Читать онлайн книгу "Вершники"

Вершники
Юрiй Яновський


За змiстом, життевим матерiалом й за художньою вагою роман Ю. Яновського «Вершники» – один iз кращих творiв радянськоi лiтератури про героiку Громадянськоi вiйни. Кривавою хвилею прокотилася вона по Украiнi. Заради примарних iдеалiв брат убивав брата, батько вбивав сина, а син пiдiймав руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроцi. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останнi днi свiту… Але мiж тим «Вершники» – це справжня поема про боротьбу добра i зла на землi, про красу украiнського неба i степу, про людську витривалiсть i жадання свободи.





Юрiй Яновський

Вершники





Подвiйне коло


Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв,[1 - Вершники – у Яновського символ нових шляхетних людей, сформованих за умов военних та революцiйних катастроф початку XX ст., витоки якого сягають у глибини архаiчного мислення (див.: Гуменна Д. Хто такий Кий? // Украiнський голос: Найстарший украiнський тижневику Канадi. – 1983. – 12 грудня. – С. 2, 4; Хоменко Г. Юрiй Яновський: танатологiчна версiя ранньоi творчостi. – X.: Харкiвський державний педагогiчний унiверситет iм. Г. С Сковороди, 1998. – С 41).] i Половцi не пiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. «Рубай, брати, бiлу кiсть!» Пил спадав. Дехто з Андрiйового загону втiк. Дехто простягав руки, i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i iв землю, захлинаючись передсмертною тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем.

Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiiвкою. Небо округ здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчоi армii генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри[2 - Ідеться про Симона Васильовича Петлюру (10.05.1879, Полтава, Полтавська губернiя – 25.05.1926, Париж), полiтичного й вiйськового дiяча Украiни першоi чвертi XX ст., члена РУП, одного iз засновникiв i лiдерiв УСДРП, другого Голову Директорii УНР (13.02.1919-10.11.1920). Петлюра брав участь у боях проти Червоноi армii. У листопадi 1918 року вiн пiдняв повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Сформував нову армiю УНР. У 1920 роцi пiсля поразки у радянсько-польськiй вiйнi Петлюра, який був союзником Пiлсудського, емiгруе до Польщi, а потiм до Угорщини, Австрii, Швейцарii i, нарештi, до Францii, де був убитий анархiстом, евреем iз Украiни Самуелем Шварцбардом, який у такий спосiб помстився за загиблих пiд час учинених петлюрiвцями еврейських погромiв родичiв. Існуе гiпотеза про зв'язок загибелi С Петлюри з його участю в дiяльностi масонськоi ложi в Парижi. Є факти, якi переконують у тому, що вбивця Петлюри – агент НКВС.] вiв Половець Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i iх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.

«Сюди веди!» І пiдводили високих степовикiв, i летiли iхнi голови, як кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них), дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!»

Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Оверка пiдвели Андрiя. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!» Андрiй не похнюпився, поранену руку заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» – «Ну, що? Допомогли тобi твоi генерали?»

Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими очима. «А жити тобi хочеться? – питав Оверко. – Коло нашоi Дофiнiвки море собi грае, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляеться, чи не йде скумбрiя, пам'ятаеш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?»

Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку, нiби гукаючи своiм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненоi руки. «Ну й цирк!» – гукнули Оверковi хлопцi, неподалiк заiржав вiд болю кiнь, кружляючи на мiсцi, спека й задуха упала на степ, i на обрii стояли блакитнi вежi пiвденного неба.

«Петлюрiвське стерво, – сказав Андрiй, – мать-Росiю продаеш галичанам! Ми iх у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма». Оверко засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що вихопив на Андрiя шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед братом Оверком, готовий до всього. «Що тобi оце згадуеться? – допитувався переможець. – Одеса чи Очакiв?» – «А згадуеться менi, згадуеться батько Половець i його старi слова…» Оверко перебив, подивився на пiвденний захiд. «Майстре вiятиме, – сказав вiн, – коли б дощу не навiяв…» – «І його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

«Ну й цирк! – гукнуло Оверкове козацтво. – Кровi з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!» – «Цирк? – перепитав Оверко. – Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще трое рiд носять. Рiд – це основа, а найперше – держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубае, он як!»

«Ну й цирк!» – гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу намiрився вiяти майстро. «Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь».

«Проклинаю тебе моiм руським серцем, iм'ям великоi Росii-матiнки, од Варшави до Японii, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину…» – «Та рубайте його, козацтво!» – скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли переможцi i дмухнув з пiвденного заходу майстро, i стояли нерухомо вежi степового неба.

А над берегом моря походжае старий Половець, дивиться в бiнокль на море, виглядае вiтру чи хвилi, шукае на водi буйки над сiтками, i йому згадуеться син Андрiй. «Доброго бiнокля привiз, Андрiю». Над морем устав силует пiдпрапорщика росiйськоi армii, поверхстрокового вояки за веру, царя i отечество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiшае до берега. Шаланда добре помiтна. Половець лягае на землю й дивиться з землi. В шаландi п'ятеро. Видко, що «Ластiвка». На кормi людина без кашкета. Трое ознак збiгаеться. Далi буде: «Чи е у вас скумбрiя зелена?» – «А вам ночi мало?» Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг ii до себе, люди позiскакували, вiдбувся дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистськi справи сина Панаса. «Може, динамiт?» – «Ще дужче за динамiт!» – засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Іванiв товариш пiзнав, осмiхнувся до старого: «Рибалиш, гвардiя, а твiй Іван з бiляками б'еться?» – «Яка я гвардiя, я рибалка». – «Чубенко, поясни йому, що тепер вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче». Іванiв товариш узяв Мусiйову руку: «Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт е, пролетарiя всiх стран, соединяйсь», – та ляснув старого по руцi, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, «рокотить, невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстро зiрвався десь iз не наших гiр».



«Майстро десь зiрвався», – сказав Оверко Половець i оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба.

Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався пiвденно-захiдний вiтер.

Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi. І смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн пiд подувом майстра.

Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, «до зброi! по конях! кулемети! махновцi!», а тачанки обходили з флангiв, четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею, мов хури демонiв, i строчили кулемети.

У пилюцi, як у туманi, блискали пострiли, груди розривала спека, майстро дмухав нерiвно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, «наша бере i морда в кровi», «тримайся», «слава», одчайдушний свист, далекий грiм прогуркотiв, «роби грязь!» – почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил. Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй закiнчився раптом, як i почався.

Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутне життя, i Панас Половець пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка.

«Зустрiлися, браток! – трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. – Там i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки вони кiнчать битися, а вони й кiнчили – один мертвий, а другий кволий, ну що – Украiни тобi хочеться?»

Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'iхав чотирнадцятирiчний Сашко Половець. «Дай я його домучу!» – «Дурню, це Оверко». Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. «Оверку, горе мое», – сказав вiн голосом староi Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.

«Махновський душогубе, – тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, – ненька Украiна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз ножем за халявою». Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю.

«Іменем батька Нестора Махна, – реготав Панас, – призначаю тобi суд i слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя – утопити в морi, за пiдтримку украiнськоi держави на територii матерi порядку анархii – одрубати голову». Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi катастрофiчно росла, майстро поволi перелiг на грего – протилежний вiтер, грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував ii, збивав докупи, мов отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, «дайте пити», – сказав Оверко.

Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло уключ, вiн спинив його i мовив: «Пам'ятаеш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Прогуркотiв грiм близького дощу. Панас Половець замислився, «рiд наш рибальський, на морi бувальський, рiд у державу вростае, в закон та обмеження, а ми анархiю несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття?»

«Проклинаю тебе…» – «Почекай проклинати, я вiльний моряк батька Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що по «просвiтах» в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов, правду я кажу, брате?»

«Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний день…» Оверко не зводив очей i не бачив своеi смертi, вона вилетiла з Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слiдом ударив грiм, «дощем запахло, хлопцi, по конях!» За кiлометр постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у височинi.

А над берегом моря походжае старий Половець, вiн думае думу, дивиться в бiнокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаеш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег вистачило б курити, i е собi по-нашому, а е такою й он такою мовою, для французьких матросiв та грецькоi пiхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж – ревком. Гострi рибальськi очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси – людину. У бiноклi вона стала солдатом. Із степу показалася друга постать. У бiноклi вона стала солдатом.

Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з тоi риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на магнiт, Половець для чогось помацав своi кощавi руки. Вiн був середнiй на зрiст i завжди дивувався, коли велетнi-сини оступали його, мов бiр; солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший. Половець удав, що нiчого не бачить, – «по-якому ти з ним говоритимеш?» Солдат пiдiйшов щiльно – чорнявий i тендiтний, – «по-якому ти з ним говоритимеш?» – «Скумбрii зеленоi», – почув Половець. – «А вам ночi мало?» – не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало, як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого дощу, море було аж чорне.

«Закопати треба, – сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, – клятий був босяцюра». Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн був важкий i дебелий – цей четвертий Половець, колишнiй моряк торговельного флоту й контрабандист.

Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому мрiялося, що рука староi Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалуе, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не вiн, Сашко, – таке кляте Половецьке насiння!

Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший виделкою, «ну, здаеться, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив!»

І похорон вiдбувся. Дощ напинав своi вiтрила, над степом зрiдка пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готовоi могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав.

І тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Іваном Половцем. Ляснули першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета. Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися вмить, «здавайся! кидай зброю! червонi! червонi!» Та тiкати було нiкуди, Іван Половець заганяв iх на спiшену кiнноту, заганяв iх на кулi, i треба було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсилоi лютi. Вiн скочив на чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, «хлопцi, за мною! махновцi не здаються!», спробував пробитися крiзь Іванiв фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Іван Половець посилив натиск, i махновцi здалися.

І дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув своi хмари далi, збирав до себе всi випари, i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi, оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й силу.

Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комiсаром Гертом, усi кулi поминули Панаса, вiн стояв геть увесь заболочений, розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн перед сухорлявим Іваном.

«От де зустрiлися, Панасе», – сказав Іван i перемовився кiлькома словами з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi з iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi степового неба.

Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й увесь час смикалось, «та тут i Сашко», – посмутнiв Іван, а Панас раптом закричав з усiеi сили: «Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит Ленiна[3 - Тут вияв неприйняття iдеологii Володимира Іллiча Ленiна (Ульянова) (22.04.1870, Симбiрськ, Росiя – 21.01.1924, Горки, Московська обл.) – засновника комунiстичноi партii в Росii, вождя бiльшовицького перевороту 7 листопада 1917 року, засновника Радянськоi держави.] й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?!»

«З тобою мова буде потiм, – сказав Іван, – а я служу революцii, Інтернацiоналу», – i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи полонених, оглянув iх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити:

«Хлопцi, – сказав Іван, – от i скiнчилася ваша служба в зрадника й бандита батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обое ми з ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова моi простi й некрасивi, та ви зрозумiете мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступаемо ми перед кривавим царським генералом Денiкiним, пробиваемось на Киiв, i, вiдступаючи, б'емо ворогiв, не даемо пощади. От i ви, серед вас е, певно, i обдуренi бiдняки, ми закликаемо вас, бо ви з нами одного горя, – ставайте поруч битися за правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до перемоги, хай живе радянська влада, Червона армiя!»

Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки, дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй, уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи вiд смертi. Тодi Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли завдання було виконано.

Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що iх вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах материноi одежi, неосяжний простiр моря. «Це – близько смерть», – подумав i звернувся до Івана з тим словом, що чув його вiд Оверка: «Чи чуеш, Іване, тут вже двое загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

«Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. Є горем горьованi, свiдомiстю пiдкутi, пролетарськоi науки люди, а е злодюги й несвiдомi, вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпадаеться, а клас стоiть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс[4 - Ідеться про Карла Генрiха Маркса (15.05.1808, Трiр, Рейнланд-Пфальц, Пруссiя – 14.03.1883, Лондон), вiдомого нiмецького фiлософа, економiста-теоретика, революцiйного дiяча, спiвавтора «Манiфесту Комунiстичноi партii» (1848), автора «Капiталу» (1867–1894).]».

«Проклинаю тебе, – закричав Панас в агонii, – проклинаю моею останньою хвилиною!» Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля.

«Стрiляй i мене, – сказав Івановi клятий Сашко, – стрiляй, байстрюче». – «Бiсовоi душi вилупок», – промимрив Іван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осмiхнувся.

На степу пiд Компанiiвкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi боi, i Іван Половець загубив трьох своiх братiв, – «одного роду, – сказав Герт, – та не одного з тобою класу».




Дитинство


Перекопська рiвнина починаеться за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки, смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж до Мелiтопольщини, на пiвднi – Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму. Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце велике й пекуче котиться на небi i поринае за землю, мов за морську поверхню, небо не сине, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям.

Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговii, а по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до Перекопа – п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося iсти, бо народився в бiднiй хатi, i першим спогадом дитинства був степ.

Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якоi був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте ii!). І скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоiсти, i потiм приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до неi.

На степу росте багато iстiвного зела, треба лише знати, яке з нього можна iсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там брандушки, або козельцi, або молочайчик (не той, що по толоцi росте), або пасльон та дикий мак, – це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. І степом можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi – то тiльки вмiй прислухатися – шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсуваеш руками хмари, ростеш пiд синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш – скiльки живих друзiв у тебе в степу.

І жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, виглядае здобич, чорногуз бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок – зелена, мов цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi – одне пиляють у своi скрипки, наче сiльський швець на весiллi.

І хочеться знати, куди падае сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як вони лежать на днi провалля-як решета, як сковороди, чи як жовтi п'ятаки?

Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана) повертаеться смерком додому. Його перестрiвае друг, повiдае, як дратувалися мати i як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеряемо, а при менi вона не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд наiсися, то, виходить, треба добре наiстися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши iх, i пiд хатою стоiть сирно, а на ньому розкiшна вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi.

І до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози, бо мимоволi набiгали на очi, добре б'еться ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день, «болiло? – питав прадiд Данило, – а ти не зважай, бо вона господиня i гiрко працюе, вона нас годуе, то хай i б'е, а батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний». Та Данилко спав, притулившись до прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день.

І всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов знатник, що знае всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звичаiв. І щороку весна приходила краща й дужча, починав ii бабак, що прокидався на Явдоху до сходу сонця й свистiв.

Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра – риба ловитиметься, коли iз степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неi жменю землi – «на тобi, ластiвко, на гнiздо!», ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi.

Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько i топтати, приказуючи: «топчу, топчу ряст, дай, Боже, потоптати й того року дiждати!», а хто не встигне – тому на той рiк рясту не топтати, на лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за всiма, коли хтось трудний одужав: – «о, вже вилiз на ряст!»

А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерзаеться до краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним поясом – на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти – на силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о, перший грiм весни!

На Сорок святих, коли день порiвняеться з нiччю, у школу вчительцi треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакала, не маючи й жменi пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмiе зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками – вiн справжнiй жайворон! А всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi бачили коли-небудь такого жайворонка?

Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i мама скуштуе пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у неi ще ж немае!

А на Теплого Олекси[5 - …прокидався на Явдоху […] На Сорок святих… […] А на Теплого Олекси… – Цi та багато iнших лексiй iз новели «Дитинство» е кодами глибокого сакрального свiтовiдчуття украiнського народу, езотеричним сенсом якого володiють особливi люди, що асоцiюються в Яновського iз знатниками. Саме вони формують у текстах письменника героiчну особистiсть 1920-х. Сакральнi традицii украiнцiв описанi багатьма вченими. Одна iз найбiльш глибоких студiй «Звичаi нашого народу: Етнографiчний нарис» (Мюнхен, 1958) належить Олексi Воропаю.] сусiда виставляе з льоху бджiл на сонце, i вони як не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрiеться на сонцi й лiтае-лiтае, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi роi лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли пiст перед Великоднем ламаеться надвое, i кажуть старi люди, що чути бувае хруст.

У хатi холодно i немае хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама поставили Данилка у куток i молять Богу: проказують молитви, щоб Данилко iх повторював, а Данилко все прислухаеться, чи не хрусне ота середа-хрестцi, коли пiст ламаеться надвое, i хрусту щось не чути, i молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням – тiеi улюбленоi молитви, що його навчив прадiд Данило: «Дай менi, Боже, картоплi, киселю й розум добрий».

У Вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печi: «Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'е, не я б'ю. За тиждень Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!» І свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина сохне i жовтiе та висихае. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: «Мiсяцю Адаме, iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!»

Прадiд Данило смiеться, ставши на мiсяцi посеред двору – «корови тобi треба, дiвко, га!»

Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло – весну славити, i спiвають – «а вже весна, а вже красна iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне». І в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i на своiх горьованих, натщесерце i попоiвши, пiсля голодноi зими – дiвчата спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача – в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiвае, як степовики.

Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчаеться березень i починаеться мiсяць квiтень, коли все зацвiтае – бiла береза i пролiски, золотий горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. І вишневi сади стоять мрiйнi, бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: «Дощику, дощику! зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся».

Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона вмре, а ii покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитае псалтиря, наче вона й справдi щось зрозумiе з тоi шкуратяноi книги, а потiм мама мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути Вустину душу, хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання i з хати не вилетить.

А як добре пахнуть мертвi, коли iх покладуть на лаву, у вiконце простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читае з книги – псалтиря, вогник над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi лежить чужий чоловiк – жовтий, мов Бог на iконi, а над ним лiтае його душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоiть на покутi, з неi душа п'е мед, i меду меншае, а душi так i не видко, – яка вона в того дядька була – як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим джмелем.

Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його iсть натхненно, пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що зовсiм забувае, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий – нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наiдно, коли хтось умирае – без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi весна, i теплий дощик збивае куряву, i пiт перед Великоднем котиться вже, як горiх.

А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я, Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не мае, а й вона той двiр обмете й обмие, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч.

І все село те знае та кличе ii, Ригориху, i вона малюе пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила ii покiйна мати, згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотоношi, звiдки було ii взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчаеться, настае Великдень, вiн пов'язуеться у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз чужих хат i випивае з усiма, хто його частуе.

І цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiвае, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба.

Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав усю дорогу. Дечиi хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко, притуливши батька до чиiхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога.

У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб. Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть, бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята, вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих соплiiв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках, годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв.

І Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з кожною могилою христосувалось та сiдало над своiми й поминало. Чарка кружляла од старого до малого, «нехай спочивають, та нас дожидають», «щоб iм легко лежати i землю держати», i коли батько Ригор заводив про Страшний суд – люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi – «та подайте ж ви, матiнко моя, подайте», i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, «а до нас Страшний суд наближаеться», – спiвав батько Ригор.

Прадiд Данило випивав добру чарку й заiдав цибулею, «як прийде Страшний суд до нас – треба помирати, i яке було багатство – треба покидати», i всi весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростае трава на сiно й на лiки, розквiтав пiсля Юрiевого дня.

Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у пiвчiй, «як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три роки», i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля закуе – щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в пляшечку Юрiйову росу, чередники й чабани посталися цього дня, щоб умовити самого Юра, бо вовк уважаеться за його святу собаку й не зачепить тодi товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен.

І ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на пiвденному обрii над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй вишневий розквiтлий сад.

Прадiд iшов i спiвав гайдамацькоi пiснi про школяра – «аж ось iде школярець польськоi натури, на нiм штани-шаровари з свинячоi шкури», а Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi, обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень.

Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвуе старих пiсень i повiдае Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь.

І треба багато ходити в життi – тодi побачиш, яке воно е, що й умирати не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаi, тоi турбацii, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаi справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша – Грицько Нечоса, i сказав турбаям про таку рахубу, стали турбаi козачих своiх прав допоминатися, а пан iхнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турбаi й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаiв вивiв,[6 - Тут маемо типову для народного свiтосприйняття контамiнацiю автономних подiй, умотивовану законами енiгматичностi, спрямованiсть до якоi зафiксована в рецепцii героiв як чаклунiв, чарiвникiв.Грицько Нечеса – iм'я, яке одержав за свою перуку, приставши в 1772 роцi до запорозьких козакiв, фаворит Катерини II Григорiй Олександрович Потьомкiн (1739, с. Чижово, Смоленщина – 1791, дорога Яси – Миколаiв), князь Потьомкiн Таврiйський, Новоросiйський генерал-губернатор.Турбаi – повстанцi за вiдновлення свободи проти крiпацькоi залежностi в селi Турбаях Градизького повiту Катеринославського намiсництва (тепер Глобинського району Полтавськоi областi), що розгорнулося в 1789–1793 роках. Власниками села були помiщики Базилевськi. Ідеологи повстання – Назар Олiфер, Григорiй Яструбець, Трохим Довженко. Повстання закiнчилося судом i жорстоким покаранням непокiрних.] i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду турбаiв, не були крiпаками зродувiку, i Данилко хай не буде.

«Заставили школяра «Отче наш» читати, самi стали вегерями боки витинати», сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкае, а кому лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок заведе, «отче наш, iже есть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та поведи нас у диньки», i гайдамацька пiсня була довга-предовга.

Отак iшли великий день i все панською землею, «землi в пана, як сказу», побачили море, у рибалок пiдгодувалися, «немае хлiба над наш рибальський, а ви, гречкосii, гречку сiете, цей дiд, мабуть, i той свiт пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'емо, дiду, по чарцi, чи що, сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуемо».

Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла навантажена шхуна i тримала курс на захiд – повз Джарилгачську косу, острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'iвку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку.

Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, «такого дiда й чорт довбнею не доб'е», i Данилко сам дивувався – отаким вiн прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi, сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього степу.

Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi – не мiг надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi снi, як щеня.

І ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i звечора, берег порожнiй – рибалки поiхали на лови, «ходiмо, синку, – сказав прадiд, – сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а менi стати на одвiт».

Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав i корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, «ось тобi, Данилку, i степовий турецький сльоз», – сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка, «топчи землю, синок», i прадiд став неживий.

Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь.




Шаланда в морi


Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрii вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.

Одесу видко по другий бiк морськоi затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло на березi, мов кiстяк староi шхуни, з якоi знято паруси, лагодять на неi мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали ii, тумани з моря заходили часом – мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.

Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, ii серце обдував трамонтан, ii серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши ii Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi – висока й сувора, iй здавалося, що вона – маяк невгасимоi сили.

«Ой, пiшов ти в море, Мусiечку, – голосила вона мовчки, – та й слiд твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями пригортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла».

І пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина – самотня вона серед водяних гiр. Розгойдуе ii море, кидае через хвилi, прошивае нею хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзае до тiла мокра одежа, тiльки ж – не пiддаеться рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега!

Стара Половчиха не зводила з них очей, ii серце було з шаландою, на березi гомонiли рибалки з Мусiйовоi артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу ii чоловiка; туман кублився над морем, був лютий холод.

«Гребуть, – сказав хтось, – та хiба допоможеш iм у такий шторм?» Молодшi рибалки кинулися до шаланд, iм заступили дорогу старшi, «не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поiдять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодривае, коли живий випливе».

Стара Половчиха побачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, ii вдарила одна хвиля, ii штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки тодi кинулися до шаланд, посунули до моря «Ластiвку» – гордiсть цiлоi артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. «Ластiвку» звалило набiк, купа криги вдарила ii по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки опинилися у водi, вони стали рятувати «Ластiвку». Хвиля збивала iх докупи, крига ранила iм голови, вони вчепилися в «Ластiвку», з берега кинули iм кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли «Ластiвку» на берег.

На хвилях видко було Мусiйову шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людськоi руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвна вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський туман. Вiн простував до берега.

Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль, вона лежала на спинi, ii кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив.

Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, iх усе розбивала хвиля, та нарештi iм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неi, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, – «товаришi, – сказав Чубенко через силу, – я плачу за героем революцii, що визволив мене з французькоi плавучоi тюрми». І всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як у пiснi.

У морi видко перекинуту шаланду, там загинув ii чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так бувае, що молоде випливае, а старе гине. Із Дофiнiвки прибiг хлопчина – «бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя».

Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував ii, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.

Половчиха подумала за свое дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяi трамбакiв сваталися до неi, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброi степовоi кровi, ii взяв за себе Мусiй Половець – дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неi на цiлу голову. Та така вже любов i так вона паруе. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.

Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од iхнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi.

Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн iй став дорожчий, виходила вночi до моря, iй все здавалося, що чуе плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко – той артист i грав з греками у «Просвiтi» та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарii вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.

Тiльки Іван працюе на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховае гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них е й нашi, вони приходили по прокламацii i раз налякали Мусiя до смертi.

Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ii море приб'е до берега, тодi треба виволокти i врятувати, i артiль подякуе – без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступно, ступiнь за ступенем, хвилина за хвилиною.

Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона пiдiйшла до самоi води, хвиля обхлюпала ii до колiн. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як стукаеться об неi крига, вже видко ii засмолене дно, i кiльова дошка витикаеться з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.

Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море iй приносило покору, море iй прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi.

Половчиха дивилася та боялася роздивитися, iй хотiлося крикнути й покликати свого Мусiечка, хвиля била ii по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце iй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неi озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос ii чоловiка, голос стомлений i рiдний.

«Наша артiль бiдна, – сказав старий, – i кидати шаланду в морi не годиться. Я – голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукае, та все пiрнае, шукаючи мене».

Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк староi шхуни.

І подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, iм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле життя.




Батальйон Шведа


Херсон – мiсто грекiв-вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грiе по-пiвденному, по-липневому, по-новому-в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною водою, маршируе олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих сотень – батальйон Шведа.

Веде його молодий комiсар, товариш Данило Чабан, цвiте липа так буйно й розкiшно, що все мiсто плавае в задушливому маревi. Позад олешкiвцiв рiвно одбивае ногу ще й матроський загiн – у чорних бушлатах, формених штанах, черевиках, на потилицях в'ються стрiчки з моряцьких шапок. Перед олешкiвцями брязкае з усiеi сили тарелями гарнiзонний оркестр, капельдудка вимахуе паличкою i поправляе на носi пенсне: славетний на все мiсто корнетист, що поеднав свою долю з батальйоном Шведа, тримае в трепетi мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових[7 - Маемо алюзiю на двох вiдомих росiйських композиторiв: Петра Іллiча Чайковського (7.05.1840, Воткiнськ – 6.11.1893, Санкт-Петербург), автора балетiв «Лебедине озеро» (1877), «Спляча красуня» (1889), «Лускунчик» (1892), опер «Євгенiй Онегiн» (1878), «Пiкова дама» (1890) й знаменитоi «Патетичноi симфонii» (1893), та на Миколу Андрiйовича Римського-Корсакова (18.03.1844, Тихвин, поблизу Новгорода – 21.06.1908, Любенськ), учасника «Могутньоi купки», автора яскравих, просякнутих духом народних цiнностей опер «Садко» (1896), «Моцарт i Сальерi» (1897), «Сказання про невидимий град Кiтеж» (1905), «Золотий пiвник» (1908), сюiти «Шехерезада» (1888), пасхальноi увертюри «Свiтле свято» тощо]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-yanovskiy/vershniki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вершники – у Яновського символ нових шляхетних людей, сформованих за умов военних та революцiйних катастроф початку XX ст., витоки якого сягають у глибини архаiчного мислення (див.: Гуменна Д. Хто такий Кий? // Украiнський голос: Найстарший украiнський тижневику Канадi. – 1983. – 12 грудня. – С. 2, 4; Хоменко Г. Юрiй Яновський: танатологiчна версiя ранньоi творчостi. – X.: Харкiвський державний педагогiчний унiверситет iм. Г. С Сковороди, 1998. – С 41).




2


Ідеться про Симона Васильовича Петлюру (10.05.1879, Полтава, Полтавська губернiя – 25.05.1926, Париж), полiтичного й вiйськового дiяча Украiни першоi чвертi XX ст., члена РУП, одного iз засновникiв i лiдерiв УСДРП, другого Голову Директорii УНР (13.02.1919-10.11.1920). Петлюра брав участь у боях проти Червоноi армii. У листопадi 1918 року вiн пiдняв повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Сформував нову армiю УНР. У 1920 роцi пiсля поразки у радянсько-польськiй вiйнi Петлюра, який був союзником Пiлсудського, емiгруе до Польщi, а потiм до Угорщини, Австрii, Швейцарii i, нарештi, до Францii, де був убитий анархiстом, евреем iз Украiни Самуелем Шварцбардом, який у такий спосiб помстився за загиблих пiд час учинених петлюрiвцями еврейських погромiв родичiв. Існуе гiпотеза про зв'язок загибелi С Петлюри з його участю в дiяльностi масонськоi ложi в Парижi. Є факти, якi переконують у тому, що вбивця Петлюри – агент НКВС.




3


Тут вияв неприйняття iдеологii Володимира Іллiча Ленiна (Ульянова) (22.04.1870, Симбiрськ, Росiя – 21.01.1924, Горки, Московська обл.) – засновника комунiстичноi партii в Росii, вождя бiльшовицького перевороту 7 листопада 1917 року, засновника Радянськоi держави.




4


Ідеться про Карла Генрiха Маркса (15.05.1808, Трiр, Рейнланд-Пфальц, Пруссiя – 14.03.1883, Лондон), вiдомого нiмецького фiлософа, економiста-теоретика, революцiйного дiяча, спiвавтора «Манiфесту Комунiстичноi партii» (1848), автора «Капiталу» (1867–1894).




5


…прокидався на Явдоху […] На Сорок святих… […] А на Теплого Олекси… – Цi та багато iнших лексiй iз новели «Дитинство» е кодами глибокого сакрального свiтовiдчуття украiнського народу, езотеричним сенсом якого володiють особливi люди, що асоцiюються в Яновського iз знатниками. Саме вони формують у текстах письменника героiчну особистiсть 1920-х. Сакральнi традицii украiнцiв описанi багатьма вченими. Одна iз найбiльш глибоких студiй «Звичаi нашого народу: Етнографiчний нарис» (Мюнхен, 1958) належить Олексi Воропаю.




6


Тут маемо типову для народного свiтосприйняття контамiнацiю автономних подiй, умотивовану законами енiгматичностi, спрямованiсть до якоi зафiксована в рецепцii героiв як чаклунiв, чарiвникiв.

Грицько Нечеса – iм'я, яке одержав за свою перуку, приставши в 1772 роцi до запорозьких козакiв, фаворит Катерини II Григорiй Олександрович Потьомкiн (1739, с. Чижово, Смоленщина – 1791, дорога Яси – Миколаiв), князь Потьомкiн Таврiйський, Новоросiйський генерал-губернатор.

Турбаi – повстанцi за вiдновлення свободи проти крiпацькоi залежностi в селi Турбаях Градизького повiту Катеринославського намiсництва (тепер Глобинського району Полтавськоi областi), що розгорнулося в 1789–1793 роках. Власниками села були помiщики Базилевськi. Ідеологи повстання – Назар Олiфер, Григорiй Яструбець, Трохим Довженко. Повстання закiнчилося судом i жорстоким покаранням непокiрних.




7


Маемо алюзiю на двох вiдомих росiйських композиторiв: Петра Іллiча Чайковського (7.05.1840, Воткiнськ – 6.11.1893, Санкт-Петербург), автора балетiв «Лебедине озеро» (1877), «Спляча красуня» (1889), «Лускунчик» (1892), опер «Євгенiй Онегiн» (1878), «Пiкова дама» (1890) й знаменитоi «Патетичноi симфонii» (1893), та на Миколу Андрiйовича Римського-Корсакова (18.03.1844, Тихвин, поблизу Новгорода – 21.06.1908, Любенськ), учасника «Могутньоi купки», автора яскравих, просякнутих духом народних цiнностей опер «Садко» (1896), «Моцарт i Сальерi» (1897), «Сказання про невидимий град Кiтеж» (1905), «Золотий пiвник» (1908), сюiти «Шехерезада» (1888), пасхальноi увертюри «Свiтле свято» тощо



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения