Читать онлайн книгу "Фауст"

Фауст
Johann Wolfgang Goethe


Фауст» – безсмертна трагедiя генiального нiмецького поета Йоганна Вольфганга фон Гете, що стала одним iз шедеврiв свiтовоi лiтератури.

«Фауст» був створений на основi середньовiчних нiмецьких сказань. Але пiд пером Гете маг i чаклун Йоганн Фауст перетворився на вченого, втомленого вiд безплiдностi власного життя i томлiння духу. Щоб знайти сенс i цiннiсть людського iснування, вiн вирiшуеть укласти угоду з пiдступним посланцем пекла.

Генiальне творiння, присвячене пiзнанню життя, творчоi силi людського духу, протистояння Бога i сатани, Гете створював протягом усього свого життя.





Йоганн Вольфганг Гете

ФАУСТ










ПРИСВЯТА[1 - Написана 1797 р., коли Гете пiсля багаторiчноi перерви знову вернувся до роботи над «Фаустом». Присвята звернена не стiльки до читача, скiльки до призабутих образiв трагедii, «туманних постатей», що являлись поетовi ще в днi юностi i нинi знов оволодiвають його уявою, вимагаючи собi втiлення. (Тут i далi прим. М. Лукаша, 1968 р.)]


Знов близитесь ви, постатi туманнi,
Що вже менi з'являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тiй оманi
Моi чуття прихильно пiддались?
Ви ринете! Пануйте ж, нестриманнi,
Коли вже ви так владно пiднялись;
Моя душа бентежно молодiе,
Коли вiд вас чудовний дух повiе.

Ви принесли веселих днiв картини
І образiв, навiки любих, рiй;
І першого кохання й дружби тiнi;
Встають, немов у казцi прастарiй.
Згадалися життя зигзаги звиннi,
Минулий жаль, i втрати бiль гiркий,
І ймення тих, що iх зрадлива доля
В цвiту стяла, мов квiти серед поля…

Пiсень моiх не чують нiжнi душi,
Що слухали пiснi юнацьких днiв[2 - Пiсень моiх не чують нiжнi душi, / Що слухали пiснi юнацьких днiв… – З поетових друзiв, що слухали першi сцени «Фауста», однi на цей час уже померли (сестра Корнелiя, письменники Мерк, Ленц), iншi жили далеко вiд Гете або вiдцурались його (письменники Клопшток, Клiнгер, Гердер, фiлософ-iдеалiст Якобi).] ;
Розвiялись бесiди нашi дружi,
Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.
Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,
Та iх хвала не радуе чуттiв;
А тi, що iх, мов рiднi, привiтають,
Розкиданi, десь по свiтах блукають.

І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишнiй спiв мiй, майже занiмiлий,
Лунае знов, мов арфа чарiвна;
Я стрепенувсь, i сльози забринiли,
І серце враз вiдтало аж до дна…
Теперiшне здалека ледве мрiе,
А що пройшло – iзнов живе i дiе.




ПРОЛОГ У ТЕАТРІ[3 - Написаний теж 1797 р. не без впливу драми стародавньо-iндуського поета Калiдаси «Сакунтала». Разом з тим у «Пролозi» знайшов вiдображення досвiд Гете як театрального директора, а також його погляди на мистецтво взагалi. В цей час Гете вважав, що справжнiй художнiй твiр виникае як рiвнодiйна трьох сил: генiя (поет), мистецтва як умiння (комiк) i мистецтва як ремесла (директор). Фiгура комiка дечим натякае на образ Мефiстофеля, поет багато в чому нагадуе Фауста.]


Д и р е к т о р   театру, п о е т   i   к о м i к.



Д и р е к т о р

Обидва ви не раз менi
В пригодi стали в хвилю скрути;
Скажiть, яким повинен бути
Театр у нашiй сторонi?
Бажаю я завжди юрбi годити:
Вона живе, дае й другому жить.
Стовпи стоять, помiст iз дощок збитий,
І всяк туди, на свято мов, спiшить.
Сидять усi вже, звiвши вгору брови,
До подиву i захвату готовi.
Я знаю, як сподобатися всiм,
А все ж чомусь сьогоднi страшнувато;
Хоч путне щось незвично бачить iм,
Але вони читали страх багато.
Як змайструвать виставу нам таку —
Нову, й живу, i людям до смаку?
Люблю, коли у нас пiд балаганом
Гучна юрба хвилюе ураганом
І тиснеться до цих дверей вузьких,
Мов у переймах болiсно-тяжких.
Ще в бiлий день, ще о четвертiй
До каси товпляться дiстать квиток
І ладнi битися за нього до пiвсмертi,
Мов це – в голодний рiк насущника шматок.
Лише поет зробить це диво здiбний;
О друже мiй, тут твiй талант потрiбний!



П о е т

Не говори про натовп той нiкчемний;
Його дiла високий дух гнiтуть,
Затьмарюють, як морок ночi темний,
Затягують у вир, у каламуть.
Веди мене в небесний свiт таемний,
Де радощi поетовi цвiтуть.
Лиш там любов i дружба нас чекають,
Божественнi чуття в серцях плекають.

Що в глибинi грудей у нас постало,
Що, тремтячи, зiрвалось на уста,
Невдало раз, а iнший раз i вдало, —
Поглине все хвилина зла й пуста;
А що рок? у серцi визрiвало,
В довершене творiння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в вiках загину.



К о м i к

А що менi з потомних тих вiкiв?
Коли б i я про них лиш говорив,
То хто б сучасникiв розважив?
А iм потрiбен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспiльствi вiн заважив.
Хто зацiкавить публiку зумiв,
Того вона не кине цiнувати;
Що бiльше буде слухачiв,
То легше iх опанувати!
Отож зробiть нам п'есу до пуття
І виведiть фантазiю i волю,
Кохання й розум, пристрасть i чуття,
Та й дуростi якусь там дайте ролю.



Д и р е к т о р

А головне, як бiльш перипетiй!
Бо глядачi цiкавi до подiй;
Як бiльше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —
І ви попали вже в число вiдомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою пiдкорите ви масу,
Для себе в нiй всяк найде штучку ласу;
Де всього е, там кожен вiзьме щось,
Й видовище до серця всiм прийшлось.
Даеш нам твiр – давай в шматках, на милiсть,
Таке рагу нам вигiднiш, як цiлiсть,
Бо легко зготувать i зручно подавать.
Нащо тобi здалась довершена умiлiсть?
Хоч що дай публiцi – на шмаття буде рвать…



П о е т

Ганебне ремесло ганебним буде скрiзь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нiкчемних партачiв звеличить.



Д и р е к т о р

Такий докiр менi не заболить:
Хто дума путне щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'якi дрова колоти;
Для кого пишете? Глядiть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгiрший вiн завжди) —
Газет усяких начитавшись.
До нас збiгаються, немов на маскарад,
Побачити цiкаве кожен рад!
Тут дами напоказ з'являються ошатнi;
Це теж артистки, лиш безплатнi.
Ви дивитесь з поезii висот,
І всi поклонники вам любi;
Погляньте ж ближче на народ:
Однi холоднi, другi грубi.
Той по виставi йде у карти грать,
Той зночувати нiч в обiймах у повii;
Чи ж варт для них бентежить мрii
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишiть,
все бiльш i бiльш пишiть, —
І зразу шлях до успiху вiдкритий, —
Людей аби iз плигу збити,
Бо трудно iх задовольнить…
Що з вами? З радощiв? Чи що болить?



П о е т

Іди шукай деiнде наймитiв!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свiй вищий дар – i пориви, i мрii
Природою натхненого творця!
Чим вiн чаруе всi серця?
Чим вiн скоряе всi стихii?
Це та гармонiя, що лине iз грудей
І обiйма весь свiт – природу i людей.
Коли природа свiй починок вiчний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всiх створiннiв гурт негармонiйний
Рiзноголосячи гуде, —
Хто вносить лад усюди живодайний,
Вливае ритм у кожен рух i звук?
Хто всi тi голоси в хорал еднае зграйний,
В акордiв голосних врочистий перегук?
Хто каже бурi в пристрастi ревiти,
Зорi вечiрнiй в роздумi сiять?
Хто може всi веснянi пишнi квiти
До нiг коханоi прослать?
Хто лавровi листки сплiта в вiнок,
Щоб увiнчати почестю героiв?
Хто олiмпiйцям захист i зв'язок?
Поет, людськоi сили прояв.



К о м i к

Явiть же нам ту силу сповна,
Хай творчiсть так у вас iде,
Немов пригода та любовна.
Бувае, двох десь випадок зведе,
А там пiшли побачення й розмови,
Щасливi сни й пробудження раптовi,
Надii хмiль i гiркота оман, —
І так незчуешся, як вродиться роман!
Таку i ви нам п'есу дайте,
В життя людське чим глибше заглядайте!
Всi так живуть, а бачать так не всi,
Тож покажiть життя у всiй красi.
Картини барвнi, свiтло тьмяне
Та iскра правди в млi омани —
І наварили ви пиття,
Що людям скрашуе життя.
І йде сюди замрiяне юнацтво,
Йому ваш твiр – чудесне вiдкриття,
І йдуть сюди вразливi на чуття,
Для них ця гра – переживань багатство.
І кожен тут знаходить щось свое
І бачить те, що в нього в серцi е.
Ще здатнi всi вони i до плачу й до смiху,
Шанують пориви, iз блиску мають втiху…
Хто всього знав, тому попробуй догоди!
Хто починае жить – подякуе завжди.



П о е т

Верни ж менi той час блаженний,
Коли я жити починав,
Коли пiсень потiк натхненний
З джерел незглибних виринав;
Коли в туман був свiт повитий
І чар закритий в пуп'янки,
Коли барвистi i п'янкi
В лугах веселих рвав я квiти…
Я бiдний був – i все я мав,
І правду й вигадку кохав…
Верни ж тi пориви чудовi,
І серця жаль, i щастя сни,
І мiць ненавистi й любовi —
Минулу молодiсть верни!



К о м i к

Та молодiсть потрiбна лиш,
Як ворог у бою натисне,
Як дiвчина, усiх милiш,
Тобi сама на шию звисне,
Як вабить здалеку вiнок
Тебе добiгти ген до цiлi,
Як на умi тобi танок
І пиятика ночi цiлi, —
А струни лiри золотi
Рукою вправною торкати,
Назустрiч обранiй метi
Стежками звинними блукати, —
Це вам, старим, i Бог велiв,
І цьому тiльки маемо радiть ми,
Бо старiсть з нас не робить малюкiв,
Вона лиш застае нас дiтьми.



Д и р е к т о р

Покиньте спори й аргументи,
Лишiть докори й комплiменти, —
За них нiчого не купить;
До дiла треба приступить.
Натхнення, настрiй – то бридня все,
Смiлiшi будьте, iх не ждiть.
Коли поетом ти назвався,
Умiй натхненням володiть!
Варiть же швидше, друже милий,
Крiпкий напiй, що ми ждемо;
Чого сьогоднi не зробили,
Те завтра не прийде само!
Отож i дня дарма не гайте,
Як тiльки е можливiсть десь,
За коси враз ii хапайте
І вже iз рук не випускайте,
Поки свого не доб'етесь.
Адже яких лише дивацiй
Не бачив наш нiмецький кiн!
Тож не шкодуйте нi машин,
Нi чудернацьких декорацiй.
Не бракуватиме зiрок.
І сонця, й мiсяця, i неба,
Дамо й води, й вогню, як треба,
І скель, i звiрiв, i пташок!
Так розмiркуйте ж все дотепно,
На сценi всесвiт умiстiть
І швидко й бережно пройдiть
Із неба через землю в пекло[4 - …Із неба через землю в пекло. – Маеться на увазi не шлях Фауста згiдно з вiдомою середньовiчною легендою, а широта задуму трагедii.].




ПРОЛОГ НА НЕБІ[5 - Написано близько 1800 р. Як указував сам Гете, цей пролог навiяний аналогiчною сценою в бiблiйнiй книзi Іова, де диявол спокушае людину з божоi волi. Ім’я Мефiстофеля запозичене з народноi легенди; етимологiя його неясна. Пропонувались тлумачення: мефiзтофель (евр.) – руiнник-брехун; ме-фаусто-фiлес (грецьк.) – не Фауста друг, тощо.]


Г о с п о д ь,   а р х а н г е л и, згодом М е ф i с т о ф е л ь.



Р а ф а i л

Могутнiм громом сонце грае
В гучному хорi братнiх сфер[6 - Могутнiм громом сонце грае / В гучному хорi братнiх сфер… – Поняття гармонii сфер запозичено з учення пiфагорiйцiв, згiдно з яким число, як суть буття, лежить в основi як музики, так i всiеi свiтобудови. Пор. першу дiю другоi частини трагедii, де громохкий гомiн вiстуе схiд сонця.]
І путь накреслену верстае
Од первовiку й дотепер.
Цих незбагненних див видiння
Сповняе силою серця,
І, як у перший день творiння,
Величнi всi дiла Творця.



Г а в р и i л

Земля iз швидкiстю страшною.
В просторi крутиться-лiта,
І райське свiтло дня чергою
Змiняе ночi темнота.
Хвилюе море неозоре
І шумом скелi покрива,
Та сфер стремлiння вiчно-скоре
І гори, й море порива.



М и х а i л

Бурхають бурi навзаводи,
Шумлять нестримано кругом
І огортають твердь i води
Таемно-грiзним ланцюгом.
Блискоче з хмар руiнний пломiнь,
Громам осяюючи путь,
Та всеблагоi ласки промiнь
Приборкуе стихii лють.



В с i   т р о е

Цих незбагненних див видiння
Сповняе силою серця:
І, як у перший день творiння,
Прекраснi всi дiла Творця.



М е ф i с т о ф е л ь

О Господи, ти знов мiж нас явивсь,
Питаеш, як iдуть у кого справи;
Мiж челяддю i я тут опинивсь,
Бо ж завше був до мене ти ласкавий.
Не вмiю я так комплiментiв править,
Як ангели, удатнi на язик,
Вiд пафосу мого ти б засмiявся навiть,
Коли б ти був од смiху не одвик.
Сонця й свiти залишу я в спокоi —
Я свiдок лиш мiзерности людськоi.
Смiшний божок землi не змiниться нiяк, —
Як спервовiку був, так i тепер дивак.
Погано вiн живе! Не треба
Було б йому давать i крихти свiтла з неба.
Тим розумом владае вiн,
Щоб жити, як тварина iз тварин.
Та вiн же чисто коник той цибатий
(Пробачте порiвняння це менi):
Не пiдлетить, а вмiе лиш стрибати
Та знай сюрчить в травi своi пiснi.
Та у травi iще б якось жилося,
Так нi, притьмом в болото суне носа.



Г о с п о д ь

І вiчно скаржишся менi ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля нiколи не змогла б?



М е ф i с т о ф е л ь

Нi, Господи! На нiй одне лихе твориться:
Так люди мучаться, що жаль на них дивиться, —
Вже проти них i запал мiй ослаб.



Г о с п о д ь

Ти знаеш Фауста?



М е ф i с т о ф е л ь

Вiн доктор?



Г о с п о д ь

Вiн мiй раб!



М е ф i с т о ф е л ь

Та раб то раб, а служить по-якому?
І iсть, i п'е вiн щось не по-земному.
Його думки, на безум хворi,
Ширяють десь в непевнiй далинi.
То з неба б вiн зiрвав найкращi зорi,
То пив би вiн всi радощi земнi;
Та нi земля, нi далi неозорi
Не вдовольнять тiеi маячнi.



Г о с п о д ь

Вiн поки що у мороцi блукае,
Та я вкажу йому до правди вхiд,
Бо знае садiвник, як деревце плекае,
Який вiд нього буде цвiт i плiд.



М е ф i с т о ф е л ь

Та вiн не ваш, я ладен закладатись!
Дозвольте лиш за нього взятись,
І пiде вiн за мною вслiд.



Г о с п о д ь

Я згоден, спробуй його злудить,
Поки живе вiн на землi;
Хто йде вперед, той завше блудить.



М е ф i с т о ф е л ь

Спасибi вам; з мерцями справи злi,
Я не люблю тii мороки;
Менi за них милiш здоровi, повнi щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кiт живих мишей.



Г о с п о д ь

Що ж, спробуй вiдiрвати духа
Вiд його першоджерела
І, якщо вiн тебе послуха,
Зведи його на стежку зла.
Знай, сам ти осоромишся натомiсть:
В душi, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свiдомiсть.



М е ф i с т о ф е л ь

Свiдомiсть швидко завмира!
Я знаю, в мене певна гра.
А вже коли свого доб'юся,
То матиму утiху немалу:
Нехай тодi плазуе у пилу,
Як та змiя, моя тiтуся[7 - …Нехай тодi плазуе у пилу, / Як та змiя, моя тiтуся. – Згiдно з бiблiйним мiфом, диявол спокусив Єву й Адама в образi змii, за що Бог прирiк iй «плазувати на животi i iсти землю до кiнця вiку».].



Г о с п о д ь

Приходь сюди безпечно завше,
На ваш-бо рiд не маю ворожди;
А з духiв заперечення, лукавче,
Ти був менi найстерпнiший завжди.
Людина не всякчас дiяльностi радiе,
Понад усе кохае супокiй;
Потрiбен iй супутник ворушкий,
Щоб бiсом грав i збуджував до дii.
А ви, справдешнi дiти Божi,
Любуйте на дива творiння гожi!
Нехай живий i вiчно-творчий дух
Лле скрiзь любови свiтло животворне
І явищ бiг, речей минущих рух
Хай думкою безсмертною огорне.



Небо закриваеться, архангели розходяться.



М е ф i с т о ф е л ь

До чого ж гарний дiдуган!
З ним iнколи зустрiтися приемно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!




ЧАСТИНА ПЕРША





Дiя перша



НІЧ[8 - Сцена складаеться з двох частин, написаних у рiзний час: перший монолог, викликання духа i дiалог з Вагнером написано в 1774–1775 рр., решта – в 1797–1801 рр.]



Вузька кiмната з високим Готичним склепiнням. Ф а у с т  сидить неспокiйно в крiслi бiля столу.



Ф а у с т

У фiлософiю я вник,
До краю всiх наук дiйшов —
Уже я й лiкар, i правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну i до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так i лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять рокiв навмання
Туди й сюди, навкрив-навкiс
Воджу я учнiв своiх за нiс, —
А серце краеться в самого:
Не можем знати ми нiчого!
Хоч я й розумнiший, як бевзнi тi всякi,
Ученi, магiстри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла смiюся, чортiв не боюся, —
Зате нiяких радощiв не маю,
Не вiрю я, що я щось знаю,
Не вмiю я людей навчати,
Не вмiю iх на добре напучати…
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкрие духiв мiць
Менi одвiчних таемниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І свiту внутрiшнiй зв'язок,
Щоб я пiзнав основ основу,
А не кидав слова-полову…

О повний мiсяцю ясний,
Мiй друже тихий i сумний!
Коли б востанне з висоти
Моi страждання бачив ти
За цим столом чувань нiчних,
Мiж цих пергаментiв i книг!
Коли б я мiг блукать мiж гiр,
В твоiм промiннi нiжить зiр,
Серед печер звиватись духом,
В твоiй iмлi снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоiй росi цiлющiй змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмi-норi?
О мури проклятi сирi!
У цих мальованих шибках
Небесний свiт – i той зачах![9 - У цих мальованих шибках / Небесний свiт – i той зачах! – В готичних будiвлях часто застосовувались кольоровi шибки.]
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить iх черва,
Їх пилюга густа вкрива,
І кiпоть осiда на них;
Уздовж полиць з давнезних лiт —
Реторти, слоiки, склянки,
Начиння, приладiв рядки —
І це в тебе свiт! І це зветься свiт!
І ти питаеш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвiдана нудьга
Труiть всi радощi йому?
Замiсть живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе – тлiнь, i цвiль,
І жах потворних кiстякiв.
Тiкай! На волю, на простiр!
Вiзьми цю книгу чарiвну;
Цей Нострадамiв вiщий твiр
Тобi вiдкрие таiну[10 - – Цей Нострадамiв вiщий твiр / Тобi вiдкрие таiну. – Нострадам (точнiше, Мiшель де Нотр Дам) – сучасник iсторичного Фауста, лейб-медик i астролог французького короля Карла IX, автор вiдомих пророцтв (1503–1556).].
Спiзнаеш ти шляхи свiтил,
Збагнеш природи вiчний рух,
І в душу вступить повiнь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знакiв змiст живий;
Ви, духи, тут в'етесь кругом,
Озвiться ж ви на голос мiй!



(Розкривае книгу i бачить знак макрокосму)[11 - Розкривае книгу i бачить знак макрокосму. – Згiдно з мiстично-кабалiстичним «ученням» iснуе три свiти: елементарний (стихiйний, матерiальний), небесний i наднебесний (духовий), що разом становлять великий свiт – макрокосмос. Все, що е в однiм iз тих свiтiв, мае аналоги в двох iнших, i всi три свiти в постiйнiй взаемодii, яку Гете виразив тут у дусi давнiх магiв образами духiв, що «в льотi стрiчнiм мiняють кiнви золотi». Знак макрокосму – шестикутна зiрка.] .



Яким блаженством всi моi чуття,
Уся моя iстота пойнялася,
Немов по жилах полумiнь життя
І невмируща юнiсть розлилася…
Чи то ж не Бог цi знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втiшають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощi всесильнi виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвiтлiв!
І враз мое духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слiв:
«В свiт духiв можна прозирнути[12 - Тепер вбагнув я сенс премудрих слiв: / «В свiт духiв можна прозирнути…» – Перевiршована цитата iз Сведенборга, шведського натуралiста й мiстика (1688–1772), «вчення» якого було дуже популярне наприкiнцi XVIII ст. Згiдно з цим «ученням», потойбiчний свiт складаеться з об’еднань духiв, якi населяють рiзнi стихii; духовидцi можуть спiлкуватися з духами лише певноi доступноi для них сфери, i то при умовi досягнення ними вищоi мiри моральноi досконалостi. Гете як учений неодноразово виступав проти спiритизму Сведенборга, але у «Фаустi» вiн у рядi мiсць використовуе деякi його положення як поетичнi образи для змалювання т. зв. «потойбiчного свiту».],
Та ум i серце млявi вкрай:
Встань, учню, i земнii груди
В ранковiм сяевi скупай!»



(Розглядае знак).



Як все тут дiе в колi вiчнiм,
У многоликiй красотi,
Як сили горнi в льотi стрiчнiм
Мiняють кiнви золотi!
На благовiсних крилах мають,
Споруду всесвiту проймають
У гармонiйнiй повнотi!
Яка картина! Ах! Картина лиш…
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею свiт ти поiш,
І небо, й землю – все живиш?
Невже ж ти болю в серцi не загоiш,
Жаги палкоi в нiм не заспокоiш?



(Перегортае нетерпляче книжку й натрапляе на знак Духа Землi).



Цей знак на мене мае iнший вплив!
Ти, Дух Землi, менi рiднiший,
Я став вiдразу мов сильнiший,
Мов хмiль вина мене сп'янив;
І я ладен пiрнути в свiту море,
Знести земнi i радощi, i горе;
Нi грiм мене, нi хвиль виття суворе,
Нi згуби страх, нi буря не поборе!
Нахмарило кругом —
І мiсяць заховавсь,
І лампа згасла!
В iмлi встае над головою
Червона заграва…
Холодний жах згори вiйнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув…
Одкрийсь менi!
Твiй повiв серце стрепенув
І владно тягне…
Усе ество до тебе прагне!
Тобi вiддав навiк я серце й душу,
Нехай i вмру – тебе побачить мушу!



(Бере книгу i промовляе таемничi заклинання. Займаеться червона заграва, в полум'i з'являеться Дух).



Д у х

Хто зве мене?



Ф а у с т

(аж вiдсахнувся)

Лице страшне!



Д у х

Ти притягнув мене так владно,
З моеi сфери пивши жадно,
І ось…



Ф а у с т

Жахаеш ти мене!



Д у х

Благав ти ревно i незмiнно
Побачити вид мiй, почути мою рiч;
Вразив мене вiдчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дiвсь душi порив?
Де велет смiливий, що свiт в собi створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нiм
Із духами у всьому стати рiвним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав i сподiвавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Вiдразу знiтився ти жалко,
Гробак нiкчемний, боязкий!



Ф а у с т

Нi, я знесу вогонь чарiвний!
Це я, це Фауст, тобi я рiвний!



Д у х

В життя потоках, у морi дiй
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрiзь!
Народження й смерть —
Океан i твердь,
Ткання мiнливе,
Життя бурхливе[13 - …Ткання мiнливе, / Життя бурхливе… – У Гете часто зустрiчаеться образ природи як велетенського ткацького верстата. Нiмецьке слово weben (ткати) може значити також «снувати», «ширяти»; Гете вживае його на означення всякого стихiйного ритмiчного руху.], —
Я тчу на грiмкому верстатi час?
Богам на одiння живую красу.



Ф а у с т

По всьому свiту ти снуеш,
Дiяльний дух, як я близький до тебе!



Д у х

Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!

(Щезае).



Ф а у с т

(Падае додолу).

Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!



Хтось стукае у дверi.



О смерть гiрка!
Це йде мiй помiчник[14 - О смерть гiрка! Це йде мiй помiчник… – Учень, асистент i воднораз служник професора (фамулюс), звичайно з числа студентiв.],
Докучливий сухий влазл?вець!
І щастя обернулось внiвець,
І привид вимрiяний зник!



Увiходить В а г н е р у шлафроцi, в нiчному ковпаку, з лампою в руцi. Фауст вiдвертаеться з нехiттю.



В а г н е р

Даруйте, ви декламували;
Це з грецькоi трагедii, мабуть?
Це вмiння мае значення чимале,
І я б хотiв його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодiя
Повчитись часом може в лицедiя.



Ф а у с т

Так, якщо й сам священик – лицедiй;
Немало е мiж них такого крою.



В а г н е р

Ох! Ми живем здебiльша самотою
І бачим свiт хiба у день святний,
Немов крiзь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – рiч нелегка.



Ф а у с т

Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире i буремне
Усi людськi серця зруша.
А ви?.. Сидiть та компонуйте
З чужих об'iдкiв розмазню,
Та в попiлець ретельно дуйте —
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то д?рнi й дiти
З вас подивують iнший раз;
Але шкода серцями володiти,
Коли немае серця в вас.



В а г н е р

Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нiм знаюся не дуже.



Ф а у с т

Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливi блазнi!
Як розум е в твоiх речах,
То будуть без окрас виразнi,
Бо для правдивих мудрецiв
Не треба вишуканих слiв.
Всi вашi фрази дутi, беззмiстовнi,
Цяцькованi, бундючно-пишномовнi, —
То вiтер лиш, що десь мiж верховiть
Сухим осiннiм листям шарудить.



В а г н е р

Ох, довгий лан знання,
А ми недовговiчнi!
Всi дослiди моi критичнi
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвiду набратись,
Щоб до самих джерел дiстатись!
А там, дивись, на пiвшляху
Спiткаеш нагло смерть лиху.



Ф а у с т

Пергаменом жаги не вгамувати,
Не в нiм свята, живуща течiя;
Повiк тобi на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.



В а г н е р

Пробачте, нам приемно завше
Побачить, дух часiв прослiдкувавши,
Якi колись думки у мудрецiв були
І як далеко ми тепер вперед пiшли.



Ф а у с т

Авжеж далеко, аж до зiр!
В часи минулi не сяга наш зiр:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часiв», —
В тiм лиш вiдбиток духу письмакiв,
По сутi, можем помiчать ми.
Та писанина – то якесь страхiття,
Поглянувши, свiт за очi б тiкав:
То – купа смiття, звалище лахмiття,
А в кращiм разi – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковiй драмi.



В а г н е р

А свiт? А людський ум i почуття?
Пiзнати iх усякий з нас бажае.



Ф а у с т

А що ж «пiзнати» означае?
Хто справжнiм iменем назве дитя?
Так, мало хто пiзнать хоч дещо змiг,
Та й тi провидцi, серцем необачнi,
Несли своi думки юрбi невдячнiй;
За те й палили, й розпинали iх…
Даруйте, друже, мабуть, час кiнчати,
Бо вже, дивiться, пiзня нiч.



В а г н е р

А я ладен i цiлу нiч не спати,
Аби вести iз вами вчену рiч.
Дозвольте й завтра, в великодне свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – i знаю вже багато,
Але хотiв би знати все.

(Виходить).



Ф а у с т

(сам)

Іще його не зрадила надiя;
Копаеться в гноiську, скарб шука,
А знайде часом черв'яка,
То, дурень, i тому радiе…
Як мiг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духiв рiй таемний?
Та дякую тобi я на цей раз,
Ти, син землi, над всiх нiкчем нiкчемний!
Ти з пут вiдчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видiння те було таке грiзне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у iстини свiчадо
І поринув у вiчне сяйво радо,
Земного збувшися ества;
Я був уже, мов свiтлий херувим,
Спроможний всю природу обiйняти,
У насолодi творчiй богувати;
За це зухвальство я дiждавсь одплати,
Упавши в прах пiд словом громовим…
Менi з тобою не дано зрiвнятись,
Мiй дух слабкий: вiн змiг тебе дiзватись,
А вдержати – снаги не стало в нiм.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихiдь.
Куди ж iти? Чого тiкати?
Чи вiдректись вiд давнiх мрiй?
Своiми вчинками ми ставимо завади
Собi в дорозi життьовiй!
На всi високi духу поривання
Матерiя лягае тягарем,
І, благ земних досягши обладання,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, i пориви натхненнi
Ми в суетi розгублюем буденнiй.

Фантазiя почне свiй смiлий льот,
Об вiчностi черкаючися гранi,
Та розмах той повужчае заранi
В мутному вирi часових незгод.
Вгнiздиться в серцi глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощi, захмарять супокiй,
Приймаючи щоразу вид новий:
То нiби дiм i двiр, то нiби жiнка й дiти,
Вода, вогонь, отрута, нiж;
Нема загрози – а дрижиш,
Нiчого не згубив – а мусиш щось жалiти…
Не рiвня я богам, i знаю, що це так;
Мабуть, проскнiю вiк, немов слiпий гробак,
Що вплаз живе i землю рие-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хiба ж не пил то, з безлiчi полиць
Злiтаючи, мiй мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрiбниць
Мене в цiм затхлiм свiтi душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
Пощо менi у сотнях книг читати,
Що рiд людський завжди i скрiзь страждав,
А хто-не-хто i щастя мiг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твiй мозок, як i мiй, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмi густiй,
До правди рвавсь, i потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубцi, колеса, кулi…
Бiля дверей б'ючись, я мав вас за ключi, —
Та ви менi замка не вiдiмкнули…
Бо, повна тайн i бiлим днем,
Природа не вiдслонить запинала,
І що вона тобi вiд духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом i важелем.

Ось iнструмент ще батькiвського вжитку,
До нього я нi разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармуе без пожитку,
Вiд каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Анiж тепер пiд ним, згинаючись, впрiвати!
Що вiд батькiв у спадок ти дiстав,
Тим користуйсь, щоб дiйсно посiдати.
Що без пожитку нам – то тягар зайвих справ,
А користь вся у тiм, що хвиля може дати.

Та що там iз кутка так вабить, ловить очi?
Чи в пляшечцi тiй криеться магнiт?
Яснiе любо так, мов в лiсi серед ночi
Промiння мiсячне, пробивши хащу вiт.
Привiт тобi, фiале мiй единий,
Утiлення умiлости людини,
Побожно я на стiл тебе здiйму.
Вмiстилище лагiдних струй дрiмотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слiд господарю свойму.
Дивлюсь на тебе – i страждання глухне,
Вiзьмусь за тебе – поривання вщухне,
Вгамуеться в душi бажань прибiй;
До нiг менi безкрае, свiтле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалинi засяе день новий.
Ось близиться вогненна колiсниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефiрний безмiр звиться
До вищих сфер, де чистий чин сiя.
Божиста розкiш, вiчне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, вiд земного сонця без вагання,
Без жалкування вiдвернись!..
Дерзни вступити самохiть до брами,
Якоi всяк уникнути б волiв;
Ти мусиш зараз довести дiлами,
Що честь людей – не менш, як мiць богiв;
Перед хмурн?м проваллям не дрижати,
Що в нiм фантазiя до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рiшучий мужности здобутись,
Хоч би й судилося в нiщо там обернутись.

Іди ж сюди, мiй кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляревi,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дiдiвських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли мiж них ти за столом кружляв.
Твiй штучний карб аж очi в себе брав:
Усi той карб у вiршах толкували,
А потiм враз свiй трунок випивали, —
Я не забув i досi тих забав…
Та не мiнятимусь з сусiдами тобою,
Не мудруватиму над хитрою рiзьбою,
Бо iншого пиття собi надбав.
В тобi ж темнiе сiк п'янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останнiй раз, самотнiй i печальний,
Вiтаю ранок я, що тайно засвiтав!



(Пiдносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спiв).



Х о р   а н г е л i в

Христос воскрес!
Мир вам, оплутанi
Згубними, лютими,
Грiшними путами,
Мир вам з небес!



Ф а у с т

Що то за гомiн, що за свiтлий дзвiн
Вiд уст вiдводить чашу ненадпиту?
То дзвонiв гук; чи не вiстуе вiн
День Великоднiй змученому свiту?
Ви, хори, почали уже той втiшний спiв,
Що в воскресiння нiч з уст ангелiв бринiв
Потвердженням Нового Заповiту?



Х о р   ж i н о к

Миром пашистим
Ми полили його,
Саваном чистим
Ми повили його;
В грiб положили
Тiло його святе…
Як же з могили
Зник ти, Христе?



Х о р   а н г е л i в

Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнii,
Серцем покiрнii,
В iспитах вiрнii, —
Ви спасетесь!



Ф а у с т

Небесна вiсть любовi й миру,
За чим прийшла в оселю сiру?
Лети туди, де е лагiднi почуття.
Я чую вiсть, але утратив вiру[15 - Я чую вiсть, але утратив вiру. – Фауста стримуе вiд самогубства не вiра, а спогади щасливого дитинства i передусiм почуття едностi з народом.].
А чудо – вiри вкохане дитя.
У сфери тi, звiдкiль той спiв лунае,
Менi заказано полiт;
Та рiдний був той дзвiн менi з малечих лiт,
І знов мене вiн до життя вертае.
Колись, було, в суботнiй тишинi
Небес цiлунок мариться менi,
І чудо чуеться у дзвонi, тайни повнiм,
І я горю в екстазi молитовнiм;
І йду, було, у поле, в лiс,
У тузi солодко-бентежнiй,
І розливаюсь морем слiз,
І свiт встае в менi безмежний!
Так згадую я час дитячих забавок
І щастя свят весни, свобiдне i безкрае,
І спогад любий цей мене вже не пускае
Зробить останнiй, грiзний крок.
Дзвенiть, бринiть, пiснi, яснi, як мрiя!
Сльоза бiжить… О земле, знову твiй я!



Х о р   у ч н i в

Землю покинув вiн,
Вставши iз тлiнi,
Вгору полинув вiн
В слави промiннi.
Вiн в небесах ясних,
Там йому стать, радiть;
Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпiть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втiшив
Щастям твоiм!



Х о р   а н г е л i в

Христос воскрес,
Смертiю смерть зборов!
Вiльний вiд зла оков,
Рад мир увесь!
Хто його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближнiх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну вiститиме, —
З тим буде Божий Син,
З тим буде вiн!




ЗА МІСЬКОЮ БРАМОЮ[16 - Сцена написана приблизно 1800–1801 рр.]



Ю р б и   л ю д е й, що вийшли гуляти за мiсто.



Г у р т   п i д м а й с т р i в

Із нами хочете? Ходiм!



Д р у г и й   г у р т

Та нi, ми йдем в Стрiлецький дiм.



П е р ш i

А ми до млину водяного.



О д и н   п i д м а й с т е р

Я раджу вам до Доброi Води.



Д р у г и й

Коли ж негарна там дорога!



Д р у г и й   г у р т

А ти?



Т р е т i й

Куди вони, i я туди.



Ч е т в е р т и й

Ходiм у слободу, там гулянки на диво,
Дiвчата гарнi, i незгiрше пиво,
І хлопцi б'ючi, хоч куди.



П' я т и й

Диви, яка палка натура!
Чи втрете засвербiла шкура?
Ти не заманиш бiльш мене туди.



Н а й м и ч к а

Нi, нi, пусти, я маю бути в мiстi.



Д р у г а

Та вiн десь тут, ходiм до тих осокорин.



П е р ш а

Менi нема з того кор?стi,
Бо ж горнеться до тебе вiн,
З тобою тiльки i танцюе…
Мене те щастя не хвилюе!



Д р у г а

Та вiн там буде не один,
Казав, що прийде i блондин.



Ш к о л я р[17 - Школяр – тут у значеннi студент.]

Глянь, пане-брате! Ну й дiвульки!
Гайда слiдом, пiдчепим хто яку.
Хмiльного пива дзбан, крiпкий тютюн до люльки
Та дiвка при бок? – оце нам до смаку.



Д i в ч и н а – г о р о д я н к а

Нiвроку, хлопцi дженджуристi,
Та легковажнi, просто жах:
Де б погулять в пристойнiм товариствi —
Так нi, побiгли по дiвках.



Д р у г и й   ш к о л я р

(до першого)

Стривай, ще двi iдуть за нами,
Дiвчата ладнi, чепурнi;
Одна – моя сусiдка саме,
І страх до любостi менi.
Дивись, як нiжками дрiбочуть,
Напевно, нас догнати хочуть.



П е р ш и й

Нi, пане-брате! Що нам чепурнi!
Бiжiм, не даймо зникнуть дичинi.
Тi рученьки, що в будень працю люблять,
В недiльний день найкраще приголублять.



М i щ а н и н

Нi, новий бургомiстр не радуе мене,
Як на посаду став, так зразу кирпу гне!
А мiсту з нього мало послуг, —
Що день, то гiрше справи йдуть,
Що час, то збiльшуеться послух,
Що раз, то бiльше з нас деруть.



С т а р е ц ь – л i р н и к

(спiвае)

Пани коханi, любi панi,
Моi рум'янi, пишно вбранi!
Учуйте голос слiзний мiй,
Запоможiть в нуждi гiркiй!
Нехай недарма буду грати!
Блаженний той, хто може дати…
Хай ради празника i ми
Повеселимся мiж людьми.



Д р у г и й   м i щ а н и н

Люблю я над усе в недiлю а чи в свято
Послухати про вiйни та боi;
В Туреччинi, – десь е такi краi, —
Народи рiжуться завзято.
Стоiш собi iз кухлем край вiкна,
А по рiцi човни проходять рiвномiрно;
Так весело святковий день мина,
І йдеш додому тихо й мирно.



Т р е т i й   м i щ а н и н

Еге ж, сусiде, й я за те,
Хай б'ються там собi на лихо,
Хай свiт перевертом iде,
Аби у нас було все тихо.



С т а р а   б а б а

(до дiвчат-городянок)

Дiвчатонька! Ой любий макiв цвiт!
У вас не закохатись годi!
Бабуся стане вам в пригодi —
Чи ворожить, чи вилити пристрiт.



Д i в ч и н а – г о р о д я н к а

Не йди, Агато, до староi вiдьми,
Не станем тут iз нею говорить ми;
Та, знаеш, в неi в новорiчну нiч
Я судженого бачила навiч.



Д р у г а

Та i менi вона гадала,
Його в кришталi показала:
Вiйськовий, смiлий, гарний на виду, —
Шукаю скрiзь його, та хтозна, чи знайду.



С о л д а т и

Крiпкii замки —
Мури зубчатi,
Пишнi дiвчата,
Ще й гордуватi —
Здобич солдата!
Красна в нас плата
За см?ливий труд!

Завше ми радо
Йдем за трубою,
Як до утiхи,
Так i до бою.
Любо нам жити,
Мило нам битись,
Замки й дiвчата
Мусять скоритись.

Красна в нас плата
За смiливий труд!
Вiзьмуть солдати
Й далi iдуть.



Ф а у с т  i  В а г н е р.



Ф а у с т

Вiд криги звiльнив закутi хвилi
Ясноi весни животворний зiр;
Полiв зеленiе весела шир;
Стара зима у лютi безсилiй.
Втекла до схову суворих гiр
І посилае подеколи звiдти
Зернистого снiгу спiзнiлу стягу,
Що зникне вмить на зеленiм лугу,
Бо бiлого сонце не хоче терпiти;
Всюди буяе рiст i цвiтiння,
Все одягае барвне одiння,
І як немае квiток ще тут,
То iх замiнюе вбраний люд.
З гiрки цiеi обернися
І на мiсто подивися:
Як iз темрявих ворiт
Весело висипав люд, мов цвiт.
Сонце всiх iх радо вiта:
Це ж бо день воскресiння Христа,
Та й самi вони з мертвих встали,
Вийшли з тiсних, ядушних домiв,
Кинули темнi горища й пiдвали,
Стiни гнiтючi майстерень, цехiв,
Вирвались з вулиць щемких оков,
Із святобливого смерку церков —
Вийшли всi до свiтла ясного!
Глянь-бо, глянь, народу якого
Розiйшлось по садах, по полях,
А рiка тече розлого,
Вся в веселих, рухливих човнах.
Од берега, до краю повен,
Одчалюе останнiй човен;
Навiть з далекоi гори
Убрань мигочуть кольор?…
А он – селян святковi зграi,
Тут люди радi, як у раi,
І скрiзь один лунае крик:
Ось тут я справдi чоловiк!



В а г н е р

Шановний докторе, iз вами
Приемно й корисно пройтись;
А сам би я не змiг гулять мiж мугирями,
Бо грубости я не виношу скрiзь.
Цей крик i зик, скрипки, скраклi
Для мене зроду ненависнi:
Так репетують, мов iх гонять духи злi,
І це в них гра, i це в них пiсня!



С е л я н и

(танцюють i спiвають пiд липами)

Ой пастушок прибравсь в танок,
На жупанку – стрiчок, квiток —
Як мак той, процвiтае…
Пiд липою гульня вже йде,
І всi танцюють, аж гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинае.

Ось пастушок прискорив крок,
Та шусть в гурток, та до дiвок,
І вже одну штовхае…
Та обертаеться мерщiй:
«Агiй, дурний, який швидкий —
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Звичаю мов не знае!»

Та пастушок ii в кружок,
Направо стриб, налiво скок —
Плахiття тiльки мае!
Розчервонiлись – аж горять,
Втомились – сiли спочивать,
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Вiн дiвку пiдмовляе.

«Ой пастушок, голубчичок!
Слова ж твоi, як той медок,
А не зведеш, бувае?»
А вiн ii у гай веде,
З-пiд липи ж iм танець гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
Топо-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинае…



С т а р и й   с е л я н и н

А, пане докторе, гаразд,
Що й ви мiж нас у день оцей:
Такий учений чоловiк,
А не цураетесь людей!
За це ж найкращий кухоль вам,
Хоч покуштуйте наших вин, —
Пиття вам згагу прожене;
І, скiльки в кухлi е краплин,
Бажаю я, щоб стiльки днiв
Вам Бог до вiку приложив.



Ф а у с т

За ласку дяку вiддаю
І за здоров'я ваше п'ю.



Народ обступае iх колом.



С т а р и й   с е л я н и н

Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви i в iнший, гiрший час
До нас прихильними були.
Чимало е мiж нас таких,
Що ваш покiйний панотець
Одзволив з пазурiв чуми,
Поклавши пошестi кiнець.
А ви, ще парубком, iз ним
З села ходили до села
Мiж хворих, чумних мертвякiв —
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скiнчився час:
Спасителя Спаситель спас.



У с i

Хай Бог пошле вам довгий вiк,
Учений муж, наш рятiвник!



Ф а у с т

Молiть того, хто боре зле,
Спасати вчить, спасiння шле.

(Іде з Вагнером далi).



В а г н е р

Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свiй хист
Оберне на таку кор?сть!
Показуе на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилюе без упину,
Застиг скрипаль i танцюрист.
Ти йдеш, i всi стоять рядами,
Шапкуючи, прохiд дають:
Ще мить – i всi навколiшки впадуть,
Немов перед священними дарами!



Ф а у с т

Пройдiм туди ще декiлька ступнiв
Та й сядемо на каменi спочити.
Не раз я тут у роздумi сидiв,
Вiд молитов i посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зiтхав, ламав я руки,
Благав страшнiй чумi кiнця,
Визволу вiд тяжкоi муки.
Хвала юрби звучить менi як глум,
І скiльки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бiднi,
І батько, й син – похвал не гiднi!
Мiй батько, чесний, скромний трудiвник,
Над тайнами природи бивсь весь вiк
Ретельно, ревно i невтомно,
Але якось головоломно[18 - Мiй батько, чесний, скромний трудiвник, / Над тайнами природи бивсь весь вiк / Ретельно, ревно i невтомно, / Але якось головоломно. – За народною легендою, Фауст – син селянина, Гете робить iз нього сина лiкаря й алхiмiка. Алхiмiки намагались винайти «камiнь мудрости», що нiбито давав людинi вiчну молодiсть i перетворював усi метали в золото. Адепти – прибiчники, втаемниченi в алхiмiчнi премудростi. Чорна кухня – лабораторiя чи майстерня алхiмiкiв. Червоний лев у термiнологii алхiмiкiв – золото або сiрка, лiлея – срiбло чи ртуть, молода цариця – камiнь мудрости або панацея, цебто лiки вiд усякоi хвороби.].
У чорнiй кухнi вiн сидiв,
Замкнувшись iз гуртком адептiв,
І там за безлiччю рецептiв
Чудовний елiксир варив.
З незгiдних речовин червоний лев вчинявся,
Що потiм в лiтеплi з лiлеею вiнчався,
А згодом iх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таiнство з покою у покiй.
І в склянцi ось, блискучiша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лiк; а хворi мерли й мерли,
Чи вижив хто – питать шкода.
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гiрше од чуми смертельним,
Ми гори й доли цi пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав'я —
Убивцям чую похвали.



В а г н е р

Навiщо вам про те журитись?
Хiба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителi в свiй час?
Коли ти хлопцем батька поважаеш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаеш,
То син твiй зможе бiльше досягти.



Ф а у с т

Блаженний той, хто ще надiю мае
На свiт зiрнуть iз цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаем ми,
Що знаемо – з того пуття немае.
Та годi, годi сумувать
Такоi гарноi години!
Поглянь, як в сяевi прощальному блищать
Окучерявленi хатини…
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь iнший край ще оживить та сила.
Коли б дались менi могутнi крила,
Летiв би я за сонцем повсякчас,
Глядiв би я на свiт просторий
У променистiм сповиттi,
На тихi падоли, на жеврiючi гори,
На срiбернi струмки i рiки золотi…
Нi дикi урвища, нi темрявi iзвори
Мене б у льотi не могли спинить,
І ось уже внизу лелiе море,
Ваблива, лагiдна блакить…
Не видно вже божистого свiтила,
А мрiя знов у серцi заяснiла:
За ним, за ним летiти дню навстрiч,
Лишаючи позаду себе нiч,
Над мною – небо, пiдi мною – хвилi…
Це мрiя, сон, а день уже погас…
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тiлесно ми безкрилi?
Та хто не марив, хто не снив
Злетiти в?соко-високо,
Почувши жайворонка спiв,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землi
Орел шугае попiд тучi,
Як понад море й гори-кручi
Летять додому журавлi?!



В а г н е р

І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всi поля й лiси;
Пташинi крила – то менi до лиха;
Книжки, книжки читати – от де втiха,
Немае в свiтi кращоi краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрiвають серце i думки,
А розгорну пергамени шумкi —
То й небо те, здаеться, тут, зi мною.



Ф а у с т

Тобi одна знайома путь,
А я – стою на роздорожжi…
У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай не схожi – i ворожi.
Одна впилась жаждиво в свiт земний
І розкошуе з ним в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.
О духи, духи, ви ж тут е,
Ширяете мiж небом i землею,
Зiйдiть до мене й силою своею
Змiнiть, змiнiть життя мое!
Коли б плаща чарiвного я мав,
Щоб вiн мене понiс у свiт незнаний,
То я б його, щасливець незрiвнянний,
І за царську порфiру не вiддав.



В а г н е р

Не викликай тих духiв навiсних,
Що в маревi над нами в'ються роем:
Даремно людям ждать добра вiд них,
Вони приносять звiдусюди зло iм.
Із пiвночi кусливi духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостреннi,
Зi сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легенi,
Із пiвдня, iз розпечених пустинь
Спекотою палючою дiймають,
Із заходу не прохолодну тiнь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови – вони з'являються на клич
Готовi враз на згубу i на шкоду,
Та, хоч i ангельська в них рiч,
Вони диявольського роду,
Але ходiм! Уже зовсiм стемнiло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечерi до хатнього тепла!
Та що ж ти став i дивишся здумiло,
Мов поночi побачив дивне щось?



Ф а у с т

Собака чорний он там по рiллi блукае.



В а г н е р

Та бачу й я – нiчого в тiм немае.



Ф а у с т

Ану пригляньсь, на що воно здалось?



В а г н е р

То, мабуть, пудель, що шукае
Свого хазяiна слiди.



Ф а у с т

А глянь, як вiн спiралями кружляе,
Зближаючись щораз до нас сюди!
За ним слiдком у грi витворнiй
Мигочуть iскри голубi…



В а г н е р

Та що це ви? Там просто пудель чорний,
А iнше все примарилось тобi.



Ф а у с т

Менi здаеться, нiби вiн проводить
Чаклунський круг навколо наших нiг.



В а г н е р

Дивись, як сторожко й непевно вiн пiдходить —
Замiсть хазяiна вiн двох чужих настиг.



Ф а у с т

Все вужче коло, вже вiн близько!



В а г н е р

Ну от, дивись, звичайне псисько,
Гарчить, то знiтиться увесь,
Хвостом виляе – звiсно, пес.



Ф а у с т

До мене, цуцику! На, на!



В а г н е р

Ця псина, бач, яка чудна!
Як станеш ти – й вона тут стане,
Гукнеш – одразу прибiжить,
Загубиш щось – то найде вмить,
Цiпка тобi з води дiстане.



Ф а у с т

Ти правду кажеш, духа тут нема;
В цьому собацi – виучка сама.



В а г н е р

І мудреця, бувае навiть,
Такий собака зацiкавить;
Твоеi ласки сповна заслужив
Годованець веселих школярiв.



Увiходять до мiськоi брами.




КАБІНЕТ ФАУСТА[19 - Сцена написана близько 1800 р.]



Ф а у с т  увiходить з пуделем.



Ф а у с т

Покинув я поля i луки,
Що у нiчнiм туманi сплять,
Ущухли в грудях лютi муки,
І буйнi пориви мовчать.
Душа стражденна просвiтлiла —
Благословен просвiток цей!
І знову в нiй заговорила
Любов до Бога, до людей.

Спокiйно, пуделю! Годi тобi вертiться!
Чом ти там на порозi гарчиш?
Ляж бiля печi, треба зiгрiться…
Ось на подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв i петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозi крутiй,
Тепер попав до мене в гостi,
Так шануватися умiй.

Коли у келii смиреннiй
Знов свiтло лампи спалахне,
В моiй душi, добром натхненнiй,
Зринае видиво ясне.
Думки стають чiткi i стислi,
Надiя лине в майбуття,
І знову, знов я зношу мислi
До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твое завивання
Не гармонуе зi звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам вiдоме людське глузування
З високого всього,
З того, що в ньому не тямлять нiчого;
Осмiюють вони прекрасне все;
І ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо менi! Я знову нудьгую,
В душi задоволення бiльше не чую…
Чом так швидко криниця висихае,
А мене знов спрага змагае?
Не раз таке було зi мною…
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вiрою пройнятись,
Премудрiстю понадземною,
Нам тiльки Вiдкриття з'ясуе свiт.
Вiдкрию Новий Заповiт,
Вiдкрию текст прадавнiй знову,
Заглиблю в нього пильний зiр
І цей священний первотвiр
Перекладу на милу рiдну мову.

(Розгортае книгу i лаштуеться перекладати)



Написано: «Було в починi   С л о в о!»[20 - «Було в починi Слово!» – Початок евангелiя вiд Іоанна, що викликав багато рiзних тлумачень у теологii та iдеалiстичнiй фiлософii. Многозначне грецьке «логос» сприймалось бiльшiстю коментаторiв як божественний розум, що виражае себе в своiх творiннях. Варiанти перекладiв, що iх перебирае Фауст («мисль», «сила», «дiя»), пропонувались, мiж iншим, сучасником i другом юнацьких днiв Гете, поетом, iсториком i фiлософом-iдеалiстом Гердером.]
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цiнувать!
Інакше треба змiркувать,
Так внутрiшне чуття менi говорить.
Написано: «Була в починi   М и с л ь!»
Цей перший вiрш як слiд осмисль,
Бо ще перо бiди тобi натворить.
Хiба ж то мисль i свiт i нас створила?
А може, так: «Була в починi   С и л а!»
Пишу – i сумнiв душу огорнув:
Я, мабуть, знову сутi не збагнув…
Та свiт свiнув – не зрадила надiя,
І я пишу: «Була в починi   Д i я!»

Коли ти хочеш тут сидiти,
Пуделю, то годi вити
І скавулiти!
Менi в роботi заважаеш,
Господаря так зневажаеш!
Хоч менi з кiмнати
Прийдеться тiкати,
Хоч гостю покажу порiг:
Бiжи туди, звiдкiль прибiг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомнiсть трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира —
Росте, росте, як та гора,
Втрачае подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Вiн блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милост?в!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем[21 - Пекельне кодло розженем / Ми Соломоновим ключем. – Соломонiв ключ (лат. Clavicula Salomonis) – стародавня еврейська книга заклинань елементарних духiв, що перевидавалась аж до XVIII ст.].



Д у х и

(в коридорi)

Одного уже зловили —
Обережно, браття миле!
Як в капкан хитрий лис,
Втрапив в пастку хижий бiс.
Тiльки глядiть!
Пiдлетiть та заграйте,
Все змiшайте
І звiльнiть його, звiльнiть!
Якщо ми зможем —
Йому поможем;
Вiн нашiй породi
Теж стане в пригодi.



Ф а у с т

Я звiра чарами зв'яжу,
Замову Чотирьох скажу[22 - Я звiра чарами зв'яжу, / Замову Чотирьох скажу… – За стародавнiми вiруваннями, свiт складаеться з чотирьох елементiв-стихiй: вогонь, земля, вода i повiтря. Кожна з стихiй мае своiх елементарних духiв. Саламандра – земноводне з вогненними плямами, символ духа вогню; Ундiна – дух води (лат. unda – хвиля); Сiльфiда, або Сiльф (грецьк. «мiль») – дух повiтря; Кобольд, або лат. Incubus – дух землi.]:
Саламандро, блищи,
Ундiно, течи,
Сiльфiдо, подуй,
Кобольде, працюй!
Той, хто не знае,
Що в кожнiй стихii
Силу становить —
Той не здолае
Добрi й лихii
Духи замовить.
В огнi розвiйся,
Саламандро!
В водi розлийся,
Ундiно!
Блисни в повiтрi промiнно,
Сiльфiдо!
Дай дому помiч незмiнно,
Incubus! Incubus!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всi Чотири —
Нема iх в звiрi…
Лежить i вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мiй!
Та я ще нову
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак![23 - Глянь на цей знак! – Очевидно, початковi лiтери iмени Христа: INRI, Ісус Назарей Цар Іудейський.]
Його бояться
Всi вашi зроду.
Чому ж це ти наiживсь так?
Виплiд триклятий!
Вмiеш читати
Ім'я несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп'ятого,
В вiках осiянного?
Де ж вiн? За пiччю он,
І вже вироста, як слон,
Заповнюе весь покiй,
Хоче узятись туманом…
Спускайся униз мерщiй!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, моi не марнi [у виданнi Фолiо 2003 р. – «марнii»] погрози,
Спалять тебе святii грози!
Не змушуй же
Вогонь троiстий лити![24 - Не змушуй же / Вогонь троiстий лити! – Вогонь троiстий – знак «святоi трiйцi».]
Не змушуй же
Щонайсильнiших чар ужити!



М е ф i с т о ф е л ь

(виступае, коли туман розiйшовся, з-за печi в одязi мандрованого схоласта)

Що тут за шум? Чим можу вам служити?



Ф а у с т

Так ось хто в пуделi сидiв!
Мандрований схоласт[25 - Мандрований схоласт (лат. scholasticus vagans) – характерна для середнiх вiкiв фiгура напiвученого-напiвшарлатана, що ходив вiд мiста до мiста, пропонуючи всiм бажаючим послуги лiкаря та ворожбита.]! Оце так насмiшив!



М е ф i с т о ф е л ь

Вiтаю вас, великовчений муже!
Од ваших чарiв впрiв я дуже.



Ф а у с т

Як звешся ти?



М е ф i с т о ф е л ь

Як дивно запит цей
Вiд того чуть, хто зневажае слово
Й, не звикши мислить поверхово,
Зглибляе дiйсну суть речей.



Ф а у с т

Таких, як ти, вiдома суть —
Аж свiтиться крiзь покрив назви;
Пiзнаетесь усюди враз ви,
Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.
Ну, добре, хто ж ти е?



М е ф i с т о ф е л ь

Я – тоi сили часть,
Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.



Ф а у с т

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?



М е ф i с т о ф е л ь

Я – заперечення усього!
Бо всяка рiч, що постае,
Кiнець кiнцем нiчим стае,
І жодна рiч буття не гiдна.
А все, що ви звете грiхом,
Чи згубою, чи просто злом, —
Ото моя стихiя рiдна.



Ф а у с т

Ти кажеш, що ти – часть, а сам з'явивсь цiлком.



М е ф i с т о ф е л ь

Менi чужа зарозумiлiсть.
Це ж тiльки ви з своiм дурним свiтком
Себе вважаете за цiлiсть.
Я ж – часть од частi лиш, що перше всiм була,
Частинка тоi тьми, що свiтло привела,
Те свiтло гордее, що хочеться йому
З одвiчних володiнь прогнати матiр-тьму.
Та це йому не вдасться – шкода сил,
Воно навiк приковане до тiл:
Од тiл тече, в тiлах лише прекрасне,
Тiлами лиш спиняеться в ходi,
А пропадуть [у виданнi Фолiо 2003 р. – «згинуть»] тi тiла – тодi
Й воно разом з тiлами згасне.



Ф а у с т

А, ось до чого ти згодивсь!
Велике знищить – неспромога,
Так ти з маленьким заходивсь.



М е ф i с т о ф е л ь

Та й тут непевна перемога!
Цей свiт, оце нiкчемне Щось,
Проти Нiщо мов затялось;
На всякi способи я брався,
А все удачi не дiждався:
Проти пожеж, потопiв, бур
Земля стоiть собi, як мур!
Людське й звiрине кодло теж набридло:
Як можна так поводитися пiдло?
Вже я iх бив, губив – i знов,
Дивись, шумуе свiжа кров.
І скрiзь таке, хоч бийся в груди —
В землi, в водi, в повiтрi, – всюди
Мiльйони родяться життiв,
В теплi i в холодi, в сирому i в сухому…
Остався б я, напевне, нi при чому,
Коли б огонь служить не захотiв.



Ф а у с т

На всеблагу творящу силу,
Пiдступний, ниций, хижий бiс,
Ти руку смертно-зледенiлу
Даремно, грузячи [у виданнi Фолiо 2003 р. – «грозячи»], пiднiс.
До чогось iншого б узявся,
Потворний дух, порiддя тьми!



М е ф i с т о ф е л ь

Та я вже й сам був поривався;
Про це ще поговорим ми.
А зараз можна менi вийти?



Ф а у с т

Чому ж не можна? Ну й чудний ти!
Тепер уже знайомi ми:
Заходь до мене, як захочеш,
Вiкном – вiкном, дверми – дверми,
Та й через комин ти проскочиш.



М е ф i с т о ф е л ь

Ну, [у виданнi Фолiо 2003 р. – «Та»] так-то так! А звiдси вийти як?
Завадою постане пiд ногами
Бiля порога тайний знак.



Ф а у с т

А! Ти злякався пентаграми[26 - А! Ти злякався пентаграми… – Пентаграма, або пентальфа – стародавнiй мiстичний знак у формi п’ятикутноi зiрки.],
Що мае силу над чортами?
Пекельнику, як ти сюди пробравсь?
І як це дух такий попавсь?



М е ф i с т о ф е л ь

А придивись до неi пильно, —
Вона накреслена нещiльно:
Не вийшов трохи крайнiй кут.



Ф а у с т

Випадок добре постарався!
Так ти тепер в неволi тут?
Оце не ждав, не сподiвався!



М е ф i с т о ф е л ь

Коли сюди я вскочив псом,
Я не помiтив знаку того, —
А [у виданнi Фолiо 2003 р. – «І»] чорту вийти вже незмога.



Ф а у с т

А чом не вилiзти вiкном?



М е ф i с т о ф е л ь

Та звичка в нас така вже здавна повелась:
Чортам i привидам скрiзь вхiд без перепони,
Але кудою влiз, тудою i вилазь.



Ф а у с т

То в пеклi теж своi закони?
Чудова рiч! То з вами можна й пакт
Надiйний пiдписати, безумовно?



М е ф i с т о ф е л ь

Як хто формальний укладе контракт,
Обiцяне завжди одержить сповна.
Колись питання це складне
Ми обговорим неодмiнно.
Ну, а тепер пусти мене,
Прошу тебе, прошу уклiнно.



Ф а у с т

Та ще хвилиночку пожди,
Скажи менi хорошу казку!



М е ф i с т о ф е л ь

Та це ми встигнемо завжди.
Пусти мене, зроби цю ласку!



Ф а у с т

Чи я шукав тебе, скажи?
Ти ж сам попавсь менi на щастя.
Хто чорта вловить, то держи,
Хтозна, чи ще коли впiймати вдасться.



М е ф i с т о ф е л ь

Гаразд, на все я пристаю,
Як хочеш, я лишусь з тобою,
Але дозволь фантазiю твою
Потiшити мого мистецтва грою.



Ф а у с т

Роби що хоч, але гляди,
Щоб не було в тiй грi нуди.



М е ф i с т о ф е л ь

Твоi чуття за цю часину
Зазнають бiльше втiх, мiй сину,
Нiж в цiлий рiк сiреньких днiв.
Ти вбачиш любосну картину,
Ти вчуеш духiв нiжний спiв, —
І це не буде лиш маною:
Вiдчуеш ти амброзiй пах
І смак нектару на устах,
Торкнешся щастя ти рукою.
А збори скорi будуть в нас:
Весь гурт наш тут; почнiмо враз!



Д у х и

Щезнiть, зникайте,
Темнi склепiння!
Дивно привiтне,
Нiжно-блакитне
Небо, сiяй!
Геть розпливайтесь,
Чорнii тучi,
Ви ж розгоряйтесь,
Зорi блискучi,
Сонце, заграй!

Дiти небеснi —
Духи чудеснi,
Ласку несучи,
Тут пролiтають,
Трепет жагучий
Скрiзь викликають;
Звиннi iх тiнi
В барв мерехтiннi
Землю вкривають
Там, де в альтанах
Пари коханих
В пристраснiм млiннi
Душi зливають.
Зелено пишнi
Лози буяють,
Грона розкiшнi
Тяжко звисають,
І винотоки
Виннi потоки,
Пiннi й шумливi,
З них вигнiтають.
В радiснiй зливi
З гiр, маем критих,
По самоцвiтах
Струмнi тi ллються,
Поки зiйдуться
В рiки глибокi,
Плеса широкi.
Любить там птиця
Солодко впиться
Й далi помчати
Десь над чудовий
Острiв казковий
Сонце стрiчати.

Чуеш, у лузi
Спiв там лунае?
Бачиш, у крузi
Танець буяе?
Всюди тут воля,
Всiм тут роздолля:
Тi поп'ялися
По верховинi,
Тi розплилися
В озера синi,
Інший ширяе
В небо безкрае,
В далi прозорi,
Звiдки ллють зорi
Щастя жагу.



М е ф i с т о ф е л ь

Заснув! Гаразд, моi хлоп'ята чулi!
Чудово ви спiвали люлi-люлi;
За цей концерт я не лишусь в боргу.
Вiн думав, що менi звiдсiль уже не вийти!
Ще бiльш його маною оповийте,
Ще глибш його занурте в море мар!
Менi ж тепер пацюк на визвiл прийде,
Розбить накреслений цей чар.
От i пацюк вродивсь одразу —
Шмигнув до нiг i жде наказу.

Володар всiх щурiв, мишей,
Жаб, мух, комах, блощиць, вошей[27 - Володар всiх щурiв, мишей, / Жаб, мух, комах, блощиць, вошей… – Уявлення про чорта як про повелителя всiлякоi дрiбноi тваринноi нечистi властиве для всiеi християнськоi демонологii.]
Тобi наказуе пiдлiзти
І на порозi знак прогризти
Там, де оливи вiн полив, —
За дiло ж, ну, без зайвих слiв!
Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?
Я через неi тут сидiти маю;
Гризни! Ще раз, i всьому край! —
Ну, Фаусте, спи i поки що бувай!



Ф а у с т

(прокинувся)

Це що ж, я знов в оману дався?
Знов духiв рiй без слiду зник,
Почезла чортова мана вся,
Та й пудель теж кудись утiк!




КАБІНЕТ ФАУСТА[28 - Початок сцени написано 1800–1801 рр., решта була вже в первiсному фрагментi («Пра-Фаустi»).]



Ф а у с т   i   М е ф i с т о ф е л ь.



Ф а у с т

Хто там? Заходь! Чи ж мук iще не досить?



М е ф i с т о ф е л ь

Це я.



Ф а у с т

Заходь!



М е ф i с т о ф е л ь

Хто хоче, тричi просить.



Ф а у с т

Заходь же!



М е ф i с т о ф е л ь

От за це люблю;
Дiйдем до злагоди ми духом.
Дивись, яким прийшов я зухом:
В червець убрався, в блаватас[29 - …В червець убрався, в блаватас… – Червець – червона, блаватас – блакитна шовкова матерiя. За народною легендою, Мефiстофель ходив iз Фаустом у чернечому перевдязi; пiзнiше, коли вертепна комедiя про Фауста поширилась у католицьких краях, Мефiстофель фiгурував у нiй уже в багатому свiтському вбраннi.],
Плащем обвинувся едвабним,
Вдяг капелюх з пером привабним
Ще й шпагу замашну припас.
Послухай дружньоi поради,
Вдягни й собi такi наряди,
Покинь нiкчемнi заняття, —
Узнаеш, що таке життя.



Ф а у с т

Шкода менi в тi шати убиратись,
Турбот життя й на них лежить печать.
Я застарий, щоб тiльки гратись,
Замолодий, щоб не бажать.
Чого ж менi од свiту ждати?
І що той свiт спроможний дати?
Страждай, терпи! Терпи, страждай! —
Цей спiв я чую щохвилини,
І щогодини, i щоднини
Усе життя – iз краю в край.
Прокинуся уранцi – i тривога,
Печаль гiрка мене уже тiснить,
Що весь цей день не дасть менi здiйснить
Нi одного бажання, нi одного…
Найменший проблиск щастя враз
Вiд злоi критики погасне,
Зникае видиво прекрасне
За тисяччю гидких гримас…
Нiчною зрадною добою
Я в лiжко з острахом iду —
І тут менi нема спокою
Од снiв, що сняться на бiду.
А Бог той, що живе в менi
І сили збуджуе духовнi,
Громадить iх бентежно в глибинi,
Та вийти не дае назовнi.
Онавiснiв менi тягар буття —
Я кличу смерть, ненавиджу життя.



М е ф i с т о ф е л ь

Та хто ж бажае смерти прибуття?



Ф а у с т

Блаженний той, кому у сяйвi слави
Вона чоло у лавр зав'е кривавий,
Кого знайде серед гулянки
В обiймах дiвчини-коханки.
Чому не вмер я в захватi в ту мить,
Як Дух Землi менi явився!



М е ф i с т о ф е л ь

І все ж таки якогось трунку спить
Ти тоi ночi не рiшився.



Ф а у с т

Як бачиться, ти ладний шпигувать.



М е ф i с т о ф е л ь

Хоч не всевiда я, а дещо можу знать.



Ф а у с т

Тодi вiд пориву страшного
Спинив мене знайомий спiв,
І спомин днiв дитинства мого
Іще раз душу обманив…
Клену ж я все, що нас тримае
В тенетах марев i оман,
Клену я все, що нам скрашае
Життя земного тужний бран!
Прокльон бучному гордуванню,
Що дух ним сам себе п'янить,
Прокльон людському слiпуванню,
Що нас обманюе щомить!
Прокльон вам, мрii славолюбнi,
Бажання ввiчнити iм'я,
Прокльон вам, пута злуднi, згубнi —
Робота, влада i сiм'я!
Прокляття золоту, мамонi[30 - Прокляття золоту, мамонi… – Мамон, або мамона (з халдейськоi мови) – скарб, символ багатства i жадiбности.],
Що завдае нам тьму турбот
Або колише нас на лонi
Розкошолюбних насолод!
Я шлю прокльон любовi щирiй,
Смачному соку виногрон,
Я шлю прокльон надii, вiрi,
Й терпiнню надто шлю прокльон!



Х о р   д у х i в

(незримо)

Жаль! Жаль!
Розбив ти його,
Прекрасний свiт,
Ударом руки —
Розбив на друзк?!
То вчинок пiвбога!
Ми зносим
Уламки у вiчне   Н i ч о г о,
Голосим
По загинулiй красi.
Сильнiший,
Як земнороднi всi,
Пишнiший
Свiт побудуй,
Побудуй його в серцi своiм!
І прямуй
Шляхом новим
З духом ясним,
І чарiвнiший
Спiв наш почуй!



М е ф i с т о ф е л ь

Моi малята
Мудрi до ката.
Чуеш, як до втiх i дii
Радять, мов старii?
Звуть тебе в свiти
З цеi самоти,
Що вiд неi кров нiмiе,
Розум туманiе.

Кинь панькатись iз вiчною журбою,
Що круком серце рве тобi з грудей.
Вiдчуеш ти, оточений юрбою,
Що й ти людина мiж людей.
Не хочу я, правда, рiвнять
Тебе до того наброду.
Я сам не великого роду;
Але, коли схочеш пристать
До мене в життевiй дорозi,
То буду тобi по змозi
Товаришем вiрним,
Слугою покiрним,
А хочеш – i псом,
Безмежно вiдданим рабом.



Ф а у с т

Якоi ж ти вiд мене хочеш плати?



М е ф i с т о ф е л ь

Того часу ще досить довго ждати.



Ф а у с т

Нi, нi! Ти, чорте, егоiст,
І так не зробиш, бога ради,
Комусь другому щось в користь.
Кажи, якоi хочеш плати,
А то не буду i наймати.



М е ф i с т о ф е л ь

Я маю тут тобi у всiм служить,
Скоряючись завжди твойому слову.
Коли ж ми там зустрiнемося знову —
Ти мусиш те ж менi робить.



Ф а у с т

Що буде там – мене це не обходить.
Ти можеш свiт якийсь новий виводить,
Коли зруйнуеш той, що е.
На цiй землi я радiстю втiшаюсь,
Пiд небом цим я муками караюсь,
І аж тодi, як з ними попрощаюсь,
Нехай що хоче настае.
І не бере мене цiкавiсть
Спiзнати той iнакший свiт,
Чи е i там любов, ненависть,
Чи е i там i верх, i спiд.



М е ф i с т о ф е л ь

Та, якщо так, тобi немае риску.
Угодьмося. Лиш дай менi пiдписку,
Я дам тобi таке, чого повiк
Іще не бачив чоловiк.



Ф а у с т

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?
Чи можеш ти стремлiння тi узнати,
Що iх плекае дух людський?
Є в тебе iжа – в нiй нема поживи;
Є в тебе злото – та воно рухливе,
Із рук виприскуе як стiй;
Покажеш гру – в нiй виграть неможливо,
Даси коханку – а вона, зрадлива,
З моiх обiймiв iншому морга;
Є в тебе честь i слава дорога —
Мов метеор, вона щезае;
У тебе плiд зеленим зогнивае,
А дерево лиш мить одну цвiте.



М е ф i с т о ф е л ь

Така вимога бiса не злякае,
Я можу дать тобi все те.
Та, друже мiй, колись i щось хороше
Утiшити в спокоi прийде нас.



Ф а у с т

Коли, вспокоений, впаду на лiнi ложе,
То буде мiй останнiй час!
Коли тобi, лукавче, вдасться
Мене собою вдовольнить,
Коли знайду в розкошах щастя, —
Нехай загину я в ту мить!
Ідем в заклад?



М е ф i с т о ф е л ь

Ідем!



Ф а у с т

Дай руку, переб'ем!
Як буду змушений гукнути:
«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —
Тодi закуй мене у пута,
Тодi я рад на згубу йти.
Тодi хай дзвiн на вмерле дзвонить,
Тодi хай послух твiй мине,
Годинник стане, стрiлку зронить,
І безвiк поглине мене.



М е ф i с т о ф е л ь

Змiркуй як слiд! Ми все затямим, друже!



Ф а у с т

На це ти маеш всi права.
Що я кажу – то не пустi слова.
Як буде так – я раб тобi, злий душе,
Тобi чи ще кому – байдуже.



М е ф i с т о ф е л ь

Сьогоднi ж, пане докторе, в обiд
Я до своеi служби приступаю.
Але – життям i смертю заклинаю —
Розписку дай, щоб все було як слiд.



Ф а у с т

Навiщо ця формальнiсть дрiб'язкова?
Не знаеш ти, що ми додержуемо слова?
Тобi не вистачить хiба,
Що слово дам несхибне, поки вiку?
Весь свiт тече, хисткий без мiри i без лiку,
Мене ж затримае клятьба?
Хоч, може, це й химера все —
Але душа ii приймае.
Блаженний той, хто вiрнiсть в серцi мае,
Вiн без жалю все в жертву iй несе.
А звiй пергамену, i пiдпис, i печатка
Лякае всiх, як хижий василiск;
Там слово мертве од початку,
Там владу мають шкура й вiск.
Скажи ж менi, що треба взяти:
Мiдь? Мармур? Шкуру? Папiрець?
Рiзець, перо чи олiвець?
Як бачиш, вибiр пребагатий!



М е ф i с т о ф е л ь

Уже засипав, як з лоток…
Навiщо стiльки тоi мови?
Бери абиякий листок,
А пiдписатися – вточи краплину крови.



Ф а у с т

Ну що ж, i цей зроблю я крок,
Коли вже в вас такi умови.



М е ф i с т о ф е л ь

Кров, бачиш, своерiдний сiк.



Ф а у с т

Не бiйсь, що я угоду цю порушу:
Мою нестримно поривае душу
До того, що тобi прирiк.
Даремно я себе дурив:
Не бiльш од тебе я заважив.
Великий дух мене зневажив,
До тайн природи вхiд закрив.
Тепер порвалась нитка мислi,
Науки стали менi ненависнi.
Тепер у вирi чуттевих втiх
Я пристрасти пломiнь заспокою,
За чарiвною пеленою
Набачусь див i чуд усiх.
Риньмося смiло в часу прибiй,
В потiк випадкiв i подiй,
Нехай i смiх, i плач,
І щастя, й бiль невдач
Перехлюпуються, як хвилi рiк:
Лиш в русi проявить себе чоловiк.



М е ф i с т о ф е л ь

В нас не питай, де мiра й край:
Всього досхочу, до жадоби.
Бери, хапай, що до вподоби,
І на здоров'я поживай.
Лиш не губись, держися смiло.



Ф а у с т

Та зрозумiй, не в насолодах дiло.
В стражданнях радощi вiдчути я готов,
Утiху – в розпачi, в ненавистi – любов.
Мiй дух звiльнивсь уже од пут науки,
Чутк?м зробивсь до будь-якого болю,
Вмiстить в собi всi радощi i муки,
Все те, що людству випало на долю.
І глиб, i вись – все духом охоплю я,
І втiху, й бiль – все в серце уберу я,
Щоб всiм еством своiм з еством вселюдським злитись
І разом з ним у безвiсть провалитись.



М е ф i с т о ф е л ь

І я жую вже ряд тисячолiть
Той шмат черствий, мiй друже милий!
Нiхто з людей, з колиски й до могили,
Староi закваски нiяк не мiг стравить.
Повiр менi, для себе сам
Бог сотворив цей свiт як цiлiсть;
Вiн в вiчнiм свiтлi сяе там,
Нам дав лиш пiтьму, ну, а вам
І день i нiч послав як милiсть.



Ф а у с т

Коли ж я хочу!



М е ф i с т о ф е л ь

Це воно!
Але… тут е «але» одно.
Мистецтво довге, вiк короткий,
Ти б мусив знати це давно.
Нехай який-небудь поет солодкий,
У мрiях смiлий, у серцi кроткий,
Для тебе аж у хмари зайде,
Найкращi якостi там найде;
Ти будеш смiливий, як лев,
І, як сайгак, прудкий,
Як пiвдня син, яркий, палкий,
Як сiверяк, крiпкий.
І будеш ти зразком лицарства
І водночас верхом лукавства,
Зумiеш пристрастю палати
І розраховано кохати.
Таку прояву високосну
Знач? я знаком мiкрокосму.



Ф а у с т

Хто ж я такий, що досягти
Я мрii людськости не можу,
Якою душу я тривожу?



М е ф i с т о ф е л ь

Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти.
З мiльйонiв кучерiв дiстань собi перуки,
На височеннii зопнися закаблуки,
Але й тодi ти будеш – ти.



Ф а у с т

Не радуе мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязi рокiв…
Я нiби й рiс – а добре придивиться,
То духом я нi крихти не змiцнiв;
Не став я нi на волос вищий,
До безконечного не ближчий.



М е ф i с т о ф е л ь

Мiй друже, дивишся на речi
Ти якось надто по-старечи;
Нi, треба дiяти не так,
Поки в життi ми чуем смак.
Кат знае! Руки, ноги маеш,
І голова, i зад – все е…
А те, чим вiльно користаеш,
То, може, скажеш, не твое?
Шестiрку коней я впряжу,
Коли купити iх до змоги,
І, хоч людина, а бiжу,
Як звiр двадцятьчотириногий!
Мерщiй покиньмо всi думки
І в свiт пориньмо навпрямки!
Хто в мудрощi химернii заходить,
Той мов осел, невдаха-довговух,
Якого пустирем мара по колу водить,
Коли кругом хвилюе пишний луг.



Ф а у с т

З чого ж ми почнемо?



М е ф i с т о ф е л ь

Мерщiй вiдцiль бiжiм!
Та це ж катiвня, а не дiм!
Себе ти тут даремно душиш
І хлопчакiв нещасних сушиш;
Нехай сусiда цим живе,
Товче, як знае, воду в ступi…
Чи тим малим ти скажеш щось нове?
Вони для того надто глупi.
Ось чуеш, вже один iде!



Ф а у с т

Я не прийматиму нiкого.



М е ф i с т о ф е л ь

Та бiдний хлопець довго жде,
Невже ж i пiде без нiчого?
Стривай, цей плащ i шапочка оця
Менi якраз, здаеться, до лиця.



(Перевдягаеться).



На мене смiло покладайся,
Я хлопчику скажу два-три слiвця,
А ти iди в дорогу вже ладнайся.



Фауст виходить.



М е ф i с т о ф е л ь

(у Фаустовiй довгiй одежi)

Зневаж лиш розум i знання —
Найвище людське надбання;
Хай дух олжi тебе охмарить,
Дивами злудними обмарить, —
Тодi робота нам легка…
Йому дiставсь на долю дух бентежний,
Що мчить усе вперед, усе чогось шука,
Рвучись кудись в простiр безмежний,
Од втiх земних вiн утiка.
Втягну ж його в життя розпусне,
У свiт нiкчемностей липкий,
Хай б'еться, борсаеться, грузне,
Нехай в ненаситi своiй
Жаждивими устами дарма ловить
Примарну iжу i пиття, —
Коли б i не вдалось менi його пiдмовить,
То вiн би й сам пропав без вороття.



Увiходить   у ч е н ь.



У ч е н ь

У цьому мiстi я новак,
Сюди осмiливсь завiтати,
Щоб мужа вченого пiзнати,
Якого тут шануе всяк.



М е ф i с т о ф е л ь

Вельми вдячний вам за цюю честь,
Та таких, як я, немало есть.
Ви що, уже взялися за науку?



У ч е н ь

О, приймiть мене пiд вашу руку!
Я з щирим серцем сюди прийшов,
Є й грошенята, i свiжа кров.
Довго мене не пускала мати,
Та дуже хочу мудрiсть пiзнати.



М е ф i с т о ф е л ь

Тодi на мiсцi ви якраз.



У ч е н ь

Признатись, сумно якось у вас:
Усi цi мури, всi цi зали
Менi до серця не припали.
Мов нежива оселя ця —
Анi зела, нi деревця,
А як за парту я сiдаю —
І слух, i зiр, i ум втрачаю.



М е ф i с т о ф е л ь

Та тут у звичцi дiло все.
І немовля спочатку теж
Не дуже радо груди ссе,
А опiсля – не одiрвеш.
Отак i вам – науки груди
Щодня смачнiше ссати буде.



У ч е н ь

Раднiший я до тих грудей допасти,
Але ж навчiть, як шлях до них прокласти?



М е ф i с т о ф е л ь

Та ви скажiть менi вперед,
Який ви обрали факультет?



У ч е н ь

Я хочу справдi вченим стати,
Усе знання умом обняти,
Пiзнать життя землi i неба
І всiх речей збагнути суть.



М е ф i с т о ф е л ь

Ви стали враз на вiрну путь;
Лиш розважатися не треба.



У ч е н ь

Вiзьмусь я щиро працювати,
Але хотiлося б менi
Хоч трохи часом погуляти
У гарнi святковi лiтнi днi.



М е ф i с т о ф е л ь

Цiнуйте час – вiн не стоiть на мiсцi,
Зумiйте з нього взять якмога бiльш користi,
А щоб як слiд згострити ум,
Вступiть в Collegium logicum[31 - …Вступiть в Collegium logicum. – Collegium logicum (лат.) – курс логiки, з якого починалось навчання в тодiшнiх унiверситетах. В цiй реплiцi Мефiстофеля дана блискуча сатирична картина звироднiлоi схоластичноi логiки.].
Там дух ваш добре намуштрують,
В iспанськi чоботи озують[32 - Там дух ваш добре намуштрують, / В iспанськi чоботи озують… – Іспанськi чоботи – знаряддя тортур, яким стискували й калiчили ноги допитуваного.],
Щоб вiн тягнувсь за кроком крок
Обачно по шляху думок,
А не збивавсь на манiвцi,
Як блудний вогник по луц?.
Там вас навчатимуть щодня:
Не дiй нiколи навмання,
Не так-то просто iсти й пить —
Все слiд пiд «раз, два, три» робить.
Думки у нас фабрикують так,
Як складну тканину тче верстак;
Раз ступив – тисячi ниток,
Раз прибив – непомiтно ллються,
Човники сюди-туди снуються.
В основу вплiтаючи уток.
А тут фiлософ вже пiдходить
І   щ о, й   ч о г о, i   я к   доводить:
Як перше так i друге так —
То трете i четверте так;
Як першого й другого немае,
То трете й четверте вiдпадае.
І славлять повсюди його учнi,
Та щось iз них ткачi незручнi.
А стане мудрець живе щось вивчати —
Заходиться з нього дух виганяти,
І от – всi частки в руках трима,
Та що по тих частках – зв'язку ж нема!
«Encheiresis naturae»[33 - «Encheiresis naturae» – грецький термiн староi хiмii, що значить «спосiб дiяння природи». Розкласти живу матерiю на складники легко, але знову дiстати з них життя неможливо, бо «спосiб дiяння природи» не можна вiдтворити.] це в хiмii звуть,
Тi мудрощi темнi самi себе б'ють.



У ч е н ь

Менi не все тут зрозумiло.



М е ф i с т о ф е л ь

Та далi краще пiде дiло,
Навчiться лиш редукувати
І вiрно класифiкувати[34 - …Навчiться лиш редукувати / І вiрно класифiкувати. – Редукувати – логiчна операцiя зведення понять до основних категорiй; класифiкувати – розподiляти логiчнi поняття за класами.].



У ч е н ь

Од цих речей я очманiв:
У головi – мов сто млинiв.



М е ф i с т о ф е л ь

А потiм, щоб дiйти мети,
Слiд метафiзику пройти.
Збагнiть, зглибiть усе те в нiй,
Чого не втямить глузд людськ?й,
А як не все i збагнете —
Слова ж препишнi е на те!
Та ви в цей перший рiк занять
Повиннi пильно працювать:
Щодня п'ять лекцiй буде в вас;
З дзвiнком завжди заходьте зразу в клас,
Заздалегiдь завчiть урок
З своiх книжок – рядок в рядок,
Побачите, що вчитель вчить
Достотно так, як там стоiть,
І все пишiть у зошит свiй,
Мов то диктуе Дух Святий.



У ч е н ь

Я розумiю це чудово:
Не спи, у класi сидячи,
Усе записуй слово в слово,
Іди додому та й учи.



М е ф i с т о ф е л ь

То вибирайте ж факультет!



У ч е н ь

У правознавствi щось принади я не бачу.



М е ф i с т о ф е л ь

За це я вас не винувачу:
Наука права – то не мед.
Закон, права, правопорядок —
Все те прийшло до нас у спадок,
Передавалось, як лишай,
Із роду в рiд, iз краю в край.
Страждай, тому що ти нащадок:
Ум – безумом i злом добро стае,
А що у нас природне право е,
Про те нема нiде i згадок.



У ч е н ь

Тому, що досi думав сам,
У вас пiдтвердження знайшов я.
Чи не пiти ж на богослов'я?



М е ф i с т о ф е л ь

Я б не хотiв зле радить вам.
В науцi тiй обачним треба бути,
Щоб на слизьку дорогу не ступить.
Розлито стiльки в нiй таемноi отрути,
Що трудно нам ii од лiкiв одрiзнить.
Найкраще й тут – одного лиш держiться
І на слова учителя клянiться,
Тодi вам прикростей не знать.
І взагалi, держiться слова,
І в храм пiзнання путь готова.



У ч е н ь

Але ж до слiв потрiбно i понять!



М е ф i с т о ф е л ь

Авжеж, це так, мiркуючи сумлiнно;
Та де понять не стане, неодмiнно
Словами слiд iх пiдмiнять.
Словами спорять на всi теми,
Словами творять всi системи,
Словам тим вiри всi дiймають,
Із слова букв не викидають.



У ч е н ь

Пробачте, я вам вiдбираю час,
Розпитуючи без упину,
Та хтiв би я почуть од вас
Ще кiлька слiв про медицину.
Три роки швидко промайнуть,
А ще ж яка далека путь!
Та вже як хто покаже пальцем,
То нiби охiтнiше йти.



М е ф i с т о ф е л ь

(до себе)

Ну, мабуть, годi сухот?,
Явлюся знов, як чорт – зухвальцем.

(Вголос).

Дух медицини легко зрозумiть.
Великий i малий свiт вивчити прийдеться,
А там – нехай усе ведеться,
Як Бог велить!
Тут нiчого в премудрощах витать —
Не перевчиш усього i за вiк;
Хто нагоду зумiв пiймать,
То тiльки й чоловiк.
А ви збудованi як треба,
Та й смiлiсть би у вас найшлась, —
І як повiрите ви в себе,
То й iншi теж повiрять в вас.
Займiться, раджу вам, жiнками:
В них охи й ахи цiлий вiк;
Тих самих лiк
Всi потребують хворi дами;
Не надто грубо лиш зайдiть —
І всi до вас попали в сiть.
На титул ваш усi повiрить ладнi,
Що рiвних вам у вмiлостi нема,
І мацайте собi усi красоти знаднi,
Що iнший жде роками задарма.
Щупнiть iй пульсик, як годиться,
Метнiть iй зiр при тiм палкий,
Вiзьмiть за стан ii стрункий —
Чи не тiсна, мов, шнуровиця?



У ч е н ь

Оце воно! Тут видно, що i де.



М е ф i с т о ф е л ь



Теорiя завжди, мiй друже, сiра,
А древо жизнi – золоте[35 - Теорiя завжди, мiй друже, сiра, / А древо жизнi – золоте. – Цей вислiв став крилатою фразою, кiлька разiв його цитуе В. І. Ленiн.].



У ч е н ь

Немов крiзь сон я слухаю все те.
За мудрi ради вам подяка щира;
Коли ж iще мене ви повчите?



М е ф i с т о ф е л ь

Я помогти готовий завше.



У ч е н ь

Я не пiду од вас, не взявши
Хоч пари писаних рядкiв:
В альбом що-небудь я б просив.



М е ф i с т о ф е л ь

Гаразд.

(Пише й дае).



У ч е н ь

(читае)

Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum[36 - Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum. – Латинський переклад слiв спокусника-змiя, звернених до Єви: «Будете, як Бог, знати добро i зло».].

(З пошаною закривае альбома, вклоняеться й виходить).



М е ф i с т о ф е л ь

Слухай цих слiв та змii, тiтки моеi, поради —
Будеш своiй богорiвностi сам незабаром нерадий!



Ф а у с т

(увiходить)

Куди ж ми пiдемо?



М е ф i с т о ф е л ь

Побудемо, де слiд:
Оглянем перш малий, за ним великий свiт[37 - …Оглянем перш малий, за ним великий свiт. – Вузький бюргерський свiт невеликого мiстечка першоi частини i широка державно-полiтична i всесвiтньо-iсторична арена у другiй частинi трагедii.].
Побачиш, буде до любови
Тобi цей курс наук чудовий.



Ф а у с т

Задовга в мене борода,
І пустувать менi шкода.
Боюсь, що зробим кепську спробу,
Цей свiт – не на мою подобу;
На людях нiчусь я, малюсь,
Завжди соромлюсь i гублюсь.



М е ф i с т о ф е л ь

Нiчого, друже мiй, усе це згодом дасться,
У себе тiльки вiр, i ти доб'ешся щастя.



Ф а у с т

А як же з дому нам пiти?
Де тii конi, повiз, челядь?



М е ф i с т о ф е л ь

Так [у виданнi Фолiо 2003 р. – «Та»] нашi так: плаща лише простелять —
І пошумiли у свiти!
У смiлий цей полiт з собою
Речей багато не бери;
Ми миттю злинем догори,
Ось тiльки я дмухну югою[38 - …Ось тiльки я дмухну югою… – натяк на винайдений 1782 р. братами Монгольф’е аеростат, що наповнювався нагрiтим повiтрям.] —
Легенько скрiзь летiтиметься нам!
Поздоровляю вас з новим життям!




АВЕРБАХІВ СКЛЕП У ЛЯЙПЦИГУ[39 - Сцена вiдноситься до 70-х рр. i входить до «Пра-Фауста». Склеп Авербаха був мiсцем гулятики ляйпцiгських студентiв; свого часу вчащав туди i Гете. В трактирi були двi фрески, з яких одна зображувала студентський бенкет з участю Фауста, а друга – Фауста, що летить верхи на бочцi.]



Веселе товариство розважаеться.



Ф р о ш

Нiхто не п'е, не веселиться.
Я покажу вам кислi лиця!
Завжди, бувало, горите,
А це, як мокрi, сидите!



Б р а н д е р

Себе вини! Бо й ти хороший теж:
Нi свинства, нi дурницi не сплетеш.



Ф р о ш

(виливае йому на голову склянку вина)

На й те, i те!



Б р а н д е р

З свиней свиня!



Ф р о ш

А ти не в'язни, як пеня!



З i б е л ь

За дверi геть! Не треба чвар!
Усяк лиш пий i пiсню шквар:
Гей, гей-а-гей!



А л ь т м а е р

Ой пробi! Вати, вати!
Оглухну я, як будуть так спiвати.



З i б е л ь

Як од склепiнь луна iде,
То, значить, добре бас гуде.



Ф р о ш

Отак! Кому ж не в лад, того в три вирви гнать!
Ой тара-ляра-ля!



А л ь т м а е р

Ой тара-ляра-ля!



Ф р о ш

Ну, можна починать.

(Спiвае):

І як воно iще стоiть, Священне Римське царство?



Б р а н д е р

Погана пiсня! Полiтична! Тьху!
Противна пiсня! Даймо Богу славу,
Що не на нас вiн звiрив ту державу.
Про мене й те прибуток немалий,
Що я не цiсар i не канцлер в нiй.
Та треба й нам якесь начальство мати;
Анумо папу обирати!
Вiдомо всiм, котрiй з прикмет
Належить тут прiоритет![40 - Анумо папу обирати! / Вiдомо всiм, котрiй з прикмет / Належить тут прiоритет! – Обрання папи – п’яницька церемонiя, поширена в багатьох европейських краiнах. Прикмета, на яку тут натякаеться, – мужнiсть; за приписами канонiчного права, кастрат не мiг бути папою.]



Ф р о ш

(спiвае)

Соловейку-пташко, лети-вилiтай[41 - Соловейку-пташко, лети-вилiтай… – Початковi рядки нiмецькоi народноi пiснi.],
Мою милованку сто раз привiтай…



З i б е л ь

Про милу не спiвай! Не хочу я i чути!



Ф р о ш

Спiвай i прославляй! По-твоему не бути!

(Спiвае).

Одчини! Бо нiч iде.
Одчини! Бо милий жде.
Зачини! Свiтае день…



З i б е л ь

Ну що ж, спiвай на славу iй пiсень!
Од цих пiсень тобi ж колись завадить:
Мене вже зрадила, чекай, тебе ще зрадить.
Нехай кохаеться вона з домовиком,
Вночi на пустирi стае iз ним на речi,
І цап, вертаючись додому од вiдьом,
Хай на добранiч iм люб'язно промекече.
Хiба я з розуму вже спав,
Щоб за повiею впадав?
Якi у бiса iй привiти?
Хiба що вiкна потрощити!



Б р а н д е р

(гримнув кулаком по столу)

Мовчать! Мовчать! Що за содом!
Ви ж знаете, я вмiю жити:
Тут всi закоханi кругом,
Їх треба чимсь хорошим пригостити,
Щоб все кiнчилося ладом.
Ось пiсня вам нового крою,
І всi тягнiть приспiв за мною.

(спiвае)

Раз криса в кухнi завелась,
Жила iз сала й масла,
Мов доктор Лютер, розплилась,
Пузце собi напасла.
Та кухар iй отрути дав,
І бiлий свiт немилий став,
Неначе з закохання!



Х о р

(весело)

Неначе з закохання!



Б р а н д е р

Вона й туди, вона й сюди,
Усе гризе, що знае,
З усiх калюж пила води —
Нiщо не помагае!
Вона й навплиг, вона й навскач,
Їi ж пече – хоч сядь та й плач,
Неначе з закохання!



Х о р

Неначе з закохання!



Б р а н д е р

І зо страху середо дня
У кухню як не скоче!
Упало край вогню, бiдня,
Так жалiбно пискоче…
Отруйник злий смiеться лиш:
«Ого, як солодко квил?ш,
Неначе з закохання!»



Х о р

Неначе з закохання!



З i б е л ь

Ех, ницi блазнi! І чому б
Із цього приводу радiти?
Жарт – бiдну крису отруiти!



Б р а н д е р

Чи ба, озвався крисолюб!



А л ь т м а е р

Ех ти, товстий, а тонкокожий.
Ти, голомозина гладка!
Недаром же i сам ти схожий
Ураз на крису й пацюка.



Ф а у с т   i   М е ф i с т о ф е л ь.



М е ф i с т о ф е л ь

От, для початку придивися,
Як весело живе гульвiса:
Йому, крiм гуль, усе бридня,
Справляе празника щодня.
Хоч розум в'яне вiд бездiлля,
Танцюе кожен тут кругом,
Мов кошенятко за хвостом;
Аби легке було похмiлля,
Аби шинкар на вiру дав —
Ото йому усiх i справ.



Б р а н д е р

Що це за люди чудороднi?
Одразу знать, що лиш сьогоднi
До нас у мiсто прибули.



Ф р о ш

Це правда. Ляйпцiг наш в тiм гiдний похвали!
Вiн, мов малий Париж, своiх людей карбуе.



З i б е л ь

І хто ж, по-твоему, вони?



Ф р о ш

Стривайте лиш! Хай вип'ють ув охоту,
Я в?знаю од них усе достоту —
Вони ще проти мене сосуни!
А все ж таки здаеться, що пани:
Такi бундючнi, гордовитi.



Б р а н д е р

Та це базарнi дурисвiти.



А л ь т м а е р

Хтозна.



Ф р о ш

Ось я iм дам, дивись.



М е ф i с т о ф е л ь

(до Фауста)

Людцям i невтямки, що бiс
Їх може враз за карк схопити.



Ф а у с т

Чолом, панове, б'ю!



З i б е л ь

Спасибi, й вам чолом!

(Тихо, позираючи на Мефiстофеля).

А цей чого немов кульгае?[42 - А цей чого немов кульгае? – Згiдно з християнськими легендами, диявол став кульгати, вiдколи був скинутий iз неба в пекло i при падiннi зламав собi ногу.]



М е ф i с т о ф е л ь

Чи можна й нам присiсти за столом?
Як доброго вина у вас бiгмае,
То хоч в гуртi звеселимось.



А л ь т м а е р

Ви дуже вередливi щось.



Ф р о ш

У Рiппаху, мабуть, сю нiч ви ночували
І в Ганса-дурника вечерi заживали?[43 - У Рiппаху, мабуть, сю нiч ви ночували / І в Ганса-дурника вечерi заживали? – Ганс-дурник iз Рiппаха (село мiж Ляйпцiгом i Наумбургом) – мiсцевий вираз, що означав за часiв Гете незграбного вайла.]



М е ф i с т о ф е л ь

Нi, цим разом не довелось,
А на тiм тижнi в нього ми бували:
Вiн нам розповiдав про любих родичiв
І кожному iз них вклонитись доручив.

(Кланяеться Фрошу).



А л ь т м а е р

(тихо)

А що, пiймав! Це зух!



З i б е л ь

Авжеж! Це битий жак!



Ф р о ш

Стривай, заiду ще iнак!



М е ф i с т о ф е л ь

Іще недавно тут, здаеться,
Бринiла пiсня голосна;
Од цих гiнких склепiнь луна,
Мабуть, чудово оддаеться?



Ф р о ш

А ви, бувае, не артист?



М е ф i с т о ф е л ь

Велика хiть, та невеликий хист!



А л ь т м а е р

Ви б пiсню нам якусь…



М е ф i с т о ф е л ь

Та я iх силу знаю.



З i б е л ь

Але нову – такий наказ.



М е ф i с т о ф е л ь

Вернулись ми з Іспанii якраз,
Вина й пiсень уславленого краю.

(Спiвае).

Жив цар колись в давн?ну,
Й була у нього блоха…



Ф р о ш

Ха-ха! Блоха! Приемна вiсть!
Блоха у нас жаданий гiсть.



М е ф i с т о ф е л ь

(спiвае)

Жив цар колись в давн?ну,
Й була у нього блоха;
Мов рiдную дитину,
Вiн ту блоху кохав.
Велiв кравця позвати.
Прийшов к ньому кравець:
«Поший мерщiй панятi
Штанцi i жупанець!»



Б р а н д е р

Хай нагадать кравцевi не забудуть,
Щоб пильно мiру добирав,
Бо вiн пропав, навiк пропав,
Якщо штанцi у брижах будуть.



М е ф i с т о ф е л ь

В саети, в адамашки
Блоху вдягай кругом[44 - В саети, в адамашки / Блоху вдягли кругом… – Саети i адамашки – види дорогих тканин.],
Обвiшали у стяжки,
Оздобили хрестом.

Мiнiстром стала скоро —
Аж сяють ордени,
Весь рiд взяла до двору,
Всiх вивела в пани.

А тi вже не давали
Спокою дворакам,
Царицю – й ту кусали,
Шпигали ii дам.

Не стало впину злющим,
Нi вбить, анi зiгнать…
Ми ж трощим iх ще й плющим.
Хай спробують кусать!



Х о р

(весело)

Ми ж трощим iх ще й плющим.
Хай спробують кусать!



Ф р о ш

Браво! Браво! Молодець!



З i б е л ь

Блосi – блошиний i кiнець!



Б р а н д е р

Мiж нiгтiв згинуть iй дано!



А л ь т м а е р

Вiват свобода! Вiват вино!



М е ф i с т о ф е л ь

На честь свободи – так, пилась би всмак чарчина,
Якби у вас були хоч трохи кращi вина.



З i б е л ь

Ізнову та ж балаканина!



М е ф i с т о ф е л ь

Боюсь зробити кривду шинкарю,
А то б я дав вам для спробунку
Із похiдного льоху трунку.



З i б е л ь

Нiчого! Я вас помирю!



Ф р о ш

Дамо вам похвалу, як буде до вподоби.
Та цур! Щоб не маленькi проби!
Тут треба, щоб суддею буть,
Добряче цiвкою смикнуть.



А л ь т м а е р

Це гостi з Райна, рiч видима.



М е ф i с т о ф е л ь

Добудьте десь свердла!



Б р а н д е р

А що свердлом робить?
Хiба в вас тут i кухви за дверима?



А л ь т м а е р

Он в шинкаря в кутку начиння все лежить.



М е ф i с т о ф е л ь

(бере свердла; до Фроша)

Яким же вас почастувати?



Ф р о ш

А що, хiба у вас усякi е?



М е ф i с т о ф е л ь

Хай кожен те, що хоче, п'е.



А л ь т м а е р

(до Фроша)

Іч? Ти почав i губи вже лизати!



Ф р о ш

Гаразд! Як вибирать – то рейнське вибираю:
Найкращi нам дари вiд батькiвського краю.



М е ф i с т о ф е л ь

(просвердлюючи дiрку в столi проти Фроша)

Ви воску принесiть, щоб затички лiпити.



А л ь т м а е р

Та це таке – дурних слiпити!



М е ф i с т о ф е л ь

(до Брандера)

А вам?



Б р а н д е р

Шампанського вина,
Щоб шумувало аж до дна!



Мефiстофель провiрчуе дiрки; хтось тим часом поналiплював iз воску пробок i затикае дiрки.



Б р а н д е р

Й чужого не цураймось, друзi, —
Бувае, й там щось добре е.
Хоч нiмцю щирому не до душi французи,
Вiн iхнi вина радо п'е.



З i б е л ь

(коли Мефiстофель пiдходить до нього)

Я кислого, признатись, не люблю,
Солодкого ж нiде не уникаю.



М е ф i с т о ф е л ь

Тодi я вам вточу токаю.



А л ь т м а е р

Нi, глуму я не потерплю!
Ану ж, погляньте прямо в очi!



М е ф i с т о ф е л ь

Про це й балакати не варт —
То був би надто смiлий жарт.
Кажiть, до чого ви охочi?
Чим можу вас я пригостить?



А л ь т м а е р

Чим ваша хiть. Лиш не томiть!



Всi дiрки попровiрчувано й позатулювано.



М е ф i с т о ф е л ь

(з химерними вихилясами)

Грона е на лозi,
Роги е на козi,
Вино – це сiк, лоза – деревина,
З дерева стiл, в нiм скритi вина.
В природу глибше заглядай.
Вiр в чудо й чуда дожидай!
Виймайте затички i пийте!



В с i

(повиймали затички; кожному ллеться в склянку замовлене вино)

О пречудовий водограй!



М е ф i с т о ф е л ь

Та цур, нi краплi не розлийте!

(П'ють по другiй).



В с i

(спiвають)

Прелюдожерно гарно нам,
Мов всiм на свiтi кабанам!



М е ф i с т о ф е л ь

Поглянь, народ на волю вирвавсь наче.



Ф а у с т

Вони менi уже обридли всi.



М е ф i с т о ф е л ь

Стривай лиш, ще в усiй красi
Побачиш iх нутро скотяче.



З i б е л ь

(необережно якось п'е; вино хлюпнуло додолу i взялося полум'ям)

Огонь! У пеклi я горю!



М е ф i с т о ф е л ь

(замовляе огонь)

Вгамуйся, приязна стихiе!

(До товариства).

Це тiльки бризочка з чистилища вогню!



З i б е л ь

Це що ж таке? Та як вiн смiе?
Та ми за цюю чортiвню…



Ф р о ш

Щоб ти такого бiльш не коiв!



А л ь т м а е р

А може, попросить на виступцi панка?



З i б е л ь

Чи бач, нахаба отака!
Яких ти фiглiв тут наброiв?



М е ф i с т о ф е л ь

Заткнись, барило!



З i б е л ь

Ах ти ж помело!
Так ти ще будеш нам грубити?!



Б р а н д е р

Ну, начувайся, будеш битий!



А л ь т м а е р

(вiдтикае пробку зi стола; в лице йому жбухае вогонь)

Горю! Горю!



З i б е л ь

Це ж чародiй!
Поза законом! Хлопцi, бий!



Повихоплювали ножi i обступають Мефiстофеля.



М е ф i с т о ф е л ь

(прибравши урочисто-таемничоi постави)

Мiсце й час, схитнись,
Слово й вид, змiнись,
Око й ум, змутнись.



Всi поставали остовпiло, витрiщившись один на одного.



А л ь т м а е р

Та де ж це я? Чи не в раю?



Ф р о ш

Сад-виноград, чи що?



З i б е л ь

І я в лозi стою.



Б р а н д е р

У ярiм листi ягiд повно:
Буйнi, крутлистi – гроно в гроно…

(Хапае Зiбеля за носа. Іншi роблять те ж одне одному, попiднiмавши ножi).



М е ф i с т о ф е л ь

(як i перше)

Спади з очей, мани полудо!
І знайте, як жартуе бiс!



(Щезае з Фаустом. Приятелi випускають одне одного).



З i б е л ь

Це що ж?



А л ь т м а е р

Це ж як?



Ф р о ш

То це твiй нiс?



Б р а н д е р

А я схопив твого… От чудо!



А л ь т м а е р

Оце удар! Аж жах шибае мною!
Стiльця сюди, бо на ногах не встою!



Ф р о ш

Що трапилось – нiяк не розберем.



З i б е л ь

А де ж той ланець? Ну, спiймаю,
То з рук не випущу живцем!



А л ь т м а е р

Я бачив сам – вiн сiв на бочку скраю
І полетiв з тим другим молодцем.
В ногах мов оливо, здаеться…

(Обертаючись до столу).

А може, там вино ще ллеться?



З i б е л ь

Та це ж усе була мана!



Ф р о ш

А я хiба не пив вина?



Б р а н д е р

А як же грона тi на вiттi?



А л ь т м а е р

От i кажiть, що див нема на свiтi!




ВІДЬМИНА КУХНЯ[45 - Сцену написано 1788 р. в Римi. Вiдьмина кухня зображена за вiдомими в той час картинами Брейгеля, Тенье та Герра. Згiдно з вiруваннями середнiх вiкiв, чорнi коти та мавпи були невiд’емними атрибутами вiдьом.]



На низенькому припiчку кипить на вогнi великий казан. Угору клубочиться пара, i в нiй манячать рiзноманiтнi постатi. М а в п а  сидить край казана, мiшае в ньому i доглядае, щоб не перекипiло через край. М а в п i й  iз  м а в п е н я т а м и  сидять навколо, грiються. Стеля й стiни пообвiшуванi чудернацьким вiдьомським начинням.



Ф а у с т   i   М е ф i с т о ф е л ь.



Ф а у с т

Не по менi цей чар несамовитий;
Коли б то змiг мене уздоровити
Безглуздих нiсенiтниць сплiт?
Привiв мене до баби, до чаклунки…
Хiба ж ii паскуднi трунки
З плечей iзнiмуть тридцять лiт?
Оце твiй лiк менi на безголов'я!
Вогонь надii вже в менi потух.
Невже ж природа й благородний дух
Не здужають нiяк вернуть здоров'я?



М е ф i с т о ф е л ь

Розумно кажеш, далебi!
Тебе одмолодить е i природний засiб.
Та не про нас ця рiч, вона тобi
Іще дикiшою здалася б.



Ф а у с т

Я хочу знать.



М е ф i с т о ф е л ь

Та засiб не який —
Без лiкiв, чар i без оплати.
У поле йди собi мерщiй
Та й ну копати чи сапати;
Замкни себе, i розум свiй
Держи в обмеженому колi,
І iж хоч просто, та доволi;
Живи з скотом, як скот, i не погребуй сам
Ту ниву, де ти жнеш, порядно угноiти;
Оце найкращий спосiб нам
Хоч на сто лiт помолодiти!



Ф а у с т

До того я не звик, i краще не чiпати
Менi нi сапи, нi лопати;
Не по менi вузьке життя.



М е ф i с т о ф е л ь

Що ж! Жди вiдьомського пиття!



Ф а у с т

І знать яги я б не хотiв!
Хiба ж ти сам не звариш зiлля?



М е ф i с т о ф е л ь

На те нема менi дозвiлля,
Скорiй змощу я тисячу мостiв[46 - …Скорiй змощу я тисячу мостiв. – За народними вiруваннями, чорти е будiвниками мостiв (звiдси «чортiв мiст»).].
Тут треба, крiм знання i вмiння,
Диявольського ще терпiння.
Тут звiльна дiе дух не рiк, не два,
Поки як слiд те вариво вшумуе;
Яких приправ не потребуе
Вiн для чаклунського питва!
Хоч чорт навчив його варити,
А сам не вмiе сотворити.

(Зирнувши на мавп).

Якi ж гарнесенькi звiрки!
Оце такi в яги служк?.

(До звiрiв).

Немае дома господинi?



З в i р i

В гостинi!
Крiзь димар
Пiшла аж до хмар!



М е ф i с т о ф е л ь

Чи довго ж буде там баритись?



З в i р i

Та поки будемо тут грiтись.



М е ф i с т о ф е л ь

(до Фауста)

Ну, як тобi оцi звiрята?



Ф а у с т

Чи де ще е подiбна бридь?!



М е ф i с т о ф е л ь

Е, нi, iз ними говорить,
То це менi з вiдрад вiдрада!

(До звiрiв).

Скажiть же, клятi потерчата,
Що вам тут дiдько заварив?



З в i р i

Нiзчимну юшку для старцiв.



М е ф i с т о ф е л ь

Тодi в вас публiки багато!



М а в п ? й

(пiдлiз i лащиться до Мефiстофеля)

Зiграймо у кiсть
Менi на кор?сть —
Дай виграти грошей!
Я дурень в бiдi,
А стану тодi
Розумний, хороший.



М е ф i с т о ф е л ь

Була б щаслива мавпа, як нiхто,
Коли б умiла грати у лото.



Тим часом мавпенята грають великою кулею i викочують вперед.



М а в п ? й

Оце земля:
Летить, кружля,
Не знае впину;
Бряжчить, як скло,
Бо в нiй дупло
На всю нутрину;
Блищить, мигтить,
Кругом ряхтить, —
Гляди, мiй сину,
За рухом стеж,
Бо розiб'еш ii до решти
І сам за те ж
Тодi помреш ти.



М е ф i с т о ф е л ь

Це що, решето?[47 - Це що, решето? – Коскiномантiя (ворожiння на сито чи решето) була поширена з найдавнiших часiв серед рiзних народiв, у тому числi i в дореволюцiйнiй Росii та в Украiнi. Особливо часто застосовувалась ця ворожба для пiзнання вбивць i злодiiв.]



М а в п ? й

(здiймае решето)

Як злодiй хто —
Воно ураз покаже.

(Бiжить до мавпи, щоб та подивилась крiзь решето).

На, глянь в решето!
Ну, злодiй хто?
Хоч знае, не каже!



М е ф i с т о ф е л ь

(пiдходить до вогню)

Це що за збан?



М а в п ? й

Який ти дурбан!
Та це ж казан.
Чуднi в тебе мислi!



М е ф i с т о ф е л ь

Яке ж ти мурло!



М а в п ? й

Ось на помело
Та й сядь тут у крiслi.

(Садовить Мефiстофеля на крiсло).



Ф а у с т

(дивиться в дзеркало, то пiдходячи, то одступаючи од нього)

Який чудовий вид одкрили
Свiчада чари тут очам![48 - Який чудовий вид одкрили / Свiчада чари тут очам! – Фауст бачить у дзеркалi образ Гелени.]
Ой осiн? мене, Амуре легкокрилий,
Щоб я до неi враз домчав!
Ах, тут стоять доводиться менi;
Коли наблизитись я хочу —
Вже бачу я в туманi, мов у снi,
Ту постать чарiвну жiночу.
Невже ж така у жiнцi е краса?
Невже в цьому простягненому тiлi
Вмiстилися всi неба чудеса?
Невже таке i на землi б ми стрiли?



М е ф i с т о ф е л ь

Та ясно, коли Бог шiсть день попрацював
І потiм «браво» сам сказав,
То, певне, вiн не схибив цiлi.
Ну, поки що дивись на видиво блiде,
А там найду й живу красу для тебе;
Блаженний, хто ii до себе
Як наречений поведе!



Ф а у с т  усе дивиться в дзеркало. М е ф i с т о ф е л ь, розлiгшися в крiслi i граючись помелом, веде рiч далi.



Я тут сиджу, неначе цар на тронi!
І скiпетр у руцi, от тiльки не в коронi.



З в i р i

(що досi розмовляли мiж собою на мигах, з кумедними вихилясами i великим галасом приносять Мефiстофелю корону)

Вiнчанiй главi
Дай поту й кровi —
Корону скрiпити.

(Сiпнули якось необережно корону i розбили ii надвое, скачуть довкола з половинками).

А ми глядимо,
За всiм слiдимо,
Щоб вiршi лiпити.



Ф а у с т

(перед дзеркалом)

Я збожеволiю! Це сказ!



М е ф i с т о ф е л ь

(вказуючи на звiрiв)

Та i менi ось цi вже голову прогризли.



З в i р i

А в слушний час
Бувають у нас
У вiршах навiть мислi.



Ф а у с т

(як перше)

У мене в грудях аж клекоче!
Ходiмо далi од бiди!



М е ф i с т о ф е л ь

(в тiй же поставi)

Я визнаю, проте, охоче,
Що з них поети хоч куди!



Мавпа якось одвихнулася од казана, i вiн починае бiгти; спалахуе велике полум'я i жбухае в комин. Вiдьма через полум'я влiтае в кухню з оглушливим репетом.



В i д ь м а

Ух! Ух! Ух! Ух!
Проклята твар! Паскудна гидь!
Казан проспать? Мене спалить?
Триклята бридь!

(Побачивши Фауста i Мефiстофеля).

А ви чого?
А вам кого?
А ви куди?
І як сюди?
Ось я вогню
На вас хлюпну!

(Набирае ополоником у казанi i оббризкуе огнем Фауста, Мефiстофеля i мавп. Звiрi скавулять).



М е ф i с т о ф е л ь

(обернувши помело, трощить склянки й горщики)

Шарах! Тарах!
По всiх горшках!
Все розвалю,
Все розiллю, —
Це, стерво, так
Тобi пiд такт!



Вiдьма одсахнулася з гнiвом i жахом.



Впiзнала вже, опудало погане?
Впiзнала ти свого володаря?
Захочу я – й тебе, й твого звiр'я
Перед очима враз не стане!
Забула вже вбрання червоне це
І пiвняче перо на капелюшу?
Чи, може, я сховав лице?
Чи, може, сам назватись мушу?



В i д ь м а

Пробачте, пане, за прийом!
Та, бачу, ви не з копитом.
Та й де ж це вашi вiрнi круки?[49 - Та, бачу, ви не з копитом. / Та й де ж це вашi вiрнi круки? – Круки вважались невiд’емним атрибутом чорта (пор. появу вiсникiв-крукiв до Мефiстофеля в IV актi другоi частини трагедii). Серед усiх германських народiв було також здавна поширене повiр’я, що чорт кривий i мае замiсть однiеi ноги кiнське копито.]



М е ф i с т о ф е л ь

Гаразд, цей раз забудьмо зло!
Води чимало утекло
Од часу нашоi розлуки.
Тепер прогрес, що свiт весь охопив,
І чорта навiть зачепив;
Пiвнiчнi привиди вступилися з дороги;
Де стрiнеш кiгтi, хвiст i роги?
От кiнськоi ноги – не можу я зректись,
Хоч з нею вочевидь я не ходжу мiж люди,
Бо рада е й на те: тепер же повелись
Фальшивi литки в моду всюди.



В i д ь м а

(пританцьовуючи)

Ой я п'яна i без вина —
Вернувсь мiй пан, мiй сатана!



М е ф i с т о ф е л ь

Не зви мене бiльш тим iм'ям!



В i д ь м а

Чому? Хiба ж воно завадить вам?



М е ф i с т о ф е л ь

Із тим iм'ям ми в книгу притч попали,
Та не пiшло те на кор?сть людцям:
Лихого вiдреклись, а добрими не стали.
Тепер я – «пан барон», ти так мене i зви;
Тепер я кавалер, як iншi кавалери,
Шляхетна в мене кров, шляхетнi i манери,
І герб шляхетський – ось диви.

(Робить соромiцький жест).



В i д ь м а

(заходиться реготом)

Ха, ха, ха, ха! Оце встругнув!
Такий жартун, як перше був!



М е ф i с т о ф е л ь

(до Фауста)

Мiй друже, вчись, яким шляхом
Пiдходить треба до вiдьом.



В i д ь м а

А що ж сюди вас, панство, привело?



М е ф i с т о ф е л ь

Нам треба склянку, знаеш, того соку…
Та щоб пиття старе було!
Воно мiцнiе рiк вiд року.



В i д ь м а

Та ось той сiк, у цьому бутлю,
Сама я часто з нього дудлю —
Смачне, й нi крихти не смердить;
Чому б i вас не пригостить?

(Нишком).

Та як первiсних чар нема в цii людини,
Вона ж, ви знаете, не витягне й години.



М е ф i с т о ф е л ь

Та не завадить, нi, бо чоловiк це свiй,
Найкрiпшого дання йому готовий дать я,
Накресли круг, скажи закляття
І чару вщерть йому налий.



В i д ь м а  ворожить, химерно жестикулюючи, – обмiркуе круг i становить у нього усяке причандалля; склянки тим часом забряжчали, казани загудiли – почалася музика. Вкiнцi дiстае велику книгу i розставляе у крузi мавп – пiддержувати книгу i присвiчувати смолоскипами. Аж тодi кивае  Ф а у с т о в i, щоб пiдiйшов.



Ф а у с т

(до Мефiстофеля)

Скажи, нащо це готування,
Це химородне чаклування?
Усi тi витiвки дурнi
Давно вже ввiрились менi.



М е ф i с т о ф е л ь

Нехай собi! То все на смiх;
Не будь же строгим ти до них!
Це мов лiкарська процедура,
Щоб краще дiяла мiкстура.

(Примушуе Фауста вступити в круг).



В i д ь м а

(починае високохмарно декламувати з книги)

Як досягти
До десяти?[50 - Як досягти / До десяти? – Сам Гете смiявся з коментаторiв що намагалися розшифрувати «таемничий смисл» вiдьомськоi таблицi множення, яка насправдi е сатирою на мiстичну «символiку чисел».]
Один – як дим,
А два – сплива,
А три – зiтри,
Чотири ж – вирiж,
А п'ять – украдь,
А шiсть – iзчисть,
А сiм – знесiм,
А вiсiм – повiсим,
А дев'ять що? – Невiдь-що.
А десять – кудесять.
Отак-то лiчим ми, вiдьм?.



Ф а у с т

З гарячки баба щось верзе.



М е ф i с т о ф е л ь

Стривай лишень, це ще не все.
Вся книга та з однакових мудрацiй;
На неi й я поклав чимало працi.
Усiх тих таемниць, усiх тих протирiч
Нi дурень, нi мудрець не втямить анi гич.
І так ведеться вже давно:
Ми знаем прикладiв чимало,
Як кривду в правду обертало
Те «три в однiм i в трьох одно»[51 - …Те «три в однiм i в трьох одно». – Висмiювання християнського догмата «триединоi сутности Бога».].
Отак повчають скрiзь i всюди,
І з дурнями змагатись зась —
Бо, чуючи слова, звичайно вiрять люди,
Що в них i думка е якась.



В i д ь м а

(ворожить далi)

Науки дар —
Немов мiж хмар,
Для людства таемниця!
А хто без дум,
Тому, мов на глум,
Вона спiшить одкриться.



Ф а у с т

А може, годi? Чи не все ще?
Вже як не трiсне голова!
Здаеться, мов отi слова
Ураз сто тисяч дурнiв плеще.



М е ф i с т о ф е л ь

Ну, буде вже, метка Сивiлло![52 - Ну, буде вже, метка Сивiлло! – Сивiлла – вiщунка в стародавнiй Грецii й Римi.]
Бери свое пиття i смiло
По самi вiнця наливай!
Це друговi нiяк не зробить шкоди —
Вже вiн пройшов усякi переходи
Й не раз хиляв аж через край.



Вiдьма з великими церемонiями наливае пиття в чару; коли Фауст ii пригубив, з неi вихоплюеться легке полум'я.



М е ф i с т о ф е л ь

Ну, вимчи духом аж до дна!
Це буде серцевi одрада.
І з чортом ти запанiбрата,
А чара ця тобi страшна?



Вiдьма розмикае круг. Фауст виходить.



В i д ь м а

Ну, доброго здоров'я пивши!



М е ф i с т о ф е л ь

(до Фауста)

Тепер ходiм! Тобi потрiбен рух!

(до вiдьми).

Коли вiд мене ждеш яких послуг,
То нагадай, на шабаш прилетiвши.



В i д ь м а

Ось пiсня вам! Коли ii спiвать,
То буде лiк вас краще пробирать.



М е ф i с т о ф е л ь

Тепер iди мерщiй за мною,
Спiтнiеш добре, й мiць напою
Пройме iстоту всю, не знаючи заслон.
А там навчу тебе я благороднiй лiнi —
І скоро вчуеш ти в солодкому томлiннi,
Як грае у тобi скакунчик Купiдон[53 - І скоро вчуеш ти в солодкому томлiннi, / Як грае у тобi скакунчик Купiдон. – Купiдон (Амур) – у римлян бог кохання, що зображувався крилатим хлопчиком iз луком i стрiлами.].



Ф а у с т

Дай в дзеркало iще раз подивиться
На тую жiнку казков?!



М е ф i с т о ф е л ь

Нi, нi! Чекай, усiм жiнкам цариця
До тебе прийде наяву.

(Стиха).

Тепер, з тим хмелем у голiвцi,
Гелену вбачиш в кожнiй дiвцi.




НА ВУЛИЦІ[54 - Сцена написана до 1775 р.]



Ф а у с т.   М а р г а р и т а  проходить мимо.



Ф а у с т

Гарна панно! Не вiдмовте в честi[55 - Гарна панно! Не вiдмовте в честi… – Панна (Fr?ulein) – звертання в тi часи лише до осiб дворянського походження. Маргарита (Гретхен) – з мiщан (бюргерiв).],
Дозвольте вас додому провести.



М а р г а р и т а

Не панна я, й не гарна я,
Додому втраплю i сама.

(Випручалась i пiшла).



Ф а у с т

Їй-богу, чарiвне дитя!
Таких не бачив за все життя.
Цнотлива, скромна – ангел кругом,
І трохи з перцем заразом.
Корали уст, рум'янець щiк —
Я не забуду iх повiк!
Очицi опустила вниз —
Аж серце пройняла навкрiзь.
А як вiдрiзала менi…
Я в неi просто в полон?.



Увiходить   М е ф i с т о ф е л ь.



Ф а у с т

Ти мусиш дiвку ту пiдмовить!



М е ф i с т о ф е л ь

Яку?



Ф а у с т

Та ту, що ось пройшла.



М е ф i с т о ф е л ь

Вона приходила на сповiдь,
Тут у священика була;
У сповiдальню я прокравсь —
Вона невинна, я дiзнавсь.
Ходила на сповiдь задарма;
Над нею в мене влади нема.



Ф а у с т

Уже за чотирнадцять iй.



М е ф i с т о ф е л ь

Говориш ти, мов Ганс Ласiй[56 - Говориш ти, мов Ганс Ласiй… – Типiзуюче власне iм’я (пор. донжуан, ловелас). Пане магiстре Похвальний… – Іронiчне типiзуюче власне iм’я (в оригiналi – Mein Herr Magister Lobesan).],
Що на всi любi квiтки жадн?й
І думае, що кожна честь
І ласка лиш для нього есть;
Цей шлях бува часом трудний.



Ф а у с т

Пане магiстре Похвальний,
Не треба моралi, то марна праця!
Ось тобi слово мое тверде:
Як те дiвчатко молоде
Цю нiч менi в руки не впаде,
То опiвночi ми мусим розстаться.



М е ф i с т о ф е л ь

Змiркуй, що можна, а що нi!
Два тижнi треба буде менi,
Щоб тiльки знайти якусь приключку.



Ф а у с т

Мав би я часу сiм годин,
То i без чорта, сам-один,
Звiв би таку гарненьку штучку.



М е ф i с т о ф е л ь

Говориш, як француз-пустак;
Тобi все шкода й невигода.
Яка ж одразу насолода?
Тодi кохання буде всмак,
Коли ти здалеку зайдеш
І фiглi-мiглi поведеш,
Доскочиш кралi шляхом iнтриг,
Як знаем ми з iталiйських книг.



Ф а у с т

Й без того маю апетит!



М е ф i с т о ф е л ь

Та годi, ти менi обрид!
Щоб спокусить оте дитя,
Не будьмо поквапнi без пуття,
Тут штурмом нiчого кидатись,
Треба до хитрощiв удатись.



Ф а у с т

Добудь од неi менi що-будь!
Дай у покоi ii побуть!
Дiстань хустину з грудей ii,
Пiдв'язку з нiжки милоi!..



М е ф i с т о ф е л ь

Щоб бачив ти, що я тобi
Допомагаю у цiй журбi, —
Нам н?чого довго зволiкати,
Сьогоднi зводж? до ii кiмнати.



Ф а у с т

До неi? Нею володiть?



М е ф i с т о ф е л ь

Нi, вона буде в сусiдки сидiть,
Тим часом ти можеш помрiть [у виданнi Фолiо 2003 р. – «А ти тим часом можеш мрiть»].
На самотi, в оселi тихiй,
Про неi, про майбутнi втiхи.



Ф а у с т

Зараз пiдем?



М е ф i с т о ф е л ь

Трохи пiзнiш.



Ф а у с т

Та не забудь iй дарункiв, гляди ж!

(Пiшов).



М е ф i с т о ф е л ь

І за дарунки вже? Ну, будеш успiх мати.
Є в мене сила тайникiв,
Давно закопаних скарбiв —
Там треба буде дещо взяти.




ВЕЧІР[57 - Написано 1775 р.]



Невеличка чистенька кiмната.



М а р г а р и т а

(заплiтаючи i пiдв'язуючи коси)

Що б я дала, щоб хто сказав,
Який то пан мене займав!
Такий у нього пишний вид,
Одразу знать вельможний рiд —
Це мов написано на чолi,
А то б не давав собi так волi.

(Виходить).



М е ф i с т о ф е л ь,   Ф а у с т.



М е ф i с т о ф е л ь

Сюди, та тихше, ось сюди!



Ф а у с т

(постоявши хвилю мовчки)

Тепер iди й надворi жди!



М е ф i с т о ф е л ь

(обнишпорив очима кiмнату)

В дiвчат так чисто не завжди.

(Виходить).



Ф а у с т

(оглядаеться кругом)

Привiт оселi цiй святiй,
Що мрiе в застумi пiвтьми!
Скропляючись в яснiй росi надiй,
Кохання бiль, у серцi защеми!
Який тут спокiй i порядок,
Яке довiлля i звичай!
В цiй бiднотi – який достаток!
В цiй тiснотi – який розкiшний рай!

(Кидаеться в шкiряне крiсло край лiжка).

Прийми й мене, як за старих часiв
Приймав других, з утiхою й журбою.
Як часто вiн, цей любий трон батькiв,
Обвiшувавсь дрiбною дiтворою!
І мила, може, тут, у зграi щебетух,
За рiздвяний удячна подарунок,
Дiдусику несла свiй поцiлунок.
Я чую, дiвчино, тут дух
Хазяйновитости витае;
Як мати, вiн тебе щодня навчае
Стiл чепурно обрусом застелить,
Узорчасто пiском долiвку притрусить.
О мила рученько! Подбай,
І ти з хатини зробиш рай.
А тут!

(Пiдiймае заслону лiжка).

Мене пройма блаженний жах.
Стояв би тут години цiлi…
Це ж тут природа в свiтлих снах
Створила ангела у тiлi;
Вона тут спала, й наливалась
У груди iй теплiнь жива,
Тут чисто й свято розвивалась
Ясна подоба божества.
А ти! Тебе що привело?
Мене всього мов потрясло…
Що хочеш ти? Чом в серцi бiль тяжкий?
Нужденний Фаусте! Ти нiби сам не свiй.
Чи тут незримим чаром вiе?
Я ж насолоди був запраг —
I ось душа моя у снi любовнiм млiе!
Чи ж ми хисткi, немов на вiтрi прах? —
Коли б вона в цю мить ввiйшла в покiй,
То як свого блюзнiрства ти б скупився:
Одразу знiчений, малий,
До нiг упав би й розтопився.



М е ф i с т о ф е л ь

(увiходить)

Скорiш! Іде вже господинька!



Ф а у с т

Ходiм! І бiльше не прийду.



М е ф i с т о ф е л ь

Дивись, яка важкенька скринька;
Як треба буде, ще знайду.
Постав у шафу, на кос?нець.
Клянусь, вона зiйде з ума,
За цей спокусливий гостинець
Тобi гостинця дасть сама.
Дитя – дитя, i цяця – цяця.



Ф а у с т

Не треба, може?



М е ф i с т о ф е л ь

Ще й питаться?
Чи, може, вiзьмеш скарб собi?
Тодi пораю я тобi
Мене даремно не тривожить
І клопоту менi не множить.
Не думав я, що ти скнар?й!
А я тут в голову захожу…

(Ставить скриньку в шафу i замикае ii).

Ходiм! Скорiй!
Щоб привернути грою мрiй
До тебе ту дитину гожу.
Чого ж понуривсь ти,
Немов тобi на лекцiю iти,
Немов тебе примарою ляка
І фiзика, i метафiзика?!
Ходiм!



Виходять.



М а р г а р и т а

(увiходить iз лампою)

Ой як тут душно, парно як!

(Одчиняе вiкно).

А вечiр же наче й без тепла.
І якось моторошно так…
Коли б хоч мати скорiше йшла…
Вся аж тремчу… Острах стиска…
Яка ж я, дурненька, боязка…

(Роздягаеться, заспiвала).

Був вiрний коханцi завше
Славетний Фульський цар[58 - Був вiрний коханцi завше / Славетний Фульський цар… – Пiсня про Фульського царя була спершу написана незалежно вiд «Фауста» (1774 р.). Фуле (Ultima Thule) – римська назва якоiсь краiни на пiвнiч вiд Британii, очевидно, Ісландii.];
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.

Над всi скарби коштовнi
Вiн кубок той любив,
І очi слiз були повнi,
Як вiн iз нього пив.

Почувши, що годi жити,
Усе роздав синам:
«Усе берiте, дiти,
А кубка не вiддам!»

Сидiв вiн на бенкетi,
І все лицарство з ним,
У замку на бескетi,
Над берегом морським.

Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
І в буйнi хвилi з ганку
Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив…
А цар склепив своi очi
І бiльше вже не пив…

(Одчиняе шафу, щоб повiсити одежу, аж бачить – скринька).

Звiдкiль взялась тут скринька ця мала?
Таж шафа замкнена була.
Що за притичина? І що в нiй може буть?
А, знаю, мамi хтось принiс
В заклад пiд позичку, мабуть.
Ось ключик на шнурочку звис…
А що, як взять та й вiдiмкнуть?
Ой, що це? Боже милий! Глянь,
Чи бачила ж таке я на вiку?
Убiр! В святковий день найбiльша з пань
Надiла б радо рiч таку!
А як менi в цiм ланцюжку?
Чиi ж то всi оцi розкошi?

(Убираеться й розглядаеться в дзеркалi).

Ой, а сережечки ж хорошi!
Вберись – i вже зовсiм не та…
Що врода й молодi лiта?
До них тепер байдужi всi,
І похвали твоiй красi
Бринять, неначе докори.
Всi злота ждуть,
На злото б'ють —
Горе нам, бiдним, горе!




НА ПРОГУЛЯНЦІ[59 - Написано 1755 р.]



Ф а у с т  проходжуеться в задумi. Пiдходить  М е ф i с т о ф е л ь.



М е ф i с т о ф е л ь.

Бодай тобi зрадне кохання! Бодай тебе в пекла стихiю!
Я кляв би iще чимсь гiршим, але, на жаль, не вмiю!



Ф а у с т

Який це дрiк тебе вджигнув?
Чого це ти так чудно кривиш морду?



М е ф i с т о ф е л ь

Раднiший я продатись чорту,
Коли б я сам не чортом був!



Ф а у с т

Тобi цей сказ якось не личить.
Та що ж могло тебе так спантеличить?



М е ф i с т о ф е л ь

Та що? Убiр, що Гретхен я дiстав,
Пiп загребущий одiбрав!
Побачила ту штучку мати
І зразу стала потерпати:
Тонкий у неi аж надто нюх,
Весь нiс просяк молитовника дух, —
Обнюхуе i се, i те,
Чи воно грiшне, чи святе,
А що вже убiр – то й видом видать,
Що не яка в нiм благодать.
Доню! – рече – неправе добро
Душу бентежить, збурюе кров.
Божiй матерi його вiддаймо,
На манну небесну уповаймо!
А Гретонька закопилила губи:
Дарованому коню та див?ться в зуби?
Той, певно, Бога в душi мав,
Хто iй ту цяцю пiдослав…
Та мати священика приводить,
Той скоро справi кiнця доходить,
Сподобався йому дарунок.
Добре, глаголе, есте вчинили!
Хто алчнiсть боре, той Господу милий.
А в нашоi церкви добрий шлунок,
Вже скiльки царств вона пожерла,
А ще з переiду не вмерла[60 - А в нашоi церкви добрий шлунок, / Вже скiльки царств вона пожерла, / А ще з переiду не вмерла… – Вислiв, запозичений iз антикатолицькоi полемiчноi лiтератури доби Реформацii.]:
Тiльки церква, моi любi дiти,
Може неправе добро стравити…



Ф а у с т

Та нi: евреi i царi
Також до того штукарi.



М е ф i с т о ф е л ь

Взяв пiп пояс, ланцюжок, кiльце
От буцiмто полова все це,
Чи там подякував, чи нi,
Мов за горiшки тi дрiбнi,
Пообiцяв в небесах награду —
Й залишив маму вельми раду.



Ф а у с т

А Гретхен?



М е ф i с т о ф е л ь

Та собi сидить,
Не зна, небога, що робить,
Думае про убiр – аж до слiз,
Ще бiльш про того, хто принiс.



Ф а у с т

Їi журба менi докiр.
Добудь iй зараз новий убiр!
Той перший був ii не варт.



М е ф i с т о ф е л ь

Авжеж, тобi усе за жарт!



Ф а у с т

Роби, як я кажу, i край!
Їi сусiдку поеднай!
Ти ж не макуха – чортом будь,
Таки убiр iй роздобудь!



М е ф i с т о ф е л ь

Я слухаю, мостивий пане!



Ф а у с т виходить.



Цей закоханець навiсний,
Хай сонце, мiсяць, зорi – все дiстане,
Розвiе все на втiху дорогiй.




У СУСІДНІМ ДОМІ[61 - Написано до 1775 р.]



М а р т а

(сама)

Простибiг мужу мойому,
Що жiнцi кривду учинив,
Кудись свiт за очi зблудив,
Лишивши тут мене саму.
Чи я ж його коли гнiвила?
Чи я ж його та й не любила?!

(Плаче).

А може, вмер на чужинi…
Коли б хоч посвiдку менi![62 - Коли б хоч посвiдку менi! – Анахронiзм, як i дальша згадка про газету: в XVI ст. ще не було нi метрик, нi посвiдчень про смерть.]



Увiходить   М а р г а р и т а.



М а р г а р и т а

Пань Марто!



М а р т а

Гретхен, що тобi?



М а р г а р и т а

Аж трусяться менi колiна!
Вiдкiльсь взялась iзнов скринчина
У мене в шафi, вся в рiзьбi,
А в скриньцi тiй – прикрас, прикрас!
Стократ пишнiш?, як той раз…



М а р т а

Ти ж хоч матусi не показуй,
Бо знов попу вiддасть одразу.



М а р г а р и т а

Ох, глянь сюди! Дивись сюди!



М а р т а

(убирае ii)

Щаслива ти, вродлива ти!



М а р г а р и т а

Коли б iх на вулицю одiти
Або до церкви отак сходити.



М а р т а

А ти сюди приходь частiш
Вбиратись нишком в цi оздоби.
Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,
Менi до любоi вподоби.
А там, при нагодi, в святковий день якраз
Щось зможеш одягти i людям напоказ —
Каблучку, ланцюжок чи перлiв там разок,
А матерi якихсь накажемо казок.



М а р г а р и т а

Вiд кого ж цi обидвi скриньки?
Якiсь непевнi базаринки!



Хтось стукае.



Ох, чи не мати? Куди ж це дiть?



М а р т а

(визирае)

Нi, пан чужий якийсь. Ввiйдiть!



М е ф i с т о ф е л ь

(увiходить)

Даруйте, панi, що так заходжу
І, може, панi у чiмсь тривожу.

(З пошаною вiдступае перед Маргаритою).

Я Марту Швертляйн хтiв спитати.



М а р т а

Це я. Що мае пан казати?



М е ф i с т о ф е л ь

(тихо до неi)

Прошу пробачення; у вашмостi
Сидять такi вельможнi гостi,
То, може, я собi пiду,
А по обiдi знов зайду.



М а р т а

(вголос)

От тобi, дочко, й даровизна:
Пан за шляхтянку тебе визнав.



М а р г а р и т а

Нi, я собi з простих мiщан,
До мене дуже добрий пан;
Усе це вбрання – не мое.



М е ф i с т о ф е л ь

Нi, крiм вбрання, iще щось е;
І погляд ваш, i ввесь ваш склад!
То можу лишитись? Дуже рад.



М а р т а

То що ж принiс нам любий гiсть?



М е ф i с т о ф е л ь

Гай, гай! Не дуже веселу вiсть!
Не тим би я хотiв послужити:
Ваш чоловiк наказав довго жити.



М а р т а

Помер? Мiй голуб? Бiдна я!
Мiй муж помер! Ой смерть моя!



М а р г а р и т а

Ох, тiтонько, не плачте, ну…



М е ф i с т о ф е л ь

Слухайте ж повiсть оцю сумну!



М а р г а р и т а

Краще зовсiм нi з ким не кохатись,
Нiж пiсля смерти до смертi вбиватись



М е ф i с т о ф е л ь

В радощах горе, i радощi в горi.



М а р т а

То як же вмер вiн, розкажiть!



М е ф i с т о ф е л ь

Вiн при Антонiвськiм соборi
У мiстi Падуi лежить,
Край велелiпноi святинi
Спить вiчним сном у домовинi.



М а р т а

А що ж менi вiн передав?



М е ф i с т о ф е л ь

Та побажання все побожнi:
Вiн триста панахид одправить наказав;
Кишенi ж геть були порожнi.



М а р т а

Як! Нi гостинця? Нi шага?
Таж кожен столярчук щось в торбi зберiга,
Щось для домiвки вiдкладае,
Хоч сам старцюе, голодае.



М е ф i с т о ф е л ь

Мадам, я спочуваю вам;
Та марнотратником не був ваш муж нiколи.
В своiх грiхах вiн каявся вже й сам,
Нещасноi украй зазнавши долi.



М а р г а р и т а

І випаде ж такий талан гiркий!
Молитимусь i я за його упокiй.



М е ф i с т о ф е л ь

Таку дитину чемну й любу
Хоч зараз повести до шлюбу.



М а р г а р и т а

Ох, нi! Це буде не тепер.



М е ф i с т о ф е л ь

Коли не муж, то кавалер
Без краю буде раювати —
Таку красуню милувати.



М а р г а р и т а

Такого не ведеться в нас.



М е ф i с т о ф е л ь

Але трапляеться не раз.



М а р т а

Доказуйте ж!



М е ф i с т о ф е л ь

Так я йому догледiв смертi
Не те щоб на гною – на мервi перетертiй.
Та, як християнин, вiн, каючись, помер.
«Як я клену, сказав, себе тепер,
Що так подавсь знеобачки в дорогу,
Худобу кинувши i жiночку-небогу!
Менi та згадка – гострий нiж.
Коли б менi простила жiнка мила…»



М а р т а

Ой чоловiченьку! Я вже тобi простила!



М е ф i с т о ф е л ь

«Та свiдок Бог! Вона жила грiшнiш!»



М а р т а

Та бреше ж вiн! У смертний час брехати?



М е ф i с т о ф е л ь

Так, це було й по ньому знати,
Що то була вже маячня.
«Недбальство, мовив вiн, моя найменша хиба;
Надбав iй перш дiтей, потому дбав iй хлiба,
Та не було такого дня,
Щоб шмат насущника я з нею з'iв у мирi».



М а р т а

Оце i дяка вся моiй любовi щирiй,
Моiм турботам i трудам?!



М е ф i с т о ф е л ь

Та нi, вiн був такий удячний вам.
«Коли од Мальти, каже, я одплив,
Молився ревно я за жiнку й дiток;
І небеса послали нам пожиток —
У турка наш фрегат галеру захопив,
Ладовану султанськими скарбами.
Одвага високо в цiнi —
Як паювали луп мiж нами, вояками,
Припала дещиця й менi[63 - …Як паювали луп мiж нами, вояками, / Припала дещиця й менi». – Луп – вiйськова здобич.]».



М а р т а

Оттак! То вiн, либонь, той скарб десь закопав?



М е ф i с т о ф е л ь

Гай-гай! Тепер шукайте вiтра в полi!
В Неаполi, гуляючи на волi,
Вiн панночку гарнесеньку спiткав,
І щиро так вони удвох кохались,
Що аж по скiн слiди на нiм зостались[64 - І щиро так вони удвох кохались, / Що аж по скiн слiди на нiм зостались. – Пiсля хрестових походiв по всiй Європi поширився сифiлiс, що називався тодi по-французькому «неаполiтанською хворобою» (mal de Naples).].



М а р т а

Лайдак! Ледачее ледащо!
І в злиднях вiн бахурував!
Рiдних дiтей обкрав нiзащо!



М е ф i с т о ф е л ь

За те ж його й Господь скарав.
Я б, бувши вами, може, з рiк
Додержував як слiд жалоби,
А там уже когось знайшов би до вподоби.



М а р т а

Е, нi, таких, як перший чоловiк,
По цiлiм свiтi треба пошукати —
Таке дурне й плохе було воно!
От тiльки що любив, сердега, мандрувати,
Чужих жiнок, чуже вино
Та в розпроклятi костi грати.



М е ф i с т о ф е л ь

Ну, ну, це не такi вже вади!
Бо, може, й вам вiн попускав
З таких робити дещо справ.
Коли б менi такi умови —
Каблучки я змiнять готовий.



М а р т а

Та що ви, пане! Пан жартуе!



М е ф i с т о ф е л ь

(до себе)

Чи не пора звiдцiль тiкать?
Ця й чорта може упiймать!

(До Маргарити).

А ваше серце що вiщуе?



М а р г а р и т а

Не розумiю вас.



М е ф i с т о ф е л ь

(до себе)

Дитина!

(Вголос).

Прощайте!



М а р г а р и т а

Прощавайте!



М а р т а

Паночку, стривайте!
Я хтiла б посвiдку дiстать,
Коли, де й як мого сховали чоловiка.
Порядку зроду я прихильниця велика, —
В газетцi б вiсть про смерть хотiлось почитать.



М е ф i с т о ф е л ь

Що двое свiдкiв будь-яких посвiдчать,
Папери те, як факт, увiковiчать.
У мене ще i приятель е тут,
Ми можем разом пiти у суд.
Що, привести?



М а р т а

Ой, приведiть!



М е ф i с т о ф е л ь

А панна теж буде тут сидiть?
Бравий, бувалий такий панич,
З паннами вмiе вести рiч.



М а р г а р и т а

Мушу червонiти перед паничем…



М е ф i с т о ф е л ь

О нi, хоч би й перед королем!



М а р т а

Цей вечiр у нашому саду
Я з нею панiв сьогоднi жду.




НА ВУЛИЦІ[65 - Написано до 1775 р.]



Ф а у с т

Ну, як? Іде? Як справа наша?



М е ф i с т о ф е л ь

Ви весь в огнi! Пождiть ладу.
Небавом Гретхен буде ваша.
Цей вечiр стрiнетесь в сусiдки у саду.
Циганкувата то кумася
І свашкувати придалася.



Ф а у с т

Гаразд!



М е ф i с т о ф е л ь

І ти ж iй щось за те зроби.



Ф а у с т

Так, ти менi, а я тобi.



М е ф i с т о ф е л ь

З тобою вдвох посвiдчити я мушу,
Що муж ii вiддав вже Богу душу
І в Падуi похований лежить.



Ф а у с т

Отак! То це нам перш туди летiть?



М е ф i с т о ф е л ь

Sancta simplicitas![66 - Sancta simplicitas! – свята простота (лат.) – слова вождя чеського нацiонального релiгiйного руху Яна Гуса (1369–1415). Вiн вигукнув цi слова в час своеi смертноi кари на кострi, коли якась бабуся пiдкинула в вогонь хмизу, думаючи, що робить цим «богоугодне дiло».] Навiщо це робить?
Лиш пiдпишись, та й по всiй справi.



Ф а у с т

Негоден я здiйснять цi замiри лукавi.



М е ф i с т о ф е л ь

Святенник! Це тобi мерзить!
Фальшиве свiдчення давати —
Хiба ж тобi це первина?
Що Бог, що свiт, що дух, що неба таiна,
Що серце й ум людей, що подорож земна —
Давно ти перестав про все це толкувати,
Наповнений зухвальства вщерть!
Багато брав тодi собi на плечi!
А глибше глянь – про всi тi мудрi речi
Ти знав не бiльше, як про Швертляйнову смерть.



Ф а у с т

Ти був i е крутiй, софiст.



М е ф i с т о ф е л ь

Нi, я наскрiзь твiй знаю змiст!
Ти ж завтра будеш намагатись
До Гретхен в душу увiбгатись,
В коханнi щирiм присягатись…



Ф а у с т

Та ще й од серця.



М е ф i с т о ф е л ь

Гарний ти!
А там почнеш про вiчну вiрнiсть,
Жаги единоi безмiрнiсть, —
Це теж од серця буде йти?



Ф а у с т

Облиш! – Як серце мре без краю
В однiм биттi, в однiм чуттi,
Як я iм'я йому не знаю, —
Тодi я у свiти усiм еством ширяю
І слiв найвищих добираю.
І пломiнь той, що в нiм згораю,
Я вiчним, вiчним називаю —
Невже то лжа, слова пустi?



М е ф i с т о ф е л ь

Таки я прав!



Ф а у с т

От, щоб ти знав,
Не хочу я надсаджувати груди;
Хто мае язика i хоче правим бути, —
То той i прав.
Ходiм! Обрид цей вiчний спiр менi.
І згоден я – хоч правий ти, хоч нi.




САД[67 - Написано до 1775 р. (за винятком кiлькох вставлених пiзнiше рядкiв).]



М а р г а р и т а  пiд руку з  Ф а у с том, а  М а р т а  з  М е ф i с т о ф е л е м  гуляють по саду.



М а р г а р и т а

Я бачу, ви, жалкуючи мене,
Знижаетесь – менi аж сором.
Життя, напевне, мандрiвне
Навчило вас не буть суворим.
Не для таких досвiдчених людей
Убожество моiх простих речей.



Ф а у с т

Один твiй зiр, одне слiвце твое —
Чи ж де дорожча мудрiсть е?

(Цiлуе iй руку).



М а р г а р и т а

Та чи подоба ж вам ту руку цiлувати?
Вона негарна, шкарубка.
Менi доводиться усього пильнувати,
А мати строга ще така.



Проходять.



М а р т а

Ви так ото й мандруете весь вiк?



М е ф i с т о ф е л ь

Така у нас вже служба подорожня!
Бувае – так у iншiм мiсцi звик, —
А залишитися не можна.



М а р т а

Хай молодий iще лiта
Метеликом з краiни до краiни;
А вбившись у такi лiта,
Старим бурлакою брести до домовини —
Це справа вже зовсiм не та.



М е ф i с т о ф е л ь

Та я вже й сам, признатись, потерпаю.



М а р т а

Тож, паночку, робiть, що я пораю.



Проходять.



М а р г а р и т а

Аби з очей, то вже й з думок.
Хоч гречнiсть вас i прикрасила,
У вас розумних друзiв сила,
Менi до них – як до зiрок.



Ф а у с т

О серце, вiр, те, що розумним звуть, —
То iнколи обмеженiсть пуста.



М а р г а р и т а

Як?



Ф а у с т

Ах, свята невиннiсть, простота —
Нiяк собi цiни не пiзнають!
Сумирнiсть, лагiднiсть – що краще е в природi?
Цi найкоштовнiшi з окрас…



М а р г а р и т а

Хоч раз мене згадайте при нагодi,
А я про вас гадатиму всякчас.



Ф а у с т

Не часто ходиш ти гуляти?



М а р г а р и т а

Та в нас хазяйство не яке,
Але, нiвроку, клопiтке:
В нас наймички нема; сама вбирай у хатi,
Сама вари й печи, сама i ший, i мий,
А мати в мене ще такi чепуркуватi,
Що боже крий!
А стан у нас не дуже i скрутний;
Таки не гiрш, як у людей, достаток:
Од батька нам оставсь порядний статок —
Будинок свiй, садок при нiм густий.
Тепер уже спокiйнi днi настали;
В солдатах братик мiй[68 - …В солдатах братик мiй… – Брат Гретхен, як i чоловiк сусiдки Марти, – ландскнехт, найманий солдат.],
Сестричку поховали…
Менi з тим дитинчам був клопiт немалий,
Та я б волiла з ним возитися i далi —
Воно…



Ф а у с т

Таке, як ти, було мов янголя…



М а р г а р и т а

Мене любило дуже те маля.
Воно знайшлось уже по смертi тата.
А мамi тяжко так прийшлось —
Вже думали, що iй бiльш рясту не топтати,
Але таки очуняла якось.
Куди вже iй було гадати
Те пташенятко годувати!
От я й давай його тодi
Поiть на молоцi й водi…
В моiх руках воно й росло —
Таке гарнесеньке було…



Ф а у с т

Ти щастя чистого зазнала.



М а р г а р и т а

Та й горя гiркого немало.
Вночi, було, по десять раз встаю
Я до колиски немовляти;
І напою,
Й вiзьму до себе, i давай люляти;
А як кричить, беру я лялечку свою
Та й ну по хатi взад-вперед гуляти…
А вранцi вже над ночвами стою,
А там базар, а там в печi попорай —
І так щодня, сьогоднi, як i вчора.
Отак-то, паночку, доводиться усяк.
Зате вже всмак iси i спочиваеш всмак.



Проходять.



М а р т а

Все винуватi бiднi тi жiнки,
Все кривдять iх старi холостяки.



М е ф i с т о ф е л ь

Як хто натрапить на таку, як ви,
То зразу вийде дур iз голови.



М а р т а

Признайтеся, ви, може, щось найшли вже?
Комусь таки ви серце вiддали вже?



М е ф i с т о ф е л ь

Так, власний дiм i добра жiнка нам,
Як той казав, – то скарб усiм скарбам.



М а р т а

Та я не те; чи вже ви почували?



М е ф i с т о ф е л ь

Мене завжди i всюди шанували.



М а р т а

Та нi, всерйоз траплялось вам любиться?



М е ф i с т о ф е л ь

Так, жартувать з жiнками не годиться.



М а р т а

Не зрозумiли ви!



М е ф i с т о ф е л ь

Це дуже жаль менi.
Але я зрозумiв, якi ви приязнi.



Проходять.



Ф а у с т

То ти мене впiзнала враз,
Як тiльки ми зайшли до вас?



М а р г а р и т а

Ви ж бачили, як очi я спустила?



Ф а у с т

І ти менi зухвальство те простила,
Що я тебе так зачепив,
Коли на вулицi зустрiв?



М а р г а р и т а

Мене тодi аж кинуло у кров,
Бо зроду я ще не ходила в славi;
Я думала: невже в моiй поставi
Нечемне щось, нахабне вiн знайшов,
Що вiн до мене прямо так пiдходить
І жарти, мов iз дiвкою, заводить!
Признаюся, щось у менi в той час
Озвалось в вашу користь мимовiльно;
Я гнiвалась сама на себе сильно,
Що гнiвалась не дуже я на вас.



Ф а у с т

Серденько!



М а р г а р и т а

Гетьте лиш!

(Зiрвала айстру i обривае пелюсточки один по одному).



Ф а у с т

Це що? Вiнок плести?



М а р г а р и т а

Нi, гра така.



Ф а у с т

Яка?



М а р г а р и т а

Вам все на смiх звести.

(Обривае пелюстки i щось шепоче).



Ф а у с т

Що шепчеш ти?



М а р г а р и т а

(пiвголосом)

Любить – не любить…



Ф а у с т

О дивний ангел красоти!



М а р г а р и т а

(ворожить далi)

Любить – не любить, любить – не любить…

(Зриваючи останнiй пелюсточок, по-дитячому радiючи).

Любить!



Ф а у с т

Так, дитино! І це слово квiтки
Хай буде словом Бога. Любить!
Ти знаеш, що це значить? Любить!

(Схопив ii за обидвi руки).



М а р г а р и т а

Я вся тремчу…



Ф а у с т

О не лякайсь! Нехай мiй зiр,
Хай потиск рук тобi те скаже,
Що словом не сказать.
Вiддатись повнiстю, й блаженства
Зажить, що вiчним бути мусить!
Вiчним! Кiнець його – то був би розпач!
Нi, без кiнця! Без кiнця!

(Маргарита стискае його руки, випручуеться i тiкае. Вiн стоiть хвилю в задумi, потiм спiшить за нею).



М а р т а

(надходить)

Вже поночi.



М е ф i с т о ф е л ь

Так, нам додому час.



М а р т а

Я довше б вас лишитися просила,
Але лихi тут люди в нас.
Неначе iм нема другого дiла, —
Вони завсiди
Розглядують, що робиться в сусiди,
І пустять поговiр – хоч хай хто як живе…
А наша парочка?



М е ф i с т о ф е л ь

Десь аж у тiй алеi…
Прудкi метелики!..



М а р т а

Вiн закохавсь у неi.



М е ф i с т о ф е л ь

Вона у нього. Дiло свiтове!




АЛЬТАНКА[69 - Написано до 1775 р.]



М а р г а р и т а  вбiгае, стае за дверима, притуляе пальця до вуст i виглядае крiзь щiлку.



М а р г а р и т а

Іде!



Ф а у с т

(увiходить)

Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,
Узнаеш!

(Цiлуе ii).



М а р г а р и т а

(обiймае його й цiлуе)

Голубе! Я так тебе люблю![70 - Голубе! Я так тебе люблю. – Пiсля попередньоi сцени пройшло вже кiлька днiв. Фауст i Маргарита вже на «ти».]



М е ф i с т о ф е л ь  стукае.



Ф а у с т

(аж тупнув ногою)

Хто там?



М е ф i с т о ф е л ь

Своi!



Ф а у с т

Ну й гад!



М е ф i с т о ф е л ь

Налюбишся потому.



М а р т а

(надходить)

Так, пане, пiзно вже.



Ф а у с т

Провести вас додому?



М а р г а р и т а

Та мама ж… Прощавай!



Ф а у с т

Ти кажеш, щоб я йшов?
Прощай!



М а р т а

Adieu!



М а р г а р и т а

Ми стрiнемося знов.



Ф а у с т   i   М е ф i с т о ф е л ь виходять.



М а р г а р и т а

Мiй Боже, що за чоловiк!
Вiн думав, думав цiлий вiк,
А я ж – дурнiсiньке дiвча,
Лиш слухаю, як вiн навча.
О Гретхен, Гретхен, бiдна ти,
І що вiн мiг в тобi знайти?




ЛІС І ПЕЧЕРА[71 - Написано 1788 р.]



Ф а у с т

(сам)

Високий духу, дав менi ти все,
Усе, чого просив я. Недаремно
Менi явив ти лик свiй пломенистий.
Природу дивну дав менi в удiл,
Дав силу – почувать, зажить ii,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таемничi,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безлiч животвору,
Навчив мене вбачать своiх братiв
В водi, в повiтрi, в тихому гаю[72 - Високий духу, дав менi ти все… – Пiд високим духом тут розумiеться Дух Землi, що являвся Фаусту в першiй сценi; його впливу Фауст приписуе свое нове, живе пантеiстичне розумiння природи. Ти показав всю безлiч животвору, / Навчив мене вбачать своiх братiв / В водi, в повiтрi, в тихому гаю. – Згiдно з натурфiлософським ученням Гердера, сприйнятому й розвинутому Гете, «старшi брати людини – тварини». (Зародки еволюцiйноi теорii).].
Коли в бору реве-бушуе буря
І падае стовбур'я дужих сосен,
Ламаючи i тлумлячи сусiдiв, —
Аж хряскотом одгримуе од гiр,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуеш менi мене самого —
Якi дива таяться в мене в грудях.
А як засяе мiсяць-бiлозiр —
Лелiють в блиску лагiднiм навколо,
На брилах скель i у гiллi вологiм,
Часiв прадавнiх постатi срiблистi, —
І м'якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей нiщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав менi в цiм щастi,
Що до богiв мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхiдним,
Хоч вiн зухвало й холодно знижае
Мене в моiх очах i обертае
Одним слiвцем твоi дари у н?вець.
Роздмухуе в менi вiн ярий пломiнь
До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолодi я жаги жадаю.



М е ф i с т о ф е л ь

(приходить)

І хто таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобi це все обридне!
Раз спробувать – воно iще догiдне,
А там розшукуй щось нове.



Ф а у с т

Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи бiльше нiчого робить?



М е ф i с т о ф е л ь

Ну, ну, не буду бiльш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Рiзку, тяжку, примхливу маеш вдачу.
Розстанемось – то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при днi,
А що тобi у лад, що нi —
Того тобi по носу не побачу.



Ф а у с т

Ти що ж, за витiвки всi злi
Од мене й дяки ще б хотiв?



М е ф i с т о ф е л ь

А як, злиденний син землi,
Без мене б ти i животiв?
Чи ж од уяви злоi тлi
Я не зцiлив твоiх чуттiв?
Коли б не я, ти взагалi
Вже в безвiсть був би полетiв!
Чого ж отут, в тiснiй печернiй щiлi
Сидиш, мов пугач на могилi?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвiль,
І, наче жаба, смокчеш щось вiдтiль…
Аж смiх бере од цих химер.
Нi, доктор ще в тобi не вмер.



Ф а у с т

Чи знаеш ти, яку снагу живущу
Вiдчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тiльки мiг збагнуть,
То ти менi, як чорт, позаздрив би, мабуть.



М е ф i с т о ф е л ь

Розкошi неземнi, божистi! —
Лежать вночi десь на скалi росистiй,
І землю, й небо яро обiймати,
Себе до Бога гордо пiдiймати,
До надр землi пустить чуттiв корiння,
Вмiстить в собi всiх шести днiв творiння,
Утiхами незнаними упиться,
В любовнiм захватi в природi всiй розлиться,
Земних позбувшись тягарiв,
І ввесь небесний цей порив

(робить соромiцький жест)

Ось цим, пробачте, завершиться,



Ф а у с т

Бодай тебе!



М е ф i с т о ф е л ь

Не до смаку те диво?
Бодайкаеш ти надто соромливо!
Од того в'януть всi невиннi ушi,
До чого прагнуть всi невиннi душi.
Я не хотiв тобi заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зiрвешся
В жахних марiнь шалений нурт.

Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в'яне од нуд?,
Все виглядае милодана,
Що покохала назавжди…
Любов'ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навеснi, в час танення снiгiв.
Любов iй в серце перелив ти,
І струмiнь твiй iзмеженiв.
Нiж тут лiсним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дiвча-бiдня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде iй день;
Стоiть край вiкна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурi над муром пливуть…
«Чому я не пташка?» – iй тiльки й пiсень
І день i нiч, i нiч i день…
То звеселiе, то хмурнiе знов,
То вдариться у плач,
То нiби вщухне… От бач,
Яка там любов!



Ф а у с т

Змiя! Змiя!



М е ф i с т о ф е л ь

(до себе)

Таки тебе впiймаю я!



Ф а у с т

Не спокушай, не говори
І рани в серцi не ятри!
Не розпаляй в душi безумнiй хотi
До яроi, незайманоi плотi.



М е ф i с т о ф е л ь

Вона гада, що ти ii забув уже…
Тобi ж, здаеться, байдуже.



Ф а у с т

І вдалинi я все близький iй буду,
ii повiк не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп'ятого Христа,
Коли його торкнуть ii уста.



М е ф i с т о ф е л ь

Бува й менi, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться[73 - Бува й менi, що аж жижки трясуться / До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться. – Образ жiночих грудей, запозичений з Соломоновоi «Пiснi пiсень».].



Ф а у с т

Геть, звiднику!



М е ф i с т о ф е л ь

Ну лайсь, нехай i так; про мене!
Створивши хлопця й дiвку, Бог
Докупи тут же звiв обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка бiда менi з тобою!
Та я ж до милоi покою,
А не на смерть тебе веду.



Ф а у с т

Що за небесний рай – ii обiйми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув ii бiду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвiтку й мети,
Неначе водоспад, що в льотi карколомнiм
Шумить в зiвущу хлань з жахноi висоти…
А ось вона – в невинностi дитиннiй
На тихому альпiйському лужку
Жила собi в своiй хатинi,
Як у малесенькiм свiтку.
І я, богомерзенний,
На тiм не перестав,
Що скелi величеннi
На друзки розбивав!
Я ще й ii життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеi жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба ii впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо разом!



М е ф i с т о ф е л ь

Знов закипiв, в огонь метнувсь!
Йди, дурню, любку потiшай!
В безвихiдь головою ткнувсь
І думае: усьому край!
Хоробрим будь, дивися ширш!
Ти чортом вже помазався незгiрш.
Нiде нiчого гидшого не знаю,
Як чорт, що знизивсь до вiдчаю.




КІМНАТА ГРЕТХЕН[74 - Написано до 1775 р. Пiсня Гретхен неодноразово клалася на музику; найбiльш вiдома музика Ф. Шуберта (1797–1828).]



Г р е т х е н

(одна за прядкою)

На серцi жаль,
Мiй спокiй зник
І вже не вернеться
Повiк, повiк.

Де його нема —
Могильна тьма,
І бiлий свiт —
Зiв'ялий цвiт.

В голiвоньцi
Журба тяжка,
На думоньцi
Печаль гiрка.

На серцi жаль,
Мiй спокiй зник
І вже не вернеться
Повiк, повiк.

Я виглядаю
Його в вiкно,
Я дожидаю
Його давно.

Ой коли б прийшов,
Хорош, ласкав,
Пройняв очима,
Словом заграв,

Посмiшкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцiлував!

На серцi жаль,
Мiй спокiй зник
І вже не вернеться
Повiк, повiк…

До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,

І цiлувати,
І любо млiть,
В його цiлунках
І смерть зустрiть.




САД МАРТИ[75 - Написано до 1775 р. Ця сцена мiстить у собi пантеiстичну сповiдь юного Гете в епоху «бурi i натиску». Самому поетовi доводилося в молодостi слухати докори за iгнорування обрядовоi сторони християнськоi релiгii.]



М а р г а р и т а   й   Ф а у с т.



М а р г а р и т а

Пообiцяй же, Гайнрiх!



Ф а у с т

Все, мiй друже!



М а р г а р и т а

Скажи, як iз релiгiею ти?
Ти серцем повний доброти,
А от до вiри мов байдужий.



Ф а у с т

Облиш, дитя! Мiцна моя любов;
Кого люблю – проллю за того кров,
А вiрити не бороню нiкому.



М а р г а р и т а

Нi, треба вiрити й самому.



Ф а у с т

Чи треба ж?



М а р г а р и т а

Ох, щоб я на тебе мала вплив!
Ти ж не шануеш i святих дарiв!



Ф а у с т

Шаную.



М а р г а р и т а

А приймати не приймаеш.
На службi, сповiдi нiколи не буваеш.
Ти вiриш в Бога?



Ф а у с т

А чи змога
Комусь сказать: «Я вiрю в Бога»?
Чи ти в священика спитай,
Чи в мудреця про те – вважай,
Їх вiдповiдь – мов глум.



М а р г а р и т а

То ти не вiриш?



Ф а у с т

Мiй ангеле, не в ту ти мiру мiриш.
Хто б мiг назвать його
І так признать його:
«Я вiрю в нього»?
Чи не вiдчуть його
І вiдметнуть його:
«Не вiрю в нього»?
Всеобiймитель
І вседержитель,
Хiба ж не обiймае, не держить вiн
Тебе, мене, себе?
Хiба ж над нами не склепiння неба?
Хiба ж пiд нами не земная твердь?
Хiба ж нам не зорiють
Привiтно зорi вiчнi?
Хiба ж я не дивлюсь тобi у вiчi?
Хiба ж усе це не пройма
Твiй ум i серце,
Не вiе в вiчнiй таемницi
Незримо й зримо вколо тебе?
Наповни ж ним все серце, аж по вiнця,
І якщо в цiм чуттi зазнаеш щастя ти,
То зви його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце! Бог!
А я iм'я не знаю
Йому! Чуття – то все[76 - Чуття – то все… – Культ почуття, пропагований Ж.-Ж. Руссо, був характерний для бiльшостi письменникiв «бурi i натиску».];
Ім'я – то звук i дим,
Що пал небесний сповива.



М а р г а р и т а

Втiшаеш ти мене всiм тим;
Священик каже те ж; слова
Вiн тiльки iншi ужива.



Ф а у с т

Ти обiйди усi свiти, —
Це кажуть всi од серця повноти,
Та кожному своя властива мова;
Чому й менi свого не вжити слова?



М а р г а р и т а

Послухаеш, то й гарно кажеш ти,
А все ж тривога обiймае,
Бо у тобi Христа немае.



Ф а у с т

Дитино!



М а р г а р и т а

Горе менi тяжке,
Що встряв ти в товариство таке.



Ф а у с т

Яке?



М а р г а р и т а

Того, що ходиш завше з ним,
Ненавиджу я всiм нутром своiм;
Такого не було ще нiколи;
Побачу – аж у серце коле,
Той чоловiк страшний якийсь.



Ф а у с т

Люба лялечко, не бiйсь!



М а р г а р и т а

Його присутнiсть аж кров стена.
Я всiм зичлива й приязна;
Тебе хочу бачить – жду не дiждуся,
Того ж чоловiка душею боюся,
Та ще й здаеться, що вiн шахрай!
Як я неправа, Боже, не карай!



Ф а у с т

Є ж i такi диваки на свiтi.



М а р г а р и т а

Із таким я б не хотiла жити!
Як тiльки вiн заходить сюди —
Подивиться так глузливо завжди
І мов зi злом;
Знать, що йому чуже все кругом;
В нього написано на лобi,
Що йому нiхто не в уподобi.
Менi з тобою тут в тиш?
Так легко, вiльно на душi,
В його ж присутностi мене мов що стиска…



Ф а у с т

(до себе)

Моя вiщунко ти чутка!



М а р г а р и т а

Аж самовладу я гублю,
Як вiн до нас свiй вид бридкий появить.
Здаеться, що й тебе вже не люблю,
Молитися при нiм не можу навiть…
Аж серце сохне у журбi;
Так, мабуть, Гайнрiх, i тобi.



Ф а у с т

То просто антипатiя.



М а р г а р и т а

Я мушу йти.



Ф а у с т

Коли вже зможу я
Набутися з тобою вдвох, мiй свiте,
Із груддю грудь, з душею душу злити?



М а р г а р и т а

Якби ж то спала я сама,
То сю нiч я б дверей не замикала.
Так мати ж – мов не спить – дрiма,
І, якби нас вона застала,
То я б i з мiсця вже не встала!



Ф а у с т

Нiчого, серце, то дарма.
На пляшечку! Лиш три краплини
Пiдлий в пиття; це зразу вплине,
Їй сон глибокий принесе.



М а р г а р и т а

Для тебе я пiду на все.
А це iй часом не завадить?



Ф а у с т

Хiба я можу зле щось радить?



М а р г а р и т а

О голубе, я так тебе люблю,
Що воленьку у всiм твою вволю;
Для тебе я такого вже зробила,
Що бiльш зробить, здаеться, i несила.

(Виходить).



М е ф i с т о ф е л ь

(увiходить)

От мавпа! Вже пiшла?



Ф а у с т

Ти знов тут шпигував?



М е ф i с т о ф е л ь

Так, все, здаеться, розiбрав:
Вас, докторе, навчали катехизi,
І ви радiли з тих побожних вправ.
Дiвчата те читають, як по книзi, —
Хто вiрить в Бога щиро й гаряче,
Той i вiд них, гадають, не втече.



Ф а у с т

То ти не бачиш, хижий звiре,
Що вiрна, щира та душа,
Святоi повна вiри,
Яку вважа
Єдиним щастям, – тож вона болiе,
Що ближнiй осягти спасiння не зумiе.



М е ф i с т о ф е л ь

Ех ти, жених надземно-земний!
Водить за нiс тебе дiвча.



Ф а у с т

Ти, пекла вибрудок нiкчемний!



М е ф i с т о ф е л ь

Фiзiономii ж вона незле вивча[77 - Фiзiономii ж вона незле вивча. – Фiзiогномiка – наука визначати характер людини за ii зовнiшнiстю – захоплювала Гете в перiод роботи над «Пра-Фаустом». У цей час вiн дружив iз мiстиком i проповiдником Лафатером (1741–1804), автором праць iз фiзiогномiки, в якому, зрештою, вiн скоро розчарувався.].
То моторошна iй завжди моя присутнiсть?
Крiзь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутнiсть;
Для неi – генiй я, а може, й сатана.
Так сю нiч…



Ф а у с т

Що тобi до того?



М е ф i с т о ф е л ь

І я ж утiху маю з цього.




БІЛЯ КОЛОДЯЗЯ[78 - Написано до 1775 р.]



Г р е т х е н   i   Л i з х е н   iз глеками.



Л i з х е н

Про Бербельхен ти чула щось?



Г р е т х е н

Нi, рiдко я ходжу мiж люди.



Л i з х е н

Сьогоднi чула я од Труди,
Що iй до скруту вже прийшлось,
Отiй гордячцi!



Г р е т х е н

Як?

Л i з х е н

Вже щось в нiй е!
Тепер на двох i iсть, i п'е.



Г р е т х е н

Ах!



Л i з х е н

От тобi й дожартувалась.
На шию парубку чiплялась!
З ним вона й на гулi,
З ним i на танцюлi,
Хотiла скрiзь перед вести;
Пирiжком, вином ii вгости;
Пишалась з своеi красоти,
Стиду i сорому не мала,
Дарунки вiд нього приймала.
А вiн лестив ii, пестив,
Аж поки без вiнка пустив.



Г р е т х е н

Сердешная!



Л i з х е н

Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночi, —
Вона ж воркуе, стоючи
В садку з ласкавчиком своiм —
І нiчка не змигнеться iм.
Тепер iди на покриття,
На привселюдне каяття[79 - Тепер iди на покриття, / На привселюдне каяття. – Покриток водили в церкву i ставили на видному мiсцi в рядюжанiй сорочцi. Гете добився заборони цього звичаю у Ваймарському герцогствi 1786 р.].



Г р е т х е н

Вiн, певне, жениться на нiй.



Л i з х е н

Нема дурних! Та вiн же зух —
Ще знайде сто таких красух;
Уже вiдкинувсь.



Г р е т х е н

Одурив!



Л i з х е н

А хоч би славу i покрив,
То хлопцi зiрвуть з неi вiнця.
А ми iй – сiчки пiд ворiтця[80 - …То хлопцi зiрвуть з неi вiнця. / А ми iй – сiчки пiд ворiтця. – В старiй Росii та в Украiнi дiвчатам, що «не доносили вiнка» до шлюбу, ворота вимазували дьогтем.].

(Пiшла).



Г р е т х е н

(сама, вертаючись додому)

Як смiло я колись судила,
Як дiвчина яка зблудила!
Як я словами грiх дiймала,
Що й слiв на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бiдну покритку виню.
Яка була в менi пиха!
І ось – сама не без грiха.
Та все, що в грiх мене ввело,
Ох боже, любе й миле було!




БІЛЯ МІСЬКОГО МУРУ[81 - Написано до 1775 р.]



У нiшi муру статуя Mater dolorosa[82 - Mater dolorosa – скорбна мати (лат.) – зображення «богородицi» Марii бiля хреста з простромленими мечами грудьми.], перед нею глечики з квiтами. Г р е т х е н стромляе свiжi квiтки в глечики.



Г р е т х е н

О Дiво,
Глянь милостиво,
За грiх мiй Бога вмилосердь!
Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш святого сина смерть.
Отця зовеш ти
Й зiтхання шлеш ти
До неба, скорби повна вщерть.
Хто знае,
Як крае
Це серце бiль трудний?
Як душа моя страждае,
Чим тремтить, чого жадае —
Видно лиш тобi однiй!
Чи то б куди пiшла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзае душу жаль.
Скропила я цii квiти
Росою, ах! слiз моiх,
Коли я рано-вранцi
Для тебе рвала iх.
Як променi веселi
Заграли крiзь вiкно,
Ридаючи, в постелi
Сидiла я давно.
Спаси! Одринь ганьбу i смерть!
О Дiво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!




НІЧ[83 - Написано в основному 1800 р. (Першi сорок рядкiв вiдносяться до 1775 р.).]



Вулиця, бiля дверей Гретхен.



В а л е н т и н

(солдат, брат Гретхен)

Коли, бувало, на гульнi
Товаришi моi п'ян?
Почнуть хвалить та величать
Своiх улюблених дiвчат,
П'ючи хильцем, щоб та хвала
Іще мiцнiшою була, —
Сиджу я нишком у кутку
І чвань ту слухаю грiмку,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64088627) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Написана 1797 р., коли Гете пiсля багаторiчноi перерви знову вернувся до роботи над «Фаустом». Присвята звернена не стiльки до читача, скiльки до призабутих образiв трагедii, «туманних постатей», що являлись поетовi ще в днi юностi i нинi знов оволодiвають його уявою, вимагаючи собi втiлення. (Тут i далi прим. М. Лукаша, 1968 р.)




2


Пiсень моiх не чують нiжнi душi, / Що слухали пiснi юнацьких днiв… – З поетових друзiв, що слухали першi сцени «Фауста», однi на цей час уже померли (сестра Корнелiя, письменники Мерк, Ленц), iншi жили далеко вiд Гете або вiдцурались його (письменники Клопшток, Клiнгер, Гердер, фiлософ-iдеалiст Якобi).




3


Написаний теж 1797 р. не без впливу драми стародавньо-iндуського поета Калiдаси «Сакунтала». Разом з тим у «Пролозi» знайшов вiдображення досвiд Гете як театрального директора, а також його погляди на мистецтво взагалi. В цей час Гете вважав, що справжнiй художнiй твiр виникае як рiвнодiйна трьох сил: генiя (поет), мистецтва як умiння (комiк) i мистецтва як ремесла (директор). Фiгура комiка дечим натякае на образ Мефiстофеля, поет багато в чому нагадуе Фауста.




4


…Із неба через землю в пекло. – Маеться на увазi не шлях Фауста згiдно з вiдомою середньовiчною легендою, а широта задуму трагедii.




5


Написано близько 1800 р. Як указував сам Гете, цей пролог навiяний аналогiчною сценою в бiблiйнiй книзi Іова, де диявол спокушае людину з божоi волi. Ім’я Мефiстофеля запозичене з народноi легенди; етимологiя його неясна. Пропонувались тлумачення: мефiзтофель (евр.) – руiнник-брехун; ме-фаусто-фiлес (грецьк.) – не Фауста друг, тощо.




6


Могутнiм громом сонце грае / В гучному хорi братнiх сфер… – Поняття гармонii сфер запозичено з учення пiфагорiйцiв, згiдно з яким число, як суть буття, лежить в основi як музики, так i всiеi свiтобудови. Пор. першу дiю другоi частини трагедii, де громохкий гомiн вiстуе схiд сонця.




7


…Нехай тодi плазуе у пилу, / Як та змiя, моя тiтуся. – Згiдно з бiблiйним мiфом, диявол спокусив Єву й Адама в образi змii, за що Бог прирiк iй «плазувати на животi i iсти землю до кiнця вiку».




8


Сцена складаеться з двох частин, написаних у рiзний час: перший монолог, викликання духа i дiалог з Вагнером написано в 1774–1775 рр., решта – в 1797–1801 рр.




9


У цих мальованих шибках / Небесний свiт – i той зачах! – В готичних будiвлях часто застосовувались кольоровi шибки.




10


– Цей Нострадамiв вiщий твiр / Тобi вiдкрие таiну. – Нострадам (точнiше, Мiшель де Нотр Дам) – сучасник iсторичного Фауста, лейб-медик i астролог французького короля Карла IX, автор вiдомих пророцтв (1503–1556).




11


Розкривае книгу i бачить знак макрокосму. – Згiдно з мiстично-кабалiстичним «ученням» iснуе три свiти: елементарний (стихiйний, матерiальний), небесний i наднебесний (духовий), що разом становлять великий свiт – макрокосмос. Все, що е в однiм iз тих свiтiв, мае аналоги в двох iнших, i всi три свiти в постiйнiй взаемодii, яку Гете виразив тут у дусi давнiх магiв образами духiв, що «в льотi стрiчнiм мiняють кiнви золотi». Знак макрокосму – шестикутна зiрка.




12


Тепер вбагнув я сенс премудрих слiв: / «В свiт духiв можна прозирнути…» – Перевiршована цитата iз Сведенборга, шведського натуралiста й мiстика (1688–1772), «вчення» якого було дуже популярне наприкiнцi XVIII ст. Згiдно з цим «ученням», потойбiчний свiт складаеться з об’еднань духiв, якi населяють рiзнi стихii; духовидцi можуть спiлкуватися з духами лише певноi доступноi для них сфери, i то при умовi досягнення ними вищоi мiри моральноi досконалостi. Гете як учений неодноразово виступав проти спiритизму Сведенборга, але у «Фаустi» вiн у рядi мiсць використовуе деякi його положення як поетичнi образи для змалювання т. зв. «потойбiчного свiту».




13


…Ткання мiнливе, / Життя бурхливе… – У Гете часто зустрiчаеться образ природи як велетенського ткацького верстата. Нiмецьке слово weben (ткати) може значити також «снувати», «ширяти»; Гете вживае його на означення всякого стихiйного ритмiчного руху.




14


О смерть гiрка! Це йде мiй помiчник… – Учень, асистент i воднораз служник професора (фамулюс), звичайно з числа студентiв.




15


Я чую вiсть, але утратив вiру. – Фауста стримуе вiд самогубства не вiра, а спогади щасливого дитинства i передусiм почуття едностi з народом.




16


Сцена написана приблизно 1800–1801 рр.




17


Школяр – тут у значеннi студент.




18


Мiй батько, чесний, скромний трудiвник, / Над тайнами природи бивсь весь вiк / Ретельно, ревно i невтомно, / Але якось головоломно. – За народною легендою, Фауст – син селянина, Гете робить iз нього сина лiкаря й алхiмiка. Алхiмiки намагались винайти «камiнь мудрости», що нiбито давав людинi вiчну молодiсть i перетворював усi метали в золото. Адепти – прибiчники, втаемниченi в алхiмiчнi премудростi. Чорна кухня – лабораторiя чи майстерня алхiмiкiв. Червоний лев у термiнологii алхiмiкiв – золото або сiрка, лiлея – срiбло чи ртуть, молода цариця – камiнь мудрости або панацея, цебто лiки вiд усякоi хвороби.




19


Сцена написана близько 1800 р.




20


«Було в починi Слово!» – Початок евангелiя вiд Іоанна, що викликав багато рiзних тлумачень у теологii та iдеалiстичнiй фiлософii. Многозначне грецьке «логос» сприймалось бiльшiстю коментаторiв як божественний розум, що виражае себе в своiх творiннях. Варiанти перекладiв, що iх перебирае Фауст («мисль», «сила», «дiя»), пропонувались, мiж iншим, сучасником i другом юнацьких днiв Гете, поетом, iсториком i фiлософом-iдеалiстом Гердером.




21


Пекельне кодло розженем / Ми Соломоновим ключем. – Соломонiв ключ (лат. Clavicula Salomonis) – стародавня еврейська книга заклинань елементарних духiв, що перевидавалась аж до XVIII ст.




22


Я звiра чарами зв'яжу, / Замову Чотирьох скажу… – За стародавнiми вiруваннями, свiт складаеться з чотирьох елементiв-стихiй: вогонь, земля, вода i повiтря. Кожна з стихiй мае своiх елементарних духiв. Саламандра – земноводне з вогненними плямами, символ духа вогню; Ундiна – дух води (лат. unda – хвиля); Сiльфiда, або Сiльф (грецьк. «мiль») – дух повiтря; Кобольд, або лат. Incubus – дух землi.




23


Глянь на цей знак! – Очевидно, початковi лiтери iмени Христа: INRI, Ісус Назарей Цар Іудейський.




24


Не змушуй же / Вогонь троiстий лити! – Вогонь троiстий – знак «святоi трiйцi».




25


Мандрований схоласт (лат. scholasticus vagans) – характерна для середнiх вiкiв фiгура напiвученого-напiвшарлатана, що ходив вiд мiста до мiста, пропонуючи всiм бажаючим послуги лiкаря та ворожбита.




26


А! Ти злякався пентаграми… – Пентаграма, або пентальфа – стародавнiй мiстичний знак у формi п’ятикутноi зiрки.




27


Володар всiх щурiв, мишей, / Жаб, мух, комах, блощиць, вошей… – Уявлення про чорта як про повелителя всiлякоi дрiбноi тваринноi нечистi властиве для всiеi християнськоi демонологii.




28


Початок сцени написано 1800–1801 рр., решта була вже в первiсному фрагментi («Пра-Фаустi»).




29


…В червець убрався, в блаватас… – Червець – червона, блаватас – блакитна шовкова матерiя. За народною легендою, Мефiстофель ходив iз Фаустом у чернечому перевдязi; пiзнiше, коли вертепна комедiя про Фауста поширилась у католицьких краях, Мефiстофель фiгурував у нiй уже в багатому свiтському вбраннi.




30


Прокляття золоту, мамонi… – Мамон, або мамона (з халдейськоi мови) – скарб, символ багатства i жадiбности.




31


…Вступiть в Collegium logicum. – Collegium logicum (лат.) – курс логiки, з якого починалось навчання в тодiшнiх унiверситетах. В цiй реплiцi Мефiстофеля дана блискуча сатирична картина звироднiлоi схоластичноi логiки.




32


Там дух ваш добре намуштрують, / В iспанськi чоботи озують… – Іспанськi чоботи – знаряддя тортур, яким стискували й калiчили ноги допитуваного.




33


«Encheiresis naturae» – грецький термiн староi хiмii, що значить «спосiб дiяння природи». Розкласти живу матерiю на складники легко, але знову дiстати з них життя неможливо, бо «спосiб дiяння природи» не можна вiдтворити.




34


…Навчiться лиш редукувати / І вiрно класифiкувати. – Редукувати – логiчна операцiя зведення понять до основних категорiй; класифiкувати – розподiляти логiчнi поняття за класами.




35


Теорiя завжди, мiй друже, сiра, / А древо жизнi – золоте. – Цей вислiв став крилатою фразою, кiлька разiв його цитуе В. І. Ленiн.




36


Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum. – Латинський переклад слiв спокусника-змiя, звернених до Єви: «Будете, як Бог, знати добро i зло».




37


…Оглянем перш малий, за ним великий свiт. – Вузький бюргерський свiт невеликого мiстечка першоi частини i широка державно-полiтична i всесвiтньо-iсторична арена у другiй частинi трагедii.




38


…Ось тiльки я дмухну югою… – натяк на винайдений 1782 р. братами Монгольф’е аеростат, що наповнювався нагрiтим повiтрям.




39


Сцена вiдноситься до 70-х рр. i входить до «Пра-Фауста». Склеп Авербаха був мiсцем гулятики ляйпцiгських студентiв; свого часу вчащав туди i Гете. В трактирi були двi фрески, з яких одна зображувала студентський бенкет з участю Фауста, а друга – Фауста, що летить верхи на бочцi.




40


Анумо папу обирати! / Вiдомо всiм, котрiй з прикмет / Належить тут прiоритет! – Обрання папи – п’яницька церемонiя, поширена в багатьох европейських краiнах. Прикмета, на яку тут натякаеться, – мужнiсть; за приписами канонiчного права, кастрат не мiг бути папою.




41


Соловейку-пташко, лети-вилiтай… – Початковi рядки нiмецькоi народноi пiснi.




42


А цей чого немов кульгае? – Згiдно з християнськими легендами, диявол став кульгати, вiдколи був скинутий iз неба в пекло i при падiннi зламав собi ногу.




43


У Рiппаху, мабуть, сю нiч ви ночували / І в Ганса-дурника вечерi заживали? – Ганс-дурник iз Рiппаха (село мiж Ляйпцiгом i Наумбургом) – мiсцевий вираз, що означав за часiв Гете незграбного вайла.




44


В саети, в адамашки / Блоху вдягли кругом… – Саети i адамашки – види дорогих тканин.




45


Сцену написано 1788 р. в Римi. Вiдьмина кухня зображена за вiдомими в той час картинами Брейгеля, Тенье та Герра. Згiдно з вiруваннями середнiх вiкiв, чорнi коти та мавпи були невiд’емними атрибутами вiдьом.




46


…Скорiй змощу я тисячу мостiв. – За народними вiруваннями, чорти е будiвниками мостiв (звiдси «чортiв мiст»).




47


Це що, решето? – Коскiномантiя (ворожiння на сито чи решето) була поширена з найдавнiших часiв серед рiзних народiв, у тому числi i в дореволюцiйнiй Росii та в Украiнi. Особливо часто застосовувалась ця ворожба для пiзнання вбивць i злодiiв.




48


Який чудовий вид одкрили / Свiчада чари тут очам! – Фауст бачить у дзеркалi образ Гелени.




49


Та, бачу, ви не з копитом. / Та й де ж це вашi вiрнi круки? – Круки вважались невiд’емним атрибутом чорта (пор. появу вiсникiв-крукiв до Мефiстофеля в IV актi другоi частини трагедii). Серед усiх германських народiв було також здавна поширене повiр’я, що чорт кривий i мае замiсть однiеi ноги кiнське копито.




50


Як досягти / До десяти? – Сам Гете смiявся з коментаторiв що намагалися розшифрувати «таемничий смисл» вiдьомськоi таблицi множення, яка насправдi е сатирою на мiстичну «символiку чисел».




51


…Те «три в однiм i в трьох одно». – Висмiювання християнського догмата «триединоi сутности Бога».




52


Ну, буде вже, метка Сивiлло! – Сивiлла – вiщунка в стародавнiй Грецii й Римi.




53


І скоро вчуеш ти в солодкому томлiннi, / Як грае у тобi скакунчик Купiдон. – Купiдон (Амур) – у римлян бог кохання, що зображувався крилатим хлопчиком iз луком i стрiлами.




54


Сцена написана до 1775 р.




55


Гарна панно! Не вiдмовте в честi… – Панна (Fr?ulein) – звертання в тi часи лише до осiб дворянського походження. Маргарита (Гретхен) – з мiщан (бюргерiв).




56


Говориш ти, мов Ганс Ласiй… – Типiзуюче власне iм’я (пор. донжуан, ловелас). Пане магiстре Похвальний… – Іронiчне типiзуюче власне iм’я (в оригiналi – Mein Herr Magister Lobesan).




57


Написано 1775 р.




58


Був вiрний коханцi завше / Славетний Фульський цар… – Пiсня про Фульського царя була спершу написана незалежно вiд «Фауста» (1774 р.). Фуле (Ultima Thule) – римська назва якоiсь краiни на пiвнiч вiд Британii, очевидно, Ісландii.




59


Написано 1755 р.




60


А в нашоi церкви добрий шлунок, / Вже скiльки царств вона пожерла, / А ще з переiду не вмерла… – Вислiв, запозичений iз антикатолицькоi полемiчноi лiтератури доби Реформацii.




61


Написано до 1775 р.




62


Коли б хоч посвiдку менi! – Анахронiзм, як i дальша згадка про газету: в XVI ст. ще не було нi метрик, нi посвiдчень про смерть.




63


…Як паювали луп мiж нами, вояками, / Припала дещиця й менi». – Луп – вiйськова здобич.




64


І щиро так вони удвох кохались, / Що аж по скiн слiди на нiм зостались. – Пiсля хрестових походiв по всiй Європi поширився сифiлiс, що називався тодi по-французькому «неаполiтанською хворобою» (mal de Naples).




65


Написано до 1775 р.




66


Sancta simplicitas! – свята простота (лат.) – слова вождя чеського нацiонального релiгiйного руху Яна Гуса (1369–1415). Вiн вигукнув цi слова в час своеi смертноi кари на кострi, коли якась бабуся пiдкинула в вогонь хмизу, думаючи, що робить цим «богоугодне дiло».




67


Написано до 1775 р. (за винятком кiлькох вставлених пiзнiше рядкiв).




68


…В солдатах братик мiй… – Брат Гретхен, як i чоловiк сусiдки Марти, – ландскнехт, найманий солдат.




69


Написано до 1775 р.




70


Голубе! Я так тебе люблю. – Пiсля попередньоi сцени пройшло вже кiлька днiв. Фауст i Маргарита вже на «ти».




71


Написано 1788 р.




72


Високий духу, дав менi ти все… – Пiд високим духом тут розумiеться Дух Землi, що являвся Фаусту в першiй сценi; його впливу Фауст приписуе свое нове, живе пантеiстичне розумiння природи. Ти показав всю безлiч животвору, / Навчив мене вбачать своiх братiв / В водi, в повiтрi, в тихому гаю. – Згiдно з натурфiлософським ученням Гердера, сприйнятому й розвинутому Гете, «старшi брати людини – тварини». (Зародки еволюцiйноi теорii).




73


Бува й менi, що аж жижки трясуться / До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться. – Образ жiночих грудей, запозичений з Соломоновоi «Пiснi пiсень».




74


Написано до 1775 р. Пiсня Гретхен неодноразово клалася на музику; найбiльш вiдома музика Ф. Шуберта (1797–1828).




75


Написано до 1775 р. Ця сцена мiстить у собi пантеiстичну сповiдь юного Гете в епоху «бурi i натиску». Самому поетовi доводилося в молодостi слухати докори за iгнорування обрядовоi сторони християнськоi релiгii.




76


Чуття – то все… – Культ почуття, пропагований Ж.-Ж. Руссо, був характерний для бiльшостi письменникiв «бурi i натиску».




77


Фiзiономii ж вона незле вивча. – Фiзiогномiка – наука визначати характер людини за ii зовнiшнiстю – захоплювала Гете в перiод роботи над «Пра-Фаустом». У цей час вiн дружив iз мiстиком i проповiдником Лафатером (1741–1804), автором праць iз фiзiогномiки, в якому, зрештою, вiн скоро розчарувався.




78


Написано до 1775 р.




79


Тепер iди на покриття, / На привселюдне каяття. – Покриток водили в церкву i ставили на видному мiсцi в рядюжанiй сорочцi. Гете добився заборони цього звичаю у Ваймарському герцогствi 1786 р.




80


…То хлопцi зiрвуть з неi вiнця. / А ми iй – сiчки пiд ворiтця. – В старiй Росii та в Украiнi дiвчатам, що «не доносили вiнка» до шлюбу, ворота вимазували дьогтем.




81


Написано до 1775 р.




82


Mater dolorosa – скорбна мати (лат.) – зображення «богородицi» Марii бiля хреста з простромленими мечами грудьми.




83


Написано в основному 1800 р. (Першi сорок рядкiв вiдносяться до 1775 р.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения