Читать онлайн книгу "Вітраж"

Вiтраж
Наталена Королева


Бiблiотека украiнськоi лiтератури
Видання мiстить автобiографiю та маловiдомi твори Наталени Королевоi (1888–1966), якi ранiше публiкувалися в рiзних емiграцiйних перiодичних виданнях. У оповiданнi «Грiх» письменниця змальовуе життя молодоi черницi в католицькому монастирi; екзотичнi подорожi до Персii описанi у «Схiднiй казцi»; про душевнi вагання юноi бранки йдеться в «Сарацинцi»; традицiям Стародавнього Єгипту присвячена стаття «Фарао Тут-Анх-Амон». До видання увiйшли перська казка «Людський вiк» i байка «Крiлик та зайчик», повчальнi новели «Хлiб» i «Вiдгуки», а також iншi знаковi твори. Хронологiчне розмiщення цього рiзножанрового доробку письменницi та багата тематична палiтра дасть змогу простежити еволюцiю художньоi майстерностi Н. Королевоi, ii уподобання та мистецькi зацiкавлення на певних етапах життя.








Наталена Королева

Вiтраж



Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури» заснована у 2019 роцi








Упорядкування, пiслямова i примiтки



Н. І. Лисенко



Фотопортрет Наталени Королевоi. Друкуеться вперше.

Оригiнал зберiгаеться в ЦДАВО, фонд 3914, опис 1, справа14, аркуш 59



© Н. І. Лисенко, упорядкування, пiслямова, примiтки, 2020

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Автобiографiя



I

Народилася я 3-го березня 1888-го року в Бургасi в Іспанii (Стара Кастiлiя). Мама моя померла п’ять годин по моему народженнi, так що бачила я тiльки ii портрет та малу мiнiятюру, яку батько завжди носив, навiть коли й оженився подруге, приблизно 12 чи 14 рокiв по маминiй смертi.

Мама моя була чисто iспанськоi крови. Звалася Марiя-Клара Фернандес де Кордоба. Рiд ii спорiднений зо св. Домiнiком.

Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотiв мене анi бачити. Тож першi чотири роки мого життя я провела у бабунi, матерi мого батька, Теофилi Дунiн-Борковськоi, родженоi Довмонтович. Була литвинка. Вона мене привезла (з мамкою iспанкою) на Волинь.

З матiрнього боку я мала лише вуйка, маминого брата, iспанського священика, та тiточку, його сестру, Інес, яка ще була в кляшторному пансiонатi. Було iй всього 10 рокiв, коли я народилась.

Не було менi ще й п’яти рокiв, як умерла бабуня Теофиля. Вуйко Євгенiо приiхав за мною i знов привiз мене до Іспанii. Але в себе залишити не мiг. Вiн нiколи не мав жодноi господинi, анi жiночоi прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансiонату, який би схотiв мене прийняти. Нiхто не хотiв, бо до пансiонатiв приймали лише вiд 10 рокiв.

Батько був невiдомо де, – на Цейлонi, в Індii, в Єгиптi. Бо був вiн членом французькоi Академii наук (ентомолог), i бував на наукових подорожах.

Нарештi, вуйко Євгенiо знайшов десь у Пiренеях кляштор, який мене прийняв з тим, аби я там виросла, а як буде менi 10 рокiв, вступила б до iхньоi школи.

Коли менi було 11 рокiв, мене взяла до себе тiточка Інес, яка вийшла замiж. Але недовго жила. І знов я лишилась без жiночого впливу, лише з двома вуйками. Вуйко Євгенiо мав бути одним з Ватиканських бiблiотекарiв (перфектно знав арабську мову). Вуйко Лоренсо, удiвець по тiточцi Інес, увесь занурився в студii старих анналiв.

Училася я то в Іспанii, то у Францii, то в Римi. Тому знаю багато рiчей, яких жiнки звичайно не знають (по освiтi я археолог). Але не вмiю шити, вишивати, в’язати… Варити навчилася, як вийшла замiж за В. Королева в Чехах. Навчила мене цього старенька сестра бехинського пароха, бо ми жили тодi в Бехинi.

До Чехii я втрапила з моею мачухою, другою дружиною мого батька, який також умер. Вона була чешка, але в Чехii нiколи не була, бо була з роду Отто з Лосiв, що був страчений по Бiлогорськiй битвi 1620 р. Вiд того часу галузь з того роду, з якого вона, – Людмила з Лосiв, – походила, жили на емiграцii в Парижi. Але не забували, що вони – чехи!

Вона навчила мене чеськоi мови, iсторii, лiтератури. По скiнченнi Першоi свiтовоi вiйни р. 1919-го мачуха схотiла повернутися до вiльноi Чехii як репатрiянтка. Мене записала як «свою доньку». Вона дiтей не мала i до мене ставилась, як до рiдноi.

Але по дорозi вона вмерла, i я мусила iхати до Чехii як репатрiянтка. З двiрця я поiхала до Мiнiстерства i висвiтлила, як зо мною стоiть справа. Менi дуже ласкаво вiдповiли, що «коли чешка була не рiдна мати, то най i не рiдна Чехiя буде батькiвщиною». І видали менi документа як чеськiй репатрiянтцi. Дали менi i тимчасову працю в Мiнiстерствi як перекладачцi.

У Празi я познайомилась з доктором В. Королевим. Вiн умовив мене перейти за перекладачку до украiнськоi Мiсii.

В. Королiв почав учити мене «на украiнську письменницю». Мали ми i добрi, i тяжкi днi. Але бiльше бiди. По-украiнськи я чимало написала й видрукувала.

Грудня 11-го 1941-го року В. Королiв помер. І я лише за пiвроку довiдалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941-го року вiн поiхав до Праги. Чому? Не сказав менi. А я дуже не випитувала, бо знала, що вiн там мае у друкарнi книжки i тi листiвки, що з них я Вам послала двi. Сказав тiльки, що лишиться в Празi день чи два, бо був дуже побожний i хотiв перед Рiздвом сповiдатися.

Повернувся 11-го грудня ввечерi. І подзвонив. Я вiдчиняю. Сказав тiльки: «Слава Ісусу Христу!» – i впав мертвий… Без агонii, без страждань… Тiльки двiчi затремтiли повiки…

Я побiгла до сусiдiв, аби помогли перенести на лiжко. Сусiд вiдiйшов уже на працю. Тож прийшла сусiдка та син сусiдiв Войтех, тодi ще студент. Вiн дуже любив мого дружину, а дружина – його, бо ми тут довго жили. Тепер буде 20 рокiв, як я тут живу.

Войтех помiг перенести тiло на лiжко, а сам побiг по лiкаря.

На другий день приiхали двi сестри монашки. Це лiкар-росiянин телефонував сам до Праги, до церкви, що В. Королiв умер, i потрiбно священика для похорону. Сестри заопiкувалися похороном.

На Щедрий вечiр до мене з’явилися нiмцi з трусом. Нiчого не знайшли, але ще були разiв три чи чотири, доки переконались, що я нiчого справдi не маю i не знаю.

А за пiвроку зустрiнула я в Празi скульптора чеха, нашого знайомого. Вiн менi розповiв, що зустрiв був мого дружину саме в день його смерти, – 11-го грудня 1941-го року. І здивувався, що той такий блiдий i зворушений. На те дружина йому сказав, що його було викликано до гестапо. Воно його тепер пустило, але що вiн певний, що «за тиждень або два його заберуть до концентраку». Чому?

Нам давно не було з чого жити: з Подебрадськоi академii дружина вiдiйшов за два чи три роки, там викладав, i «пенсiй» жодних ми не мали, крiм моеi як iнвалiдовi, сестрi Червоного Хреста, за Першоi свiтовоi вiйни, то дружина гадав, що вiн – академiчний маляр i малював переважно на Закарпаттi (доки було можна) в костелах та манастирях.

Там вiн дуже заприятелював з василiянами, особливо з iгуменом о. Мироном Колинцем. Цей о. Колинець i замовив був листiвки, що я Вам з них двi послала. Але о. Колинця нiмцi саме арештували (так i вмер в концентраку), а що вiн бував у нас, а мiй дружина у нього, то певно тому й причепилися i до дружини…

Це все так вплинуло на мого дружину, д-ра В. Королева, що йому розiрвалося серце, – не хотiло йти до нiмецьких концентрацiйних таборiв…

Вибачте, що мiй лист вийшов такий довгий.

Поручаюсь Вашим Святим Молитвам.

Наталена Королева.



П. С. Посилаю Вам свою фотографiю. Зроблено ii перед двома роками. Чорно одягнена ходжу завжди. А те, що бачите в мене на головi, це не жалоба, але «вдовиний убiр», який носять вдови в Іспанii.


II

Моя лiтературна праця

Писати почала я давно, а перестала – з двадцять рокiв тому. Писала спочатку у французькiй пресi. Якусь мою археологiчну працю видано було навiть по-росiйському («О мотиве плетенки в армянской орнаментике»). І думала я працювати у французькiй лiтературi, до чого мене дуже намовляли приятелi мого батька: Анатоль Франс i Камiл Фламарiон, астроном. З украiнськоi мови колись – не згадую року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо нiхто тодi не мiг перечитати, що то за мова.

По-украiнському почала писати з року 1919-го, коли познайомилася, а потiм i одружилася з доктором Королевим. Вiн умовив мене таки кинути французьку лiтературу, бо ж «у французiв багато авторiв, авторiв оригiнальних, а украiнська лiтература – ще вбога»… Вiн навчив мене украiнськоi лiтературноi мови, навчив засобам, як писати.

І коли видавництва вимагали вiд мене, щоб я писала «про запорожцiв», «про Довбуша» або щоб я «вiддзеркалювала бiжуче життя», то покiйний дружина мiй казав менi: «Не слухай iх… І не читай критики на себе… Те, що ти можеш дати украiнськiй лiтературi свого, буде цiннiше. Але це оцiнено буде пiзнiше»… Бо менi все закидали, що я беру «далекi украiнцям теми» i «з чужого життя».

А я ж з фаху, як я писала Вам – археолог!

Я написала такi працi, i вони були видрукуванi:

1. «Наслiдування Христа» Томи Кемпiйського, переклад з латини на украiнську мову. Жовква.

2. «Дорога досконалостi» св. Терези Великоi, переклад з iспанськоi.

3. «Во днi они», Львiв, 1935 рiк. Збiрка оповiдань з Євангелii, взяте часто з археологiчного боку. Видала Бiблiотека «Дзвонiв» ч. 11.

4. «1313». Рiк, якого Бертольд Шварц винайшов стрiльний порох. Образи нiмецького середньовiччя. Життя лицарства, кляшторiв, учених, простого люду, ремiсникiв, воякiв.

5. «Інакший свiт». Збiрка оповiдань.

6. «Без корiння». Рiк, що я перебула в киiвському «Інститутi благородних дiвиць», аби навчилась росiйськоi мови, – було це бажання моеi мачухи чешки.

7. «Предок». З родинних анналiв. Як стрiнулись у сарацинськiй неволi як бранцi у XV ст. двое моiх предкiв. З матiрньоi сторони дон Карлос Лацердо де Кастро, з батькiвського – Адам Дунин-Борковський. Перша частина повiсти – в Іспанii, друга – в неволi в сарацинiв, третя – в Украiнi, на Волинi.

8. «Сон Тiнi». Історична повiсть з часiв царя Адрiяна. Головна постать – Антiной, про якого я «вiдкрила» цiкавi данi. А власне: що був це не улюбленець, але син Адрiяна i тайний християнин. Бо завжди носив медальку, на однiй сторонi якоi було ягнятко, на другiй – грецькi альфа й омега. Втопити його звелiла Августа Собiна, жiнка Адрiянова, яка хотiла бачити на тронi свого улюбленця, – Люцiя Вера, бо дiтей Адрiян i Собiна не мали. У числi персонажiв повiсти е iсторична постать: довiрений i улюблений Адрiянiв раб – джура Мостар, украiнець, бо «з Бористена походить». Друга постать – донька центурiона, також украiнка (iсторично), який привiв Адрiяновi з украiнських степiв улюбленого адрiянового коня «Бористена». Адрiян цьому коневi звелiв поставити пам’ятника i склав вiрша на його честь.

9. «Легенди старокиiвськi» – св. Ольга, св. Анастасiя й iн., вiд скифiв починаючи i до грецьких колонiй на Криму.

10. «Легенди старокиiвськi», частина друга. У числi легенд – Фонтан Самсона в Киевi, вулиця «Лакерди» (Лоцерда) i цiкава деталь про походження Сен Жермана, славного алхiмiка i чародiя, – вiн був сином украiнськоi селянки з Пiдкарпаття i графа Франца Ракоцi.

11. «Останнiй бог». Це друга частина «Сна Тiнi», бо Антiной був фактично останнiм, кому римляни ставили храми i вiвтарi. Ця моя праця ще не друкована, бо прийшла Друга свiтова вiйна, видавництво хотiло, щоб я писала «на полiтичнi теми»… І я замовкла аж до цього часу…

12. «Стежками i шляхами життя». Мiй життепис у формi повiсти. Ще не друковано. XXII роздiли. Буде друкуватися у Францii.

13. «Мезу, жрець египетський». Мойсей як учень египетських храмiв i кандидат на египетського жерця. Не друковано.

14. «Що е iстина?» Повiсть на XIV роздiлiв. Це оповiдання про Пилата за iсторичними даними, що я колись зiбрала про нього в Таррагонi, бо вiн звiдти був родом. Був там спочатку претором, а потiм був там же претором його син – Кай Понтiй Пилат. Ця праця буде друкуватися в Нiмеччинi.

Дружина Пилата була чистокровна римлянка, а сам Пилат був родом з Таррагони в Іспанii. Тож вiн менi «земляк»! Не був Пилат анi жорстоким, анi лукавим, як це часто люблять висвiтлювати в школах. Бо навiть найзлiшi Пилатовi вороги, як, напр[иклад], Лектул, називають його в своiй приватнiй кореспонденцii «справедливим Пилатом».

Що, узнавши Ісуса Христа невинним, вiн звелiв Його бичувати, це був закон палестинський, який наказував: «по допитi збичувати обвинуваченого й ще раз допросити. Коли вiдповiдi будуть однаковi, значить – вони правдивi». Цей закон дiяв у Палестинi аж до XIII столiття.

15. Життя Святоi Великомученицi Варвари. Видав проф. І. Огiенко, Тарнiв, 1922 р., 16 сторiнок.

Поки що, мабуть, досить Вам про моi працi! Бо як розберете цi моi iероглiфи, то, мабуть, заснете на 14 годин, як це було з Шамполлiоном, першим французьким египтологом, якому першому пощастило прочитати египетське письмо…

Чому я так невиразно й нерозбiрливо пишу? Мабуть тому, що замолоду багато писала по-арабському, бо добре знала цю мову. Нинi забула ii докладно… І пишу таки «не християнським письмом»… Тож вибачте менi!

В глибокiй пошанi.

Н. Королева



П. С. Забула ще згадати, що я спiвробiтничала i в чеськiй мовi, за першоi Республiки, у рiзних чеських часописах.




Серед наших письменниць


Продовжуемо анкету. Над чим працюють письменницi? Якi були спонуки до того? Що задумують нового? Все те цiкавi ми знати.



Вiдповiдь наспiла вiд Наталени Королевоi. Саме тепер, коли вийшов ii «Сон тiнi», що його критика зустрiла прихильно.

Даруйте, що нiчого цiкавого не зможу вам вiдповiсти на вашi ласкавi запитання. Бо ж при нашому способi життя, влiтку —

1. «Над чим можу працювати» – лiтературно, коли працi господарськi не дають змоги тримати пера в руцi. Однак цього лiта мое писання дуже затяглося: треба було викiнчити роман «Предок», що для нього довелось далеко пошукувати матерiялiв. В перервах мiж працею в господарствi та в днi дощовi – закiнчую том творiв св. Тереси Великоi (переклад iз старо-кастильськоi мови XVI столiття).

2. «Що було спонукою до працi» другоi, – про те сказано в працi першiй. До першоi ж, мабуть, «покликав голос крови», як це десь завважено в пресi. Бо ж неначе й справдi якось незручно належати до роду, оплутаного мережею легенд, стежки й шляхи якого перейшли iсторiею рiжних краiн, й лишатись до нього байдужим. До того ж е трохи правди й в словах вiдомого «мiстика друiдськоi мудрости» – М. Магра, коли вiн каже: «Тiльки двом рiчам вiддаються люде з таким палким захопленням, що забувають про все iнше на свiтi: студiям релiгiй та генеалогii й геральдики, бо ж одно й друге губиться в безконечнiй далинi, майже там, де “всього початок”».

Тяжко вiдповiсти без «многоглаголанiя» на запит: 3. «Студii чи вражiння спонукують до працi»? Загалом же, я тем не шукаю, може – навпаки – вони мене оплутують, як «прядиво Мадонни», зване в Украiнi «бабиним лiтом». І коли бiльше пасмо того «прядива», що вже не вiд сьогодня почало лiтати над головою, обвiеться довкола думки, треба його розмотати на паперi. Але не записувати в нотатник: що вiдразу не знайшло вiдповiдноi форми, те вже дефiнiтивно пропало. Студii?.. Видима рiч, деталi треба перевiрити, але ж навряд, чи може хтось писати про те, чого ранiш не знав.

4. «Пляни на майбутне»? Моi лiтературнi завжди пов’язанi iз загально екзистенцiйними. Шукаемо способу залагодити останнi так, щоб можна було здiйснювати першi. Як знаете, нинi лекше знайти працю, що робиться без думки й, навпаки, тяжко мати змогу для чинности духовоi. Особливо ж, коли не хочеш скеровувати пера в той бiк, що мiг би бути бажаним «пановi шефовi», видавцевi, редакторовi чи комусь iншому, що бажае мати «крам, якому забезпечений вiдбут». Щодо мене, я волiла б писати в канцелярii, хоча з попереднього досвiду вважаю це за важне, як бути поденщицею на винницях.

Отож, коли й в цiм роцi пощастить уникнути працi виключно для iснування та можна буде забезпечити досить дорогу «бутафонiю письменницi» – тепло в хатi, свiтло, ленти на машинку й таку iжу, що ii приладження не тривае довго, а ще й – найдорожчу рiч – книжку, яку менi персонально досить тяжко здобувати в порядку позики, бо потребую переважно лiтератури романськоi, то, може, з помiччю Божою, закiнчу трилогiю томом своiх «Спогадiв сестри на полях крови», бо ж, як бачу, про вiйну переважно згадують чоловiки.

Про iншi рiчi, що iх кортiло б написати, не можу згадувати, бо вигляди на здiйснення тих мрiй вельми маленькi. Головне ж, щоб була вислухана молитва, яку повторюе один премилий брат василiянин, а за ним i ми: «Дай, Боже, витривати, не захворiвши»!




Грiх

З пам’ятноi книжки


– Ех ти, потворо! – вигукнув старий монастирський городник Жан-П’ер, вивернувши лопатою величезну ропуху з грядки.

Перелякана жаба плигнула. Плигнула незграбно, бо Жан-П’ерова лопата розрубала iй лапку. Далi жаба тихенько поповзла, силкуючись сховатися в бур’янi. Але ж, видимо, Жан-П’еровi того було мало, бо вiн ще раз замахнувся лопатою, щоб добити «потвору».

– Жан-П’ере, Жан-П’ере! – зненацька загукала на нього одна з чорниць. – Ідiть мерщiй: вас кличе мати абатиса…

Городник обтрусив синю попередницю, скинув бриля й пошкандибав дорiжкою. Жабi на цей раз було врятовано життя.

Бiля неi спинилася молоденька чорниця. Вона недалеко полола грядку й бачила всю пригоду. Тихенько схилилася над пораненою жабою й злегенька доторкнулася до неi травинкою. Але ж ропуха була налякана й змучена: вона навiть не спробувала тiкати. Тiльки тяжко дихала й дивилася на чорницю круглими, безтямними очима…

Чорницi стало шкода знiвеченого створiння. Особливо, коли вона помiтила, що з перерубаноi жабиноi лапи капае кров. Їi нiжне, чутливе серце не могло знести вигляду крови…

Була це зовсiм молодесенька дiвчина, екзальтована, ймовiрно, повна нерозв’язаних питань, що ставило перед нею попередне життя, ще там, серед крутих, самовпевнених буржуа, двоедушних й холодно-фальшивих. Те життя маленького провiнцiяльного мiстечка наганяло на неi жах своiми повсякденними конфлiктами, своiми очевидними протирiччями мiж iстинами, що давала вiра, й непоборимою дiйснiстю. Тендiтна, нiжна душа дiвчини не могла згармонiзувати життьових дiссонансiв й примусила ii тiкати з свiта за високi манастирськi мури. Там, коли б вона не знайшла всiеi правди, то принаймнi не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там i тiльки там, в тихому манастирi, що ще з дитинства приваблював ii своiм таемничим спокоем, вона мрiяла знайти iстнування без протирiч, жорстокости, бруду, фальшi, брехнi…

І от, тепер вона бачить на манастирських дорiжках кров живоi iстоти. Бачить знову офiру тiеi людськоi жорстокости, що гнала ii за цi святi стiни… Правда, перед нею – тiльки жаба, нижча з нiмих тварин, але ж хiба вона не хоче жити, хiба вона не почувае страждань, болi?!

– Бiдна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця. – Не бiйся, я нiчого лихого тобi не зроблю.

Хотiла взяти ii й вiднести кудись, щоб врятувати вiд того «немилосердного Жан-П’ера», але ж стояла й мiркувала.

– «Що то – свiтська людина! Йому найважливiше – вигляд. Хiба ж ця жаба винна, що вона виглядае так негарно? Але вiн не хоче помислити, що й це таке саме Боже створiння, як i ми – люде. Святий Франциск, Божий спiвак та поет, – той би iй сказав: “сестра наша, жабо!”»…

Але ж, власне, тi мiркування походили з того, що ця «сестра», справдi, була така огидна, вирячкувата, що чорницi було тяжко наважитись взяти ii в руки. Вона й сама впiймала себе на тiй думцi.

– Гордiсть наша! – зiтхнула вона й, пересиливши огиду, пiдняла з землi жабу.

Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’ер.

– Сестро Мехтильдо! – звернувся вiн до чорницi ще здалеку. – Якщо ви скiнчили салату, то не тiкайте: треба ще попересаджувати…

Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.

– Чого вона? Наче iй ряса запалилась?! – промимрив сам до себе городник. – Сказано: баби! Чи вона тобi в спiдницi, чи в рясi – нема рiжницi: ф’iть – тiльки й бачили… Циндрi! З ними напрацюеш! Я ж кажу матерi абатисi: вiзьмiть менi в помiшники хлопця, п’ятнадцять рокiв вже говорю те саме. А вона: статут забороняе!.. А от так вихорем лiтати не забороняе?!.

І вiн злiсно почав штрикати лопатою в грядку.

Тим часом сестра Мехтильда спинилася за бузком, щоб трохи вiдсапати. Втомитися не було чого, бо ж перебiгла вона всього кiлька крокiв. Але ж у неi стукотiло серце, неначе вона пробiгла принаймнi з милю. Обличча палало, в скронях гуло… Ще б пак! Вона ж бо добре розумiла, що в ту мить вона зробила аж два грiхи. По-перше збрехала, бо добре чула, як кликав ii Жан-П’ер; а вдала, що не чуе. По-друге ж – втекла вiд працi, яку iй сьогодня загадали…

– «Тiльки ж це не вiд того, що я ледача! Ти ж бачиш, Мати Божа! – зiтхнула вона. – Я вмить повернуся. Тiльки занесу кудись й сховаю в безпечному мiсцi цю бiдолашну тварину. Вернусь й все поясню городниковi».

– «Виходить – знову збрешеш!» – прошепотiв в ii серцi невмолимий голос.

– Боже! Будь до мене милостивим! – злякалася чорниця й хотiла вдарити себе в груди на знак того, що вона сама себе осуджуе за грiх.

Однак не могла того зробити: в руках у неi була жаба.

– «Справдi, на цьому свiтi зо всiх куткiв нас чекае спокуса! – подумала сумно сестра Мехтильда. – Як спрут, простягае вона до нас своi огиднi лапи й хапае тими пазурями нас бiдних!.. Хiба ж не милосердя керувало моею рукою, коли я взяла тебе, сестра моя, жабо?! За що ж ти маеш безневинно гинути? Коли тебе сотворив Всемогутнiй, мусиш жити заради Його хвали та слави!»…

Вона дивилася на врятовану ропуху, а та, неначе розумiючи, що вже iй не загрожуе небезпека, тихо сидiла на руках у чорницi й дужою лапкою, мов рукою, вхопилася за палець сестри. Це вже цiлком зворушило дiвчину.

– «Бач, почувае, сердешна, що я iй бажаю добра! Ну, не бiйся ж, сестричко! Ходiм!»…

І, прямуючи травою, сестра Мехтильда побiгла просто до старого водограю в далекому кутку садка. В басейнi нiколи не бувало води, бо водограй давно був зiпсований, покинутий.

Там з моху, камiнчикiв та галузинок зробила чорниця над жабою дашок, щiльненько загородила ii, щоб жадне «немилосердне око не вглядiло бiдноi тварини» й раптом стала нерухомо. Треба ж дати iй iсти! А що ж жаби iдять?! – Цього сестра Мехтильда не знала…

Вона схилилась, щоб нарвати свiжоi трави: може, вона iстиме! – й з жахом углядiла, що ii руки й рясу поплямлено кров’ю.

– Свята Мадонна! Що ж я тепер скажу? – плеснула вона руками.

– «Що кров пiшла в тебе з носа! – знову наче обiзвався в нiй чийсь голос, – i цим з’ясуеш, чого втекла з грядок»!..

– Vade retro, Satana! – перехрестилася чорниця. – Це ж – знову брехня!..

Та вже не було часу мiркувати: просто до неi, перебiраючи в руках ружанець, йшла старенька мати Анжелiка. Мехтильда скам’янiла. Вона зблiдла, мов надходила ii остання хвилинка.

– Дитино моя! Що ж то з вами? – зтурбовано запитала мати Анжелiка. – Ви цiла закривавлена! Що трапилось? Де ви були, що робили?

– Я… я полола грядки… Мабуть, вiд сонця… пiшла носом… – тремтячим голосом прошепотiла Мехтильда.

– Ну, так! То чого ж ви так схвилювалися? То ж дрiбниця. Не турбуйтесь, то швидко минеться.

А Мехтильда ледве-ледве трималася на ногах. Ласкавий голос староi Анжелiки рiзав iй серце, мов гострий нiж. В неi пiшла обертом голова, все сплилося перед очима, вона захиталася й була б впала, коли б ii не пiдхопила стара чорниця.

– «Змилуйся, Боже! Змилуйся над бiдною грiшницею! Негiдна я, негiдна!» – молилася в душi дiвчина, але ж не могла промовити й слова.

– Обiпрiться на мене: я вiдведу вас до iнфiрмерii[1 - Манастирський шпiталь.], – спокiйно, мов малу дитину, умовляла ii мати Анжелiка. – Я попрошу мати абатису, щоб бiльш вона вас не посилала полоти грядок. Ви не звикли до такоi працi. Будете краще ходити до мене – прибiратимете каплицю… Ну ж, годi бо, годi, дитино моя!.. Не можна ж так саму себе бентежити кожною дрiбничкою!..

А в Мехтильди вже текли по щiчках буйнi сльози…

Але ж на тому не стало: прийшли новi муки, новi iспити.

Що б не робила тепер Мехтильда, за що б вона не бралася, – вона не могла забути про голодну жабу. Одна думка займала ii: що iдять жаби?..

Вона думала про те, лежучи в iнфiрмерii, куди вiдвела ii Анжелiка, думала потiм i в рефекторiумi[2 - Їдальня.], замiсть того, щоб уважно слухати лектуру[3 - Читальня.] од святого Августина, пiд час обiду. Потiм, коли вже сама попрохала, щоб iй почитали «Фiореттi» святого Франциска, – i там шукала не слова Божого, але ж вiдповiдi все на те саме настирливе питання: що iдять жаби? І, хоча святий Франциск писав про всi живi створiння i всiх iх любив однаково, але ж там не було згадки про жаб. Тодi вона взяла книгу псальмiв. Почала шукати там. В псальмах найшла аспiда, василиска, але про жабу не було й слова.

Щовечора збирались сестри в каплицi перед вiвтарем Мадонни, спiвали лiтанiю. Мехтильда особливо любила цю службу й щоразу радiсно виспiвувала сама. Однак сьогоднi ii голос тремтiв. Вона не насмiлювалась пiдвести очей на бiлу, заквiтчану статую Богоматерi – стiльки ж брехнi та ще й неслухнянiсть тяжили на ii душi!..

Однак же трагедiя збiльшувалася ще тим, що завтра – субота, тобто сповiдь… Що, що вона там скаже?!

Увечерi, вже будучи в своiй келii, вона так само не могла молитися. Це трапилося з нею вперше з того часу, як вона прийшла в манастирь. Та де! – вперше в життi…

До останньоi мiри стурбована, вона не знаходила собi мiсця. Не могла спати. Тiльки перед свiтом задрiмала i iй ввижався страховинний сон. Величезна жаба хапала ii за руки й, дико регочучи, тягла просто в пекло, а сама глухим, хриплим голосом промовляла:

– Ну, так! Я, звiсно, – Сатана! Ха-ха-ха! А ти й не пiзнала одразу? Так знай же, що я прийшла по твою душу!..

Обливаючись холодним потом, сестра Мехтильда, скочила з лiжка.

– Господи милостивий! Що ж це? Що ж це?!.

А ясне, палке сонце французького пiвдня радiсно вигравало надворi; квiтучi глiцiнii та каприфолiй, усмiхаючись, заглядали у вiкно келiй й немов би вiтали молоду чорницю…

Десь задзвонили дзигарi: сiм… сiм!.. О, Боже! А служба починаеться в шiсть…

Сестра Мехтильда проспала службу Божу.

– А все ж таки: що ж я дам iсти тiй жабi? – замiсць каяття своему новому грiху, подумала дiвчина.

А потiм заломила руки й голосно заридала:

– Пропала ж я! Загинула навiки! Навiть вже страху Божого, навiть каяття за своi грiхи нема в моiй душi!..

І не встигла сестра Мехтильда вiдповiсти: «Навiки вiкiв!», як до неi увiйшла сама мати абатиса.

– Як ся маеш, донечко! – запитала вона, наближаючись. – Я не велiла будити тебе. Мати Анжелiка розповiдала менi, що ти вчора захворiла. Чому ж ти менi ранiше не сказала, дитино, що тобi тяжко на цiй працi, яку я тобi загадала? Треба ж берегти свое здоров’я, бо зневага до свого тiла – грiх! Отож, сьогодня вiдпочинь, а, як будеш завтра себе добре почувати, то пiдеш помагати матерi Анжелiцi в капличцi.

Сестра Мехтильда слухала й тяжко дихала.

Такi всi тут до неi добрi, такi ласкавi, уважнi… А вона – негiдниця, брехуха!

Коли б мати абатиса пробула в неi ще хвильку, – вона б не витримала, впала б перед нею навколюшки i призналася б «у всьому». Але ж абатиса погладила ii по плечi, перехрестила й з словами:

– Спочинь, дитинко, й не турбуйся! – вийшла з келii…

До обiда сестра Мехтильда не показалася надвiр. Нерухомо сидiла на лiжку й все думала, думала, однак нiчого не могла надумати. Одно вона бачила: ця жаба доведе ii до загибелi. Тепер це вже було ясно! Але ж… пiти в пекло заради жаби?! Чи ж хто таке бачив?

Звiсно, може, й справдi, то – непроста жаба. Можливо, що то – дух загибелi, Сатана…

За обiдом нiчого не iла. Напружувала всi сили, щоб вiдорватись вiд власних думок й уважно слухала життя святого, що вiдрiкся матерi, родини, всього, щоб служити Христовi. А вона?.. Якась нещасна, мiзерна жаба заволодiла ii душею!.. Вона вирiкаеться заради жаби…

У сестри Мехтильди заблищали очi. Вона глибоко зiтхнула й пiднесла голову. І враз вирiшила твердо, що мае чинити.

Всилу дочекалася кiнця обiду й мерщiй подалася в сад.

Жан-П’ера не було на грядках, тiльки стирчала встромлена в землю його лопата. Сестра Мехтильда вхопила лопату, прожогом кинулася до старого водограя й розкидала там так старанно збудоване вчора жаб’яче житло. Потвора сидiла спокiйно й дивилася на чорницю. Тепер ii очi здавалися иншими: в тих баньках ясно блищала перемога, трiумф. Немов би та потвора говорила:

– «Тепер вже все однаково. До грiха я тебе довела! Душу твою занапастила!»

– Так згинь же ти, пекельна спокусо! – прошепотiла Мехтильда.

І, заплющивши очi, щоб ще раз не пiддатися «грiшному милосердю», з усiеi сили вдарила – вона гадала – по жабi…

Потiм, не обертаючись, не поглянувши на наслiдки свого розпачливого вчинку, Мехтильда побiгла назад. Ще встигла вiднести лопату й застромити ii в землю, на попередне мiсце. Тодi так само гарячково побiгла вона до абатиси, кинулася перед неi навколюшки й тремтячим голосом, але з полегшенням на серцi, промовила:

– О, свята мати! Я – велика грiшниця!.. Ось мiй грiх!..




Христiянин

З пам’ятноi книжки


Джемiля-Алi-Огли охрещено в п’ятницю. Тим то вiн як справжнiй христiянин не схотiв святкувати свого «народження у Христi» в цей посвятний мусулманський день. На те е недiля. Через те й Джемiлiв бенькет вiдсунено на два днi, на сьогоднi.

Всi «вiрнi» з глухого селища Киз-Цхале, що прищулилося в горах, далеко вiд свiту, ще до-схiд-сонця зiйшлись бiля церкви. Це була глибока щiлина в червонiй скелi, яка не мала навiть дверей i загалом менче, нiж що нагадувала Божий храм. Тiльки перед кожною службою ii причепуряли, хто чим мiг, переважно – галузками червоноi квiтучоi азалii та силою вогникiв. А що про таку дорогу рiч, як восковi свiчки, тут мало хто й чув, то скрiзь, по всiх кам’яних виступах усерединi печерi й довкола, примощувалися глинянi, по вiнця налитi баранячим лоем, каганчики тiеi самоi нехитроi форми, що iх уживали ще першi христiяни по катакомбах.

Старий Джебраiл, один iз перших тутешнiх христiян, тримав у руках глиняний посуд – курушку. Джебраiл був за паламаря, й тепер, роздуваючи щоки, сопiв та дмухав у те кадило, що нагадувало глиняний келих. Замiсць ладану старий пiдсипав у вогонь запашних сушених гiрських трав i зашкарублим пальцем перемiшував золотi, вкритi пухкою сивиною, тонесенькi нитки-жаринки. Довкола Джебраiла купкою стояли чоловiки, з цiкавiстю пильнували його рухiв i помалу гомонiли. Молодь огорнула Джемiля – нинi вже Пантелеймона, – одягненого в новий бешмет, у шапцi з такого дрiбного каракуля, «як зерна ячменю», й оздобленого справжньою дагестанською ди5кою у срiбних, по-мистецьки вибитих пiхвах. Пантелеймон стояв, скромно втупивши очi в землю, тiльки на його смуглявому, молодому обличчi грала добра дитяча посмiшка. Часами вiн поглядав набiк, туди, де скупчились жiнки, легенько червонiв i ще вважнiще розглядав пiд ногами землю.

Жiноцтво збилося, мов отара овець. Дiвчата обступили кизиловий кущ, що розрiсся бiля входу в церкву, й обвiшували його рiжноколiровими стьожками та разками намиста. Це була жiноча офiра Боговi, як i зiбранi запашнi трави на кадило, як i тi квiтки, котрими щонедiлi прикрашувано червону печерю.

Час минав. Джебраiл знову пiдсипав чималу жменю трави до кадила, чоловiки нетерплячились, а чернець-мiсiонар, отець Амврозiй, усе не iхав. Коли ж напруження досягло вищого ступня, за рiжком скелi затупотiли копити. По гуртках вiрних неначе подихнув вiтрець i розсунув iх на двi лави. З-за скелi виткнулась кiнська голова, а далi появився й сам пан-отець. Одною рукою вiн тримав повiд свого мимохода, другою – пригортав до грудей обережно загорнутi в чисту шовкову хустку церковнi причандали: кипарисовий хрест, деревляний келих та святi покрови на престол. Вiн привiтався з парафiянами, передав Джебраiловi клунок i метким рухом зiскочив з коня. Швидко поправив рясу, що була спереду вiдгорнена й пiдтикана за пояс, пiдiйшов до печерi, мовчки розклав привезенi рiчi на кам’яному престолi, взяв вiд Джебраiла роздмухане кадило та кропильницю й вийшов перед церкву.

Там, на площинцi, в побожному мовчаннi стояла «паства»: попереду чоловiки, а далi – жiноцтво. Бiля самого входу в печерю стояв Джемiль-Пантелеймон, тримаючи за роги барана.

Пан-отець покропив вiрних, потiм покропив барана, вiддав Джебраiловi кропильницю й кадило i простяг руки, благословляючи «офiру». Слова молитви, що вiн при тому вимовляв, були цiлком незрозумiлi присутнiм, але вони й не потрiбували iх розумiти: важливо було тiльки те, щоб «офiра була благословенна». Коли ж о. Амврозiй скiнчив молитву, барановi вмить зв’язано ноги. Джебраiлова ди5ка блиснула на сонцi, перервавши жалiбне мекання «офiри». Кiлька людей схилились над баранцем, i, поки о. Амврозiй одягався до служби, – «офiру» вже оббiловано, розрубано на шматки, тельбухи, роги й нiжки палахкотiли на стосi, а Джемiль передав жiнкам частини, що мали iх ужити на бенькетi. Джебраiл позрiзував до казанка лiй на свiтло до церкви, й почалася служба.

З печерi вилiтали слова молитвiв, зливалися з побожним зiтханням жiнок, переплiталися зi спiвом голосних, гiрських пташок i вкупi з блакитним димом од кадила, що мiшався з роговою згаррю «офiри», що догорала, линули понад червонi, гостроверхi, уламчастi скелi…

Пан-отець виступив з печерi й почав казання. Вiн згадав про всi христiянськi чесноти: милосердя, незлобивiсть, умiння дарувати образи, терпiти кривду й неправду, за яку буде достойна подяка там, на небi. Наприкiнцi прилюдно похвалив новоохрещеного «раба Божого Пантелеймона, що залишив пiтьму поганську i прийшов до ясного свiтла правди»…

– Порадуемося ж, брати моi, бо й наш Всемогутнiй Пастирь радуеться, знайшовши одну заблудшу ягничку, бiльш, нiж тим 99, що лишились у кошарi… – закiнчив чернець.

І ця згадка про овечку враз оживила людей, що боролися з нудотою незрозумiлих молитвiв, повернула iх до живого життя. Всi мимовiльно поглянули на те мiсце, де перед тим зарiзано баранця, ковтнули слину й облизались.

На площинцi загуло й заворушилось, мов у вулiку. Кiлька жiнок перекинули на плечi частинки забитого барана i швидко подалися стежкою до селища. Отець Амврозiй, розмовляючи з чоловiками, знову пiдобгав поли ряси, обережно взяв клуночок зi святощами й легко скочив на коня. За ним рушили й парафiяни просто в гостину до хрещеника.

Смачний та масний був шашлик у Пантелеймона, а гострий пiлав, мов вогнем, палив у ротi. Вже пiсля них у гостей веселiше заблищали очi, й голосна, весела розмова захопила всiх. Але ж, коли принесли вина, до якого цi вчорашнi мусулмани не звикли, а тепер, за прикладом Христа, що в Канi Галилейськiй на радiсть людям перетворив навiть воду на вино, не гребували чаркою, – веселощi досягли свого апогею. Вже за хвилину почувся спiв, а ще за мить з’явилася зурна, жалiсним тоненьким голоском завищала саламурi, забренькала чунгурi. Сами вiд себе заплескали долонi, i дрiбне, прудке темпо гiрськоi лезгiнки, немов вiтер, зiрвав iз мiсць i закрутив у шаленому танку спочатку молодих, потiм старих, хрещеника й ледве-ледве не втяг у коло самого ченця Амврозiя.

А жiнки все надходили та надходили з новими, повними та5цями. Потiм у кошиках принесли соковитi та запашнi броскви, конфiтури з нестиглих зелених горiхiв, нарештi, й улюблену лаблабу – в цукрi пряжений горох.

І чи вихор лезгiнки, чи вино, що вперше сьогоднi покоштував його хрещеник, чи, може, чорнi очi тiеi, що, павою йдучи в танку, так ласкаво з-пiд вiночка темних вiй поглядала на ставного христiянина, – збентежили Пантелеймона. Поривчастим рухом ухопив вiн чунгурi, хвилинку перебiрав на нiй мiдянi струни, а потiм високим тенором подав трель, типову схiдню, хроматичну трель, що не втне ii жаден европейський спiвак. Гостi принишкли: вони знали, як гарно спiвав Джемiль-Алi-Огли, який мистець вiн складати пiснi, що потiм розходились по всiх сусiднiх аулах. А сп’янiлий од радощiв та вина Джемiль, як соловiй, заплющив очi i, злегенька хитаючись, немов уколисуючи самого себе, виводив одну за одною своi мелянхолiйнi трелi. Щодалi вони ставали журливiщi, все бiльш кучерявi, прикрашенi фiлiграновими фiоритурами. Потiм зненацька юнак одiрвав руку з чунгурi, немов би висмикнув iз неi яскраву квiтку – дзвiнкий акорд, розплющив очi, припав поглядом до других палких очей i дав повним голосом:

Коли любиш мене ти, красуне,
Напиши!.. Напиши!..
Та дивися ж: зеленим, о конче,
Зеленим атраментом!

Голосний смiх пролунав у вiдповiдь. Пантелеймон увiрвав спiв, стрепенувся, очi його враз налилися вогнем, а чунгурi голосно застогнала, вдарившись о землю. Джемiль забув, що вiн не сам iз своiми мрiями, що довкола його гостi та ще й у такому ж нервовому куражi, як i вiн сам. І цей, повний глуму, недоречний смiх, мов цiвкою холодноi води пробудив його з солодкого сну.

Джемiль ураз пiзнав, чий то був смiх, i вчув, що саме тепер Шакро занадто не до речi засмiявся. Перед очима в Джемiля пожовтiло, а з горла, що вмить пересохло, як на жнивах ячменю, вирвалися хрипливi, приглушенi згуки:

– Який шайтан смiеться там, мов шакал за селом?

– Ти сам шайтан, ще й хент! – була зневажлива вiдповiдь. – Ще й вода хрещена на тобi не обсохла, а ти вже знову згадав про зелений атрамент… Мусулманська твоя душа, тьфу! – сплюнув Шакро i стримано, спокiйно почав пiдводитись на ноги.

– А ти осел i син осла! – грiзно гримнув Пантелеймон i у ту ж мить шулiкою кинувся на кривдника. Жилавi руки вп’ялися в горлянку, з хрипом i прокльонами, помiж бросквами й розлитим вином звивалися два гнучких, молодих тiла. І не встигли ще старшi кинутись розбороняти, як Шакровi руки безсило розчепилися, тiло скорчилося, здрiгнулось i важко, незграбно впало набiк. Вiн уткнувся обличчям у мiдну тацю, i скорченими нiгтями неначе хотiв заритися крiзь килим у землю. З-пiд бiлого бешмета сторчало держало Джемiлевоi ди5ки, а на сукнi, мов по бiбулi, розпливалась ясно-червона кров’яна пляма.

Зойк i гармидер наповнили подвiр’я. Мов жарини, заблищали розпаленi очi, бiлою блискавкою блимнули гострi ди5ки. Трое родичiв та приятель Шакра метнулись до Джемiля. Жiнки втекли. А серед калюж вина, перевернутого посуду, золотистих овочiв, рожевих квiток, стояв чернець, мов чорний птах, що розпустив своi величезнi крила.

– Люде!.. Брати!.. Христiяни!.. – розпучливо гукав його нетвердий голос.

Але вже було пiзно. По пiдлозi знову клубком покотилися люде.

Отець Амврозiй ухопив великий, повний вином турячий рiг i плеснув iз нього на озвiрiлих борцiв. На мить бiйка спинилася. Джемiль улучив хвилинку i став на рiвнi ноги. Чернець вихопив хреста й високо пiдвiв його вгору, рясою ж заслонив «новознайдену вiвцю».

– Люде!.. Брати! Христiяни!.. Опам’ятайтеся… Станьте навколiшки, молiться!..

Бурю втишено, життя хрещениковi урятовано. А щоб не трапилося вночi якоiсь пригоди, о. Амврозiй забрав Джемiля ночувати до себе.


* * *

Вже була глупа нiч, коли о. Амврозiй промовив:

– Тепер, сину Пантелеймоне, лягай та вiдпочинь. Помолися перед сном, i Господь милосердний прийме твое каяття. А Шакра, як очуняе, – перепросиш. І все буде гаразд.

Джемiль стояв навколюшках перед кам’яним хрестом i по-дитячому плакав. Голос ченця, такий лагiдний, що так ласкаво карав, видався Джемiлевi голосом покiйноi матерi. Неначе це вона встала з могили, прийшла, i, як бувало в дитинствi, тихо дорiкае Джемiлевi. Дорiкае, а сама плаче. І цi сльози бiльше хвилюють Джемiля, як усi докiрливi слова, бiльше, як усi закиди.

Дрiмота вже починала мiшати дiйснiсть зi згадками, минуле – з дiйснiстю. Тим часом, чернець розбув чув’яки, скинув рясу, перехрестився й лiг. Враз заснув i Джемiль-Пантелеймон. Сумлiння не мучило його, бо ж вiн одразу, як личить доброму джiгiтовi, змив свою образу. Чого ж йому було не спати? Нехай не спить ворог, що не помстився! Тепер смiеться з нього в серцi свойому Джемiль…

І чудовий сон приснився йому.

Побачив вiн, як усiх, усiх – одного по одному, мов баранiв, вирiзав вiн не тiльки родичiв Шакрових, але ж i приятелiв його, навiть друзiв тих приятелiв. І коня Шакрового зарiзав! Дарма, що був то прегарний карабах, дарма, що мiг Джемiль забрати його собi безборонно, бо ж не лишилося бiльше нiкого на свiтi, хто мав би на нього право. Та Джемiль був справжнiй джiгiт: не хотiв вiн поганити руки своi – брати ворогове добро… А ще здавалось йому, що отець Амврозiй благословляе його хрестом, немов у церквi. І хрест той не простий дерев’яний, а з щирого золота, виблискуе в руках ченцевих, мов меч у руках святого Юрiя. І каже чернець людям:

– Тiштеся, брати моi, бо ж маемо ми неабиякого христiянина! Це – Пантелеймон-Огли, що був колись Джемiлем! То – юнак!.. А Шакро – смiття, хоч i ранiш похрещений. Ви ж бачите, що навiть у нього й наймення вiрменське!..

Джемiль прокинувся з радощiв. Серце його так швидко-швидко стугонiло. Прокинувся – i мало не заплакав: такою образою вщерть переповнилась його душа. Це – тiльки сон!.. А вони живуть!.. Живуть усi вороги, дихають i, може, навiть глузують iз нього, що «не зумiв» убити кривдника – Шакра. Але ж це вперше в життi затремтiла Джемiлена рука… Чого? Бо занадто мiцне було вино. Вiдiбрало воно й меткiсть руху, й силу, i зручнiсть. Ha-вiки вкрив вiн себе соромом перед своiм селом!..

– Господи! – заломив Джемiль руки.

Щирi сльози заблищали в його очах. Вiн зiсковзнув iз лiжка, став навколiшки перед кам’яним Розп’яттям i простяг до неба зiп’ятi руки.

– Господи! Нi!.. Ти – не зрозумiеш мене! Бо ж занадто добрий Ти був та плохий! І не нашоi крови! Не гнiвайся ж: не до Тебе – буду молитися до святого Юрiя! Той – наш, i справжнiй джiгiт! Умiв i святим бути, i з ворогом битись. І помститися вмiв – напевно. Хай собi о. Амврозiй говорить, що хоче, а я таки не вiрю, щоб св. Юрiй вибачав ворогам своiм, пiдставляв лiву щоку, коли б ударили його у праву. Ого! Такий вояка! Хотiв би я подивитися, хто б насмiлився пiднести руку на св. Юрiя!..

Джемiль припав до землi, вдарив поклона й приторкнувся, мусулманським звичаем, обома долонями до пiдлоги.

– До Тебе я молюся, св. Юрiю! Поможи менi! Дай, щоб здiйснився мiй сон! Щоб усе – до найменшого – було так, як оце менi снилося. Ти ж бо знаеш: не тому не вбив я Шакра, що не вмiю володiти кинджалом! Все це – вино, прокляття на нього!.. Вибач же менi, святий джiгiте! Вiр менi: нiколи бiльш не стягну я такого сорому на свою голову! Нiколи бiльш не схибнуся, хоч би довелося нiколи бiльш i не скоштувати вина… Вбий мене блискавкою, як останнього джiна, що ганяеш Ти по небу пiд час громовицi, так мене вбий, i ще гiрш менi зроби, коли збрешу! Пiшки пiду до Тiфлiса. Там знайду Твою церкву, або хоч образ Твiй. Не може ж бути, щоб такий великий джiгiт – ще й святий – не мав у Тiфлiсi своеi церкви! І всю зброю ворогiв своiх принесу Тобi в подарунок. Це – обiцяю Тобi!

Ще раз у землю вклонився Джемiль i, заспокоений, знову лiг. На душi його прояснилося. Немов вiтрець розвiяв пекуче почуття образи.

Джемiль поглянув навколо себе. І такою милою, святою видалася йому ця, напiвпорожня, ченцева-мiсiонарова хатина. Тихо, рiвним вогником горiла синя лямпада перед хрестом. Нiжним, лагiдним промiнням освiтлювала вона обличчя Христове, грубо вирубане з камiння, поличку з книжками та церковними рiчами. Пiд другою стiнкою, на низькому лiжку, спокiйно спав о. Амврозiй.

Свята тиша, неначе нiжною рукою, погладила душу Джемiлеву. Йому схотiлося ще щось дати св. Юрiевi. Щось надзвичайно гарне, не щоденне, вийняткове. Щоб i святий одчув таку саму промiнну радiсть, як одчував вiн – Джемiль. І раптом справдi чудова думка прийшла йому. Вiн зiп’яв руки, притиснув iх до свого вщерть переповненого серця й жагуче промовив:

– У кожного ворога, що вб’ю, присягаюся, – вiдрiжу я праве вухо. В усiх-усiх! На нитку, як намисто, нанижу тi вуха. І на образ Твiй, св. Юрiю, повiшу! Гарне це буде намисто, ах, гарне! Будеш пишатися ним перед усiма святими. Бо ж, певно, жадний такого не мае. Нехай! Хай i небо й земля знають, як помагае св. Юрiй, i яку за це пошану мае!.. Так учиню я, Джемiль-Алi-Огли, що в п’ятницю охрещений Пантелеймоном. Це обiцяю Тобi, св. Юрiю! А Ти знаеш, що нiколи не був брехуном единий син мого батька. Амiнь!..

О. Амврозiй учув останнi слова. Вiн непомiтно усмiхнувся й радiсно мовив сам до себе, крiзь сон:

– Нi, таки добрий буде христiянин iз Джемiля-Огли!




Фарао тут-Анх-Амон

З приводу розкопання його могили в лютому 1923 р.


На лiвому березi Нила, приближно годину iзди вiд мiста Люксор, що стоiть сьогоднi на руiнах колишнiх Теб, починаеться влоговина, назва якоi «Долина королiвських гробниць», або «Долина смерти». Це – стародавнiй тебанський некрополь, королiвський цвинтар, на якому поховано фараонiв XVIII, XIX та XX династiй.

Ця долина, справдi, добре вiдповiдае своiй назвi. Нiде – нi травинки, нi тваринки. Скрiзь, куди око сягае, – самi лише скелi та вламки гiр, пiсок, груз, камiння, обточенi вiтрами, та часом кам’янi гальки, а потiм знову – пiсок i пiсок. Цiлi гори метучого пiску, що лежить кучугурами, часом заввишки, як киiвська Володимирська гiрка або празький Петршiн.

Пишна тропiчна ростиннiсть, родючi лани Єгипту лишилися там, по той бiк Нила, в його зеленiй долинi. А тут розляглася справжня пустиня, – володiння злiсного бога Сета. Тут – панування смерти, тишi, небуття. Тут, по своiх давновiкових схованках у снi смерти вiдпочивають лише мумii стародавнiх фараонiв. Тут зберiгаються неоцiненi лишки великоi могутньоi колишньоi культури, спорохнявiлi папiруси, потемнiлi золотi вироби, поточенi шашелем зразки рiзбярського мистецтва, артистичнi вироби ювелiрiв, малярiв, скульпторiв та пам’ятки мудрецiв, що зумiли боротися з безжалiсним подихом могутнього часу…

Те, що було на поверхнi землi, – зникло. Згинули величезнi, розкiшнi мiста, руiнами лягли велетенськi храми, блискучi палаци, школи освiчених жерцiв, тих жерцiв справжньоi науки, що 6000 рокiв до нас уже вмiли без помилки вирахувати, коли почнеться затьма сонця, могли вiдгадати вагу земноi кулi, установити приближний вiк органiчного життя на тiй кулi, мали таке розвинене плястичне мистецтво, що й сучасний рiзбяр чи скульптор не мав чого закинути свойому старо-египетському колезi…

Все це згинуло там, де панувало життя, але ж залишилось на наш i вiкiв потомних подив у могилах та пiдземних гробницях «Долини смерти». З того, що зберегла ця Долина, ми й можемо ясно собi в’явити життя людей, що померли 3–5–6000 рокiв перед нашим народженням. І на пiдставi тих схованок нинi ми цiлком певно можемо говорити про тогочасну египетську культуру. Прояви знайомi нам, може, навiть бiльше, як тим давнiм грекам, що, наприклад, як Геродот, – цей «перший iсторик Украiни», – приiздили до Єгипту й на власнi очi бачили життя днедавнiх египтян та iхню культуру. Бачили – й щиро дивувались, бо занадто неподiбно до того, що вони звикли поздибувати пiд лагiдним, сояшним небом Геляди, – видавалася вона iм. «Як Єгипет мае не таке небо, не таку природу, якi iснують у краiнах наших», – пише Геродот, – так i самi египтяни мають цiлком инчi, нiж у инших народiв звичаi, поведiнку, порядки… У них провадять торговлю та ходять на базар жiнки, а чоловiки сидять дома i прядуть. У них чоловiки носять тягарi на головах, а жiнки – на плечах. Своi потреби вони виконують по домах, а iсти виходять на вулицю. Бо ж вони кажуть, що негарне й доконечне треба б виконувати потаемно, а те, в чому нема нiчого поганого, вони не потрiбують ховати. Коли син не хоче годувати i утримувати своiх батькiв, – нiхто не може його до цього примусити. А тим часом доньки мусять пiдтримувати своiх батькiв навiть тодi, коли б це iм було не до вподоби. По iнших краiнах, коли хтось умре, то родина та його друзi обстригають собi волосся. В Єгиптi ж, навпаки, родина покiйного вiдрощуе собi волосся та бороди на знак жалоби!.. Нарештi, й це надзвичайно дивуе Геродота, – «кожен чоловiк мае в египтян, принаймнi, по двi одежi. А кожна жiнка – лише одну!»…

І справдi, до всяких прикрас, оздоб, кокетства чоловiки мали там далеко бiльше нахилу, як жiнки. Це була, може, едина краiна на свiтi, де жiнок не можна було призвичаiти до того, що ми звемо модою. Шiсть тисяч рокiв задовольнялися тамошнi жiнки тим самим кроем одягу, однаковою зачiскою i т. д. Однаково прибiралася й донька чи жiнка фараонова, й iхня служниця, двiрська невiльниця, селянка, мiщанка, – що користувалися, одначе, тими ж самими правами в усьому, що мали i iхнi чоловiки, брати, батьки. Може, навiть жiноцтво мало бiльше громадських прав, як чоловiки, бо ж були в них i такi права, яких не мав чоловiк. Так, наприклад, вiд матерi, а не вiд батька переймала дитина свiй соцiяльний стан. Отож, коли египтянка була шляхетного роду, то й дiти ii переймали права ii кляси та всякi привiлеi, хоча б iхнiй батько – законний чоловiк iхньоi матерi, був чужинець чи навiть безправний вiйськовий полонений.

Був це цiлком своерiдний громадський уклад, була це цiлком своерiдна культура. Але ж ми сьогоднi вже не так дивуемося з неi, як колись дивувався Геродот. Бо ж вiн знав Єгипет лише як турист, що оглядае край, не знаючи нi його мови, нi звичаiв, слухае та йме вiру всьому, що розповiдають йому тi люде, що з ними вiн випадково розбалакаеться. Ми ж знаемо про Єгипет далеко бiльше, дарма що на власнi очi не бачили його життя. Ми пiзнали ту краiну з папiрусiв, шматкiв покарбованого камiння, з тих рiчей, що приховала в собi Долина смерти. Вона передала нам для студiй не тiльки магiчнi тексти ворожбитiв та чародiiв, не тiльки пiснi, й гимни, й казки землi фараонiв. До нас перейшли iсторичнi документи, фольклор, творчiсть народня й окремих мистцiв, висновки абстрактноi i прикладних наук, судовi акти, договорнi умови й угоди. Ми знаемо навiть про такi дрiбницi, як рецепти на зеленi рум’яна, що ставали рожевими лише на церi обличчя й яких не може витворити сьогочасна хемiя, знаемо про спасенну масть на очi, що оберiгала тогочасних египтян од очних хвороб, на якi так слабують нинiшнi мешканцi палкого Єгипту, бо теперiшня фармакольогiя не може винайти такого певного профiляктичного засобу вiд шкiдливого дiяння яскрявого африканського сонця. Нинiшнiй египтольог знае подробицi звичайного життя днедавнього египтянина: що вiн iв, яке ячмiнне пиво пив, як ловив гусей, вудив рибу, якими забавками та грами бавились його дiти, як вони ходили до школи, як тогочаснi студенти, подiбно до нинiшнiх, нарiкали на надмiрну працю та в своiх листах випрохували в батькiв грошенят…

Отже смерть приховала нам образ тогочасного життя, випустивши його знову на свiт через 3–5–6 тисяч рокiв пiсля того, як воно завмерло, зникло й на довгий час зовсiм iстерлося з пам’яти людськоi.

Тим то i з давнiх-давен цiкавилися вченi розкопками в Єгиптi, й то розкопками переважно гробниць у Долинi смерти. З великою вiдданiстю та впертiстю працюють вони в тому напрямi й нинi, напевне знаючи, що пiд високими кучугурами нанесеного за тисячелiття пiску ховаються неоцiненi скарби для зрозумiння творчости людського вiчного духа.

Отож цiлком зрозумiло, яку екстазу в ученому свiтi повинна була викликати щаслива знахiдка з кiнцем 1922 р. та на початку нинiшнього року, коли вiдкопано могилу фараона Тут-Анх-Амона, згадуючи наймення якого кожний египтянин конче мусiв додавати: «Нехай живе вiчно»!

Радiсть була тим бiльша, що могилу знайдено непорушною. Рiч, що зовсiм не так часто трапляеться, бо ж дуже часто на мiсце рiжних египетських дорогоцiнних схованок приходили хоча й менч ученi, але бiльше спритнi «археольоги». То були злодii, якi в своiх розкопках фараонових гробниць, здебiльшого, були щасливiшi за вчених-египтольогiв, яким вони полишали тiльки позламанi печатки, порозкиданi фрагменти пошматованих папiрусiв, уламки знiвечених саркофагiв, виносити якi було й незручно, й нецiкаво…


* * *

Розкопувати гробницю фараона Тут-Анх-Амона розпочала комiсiя американцiв ще за великоi свiтовоi вiйни. Праця була надзвичайно тяжка й невдячна. Вiдразу повстало вражiння, що вона не обiцяе нiчого цiкавого, бо, як тiльки почали копати, то побачили, що тут уже хазяйнували злодii. Ввесь довгий пiдземний хiдник-коридор, так само, як i сходи (числом 27), до яких той хiдник допроваджував, був завалений цiлими кам’яними брилами, всякого розмiру камiнням та пiском. Отже треба було дуже довго морочитись, щоб досягти саму гробницю, яка могла бути порожня. Це знеохочувало шукачiв, до того ж i вiйна, що набрала надто затяжного характеру, не сприяла дальшим працям. Взагалi вщухала всяка культурна чи наукова робота, припинились i розкопки Тут-Анх-Амоновоi могили. Але практичнi енкi не кинули ii напризволяще, а продали натхненому англiйському аматоровi египетськоi старовини, льордовi Кернервоновi. Вичекавши, коли трохи вирiвняються свiтовi пiслявоеннi взаемовiдносини, льорд Кернервон на власнi кошти зорганiзував експедицiю на чолi з египтольогом мiстером Картером.

Знов на тому самому мiсцi почалась тяжка й марудна праця розчищування хiдника, сходiв, витягання камiння та пiску. І хоча м[iстер] Картер так само був переконаний, що поперед нього тут уже робили розкопки злодii, одначе вiн уперто провадив далi свою працю. І, нарештi, докопався до перших дверей.

На тих дверях був напис, що це могила фараона Тут-Анх-Амона, а також зазначалося й те, що ii обiкрадено аж за XVIII династii, тобто приблизно 1500 рокiв до Рiздва Хр[истового] (в 14–16 столiттi). Цi iнформацii на дверях гробницi ствердили своiми пiдписами тогочаснi фараоновi урядовцi i дверi знову запечатали фараоновою та храмовою печатками. Отже тепер було ясно, що працю покладено не марно: те, що ховалося за печатками, могло бути неоцiненими скарбами! Про свiй успiх м[iстер] Картер повiдомив телеграфiчно льорда Кернервона. Це було у груднi 1922 року.

Льорд Кернервон негайно подався до розкопок. Звiстка про те, що знайдено недоторкану гробницю Тут-Анх-Амона схвилювала не тiльки самих египтольогiв, але й увесь культурний свiт, бо ж епоху XVIII династii вважають за часи найбiльшого розцвiту египетського мистецтва тебанськоi доби. Цiлiсть печаток обiцяла непередбаченi знахiдки. Тим то на мiсце розкопок почали з’iздитись археольоги, вченi, журналiсти i просто цiкавi туристи. Мiж иншим, приiздила також бельгiйська королева з сином. Дня 16 лютого цього року вiдчинено запечатанi дверi. Спочатку м[iстер] Картер в урочистiй промовi склав подяку льордовi Кернервоновi за його щедрiсть, завдяки якiй осягнено успiх, а л[орд] Кернервон не менч урочисто подякував м[iстеровi] Картеровi за його пильнiсть та витревалiсть. Нарештi, директор розкопок д[октор] Картер пiднiс долото й молоток, i почав рiвно в 1 годинi розбивати замурованi дверi. Робiтники виносили кошi з цеглою, камiнням, вантагою. А надворi, пiд пекучим сонцем стояла юрба цiкавих, не запрошених органiзаторами свята, й прислухалася до кожного згуку, що виходив iз гробницi. В 4 годинi 30 хвилин iз гробницi вийшов схвильований, блiдий льорд Кернервон. Вiн виглядав, мов божевiльний, що цiлком не вiдповiдало вдачi англiйських льордiв: вимахував руками, хитався, мов п’яний, викрикував слова захоплення… Успiх перевищував й найсмiливiшi мрii. Було з чого не тiльки хвилюватись, а й умерти вiд розриву серця!..

Перша кiмната, до якоi привели дверi, була повнiсенька якнайрiжноманiтнiших рiчей. Мов у крамницi антиквара, тут була сила коробок, скринь, скриночок, меблiв, вiйськових возiв, дорогоцiнности лежали навiть по пiдлозi. Всi оцi неоцiненi скарби перевищувала величезна деревляна труна, завдовжки яких 7, а заввишки яких 5 метрiв. Надписи на нiй казали, що це – Тут-Анх-Амонiв саркофаг. Увесь вiн визолочений, укритий написами та оздоблений орнаментами. В його рогах – чотирi постати богинь немов благають не займати останкiв мертвого. Про це ж говорили й написи, попереджаючи про небезпеку того, хто насмiлився б доторкнутися цього мiсця останнього фараонового спочинку. Труна така велика, що мiж нею та стiнами лишалося для проходу ледве пiв метра. За труною так само цiла просторiнь салi заповнена куфрами, скринями й рiжними рiчами, про частину яких навiть не можна сказати, яке вони мали призначення. На всiх скринях i коробах цiлi, непорушенi печатки.

Не можна собi уявити, якi науковi й мистецькi скарби збереглися тута. Але ж треба мати на увазi, що оглянуто лише цю першу салю. Тим часом, як кажуть написи, за нею повинно бути ще аж п’ять.

Вже сама труна неоцiнена знахiдка, бо ж мумii звичайно ховано в кiлькох трунах, що iх вкладали одна в одну. На мумii ж повиннi бути папiруси, амулети, дорогоцiнности й тому подiбне.

На пiдлозi знайдено сiм мiстичних весел, що мали придатися фараоновi в його мандрiвках на тому свiтi.

Знайдено скринi з одежею, прикрасами, алябастровi вази, рiжнi дорогоцiннi дрiбнички. Мiж иншим, зворушлива деталь: в однiй алябастровiй скринцi знайдено пасмо сивого жiночого волосся. Очевидячки, це е волосся фараоновоi матерi, бо ж вiдомо, що Тут-Анх-Амонова жiнка (Анк-Хезi-Амон?) умерла пiзнiше за фараона, маючи 20 рокiв. Тут же знайдено й чудовоi роботи ii скульптурний портрет.

Зi схiдного боку за труною – иншi дверi, але вiдчинити iх поки-що не було змоги, бо довелося б понiвечити багато скарбiв у першiй кiмнатi. Але ж кiлька цеглин iз стiни все-таки вийнято. Крiзь утворену дiру видко дальшу салю, так само повну всяких скарбiв.

Загалом у першiй кiмнатi знайдено 30 великих коробiв iз незайманими печатками. Знайдено i двi постати покiйного фараона. Тута ж – сила дитячих забавок, видимо, iх любив фараон за дитячих лiт. Велике вiяло зi страусових пер iз держалном зi слоновини. Кажуть, що краси цього держална не можна анi описати, анi уявити собi ii тому, хто не бачив його на власнi очi. Мiж иншим, це – перше вiяло, знайдене в розкопках: досi про них знали лише з малюнкiв. Тут же – кiлька моделiв човнiв iз повною снастю. Це така ж надзвичайно цiнна знахiдка, бо по нiй можна собi в’явити египетську фльоту за XVIII династii та чим вона вiдрiжнялась од фльоти инших дiб. Знайдено також фiгуру чорного лебедя невiдомого призначення. Ще ранiш таку ж фiгуру вже знайшов i передав до каiрського музею Морган.

Взагалi ж дати повнiший реестр знахiдок Тут-Анх-Амоновiй могилi сьогоднi ще не можна, бо рiчей там стiльки, що навiть iх не перераховано. А скринi ще й не вiдчинено. З певнiстю можна сказати лише одне: знайдено скарби такоi ваги, що вони можуть кинути цiлком нове свiтло на iсторiю життя у стародавньому Єгиптi.

Поки-що гробницю зачинено. А тим часом роблять приготування до перевозу знайдених скарбiв. Головним чином припинено працю через те, що в лiтнiй час, через пекельну спеку, не можна провадити роботи нi надворi, нi в гробницi, де пече, мов у грубi. Поки що вивезено лише такi рiчi, що були на перешкодi при руху в гробницi, тобто, мовляв, те, що «валялось по дорозi». Решту полишено на попередньому мiсцi. Скрiзь пороблено мiцнi грати, а довкола вдень i вночi стоiть варта.

Як вiдомо, сам Кернервон не пережив свого щастя. Вiн помер, не знаючи, що ховають у собi дальшi кiмнати розритоi гробницi. Довкола його смерти поутворювалось багато всяких легенд, зв’язаних iз тими прокльонами, що написанi на саркофазi на адресу того, хто зважиться в блюзнiрський спосiб порушити могильний спокiй фараонiв. Лiкарi ж кажуть, що льорд помер од ужалення комаря з родини Anophiles, тобто такого, що прищепив лиху малярiю…


* * *

В короткiй замiтцi не можна змалювати соцiяльного й полiтичного укладу життя за панування Тут-Анх-Амона. Зате ми хочемо сказати декiлька слiв про його самого та схарактеризувати взагалi умови фараонового життя в Єгиптi.

Як уже зазначено, Тут-Анх-Амон належав до XVIII династii фараонiв, що панувала в Тебах приближно в XIV–XVI вiках перед Христом. Складалася ця династiя з чотирьох Аменготепiв та з чотирьох Тутмесiв, iз яких останнiй i був Тут-Анх-Амон. Це легко собi усвiдомити, коли згадати, що кожний египтянин мав по кiлька наймень. Перше, «велике iм’я», повним у звичайному життi не вживалося. Для того було скорочене, «просте», або так зване «гарне» наймення, яким кликали людину в приватному ii життi родичi та приятелi. Нарештi, було ще й трете, мовляв, урочисте iм’я, в якому згадувалось наймення фараона, що саме тодi панував. Так, наприклад, один елефантинський князь за так званого «середнього володарства» Сi-Ренпевет звався ще Нуб-Кау-Ре-Нахт, а це в перекладi на нашу мову визначае: «Аменготеп Другий е переможцем». Инша особа, що мала нескладне «гарне» наймення – «Шешi» – зайшла так далеко з псевдонiмами, що спочатку – на честь пануючого фараона – звалася «Веза-Ха-Тетi», потiм за дальшого фараона Фiопса (якого звали ще Мерi-Ре) засвоiла собi iм’я Се-Енех-Фтах-Мерi-Ре, що визначае «Фта збудив Мерi-Ре до життя». Фараон приймав наймення або ж когось зi своiх попередникiв (як, наприклад, Тутмес III величався ще найменням королеви Хатшепсут), або звався iменем котрогось з богiв. В останньому разi звичайно брали наймення того бога, до якого фараон мав найбiльше довiрря.

Отже в даному випадку цим богом був Амон, великий, таемничий тебанський бог, «ества якого нiхто не знае».

Ту плутанину египетських iмен ще збiльшуе те, що деякi вченi користуються ще з перекручених грецькими туристами та iсториками назв. Багато з тих iмен принято на всьому свiтi, дарма що вони зовсiм не мають нiчого спiльного з правдивими египетськими. Отож, коли б устав з труни давновiкий египтянин та вчув би такi наймення, як: Тут-Мес, Теби, Ізида, Мемфiс тощо, вiн напевне помер би вдруге ранiш, нiж засвоiв би собi, що ми пiд назвою Тутмеса маемо на думцi Тут-Анх-Амона, що Тебами звемо столицю Амона – Весет, що Ізида – та сама «добра мати, могутня своiми чарами Есет», а Мемфiс – нiщо инше, як колишнiй Мено-Феру.

На Тут-Анх-Амоновiй постатi, знайденiй у його гробницi, фараон витесаний ув образi бога Амона, його патрона. На головi вiн мае божеську корону, що закiнчуеться двома перами «сояшного сокола».

Тут-Анх-Амон був сином Аменготепа ІІІ, названого греками Аменофiсом, а потiм тими ж таки греками переiменованого в Мемнона, уславленого, головно, знаним у цiлому свiтi «кольосом Мемнона», «спiву» якого приходили послухати туристи давноминулих вiкiв iз далеких краiн свiта. Мiж иншим, на кам’яних плитах цiеi велетенськоi постатi залишилися й автог (https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=9&ved=0CEAQFjAI&url=http%3A%2F%2Fuk.wiktionary.org%2Fwiki%2F%25D2%2591%25D0%25B0%25D0%25B2%25D0%25B0&ei=bSG9U5qGOKTnywO4rYGACw&usg=AFQjCNGpRh96WTrwzc3ROw0kyjZEPgTb7g)рафи цiсара Андрiяна – цього iсторичного «globtroteurr-a»…

На фараонiв престол Тут-Анх-Амон сiв через 7 рокiв пiсля смерти свого нерiдного брата й тестя Аменготепа IV (Ахуен-Атона), вiдомого за своеi спроби зробити релiгiйну революцiю. Це вiн намагався зрушити культ великого тебанського Амона й запровадити культ сояшного Диска-Атона. Оповiстивши вiйну тебанському боговi, Ахуен-Атон занедбав i посвячену Амонову столицю Тебита заклав собi нову, яку й назвав своiм iменем. Але ж та реформа не була щаслива: великий тебанський бог показався мiцнiщим за фараона-бунтаря: Амонiв храм, хоча i в руiнах, стоiть ще й по сьогоднi. Саме ж наймення Ахуен-Атонове дальшi пани Єгипту позбивали та винищили по всiх мiсцях, де колись красувались його написи. Заступивши Ахуен-Атонове мiсце, Тут-Анх-Амон повернув до Тебiв i поновив славу Амонову.

Доки не вiдчинять Тут-Анх-Амоновоi труни, буде загадкою: в якому саме вiцi помер цей молодий фараон. Але ж i тепер уже вiдомо, що помер вiн, справдi, юнаком. На це вказують i тi рiчi, що знайдено iх у великому числi в гробницi, й що дотепер вважалися за дитячi виграшки. Із цiеi та деяких инших пiдстав дехто догадуеться, що Тут-Анх-Амон помер, маючи приблизно всього 16 рокiв. На це також указуе i згадана вже деревлянна статуя-портрет, якоi вживано, як манекена, для примiрювання фараонових одягiв.

З iсторii вiдомо, що цей фараон вступив на престол майже дитиною. І це цiлком можливо, бо подiбнi випадки траплялися в Єгиптi нераз. Наприклад, Аменофiс IV обняв володарство в 14 роцi життя, в цьому роцi й оженившись, Аменофiс V став фараоном в 13 роцi.

Тут-Анх-Амон помер у третьому роцi свойого панування. Але всi цi здогади остаточно може ствердити лише його гробниця, що нинi ще мовчить. Певне ж десь тепер, восени розтулить своi таемничi вуста.

Одначе, спiраючись на попереднi вiдомости i припускаючи iхню правдивiсть, цiкаво поставити питання, що ж спричинилося до такоi передчасноi смерти юнака-фараона?

З вiдомоi вже iсторii Єгипту знаемо, що багато фараонiв дуже швидко закiнчувало свою королiвську кар’еру. Бо в нильськiй долинi часами траплялись дивовижнi, незрозумiлi пригоди. Бувало так, що молодий, до того цiлком дужий фараон, чи наслiдник трону, одного ясного ранку не виходив звичайноi години зi своеi опочивальнi. Коли ж приходили до нього, то знаходили задубiлий труп, хоч уся пильна варта невiдлучно була на своiх мiсцях. Бувало й таке, що вчора повний сил молодий володар сьогоднi раптом божеволiв, або ж iзненацька втрачав здiбнiсть говорити, рухатись i враз ставав ветераном. І все це було лише наслiдком «чарiв, перевiрити силу й походження яких не було можливости».

Коли ж до цього додати, що в краiнi пiрамiд були знайомi з такими отрутами, про якi, може, й не чула, особливо добре ознайомлена з цiею галуззю знання, наприклад, родина Борджа, коли додати, що египетськi жерцi, певне, трошки розумiлись i на бактерiольогii, й, видимо, вмiли користати i з холерного вiрусу, коли такi рiчi були справжньою магiею та «чарами» для широких мас i вчених з инших земель, – то зазначенi несподiванi пригоди з фараонами не видадуться вже такими й таемничими. В кожному разi годиться зазначити, що таких довговiчних фараонiв, як Рамзес II Великий, котрий панував щасливо аж 67 рокiв зряду, Єгипет знав небагато. Та й то ще треба сказати, що Рамзес II майже все свое панування прожив у походах, а в королiвському палацi, де було бiльш небезпеки, панували за нього иншi.

Отож недурно египетськi володарi мали звичай – вiдразу, як тiльки обнiмали владу, замовляти собi гробницю, щоб заздалегiдь була готова на всякий випадок… Але ж, хоча би й не трапилось фараоновi на власнiй шкурi зазнати таемничих чарiв, усе ж таки фараонове життя було таке тяжке, що навряд чи його можна було довго витримати…

Мав фараон багато пишних титулiв та назв. Звали його й «добрим богом», «Гором у свойому палацi», величали його й «паном обох краiн» (тобто, верхнього й долiшнього Єгипту), й, певне, найменче звали його так, як звемо ми – фараон, чи фарао. Бо, мiж иншим, остання назва перенята у грекiв, а вони взяли ii в асирiйцiв та прадiдiв сьогочасних жидiв (гебраiв). У вимовi ж семiтiв це египетське слово «пера-о», чи «пер-о» визначало – «високий дiм», тобто, дiм, де проживав володар. Отож, говорячи про фараона, вживали метафорично назви його осiдку, як у Туреччинi, наприклад, кажуть «висока порта», а Пiвнiчних Американських Державах – «бiлий дiм» i т. д. Але ж, не зважаючи на тi пишнi назви, в дiйсности тiльки назверх видавалось, нiби «добрий бог» необмежений пан своеi краiни. Тiльки для широких мас був вiн – син Ра, нащадок сояшних, тобто, божеських династiй. Тiльки простий люд вiрив, що спочатку самi боги посходили на землю, щоб принести Єгиптовi науки, мистецтва, культуру та справедливо кермувати ним. І для них цiлий Єгипет дiйсно видавався власнiстю «доброго бога», який – «нехай живе вiчно»! – який, походячи у прямiй лiнii вiд богiв, роздае своiм пiдданцям життя, «здоровля та силу» i все, що вони мають. Бо ж усе те – «тiльки його ласка», а тому вiн мае право кожноi хвилi все те в них одiбрати. Та ще б пак, коли ж все добре, що тiльки е в Єгиптi, дали цiй краiнi боги, з огляду на прохання та молитви «улюбленого iхнього сина», яким був ув очах народа фараон… Тим то фараон насамперед був жерцем i, можливо, найпильнiшим у молитвах та святощах, як усi иншi найсвятiшi жерцi. Вiн мусiв без перестанку молитися, складати жертви, пiклуватися про забезпечення найлiпшого вiдношення до своеi особи з боку богiв.

Цим i починався його день. Ще задовго до свiтанку фараон мусiв бути на ногах, бо ж треба було особисто в палацовiй каплицi побувати «будити зi сну свое божество». Потому – треба було його «умивати, одягати», а вже тодi складати йому вранiшню жертву, бо ж iснування богiв пiдтримувано жертвами, як людське життя iжею та питвом. Коли вiн закiнчував своi обов’язки, так грубо кажучи, покоiвки богiв, то переходив до адмiнiстративноi, судовоi й тому подiбноi кермiвничоi дiяльности. Насамперед приймав своiх високих урядовцiв. А була iх незчисленна армiя. Починаючи вiд вищих радникiв, тих, що переймав новий фараон вiд свого попередника, й кiнчаючи силою нових, тих, що гуртом служили, або – певнiш кажучи – мiцно тримали в руках не тiльки його самого, а його батька, братiв, чи дiдiв. Потiм починалося приймання старих вiйськових отаманiв. Це були люде – дуже небезпечнi для фараона. Треба було рахуватися з iхнiм честолюбством, взаiмними вiдносинами i т. д., бо ж iм цiлком пiдлягало вiйсько, що, власне, знало лише цих своiх керманичiв, але не фараона. Потiм iшли представники суду, деякi вищi та нижчi скриби, полiцiя, що – до речi – була в Єгиптi дуже зорганiзована.

Кожну справу, чи велику, чи малу, фараон мусiв сам розглянути й розв’язати. Навiть коли, наприклад, зловлено звичайного злодюжку, то суд власною силою не зважувався призначити йому остаточноi кари. Спочатку треба було подати справу на розгляд i на затвердження самому фараоновi. Коли десь не доплатили робiтникам чи давали iм недобру iжу, знов таки й це не минало фараона, що мусiв розiбрати справу й призначити вiдповiдних урядовцiв для ii розв’язання.

І так – без кiнця-краю.

Коротко кажучи, фараон мусив умiшуватися в кожну подiю, що трапилася у його володарствi. А коли ще до цього додати, що в Єгиптi було багато людей грамотних, що просто з насолодою писали довжезнi, детальнi, пересипанi кучерявими висловами листи, звiдомлення та всякi акти (через якi найбiльше й вiдоме тодiшне египетське життя), то й можна собi уявити, скiльки отой нещасливий «пан обох краiн» протягом дня мусiв перечитати всякоi урядовницькоi лiтератури.

До всього цього треба додати неминучi врочистi подорожi. «Добрий бог» повинен був ощасливлювати своiх пiдданцiв не тiльки зi свого «високого дому», iм треба було «потiшитись його ясною присутнiстю». Та був i важливiший iмпульс для тих частих подорожiв: якийсь провiнцiяльний бог мiг образитись на нащадка «сояшних богiв» за неповагу до його особи. А, образившись, вiн починав мститися на фараонових пiдданцях: переважно ж псував iм урожай, насилаючи сарану або затримуючи вчасне розлиття Нила.

А що ж фараон був жерцем iз примусу й жерцем не тiльки сояшних богiв, а й усiх инших у свойому володарствi, то йому неодмiнно доводилось рахуватися з амбiцiею й найменчих провiнцiяльних божкiв i коли-не-коли задовольняти iх особистою жертвою.

В цих подорожах фараона пишно зустрiчали, врочисто вiтали, а номархи, тобто, князi, що кермували провiнцiями, впоряджали гучнi бенкети. Але ж потiм усi витрати, що роблено на тi бенкети, платила за номарховими рахунками фараонова скарбниця. Та й у всiх тих парадах було бiльше взаiмного лукавства, нiж щирости, й фараон добре знав iм цiну. Вiн мусiв робити вiзити не тiльки провiнцiяльним божкам, але ж провiнцiяльним князькам-номархам, щоб народ бачив бодай його формальну над ними зверхнiсть. Бо ж тi князьки, здебiльшого, почували себе дома самостiйними можновладцями, незалежними панами у своiх володарствах, перенятих у спадщинi вiд своiх батькiв. Сидiли вони певно на своiх величезних землях, мали власне вiйсько, а скарбниця iхня часами бувала багатча й за фараонову. Та й самому населенню були вони далеко ближчi, нiж тебанський чи мемфiський «добрий бог» – фараон.

Отже вже з цього видко, що для важкоi фараоновоi працi утворювалась морально тяжка обстанова. Але ж ще тяжча була вона не в цих пишних виiздах у провiнцiю, а – головно, дома, в умовах буденного життя. Здалека i зблизьку, зо всiх бокiв оточували фараона добре зорганiзованi вороги, що назверх видавалися вiдданими його друзями. А серед цих друзiв-ворогiв звичайно перше мiсце належало найближчим фараоновим родичам. Бо ж кожний iз них уважав фараона-володаря за узурпатора. Кожний iз них був глибоко переконаний, що саме йому належиться далеко бiльше право на трон володарський. Кожний iз них мав партiю й вичiкував лише зручного мента, щоб пiдставити ногу ненависному «пановi обох свiтiв».

Друга зорганiзована група страшних фараонових ворогiв сидiла в фараоновому гаремi. Власне, в Єгиптi не було полiгамii для всiх инших громадян, але ж для бiдолашнього «доброго бога» вона була обов’язкова. Вiн мусiв брати собi жiнок iз рiжних мотивiв полiтичного характеру. Це ж були переважно доньки приятелiв та ворогiв-сусiдiв, доньки провiнцiяльних номархiв. Часами фараон знав про цих своiх жiнок лише те, що iм треба було виплатити стiльки й стiльки з скарбницi, що витрати на утримання iхньоi дворнi, урядовцiв, полiцii й инших гаремних службовцiв виносять дуже велику суму.

Звичайно, королевою, тобто, справжньою фараонихою була тiльки одна, перша фараонова жiнка, яка часом також претендувала на мiсце свого чоловiка й мала на те законне право. І, треба сказати, що деяким жiнкам щастило досягати успiху в цiй боротьбi i вони звалювали найвищого пана краiни.

А в дiйсности фактичним паном Єгипту були самi жерцi. Вони накопичували у своiх руках незчисленнi скарби, вони ж тримали кiнцi всiх бiльших, менчих i найменчих iнтриг. Вони вели перед у науцi, освiтi. Навiть релiгiя, що iй вони служили, була инша для жерцiв, а инша для решти населення. Справжня релiгiя «втаемничених», яку знали не всi, а лише вибранi жерцi, базувалась на вiрi в «едине всемогутне ество, наймення якого нiхто не знав», й нехтувала всiх тих богiв зо звiрячими головами, яких будив, умивав та вкладав спати фараон. Отже виходило, що фараон в руках цих жерцiв був лiтерально «слугою слуг божих». Тому, коли можна говорити про повстання в Єгиптi, то единим i справжнiм повстанцем мiг бути лише фараон, якому зовсiм не ставало сили тягти важке ярмо свого величчя та божеськоi влади.

Деякi фараони i справдi пробували скинути його таким шляхом, що робили революцiю з королiвського трону. Але ж успiх такого пiдприемства бував ефемеричний, пiсля чого справу швидко лiквiдовано, на фараоновому тронi сiдав котрийсь iз спритнiщих жерцiв i починав нову династiю.

Так короткими словами можна зрисувати образ фараонового життя й панування.

Отож, коли вiн покiрливо витримував усi своi обов’язки, явно не пручаючись, корився жерцям та дуже хитро лявiрував серед придворних iнтриг, – тодi вiн мiг дiйти до найщасливiщого менту своеi кар’ери – до спокiйного вiдпочинку у приправленiй заздалегiдь йому пишнiй гробницi.

Одначе й цiеi справжньоi, единоi радости мiг позбавити фараона перший-лiпший жрець, вояка, урядовець чи навiть i звичайний, нерангований громадянин. Бо коли вже була готова фараонова мумiя, то перед тим, як мали класти й замкнути ii у гробницю, над нею повинен був вiдбутися земний суд. І коли з’являвся хто будь та заявляв: «Ця людина за життя скривдила мене тим то й тим то, й я не вибачаю iй», то мумiю клали в гробницю без молитов, жертв та дарiв i з «затуленим ротом». А це для правовiрного египтянина було однаково, як бути позбавленим усякого похорону, бо ж негативний присуд на останньому земному судi позбавляв його права на життя посмертне, життя в вiчности.

Але коли земний суд кiнчався щасливо, виправданiй мумii «вiдчиняли вуста», що вiдбувалося серед особливоi церемонii та молитов. Зi спiвами гимнiв, в ароматi кадил та пахощiв мумiю вносили у гробницю i складали iй жертви. Туди ж, у гробницю, клали все, що за життя любив покiйний, все, чим вiн користувався, все, що колись було потрiбне йому в його земному оточеннi.

А це тому, що египтянин не вiрив у смерть. Вiн не мiг уявити ii собi як остаточний кiнець, а приймав ii лише як змiну попереднього свого стану, як нове життя, «солодке, мов аромат льотоса». Мiстична ж сила молитов оживляла всi його рiчi, що були з ним у могилi. Тай то не тiльки рiчi, а iхнi малюнки на стiнах гробницi, або ж навiть всi тi слова, що ними тi рiчi звались i були написанi у гробницi. Отже там, пiд землею, оживала не тiльки скульптурна постать жiнки покiйного, але так само оживали й його дiти, портрети яких були на стiнах, – i все це сходило з мурiв i робилось справжнiм та живим. Слово «сонце», написане в посвятному текстi, сяяло справжнiм сояшним свiтлом, слово «свiтло» розливало ясно промiння, слова – «музика» чи «снiв» звучали його улюбленими мотивами…

Але ж для того позагробового життя мало було самого людського виправдання. Дух покiйного мусiв iще виправдовуватись перед богами.

Але це – нова тема, якоi тут я торкатись не буду. Зазначу лише, що життя на тому свiтi, «на полях блаженних духiв» египтянин уявляв собi подiбним до життя на землi, тiльки незрiвняно кращим. Там йому повинно було прийти все те, по чому вiн тужив i чого допоминався на цьому свiтi. Тобто – там здiйснювались усi його земнi мрii та iдеали…

Щоб закiнчити цей короткий нарис умов фараонового земного життя, варто буде наприкiнцi згадати маленьку пригоду, що трапилася з Рамзесом XIII, коли вiн був iще ерпатром (наслiдником престола) i провадив маневри. Ось, – коли Рамзес поспiшав зi своiм вiйськом на намiченi позицii, на шляху здибались йому посвятнi жуки-скарабеi. Цим закривався шлях, бо можна було пройти, тiльки розчавивши жукiв. Так, принаймнi, вирiшив штаб жерцiв. Але ж i обминути iх було неможливо, бо тодi б кольона стратила б точно розрахований час й програла б поле бою. Рамзесова вiйськова частина складалася з чужинцiв, що не жахалися подушити посвятних тварин. Тому старшини радили Рамзесовi не звертати уваги на осторогу жерцiв та пророкiв штабу й iти далi вперед. Рамзес i сам схилявся до тiеi ж думки, й тим то в запального ерпатра вирвалася така фраза:

«Така пригода не спинила б навiть осла в його дорозi». «Звичайно, – спокiйно вiдповiв йому на те пророк. – Але ж осел нiколи й не буде фараоном!»

І справдi: всяко бувало в нильськiй долинi, але ж осел там знав свое мiсце у стайнi й не пнувся на фараонiв трон. Коли б же комусь схотiлося було знайти якусь ослячу прикмету в фараоновiй особi, то вiн мiг би був знайти хиба одну: оту здiбнiсть «пана двох свiтiв» нести на собi такий тягар, який не всякий осел мiг би витримати…

Але, повертаючи до пригоди з Рамзесом XIII, треба додати, що маневри вiн, розумiеться, програв, доводячи тим, що вояка вiн – нi до чого не здiбний, а його чужинецьке вiйсько, на яке вiн так покладався, тiльки шкодить славi держави. Отож вiйсько те розпустили, а невдасi ерпатровi не дали пiд команду навiть i одного корпусу…




Людський вiк

Перська казка


Було це так давно, що вже мало в кого й пам’ять про те лишилася: саме тодi, як Алах (турецький бог) закiнчив творити свiт i все, що на ньому iснуе.

Так от, закiнчивши творення, сiв вiн у раю (а була тодi раем уся земля) й поплескав у долонi. Доразу перед ним станув янгол Джебраiл:

– Що звелиш, всемогучий? – покiрно запитав вiн.

– Поклич сюди, Джебраiле, всiх сотворiнь, – промовив Алах, – най самi скажуть, чи задоволенi вони своiми iменами та вiком життя?

За хвилинку вже всi сотворiння стояли перед Алахом. Кожде було всiм задоволене, тiльки осел, пес, малпа та чоловiк стали аж позаду й, видко, чекали, щоби поговорити з Алахом насамотi. Вони бо не були зовсiм задоволенi й хотiли просити собi дечого iншого. Алах тiльки глянув i вiдразу догадався:

– Ну, кажiть, чого бажаете?

Першим пiдступив осел:

– Змилуйся, Алаху: ти звелiв менi жити аж 40 рокiв. Помiркуй сам: 40 рокiв тягати тягарi, 40 рокiв дiставати бiйку i слухати лайку, майже нiколи не мати вiдпочинку, iсти рiп’яхи та бур’ян!

Осел упав навколiшки:

– Май же до мене милосердя: вкороти менi вiку, бо ж сам розумiеш, що такого життя жадний осел 40 рокiв не витримае. Почнуть моi братчики топитися або зi скелi кидатися! Ось пригадаеш мое слово!

Алах згодився.

– Добре, – говорить. – Най буде по-твойому: живи 30 лiт. Ну, а ти, песику, чого просиш?

Пес поплазував на черевi до Алаха, лизнув йому ногу й жалiбно проскавучав:

– Милосердний Алаху, як на те вже твоя воля, то й менi вкороти вiку!.. Подумай бо: призначив ти менi також 40 лiт працювати на чоловiка. Я ж не матиму супокою 40 лiт нi вдень, анi вночi. Не кажу вже про те, що кождому набридне 40 рокiв гарчати й гавкати, але ж не можна забувати й того, що чоловiк мене й буде бити й ногами штовхати. Їсти менi не буде давати й ще й моiм iменем лаятися. Вже за цих кiлька днiв я всього спробував: коли мовчу, то кричать, що я – лiнюх; коли гавкну, лають, що брешу. Ляжу за хатою, кажуть: «Бач, тiльки в холодочку вилежуеться, а господарства не глядить». Прийду на порiг, гонять мене. А увечорi господиня викине якiсь недоiдки, котрих вже нiхто не хоче; та й то лише тодi, як не забуде… Змилуйся, Алаху, досить з мене й половини…

– Нехай буде й тобi, як ословi! – вiдповiв Алах. – Заберу в тебе 10 рокiв… А ти що хочеш, малпо?

Малпа впала перед Алахом на всi чотири та так i зайшлася слiзьми:

– Вкороти… вкороти й менi. Де ж таки видано, щоб аж 40 рокiв бути посмiховиськом для всякоi iстоти, а вже особливо для людей. Послухав би ти, як вони з мене глузують! Ти ж добрий, Алаху, не схочеш менi вчинити такоi кривди!

Алах аж посмутнiв, але махнув рукою:

– Добре! Одбираю й тобi 10 лiт, скачи собi…

Тодi пiдiйшов чоловiк. Вже по обличчу можна було бачити здалека, що вiн був дуже незадоволений i тiльки злегка вклонився Алаховi.

– Поговоримо по-щирости, всемогучий Алаху. (І досi чоловiк, коли хоче висловити свое незадоволення, починае з того, що «говорити буде по-щирости».)

– Говори й по-щирости, – байдуже промовив Алах.

– Так от, посуди сам, чи ж добре ти робиш! Звичайно, я не хочу тебе повчати! (І досi чоловiк, коли хоче кого повчити, говорить, що вiн саме повчати й не хоче.) Але ж ось помiркуй сам: присудив ти менi всього 30 рокiв життя. А тим часом дав менi розум, щоби я студiював та творив науки. Дав ти менi й волю – тож я мушу зробити щось i для себе та своiх дiтей. Дав менi серце: тож мушу ужити якихсь радощiв. Нарештi ти ж менi сам дав несмертельну душу. Не забувай: душу несмертельну! Ото мушу, мабуть, я i про неi трохи подбати, якось забезпечити собi щасливу вiчнiсть. А все це протягом 30-х рокiв! Кумедiя та й годi! Коли ж я встигну все це поробити, як мого життя лише 30 лiт?! А з них ще четвертина дiточина? Чи не пожартував ти, Алаху?!.

Алах почухав потилицю. Видко було, що вiн сподiвався не такоi подяки. Ну, та що вже казати: раз сотворив, то вже сотворив.

– Ну, гаразд. Я тебе послухаю, тiльки ж що в мене нема вже вiльних рокiв.

– Та як же нема? – навiть образився чоловiк. – Ти ж тiльки що вiдiбрав ось хоч би в осла.

– Добре, – усмiхнувся Алах. – Я оддам iх тобi, тiльки ж пам’ятай, що цi десять лiт – вiд 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 лiт ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а вiд 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднiйшу працю – дбати про своiх дiтей. Задоволений ти?

– І так, i нi, – вiдповiв чоловiк. – По-перше, що я собi цiлком не так сподiвався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.. Але ж менi цього мало!

– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобi додав четвертину, а ти кажеш: мало?

– Та кажу ж!

– Добре! Бери собi й 10 рокiв пеських. Тiльки ж знай: вiд 40 до 50 лiт перестануть тебе бавити радощi життя. Все тобi буде не по-твойому, а ти будеш нарiкати та на всiх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуеш: «Старий пес!»

– Гм… – похнюпився чоловiк. – Небагато обiцяеш ти менi приемности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки менi здаеться, що лiпше собаче, як жадного! Отож знаеш, що я тобi скажу? Оддай вже менi й решту, що маеш в запасi.

– Як i малпячi роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловiче! І хто мiг би подумати?

– Та ж вони тобi не потрiбнi, – вiдповiв чоловiк.

– Коли так тобi кортить, то бери й цих 10. Тiльки ж з ними ти береш i малпячу вдачу… Отож не нарiкай на мене, коли з тебе смiятися будуть твоi дiти та онуки… Ти сам собi це випросив.

Алах позiхнув i пiшов вiдпочивати.




Мадярська казка

З пам’ятноi книжки


Ох, як же набридло iхати все тiею безкраею пустою…

Рiвнина – мов широкий стiл – розiслалася скрiзь, куди сягае око. Тiльки зеленiе висока трава, покрита, мов шатром, синiм-синiм небом, вiд якого аж очи слiпнуть. А село, неначе жменька бiленьких кубикiв, лише маячить в iмлi, що лягла заледве помiтною блискучою рiчкою.

Перед нами на рiчному шляху, аж бiлому вiд куряви, чорнiють двi постатi. Чи то вiд спеки, чи – може, з утоми – вони туж-туж пересуваються ноги. Мить – i ми порiвнялися з ними. А ще мить – i залишили iх за собою. Тiльки й встигла я зауважити в клубках куряви – старого, сивого дiда жебрака та босу, обшарпану дитину.

І знову – зелена пуста, сине-сине небо над нею, а мiж ними – бiлий, без кiнця-краю, курявий шлях…

Ох, далеко ж ще до села. Далеко й до вечерi…

Правда, iсти ще не так i хочеться, але ж пити… Ах, пити!.. Губи ж опалено палкою курявою, пашать, пашать мов у горячцi.

– Панове! Та що ж ми продалися чи нанялися? Чи, може, на пожежу поспiшаемо? – гукнув один iз наших товаришiв у повозi. – Вимагаю вiдпочинку!

– Де? – озвалися втомленi пересохлi голоси.

– Як де? Та хоча б i тут. Розташуемося край дороги та й повечеряемо… Як цигани!.. Не забувайте, що ж ми – у циганськiй краiнi!

Спочатку ся пропозицiя викликала повну незгоду. Де ж таки: анi кущика, анi найменшоi тiнi! Стрибати в поросi, як пiльнi коники?..

Але ж звичайно так бувае, що одна химерна думка викликае за собою такi ж самi новi.

– Коли вже гратися в циган, – зауважив инший попутник, – то можна напнути циганське шатро. Ось i буде тiнь. Що ж, хiба нi в кого нема пудермантля?

Повiз спинено. Весела юрба вилазила з екiпажiв i розправляла втомленi члени. Випряженi конi пiшли полем, а вигадливi пасажири вже стягли з високого, ставного патера плащ-порохiвник й на голоблях та дишлях розпинали чорний намет. Починалася «циганська вечеря».

– Все то «нiц не платi!» – озвався чех. (Хiба ж може бути, щоб помiж десятком туристiв не було жадного чеха?!). – Кажу – «нiц не платi», бо ж яка то циганська вечеря, коли у нас нема музики?

– А хто ж вам сказав, що ii не буде? – блиснув очима патер. – Музика йде за нами. Ще не сядемо до страви, як тут буде отой дiд, що ми нагнали недалечко вiдсiль.

– А може ж, вiн не грае? – спитався якийсь невiра.

Патер аж пiдстрибнув:

– Як? – мадяр – та не грае?.. Та вiн мае таку скрипочку, що ну! Я 18 рокiв на селi, а той жебрак – з мого села. Ось почекайте!..

І справдi, дiд вартий був того, щоб на нього подивитися та скрипочки його послухати. Можу сказати, що в своiх мандрiвках не часто менi траплялося здибувати таких химерних жебракiв.

Дiд грав, плакав i пив. Потiм знов – пив, плакав i грав. Грав так сумно, що у нас на очах блищали сльози, то враз рiзав такого чардаша, що вiзники кидали вечеряти й пустилися у танок.

Вже давно степ затягло фiялковим серпанком присмерку, прохолода купала нiжно нашi тiла, а душi розм’якли, стали елегiйними й жадали чогось небуденного.

– Дiдусю, розкажiть якусь стару казку, – промовив патер, коли дiд вiдложив набiк свою скрипку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natalena-koroleva/vitrazh/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Манастирський шпiталь.




2


Їдальня.




3


Читальня.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения