трошки сiна. Та нарiкати Мишаня боявся: занадто вже переконливо пообiцяла Наталя три здертих шкури! Вiн подумки уявив, як лиховiсна баба здирае з нього шкiру шар за шаром… Бр-р-р!!!

Тож протягом усiеi подорожi бiдолашний лакей нi на крок не вiдходив вiд возiв, здував пилинки вже не зi своеi дивовижноi лiвреi, а з дорогоцiнноi поклажi. І мрiяв тiльки про одне: коли ж, нарештi, закiнчиться ця каторга!.. І не мiг зрозумiти, чим же прогнiвав вiн фаворита Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни, якщо той звалив на його бiдолашну голову настiльки жорстоке випробування – свою матiнку…

Щоб iй луснути, бабi проклятущiй!!!


* * *

Весняним ранком до старого будиночка на околицi Лемiгпа пiдкотив запряжений парою вороних коней екiпаж, за яким тягнулися ще три вози. З козел екiпажа вправно спустився лакей у зеленiй оксамитовiй, розшитiй золотом лiвреi, вiдкрив дверцята й дбайливо приставив до виходу невелику драбинку. Опираючись на вчасно запропоновану лакеем руку, з екiпажа виплила вдягнена по-столичному панi в бiлiй високiй перуцi, прикрашенiй стрiчками й намистом. Сукню з великим вирiзом, витриману в блiдо-рожевих тонах, вiнчав розкiшний мереживний комiрець голландськоi роботи. З-пiд подолу визирали парчевi туфлi iз золотими пряжками. Панi супроводжувала дiвчинка-служниця в довгому ситцевому платтячку, що несла за господинею кiлька капелюшних коробок.

Панi поважно попрямувала стежкою до староi хати… i негайно потрапила в невелику калюжу. Краечка прекрасноi сукнi миттю посiрiли, а парчевi туфельки були безнадiйно зiпсованi. Втiм, пiд сукнею цього не було помiтно…

Серед людей з уст в уста побiг переляканий шепiт: «Цариця приiхала!.. Сама цариця аж iз самого Санкт-Петербурга прибула!.. Їi Імператорська Величнiсть». Ураженi люди валилися на колiна, немов пiдкошенi, перед високою гостею.

Дочки Розумихи, якi вискочили з усiма, заклякли вiд розгубленостi, не знаючи, що й сказати: адже очiкували побачити матiр рiдну – а тут сама государиня iмператриця!..

Чи до зiпсованих туфельок тут було?!

Один лише Кирилко кинувся до ошатноi панi з лементом:

– Матiнка приiхала!!!

І сталося диво: поважна панi розкрила перед Кирилком обiйми й мило посмiхнулася.

– Мамо, я й не знав, що ви можете бути такою красунею. Ви просто царiвна!.. Слово честi!..

Тут i в iнших хуторян немовби полуда з очей спала, i всi побачили, що поважна панi – це зовсiм нiяка не iмператриця, а Наталя Розумиха, тiльки виряджена по-царськи. Отакоi!..

Тепер i дочки кинулися до матерi.

– Ой, мамо, ми на вас теж чекали, тому й пiдiйти не насмiлювались, – намагалися невдало виправдатись вони.

– А що це тут таке? Хто це понаiхав? – довiдувалася Наталя, коротко й трохи зневажливо кивнувши вбiк збудженоi полохливоi юрби.

– Так це ж нашi родичi довiдалися, що ти iз самого Санкт-Петербурга вертаешся, от i приiхали засвiдчити тобi свою повагу!..

– Ну, якщо приiхали… – Розумиха оглянула юрбу. – Що ж, давайте вiдзначимо мiй приiзд, як заведено по нашому, християнському звичаю…. Влаштуемо справжнiй бенкет на честь мого синочка Олеся. Нехай люди знають, що вiщi сни Наталi Розумихи збуваються!.. Недарма ж я говорила, що Олесько… Що вiн у мене особливий – от!..

Тут голос Наталi здригнувся, вона зненацька для всiх виштовхнула наперед засмученого молодшого синка й проголосила:

– Та й Кирилко теж висот небувалих досягне. А хто не вiрить…

Розумиха спiдлоба пильно оглянула юрбу родичiв i просто витрiщак: нiхто й не намагався заперечувати або протестувати! Це добре, так i мае бути вiдтепер… Тiльки один Кирилко, босоногий, у рваних штанятах i латанiй-перелатанiй сорочцi, переминався з ноги на ногу й благально дивився на матiр.

– Нема чого соромитися, синку! – пiдбадьорила його Наталя. – Це зараз ти пастушок, а завтра, дивись, паном зробишся заможним, вигiдно одруженим…

Втiм, Кирилко, здаеться, вiдмовлявся вiрити, що мати отак запросто вгадала найпотаемнiшi його мрii. І щоб не затягувати двозначну паузу, Розумиха звернулася до багатоликоi юрби:

– Що ж, гостi дорогi, сьогоднi ввечерi ласкаво просимо на прийом! Усiх запрошую, всi погуляемо!.. Але для цього всiм поки що доведеться попрацювати…

Голос ii зробився командним:

– Щоб до вечора отут, просто на околицi хутора стояли столи в достатнiй кiлькостi й навiси! Оцей телепень розповiсть, як подiбнi речi в самому Петербурзi робляться… – i Розумиха злегка пiдштовхнула в спину Мишаню, який миттю загордився.

– А все жiноцтво негайно вiдправиться за оцiею дiвкою куховарити, – тепер Наталя вказала на Марисю, яка негайно засоромилась. – Дивiться ж менi, щоб нiхто вiд роботи не смiв тiкати! Я незабаром прийду перевiрити, як справи просуваються. Побачу, що хтось ледарюе, тому… самi знаете…

Вона огледiла притихлу юрбу суворим поглядом, витримала паузу й докiнчила:

– Тому я незабаром пригадаю небажання потрудитися. За вашою стараннiстю поки що доглянуть моi дочки: Гапка, Ганька й Вiрка. Але повторюю: потiм я сама особисто все перевiрю. Сподiваюся, всi мене зрозумiли?!

Ще б пак не зрозумiти: Розумиха тепер стала матiр'ю царського фаворита, приiхала до Лемiша у шикарнiй каретi iз трьома возами подарункiв… Ще б не зрозумiти!!! І поки вiзники пiд пильним наглядом Степана перетаскували подарунки в перекошену хату, прекрасна панi в супроводi дочок увiйшла туди ж у своему царському вбраннi, щоб через кiлька хвилин вийти вже простою сiльською бабою: у ллянiй запранiй сорочцi, синiй заношенiй спiдницi, з вицвiлою хусткою на головi замiсть розкiшноi перуки… Не гаючи часу, Розумиха вiдправилася у свою корчму перевiрити, як там iншi жiнки управляються з готуванням.

Мишаня ж, надавши чоловiкам необхiднi вказiвки, презирливо процiдив:

– Тобi б ротою преображенцiв командувати, баба чортова! – І пiшов у бiк сiнника, доки Розумиха не придумала для нього нового заняття. Бiльше лакея в той день нiхто не бачив.

…Готувалися до свята шалено. На визначеному господинею мiсцi швидко з'являлися столи з довгими лавами, над якими розквiтли рiзнобарвнi навiси. На кухнi потiли вiд грубного жару численнi тiточки й племiнницi, якi варили, шкварили, шпарили, наповнюючи околицю рiзноманiтними кулiнарними ароматами. Заради свята господиня наказала витягти iз засiкiв бочку червоного солодкого вина, колись придбану в проiжджих чумакiв по дешевцi. Не пошкодувала заради гостей нi медовухи, анi рiчного запасу сивухи всiх сортiв – з чабрецем, звiробоем, зубрiвкою й iншим зiллям, нi приготовлених особисто нею настоянок на горiсi й травах.

Були витягнутi також рiзноманiтнi солiння, запашнi грибочки зi смородинним листям i кропом. Корчмарка особисто вибирала поросят, найвiдгодованiших курей i гусакiв. Пекли хлiби-книшi й пирiжки з рiзноманiтним начинням, варили мiцнi фруктовi узвари.

До вечора до столiв пiд навiсами почали пiдтягуватися святково одягненi гостi. Насамперед око зупинялося на незамiжнiх дiвчатах у бiлих ситцевих сорочках, розшитих червоно-чорними вiзерунками, у квiтчастих спiдницях, у чепуристих сап'янових чобiтках, з рiзнобарвними стрiчками в товстих косах. Заможнi пришили з кораловими намистами на струнких шийках або з прикрасами iз монет i рiчкових перлин. Замiжнi жiнки вирiзнялися головними уборами – ошатними хустинками, очiпками або симпатичними парчевими корабликами.

Парубки й чоловiки були вдягненi в широкi штанi й сукнянi свитки, у жовтi або синi жупани, пiдперезанi тканими й вишитими пасками. На головах у декого (але з огляду на лiтню спеку – далеко не в усiх) красувалися високi козацькi шапки, на ногах порипували хромовi чобiтки. Для розваги гостей на свято були запрошенi численнi музики.

Кирилку була видана довга, майже нова лляна сорочка й нелатанi штанята, але головне – зi скринi були витягнутi старi батькiвськi чоботи! Хоч вони виявилися дещо тiснуватими, Кирилко був неймовiрно щасливий: нарештi вiн одягнений по-святковому, у майже нову, незаношену й незалатану одежу й навiть у чоботи!..

Столи ломилися вiд рiзноманiтних страв, при цьому баби й дiвчата курсували з корчми до столiв, а потiм i мiж столами, тримаючи в обох руках то гарячий горщик з галушками, то дерев'яне блюдо з поросям, запеченим з кислою капустою й сливами, то блюдо з гусаком у яблуках. Носили рiпу варену, грибочки солонi, капусту квашену, рибку смажену, пирiжки, узвар у глиняних горщиках… Гостi тикали в iжу хто ложкою, хто простою дерев'яною шпичкою, хто ножем… а хто й руками вiдривав ласий шмат! Розмови й привiтання змовкли, всi поринули в зосереджене жування й ковтання, не забуваючи рясно запивати частування сивухою, медовухою або дивовижним чумацьким вином.

До настання темряви, коли пiд навiсами спалахнули свiчки в спецiально привезених з Петербурга вибагливих свiчниках (небачена розкiш!), iли вже мало, зате випивка просто рiкою потекла. Шумно гомонiли, спiвали веселих пiсень. Бандуристи й цимбалiсти запрошували гостей розiм'ятися. Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись мiж тарiлок або просто на землi пiд столом…

Жiнки гучно обговорювали поданi наiдки, не забуваючи щедро покритикувати iх та заразом подiлитися з сусiдкою власними рецептами, якi були, зрозумiло, набагато кращi.

Поки старшi розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотiв, молодь досхочу пустувала: в одному мiсцi парубки оточували декiлькох дiвчат, в iншому навпаки – дiвчата ловили парубка… Смiх, шум, гамiр, лемент!

Свято вдалося на славу.


* * *

Наступного ранку пiдпилi гостi просипалися пiзно. Багато хто взагалi не мiг змiркувати, де перебувае, а потiм довго згадував, який чорт занiс його у Лемiш.

Але все-таки найнесподiванiшим виявилося пробудження лакея Мишанi: на сiннику поруч iз ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж нi: жiнка, яка начебто мiцно спала, миттю схопила його за штани, настiльки мiцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрiдного брата самоi господинi. Молодка пiдняла неймовiрний галас, на який збiглися всi, хто перебував поблизу, i потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародноi украiнськоi мови лакей анiчогiсiнько не зрозумiв у цiй тарабарщинi.

Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:

– Доведеться тобi оженитись, iнакше не три, а всi сiм шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пiзно…

Приголомшеному Мишанi нiчого iншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душi фаворита iмператрицi Олексiя Григоровича, його ненормальну матiр й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, нiж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишанi…

От хiба що гостi трохи перемiнили вбрання, вдягнувши подарунки, привезенi Наталею зi столицi! І хоча нiчнi очiпки виглядали на чарiвних голiвках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирiшив, що лiпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…

А ще через день iз Санкт-Петербурга на змиленому гнiдому конi примчав гонець, який привiз у Лемiш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столицi.


* * *

Отак, доволi буденно, в життi хутiрського пiдлiтка Кирилка закiнчився чорний перiод убогостi й незаможностi, замiсть нього почалася смуга сходження до неймовiрного багатства й голосноi слави…




Глава 3

Ця страшна таемниця!..


Олександро-Невсъка лавра й ii околицi поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1742 року

Йому потрiбно було поквапитись: отець Феодор вiдривати вiд справ по дрiбницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…

Григорiй визирнув з вiконця легкоi кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вiтром, вiн не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучнiше:

– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаемося, немов дохлi мухи?! Вiвса ти коневi не насипав, чи що, шельмо?..

– Куди вже швидше?! Нiч, мiсяць за хмари сховаеться – нiчого не буде видно.

– А куди дивитися?! Дорога прямо через лiс прорубана, нiкуди не звертае. Їдь прямо, i край!

– Ех-х-х!..

Слуга не ризикнув бiльше сперечатися з паном, а тiльки шмагнув батогом коня. Той ображено заiржав: мовляв, i без того тягну, навiщо мене бити?! Тiльки тодi Григорiй повернувся на мiсце й заходився щосили розтирати обмороженi щоки. Мужиковi добре, його обличчя вiд вiтру борода захищае. А от панам належить гладко виголеними ходити вiдповiдно до моди, заведеноi ще покiйним государем Петром Олексiйовичем. Пiдеш врозрiз iз модою – оконфузится.

Хоча при тутешньому клiматi безбородим iнодi доводиться ой як несолодко! Та й взагалi, змерз вiн щось…

І все ж таки, навiщо його покликав отець Феодор?..


* * *

Повернутися з-за кордону Григорiй мав ще тиждень тому, однак у дорозi через пургу надовго застряг у якийсь безвiснiй, Богом позабутiй дiрi. Вимушене неробство стомило його гiрше, нiж найважча фiзична робота. Дiставшись нарештi до своеi маленькоi кiмнатки на територii Академii, Григорiй заходився розпаковувати речi, найбiльше мрiючи роздягнутися й завалитися спати, тому що завтра з самого ранку збирався вiдвiдати родину: дуже вже нудьгував по доньках! Та й подарунки закордоннi iм треба було вiддати, а дружинi – пiднакопиченi грошики. А ще днi через три планував зробити собi приемнiсть, якоi мимовiльно був позбавлений у дорозi: повернутися назад в Академiю й засiсти за дослiдження…

Зненацька у дверi постукали.

– Хто там? – запитав Григорiй не занадто люб'язно.

– Пане, ви тут?.. – донiсся з коридору невпевнений голос Тихона.

– Дурень! Де ж менi ще бути, коли я з кiмнати вiдповiдаю?!

Тодi вiн i згадав отця Феодора, який серед людських порокiв чи не найбiльше ненавидiв саме тупiсть…

Дiйсно, згадав – але дотепер не мiг зрозумiти, було це чистою випадковiстю або ж вiн уже тодi нутром вiдчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..

– Отож я й дивлюся, що пан за всiма прикметами неначебто вдома, – пробубонiв Тихiн, переминаючись на порозi.

– Добре вже, говори, чого тобi? А то краще пiшов би вiдпочити. Нiч надворi, а ти, мабуть, не менше вiд мене в дорозi вимотався, а?

– Вiдпочити б справдi не завадило, от тiльки…

Слуга чомусь зам'явся.

– Що там сталося? – запитав Григорiй доволi сухо: саме такий тон незмiнно протвережував Тихона, змушував пiдтягнутися й зiбратися з думками. От i тепер слуга вiдрапортував майже чiтко:

– Правда ваша, пане, ледве на ногах стою! Тутечки на вас термiнове послання, виявляеться, вже другий день чекае.

– Другий день!!! – сплеснув руками Григорiй. Ех, пурга, пурга, що ж ти накоiла!..

– Казали на словах, що необхiдно передати термiново, а вас i не було, самi знаете… От я й прибiг. Думаю, напевно там новина яка найважливiша.

– Ну, давай уже скорiше, зараз розберемося, – простягнув руку Григорiй. Тихiн вручив йому спочатку цiлу купу паперiв, що нагромадилися за час iхньоi вiдсутностi, а зверху поклав те саме термiнове послання й запитав непевно:

– То я пiду чи як?

– Облиш, побудь тут. Мало що за новини ти принiс, може, одразу знову в дорогу збиратися треба буде.

І як у воду дивився: у посланнi з Олександро-Невськоi лаври повiдомлялося, що отець Феодор серйозно хворий, тому термiново викликае Григорiя до себе для передачi якихось вiдомостей надзвичайного значення. «Благаю, приiдь скорiше!» – так закiнчувався короткий, але виразний лист. Мрii про зустрiч iз доньками й про роботу, що нещодавно долали його, миттево вилетiли з голови. Григорiй зненацька впiймав себе на думцi, що за останнiй рiк, здаеться, так жодного разу й не вiдвiдав старого ченця. Що з ним трапилося, цiкаво? І якi вiдомостi вiн хоче передати?..

Втiм, гадати не мало сенсу. Григорiй лише зiтхнув i уривчасто кинув Тихоновi:

– Збирайся. Щоб через пiвгодини був готовий.

– Так нiч же надворi!..

– Знаю без тебе, що нiч. Але справа не терпить зволiкання.

– А куди поiдемо, пане?

По голосу вiдчувалося, що Тихона таке рiшення хоч i засмутило, однак анiскiлечки не здивувало. Хто-хто, а Тихiн знав характер свого пана: треба – отже, треба, i без зайвих розпитувань!

Не вдаючись у подробицi, Григорiй уточнив коротко:

– В Олександро-Невську лавру. Я от тiльки пошту переберу, одразу ж i поiдемо. Тож не барися… Іди коней запрягати.


* * *

Кожне слово отця Феодора для Григорiя означало дуже багато чого. Ще б пак, адже колись давно саме цей чернець урятував i його самого, тодi ще немовля, i його батька вiд страшноi смертi на лютому морозi. А коли батько-опалювач помер – узявся за виховання сирiтки разом з тiточкою Гафiею. Тому все, чого Григорiй уже досягнув сьогоднi й чого ще може досягти в майбутньому, можна смiливо вiднести до заслуг цього похмурого, схожого на ведмiдя чоловiка.

Ще хлоп'ям Григорiй ходив за ним, немов хвостик. З допитливим сирiткою «гроза монастиря» був незмiнно привiтний i ласкавий. Терпляче вiдповiдав на численнi запитання хлопчати. Навчав грамотi, мовам, мистецтву вести бесiду й багато чому iншому – можна сказати, усьому, що сам умiв i знав. А знав i вмiв отець Феодор багато чого…

Саме за протекцiею ченця, що загалом-то не любив «нетямущих людиськ» (хоча це не надто в'язалося iз християнським людинолюбством!) Григорiй потрапив у школу Феофана Прокоповича, звiдки серед дванадцяти кращих учнiв був вiдiсланий на навчання за кордон. Завдяки отцевi Феодору захопився ботанiкою: зовсiм ще крихiтного Григорiя чернець брав у «стратегiчнi походи» за лiкарськими рослинами. Вони пропадали в лiсах i полях тижнями, вели заготiвлю трав, ягiд, плодiв, кори, корiння й iнших компонентiв для чудодiйних лiкiв. У походах «дохтур» навчав маленького пiдопiчного, як виживати без iжi, як шукати джерело води за допомогою роздвоеноi гiлочки. Не ризикуючи попастися на очi цiкавiй братii, вони вiдпрацьовували прийоми фехтування на кийках.

Григорiй засвоював усi уроки старанно, хоча й не завжди розумiв, для чого потрiбнi такi дивнi речi йому – синовi монастирського опалювача. Та все це дiйсно згодилося набагато пiзнiше, пiд час закордонного навчання – навiть отриманi уроки фехтування!.. Неймовiрно жадiбний до знань, вiн единий iз дванадцяти вихованцiв вiдвiдував усi можливi лекцii, немов губка всмоктував вiдомостi, отриманi вiд професорiв. Інодi кураторам навiть здавалося, що цей дивний отрок роздвоюеться! Одному лише Григорiю Теплову грошей завжди дивним чином вистачало не тiльки безпосередньо на навчання, але й для того, щоб прикупити не передбачену програмою лiтературу, а також пристойно одягтися.

Опинившись за кордоном, бiльшiсть молодих людей до другого року навчання або спивалися, або сяк-так животiли. Цього нiяк не можна було сказати про безрiдного сирiтку з Олександро-Невськоi лаври: до третього року навчання вiн одягався у кращих кравцiв, вiдвiдував «моднi збори» i салони, де незмiнно опинявся в центрi загальноi уваги. До того ж про нього говорили як про вiдчайдушного дуелянта…

Саме у Теплова завжди можна було запозичити в борг пристойну суму, купити недорого унiверситетську роботу на будь-яку тему й одержати рекомендацii, як вийти iз найскладнiшоi ситуацii, – не задурно, звичайно ж… але головне, що рекомендацii були найдiевiшими! До Теплова зверталися всi кому нi лiньки. Навiть унiверситетськi куратори, програвшись у карти, позичали у Григорiя пару-трiйку срiбних монет.

Загалом, за кордоном вiн часу не гаяв: залишав Санкт-Петербург практично жебраком, у постолах, лляних штанятах i довгiй полотнянiй сорочцi з жалюгiдною торбинкою за плечима, а повернувся до столицi iз чотирма скринями, в однiй з яких були речi, у трьох iнших – книги й iнструменти. Причому це була лише мала частина нажитого майна: решту доправили пiзнiше морем – разом з родиною, якою вiн також устиг обзавестися.

Багато хто захоплювався Тепловим, деякi заздрили, а дехто називав крiзь зуби жадiбним авантюристом. Втiм, думка жалюгiдних невдах мало хвилювала Григорiя. Для близьких вiн незмiнно залишався турботливим люблячим батьком, названим сином i племiнником: безумно любив доньок, поважав дружину, посилав подарунки для Гафii й отця Феодора, був з ними м'яким, незмiнно уважним, готовим задовольнити будь-яке прохання.

А iнодi, немов у далекому дитинствi, мiг навiть зненацька ткнутися в плече Гафii й заридати, згадуючи перенесенi поза монастирем поневiряння, безсоннi ночi, незаслуженi прискiпування вчителiв, глузування бiльш заможних вихованцiв. Зi старим же ченцем, якого потай вважав своiм батьком, дiлився всiма секретами (навiть незначними), хизувався перемогами й тихенько нашiптував про ганебнi поразки – хоча останнiх було не так уже багато. Отець Феодор терпляче вислуховував Григорiя, щоб потiм «по кiсточках» розiбрати правильнiсть ухвалених рiшень…


* * *

В Олександро-Невську лавру домчали вже над ранок, у зимову пору року невiддiлимий вiд ночi. Вiддавши стомленому Тихону легку сумку, де лежали хитромудрi iнструменти, придбанi за кордоном спецiально для отця Феодора, i подарунки для Гафii, Григорiй наказав слузi вiднести все це в кухарчин новий будинок, сам же кинувся в апартаменти ченця.

Змучений хворобою старий сполотнiв i схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своему величезному лiжку. Побачивши Григорiя, скрикнув з неприхованим захватом:

– Гришутко, хлопчику мiй, ти таки приiхав!..

Спробував пiдвестися з постелi, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись. Послушник, що чергував бiля лiжка, негайно обiйняв хворого за плечi й спробував повернути на мiсце. За допомогою Григорiя це вдалося, i вони вдвох напоiли його трав'яним вiдваром. Кашель припинився.

– Хлопчик мiй приiхав… – ще раз повторив отець Феодор.

– Так-так, я тут, – якомога м'якiше сказав Теплов. – Ти хотiв мене термiново побачити. Що трапилося?

Втiм, усе було зрозумiло: лiтня людина, люта зима… Застудився старий. І навiть власноруч приготовлений диво-вiдвар виявився непотрiбним.

– Так, термiново… – просипiв отець Феодор, спостерiгаючи за вихованцем, що уважно й навiть якось прискiпливо принюхувався до рiдини, налитоi в невеликий глиняний горщик. Потiм погляди iх схрестилися. Вони не сказали анi слова, але прекрасно зрозумiли один одного:

«Думаю, тобi все ясно, хлопчику мiй…» «Нi, тiльки не це!..»

«Рано або пiзно кiнець настане. Чи сьогоднi, чи завтра або через рiк – яка, по сутi, рiзниця?»

«Я зроблю все, що завгодно!!! Тiльки не зараз!..» «Хлопчику мiй, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»

– Пiшов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настiльки несподiваною була сила цих слiв, що Григорiй i послушник одночасно здригнулися.

– Хто пiшов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.

– Ясна рiч, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подiбних випадках) вiдгукнувся чернець.

– Але-е-е…

– Менi потрiбно поговорити з моiм хлопчиком без зайвих свiдкiв.

– Не переживай, у разi чого я про хворого подбаю, – поспiхом завiрив послушника Григорiй, потiм поспiшив випровадити хлопця геть, якомога щiльнiше прикрив за ним дверi й повернувся до хворого. Тодi, уп'явшись у видиму тiльки йому одному точку десь на стелi, отець Феодор почав свою розповiдь.

– Гришутко, ти знаеш, я завжди ставився до тебе, немов до рiдного сина. І завжди бажав тобi тiльки добра. Тепер уже не днi моi – навiть години полiченi…

– Нi!..

– Не переривай, прошу. Увесь час хвороби я жив одною лише думкою про нашу останню зустрiч, тому що настав момент, коли ти повинен довiдатися дещо важливе. Не буду розповiдати, хто такий я сам. Скажу лише, що я дуже багато зробив для батькiвщини не тiльки на мирному, але й на вiйськовому поприщi… Та доля не надто прихильна до мене: кляте поранення в ногу одразу перекреслило всю армiйську кар'еру. Титанiчними зусиллями подiбних до мене людей мiняеться iсторiя цiлих держав, однак сила наша в нашому числi, а слабiсть кожного при ньому залишаеться…

– Хiба може хтось замiнити тебе? – щиро здивувався Григорiй.

– Не перебивай, Гришутко, краще слухай уважно… Так, я служив батькiвщинi як i ранiше, однак колишнiх обов'язкiв виконувати вже не мiг. Тому найвищою волею государя iмператора Петра Олексiйовича мене доправили в цю лавру, що у тi роки була ще звичайним монастирем: родиною й дiтьми я обзавестися не встиг, а втручатися в мою дiяльнiсть було суворо заборонено не тiльки ченцям, ба навiть архiмандритовi Феодосiю!..

Отак i животiв я тут, доки зимовою нiччю, майже такою ж морозною, як нинi, Бог не змилостивився надi мною й не послав менi тебе як вихованця… Гришутко, знав би ти, як я зрадiв!!! Нарештi з'явилася слабка надiя, що справу свою зможу передати тобi – моему земному наступниковi.

– Ах, знаю я все це! Чув, еге ж, – зiтхнув Григорiй.

– Це ти про розповiдi ченцiв, чи що?..

Теплов був занадто засмучений хворобою отця Феодора, щоб уловити в його голосi приховану iронiю.

– Менi переказували все це не десять разiв i навiть не сто, а…

– Хлопчику мiй, усе це неправда! Називай, як хочеш: легенда, мiф, вимисел…

– Неправда?! – здивувався Григорiй. – Але ж усi, включаючи тебе самого, повторювали, що моя мати померла, батьком же моiм був монастирський опалювач Микола Теплов, який хотiв вiднести мене, немовля, до своеi родички Гафii, у дорозi на нас напали вовки, ми дивом вижили, а тiточка Гафiя…

Його зупинив чи то слабкий смiх, чи сухий кашель старого ченця. Про всяк випадок Григорiй потягнувся до глечика з вiдваром, однак отець Феодор тiльки рукою махнув i продовжив:

– Нi, Гришутко, це неправда. Це все я вигадав тiеi ж ночi, коли тебе принесли в нашу обитель. А на ранок повiдав вигадану iсторiю ченцям, щоб вони розповiдали всiм, хто спитае, те саме. Правду ж знають лише трое людей на всьому свiтi: я, Гафiя та Никодим.

– Мовчальник?..

– Саме так: для того, щоб цей дурний боягуз раптом не пробовкнувся, я незабаром пiдмовив архiмандрита накласти на Никодима за якусь провину обiтницю довiчного мовчання. Як бачиш, вiн хоч i дурень, а даного Господовi слова не порушив.

Старий чернець посмiхнувся. Григорiй же запитав наполегливо:

– Тодi хто ж я такий? Може, зовсiм i не син опалювача?

– Нi, Гришутко, ця людина не батько тобi.

– Он як?.. То може, я й не сирота зовсiм?

– Сирота.

– Що ж тодi?! У мене що, хвiст або ратички з рiжками були?

– Нi, Гришутко, набагато, набагато гiрше…

– Що iще може бути гiрше?! Без роду й племенi…

– А от i нi! Нi, Гришутко, зовсiм ти не безрiдний…

Погляд Теплова був настiльки красномовним, що хворий зiтхнув:

– Бувае, що приналежнiсть до того або iншого знатного роду – це гiрше, нiж походження вiд самого нечистого…

Отець Феодор зайшовся моторошним кашлем. Григорiй хутко подав залишки вiдвару, хворий жадiбно надпив, якийсь час вiдлежувався, потiм мовив:

– Послухай, от ти вчився спершу у Феофана Прокоповича, потiм за кордоном… А ким би хотiв стати в майбутньому?

– Є в мене мрiя: найбiльше у свiтi хочеться стати вченим. Вивчати рослини – це так цiкаво! А також хiмiя…

– А ще?

– А потiм… мабуть, хотiв би управляти школою. Може, насаджувати освiту, як Феофан Прокопович, якому ти рекомендував мене в учнi, пам'ятаеш?..

– Ще б пак, – кивнув отець Феодор, але одразу додав: – І все-таки, Гришутко, менi чомусь уявляеться, що ти не до кiнця вiдвертий зi мною навiть у момент, коли я перебуваю на смертному одрi.

– Та як можна!.. – обурився Теплов, однак хворий владним жестом змусив його замовкнути й запитав наполегливо:

– А от сенатором ти хiба не хотiв би стати? Або в колегii якiйсь засiдати, державними справами займатися…

– Я вiдвертий з тобою, отче. Але недарма говорять: кожному свое мiсце!.. Я нiколи не думав нi про сенат, анi про колегii. За кордоном незмiнно був першим у навчаннi, а тут я людина без роду й племенi, син опалювача Теплова…

– Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «мiсце» для таких, як ти…

– Тодi хто ж я такий?!

– Добре, зараз довiдаешся. Негайно.

І чернець почав свою розповiдь:

– Одною морозною нiччю до ворiт нашоi лаври, що на ту пору була ще монастирем, приповз зранений польський офiцер…

– Офiцер?! Польський?!

Григорiй не вiрив власним вухам.

– Так, мiй хлопчику, ти не помилився: польський офiцер. Щоправда, невисокого чину, але офiцер… І постраждав вiн зовсiм не вiд вовчих зубiв, а явно вiд рук людських. Вiд озброених рук – врахуй це. Пам'ятаеш рани нашого опалювача?

– Пам'ятаю…

Зрозумiло, такого не забути. До речi, опалювач прожив недовго. Либонь, добряче йому дiсталося! Неборака…

Однак Теплова цiкавило iнше:

– Скажи, а що по-твоему полякам було робити в тутешнiх краях?

– Наскiльки я зрозумiв, то була секретна мiсiя…

– Звiдки ти знаеш?!

– Рiч у тiм, що з вояком було немовля, причому не з простого, а з дуже древнього дворянського роду – буквально королiвських кровей! Дитина була загорнута в найтоншi пелюшки, на кожнiй з яких був вишитий родовий герб. Ця людина також принесла грамоту, написану на пергаментi й завiрену вiдповiдними печатками, а крiм того – уламок багато оздобленоi фамiльноi шпаги.

– Але ж ти тiльки-но сказав, що дитину принiс усього лише молодший офiцер…

– Це зайвий раз пiдтверджуе, що поранений нiс чуже дитя. І нарештi, останне: на немовлятi був золотий католицький хрестик.

– І ти хочеш сказати, що…

Григорiй розгублено замовк.

– Так, Гришутко, саме так: ти й був отим самим немовлям!

– Навiщо ж тодi ти придумав усе, що менi розповiдали?

– Боявся, що вас почнуть шукати: недарма ж на вас напали! А хто це зробив i навiщо, я одразу не мiг зрозумiти. Тобi, мiй хлопчику, було безпечнiше рости пiд чужим iм'ям…

– Але ж нас не шукали?

– Не шукали – i слава Богу!

– А тепер?

– Тепер стан справ змiнився, старi конфлiкти забулися. Тож можеш смiливо вiдкритися свiтовi пiд своiм справжнiм iм'ям: нiяка небезпека тобi бiльше не загрожуе.

– До речi, щодо iменi: наскiльки я розумiю, людина з iм'ям Микола Теплов нiяк не може бути польським офiцером!

– Як насправдi звали того молодшого офiцера, один Бог вiдае. Миколою його прозвав я, оскiльки вiн був урятований вiд смертi вночi проти свята Миколи Чудотворця. А Теплов – це тому, що став монастирським опалювачем. Григорiем же тебе нарекли в православному хрещеннi.

– А тiточка Гафiя?..

– Куховарка вже тодi жила при нашiй лаврi й вже тодi овдовiла. ii турботам тебе й доручили, насамперед. Гафiя, зрозумiло, пригрiла крихiтку-сиротинку й вигодувала тебе козячим молоком. От як усе було.

І поки Григорiй повiльно розгойдувався взад-уперед, щосили стиснувши долонями скронi, в яких пульсував оскаженiлий вир кровi, старий чернець констатував:

– Ну от, мiй хлопчику, тепер ти знаеш таемницю свого походження, а маючи у своему розпорядженнi докази, незабаром зможеш пiдтвердити його. Тодi досягнеш усього, чого забажаеш! Захочеш у колегiю потрапити – потрапиш! Якщо серцю твоему милiша наука… Що ж, станеш знаменитим вченим… та хоч Академiею наук управлятимеш!.. Ну, а якщо все ж таки захочеш сенатором зробитися – будеш у сенатi засiдати з iншими панами! Я все це бачив…

– Де бачив?! Як?! – здивувався Теплов.

– Видiння менi було, Гришутко, видiння…

Погляд отця Феодора помутнiв, вiн повiльно повернув обличчя до стiни.

– То де ж цi самi докази, про якi… – почав Григорiй, однак старець простогнав:

– Облиш, дай-но передихнути. Зле менi, ой, зле!..

Теплов якийсь час сидiв нерухомо, потiм заходився шукати по кишенях модного камзола. Пiд час перебування за кордоном вiн натрапив на якусь стародавню монету (за всiма ознаками iспанську). Знаючи, що колишнiй його вихователь радiе подiбним речам, Григорiй прихопив монету в подарунок отцевi Феодору. Тепер був саме час вiдволiкти хворого вiд важких думок.

Однак замiсть монети намацав якийсь пакет. Обережно дiстав, оглянув. От горе! Це була записка iз Санкт-Петербурга, iз самого царського палацу, також передана йому Тихоном у купi запiзнiлоi пошти. Григорiй був настiльки поглинений думками про прохання отця Феодора термiново приiхати в лавру, що зовсiм забув про палацове послання… хоч i збирався прочитати папiр по дорозi.

Зламавши воскову печатку, вiн заглибився в читання. Це було запрошення на аудiенцiю до Олексiя Розума – фаворита Єлизавети Петрiвни. Пiсля офiцiйного повiдомлення (втiм, безнадiйно простроченого) йшла приписка, зроблена, мабуть, рукою самого пана Розума, яка повiдомляла, що iм варто невiдкладно зустрiтися у надзвичайно важливiй справi.

Теплов повiльно склав папiр i настiльки ж повiльно сховав у кишеню камзола. Ну от, схоже, пророцтва отця Феодора вже починають збуватися: його запрошують на аудiенцiю до Санкт-Петербурга…

А втiм…

Втiм, усе це маячня! Таемниця народження… Вiн – польський дворянин… та до того ж ледве не королiвських кровей!..

Нi, не може бути. Не може – тому що так не бувае…

Розмова зовсiм вибила Теплова з колii. Вiн навiть i мрiяти про щось подiбне не мiг… Бiльше того – не насмiлювався!!!

Нi, таких див у життi не бувае.

Не бувае!!!

Але… запрошення в палац?! Он же воно, у кишенi камзола лежить…

Виходить, вiн тепер може досягти будь-яких висот?! Знатне походження… Його свiтлiсть Григорiй Теплов… Його… високiсть… величнiсть…

Усе закрутилося перед очима…

Втiм, маячня все це!!! Як вiн доведе свое знатне походження?! І головне, дотепер же нiчого неясно… Мiсiя, за словами отця Феодора, була секретною! Якi слiди вiд неi залишилися, де iх шукати?!

Господи, Господи!..

Поруч пролунав стогiн. Григорiй здригнувся i з надiею подивився на згасаючого старця. Хворий щосили напружився, простягнув руку до образiв у покутi, прохрипiв щось на кшталт:

– Та-а-ам… Про-о-о… Та-а-ам!..

Але в цю мить душа покинула колись сильне й гарне, а нинi висохле вiд хвороби тiло отця Феодора. Тепер на ложi перед Тепловим лежав усього лише мертвий старий, що на кiлька секунд навiть видався йому чужим i зовсiм незнайомим.

– Агов, хто-небудь! Допоможiть!!! – щосили крикнув Григорiй. Вiн очiкував, що сюди негайно вбiжить послушник, вигнаний перед початком розмови. Принаймнi, Тихiн…

Однак замiсть нього на лемент у кiмнату вихором влетiла… Гафiя! Насамперед подивившись на отця Феодора, вона рвучко перехрестилася, потiм кинулася до шафи iз книгами, щось дiстала звiдти й швидко загорнула у зiрвану iз плечей шаль.

– Тiточко Гафiе!.. – тiльки й змiг вимовити Теплов, щиро здивований побаченим. Як пояснити дивне поводження жiнки, яку вiн, здавалося б, знав як облуплену?! Як можна брати щось iз кiмнати, у якiй тiльки-но помер не хтось, а отець Феодор?!

Та куховарка швидко озирнулася на Григорiя, приклала палець до губ, прошипiла: «Тс-с-с!..», кинулася в покуття, витягла щось iз-за найбiльшоi iкони. При цьому, однак, зачепила лампадку, що ледь не потухла, й обварила розпеченим маслом руку.

– Тiточко Гафiе… – промимрив ще бiльш розгублений Теплов. Жiнка скривилася вiд болю, однак лише мовчки махнула рукою. Григорiй пiдвiвся, зробив кiлька крокiв до куховарки, але, не втримавшись на ногах, звалився на пiдлогу, немов дiставши удар пiд колiна.

– Нi-i-i!!! – тiльки й зумiв викрикнути Григорiй, головою вперед провалюючись у скажений чорний вир. Перелякане голосiння Гафii: «Ах ти ж, Господи! Та у нього жар!..» – потонуло у колокольно-мiдному гудiннi.


* * *

Гарячка мучила Теплова три днi. Вiн метався, марив, викрикував щось нерозбiрливе про титул, про дворянство, про рабський стан душi… Гафiя нi на крок не вiдходила вiд «бiдолашного дитятка». Горе яке: ii ненаглядний Гришунька зовсiм розхворiвся…

На четвертий день вiн отямився й насамперед промимрив:

– Тiточко Гафiе, як там отець Феодор?! Сподiваюся, йому краще?..

– Що ти, Гришунько, що ти! – куховарка аж перехрестилася. – Отець Феодор помер у тебе на руках. Чи забув, еге ж?..

Григорiй повалився на лiжко. Ну так, так… Помер старий чернець! Пiшов назавжди!..

– Гришуню!..

Теплов подивився на зiгнуту над ним жiнку. Тiльки зараз побачив, як постарiла Гафiя, як потьмянiли ii колись прекраснi очi, опустилися куточки губ, побiлiли русявi коси, згорбилася фiгура. І Григорiю раптом нестерпно закортiло повернутися назад у дитинство, знов стати маленьким, обiйняти рученятами тiтотчину шию, вдихнути аромат ромашки й м'яти, що йшов вiд ii волосся. І, звiсно ж – смiятися вiд веселих розповiдей отця Феодора!

Яким усе тодi було легким i простим!..

Вiн знов знепритомнiв.


* * *

– Як почуваеться пан Теплов?

– Йому вже краще. Ще пару днiв i…

– Ти гарантуеш?

– На все воля Божа!..

– То що ж менi переказати пановi Розуму?

– Перекажiть, що я зроблю все можливе.

– А неможливе?..

– І навiть дещо неможливе.

– Дивись же, каналiя! Лiкуй Теплова скорiше, бо пан Розум утомився чекати. Теплов потрiбен йому для державноi справи великоi ваги.

– Слухаюся, пане. Буде виконано.

Дверi ляснули, i вже iззовнi долинуло:

– А iз собою я вiзьму цього дурбелика… Як там його звати?!

– Тихоном.

– Ага! Нехай усе пiдтвердить самому пановi Розуму! Особисто!

Потiм голоси забубонiли нерозбiрливо, поступово вiддаляючись. Григорiй повернув голову в напрямку дверей i зустрiвся поглядом з Гафiею.

– Тiточко, хто це в нас?

– Це, Гришунько, лейб-медик самоi Єлизавети Петрiвни прибув лiкувати тебе, а з ним посланець вiд пана Олексiя Розума. Гонець зараз до Санкт-Петербурга збираеться й слугу твого забрати iз собою хоче, як свiдка своеi правдивостi. Оскiльки дуже на тебе в палацi чекають!..

Так-так, от воно: перш нiж хвороба пiдiм'яла його, Григорiй читав позабуте послання з палацу. Здаеться, воно дiйсно було вiд фаворита Єлизавети Петрiвни…

І ще: в останнi своi хвилини отець Феодор говорив щось про блискучi перспективи свого вихованця… А вiн ще подумав, що марення старця починають збуватися…

Невже?!

– Тiточко Гафiе, пам'ятаеться, перед смертю отець Феодор говорив про мое справжне походження.

Куховарка мовчки кивнула.

– Про те, що опалювач зовсiм не був моiм батьком… І взагалi навiть Миколою Тепловим не був… Ти знала про це?

Знов мовчазний кивок.

– А докази?! Де докази, тiточко, рiдненька?..

Гафiя втрете кивнула, потiм перехрестилася, дiстала зi скринi зав'язану вузлом шаль. Через кiлька секунд Григорiй тримав уламок багато оздобленоi шпаги з фамiльним гербом, натiльний католицький хрестик iз чистого золота…

А найголовнiше – вкритий брунатними плямами пергамент! Чорнильнi букви мiсцями розпливлися, але i грамота, i печатки, що прикрашали ii, збереглися досить пристойно…


* * *

Отак Григорiю Теплову вiдкрилася таемниця його походження. І якби не завбачливiсть отця Феодора, хтозна, як склалася б доля не тiльки iмператрицi Єлизавети Петрiвни, але й братiв Розумовських.

А з ними й подальша доля Украiни…




Глава 4

Продана шляхетнiсть


Санкт-Петербург, лiто 1743 року

На чолi натовпу численноi прислуги перед одним з бiчних входiв Зимового палацу походжав сам обер-егермейстер Розум у парадному, розцяцькованому золотом камзолi й при орденi Андрiя Первозваного, нещодавно дарованому милiстю Їi Імператорськоi Величностi. Темне, завите у крупний локон волосся було акуратно затягнуте червоною стрiчкою за останньою столичною модою, великi чорнi очi палали нетерпiнням.

– Добре виглядаете, Олексiю Григоровичу! – кинув Григорiй Теплов, ад'юнкт i товмач при Академii. – Тiльки дарма отак вдягнулися. До чого це?..

– Брата зустрiчаю, дорогого для мене гостя, тому маю виглядати вiдповiдно моменту… А от ти чого одягся скромно? Чи то зiбрався кудись? – у свою чергу поцiкавився Олексiй, оглядаючи непривабливий дорожнiй костюм ад'юнкта.

– Взагалi-то в дорогу не збирався, але думаю, поiхати все ж таки доведеться…

Та в цей момент до входу пiдкотила посiрiла вiд куряви карета, з неi не те щоб вийшов – буквально вивалився високий худий юнак рокiв шiстнадцяти в латаних-перелатаних полотняних штанятах, довгополiй ллянiй сорочцi й колись чорних збитих чоботях.

– Кирилко, дорогенький мiй!..

Широко розкривши обiйми, Олексiй Григорович попрямував до змученого мандрiвника. Та не встиг зробити й кроку, як ослiплений сяйвом золота i дорогоцiнних каменiв на орденi, сухорлявий хлопчик хутко зiрвав з голови капелюха, впав перед обер-егермейстером у дорожню пилюку й заходився ретельно вiдбивати уклони.

– Кирилко!..

Вiдбивати уклони отрок припинив, однак з колiн не пiдвiвся, а завмер у безглуздiй позi, ледь повернувши голову й чи то прислухаючись, чи то непомiтно придивляючись до роззолоченого пана.

Олексiй настiльки був шокований незвичайним поводженням Кирилка, що не одразу зметикував подати прислузi знак вiдiйти, а усмiхненому до вух вiзниковi – забиратися разом з каретою геть. Коли ж перед входом у Зимовий палац залишилися тiльки обер-егермейстер, ад'юнкт i хлопчина, Розум з надiею звернувся до Теплова:

– Як ти вважаеш, Григорiю, що ж нам тепер робити? Ситуацiя, будемо вiдвертими, неординарна: мiй братик далеко не пiде, якщо перед кожним на колiна падатиме. А тому рiшення…

– Олексiю Григоровичу, я готовий хоч зараз супроводити вашого брата до Олександро-Невськоi лаври, – мовив Теплов спокiйно й додав: – Говорив же, що хоч у дорогу не збирався, так поiхати все ж таки доведеться…

«Та вiн мае рацiю! І як я сам не здогадався?!» – роздратовано подумав обер-егермейстер, мiряючи Теплова уважним поглядом з голови до п'ят. Розумний, ач який розумний! І навiть угадуе подii. Треба буде видати Теплову зайвий десяток рубликiв за кмiтливiсть.

Але ж справдi, пiдлiток нiяк не мiг упiзнати в блискучому вельможi свого старшого брата, якого зовсiм i не пам'ятав… аж нiяк не мiг пам'ятати! Адже коли Олексiй зник з рiдного дому, Кирилку було всього лише два роки. Допоки родина злидарювала, вiн весь цей час солодко пив, смачно iв, м'яко спав бiля нiг своеi любоi «панночки»… Нерозумно було розраховувати, що прибувши до Санкт-Петербурга, Кирилко миттево освоiться!

Обер-егермейстер з нiжнiстю i водночас iз жалiстю подивився на розпростертого в пилюцi брата й подумав, що був невиправдано вибагливим до Кирилка, налякавши i без того зашуганого хутiрського хлопчиська. Та й прислузi показувати його не слiд би. Тепер почнуть теревенити… І хто ж стане пiсля отакого конфузу сприймати бiдолашного пастушка знатним паном?!

Отже, вирiшено: перш нiж представляти брата при дворi, його варто перетворити з холопа на пана. І довiрити цю непросту справу Григорiю Теплову, мабуть, дiйсно можна… От навiть мiсце вiн назвав пiдходяще: не Санкт-Петербург i не Царське Село, як планував обер-егермейстер, а Олександро-Невська лавра! Тiльки у святiй обителi братик заспокоiться й пiд чуйним керiвництвом ад'юнкта почне потихесеньку вливатися в нове для нього життя.

Обер-егермейстер обернувся до Григорiя й запитав:

– Тож поiдете просто зараз?

Теплов подивився на Кирилка, що дотепер не пiдводився з колiн, однак прислухався до бесiди двох поважних панiв, i вiдповiв:

– Мабуть, Олексiю Григоровичу, для його ж блага поiдемо негайно. Вiдправте-но до лаври гiнця з попередженням, щоб зустрiчали нас. А ми завернемо до моеi Гафii, у лазеньцi вашого братика вiдмиемо, перекусимо, а тодi вже й до лаври попрямуемо.

На тому й вирiшили. Обер-егермейстер щодуху кинувся в палац i хвилин через десять повернувся в супроводi лакея, що нiс три шкiряних мiшечки. Один з мiшечкiв вiн узяв у слуги й передав ад'юнктовi зi словами:

– Оце, Григорiю, жертвую для монастирських потреб, як давно вже обiцяв. І передай архiмандритовi, що Олексiй Григорович Розум найближчим часом надiшле ще книги для монастирськоi бiблiотеки. Зрозумiв?

– Аякже, Олексiю Григоровичу, – кивнув Теплов.

– Добре, дякую. От тобi платня за мiсяць. А оце витрать на Кирилка, – обер-егермейстер послiдовно передав ад'юнктовi два iнших мiшечки. – Якщо знадобляться ще грошi, не соромся, пиши. Ну все, з Богом!..

Розум знов простягнув руку до брата, що пiдвiвся з колiн, однак отрок зненацька вiдскочив, немовби вiд удару ухилявся, i знов гримнувся в пилюку.

– Та що ж це таке!.. – спересердя зойкнув обер-егермейстер. Вiн дiстав з-за обшлага рукава мереживного носовичка й швидко витер сльози, що мимоволi потекли з очей. Ой леле, натерпiвся ж молодшенький братик, поводиться, немовби боягузливе щеня якесь, прости Господи! Але нiчого, це минеться…

Теплов спритно пiдняв з пилюки Кирилка, який досi нiчого не втямив, i потягнув за собою геть вiд Зимового палацу. В одному з провулкiв на них очiкувала нова карета, хоча й далеко не така розкiшна, як та, що примчала отрока до Санкт-Петербурга. Посадивши юнака на лаву напроти себе, ад'юнкт наказав вiзниковi гнати щодуху. Клацнув батiг, конi зiрвалися в галоп, несучи пасажирiв у прекрасне далеко…

Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, лiто 1743 року

Кирилко був геть розбитий i подавлений. Усю дорогу з Лемiша до Санкт-Петербурга вiн не знав нiчого: нi що робити, анi скiльки часу займе шлях… Спину ломило, очi злiпалися. На постоялих дворах хлопчина боявся виходити з карети, тому жалiсливим господарям доводилося подавати йому iжу просто в екiпаж. Матiнка передала з ним цiлий список завдань для Олексiя, але грошей на дорогу Кирилку не видiлила – тiльки маленький вузлик харчiв, якi скiнчилися днi через три. Вiзник по-братерськи дiлився з нещасним юнаком усiм, чим тiльки мiг, i навiть нiчлiги на сiннику оплачував.

І що ж тепер виходить: вiн стiльки мучився – а тут вийшов цей поважний пан i прогнав його геть iз мiста?! Не iнакше Кирилко йому не сподобався… То що ж тепер робити?! Як дiстатися на рiдний хутiр без копiйки за душею?! Що сказати матусi?! Що робити з ii листом, якого вiн навiть не встиг передати слугам?! І взагалi, що тепер буде з ним?! Куди його везуть? Яка доля очiкуе на нього?!

І до речi, що це за суворий пан сидить навпроти нього в каретi?..

– Мене звуть Григорiем Тепловим, – зненацька мовив попутник, начебто прочитавши думки Кирилка. – А вас як звуть, парубче?

– Нас?.. Мене?.. – iз сумнiвом перепитав Кирилко й повертiв по сторонах головою, немов сподiваючись виявити в каретi когось iще. – Нас чи… мене?..

– Та вас же, вас, кого ж iще! – пiдтвердив попутник з ледь помiтною iронiею.

Кирилку було незвично, що до нього звертаються на «ви». Юнак хотiв щось заперечити, але не наважився й сказав лише:

– Кирилом… а що?..

– Отож, Кириле, за розпорядженням вашого брата Олексiя Григоровича ми прямуемо до Олександро-Невськоi лаври, звiдки пiсля навчання пiд моiм керiвництвом повернемося до Санкт-Петербурга… коли я вважатиму, що навчання успiшно завершилося. Я дохiдливо висловлююсь?

– Так, – ледь чутно прошепотiв Кирилко, хоча насправдi не надто добре сприймав мову тутешнiх жителiв. Однак зiзнатися навiть у такому дрiб'язку не наважився, тому що його лякав сам вигляд загадкового пана. Хто вiн такий? Чому збираеться навчати Кирилка? Читати й писати вiн уже вмiе… Що ж iще потрiбно?!

Попутник, що уважно спостерiгав зi свого кутка за пiдопiчним, знов немовби прочитав його думки:

– Писати – це добре. Але от, братику, у чому справа: ти повинен постаратися вивчити, наприклад, палацовий етикет. Знаеш, що це таке?

Загадкова фраза незнайомця розгубила Кирилка. Вiн геть не зрозумiв значення слова «етикет», але слово «палацовий» привело його в трепет. Отже, вiн повинен освоiти щось надзвичайно важливе?..

Цiлком задоволений досягнутим ефектом, суворий попутник замовк. Мовчав i Кирилко. Вже почало сутенiти, але карета неслася, не зменшуючи швидкостi. Нарештi незнайомець виглянув у вiконце й звернувся до юнака:

– Ну от, пiд'iжджаемо.

Незабаром екiпаж стишив хiд, потiм зовсiм зупинився. Вiзник моторно зiстрибнув з козел, висунув маленьку сходинку, розкрив дверi карети.

– Виходьте, пане, – запросив вiн Теплова. Той вийшов першим i допомiг вийти Кирилку. Однак не встиг юнак ступити на землю, як переживання, нагромадженi за цей незвичайний день, i ковток свiжого лiтнього повiтря пiсля спертоi атмосфери задушливих екiпажiв зробили свою справу: в головi запаморочилося, колiна пiдломилися… Григорiй спритно пiдхопив юнака й понiс до будинку, iз хвiртки якого назустрiч iм уже бiгла схвильована Гафiя, ще бiльш постарiла, але все така ж невгамовна, як i в молодостi.

– Ой, та що ж це таке сталося з дитятком? – зарепетувала вона. – Неси його, Гришутко, до будинку, я там уже послала. Вечеряти давно пора, я щойно шанежки спекла та паски, та й молочка парного для тебе, Гришутко, приготувала – все, як ти любиш! І груздочки солоненькi… Усе це на столi! І ягiдки теж. Нехай небагато, але зiбрати встигла: очi у мене вже слабшають…

– Не хвилюйся, тiточко Гафiе, головне, щоб голова вцiлiла та руки-ноги на мiсцi були, а решту ми поправимо. Вiрно?

– Вiрно, Гришутко, вiрно!

Кирилка внесли в затишну кiмнатку, роззули й поклали на лiжко. Гафiя принесла кухоль парного молока, яке юнак з жадiбнiстю випив i одразу ж мiцно заснув, зовсiм по-дитячому пiдiткнувши пiд щоку стислий кулак.

Наступного ранку Теплов прокинувся пiзно й насамперед попрямував на кухню. Зрозумiло, Гафiя порпалася бiля палаючоi печi. На столi вже рум'янилося блюдо пирiжкiв з капустою та грибами, був тут i глечик парного молока. Григорiй узяв пирiжок, налив молока в кухоль, але перш нiж вкусити настiльки улюблений простецький «снiданок вiд тiточки Гафii», запитав:

– А той що, невже спить дотепер?

– Якщо ти Ванюшку-вiзника маеш на увазi, то вiн на самому свiтанку пiднявся й назад виiхав, – Гафiя повернула до Григорiя розпашiле вiд грубного жару обличчя. – Родина у нього, сам знаеш.

– А Кирилко?

– Цей надворi дрова коле.

– Невже? Ото добре! І як вiн?

– Ледве за стiл посадила, – посмiхнулася Гафiя, – та ледь змусила цього сiромаху хоч щось перехопити! А опiсля одразу ж надвiр помчав дрова колоти. І звiдки в нього тiльки сили?! Вчора непритомнiв, сьогоднi майже нiчого не поiв, а вже цiлу годину працюе… Ти не сердься на нього, Гришутко, по всьому видно, хлопчина гарний, ласкавий… А хто вiн такий, до речi?

– Та так собi… майбутнiй царевич! – пожартував Теплов. Гафiя подивилася на вихованця несхвально. Мовляв, настiльки ризикованi розмови в iншому мiсцi могли б завершитися досить кепсько. Добре, що тут iх не почуе нiхто стороннiй!..

Однак уголос сказала зовсiм iнше:

– Вам би, Гришутко, у лазеньку сходити. Тутечки нещодавно монастирськi приходили, до них гонець зi столицi приiжджав щодо вас. То вони менi води наносили й лазеньку натопили. Я там вам вiничкiв березових поклала й мильця…

– Дякую, тiточко Гафiе, ти просто думки моi читаеш!

– Та що ти верзеш!.. – зiтхнула стара. – Чого вже там угадувати, якщо лазенька пiсля далекоi дороги – це найперша справа?!

– Було б добре Кирилка в чисте перевдягнути… У тебе щось для нього знайдеться?

– Аякже! Я от тутечки для послушникiв монастирських сорочки та штанi шила, ще в лавру вiднести не встигла. До речi, звiдти вам дещо передали, от тiльки не подивилася, що саме. Мiшок он на лавi стоiть.

Куховарка махнула рукою кудись убiк.

– Це добре. А чи збереглися у тебе, тiточко Гафiе, гребiнь i дзеркало, що я зi столицi привiз?

– І ножицi, й гребiнь, i дзеркало – усе е, Гришутко! Аякже?! Ножицi в скриню поклала, там i лежать…

– Тож лазенька вже готова?

– Готова, готова! – посмiхнулася Гафiя.

Дiставши зi скринi ножицi й гребiнь, Теплов вийшов у двiр. Кирило, скинувши сорочку, оскаженiло рубав дрова. Був вiн надзвичайно худим i блiдим, але при цьому демонстрував величезну працьовитiсть, що дуже сподобалося Теплову.

– Ви от що: закiнчуйте iз дровами, давайте краще в лазеньцi попаримося, – наказав Григорiй. Юнак перестав рубати дрова й завмер, здивовано витрiщившись на нього. Теплов спочатку теж здивувався, але вже за мить зрозумiв, у чiм рiч, i м'яко пояснив:

– То це ж я вас учора сюди привiз! Чи не впiзнали?

Кирилко насилу вгадав в одягненiй по-простому людинi вчорашнього шляхетного пана.

– От що з людьми одяг робить… – промимрив замислено.

– Це ви вiрно зазначили, – схвалив Теплов. – 3 вами, Кириле, також цiлком може статися аналогiчне перевтiлення. От тiльки вдягати багате вбрання слiд на оновлене тiло, а тому – в лазеньку, в лазеньку, в лазеньку!..

Григорiй допомiг Кирилку покласти наколотi дрова в рiвний акуратний стос, i обидва попрямували в кiнець довгого городу до маленькоi лазеньки. Перед входом Теплов подав юнаковi дерев'яний гребiнь i попросив розчесати волосся. Виявилося, що воно безнадiйно поплуталося й не пускае гребiнь рухатися. Хоч як шкода було Григорiю чорних кучерiв Кирилка, а все ж таки довелося обстригти юнака. Закiнчивши iз зачiскою, вони нарештi увiйшли в лазеньку.

У передбаннику побачили два вiдрiзи невибiленого лляного полотна, два вiники, два мiдних тази (небаченi для простих людей предмети розкошi, привезенi Григорiем зi столицi), два дерев'яних ковшi, а також акуратно розрiзаний навпiл шматок дьогтьового мила. У кутку Теплов помiтив уже знайомий полотняний лантушок, доставлений з монастиря, й акуратно складений чистий одяг.

– От Гафiя, от розумниця! І змiну поклала…

Всупереч очiкуванням Григорiя, лазня справила на Кирилка доволi несподiване враження: юнак не розумiв, навiщо влiтку йти у натоплене примiщення, якщо поруч е досить глибокий ставок iз чистою прозорою водою?! А цi замоченi в тазах березовi вiники взагалi навiювали думку про тiлеснi покарання… Вiд усього цього юнак аж знiтився. Тим паче, що уникнути екзекуцii не вдалося: за наказом Теплова Кирилко приречено лiг на прогрiту полицю й мужньо вiддав тiло катовi на розтерзання. Втiм, пiсля перших же хльостких ударiв добре розмоченого вiника й вигукiв: «З вiника вода, а з Кирилки худорба!..» – юнак з головою поринув у приемнi вiдчуття.

І треба ж статися такому горю: вийшовши у передбанник пiсля миття, втомлений i розслаблений Кирилко… не знайшов своеi одежки!!! Юнак i припустити не мiг, що доки його будуть шмагати вiником, хтось украде його речi! Вiд такоi образи хлопчина гiрко розридався.

На щастя, тут у передбанник вийшов Теплов i застав Кирилку в повному розпачi. Вiн не зрозумiв, що трапилося, коли ж нарештi домiгся вiд юнака хоч якихось пояснень сутi проблеми – то голосно розреготався, чим ще бiльше налякав пiдлiтка. Однак одержавши зовсiм нову, нещодавно зшиту Гафiею лляну сорочку й штанята, Кирилко прийшов у повний захват, порiвнянний хiба що з почуттям, коли пiсля приiзду матерi в Лемiш йому видали зi скринi батькiвськi чоботи!

Спостерiгаючи за його реакцiею, Григорiй був щиро розгублений. Ой, як же йому пощастило потрапити в монастир на виховання до отця Феодора й до жалiсливоi куховарки!..

До Олександро-Невськоi лаври прибули саме до обiднi. Гафiя не хотiла вiдпускати нi свого «Гришутку», анi «бiдолашне дитятко Кирилка», просила Теплова залишити юнака в неi хоча б на тиждень, щоб вiдгодувати сяк-так, за ii поняттями. Однак Григорiй був невблаганний: материнська увага з боку Гафii приводила хлопця в стан крайнього засмучення, вiн явно намагався втекти вiд неi подалi. От нехай i вiдправляеться в монастир!..

Як i передбачав Теплов, урочиста атмосфера лаври одразу заспокоiла й мобiлiзувала Кирилка. Юнак з великим задоволенням молився, спiвав у церковному хорi й виконував усi завдання монаха-куратора. Незрозумiло, звiдки в його худому тiлi бралося стiльки енергii: вiн граючи колов дрова, просапував капустянi грядки, виконував багато такоi роботи, що ii iнший послушник просто не в змозi був зробити за один день! Григорiй щиро радiв за хлопця: якщо в нього не вийде стати царедворцем, то принаймнi вiдданий вiрi чернець iз нього точно вийде… а можливо, згодом навiть вiдмiнний архiмандрит! Такий у монастирi не стане ледарювати, бiльше того – особистим прикладом змусить працювати всю братiю на славу Божу!


* * *

Минуло три мiсяцi. Попри вбогий монастирський рацiон, юнак пiдрiс, змiцнiв, роздався у плечах – загалом, виглядав набагато крупнiшим i мiцнiшим вiд своiх однолiткiв. Пiд сорочкою вигравали вiдмiннi м'язи. Над верхньою губою й на пiдборiддi пробивався свiтлий пушок. Фiзична праця й молитви змiнили пiдлiтка на краще. Навiть хода його стала впевненiшою.

Кирилко вже не лякався ошатно вдягнених спiврозмовникiв, смiливо дивився в очi кожному. Юнак встиг потоваришувати з дяком, iз задоволенням освоював начатки грецькоi й латини, годинами просиджував у монастирськiй бiблiотецi.

Григорiю подобалися змiни, що вiдбулися з вихованцем. Теплов навчав хлопця всьому, що колись засвоiв вiд отця Феодора: математицi, фiлософii, мистецтву самооборони. Вже до кiнця четвертого мiсяця перебування в лаврi юнак абияк розумiв нiмецьку, розв'язував найпростiшi завдання, обстоював свою думку у фiлософських диспутах i доволi вправно фехтував на кийках.

Григорiй розписав для нього подальший курс занять i почав дедалi частiше вiдлучатися до Санкт-Петербурга. Вiн зрозумiв, що експеримент удався: перший крок у перетвореннi хуторянина в царедворця (або, в крайньому разi, в архiмандрита) зроблено, потенцiал у Кирилка справдi достойний. Тепер необхiдно пiдготувати грунт для наступних крокiв… а заразом i про себе подбати! Теплов дедалi частiше вертався в думках до заповiтноi мрii, у якiй iнколи навiть боявся зiзнатися собi самому – до керiвництва Академiею!

Тому по завершеннi четвертого мiсяця перебування Кирилка в Олександро-Невськiй лаврi вiн вiдправився до столицi й випросив аудiенцiю в обер-егермейстера. Олексiй Григорович вiдгукнувся миттю, жадiбно вислухав останнi новини про досягнення молодшого братика й одразу ж погодився iз пропозицiею Теплова вiдправитися в подорож по Європi, щоб ознайомитися з тамтешнiми унiверситетами, набратися необхiдного досвiду й органiзувати належним чином роботу в Петербурзькiй академii наук…

Ідею з ентузiазмом пiдтримала государиня iмператриця Єлизавета Петрiвна, з радiстю благословивши свого фаворита i його помiчника на таку славетну мiсiю.



Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, осiнь 1743 року

Кирилко колов дрова й акуратно складав iх у стос. Могутне юне тiло при кожному русi грало вiдмiнними м'язами. Настрiй був прекрасний. Учора сам архiмандрит Феодосiй запросив його до себе в келiю, де повiдомив, що радiе виявленiй юнаком старанностi… а заразом запропонував залишитися в лаврi послушником. Вiд захвату Кирилко ледь не виявив негайноi згоди: ще б пак, хоч монастирське життя й було по-своему непростим, зате обiцяло повну певнiсть становища, гарантувало iжу, дах над головою й шанобливе ставлення мирян!!!

І все ж таки якийсь внутрiшнiй голос зупинив Кирилка. Вiн чомусь згадав матiнку, сестер, брата Олексiя i, опустивши очi, смиренно прошепотiв:

– Я подумаю.

Архiмандрит щосили намагався не показати, наскiльки засмучений отакою стриманою вiдповiддю – попри вогник ентузiазму, що затанцював в очах юнака. Тож не сказавши бiльше анi слова, отець настоятель вiдпустив Кирилка одним помахом руки. По тому ж зайнявся звичною справою – полум'яною молитвою.

Архiмандрит нездужав. Вiн був не такий уже i старий, та останнiм часом почастiшали напади рiзних хвороб. Доки був живий отець Феодор, той готував пастиревi дивноi сили трав'янi вiдвари – i нiяка хвороба не турбувала настоятеля довгi роки. Тепер же немiч надолужувала свое, мучачи тлiнне тiло. Тому архiмандрит усе частiше думав про спадкоемця.

Тим часом, у лаврi не залишилося людей, на яких можна було беззастережно спертися й передати iм пiклування над монастирською братiею. Вiд дня приiзду в лавру Кирила архiмандрит спостерiгав за юнаком i незмiнно переконувався, що кращого кандидата на роль спадкоемця не знайти. Отроковi мав виповнитися шiстнадцятий рiк, вiн цiлком мiг стати послушником – а вже тодi архiмандрит спробуе виростити з нього прекрасного настоятеля Олександро-Невськоi лаври…


* * *

Найбiльше у свiтi Теплов мрiяв про керiвництво Академiею наук. Щоправда, реалiзувати цю мрiю не видавалося можливим. От якби Григорiй мав дворянський титул – тодi зовсiм iнша рiч! Тодi вiн запросто мiг би претендувати на жадану посаду…

Саме з цiеi причини Теплов посилено переорював архiви в пошуках будь-яких вiдомостей про польський рiд Рожинських – але все було марно. Григорiй уже готовий був повторити слiдом за безсмертним поетом: «Lasciate ogni speranza voi ch'entrate»[1 - «Облиште надiю тi, хто входять сюди»: напис над воротами Пекла в «Божественнiй комедii» Данте Алiг'ерi.], – як раптом фортуна змiнила гнiв на милiсть. Перебуваючи проiздом у Москвi, вiн наштовхнувся в бiблiотецi тамтешньоi Академii наук на дуже цiкавий документ. Ішлося про якогось гетьмана: малорос, католик, особистiсть досить загадкова, пов'язана з повстанням Лжедмитрiя II, – у документi майнуло майже знайоме прiзвище… щоправда, трохи перекручене, але все ж таки!.. Втiм, i володiння того вельможi виявилися чомусь не зовсiм у Польщi, як споконвiчно припускав Теплов, а… скорiше, в Украйнi?! А кровей вiн був i справдi царських – чи то Рюрикович, чи то Гедемiнович…

Отже, отаким був його предок!

Цiкаво, що все це означае?..

У всякому разi, навiть таке маленьке вiдкриття вразило Григорiя до глибини душi: нарештi вiн наблизився до розгадки таемницi свого походження! Оскiльки затримуватися в московськiй бiблiотецi надмiру не дозволяли поточнi справи, ад'юнкт попросив тамтешнього бiблiотекаря Силантiя пiдготувати добiрку документiв, пов'язаних з тiею давньою смутою.

Вiдповiдь надiйшла неочiкувано швидко: вже на третiй день пiсля повернення до столицi Теплова наздогнала записка Силантiя про те, що необхiднi документи зiбранi й будуть наданi прохачевi для ретельного вивчення, тiльки-но вiн знов прибуде до Москви. Бiблiотекар також коротко пiдтвердив, що в знайдених документах дiйсно мiстяться найцiкавiшi свiдчення давно минулих днiв – але пановi ад'юнкту краще переконатися в усьому особисто…

То це ж саме те, що треба!!!

Плекаючи найрайдужнiшi надii й прикидаючи грандiознi плани на майбутне, Григорiй негайно почав збиратися в дорогу. Зненацька в розпал зборiв до будинку Гафii, де незмiнно зупинявся Теплов, пiдкотила iмператорська карета, з якоi кулею вилетiв обер-егермейстер Розум. Вигляд в Олексiя Григоровича був украй стурбований. Не привiтавшись, вiн просто з порога скоромовкою випалив:

– Що сталося в лаврi? Як справи у Кирилка?

– Добридень, Олексiю Григоровичу, – якомога спокiйнiше вiдповiв Теплов, сподiваючись тим самим утихомирити фаворита iмператрицi. – У Кирилка все гаразд, навчання просуваеться на повний хiд. Братик ваш старанний, особливий iнтерес виявляе до вивчення iсторii, релiгii, до мов мае хист. А в чiм, власне, рiч?

– Тодi з якого ж приводу мене викликае архiмандрит? – поцiкавився Розум. – От щойно одержав вiд нього листа з проханням негайно з'явитися для дуже серйозноi розмови. Як бачиш, я примчав, не гаючи нi хвилини.

– Уявлення не маю, що це означае! – розвiв руками ад'юнкт.

– А ти сам давно Кирилка бачив?

– Не далi як сьогоднi ранком у городi: братик ваш особистим прикладом надихав монастирських послушникiв на благу справу догляду за грядками з рiпою. Усi трудилися…

– А може, вiн нам'яв комусь боки?! Силушка ж у хлопцевих руках богатирська…

– Не думаю, Олексiю Григоровичу: братик ваш хоч i дужий, зате вдачею лагiдний. Примiром, на кийках б'еться спритно, iнодi навiть менi насилу вдаеться захищатись вiд його стрiмких атак, та ледь побачить найменшу кров – одразу виявляе надмiрну жалiсть i миттю припиняе сутичку. Коротше, не боець вiн по натурi своiй…

– Отже, все гаразд?

– Очевидно, що так.

– Ну, тодi отець настоятель, напевно, ще грошей вирiшив попросити!

– Можливо, архiмандрита якiсь питання щодо перебудови монастиря цiкавлять, – вiдповiв ад'юнкт, а сам подумав: «Ох, недарма старий лис заворушився! Що ж це вiн надумав такого?..»

Було очевидно, що Теплов нiчого пояснити доладно не може. Довелося Розуму йти просто до архiмандрита. Той зустрiв фаворита iмператрицi надзвичайно привiтно, Олексiй же, незважаючи на високе становище при дворi й розжирiлу фiгуру, схилився в низькому смиренному уклонi, поцiлував руку отця настоятеля й хрест, пiсля чого оголосив, що готовий уважно вислухати його.

Архiмандрит пiшов з гостем у свою келiю для серйозноi розмови, попередньо розпорядившись, щоб iм нiхто не заважав. Через пiвгодини надзвичайно стурбований Олексiй Розум вийшов за монастирську огорожу й попрямував до будинку Гафii. Здавалося, вiн був чимось надзвичайно збентежений i стурбований.

Теплов вийшов назустрiч фаворитовi iмператрицi.

– Ну, i що ж там сталося, Олексiю Григоровичу? Що сказав отець настоятель?

Обер-егермейстер був настiльки вражений розмовою, що насилу знайшовся з вiдповiддю:

– Я б тобi, Григорiю Миколайовичу, про розмову з архiмандритом i без твого прохання повiдомив би.

І далi без жодного переходу:

– Але насамперед про iнше хотiв поговорити. Збирайся в далеку путь, Григорiю Миколайовичу.

– Це як же зрозумiти? – здивувався Теплов.

– А от як: поiдеш за кордон з Кирилком, щоб мiй брат навчанням старанним надолужив час, загублений у дитинствi на хуторi, а згодом принiс би честь i радiсть роду Розумiв!

– А з чого це отакий поспiх? На наступний рiк по веснi й поiдемо, – спробував заперечити ад'юнкт, у якого на найближчий час були трохи iншi плани.

– На наступний рiк може бути пiзно. Зараз iхати треба, а вже потiм подивимося, де служити братиковi моему: чи Боговi в монастирi, чи государинi iмператрицi при дворi…

Однак просто так вiдмовлятися вiд своiх планiв Теплов не збирався. Довелося ризикнути! Завiвши Олексiя Розума в будинок i про всяк випадок якнайпильнiше прикривши дверi, ад'юнкт розповiв про все: про загадкову появу бiля ворiт майбутньоi Олександро-Невськоi лаври тяжко пораненого поляка, що принiс немовля в залитих чужою кров'ю пелюшках, про несподiвану знахiдку в архiвах бiблiотеки Московськоi академii наук, про пiдiбранi Силантiем папери, якi треба ще належним чином вивчити… а заразом i про давню мрiю керувати Санкт-Петербурзькою академiею наук!

Обер-егермейстер вислухав Теплова уважно, з непiдробленим iнтересом. Очi фаворита заблищали, Розум помiтно оживився. Втiм, голос його залишався твердим, як криця:

– Дуже цiкавi й кориснi вiдомостi, Григорiю Миколайовичу! Ви не турбуйтеся, поiдьте з Кирилком за кордон, як вам i наказано…

– А як же знайденi в Москвi документи?!

– Я особисто подбаю про них.

– Але ж це…

– Бiльше того, Григорiю Миколайовичу, пропоную вам негайно продати менi вашу таемницю для подальшого використання знайдених вiдомостей мною особисто. При повному вашому невтручаннi, ясна рiч…

– Що-о-о?!

Теплов вiдмовлявся вiрити власним вухам.

– Люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, за знайденi документи ви одержите гарнi грошi, мою повну прихильнiсть i заступництво, однак надалi не станете претендувати нi на що, пов'язане зi змiстом знайдених паперiв. Натомiсть я особисто подбаю про те, щоб керiвництво Санкт-Петербурзькою академiею наук дiсталося саме вам i нiкому iншому.

Теплов очiкував почути у вiдповiдь на свое зiзнання все що завгодно, тiльки не це! Хоча думка про те, що самому Розуму шляхетного походження не вистачае так само, як i Теплову, здавалося б, лежала на поверхнi. І як вiн одразу не зметикував?! Знайшов з ким дiлитися таемницею, нема чого сказати!..

Не дивно, що ад'юнкт вирячився на обер-егермейстера iз найдурнуватiшим виглядом. Розумiючи його стан, фаворит iмператрицi продовжив проникливим голосом:

– Зрозумiйте ж, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, якщо ви не продасте менi права на цi документи, вам доведеться не тiльки особисто розкопувати всi можливi вiдомостi про вашого шляхетного предка, але також довести, що саме ви е його нащадком! А у вашому становищi це практично неможливо: для такоi справи необхiднi достатнiй час, вплив у вищих сферах суспiльства, зв'язки з потрiбними людьми й великi, дуже великi грошi! От скажiть, примiром: хто знае про згаданi вами предмети – про уламок шпаги, про залиту кров'ю грамоту й золотий натiльний хрест?

– Тiточка Гафiя знае.

– І все?

– Окрiм неi знав ще мiй вихователь – отець Феодор.

– А цей… як там його – послушника того як звати?

– Никодимка?

– Так-так, саме вiн!

– Нi, Никодим нiчого не бачив. Наскiльки менi вiдомо й вiд Феодора з Гафiею, i вiд нього самого, вiн у ту нiч вiд страху знепритомнiв. Тiльки Никодимка давно вже не послушник, вiн давно вже…

– Ну, це не важливо. А ще хоч хтось знае? Хоч одна жива душу?

– Нiхто, окрiм Гафii. До речi, краще за всiх на цiй заплутанiй справi знався ще мiй названий батько Микола Теплов…

– Той самий поранений у груди поляк?

– Ну так, вiн самий. Тiльки людина ця померла ще ранiше вiд отця Феодора, а пiсля поранення свого не могла вимовити анi слова.

– Прекрасно, Григорiю Миколайовичу! А чи залишив головний учасник подiй тiеi ночi – покiйний отець Феодор хоч якесь письмове свiдчення про дивовижнi подii, що мали мiсце в Олександро-Невськiй лаврi в груднi 1714 року вiд Рiздва Христового в переддень свята Миколая Чудотворця?

Вiдчуваючи пiдступ, та при цьому щиро не розумiючи, куди ж хилить обер-егермейстер, Теплов вiдповiв простодушно:

– Не залишив. А яке це мае значення?

– Мае, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, ще й яке значення мае! Бо виходить у нас от що: як доказ свого шляхетного походження чи то вiд польського, чи то вiд малоросiйського дворянина ви збираетеся продемонструвати деякi речi. При цьому засвiдчити зв'язок цих речей з вами в момент вашого народження може одна-едина жiнка – ваша колишня вихователька Гафiя. Яка заради улюбленого приймака, зрозумiло, пiдтвердить усе що завгодно…

– Так як ви смiете!..

Хвиля кровi вдарила в голову Теплову, кулаки стиснулися самi собою.

– Облиште гнiватись, люб'язний. Я говорю з вами подружньому, але якщо справа з вашим походженням дiйде до серйозного розгляду… Повiрте, Григорiю Миколайовичу, i з вами особисто, i з вашою колишньою вихователькою Гафiею заговорять зовсiм по-iншому. Я ж усього лише констатую, що через вiдсутнiсть власних дiтей Гафiя, як найдобрiша жiнка, всю душу вклала у ваше виховання. Тодi чи можна покладатися на ii слова, якщо заради райдужноi перспективи свого вихованця вона, зрозумiло, пiдтвердить i спростуе все що завгодно?!

– Давайте-но покличемо Гафiю, самi ii розпитаете! Вона по господарству клопоче, – Теплов попрямував до дверей, однак Розум зупинив його:

– Облиште дiяти, Григорiю Миколайовичу, а краще тверезо оцiнiть моi слова. Особисто я не сумнiваюся в Гафii, але iншi цiлком можуть засумнiватися. Тi, вiд кого залежить рiшення про визнання вашого шляхетного походження… Отже, iнших свiдчень, залишених живими або мертвими, у нас немае. Тодi повторюю: чи повiрять зацiкавленi особи тому, що уламок шпаги й старий пергамент були пов'язанi з вами, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, в момент народження?..

Вiдчувши вбивчу правоту Розума, нещасний Теплов у поривi розпачу схопився за голову й похитнувся. Вiн навiть змушений був зробити кiлька крокiв i обпертися об стiну, щоб не впасти.

– Ну, що скажете на моi слова, Григорiю Миколайовичу? – луною долинув до нього голос фаворита iмператрицi. Ад'юнкт вiдповiв лише нерозбiрливим шипiнням крiзь зуби: по сутi, заперечити було нiчого.

– Я так i знав, – зiтхнув обер-егермейстер. – Щоб вам у настiльки сумнiвнiй ситуацii повiрили, одного лише слова добропорядноi монастирськоi нахлiбницi замало, а нiяких iнших свiдчень ви не надасте. Ви що ж, люб'язний мiй, хочете, щоб i вас, i вашу тiточку Гафiю обвинуватили у лжесвiдченнi?! Ви хоча б уявляете в усiй повнотi жахливi наслiдки такого обвинувачення?..

– Так, це буде жахливо, згоден, – через силу прохрипiв Теплов.

– Ну от бачите… Я ж, купивши вашу таемницю, зумiю застосувати ii з набагато бiльшою користю й розмахом, нiж ви. Менi каверзи чинити навряд чи насмiляться – ну, ви розумiете…

Бiдолашний ад'юнкт мовчки кивнув на знак згоди.

– Але я, зрозумiло, не забуду людину, що пожертвувала менi настiльки коштовнi вiдомостi. До того ж, врахуйте, вiдомостi цi будуть добре оплаченi, присягаюсь.

Теплов вагався. Йому надзвичайно хотiлося довiдатись, ким все ж таки був його iменитий предок?! До того ж, втiлення мрii про керiвництво Академiею наук уявлялося таким близьким…

Обер-егермейстер же пропонував, поза сумнiвом, вигiдну угоду: в результатi Григорiй уже зараз мав одержати чималi грошi, виконання мрii в майбутньому, але головне – високе заступництво фаворита самоi iмператрицi!

Що ж обрати: журавля в небi або синицю в жменi?!

– Наважуйтесь, Григорiю Миколайовичу, наважуйтесь, – пiдбадьорив його Розум. – Або зараз, або нiколи! Ви допоможете менi, я допоможу вам. Або можете нiчого не робити, залишимо все як е – але тодi самi розбирайтеся з труднощами, якi, гарантую, у вас неодмiнно виникнуть. Тож як, домовились?

Усе ще продовжуючи вагатися, ад'юнкт зненацька згадав розмову з Ломоносовим. Якось у розпал гулянки пiдпитий рудознавець повiдав Теплову по секрету, що в 1736 роцi його вигнали утришиi з Московськоi академii наук лише тiльки за те, що намалювавши родовiд своеi рiдноi тiтки, Михайло Васильович заiкнувся було i про свое дворянське походження. Якби не вчасно отримана вiд Феофана Прокоповича допомога, нiколи б бiльше Ломоносов не займався наукою, милою його серцю й корисною розуму…

Щоправда, то було всього лише хмiльне марення…

Хоча як знати, як знати…

І Теплов нарештi зважився:

– Що ж, домовились!

– Так-то краще, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу.

Ад'юнкт пiшов у сусiдню кiмнату, винiс звiдти грамоту й уламок шпаги. Тiльки от золотий натiльний хрестик вирiшив залишити собi, як дорогу серцю пам'ятку.

Розум же взяв уламок шпаги[2 - Вiдновлена (з новим клинком), ця шпага стане колись фамiльною релiквiею роду Розумовських.], повертiв у руках, вiдклав. Потiм перейшов до щедро просоченоi кров'ю грамоти, з усiею можливою уважнiстю вивчив постраждалий запис. Похитав головою: так, важко буде щось довести.

Хоча в нього е те, чого немае в Теплова: прихильнiсть Їi Імператорськоi Величностi. І як необхiдний додаток – необмеженi кошти. А головне – зв'язки! Тож спробувати треба неодмiнно.

Потиснувши на прощання руку вкрай засмученому ад'юнктовi (почуття якого вiн прекрасно розумiв), обер-егермейстер скочив у карету, крикнув вiзниковi: «Пiшов!» – i захлопнув дверцята. Коли екiпаж зiрвався з мiсця, у грудях в Теплова щось кевкнуло, вiн побiг слiдом за каретою, але одразу зупинився.

– Що ж, стявши голову, за волоссям не плачуть, – мовив Григорiй i пiшов назад до будиночка Гафii, розмiрковуючи на ходу, чи правильно зробив, продавши свое дворянське походження за обiцянку заступництва з боку фаворита… який завтра може й у немилiсть впасти, хiба ж нi?!

До речi, ад'юнкт тiльки тепер зметикував, що конкретну суму угоди вони практично не обумовили.


* * *

Отак i сталося, що хоча спадкоемцем славетного шляхетського роду був Григорiй Теплое, але дворянство замiсть нього одержали зовсiм iншi люди – брати Розуми.

Сюжет майже бiблiйний: за сочевичну юшку було продано якщо не первородство, то щось дуже близьке – шляхетнiсть…



І не тiльки!..




Глава 5

Вiнценоснi дiти


Штеттiнський замок, нiмецькi землi, 1737рiк

– Хлопцi, стримуйте iх, я прорвалася! А-а-а!..

У дворi Штеттiнського замку затiяли битву двi групи хлопчиськiв рокiв десяти-дванадцяти. Втiм, в однiй iз груп головувала Софiя-Фредерiка-Августа – восьмирiчне дiвчисько з розпатланим волоссям, синiми блискучими очима й розпашiлим вiд бiгу обличчям. Названа потрiйним iм'ям на честь трьох своiх тiточок, ця задиркувата шибайголова в запраному ситцевому картатому платтячку була, мiж iншим, старшою дочкою принца Христиана-Августа Анхальт-Цербстського, однак ii навряд чи вдалося б вiдрiзнити за будь-якою ознакою з-помiж дiтей мiсцевих бюргерiв. Не дивно, що приятелi по гучних iграх не сприймали цього «вояка в спiдницi», як манiрну принцесу…

Природний розум, спритнiсть i кмiтливiсть дозволили iй доволi швидко вибитися в «командири» своеi ватаги. От i тепер вправнi нiжки, взутi в дешевi черевики, несли переможницю по вузькiй стежинi до вершини невеликого пагорка, доки «васали» старанно вiдволiкали на себе увагу протиборчоi сторони. Зненацька перед Фiке немовби з-пiд землi вигулькнув приосадкуватий здоровань, однак дiвчисько було готове до подiбного штибу несподiванок: рiзкий стрибок убiк – i руки «стража» схопили порожнечу, а сам вiн, промахнувшись i не втримавшись на ногах, з розпачливим вереском полетiв у густi заростi кропиви.

– Є!..

У декiлька стрибкiв переможниця досягла заповiтноi висотки й, застромивши в землю черешок саморобного прапора, радiсно заволала:

– Хлопцi, ми виграли! А-а-а!!! А-а-а!..

«Васали» вiдповiли дружними захопленими вигуками. Не гаючи часу, дiвчисько кинулося до здорованя, що саме виповзав рачки з пекучих заростей, i наказала:

– Ану ж бо, Кунце, подавай сюди наш виграш!

Хлопчисько сiв на землю, його права рука поповзла до комiра сорочки, однак зненацька завмерла на пiвдорозi.

– Я кому кажу?! – суворо гримнула Фiке.

Здоровань озирнувся на ватагу супротивникiв, що вже встигли пiдiйти зовсiм близько, оцiнив нерiвнiсть сил, полiз-таки за пазуху i з розпачливим сопiнням вiддав переможницi коробочку з марципанами.

– Отак краще! – схвалила його покiрливiсть розпатлана дiвчинка i звернулася до «васалiв»: – Хлопцi, налiтайте!..

Двiчi повторювати не довелося: задоволенi хлопчики вмить розхапали частування.

– Агов, Кунце! Ми бiльше не станемо битися на твоему боцi, бо ти завжди програеш Фiке, – розчаруванню його товаришiв не було меж. Махаючи руками й трясучи головами, хлопцi попленталися геть.

– Отак завжди, – пробурчав здоровань – син кондитера, наздоганяючи iнших i намагаючись не дивитися на переможцiв, якi поспiхом доiдали чесно вiдвойованi солодощi.

Христиан-Август Анхальт-Цербстський, що спостерiгав з вiкна напiврозваленого замку за перипетiями «бою на пагорбi», опустив праву руку, досi приставлену козирком до чола, тужливо зiтхнув i вкотре вже подумав: «Ех, чому це жваве дiвчисько не народилося хлопчиськом?!»

Справдi, доля зiграла зi збiднiлим принцом злий жарт, коли його люба дружинонька – принцеса Йоганна-Єлизавета Голштин-Готторпська народила чудове немовля, просто навiть дивовижне… хоча й цiеi дурнуватоi жiночоi статi!!! Дiйсно, чому б Софii-Фредерiцi-Августi не народитися здоровим мiцним хлоп'ям?! Чому життя настiльки несправедливе?!

Що ж виросте з цього шибайголови у спiдницi?..

– Фiгхен, вам пора на заняття! Пан Релiг вже прийшов i очiкуе.

Назустрiч Фiке, яка тiльки що розпрощалася з гамiрливою зграйкою задоволених марципановим частуванням «васалiв» i бiгла до замку, вийшла статечна гувернантка Евелiна Бабетта Кардель. Нiщо не натякало на невдоволення мадемуазель, однак побачивши, в якому жахливому виглядi вертаеться з прогулянки вихованка, француженка просто вибухнула:

– Фiгхен, та ви тiльки погляньте на себе в дзеркало!!! Знаете, на кого ви зараз схожi?! На опудало з городу мого дiдуся – от на кого!!! Вам треба негайно опорядитеся!.. В усякому разi, перевдягнiть сукню.

– Неодмiнно, мадемуазель Кардель!

І невгамовна Фiке помчала коридором, не звертаючи нiякоi уваги на схвильованi слова гувернантки:

– Не бiжiть, ФiгХен, адже ви можете спiтнiти…

Коли Евелiна Бабетта дiйшла до своеi кiмнати, там на неi вже чекала Софiя в сухiй сукнi. Гувернантка зачесала й заплела довге волосся вихованки в тугi коси, потiм заколола iх срiбною шпилькою, подарованою однiею з численних тiточок.

– Мадемуазель Кардель, а навiщо менi займатися музикою? Менi воно зовсiм не подобаеться…

– Так потрiбно, ФiгХен!

– А танцями?

– Будь-яка шляхетна дiвиця повинна вмiти танцювати!

– Однак нас зовсiм не запрошують на бали або на прийоми, навiть коли я гостюю у бабусi в Гамбурзi!

– Це нiчого не означае, Фiгхен. Колись запросять…

– А коли?!

– Ви ще занадто молодi, щоб…

– Навiщо все це?! – зненацька розлютилася Фiке. – Навiщо читати книжки, вивчати iсторiю?!

– Мадемуазель ФiгХен, негайно припинiть вередувати! Ви незабаром виростете, все це робиться заради вашого ж майбутнього. Через п'ять-шiсть рокiв вас видадуть замiж, iменитi родичi стануть запрошувати вас у гостi!

– Ага-а-а, отже, рокiв через п'ять-шiсть?! – принцеса зрадiла, що нарештi впiймала гувернантку на словi.

– Вмiння танцювати згодиться на балу або на маскарадi, а читання розумних книг обов'язково знадобиться для пiдтримки вiльноi бесiди на будь-яку тему, – вiдкарбувала мадемуазель Кардель, невдоволена власною необачнiстю. – Тож не лiнуйтеся, мерщiй iдiть на заняття!..

Показавши наставницi язика, Фiке побiгла займатися нелюбою, однак дуже необхiдною музикою. Надалi вона незмiнно дотримувалася залiзного правила, привитого ще в дитинствi: якщо щось потрiбно для досягнення успiху – роби, хоч i не подобаеться!..



Кiль, нiмецькi землi, 1737 рiк

– Гер Петер, негайно зосередьтесь! Учора ви прекрасно розв'язували подiбнi завдання – що ж сталося з вами сьогоднi?!

Автор праць по теологii й математицi пастор Хосманн набурмосився. Зазвичай дев'ятирiчний герцог граючись долав математичнi головоломки, на яких спотикалися й вiсiмнадцятирiчнi телепнi-студiозуси, але сьогоднi Карла-Петера-Ульрiха немов пiдмiнили!

А рiч у тiм, що нинiшньою нiччю хлопчик погано спав: у казармi, куди заслав його батько, було дуже холодно, дитина нiяк не могла зiгрiтися й задрiмала тiльки на свiтанку. Тому хлопчик спiзнився на снiданок i тепер мiг думати тiльки про iжу, але ж нiяк не про математику. Затягнутий у вузький однострiй, що незграбно сидiв на надзвичайно худому згорбленому тiльцi, хлопчик з надiею глянув на суворого вчителя й, утративши терпець, почав благати:

– Вибачте, гере Хосманне, я сьогоднi не снiдав, тому не можу розв'язати завдання…

Вiд голоду у Карла-Петера-Ульрiха в головi i справдi паморочилося, однак майбутнiй ректор Кiльського унiверситету не побажав узяти до уваги слова вихованця.

– Та це ж просто нiсенiтниця якась, що ви таке верзете?! – скипiв пастор. – Як можна вигадати бiльш безглуздий привiд, щоб уникати занять?! Я дивлюсь, ви просто не бажаете думати!!! Я розумiю, якби у вас була мiгрень… але ви ж не в тiм вiцi, щоб страждати вiд цiеi недуги!..

– Але гере Хосманне, я ж i справдi нiчого не iв! Я запiзно прокинувся, спiзнився до снiданку! – i маля гiрко розридалося, розмазуючи сльози по блiдому, виснаженому, хворобливого вигляду обличчю.

Пастор був здивований: як можна не нагодувати дитину, навiть якщо вона запiзно прокинулася?! А може, герцог все ж таки вигадуе привiд, аби тiльки ухилитися вiд занять?

Втiм, не схоже, не схоже…

Хосманн пошукав по кишенях, вийняв звiдти невелике яблуко й подав вихованцевi:

– Що ж, гере Петере, пригощайтеся, якщо так.

Хлопчик миттю схопив яблуко, уп'явся зубами в м'яку ароматну плоть i миттю вiдкусив чи не чверть плода.

– Ймовiрно, нам доведеться зробити невелику перерву, – замислено мовив пастор, спостерiгаючи за вихованцем. – Отже, для початку витрiть сльози, з'iжте яблуко, а потiм продовжимо нашi заняття…

– Звiсно, пане вчителю, з радiстю! – весело вiдгукнувся юний герцог, з апетитом уминаючи яблуко.

Пiсля математики була стройова пiдготовка. Протягом години Петера ганяли по плацу. Оскiльки герцог був найменшеньким солдатом не тiльки за вiком, але й за зростом, до того ж ходив у незручних височенних (набагато вище колiн!) чоботях, якi зовсiм не давали ногам згинатися, вiн постiйно збивався з кроку, що призвело до покарання: час муштри було продовжено на цiлу годину…

Тому Карл-Петер-Ульрiх знов запiзнився в iдальню!!! Вiн прибiг саме в той момент, коли вже збирали брудний посуд. Жалiсливий кухар-iталiець винiс Петеру невелику булочку, що залишилася вiд снiданку. Хлопчик ледь устиг запхати ii в кишеню мундира, як у примiщення увiйшов його гувернер Брюммер. Дитинка сполотнiла як крейда, мiцно замружилася й лише повторювала про себе подумки: «Тiльки б нiчого не помiтив!.. Господи, тiльки б не помiтив!..»

Захоплений декларуванням докорiв гувернер дiйсно не помiтив нi особливоi блiдостi обличчя переляканого хлопчиська, анi вiдстовбурченоi булочкою кишенi.

– А-а-а, он ви де, мерзенне хлопчисько! Менi вже доповiли, що ви двiчi спiзнилися в iдальню, – хижо насупивши брови, почав Брюммер. – Ну що ж, якщо не хочете iсти, я можу позбавити вас заразом i обiду. Повiрте, менi це не важко, зате наступного разу ви будете пунктуальним, як i належить справжньому солдатовi. А взагалi, вас варто би поставити колiньми на горох – але боюся, ви його з'iсте пiд час покарання…

Гувернер розреготався власному жарту (як йому здалося, надзвичайно вдалому!), а горопашний Карл-Петер-Ульрiх сполотнiв вже до повноi синяви.

– Втiм, я сьогоднi в доброму гуморi, тож нiякi вашi дурнуватi витiвки не зiпсують менi настрою. Прощаю вам неслухнянiсть… – i з поважним виглядом задерши пальця до стелi, гувернер довершив фразу урочистим тоном: —…а також скасовую заняття з географii у зв'язку з одержанням вами, мiй герцог, звання сержанта голштинськой гвардii!

Хлопчик уже розкрив рота, щоб розсипатися в подяках, однак гувернер одразу додав нiбито похапцем:

– До речi, вiдтепер у вашi обов'язки входитиме й вартова служба.

– Але ж гер Брюммер… а як же скрипка?! – здивовано мовив Петер.

– Мовчати!!! – гаркнув гувернер, що моментально змiнив милiсть на гнiв. – І марш на французьку, чи тобi ще особливе запрошення необхiдно?!

Не ризикнувши й надалi випробовувати терпiння наставника, хлопчик кинувся на черговий урок. Перед ним був довжелезний коридор, доводилося бiгти, а це було жахливо незручно через височеннi чоботи…

– Не бiжи, йди спокiйно. Але ще раз спiзнишся кудись – залишишся без обiду, так i знай! – почув Петер навздогiн знущальне наставляння Брюммера.

Урок французькоi пройшов набагато успiшнiше математики: адже в кишенi була заповiтна булочка, вiд якоi юний герцог потихеньку вiдривав крихти й непомiтно вiдправляв до рота. Потроху настрiй покращився…

Незабаром Карловi-Петеру-Ульрiху довелося пiзнати всi принади вартовоi служби. Вiн стояв струнко бiля дверей парадноi зали палацу з оголеною шпагою в руцi, затерплi ноги жахливо скнiли, i единою думкою, що безупинно крутилась у головi, була розпачлива фраза: «Ну, коли ж мене змiнять?!»

Втiм, неборака думав не тiльки про це… Його частенько ставили на чергування в обiдню пору, коли за дверима зали його батько бенкетував зi старшими офiцерами. Гувернер Брюммер не пропустив нагоди ехидно повiдомити юного герцога, що так розпорядився саме його батько, який мрiяв виростити з сина прекрасного солдата – а що це за солдат, якщо вiн не здатен винести такий дрiб'язок, як голод?!

– Агов, ледарi, подати сюди ще вина й м'яса! – перiодично долинав через дверi крик батька, Карла Фрiдрiха Голштин-Готторпського.

– Пива й закусок!.. – волали офiцери.

– Та ковбасок не забудьте, дурнi!.. – додавав батько.

І все це завершувалося дружним п'яним ревiнням.

По коридору з кухнi поспiшала зграйка кухарчукiв, що несли блюда з усiлякими наiдками, барило пива й величезний глек вина. Вiд вишуканих ароматiв у Карла-Петера-Ульрiха паморочилося в головi, неслухнянi пальцi ледь утримували важелезну шпагу…

«Треба триматися, не здаватися! Треба триматися, не здаватися!» – немов молитву повторював про себе хлопчисько. Його нещасна мати померла вiд сухоти через три мiсяцi пiсля народження дитини, тож приголубити юного герцога нiкому: батько взявся робити з нього справжнього солдата, готового граючись переносити будь-якi негоди, тож оточив сина вихователями, налаштованими вiдповiдним чином – на кшталт гувернера Брюммера.

«Триматися, не здаватися. Триматися, не здаватися…»

І справдi, що це за правитель, якому вiйськова служба не пiд силу?! Карл-Петер-Ульрiх добре знав, що мае всi шанси колись зайняти шведський престол, однак у Пiвнiчнiй вiйнi, що завершилася пiвтора десятилiття тому, Швецiя була серйозно принижена… бiльш того – варварськи пограбована клятою Росiйською iмперiею, пiсля чого справи в державi серйозно похитнулися, а скарбниця неабияк спорожнiла.

Ясна рiч, умови Нiштадтського миру в майбутньому повиннi бути переглянутi, однак домогтися цього можна единим i аж нiяк не мирним шляхом. Отже, мае статися нова вiйна з Росiею-хижачкою. І очолить переможну шведську армiю не хто iнший, як Карл-Петер-Ульрiх Голштин-Готторпський! Але цього не станеться, якщо зараз вiн не вистоiть на вартi…

І хлопчик ще мiцнiше стискав рукiв'я оголеноi шпаги слабкою поки що долонею, черпаючи сили в буйних фантазiях, де вiн командував блискавичною армiею, що переможно проривала кордони зарозумiлоi Росiйськоi iмперii.

А от нарештi й рятiвна змiна! Тепер маленький мученик може пообiдати… Щоправда, не в парадному палацовому залi разом з батьком i старшими офiцерами, а в убогiй солдатськiй iдальнi – але це нiчого! Головне, нарештi можна вгамувати болiсний голод…

Втiм, нi: головне – вiн зумiв витримати i це чергування! Як зумiв витримати вчора, позавчора. Як витримае й завтра, i в майбутньому.

Вiн усе витримае заради великоi мети: обернути приниження нещасноi Швецii в блискавичну перемогу, про яку нащадки колись складуть легенди!..


* * *

Поки це всього лише дiти, нехай навiть вiнценоснi.

Обидвi дитини свого часу зiйдуть на росiйський престол.

У майбутньому на одну з них зробить ставку останнiй гетьман Украiни… допомагаючи при цьому звалити iншу i сприйнявши ii пiдступнi обiцянки за чисту монету!




Глава 6

Вiзит чаклуна


Санкт-Петербург, грудень 1742 року

Бестужев-Рюмiн квапився прийти на термiновий виклик государинi. Йому вже доповiли, що Їi Імператорська Величнiсть нинi не в гуморi, тому призначила аудiенцiю в Малому кабiнетi. А це, мiж iншим, не обiцяло нiчого доброго, бо означало, що розмова мае бути секретною i серйозною. У досвiдченого iнтригана в головi не вкладалося, про що сьогоднi пiде мова! Намагаючись подумки вгадати, що за каверзне питання на нього чекае, Бестужев-Рюмiн проскочив повз необхiднi дверi…

– Боже, тiльки цього не вистачало!!!

Пригнiчений думкою про таку загрозливу прикмету, канцлер буквально влетiв у Малий кабiнет, поставши перед Єлизаветою Петрiвною дещо ошелешеним.

– О-о-о, нарештi, мiй люб'язний! Вiтаю, Олексiю Петровичу, ласкаво прошу.

Тон государинi був досить привiтним. Вiдчувалося, що вона перебувае в надзвичайно пiднесеному станi духу. Нiщо не вiщувало бурi, як побоювався Бестужев-Рюмiн.

Але чому все ж таки в Малому кабiнетi?..

Доки канцлер губився у здогадах, iмператриця перебирала кореспонденцiю, спритно розкриваючи невеликим ножиком згортки, викладала iхнiй вмiст на невеликий столик з цiнноi деревини, вже потiм ламала кольоровi печатки доданих грамот i читала iх. Олексiй Петрович придивився уважнiше: на столi були розкладенi мiнiатюрнi портрети в золочених рамочках, прикрашених перлами й дорогоцiнними або напiвкоштовними каменями. Розкривши всi пакети, государиня заходилася перебирати портрети й уважно вдивлятися в риси молодих жiнок.

От воно що!.. «Ярмарок наречених»… А-а-а!

Бестужев-Рюмiн подумки похвалив себе: що ж, вiн уже вибрав наречену «чортенятку» (так вiн подумки називав Великого князя Петра Федоровича, у недалекому минулому – Карла-Петера-Ульрiха Голштин-Готторпського), навiть заставу одержати встиг! Марiанна – дивовижна партiя для майбутнього росiйського iмператора, заразом даний шлюб обiцяв непоганi баришi вiд «вдячних сватiв» самому Бестужеву-Рюмiну.

Не враховуючи ще й можливостi здiйснити деякi iншi плани…

– Олексiю Петровичу, нумо доповiдай менi, як поводився Петрушенька весь цей тиждень? – не вiдриваючись вiд портретiв, промурмотiла Єлизавета Петрiвна. Питання опустило Бестужева-Рюмiна з небесноi височини позахмарних мрiй на грiшну землю. Вiн одразу завозився, нервово перебираючи в руках складенi акуратною пачкою документи.

– Я з нетерпiнням чекаю на твою доповiдь, люб'язний! Що там значиться за моiм дорогоцiнним племiнничком? – мовила Єлизавета Петрiвна вже дещо роздратовано.

– Нiчого особливого, Ваша Імператорська Величнiсть, нiчого особливого. Можна сказати, все як зазвичай. Пiд час церковноi служби цесаревич гримасував, корчив морди, передражнював княгиню Волконську. За снiданком волiв розпекти в найнепристойнiших виразах лакея Івашку. До речi, записано зi слiв лакея… Пiд час прийому французького посланця Шетардi позiхав, розгойдувався на стiльцi й всiм своiм виглядом демонстрував байдужнiсть до доленосних для Росiйськоi iмперii рiшень… А на прийомi у графа…

– Ну годi, далi не цiкаво, – утомлено мовила iмператриця.

– Нi-нi, матiнко, ви послухайте, послухайте далi!.. Пiд час маскараду цесаревич вирiшив улаштувати феерверк, чим завдав непоправноi шкоди здоров'ю шевалье…

– Негайно замовкни, не бажаю бiльше слухати твоi ябеди! – роздратовано вигукнула iмператриця. – Ти, Олексiю Петровичу, знай свое мiсце! Усе в тобi добре, тiльки от не вмiеш ти вчасно зупинитися.

На хвилину обидва замовкли. Переконавшись, що канцлер засвоiв урок, Їi Імператорська Величнiсть колишнiм ласкавим тоном продовжила:

– Я тутечки подумала от про що: вирiс наш Петрушенька, тож потрiбно його оженити. Тодi всi його дивацтва як рукою знiме, запевняю! Дружина чоловiка швидко до порядку привчить, якщо правити захоче…

– Оце ви добре придумали, матiнко! – Бестужев-Рюмiн пiдтримав тон государинi. – А наречену де шукати станемо: у себе або ж?..

– Або ж, Олексiю Петровичу, або ж! Усе належить робити з користю для держави, тож наречену шукатимемо в союзних нам краiнах. Якийсь час тому я вiдправила листи з проханнями надiслати мiнiатюри тамтешнiх принцес для нашоi iмператорськоi галереi, i от першi надходження… Примiром, англiйцi пропонують свою принцесу. Як гадаеш, Олексiю Петровичу, наскiльки вигiдним може бути даний шлюб для Росii?

– Я вважаю, матiнко, що зупиняти свiй вибiр на вихiдцях з Ганновера не варто в жодному разi… – почав упевнено Бестужев-Рюмiн. Не дослухавши до кiнця, государиня перервала його:

– І вiрно, Ганноверська династiя занадто молода, та й наречена не надто гарна. Я от показала портрет Петрушеньцi, то вiн одразу й вiдкинув його убiк… Ще от Лесток заходив, принiс портрет французькоi принцеси: що ж, недурна iз себе й, як стверджують, до того ж розумна. А так само родовита.

Канцлер внутрiшньо напружився, однак Єлизавета Петрiвна одразу засмучено мовила:

– Однак, Олексiю Петровичу, не можу я пересинити себе й пробачити французькому двору iхне ставлення до мене самоi! Хоча Лесток дуже рекомендуе зупинити вибiр саме на французькiй кандидатцi…

– Не звинувачуйте себе, матiнко, в упередженостi до французiв, – поспiхом мовив Бестужев-Рюмiн, – подивiться на справу з iншого боку: француженка – не найкращий вибiр для Петруши, а чи багато дасть союз iз Францiею нашiй державi?

– Маеш рацiю, як завжди, – сумно зiтхнула Єлизавета Петрiвна. Тодi канцлер вирiшив обережно поцiкавитися:

– А звiдки ще надiйшли портрети?..

– Та тут ще цiлих чотири. Найбiльше менi сподобалася принцеса Ульрiка, до того ж вона доводиться сестрою Фрiдрiху Великому. Король бездiтний, i якщо це чарiвне створiння вийде за Петрушеньку, то iхнi дiточки зможуть претендувати i на росiйський, i на прусський престол… А принцеса досить мила, поглянь тiльки.

Із завмиранням серця Бестужев-Рюмiн прийняв портрет з рук государинi. Такого повороту вiн нiяк не очiкував! Хоча подумати про Ульрiку було б варто…

– Дiйсно, мила принцеса… – от i все, що вичавив iз себе геть ошелешений iнтриган. Насправдi вiн давно вже подумував про те, як би обкрутити «чортенятка» iз другою дочкою польського короля принцесою Марiанною. Канцлер устиг навiть одержати невелику винагороду вiд батька претендентки, тому з ентузiазмом узявся за «саксонський проект».

І тепер його шанси танули на очах… Хiд Єлизавети Петрiвни був несподiваний, аргументацiя – досить переконливою. Втiм, канцлер не збирався здаватися без бою, як i повертати польському королю отриману за турботи винагороду! Бестужев-Рюмiн зiбрався з думками й мовив:

– Государине, якщо у Фрiдрiха дiтей не буде, а в його сестри Ульрiки й Петра Федоровича вони з'являться, все так i станеться. Але якщо раптом Фрiдрiх усе ж спроможеться народити спадкоемця?! Вiн ще зовсiм не старий, будь-що може статися…

– Вiрно, Олексiю Петровичу, вiрно, я про це якось не подумала… – у голосi государинi вiдчувся сумнiв. І Бестужев-Рюмiн наважився перейти в наступ:

– А якщо, припустимо… зрозумiло, хай уберiгае нас Бог вiд такого лиха… – канцлер ревно перехрестився. – Припустимо, якщо Ульрiка так i не народить дiтей? Фрiдрiх бездiтний, а вони – пряма рiдня…

– Не дай Боже! – государиня також перехрестилася.

– Або якщо дiвчатка стануть народжуватися одна за одною? Знов проблема! Якi подвiйнi види на престол?! Тут про свiй – про росiйський турбуватися треба…

– Свят, свят, свят! – знов перехрестилася государиня.

– Тодi якi ж привiлеi дае шлюб iз принцесою Ульрiкою?! – продовжив наступ Бестужев-Рюмiн.

І зробив непоправну помилку, мовивши:

– Я також чув от що: не вiддасть Фрiдрiх свою сестру Ульрiку в заручницi…

– Що-о-о?! У якi ще заручницi?! – щиро обурилася государиня. – Фрiдрiх он портрета надiслав, а отже, згоден на шлюб…

– Ой, государине матiнко, даруйте заради Бога! Я всього лише невiрно висловився! Я ж хотiв сказати тiльки… – вiдчувши загрозу своiм планам, канцлер жахливо перелякався й заходився абияк виправдовуватися: – Знову ж таки, Ульрiка родовита, брат ii Фрiдрiх ще бiльш знатний i вiдомий, до його думки прислуховуються всi европейськi монархи… А нумо як розсердиться його сестриця за зухвалi витiвки на Петра Федоровича?! Чув, у Пруссii його не дуже цiнують. А все завдяки дивному характеру… Нi, не варто й думати про прусську партiю для Великого князя, геть не варто!..

Втiм, партiю свою канцлер уже програв – принаймнi, сьогоднi.

– Ти, Олексiю Петровичу, слова ретельнiше добирай i понять не плутай. Засмутив ти мене, – iмператриця зневажливо махнула рукою й коротко кинула: – Йди геть!

– Матiнко государине!.. – зойкнув засмучений Бестужев-Рюмiн.

– Геть, кому кажу!!! Менi подумати треба… Ой як треба!..

– А ви, матiнко, саксонську партiю розглянули б краще, такий шлюб дасть нам безлiч вигод… Наречена молода й гарна собою… Цей шлюб здатен об'еднати Росiю, Саксонiю, Австрiю, Голландiю й Англiю. Три чвертi Європи стануть нашими – i все це проти Пруссii й Францii, он воно як!..

Втiм, Їi Імператорська Величнiсть уже не слухала царедворця, що схибив. Вона була ображена в найкращих почуттях, бо як нiхто знала, що племiнник ii Петро Федорович, при iншому збiгу обставин, мiг би стати видатним ученим або математиком. А тут – «вiддати в заручницi»!..

Государиня також була розсерджена на слова канцлера, оскiльки почасти вони вiдповiдали гiркiй iстинi. Як не намагалася iмператриця змiнити племiнника, однак Петро Федорович своiми витiвками й зухвалiстю справляв не надто приемне враження. Єлизавета Петрiвна жалiла його, тому що знала, у яких скотських умовах виховувався неборака… І от перед нею вiдкрилася цiлком очевидна iстина: щоб усталити становище Петрушеньки при дворi, самих лише добрих намiрiв (навiть якщо намiри цi виходили вiд самоi iмператрицi!) виявилося геть недостатньо. І що ж його робити?!

– Геть пiшов!!! Геть!!! – крикнула iмператриця, побачивши, що канцлер досi тупцюе у дверях Малого кабiнету. Спересердя государиня з такою силою грюкнула стиснутим кулачком по столику з розкиданими листами, що прекрасний смарагд у ii перснi трiснув. Однак розгнiвана Єлизавета Петрiвна навiть не помiтила цього.

Засмучений канцлер вийшов, занурений у дилему: вiрити пiсля всього що сталося в дурнi прикмети (на кшталт пропущених помилково дверей Малого кабiнету) або все-таки не вiрити?! В iмператрицi ж розiгралася мiгрень, тому вона змушена була пiти до опочивальнi. Запрошений лейб-медик пустив iй кров i дав заспокiйливу пiгулку. Государинi стало краще, i вона заснула.

Пробудилася Єлизавета Петрiвна пiзно. Пiсля вчорашньоi напруженоi бесiди з канцлером самопочуття було не надто гарним, до всього вона нарештi помiтила зiпсований дорогоцiнний камiнчик в улюбленому перснi… Не дивно, що вставати государиня не побажала, тiльки наказала палацовому карлику запросити в опочивальню Олексiя Розума.

– Чого бажае моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцiкавився вiн, вiдданими очима впившись у Єлизавету Петрiвну.

– Не хочу я кофею, взагалi нiчого не хочу! Посидь зi мною, Олесько: зле менi, не дай Боже мiгрень знов розiграеться, – зiтхнула вона, одразу ж вiдчувши себе поруч iз турботливим фаворитом маленькою беззахисною дiвчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приемне!

– Не бiйся, моя дорогоцiнна панночко, не повернеться мiгрень.

– Ти впевнений, Олесику?

– Впевнений, моя панночко! Я сьогоднi буду цiлий день бiля нiжок твоiх струнких, виконаю всi твоi бажання, якi не загадаеш…

– Хочу плiтки палацовi послухати!

– Будь ласка, моя панночко!

– Що там у нас коiться, Олесю? Хто приiхав, хто вiдбув геть?

– Нiчого цiкавого не вiдбулося. Хiба що дружину одного з постачальникiв твого iмператорського двору – купця Рогожина заскочили з коханцем. Цей пройдисвiт, бач, гладкий тiлом виявився, пiд лiжко сховався та застряг – тож витягти звiдти ще довго не могли…

– Та що ти кажеш таке?!

– Не могли, матiнко, не могли! Цiлу годину проморочилися.

Досхочу посмiявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрiвна запитала:

– А ще?

– А ще iталiець якийсь приiхав, опери спiвае. Голос потужний i гарний. Учора у салонi мадам Саломеi виступав. Подейкують, дуже недурний iз себе… Може, запросити його? Нехай поспiвае, Вашу Імператорську Величнiсть потiшить.

– Нi, Олесику, боюся, що саме вiд цього мiгрень i розiграеться…

– Ну, що ж…

Помовчали.

– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексiй, нiжно погладжуючи при цьому нiжки iмператрицi.

– Чаклуна хочу побачити… або вiдьму… – грайливо промуркотiла Єлизавета Петрiвна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…

Звiсно, в Олексiя руки чарiвнi: вiд декiлькох його доторкань до пяточок усе погане розвiялось, розчинилося без слiду! І знов захотiлося жити й життю радiти, i бавитися рiзними дурничками – наприклад, питтям кави у лiжку!

– Тож полегшало тобi? – запитав фаворит.

– Звiсно полегшало, Олесеньку! З тобою менi завжди легше.

– От i добре, моя панночко, от i славно. А кофею iз солоденьким ми негайно ж органiзуемо.

Фаворит наказав прислузi накривати просто в опочивальнi.

– А вiдьми й чаклуни як же? – капризувала далi Єлизавета Петрiвна.

– А оцю мерзоту моiй панночцi бачити нiяк не бажано! Чаклуни й вiдьми – це все зле, а ви, матiнко государине, хворi… Краще я вам казку розповiм!

– Нi, Олесеньку, тодi вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидае i щось там по-своему побелькоче.

Олексiй вийшов з кiмнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповiли, що прибулий минулого тижня до Санкт-Петербурга граф Сен-Жермен милостиво просить Їi Імператорську Величнiсть про аудiенцiю.

– На ловця i звiр бiжить! От тобi й чарiвник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвiду попереднiх рокiв, бесiди з цiею людиною впливали на Єлизавету Петрiвну сприятливо. Зрадiлий Олексiй негайно повернувся до iмператрицi.

– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаете!

– Та ти й сам просто чарiвник, Олесю! – государиня була в повному захватi.

– Не я, не я – вiн!

– Облиш, – посмiхнулася Єлизавета Петрiвна. – Хто ж цей самий чаклун?

– От кофею вип'ете й довiдаетесь.

За дзвiночком в опочивальню ввiйшли фрейлiни й прислуга, государиню вмили, зачесали, у ii вухах з'явилися довгастi золотi сережки з невеликими перлинами, батистову сорочку перемiнили на свiжу з найтоншого маркiзету, оздоблену подiбним до павутиння мереживом. Зверху государиня вдягла розкiшний французький халат, пошитий за останньою модою з атласного шовку малахiтового вiдтiнку з облямiвкою з горностаевого хутра. При цьому блакитнi очi Єлизавети Петрiвни дiстали смарагдового вiдтiнку, i вона стала скидатися на добру, але нещасну царицю мавок з Олексiевих казок.

В опочивальню внесли канапе, зверху поклали шовковий перський килим зеленого кольору. Поруч поставили маленький столик, оздоблений перламутром, на ньому – двi маленькi порцеляновi фiлiжанки зi срiбними ложечками, тацю насолод, свiжi булочки на золотому блюдi, а головне – ледве знайдений пiсля останнього переiзду високий порцеляновий кавник. Для фаворита принесли його улюблене крiсло.

– Я би прилягла, мабуть… – замислено мовила iмператриця. Одразу принесли ще подушок.

– Ну от, Олесеньку, все готово. Давай кофею поп'емо.

Наступнi пiвгодини пролетiли непомiтно в милiй бесiдi за кавою.

– То де ж обiцяний чаклун? – запитала нарештi Єлизавета Петрiвна, коли з ароматним напоем, бiльшiстю булочок i солодощiв було покiнчено.

– Ви настiльки чарiвна, моя панночко, як цариця мавок! Навiщо вам чаклун?

– А вiн менi потрiбен, щоб камiнчик полiкувати, от! – i капризно, зовсiм по-дитячому випнувши нижню губу, государиня продемонструвала фаворитовi перстень iз трiснутим смарагдом.

– Ну що ж, моя панночко, нехай буде по-вашому: до нас прибув граф Сен-Жермен! Якщо покличете його, вiн i камiнчик у перснi полiкуе, i останнi европейськi плiтки розповiсть, i слушнi поради дасть…

– Ой, як добре, Олесеньку! Ти просто мiй янгол-охоронець: що у тебе попросиш, нехай навiть подумки – усе виконуеш…

Фаворит поштиво схилився перед iмператрицею.

– А пошлемо ми до Сен-Жермена… – вона трохи подумала й, щось згадавши, вирiшила, пустотливо стрельнувши очима: – А пошлемо-но до нього канцлера Бестужева, нашого радника, розумаку незвичайного!

– Але ж панночко моя, вони ж один одного терпiти не можуть, як же так?! – знiяковiв фаворит.

– От у тiм-то й рiч, Олесеньку, у тiм-то й рiч! Нехай тiльки Бестужев спробуе вiдмовитися!..

І государиня прищулилася, немовби прицiлюючись у невидиму iншим людям мiшень.


* * *

Уже третю годину поспiль iмператриця розмовляла iз Сен-Жерменом. Граф уже переказав усi заморськi плiтки, що ходили при французькому дворi, i найсвiжiшi анекдоти про англiйський двiр. Обговорили також сувору петербурзьку зиму й останнi архiтектурнi нововведення «Пiвнiчноi Пальмiри». Сен-Жермен люб'язно пiднiс у дарунок Єлизаветi Петрiвнi флакон з одним iз дивовижних притирань, виготовлених за його особистим надсекретним рецептом – побалакали про лiкарськi засоби й iншi медичнi премудрощi, здатнi полегшити тлiнне людське iснування.

Нарештi, помiтивши в перснi iмператрицi трiснутий смарагд, граф запропонував вiдновити камiнь i, вклонившись, прийняв вiд государинi «хвору» коштовнiсть. При цьому сказав немовби мiж iншим:

– А знаете, матiнко, от побував я нещодавно при дворi Фрiдрiха Прусського, то там усi тiльки й говорять, що про майбутне одруження вашого племiнника Петра Федоровича: мовляв, недарма збираете ви портрети принцес… До речi, ваш чарiвний портрет, весь у перлах i дiамантах, я теж бачив.

– Це який же? – здивувалася государиня.

– Та той, що ви вислали принцесi Йоганнi-Єлизаветi Голштин-Готторпськiй!

– Ах, цей! Що ви, люб'язний графе, це ж дрiбничка, а не портрет.

– Не скажiть, не скажiть… Ви на ньому прекраснi й величнi. Хоча в життi, безсумнiвно, набагато бiльш чарiвнi.

– Ах, що ви таке говорите! – вона мило зашарiлася, немов молоденька дiвиця пiд час сватання.

– Особливо зараз, Ваша Імператорська Величнiсть!

– Дякую вам, графе, ви як завжди спостережливi й галантнi… Але що ж iще говорять там, при дворi Фрiдрiха?

– Говорять, що його сестра Ульрiка обрана вами в нареченi Петровi Федоровичу.

Ледь помiтна тiнь лягла на обличчя iмператрицi. Миттю вловивши змiну настрою монархинi, Сен-Жермен блискавично перелаштувався:

– Тут я й прикинув по розташуванню планет, що наречена для Петра Федоровича повинна бути з пруссько-литовських князiвств! Що ж до Ульрiки, то взаемне розташування Марса й Венери в ii гороскопi говорить про те, що шлюб з Петром Федоровичем вiдбутися не може iз причин, пов'язаних з рiшенням Вашоi Імператорськоi Величностi.

– Будьте люб'язнi, графе, пояснiть вашi натяки, – як i ранiше не надто люб'язно мовила Єлизавета Петрiвна.

– Це не натяки, матiнко, це наука астрологiя! Зiрки говорять, що сама Ульрiка зовсiм не проти вийти замiж за Петра Федоровича, та тiльки Ваша Імператорська Величнiсть цього не бажають…

– Зiрки говорять?

– Зiрки, матiнко, зiрки!

– А чи не людськi язики, часом, розпустилися?.. – тихо мовила государиня, пильно вдивляючись у непроникне обличчя Сен-Жермена.

– Ваша Імператорська Величнiсть!.. – граф ледь помiтно сiпнув лiвою бровою, що мало виражати обурення, ледь стримуване в присутностi вiнценосноi особи.

– Ну, добре, припустимо, i справдi зiрки, – пом'якшала iмператриця.

– Але хто ж тодi ваша обраниця, матiнко?

– А от це я б хотiла почути саме вiд вас, графе!

– Вiд мене?

– Вiд вас, вiд вас! – кивнула Єлизавета Петрiвна. – Рiч у тiм, що про Ульрiку я розмiрковувала буквально в останнi днi, ви ж, судячи з ваших слiв, задумалися про це, ще перебуваючи в Пруссii. Тобто, набагато ранiше, нiж я сама про це подумала. Ви справжнiй ясновидець, люб'язний графе!

Сен-Жермен мовчки вклонився.

– Отож я б i хотiла довiдатися, що зiрки розповiли вам про наречену iз пруссько-литовських князiвств. Кого там можна вiдшукати? І де?

Сен-Жермен послав государинi пильний погляд i заговорив обережно, зважуючи кожне слово:

– Зiрки розповiли, що е в тих землях наречена досить знатна. Як з боку батька, так i з боку матерi в неi в родоводi геть принци та принцеси! І шлюб цей вiдбудеться, а рiшення про наречену ви прийняли ще сiм мiсяцiв тому.

– Що ви таке говорите, графе?! – здивувалася Єлизавета Петрiвна.

– Два мiсяцi тому ви одержали ii портрет, – незворушно продовжив Сен-Жермен. – Щоправда, мiнiатюра була вiдкладена, тому що принцеса здалася вам недостатньо гарною. Але повiрте, Ваша Імператорська Величнiсть, у життi вона набагато гарнiша, нiж на мiнiатюрi! І найголовнiше…

Граф нахилився ближче до государинi й змовницьким тоном мовив:

– І найголовнiше, що попри безлiч перешкод, якi виникатимуть у життi вашоi невiстки, ii первiстком однаково стане хлопчик, що й успадкуе росiйський престол! Зiрки стверджують, що краще даноi претендентки з високою мiсiею продовження династii Романових не впораеться нiхто.

Вкрай заiнтригована Єлизавета Петрiвна не могла бiльше стримуватися, тож спитала:

– Хто ця загадкова наречена? Благаю, графе, скажiть!

Сен-Жермен смиренно опустив очi.

– Государиня, це ви ii вибрали, не я. Портрет нареченоi лежить на самому краечку столу. Багато обставин говорить проти неi, однак зроблений вами вибiр виправданий вищими силами! Що б ви не робили, рiшення буде на користь цiеi претендентки, i сама доля на ii боцi.

Імператриця була в повному розпачi. Хто ж вона, ця загадкова принцеса – та до того ж настiльки родовита?!

Єлизавета Петрiвна подзвонила, на порозi миттю з'явилася фрейлiна.

– От що, миленька, пiди-но до Малого кабiнету i принеси звiдти портрет, що лежить там на самому краечку столу.

– Праворуч чи лiворуч? Угорi чи знизу, Ваша Імператорська Величнiсть?

Єлизавета Петрiвна мовчки подивилась на Сен-Жермена.

– Праворуч зверху, – уточнив граф.

– Ти чула? Праворуч зверху. Неси негайно!

Фрейлiна зробила кнiксен i вийшла. Настала напружена пауза, пiд час якоi iмператриця й граф завмерли в очiкуваннi.

Нарештi в коридорi знову зацокотiли пiдбори: повернулася фрейлiна, що принесла портрет Софii-Фредерiки-Августи Анхальт-Цербстськоi. Портрет був явно не з кращих, у бiднiй оправi без усiляких прикрас, до того ж вiдправили його в напiвсирому виглядi, тому зображення принцеси було геть спотворене.

– Це той самий портрет? – про всяк випадок перепитала государиня у фрейлiни.

– Той самий, Ваша Імператорська Величнiсть.

– Той, що лежав?..

– Праворуч зверху, як ви й попросили.

Сказати, що iмператриця була вражена – це не сказати нiчого. Вона й подумати не могла, що в зазначеному Сен-Жерменом мiсцi перебував портрет дочки Йоганни-Єлизавети Голштин-Готторпськоi! На що це все схоже?! Що за комедiя?! Хiба ж можна серйозно розглядати кандидатуру Софii-Фредерiки-Августи Анхальт-Цербстськоi як претендентки на роль Великоi княгинi?..

Це ж якесь суцiльне непорозумiння! Єлизавета Петрiвна одержала вiтання вiд принцеси Голштин-Готторпськоi з нагоди сходження на росiйський престол, у вiдповiдь надiслала короткого листа зi словами подяки. Однак цього здалося замало, й государиня вiдправила на пам'ять Йоганнi-Єлизаветi, сестрi свого передчасно померлого й довго оплакуваного нареченого, власний портрет у перлах i дiамантах. У вiдповiдь же одержала оцей самий портретик дочки Йоганни-Єлизавети – Софii-Фредерiки-Августи Анхальт-Цербстськоi. І негайно вiдклала мiнiатюру вбiк, оскiльки не мала намiру всерйоз розглядати цю кандидатуру…

Непорозумiння, суцiльне непорозумiння!

– Отакоi… – промимрила Єлизавета Петрiвна.

– А що, хiба Софiя-Фредерiка-Августа – це поганий вибiр? У рiднi геть принци й принцеси. До того ж iз пруссько-литовських князiвств, як i напророкували зiрки.

– Але ж Христиан-Август Анхальт-Цербстський зi своею Йоганною-Єлизаветою Голштин-Готторпською бiднi як церковнi мишi!!!

– Зате ви казково багатi, – парирував Сен-Жермен.

– Подейкують, Софiя-Фредерiка-Августа зухвала й нестримана…

– Та й у Петра Федоровича характер не цукровий…

– Вона до того ж вiри чи то католицькоi, чи лютеранськоi…

– Набагато важливiше, що вона розумна й цiлеспрямована. А вiру принцеса змiнить, якщо виникне необхiднiсть. Ви, матiнко, перед нею тiльки мету поставте й результатiв чекайте. От скажiть, яка у вас мета?

– Ну, мета… Що вам до мети, графе?

– Наскiльки я розумiю, Петровi Федоровичу потрiбна дружина, що народила б спадкоемця росiйського престолу. Спадкоемця чоловiчоi статi й царськоi кровi – так?

– Вiрно, графе, цiлком правильно.

– Ну от, мета е! Не впораеться iз цим Софiя-Фреде-рiка-Августа? Що ж, вiдiшлете ii з ганьбою назад, i нiхто вам на це нiчого заперечити не насмiлиться! А захоче залишитися – то дiвчина досить розумна й зробить усе, щоб сподобатися й чоловiковi своему Петровi Федоровичу, i Вашiй Імператорськiй Величностi!

Імператриця замислилася над почутим, а граф лише посмiхнувся:

– Насправдi, матiнко, ще до нинiшньоi розмови ви все це найретельнiшим чином зважили – тiльки несвiдомо. А усвiдомили от прямо зараз. А якби не усвiдомлювали, то просто прибрали б портрет Софii-Фредерiки-Августи, тим би все й завершилося.

Єлизавета Петрiвна вкотре вразилася вмiнню Сен-Жермена читати в чужих душах, однак вголос мовила наступне:

– Ви, графе, вiдмiнний шахрай, але надзвичайно приемний спiврозмовник. На сьогоднi прощавайте, – вона пiднялася, пiдвiвся й граф. – Отже, аудiенцiю закiнчено, з вами говорити приемно, однак я стомилася й маю потребу вiдпочити. Ви менi дуже допомогли розiбратися в собi… i в iнших важливих речах, але!..

Імператриця помовчала й запитала:

– До речi, графе, буваючи в наших землях, ви колись брали участь у полюваннi на вовкiв?

– Нi, Ваша Імператорська Величнiсть, я жодного разу не мав честi брати участь у подiбнiй розвазi.

– Що ж, доведеться виправити настiльки прикру помилку: за тиждень я накажу влаштувати зимовi лови цих хижакiв – тодi побачите, як ми розважаемося. На той час, сподiваюся, ви зумiете вилiкувати смарагд у моему перснi. Отодi й почуете мою думку щодо можливостi одруження Петра Федоровича й Софii-Фредерiки-Августи Анхальт-Цербстськой. Ви мене зрозумiли?

Сен-Жермен мовчки вклонився.


* * *

Як i було обiцяно, через тиждень граф узяв участь у зимовому полюваннi на вовкiв, по завершеннi якого Тi Імператорська Величнiсть повiдомила свое рiшення: ясновидцевi належить негайно вiдправитися в европейський вояж: з метою пошуку нареченоi для Великого князя Петра Федоровича, звернувши особливу увагу на пруссько-литовськi князiвства (на якi настiльки переконливо вказали зiрки).





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/pustocvit/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Облиште надiю тi, хто входять сюди»: напис над воротами Пекла в «Божественнiй комедii» Данте Алiг'ерi.




2


Вiдновлена (з новим клинком), ця шпага стане колись фамiльною релiквiею роду Розумовських.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения