Читать онлайн книгу "Ключі Марії"

Ключi Марii
Андрiй Юрiйович Курков

Юрiй Павлович Винничук


Подii? у новому романi Андрiя Куркова та Юрiя Винничука розгортаються одразу в трьох сюжетних зрiзах: Хрестовий похiд 1111 року, описаний у Хронiцi лицаря Ольгерда з Галича, початок Другоi? свiтовоi? у Львовi та Краковi, а також сучаснии? перiод. Хто така Дiва, i чому на неi? полюють декiлька столiть поспiль, ким насправдi е чорнии? археолог Олег, i головне – куди ведуть дверi, якi можна вiдчинити ключами Марii?? Про це дiзнаетеся зi сторiнок одного з наи?бiльш очiкуваних романiв сучасноi? украi?нськоi? лiтератури останнiх рокiв.





Андрiй Курков, Юрiй Винничук

Ключi Марii


Автори висловлюють вдячнiсть професоровi Пенсильванського унiверситету Майкловi Найдану, завiдувачу вiддiлу перiодики Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iм. В Стефаника Юрiю Романишину та завiдувачу вiддiлом украiнiки цiеi ж бiблiотеки Костянтиновi Курилишину, ветерановi УПА Богдановi Кирницькому, а також нашим найпершим читачам Юрiю Лисенковi, Мирославi Балiцькiй, Орестовi Друлю, Станiславовi Варенковi, Свiтланi Балакiровiй, Олександровi та Тетянi Марковим, Наталii Коломойцевiй, Юрiевi Блащуку.



Лiтературне редагування М. З. Балiцькоi



Художник-оформлювач М. С. Мендор



© А. Ю. Курков, Ю. П. Винничук, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020




Пролог


1942 рiк. Осяяння Олеся Куриласа



Пригадуючи все, що вiдбулося зi мною останнiм часом, я досi не можу отямитися, не можу поскладати всi подii докупи так, аби вони постали перед очима виразно i послiдовно, як школярi, яким скомандували вишикуватися за зростом. Подii цi, хоча й уже минулi, конфлiктують у моiй пам’ятi мiж собою, а я блукаю помiж них, як слiпець, намацуючи пiдказки, шукаючи логiчнi пояснення.

Жодним чином я не мiг передбачити того, що зi мною пiзнiше трапилося. Але й забути те невиразне передчуття тривоги й остраху, що може щось незабаром статися, я i зараз не в змозi. Звичайно, я водночас боявся i сумнiвався, що щось може перевернути мiй свiт, мое життя. Щось схоже я вiдчував перед початком вiйни, коли з батьками вiдпочивав у Карпатах. Погода стояла чудова, серпень щедро обдаровував нас усiма принадами i барвами, але в душi зароджувалося стiйке занепокоення, може, навiть не в душi, а в повiтрi. Воно вiдчувалося в голосах людей, якi мене оточували, яких я зустрiчав на вулицях. Врештi-решт, передчуття вiйни дзвенiло в повiтрi мiста усе голоснiше й голоснiше, всi тiльки й говорили про останнi подii: про захоплення Австрii, про Мюнхенську змову, про чемберленiвське «Я привiз вам мир». Усi свiтовi газети злилися в одне багатомовне джерело чуток, суперечок, дискусiй. Усi читачi i iхнi сусiди в одну мить перетворилися на фахiвцiв з полiтологii, iсторii, стали вiйськовими стратегами та iнженерами-винахiдниками новiтнього озброення. Будь-яка перекупка на базарi, що торгувала квашеною капустою, зелениною чи набiлом, могла вам миттю проторохтiти свiй непомильний прогноз розвитку найближчих подiй.

Разом iз цiею наростаючою iстерiею, мене дiймала ще й тривога про мою власну долю. З’явилося передчуття, що я не зможу вiдiйти набiк, щоб усе це перечекати. Ба бiльше: похмура впевненiсть у тому, що цей потiк пiдхопить i мене, несподiвано злилася з передчуттям майбутнього осяяння. Так, мовби вселюдське зло у результатi зробить мое життя яскравiшим i кращим. Вражаюче, що так воно й сталося – я в своiх передчуттях не помилився. Вiйна, якоi всi боялися, i яка так i силкувалася вийти з-пiд контролю воюючих сторiн, запам’яталася менi спалахом осяяння. Цей «вибух» прогримiв у моiй головi i змусив на багато звичних речей поглянути по-iншому.

І, мабуть, саме через цей «вибух» я пережив найбiльше у своему життi хвилювання, пережив те кохання, яке не може викликати взаемностi тому, що воно передусiм вражае, як смертельна хвороба, того, хто закоханий, а не сам об’ект кохання. І чоловiк, перейнятий цiею «смертельною» любов’ю, починае оберiгати вiд неi ту, в яку так закохався. Якщо вiн, усвiдомлюючи силу власноi любовi, примиряеться з нею, розумiе, що саме ця любов невилiковна, то починае ii берегти. І берегти вiд неi тих, кого любить. Щоб не зруйнувати iхнiй свiт, не увiрватися в нього, як вiйна, що виходить з-пiд контролю войовникiв.

Мiй батько, професор Львiвського унiверситету, Богдан Курилас, захоплено дослiджував участь галицьких лицарiв у хрестовому походi за звiльнення Гробу Господнього. Основним джерелом його дослiдження була хронiка лицаря Ольгерда. З цього давнього рукопису все й почалося. Манускрипт пов’язав минуле з майбутнiм i уплiв мою долю в гобелен дивовижноi складностi. У цьому гобеленi, окрiм нас з Марiею та Аретою, незмiнними елементами виявилися ключi i перстенi. Прадавнi ключi i такi ж прадавнi перстенi. Вiчнi ключi i вiчнi перстенi, що переходять з рук i пальцiв одних смертних в руки i на пальцi iнших смертних.

Та й опiсля, коли вже все закiнчилось, Олеся не покидало вiдчуття, що ця iсторiя все ще не мае фiналу, що вона не може закiнчитися саме так. Вiн був переконаний, що далi буде!




Роздiл 1


Жовтень 2019 року. Божi дороги годi збагнути. Випадкова кримська зустрiч та ii наслiдки



Чорними археологами не народжуються. Ними стають. Інодi в темнi часи, iнодi у свiтлi. А iнодi й у сiрi, як нинi. І хоча «сiре сьогодення» почалося не вчора, але Бiсмарку, точнiше – Олеговi Качку, досi здавалося, що тiльки вчора вiн уперше взяв до рук саперну лопатку i пiд керiвництвом старшого товариша Адiка Маса зняв перший шар кам’янистоi, розсипчастоi землi над могилою тавра. «Стiй, досить, тепер щiткою!» – скомандував тодi Адiк, показуючи пальцем на пiвсферу черепа, що виглянула з-пiд землi. Адiкiв голос вирiзнявся пiдлiтковою дзвiнкiстю. Може, саме тому Адiк намагався говорити тихо. Немов соромився власного голосу. Там же, в Криму, на прибережному камiннi Гурзуфа, за день до розкриття могили тавра, удвох, як давнi нерозлучнi друзi, вони вiдсвяткували сорокарiччя Адiка. Як i належить, розпаливши в ущелинi мiж камiнням з викинутих морем i висушених пiвденним сонцем трiсок i дощок маленьке багаття, смажили на знайденому там-таки листку бляхи мiдiй. Пили дешеве бiле вино, чекаючи, поки мiдii вiд високоi температури самi не розкриються i не закиплять зсередини. Чорноморськi мiдii солити не треба, вони i так солонi!

Хто-небудь коли-небудь так само «пiдсмажить» i «з’iсть» Олега Бiсмарка й Адiка. Така ось дивна думка прийшла Олеговi до голови в ту пiдсвiчену кримськими зiрками iменинну для старшого товариша i наставника нiч. Як прийшла, так i пiшла. Тiльки викликала посмiшку своею очевидною недоладнiстю. Просто пожартувала. Слово «з’iсти» завжди мало багато значень, з яких головним незмiнно залишалося «втамувати голод». Хоча i словосполучення «втамувати голод» теж мало багато значень, вiдтак заглиблюватися в пошуки правильного тлумачення думки, яка на мить вiдвiдала його, не став. Вiн просто випив ще одну шклянку вина i зажував ii гарячою мiдiею.

Олеговi за два мiсяцi до цiеi зоряноi кримськоi ночi гримнуло двадцять. Вiн був повен сил i невпевненостi у своему майбутньому. Ця невпевненiсть мовби заморожувала його енергiю, стримувала, гасила, iнодi викликаючи роздратування, iнодi навiть легку депресiю. А депресiя зазвичай доводить людину до зашморгу або до Криму. Важких на пiдйом – до зашморгу, легких – до дзвону i блиску приморського життя. Бiсмарк був не просто легким на пiдйом. Вiн був якнайлегшим. Ось i приiхав сюди розвiятися i забути про реальнiсть. Лiто, сонце, море, дiвчата в купальниках – це далеко не повний набiр лiкiв вiд депресii, якi Крим завжди щедро, хоч i за грошi, пропонував кожному стражденному. Але того раннього вечора Олег зустрiв поряд з ялтинською набережною не дiвчину з Харкова або Сум, не яку-небудь свiжоприбулу бiлошкiру бiлявку, а Адiка, одесита, що приiхав сюди за «приемним i корисним». «Приемним», звичайно, було для нього саме перебування на ПБК, а «корисним» – чорна археологiя, яка годувала Адiка, за його словами, вже рокiв п’ятнадцять. Адiкiв погляд зупинився на Олеговi, коли той пив каву з коньяком на терасi каварнi у бiчнiй вуличцi поряд з набережною Ялти. «Чого сумуемо?» – запитав привiтно Адiк, сiдаючи за столик з гальбою бельгiйського пива.

Олег у той момент дiйсно сумував. Вiн щойно приiхав, облаштувався в дерев’яному флiгелi цегляного одноповерхового будинку за п’ять хвилин вiд моря. Розплатився з господарем, кинув речi i вiдразу поквапився на набережну вдихати йодистий озон. Але там, на набережнiй, замiсть звичноi майже тваринноi радостi вiд сонця i моря на нього наринули тривожнi думки про майбутне, про те, що з вересня треба починати жити iнакше, адже з вересня завжди починаеться або, принаймнi, мае починатися нове життя. Якщо воно не розпочалося з минулого вересня.

Надокучливi думки найкраще проганяти коньяком. Цiни на набережнiй кусалися, i ноги вивели Олега в провулок неподалiк вiд готелю «Ореанда», в провулок, де вiн полюбляв бувати й ранiше. Там, завдяки вiддаленостi вiд моря, коньяк ставав доступнiшим, а кава, доволi поганенька, здавалася смачною i бадьористою. І ось разом зi словами «Чого сумуемо?», що прозвучали пiдлiтковим дзвiнким голосом, який дисонував з вiком промовця, на стiлець навпроти опустився чоловiк з тонким, орлиним носом i веселими сiрими очима, худий i довгорукий, у шортах i у футболцi з обличчям Пушкiна i написом «Пушкiнський Лiцей».

– Та не сумую я! – вiдповiв Олег. – Щойно приiхав. Намагаюся отямитися пiсля дороги.

І вiн кивнув на келих з коньяком.

– Сам приiхав? – здивувався чоловiк, простягаючи руку. – Я – Адiк, з Одеси.

– Олег Бiсмарк, з Киева.

– Бiсмарк? – здивувався Адiк.

– Можна просто Олег, Бiсмарк – це так, прiзвисько…

– Ти що, нiмець?

– Нi, я азартний. І народився теж 1-го квiтня.

– У день дурня?

– У день гумору.

– Ну, так, це краще. А що, Бiсмарк був азартним?

– Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.

– А-а! Тепер зрозумiло! – Адiк промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоем. – А я ж подумав, що ти теж нiмець. Бо я – з бессарабських нiмцiв. За паспортом – Адольф, завдяки батьковi. Вiн полюбляв казати «Гарне iм’я, воно ж не винне!» Але Адiк – значно краще! І про Гiтлера зi мною нiхто не жартуе. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бiсмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.

– А що? – пожвавився Олег.

– Нiчне шукання скарбiв.

– Чому нiчне?

– А щоб нiхто не бачив i нiхто не вiдiбрав, якщо щось знайдемо.

– Так, цiкаво! Але я сюди вiдпочити приiхав.

– Одне iншому не заважае. Вдень вiдпочиваеш, вночi шукаемо скарби.

Що знайшли вони тiеi першоi спiльноi червневоi ночi в могилi тавра, яку, пiдсвiчуючи лiхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пiсок, усi камiнчики, усi грудки глини, а також кiстки i кiсточки, хребцi й iншi залишковi людськi деталi, якi сотнями рокiв чинили опiр спробам води i землi розчинити iх у собi, перетворити на живильний грунт? Начебто i нiчого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових i керамiчних – чи то справдi з намиста, а чи з браслета або вервицi? І ще знайшли довгастий шматок iржавого залiза. Адiк вiдразу поклав його собi до кишенi. Сказав, що дасть раду з ним пiзнiше.

– Ну все, – повiдомив йому тiеi передсвiтанковоi години Адiк. – Тепер можеш вважати себе археологом. Чорним археологом!

– «А хiба не краще «чорним шукачем скарбiв»? – перепитав Олег, згадуючи першу розмову з Адiком у каварнi.

– Шукач скарбiв – звучить по-дитячому. А «чорний шукач скарбiв» – двозначно. Ну, як, наприклад, темношкiрий археолог. – розсмiявся одесит. – То вже краще залишайся чорним археологом, як я. Адже свiт чорно-бiлий. Бiлi археологи працюють на бiлiй його сторонi, чорнi – на чорнiй. Головне, щоб вони не заважали одне одному!

Вiд тiеi червневоi кримськоi ночi минуло сiм рокiв. Олег Бiсмарк опанував ази нiчного шукання скарбiв. Інодi вiн займався цим дiлом навiть удень. Але у безлюдних мiсцях. Однак серйозно ставитися до цього заняття йому не вдавалося. Непогане хобi, але не бiльше. Для життя потрiбнi iншi способи заробiтку, з якими нiч можна присвятити не ходiнню з металошукачем, а задоволенню, залучаючи мiцний постконьячний сон. За усi цi сiм рокiв нiчого реально цiнного Олег не знайшов. Але монети, медальки, iржавi залишки шмайсерiв часiв Другоi свiтовоi йому iнодi попадалися i вирушали далi покупцям, яких вiн знаходив в iнтернетi. Покупцi були «дрiбнi», але ж i товар у нього теж вирiзнявся доступнiстю i дешевизною. Торгiвля таким товаром швидше скидалася на спорт, нiж на бiзнес.

З Адiком вони iнодi зустрiчалися. Той приiжджав до Киева раз на пiвроку у справах i перед вiд’iздом зазвичай телефонував Олеговi i запрошував його на вечерю, на велику, щедру вечерю в дешевiй каварнi. При зустрiчах вiн майже нiчого не розповiдав про свое життя. Але пiд час останньоi такоi трапези, що вiдбулася в серединi вересня, вiн несподiвано i з очевидною гордiстю оголосив Олеговi, що через кiлька тижнiв стане киянином. Подробицi пообiцяв повiдомити пiзнiше, тодi, коли «казка стане бувальщиною». Так i сказав.

Казка стала бувальщиною навiть швидше. Днiв через десять Адiк покликав Олега Бiсмарка повечеряти до недешевого ресторану. Правда, не встиг Олег уважнiше вивчити хитромудрi назви iталiйських страв, як Адiк забрав з його рук меню i попросив довiритися його смаку.

– У тебе ж трудова книжка вдома? – запитав вiн хвилин за двадцять, накручуючи виделкою spaghetti primavera.

Олег, пережовуючи, кивнув.

– Завтра пiдеш оформлятися на роботу! У Софiйський заповiдник.

Спiвтрапезник трохи не вдавився. Закашлявся, прикриваючи рот долонею i дивлячись на Адiка водночас обурено i здивовано.

– Ким? Куди? – нарештi прокашлявшись, запитав Олег, i в його голосi прозвучав здоровий скептицизм.

– Черговим електриком! – на Адiкових губах з’явилася самовпевнена посмiшка.

– І на яку платню?

– Коли людина йде на роботу у святе мiсце, хiба вона думае про платню? Ти гадаеш, я пiшов працювати у вiддiл культури киiвськоi мерii заради п’яти тисяч в мiсяць?

Олег Бiсмарк раптом побачив у злегка примружених очах одесита вiдповiдi на всi питання. Побачив, заспокоiвся, кивнув i опустив погляд на охололi спагеттi.

– Їж-iж, – пiдбадьорив його Адiк. – Чорний археолог чорному археологовi поганого не порадить.




Роздiл 2


1099 рiк. «Хронiка лицаря Ольгерда з Галича, писана Року Господнього 1111, коли покинули ми з Божою помiччю Святу Землю й рушили в Русь, пробувши тут повних дванадцять рокiв i втративши половину товаришiв»



«Прибули ми, семеро, на Святу землю з Галича Року Господнього 1099 на генуезькому кораблi, що пiдiбрав нас у Константинополi, й вiдразу потрапили на службу до Танкреда Тарентського з Нормандii. Вiв нас за собою князь наш Ігор, а зустрiв у порту Антiохii брат Лука, який на Святiй землi перебував уже чотири роки. Вiн i розповiв нам про пана Танкреда як про хороброго i вiдчайдушного лицаря, отже, й запровадив нас пiд його руку. До тii пори хрестоносцi уже захопили Едессу, Антiохiю, Тель-Башир, Равендан, Латанiю та iншi дрiбнiшi мiста. Попереду нас чекав Єрусалим.

Лiто того року було засушливе i неймовiрно спекотне навiть для мiсцевих жителiв, а що вже казати про нас, тих, хто ще не зазнав у життi такого сквару i тривалоi мандрiвки пустельними землями серед пiщаних пагорбiв, за якими часто в очiкуваннi нас ховалися нашi вбивцi. Та Божi воiни на тее не зважали, а рушили в похiд на Єрусалим, що менi, звiсно, здавалося авантурою – штурмувати мiсто таким малим вiйськом. Тисяча двiстi лицарiв i дванадцять тисяч пiхотинцiв – цього вкрай мало, щоб оточити мiсто i тримати його в облозi, враховуючи, що захисникiв мiста було набагато бiльше, нiж нас. Там, за воротами, сховалося египетське вiйсько разом з ополченцями, що були набранi з евреiв та мусульман. Харчiв iм не бракувало, а цистерни були вщерть наповненi прiсною водою.

Зате у нас iз харчами було сутужно, iли ми сухi коржi, намоченi у водi, розбавленiй вином, а ще кожен отримував по жменi дактилiв*. Інколи вдавалося вполювати дику козу чи натрапити на кущi з ягодами, та цього вистачало лише на один зуб. Як на бiду, усi колодязi й джерела в околицях Єрусалима виявилися отруеними, тож ми змушенi були й воду пильнувати, щоб завчасу не позбутися ii.

Дух хрестоносцiв пiдтримувало напучування Папи Урбана, вони знали його ледь не напам’ять i повторювали тi золотi слова, що вели iх уперед i не давали прорости сумнiвам у думках.

– Папа розповiв про страшнi речi, якi творяться з нашими братами християнами на Святiй землi, – згадував брат Лука, який був присутнiм в Клермонi пiд час тiеi гарячоi промови Папи Урбана. – Вiн розповiдав, що на Голготi нечестивi влаштовують гульбища, а в Храмi Соломона – оргii. В купiль Бетсата* зливають нечистоти, Гетсиманський сад вирубано. “Якщо прагнете Царства Небесного, то не станете бiльше сидiти у хатах своiх, а пiдете туди, де жив я, Ісус, Спаситель ваш!..” Так вiн промовляв, наче б од iменi самого Ісуса, i це справило величезне враження на всiх нас. Його слова пропiкали до глибини серця. Усi, зацiпенiвши, слухали Його, але не Папу Урбана – ми слухали Спасителя. А завершив вiн так: “Дiти моi! Не Папа Урбан звертаеться до вас зараз, а його вустами говорю вам я, Ісус Христос, Син Божий i Спаситель ваш. Вiзьмiть зброю вашу. Я благословляю ii. Вiзьмiть обладунки вашi i щити, я зроблю iх невразливими. Зодягнiть бiлi плащi й нашийте на них хрести з червоноi матерii на знак того, що я вас посилаю на битву з моiми ворогами, i нехай похiд ваш у Святу Землю називаеться хрестовим, як i я йшов хресним шляхом на Голготу. Я припиняю вашу ворожнечу i взаемну ненависть. Вiдтепер нехай вляжуться вiйни та чвари, настане мир у серцях ваших, та наповняться серця вашi ненавистю до нечестивих. Ідiть туди, де грiб мiй волае про звiльнення! Вiзьмiть Святу Землю собi i володiйте нею, бо вона щедра i прекрасна, як Царство Небесне! Рушайте, дiти моi, Амiнь!”

Брат Лука вмовк, а нам здалося, що ми теж почули слова Ісуса Христа, i дух наш спалахнув небувалим завзяттям. Тому Єрусалим манив нас нестримно, всiм хотiлося уздрiти це легендарне мiсто, прогулятися його вулицями i побачити тих дивовижних людей, якi за легендами народилися там ще тисячу рокiв тому завдяки чудесному елiксировi. Нам чимдуж хотiлося переконатися в тому, що оповiдав нам брат Лука: чи справдi джерело Сiлоам бiля гори Сiон б’е не щодня, а лише три днi на тиждень?

Коли ж ми наблизилися до мiста, нам назустрiч вийшли християни, яких навмисне вигнали поза мури, аби завдати нам ще бiльшого клопоту. Було серед них чимало жiнок i дiтей, i всi вони прибились до нас, шукаючи не тiльки опiки, але й харчiв та води.

Обложенi почувалися хоробро, адже мали добру зброю i навiть грецький вогонь.

Переважну бiльшiсть нашого вiйська складали франки, та були також генуезцi, нормандцi, фламандцi i ми, галицькi русини. Бiльшiсть франкiв своiх коней уже поiли i з лицарiв перетворилися на пiхотинцiв, проте ми наших коней берегли. То були гуцулики, гiрськi присадкуватi коники, але дуже витривалi. Франки не раз чудувалися, як нашi коники спритно спинаються на пагорби, як трюхикають собi без утоми i як довго можуть бути без води.

Командував нами Раймунд, граф тулузький, хоробрий, упертий i доволi дурний. Та були ще й iншi знатнi пани, кожен з яких мав свое вiйсько. Вони розбивали табори навпроти рiзних ворiт: герцог Роберт Фландрський навпроти Дамаських, герцог Роберт Нормандський, син Вiльгельма Завойовника, що його прозвали Товстоногим – бiля ворiт Ірода, герцог Нижньоi Льотарингii Готфрiд, граф Бульонський – бiля Яффських ворiт, з пiвнiчно-схiдного боку розташувався Танкред Тарентський.

13 червня ми, за намовою пустельника, що мав манливi видiння, спробували пiти на штурм i зопалу спустилися в глибокий рiв, який оточував мiсто. На нас сипонули роi стрiл, на голови полетiло камiння, полилися гаряча смола й олiя. Ми зазнали важких втрат i змушенi були вiдкотитися на своi позицii. Пустельника хотiли стратити, але вiн кудись зник. Що й казати, ми не були готовi до штурму, нам бракувало драбин, катапульт, як i камiння, яким можна було б розбивати стiни. Деревця, якi росли неподалiк, були невеличкi або ж каракуватi, на драбини й катапульти нiяк не годилися.

Єдина користь з того невдалого штурму, це кiлькiсть стрiл i камiння, яким нас намагалися уразити. Їх вочевидь було менше, анiж коли ми штурмували iншi мiста, а це свiдчило про не надто велику чисельнiсть гарнiзону.

На щастя, 17 червня до Яффи прибули генуезькi кораблi. Вони привезли готовi катапульти, однак iх було замало, тому й самi кораблi ми розiбрали на дошки i бруси та привезли до Єрусалима, а тут уже нашi теслi збудували великi облоговi вежi на колесах, оснащенi вiдкидними мостиками i катапультами.

На ту пору ми вже перебували на межi людського терпiння. Спека i сухий вiтер, що заносив пiском, виснажували i нас, i коней, а води ставало все менше. Але всi з великою енергiею кинулися будувати облоговi вежi, драбини, катапульти, тесати кам’янi ядра, вирiзувати стрiли. Робота кипiла вдень i вночi. Християни, яких вигнали з Єрусалима, допомагали нам, як могли, працювали навiть жiнки й люди похилого вiку, якi зшивали докупи шкури тварин. Цими шкурами, вимоченими у водi, ми накривали нашi катапульти й вежi, щоб захистити iх вiд грецького вогню. Священники пiдтримували наш дух, змiцнюючи його молитвами.

Але 6 липня брат Лука, який був найстаршим серед нас i вже побував у багатьох битвах, теж мав видiння i прорiк, що явився йому дух славетного епископа Адемара де Монтейля, який помер торiк вiд тифу на руках брата Луки. Дух епископа, якого всi хрестоносцi дуже шанували, закликав нас три днi дотримуватися посту, а вiдтак обiйти босими довкола мурiв Єрусалима, як колись обiйшов навколо Іерихону Ісус.

Попередне видiння багатьох iз нас зневiрило, але нове нiчим не загрожувало, тому ми пiсля посту ввечерi 8 липня обiйшли навколо мурiв величною процесiею з сурмами, стягами i зброею. На чолi йшли епископи зi священними релiквiями, а за ними вiйсько з хоругвами, хрестами та смолоскипами, йшли повiльно i врочисто, а зi стiн лунали прокльони. Пiсля цього ми зiбралися на Оливнiй горi, де похована Богородиця, i вiдбули Службу Божу, проповiдники закликали припинити чвари i всiм панам нашим помиритися. Далi ми зупинилися в Гетсиманському саду й читали вголос Євангелiе. А вiдтак рушили уздовж Кедронського потоку, проминули могили Абесалома, Йосафата i Захарii, купiль Силоамську, чиiми водами зцiлив Христос слiпця. І тут було зачитано вiдповiдний уривок з Євангелiя, а тодi кожен з нас обмив обличчя. Далi ми пiдiйшли до могили пророка Ісайi та помолилися йому, а проминувши стiну Давида, спустилися в долину Енном. Та урочистiсть, з якою здiйснювався цей похiд, яскравi зорi над головою i повний, мовби усмiхнений, мiсяць наповнювали нас вiрою i силою, яка вже готова була кидати нас на приступ. І таки кинула на свiтанку, коли наш похiд завершився.

Нашi катапульти почали сипати кам’яними ядрами без упину, мури кришилися, а захисники повивiшували на стiнах мiшки з бавовною i сiном, щоб пом’якшити удари. Сарацини стрiляли з лукiв, але марно».




Роздiл 3


Киiв, жовтень 2019 року. Азартна нiч чергового електрика



Робота чергового електрика, як з’ясувалося, не вимагала особливих зусиль. За три днi i двi ночi Бiсмарк тiльки те й зробив, що помiняв три лампочки. Правда, потрiбно було йому про кожну лампочку писати окремий некролог – акт на списання, оскiльки згорiли вони не одночасно, а одна за другою. Але таких актiв Олег знайшов у шафi для iнструментiв цiлу купку, лежали вони в картоннiй коробцi. Отже нiчого вигадувати йому не довелось. Просто акуратно, як колись у школi, списав потрiбний текст з акту попередника.

Ця жовтнева нiч виманила Олега Бiсмарка з комiрки на двiр не стiльки своiм незвичайним теплом, скiльки ретельно пiдготовленим планом дiй. План готував Адiк Мас. Готував педантично, як вiйськову операцiю. Приходив тричi як екскурсант, купуючи квиточок тiльки на територiю без вiдвiдування собору i музеiв. Викликав мобiльником Бiсмарка. На електрика в спецодягу нiхто не звертав уваги. Спецодяг що електрика, а що сантехнiка вiдбивае у перехожих iнтерес зазирати такiй людинi в обличчя. Спецодяг i е його обличчям. Надто, якщо поряд з людиною в спецодягу електрика стоiть звично зодягнена людина, на неi теж уваги не звертають. Мовби цей спецодяг робить все навколо себе невидимим або не вартим уваги.

Пiд час своiх появ Адiк водив Бiсмарка по ледь зжовклiй травi попiд цегляним монастирським муром, за яким лежала Софiйська площа, найдавнiша площа Киева, яка гуде вдень i напрочуд тиха вночi.

– За моiми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрiв вiд стiни, – знову повторював Адiк, геометрично жестикулюючи понад землею. – Спочатку рiжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потiм покласти ii на мiсце, а далi вже, як завжди. Ти ж знаеш!

Олег слухав, кивав i зiтхав. Саме в такiй послiдовностi. Можна було подумати, що все це йому не подобаеться. Але колишнiй одесит так не думав i на зiтхання спiврозмовника уваги не звертав.

І ось напередоднi вiн зателефонував Олеговi.

– Ти ж цiеi ночi чергуеш? – запитав.

– Так.

– Чудово! Отже, цiеi ночi копатимеш! Почнеш о другiй. Я про всяк випадок буду неподалiк. Коли що, зателефонуеш!

– А що шукати?

– Золото i дiаманти! – жартiвливо вiдповiв Адiк. – Ну i будь-яке старе залiзо! Але тiльки дуже старе… Ключi, мечi, монети.

Олег Бiсмарк перед тим кiлька разiв i сам пiдходив до мiсця, яке вказав Адiк, i, здавалося, бачив цей доволi виразно окреслений прямокутник трави, що ховав пiд собою прадавне поховання.

– Невже хтось iз князiвськоi сiм’i? – Бiсмарку в цю здогадку i вiрилося, i не вiрилося. І коли не вiрилося, то почувався спокiйнiше. Адже, якщо йдеться дiйсно про князiвське поховання, то чому його досi не знайшли, якщо воно тут, просто пiд ногами, пiд стародавньою стiною, за якихось двадцять метрiв вiд ворiт? – Нi, – думки продовжували вести Бiсмарка стежкою сумнiвiв. – Князiвську сiм’ю ховали б у соборi, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, пiд стiною, закопали б когось менш важливого. Але кого?

За п’ять хвилин до другоi ночi, останнiй раз прислухавшись до тишi, Бiсмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочiпки до землi за сiм метрiв вiд стiни монастиря. Наточеним лезом лопати вiн нарiзував траву iз землею на великi квадрати, пiдчiпляв iх потiм знизу i знiмав, як скальп, складаючи на двi нерiвнi купки. Тепер перед ним у вiдноснiй напiвтемрявi, пожвавленiй тьмяним свiтлом лiхтарiв, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.

Вiн копнув лопаткою. Лезо скреготало по камiннi i навiть, начебто, по залiзу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декiлька камiнчикiв та iржаву гайку. Копнув ще раз i ще раз. Купка викопаноi землi росла, але нiчого цiкавого Бiсмарк у нiй наразi не знаходив. У принципi, вiн знав, що верхнiй шар землi зазвичай нiчого цiкавого в собi й не приховуе. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше – то вже викликало вiдчуття небезпеки. Адже ж вiн копае не в кримських кущах, а на територii iсторичного заповiдника. За це, напевно, можуть i до в’язницi запроторити.

Вiдiгнавши неприемнi думки, Олег занурив погляд униз. Прямокутна яма поглибилася вже на сантиметрiв сорок. Бiсмарк освiтив ii дно лiхтариком мобiльника.

– Цю землю за тисячу рокiв уже стiльки разiв колупали i перевертали! – подумав, помiтивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.

Губи самi саркастично скривилися. Але вiн знову копнув лопаткою i землю з нового шару висипав окремо вiд купи. Розворушив ii пальцями. Серед звичних камiнчикiв i сипкого сухого грунту раптом пальцi вiдчули щось iнше, щось незвично округле i холодне. Бiсмарк, пiдсвiчуючи лiхтариком, нахилився до землi. Провiв долонею по викопанiй землi, немов розмазуючи ii по травi, i тут долонею ще раз вiдчув укол металевого холоду. Пальцi пiднесли до очей грудку глини розмiром з волоський горiх. Один бiк цього «волоського горiха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обiдок i край сигнета. Спробував очистити знахiдку вiд глини, але глина немов закам’янiла. Пальцями звiльнити вiд неi перстень Бiсмарку не вдалося. І вiн опустив його в кишеню куртки. В головi зародилася збуджена надiя на успiх. У руках з’явилася сила. Вiн взявся за розкопки ретельнiше, пiдсвiчуючи собi безперервно лiхтариком мобiльника. Незабаром у його руках опинилися тонкi фаланги пальцiв. У розсип. Злякавшись, що вiн пошкодив скелет, Бiсмарк вiдклав лопатку i став скородити верхнiй шар зiгнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумiв, що скелет був пошкоджений ранiше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки i похапцем. Як i вiн зараз. А це своею чергою означало, що Бiсмарк мiг знайти ще що-небудь цiкаве.

Годинник показував початок четвертоi. Лопата лежала на травi. Далi чорний археолог працював руками, але передусiм пальцями. З поваги до смертi Бiсмарк складав кiсточки в окрему купку. Тут уже були й потрощенi ребра, i хребцi, i частина кiстки тазу. Бiсмарк виразно розумiв, що викопуе те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були пiдняли з бiльшоi глибини. Але чому усе це знову скинули до ями i прикопали? Чому не знайшли персня?

– Цiкаво, що вони тодi знайшли? – продовжував думати вiн про своiх попередникiв. – Може, щось велике, цiннiше? Меч або щит? І тому не було у них стимулу шукати дрiбнiшi артефакти?

Миттева заздрiсть до невiдомих попередникiв прийшла несподiвано, але дуже швидко покинула його думки. Бо пальцi знову на щось наштовхнулися. Двома руками Бiсмарк узявся поглиблювати грунт навколо знайденого предмета, схожого на рукiв’я меча, вертикально загнаного в землю. Вiн знову спробував потягнути знахiдку на себе, але вона чинила опiр. Тягнути сильнiше Бiсмарк не хотiв, знаючи, якою крихкою бувае сталь, що пролежала в землi сотнi рокiв. Вiн акуратно розширив лопаткою зону розкопки навколо знахiдки. І знову вiдклав лопатку i продовжив руками. Знову спробував похитнути рукiв’я. Здалося, що зрушилось. Обережно Бiсмарк витягнув iз землi чорний довгий предмет, який мiг виявитися i простою гiлкою, i верхньою частиною якоiсь ритуальноi патерицi. Спробував очистити його вiд землi i глини, але й тут Бiсмарка чекала невдача. Вiдклавши знахiдку на траву, вiн продовжив скородити дно ями руками, додаючи до купки кiсток покiйника усе новi й новi. Не минуло й п’яти хвилин, як до рук Бiсмарка потрапила пiдозрiло важка грудка глини, що, вочевидь, приховувала в собi щось цiкаве.

А годинник показував за чверть п’яту. Небо починало яснiти. Ледь-ледь, але все ж помiтно для людини, що не спала всю нiч.

Грудка опустилася в кишеню до персня. Викопанi кiстки Олег акуратно опустив у куток ями, потiм вже доволi поспiшно зсипав грунт назад i накрив потривожену могилу квадратами дерну з пiдсохлою травою.

Спочатку йому здалося, що будь-який турист, який пiде алеею до собору, зверне на це мiсце увагу, помiтить, що тут копали. І до закiнчення своеi змiни Бiсмарк жив з оцим страхом. Проте, вже здавши змiну о восьмiй ранку, вiн навмисне пройшовся до зачинених головних ворiт i уважно подивився звiдти на мiсце своiх нiчних розкопок. При яскравому ранковому свiтлi визначити, де викопували яму, вiн не змiг. І, заспокоiвшись, рушив до бiчного службового входу, поправляючи торбину, що висiла на плечi i ховала в собi його нiчнi знахiдки.




Роздiл 4


«Хронiка лицаря Ольгерда…» Битва пiд Шайзаром



«Тепер нашi завалили рiв хмизом та очеретом, потiм перетягнули через рiв три вежi i поставили iх бiля самих стiн. Лучники, ховаючись за заборолами, сiяли смерть в рядах сарацинiв. На Оливнiй горi було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з рiзних мiсць. Опiвднi в п’ятницю 15-го вежа, на якiй перебував Готфрiд, вистрiлюючи з арбалета одну за одною стрiли, нарештi наблизилася впритул до стiни. Франки перекинули на край муру мiстки, i два лицарi-брати першими сплигнули на неi, за ними зiскочив Готфрiд. Всi трое потiм присягалися, що своiми очима бачили, як поряд з ними б’еться покiйний епископ Адемар. Вiн знову створив диво, бо пiдказав нашим, як вiдчинити зсередини Дамаськi ворота, в якi миттю увiрвався Танкред зi своiми нормандцями i кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побiгли й ми, рубаючи ворога без жалю i слабини.

З пiвдня, вiд гори Сiон, наступав Раймунд Тулузький i небавом загнав намiсника сарацинiв разом iз вояками в Цитадель i змусив здатися в обмiн на обiцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисникiв побiгли на Храмову гору, рятуючись вiд Танкреда. Сарацини затраснули браму на Храмовiй горi i спробували боронитися, але воiни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.

Не знаю, чи то голод i спрага, чи спека i тi висушливi вiтри перетворили нас на безжальнi вичади пекла, бо бiйня тривала кiлька годин. Франки, генуезцi, нормандцi, фламандцi i ми, грiшнi русини, наче збожеволiли вiд лютi i вбивали всiх, хто лиш трапився пiд руку, вiдрубуючи голови, руки, ноги, навiть тi руки, що прохали милосердя. Кров ворогiв нас п’янила, ми купалися в кровi, рубаючи не тiльки захисникiв, але й простолюд, не минаючи нi жiнок, нi дiтей, вириваючи немовлят з рук матерiв i розбиваючи iх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тiй кровi, часом падали, та миттю зривалися й продовжували своi жнива.

Дехто так захопився, що не вбивав одразу, а обтинав нещасних, мов дерева, по частинах, хтось розпалив велике багаття, пiдливши до нього чорноi смоли, i в те багаття почали живцем кидати людей, а за ними й мертвi тiла.

– Навiщо iх палять? – запитав я в одного лицаря, а той пояснив:

– Мета тут очевидна: багато хто з них ковтав золотi монети. Коли трупи згорять, золото можна буде легко добути. Це далебi зручнiше, анiж розпорювати животи. Хiба нi? – І розсмiявся, додавши: – Пiсля такого жорстокого поводження з сарацинами, iншi мiста зрозумiють, що опiр веде до знищення, i самi будуть пiддаватися.

Сморiд смаленого тiла клубочився над головами. Вулицi заповнилися купами зрубаних голiв, рук i нiг. Так, що навiть ходити, не перечiпаючись об цi кiнцiвки i голови, було досить складно. Євреi, якi шукали захисту в синагогах, згорiли живцем, коли хрестоносцi iх пiдпалили.

Та нашою головною метою був храм Грiб Господнiй, ми йшли до нього, перетворившись на могутнiй таран. Врештi ми пробилися до його брами, в яку було вмонтовано масивний замок. Християни, якi вибiгли зi своiх домiв, пояснювали, що не знають, у кого ключ вiд замка. Нетерплячi лицарi кинулися збивати його рукiв’ями мечiв, але замок не пiддавався. Тодi один iз мiсцевих християн вийняв з кишенi цвях, вставив його в дучку i казав бити по ньому, але i це нi до чого не привело. Хтось принiс важкий молот, почали бити молотом, дверi репнули в декiлькох мiсцях. Здавалося, воно ось-ось розваляться.

Несподiвано до храму наблизилася висока худа жiнка в чорнiй сукнi, обличчя ii ховалося пiд чорною хусткою, що нависала над очима. Ми розступилися перед нею, бо в руцi вона тримала ключ завбiльшки з долоню. Вона вставила його в замок, повернула, ворота вiдкрилися i пiд натиском лицарiв тут же вивалилися з петель. Замок випав, а жiнка разом з ключем вiдiйшла. Про неi вiдразу забули.

Не знаю, що керувало мною, але я той замок пiдхопив iз землi й сховав до торби. Вiдтак ми увiйшли до храму, внутрiшнiй вигляд якого нiчого спiльного не мав iз зовнiшнiм. Тут все було пишно i маестатично. В центрi храму в широкiй ротондi розмiстився Грiб Господнiй, а в ньому камiнь, на якому лежало тiло Сина Божого пiсля розп’яття.

Ми впали на колiна i подякували Господу за Його велику милiсть. А пiсля цього нас чекала нова сiча. Особливо запеклий бiй розгорiвся бiля вежi Давида, яка довго не протрималася i вiдчинила свою браму.

Тодi сарацини кинулися ховатися у мечетi Аль-Акса, але хрестоносцi увiрвалися й туди на конях i пiшо й перекололи та посiкли всiх, хто там був. Бо сталося це за справедливим вироком Господнiм, i тi, що оскверняли святиню своiми поганськими обрядами i позбавляли християн доступу до неi, очистили ii тепер своею кров’ю i поплатилися життям за свiй злочин.

Забито було десять тисяч сарацинiв. Врештi Танкред послав свiй прапор вцiлiлим трьомстам сарацинам на покрiвлi Аль-Акси, колишньому храмi Соломона, обiцяючи захист. Вiн справдi припинив бiйню, за те йому врятованi мусульмани показали скарби Храмовоi гори. Але наступного ранку на зло Танкредовi люди Раймунда пiднялися на дах Аль-Акси й перебили там усi три сотнi мусульман. Бо Раймунд заздрив Танкредовi, що той першим увiрвався до мiста, а його вояки здобули найбiльше перемог.

Наприкiнцi тiеi бiйнi ми всi скидалися на потвор, захляпаних кров’ю. Дехто не мiг зупинитися i вишукував по рiзних закамарках нещасних, що намагалися сховатися, витягав iх i вбивав на мiсцi. Кожен хрестоносець знав, що вiн зможе заволодiти всiм, що захопить, може навiть заволодiти цiлим будинком, якщо повiсить на ньому свiй щит. Тому й розбрелися всi у пошуках поживи, i знову лилася кров, лунали крики й плачi.

У мiстi запанувала задуха i сморiд, уцiлiлих сарацинiв змусили прибрати трупи i спалити, але очистити все так i не вдалося, i цей сморiд ще довго висiв над мiстом, в окремих дiльницях треба було затуляти носи й роти.

Вiдтодi нам довелося разом iз Танкредом ще добряче повоювати i з мусульманами, i з вiзантiйцями та й з християнами, бо пан наш увесь час намагався збiльшити своi землi, не маючи анi хвилинки спокою.

Тi всi битви нас добряче виморили, та й з дванадцяти нас зосталося семеро, i ми вже почали роздумувати над тим, як покинути Святу землю, бо одна рiч воювати з невiрними, а друга – з християнами. І ото в останнiй рiк нашого перебування тут, а саме 1111 року, сталася одна дивна подiя, яка повернула мое життя в таке русло, якого я й не сподiвався.

Надiйшла до нас звiстка, що потужна сельджуцька армiя султана Мухаммада наближаеться до кордонiв Едеського графства. Торiк ми iхнiй наступ успiшно вiдбили, а цього року султан призначив командувачем своеi армii хороброго i безжального володаря Мосула Мавдуда iбн Алтунташа Мосульського. Сили франкiв були значно скромнiшi, отже ми зачинилися в наших фортецях i чекали. На щастя, сельджуки не мали достатньоi вiйськовоi технiки, щоб штурмувати Едессу i Тур-Башир. Вони постояли далеко на пагорбi так, щоб iх було добре видно, погарцювали перед нашими стiнами, викликаючи лицарiв на герць, але нiхто з наших не спокусився на такi дрiбнi зачiпки. Врештi Мавдуд вiдвiв армiю до Алеппо, хоч деякi його воеводи протестували i наполягали на облозi Едесси. А вiдтак у нього почалися клопоти – володар Алеппо вiдмовився вiдчинити перед ним ворота. Це викликало ще бiльшi чвари в його вiйську, врештi армiя розпалася, а Мавдуд змушений був вiдступити до Шайзара.

Наш пан Танкред Тарентський, отримавши пiдтримку вiд короля Балдуiна I Єрусалимського i триполiйського графа Бертрана, повiв свое вiйсько через Апамею на Шайзар. Але ми не пiддавалися на провокацii сельджукiв i не вступали в бiй, розташувавшись на високому пагорбi та обмежуючись лише перестрiлкою. Стрiли летiли в один i другий бiк, не завдаючи нiкому особливоi шкоди. Інколи хтось виривався на герць, хизуючись своею вправнiстю володiти конем i зброею, та рiдше сходилися в бою iз ворогом. Як вороги, так i ми, виряджали окремi загони на лови, щоб прогодувати вiйсько. Кiлька разiв нашi мисливцi розбивали iхнiх ущент, i вороги змушенi були голодувати.

Так проминуло два тижнi, аж поки ця лiнива битва не завершилася тим, що Мавдуд змушений був повернути свое вiйсько домiв, а ми, теж вiдчуваючи втому i нестачу харчiв, вiдступили до Апамеi.

Хоч i не вiдбулася вирiшальна битва, але то була наша перемога, бо ми об’едналися, показали силу i змусили ворога вiдступити. Пiсля цього вiйсько роздiлилося, а ми, вирiшивши остаточно покинути Святу землю, пристали до графа Роджера, який спочатку мав намiр iти до Єрусалима, та передумав i зупинився в Назаретi. Тут ми з ним попрощалися, вiн нам видiлив чотирьох мулiв, щоб могли ми покласти на них нашу здобич, воду й харчi».




Роздiл 5


Киiв, жовтень 2019-го. Заплакана дiвчина у пошуках душевного товариша по чарцi



Той вiдтинок вулицi Франка, де жив Бiсмарк, пiдходив i дуже ледачим, i надто рухливим. Щоразу при виходi з дому в Олега з’являвся вибiр – «котитися» вниз до Володимирського Собору або дертися вгору на Ярославiв Вал, де, звичайно, спокус у виглядi каварень i барiв було бiльше, але для цього були потрiбнi енергiя i бажання. Тому будь-який вихiд Бiсмарка з дому без конкретноi мети, на прогулянку, розпочинався з вибору: лiворуч чи праворуч, вгору чи вниз? Вгору було ближче, але важче, вниз, навiть якщо тiльки до Хмельницького, було легше, але трохи далi i набагато нуднiше, якщо йшлося про мiсце для снiданку або кавового усамiтнення. Усi «дiловi» виходи вели вгору, адже короткий шлях до найближчоi станцii метро пролягав через ЯрВал.

Інодi Олег замислювався: як же тут жила останнiми роками його тiтка Клава, вiд якоi вiн i отримав помешкання у спадок? Будинок на схилi насправдi iй не залишав вибору. Коли iй виповнилося шiстдесят сiм, вона перестала вiдходити далеко вiд брами. Сидiла на лавцi. Ще через кiлька рокiв перестала спускатися з третього поверху, переклавши турботу про закуп харчiв на соцiальних працiвникiв. Влiтку примощувалася на ослiнчику на балконi, взимку вбивала бiльше часу на кухнi бiля плити, грiлася. Олеговi батьки до неi навiдувалися рiдко. Вони взагалi Киiв не любили. Та й тiтку, здаеться, теж. Сидiли у своему Чернiговi, як i зараз сидять. У хрущовцi на першому поверсi. Вiкна за залiзними гратами «вiд злодiiв», якщо раптом помилково полiзуть. Красти ж бо у них нема що. Мати – педiатр у полiклiнiцi, батько – шкiльний учитель iсторii. Батько i вдома залишався учителем i все Бiсмаркове дитинство скрашував оповiданнями про Римську iмперiю i державу Урарту. Олег слухав його дуже уважно в вiсiм рокiв, напiвслухав у тринадцять i перестав слухати в п’ятнадцять, коли почалися його тiнейджерiвськi конфлiкти з батьками. Жити за гратами на вiкнах в тiснiй хрущовцi першого поверху з бiдними фiнансово батьками-iнтелiгентами стало нестерпно. Пiзнього ранку пiсля випускного, коли голова ще шумiла вiд шампанського i безсонноi аж до свiтанку гулянки, батько i мати покликали його, ще добряче причмеленого, на кухню i поставили перед сухим, жорстким вибором: унiверситет або робота. Звичайно, вiн вчинив нерозумно, але що ще можна було чекати вiд пiдлiтка, який щойно попрощався з десятирiчним шкiльним термiном? Вiн послав iх матом, натягнув на ноги сандалi i грюкнув дверима.

Кiлька днiв пожив у приятеля, не вiдповiдаючи на дзвiнки. Потiм все ж таки повернувся. І здивувався, що повернення блудного сина не викликало нового скандалу. Батьки його зустрiли насупленi, але тихi. У батька в очах навiть прочитувалася скорбота.

– Тiтка Клава померла, – повiдомив батько.

Мабуть, у сiмнадцятирiчному вiцi людина не особливо вiрить в iснування смертi. В кожному разi, повiдомлення спочатку тiльки спровокувало давнi i нещодавнi спогади, адже Бiсмарк частенько тiкав з Чернiгова до Киева пошвендяти, i якщо загулював, то ночував у неi, у батьковоi тiтки. Вона до нього ставилася добре. Навiть грошенят iнодi пiдкидала зi своеi невеличкоi пенсii.

– Тiтка Клава померла, – повторила роздратовано мама, не помiтивши на обличчi у сина скорботноi мiни, яку треба «зодягати» в таких випадках. – І залишила тобi спадок!

– Квартиру! – додав батько. – Треба буде оформити всi документи на неi, продати ii i купити тут, поряд з нами. У нас квартири дешевшi, за ii квартиру можна, напевно, трикiмнатну знайти!

– Ви що, з глузду з’iхали? – вибухнув тодi Олег. – Продавати квартиру в Киевi, щоб купити в Чернiговi? Та нiколи в життi! Якщо це моя квартира – я в нiй житиму!

Так Бiсмарк став киянином i ще жодного разу про це не пошкодував. Правда, з батьками стосунки охолонули. Телефонували вони йому тiльки у свята i починали розмову завжди з докорiв i звинувачень. «Тобi на нас наплювати!» – ця фраза, сказана мамою, обов’язково повинна була прозвучати на початку розмови. Потiм вона його соромила через легковажне ставлення до вибору фаху. «Про тебе ж усi питають! І що я повинна розповiдати? Що ти працюеш кур’ером в iнтернет-крамницях? Це ж просто жах якийсь!»

– Треба iй зателефонувати i повiдомити, що моя кар’ера пiшла вгору, i я вже черговий електрик! – посмiхнувся в думках Бiсмарк, згадавши традицiйнi маминi закиди на свою адресу.

Зазвичай пiсля нiчноi змiни Олеговi досить було чотирьох-п’яти годин сну, щоб вiдновитися. Але цього дня азарт, спровокований нiчними знахiдками, пiдняв його з канапи вже до полудня. Вiн розстелив на письмовому столi газету, виклав на неi трофеi, дiстав набiр звичних iнструментiв, якими користувався для очищення знайдених у землi медалей, монет та iншого дрiб’язку. Набiр складався зi стоматологiчних штопферiв i кюреток, а ще обов’язкових для останньоi стадii очищення щiточок з дротяною щетиною рiзноi жорсткостi. Налиплi глину й землю очищати з залiза Другоi свiтовоi вiйни треба було не без зусиль, але вiдносно легко. Тут же вiн мав справу з налипом давнiшим, багатовiковим, тому й перстень узяв пальцями з особливою обережнiстю, i штопфер вибрав мiцнiший – таким можна кiнськi зуби розсувати. Став продряпувати штопфером дiрку, в яку колись входив палець власника персня. Скам’янiла глина не пiддавалася, але вiстря iнструмента все ж таки залишало на нiй слiди. Вiдклавши сталевий «олiвець» штопфера набiк, Олег пiдсунув до себе стоматологiчний електробур. Ввiмкнув, пiднiс його голiвку до персня, немов до зуба. Легке дзижчання бура змiнилося на напружене, важке. Кiлька разiв притиснувши бур до глини, Бiсмарк пiднiс перстень до очей i увiмкнув настiльну лампу. Слiд вiд бура йому не сподобався. Якщо глина дiйсно закам’янiла, то боротися з нею доведеться врештi-решт не буром, а свердлом. А це для персня небезпечно. Так вiн може разом з каменем розколотись на дрiбнi шматочки.

Довгий предмет, покритий такою ж глиною, Олег вирiшив поки взагалi не чiпати. Замiсть цього посидiв з пiвгодини над грудкою, в якiй начебто щось «ховалося». Пробував ii легеньким стоматмолоточком простукати, сподiваючись випадково знайти слабке мiсце, в якому грудка розколеться. Але дуже скоро вiн узагалi засумнiвався в тому, що вона може в собi щось приховувати. «Що зовнi, те й усерединi!» – вирiшив вiн. Але все ж певнi сумнiви стосовно цiеi грудки залишалися, адже була вона важчою за звичайний камiнь такого ж розмiру.

Стомившись вiд марних спроб побачити знахiдки в первiсному виглядi, Олег лiг на канапу i задрiмав. Йому навiть щось снилося, але тут тишу зруйнував дзенькiт мобiлки.

– Привiт! – продзвенiв Адiкiв юнацький голос. – Я втомився чекати!

– А, вибач, я прийшов i вiдразу заснув! – почав виправдовуватися Бiсмарк.

– Менi б твоi нерви. Ну раз я вже тебе розбудив, то розповiдай. Що знайшов?

– Що знайшов? – перепитав Бiсмарк, гарячково думаючи: про що Адiку розповiдати, а про що краще не треба. – Та знайшов дещо, але не таке, що аж ах. Тому й не дзвонив.

– Конкретнiше!

– Лiпше я тобi покажу.

– Не покажу, а передам! – поправив його Адiк. – Тобi з такими речами треба бути обережним, а я знаю, що з ними робити.

– Ну гаразд, передам.

– Коли i де? Можу через пiвгодини до тебе пiдiйти.

– Нi, давай краще в каварнi. У «Ярославi», за годину. Менi треба ще душ прийняти, поголитись.

У ваннiй Бiсмарк пiдставив голову пiд струмiнь холодноi води. Вистачило хвилини, щоб нарештi бадьорiсть опанувала все тiло.

До торбинки вiн поклав грудку глини i довгастий предмет. А перстень заховав у нижню шухляду, вирiшивши залишити його для себе, як найцiннiше зi знайденого. Все ж це вiн, а не Адiк пiв ночi порпався в землi, це вiн ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звiльненням з посади чергового електрика. Ця посада йому i геть нi до чого! Ризикував вiн радше власною свободою! Адже за такi речi можуть i посадити! А свобода для нього – головна, найвища цiннiсть! Опiсля за рангом цiнностей стоiть помешкання тiтки Клави, що стало його киiвським житлом, далi, як не крути, сiм’я, якi-не-якi батьки, що зробили для единого сина все, що могли, поки вiн був маленьким: забезпечили його тiльки гарними спогадами про дитинство i не надто драматичними спогадами про шкiльну юнiсть.

Пiднiмаючись по Франка вгору, Олег зрозумiв, що якось занадто швидко зiбрався, а отже i до каварнi прийде ранiше, нiж треба. А ранiше, нiж треба, йому туди не хотiлося.

На розi Ярославового Валу i Франка вiн зупинився бiля газетного кiоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дiвчинi, що якось розгублено стояла зовсiм поряд. Пристойно одягнена, в джинсах i в недешевiй яскраво-жовтiй куртцi з каптуром, вона, вiдчувши на собi його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.

– Ви зi мною не вип’ете? – запитала жалiбно.

«Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бiсмарк.

– Вибачте, у мене зустрiч.

– Ви не подумайте, – вона вийняла з кишенi куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.

Вiд несподiванки Бiсмарк знизав плечима. Подивився на годинник.

– Ну, пiвгодини у мене е, – вимовив уже м’якше.

– Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхiд до пiдвального лiванського ресторану.

– Два «Геннесi», – скомандувала вона барменовi, як старому знайомому, вмощуючись на високий стiлець.

Бiсмарк влаштувався поруч. «Нiчого собi», – подумав вiн про замовлений коньяк.

Вона пригубила, i одразу ii очi засвiтилися iншим, спокiйнiшим свiтлом.

– Дякую! – кивнула Бiсмарку.

– За що?

– За емпатiю. Як тебе звати?

– Олег.

– Олежик, – протягнула вона i знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

Бiсмарк розкрив рота, але якось думки змiшалися i вставити чергове слово в розмову не змiг. Замiсть цього пригубив «Геннесi».

– А чого убили? – все ж поцiкавився.

– Там, можливо, i я винна, – почала було говорити дiвчина i раптом, вiдмахнувшись, замовкла.

– А тебе як звуть? – запитав Бiсмарк.

– Рiна.

– Це як Катерина?

– Нi. Батьки мене чомусь назвали – Рiя. Менi це взагалi не подобалося вiд самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, помiняла.

– Рiя? – в подивi повторив Бiсмарк. – Це як Марiя? Чого це вони тобi половину iменi дали?

– Вже не запитаеш. Розбилися на машинi. Давно. Вiдправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виiхали забрати на вокзал i – на пляцок. На них «Камаз» налетiв. Але потiм один знайомий батька на поминках напився i прошепотiв менi на вухо, що вони менi рiдними не були. Що удочерили. Документiв про удочерiння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рiднi, i що вiн iздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фiгня якась!

– Нiчого собi! – здивувався цiй драмi Бiсмарк. – У тебе в життi, як у кiно!

– Гiрше! – твердо заявила Рiна. – В кiно я б зараз бу- ла багатою i щасливою, i чоловiк у мене був би супермен з «Теслою».

– Ну та ж у тебе грошi е, отже, ти вже багата!

– Грошi i щастя, це як чай з кавою – чомусь не змiшуються. А якщо змiшати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.

Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дiдька та й пiти? – подумав. – Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловiк або приятель вигнав з дому. Тому i стояла бiля кiоску».

– А ти загалом чим займаешся? Чимось для душi? – запитала вона раптом.

– Чому для душi?

– Бо грошей у тебе немае!

– Ну так, можна сказати для душi, – зiтхнув Олег. – Археологiею займаюсь.

– Археолог? – пожвавилася вона.

– Не зовсiм. Це на зразок хобi. Я – чорний археолог, – признався вiн раптом i одразу пошкодував про сказане.

Рiна не здивувалася. Усмiшка зробила ii обличчя добрiшим.

– Знаеш, ми з тобою одне одному пiдходимо, – насмiшкувато прошепотiла вона.

– Чому?

– Обое чорнi.

– У якому сенсi?

– Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…

– А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночi працюеш?

Такого дзвiнкого смiху Бiсмарк не чув давно. Навiть незручно стало, здалося, що усi навкруги обернулися в iхнiй бiк, хоча насправдi нiкого поруч не було, i тiльки бармен протирав келихи, але й вiн на них не дивився i перебував досить далеко, тож слова, якi викликали у Рiни напад смiху, вiн ледве чи почув.

Мобiлка Бiсмарка задеренчала.

– Чорт! – вирвалося в Олега.

Вiн зiскочив з ослiнчика.

– Ти куди? – захвилювалася Рiна.

– Спiзнююся, товариш чекае. Тут, поруч.

Рiна несподiвано схопила Олега за зап’ясток i сильно стиснула, мовби не хотiла його вiдпускати. Вiд несподiваного болю вiн висмикнув руку i здивовано подивився на дiвчину.

– Вибач! – промовила вона. – Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.

– Постараюся! – з пiдозрою в поглядi, кинув на ходу Олег.

Адiк, почувши, що причиною запiзнення Бiсмарка стало несподiване знайомство з дiвчиною, гнiватися не став. Грудку скам’янiлоi глини i довгастий предмет вiн акуратно переклав з Олеговоi торби до свого наплiчника. Потiм пiдняв на молодшого товариша зосереджений погляд i запитав:

– Це усе, що ти там знайшов?

– Там уже багато разiв порпалися, – вiдповiв Бiсмарк. – Може, i це – фiгня якась, а не те, що ти хотiв. Я спробував почистити, не вийшло. Як камiнь.

– Нiчого, може, у мене вийде, – самовпевнено промовив Адiк. – У будь-якому разi повiдомлю.

– А що менi робити далi? – несподiвано запитав Олег.

– У якому сенсi?

– У сенсi роботи? Можна звiльнятися звiдти? Я ж там нiчого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дiвчата геть iз жалю коньяком пригощають.

– Нi, – Адiк перейшов на серйозний тон. – Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобi премiя, – вiн витягнув з кишенi три сотки в евро. – Тримай i нi в чому собi не вiдмовляй. О! А що це в тебе? – вiн видивився на Олегiв посинiлий зап’ясток.

Рукав куртки знову прикрив зап’ястя.

– Чорт його зна, – стиснув Олег плечима. – Можливо, увi снi забився?




Роздiл 6


Львiв, травень 1941. Богдановi Куриласу телефонують з НКВС



Професор Богдан Курилас вiдчув за спиною скрадливi кроки.

– Тобi ще довго, Даню? – запитала дружина майже пошепки.

– Нi, вже закiнчив.

– Телефонували вiд Марковичiв… Тобi ще поголитися треба!

Професор озирнувся: дружина вже була в сукнi, купленiй ще до вiйни, але жодного разу не вбиранiй, волосся мала накручене, сама намальована. На своi понад сорок виглядала значно молодшою. Професор був старший вiд неi на десять рокiв, але чувся геть не старим, а скорiше втомленим. Те, що пережили вони вiд початку росiйськоi окупацii, скидалося на справжне пекло, коли маси людей заметушилися, наче мурашки.

Що й казати!.. Люди подiлилися на тих, що зi своеi землi не рушаться нiзащо, бо залишитися з народом – це нацiональний обов’язок, та й росiяни, мовляв, уже не тi, що були колись, вони ж бо йдуть у Європу, отже, мусять достосуватися до нових вимог. І головне – це ж Украiна, хоч i червона, тому треба зоставатись на мiсцi, займати посади i впливати на подii. Але другi, тi, що зустрiчалися з большевиками ранiше, були переконанi, що вони анiскiлечки не змiнилися i нiколи не змiняться, тому вирiшили тiкати. Третi вважали, що нема чого панiкувати i приспiшувати подii, а варто приглянутися до нових порядкiв i тiльки тодi щось вирiшити.

Незважаючи на всi перетiкання люду в рiзнi напрямки, Львiв не вилюднiв, а навпаки став раптом мiльйоновим мiстом, усi вулицi були забитi автами, возами, бричками, тлумами людей. Утiкачi з усiеi Польщi згромадилися тут, шукаючи порятунку вiд нiмцiв, але дуже скоро багато хто переконався, що потрапили вони в ще бiльшу халепу. Як з’ясувалося, мали рацiю тi, що втекли, майже всi вони вижили, особливо це стосувалося iнтелiгенцii, бо та, що залишилась, зазнала депортацii на Сибiр, до Середньоi Азii та Казахстану.

Усiх вразив пролетарський i страшенно занедбаний вигляд росiйського вiйська – грубi, наче сокирою витесанi обличчя, стривоженi очi i втомленi рухи. Здавалося, вони ледве ноги волочили. А проте зi зброею не розлучалися, з кожного вiйськового авта виднiлися наiженi багнети. Їхнi комiсари боялися, що контакти з мiсцевими розкладуть армiю, тому червоноармiйцям було заборонено розмовляти i зближатися з будь-ким. З населенням частiше намагалися контактувати агiтатори й комiсари, але й вони, хоч i напханi гаслами, не могли вiдповiсти на дуже простi питання. Наприклад, чому у вас усi так бiдно одягненi? Адже вигляд цивiльних визволителiв мало чим вiдрiзнявся вiд вiйськових, вони мали на собi жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали бiлизни, гарно вбраний мiсцевий робiтник скидався iм на буржуя, вiдтак львiв’яни стали вдягати щось найгiрше, що в них було, аби не вирiзнятися i не потрапити в халепу, бо вже не одного простого робiтника було затримано за його буржуйський вигляд.

Визволителiв на Захiднiй Украiнi називали советами або рускими, бо всi вони розмовляли росiйською, спiвали тiльки казьоннi росiйськi пiснi, та й домiнували там росiяни. Мiсто вкрили плакати з зображенням Маркса, Ленiна i Сталiна, на будинках замайорiли червонi прапори, якi дуже швидко вицвiтали, але iх ночами мiняли на новi. Нашвидкуруч склепанi картоннi пам’ятники, помальованi пiд бетоннi постаменти, за першого ж дощу розлiзлися й опали. На людних вулицях цiлими днями ревiли динамiки з червоноармiйськими пiснями, в яких лунали фантазiйнi плани завершити переможний похiд на берегах обох океанiв, бадьорi новини звучали на одну й ту ж тему: яке чудове життя настало на звiльненiй землi i в яких злиднях загнивае буржуазний свiт, але ми його визволимо.

Новi люди, якi з’явилися зi сходу, хутко зайняли всi вiдповiдальнi мiсця, зайняли керiвнi посади, а «експлуататори» змушенi були випродувати з хати все, що залишилося вiд колишнього «буржуазного» життя – одяг, начиння, картини, виносячи те все добро на торговицю. Вищих польських та украiнських урядовцiв, суддiв, купцiв, домовласникiв, старшин i полiцiю вивезли в Казахстан i Сибiр. Бiльшiсть iз них були потiм розстрiлянi.

Тi, що втiкали до нiмцiв, не прощалися, брали з собою лише найнеобхiднiшi речi; щоб нiхто не запiдозрив iхнього намiру, виходили з дому, наче на прогулянку, i не поверталися. Кожен, звичайно, мав свое уявлення про те найнеобхiднiше, що варто прихопити в небезпечну дорогу, але одна рiч усiх iх еднала – ключ вiд помешкання. Вiн залишав надiю на повернення.

В першi днi окупацii кордони ще не були встановленi, а советськi прикордонники не орiентувалися в теренi, тож втiкачам здебiльшого вдавалося подолати той уявний кордон. Бiда натомiсть пiдстерiгала евреiв, якi намагалися втекти з Польщi, чомусь саме iх виловлювали i вiдправляли назад, але багатьом все ж вдавалося прорватися й вони ночували в парках i скверах, на двiрцi й у школах. Але несподiвано совети пiшли на поступки i вiдкрили кордон на три днi. А потiм закрили i виставили стежi, якi виловлювали втiкачiв.

Син професора, Олесь Курилас, член молодiжноi ОУН, не мiг сподiватися нiчого доброго вiд новоi влади, тому теж подався на той бiк, хоч i не вiдразу. Однак для професора покинути рiднi стiни – оцi високi стелажi, забитi книжками, i купи рукописiв – викiнчених i невикiнчених – було понад силу. «Будь-що-будь, я не покину iх», – казав вiн, зиркаючи з таким розчуленням на полицi, що це було промовистiше за будь-якi пояснення. Вiд сина жодноi звiстки вони не мали, але нещодавно один iз пiдпiльникiв, якi снували туди й назад, повiдомив, що Олесь у Краковi, працюе в газетi «Кракiвськi Вiстi» художником.

Незабаром помешкань для нуворишiв забракло, i нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосiб, як зарадити цiй проблемi – вона насильно пiдселяла до помешкань львiв’ян новоприбулi сiм’i. У професора Куриласа було п’ять кiмнат, а стало двi. У рештi трьох оселилося аж три сiм’i галасливих комунiстiв. На щастя, в помешканнi було двi лазнички, отже не мусили свою дiлити з прибульцями. Однак була спiльна кухня, де зранку до вечора хазяйнувала тестьова «госслужащего» i брязкала баняками, а коли приеднувалися до неi iншi господинi, зчинялася сварка, яку лиш увечерi мирили чоловiки. Була в професора й служниця, яка готувала iсти, прала й прибирала, але ii арештували пiсля того, як вона обiзвала тестьову «госслужащего» старою шваброю.

Цей постiйний галас за стiнами – сварки, дитячий плач, радiо на повну потужнiсть – давався взнаки, i професор мусив затикати вуха, щоб мати змогу працювати в тишi. Вiн перепробував i вату, i мокрi серветки, i дiйшов висновку, що найкращою затичкою е свiже тiсто – швиденько замiшував ложку борошна з водою, лiпив двi кульки i все – можна хоч з гармати стрiляти. Дружина, знаючи цю милу звичку чоловiка, мусила махати йому перед очима рукою, щоб вiн ii помiтив, а потiм писати йому на паперi те, що збиралася сказати.

Але сьогоднi це виявилося зайвим: була недiля, i всi квартиранти подалися гуляти до парку. В будинку нарештi запанувала тиша. Лише з вулицi долинали приглушенi маршi з гучномовця, i час вiд часу дзеленчали трамваi. Чудова нагода попрацювати, але iх чекала гостина в Марковича, з яким разом викладали в унiверситетi.

Професор скинув окуляри й протер очi. Перед ним лежав збiрник документiв хрестового походу, але цiкавив його лише один документ – невелика хронiка, яку написав лицар з Галича, повернувшись додому. Цю хронiку вiн читав i ранiше, але зараз мусив читати якомога уважнiше, до кiнця не розумiючи, чого вiд нього хоче полковник НКВС Олег Ваврик. Кiлька днiв тому вiн зателефонував Куриласовi, запопадливо попередивши, що жодних претензiй до товариша професора в нього нема, але дуже хоче з ним перебалакати. Перша думка була: хоче завербувати, зробити стукачем? Але який сенс? В унiверситетi i без нього е кому стукати. Тим часом полковник, мабуть, щоб зняти з нього напруження запитав:

– Чи ви, товаришу професор, читали хронiку Ольгерда в збiрнику, присвяченому хрестовим походам?

Запитання ошелешило професора. Чого-чого, а такого запитання вiд чекiста вiн не чекав.

– Так. Читав.

– Тодi я попрошу вас перечитати ii ще раз, – м’яко, але наполегливо порадив полковник. – Так би мовити, освiжити в пам’ятi. А в понедiлок чекаю о другiй у себе.

– Перепрошую… О другiй у мене лекцiя.

– Ми знаемо. Вас замiнить професор Михайло Рудницький*. Вiн уже попереджений.

– Е-е… добре… А-а… де «в себе»?

– На Пелчинськiй*. Невже не знаете?

Пролунав смiх, i слухавку поклали.




Роздiл 7


Киiв, жовтень 2019 року. Несподiвана гостя, яку важко здивувати



Щавлева кислота, навiть щедро розпущена водою, видiляла гострий запах, який щипав у нiздрях. У цьому прозорому розчинi на днi лiтрового слоiка лежала грудка ствердлоi глини, з якоi виглядали обiдець i край печатки сигнета. Вже двiчi витягував Бiсмарк його з води на газету i намагався проштрикнути штопфером i навiть знайденим у коробцi з гуталiнами старим шилом з масивним дерев’яним рукiв’ям. Процес рухався у правильному напрямку, але не досить швидко. Наполегливi проколи шилом допомагали штопферу вiдколупувати тонкi шари розмоклоi глини. Щоб не втрачати терпiння, Олег за роботою попивав коньяк. Йому навiть здавалося, що коньяк вiн п’е, щоб забити запах кислоти.

У якийсь момент Олег помiтив, що глина нiби почала ледве помiтно вiдставати вiд обiдця, i вiн запхав у роз’ем найтонший штопфер i натиснув. Вiд грудки глини вiдпав шматочок, оголивши темну печатку персня. Азарт охопив Бiсмарка. Вiн знайшов шматочок фланелi i став старанно стирати з печатки глиняний налiт. Золото чистилося легко, i дуже скоро Бiсмарк прикипiв поглядом до зображення, що вiдкрилося, до двох лицарiв зi щитами i мечами, що сидiли на одному конi. Зображення здавалося наiвним, але ця наiвнiсть тiльки пiдкреслювала довжелезну часову дистанцiю, що простягнулася мiж нинiшнiм моментом i епохою, коли цей перстень уперше одягнули на палець.

– Цiкаво, скiльки за нього запропонують на онлайн-аукцiонi? – замислився Олег.

Несподiваний дзвiнок у дверi змусив його здригнутися. І одразу охопив переляк, адже так просто прийти до нього без попередження мiг тiльки Адiк, якого вiн, зрештою, запевнив, що бiльше нiчого пiд муром Софiйського собору не викопав.

Машинально Бiсмарк опустив частково очищений перстень в розчин щавлевоi кислоти, а слоiк сховав пiд стiл, подалi вiд очей. Штопфери, шило i шматочки глини – все, що лежало перед ним на газетцi, загорнув i сховав у верхню шухляду. Ще раз окинув поглядом кiмнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавне заняття.

Вiдчиняв дверi, навiть не запитавши, хто там. А вiдчинивши, обiмлiв.

Перед ним стояла, похитуючись, Рiна у яскраво-жовтiй куртцi-вiтрiвцi. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечi лямку шкiряного наплiчника.

– Що, не чекав? – видихнула i посмiхнулася.

– Нi, – признався Олег. – Та i я ж… Я ж тобi адреси не давав.

Рiна махнула рукою i зробила крок вперед. Бiсмарк вiдступив, пропускаючи ii в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вiшалки i пройшла, похитуючись, далi. Вже в кiмнатi вiдсунула стiлець вiд столу i всiлася. Свiдомо впустила наплiчник на пiдлогу, провiвши його падiння саркастичним поглядом. Роззирнулася i звернула увагу на застелену розкладну канапу.

– Ти що, на канапi спиш? – щиро здивувалася.

– Так, а що?

Вона гмукнула i несподiвано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.

Гикавка минула разом з першим ковтком.

– Ти мене погодуеш? А то я щось зголоднiла!

– Можу вермiшель зварити! – запропонував Бiсмарк. – І шпротний паштет е!

– Паштет залиш собi, – Рiна махнула рукою. – А вермiшель звари! Це можна! Дитинство згадаю.

Олег мовчки пiшов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.

– Отже, у тебе ще серйозних стосункiв не було! – мiркувала вона, жуючи вермiшель i знову озираючись на канапу.

– Чому ти так думаеш?

– Ти знаеш, що дiвчата бачать в канапi?

– Що?

– Розпусту i випадковi ночi!

– Ну я тут один живу, менi вистачае, – промовив Бiсмарк. – Вона, до речi, не стара. Сам купував.

– Ага, – кивнула Рiна. – Була б у тебе подруга, змусила б лiжко купити.

– Та була, i не одна, – Олег знизав плечима. – І не змусили.

– Тому, що зрозумiли – ти iм не пiдходиш. Як i твоя канапа. Коньяку наллеш?

– А якщо в мене нема?

– Тодi у мене е, онде! – вона опустила погляд на шкiряний наплiчник, що лежав на пiдлозi бiля ii нiг.

– Наллю, i в мене е, – промовив Олег.

Налив i iй, i собi.

– Здаеться, мене знову накривае, – в ii голосi зазвучало занепокоення.

– Що тебе накривае?

– Депресiя, страх.

Вона вихилила чарку i запитально подивилася на господаря.

Вiн знову налив.

– Може, тобi потрiбен психолог? – припустив Олег.

Рiна важко зiтхнула, подивилася на свiй манiкюр i враз немов заново ожила.

– Ти що-небудь викопав? – запитала вона раптом, «вистрiливши впритул» пильним поглядом в очi Бiсмарку.

– Звiдки ти знаеш? – Олег вiдчув острах.

– Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповiдав.

Олегiв переляк минув. Вiн дивився iй в очi i не бачив у них жодноi небезпеки, тiльки ознаки чи то меланхолii, чи то п’яноi спроби зiбрати в «пучок» розсiяну увагу.

– Можу показати, – обережно запропонував.

Думав, що ось у цей момент ii очi спалахнуть, i погляд змiниться на спрямований i гострий. Але цього не сталося.

– Ну покажи, – вона знизала плечима.

Просто так показувати свою найцiннiшу знахiдку, яка викликала в нього захоплення, людинi, якiй, здавалося, захоплення було не притаманне, не дуже хотiлося. І Олеговi спали на гадку менш цiннi здобутки останнього часу: монети, медалi, iржавий револьвер.

Але показувати iй знахiдки, що не мають вартостi, теж не хотiлося. Вона обов’язково гмукне i, чого доброго, почне над ним iронiзувати.

– Гаразд, – в Олеговому голосi прозвучала рiшучiсть. – Тiльки ти нiкому нi мур-мур. Зрозумiла?

З виразу Рiниного обличчя було видно, що ii очiкування зросли, вiдсунувши депресiю i меланхолiю на другий план. Вона кивнула.

Олег постарався якомога елегантнiше нахилитися пiд письмовий стiл. Витягнув звiдти лiтровий слоiк. Вiднiс на кухню, витягнув з розчину кислоти коштовну знахiдку, промив ii водою, протер кухонним рушником i повернувся до кiмнати.

– Я його ще не повнiстю очистив, – простягнув iй сигнет. – Тiльки обережнiше, я його в кислотi вимочую.

Їi пальцi при згадцi про кислоту завмерли бiля самого персня. Вона нахилила голову до його долонi.

– Якi смiшнi! – промовила, роздивляючись печатку. – Удвох на одному конi. Вони що, геi? – На ii обличчi з’явилася пустотлива посмiшка. – А вiн дуже стародавнiй? – запитала вона пiсля короткоi паузи.

– Напевно.

– Ну, це ж чоловiчий, – вимовила вона з жалем. – А жiночоi каблучки не знаходив?

– Поки що нi, – признався Олег.

– Треба було глибше копати! – сказала вона. – Найцiннiше i найкрасивiше – завжди глибше сховане.

Рiна знову глянула на канапу.

– Щось менi недобре, – зiтхнула тужливо.

– Хочеш полежати?

– Якщо ти не проти.

Дiвчина пiдняла ковдру i просто в джинсах i светрi вляглася на канапi й накрилася.

– Ти мене не буди, я сама прокинуся! – попросила.

Бiсмарк очманiло випив коньяк i пiшов разом з перснем на кухню. Трохи пiзнiше розстелив там на столику газету, розклав iнструменти i знову взявся очищати. Правда, думки його постiйно поверталися до канапи, на якiй тепер мирно сопiла Рiна.

– Ну, ти мене здивував! – сказала вона вранцi, попиваючи зварену Бiсмарком каву.

– Чим же? – Олег розглядав ii личко, що посвiжiшало зi сну, i все ще мокре пiсля душу волосся.

– На твоiй канапi дiвчина, а ти навiть роздягнути ii не спробував.

– Я ледачий, – вiдбувся вiн жартами. – Та й до сп’янiлих дiвчат я ставлюся з обережнiстю. Вони ж можуть протверезiти i написати в полiцiю заяву про згвалтування. До речi, здаеться, я тебе зараз уперше бачу тверезою! – на його обличчi виникла iронiчна посмiшка.

– Це ненадовго, – заспокоiла його Рiна. – Але все одно похвально. Бачу, ти позитивний. До речi, знаеш, в стародавньому Іранi дiловий договiр торговцi обговорювали двiчi: раз у п’яному станi i раз у тверезому. І якщо результат обговорення виявлявся однаковим, договiр пiдписували. Ой, а що це у тебе на руцi, – вона звернула увагу на його посинiлий зап’ясток.

– Це ти мене схопила, там, у барi. Я ледве руку вирвав. Що, не пам’ятаеш? – здивувався Олег.

– Так? Нi, не пам’ятаю. Але зi мною бувае. Взагалi я слабка, але iнодi раптом мене накривае. Зненацька з’являеться незрозумiла сила, i тодi я стаю iншою, не собою. Але не надовго. І менi це не подобаеться. Пробач, звичайно. У тебе другий ключ вiд квартири е? – цiлком серйозно запитала Рiна.

Бiсмарк сторопiв i забарився з вiдповiддю.

– Якщо нi, на Львiвськiй площi можна зробити копiю, – продовжила вона пiсля паузи.

– Десь був, – напружено видушив Олег.

– Менi просто поки що нема де жити, – призналася Рiна. – До себе повертатися не хочу, мене там все дратуе. Ти ж не проти?

Для того, щоб кивнути у вiдповiдь, Бiсмарку знадобилася концентрацiя усiеi сили волi. Проте вираз обличчя не змiг приховати сумнiвiв, що виникли в його думках.

– Ти не бiйся, я прибиранням займатися не буду i твiй порядок не порушу. – пообiцяла Рiна.




Роздiл 8


«Хронiка лицаря Ольгерда…» про ту, що ховалася в печерi



«До вечора ми сподiвалися, не кваплячись, дiстатися Єрусалима, але дорогою на нас напали сарацини i добряче пошарпали, ми мужньо вiдбивалися, та сили були недостатнi. На щастя, нам трапилася печера, в яку ми всi сховалися разом iз нашими гуцуликами, а ворог не мав до неi приступу, бо зустрiчав його рiй стрiл. Зрозумiвши, що так просто нас не дiстати, сарацини розпочали облогу.

Нема що й казати – ми втратили наших мулiв i опинилися в непростих умовах. На щастя, в печерi зi стелi стiкала крижана вода й текла кудись углиб, чути було, як вона з великоi висоти скрапуе на дiл i вiдлунюе. Отже, спрагу ми мали змогу тамувати, але харчiв у нас не було, i на третiй день всi добряче потерпали вiд голоду. Сарацини ж, мовби дратуючи нас, розбили табiр навпроти печери, вполювали диких кiз i, розпаливши багаття, спокушали п’янким запахом смаженого м’яса.

Голод дiймав нас так сильно, що дехто уже виколупував з-пiд камiння жукiв, стоног i хробакiв, а окремi вiдчайдухи поривалися кинутися в атаку i покласти голови в бою, анiж померти з голоду. Князь iх стримував, переконуючи, що милостивий Господь не дасть своiх воiнiв на поталу. І сталося за його словами: несподiвано брат Лука звiстив нас про свою дивовижну знахiдку. Ми поквапилися на його оклик i, присвiчуючи скалками, побачили на стiнах бiлий налiт, що скидався на iнiй. Брат Лука сказав, що спробував цей iнiй на смак, вiн виявився солодкавим, але не це його найбiльше вразило, а те, що вiн вiдразу втратив почуття голоду, а натомiсть здобув почуття ситостi. Тодi кожен iз нас зiшкрябав собi цей iнiй ножем i поклав на язик, i так само втратив почуття голоду, ба бiльше – нас раптом переповнили сили, а рани на очах стали затягуватися. Ми хоч зараз могли кинутися в бiй, i дехто й справдi вже добув меча, вiдчуваючи левину мiць.

Князь наш Ігор намагався знову стримати цi молодечi й необдуманi пориви, але трое наших таки не послухали його i, вибiгши з печери, хоч i без обладункiв, взялися рубати сарацинiв. Це було неймовiрне видовище: iх було лише трое, а сарацинiв бiльше сотнi, однак не могли вони дати нашим ради, i падали пiд русинськими мечами, як снопи. Тодi й ми приедналися, i навiть брат Лука з рогатиною кинувся до бою. Я вiдчув неймовiрну легкiсть свого меча, я не мусив уже його тримати обiруч, я махав ним так легко i весело, наче лозиною, а вiн розрубував ворога, мовби то були не людськi тiла, а гарбузи. А що менi мого меча видалося замало, я схопив ще в лiвицю й сарацинського i вже двома мечами сiк на всi боки, аж бризки кровi розлiталися i скроплювали мене, наче сонячним дощем. За хвилю бiльша частина сарацинiв полягла, решта кинулася навтьоки.

Ми повернули собi своiх мулiв, забрали й дещо з сарацинського добра i хотiли рушати в дорогу, але брат Лука, який i сам дивувався своiй спритностi з огляду на поважний вiк, повернувся до печери назад i уважно обстежив той чудодiйний iнiй та дiйшов висновку, що то не iнакше, як цiлюще молоко Богородицi, i це та сама печера, в якiй вона ховалася вiд Ірода, незважаючи на те, що подiбна печера е також бiля Єрусалима. Однак там бiле пористе камiння не додае сили, а тiльки вилiковуе вiд безплiддя, а тут робить з людини витязя.

Князь добув зi своеi торби глиняну флягу, в якiй ранiше було вино, i зiшкрябав до неi iнiю, скiльки вдалося, потiм доручив менi зберiгати флягу, щоб, коли повернемося додому, я занiс ii до Софii Киiвськоi.

Коли ми покидали печеру, я раптом почув у заглибинi шурхiт. Там було темно. А що то мiг бути дикий звiр, я узяв смолоскип i витягнув з пiхов меча. Та моя засторога була даремна, бо то не був дикий звiр, а панна – вона була геть гола й цiла тряслася зо страху. Я скинув плаща, закутав ii i вивiв з печери. Вона була дуже вродлива, довге цинамоновоi барви волосся змiiлося до самого пояса. Весь час повторювала тi самi слова, але нiхто не розумiв, що вона каже. Один лише брат Лука розпiзнав мову – арамейську – i став ii розпитувати, а вона ж пояснила, що ховаеться вiд ворогiв.

– Хто вашi вороги? – запитав брат Лука.

– Король Балдуiн, – промовила вона дуже приемним голосом, що нагадував спiв пташок i дзюркiт срiбного ручаю.

– Що вiн хоче вiд вас?

– Хоче забрати до свого замку.

– Але хто ви? Як вас звуть?

– Марiя.

– Гаразд, ми вас врятуемо, – сказав рiшуче князь.

Ми пiдiбрали для неi вбрання сарацинського лицаря, вона сховала волосся пiд шоломом, а на плечi накинула наш чорний плащ iз бiлим хрестом i капузою. Скидалася тепер на юного джуру. Я посадив ii перед себе на коня, а вiдтак ми рушили в дорогу, все ще чуючи в собi значнi сили. Дiва просила не брати ii до Єрусалима, але ми переконали ii, що з нами iй нiчого не загрожуе, нiхто в нiй не упiзнае панни. В Єрусалимi ми збиралися перебути кiлька днiв, отримати в короля грошi на дорогу назад i вернутися додому. Дванадцять рокiв, якi ми провели на Святiй землi, видавалися нам вiчнiстю.

Пополуднi ми побачили попереду густу куряву й подумали, що то знову сарацини. Ми спiшилися, стали колом, зайнявши бойову стiйку та взявши панну всередину, але вона оголила сарацинського меча i стала поруч з нами. Ми з тривогою вдивлялися в клуби пiску, що здiймалися вгору, кружляли вихором i опадали, тупiт коней поступово наростав, а сонце слiпило нам очi. І коли нарештi з тiеi куряви вигулькнули хрестоносцi короля на чолi з лицарем Етьеном, ми з полегкiстю зiтхнули. А лицарi привiтали нас, i Етьен сказав:

– Коли ми здалеку побачили ваш бойовий шик, то зрозумiли, що ви нашi. Звiдки ви йдете?

– З Назарета.

– Чи не траплялася вам дiва з довгим волоссям?

– Нi, не бачили ми жодноi дiви, – заперечив князь Ігор i, випереджаючи кожного з нас, запитав: – А що з нею?

– Шукаемо ii, – сказав Етьен, пильно вглядаючись у нашi обличчя.

– Хто вона? – запитав князь.

– Полонянка королiвська. Втекла учора.

– Гаразд, якщо натрапимо на неi, то що маемо робити?

– Схопити i припровадити до Єрусалима.

По цих словах кожен вирушив своею дорогою.

– Авжеж, – промовив брат Лука, – найкраща для вас, панно, схованка саме Єрусалим. Де-де, а там вас нiхто не шукатиме.

Коли ж ми пiднялися на останню гору, нам вiдкрився мальовничий краевид з оливковими гаями, якi пiдступали до мурiв мiста, з високими пальмами, що пишалися щедрими гронами дактилiв, а пiд ними розташовувалися каравани верблюдiв i бiлi намети купцiв. Там вирувало життя, лунало безлiч голосiв на безлiчi мов, i нiщо не нагадувало про кров, смерть i руiну, все це вiдступило в глибини пам’ятi. А з-понад мурiв виднiлися банi церков з золотими хрестами, високi вежi, на яких несли варту хрестоносцi, а зграi голубiв то злiтали в небо, то опускалися вiялами на дахи будинкiв.

Ми зупинилися й чудувалися красою мiста, бо вiдколи взяли Єрусалим штурмом, бiльше жодного разу нам не вдавалося тут побувати, адже всi цi роки тiльки те й робили, що воювали з невiрними, а Єрусалим для нас залишався лише свiтлою зорею, задля якоi i творилися всi нашi подвиги.

Брама Давидова була вiдчинена навстiж, люди вiльно заходили i входили. Обабiч брами стояли на чатах госпiтальери з чорними хрестами. Вони привiтали нас голосними вигуками. Інша iхня група щось розкопувала на мiсцi давнiх стаень Соломона. Яма вже була доволi глибока, бо виднiлися лише голови копачiв. Іншi вiдгортали викопаний пiсок набiк.

– Що вони шукають? – запитав я в Луки, та вiн знизав плечима.

Раптом озвалася дiвчина i швидко щось залопотiла. Лука переклав:

– Вона каже, що лицарi шукають Ковчег Завiту. Але намарне.

– Там його нема? – запитав я.

– Нема, – вiдповiв Лука. – Вона знае де, але не скаже.

– Що воно таке, цей Ковчег Завiту?

– Це двометрова скриня з акацii, оздоблена золотом зовнi i зсередини, – пояснив Лука. – У нiй зберiгаються Скрижалi Завiту, себто двi кам’янi плити з заповiдями Божими. Ковчег надiлений магiчною силою. Вiн несе того, хто несе його, а також рiвняе гори й долини. Сховав його цар Йосiя, i вiд тii пори нiкому невiдоме мiсце сховку.

– Але дiвчина знае?

– Можливо, саме тому ii й розшукують. Але хрестоносцi вже не вартi того, щоб володiти такими релiквiями. Господь вiд них скоро вiдвернеться через iхнi чвари.

Вступили ми до мiста, коли вже стало сутенiти. Мiсто зажило тим життям, яким жило й ранiше, до того, як ми прийшли сюди i все живе знищили. Купцi згортали ятки, водники з порожнiми бурдюками втомлено сидiли у затiнку – надходила вечiрня прохолода, спрага вже нiкого не турбувала. На вулицi вийшли жiнки з вiдкритими обличчями i звабливими поглядами – наставала iхня пора. Вони проводжали нас теплими поглядами i лагiдними усмiшками. Коли дехто з наших пiддавався звабi й зупинявся, князь гримав на нього, i той, незадоволено буркочучи, наздоганяв товариство.

Ми прямували на заiзний двiр, що його тримав купець Рупрехт з Гейдельберга. Ми йому i його родинi врятували життя, визволивши з сарацинського полону, i вiн обiцяв нас тодi гостити безкоштовно. Вiн видiлив нам кiлька покоiв, панну ми поселили з братом Лукою i занесли iм вечерю, щоб дiвчина не потрапляла на очi тим, кому не варто ii бачити. Самi ж повечеряли внизу.

– Що то за юнак з вами? – запитав Рупрехт знiчев’я.

– Вiдбили в сарацинiв, – вiдказав я. – Наш хлопець.

– Теж з Русi?

– Нi, але наш.

Вiн кивнув i пiшов наливати нам пиво. Вiн i ранiше задовольнявся сухими вiдповiдями, тож i цього разу швидко втратив iнтерес».




Роздiл 9


Киiв, жовтень 2019. Що робити, коли до вас прийшли невiдомi?



За вiкном шелестiв жовтневий дощ. Шелестiв похмуро i монотонно. Але багатогодинна робота Бiсмарка якраз цього ранку увiнчалися успiхом, i вiн тепер розглядав, як сидить на мiзинцi, м’яко i благородно, а не як нинiшня бiжутерiя, золотий сигнет з двома лицарями, що мчали на одному конi. Щось у цих лицарях прикувало Олегову увагу. Вiн придивився i, здаеться, помiтив, що у переднього лицаря на спинi чи то наплiчник, чи мiшок. Очi засльозилися через напруження, з яким вiн спробував детально розгледiти печатку. Просто йому було лiньки шукати лупу. А думки самi перескочили на нещодавно потривожену ним могилу. Малий розмiр персня змусив згадати викопанi тонкi кiсточки пальцiв. Тисячу рокiв назад люди були дрiбнiшi. Може, колишнiй власник носив перстень i на безiменному пальцi або на середньому, але вiдтодi людська порода пiшла в рiст. Недарма ж навiть на мiзинцi Бiсмарка перстень сидiв так мiцно.

Не знiмаючи персня, Олег розкрив ноут, «скинув» туди з мобiльника фотографiю лицарiв на печатцi i вставив у вiконце пошуку зображень. Екран одразу ж нескiнченним килимом вистелив квадратики схожих зображень. І на сигнетах, i на старовинних гравюрах.

– Нi фiга собi! – вирвалося у Бiсмарка, коли вiн прочитав, що на печатцi зображений перший символ лицарiв-тамплiерiв. Правда, таких «зубожiлих» i «однокiнних» лицарiв зображали як символ i герб навiть ранiше, в орденi госпiтальерiв, на самому початку дванадцятого сторiччя.

Вiн погасав по сайтах, присвячених обом орденам. Почитав п’яте через десяте тексти, що супроводжували зображення. Раптом промайнуло перед очима ще одне фото дуже схожого персня, датованого кiнцем 12-го сторiччя.

Дух у Бiсмарка перехопило. «Мiй!» – вирiшив вiн щодо сигнета i одразу вiдчув, мовби перстень схвалив його рiшення. Мовби «потиснув» на мить мiзинець, потиснув i «вiдпустив» його так само, як рука вiдпускае iншу руку пiсля привiтального потиску. – «Жодних онлайн-аукцiонiв! Сам носитиму», – твердо вирiшив Олег.

І тут йому здалося, що перстень почав грiти його мiзинець. Не розумiючи, чи це вiдбуваеться наяву, чи наслiдок недосипу, Олег зняв його з мiзинця, поклав на долоню i замилувався золотим посланцем давнiх вiкiв.

«Дiйсно, теплий! – подумав. – Але не теплiший, нiж 36,6. Напевно, навпаки, вiд мого пальця нагрiвся!»

Дзвiнок мобiльника вiдвернув його увагу.

– Ви на роботу виходити збираетеся? – запитав незнайомий жiночий голос.

– Яка робота? – не зрозумiв Олег. – Менi дозволили поки що не приходити.

– Хто дозволив? – зажадала вiдповiдi жiнка.

– Адiк, – пояснив вiн i осiкся.

– Який ще Адiк? У нас замикання в гаражi.

– Так? Даруйте! – спохопився Бiсмарк. – Я просто отруiвся трохи. Зараз прибiжу!!!

– Давайте швидше, а то залишитеся без премii! – голос жiнки полагiднiв.

– От же ж шельма! – бурчав Олег, переодягаючись у робочий спецодяг. – Захотiла в мене триста гривень премii поцупити!

Похапцем вискочив на вулицю без парасольки, але повертатися не став. Дощ стукав по кашкетi i пiдганяв чергового електрика, через що збоку могло здатися, що вiн поспiшае у справах надзвичайноi важливостi. Напевно, так i думали усi зустрiчнi, особливо тi, що поступалися йому дорогою.

Минаючи територiею заповiдника, вiн помiтив щось тривожно дивне: мiсце, де вiн робив нiчнi розкопки i яке замаскував, хтось загородив дерев’яними стовпчиками з напнутою мiж ними червоно-бiлою пластиковою стрiчкою.

У робочiй кiмнатцi Олег затримався на кiлька хвилин, вiдсапався, щоб уже, заспокоiвшись, податися до гаража i шукати причини замикання.

У гаражi Софiйського заповiдника свiтилося. Незнайомий водiй стояв бiля вiдкритого капота чорноi «Шкоди» i розглядав викручену з двигуна свiчку запалення.

– Ну, де тут замикання? – вiдвернув його увагу Бiсмарк i показав поглядом на лампочку, що свiтилася.

– Яке замикання? – не зрозумiв водiй.

– Менi телефонували, сказали, що в гаражi замикання.

– Та не було жодного замикання, – гмукнув водiй. – Я тут зранку кручуся.

Спантеличений Олег повернувся до кiмнатки. На душi стало неспокiйно. Зателефонував Адiку.

– Слухай, тут щось вiдбуваеться. Мiсце розкопки обвели стрiчкою, мене викликали на замикання, а замикання нема.

– Ноги в руки i вали звiдти швидко! – скомандував Адiк.

– Куди? У них же моя адреса, моя трудова книжка!

– Отож. Сиди вдома i нiкому не вiдчиняй. Я спробую дiзнатися, у чому справа.

– Зрозумiв, – похмуро вимовив Олег.

Сховав мобiлку в кишеню i зачинився у своiй «вартiвнi» зсередини. Валити, як порадив Адiк, було б смiшно. Як, утiм, i замикатися на ключ у цiй комiрцi. Але вiдчуття страху зникло. Тiльки думка про перстень тамплiерiв чи госпiтальерiв, залишений в нижнiй шухлядi, змусила напружитися. Все ж треба було його трохи краще сховати. Особливо пiсля того, як Рiна покинула його помешкання з ключем вiд вхiдних дверей.

До кiнця робочого дня Бiсмаркова врiвноваженiсть випарувалася. Крокував вiн до службового входу напружено, раз у раз нервово озираючись.

Вдома, замкнувши за собою дверi, вiдчув полегшення. Насамперед дiстав перстень i сховав його до кишенi штанiв. Пiсля цього голод, що несподiвано прокинувся, поманив його на кухню.

Перед сном випив чарку коньяку i вже накрився ковдрою, коли з коридору долинув характерний скрегiт ключа в дверях.

– Нiчого собi! – здригнувся Олег, швидко натягнув штани i взув капцi.

У нього не було сумнiву, що прийшла Рiна, але радостi вiд ii появи вiн не вiдчував. Цей день уже пошарпав йому нерви, роздратував психiку i залишив масу питань. Що чекае його завтра – незрозумiло. Але ось тепер доведеться розважати цю дiвчину, що вiчно п’яна, у якоi в кровi бiльше коньячного спирту, нiж гемоглобiну.

Дверi вiдчинилися. Бiсмарк неквапливо вийшов у коридор i ввiмкнув свiтло. Лампочка, що спалахнула пiд стелею, освiтила зовсiм не Рiну, а мiцно збитого, схожого на культуриста хлопчину вiком пiд тридцятку.

Олега пробрав холодний пiт. Вiн раптом зрозумiв, що вiдступати нема куди. Хлопець закрив собою дверi, а бiгти на балкон, щоб волати про допомогу, або до вiкна на кухнi немае жодного сенсу. Вiн просто не встигне. Поки вiн намагатиметься вiдчинити вiкно або балконнi дверi, цей хлопець вирубае його однiею лiвою.

– Добрий вечiр, – незваний гiсть кивнув господаревi. – Я вiд Рiни.

– У якому сенсi? – очманiв Бiсмарк.

– Прийшов подивитися, чи все в порядку, – пояснив хлопець. – Мене звуть Коля.

– Коля? – повторив Олег. І раптом його осяяла здогадка. – Ти, напевно, ii брат?

– Звiдки ти знаеш? – здивувався той. – Так, я брат. Але не ii, а бiля неi.

– Брат бiля неi? – спантеличився Бiсмарк, не розумiючи, що вiдбуваеться i що йому в цiй ситуацii робити.

– Ти, напевно, спати вже хотiв, – гiсть нахилився i розв’язав шнурiвки на кросiвках. – Та ти йди, спи. Я на кухнi посиджу.

– А навiщо сидiти на кухнi? – запитав Бiсмарк i майже непомiтно доторкнувся до кишенi, з якоi ледь випинав сигнет. Наче перевiряв: чи на мiсцi вiн.

– Рiну почекаю. Ти йди, вiдпочивай! – голос хлопця став наполегливiший.

Бiсмарк зробив кiлька крокiв назад i зупинився бiля одвiрка. А хлопець пройшов повз нього на кухню. Всiвся за стiл, виклав перед собою планшет i увiмкнув iнтернет-iгри.

Спати Олеговi розхотiлося. Вiн тепер сидiв за письмовим столом, наливши собi ще одну чарочку коньяку. Сидiв, дивився на неi, але не пив. Намагався зосередитися. Намагався зрозумiти, що вiдбуваеться. Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний i несподiваний прихiд «Брата-бiля-Рiни» з дзвiнком панi з Софiйського заповiдника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражi. Начебто нiчого цi двi подii не об’еднувало окрiм того факту, що сталися вони в один i той самий день. Але цей збiг сам по собi вже викликав у Олега пiдозру.

Обережний стукiт вiдвернув Бiсмарка вiд його сумнiвiв. Вiн здригнувся. В прочиненi дверi просунулася голова Брата-бiля-Рiни.

– Я пiду вже, – повiдомив Коля. – Рiнi привiт! Ну i ти розумiеш, як треба поводитися з нею?

– Що розумiю? – очманiло втупився на хлопця Олег.

– Як правильно поводитися, – наполегливо повторив той. – Рiна – особлива! Їi треба прощати, розумiти, охороняти i оберiгати! Якщо якiсь непонятки, можеш менi передзвонити. Я там на кухнi свiй номер залишив.

Олег вийшов у коридор i прослухав до кiнця скрегiт ключа в замку. Хлопець поводився так, нiби це вiн тут жив, а не Олег. І мовби в квартирi тепер нiкого не залишилося.

На кухнi Бiсмарк знайшов вiзитку з номером телефону i вiддрукованим текстом «Брат Микола».

– Брат? Чий брат? – Олег пхикнув. – Секта якась. – подумав вiн i, несподiвано для самого себе, заспокоiвся. Тобто всю напругу дня i вечора немов рукою ворожки зняло. Вiруючим людям, незалежно вiд церкви або секти, Бiсмарк апрiорi довiряв. Усi вони йому, не вiруючому, здавалися людьми добрими, правильними i поступливими.




Роздiл 10


Львiв, травень 1941. Богдан Курилас iде на уродини



Професор не вiрив жодним запевненням, що нема до нього претензiй, але скорився долi, i ось уже третiй день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки i намагався второпати, що ж такого зацiкавило НКВС. Імовiрностi того, що його будуть вербувати, не пiддавав сумнiву. Сексотiв нiколи не бувало забагато. Сексоти повиннi були стежити навiть однi за одними, не пiдозрюючи про це.

Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, i за хвилю вони вийшли на залюднену Ягеллонську*, з неi завернули на Гетьманськi Вали*, якi совети перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академiчноi*. Гучномовцi транслювали маршi й бравурнi советськi пiснi, якi кликали в свiтле майбуття. Колишне Корсо – улюблена львiв’янами вечiрня стометрiвка – було, як i давнiше, запруджене. Але рiзниця з довоенним часом рiзко кидалася в очi. Уже не видно було львiв’ян, якi прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усi намагалися, мов щурi, оглушенi гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стiни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росii, повбиранi в конфiскований у мiсцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неi звикли, вона напоювала iх гордiстю за великий советський народ.

З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снiговi баби», як львiв’яни називали росiянок, що прибули сюди в своiх звичних куфайках i валянках, замотанi у вовнянi хустини. Поменшало на вулицях вiйськових, iх перекинули у Фiнляндiю та Прибалтику.

В iсторика Остапа Марковича були уродини. Зiбралося вузьке коло друзiв. Курилас подарував товаришу сорочку i краватку. На цю пору такi речi вже стали дефiцитом, але пiдпiльно ще можна було дещо добути, бо окремi крамарi, побачивши, як наiзники скуповують все пiдряд за безцiнь, поховали товари i зачаiлися.

Гостi частувалися навстоячки, розбившись на маленькi групки. На столi були новi совiтськi напоi – горiлка, шампанське, i старi запаси – горiлка Бачевського, хорватськi вина. З закусок – ковбаса, оселедцi i багато кав’яру, чорного i червоного. За Польщi вiн був дорогим, але не дефiцитним, за росiйськоi окупацii – навпаки: дешевий, щоправда, був лише в ресторацiях. Крамницi пропонували переважно оселедцi i горiлку. Хлiб, молоко зникали з самого ранку.

Степан Шурхало, який викладав латину, вивiв Куриласа на балкон покурити.

– Дурний я, що не втiк, – зiтхнув. – А тепер потрапив у безвихiдь.

– Що таке?

– Мене змушують доповiдати щотижня про всi розмови на кафедрi.

– Чому саме тебе?

– Бо я iм близький соцiяльно. З пролетарськоi родини.

– О, Господи! – похитав головою Курилас. – Днями до мене забiгав попрощатися один наш спiльний знайомий саме з такоi нагоди: його теж змушували доповiдати. Я здивувався: «А то чого? Та ж ти походиш з пролетарськоi родини». А вiн: «Власне! Це i е причина. Бо вони вважають, що я для них iдейно i соцiяльно близький. Тямиш? І тому, мовляв, повинен помагати встановлювати iхню владу в Галичинi».

Обое розсмiялися.

– Хто ж то? – запитав Шурхало.

Курилас визирнув з балкону на вулицю. Перехожих не було. Вкiнцi вулицi стояло темне авто.

– Не скажу, – промовив глухо, – поки не довiдаюся, що йому це вдалося. Сам розумiеш…

– Звiсно.

– Але чого ти переживаеш? – знизав плечима Богдан. – Хiба в нас на кафедрi ведуться якiсь антирадянськi чи нацiоналiстичнi розмови? Про що доповiдати? Маемо кiлькох нових викладачiв з Союзу. То хто б при них щось собi дозволив?

– Я так i сказав, коли мене викликали позавчора. А вiн менi каже: «Ви зi мною не щирi. Хiба професор Курилас не нарiкав, що не змiг пообiдати в ресторацii через те, що туди напхалася купа офiцерiв?» Я здивувався. Бо що ж тут такого? А вiн: «Цi офiцери вашi визволителi! Вони життям ризикували, щоб визволити вас з польського рабства. Ви навпаки повиннi радiти, що маете честь обiдати разом з ними».

– Звiсно, це честь, коли сидиш бiля такого офiцера, а вiн вишмаркуе носа тобi пiд ноги.

– О, дякую, вже маю що на тебе донести, – розсмiявся Степан. – Але якщо поважно, то це означае, що вони не одного мене завербували. І тепер, якщо хтось промовчить про якусь слизьку бесiду, то другий чи навiть третiй донесе.

– Ну, що ж – мене теж викликали, – признався Богдан.

– І тебе? – Шурхало був щиро здивований.

– Так, на завтра. В обiд. Вже й Рудницького попередили, що вiн мене замiняе.

– То, може, тебе хочуть арештувати?

– Нi, виглядае на щось iнше. Попросили мене перечитати уважно хронiку Ольгерда.

– Навiщо це iм?

– Звiдки менi знати… Завтра довiдаюся.

– Що ж, повертаймося до гостей…

Жiнки тим часом жваво обговорювали появу советських дам в театрах i фiлармонii. Їхнiй вигляд вражав: неймовiрний коктейль запахiв i, звичайно ж, червонi берети, якi вони нiколи не скидали, бо лiнувалися робити фризури.

Чоловiки натомiсть залiзли в полiтику. Гостi Марковича були давнiми спiльними друзями, як господаря, так i Куриласа, вiддавна нi з чим один перед одним не крилися i не кремпувалися. Не вiдчували страху й зараз, коли зачепили теми доволi загрозливi.

– Цiкаво, що вони арештовують навiть членiв Компартii Захiдноi Украiни, – сказав викладач мовознавства Олексiй Гуркевич. – Тих, що виiхали до СССР, розстрiляли ще в тридцять сьомому, а тепер виловлюють тих, хто, довiдавшись про колективiзацiю та голод, повернув советському консулятовi у Львовi свою членську картку. Цього вони нiкому не дарують. Арештували вже журналiста Степана Рудика* i його товариша, видатного жидiвського комунiста Людвiга Розенберга*, вони обое вiддали назад членськi книжки КПЗУ на знак протесту. А коли iх арештували, то викинули iхнi сiм’i на вулицю, конфiскувавши все майно. Обое отримали по вiсiм рокiв в’язницi.

– Ну, Сальцьо Розенберг, як ми його по-приятельськи кликали, поплатився, мабуть, ще й за те, що був сотником, членом проводу украiнського сiчового стрiлецтва i воював проти москалiв, – втрутився Курилас. – Такi в них теж у списку.

– До мене звернувся мiй випускник, дуже мудрий i дiевий хлопець, якого громада села вибрала на вiйта, – розповiдав Маркович. – Але ще треба було, аби його затвердили в райкомi. Коли ж вiн приiхав туди, секретар райкому прискiпливо прочитав його бiографiю та анкету i запитав: «А чи е у вашому селi хтось, хто за Польщi сидiв у тюрмi?» Вiн здивовано вiдповiв, що його село було дуже бiдне, затуркане, там нiхто не займався полiтикою, а тому нiхто заарештований не був. А секретар: «Менi не йдеться про полiтику. Мене цiкавить, хто взагалi сидiв у тюрмi?» Хлопець тодi згадав, що справдi один чоловiк був засуджений за те, що забив сокирою свою жiнку. «О! – втiшився комiсар. – Якраз таких нам i треба!»

Всi розсмiялися.

– То правда, якраз таких iм i треба, – погодився Гуркевич – Людей безсердечних i жорстоких. Адже вони мусять органiзувати колективiзацiю, i всiх заможних господарiв, оголосивши куркулями, виселити на Сибiр. М’якосердих i совiсних на це дiло не вiзьмуть.

– Дехто намагаеться з ними загравати, як от Квiцiнська, що мае на Коперника велике багате помешкання. Вона запросила кiлькох червоних командирiв до себе на прийняття, накрила щедрий стiл, повитягала старi запаси алкоголю. А завершилося все тим, що командири напилися, посварилися, побилися, потрощили iй посуд, поперекидали меблi, а потiм ще й донесли в НКВС на буржуйку.

– Та так iй i треба. Стара дурепа, – махнув рукою Маркович. – А що ваш син, Богдане? Давався чути?

– На жаль, нi. Сюди ж нiхто вiд них не перебiгае. От жодних вiсток i нема.




Роздiл 11


Киiв, жовтень 2019. Сон сидячи спричиняе провали в пам’ятi



Через неглибокий сон Бiсмарк почув приглушенi незнайомi голоси, брязкання посуду i автомобiль, що проiхав пiд вiкнами. Йому захотiлося перевернутися на другий бiк, але зробити це виявилося не так легко. Розплющивши очi, вiн побачив, що прокинувся в каварнi, сидячи на м’якiй кушетцi за столиком.

– Ну й ну! – прошепотiв.

Навкруги товклися люди. За п’ять крокiв вiд нього перед барною стiйкою стояла черга. «Вам розiгрiти?» – запитав чоловiчий голос. «Так, розiгрiйте» – вiдповiла дiвчина.

– Що я тут роблю? – злякався Олег, загальмовано роззираючись.

Поруч снiдали вiдвiдувачi. За широкими вiкнами жила своiм звичайним жвавим життям осiння киiвська вулиця Ярославiв Вал. Мобiльник показував за п’ять хвилин десяту. Коли ж вiн сюди прийшов? Коли цю каварню вiдчинили? Так, згадав, адже ii не зачиняють! Вона цiлодобова! Отже, ii й не вiдчиняють тому, що вiдчинена завжди.

Нудний головний бiль заважав зосередитися, заважав викликати ближню пам’ять. І тут Олега осяяло, i вiн знов опустив погляд на мобiльник. Перевiрив останнi дзвiнки. О пiв на першу ночi i о пiв на другу вiн розмовляв з Адiком. При цьому спочатку сам телефонував Адiку, а о пiв на другу вже Адiк – йому.

Нiч, що минула, поступово ставала зрозумiлiшою, втрачала контури чорноi дiри. Згадалася Олеговi раптова панiка, яка охопила його пiсля пiвночi, коли вiн зрозумiв, що заснути пiсля пережитого не зможе. Вiн намагався вiдволiкти себе вiд реальностi iнтернетом, чаем, коньяком, але панiка не вiдступала. І тодi вiн зателефонував Адiку i запропонував зустрiтися. «До тебе зайти? Я все одно недалеко, в центрi», – запитав Адiк, геть не здивований таким пiзнiм дзвiнком. «Нi, бiля мене на розi Валу i Франка е цiлодобова каварня», – вiдповiв Бiсмарк. Потiм Адiк передзвонював, казав, що спiзнюеться. Але все ж приiхав, i вони сидiли тут, за цим самим столиком. І Бiсмарк скаржився своему наставниковi з чорноi археологii на Рiну, якiй вiн довiрив ключi вiд квартири i яка передала iх якомусь хлопцю-культуристовi, членовi чи то секти, чи то церкви.

Історiя з ключами викликала в Адiка глузливу посмiшку. «П’яна дiвчина з твоiми ключами – це твое особисте життя. Я в ньому розбиратися не буду. А ось те, що ти про виклик на роботу i фейкове замикання розповiдав, це пiдозрiло. Це мене куди бiльше хвилюе».

Черга до стiйки розсмокталася. Бiсмарк узяв лате i повернувся на мiсце.

– До вас уночi дiвчина приходила! – почув над головою.

Озирнувся. З тацею в руках бiля нього зупинилася молода жiнка, що вже прибрала порожнi горнятка з сусiднього столика.

– Що ви сказали? – перепитав Олег.

– Десь о п’ятiй до вас дiвчина пiдсiла. Ви мiцно спали. Я думала, вона хоче у вас гаманець з кишенi витягнути, але вона мене запевнила, що вас знае. Навiть iм’я назвала, але я вже не пам’ятаю, – пояснила жiнка.

– Ага, – кивнув Олег, перевiряючи кишенi. – Симпатична?

– Не дуже! – жiнка знизала плечима i пiшла.

Збитий з пантелику, Бiсмарк вiдволiкся вiд спогадiв про розмову з Адiком. Допив каву i подався додому. Перед дверима забарився. На мить затамував подих, приклав до дверей вухо, перевiряючи, чи немае там когось чужого.

Полежав з пiв годинки на канапi. За цей час i головний бiль випарувався, i чiткiше пригадалася нiчна бесiда з Адiком. Радше вже не бесiда, а найголовнiше. Адже Адiк прийшов з торбинкою i в якийсь момент, роззирнувшись, витягнув золоте рукiв’я кинджала або ножа. На рукiв’i – знайоме зображення. Два лицарi на одному смiшному довгому конi. «Подивися на цю золоту красу! Адже ж круто?!» – зажадав пiдтвердження Адiк, сам зачаровано вдивляючись у предмет своеi нинiшньоi гордостi, нiби це вiн його викопав. «А там же ще щось було, в глинi?» – нагадав йому Бiсмарк. «А-а! Так! З тiею штукою треба ще повозитись!» – вiдмахнувся Адiк. І перед тим, як пiти, дав Бiсмарку важливе i термiнове завдання, нiяк не пов’язане з небезпечною чорною археологiею.

Олег набрав його номер.

– Привiт! Знаеш, у мене провали в пам’ятi! Ти менi щось вночi розповiдав, а я не пам’ятаю.

– А ти вже вдома? Як там? Стороннiх немае?

– Немае.

– Я тобi папiрець дав. Список. Там прiзвища i адреси, за якими треба пройтися i поговорити.

Бiсмарк перевiрив кишенi куртки, витягнув складений учетверо папiр. Розгорнув.

– А хто цi люди?

– Археологи, якi там копали ранiше. Вони вже померли.

– То як же ж я з ними поговорю?

– Спочатку тобi треба виспатися, – Адiк хихикнув. – А потiм пройтися по цих адресах i поговорити з iхнiми родичами, нащадками. Може, якiсь щоденники, архiви залишилися? Набреши iм, що ти займаешся археологiею.

– А чим я, по-твоему, займаюся? – обурився Бiсмарк. – Це ж правда!

– Так, звичайно, вибач. Набреши iм, що ти займаешся iсторiею украiнськоi археологii, що збираеш матерiали про найзнаменитiших археологiв i потiм напишеш про них книжку. Родичi на таке легко купуються.

– Зрозумiв, – видихнув Бiсмарк i ще раз глянув на пожмаканий аркуш з iменами, прiзвищами i адресами. – Ну, а потiм що?

– Потiм? Потiм прочитаеш те, що знайдеш i запишеш те, що тобi розкажуть. Найважливiше покажеш менi. Розумiеш, якщо ми з тобою знайшли в могилi те, що я тобi вночi показував, у могилi, яку не раз розкопували, то уяви собi, що там знайшли тi, якi копали до нас? Знайшли, але статей в археологiчних журналах не опублiкували. Взагалi жодноi згадки. Розумiеш? Родичi цих покiйних археологiв взагалi можуть на мiшках iз золотом сидiти i не знати цього.

– Ну ти скажеш! – усмiхнувся Олег. – Може, i я на мiшку золота сиджу i не знаю про це?

– Ну, ти то навряд! – жваво вiдповiв Адiк з такою саркастичною iнтонацiею, що у Бiсмарка скривилися губи.

І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхiдних дверей.

– Хтось прийшов! – переполохано прошепотiв Бiсмарк, натиснув на кнопку вiдбою i завмер, затамувавши подих.




Роздiл 12


Львiв, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитуе Жозефа Ренана



Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сiм’я була ще разом i вiдпочивала на Гуцульщинi в Кутах. Була гарна спекотна погода, нiщо не вiщувало трагедii. Але в наелектризованiй атмосферi вчувався дивний неспокiй. Незрозумiла тривога гнiтила i передавалась далi невидимими хвилями. В гiрськiй тишi, просяклiй запахами сосен i скошених трав, вчувалося щось загрозливе.

Наприкiнцi серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже нiхто не мав сумнiвiв, що iхнi передчуття здiйсняться. У мiстi тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час вiд часу якiсь харчi зникали, особливо тi, що могли зберiгатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солi. Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, мiцнiший за чотири з половиною вiдсотки, його просто заборонили продавати. Цiни почали повзти догори, що викликало негайну реакцiю мiськоi влади, яка оштрафувала хитрих купчикiв. Водночас розпочався вишкiл кондукторок, тобто дружин i сестер кондукторiв, з тим, щоб вони могли замiнити чоловiкiв, коли тих покличуть до вiйська.

Олеся одразу ж забрали до польського вiйська. Усi газети писали про наближення вiйни, але водночас i давали надiю фантастичними новинами про те, що Англiя i Францiя не допустять нападу на Польщу.

Влада мiста закликала львiв’ян копати рови, у яких можна було б ховатися вiд бомб. Копали iх по всьому мiсту, зокрема в парках i скверах, але також i на площах, дотримуючись вiдстанi вiд будинку, рiвноi його висотi, щоб не опинитися пiд завалами. Мали тi рови вигляд зигзагiв, а накривали iх балками. Цей рух з великим ентузiязмом захопив ледь не все мiсто, копати вийшли навiть школярi.

«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я iм можу сказати? Я не маю вiд нього жодного листа».

Потiм у його головi закрутилося прiзвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофiла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в унiверситетi, розмовляв калiченою росiйською мовою i дуже тiшився, що Львiв нарештi возз’еднався з Москвою.

Вiн вийшов на Пелчинську i вiдчув, як ноги робляться ватяними, а в головi паморочиться. Зiперся на липу, вийняв папiросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сiрника. «Чого я хвилююся так? Хiба ж я з цим не змирився? Хiба не чекав такого дзвiнка щодня?» Вiн поглянув на похмуру будiвлю НКВС, ранiше, коли тут мiстилася адмiнiстрацiя мiських електричних закладiв, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засiли там чекiсти, якась патина сiростi i глибокого смутку вкрила ii. Вiкна завше були темнi вдень, а вечорами i вночi свiтилися, але були затуленi непроникними шторами. «Найвища будiвля у Львовi, бо видно з неi Сибiр», – так жартували львiв’яни.

Бiля входу стояв вартовий з гвинтiвкою i теж курив. «Може, не йти?» – подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кiлька крокiв, побачив, як вартовий виструнчився i втупився в нього.

– Я до полковника Ваврика, – якомога спокiйнiше повiдомив Курилас.

Його впевнений голос, смiливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але вiн пiдiйшов до дверей i натиснув дзвiнок. За хвилю вийшов черговий.

– Вiн до полковника Ваврика.

– Вас викликали? – запитав черговий.

– Так. На другу годину.

Черговий i вартовий одночасно глипнули на годинники. Курилас усмiхнувся, впiзнавши на iхнiх зап’ястях нiмецькi годинники, якi вони вочевидь отримали на спiльному з нiмцями парадi. А, може, вiдiбрали в когось iз львiв’ян.

Черговий зник. Вартовий не зводив очей з професора, мабуть, сподiваючись провокацii. Знову вiдчинилися дверi, i черговий сказав:

– Ідiть за мною, – i пропустив вiдвiдувача поперед себе.

Курилас пройшов у фое i побачив, як згори сходами спускаеться високий кремезний чоловiк, мабуть, його ровесник, з густою, злегка сивуватою шевелюрою i грубо витесаним обличчям, що було поцятковане ямками. Вiн, усмiхаючись, простягнув руку:

– Це я вас викликав, товаришу професоре. Ходiть зi мною.

Вони мовчки пiднялися сходами, застеленими довгим бордовим килимком, який попiд кожним схiдцем притримував металевий штир.

Курилас вiдчував тремтiння, хоча перед тим, як iти сюди, встиг випити лiки, якi регулюють пульс i тиск. «Треба було краще випити горiлки», – подумав вiн.

Полковник вiдчинив дверi просторого кабiнету i запросив усередину. Вони сiли обабiч громiздкого письмового столу. Тут усi меблi ще були польськi, але, вочевидь, конфiскованi в приватних помешканнях, бо усi цi креденси, що правили тепер за шафи для папок, ранiше служили для посуду.

– Отже, – почав полковник, – гадаю, ви перечитали ще раз хронiку.

– Перечитав. Навiть двiчi. І не розумiю, що саме вас у нiй зацiкавило.

Полковник висунув шухляду i вийняв прозору пляшечку у формi грушки, заткану дерев’яним корком з червоним сургучем. Усерединi пляшечки бiлiв снiгоподiбний порошок.

– Нас цiкавить оце, – полковник простягнув пляшечку професоровi. Той узяв ii i здивовано покрутив у пальцях.

– Що це?

– Це саме те, що зiшкрябали лицарi в печерi.

– Молоко Богородицi? – отерп Курилас.

– Саме так. Лицаря Ольгерда було пiдступно вбито в Киевi. Його закопали пiд Софiйським собором. Коли там вiдбулися розкопки, було знайдено його кiстяк i ось цю пляшечку. Професор Грушевський перший висловив думку, що це i е те саме молоко Богородицi, яке було знайдене в печерi. Правда, хтось нас випередив i частину цього порошку привласнив. Хто то мiг бути, нам не вдалося з’ясувати. Однак Грушевському було заборонено про це писати i говорити. Вiн, звiсно, не послухав, а вiдтак кiлька iсторикiв та археологiв зникло в заметах Сибiру. Його теж було знищено. Дивуетеся, що я вам так вiльно все розповiдаю? Справа в тому, що знищили цих гарних людей вороги народу. За що й самi вони у тридцять восьмому були розстрiлянi.

– А чим я можу допомогти?

– Ну, бачите… – полковник забрав пляшечку i сховав ii до шухляди. – Вороги народу перестаралися i фактично угробили всю iсторичну науку. У нас нема кадрiв, якi могли б робити глибокi дослiдження. Вся надiя на тих, хто зостався у Львовi. Серед них ми вибрали вас, як знаного дослiдника хрестових воен i участi в них лицарiв з Галичини та Волинi. Що ви думаете про дiвчину, яку було врятовано лицарями?

– За якою влаштували полювання король Балдуiн i Папа Римський?

– Так. Хто вона, на вашу думку?

– Якщо покладатися на хронiку, це вiчно юна египетська богиня Маа або ж… Богородиця. Але ж це не бiльше, анiж легенда.

– Легенда легендою, та все ж е в нiй певний сенс, – полковник пiдняв вказiвного пальця догори. – В Жозефа Ернеста Ренана* е цiкавий здогад, що Жанна д’Арк насправдi не чула голосiв архангела Михаiла, святих Катерини Александрiйськоi i Маргарити Антiохiйськоi. Вони не розмовляли з нею, бо вона сама була Богородицею. Дiвою-Войовницею.

Курилас закашлявся вiд несподiванки, йому не доводилося нiчого подiбного читати в Ренана.

– Дозвольте запитати, в якiй саме працi Ренана е таке висловлювання. Бо «Життя Ісуса» я читав.

– Не маю сумнiвiв, що читали. Але в тому-то й справа, що в жоднiй. Це висловлювання було виявлене в його паперах. Праця так i зосталася в рукописах, мабуть, тому, що нiколи не була завершена. Але вiн не единий, хто так думав. Тома Кемпiйський в листi до Папи писав про Богородицю: «Вона, наче весна, вiчно молода, народжуеться в новому тiлi зазвичай юноi Дiви i в юному вiцi гине, щоб вiдродитися знову i знову. За нею полюють всi сили зла i добра, ii хочуть упiймати, а вона щоразу вислизае, мов промiнь сонця з долонь. То ii бачили в Лондонi, то в Льежi, то в Саламанцi, то в Мюнхенi… Завжди вона одна й та сама i разом з тим рiзна». Прадавнi культури та релiгii породили найдовершенiшу мисль – iдею перевтiлювання душ. Фенiкс – це символ природного життя всесвiту, що вiчно готуе собi сам купину для самоспалення, згорае, але з його попелу народжуеться нове, молоде й свiже життя. А головне – вiдмолоджений дух! Молоко Богородицi дасть нам змогу теж, як Фенiксовi, вiдроджуватися знову i знову, але вже не такими самими, якими були, а довершенiшими, проясненими, сповненими нових завдань i можливостей. Жанна д’Арк була сама святою Катериною, що походила з египетськоi Александрii i загинула мученицькою смертю в 307 роцi. Тому ii зображення на iконах оздоблюють меч i колесо. Вона також була i святою Маргаритою з Антiохii, яка теж загинула мученицькою смертю в 305 роцi у своему рiдному мiстi. В християнському мистецтвi ii зображають, як дiву, що тримае в руцi меч у виглядi хреста. Згодом ii зображення на iконах стали все частiше з’являтися поруч з образами святоi Катерини.

– Через два роки по смертi свята Маргарита втiлилася в святу Катерину? – здивувався Курилас.

– Так.

Полковник, здавалося, входив в екстаз.

– Але Жанну д’Арк спалили, – несмiливо нагадав Курилас.




Роздiл 13


Киiв, жовтень 2019. Інтелiгентнi дiти мату не бояться



Такi квартири Бiсмарк бачив ранiше тiльки в старих радянських фiльмах! Високi, пiд саму стелю дверi йому вiдчинила дiвчинка в модно порваних джинсах i в «новорiчному» светрi, на якому один олень трахав iншого. На вигляд iй були рокiв шiстнадцять-сiмнадцять, ну i вела вона себе теж вiдповiдно.

– Твiй дiдусь вдома? – трохи фамiльярно, але доброзичливо запитав ii Олег i, кинувши погляд на папiрець у руцi, уточнив. – Польський Георгiй Георгiйович?

– Це прадiдусь, – поправила його дiвчинка. – Вiн вже давно не вдома! – на ii личку засвiтилася пустотлива посмiшка.

– А-а, вибач! Я розумiю. Але я хотiв про нього поговорити, я пишу iсторiю украiнськоi археологii.

Дiвчинка ще раз усмiхнулася i пропустила його в передпокiй, почекала, поки вiн скине куртку i роззуеться, i провела до простороi кiмнати. На стiнах – картини i фотографii в рамах, пiд великим вiкном – круглий стiл, накритий синьою скатертиною з бахромою по краю. На столi – червона кришталева ваза для квiтiв, листи, якiсь документи.

– Сiдайте! – кивнула дiвчинка на крiсло. – Бабуся скоро прийде.

– А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? – Олег постарався якомога привiтнiше заглянути в обличчя правнучцi археолога.

– Катя, – вiдповiла вона i сама всiлася за стiл. – А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?

– Нi, – запевнив вiн Катю. – Чому ти так думаеш?

– Та зi мною всi хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, i що? Я ж в унiверситет i не збиралася.

– А куди ти збираешся?

– А нiкуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, менi в ньому взагалi не сподобаеться?

– А ти прадiдуся добре пам’ятаеш? – перевiв Олег розмову на важливiшу для нього тему.

– Звичайно! Дуже добре!

– Вiн часто в археологiчнi експедицii iздив?

– Часто. І на конференцii, i просто копати. Інодi цiлi коробки черепкiв рiзних привозив, просто на пiдлозi у себе в кабiнетi розкладав, потiм намагався iх, як пазли, складати.

Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратноi стопки листiв праворуч вiд вази для квiтiв. Ім’я адресата було надруковане, а на мiсцi зворотноi адреси стояв вiдбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхнiй лист був адресований прадiдусевi Катi, археологовi Польському. Здалося дивним, що пачка старих листiв, якi до того ж виглядали не вiдкритими, просто так лежала на обiдньому столi.

– Катя, а ти можеш менi його кабiнет показати?

Дiвчинка замотала головою.

– Ключ у бабусi, вона туди нiкого не пускае.

– А що, хтось уже просився?

– Так, кiлька разiв. Нещодавно один старий, який нiби з прадiдусем працював, у його кабiнет проривався. Бабуся його мало зi сходiв не спустила. А тиждень тому цiлий натовп приходив – четверо. З його колишньоi роботи. То вона iх i на порiг не пустила.

– А що вони хотiли? – пожвавився Бiсмарк.

– Сказали, що дисертацiю про прадiдуся пишуть. Просили його записи i щоденники. Навiть грошi бабусi пропонували. А бабуся послала iх дуже далеко. Вона взагалi грубiянка. Якщо я матюкнусь, то мене вiдразу по губах, а сама може таке сказати, що нi в п…зду, нi в красну армiю.

– Нi фiга собi! – здивувався Бiсмарк i розсмiявся, через що Катя теж посмiхнулася.

– Де це ти таких виразiв набралася?

– А де ще, у бабусi! – розсмiялася тепер дiвчинка.

– Щось менi твою бабусю чекати розхотiлося, – напiвсерйозно вимовив Олег.

– Та почекайте! – попросила Катя. – Менi тут однiй все одно нудно. А ви – прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то пiдете. Така ваша доля.

– Та менi теж так просто сидiти нудно, – гiсть розвiв руками. – Тодi розкажи щось про прадiдуся. Все ж не у кожноi прадiдусь академiком був. Може, щось батьки про нього розповiдали цiкаве?

– Розповiдали! – пiдхопила Катя. – Розповiдали, як до нього колега з Нiмеччини приiжджав. І вони хотiли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали i вкладали на той диван, – вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закiнчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. – а самi зачинялися в кабiнетi i до ранку базiкали.

– Класний у тебе прадiд був! Менi б такого! – з запалом вимовив Олег.

– Чому був? – здивувалася дiвчинка. – Вiн i е. Вiн просто живе тепер далеко, тому не приiжджае.

– Вiн що, живий? – очi Бiсмарка округлилися.

– Ну так. У Грецii, на якомусь острiвцi. Там же островiв – десять тисяч.

– Це тобi бабуся сказала? – не без ехидства недовiрливо перепитав Олег.

– Нi, не бабуся! Дiдусь!

– О! Про дiдуся ти менi ще нiчого не розповiла.

– І не буду, якщо ви менi не вiрите.

– Та вiрю, вiрю! Розкажи! – почав ii прохати Бiсмарк.

– Я пожартувала.

– Про що? Про те, що прадiдусь живий?

– Нi, про те, що дiдусь сказав! Дiдуся я не знала. Вiн до мого народження помер. А про прадiдуся бабуся казала. Вiн давно в Грецiю переiхав. І навiть фотографii присилав. Я зараз знайду.

Катя схопилася зi стiльця i втекла з вiтальнi.

Олег простягнув руку до пачки листiв, узяв декiлька верхнiх, пiднiс до очей. Усi вони були дiйсно адресованi археологовi, всi не розпечатанi. І штемпель на мiсцi зворотноi адреси стояв однаковий, iнодi трохи не чiткий.

«Громадська органiзацiя “Інститут-архiв”», – розiбрав Бiсмарк. І тут же почув кроки Катi. Встиг сховати листи до кишенi, перш нiж дiвчинка повернулася до кiмнати.

– Ось, дивiться! – вона протягнула гостю фотографiю, на якiй сивий бородатий дiдок упевнено тримав у руках вудку, сидячи на дерев’яному човнi. За човном i рибалкою виднiвся берег i будиночки, що розташувалися на хвилястому пагорбi. Мiж бiлими i блакитними будиночками вистрiлювали в небо рiвнесенькi кипариси.

– Нiчого собi! – вирвалося у Олега. – А скiльки ж йому рокiв?

– Сто вiсiм, – захоплено вiдповiла Катя.

– Сто вiсiм? – недовiрливо повторив гiсть. – Люди стiльки не живуть!

– Це залежить, якi люди! – усмiхнулася дiвчинка. – Ми б без нього збанкрутували. Знаете, скiльки тут опалювання взимку коштуе? Вiсiм тисяч у мiсяць.

– А вiн що, вам грошi присилае?

– Ага! – Катя кивнула.

– А коли ж вiн до Грецii поiхав?

– Та рокiв тридцять тому.

– Тридцять рокiв тому? – хитро усмiхнувся Бiсмарк. – І ти його добре пам’ятаеш? Скiльки ж тобi рокiв тодi було?

– Ну, добре, – вiдмахнулася дiвчина. – Не бачила я його нiколи. Але черепки вiн розкладав – бабця розповiдала.

– А можна я це фото на мобiлку сфоткаю? Для книги? – попросив Олег.

– Фоткайте! – Катя знизала плечима, потiм пiдтягнула донизу свiй новорiчний светр.

Олег сфотографував старого археолога на риболовлi i знову перевiв погляд на дiвчинку.

– А що ж ви цi листи прадiдовi не пересилаете? – запитав вiн, кивнувши на пачку.

– Першi листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потiм вiн сказав, щоб нахер iх викидали i не турбували його цими дурницями!

– Тодi чому не викинули «нахер»?

– Бабуся не вмiе викидати. Вона сказала, що коли вiн помре, iй стане дуже нудно, i вона усi його листи буде перечитувати. Тодi й цi перечитае.

Неочiкуваний рiнгтон «Охрана! Атмена» змусив Бiсмарка здригнутися. Катя витягнула з кишенi порваних джинсiв мобiльник.

– Так, ба! – сказала вона. – Вже! Добре! Не, я вдома! Ну давай!

– Через десять хвилин прийде.

Олег вiдразу зрозумiв, про кого мова.

– Менi пора, – заметушився вiн. – Вже спiзнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?

– Іруся.

– Ти можеш у неi запитати: чи захоче вона розповiсти про батька для книги? І якщо так, то даси менi знати. Ось мiй телефон.

Вiн вiдiрвав вiд листка з адресами й iменами археологiв вiльний краечок паперу i записав номер мобiльного.

На вулицi крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адiка, але той з кимось базiкав. На Майданi Олег знову набрав його номер.

– Ну шо? – запитав Адiк, навiть не привiтавшись.

– Ти не повiриш! – заторохтiв Бiсмарк. – Вiн живий! Йому сто вiсiм рокiв!

– Хто? Кому?

– Польський, той, що перший у списку!

– Ти його бачив?

– Нi, вiн давно живе в Грецii!

На iншому кiнцi продзвенiв смiх.

– Ти iдiот! – промовив вiн.

– Сам ти iдiот! – розсердився Олег. – У мене е його фотографiя.

– Гаразд! Зустрiньмося. Можу до тебе зайти через пiв години!

– Я ще не вдома. Краще за годину, – спокiйнiшим голосом запропонував Бiсмарк.

У пiдземному переходi хтось грав на бандурi. Пiд кахельними стiнами стояли мiсцевi бомжi. В повiтрi витав запах пересмажених пампухiв. Усе це пiдганяло Бiсмарка, штовхало в спину. Вiн вискочив з переходу пiд дощ на iншому боцi Майдану.

– А може, я дiйсно лох? – подумав, прискорюючи крок. – Дiвчинка не подарунок! І ЗНО, до того ж, провалила!




Роздiл 14


Львiв, травень 1941. В НКВС пригощають коньяком



Ваврик поблажливо розсмiявся, нахилився й вийняв з-пiд столу пляшку коньяку та розлив по чарках. «Вгадав мое бажання?» – здивувався Курилас i випив чарку одним духом, не смакуючи. Полковник налив знову i сказав:

– Все ж таки ваша вузька спецiялiзацiя даеться взнаки. Ви знаете все про хрестовi походи, але про Сторiчну вiйну, мабуть, не все. Вже е найновiшi дослiдження про те, що спалено було не Жанну, а чарiвницю, яку видали за Орлеанську дiву. Нiхто не бачив, кого страчували, бо на головi в цiеi особи був ковпак. Не буду тут деталiзувати, скажу лише, що в архiвi Ватикану зберiгся допит жителiв села Домремi, де нiбито народилася Жанна. Всi вони в один голос стверджували, що вона не селянка, а донька Ізабелли Баварськоi i Людовiка Орлеанського. Зрештою, про ii королiвське походження свiдчив i ii щит з гербом Карла Сьомого.

– Так, я читав, що сучасникiв вражало, як вона вправно iздила верхи, як орудувала списом.

– І це теж. Та найцiкавiше, що у звiтах iнквiзицii нема жодноi згадки про ii страту. Отже, iсторики сходяться на тому, що ii пiд час страти пiдмiнили. Хоча це для нас несуттеве. Вона завжди вiдроджуеться. Приносить себе сама ж таки в жертву i вiдроджуеться. Розумiете? – Полковник знову налив коньяку i запитав, примруживши очi. – Що ви про це думаете?

Курилас уже не пив одним хилом, а смакував i розтягував задоволення.

– Вибачте, але що я повинен думати? – пробурмотiв. – Я ж атеiст.

Полковник розсмiявся.

– Перестаньте. Живучи в Галичинi, ви не могли б бути атеiстом. Ви ж ходили до церкви.

– Нерегулярно, – боронився Курилас, нiзащо не бажаючи видавати своi стосунки з опiумом для народу.

– Гаразд, це не мае значення. Нас не цiкавлять вашi контакти з Богом. Нас цiкавить, що ви думаете про те, що я розповiв.

– Красива легенда. Мабуть, ще дiонiсiйська. Це ж з античних часiв була легенда про вiчно юного Дiонiса. А потiм, видно, церковники пристосували ii до Богородицi.

– Проблема в тому, товаришу професоре, що це не легенда, – постукав по столу пальцями полковник. – Ми цим питанням займаемося вже кiлька рокiв. Особисто я передивився безлiч джерел i знайшов доволi багато рiзноманiтних свiдчень про ii появу в рiзнi епохи. Інколи неможливо, щоправда, iдентифiкувати – вона це чи не вона. Але здебiльшого, як у випадку з Жанною д’Арк, сумнiвiв нема. Щоб було простiше: ми ii шукаемо.

Курилас вiдчув, що пiтнiе вiд хвилювання, i глибоко зiтхнув. Вiн розумiв, що сперечатися без сенсу i налаштувався покiрно слухати всю цю маячню.

– У вас е данi про те, що вона з’являлася i в наш час? – запитав обережно.

– Так, е. Вона з’являлася у всi вiки. А бiля неi виникав i той лицар, який рятував ii там – неподалiк Єрусалима. Вона йому дарувала безсмертя.

«О, Господи, – подумав Курилас. – Це справдi НКВС чи божевiльня? Я не сплю?» А вголос запитав:

– Ольгерд? То вiн теж вiчний?

– Авжеж. Вiн теж вiдроджуеться, аби стати вiрним джурою своеi Святоi Дiви. Якась надприродна сила еднае iх, i тодi вони сходяться. Хоч цього й не усвiдомлюють. Роблять це iнстинктивно. Не як люди, а як птахи або метелики. Тут, до речi, цiкава рiч… Справа в тому, що не тiльки лицар не усвiдомлюе… чи краще сказати, не здогадуеться про свое велике покликання, але й сама Пречиста Дiва. Розумiете? Бо дiе могутня сила iнстинкту, яка змушуе птаха лiтати, рибу плавати, а змiю плазувати.

– Тобто Дiва не знае, хто вона?

– Вона знае, що е особливою. Не такою, як решта людей. Вона хоробра, володiе деякими особливими здiбностями, наприклад, силою переконання, а, може, й гiпнозом. Були зафiксованi випадки, коли вона чудово фехтувала, стрiляла, мчала на конях, ба навiть боронилася рукопаш вiд кiлькох нападникiв. У спогадах про Хуану Інес де Асбахе i Рамiрес де Сантiльяна, вiдомiшу як сестра Хуана Інес де ла Крус, велику мексиканську поетесу, що була черницею i померла у 1695 роцi, розповiдаеться, як одного разу вченi мужi, щоб принизити ii науковi здiбностi, стали з неi насмiхатися. Мовляв, не володiе вона анi кiлькома мовами, анi знаннями з астрономii та iсторii, та й поезii i трактати ii – безвартiсна фiкцiя. Але вона довела, що це не так, i присоромила iх. Інес була красунею, за серце якоi боролося багато родовитих юнакiв. Але так було, доки вона не постриглася в черницi. Один з ii ворогiв, пiдстерiгши ii, коли вона прогулювалася в парку неподалiк монастиря, спробував ii згвалтувати. Йому вдалося повалити черницю, але вона перехопила обидвi його долонi й стиснула так, що розтрощила кiстки. Долонi перетворилися на два шматочки. Потiм цей невдаха не раз розповiдав, що на нього напала i скалiчила черниця, та йому, звiсно, нiхто не вiрив.

– А хто цю пригоду засвiдчив?

– Інший великий мексиканський учений Карлос де Сiгуенса, помер у 1700-му. В рукописах архiву Іштлiльшочiтля вiн виявив записи 1531 року, присвяченi появi Богородицi, i присвятив iй поему, де висловив думку про незнищеннiсть Богородицi, про ii фактично постiйну присутнiсть, бо черговi об’яви ii i зникнення роздiленi насправдi коротким часом. Сiгуенса також уперше став наполягати на тому, що iндiянцi-ольмеки переселилися до Нового Свiту з Атлантиди. А тепер увага! В тому ж таки архiвi вiн знайшов старовинний рукопис, де записано подорож iндiянцiв через океан. Там же ж були зображенi кораблi. На кораблях пливуть iндiянцi. А на передньому кораблi на самому носi стоiть дiвчина в довгiй сукнi. Вiтер розвiвае ii волосся. В руках вона тримае знамено! – полковник зробив павзу, щоб Курилас зумiв перетравити всю цю iнформацiю, однак не помiтив на обличчi спiвбесiдника особливого зацiкавлення, погляд того був спокiйний, мовби занурений в себе. Полковник вiдхилився на спинку крiсла й завершив: – А про те, що було зображено на вiтрилах, розповiм дещо згодом.

Курилас замислився. Вiн усе ще не мiг второпати, чого вiд нього хоче цей чекiст.

– Ви казали про лицаря, який супроводжуе Дiву, – запитав. – Чим вiн взагалi займаеться?

– Будь-чим. Адже я казав, що вiн не усвiдомлюе свого покликання. Але часто втручаеться в певнi iсторичнi подii. Тобто ми шукаемо i його. Бо де вiн – там i вона.

– Чому вас цiкавить Дiва?

– Бачите, в цiй пляшечцi того ii заснiжiлого молока якихось п’ятдесят грамiв. Це жалюгiдно мало. Нашi вченi намагалися з’ясувати його хiмiчний склад, але нiчого в них не вийшло. Нам не вдасться продукувати його штучно. А якби вдалося, ми могли б його постачати нашiй армii, хоч i в маленьких дозах, але це був би могутнiй стимул для наших воiнiв. Вони були б непереможнi. Хiба ви, професоре, не мрiете, щоб ми, бiльшовики, завоювали увесь свiт?

Курилас поквапливо захитав головою:

– Так-так, звiсно…

– Ну, от вам i мета. Хiба не шляхетна? – виразно радiв чекiст. – А ще це молоко зцiлюе вiд рiзноманiтних хворiб i продовжуе життя. Ми могли б вибирати найпотрiбнiших для держави громадян. Наприклад, таких, як ви, професоре, i видiляти для них це молоко, щоб вони жили якомога довше задля добра Батькiвщини.

– Це цiкаво… цiкаво… А в цьому вам повинна допомогти Богородиця?

– Саме так.

– Але яким чином?

– Не здогадуетеся? – полковник усмiхнувся. – Коли молоко з’являеться у жiнок?

– Ну… вiдомо… коли жiнка народить.

– О! – зрадiв полковник, i очi його зблиснули ентузiязмом. – Отже, достатньо лише, щоб Богородиця народила, i ми матимемо стiльки молока, що його вистачить для завоювання всiеi планети. Хоча мушу вам повiдомити ще одну цiкавезну рiч. В Марii, яку описав Ольгерд, видiлялося молоко щомiсяця. Це називаеться хибне материнство. Чули про це?

– Нi.

– Ну, так, ви весь у своiх трактатах. Але це явище добре вiдоме в медицинi.

Курилас вiдчув смуток i розпач. Вiн не бачив жодного промiнчика свiтла в тому довгому слiпому тунелi, який розкрився перед ним зi слiв полковника. Обабiч глухi темнi стiни, попереду темрява, позаду провалля. Чого вiд нього хочуть?

Мовби вгадуючи його болiснi роздуми, полковник промовив:

– Зараз вам задемонструю речi, про якi ви, мабуть, не чули. Але спочатку розпишiться.

Полковник пiдсунув професоровi папiрець, на якому писалося: «Я, iм’я, прiзвище, обiцяю не розголошувати нiчого з того, що почув вiд працiвникiв НКВС. Дата. Пiдпис».

– Е-е… – промовив несмiливо Курилас, крутячи в руцi авторучку. – Цей пiдпис стосуватиметься того, що я вже почув?

– Звiсно. Чиста формальнiсть, – вiдповiв полковник.

– Ага… добре… Отже, це не стосуеться того, що почую?

Полковник здивувався:

– Та як же не стосуеться? Стосуеться.

– Але якщо я пiдпишу цей папiр до того, як ви менi ще щось повiдомите, то вiн стосуватиметься лише того, що я «почув», а не «почую».

Полковник насторожився i уважно подивився на Куриласа, потiм висмикнув з-пiд його пальцiв папiрчик i рiшучим голосом сказав:

– Гаразд. Пiдпишете наприкiнцi.




Роздiл 15


Киiв, жовтень 2019. Як знайти правильний грецький острiв?



У коридорi Бiсмарк перечепився через жiночi черевики. А в очах мигнула знайома яскрава жовта куртка на вi- шалцi.

Олег рвучко розчинив дверi до кiмнати, щоб голосно привiтатися i розпитати, але так i завмер, побачивши, що Рiна спить. Спить, як янголятко, пiд ковдрою на його канапi, залишивши одяг на крiслi.

Тихенько прихиливши дверi, Олег пiшов на кухню. За вiкном посвiтлiшало. Мабуть, закiнчився дощ.

Вiн вийняв з кишенi вкраденi з листи. Проглянув iх. Абсолютно однаковi, з однаковими адресатом i вiдправником, вони вiдрiзнялися тiльки датами на поштових штемпелях. Останнiй датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

– Ну що ж, – видихнув, посмiхаючись, Олег. – Вдамо, що вони адресованi менi.



«Шановний Георгiю Георгiйовичу!

Ваше мовчання мене дивуе! Якщо ви не можете занести самi, пришлiть дочку! Інакше Вiталiй Петрович помре i його смерть буде на Вашiй совiстi!

Ігор»



Текст був надрукований не на принтерi. Втиснутi в папiр букви здивували Олега. Вiн провiв пальцями по зворотному боцi листа, вiдчув рельеф лiтер. Зрозумiв, що лист друкували на старомоднiй машинцi. Задумливо зiтхнув i вiдкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го. Всерединi виявився такий самий текст. Як i в iнших, разом iз найпершим листом за березень 2015-го року.

«Довго ж цей Вiталiй Петрович не помирав, – подумав Бiсмарк. – Напевно, i в iнших конвертах, що залишилися на столi, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецiю це смiття!»

Дзвiнок в дверi змусив Олега озирнутися.

– Привiт! – завзятим пiонерським голосом крикнув Адiк, заходячи в коридор.

– Тихiше, – Олег приклав палець до губ. – Там дiвчина спить! – Вiн показав на дверi.

– Одна чи з братом? – пожартував Адiк, але вже тихiше.

Олег не вiдповiв. Мовчки почекав, поки гiсть роззуеться, i повiв його за собою на кухню.

– Це що у тебе? – зацiкавився Адiк, побачивши розкритi конверти i розгорнутi листи.

– На, читай! – простягнув йому одне з послань. – З квартири археолога принiс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всi однаковi. Та сiдай уже.

– Ти що, дiйсно думаеш, що вiн живий i живе в Грецii? – вiдклавши прочитаний листок на стiл, Адiк втупився Бiсмарку в очi.

– Так, – вiдповiв Олег i почув у своему голосi нотку невпевненостi. – Думаю, це можна перевiрити. Щоб упевнитися.

– А ти знаеш, як зараз тисячi розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дiдусь померли, вони iх таемно поховали без довiдки про смерть i вiнкiв з надгробками! І продовжують отримувати iхнi пенсii! – Адiк зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя. – Тому i стало так багато довгожителiв у краiнi з поганою екологiею i безнадiйною медициною! Тому твоему стариганевi й виповнилося сто вiсiм рокiв! Тому його i немае вдома, а листи усе йдуть i йдуть! Вiн у Грецii! Вiн у тiй Грецii! – Адiк тицьнув пальцем в небо за вiкном кухнi.

– Ну дочка ж його жива, – Бiсмарк перейшов на примирливий тон. – Може, ти хочеш з нею зустрiтися i поговорити? Вона, правда, за словами внучки, усiх матом посилае!

– Ну, то й мене пошле! – швидко вiдповiв Адiк. – Я не харизмат. Мене i без приводу посилали. Просто так!

– Спiвчуваю, – усмiхнувся Бiсмарк.

– Не треба! Це жити не заважае. Краще скажи, чи ти там окрiм листiв що-небудь нарив?

– Все пiд замком у кабiнетi, а ключ вiд замка в тiеi бабусi, яка усiх матом посилае. До речi, до них уже приходили i просили архiви i щоденники. Бабуся усiх послала.

– А ти з ким говорив?

– З правнучкою.

– А якщо через неi? Якщо iй айфон пообiцяти?

– А за якi бабки я iй айфон куплю? – обурився Олег.

– Я не сказав купити, я сказав пообiцяти! – Адiк пiдкреслив думку пiднятим вгору вказiвним пальцем. – Гаразд! Подумай про правнучку, а що там з iншими адресами? Коли по них пiдеш?

– Можу завтра! Пiсля роботи.

– А ти що, сьогоднi на роботу ходив? – здивувався Адiк. Бiсмарк заперечливо мотнув головою. – Треба звiльнятися, – вираз Адiкового обличчя споважнiв. – Там нам бiльше нема що ловити.

– Ти теж звiльнятимешся з мерii? – запитав Олег.

– Я вже звiльнився. Менi ж тiльки iх «корочка» була потрiбна. А просиджувати за п’ять тисяч гривень в мiсяць? Нi, це не для мене.

Бiсмарк тим часом дiстав список з прiзвищами i адресами археологiв, вирiшивши вибрати найближчу до свого дому адресу для завтрашнього походу. На Липськiй вiн уже побував. Тепер залишалися Межигiрська, Оболонська набережна i бульвар Перова. «Що ж вони так урозкид оселилися! – думав Бiсмарк, перестрибуючи поглядом з рядка на рядок. – Чому б ото iм не жити в одному будинку для всiх археологiв?! Адже письменники у той час жили у будинках письменникiв, композитори i ученi в будинках для композиторiв i вчених! А археологiв он як розкидало по Киеву!»

Вiн похитав головою услiд своiм думкам. І раптом щось його немов укололо! Вiн ще раз уважно перечитав список, не звертаючи уваги на Адiка, що вирiшив перевiрити на своему смартфонi пошту. «Клейнод Вiталiй Петрович» – третiй у списку археолог, що мешкав на Межигiрськiй, притягнув увагу Бiсмарка. Вiн узяв конверт, вдивився ще раз у синiй прямокутний друк з вказiвкою адреси вiдправника. «Громадська органiзацiя “Інститут-архiв”», вул. Межигiрська, 24, офiс 49-б».

– Оце так фокус! – прошепотiв здивовано Олег i цим вiдвернув увагу Адiка вiд смартфону.

– Шо там? – поцiкавився гiсть. – Який фокус!

– Та це я так, жартую! Збiг знайшов! – Олег несподiвано перейшов на награний голос вiдомого телевiзiйного ведучого. – Совпаденiе? Не думаю!

І пiдсунув пiд очi Адiку конверт i список археологiв, показавши пальцем, на що варто звернути увагу.

– Цiкаво, – протягнув Адiк за хвилину. – Ну, то й пiди туди завтра. Може, i цей Вiталiй Петрович ще живий? І пенсiю отримуе…

З його глузливоi посмiшки Олег зрозумiв, що й цього разу його серйозно не сприйняли. «Хрiн з тобою! – подумав. – Якщо ти мене за дурня маеш, то i я буду тебе за дурня мати!»

За вiкном опустилися сутiнки.

– Спробуй з наступною рiднею археологiв бути наполегливiшим, – вже стоячи на порозi, Адiк вирiшив дати останнi настанови. – Якщо треба, випий з ними. І квартири уважно оглядай. Раптом вони здуру дiдовi золотi знахiдки в сервантi або на тумбочцi тримають.

Пiсля того як Адiк пiшов, запанувала приемна, домашня тиша. Олег заглянув до кiмнати. Послухав рiвне розмiрене дихання Рiни. Знову обережно прихилив дверi i повернувся на кухню. Дiстав ноут, скинув туди зi смартфону фото стовосьмирiчного археолога i збiльшив. Став вдивлятися в деталi, в прибережне мiстечко, що мальовничо спускалося до води з хвилястого пагорба, у вiлли з ледве помiтними терасами, у фасади каварень i ресторанiв на набережнiй. Один снiжно-бiлий двоповерховий будиночок з синiми вiконницями привернув до себе увагу Бiсмарка. Над його вiдчиненими синiми дверима виднiлася вивiска з не дуже чiткою назвою. Декiлька лiтер. Але щось Олеговi пiдказувало, що саме за цим будиночком вiн зможе визначити i острiв, i мiстечко – надто вже цей будиночок вирiзнявся вiд ряду iнших безликих прибережних будiвель.

Збiльшивши будиночок до максимуму, Олег «вирiзав» його i перетворив на окреме фото, а потiм скинув у пошук гуглу. І одразу ж отримав сотнi схожих будиночкiв, дуже схожих, але все ж iнших.

Олег терпляче скролив нескiнченну стрiчку свiтлин, розумiючи, що будиночок цей цiлком типовий для грецьких островiв, настiльки типовий, наскiльки типовими виявилися тi будiвлi, якi вiн у думках назвав безликими. Дiйшовши до самого низу стрiчки фотографiчних квадратикiв, Олег зупинився i придивився до останнього ряду. І тут йому здалося, що нарештi пофортунило. На другiй знимцi лiворуч не лише будиночок виявився напрочуд схожим, але й вивiска повнiстю збiглася за розмiрами i кiлькiстю букв. А головне – цi букви можна вже було прочитати! Ресторанчик називався «Ormos». І неважливо, що це слово могло означати, важливо було те, що тепер можна було спробувати роздобути адресу прадiдуся хулiганистоi дiвчинки.

Пiсля клацання мишкою по свiтлинi, на екранi вiдкрилася iнша сторiнка, теж повна знимок, але ще й з текстом: «Come and enjoy silence, sun and sea among traditional tavernas and ancient Greek ruins! Ormos is waiting for you!»

– Ормос тебе чекае! – переклав пошепки Олег останню фразу i в новому вiкнi викликав карти гуглу, а в пошукову систему забив «Ормос», i вiдразу винесли його карти в Егейське море. Навiть здалося, що вiн почув шум хвиль.

Це дув вiтер за вiкном. Не сильно, але наполегливо.

– І пiсля цього вiн каже, що я – iдiот? – згадав Бiсмарк з усмiшкою Адiковi слова. В очах спалахнув вогник самовпевненостi i захоплення. – Подивимося, хто з нас двох ранiше знайде те, що цей старий вiдкопав!

Почуття переможця не вiдпускало Олега, коли вiн роздягався в темрявi i лiз пiд ковдру до заснулоi гостi. Але як тiльки його рука торкнулася гарячого Рiниного тiла, Олег перелякано завмер. Вiн згадав про другу ковдру, про те, як вони вже спали начебто i поруч, але не разом. Пiднявся, дiстав другу ковдру. Влiгся поруч, на животi. Лiва рука сама полiзла пiд ii ковдру. Спочатку лягла на стегно, м’яке, гаряче. Потiм полiзла вгору, i пальцям стало ще жаркiше – вони торкнулися грудей. Вони погладили груди i доторкнулися до пиптика. І тут подушечки пальцiв стали мокрими. Вiн iх витер об ii простирадло i повернув пальцi на груди. І знову вiдчув на пальцях вологу. Витягнув руку з-пiд ii ковдри, пiднiс до губ.

– Молоко! – обiмлiв вiн, облизуючи губи. – Пiпець! Та ж вона вагiтна! А поводиться, як незаймана?! От же ж пройдисвiтка!

Сердита бадьорiсть змусила Олега вилiзти з-пiд ковдри. У трусах вiн пiшов на кухню, вiдчуваючи себе повним iдiотом i лохом.

«Нi, Адiк все ж мае рацiю! – думав вiн. – Я дiйсно iдiот! Вiддати ключi невiдомо кому? І навiть не зажадати вiдповiдi: чому цi ключi опинилися у якогось “брата” Колi? Ну, сука, почекаемо до ранку! Вранцi я обов’язково поставлю тобi всi цi питання. І ключi заберу нафiг! Це мiй будинок! Тiльки мiй i нiчий бiльше!»

Холодний язик вiтру торкнувся голих Олегових плечей. Вiн зачинив кватирку. Спати бiльше не хотiлося.




Роздiл 16


Львiв, травень 1941. Богдан Курилас довiдуеться з подивом, що полковник Ваврик досконало володiе не лише украiнською мовою, але й росiйською «кирзовою»



Полковник витяг з шухляди товсту папку i розгорнув ii.

– Існуе так зване Каiрське диво, описане в кiлькох джерелах. Суть його така: щороку в останнiй четвер березня юрби народу сунуть на мiсцевий цвинтар, щоб подивитися на диво, коли мертвi оживають. Земля тодi мовби корчиться в пологових муках – то рука виткнеться з землi, то нога висунеться i знову зникне, де-не-де з’являеться й чиясь голова i дивиться широко розплющеними очицями. Бувае, що й тiло з’являеться, та лише до половини, потiм, знесилiвши, опадае назад у землю.

– Менi це схоже на звичайне шахрайство, – похитав головою Курилас. – Якась група людей погоджуеться брати в цьому участь, iх присипають землею, а потiм вони грають своi ролi.

– Я знав, що ви так скажете, – невiдомо чого зрадiв полковник. – Але е описи очевидцiв. Фiлiпп Камерарiй, вiдомий учений, радник гессенського курфюрста i вiце-канцлер альтдорфського унiверситету описав це явище в книзi «Centuria historica» у 1628, виданiй у Ляйпцiгу, а Симон Гулар, женевський пастор i поет, – в книзi «Histoires admirables et memorables de nostre temps», виданiй у Парижi у 1607-му. Можу назвати ще кiлька джерел, але всi вони зводяться до одного висновку – це не шахрайство. Всi цi очевидцi мали змогу наблизитися, добре роздивитися голови мерцiв, iхнi виряченi очi, почути звуки, якi добувалися з iхнiх вуст. Ба бiльше – вiдчути солодкавий трупний запах. Та й це можна, звiсно, театралiзувати, але мерцi при наближеннi до них промовляли iмена тих, хто насмiлився пiдiйти. Вони зверталися особисто до згаданих Камерарiя, Гулара i не згаданих Шуленбурга й iнших. І що особливо цiкаве: говорили до них iхнiми мовами! Хоча похованi у цьому мiсцi тiльки араби. Розумiете? А секрет весь у тому, що там теж колись пролилося молоко Богородицi.

Курилас кивнув.

– Припустимо, що так i було. Проте менi б таки хотiлося ознайомитися з цими джерелами.

– Без проблем. Ми все для вас пiдготували. Вам доручено вiдчитати сигнали, якi залишае поява Богородицi.

– Яким чином? – здивувався Курилас.

– А ось яким. Чи чули ви про книгу Єноха? Звiсно, чули.

– Не тiльки чув, а й читав. Правда лише першу.

– Отже, ви не читали другу книгу Єноха «Книгу таемниць» i третю «Книгу небесних палацiв»?

– Нi.

– А була ще четверта «Книга Пречистоi Дiви».

– Нiколи про неi не чув, – здивувався Курилас.

– Четверта книга Єноха – iснуе лише в коптському варiянтi. Там, до речi, розписано, коли й де Богородиця повинна з’явитися. Все це там зашифровано. Але… завдяки уже вiдомим ii з’явам можна спробувати розшифрувати майбутнi. Ви ж розшифрували тексти iндiянцiв какчикель. Розшифруете i цi.

І полковник простягнув професоровi манускрипт у шкiрянiй оправi.

– Завважте, я передаю у вашi руки безцiнну релiквiю, яка iснуе лише в одному екземплярi. Отже, ви отримуете оригiнал. Прошу поводитися з ним якомога делiкатнiше. На жаль, зробити копiю не вдаеться. Ми намагалися здiйснити електрофотографiю, але…

– Електрофотографiя? Вперше чую.

– Хе! – полковник аж пiдскочив з утiхи. – Такого пристрою нi в кого нема. Навiть в Америцi. Правда, ми його отримали саме з Америки. Там один винахiдник Честер Карлсон ще в 1938 роцi створив копiювальний пристрiй. Нашi розвiдники здобули креслення, i ми цей пристрiй зiбрали тут. Вiн, правда, спочатку добряче чорнив папiр, але нашi умiльцi його удосконалили. Працюе бездоганно. Але четверта книга Єноха йому не пiд силу. Справа в тому, що манускрипт написаний на пергаментi зi шкури птаха Nyctanassa carcinocatactes – це давно вимерлий вид чапель. Книгу неможливо анi сфотографувати, анi скопiювати iншим способом. Тiльки вiд руки. Але в нашого наукового працiвника, якому було доручено зробити рукописну копiю, спочатку вiднялася права рука, а потiм зупинилось серце.

Курилас обережно торкнувся рукою палiтурки, хоча вже аж горiв вiд бажання негайно зануритися в манускрипт, але водночас роздумував, наскiльки це завдання може бути йому вигiдним. Очевидно, що забере якийсь час, вiдiрвавши вiд науковоi працi, яку писав, а проте… «Чому я соромлюся? Якщо вiд мене щось вимагають, то i я можу?» – подумав вiн.

– Тодi в мене до вас прохання, – почав несмiливо.

– Будь ласка, ми допоможемо всiм, чим зможемо. Це ж у наших спiльних iнтересах.

Професор не став заперечувати думку про спiльний iнтерес i продовжив:

– Менi до помешкання пiдселили аж три сiм’i, вони дуже галасливi. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне… Було арештовано нашу служницю за дрiбну сварку з квартирантами. Чи не можна було б ii повернути? Бо, знаете, нам з дружиною бiгати по крамницях, вистоювати черги забирае чимало часу.

– Нема питань, – на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри i промовив росiйською: – Кравцова ка мне. – А до Куриласа знову украiнською: – Сьогоднi ваших квартирантiв уже не буде.

– А ку… куди подiнуться? – затнувся професор.

– Знайдемо iм iншу квартиру. А тут для вас ще один сюрприз – i вiн поклав поруч iз манускриптом папку. – Там усерединi продовження хронiки Ольгерда.

– Що? – здивувався Курилас. – Вона ж була втрачена.

– Маете рацiю. Втрачена. Однак знайшлася. Тепер у вас е все для того, щоб розшукати Дiву… – Вiн розгорнув папку, перегорнув кiльканадцять пергаментних аркушiв i показав пальцем на доволi чiтке зображення вершникiв на останнiй сторiнцi манускрипту. – Прошу звернути увагу на цю печатку. Що ви бачите?

– Бачу двох вершникiв на одному конi.

– А якщо уважнiше?

Професор нахилився до зображення на пергаментi.

– А! – здивувався вiн. – Тут три вершники!

Полковник задоволено усмiхнувся.

У дверi постукали, Ваврик гукнув: «Захадi!» До кабiнету ввiйшов вiйськовий.

– Лейтенант Кравцов па вашему прiказанiю прiбил.

– Вот тебе адрес, – Ваврик простягнув папiрець. – Там трi фамiлii. Всех нахер виселiть. Сейчас же.

– А… а куда? – розгубився той.

– А пасматрi там, чья квартiра асвабадiлась. Кажется с Личаковской вивазiлi каво-та… Вот туда тех i задвiнь. І закрой дела па етай прiслуге таварiща прафесара.

– Тоесть снять все абвiненiя? Но ана обозвала старую бальшевiчьку…

– Знаю, «старай швабрай», – усмiхнувся полковник. – А ти щiтаеш ейо маладой швабрай?

Кравцов голосно розреготався.

– Нiкак нет, таварiщ палковнiк.

– Ну, так пусть прiслуга возвращается на прежнее места работи.

– Єсть.

Лейтенант вiддав честь i вийшов. Ваврик зачекав, поки зачиняться за ним дверi, й звернувся до професора, який з подивом стежив за цим доленосним дiялогом i не мiг надивуватися, як легко полковник переходить з вiдбiрноi украiнськоi на кирзову росiйську i знову на украiнську.

– Як гадаете – хто цi вершники?

– З першого погляду здалося, що то сарацини, бо ж вони iхали в похiд по двое на конi.

– Вiзьмiть лупу, – полковник простягнув лупу й з задоволенням стежив за кожним порухом Куриласа.

Професор приклав лупу до печатки i промовив:

– Тепер бачу, що це хрестоносцi.

– Всi чоловiки? – запитав Ваврик.

– Так виглядае, що всi… А хто ж iще?

– А погляньте уважнiше, – тут полковник уже трiумфував. – Хiба вам не здаеться, що хрестоносець посерединi – жiнка?

– Звiдки це видно?

– Бо вона притулилася до переднього грудьми й навiть голову поклала на плече.

– То, може, вона тее…

– Гомосексуал?

– Чом би й нi? Вони були ще й за античностi. А у всiх замкнених середовищах, надто в орденах, це практикувалося.

– Так. Але не в цьому випадку. Переднiй лицар, як i той, що позаду, мають вiдкритi голови. Каптури плащiв закинутi за спину. В переднього i заднього шоломи припасованi до сiдел, у них волосся до плiч. А от у цього, що посерединi, каптур закривае голову, видно лише вузький профiль обличчя. Вiдповiдь проста…

– Он воно що! – здивувався Курилас. – Це справдi жiнка, якiй треба сховати свое волосся, тому вона в каптурi. Отже, це лицар Ольгерд i та таемнича панна?

– Саме так.

– Хто ж третiй?

– Можливо, той, хто його потiм уб’е в Киевi. А, можливо, ще один охоронець Дiви. До речi, я обiцяв вам розповiсти про вiтрило на кораблi, яким прямувала Дiва до Нового Свiту.

Полковник поклав на стiл свiтлину старовинного малюнку, на якiй добре було видно корабель, дiвчину зi знаменом, а на вiтрилi красувалися три вершники на одному конi. Правда, то вже було зображення не лицарiв, а давньогрецьких воякiв.

– Це той корабель з Атлантиди? – запитав Курилас.

– Саме вiн.

– Дозвольте… але я не розумiю… Атлантида пiшла пiд воду ще до нашоi ери, а Богородиця…

– Так, маете рацiю, – знову зрадiв полковник. – Богородиця – це вже наша ера. Але ми ж уже з вами говорили, що Дiва вiчна. Чи в образi египетськоi богинi Маа, чи шумерськоi богинi Інанни, чи аккадськоi богинi Іштар. Вона була завше. А iсторiя ii життя повторюеться.




Роздiл 17


Киiв, жовтень 2019. Манiя переслiдування часто переходить у манiю величi



– Про що ти хотiв поговорити? – напружено запитала Рiна, коли вони спустилися у бар-пiдвальчик на Великiй Житомирськiй. – Що, не можна було вдома?

Вона здивовано дивилася на напрочуд непривiтного Бiсмарка, який мовчки випив з нею каву на кухнi, а потiм вимогливим тоном наказав збиратися i йти за ним. Вiн i сам дивувався зараз: як це вона так швидко i легко пiдкорилася йому i прийшла сюди, навiть не запитавши, куди вiн ii веде.

«Ну це взагалi пiпець! – обурився подумки Олег. – Вона мiй будинок вже вважае своiм!»

– Тобi коньяк? – запитав вiн, проiгнорувавши ii питання, i одразу замовив у дiвчини за барною стiйкою два по п’ятдесят «Закарпатського».

Всiлися за кутовим столиком. Цей бар мiг здатися затишним тiльки пiсля двох-трьох келихiв коньяку. Олег i ранiше заходив сюди зо два рази, i, треба визнати, обидва рази йому тут не сподобалося. Занадто низька стеля, занадто похмурi стiни, якими кудись ще глибше пiд землю спускаються чавуннi труби каналiзацii, а з них iнодi долинае мокрий хлюпiт води.

Чому вiн ii сюди привiв? Вiн цього i сам не розумiв. Може, тому, що тут, у цьому барi, надто виразно вiдчувався пiдвал, примiщення здавалося тiсним i недоброзичливим, як камера НКВС або гестапо в советському фiльмi. Свiдомо чи несвiдомо, але вiн ii привiв сюди на допит. Чи, може, вiн просто хотiв вiдвести ii чимдалi вiд будинку, i одночасно свiй гнiв виходити-витоптати, залишити на асфальтi. Адже насправдi, зараз вiн був сердитий швидше за iнерцiею, нiж насправдi. Його гнiв давно поглинула втома вiд безсонноi ночi, останнi двi години якоi вiн все ж провiв на канапi пiд своею ковдрою поряд iз Рiною. Тiльки ось рукам вiн вже волю не давав.

– Ти менi нiчого не хочеш розповiсти? – продовжуючи зберiгати на обличчi похмурий, ворожий вираз, запитав вiн.

– А що я можу сказати? – Рiна спробувала коньяк, скривила губки i вiдсунула чарку вiд себе.

– Що, фальсифiкат? – ехидно запитав вiн.

– Дешевий коньяк вiд фальсифiкату майже не вiдрiзняеться, – спокiйною промовила вона. – Та й менi сьогоднi не хочеться пити. Це лише коли депресiя доганяе. То що ти хочеш вiд мене почути?

– Ну, наприклад, «Олежику, я чекаю вiд тебе дитину!»

– Хлопчику, – здивувалася Рiна. – Ми ж з тобою не коханцi!

– О! Справдi! – закивав Бiсмарк. – Тодi розкажи, що ти робиш у мене в квартирi?

– Ти проявив милосердя i великодушнiсть i пустив мене в скрутну хвилину пожити у себе, – абсолютно спокiйно вимовила вона.

Бiсмарк важко зiтхнув. Принаймнi вона визнае, що це його дiм!

– А з «братом» Колею ти у мене вдома випадково не зустрiчалася? Ну, як на побаченнi?

– «Брат» Коля менi як брат, вiн теж не коханець!

– І дитини ти теж не чекаеш?

– Звiдки ти це взяв? – запитала вона, примружившись, наче вдивляючись у його очi, хоч це було й непросто через слабке освiтлення.

– Знаеш, я ж не зовсiм дурень! Учора ввечерi, коли лягав спати, випадково торкнувся твоiх грудей. У тебе молоко!

– Випадково торкнувся моiх грудей? – повторила Рiна, i губи ii розпливлися в посмiшцi. – Бiльше ти нi до чого випадково не торкався?

– Ти будеш усе в жарти переводити? – Бiсмарк не здавався, i дiйсно в його голосi прозвучало щире роздратування.

– Якби ти був лiкарем, я б тобi легко все пояснила, але ти ж електрик, – Рiна усмiхнулася. – Я не думаю, що електрики або археологи петрають у рiдкiсних медичних станах!

– У хворобах?

– Нi, в станах. Є хвороби, а е стани, якi теж не е нормою, але жити не надто заважають, хоч i не лiкуються. Так от у мене такий рiдкiсний стан, з пiдлiткового вiку. Молочнi залози поводяться так, нiби я чекаю на дитину або вже народила. Але при цьому мiсячнi приходять i йдуть згiдно з графiком. Якщо потрiбно доказ, то прошу пару днiв почекати!

– А що це за стан? – роздратування покинуло Олега, поступившись мiсцем обережнiй цiкавостi.

– Синдром хибного материнства, генетика плюс сильно розвинений материнський iнстинкт. Іншого пояснення немае. Я, до речi, ще жодного разу не вагiтнiла i абортiв не робила, так що iнших причин цього стану бути не може.

– Гм, – промукав Олег, усвiдомивши, що бiльше на цю тему йому сказати нема чого.

Пригубив коньяк. Замислився.

– Так… а хто все ж таки тобi цей Коля? – знову пiдняв на неi очi.

– Янгол-охоронець. Добрий айтiшник. Матусин синочок. Вiн мене врятував одного разу. Я було йшла вулицею, а тут машина поруч зупинилася, двое типiв вискочили, стали мене всередину заштовхувати. А вiн з iншого боку вулицi перебiг, розкидав iх по асфальту, а мене за руку – i в один з дворiв. Потiм додому провiв.

– Герой! І пiсля цього ти йому даеш ключi вiд чужоi квартири?

– Вiн за мене хвилюеться. Я йому все розповiдаю, iнакше вiн просто не знатиме, де я i що зi мною. У мене мобiльники довго не затримуються. Або втрачаю, або крадуть. Тому, щоб бути впевненим, що зi мною все окей, йому треба час вiд часу мене бачити. І мене, i тих, хто поряд зi мною.

Бiсмарк дивився на Рiну i намагався зрозумiти, що у неi вiдбуваеться в головi. Яким чудовим чином вона вважае нормальним те, що розповiдае йому? Нi, мова не про мокрий пиптик, у медицинi вiн дiйсно телепень. Але ось так пояснити, чому ключ вiд квартири опинився в руках сторонньоi людини?

– Чуеш, а ми можемо повернутися? – попросила раптом вона. – У мене трохи роботи з паперами. На годину-двi. Вони вдома пiд канапою. А потiм, якщо хочеш, я обiд зварю.

Обiцянка обiду швидше розчулила Олега, нiж потiшила.

«Дурненька!» – подумав вiн, але посмiхнувся Рiнi привiтнiше.

– Гаразд! – сказав, пiднiмаючись з-за столика. – Тiльки я спочатку у справах поiду. А до обiду повернуся. Цiкаво, чим ти мене зможеш нагодувати?

– Ти компот з моркви пробував? – грайливо запитала вона.



Бiсмарк спускався на фунiкулерi на Поштову площу, коли в кишенi озвався мобiльник.

– Ви що, на лiкарняному? – суворо запитав знайомий жiночий голос.

– Нi.

– Тодi чому не на робочому мiсцi? Бокс з лiчильником у трапезнiй димить, а вас нема! Я написала директоровi доповiдну!

– Дякую, – неуважно слухаючи сказане жiнкою, промовив Олег.

– Ви що, знущаетеся? Якщо за годину не будете на роботi, звiльнимо по статтi.

Олег натиснув вiдбiй i сховав мобiльник. Фунiкулер зупинився i кiлька секунд ще не вiдчиняв дверей.

– Може, не виходити i поiхати назад? – подумав Бiсмарк.

Пасажири квапливо висипалися з вагону, на протилежнiй платформi стояли охочi пiднятися на Володимирську гiрку, але сива водiйка старовинного киiвського «похилого трамвая» поки що не вiдчиняла iм дверей. Вона дивилася в дзеркало на голову пасажира, що залишився у вагонi.

– Гей, турист! Вийди, заплати за проiзд, тодi й катайся знову! – гукнула нарештi вона втомленим, сердитим голосом.

Бiсмарк неохоче вийшов на ступiнчасту платформу. На зло водiйцi вирiшив не повертатися вгору. Замiсть цього сiв у каварнi на Сагайдачного i зателефонував Адiку. Повiдомив йому про погрозу звiльнення з роботи. «Не нервуй! Я ж тобi учора сказав – треба звiльнятися. Я думаю, вони тебе просто не люблять, – розсмiявся Адiк на iншому кiнцi лiнii. – Та й сам подумай: за що тебе любити? Особливо, якщо ти не ходиш на роботу. Пiди i сам напиши заяву!» «Я пiду, а вони мене заарештують! Пам’ятаеш те замикання, якого не було? А тепер ще якийсь бокс задимiвся! Я думаю, це пастка!» – заперечив Олег. Адiкiв голос став насмiшкуватим:«Є тiльки одна контора, яка могла б тобою зацiкавитися, якби там дiзналися про нiчнi розкопки. Але якщо б вона тобою зацiкавилася, то ти б уже сидiв у них в гостях i розповiдав про мене i про свiй життевий шлях. А так ти сидиш собi на Подолi i дiлишся зi мною манiею переслiдування. У цих випадках завжди треба поставити питання: “Я що, такий крутий, що за мною усi стежать i женуться?” Проблема в тому, що манiя переслiдування часто переходить у манiю величi. Тому заспокiйся, випий коньяку, пiди до когось з тих археологiв, а пiд кiнець робочого дня зайди в Софiю у вiддiл кадрiв i залиш заяву про звiльнення! Зрозумiв?»

Все, що сказав Адiк, цього разу здалося Олеговi логiчним i справедливим. Вiн дiстав список археологiв. Подумав, що вiн i так збирався зараз на Межигiрську. Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожiсть колишнього мiсця проживання Клейнода Вiталiя Петровича з мiсцем розташування громадськоi органiзацii «Інститут-архiв», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгiя Георгiйовича Польського. Клейнод мешкав на Межигiрськiй, 24 кв. 4, а офiс «Інституту-архiву» був за тiею ж адресою i вiдрiзнявся тiльки номером квартири.

Дверi Олеговi вiдкрив пiдтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору i в старому коричневому пiджаку поверх чорного гольфа.

– Ви Вiталiй Петрович? – запитав його Бiсмарк.

– Нi, що ви, – той замотав головою. – Тато помер. Вже два роки минуло.

– Тодi ви, напевно, Ігор? – згадав Олег iм’я, що стояло пiд усiма однаковими листами, вiдправленими Польському.

– Так, Ігор Вiталiйович, – кивнув старий.

– До вас можна? Я пишу книгу про iсторiю украiнськоi археологii. Мене дуже цiкавить ваш тато, – голос Бiсмарка зазвучав так переконливо, що вiн сам здивувався.

– Так! Так! – старий уважно його роздивився i зрушив з мiсця, пропускаючи гостя всередину. У квартирi пахло вологими книжками. – Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» – звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востанне прибирали рокiв десять тому.

«Тут пахне, як пiсля потопу», – гiсть зупинився, оглядаючись на всi боки.

– Он крiсло, сiдайте, – вказав рукою старий. – А я зараз кватирку вiдчиню. Справдi душнувато.

Два крiсла, важкi, бордового кольору, якщо й були молодшi за цей старий будинок, то не набагато. Мiж крiслами стояв журнальний столик, а за ним – стародавнiй електронагрiвач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крiсло господаря i сiв навпроти. Доторкнувся рукою до обiгрiвача i мало не обпiкся.

– Я вам нiчого не пропоную, – сiдаючи, промовив старий. – Нема що пропонувати, пенсiя через тиждень.

– То, може, я вискочу, щось вам куплю? – Бiсмарк доброзичливо глянув в очi господарю.

Обличчя спiврозмовника пожвавилося.

– Що, справдi? – не повiрив той своiм вухам. – Крамниця тут поруч, на розi. Я був би вдячний.

Олег пiднявся.

– Поiсти? – уточнив вiн. – Чи випити?

– І випити теж можна, – на обличчi Ігоря Вiталiйовича Клейнода проявилася здивована усмiшка. – Якщо вже ви такi ласкавi, то я сьогоднi на благодiйний фуршет для бездомних i бiдних не пiду. Тим бiльше, що там вiд колег по зубожiнню часто погано пахне.

– Добре, я зараз! – Олег рушив до дверей.

– Ви дверi не зачиняйте, а тiльки прихилiть! Щоб я знову не вставав! – крикнув йому в спину старий.




Роздiл 18


Львiв, травень 1941. Професору повертають повний контроль над помешканням



Вийшовши з управлiння НКВС на вулицю, Курилас побачив неподалiк свою служницю в обшарпаному плащi, з якого стирчали клаптi вати, вона кинулася до нього з плачем i стала дякувати, що ii порятовано. Обличчя ii було змарнiле й зi слiдами синцiв. Нею трусило.

– Чому ти в плащi? – запитав Курилас. – Не жарко?

– Чому? Бо пiдсподом нiц нема. Все з мене постягали.

– Хто?

– Та всiлякi лярви, якi там сидять. Проститутки – от хто. Але вони дiти трудового народу. Їм усе можна. Заберiть мене хутчiш додому.

Їх посадили до авта у супроводi молодого офiцера, якому полковник доручив нести релiквii, загорнутi в полотно. Бiля будинку пiд брамою стояла вантажiвка. Кравцов, зiпершись спиною на кабiну, закурював самокрутку. Водiй порядкував на кузовi, соваючи набитi валiзи.

– Падганi iх там, – сказав Кравцов до офiцера. – Заебалi. Такой цирк устроiлi! Мала таво, што мамаша старая бальшевiчка, так ещьо i синок етай старай шлюхi замначальнiка тюрьми работает. Представляеш?

– Да вот я как чуствавал, шо будет непроста.

– А у нас нiкада проста не бивает. Он, нас, блять, всегда пад танк брасает.

Курилас пiднiмався по сходах, вiдчуваючи неймовiрну втому. За його спиною тюпали офiцер i служниця. Зайшовши до передпокою, вони побачили бурхливий рух. Примусовi квартиранти витягали з кiмнат своi речi, пакувалися i при цьому голосно сварилися.

– О! – визвiрилася на Куриласа мамаша. – Явiлся – не запилiлся! Пасматрiте на нево! Аказуваецца ми ему меша-а-алi! Теперь нас на улiцу? Да? С ребьонкамi? О! А ета хто! – показала рукою на служницю. – Да ета ж враг народа! Єйо на Сiбiрь упечь нада! Скатiна! Палавой тряпкай чуть меня не ударiла!

Мамаша по тих словах кинулася до служницi, намагаючись вхопити ii за волосся, але та несподiвано буцнула ii головою, певно, в тюрмi навчившись такого вибрику. Мамаша гепнула на пiдлогу, задерла ноги, демонструючи довгi панталони, i заверещала, як недорiзана. Зчинився ще бiльший галас. Тут i решта пожильцiв налетiли та загалдiли, перебиваючи однi одних.

– Малчать! – гаркнув на них вiйськовий i поклав руку на кобуру.

Всi миттю вмовкли i витрiщили настрашенi очi. Вiйськовий пiдiйшов до мамашi, котра стогнала на пiдлозi, потираючи чоло рукою, поглянув у ii спухлу вiд лютi мармизу i запитав:

– Фамiлiя!

– Петрова!

– Імя отчества!

– Роза Мiхалавна.

– Так вот, Петрова, она же Роза Мiхалавна, даю вам чяс. Прi полнай тiшине унасiте всьо свайо барахло на улiцу. Там вас ажидает грузавiк, каторий завезьот вас на новую квартiру. Всем всьо панятна?

Переляканi квартиранти закивали головами i враз заметушилися. Знову почувся гуркiт меблiв, якi совали в рiзнi боки, але тепер цi люди лише перешiптувалися. Служниця гордо глянула на мамашу i пiшла шукати свою скриню з вбранням.

– Я тут побуду, товаришу професор, – сказав офiцер, вручаючи йому пакунок. – Постежу за порядком.

– Дякую.

Дружина професора теж вирiшила простежити за порядком i не дарма, бо квартиранти уже почали тягнути на коридор i не своi меблi.

– Перепрошую, – сказала панi професорова. – Це не ваша канапа. І килим не ваш.

– Как не наша? – зашепотiла мамаша. – Как не наша? Ми уже месяц как спiм на етам дiване.

– Занестi на места! – знову гаркнув офiцер. – Чужова не трожь. За мародьорство трiбунал!

– Да ви знаете, кто мой син?

– Мне насрать, кто ваш син! – гримнув офiцер. – Панятна?

Стара схопилася за серце. Канапа поiхала назад. Тепер за порядком стежили обое – офiцер i дружина професора. До них також приедналася бойова служниця, котра нарештi причепурилася i перевдягнулася. Вона стояла, взявши руки в боки, i готова була в будь-який момент кинутися на агресорiв.

Богдан Курилас зачинився в своему кабiнетi, виклав релiквii на письмовий стiл i замислився. Ситуацiя не проста. Вiн повинен знайти щось, про що й уявлення не мав. Бiльше того, вiн повинен був ще й поставитися до цього завдання якомога поважнiше, не пiддаючи сумнiву полковникових тверджень.

Поки вiдбувався в помешканнi рейвах, не було й думки сiсти за роботу. Курилас пiшов на кухню i нагрiв собi чаю. Чув, що знову дружина робить зауваження: квартиранти намагалися винести картини. Всi дрiбнi картини з тих кiмнат, якi з примусу перейшли новим пожильцям, професор забрав, залишилися лише об’емнi. То була мудра думка, бо невеликi картини наiзники могли поховати у своi громiздкi дерев’янi валiзи.

В останнi хвилини часу, який видiлив офiцер на виселення, хата просто здригалася вiд тупотiння нiг, траскання дверима i дитячого плачу. Нарештi все стихло. Курилас вийшов, щоб подякувати офiцеровi, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком i п’ють каву. Панi професорова вмiла знаходити спiльну мову з будь-ким, то швидко знайшла i з енкавеесником. Виявилося, вiн походив з Подiлля, закiнчив Інститут народноi освiти i був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собi ввiчливий i милий iнтелiгент. «Цiкаво, чи вiн з такою ж милою усмiшкою садить людей у товарняки, якi прямують до Казахстану?» – подумав Богдан. Нарештi попрощалися, офiцер пiшов.

Служниця взялася замiтати в звiльнених покоях, час вiд часу вигукуючи прокльони на адресу визволителiв. Раптом обурено скрикнула:

– А не насеру матерi iхнiй? Людоньки! Та хто таке видiв?

– Що таке? – запитала професорова i поквапилася до покою. За нею пiшов i Курилас.

Їхнi меблi були на мiсцi, але… Добротну горiхову шафу квартиранти потяли ножем так, щоб можна було прочитати слово з трьох букв, шкiряну канапу розпороли, картини теж.

– От худоба! – обурилася дружина.

– Я зараз дожену iх! – зголосилася служниця.

– Нi-нi, – заспокоював iх Богдан. – Не треба. Це зайве. Нещаснi люди. Для нас i так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.

– Але ж вони не вiчнi, – сказала дружина.

– Як i ми… як i ми…

Раптом вхiднi дверi вiдчинилися i з’явився офiцер, волочачи за собою одного з чоловiкiв, що були виселенi. В чоловiка з розбитого носа текла кров, i вiн весь час шморгав.

– Я почув вiд них, що вони натворили, – повiдомив офiцер. – Хвалилися мiж собою. Але не переживайте. Вам усе компенсують.

Пiсля цього вiн потягнув чоловiка назад i з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той пiд крики своеi родини котиться вниз. Офiцер вийняв блокнот i швиденько записав, що було пошкоджено, потiм вибачився i пiшов.

– Яка гарна людина, – промовила дружина.

– Побачимо, – вiдповiв Богдан. – А якби попався iм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.

– Бачиш – усе нам компенсують.

– А ти замислилася, яким чином? Нi? То я тобi пiдкажу: привезуть нам меблi й картини з помешкання iншоi родини, яку вивезли до Сибiру. І в той час, як ми будемо сидiти на iхнiй шкiрянiй канапi, вони самi будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.

Курилас побачив, як обличчя дружини побiлiло, i пошкодував своiх слiв. Але вже було пiзно. Вiн лише пригорнув ii, поцiлував у чоло i пiшов до кабiнету. Дружина покликала служницю, й удвiйку заходилися робити порядки в синовiй кiмнатi. Хотiлося вiдновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантiв», i насамперед розвiсити на стiнах Ольковi картини, розставити його книжки, якi встигли забрати до себе i порозпихати по всiх закутках, ба навiть пiд лiжко.




Роздiл 19


Киiв, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший i загадка бiлого порошку



Неприемний голос лiтньоi кадровички все ще дзвенiв у вухах Бiсмарка, коли вiн вiдчиняв дверi квартири. «Ви що, думаете, що ви незамiнний? – майже кричала вона. – Так у нас на ваше мiсце три претенденти! З них двое – кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» – розсмiявся iй у вiдповiдь Олег. «Нiчого, нiчого! – бурчала кадровичка. – Скоро у нас буде, як в Америцi! Ти не вибираеш роботу, ти хапаешся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тодi подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»

Тепер у кишенi лежала трудова книжка з черговим записом: «Звiльнений за власним бажанням». За словами кадровички, вiн повинен був кланятися iй у ноги за такий запис, а не за звiльнення згiдно зi статтею про прогули. Але Олеговi були далекi i незрозумiлi радянськi цiнностi робочоi репутацii. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухлядi столу i, можливо, нiколи йому бiльше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсii, а жити заради роботи вiн не збирався. Своею головною роботою вiн вважав життя. А життя – це коли ти займаешся улюбленою справою, i неважливо: платять тобi за це чи нi!

На кухонному столi, на свiй подив, вiн побачив тарiлку з холодним супом i поруч записку: «Якщо хочеш гаряче – пiдiгрiй!»

– Обiцяний обiд! – здогадався вiн i вiдчув себе винуватим.

Так Клейнод-молодший вiдволiк його вiд усього, разом iз можливiстю пообiдати з Рiною по-домашньому.

Клейноду нещодавно виповнилося вiсiмдесят два. Так що думати про нього, як про «молодшого», здавалося чимось i дивним, i смiшним. З iншого боку, думки про його померлого батька, вiк якого Олег не уточнив, але приблизно мiг вирахувати, налаштовували на певний позитивний лад i немов пiдказували Бiсмарку, що вiн займаеться правильною справою, справою, яка вочевидь веде до довголiття, адже i Георгiю Георгiйовичу Польському, якщо вiрити правнучцi i фотографii з Грецii, вже сто вiсiм, i Вiталiй Петрович Клейнод-старший, який помер кiлька рокiв тому, якщо i не дожив до ста, то тiльки декiлька рокiв, хоча цiлком мiг i дожити, якщо припустити, що син у нього народився вже пiсля повнолiття батька. Правда, майновий стан у цих двох археологiв-довгожителiв дуже вiдрiзнявся. Польський жив у своему будинку на грецькому островi i грошима допомагав рiднi в Киевi. А Вiталiй Петрович бiдував собi на Подолi i залежав вiд якихось лiкiв, якi тiльки Польський мiг дiстати i надiслати. І як тiльки передачi з грецького острова на Подiл припинилися, життя Клейнода-старшого закотилося, як закочуеться вечiрне сонце за горизонт.

Клейнод-молодший, на жаль, не знав назви цих грецьких лiкiв. Але знав, що тато страждав вiд раку шлунка i гiпертонii. І бiлий дрiбний порошок, у якому деякi порошинки були трохи бiльшого розмiру, нiж iншi, не тiльки звiльняв тата вiд болю i вiд стрибкiв тиску, а й надавав йому дивовижну для його стану здоров’я та вiку силу i енергiю. Одного «фантика» з цим порошком, що майже не мав ваги, йому вистачало на кiлька мiсяцiв!

Клейнод iз заздрiстю розповiдав, як батько раптом вирiшив зайнятися скандинавською ходою, роздобув десь старi лещетарськi палицi i виходив уночi на двогодинну прогулянку. Проходив вiн усю Костянтинiвську аж до автомобiльних салонiв, i потiм повертався додому, i все ще не хотiв лягати, блукав по хатi, мив посуд, не даючи синовi заснути.

Дивно, що цi лiки Польський надсилав у листах. Бiсмарк просив сина археолога пошукати конверти зi зворотною адресою. Той пообiцяв, хоча вiдразу попередив, що в iхньому помешканнi речi й документи пропадають безслiдно. А потiм додав, що й паспорт загубив торiк. У кожному разi, тепер у Клейнода е номер Олегового мобiльника, i якщо вiн щось знайде, то обов’язково зателефонуе!

– Це ж скiльки цiкавого можна дiзнатися в обмiн на пачку пельменiв i пляшку херсонського «Каберне»! – все ще не мiг заспокоiтись Олег.

Холодний суп, приготований Рiною, не викликав апетиту. А пiдiгрiвати його не хотiлося, щоб не вiдволiкатися вiд сьогоднiшньоi зустрiчi з цим говiрким дiдком. Олег пригадував рiзнi деталi розмови, згадував i саме помешкання, меблi, захаращену кухню, дивний запах, у якому вiдчувалися i нотки мокрих обмилкiв, i тепла вогкiсть. А ще в розмовi розкрилась таемниця громадськоi органiзацii «Інститут-архiв», вiд iменi якоi вiн вiдправляв товаришевi батька вимогливi листи. Виявилося, що якийсь молодик попросив у старого зарееструвати на його адресу громадську органiзацiю i дав йому за це п’ятсот доларiв. А потiм принiс якiсь папери старому на пiдпис, показав синовi археолога двi печатки: круглу i прямокутну з адресою. Круглу вiн забрав собi, а прямокутну залишив старому. Так що Клейно тепер вiдчував себе не нiкому не потрiбним дiдом, а засновником важливоi громадськоi органiзацii. А на питання: «Чим же насправдi займаеться “Інститут-архiв”? той вiдповiв: «Та тим самим, чим i iншi такi ж органiзацii – нiчим!»

Усмiшка сама з’явилася на обличчi Бiсмарка вiд думок про старого. Вiн тепер думав, що дiйсно: люди похилого вiку – вони як дiти. Тiльки дiтям треба дарувати цукерки, якщо хочеш iм сподобатися i викликати довiру! А лiтнiм людям треба щось солоне – пельменi, консерви!

Щоб вiдволiктися нарештi вiд сiм’i Клейнодiв, Олег дiстав сигнет, покрутив, надiв на мiзинець правоi руки i здивувався – перстень сидiв на пальцi, як влитий. Не тиснув i не бовтався, а сiв так, як король сiдае на трон. І коли Олег це усвiдомив, то усмiшка його стала раптом самовпевненiшою i бiльше не пов’язаною з родиною Клейнодiв, останнiй представник якоi доживав вiку.

Перед сном Олег ще випив чаю i тiльки пiсля цього зняв перстень i сховав його. В хатi було незвично тихо. Дивним чином Бiсмарк вiдчував вiдсутнiсть Рiни, як щось незвичайне i тривожне. Хоча думки про те, що вона може прийти в будь-який час, навiть о п’ятiй ранку, трохи засмучували. Людина, яку вiн впустив до себе, нехай навiть тимчасово, мала б пiдпорядковуватися його правилам, а не жити за своiми. Але Бiсмарк з самого початку дав слабину i тепер цю ситуацiю було не виправити. Вiн сам пiшов з нею пити, вiн сам дав iй ключ, вiн не вигнав ii з квартири, коли зрозумiв, що ключ вона передала комусь iще.

Об одинадцятiй зателефонував Адiк.

– Ну, як там з написанням iсторii украiнськоi археологii? – напiвжартома запитав вiн.

– Дуже цiкаво! Вважаю, що будуть сюрпризи!

– А коли будуть?

– Скоро!

– То що, може, зустрiнемося i розкажеш?

Бiсмарку ця перспектива не сподобалася.

– Не зараз, давай завтра! Краще завтра пiд вечiр! Я хочу ще раз iз сином покiйного Клейнода зустрiтися!

– А! Ну добре! Слава Богу, хоч хтось iз них помер! – у голосi Адiка прозвучало бадьоре задоволення.

– Помер два роки тому, але прожив близько ста рокiв! – поспiшив повiдомити Олег, думаючи, що ця новина змусить Адiка задуматися.

Лягаючи спати, Олег залишив половину канапи вiльною разом з окремою ковдрою i окремою подушкою. І зробив вiн це скорiше тому, що не хотiв бути розбудженим Рiною, яка б, мабуть, не лiзла пiд його ковдру, якщо б прийшла уночi або пiд ранок!




Роздiл 20


Львiв, травень 1941. Професор захопився продовженням «Хронiки Ольгерда»



Нарештi Курилас мiг сiсти за письмовий стiл. Для початку вiн зробив короткi нотатки з недавньоi бесiди в НКВС, щоби певнi моменти не вивiтрилися з пам’ятi. Потiм розгорнув папку з продовженням «Хронiки Ольгерда».

«Вранцi наступного дня брат Лука подався до знайомого грека Іларiона, який розбирав папiруси й глинянi таблицi в бiблiотецi на пагорбi. Лука опiсля казав, що бiблiотека його неймовiрно вразила, бо хоч вiн i не належав до народу Книги, але був книжником i вiдчував душевний тремт, беручи до рук витвiр з-поза сторiч. Бiблiотека займала просторе примiщення з багатьма шестигранними галереями, з широкими вентиляцiйними колодязями, що iх вiдгороджували невисокi дерев’янi перила. Галереi плавно перетiкали одна в другу, мовби заманюючи вiдвiдувача проникати все вглиб i вглиб цiеi iмперii стародавньоi мудростi. На драбинах, приставлених до стелажiв, господарювали ченцi, упорядковуючи всi цi скарби та пильно звiряючи зi списками, якi тримали перед очима. Час вiд часу вони перегукувалися, називали чиiсь iмена або назви книжок.

Пiсля звiльнення Єрусалима в бiблiотецi панував розгардiяш, який учинили були мусульмани, боронячись вiд хрестоносцiв, та й самi хрестоносцi, коли увiрвалися сюди, переслiдуючи ворога. Але все вже знову стояло на мiсцях. Лише потрощенi глинянi таблички з Вавилонськоi бiблiотеки потребували довшого часу на реставрацiю. Лука потiм казав, що його вразив також особливий запах, який панував у тiй книгозбiрнi, запах папiрусiв i пергаментiв, глини i кедрового дерева.

Вiн поцiкавився в Іларiона, що той знае про дiвчину, яка втекла вiд короля. Грек був здивований його запитанням i своею чергою перепитав:

– А що знаеш ти?

– Нiчого, – вiдказав брат Лука, – просто нам зустрiлися тi, що ii вистежували. Я здивувався, що шукати ii вирядили кiлька лицарських загонiв. Отже, це не проста дiвиця.

– Нi, не проста. Але краще тобi про неi не розпитувати, – похитав головою Іларiон.

– Чому? За кiлька днiв ми покидаемо Єрусалим i вирушаемо додому. Я не буду мати змоги зрадити таемницю, якщо це справдi таемниця.

– Можеш нею подiлитися, коли покинете кордони королiвства. – Іларiон пiдвiв брата Луку до полицi з сувоями, списаними египетськими iероглiфами, i сказав: – Ось тут, у записках Аменхотепа Четвертого Ехнатона вперше розповiдаеться про египетську богиню Маа, яка залишаеться вiчно молодою. Вона помирае замолоду, але потiм щоразу вiдроджуеться. І знову юна та вродлива. Їi зображали зi страусиним пером на головi.

– Який це стосунок мае до дiвчини, яку розшукують? – здивувався Лука.

– Король переконаний, що вона i е тiею богинею. Але тепер ii зовуть Марiя.

– Як Богоматiр? – здивувався брат Лука.

– Можливо, це i е вiчно молода Богородиця Дiва Марiя, за якою полюють багато королiв, – повiдомив притишеним голосом грек. – А тепер ще й Папа.

– Навiщо вона iм?

– Вся суть у Virginis laktari.

– Молоко Богородицi? – перепитав ошелешений брат Лука.

– Невже ти про нього не чув? Адже воно зберiгаеться на Афонськiй горi, в Халкопратiйському соборi в Константинополi та в багатьох iнших храмах. Коли народився Христос у Вифлеемськiй печерi, то з персiв Дiви Марii витекло на землю молоко, i там, де воно витiкало, земля ставала бiла, як молоко, i вурдилася, наче сир.

– Або на снiг чи iнiй…

– Ти його бачив? – насторожився грек.

– Не певен… Але дещо чув, – якомога байдужим голосом вiдказав Лука.

– Отже, ти мусиш знати, мабуть, що тепер щороку на Рiздво земля в цьому мiсцi кипить, як джерело. До цього джерела в день Рiздва приходить Єрусалимський патрiярх, вiдбувае святу лiтургiю, збирае цю бiлу землю, лiпить з неi млинцi, а вiдтак на кожному млинцевi з одного боку витискають зображення Дiви Марii з Немовлятком, а з другого – напис: “Молоко Пречистоi Богородицi”. Пiсля чого патрiярх посилае цю бiлу землю в дар християнським королям.

– Те, що ти розповiв, я знаю, – сказав брат Лука. – Я знаю, що в багатьох храмах молоко Богородицi зберiгаеться в пляшечках чи то у виглядi сиру, чи у виглядi рiдини. Але… – брат Лука завагався, чи варто розповiдати далi.

– Ти щось знаеш iще? – запитав, прискаливши око, грек. – Тепер ти менi не довiряеш?

– Нi… це не так. Довiряю. У печерi, де ми сховалися вiд сарацинiв, ми побачили щось схоже на iнiй на стiнах. І на смак воно було, як молоко. Коли ми його спробували, то вiдчули таку силу, що вибiгли з печери i порубали половину сарацинiв, хоча нас було значно менше. Навiть я убив чотирьох. Розумiеш?

– Де це було?

– В печерi на захiд вiд Єрусалима. Пiв дня дороги до неi.

– Це одна з тих печер, де вона ховалася. Ти нiкому про це не казав?

– Нi.

– Якщо ми з тобою по одному боцi, то й не кажи нiкому, – прошепотiв грек. – Я не хочу, щоб ii вистежили. Окрiм сили, той iнiй ще якось дiе?

– Так. Пiсля першоi проби бачиш речi такими, якими ти хочеш, щоб вони були. Пiсля другоi бачиш iх такими, якими вони й не були. Пiсля третьоi бачиш iх такими, якими вони е насправдi. І це вражае.

– Так, це воно.

Тодi Лука запитав, що вiн мае на увазi, кажучи, що причиною полювання за тiею таемничою дiвчиною е молоко Богородицi. Грек пояснив:

– Ти ж бо сам переконався у його цiлющих властивостях. Однак те, що досi вдалося добути – це мiзер. Сильнi свiту цього бажають його добути бiльше.

– А та земля, яку на Рiздво збирають, не мае цiлющих властивостей?

– Нi. Це не бiльше, як релiквiя. Отой iнiй, що ви знайшли в печерi, е найцiннiшим. Але ж його мало. І трапляеться все рiдше й рiдше. Богородиця розчарувалася в хрестоносцях i не бачить бiльше сенсу пiдтримувати iх на силах. Господнi воiни перетворилися на грабiжникiв i гвалтiвникiв.

– Стривай, – роздумував Лука, – отже, та дiвчина, за якою полюють, i е воскресла Богородиця?

– Саме так. Але вона змушена ховатися.

– А молоко, яке проступило на стiнах печери… Воно звiдки? Невже з того часу, вiдколи вона ховалася вiд Ірода?

– Могло бути й вiдтодi. А могло з’явитися недавно, якщо Дiва ховалася там вiд Балдуiна.

При цих словах грек з пiдозрою поглянув на Луку, але старий не змiнився в обличчi.

– Себто… молоко в неi з’являеться, навiть якщо вона не годуе немовля? – дивувався вiн.

– У тих египетських папiрусах, якi я тобi показував, написано, що в богинi Маа молоко починае сочитися, коли на небi з’являеться повний мiсяць. Те саме вiдбуваеться i з вiдродженою Дiвою».




Роздiл 21


Киiв, жовтень 2019. Бiсмарковi забаглося до Грецii



Увечерi вони зустрiлися з Адiком у «Книгарiумi» на Липинського. Вiдносно новий заклад ще не користувався популярнiстю, i тому тут можна було посидiти спокiйно i поговорити, не пiдвищуючи голос, щоб перекричати музику або вiдвiдувачiв за сусiднiм столиком.

Адiка напружив незвично самовпевнений Олегiв тон, яким той почав розповiдати новини. Це не була звична «доповiдь», яку можна було б iронiчно коментувати. Олег говорив повiльно, задумливо, iнодi замовкав на пiв хвилини, i тодi Адiк не мiг зрозумiти: чи пiдшукуе Олег потрiбне слово, чи, навпаки, вирiшуе, що казати, а що не казати.

Першi хвилин п’ятнадцять пiд чарочку маловiдомого французького коньяку – iншого тут не було – Бiсмарк дiлився враженнями про Клейнода.

– Його батько, напевно, був дуже чесним, – пояснював вiн Адiковi i собi бiднiсть господаря. – Все, що викопував, вiддавав начальству. Нiчого собi не залишав. Тому й син нiчого, крiм житлоплощi, не успадкував. І напевно тому Польський допомагав Клейноду-старшому. Зi спiвчуття. Почувався винним перед цим дурником, який нiчого пiд кiнець життя не назбирав, а потiм ще й на рак захворiв. А що таке рак, коли у тебе немае грошей на лiкарiв i лiки?

– Можна подумати, рак лiкуеться грошима, – нарештi Адiк знайшов момент для iронii.

– Грошей у них нiколи не було. Польський допомагав тiльки лiками. Вiн iм посилав порошок.

– Який порошок? – насторожився Адiк.

– Ну, я повiльно до цього пiдходжу, – Олег витримав паузу i продовжив з хитрою посмiшкою на обличчi. – Спочатку я думав, що це лiки. Але син розповiв, що порошок, точнiше дрiбний бiлий пiсочок з кристаликами, вiн отримував у поштових конвертах у папiрцi, складеному фантиком. А той був захованим всерединi листа, тiльки листiв Польський Клейноду-старшому нiколи не писав, аркушi завжди були чистими…

– І? – Адiк став пiдганяти оповiдача, бо вiн уже допив свiй чай, алкоголю йому сьогоднi не хотiлося.

– І ось я думаю, що це були не лiки, а дещо iнше. Тому, що за словами сина, порошок допомагав йому i вiд раку, i вiд гiпертонii i давав йому стiльки енергii, що хворий мiг усю нiч бродити Подолом. Думаю, це були «колеса»! Наркотик!

– Он як? – Адiк здивувався, i очi його блиснули цiкавiстю.

– Тобто Польський, я думаю, розбагатiв не на захованих вiд археологiчного начальства знахiдках, а на наркотиках!

– Нi, – Адiк махнув рукою. – Людина, яка прожила стiльки рокiв у Союзi i зробила там кар’еру, вiзьметься за наркотики? Не вiрю! Найпевнiше, йому вдалося викопати i переправити до Грецii купу золота. Звiдси i грошi, i можливiсть добути «колеса» для смертельно хворого товариша.

– Є тiльки один варiант дiзнатися правду, – хитро сказав Бiсмарк.

– Ну i який же?

– Запитати у старого.

– У якого? Ти що, все ще думаеш, що вiн живий?

– Ну ти ж сам щойно сказав, що вiн мiг заховати золотi знахiдки i переправити iх до Грецii? А крiм того…

З виглядом переможця Олег дiстав iз куртки прозорий файлик, а з нього витяг поштовий конверт i простягнув його Адiковi.

– Ось, Клейнод знайшов на мое прохання один з конвертiв, у яких пересилалися лiки. – Бачиш? Грецька марка зi штемпелем, адреса одержувача з прiзвищем та прiзвище вiдправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема…

– Це конверт, у якому надсилався порошок? – Адiк розсунув боки конверта i уважно заглянув всередину. – Таж тут могли залишитися слiди, за якими не важко i визначити, що там було?

– Небезпечно! – похитав головою Бiсмарк. – Покажеш фахiвцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потiм ти iх до мене приведеш! І ми так нiчого й не дiзнаемося!

І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче вiн хотiв роздивитись власнi думки.

– Зачекай, а що ми хочемо дiзнатися? – трохи роздратовано i пригнiчено запитав вiн пiсля хвилинного мовчання i втупився Адiковi в очi. – Для чого ти мене до цих археологiв пiдсилаеш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цiкавлять зовсiм не золотi штучки з-пiд Софiйського собору? Може, якраз там цi археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали своi темнi справи?

Адiк вiдобразив на обличчi водночас i шалене здивування i святу простоту.

– Ти не розумiеш! Я ж тобi дав список людей, якi копали на тому ж мiсцi, що i ти, i не доповiдали про результати археологiчнiй науковiй спiльнотi. Якщо ми дiзнаемося, чому це вiдбувалося, тодi все й зрозумiемо, тодi i вийдемо на безцiннi речi. Ти навiть уявити собi не можеш, скiльки вони коштують! Будь-яка золота дрiбничка того часу тягне, як мiнiмум, на десять-двадцять тисяч баксiв!

В Адiковому голосi прозвучала дзвiнка жадiбнiсть, i Олег машинально роззирнувся, перевiряючи, чи нiхто iх не пiдслухав.

Бородатий бармен стояв у кутку за стiйкою. Його вуха були затуленi великими дорогими навушниками. Бiльше поруч нiкого не було.

У щиру жадiбнiсть Адiка Бiсмарковi вiрилося легко. Як i взагалi в щирiсть будь-якоi людськоi вади.

– У музеях з цiеi могили нiчого немае. Це точно! – Адiк перейшов на шепiт. – Я вiдчуваю, що ми наблизилися до таемницi тисячолiття. Я тобi ще дещо покажу, щоб ти менi повiрив.

Вiн полiз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бiсмарка, на нiй лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що i на сигнетi.

– Це та грудка, яку я тобi передав? – здогадався Бiсмарк. Адiк кивнув. – Для коньяку замала, – видихнув Олег. Настрiй у нього зiпсувався.

– У той час коньяку ще не було. Це посудина для магiчного елiксиру на випадок смертi або поранення. Але елiксири – це фiгня. Головне, подивися, яке золото i яка тонка робота!

– Ти не вiриш у магiю? – на Олегових губах заграла в’iдлива посмiшка.

– Достатньо того, що вони вiрили, – спокiйно вiдповiв Адiк. – Якщо вони вiрили – отже, iм усi цi елiксири допомагали. Ми ось нi в що не вiримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навiть в аспiрин не вiрю. І знаеш, зовсiм немае сенсу його приймати. Не допомагае!

– Але ж порошок вiд Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж елiксири дiевi!

Адiк знизав плечима.

– Хотiв би я спробувати цей порошок, – посмiхнувся вiн. – Якось воно не складаеться: археологiя з наркобiзнесом. – Вiн похитав головою. – Щось тут не так.

– То давай я полечу до Грецii до Польського i поставлю йому кiлька запитань? Острiв я вже вирахував.

Адiк задумався. Вiн мовчав хвилини двi-три.

– І скiльки це буде коштувати? – запитав вiн з одеською iнтонацiею.

– Ну, тисячу евро мае вистачити, – припустив Олег.

– За цю штуку я мiг учора отримати тисяч десять, – Адiк опустив погляд на фляжечку в своiй долонi. – Стiльки менi вiдразу запропонували, як тiльки я ii показав. Але я б не хотiв продешевити. Якщо вiдразу давали десять тисяч, то вона може коштувати i тридцять, i навiть п’ятдесят. Є люди, якi збирають усе, пов’язане з тамплiерами i госпiтальерами, та платять страшнi грошi. Ось коли продам за нормальну цiну, тодi, може, i дам тобi на Грецiю.

– Тодi продай щось менш цiнне! – запропонував Олег.

– Я подумаю, – пообiцяв Адiк.

Обiцянка Адiка в комплектi з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

Грецiя стала трохи ближчою.

– Як там твоя амазонка? – запитав раптом Адiк, перейшовши на грайливий тон.

– Не знаю, останнi двi ночi не приходила.

– Нi хрiна собi! – награно здивувався Адiк. – І ти не хвилюешся?

– А чого менi хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона iнодi ночуе, iнодi не ночуе. У неi свое життя.

– Пойняв! – Адiк перейшов на суржик i кивнув. – Вибач, бiльше зазiхати на твое мiнне поле не буду. У мене е свое.

Повернувшись додому, Бiсмарк у всiх кiмнатах увiмкнув свiтло, нiби боявся, що не побачить Рiну, яка десь тут могла сховатися. Проте ii не було. Влаштувавшись на кухнi, вiн вiдчув, що його дiйсно турбуе ii вiдсутнiсть. Врештi набрав номер дiвчини. Пiсля трьох довгих гудкiв у вуха увiрвався чоловiчий голос: «Так, слухаю!»

– Брат Коля? – обережно запитав Олег.

– Бiльше нiколи не телефонуйте за цим номером, – сухо промовив той самий голос. – Телефон я знайшов на вулицi! Тепер вiн мiй!

– А на якiй вулицi ви його знайшли? – поцiкавився Бiсмарк.

– Та яка рiзниця, – обурився спiврозмовник i вимкнувся.




Роздiл 22


Львiв, травень 1941. Незнайомка змушуе професора схопити револьвер



Куриласа зацiкавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собi замок з храму Гробу Господнього, хоч i без ключа.

– Але ж дивна забаганка! – дивувався Курилас. – Навiщо йому замок вiд брами з далекого Єрусалима? Та й без ключа…

Коли ж лицарi прибули до Рима i зупинилися в заiжджому дворi, то забажав з ними побачитися Папа. Вiн прийняв iх у своiх палатах. Була з ними також i та дiвчина, перебрана за хлопця. Лицарi вручили Папi подарунки – рiзьбленi золотi сарацинськi келихи й тацi, сушенi дактилi й пальмове вино.

«Папа подякував, наблизився до нас i простягнув руку, ми всi по черзi поцiлували його перстень, але Марiя тiльки вдала, що цiлуе. Збоку це нiхто, окрiм мене, не помiтив, але також помiтив Папа i подивився на неi здивовано, а вона голову схилила i намагалася на нього не дивитися. Та Папi це не сподобалося, вiн узяв ii за пiдборiддя i поглянув у ii очi. Але вона заплющилась.

– Що за дивний хлопчисько! – обурився вiн.

Тодi князь поквапився залагодити прикру пригоду.

– То мiй джура, вiн Ваше преосвященство обожнюе, а тому дуже хвилюеться. Його всього трусило, коли ми йшли до вас. Для нього це пам’ять на все життя. Вибачте йому.

– Гаразд, – кивнув Папа i промовив: – Ви з дороги. Вас поведуть зараз покупатися, а опiсля нагодують.

Вiн дав знак котромусь iз кардиналiв, i нас повели сходами в нижню частину палацу. Та вiв не лише кардинал, а й кiлька озброених воякiв. Ми ж зброю залишили за дверима. Я бачив, що Марiя вiдчутно схвилювалася. Це скидалося на пастку, з якоi викрутитися, мабуть, буде не просто. Я зиркав то на князя, то на Луку, ачей же вони мусять знайти вихiд».

У цю хвилю служниця повiдомила, що пана професора хоче бачити студентка.

– Студентка? – здивувався Курилас. – Вiдколи це студентки мене вдома провiдують?

– О, власне! – форкнула служниця. – Та ще й коли панi професоровоi вдома нема.

– Ну-ну, не плети менi андрони*, – сказав суворо Курилас. – Вона назвалася?

– Нi, прошу пана, – вiдповiла знiчено служниця.

– А Вiруня де?

– Прибiгала сусiдка й повiдомила, що дають господарське мило, i вона зайняла чергу, – проторохтiла служниця. – Я сама хотiла бiгти, але панi наказали варити вам кулешу.

– Гаразд, клич.

– Зi шкварками чи з бринзою? – запитала служниця в дверях.

– Що? – не второпав Курилас. – З якими шкварками?

– Я про кулешу… – вибачливим тоном промовила служниця.

– А-а… – вiдмахнувся Курилас. – З бринзою…

Служниця зникла, а за мить до кабiнету зайшла висока худа дiвчина з досконалими рисами обличчя, здавалося, вона зiйшла з портрету Габрiеля Росеттi. Та й убрана була в довгу картату сукню, яка тiсно облягала ii стан. Їi довге кучеряве волосся темно-каштановоi барви опадало на плечi. Вона обдарувала господаря чарiвною усмiшкою так, мовби зналися вони невiдь-скiльки лiт, чемно привiталася i промовила мелодiйним оксамитовим голосом:

– Вiдразу скажу, що я не ваша студентка. Але маю до вас справу, яка вам видасться дивною.

– Так-так, – нетерпляче перебив ii Курилас, якому дуже не подобалося, коли перебивали його науковi дослiдження. – Прошу сiдати. Але – ближче до справи.

Однак дiвчина продовжувала стояти.

– Та, властиво, жодноi справи нема, – промовила вона. – Є лише скромне прохання: не квапитися з виконанням завдання, яке ви отримали вiд НКВС.

При цьому дiвчина мило всмiхнулася. Курилас скинув окуляри, протер, знову одягнув i запитав:

– Хто ви така? Звiдки вам вiдомо, яке я завдання отримав?

– Я особа зацiкавлена. Однак зацiкавлена в тому, щоб ви якомога довше зволiкали. Інакше вас чекае лихо.

– Лихо? Яке таке лихо? Ви з Кульпаркова* втекли?

Дiвчина насупилася.

– Нi. Але туди можете потрапити ви. Совети навчилися затикати роти ще й таким способом, що оголошують людину божевiльною.

– Не маю жодного бажання вислуховувати цю маячню. – Курилас пiдвiвся з крiсла. – Не знаю, хто ви й навiщо мене турбуете. Передайте своiм хазяям, що я науковець, а не аферист. І все, що пообiцяв, виконаю.

– А дарма, – похитала головою дiвчина. – Вiд тiеi хвилини, коли передасте iм свое дослiдження, ви вже для них станете зайвим. А зайвих людей та ще й таких, якi знають надто багато, знищують. Невже ви й справдi зацiкавленi, щоб червона нечисть запанувала над свiтом? Невже ви прагнете iм у цьому допомогти?

Курилас уже не мав сумнiву, що це провокаторка, яку треба будь-якою цiною спекатися. Чекiсти просто вирiшили його перевiрити й пiдсунули цю… гм… студентку. Але не на того напали.

– Я – радянська людина! – вигукнув вiн i помахав дiвчинi пальцем: – Не пробуйте мене провокувати! Я не збираюся зраджувати своi iдеали!

– Цiкаво! – засмiялася дiвчина. – Якi ж то такi iдеали? Невже комунiстичнi?

– Звичайно! Нас вiд польського ярма визволила велика червона армiя. І я iй за це глибоко вдячний. Тому зроблю для новоi влади все, що в моiх силах. А вас попрошу… – вiн вказав iй на дверi, за якими, як здогадувався, пiдслуховувала служниця.

– Отже, ви вiдмовляетеся дослухатися до здорового глузду? – промовила дiвчина сухо i пiдступила ближче, пронизуючи професора холодним поглядом, вiд якого йому стало на хвилю моторошно, вiн ледве стримався, щоб не вiдступити назад.

– Здоровий глузд? – засмiявся доволi награно Курилас. – Поки що я не почув нiчого здорового. Не збираюся з вами далi дискутувати.

Дiвчина зробила ще крок i простягнула руку так, мовби хотiла торкнутися до професорових грудей. Курилас шарпнувся, забiг за стiл i вихопив з шухляди револьвер.

– Негайно покиньте мiй кабiнет! – скомандував рiшучим тоном i нацiлив на дiвчину цiвку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63833006) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения