Читать онлайн книгу "Диктатор"

Диктатор
Сергiй Русланович Постоловський


Його називали Диктатор. Його любили i ненавидiли, славили i проклинали. Але нiкого вiн не залишав байдужим. Це iсторiя президента Украiни, який поклав свое життя заради держави. Вiн не цурався смертноi кари, не покривав корупцiонерiв, не схиляв голови нi перед Росiею, нi перед Америкою. Вiн був таким, яким був, – Диктатором, котрий прагнув справжньоi демократii для свого народу. Це iсторiя, яку розповiв своему онуковi один з тих, хто був з Диктатором iз самого початку. Вона йде до нас з майбутнього 2068 року, коли старий чоловiк згадуе власну молодiсть i ту боротьбу, що стала сенсом життя багатьох украiнцiв. Це альтернативний сценарiй для Украiни, що стае можливим виключно завдяки безжальним, жорстоким iграм спецслужб, полiтикiв, дипломатiв та полiттехнологiв рiзних краiн свiту. Це Украiна, якоi ми ще не знаемо, але яку кортить побачити багатьом.





Сергiй Постоловський

Диктатор


Влада не даеться до всiх рук одразу. Вона як жiнка, що може належати одному чоловiковi.

    Павло Загребельний

Грiшнику нема спокутування. Найбiльше – прощення жертви. Але часто, навiть отримавши прощення, вiн не може жити.

    Жауме Кабре

У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, i мета, заради якоi не шкода померти.

    Роберт Харрiс


© С. Р. Постоловський, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020



Героi та подii даноi книги е художньою вигадкою.

Можливий збiг з реальними людьми – випадковiсть.

Проте певнi факти хронологii i подiй взятi iз сучасноi iсторii.

Все iнше – спроба автора побудувати альтернативний сценарiй майбутнього.




Початок з кiнця


Перед Богом та iсторiею

– Вони так i стоять передi мною, синку. Усi моi хлопцi i тi нашi дiвчатка. Моi друзi. І що би хто сьогоднi не базiкав про них, не вiр нiкому! Все то брехня, данина вашiй клятiй модi, заздрiсть невдах. Правда нiколи не бувае зручною. Вона завжди болюча i неприемна. Правда гидка i дратiвлива. І так вже сталося, що на цьому свiтi залишилась тiльки одна людина, яка знае ту правду. Це я, Миколо. Твiй рiдний дiд.

Ми знаходимося у його свiтлiй та просторiй вiтальнi, вiд якоi вiе чимось далеким, таемничим, несказаним у свiй, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить вiн – чоловiк, чия кров тече в моiх жилах.

Дiд завжди любив масштаб, справжню красу вчинкiв та простору, який його оточуе, справедливих та безстрашних людей, до яких належав i сам, розкiшних панянок, якi щоразу розбивали його чуйне, а iнодi жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, евро та украiнськi гривнi, якi вiн жменями жбурляв iм пiд ноги. Його любили бандити, вiдвертi злодii, цигани, бармени, офiцiанти та киiвськi таксисти. Його свiтлий розум цiнували професори й академiки, депутати i мiнiстри в той час, як цiла купа невдах i «невизнаних генiiв» заздрили дiдовi i писали своi нуднi дисертацii, намагалися зарекомендувати себе полiтичними експертами чи то письменниками столiття. Але нiчого в них не виходило, бо вони були сiрими та звичайними, без Божоi мiтки, без сили волi та завзятоi вдачi, яка завжди виштовхувала мого дiда з глибоких ям, здавалося б, однозначноi та кiнцевоi безвиходi.

Вiн не був схожим на iнших. Прискiпливий до деталей, консерватор iз чiтко вираженими авторитарними нотками у всiй своiй риторицi та безлiчi дiянь, вiн любив вiкторiанську епоху, яку смiливо поеднував iз французьким неокласицизмом. Йому так подобалось. Думка iнших не мала для нього жодного значення, наче такоi i не iснувало, нiколи не було, навiть не з’являлося на свiт.

Дiд був особистiстю. Одним з небагатьох, хто знав чоловiчу дружбу, кохав вродливих i вередливих жiнок, крок за кроком, iнодi вичiкуючи роками, але коли вже прийде час, неодмiнно рухаючись пiдступно, розумно, тихо, а часом досить галасливо, розставляючи своiх людей i створюючи мережу украiнських виборцiв, якi в кiнцевому результатi давали те, що вiд них вимагалось: владу одним та поразку – iншим.

Крiзь величезнi вiкна виднiеться увесь центр мiста – вулицi Олеся Гончара i Богдана Хмельницького, старi дахи Ярославового Валу i куполи Софii Киiвськоi. У дiдовiй вiтальнi повсюди книги, картини, фотографii, старi CD-диски, колекцiя платiвок ще ХХ столiття з усiма альбомами Висоцького, Розенбаума, Шарля Азнавура, Володимира Івасюка, Назарiя Яремчука, вiдомого за часiв його молодостi бiлоруського гурту «Ляпiс Трубецкой» i трагiчно загиблого Кузьми Скрябiна, котрий з роками зайняв гiдне мiсце в одному ряду з тим же Івасюком та Яремчуком. Ось така компанiя. І повсюди списанi аркушi паперу, записники, блокноти, старi документи, якi сорок рокiв тому могли трактуватися як секретнi документи державного значення. Сьогоднi ж вони стали iсторiею, архiвом життя, що добiгало свого кiнця.

Йому добре серед них. Це його атмосфера. Його ще не втрачена пам’ять про те, яким було життя. Яким воно вже нiколи не буде.

Дiд дивиться на велике фото у старiй коричневiй рамцi. На ньому чоловiки i двi жiнки. Загалом iх п’ятнадцять. Посерединi вiн – той, кого моя Батькiвщина називала Диктатором. На момент моеi розповiдi з них живим залишаеться тiльки мiй дiд. Усi iншi вже давно перетворилися на прах, що наповнював собою нашу новiтню iсторiю.

Я вдивляюся в тi обличчя, якi знаю з самого дитинства. Замiсть казок на нiч я слухав iсторii дiда про iхнi спiльнi подвиги, про вiйну, про боротьбу за владу, про кару, яку вони несли олiгархам i корупцiонерам. Я чую улюблену фразу дiда, котрою вiн закiнчував кожну свою розповiдь.

– Я вiдповiдаю тiльки перед Богом та iсторiею, – казав вiн вкраденими у каудильйо та вождя Іспанськоi фаланги Франсiско Франко[1 - Франсiско Франко (1892–1975) – вiйськовий i полiтичний дiяч Іспанii, диктатор у 1939–1975, генералiсимус. Також вiдомий як каудильйо (iсп. Caudillo de Espa?a por la gracia de Dios – вождь Іспанii милiстю Божою).] словами.

І я засинав. І менi снилися тi вiдчайдухи, якi зголосилися на свiй вчинок, котрi йшли проти усiх, не думаючи, що буде з ними завтра, бо вiдповiдали вони тiльки перед Богом та iсторiею. А ще перед Украiною, заради якоi i поклали своi голови.

– Сiдай, синку, – каже менi дiд, i ми сiдаемо один проти одного у м’якi шкiрянi крiсла. Мiж нами журнальний столик, на якому старi книжки та якiсь дiдовi нотатки.

Вiн бере сигарету, закурюе, випускае сивий дим i починае кашляти. Глухий, небезпечний кашель, який не подобаеться лiкарям, бо вони знають його природу.

– Менше пали. У твоему вiцi цигарки не додають здоров’я, – кажу я дiдовi.

Вiн смiеться.

– Знаеш, що е найбезглуздiшим у моему вiцi? – питае мене дiд.

– Боятися смертi, – приречено вiдповiдаю я.

– Мiй хлопчику! – каже вiн i знову робить чималу затяжку.

Вiн палить цигарку i мовчить. Я помiчаю, що думками вiн далеко вiд мене. Наче i нема його тут. Тiльки старе тiло нагадуе про його присутнiсть. Я не заважаю йому, а йду на кухню, вiдчиняю холодильник, беру горiлку, пиво, тарань, ковбасу, оливи, ставлю все це на тацю i повертаюся до кiмнати. Я прибираю зi столика книжки, за мить на iхньому мiсцi вже виднiються нехитрi наiдки та алкоголь, далi я беру з серванту чарки, а на кухнi ще два келихи пiд пиво, наливаю горiлку, вiдчиняю вiкна i знову сiдаю у свое крiсло. Тим часом дiд i надалi перебувае у своiй нiрванi, палить цигарку, шепоче щось незрозумiле своiми старими порепаними вустами, попiл летить повз попiльничку, i я вирiшую повернути його до дiйсностi.

– Ну що, пане мiнiстре, лауреату усiх можливих лiтературних премiй i творцю великих полiтикiв! Вип’емо?

Вiн здригаеться, блимае на мене своiми очима, якi я час вiд часу рятую вiд настирливоi катаракти, повертаеться до реальностi, бере чарку, пiдводиться з крiсла i каже:

– Свiтла вам пам’ять, друзi моi! Тi, хто справжнi, пам’ятатимуть вас завжди. Усе iнше, зайве, мине, наче його нiколи i не було.

Вiн випивае свою чарку, я наслiдую його приклад, i ми повертаемося у зручнi крiсла iталiйського виробництва.

– Ти знаеш, коли було зроблено це фото? – питае вiн мене, i я вкотре вiдповiдаю йому, що те кляте фото було зроблено влiтку 2021 року, а саме 21 червня, в день найкоротшоi ночi та iхньоi трiумфальноi перемоги.

– То я тобi вже казав? – вiдверто дивуеться дiд.

Я мовчу, бо ту дату вiн називав менi тисячi разiв, з того самого першого дня, як я себе пам’ятав на цьому свiтi i починав щось метикувати своiм малим дитячим розумом.

– Це добре, що ти пам’ятаеш. І дiтям своiм розповiдатимеш. І онукам. Усiм! Така моя воля, Миколо! Не смiй менi перечити!

Я й не перечу. Дiдовi краще не перечити. Вiн лихий до зауважень, iнакодумства, заперечень, плюралiзму та свободи слова. Дiд цитуе фашиста Франко, захоплюеться правителями Близького Сходу, поважае, наче живого, творця Сингапуру, ставить у приклад корсиканця Бонапарта, покрикуе на усiх, хто не кориться його волi, лякае ворогiв тираном Сталiним i обожнюе того, завдяки якому сьогоднiшня Украiна не схожа на ту обкрадену, злиденну, знесилену державу, яка вiдчайдушно билася з Росiею на очах у решти свiту, але той свiт був помiрковано стриманим, iнодi рiзким, але не занадто, аби Путiн пiшов геть iз Криму та Донбасу.

Ми випиваемо по другiй чарцi, i дiд знову закурюе. Взагалi, вiн багато палить, а ще бiльше п’е. Хильнути чарку-другу – улюблена справа. Бува, не п’е роками, але коли вже починае, зупинити його практично неможливо. Може пити тиждень, а то й мiсяць. І жити своiм чортячим життям, де не iснуе мiсця сьогоденню чи майбутньому. Усе там наповнюеться пам’яттю й тугою за минулим. За його молодiстю. За часами вiйни та революцii. За Диктатором, якому вiн був близьким другом.

Дiд правий у його твердженнi про безглуздiсть теревень про Диктатора.

– Вони його не знали, а я знав. Усi iхнi балачки – пустi. Вони не заслуговують уваги. Я вiдчував його бiль i тривоги, знав його бажання та сподiвання, розумiв тi методи, якi вiн обрав, аби зробити нашу Украiну сильною й самодостатньою, – говорить дiд.

І тут я не стримуюся i кажу йому:

– Дiду! Ти написав стiльки книжок. Отримав купу премiй. За твоiми творами знято стiльки фiльмiв. Я й сам захоплююся твоiми романами. Але ти нiколи не написав жодного слова про Диктатора. Нiчогiсiнько! Бодай би маленьку замiтку! Нiц не вийшло про нього за твого авторства. Чому так? Адже кому, як не тобi, говорити про тi часи.

Дiд слухае мене, бере до рук келих холодного пива, робить два великих ковтки, ставить келих назад на столик, витирае рукою своi губи i каже:

– Ти напишеш про нього. Про усiх нас. Ти створиш правдиву iсторiю моеi Украiни, нашоi боротьби, перемог та поразок. Ти розповiси усiм, як було i як не було. І в жодному разi не смiй перечити менi! Вважай, що це моя остання воля. Виконай ii, синку! Виконай, бо в iнакшому випадку усi моi скарби, усе, що я нажив за свого життя, я заповiм притулкам та жебракам, розкидаю вулицями мого мiста, а пiсля пущу собi кулю в лоба. Ти цього хочеш?

Звiсно, я цього не хотiв. Але писати про Диктатора людинi, яка обрала професiю лiкаря, це занадто.

Про це я i сказав дiдовi.

Вiн усмiхнувся, увiмкнув свою улюблену музику на слова Василя Симоненка i сказав:

– У родинi письменникiв, художникiв та полiтичних дiячiв не може бути нездар! Я вiрю в тебе, синку! Вiрю, що краще за тебе нiхто не впораеться з цiею справою.

– Чому тобi не написати це самому? Чому не найняти якогось журналiста чи письменника врештi-решт? Тiльки натякни i завтра бiля твого пiд’iзду буде цiла черга на авторство.

– Бо це зробиш ти. Ти або нiхто. І звiсно ж, мiй заповiт.

Бiльше вiн не сказав анi слова. Ми мовчки допили пляшку горiлки, дiд пiшов вiдпочивати, я прибрався у вiтальнi, власноруч помив посуд i пiшов собi геть, аби наступного ранку стояти перед дверима квартири, в якiй мали ожити усi таемницi украiнськоi трагедii, що стала переломним моментом у становленнi нашоi нацii та держави.

– Аби зрозумiти iсторiю Диктатора, потрiбно розпочати з Томаса Лейла. Без того пройдисвiта революцiя нiколи б не була такою, якою вона була. Янукович би залишився у краiнi, були б якiсь перевибори, поступки, але нiчого б далi не трапилося. Тому сiдай, синку, i слухай. Перед тим як розповiсти тобi про усiх iнших, я маю повiдати iсторiю нелегала ЦРУ Томаса Лейла. З ходом нашоi розмови, аналiзуючи подii та роки, ти зрозумiеш, чому вiн важливий. А потiм ми говоритимемо про москаля Шевцова, про шакалiв, про Диктатора та Івана Принципа. Я знав iх усiх. Усi вони робили свою справу на моiх очах, – сказав дiд, я увiмкнув функцiю диктофона на своему смартфонi, аби згодом аудiозаписи перетворити у текстовий формат.

За вiкнами дiдовоi квартири цвiла весна 2068 року. Ми жили в Украiнi, яка виросла на уламках пострадянського свiту, народжувалася у кровi знищеного росiйською артилерiею Донбасу, озиралася навкруги очима вкраденого Криму, що нинi перебував пiд наглядом i протекторатом коалiцii рiзних краiн, плакала гiркими сльозами, якi лилися з величезних дiрок украiнського бюджету, а почали лататися саме за часiв Диктатора.

Ми збудували краiну, про яку так мрiяли нашi батьки й дiди. Ми створили величну европейську нацiю i навiки вiдрiзали вiд себе цинiчну й ненажерливу iмперiю страху, погроз та брехнi. Ми сформували нацiональну iдею не на шароварах, козаках чи Бандерi, а… але про усе по порядку, бо вiдповiдати нам перед Господом нашим Богом та iсторiею, а ще перед нашими дiтьми, що пiдуть у цей прекрасний та незвiданий свiт пiсля нас – народжених у вiльнiй краiнi щасливих людей вже пiсля правлiння величного та жорстокого Диктатора, якого i любили, i ненавидiли, славили та проклинали. Але нiкого вiн не залишав байдужим, тому що те, що зробив вiн, гiдне вiчноi пам’ятi.




Частина перша

Чужинцi





Американець


2013 рiк

«Нiкому не знати, в яких землях лежатимуть нашi кiстки, якими вiтрами розвiе наш прах i над якими могилами плакатимуть нашi жiнки. Нiкому не знати, коли i де застане усiх нас смерть, як увiйде вона в наше життя, аби навiчно перекреслити його. Нiхто з нас i не думае про це. Якщо увесь час думати про смерть, краще й не жити. А ми всi живемо. Тут i зараз. Усе iнше – або вже було до нас, або буде без нас. І тiльки мить сьогодення визначае наше буття. І в цiй митi жеврiе едине полум’я. Яскраве полум’я сподiвань i надiй, що колись, коли нас уже не буде, разом i з нами мине пiдступне лихо, яке навiки вкарбувалося у нашi долi.

Народженi у жорстокi часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуемо жити на перетинi боротьби рiзних сил, якi намагаються взяти владу над свiтом. Вiйна йде повсюди, на усiх рiвнях, i це вiйна не за золото та дiаманти, не за нафту i рiдкоземельнi метали, не за воду i зерно. О нi! Це страшнiша й цинiчнiша вiйна за усi попереднi. Це вiйна, яка не знае доброти i прощення, не розумiе каяття i благородства, не бачить способу дiйти згоди, бо ведеться вона за душi людськi, за наш розум i нашу свiдомiсть. Нiхто не бажае знищувати усiх фiзично. Знищуеться одна лишень iдентичнiсть, особистiсть, право на власну думку, на свое «Я». А тi, хто стають цьому на завадi, що ж, таких чекае смерть. Бо так вирiшують тi, хто веде цю вiйну. На цьому i крапка! Все iнше – мине…»

Так думав Томас Лейл, який за iнших обставин мав усi шанси стати чесною людиною.

Інодi, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собi суто американську iдилiю. Вiн – професор-лiнгвiст у одному з провiнцiйних унiверситетiв Схiдного узбережжя, вже який рiк живе з покiрною, тихою i милою дружиною. Жiнка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсiм дурна, звичайна така жiнка, якi, як нiхто, мають право на кохання i щастя.

Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по недiлях вони усi разом кличуть на барбекю сусiдiв та «нових знайомих», якi дуже компетентнi у тому чи iншому питаннi, перспективнi та зi зв’язками у важливих суспiльних колах.

То були його дiти, яких вiн нiколи не мав, а поруч iз ним стояла дружина. Обiйнявши Томаса, вона посмiхалася сонцю i новому дню. Дружини в нього теж не було, а тi жiнки, якi iнодi з’являлись в його життi, не були створеннi для сiмейного затишку, домогосподарства, турботi за малюками. Вiдчайдушнi та вродливi, фатальнi i небезпечнi, трагiчнi i безталаннi, вони жили за рахунок його енергii й чоловiчоi сили. Томас розумiв це, але був не проти таких вiдносин, адже в обранiй ним долi не залишалося мiсця нi для будиночка, нi для дiтей, нi для вiрноi дружини, яка щовечора виходитиме на ганок, аби зустрiчати чоловiка з роботи. Та й обрана Лейлом професiя не передбачала нормованого робочого дня, де е чiтко визначенi години працi, вихiднi й термiн вiдпустки. В його життi усе було набагато складнiше.

У квiтнi йому виповнилося сорок три роки. Останнi двадцять iз них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

Блискучий мовознавець iз неймовiрними аналiтичними здiбностями, вiн присвятив себе нелегальнiй оперативнiй роботi, простiше кажучи – шпигунству та спецоперацiям в iнтересах Сполучених Штатiв Америки. У нього навiть не було друзiв. Лише завдання. І, звiсно ж, його шеф, який щоразу вiдсилав Лейла до однiеi з тих краiн, де планувалася чергова небезпечна гра.

Югославiя у 1995 роцi, коли серби мали стати агресором, США, коли у термiновому порядку 11 вересня 2001 року потрiбно було евакуювати саудiвських шейхiв, Ірак 2003 року, коли йому потрiбно було надати докази наявностi хiмiчноi зброi у Саддама. Зброi, якоi, по сутi, i не було. Украiна й отруення кандидата в президенти, яке теж залишалося пiд великим питанням. Киргизiя у 2005-му, коли потрiбно було зробити перший пострiл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з краiни президента-корупцiонера. Грузiя напередоднi й пiд час трагiчних i несправедливих шести днiв, якi вiдiрвали вiд краiни два шматки. Пакистан, коли вiн йшов на лiквiдацiю Усами бен Ладена. І ось цiеi осенi знову Украiна. Держава, де нiхто i нi в чому не може бути певен. Навiть при найстабiльнiшому режимi. Навiть коли усе начебто й не так погано.

«Саме в часи спокою та розвитку, стабiльностi i певного добробуту вiдбуваються революцii. Коли люди живуть у злиднях, у них немае часу думати про змiни. Вони зайнятi одним лишень виживанням. Все iнше – пусте й недоречне», – казав собi Томас Лейл, коли лiтак йшов на посадку у Борисполi.

– Жодних контактiв з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Нiхто не мае знати про тебе. Нiхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собi. І твоя перемога, як i твiй провал, теж тiльки твоi. Ти чекаеш. Як завжди. В тебе буде тiльки один вихiд на сцену. І навiть у ньому ти маеш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав i хитав у вiдповiдь головою.

Таксi везло його вулицями Киева, яким усмiхалося сонце. Тi вулицi ще не знали, що живуть в останнi днi спокою, а тисячi украiнцiв не мали й гадки, що вже через декiлька мiсяцiв вони почнуть гинути вiд ворожих куль.

Не знав цього i Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка нiколи не знала вiдпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузi. Томас казав собi, що колись прийде такий день i вiн просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками iз судин. Вiн не боявся смертi, розумiючи, що вона неминуча i нiкому ще не вдалося вiд неi втекти. Але вiн мав намiри затриматися на цьому свiтi, бо у нього були тут ще справи.

В Украiну вiн iхав не вперше. Вiн був уже у Киевi того року, коли помаранчевi прапори й стрiчки летiли над усiею краiною. Тодi iм усе вдалося. Шкода тiльки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволi гарно.

«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стрiляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, i те, що прихильники помаранчевих будуть бiльш рiшучi та ефективнi, i те, що опонент врештi-решт вiдiйде у сторону».

Та не могли прорахувати американцi тiльки одного – корупцiю, яка й була мiрилом усiх владарiв Украiни. Несамовита жадiбнiсть та чвари мiж вчорашнiми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’ер-мiнiстром, а пiзнiше i президентом. І ось тепер, майже пiсля дев’яти рокiв розлуки з Украiною, Томас Лейл iшов вулицями, на яких влада належала тiльки йому – синовi донецьких степiв.

У Киевi ще з часiв Помаранчевоi революцii Лейл мав двi квартири. Цього разу шеф прийняв рiшення придбати ще й будинок.

«Конспiративних квартир не бувае забагато», – вчив його шеф, коли пiдiбрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свiй талант i чергову любовну трагедiю мiцним шотландським вiскi.

Тодi вiн ще не знав, що ось цей непримiтний чоловiк скоро стане його поводирем у свiтi таемних iгор i цинiчних зрад, введе його в коло, де правлять iншi закони та дiють за iнакшими правилами. Бо в тому свiтi, куди з головою пiрнув Томас Лейл, не iснувало справедливостi й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.

У той перший вечiр, коли вiн сидiв у шкiряному крiслi, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу вiн може не повернутися до Америки. І справа не тiльки у тому, що його могли вбити. Нi. Лейл просто усвiдомлював, що цього разу битва буде бiльш жорсткою, кривавою i затяжною. Нiхто вже не гратиметься у ненасильницькi спротиви. Як казав Гай Фокс[2 - Гай Фокс (1570–1606) – англiйський шляхтич-католик, учасник «Пороховоi змови» – невдалоi спроби групи англiйських католикiв пiдiрвати будiвлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантiв короля англiйського та шотландського Якова І.], якому судилося стати органiзатором лондонськоi «Пороховоi змови» 1605 року, «вiдчайдушнi хвороби лiкуються небезпечними засобами». І саме такою вiдчайдушною хворобою страждала в тi днi Украiна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.

Лейл нiколи не розумiв украiнцiв. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко пiддаються манiпуляцiям, продажними у своiй бiльшостi. Тi ж одинаки, якi час вiд часу народжувалися з бажанням жити згiдно з законами та принципами честi, не затримувалися надовго на цьому свiтi. Їх життевий шлях закiнчувався або автомобiльною катастрофою, або «самогубством», або ж вiдвертим вбивством. І вже iншi йшли далi, аби вести Украiну у темне майбутне олiгархiчних кланiв.

Проте бували моменти, коли Томасу ставало справдi шкода той безталанний народ. Вiн бачив доброзичливiсть i працьовитiсть людей, бажання змiн, яким не давала дорогу емоцiйнiсть украiнцiв, адже емоцii там завжди брали верх над розумом. І так було в усi часи та при усiх iмперiях.

«Вiками iм вбивали у голови, що вони е частиною рiзних держав. Столiттями вони не могли зрозумiти, хто ж вони такi. Нацiональна iдея – те едине начало, яке i визначае шлях народу у майбутне, так i не сформувалося на цих землях. Але як вiрно зазначав iх другий президент, Украiна – не Росiя. В чому рiзниця? У прагненнi до свободи. За нинiшнiх умов диктатура тут неможлива. Принаймнi надовго», – казав собi Томас Лейл, вiдкладав Вольтера i намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.

«Про теперiшнього iхнього президента говорять рiзне. Але в одному я впевнений точно. Йому вiдводиться ключова роль, здатна змiнити iснуючий стан речей у свiтi. Росiя та ми будемо грати цього чоловiка на свiй власний лад. І переможцем виявиться той, хто зiграе на випередження».

Томас вирiшив, що на сьогоднi вистачить роздумiв. У нього був ще час i на роздуми, й на аналiз, i на прогнози. Але також вiн усвiдомлював, що коли настане момент дii, вiн буде сам, як завжди одинак мiж декiлькох вогнiв, здатний як переламати хiд iсторii, так i стати ii черговою безвiсною жертвою.

Лейл вимкнув свiтло, поклав поруч iз собою пiстолет i заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у краiнi, яка пливла за течiею долi, вигаданоi для неi iншими.



1993 рiк

– Чому ти п’еш?

– А чому б i нi?

– Ти ж проп’еш свiй розум.

– Навiщо менi розум? Вiн не робить мене щасливим. Інодi менi хочеться бути тупим. Такi люди живуть своiм простим щастям. Не задумуються нi про що. Вiд народження i до смертi. А так… що менi вiд мого розуму? Однi бiди. Я ж рiк тому ледь не збожеволiв! Гаразд, тобi зiзнаюся. Прочитав Нiцше, i вдень, i вночi думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звiдси й одвiчне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закiнчуеться у сирiй землi?

– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дiсталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Менi набридли твоi вибрики. Пожалiй матiр хоча б…

– А хто пожалiе мене?

– Чоловiк, який хоче, аби його жалiли, не чоловiк! Я був кращоi думки про тебе.

– Як же менi усе це набридло, – каже Томас i робить черговi два ковтки вiскi.

Вiн п’яний, але ще контролюе себе. Навпроти нього сидить сивий чоловiк десь за п’ятдесят. Глибокi зморшки рiжуть його лоб. У нього доволi розумний i сконцентрований погляд. Одягнений вiн у темний костюм i свiтлу сорочку. Плечi тримае прямо – результат багаторiчноi служби в армii США.

– Слухай, Френку, коли вже у нас пiшла така вiдверта розмова… – Томас затихае на хвильку, а потiм питаеться: – Хто мiй батько? Де ця паскуда?! І якого дiдька я його нiколи не бачив?

Френк Лейл, який був рiдним дядьком Томаса та единим чоловiком, котрого той поважав i слухав, посмiхаеться племiннику недоброю посмiшкою.

– Вона менi так i не сказала, вiд кого тодi завагiтнiла. Що я не робив, як не просив, як тiльки не допитувався. Все марно, – каже Френк.

– Тобто?

– Не знаю я, хлопче, хто твiй батько. Навiть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заiжджий, не з нашого кварталу i навiть не з нашого мiста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.

Томас слухае дядька, замовляе подвiйну порцiю вiскi i випивае ii.

– Кажеш не перейматися? – посмiхаеться вiн. – А потiм питаеш, чому я п’ю? Якiсь дивнi ви усi люди, родичi моi милi. Дивнi чи дурнi. Хто вас знае.

За вiкнами бару пануе весна. Холодна й дощова. Сiрою зграею танцюють над Нью-Йорком похмурi хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надii, яким не судилося стати реальнiстю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому свiтi вiд них не залежить абсолютно нiчого. Томас дивиться у вiкно, переводить свiй погляд на дядька, б’е кулаком по столу i кричить не своiм голосом:

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це мiсто вб’е мене. Воно мене поглинае, засмоктуе, i якщо так продовжиться й надалi, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрiчае iх мовчанням.



Вiн не п’е шiсть днiв, а потiм знову зриваеться i пiрнае у чергову гулянку. Його оточують випадковi, незнайомi йому люди, якi живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж вiн, iздять його автомобiлем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Вiн хоче забути чергову жiнку – красуню Елiзу, яка вкотре розбила його серце i пiшла геть з одним багатiем, старшим за неi на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, i його обличчя перекошуе недобра посмiшка. Така посмiшка з’являеться у вбивць, психопатiв та iнтелектуалiв у станi лютого вiдчаю.



Френк Лейл сидить на лавцi у Центральному парку. Вiн намагаеться упiймати першi променi квiтневого сонця, що вже другий день поспiль заливають своiм теплом вулицi Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час вiд часу вiн гортае газету, читаючи заголовки й кiнцiвки статей. Вiн нiкуди не поспiшае, насолоджуеться спокоем i самотою. Дихання рiвне, проте думки – бентежнi. За декiлька хвилин бiля нього сiдае чоловiк у сiрому пальтi. Прямий нiс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привiт, Френку! – вiтаеться вiн з Лейлом, але руки не подае.

У вiдповiдь Френк Лейл тiльки кашляе i дивиться в небо.

Чоловiки мовчать. Кожен думае про свое.

– Скiльки ми не бачились? – врештi-решт питае Френка його спiврозмовник.

– П’ять рокiв, сiм мiсяцiв i тринадцять днiв. З вересня 1988 року, – вiдповiдае Лейл.

– Ти завжди вiдповiдально ставився до дат i цифр.

– Такий вже я е, – каже Френк, i спiврозмовник чуе якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питаеться вiн.

– Ще дихаю, – у вiдповiдь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильнi i впертi тi двое, що сидять на однiй лавцi i споглядають квiтневе небо iхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, i слова застрягають у нього в горлi.

– Так, Френку, – Майкл обертаеться до нього.

– Ти знаеш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому е i моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече i легенько стискае.

Вони мовчать, усi слова зайвi.

– Ми неодмiнно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

– Не ми першi, не ми останнi. Та й ти ж знаеш, що я не вiрю анi в пекло, нi в рай. Нi в Бога, нi в чорта.

– Знаю, друже. Твоя вiра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твiй шлях.

– А твiй?

– Я вiдiйшов вiд справ. І це трапилось п’ять рокiв сiм мiсяцiв i тринадцять днiв тому. У день нашоi останньоi з тобою зустрiчi.

У пам’ятi Френка i Майкла виникае одна й та сама картина.

Вони сидять у засiдцi. Їх десятеро. Двое американцiв та вiсiм моджахедiв. Молодi хлопцi, яким щойно усмiхнулося життя. Радянська колона мае йти за пiвгодини. Інформацiя точна i перевiрена. Френк намагаеться не дивитись на Майкла. Вiн ще не знае, що повернутися мають тiльки двое – вiн та Майкл. Це його не бентежить. Як i сама вiйна. Як i талiби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бiй.

То не перша спiльна вiйна для них. Були й iншi. Але цього разу Френк Лейл прийняв рiшення, що для нього вона стане останньою. Вiн навiки покiнчить зi своiми вiйнами. Так само вiн зробить i з ЦРУ. Раз i назавжди. Урештi-решт вiн мае право жити життям чесноi людини. Так хотiв його батько. Так колись хотiв i вiн сам.

– Ти знаеш, Френку, iнодi я заздрю тобi. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув iз дня нашоi останньоi зустрiчi?

Френк Лейл iгноруе питання Майкла.

– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже вiцi, аби уникати незручних для нас питань. Смiливiсть – вона не у нашiй спроможностi вбивати iнших. Вона у нашiй силi визнавати правду i своi помилки.

Френк кладе газету на лавку, i вiтер одразу пiдхоплюе ii. Френк проводжае сторiнки своiм поглядом, а потiм каже:

– Напевно, я народжений не для щастя. Моiм народженням було визначено i мiй обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армiя, потiм Управлiння, вiдставка, тиха сiмейна гавань, дiти, iхнi успiхи, бейсбольнi матчi, пиво з сусiдом у недiлю, вiдпустка один чи два рази на рiк… Якщо це i е щастя, значить, я щасливий.

– Я тобi не вiрю, Френку. Спокiй не може бути твоiм щастям.

– Може, Майкле.

– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл i закурюе.

– Ти так i не кинув палити? – питае його Френк Лейл.

– А навiщо? Це не врятуе мене вiд зустрiчi з нашим Творцем.

– Але може подовжити твiй шлях до цiеi зустрiчi.

– Я не боюся смертi. Ти знаеш про це, – говорить Майкл i випускае дим.

Вiн вiдчувае, що Френк призначив зустрiч не через сентиментальнiсть чи то ностальгiю. Не таким був Френк Лейл. Якщо вiн вже зателефонував Майклу С’ютi, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

«Вiн щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордiсть», – думае собi Майкл С’ютi.

Тим часом Френк не збираеться просити. Вiн зараз далеко – у жорстоких джунглях В’етнаму, йому тiльки-но виповнилося двадцять п’ять, вiн у розвiдувальнiй ротi, яку ось вже третiй мiсяць поспiль кидають уперед. Генерали та полковники армii США покладають на неi великi надii, поки рота йде у невiдомiсть, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молодi. Хлопчаки зовсiм. І знаеш, тодi я дiйсно вiрив у нашу краiну. Чи то може вона була iншою.

– Знаеш, Френку, в чому рiзниця? – каже Майкл С’ютi.

– В тому, що ти i зараз вiриш в Америку. Або ж хочеш, аби усi думали, що ти в неi вiриш, – спокiйно говорить Френк Лейл.

С’ютi пiдморгуе другу i каже:

– Чи не випити нам чогось старенького та приемного, поки будемо обiдати? Ходiмо, друже! Квiтень у цьому роцi не залишае нам вибору.

– Вибiр е завжди, – каже Френк, i вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стрiляв у радянського шпигуна, а iнший покохав вродливу жiнку, якiй принiс один лишень суцiльний страх, множений на безсоннi ночi.



2013 рiк

Вiн ходив мiстом i слухав людей. Вiн не розмовляв з ними, не сперечався, не фiлософствував на теми нацiональноi iдентичностi та повалення олiгархiчного режиму, не намагався переконати украiнцiв у тому, що вони помиляються. Нi. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Киева.

У вереснi 2013 року люди казали рiзне.

– Пам’ятаеш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети i туризм. Так ось. На нього наiхали i почали вiджимати бiзнес. Вiн домовився про зустрiч iз Самим, дав 300 штук за органiзацiю зустрiчi, зустрiвся, вийшов, а поки iхав назад, все вже вiджали i забрали. Ось так! «Донбас порожняк не гонiт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторанi, звертаючись до доволi вродливоi i юноi панянки, якiй так кортiло шампанського та устриць, але дядько любив пиво i тому його коханка теж була змушена пити пиво.

– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколiннi, не впiзнаю свого мiста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцiльний жах. Приiхали зi своiх донецькiв та луганськiв. Сидiли б там, i ми б тут горя не знали. Інтелект i культура нинi не в модi. На змiну iм крокуе мiщанська вульгарщина кримiнально-пролетарського Донбасу. Згадаете моi слова! Впаде краiна з такими керманичами. Вони ii просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловiк до лiтньоi жiнки на лавцi у парку Шевченка.

– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – i таке теж чув Лейл.

– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими iнтеграцiями! – казали люди, i в цьому була уся суть майбутнiх подiй.

Але чув Томас i iнше. І люту ненависть, i людську заздрiсть, i застереження, i про Росiю, i про Америку, i про Китай, i про Європу, i про корупцiю, i про бентежний дух Украiни, який може чахнути вiками, терпiти та споглядати, але настае момент i вiн рветься з грудей на волю.

Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь помiж iхнiх слiв, наче цуралися вони ii, не хотiли жити з нею поруч, гнали зi свого двору, мов приблудного собаку, що вештаеться вiд хати до хати, бо своеi у нього нема.

Правда була чужим та неприемним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тiй краiнi свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зi злих вулиць величного мiста.

– А може, це i добре, що його нема, – казав собi Томас Лейл.

Вiн не мав ще чiткого завдання, не знав, якою буде його мiсiя, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до Украiни, значить вже дуже скоро щось мае трапитися. А що може трапитися у державi, яку Росiя вважае своею невiд’емною частиною, а сама та держава оголосила курс на iнтеграцiю до Європи?

– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, i недобра посмiшка з’являлася на його обличчi.

Хто-хто, а вiн точно знав, що у цьому життi рiшення приймае меншiсть. Народ не вирiшуе абсолютно нiчого, а все прописуеться не на площах та в будiвлях парламентiв, не на барикадах i ешафотах, а значно далi, в будинках iз товстими стiнами й високими парканами, на яхтах у вiдкритому морi й пiд охороною бойових гелiкоптерiв, в офiсах Мангеттену i Лондонського Сiтi, в окремих залах королiвських палацiв староi Європи, куди заборонений вхiд для преси, де не iснуе публiчностi i немае правди, моралi й цiнностей. Там все визначае один лише iнтерес.

Украiна не викликала у нього подиву.

– Чергова територiя, за яку сильнi держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закiнчилося, краще i не згадувати. І де тiльки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Украiнi, то у Єгиптi, то в Чилi чи ще де?

Ось так ходив Киевом Томас Лейл, слухав, що кажуть iншi, щодня уважно читав газети й iнтернет-видання, переглядав полiтичнi ток-шоу, а ввечерi сiдав у крiсло i насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем[3 - Мiшель де Монтень (1533–1592) – французький фiлософ i письменник епохи Вiдродження, есеiст-моралiст, автор монументальноi працi «Дослiди» (також у перекладi зустрiчаеться варiант «Проби»).], а iнодi й Булгаковим, не забуваючи i про свого улюбленого Гемiнгвея, котрий завжди був для нього взiрцем. Чому? Напевно, тому, що Томас нiколи не мав того життя, яким жив великий письменник такоi ж великоi краiни.



1993 рiк

Френк Лейл п’е вiскi. Майкл С’ютi – горiлку.

– Усе ще п’еш цю гидоту? – питае Френк, коли офiцiант ставить перед ними алкоголь.

Майкл щиро смiеться.

– Ти так ненавидиш горiлку, бо вона тхне тобi Росiею? Не будь злим, Френку! В Росii нинi перiод суцiльноi демократii. Час кмiтливих цинiкiв. Нова епоха, в якiй тiльки Сполученi Штати i переможцi.

– Чи надовго?

– Назавжди.

– Не думаю.

– Повiр менi.

– Я нiкому не вiрю, Майкле. Особливо тобi.

Посмiшка зникае з обличчя С’ютi.

– Ти не можеш менi пробачити Афганiстану?

Френк робить маленький ковток вiскi, ставить склянку на стiл, кладе руки перед собою, спираеться на них i пiдводиться.

– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самi готували до вiйни, а потiм штовхнули пiд кулi росiян?

В очах Френка мерехтить злiсть. Майкл помiчае ii. На слова Лейла вiн реагуе суцiльним спокоем.

– Вiйна – це завжди несправедливiсть. Нам потрiбна була перемога.

– Ти знав, що вони загинуть – тi вiсiм нещасних моджахедiв, i не сказав менi анi слова.

– Тому що я розумiв, що в юностi ти перечитав Кiплiнга з Ремарком. Ти iдеалiст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечуе iдеалiзм i романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маемо стати жорсткими. Навiть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковцi провели дослiдження i виявили, що кожнi 102 секунди одна людина гине внаслiдок вiйни. А кожнi 26 секунд хтось гине в автокатастрофi. Бiльше того, кожнi три секунди людина вмирае вiд голоду. І чим ми можемо iм допомогти? Як урятувати цей божевiльний свiт вiд смертi? Можливо, в тебе е рецепт?

– Не треба про усiх! Я про отих вiсьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.

– Передi мною стояло завдання, i я його виконав. Нагадаю тобi, що ми були на завданнi. Працювали на рiдну краiну. Захищали ii нацiональнi iнтереси.

– Де? В Афганiстанi?! Те саме ми з тобою робили i у В’етнамi, Панамi та на Фiлiппiнах. А скiльки порядних i смiливих людей через нас з тобою були розстрiлянi й отримали термiни ув’язнення в Росii, Польщi, Угорщинi, Чехословаччинi? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаеш, що?

– Що, Френку?

– Вони сняться менi. Приходять майже щоночi i стоять надi мною. Дивляться в очi, знаеш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.

– Сходи до лiкаря.

– Уже був, – каже Френк i одним ковтком допивае пiвсклянки вiскi.

– Я не впiзнаю тебе, Френку. Ти ж був iншим. Зовсiм iншим. Ти нiколи не задумувався над долею агентiв. Така вже в них роль. І бiльшiсть з них знають про це, коли погоджуються працювати з нами.

– Я задумувався. Завжди думав про них. Я просто не говорив про це з тобою. І знаеш, чому я пiшов з Управлiння?

С’ютi дивиться на Френка.

– Здогадуюся.

– Чому ж?

– Ти був хибноi думки про нашу роботу. Тобi варто було йти у пастори. Чи обрати професiю вчителя. Розвiдка i диверсiя не знають жалю, Френку. Ми народилися i живемо у великiй державi. І наш обов’язок робити усе, аби Америка такою залишалася й надалi.

– Чи такого хотiли нашi батьки-засновники?

– Не iдеалiзуй iх. Згадай, що вони робили з англiйцями та лоялiстами пiд час вiйни за незалежнiсть. Аби жити в демократii, часом доводиться втiлювати принципи тиранii.

– Демократiя не може жити поруч з тиранiею, Майкле. Вона ii повнiстю заперечуе.

С’ютi замовляе черговi порцii алкоголю.

– Ти часом не агiтував за Клiнтона?

– Знаеш, я радий, що наш шеф програв. Буш i йому подiбнi мають стати сторiнкою в iсторii. Не найкращою, до речi.

– Джордж Буш – велика людина. Патрiот Америки. А Клiнтон – демагог. Ти ж республiканець, Френку! Як ти можеш таке говорити? Згадай, скiльки вiн зробив для нас iз тобою, коли ми були нiкому не потрiбнi! Мiстер Буш дав нам професiю, спрямував у правильне русло, змусив повiрити в самих себе. Ми почали заробляти грошi, харчуватися нормальними продуктами, залицятися до гарних дiвчат…

– І вбивати людей, – робить ремарку Френк Лейл.

– Ти хотiв сказати – ворогiв.

– Нi. Я хотiв сказати саме те, що сказав.

Вони замовкають i п’ють. Грае джаз, i офiцiант приносить iм страви. Френк i Майкл починають iсти. Мовчки, кожен концентруеться на власному шматку м’яса i порцii картоплi.

Френк вагаеться. Не так вiн планував собi цю зустрiч. Вона не мала перетворюватися на розмову про них. Вiн хотiв тiльки попросити за племiнника, i все. Тепер же його прохання видавалося Френку не зовсiм коректним та доречним.

– Навiщо ти мене покликав? – раптом питае Майкл. – Заради наших споминiв?

Не вiдводячи погляду, Френк Лейл думае, як дiяти далi. І коли вiн згадуе крик вiдчаю Томаса, коли знову бачить страх у поглядi племiнника, вiн опускае своi очi i каже:

– Я буду просити тебе про послугу.

Майкл не вiдповiдае на це. Френк пiдводить очi i дивиться на С’ютi.

– Його звати Томас. Томас Лейл. Мiй племiнник. Талановитий хлопець. Син моеi молодшоi сестри. Зростав без батька. Ти знаеш цю iсторiю…

– Що я можу зробити для нього? – питаеться С’ютi.

– Вiзьми його до себе, Майкле. Навчи його усьому, що знаеш i вмiеш. Зроби з нього чоловiка. Змусь бути аналiтиком, актором, манiпулятором, шпигуном, нелегалом, диверсантом, оперативником, врештi-решт воiном i навiть вбивцею.

С’ютi не дивуеться, не вiдчувае шоку або ж жалю.

– Ти просиш у мене долi вбивцi для свого рiдного племiнника? – питаеться вiн Френка.

– Я прошу тебе врятувати його вiд неминучоi загибелi.

– У нього проблеми?

– Так.

– Полiцiя, мафiя, наркотики, алкоголь, жiнки? Може, вiн гей?

– Жiнки i алкоголь. А ще розумна голова, яка дiсталася дурню.

– Хто вiн за освiтою?

– Усе його життя – лiтература та мови. Наразi вiн знае три мови.

– Якi саме?

– Французька, росiйська, iспанська.

– Вiн учив росiйську? – Майклу стае цiкавою така розмова. – Чи не твоя це заслуга, Френку?

– Нi. Не моя. Це заслуга Толстого, Достоевського та Пастернака.

– Ось воно що. А з цими трьома його, певно, Святий Дух познайомив? То вiн у тебе трiшки навiжений?

– Який вже е.

– Я пам’ятаю твою сестру. Як вона, до речi?

– Нiяк, – вiдповiдае Френк.

У тому единому, короткому словi звучить бiль.

Вони знову замовляють випивку. С’ютi вже прийняв рiшення, про яке ще не знае Френк. Майкл не поспiшае з вiдповiддю. Френк не пiдганяе його.

– Я зрозумiв, Френку. Ти не можеш менi пробачити не тiльки Афганiстану. І справа навiть не в ньому i не в тих дурних моджахедах. Все те пусте i зайве. Ти прекрасно це знаеш. Ми з тобою не раз посилали людей на вiрну смерть. І вони йшли, робили це завзято, з ентузiазмом, бо вiрили нам i вiрили в нас, думаючи, що пiсля виконання завдання iх чекае винагорода.

С’ютi робить паузу, спираеться на стiл, нахиляеться до Френка i каже:

– Ти не можеш менi пробачити Вiкторii. Ти нiколи не примиришся з тим, що вона вибрала мене, а не тебе.

Френк нiчого не каже, а рiзко хапае Майкла за краватку i смикае до себе. Дихання обох чоловiкiв стае важким, з грудей на волю рветься прихована роками ненависть.

– Не торкайся своiм брудним язиком ii пам’ятi! Ми обидва знаемо, що вона могла зараз сидiти поруч з нами, якби не твоi витiвки та садизм по вiдношенню до неi. Жiнка, яку потрiбно було носити на руках, стала черговою жертвою твоеi несамовитоi вiдданостi ЦРУ.

Вiн вiдпускае краватку Майкла i каже:

– Пiсля того, як вона наклала на себе руки, я зрозумiв, Майкле, що заради Управлiння ти ладен вбити навiть рiдну матiр.

– Нiчого ти не знаеш, брате. Абсолютно нiчого. Не будемо про це!

– Я знаю одне. Ти iдеальний солдат своеi краiни. І тому прошу взяти до себе мого племiнника.

– Чому ти мене це просиш? Ти ненавидиш цього хлопця? Якщо я вiзьмуся за нього, назад вже не буде вороття. Я зроблю з нього першокласного розвiдника, позбавленого права на сiм’ю, вихiднi, свята, вiдпустки та простi радощi життя. Вiн не зможе бути вiльним, незалежним, бо повнiстю належатиме менi й Управлiнню. Врештi-решт вiн буде позбавлений елементарного вибору. Ти цього хочеш?

Френк Лейл тримае у руцi склянку з вiскi i дивиться повз Майкла С’ютi. Вiн наче не чуе старого товариша. Френк згадуе iхне знайомство, день першоi зустрiчi, перший рейд у джунглях В’етнаму, мить, коли вiн ще вiрить в Америку, демократiю, права людини, свободу слова та приватну власнiсть. А ще вiн вiрить в iндивiдуальнiсть кожного американця, у здатнiсть окремих осiб змiнювати хiд iсторii, народжувати новi iдеi, нести людям прогрес. Тепер же вiн вiрить зовсiм в iнше. І та вiра Френка фокусувалася на невiд’емному правi людини мати зброю i застосовувати ii по вiдношенню до тих, хто намагаеться зламати твое життя.

– Вибiр е завжди, – каже вiн Майклу, допивае вiскi, дiстае гаманець, кидае на стiл декiлька купюр, пiдводиться i йде геть.

Вiн робить чотири кроки, зупиняеться, обертаеться до Майкла i говорить до нього:

– Вiзьми мого хлопчика до себе. Інакше вiн просто пропаде, Майкле, так i не зрозумiвши, що таке життя i яким воно може бути насправдi.



2013 рiк

Увесь жовтень Томас Лейл iздив Украiною.

«Зрозумiй настроi. До Вiльнюсу[4 - Вiльнюський самiт схiдного партнерства – дводенний самiт iнiцiативи Євросоюзу «Схiдне партнерство», вiдбувся 28–29 листопада 2013 року в Вiльнюсi. Пiд час самiту Вiктор Янукович так i не пiдписав Угоду про асоцiацiю та зону вiльноi торгiвлi з ЄС. Це стало основною офiцiйною причиною початку Революцii гiдностi.] ще е час. А далi вже почнеться», – сказав йому шеф, коли вiдправляв свого агента у вельми повчальнi мандри.

Вiн укотре переконувався, що то досить дивна держава, краiна суцiльних протирiч i непорозумiнь, масштабноi корупцii й одночасного бажання звiльнитися вiд ii бридких кайданiв.

Усi там ненавидiли владу, й водночас усiм кортiло тiеi клятоi влади. У тому була вся сутнiсть украiнцiв. Гнiтюча i непереможна, бо стосувалась практично кожного.

– Ось начебто живе з тобою поруч людина. Людина та й людина. І чесна, i привiтлива, i думае як усi, i говорить правильнi слова, i поважае права iнших, i проти тоталiтаризму, i за демократiю, i усмiхаеться тобi, i нiколи не скаже зайвого слова. Нормальна, правильна така людина. Але волею долi чи то якогось кума, котрий змiг упiймати кар’ерну жар-птицю, людина отримуе певну посаду, i з нею одразу вiдбуваються дивнi метаморфози. Вона покрикуе на пiдлеглих, зверхньо ставиться до родичiв, а вчорашнi друзi йдуть у забуття, адже iхне мiсце займають iншi, такi ж самi, надiленi владою i доступом до державноi годiвницi. Та найголовнiше – людина начебто i проти корупцii, бо ж не можна увесь час красти, але дивним чином у його дружини, котра до цього нiде не працювала, з’являеться бiзнес, нова машина, вони починають будувати хороми у стилi нормандського замку. Проте, як я вже казав, людина, надiлена владою, залишаеться принциповим антикорупцiонером, – казав йому один львiвський поет, з яким Лейл пив каву, розмовляючи про життя.

Поет говорив з посмiшкою, сповненою суму та усвiдомлення трагiчноi i брехливоi ментальностi свого народу.

– Яка Європа? Про що ви говорите! Бути бiдним родичем при багатих дядьках? Та й хто нас туди вiзьме? Наша доля бути разом з Росiею. Ми ж братнi народи. Вiками так було i так буде надалi, – говорив йому шахтар з Донецьку, коли вони разом пили неякiсну теплу горiлку в одному з ганделикiв при дорозi. Заiдали вони соняшниковим насiнням.

Лейл розумiв, що нiколи герою з заходу Украiни не стати героем ii схiдноi частини. Не змусити донецьких пролетарiв любити Степану Бандеру та Романа Шухевича так само, як галичанам неможливо нав’язати повагу до пiонерii та комунiзму.

«Потренуй свою голову. Вона тобi буде потрiбна в найближчi мiсяцi. Чекатиму вiд тебе, Томасе, аналiтику. Об’ективну й неупереджену. Таку, на основi якоi ми зможемо приймати рiшення», – писав Майкл С’ютi у секретному чатi, паралельно готуючи снiданок своiм онукам.

«Яку в бiса аналiтику без доступу до розвiдувальних даних ти вiд мене хочеш?!» – лаявся про себе Лейл, читаючи повiдомлення шефа.

З Донецьку вiн iхав до Марiуполя, пiсля на його шляху було Запорiжжя, за тим – Херсон та Миколаiв, декiлька днiв вiн блукав пустими пляжами Одеси, а далi прямував до Криму, який увiйшов в його життя зi сторiнок безсмертних книг.

Уперше про Крим Лейл дiзнався у 16 рокiв, коли до його рук потрапили «Севастопольськi оповiдання» Льва Толстого. Дивна загалом вийшла iсторiя. Суто американський хлопець, що зростав на вулицях Бронксу, i раптом граф Толстой. Звiдки вiн там? Як потрапив у той свiт? Якими вiтрами занесло росiйського класика на вулицi Нью-Йорка?

А все було доволi просто. Френк Лейл замiняв Томасу батька. Шпигун, який усе свое свiдоме життя боровся проти комунiзму, вирiшив, що його племiнник мае ознайомитися з творчiстю графа. І Томас ознайомився. Пiзнiше – закохався в неi.

Дивний пiвострiв, стратегiчний плацдарм, важлива вiйськова база й геополiтична рана декiлькох iмперiй i краiн. Крим бентежив розум, не давав спати вiдчайдушним завойовникам i стратегам, був ареною жорстоких морських баталiй та бандитських передiлiв. Але пiд ким би не був Крим, вiн завжди залишався самотнiм – у своему розвитку, в своiйтузi i прекраснiй вродi, якою нагородив його Господь Бог.

Уже пiзнiше Томас Лейл вiдкрив для себе усi кримськi вiйни, депортацiю татар, яку вчинив Сталiн, хiд Хрущова, повернення татар i першi проросiйськi заворушення на початку 90-х рокiв. Двiчi за усе життя його нога вже ступала на землю пiвострова. Двiчi вiн милувався неповторними краевидами, плавав у теплих водах Чорного моря, флiртував iз засмаглими стрункими жiнками украiнського пiвдня, слухав розповiдi старих татар про життя у депортацii. Двiчi вiн видавав себе за англiйця, який торгуе зброею, проникав на територiю вiйськово-морськоi бази РФ у Севастополi i добував iнформацiю, на пошуки якоi посилав його Майкл С’ютi.

Загалом Крим подобався Томасу. Звiсно, вiн не був схожим на Маямi, Кi-Вест чи сонячну Калiфорнiю. Але там, де було море, там була i душа Томаса Лейла. Таким уже народився той чоловiк, котрий, як нам вiдомо, за iнших обставин мав усi шанси стати чесною людиною.

Перебування на пiвостровi дало йому чiтке розумiння, що Крим так i не став частиною Украiни. Томас Лейл не вiдчував украiнськоi iдентичностi, не чув украiнськоi мови, не розумiв, чому Крим i досi украiнський.

«Найслабкiше мiсце. Я б звiдси i починав», – казав собi Томас Лейл, i до нього приходило чiтке усвiдомлення, що саме так i станеться у разi черговоi перемоги Америки над Росiею. Звiсно ж, бiй буде йти, як завжди, на чужiй територii.



Того вечора, коли Томас Лейл поставив останню крапку у своему аналiтичному документi, йому стало легше. Тепер вiн зрозумiв, чому шеф вiдправив його до Украiни. Тепер вiн знав, що попереду велика бiйня i така ж велика брехня. Росiя зробить усе, аби покарати Америку в Украiнi. За роки, що минули з першого Майдану, Кремль став сильнiшим, впевнено просуваючи власнi iнтереси на пострадянському просторi. Москва купувала, залякувала, вбивала та чавила своiм брудним чоботом усi паростки свiдомостi, незалежностi, бажання самостiйницькоi полiтики, потреби власного самовираження. Москва не пробачала зрад. І саме на таку «зраду» зголосився украiнський президент, котрого хитрi «радники» пiдбурювали до европейського майбутнього. Тi радники хотiли, аби колишнiй злочинець увiйшов в iсторiю. Москва ж бажала, аби вiн у неi вляпався, залишаючись проклятим i жадiбним правителем олiгархiчноi плутократii, яка розквiтала на теренах вiльноi Украiни.



Аналiтична довiдка агента ЦРУ Томаса Лейла,

надiслана ним заступнику директора ЦРУ Майклу С’ютi

13 жовтня на телеканалi «Росiя 1» у телепрограмi «Вести недели» вийшов сюжет журналiста Дмитра Кисельова щодо стану речей в Украiнi (другий за рахунком сюжет Кисельова антиукраiнськоi спрямованостi з початку торгово-iнформацiйного тиску РФ на Украiну[5 - 14 серпня 2013 року митна служба Росiйськоi Федерацii включила всiх без винятку украiнських експортерiв до перелiку «ризиковних» та фактично блокувала iх поставки до Росii на невизначений термiн, внаслiдок чого на прикордонних перепускних пунктах стали утворюватися черги iз кiлькох сотень автомобiльних фур та залiзничних вагонiв з украiнськими товарами. Радник президента РФ Сергiй Глазьев пов’язав такi дii влади з асоцiацiею Украiни i Європейського союзу та наголосив на посиленнi митного адмiнiстрування у разi пiдписання Украiною угоди про асоцiацiю з Європейським союзом.]). Сюжет виконано на високому професiйному рiвнi та мае потужний емоцiйний пiдтекст.



За переглядом даного сюжету глядач повинен зробити наступнi висновки:

– Президент Янукович розривае единий народ «украiно-росiян»;

– Президент Янукович робить це, щоб i далi грабувати краiну;

– Президенту Януковичу вiддають накази в Європi;

– Президента Януковича не поважають в Європi. «В Європi Вiктора Федоровича не iдеалiзують: вiн потрiбний тiльки до моменту, поки не поставить пiдпис пiд Угодою про асоцiацiю»;

– Президент Янукович дуже боiться Юлiю Тимошенко;

– Президент Янукович не тiльки рве «единий народ», а сприяе ворогам цього народу – iсламським терористам;

– Президент Путiн, незважаючи нi на що, дбае про Украiну та украiнцiв, i тому сприяв наданню кредиту та здешевленню газу для Украiни.



Аналiз змiсту даного та попереднiх сюжетiв, а також заяв росiйських полiтикiв дозволяе зробити наступний висновок:

Інформацiйна полiтика РФ по вiдношенню до Украiни трансформувалася вiд популяризацii матерiальних, економiчних переваг Єдиного економiчного простору до акцентування культурноi, iсторичноi, релiгiйноi едностi. Тобто можна говорити про зсув з економiчного прагматизму у символiчно-смислову сферу.



Ризик, який випливае зi змiни iнформацiйноi полiтики РФ по вiдношенню до Украiни:

– Існуе висока ймовiрнiсть того, що в короткостроковiй та довгостроковiй перспективi можуть з’явитись чисельнi заклики до Президента РФ В. Путiна зброею захистити «единий народ» на територiях схiдних областей Украiни та Криму. В цьому контекстi зовсiм по-iншому сприймаеться iнформацiя про переоснащення Чорноморського флоту РФ та ймовiрнiсть повторення абхазько-осетинського сценарiю.



Полiтичнi ризики:

призначення Владислава Суркова (iдеолога партii «Єдина Росiя») радником президента Росiйськоi Федерацii з питань взаемовiдносин з краiнами СНД дозволяе зробити висновок, що його дiяльнiсть буде спрямована на дестабiлiзацiю ситуацii в Украiнi (зокрема, в АР Крим, схiдних i пiвденних регiонах Украiни, на Закарпаттi та Буковинi), на розхитування територiальноi цiлiсностi Украiни:

а) шляхом розгортання потужноi iнформацiйноi вiйни проти Украiни (у росiйських ЗМІ, при пiдтримцi захiдних проросiйських експертiв /«мiжнародних спекулянтiв»/, за допомогою пiдконтрольних украiнських iнформацiйних корпорацiй шляхом дезiнформацii, залякування, фальсифiкацii фактiв i даних, нав’язування обговорення провокативних тем i апокалiптичних прогнозiв – неминучого краху Украiни, дефолту, перетворення у «периферiю Європи» тощо; приiзду в Украiну рiзного роду «експертiв», журналiстiв, «радникiв» та iн.; iндивiдуальноi «роботи» з украiнськими чиновниками, що передбачае шантаж, залякування, хабарi, погрози, але й пропозицii – спочатку Украiнi варто приеднатися до Митного союзу, а потiм, координуючи зусилля, разом з Росiею на «кращих умовах» рушити до Європейського союзу);

б) можливою пiдготовкою на територii Украiни провокацiй (вiд мiтингiв сепаратистiв, демонстрацiй-протестiв за участю полiтичних партiй i «росiйських», «слов’янських» громадських органiзацiй, «листiв трудящих» на адресу керiвництва держави, протестних акцiй «православних» до терористичних актiв, провокативних дiй росiйського Чорноморського флоту та iн.), що вимагатиме вiд найвищих представникiв украiнськоi влади у наступнi два мiсяцi постiйноi присутностi на екранах телебачення, у ЗМІ з викладенням чiткоi позицii Украiни з того чи iншого питання i для спростування росiйських заяв, для своечасного вiдгуку на виклики Кремля.



У разi непiдписання Угоди про асоцiацiю мiж Украiною та ЄС:

а) ситуацiя в Украiнi буде дестабiлiзована, i ii утримання пiд контролем, можливо, вимагатиме вiд влади силових дiй. У свою чергу застосування сили проти громадян може впливати на зростання ймовiрностi виникнення революцiйних заворушень;

б) у краiнi вiдбуватимуться деструктивнi змiни, що вiддалятимуть ii вiд здобуткiв европейськоi цивiлiзацii;

в) зросте антирейтинг президента, а його шанси на «мирне» переобрання у 2015 р. будуть мiнiмiзованi (за результатами соцiологiчного опитування, проведеного Центром Разумкова 30 вересня – 8 жовтня 2013 р., 65,4 % украiнцiв ставляться до В. Януковича «в основному негативно» чи «повнiстю негативно»);

г) дестабiлiзацiю соцiально-полiтичноi ситуацii в Украiнi буде використано на власну користь як Росiею, так i США.



Майкл С’ютi прочитав цей документ, зробив одну лишень правку, роздрукував його i пiшов до директора ЦРУ, аби отримати вiд керiвництва те, чого вiн так бажав.

Коли документ лiг на стiл директора ЦРУ, останнiй пункт аналiтики Лейла пiд редакцiею С’ютi звучав так:

г) «дестабiлiзацiю соцiально-полiтичноi ситуацii в Украiнi неодмiнно буде використано на власну користь Росiею».



1995 рiк

У двадцять п’ять рокiв Томас Лейл стае вбивцею.

Це вiдбуваеться в Сараевi – мiстi, де завжди починалися вiйни.

У той день Лейл стоiть на горi Требевич. Вiн дивиться у бiнокль i бачить людей, будинки, вулицi, машини. Вiн бачить усе те, що згодом буде знищене потужною авiацiею його краiни.

Поряд з Лейлом стоять трое. Один з них Майкл С’ютi, який вiдповiдае за пiдготовку операцii «Обдумана сила»[6 - «Обдумана сила» – операцiя НАТО в Боснii та Герцеговинi, серiя повiтряних бомбардувань авiацiею НАТО позицiй боснiйських сербiв у 1995 роцi пiд час Боснiйськоi вiйни, перша значна вiйськова акцiя Пiвнiчноатлантичного альянсу на просторах колишньоi Югославii. Операцiю було розпочато 30 серпня i проведено згiдно з мандатом ООН за участю 400 лiтакiв (зокрема 222 бойових) i 5000 особового складу з 15 краiн. Офiцiйно операцiю закiнчено 20 вересня 1995 року, фактично – 15 вересня 1995 року.]. С’ютi давно вже займаеться Югославiею. Ще з часiв Рейгана. Вiн знае, яке значення мають Балкани для його батькiвщини. Вiн розумiе, що саме тут i розгортаеться нова геополiтична вiйна. І ця вiйна мае бути переможною. Пiсля краху СРСР свiт зобов’язаний жити згiдно з канонами Pax Americana[7 - Pax Americana (латинiзацiя сучасного лiнгвiстичного термiна «Американський свiт») – стилiстичний термiн на позначення перiоду економiчноi та суспiльно-полiтичноi стабiльностi, яка склалася спочатку в Захiднiй пiвкулi, а пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни й в усьому свiтi й характеризувався полiтичним, культурним та економiчним домiнуванням США.]. Все iнше не мае жодного значення анi для С’ютi, нi для органiзацii, яку вiн представляе.

Томас вiдводить бiнокля i пригадуе ту дивну зустрiч два роки тому, яка назавжди змiнила його життя.

Нью-Йорк.

Мангеттен.

Бродвей.

Бар при готелi.

Травень.

Нiч.

Його чавить духота й алкоголь. Вiн давиться сльозами i заливае в себе чергову порцiю вiскi. Йому зле, i вiн занадто слабкий, аби зачавити в собi почуття, зламати власну немiчнiсть, узяти себе в залiзний кулак й розпочати шлях чоловiка. Томас все це прекрасно усвiдомлюе i лютуе. Але не на себе. Лють його поширюеться на увесь свiт. Вiн опускае голову на стiл i заплющуе очi. Вiн не помiчае, як навпроти нього сiдае чоловiк i робить знак офiцiанту, аби той пiдiйшов.

За декiлька хвилин перед чоловiком стоiть кава i лежить рахунок Лейла. Чоловiк сплачуе рахунок i дае зрозумiти офiцiанту, що решту iз сотнi доларiв той може залишити собi. Тим часом Томас Лейл перебувае у станi дивноi абстракцii. Здаеться, що вiн назавжди вiдiрвався вiд реальностi. Його свiдомiсть знаходиться далеко вiд Нью-Йорку, там, де нема цинiчних людей, а е тiльки вiн – нiким не зрозумiлий молодий генiй.

– Годi! Вставай, хлопче! Будемо iхати звiдси, – несподiвано гарчить на нього незнайомець i дае йому добрячого стусана.

Сараево ще не знае, що за добу вiдбудеться жахливий теракт, а ще через двi доби сили НАТО почнуть авiацiйнi удари й артилерiйськi обстрiли. Про це знають Майкл С’ютi i Томас Лейл. Вони знають, хто стрiлятиме з мiномета, куди стрiлятиме i коли це станеться. Вони стоять на горi i дивляться на мiсто. Вони розумiють, що у вiйнi не iснуе моралi. Там е лишень одна перемога.

Томас приходить до тями i не розумiе, що трапилось.

– Руки геть вiд мене! – кричить вiн i отримуе ще одного стусана. Потому Майкл С’ютi бере його пiд руки i тягне на вихiд. Так вiдбуваеться iхне знайомство. Їхня перша зустрiч.

Лейл думае про сербiв. В чому iх провина? Лише в тому, що вони були найбiльшою етнiчною групою, на якiй i трималася Югославiя.

– Нiчого особистого, Томасе. Це просто наша робота. Звикай до цього, – звертаеться до нього Майкл С’ютi i наказуе повертатися назад до мiста.

С’ютi йде першим. Томас за ним.

На виходi з бару iх чекае авто. Бродвей сипле у темну нiч яскравими кольорами реклам. Томас намагаеться чинити опiр, але успiх зраджуе його. С’ютi вправно робить свою справу i впевнено тримае п’яне тiло свого нового учня. Правда, той учень ще не знае, до якоi школи його узяли.

– Журналiсти готовi? – питае Майкл С’ютi, коли вони йдуть назад, у напрямку Сараева.

– Усi як один. І журналiсти, i полiтики, i громадськi балакуни, – вiдповiдае Томас Лейл.

– До речi, завтра своерiдна рiчниця. Вiсiмдесят один рiк i два мiсяцi, як Гаврила Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда. Так що, синку, вважай, ми його послiдовники, – каже С’ютi i починае смiятися.

Томасу байдуже на той смiх. Вiн цiлком нормально ставиться до того, що його шеф трiшки не сповна розуму. Та й хто б залишався адекватним, якби пройшов стiльки вiйн та державних переворотiв, органiзатором i учасником яких був Майкл С’ютi.

В авто Томас намагаеться розгледiти обличчя незнайомця. Воно розмите, i Лейл напружуеться, аби зрозумiти, що вiдбуваеться. Голова трiшки яснiе i перше, що вiн бачить перед собою, це прямий нiс та прищуренi темнi очi. Лоб незнайомця рiжуть глибокi зморшки. У нього коротке сиве волосся i широкi плечi. На вигляд незнайомцю десь пiд п’ятдесят рокiв.

– Це викрадення? – питае його Томас Лейл i розумiе, що йому дуже кортить пити.

Вони в’iжджають у Сараево, яке тримають в облозi серби на чолi з Радованом Караджичем та Ратко Младичем[8 - Радован Караджич (нар. у 1945 роцi) – сербський полiтик, колишнiй президент Республiки Сербськоi в Боснii. Мiжнародний кримiнальний трибунал у справах колишньоi Югославii звинувачуе Караджича у скоеннi вiйськових злочинiв та геноцидi на територii колишньоi Югославii. З 1995 року знаходився у розшуку, арештований 21 липня 2008 року.Ратко Младич (нар. у 1942 роцi) – колишнiй сербський генерал, згодом начальник штабу Вiйська Республiки Сербськоi (1992–1995). У 1996 роцi Младича поряд з iншими керiвниками Республiки Сербськоi було звинувачено Гаазьким мiжнародним трибуналом у скоеннi военних злочинiв i геноцидi у зв’язку з облогою Сараева. Його арешт був однiею з передумов для вступу Сербii в ЄС. Пiсля п’ятнадцятирiчного уникання судового переслiдування, 26 травня 2011 року Младича було схоплено силами безпеки Сербii в селi Лазарево поблизу м. Зренянин (Сербiя).]. Пройдуть роки, i цi двое постануть перед Гаазьким трибуналом. Їх звинувачуватимуть у геноцидi та злочинах проти людяностi. Але того дня про це ще нiхто не знае.

Уже позаду злочини в Сребренiце, захоплення заручникiв, якi працювали в ООН, блокада Сараева, коли загинуло близько десяти тисяч людей, перший вибух на ринку Маркале, що забрав життя шiстдесяти восьми осiб. Понад двiстi людей тодi отримали поранення.

– На жаль, Томасе, цiна перемоги у кожнiй вiйнi – це якомога бiльше смертей. Тiльки так ми перемагаемо або ж перемагають нас. Я завжди обираю перше i не думаю про наслiдки. Перед Богом будемо стояти усi як один, i щось менi пiдказуе, що вiн нас навiть не прийме, а одразу вiдправить до Люцифера, – говорить С’ютi, коли iхне авто зупиняеться бiля старого будинку в самому центрi Сараева.

– Ти не вартуеш навiть цента, аби тебе викрадати, хлопче. Поки що не вартуеш. Але я виправлю це. І якщо ти вiдповiдально поставишся до свого нового життя, вже дуже скоро за твою голову будуть давати великi грошi. Дуже великi грошi, – каже С’ютi Лейлу.

– Хто ви, мiстере? – питае Томас, i його розум стае ще яснiшим.

– Вважай, що в тебе з’явився батько, якого ти нiколи не знав, – вiдповiдае Майкл С’ютi, i Томас Лейл хапае його за горло.

– Чому знову Маркале? – питае Лейл.

– Чому б i нi? Мiсце людяне. Ідеальне мiсце. Одного боюся, Томасе, – каже Майкл С’ютi, i Лейл чуе невластивi його шефу нотки людяностi.

– Що саме?

С’ютi сiдае за стiл, перед ним карта Сараева i кiлька газет, вiн щось довго вишукуе на картi або ж просто iмiтуе пошуки, мовчання затягуеться на декiлька хвилин, а потiм вiн каже:

– Щоб цi придурки не зiпсували операцiю. Хто ж iх знае, мусульман.

Коротким, потужним ударом двох долонь Майкл С’ютi б’е Лейла по вухах, i мiльйони зiрок затьмарюють його п’яну свiдомiсть.

– Нiколи бiльше не роби так, Томасе. Не грай з вогнем, який може тебе зiгрiти, а може i спалити, – каже Майкл С’ютi.

– Хто ви в бiса такий? – питае Томас Лейл, i страх жене геть алкоголь з його молодого, заспиртованого органiзму.



Сараево живе в блокадi сербськоi армii. Щодня працюе артилерiя та снайпери. Щодня гинуть старi, жiнки, дiти. С’ютi та Лейл користуються прикриттям мiсii ООН. Пiд носом сербiв вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбiцiй.

– Мусульмани чи християни, не мае значення, – вiдповiдае Томас. – Усi вони покидьки. Нам свое робити.

«А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думае С’ютi, i десь поруч з iхнiм будинком лунае вибух чергового снаряда.

Вони iдуть вулицями нiчного Нью-Йорку. Томас нiяк не може зрозумiти, в яку халепу вiн вляпався цього разу. У незнайомцi живе впевненiсть. У кожному його словi, кожному русi та клята впевненiсть! Вiн розглядае Лейла i не квапиться продовжувати дiалог. Майкл С’ютi вичiкуе. Чергове питання мае задати Томас. І, врештi-решт, вiн це робить.

– Що вам потрiбно вiд мене? – приречено питае Лейл, i на вустах С’ютi народжуеться задоволена по-смiшка.

– Твiй розум i твое бажання служити своiй краiнi, – вiдповiдае агент ЦРУ новому пiдопiчному.

– На них точно не вийдуть? – питае С’ютi, коли за вiкном лунае чергова серiя пострiлiв.

– На мертвих можна вийти, але ось запитати iх нема про що. Мертвi завжди вперто демонструють схильнiсть мовчати.

– Коли це ти став таким цинiком, Томасе?

– Того ранку, як протверезiв остаточно i зрозумiв, що ви не випадково трапилися у моему молодому життi.

Вони знаходяться у незнайомiй Томасу квартирi десь на Мангеттенi. Похмурий ранок не додае настрою. Лейлу кортить випити, але присутнiсть С’ютi перекреслюе будь-яку надiю на холодне пиво та мiцний вiскi.

– Гаразд, Томасе! Розкажи менi про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’ютi i сiдае у крiсло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповiдь рекрутованого ним агента.

Увечерi Томас Лейл йде до центру Сараева, туди, де ринок Маркале. Ще з часiв Середньовiччя сюди з’iжджаються торговцi з усiх Балкан. Сьогоднi тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканцi мiста. Про це вiдомо Томасу Лейлу i Майклу С’ютi. А також трьом мусульманам, якi мають виконати заплановане.

Томас пiдiймае голову i вдивляеться у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими лiтерами, а над ним – герб. Чотири колони при входi. Монументальнiсть та подих iсторii. Пам’ять про давно зниклу iмперiю, яка залишила по собi поодинокi нагадування.

– Так мае бути, – говорить Томас Лейл вголос i починае неквапний рух назад.

Вiн довго розповiдае С’ютi про себе. З кожним новим словом Томас вiдчувае полегшення, щось незвiдане i цiкаве народжуеться у ньому. Лейл нiяк не може збагнути, чому так щиро сповiдуеться перед людиною, яку знае лише декiлька годин.

– А що твiй батько? – мiж тим питае Майкл С’ютi.

– Хто такий батько, мiстере С’ютi? Я не знаю, як це, – вiдповiдае Томас Лейл i розумiе, що вiдтепер у нього дiйсно з’явився батько.

Томас рiвно дихае увi снi. Йому нiчого не сниться, не докучають жахи, не приходять видiння мертвих i живих. Бiльше року вiн вчився дивитися на смерть та життя виключно з точки зору прагматики i нацiональних iнтересiв США. Вiн забув усе те, що читав у книгах романтикiв i iдеалiстiв. Вiдтепер його руки та очi все частiше торкалися творiв Макiавеллi, Черчилля та Аллена Даллеса[9 - Аллен Даллес (1893–1969) – директор ЦРУ у 1953–1961 роках.]. Поволi С’ютi вiдкривае йому новий свiт, де все вирiшуе iнтерес. Тому Томас i спить спокiйно, бо у тому стражденному мiстi його батькiвщина мае свiй iнтерес i його задача зробити так, аби Вашингтон мав офiцiйний привiд для вторгнення.

«Те що не можна перемогти, потрiбно очолити», – вчить його С’ютi, який спить поруч, у сусiднiй кiмнатi, а десь за вiкнами iхньоi квартири чутно поодинокi пострiли, що переплiтаються зi скавчанням собак.

– Дещицею цiанiстого калiю, кинутого у колодязь, можна отруiти усе населення села, а добре зробленою брехнею – мiльйони. Так казав Рейнгард Гелен[10 - Рейнгард Гелен (1902–1979) – органiзатор та перший очiльник Федеральноi розвiдувальноi служби ФРН (BND; 1956–1968). Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був офiцером (генерал-майор) Генерального штабу вермахту, очолював вiддiл «Сухопутнi вiйська супротивника на Сходi». Пiсля вiйни спiвпрацював iз ЦРУ США.]. Запам’ятай це, синку, адже вiднинi для тебе будуть стертi кордони моралi та аморальностi. Ми керуемося виключно потребою i iнтересами нашоi держави, – каже йому Майкл С’ютi за два тижнi пiсля iхнього знайомства, коли вони приступають до iнтенсивного та виснажливого курсу навчання.

Старий агент ЦРУ тримае слово перед другом i робить з його племiнника iдеального оперативника-нелегала.

Коли лунае перший вибух, Майкл С’ютi знаходиться неподалiк Маркале, але стоiть так, аби страхуватися вiд осколкiв мiни. Томас стоiть на горi i спостерiгае за мусульманами, якi стрiляють з мiномета. В його руках снайперська гвинтiвка М25. Вiн дивиться у прицiл. В нього ще е час. Раптом мусульмани роблять новi вистрiли з мiнометiв. Лейл нараховуе чотири. Про це вони не домовлялись. І тодi вiн стрiляе. Мусульмани падають один за одним на землю, Томас Лейл пiдходить до iхнiх трупiв, обнишпорюе кишенi, виймае з них усе, пiдбирае мiномет i йде собi геть, повертаеться до мiста, де щойно загинули невиннi люди, а iншi були важко пораненi.

– В мене нема совiстi! Моя совiсть зветься Адольф Гiтлер! – кричить у своiй кiмнатi Томас Лейл слова Германа Герiнга[11 - Герман Герiнг (1893–1946) – найближчий соратник Адольфа Гiтлера, так званий «нацi номер два», другий пiсля Гiтлера вiйськовий i економiчний керiвник Третього рейху. Один з головних вiйськових злочинцiв нацистськоi Нiмеччини.] i вперше з дня iхнього знайомства Майкл С’ютi дозволяе йому напитися.



За два днi пiсля вибухiв у Сараевi починаеться перша широкомасштабна вiйськова операцiя в iсторii НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснiею. США досягають своеi мети i за два тижнi пiсля початку операцii боснiйськi серби погоджуеться на умови НАТО. Історiя котиться далi, а з нею свiтом котяться тi двое – Майкл С’ютi i Томас Лейл – вправнi лицарi своеi брудноi справи.



2013 рiк

Коли йому сильно кортiло жiнки, вiн брав планшет, включав порносайт i задовольняв своi чоловiчi потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навiть на повiю, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою украiнкою. Сказати чесно, вiн мiг собi дозволити жiнку. Але пiсля ночi кохання йому б довелося ii вбити. А вiн не хотiв зайвих жертв, адже мертвi були попереду. Вони виднiлися йому крiзь час, майорiли своею трагедiю в його снах, входили холодом у його розум. Вiн знав, що нова украiнська революцiя не буде схожою на попередню. Професiйний досвiд не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава i несправедлива бiйня, в якiй вiн, агент ЦРУ, теж вiдiграе свою роль. Проте яку саме, вiн ще не знав.

До Киева йшов холод. За мiсяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим бiльше чужу зиму. Навiть не европейську, а пострадянську, з густим снiгом i холодними стiнами його квартири, з суцiльними згустками багнюки пiд ногами й непривiтними, сiрими вiд втоми i червоними вiд горiлки та морозу обличчями навкруги.

На початку листопада вiн змiнив квартиру i виходив з неi раз на тиждень, аби поповнити провiант. Очiкування – невiд’емна складова нав’язаноi Майклом С’ютi професii, подобалася Томасу найбiльше. Адже в хвилини спокою вiн мав змогу залишатись наодинцi зi своiми думками, поринати у тi свiти, в яких йому нiколи не жити, обирати собi шлях, яким вiн нiколи вже не пiде, кохати саме тих жiнок та уявляти iх iз собою поруч, з якими вiн нiколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична iсторiя, кожне комедiйне дiйство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцiльною трагедiею. Вiн не мав сили над своiм життям, не був господарем власноi долi, не належав самому собi, адже ось вже як двадцять рокiв за нього усе вирiшували iншi.

Спочатку, коли вiн тiльки-но вбив перших у своему життi мусульман пiд Сараевом, його бентежила думка про майбутне. З роками жертви множились, повалених урядiв ставало бiльше, розбитих доль та понiвечених життiв – тим паче. І думка про майбутне бiгла собi геть незнаними та байдужими для нього стежками, лiзла в чужi голови, аби бентежити iнших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.

Томас Лейл навчився абстрагуватися вiд людського горя. Вiн зневажав чужi сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати новi завдання. Так було легше не збожеволiти, не зламатися, як це свого часу зробив його рiдний дядько.

– Бiдолашний Френк. Я був упевнений у ньому навiть бiльше, нiж в собi. Життя доволi цiкава рiч. Нiколи не знаеш, що буде за черговим перехрестям, – сказав йому якось Майкл С’ютi, а бiльше за двадцять рокiв iхнього знайомства з вуст старого агента ЦРУ не пролунало жодного слова про Френка Лейла.

Тим часом Украiна готувалася до Європи.

Дивна рiч вийшла з Вiктором Януковичем. Типове породження дикого капiталiзму, без належноi освiти, без iнтелекту, без жадоби до знань, навiть не росiйськоi, а суто радянськоi ментальностi, вело Украiну до Європи. Так думав натовп, але одиницi знали, як усе було насправдi. Без iдеi про необхiднiсть пiдписання Угоди про асоцiацiю мiж Украiною та ЄС неможливо було запалити iскру народного гнiву.

Проте, як вiдомо, у будь-якiй революцii народний гнiв – лише зброя в руках тих, хто дивиться наперед i мае своi власнi плани на правлiння краiною. Це розумiв Томас Лейл. Це розумiв Майкл С’ютi. І це прекрасно розумiли, загалом, у Вашингтонi. Але на бiду украiнського народу таку iстину також усвiдомлювали i в Кремлi. Москва вже не могла повторити помилки 2004 року. І той схiдний брат, який був гiршим за лютого ворога, активно готувався до вiйни.

– Ми вiдслiдковували iхнi дii, починаючи з 2005 року. Путiн не та людина, яка пробачае образи. Але вiн не йде у чесний двобiй. Не виходить на ринг, аби боксувати. Путiн дiе iншими методами. Бiльш небезпечними. Хитрими та жорсткими. Вiн не б’е сильного або ж рiвного собi. Вiн завжди вдарить слабкого. Забере у дитини, стане за спинами жiнок i старих, а вже потiм почне стрiляти. Проте у нього завжди першим буде летiти слово, а вже потiм куля. Побачиш, Томасе. Ще матимемо ми клопоту з Росiею, – казав своему учневi Майкл С’ютi.

І Томас вiрив вчителю. Не мiг вiн йому не вiрити, бо добре знав iсторiю тiеi дикоi краiни, якiй випало бути одвiчним суперником його батькiвщини на свiтовiй аренi.

– Що ж, – сказав собi Томас Лейл, – клопiт – значить клопiт. Звичний стан нашого буття. Спокiй робить нас дурними й ледачими. Спокiй вбивае, не дае зосередитись i аналiзувати, думати й дiяти. Спокiйнi люди схильнi до деградацii. Менi ж судилося народитися iншим. Не таким, як усi. Не таким, аби бути пасивним спостерiгачем. Мама завжди хотiла, аби я був нормальним. А якщо й народився ненормальним? То що, менi й не жити на цьому свiтi?

Вiн часто думав, звiдки в нього ця схильнiсть до пияцтва, емоцiй, авантюризму та помилок. Вiн нiяк не мiг збагнути, чому саме вiн, а не дiти дядька Френка, якi стали доволi успiшними, проте залишалися сiрими й аморфними. В ньому ж було i чорне, i бiле. Але нiколи у Томасi Лейлi не було цього ненависного сiрого. І коли б вiн про це не думав, в його свiдомостi виникало тiльки одне слово. Батько. Той самий батько, якого вiн нiколи не знав.

З роками вiн почав розумiти матiр. Вiн усвiдомив ii небажання вiдповiдати на питання про батька. Скорiш за все у той перiод, коли вона завагiтнiла, в неi було декiлька чоловiкiв. Саме тому вона не могла дати чесноi вiдповiдi. Перш за все самiй собi.

– Але ж вона не могла не зрозумiти, на кого я подiбний! – картав вiн матiр за ii мовчання.

І знову, перебуваючи в Украiнi, напередоднi тих подiй, що навiчно увiйшли в iсторiю як Революцiя гiдностi, Томас Лейл думав про свого батька.

Яким вiн був? Чим займався? З якоi родини походив? Якi мав хобi та iнтереси? Чи пив вiн або ж полюбляв спорт? Як врештi-решт склалася його доля пiсля того, коли вiн покинув вагiтну матiр Томаса? Та й чи взагалi втiкав вiн?..

Інодi батько приходив до Лейла у снах. То стрункий та атлетичний, то товстий i п’яний, а бувало худий, наче трiска, але завжди з розмитим обличчям.

Ось i у Киевi вiн почав йому снитися. І чим ближче було до пiдписання Угоди про асоцiацiю, тим частiше незнаний нiколи Лейлом батько приходив до нього у снах. Йому ставало лячно i холодно. Вiн прокидався i довго лежав, дивлячись у темну стелю киiвськоi квартири, яка знала багато хазяiв, але нiколи не знала щастя. Томас Лейл теж не знав того щастя. І саме в цьому вiн був подiбний до свого вимушеного помешкання у далекiй вiд його батькiвщини Украiнi.



Вiн не вийшов з тiеi квартири на ранок, коли стало вiдомо про побиття студентiв на Майданi. Залишався вiн у своему помешканнi i першого грудня, коли вiдбулася сутичка та бiйки на Банковiй. Лише коли вже пролунали крики та кров на вулицi Грушевського, коли було вбито перших героiв Небесноi сотнi, йому подзвонив Майкл С’ютi.

– Тепер твiй час, синку. Йди на Майдан. Я скажу, коли тобi стрiляти, – спокiйним голосом мовив його шеф, i Томас Лейл зрозумiв, яку роль мае вiдiграти у тiй украiнськiй революцii.



2011 рiк

Уперше iм’я Усами бен Ладена Томас Лейл чуе 1996 року, коли той видае фетву про оголошення вiйни США. Вдруге це iм’я з’являеться знову за два роки пiсля терактiв бiля посольств Сполучених Штатiв у Танзанii та Кенii, жертвами яких стають сотнi людей. Пiсля подiй 11 вересня 2001 року Томаса викликае Майкл С’ютi i повiдомляе про нове завдання.

– Ми зобов’язанi знайти його. Знайти i вбити. Те, що вiн зробив у Нью-Йорку та Вашингтонi, не можна пробачати. Тим паче, ми не можемо цього забути. Ти в грi, Томасе. Ресурси – необмеженi. Але не думай, що це справа декiлькох мiсяцiв чи тижнiв. Нашi пошуки можуть затягнутися на роки.

Пiсля вторгнення в Афганiстан та Ірак Томас розумiе, що його шеф мав рацiю, коли казав про роки. США ведуть пошуки бен Ладена майже десять рокiв. Континенти, краiни, люди, етнiчнi меншини, рiзнi соцiальнi та релiгiйнi групи, зв’язки, мережi, пiдкуп, шантаж, iдейнi мусульмани, прагматики i фанатики, перебiжчики i вiдданi воiни Аль-Каiди, новi теракти у Європi, багаторiчний жах вiйни Афганiстану та Іраку – i завжди поруч Томас Лейл. Вiн iде слiдом за тим дивним та жорстоким терористом, сином мiльярдера та ворогом США № 1.

ЦРУ починае пошуки бен Ладена з кур’ерiв Аль-Каiди. Саме через кур’ерiв терорист номер один комунiкуе зi свiтом.

Томас Лейл знаходиться у кiмнатi без вiкон. Навпроти нього сидить закутий у кайданки Хасан Гул[12 - Хасан Гул – високопосадовець Аль-Каiди, який видав США кур’ерiв бен Ладена.]. Вони знаходяться в однiй iз секретних в’язниць ЦРУ, що непримiтними крапками прикрасили карти Європи та Азii. Як стае вiдомо трiшки пiзнiше, вони перебувають в Іраку, на територii сумнозвiсноi в’язницi Абу-Грейб[13 - Абу-Грейб – назва мiста i в’язницi в Іраку, яке знаходиться за 32 км вiд Багдада. Стала вiдомою через тортури, яким американськi солдати пiддавали iракських заарештованих.].

Лейл мовчить i спостерiгае за Гулом. Томас розумiе, що тому лячно. Щойно Хасан Гул пройшов випробування «тортури музикою» i наразi Лейлу потрiбно тiльки закрiпити успiх. Цей вишуканий вид тортур доволi ефектний. Агресивна, гучна неприйнятна для iстинного мусульманина музика днями наповнюе камеру Хасана Гула. Вiн сидить у клiтцi, в яку його запхнули американцi. Приблизно о четвертiй годинi ранку вмикаеться свiтло, яке б’е прямiсiнько в очi, i починае лунати гучна нестерпна музика. На п’яту добу тортур вiн починае кричати. Його мозок не витримуе, йому здаеться, що ось-ось вiн збожеволiе. Гул б’е руками i ногами по металевих прутах клiтки, але жодноi реакцii ззовнi. Американцi приходять тiльки тодi, коли у вiдчаi вiн починае лупити головою об клiтку. Його забирають, по його обличчю тече кров, волосся злипаеться вiд сумiшi поту i кровi.

Гула проводять до медчастини, де вправний лiкар робить швидкий огляд i накладае декiлька швiв на бiдолашну голову Хасана. Той тремтить i не розумiе, що вiдбуваеться i де вiн знаходиться. У вухах все та ж нестерпна музика якогось американського i нiмецького порнографiчного важкого року.

– Будемо розмовляти? – питае Томас Лейл.

Гул приречено дивиться на нього.

– Чого ви хочете вiд мене?

Губи Хасана тремтять, як i усе його нутро.

– Правди, – каже Томас Лейл i кулаком своеi правицi б’е Гула в самiсiньке обличчя.

Кров ллеться з носа Хасана, i вiн розумiе, що американець щось там зламав.

– Я можу тебе вбити, але я цього не робитиму. Я буду знущатися над тобою доти, доки ти не скажеш менi усе, що знаеш. Менi потрiбна iнформацiя, i я ii витягну з тебе, чого б менi це не вартувало. Час у мене е. А у тебе, Хасане, його вже нема. Нема i нiколи не буде.

Гул намагаеться рукою зупинити кров, але то справа марна. Нестерпно болить нiс. Вiн думае. Вiн вагаеться. Вiн розумiе, що цей американець не вiдчепиться вiд нього. Вiн вже знае, що стане зрадником. Не заради порятунку власного життя, а виключно з метою припинити цей бiль, зупинити цi тортури.

– Абу Ахмед аль-Кувейтi[14 - Абу Ахмед аль-Кувейтi – справжне iм’я – Ібрагiм Саiд Ахмед, довiрена особа бен Ладена, його кур’ер, через якого той мав контакти з зовнiшнiм свiтом.], – говорить Томас Лейл i хапае Хасана Гула за зламаний нiс. – Говори, сволото! Кажи усе, що знаеш про нього!

Гул верещить, наче скажена iстота. Бiль пронизуе усi частини тiла, у вухах б’е невидимий барабан, а на голову опускаеться кувалда. Вiн радий вiдповiсти, але не може цього зробити, бо американець нiяк не хоче вiдпускати його бiдолашного носа. Тим часом Томас Лейл вираховуе про себе секунди, аби кульмiнацiя його екзекуцii справила справжнiй, шоковий ефект.

Врештi-решт, вiн вiдпускае нiс Хасана Гула i долонями б’е йому по вухах. Гул ледве не втрачае свiдомiсть, але Томас Лейл не дае йому цього зробити.

– Говори! – кричить вiн Хасану i виливае йому на голову пляшку води.

Терорист та член Аль-Каiди, а саме таким i е Хасан Гул, приходить до тями. Вiн готовий говорити, а там будь що буде. Вiн розумiе, що смертi йому не оминути. Як не вiд рук цього клятого американця, так вiд рук його братiв мусульман.

«З тобою покiнчено, Хасане. Ти – живий мрець. Але ти скажеш усе, що хоче знати цей виродок. Ти скажеш йому, бо iншого виходу в тебе наразi не iснуе. Ти просто не витримаеш тортур», – подумки звертаеться до самого себе Хасан Гул i починае говорити.

– Вiн з Кувейту, – каже Хасан, – Абу Ахмед е довiреною особою Халiда Шейха Мохаммеда i Абу Фараха. Деякий час ми не бачили його. Не знали, де вiн. А потiм вiн знову з’явився, наче нiкуди i не зникав. Нiхто не задавав йому зайвих питань. У нас так не роблять. Але усi ми зрозумiли, що вiн зникав не просто так.

«Абу Ахмед був з цим покидьком. Вiн знае, де бен Ладен. Вiдслiдковуючи кур’ера, ми вийдемо i на ворога», – каже собi Томас Лейл i йде геть, залишаючи Хасана Гула наодинцi з його фiзичним та духовним болем.

Потiм починаеться скандал з секретними в’язницями ЦРУ i Лейл ледве не втрапляе в халепу, коли у Вашингтонi лунають заклики покарати агентiв розвiдки, якi були причетнi до тортур. Той скандал вдаеться зам’яти i Лейл повнiстю концентруеться на особi Абу Ахмеда аль-Кувейтi.

Згодом американець дiзнаеться справжне iм’я терориста. Пiд цим псевдо ховаеться Ібрагiм Саiд Ахмед. Уродженець села Мартунг, що в долинi Сват у Пакистанi. Пiсля народження двох синiв батьки Ахмеда iдуть до Кувейту, де оселяються та починають працювати. Але сини не бажають слiдувати прикладу своiх батькiв, цiкавляться iсламським фундаменталiзмом, стають частиною Талiбану, повертаються до долини Сват i починають працювати на бен Ладена. Ібрагiм Саiд Ахмед користуеться довiрою керiвникiв Аль-Каiди i йому доручають доволi вiдповiдальнi та таемнi завдання. Вперше його помiчають у 2001 роцi в Тора-Бора.

Томас Лейл йде слiдом за ним довгих шiсть рокiв. Обмаль iнформацii, полювання в умовах суцiльноi невизначеностi, нерви та емоцii керiвництва, вiдсутнiсть дороговказiв – так вiн i живе, вишукуючи по свiту ворога номер один своеi батькiвщини.

І ось у 2010 роцi йому усмiхаеться фортуна. ЦРУ перехоплюе розмову iншого члена Аль-Каiди i виходить на Абу Ахмеда аль-Кувейтi. Томас Лейл очолюе групу, яка розпочинае пошуки терориста i у серпнi того ж року виходить на нього. Тепер американцi слiдкують за аль-Кувейтi i вдень, i вночi.

За декiлька мiсяцiв ЦРУ розумiе, що бен Ладен переховуеться у Пакистанi, в мiстi пiд назвою Абботтабад, що знаходиться на вiдстанi шiстдесяти кiлометрiв вiд Ісламабаду.

Абу Ахмед виводить американцiв на будинок, де переховуеться бен Ладен. Величезний паркан з колючим дротом, усi пiд’iзди до будинки пiд наглядом охорони, тераса на верхньому поверсi ховаеться за двометровою огорожею, а сам будинок – триповерхова вiлла, за своiми масштабами дуже вирiзнявся на фонi сусiднiх будинкiв.

ЦРУ починае спостереження за будинком i доходить висновку, що окрiм самого аль-Кувейтi та його брата там живе ще третя сiм’я. Вартiсть будинку складае приблизно один мiльйон доларiв, проте аналiз фiнансовоi iсторii братiв, якi мешкають там, не дае жодноi пiдстави говорити про наявнiсть вiдповiдних коштiв для будiвництва такоi вiлли.

Окрiм цього, декiлька факторiв насторожують американцiв. У будинку немае анi телефонного зв’язку, анi iнтернету, а смiття спалюеться на подвiр’i.

– Вiн там, – говорить Томас Лейл Майклу С’ютi пiсля чергового вiдрядження до Пакистану. – Цей покидьок живе у будинку аль-Кувейтi. Жодних сумнiвiв. Ми мусимо взяти його саме там або нiде.

– Кому вiн потрiбний живим? – риторичним питанням вiдповiдае С’ютi. – Ми лiквiдуемо його. Ти будеш серед тих, синку, хто вб’е ворога номер один нашоi держави.

1 травня 2011 року за пiвгодини до пiвночi з авiабази, що в афганському Джелалабадi, у напрямку кордону з Пакистаном у небо пiднiмаються два гвинтокрила MH-60 Black Hawk. Це летять 23 бiйцi спецназу групи «Team 6», серед яких i агент ЦРУ Томас Лейл. Ще чотири резервних гвинтокрила MH-47 Chinook вилiтають слiдом за «чорними яструбами». Два з них залишаються на кордонi, на територii Афганiстану, iншi два приземляються у безлюднiй долинi у Пакистанi, очiкуючи на команду. Спецiальний лiтак Prowler з авiаносця Carl Vinson проектуе хибнi мiшенi i глушить пакистанськi радари.

За операцiею спостерiгае уся верхiвка влади США. Барак Обама, Гiлларi Клiнтон, Роберт Гейтс, Джо Байден – вони сидять i не можуть повiрити, що ось прямо на iхнiх очах мае закiнчитися багаторiчна iсторiя пошуку Усами бен Ладена.

Операцiя тривае недовго. Все йде не так, як про те повiдомляе офiцiйна влада. Один з гвинтокрилiв падае, i бiйцям спецназу доводиться iмiтувати та дiяти максимально швидко.

Бен Ладена вбивають двома пострiлами. Одна куля пробивае груди, iнша потрапляе у голову. Смерть терориста номер один наступае через пiвтори хвилини, що промайнуть вiд висадки американцiв на територii будинку, коли вiн робить спробу узяти до рук АК-47, прикриваючись своею третьою дружиною. Вiд американських куль гине також син бен Ладена Халiд, аль-Кувейтi, його брат i дружина, яку терористи використовують як живий щит.

Далi лiквiдатори бен Ладена пiдiрвуть гвинтокрил, що вийшов з ладу, позбирають усi папери та носii даних, якi знайдуть у будинку, заберуть з собою тiло ворога США номер один i на одному гвинтокрилi вiдлетять у напрямку Джелалабаду.

Операцiя з лiквiдацii Усами бен Ладена триватиме близько 40 хвилин.

Нiхто не дiзнаеться прiзвищ учасникiв операцii, яких Барак Обама назве «героями без iмен».

Тiло бен Ладена поховають у Аравiйському морi, аби уникнути масового паломництва iсламських фундаменталiстiв i фанатикiв до могили керiвника Аль-Каiди.

– Сьогоднi я можу повiдомити народу Америки i всьому свiту: США провели операцiю, в ходi якоi був убитий Усама бен Ладен, лiдер Аль-Каiди, терорист, вiдповiдальний за загибель тисяч невинних чоловiкiв, жiнок i дiтей… правосуддя здiйснилося, – скаже 44-й президент США, звертаючись до американськоi нацii.

– Правосуддя здiйснилося, – скаже i собi Томас Лейл, повертаючись до Вашингтона, де на нього вже чекатиме Майкл С’ютi, висока державна нагорода, фiнансовий гонорар, декiлька днiв перепочинку та новi завдання у тих куточках свiту, вiд яких завжди тхне смородом безчинства i нi з чим незрiвнянним запахом смертi.



2014 рiк

О восьмiй годинi ранку у четвер, 20 лютого, Томас Лейл лежав на даху будiвлi Головпоштамту. Все, що йому було потрiбно знати, вiн вже знав. На той день влада в Украiнi об’явила перемир’я. Але Майдан втомився вiд тiеi влади. Майдан вирiшив йти у наступ. Майдан не бажав чекати, бо розумiв, що права на програш вiн вже просто не мае.

Минуть роки, i так нiхто й не скаже напевне, хто ж тодi прийняв таке рiшення. Проте були люди, якi знали правду. Але кому потрiбна правда, коли душами невинних жертв, цих щирих iдеалiстiв та романтикiв, цих бiдолашних правдолюбцiв, стелилася дорога до влади зовсiм iнших персонажiв трагiчноi iсторii новоi Украiни?

Був похмурий холодний ранок. Чорний дим пiдiймався над украiнським Майданом Незалежностi. У будiвлi Консерваторii засiли стрiльцi. Були вони i на барикадах. Але у наступ iшли тi, на чиiх головах були каски будiвельникiв, а в руках – дерев’янi щити.

«Стрiляй по “Беркуту”. Потрiбна провокацiя. Потiм можеш вистрiлити у декiлькох майданiвцiв. Але так, щоби куля летiли iм не ззаду, а спереду. Повернувся хтось до тебе з Інститутськоi, стрiляй», – казав йому телефоном Майкл С’ютi, i Томас Лейл розумiв, що його шеф уже все прорахував та спланував. Рiшення ухвалено на найвищому рiвнi, i не йому, сiрому виконавцю, думати про моральну сторону того питання.

Вiн лежав на холодному даху, а в його руках була снайперська гвинтiвка Т-5000 Orsis, модель 338 Lapua Маgnum, куля якоi долала вiдстань у 1500 метрiв i досягала своеi цiлi. Це була росiйська гвинтiвка нового поколiння, яку почали виробляти у Москвi на базi державноi компанii «Промтехнологii».

У прицiл американець роздивлявся площу перед собою. Дивився на Майдан, зупинявся на обличчях простих украiнцiв, розумiючи, що комусь iз них вже нiколи не побачити завтрашнього дня.

Ось вiн узяв на прицiл русяву дiвчину. На вигляд iй не бiльше двадцяти рокiв. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний нiс, червонi вiд диму та, ймовiрно, безсонноi ночi очi, вона ще не знае, що очiкуе ii попереду, яким буде кiнець усiеi ii революцii, ii першоi революцii, адже пiд час подiй 2004 року вона ходила у четвертий клас провiнцiйноi, занедбаноi школи в одному iз забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточкiв Заходу Украiни.

Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловiка, що стояв на перетинi Хрещатику та Інститутськоi i дивився вгору, саме туди, де бiля Жовтневого палацу зачаiвся його ворог.

Чоловiк той мав гарнi чорнi вуса, його лоб прорiзали зморшки, а у поглядi виднiлася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловiк ще не знав, як воно буде далi. Вiн дуже втомився за тi три мiсяцi, що жив на Майданi. Вдома вiн покинув усе – сiм’ю, роботу, звичний спокiй монотонного, безпросвiтного життя. На Майданi ж вiн наче народився вдруге. Чоловiк зрозумiв, що вiн здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, анiж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рiк поспiль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвiтiв. Чоловiк готовий битися, битися за свое майбутне, за життя i справедливiсть для своiх дiтей, за гiдну роботу i чеснi суди. Так само вiн був готовий i померти. І вiн помре близько одинадцятоi години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бiгтиме разом зi своiми побратимами.

Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиi долi навiки вкарбуються в нову украiнську трагедiю, стануть фундаментом новоi iсторичноi пам’ятi, на основi якоi народжуватиметься нова украiнська нацiя.

Вiн лежав i не думав про це. Вiн концентрувався лише на своiй цiлi, на виконаннi поставленого перед ним завдання, на реалiзацii плану, що йшов до нього крiзь закритий канал зв’язку з його батькiвщиною.

І Томас зробив перший пострiл. Потiм ще один, i ще, i ще. На землю впало два правоохоронцi. Пiсля вiн стрельнув в украiнця, що ховався за деревом на Інститутськiй, далi – поцiлив ще одного беркутiвця i тут зрозумiв, що стрiляе не вiн один. Томас Лейл вiдчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свiй оптичний прицiл на дах готелю «Украiна», побачив снайпера, який розглядав його у прицiл. І тут Томас зрозумiв, що iхнi очi зустрiлися. І нi вiн, нi той iнший снайпер не вистрiлили одне в одного. Вони дивилися у своi прицiли, незнайомець посмiхнувся, розвернувся i продовжив стрiляти. Як по правоохоронцях, так i по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за пiвгодини iхав до аеропорту, аби по обiдi приземлитися у Лондонi, звiдки iнший лiтак доставить його до серця всесвiту – Нью-Йорка.

Завдання було виконане.

Украiна вступала у хаос боротьби полiтикiв Майдану один з одним.

Украiна ще не знала, чого вартуватиме iй втеча Януковича та пiдтримка Заходу. Але про це знали у Москвi та Вашингтонi.

Що ж, врештi-решт, тi два мiста завжди вирiшували своi питання на чужих територiях, бо шакали керували ними. Злi, цинiчнi й амбiтнi шакали, у яких не вистачало смiливостi битися з ворогом на своiй власнiй землi, якi не знали жалю до слабших, не вiрили у справедливiсть, зневажали нацiональнi держави, що були меншими за них, гнали на забiй сотнi i тисячi людей, аби досягти своеi мети.

Шакали завжди визнавали лишень одну силу – грiзну, переконливу, вбивчу й жорстоку. Все iнше не мало для них жодного значення, адже вони були представниками двох iмперiй, двох протилежних iдеологiй, двох несумiсних укладiв життя, двох антагонiстичних фiлософiй, якi усвiдомлювали, що для них обох цей свiт занадто тiсний. І кожна з тих двох держав хотiла, аби залишилася виключно вона. Тому й билися вони не на життя, а на смерть, несучи iншим захiдну демократiю i схiдну автократiю, православну релiгiю i протестантську свiдомiсть вiльного свiту. І якщо у Росii була виключна сила ядерноi зброi й бездушноi армii, то Америка могла запропонувати дещо iнше. Америка могла виграти ту битву кока-колою i айфоном, своею одвiчною американською мрiею, згiдно з якою будь-хто мае право на щастя, багатство та свободу.

Свободу, яку в усi часи перекреслювала мiщанська Москва.




Росiянин


2014 рiк

Олег Шевцов дивився у прицiл своеi гвинтiвки i нiяк не мiг зрозумiти, хто ж той снайпер, що засiв на даху Головпоштамту.

Пiзнiше, коли все вже сталося i нi в кого з них не було вороття, Шевцов не раз картав себе, що не пустив кулю мiж очi тому незнайомцю.

«Бiс iз ним. Потiм розберемося», – сказав собi Шевцов i продовжив свою справу.

В ту холодну украiнську зиму Олегу Шевцову йшов тридцять перший рiк. Майже дев’ять з них вiн належав до органiзацii, якоi боялася уся Росiя. Шевцов був класичним продуктом путiнськоi епохи, що зневажав лiбералiв, забивав до смертi кийками представникiв сексуальних меншин, палив машини нахабних журналiстiв i з лю- тою ненавистю бив iх, прикутих кайданками до столiв i стiльцiв, пiд час допитiв, а одного разу, перебуваючи у станi тяжкого алкогольного сп’янiння, вночi прийшов на Новодiвиче кладовище та обiсцяв могилу Бориса Єльцина.

Шевцов не вiрив у демократiю. Зо три року тому вiн почав читати книжки i зрозумiв, що демократiя – полiтика слабких, нездатна сформувати анi сильну нацiю, анi могутню державу.

Олег Шевцов був тим, хто поважав тiльки силу, хто розумiв, що Росiя зобов’язана бути сильною, адже сила росiйська – основа з основ ii нацiональноi безпеки та величi, майбутне усiх ii перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тiеi сили, бо керувався вiн тiльки одним – переможцiв не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умiв.

Чистокровний росiянин, неодружений, сирота, що провiв усе свое дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку вiн знав, що таке життя. Змалку його теорiя будувалася на тому, що життя – це суцiльний бiль, суцiльна мряка випадковостей та несправедливих вчинкiв, брехня й жорстокiсть. А ще Олег розумiв, що в життi усе даеться тiльки тому, хто заявляе свое право на щось бiльше, анiж зарплатню та путiвку на море, хто знае, чого хоче i пiдкрiплюе власнi бажання конкретними дiями. Так вiн i жив. Так i робив, аби врештi-решт стати частиною структури, яку увесь свiт знав за абревiатурою ФСБ.

У двадцять дев’ять рокiв вiн отримав звання майора i приналежнiсть до секретного пiдроздiлу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбiльш iнтимного характеру, про якi не можна розповiдати навiть на смертному одрi.

Проте, дивна рiч, маючи змогу отримати матерiальнi блага, Олег Шевцов сповiдував доволi аскетичний спосiб життя. Двокiмнатна квартира, правда, у новому будинку, нi дружини, нi коханок, нi подруг. Друзiв вiн теж не мав. Замiсть авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декiлькох випадкiв за багато рокiв), не палив, займався бiгом та схiдними единоборствами. І виконував завдання, якi йому давали на Луб’янськiй площi.

У той день, перебуваючи на даху готелю «Украiна», Олег Шевцов убив чотирьох спiвробiтникiв пiдроздiлу «Беркут» та шiстьох учасникiв украiнськоi Революцii гiдностi. Останнього з них, молодого i талановитого хлопця з Львiвщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому вiн заховав свою гвинтiвку у футляр, викликав помiчника, i разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.

Шевцов iхав геть iз Майдану. Там починалася справжня бiйня i люди падали вiд куль. Олег виконав свое завдання, все iнше не мало для нього жодного значення. Все iнше зроблять iншi – тi, кому й належить стрiляти, аби захистити «закон та порядок».

Якось, коли Украiна тiльки стояла на порозi заворушень, полковник Погодiн сказав йому, що вiдтепер життя стане багатим на подii. І в ту хвилину, коли вiн iхав з Майдану, Шевцов зрозумiв iстинне значення цих слiв.

– Росiя починае творити нову iсторiю. Щонайменше iсторiю Європи, – закарбувалися у пам’ятi Олега слова полковника.

Шевцов ще не знав, що Янукович тiкатиме з краiни, що все вже готово, аби забрати в Украiни Крим, що роками йшла систематична робота, аби запалити вогнем ненавистi та наповнити рiками кровi украiнський Схiд i Пiвдень. Вiн просто виконував завдання, гордився своею батькiвщиною, поважав свого президента, який повернув Росii статус супердержави. І байдуже йому було, що переважна бiльшiсть його спiввiтчизникiв жили у цiлковитому лайнi, що алкоголiзм косив росiян, наче гостра коса вранiшню траву, що путiнська система влади, та незвична для Заходу «суверенна демократiя» iменi Глiба Павловського[15 - Глiб Павловський (нар. 1951 р.) – росiйський публiцист i журналiст, телеведучий, видавець, педагог, полiттехнолог. Колишнiй радянський дисидент.] i Владислава Суркова забирала у людей свободу та права, що його краiну називали не iнакше як «бензоколонкою, яка вдае з себе державу», що офiцiйною iдеологiею Росii стали iдеi шовiнiста-iнтелектуала Дугiна[16 - Олександр Дугiн (нар. 1962 р.) – росiйський фiлософ, перекладач, полiтолог, публiцист фашистського напрямку, засновник iдейного руху «неоевразiйство». Дугiн сповiдуе праворадикальнi, екстремiстськi, ультранацiоналiстичнi iмперськi iдеi. Фiгурант санкцiй США проти осiб, що виннi в агресii проти Украiни.], котрий у молодостi захоплювався фiлософiею Третього рейху, роботами Шмiтта[17 - Карл Шмiтт (1888–1985) – нiмецький юрист, дослiдник конституцiйного права, фiлософ i полiтичний теоретик, полiтичний фiлософ. Вiдомий також як «коронований юрист» Третього рейху.] та Гаусгофера[18 - Карл Гаусгофер (1869–1946) – нiмецький географ i офiцер, один iз засновникiв нiмецькоi школи геополiтики; «iдейний батько» iдеологii нацiонал-соцiалiзму.], а пiзнiше став новiтнiм провiсником iдеологii росiйського неоiмперiалiзму.

З ранньоi молодостi Шевцов розумiв Росiю виключно у категорiях ii величi. Для його поколiння не iснувало незалежноi Украiни, самостiйноi Бiлорусi, а краiни Прибалтики розглядалися у парадигмi зрадникiв i фашистських посiпак. Вiн довго був бiдним, нiколи не бачив добра та материнськоi ласки, не знав, що таке сiмейний затишок, нiкого не кохав, нi з ким не дружив, а тiльки усiх ненавидiв. І тут до влади прийшов Володимир Путiн.

Олег Шевцов закохався у нього не одразу. Це трапилося приблизно на другий рiк нового тисячолiття, коли вiн уже пiсля армii навчався в академii ФСБ. І то була любов на все життя. Та й не могло трапитися iнакше в краiнi, де рабська покiрнiсть завжди потребувала iмператора.



Киiв не подобався Шевцову. Як i уся Украiна. Та й не називав вiн ту державу iнакше як «Малоросiею». Дивна рiч, але у тому молодому росiянинi намертво вжився стереотип, згiдно з яким тiльки сильний може правити. Хто слабший, той мусить коритися.

Украiнцiв вiн зневажав i нiколи не називав братами. Так само як i чеченцiв та грузинiв. Цi три нацii викликали у нього лише огиду. Тому i стрiляв вiн у них з особливою насолодою. У Грозному, до якого його направляли на виконання специфiчних завдань, у Цхiнвалi 2008 року, коли Росiя вирiшила вкрасти у Грузii Абхазiю та Осетiю. І ось зараз, у самому серцi Украiни, на Майданi Незалежностi, аби далi усе вiдбувалося так, як те спланував собi Кремль.

Машиною Шевцов дiстався Харкова, де й заночував. У тому мiстi ФСБ мало своiх агентiв, якi вже за декiлька мiсяцiв почнуть втiлювати план Кремля щодо захоплення украiнських територiй. На ранок, коли вiн прокинувся, Олег гарно поснiдав, пересiв на iнше авто i поiхав у напрямку кордону.

Вiн не думав про вчорашне, не переймався вбитими. Усi його думки концентрувалися на величi Олiмпiйських iгор, що в тi днi проходили у Сочi. Там був його президент. Там була його краiна. Й усiм своiм серцем вiн був разом з ним – тим сiрим та жорстоким чоловiком, який навiки став единим кумиром Олега Шевцова.



2000 рiк

У неповних вiсiмнадцять рокiв йому кортить жiнки. Вiн iде на Тверську. Грошей у нього нема. На вулицi травень, у повiтрi – приемний та лагiдний подих оманливоi весни.

Олег Шевцов стоiть бiля дороги i здалеку дивиться на повiй. Вулиця горить нiчними лiхтарями. Через дорогу вiн бачить жiнок. Вони рiзнi. Красивi i не дуже. Високi i низькi. Чорнявi та бiлявi. Мулатки i азiатки. І усi вони прагнуть грошей. А iх, як нам уже вiдомо, у нього нема.

Вiн спостерiгае, як до повiй одна за одною пiд’iжджають автiвки. Бiгають «мамки», крутяться дiвчата, а у повiтрi – запах великих грошей та чоловiчоi хiтi. «Мерседеси» i «аудi», БМВ та «вольво», «тойоти» i «лексуси» – хазяi цього життя не iздять у метро.

Його око помiчае вродливу i струнку бiлявку. Олеговi здаеться, що ось вiн i закохуеться з першого погляду. І байдуже йому на те, що та бiлявка – повiя, що у своi двадцять рокiв вона мала вже безлiч чоловiкiв, що у неi може бути i сифiлiс, i навiть СНІД. То все пусте, неважливе, наче з iншого життя, яке не стосуеться його i ii. Вiн бачить тiльки ii i не знае, як пiдiйти до неi, як сказати про те, що вiдчувае в ту мить, як полонити ii душу, як зробити дiвчину тiею единою, з якою варто жити до самоi смертi.

У якусь мить вiн наважуеться на вчинок i вже робить декiлька крокiв, коли бiля бiлявки гальмуе чорний «мерседес». До автiвки хутко пiдбiгае «мамка», нахиляеться i веде переговори з потенцiйними клiентами. Далi подii розвиваються доволi швидко. З «мерседеса» виходять двое. Вони чеченцi. Один низький на зрiст, iнший – високий. Перед ними шикуеться ряд повiй, i чоловiки обирають собi дiвчат, наче худобу на базарi. Олег розумiе, що усi дiвчата, якi стоять перед чеченцями, – слов’янки. І тут у ньому народжуеться ненависть до чужинцiв, до тих, хто спустився з гiр, аби правити його рiдним мiстом. Шевцов стискае кулаки, в яких затиснутi два кастети, дивиться по сторонах i перебiгае вулицю. Вiн рухаеться у напрямку «мерседеса». Вiн знае, що йому робити, i не думае про наслiдки. Вiн росiянин, i це його земля.

Перший удар Шевцова потрапляе у голову чеченця, меншого на зрiст. Той починае падати, i його товариш намагаеться дiстати пiстолет, але Олег вже б’е його прямо у нiс. Удар видаеться дещо змазаним, i кастет трощить чеченцю верхню щелепу. Декiлька повiй, а особливо iхня «мамка», кричать, але в очах iнших дiвчат Олег бачить задоволення i цiкавiсть. До нього вже починають бiгти охоронцi, якi приставленi до шльондр одним iз сумнозвiсних московських злочинних угруповань, але Шевцов не втрачае контролю над собою i робить усе так, як те i задумав.

Вiн пiдходить до повii, яку несамовито кохае вже близько семи хвилин, i бере ii за руку.

– Сiдай у машину, дурна! – наказуе вiн iй.

– Вiдпусти мене, шалений бовдуре! Тобi не жити! Ти хоча б знаеш, на кого пiдняв руку?! – верещить дiвчина, намагаючись вирвати свою руку.

І тут Шевцов починае усвiдомлювати всю безглуздiсть власних дiй.

– Блядь, – цiдить вiн крiзь зуби у самiсiньке обличчя тiй, заради якоi i пiрнув у халепу, а один iз браткiв уже б’е його по головi. Олег падае на землю й останне, що встигае зробити перед тим, як повнiстю втратити свiдомiсть, закривае голову руками.



– Це все? – питае майор ФСБ Погодiн свого пiдшефного, одного з кримiнальних авторитетiв Москви.

– Начебто все. Поiду я. Там у моiх лярв одна ситуацiя виникла. Одночасно i кумедна, i доволi неприемна, – каже той i вже збираеться йти геть.

– Щось серйозне?

– Та нi. Один малолiтнiй придурок незрозумiло з яких причин кастетами покалiчив двох клiентiв. Чеченцiв. Зараз сидить у нас у пiдвалi. Чечени вимагають його кровi. А менi чогось шкода хлопця. Сирота, дитбудинкiвський. Напевно, трахатися захотiв, а грошей не було. А тут цi двое на «мерседесi». Ще й «чорнi».

Погодiн сприймае сказане спокiйно, думае з хвильку, а потiм каже:

– Вези мене до нього! Хочу з ним поговорити. Якщо пiдiйде менi, заберу його.

– Як це я повезу вас до нього, майоре? Братва не зрозумiе… та й чечени, – авторитет розгублено клiпае очима.

Погодiн i сам розумiе, що не мае права пiдставляти свого агента. Але iнтерес до незнайомого хлопця посилюеться в ньому щохвилини. Вiн не знае чому, але той нiколи не знаний ним вiдчайдух подобаеться йому.

– Гаразд, – каже майор ФСБ Погодiн. – Привези його до мене. Ось адреса, – вiн бере ручку i пише адресу у своему блокнотi, виривае аркуш i дае його бандитовi.

– Не знаю…

– Мене не цiкавить, що ти знаеш! – рiзко перебивае його Погодiн. – Просто взяв i зробив, що я тобi сказав.

– Але ж чечени…

– То не мiй клопiт. Хлопець мае бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вiльний!



Олег сидить на зашарпаному диванi у незнайомiй йому квартирi, а навпроти нього стоiть чоловiк, якого вiн бачить уперше. Шевцов не розумiе, хто цей чоловiк i до чого вiн тут. Незнайомець сiдае у крiсло навпроти Олега i говорить:

– А тепер розповiдай. Тiльки чесно. З самого початку i до того моменту, як ти дiстався дверей цiеi квартири.

– Хто ви? – вичавлюе з себе Олег, але вiдповiдi на поставлене питання так i не отримуе.

Мовчання затягуеться. Погодiн не квапить хлопця, розумiючи його страх та розгубленiсть. Вiн вивчае Шевцова, дае йому шанс розповiсти усе самому, без зайвих потуг.

– Гаразд, – врештi-решт каже Погодiн. – Почнемо з елементарного. Твое iм’я.

Недовiрливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русi. Шмигання носом i синцi на усьому обличчi.

«А тебе вправно били, хлопче, – думае Погодiн. – Але то нiчого. Сильнiшим будеш».

– Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.

– Приемно познайомитись. Називай мене Іван Вiкторович.

– Це ваше справжне iм’я?

– Це мое едине iм’я, – чесно бреше Погодiн.

– Я вам не вiрю.

– Байдуже. Це не мае жодного значення. Розповiдай про себе. З якоi ти сiм’i, де живеш, де навчаешся, що любиш, чим захоплюешся. Окрiм дiвчат, звiсно. Це твое захоплення менi вже вiдоме.

Шевцов починае розумiти, що той Іван Вiкторович – не якийсь собi дядько з вулицi. У незнайомцi вiдчуваеться сила. І можливостi. А тому Олег думае декiлька хвилин i приймае едине правильне рiшення, яке кардинально змiнюе усе його подальше життя.

Погодiн слухае хлопця, бачить в ньому потенцiал, вирiшуе узяти його до своеi команди i пiсля сповiдi Шевцова питае:

– Ти не любиш чеченцiв?

– Я не люблю усiх, хто мае нахабство вважати себе кращим за росiян.

– Ти готовий вбивати за свою батькiвщину?

Олег дивиться Погодiну в його темнi очi i дае чесну вiдповiдь:

– За Росiю я готовий не тiльки вбивати, але й помирати. Смерть не страшна, коли знаеш, що вона не даремна.

«Фанатик-нацiоналiст. Ще не зовсiм сформований, але то нiчого. Ми допоможемо йому стати гiдним солдатом своеi краiни», – резюмуе ту дивну зустрiч Погодiн, i вже за тиждень Олег Шевцов починае життя, яке бачив тiльки у бойовиках американського та вiтчизняного виробництва.



2014 рiк

– Це наша земля, i ми зобов’язанi ii повернути. Американцi здiйснили державний переворот в Украiнi. Киiв захопили бандерiвцi та фашисти. На вулицях убивають тiльки за одне росiйське слово, грабують пенсiонерiв та гвалтують жiнок. Росiя не мае права покинути напризволяще своiх людей. Ми повиннi захистити усiх росiйськомовних громадян! Де б вони не проживали. В якiй би точцi земноi кулi не знаходилися. Якщо Захiд фiнансуе вiдвертих фашистiв, що ж, ми навчимо iх поважати нашу культуру. Через нашу зброю та силу. І повiр менi, Олеже, у Росii вистачить i людей, i гармат, i танкiв, i грошей. Сьогоднi ми повертаемо нашiй батькiвщинi ii скривджену велич. Часи недобиткiв Гайдара та Чубайса давно минули. Росiя вступае в епоху свого вiдродження. Якщо Америка вирiшила пограти з нами у вiйну i робить це на нашiй землi, ми дамо iй гiдну вiдповiдь. І побачимо, де опиниться той чорношкiрий юрист iз Чикаго. Чи вистачить у нього смiливостi вийти на поле бою. І саме Крим стане справжнiм тестом для усiх. І для нас, i для наших ворогiв.

Шевцов сидiв i мовчки слухав полковника Погодiна. Вiктор Іванович, а саме так i не iнакше звали Погодiна, ходив кабiнетом i увесь час говорив. Олег бачив, що його шефовi дiйсно болить за Росiю, i в такi моменти одкровень вiн iще бiльше любив Погодiна.

«Іванович справжнiй. Такий не зрадить. Не пiдставить. Не схибить у вирiшальний момент. Не кине на полi бою», – думав собi Олег Шевцов.

Якби вiн тiльки знав, скiлькох кине на полi бою, скiлькох вiдправить на вiрну смерть, скiльки брехатиме його Іванович у найближчi роки, Шевцов нiколи б не повiрив у це, адже така правда перекреслювала усе життя Олега, усi його принципи, вiру та сподiвання.

– Ми починаемо операцiю з визволення Криму. Не може бути так, аби нашу землю захопили тi негiдники, що сьогоднi творять свiй шабаш в Украiнi. Ти ж подивися, хто там при владi! Однi жиди та нацики! Страшно жити в такiй краiнi, синку, дуже страшно.

– Ми починаемо вiйну? – спитав Шевцов i зловив на собi незадоволений погляд Погодiна.

– Ти мене не почув. Повторюся ще раз. Ми починаемо операцiю з повернення Криму. Якщо i будуть випадковi жертви, вони будуть мiнiмальнi. Поки ти працював у Киевi, ми працювали в iнших куточках Украiни. Все буде добре! Не хвилюйся! За нас Бог i наша держава.

– А чого менi хвилюватися? Тим бiльше, що правда, як i сила, за нами, товаришу полковнику.

– Ось i добре. А зараз слухай, що маеш робити, – сказав Погодiн i почав ставити перед своiм пiдлеглим новi завдання.

Вони перебували у Сiмферополi.

Нiч – темна й велична нiч, лягла на Крим. Трохи менше нiж двi години тому у своi законнi права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидiв i слухав свого шефа. За добу вiн мусив очолити групу росiйського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будiвлю Верховноi Ради та Ради мiнiстрiв Автономноi Республiки Крим. Пiзнiше iх назвуть «ввiчливими людьми» та «зеленими чоловiчками». Вони будуть у вiйськовiй формi, без розпiзнавальних знакiв, зi зброею у руках та цiлковитим розумiнням того, що коли доведеться стрiляти, вони зроблять це без жодних роздумiв i вагань.

Пiвострiв спав. І не знав вiн ще, що вже дуже скоро надовго стане росiйським. Не знав той пiвострiв, що не буде анi туризму, анi демократii, анi прав та свобод. Не розумiли люди, що вже нiколи не буде так, як було за часiв Украiни, а життя пiде iншими стежками, що ведуть у лiс тоталiтаризму, в якому усi зв’язанi мiцним сталевим цiпком наказiв i рабськоi покори.

І буде в Криму лишень одна суцiльна вiйськова база, форпост Москви на Чорному морi, реалiзацiя несамовитого бажання континентальноi держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинiчнiй геополiтичнiй битвi ХХІ столiття.

Росiя кидала зухвалий виклик Америцi. Росiя прагнула нових перемог. Росii кортiло нового свiтового порядку. І, звiсно ж, Росii хотiлося подiлити свiт. Так, як це сталося пiсля Другоi свiтовоi вiйни.

Але все це ще було попереду. А позаду були роки пiдготовки Росii до анексii Криму, яку офiцiйна пропаганда Кремля назве «поверненням додому».



Дiд сидить навпроти мене. Я слухаю його розповiдi.

«Звiдки вiн усе це знае? Це ж неймовiрно! Виходить, що i Росiя, i Америка просто розiграли нашу державу. Кожен бився тут за свое. А украiнцi, наче приречене стадо, йшли за рiзними пастухами», – думаю я про себе, а дiда питаю:

– І що той Шевцов? А Погодiн? Вони дiйсно керували росiйськими «зеленими чоловiчками»?

Дiд усмiхаеться, але у тiй посмiшцi я бачу лукаву iнтригу.

– Не тiльки ними, Миколо! О, то був ще той воiн. Рiдка гидота. Продукт путiнськоi епохи. Сумiш сиротинця, бiдноти та вiдвертого росiйського шовiнiзму з присмаком незрозумiлоi величi засраноi iмперii.

– Хто саме? Погодiн чи Шевцов?

– Звiсно, що Шевцов. Погодiн був професiоналом. Прагматиком. Вiн не вiрив в усю ту маячню, якою годував своiх пiдлеглих. Погодiн вiрив тiльки у грошi. І у гру, яку розпочала Росiя на картi свiту.

– Що з ним сталося, дiду? Вiн ще живий? Ти його знав?

– Не так швидко, хлопчику мiй! Усьому свiй час. Слухай про Крим. А там i до всього iншого дiйдемо.

І я слухаю дiда, не вiрю, що все це вiдбуваеться зi мною, думаю над книжкою, яку мушу написати. Я знаю, що це тiльки початок. Трагедiя мого народу ще не завершена. Вона почалася тими зухвалими й жахливими розстрiлами на Майданi, за якi нiхто так i не був покараний. Вона плелася тiткою з косою украiнським Донбасом, полонила усю мою батькiвщину, заходила до кожноi домiвки, аби сповiстити людям, що свобода нiколи не бувае безкоштовною. За неi завше потрiбно платити.



Шевцов дае останнi вказiвки солдатам. Вони мовчки слухають свого командира. Жодних реплiк, жодних заперечень. Тiльки Росiя. Тiльки Крим. І, звiсно ж, бандерiвська хунта, здатна полонити пiвострiв.

Окупацiя починаеться ще 20 лютого. Масова зрада в Криму стае закономiрним результатом стратегiчноi недбалостi украiнськоi полiтичноi елiти, яка волiла вiдпочивати бiля моря, мати там нерухомiсть та бiзнес, забрати дитячi табори i санаторii, аби будувати вiлли i замки, бiгати чорноморськими пляжами за довгоногими дiвчатами, упиватися кримськими винами, споглядати кримськi зорi, сидячи на лiтнiх терасах вишуканих ресторанiв. Усього бажала украiнська полiтична елiта. Крiм головного. Полюбляючи усi лiтнi дива та блага Чорного моря, влада не думала, власне, про сам Крим. Про ризики. Про майбутне. Державу та ii громадян. І врештi- решт здала Крим без жодного пострiлу.

І поки кволi полiтикани нерiшуче блимають оченятами, цинiчнi виконавцi волi Кремля дiють.

Вони дiють рiзними методами.

Починають це робити ще задовго до Майдану. Одразу коли Ющенко стае бiля керма Украiни.

Працюють з рiзним контингентом – вiд маргiналiв, вiдвертих шизофреникiв та безграмотних байкерiв до лiдерiв злочинних угруповань i керiвникiв силових вiдомств, вiйськових, мiсцевих полiтикiв i галасливих громадських активiстiв проросiйськоi спрямованостi.

Механiзм закручуеться. Шаленими потоками йдуть грошi, обiцянки, манiпуляцii i залякування. Вербування – основа основ роботи спецслужб – поступово дае своi результати.

Росiя працюе. Тихо, але впевнено йде до своеi мети. На пiвостровi збиваються зграi. Зустрiчаються сумнiвнi особистостi, якi ведуть тихi розмови у блiдiй тiнi нового заколоту, черговоi iмперськоi змови. І ось вже у горах пiвденного берега Криму створюються бази, де тренуються тi сумнiвнi особистостi, чия основна робота у цьому життi – вбивати iнших. А вже за якихось декiлька рокiв майор ФСБ Шевцов веде за собою групу спецназу i без жодного пострiлу захоплюе будiвлю Ради мiнiстрiв та парламенту АР Криму.

Вiн стоiть серед ночi i вiддае чiткi накази. Вiн розумiе усю вiдповiдальнiсть, увесь той тягар i напругу, що лягае на його плечi. Але то сильнi плечi, плечi воiна, який мститься за свою батькiвщину, за зневагу, що йшла гiркою луною зради крiзь дев’яностi роки та правлiння «семибанкiрщини»[19 - Семибанкiрщина – назва групи iз семи (рiзнi джерела називали рiзнi прiзвища, тому фактично – дев’яти великих представникiв росiйського фiнансового бiзнесу, якi вiдiгравали значну полiтичну i економiчну роль, що володiли ЗМІ, i неформально об’едналися, незважаючи на внутрiшнi розбiжностi, з метою забезпечити переобрання Єльцина на наступний термiн на президентських виборах 1996 року).] i американських агентiв, якi намагалися задушити Росiю в експериментi ненависноi йому «шоковоi терапii».

Шевцов усе це пам’ятае i нiколи не пробачить Сполученим Штатам iхньоi зверхностi, зухвалостi, iхньоi перемоги. Вiн нiколи не пробачить Америцi розпаду краiни, в якiй прожив лише неповних вiсiм рокiв, але яку любив не менше, анiж сучасну Росiю.

Радянський Союз став для нього його Атлантидою. Могутньою i таемничою, жаданою i нездiйсненною мрiею, яку вже нiколи не повернути.

– Але ми мусимо робити усе, аби сила та авторитет Росii були такими ж, як у СРСР. Ти не пам’ятаеш тих часiв. Я усе тобi розповiм. О, синку, то були великi часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавидiли i боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь свiт, кожну мураху на цiй планетi, – казав йому Погодiн, коли вони тiльки починали ту дивну дружбу.



На ранок нового дня Олег Шевцов стояв бiля кулеметника i споглядав натовп, що збирався на пiдступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на Украiну, на свiтове товариство пихатих, лiнивих боягузiв, якi нiколи не наважаться на вiйну з Росiею. І тут вiн побачив, як здалеку до будiвлi наближаються люди. Шевцов не знав, скiльки iх, але розумiв, що чимало. Вiн узяв бiнокль i подивився в нього.

«Татари», – збагнув Олег, подумав про себе, яке рiшення прийняти, а потiм дав команду кулеметнику:

– Якщо вони будуть рипатися, йти на штурм чи чинити якiсь провокацii, коси iх, хлопче, мов ранiшню траву на свiтанку. Не жалкуй патронiв! Наша справа вiрна!

Кулеметник пiдняв голову, подивився на свого командира, посмiхнувся у всi своi тридцять два зуби i крiзь ту посмiшку кровожерливоi жорстокостi вiдповiв:

– Так точно, товаришу майор! Не сумнiвайтесь. Нiхто з них не втече! Усi залишаться тут.

– І це правильно, сержанте! – сказав Шевцов i пiшов до iншого кулеметника, аби вiддати йому такий самий наказ.

Так наприкiнцi тiеi трагiчноi зими Росiя надовго заходила до Криму.

Так у перший мiсяць тiеi несправедливоi весни Росiя ставала на шлях своiх чергових злочинiв проти суверенноi держави, яку вона не цуралася називати братньою.



2004 рiк

Пiвнiчна Осетiя-Аланiя.

Беслан.

Початок осенi.

Свято першого дзвоника.

Загальноосвiтня школа № 1.

У школi ще пахне фарбою пiсля ремонту. Квiти, бантики, наряднi та веселi дiтки. Свiтить сонечко. День знань. Для когось вiн перший у життi. Радiсть свята в очах учителiв, батькiв, учнiв. Новi знайомства, перевiрена роками дружба, спогади про промайнуле лiто, смiх та гомiн безтурботного життя. І тут лунають пострiли.

З’являються чоловiки. В iхнiх руках зброя. Крики, жах, апатiя, розгубленiсть, що починають переростати у панiку.

– До спортзали! Усiм до спортзали! – кричать озброенi нападники i людям стае зрозумiло, що це терористичний акт.

Коли людей зiгнали до спортзали, тренажерного залу, iдальнi та душових, терористи починають мiнування. Далi усiм наказають кинути у центр мобiльнi телефони, сумки, фотоапарати i вiдеокамери.

– Якщо почуемо, що в когось дзвонить телефон, одразу розстрiляемо двадцять чоловiк, – каже один з нападникiв i до заручникiв приходить розумiння, що терористи будуть стрiляти у дорослих та дiтей без жодного жалю.

Пiсля, з числа заручникiв, яких нараховуеться бiльше 1100, вiдбирають 20 чоловiкiв, серед яких е i старшокласники, аби забарикадувати будiвлю школи. Бiдолашнi «обранцi» стягують стiльцi та парти до виходiв та вiкон. Враховуючи досвiд «Норд-Оста», терористи б’ють усi вiкна, аби спецназ не змiг задiяти газ. Бойовики вiддають наказ розмовляти виключно росiйською мовою. За вживання iнших мов – неминуча смерть.

Руслан Бетрозов був серед заручникiв. Йому було страшно, як i усiм iншим. Але вiн, народжений чоловiком, був батьком двох дiтей, а тому мав вести себе гiдно. Аби заспокоiти людей, вiн почав з ними говорити. І з необачностi або ж через хвилювання розмовляв осетинською. Тiльки-но вiн почав, як декiлька куль назавжди зупинили його слова. Як i життя, яке промайнуло, наче мить, аби обiрватися у день свята. Дитячого свята, яке навiки перекреслив iсламськийтероризм.

Так починаються понад двi доби страху, спеки й нестерпноi спраги. Деякi заручники хочуть смертi, адже смерть мае певну логiку, вона е своерiдним виходом з глухого кута, в який iх загнало несправедливе, байдуже життя. Очiкування ж – найстрашнiша кара, бо воно не дае розумiння, що буде далi i взагалi, чи буде щось далi?!

Люди чекають. Невiдомо чого. Вони не знають, що вiдбуваеться ззовнi. Їм не збагнути, як дiятиме влада, на якi кроки пiдуть терористи, про що вони розмовляють з переговорниками.

Тим часом «ззовнi» формуеться оперативний штаб. Його очолюе Олександр Дзасохов – президент Пiвнiчноi Осетii. Проте фактично операцiею по звiльненню заручникiв керуе Москва. Зi столицi приiжджае ФСБ. Погодiн та його вихованець Шевцов у складi московськоi групи. Менше нiж за добу у вiцi двадцять одного року Олег Шевцов стане вбивцею дiтей Беслану.



Беслан перетворюеться на велику брехню Кремля. Вiд самого початку i по сьогоднiшнiй день. Вiд iнформацii про незначну кiлькiсть заручникiв до повiдомлень про те, що люди загинули виключно вiд куль терористiв. Загалом у результатi операцii спецслужб Росii по звiльненню заручникiв у Бесланi буде вбито 334 особи. 186 з них – дiти. І молодий лейтенант ФСБ Олег Шевцов бере безпосередню участь в тому жахливому злочинi влади проти громадян.



Вiн не вiдходить анi на крок вiд свого командира. Вiн чекае на наказ. І вiн знае, що виконае той наказ, яким би вiн не був. За чотири роки нового життя Олег Шевцов став iншою людиною. Людиною, для якоi iснуе тiльки держава, ii правитель та його наказ.

Тим часом високе керiвництво з Москви приймае рiшення про початок операцii. Це буде операцiя не зi звiльнення заручникiв, а вiйськова операцiя по знищенню терористiв-бойовикiв. Про це вже знае Погодiн. Про це нiколи не дiзнаеться Шевцов та йому подiбнi. Та й не думае Олег про такi тонкощi. Для нього iснуе тiльки ворог, якого потрiбно вбити.



Для нього все починаеться 3 вересня. В той день вiн стае вбивцею дiтей.

Танки.

У хiд iдуть танки. Безжалiснi, бездушнi машини, що належать росiйськiй 58-й армii.

І вогнемети.

У примiщеннi школи лунають вибухи. Починаеться панiка. Хлопчик клiпае очима i кричить. Поруч з ним дiвчинка – його однокласниця. Їм по вiсiм рокiв. Позавчора вони пiшли у другий клас. Вони тримаються за руки i бiжать разом з усiма людьми. Куди саме, того вони не знають.

Олег Шевцов йде на штурм школи. Вiн е частиною спецназу ФСБ. У них тiльки один наказ – стрiляти та вбивати.

Люди бiжать, падають, конають вiд болю та ран, вмирають. Навкруги дим i третiй день вересня. Хлопчик губить свою однокласницю, i страх посилюеться. Вiн один у тому пеклi, хоча навкруги нього сотнi людей.

ФСБ не знае жалю. Вона не знае слiз та благань про помилування. ФСБ завжди виконуе накази Москви. І якщо тi накази не вiдповiдають закону юридичному та людському, що ж, ФСБ переступае тi закони i йде далi. Бо не закони тримають ii на цьому свiтi. Не мораль дае змогу обiймати високi посади та користуватися службовим становищем. Не чесноти i справедливiсть дають новi перемоги у кривавих битвах за право диктувати свою волю.

ФСБ починае вбивати заручникiв. Олег Шевцов стрiляе у людей i йому байдуже, терорист то, чи вчителька, маленький школяр, чи батько того школяра.

Хлопчик вже не розумiе, де знаходиться. Єдине його бажання – повернутися додому, притиснутися до мами i вже нiколи не вiдпускати ii. Вiн бiжить зi спортивноi зали i бачить перед собою вiйськового який повинен його врятувати. Але той вiйськовий чомусь стрiляе в його сторону, i бiля нього починають падати люди. І ось щось невiдоме, незрозумiле вiдштовхуе хлопчика назад, i вiн, падаючи, сильно б’еться головою об пiдлогу. Хлопчик вже не вiдчувае того болю, бо душа його здiймаеться до небес, вона летить на зустрiч до Господа нашого Бога, аби бiля ворiт самого раю запитати його, чому на цьому свiтi iснуе така несправедливiсть, щоби гинули малi безгрiшнi дiти, якi могли жити?

Шевцов переступае тiло хлопчика i йде далi, аби виконувати свою смертельну мiсiю, зупинити яку може тiльки смерть самого Олега. Але вiн не дасть iй такого шансу, бо мае намiри на свое життя та на цей свiт. Щонайменше вiн прагне стати генералом i увiйти в iсторiю своеi краiни.



Вечiр спускаеться на Беслан. Шевцов i Погодiн стоять на подвiр’i школи, куди зносять тiла загиблих. Погодiн дивиться на Олега, переводить погляд на руiни школи i зненацька каже наступне:

– У цьому свiтi е Лондон i Париж, е тиха i привiтна Люцерна, де живуть щасливi громадяни ситоi та одвiчно безпечноi Швейцарii, а там за океаном горять вогнi Нью-Йорка та кличуть пляжi Калiфорнii. Але також на Землi iснують Кабул, Багдад, Грозний, Беслан. В цьому свiтi е Сьера-Леоне, Мозамбiк, Конго та Сомалi. І немае в тому нашоi провини, що нам на долю випав саме Беслан, забуте i ранiше незнане нами мiсто. Не наша вина, що ми народилася у великiй краiнi, яку пiдступно знищили американцi. Вiдтак наше едине завдання – вiдродити цю краiну i повернути усе, що iй належить по праву.

– Менi здаеться, що сьогоднi я вбив не тiльки терористiв. Я застрелив щонайменше трьох дiтей. Як же ж менi тепер жити, Вiкторе Івановичу? – каже йому на те Шевцов, i Погодiн помiчае, як тремтять у його пiдопiчного руки.

– Живи зi спокоем у твоему серцi. Інодi, аби врятувати лiс, потрiбно рубати дерева. Саме цим сьогоднi i займалися. Саме це i е нашою з тобою роботою, – говорить Погодiн, кладе руку на плече Шевцова i притискае хлопця до себе.

Так вони i стоять – двое одиноких вбивць, за яких влада написала iм iхню власну долю. Чи жалкували вони про те?

Нi.

Вони про те намагалися не думати.



2014 рiк

В подальшому Шевцов часто згадував того дивного командира, разом з яким йому довелося захоплювати Слов’янськ.

Був прохолодний, сухий день. Крим уже не належав Украiнi, хоча де-юре i залишався украiнським. Увага свiтовоi спiльноти була прикута до тiеi держави, адже на черзi був Донбас. Регiон, в якому завжди домiнували пролетарськi амбiцii проросiйських князькiв.

Вони йшли у напрямку кордону. Сонце ще не зiйшло, а iм потрiбно було подолати близько п’ятнадцяти кiлометрiв.

Їх було п’ятдесят чоловiк. Йшли вони мовчки, час вiд часу кидали одне одному короткi реплiки. Усi вони були людьми вiйськовими. Усi вони знали, що таке вiйна й операцii спецiального призначення. Вони вмiли вбивати i робили це так само буденно, як пили воду та iли хлiб.

До тiеi групи Шевцов потрапив з волi Погодiна.

– Це буде корисно для твоеi подальшоi кар’ери. Цiкавi люди, новi враження, подii, якi стануть iсторiею. І командир – людина правильних поглядiв. Послухай його, поспостерiгай за ним, повчись у нього, – сказав йому Вiктор Іванович, благословляючи на новi злочини.

Так Олег Шевцов став частиною групи, на чолi якоi стояв непримiтний полковник з шовiнiстично-монархiчною життевою концепцiею, в якiй нiколи не було мiсця незалежнiй Украiнi.

Втiм, у концепцii полковника не було мiсця нi бiлорусам, нi молдованам, нi циганам, нi евреям. Зайвими там були i поляки з румунами, а також литовцi, естонцi й латвiйцi. У тих химерних думках усе було зайнято росiйською суттю iмперськоi величi. Величi, на яку хворiли фанатики на кшталт полковника, що в той квiтневий ранок нелегально перетинав росiйсько-украiнський кордон разом зi своею групою, аби принести на чужу землю вiйну. Вiйну, яка триватиме роками.

Нiхто ще не знав, що вони зупиняться саме на Слов’янську. Не знав цього i сам полковник. Усе вийшло доволi спонтанно. Втiм, як багато речей, якi далi трапляться на тiй несправедливiй вiйнi.

У життi, яке залишалося у Москвi, Олег Шевцов мав звання майора ФСБ. Його включили до групи за безпосереднього прохання Погодiна.

– Усi вони належать до спецназу ГРУ Генерального штабу Збройних сил. Такi собi конкуренти. Але то нiчого! Я знаю iхнього командира по наших спiльних справах з минулого. Вiн вправний воiн. Не образить тебе, – сказав Погодiн, i Шевцов зрозумiв, що тепер надовго застрягне в Украiнi.

Вони перейшли кордон i прямували до мiсця, де iх мали зустрiти. Що то за мiсце, нiхто не знав, окрiм командира. Холод пробирав до самих кiсток, але усi вони були солдатами, якi зневажали слабкiсть. Тому i терпiли той ранiшнiй, квiтневий холод.

Нi в кого з них навiть не було думки про те, що вони чинять неправильно. Нiхто з них не задумувався над тим, що вони порушують закони iншоi краiни. Як i ii кордони та територiальну цiлiснiсть. Ще на базi перед самим виходом на маршрут усi вони чiтко засвоiли слова командира про те, що немае нiякоi Украiни. Є Новоросiя, яку вони йдуть звiльняти вiд нацистiв i бандерiвцiв, вiд хунти, що прагне знищити росiян.

Шевцов уважно слухав тi слова i вiрив у них, адже не знав iншоi правди, анiж правди новоi iмперii, що виростала на його очах та за його безпосередньоi участi. Маленьким хлопчиком вiн усвiдомив просту iстину: життя в Радянському Союзi було набагато кращим, анiж у демократичнiй Росii 90-х рокiв.

– Тодi була держава, був народ, були цiнностi, – казав його вчитель, вiчно п’яний, але не злий Митрофан Петрович Сурiков, якого за рiк до випуску Шевцова забили ногами до смертi на станцii пiд Москвою.

Тi ж самi слова вiн чув i вiд Погодiна. Усi вони жили ностальгiею. Ностальгiею за сильною рукою, здатною навести лад у iхньому спiльному домi, спроможною повернути людям вiру в силу своеi краiни, надихаючою на боротьбу проти ворога. Хто саме буде тим ворогом, не грало жодноi ролi, адже сильна рука завжди знайде, кого звинуватити у власних бiдах.

Командир мав iнтелiгентну зовнiшнiсть. Нiчого в ньому не видавало воiна, окрiм очей. То були розумнi й безжалiснi очi, якi бачили жахiття цього свiту. Тi очi знали, що мають робити руки, аби досягати поставлених цiлей. Коли вiн дивився на людину, людина нiяковiла, бо була незбагненна сила в тих очах. Очах, народжених для вбивств.

– Вiктор розповiдав нам про тебе, – почув Шевцов голос командира. – Цiкавий ти хлопець, Олеже.

– Я? Та нi. Звичайний я хлопець, товаришу полковнику. Такий, як усi.

– Як усi, кажеш? – усмiхнувся вiн крiзь своi акуратнi вуса. – Подивимося на тебе у справi, тодi i скажемо свою думку.

Олег помiтив, що у командира царська звичка казати про себе в множинi. «Побачимо», «скажемо», «приймемо рiшення» – вiн був з амбiцiями, якi вже давно шукали свого монарха. На тому етапi iхнiх пошукiв вони знайшли такого монарха у Володимирi Путiнi. Правда, за деякий час командир розчаруеться у президентовi РФ i стане називати його зрадником та слабаком.

Шевцов не мiг знати, що його новий командир, як i вiн, був у Криму. Що полковник займався органiзацiею загонiв так званоi «самооборони» для нового кримського керiвництва, яке вирiшило зрадити Украiну, аби служити Росii. Що вiн давно знав усi плани Кремля i цiлковито пiдтримував такi плани.

– Фанатики на вiйнi – найбiльш небезпечнi люди. Але вони i найбiльш ефективнi. Це я до того, що твiй новий командир – фанатик. Справжнiй та непiдробний. У нього е в що вiрити. І в цьому полягае його земне щастя. Взагалi, Олеже, кожна справжня людина мае у щось вiрити. Без вiри не можна. Без вiри – це нi про що. Нема життя без вiри. І зараз я говорю тобi не про Господа нашого Бога, – казав Погодiн в той останнiй вечiр, коли вони пiднiмали з Олегом по чарцi.

Шевцов слухав його i вже не думав про вiру. Вiн думав про завтрашнiй день.



Слов’янськ зустрiв iх тишею та насторогою ранку. Сiре мiсто апатичних настроiв. Мрii про Росiю та свiтле майбутне давно минулих радянських часiв. Поодинокi перехожi, групи бiйцiв, якi прагнули перевороту. Хоча б в окремо взятому мiстi. Але перевороту, за яким для них вiдкриваються новi можливостi.

– Мiськрада, вiддiл мiлiцii та СБУ. Такi нашi цiлi на сьогоднi. Маемо впоратися, – сказав командир своему загону, i вони рушили захоплювати те, що по праву належало iншим.

Шевцов очолив групу, i вони йшли чужим мiстом, аби зробити його своiм, зачистити вiд украiнцiв та встановити владу «народу Донбасу», якого нiколи не було i нiколи не буде.

«Що то за народ такий?» – питав себе Шевцов, але мовчав, розумiв, що вголос такi речi говорити не можна.

Вони виривали решiтки на вiкнах мiлiцейського вiддiлку Слов’янську, а потiм роздавали зброю так званим «ополченцям», що сформувалися з волi та пiд керiвництвом росiйських спецслужб.

Вони будували барикади i множили «росiйську весну» на украiнських землях. Вони принесли смерть, аби задовольнити свого правителя, котрий не розумiв самостiйноi Украiни, адже вона мала належати тiльки йому.

Так починалася вiйна. Жорстко, абсурдно, фанатично. Вона йшла украiнським Донбасом i багато хто ще не вiрив, що вiйна буде довгою. Багато хто сподiвався, що все мине за лiченi днi, можливо, тижнi. Але були люди, якi знали, що все триватиме роками. Аж поки хтось когось не переможе. І справа була у тому, що украiнський народ нiяк не бажав перемоги над собою. Тому i йшов не з-пiд палки, а за покликом серця, розумiючи, що завтра може бути перемога, а може трапитись i смерть.

Росiя наступала на всiх фронтах. Шевцов гордився, що був частиною того важливого наступу, який пiдпалював Донбас, народжував нову iсторiю, творив новi республiки. Олег не задумався над тим, що правити тими так званими республiками будуть останнi покидьки, що мародерство та вбивства будуть основою полiтики, а поля перетворяться на цвинтарi, усiянi свiжими могилами без прiзвищ, iмен, пам’ятникiв, удiв i дiтей. Неiснуючi солдати неiснуючоi армii вiддаватимуть своi життя, аби Москва тiшилася перемогами. Перемогами, що прискорювали ii шлях до краху.

Не про те думав майор ФСБ Шевцов. Вiн думав про iнше. Про командира, про загiн, про те, як iм дiяти далi. Вiн знав, що украiнцi будуть воювати, бо про те казав йому Погодiн.

– Вони будуть воювати i що найголовнiше – вони вмiють воювати. Що б там не казали усiлякi iдiоти з нашого бездушного ящика, який живиться тезами Кремля та Останкiнською голкою, украiнцi нiколи не пробачать нам цiеi вiйни. Я знав iх у Афганiстанi, а нашi з тобою дiди знали iх у Сибiру, куди iх гнав товариш Сталiн. Бандерiвцi, Олеже, вони навiть гiрше чеченцiв. Вони мають добру пам’ять та вправнi руки, аби зламати шию своему ворогу, тобто нам з тобою. Тому, хлопче, начувайся i нiкому там не довiряй. Не заводь зайвих друзiв, не починай непотрiбних розмов, не вiдкривай свою душу. Навiть полковнику. Але тримайся його. Будеш поруч з ним, збiльшиш свiй шанс залишитись живим. Вiр менi, а бiльше нiкому. Навiть собi не вiр! То зайве, – казав йому Погодiн, i Шевцов тiльки ствердно кивав головою.

Вiн ще не знав, що найближчi роки проведе в Украiнi. Вiн ще не знав, у яку гру вступае i чим вона закiнчиться. Вiн навiть уявити собi не мiг, що буде вчити украiнську мову, вивчати вулицi Донецька, Луганська, Киева, Одеси i Харкова. Вiн сподiвався, що то буде чергова коротка операцiя, яких в його життi вже трiшки було. Але уся гiрка правда банальноi iстини полягала лише у тому, що то була не операцiя. То була вiйна. Справжня вiйна, яка ведеться на повне знищення ворога.

Без жалю, сумнiвiв i благородства.

Без спiвчуття, добра та прощення.



«Я был и остался до сего дня убежденным монархистом. Думаю, что после русской революции и власти большевистского «правительства» даже в умах нашей беспочвенной интеллигенции, составлявшей оппозицию Царскому правительству, не осталось сомнения в том, что единственною, соответствующею характеру русского народа, формою правлению может быть только абсолютная монархия».

Командир кладе на стiл книгу, переводить свiй погляд на Шевцова.

– Ти чуеш, Олеже, виключно абсолютна монархiя! Це сказав генерал Курлов[20 - Павло Курлов (1860–1923) – державний дiяч Росiйськоi iмперii. З 1909 року – товариш мiнiстра внутрiшнiх справ, завiдувач полiцii, командир окремого корпусу жандармiв. У 1918 роцi емiгрував. В емiграцii брав участь у дiяльностi монархiчних органiзацiй.]. А вiн дещо розумiв у цьому життi. Щасти тобi, хлопче! Менi було приемно, що у вiдповiдальну мить нашоi iсторii ти був разом зi мною. Дасть Бог побачимося ще. Адже наша вiйна тiльки починаеться, – сказав Шевцову полковник, потиснув йому руку i пiшов геть, аби вiддавати накази своiм головорiзам, якi прийшли забирати чужу землю.



2006 рiк

Москва.

Осiнь.

Погодiн сумуе. Його душу бентежить невiдома Шевцову субстанцiя.

Полковник мовчки п’е горiлку i нiяк не може сп’янiти. Шевцов сидить навпроти нього в одному з барiв на Арбатi, не розумiючи причини суму свого шефа. Проте зайвих питань не ставить. Навчений вiн i чекати, i мовчати. Олег п’е четверту фiлiжанку кави. Вiн сьогоднi возить Погодiна мiстом.

– Знаеш, Олеже, що менi згадалося? – зненацька питае його полковник i, не чекаючи на вiдповiдь, каже далi: – Дитинство. Найкраще, що в мене було у життi, – все залишалось там, у далекому моему дитинствi.

Погодiн наливае собi чергову чарку, i за мить горiлка зникае в його нутрощах.

– Найкраще з дитинства – мама. Знаеш, як воно, коли, набiгавшись весь день, повертаешся додому, а там тебе чекае мама. Обiймае, i вiд дотику до ii тiла ти вiдчуваеш ii неповторний аромат. Потiм у твоему життi будуть жiнки. Їх буде багато, й усi вони будуть рiзнi, але жодна з них не матиме того дивного запаху, що мала твоя мама. Той аромат бiжить за тобою крiзь роки, не вiдпускае у ходi твоiх непростих вчинкiв, нагадуе тобi, що ти народжений людиною, а не диким звiром. Були в моему життi моменти, коли згадка про маму рятувала життя моiм суперникам. Бува, тримаеш мерзотника на прицiлi, вiн благае про пощаду, повзае бiля твоiх нiг, i вiд цього тiльки зростае огида, бажання швидше покiнчити з усiм цим, натиснути на курок та йти собi далi. Але тут зненацька, невiдомо чому до тебе приходить мама. Їi посмiшка… ii ласкавий голос… i ти знову згадуеш, що Бог учить нас прощати.

Шевцов слухае Погодiна, але зрозумiти його не може. Матiр для нього – це дитбудинок, за яким слiдуе iнтернат. Матiр – це нiчнi фантазii в образi вродливих жiнок, яких здебiльшого вiн бачить з екрана телевiзора. Олег не знае, що таке аромат мами, бо замiсть того аромату вiн мав тiльки запах тухлоi капусти, якою його годували у дитячому будинку. Вiн не знае, що таке мамина усмiшка, адже замiсть неi вiн бачив тiльки звiрячий оскал золотих зубiв своеi пiдстаркуватоi i несповна розуму виховательки. Але Олег розумiе iнше: коли вже Погодiн починае розмову про сокровенне, значить душу його бентежить справжнiй бiль.

– Випий зi мною, хлопче! – голос полковника перебивае думки Шевцова.

Вiдмовити Погодiну Олег не може, але й пити не хоче.

– Я ж за кермом, товаришу полковнику, – починае вiн невпевнену спробу дати задню.

– Наразi ти за столом, – вiдповiдае на те Погодiн, кличе офiцiанта, просить у нього ще одну чарку, а коли той ii приносить, наливае Шевцову.

– Вип’емо за нас, Олеже! За росiян. За слов’ян. На нас i тримаеться Росiя. Всi iншi… – Погодiн запинаеться, махае рукою i перехиляе чарку оковитоi, аби заiсти ii квашеною капустою, сiк вiд якоi стiкае йому по сорочцi.

Мовчання. Шевцов не наважуеться порушити тишу.

– Тобi двадцять три роки, Олеже, i ти маеш вже все розумiти. Речi, якi нинi вiдбуваються в нашiй державi, – вони, брате, серйознi. Усi процеси – неоднозначнi. Полiтика – мiнлива тiтка. Нема вiчноi дружби. Є тiльки перманентнi союзи i союзики. Краiна – дуже велика, безмежна, цiла купа нацiональностей та етносiв, все зав’язуеться на Москву, бунтiвникiв або карають, або лякають, або купують. І найбiльш небезпечнi тi бунтiвники, яких купують. Вони ризиковi васали, бо дуже амбiтнi. Але вмiють знайти правильний пiдхiд до керманичiв, якi приймають основнi рiшення…

Да, брате. Суче життя. Вип’емо! – каже Погодiн, п’е, закурюе, а потiм несподiвано закiнчуе посиденьки такими словами: – Завтра вб’ють непогану людину. Я був проти. До того ж, хлопче, вона жiнка. Порядна… чесна… смiлива…жiнка.

Шевцов ловить таксi, вони сiдають в автiвку, i новенька «Волга» несе iх проспектами та вулицями Москви.

Погодiну кепсько. На душi кепсько. І Олег це бачить. Стан шефа не додае йому вiри в те, що найближчим часом життя iхне буде спокiйне. Але про це Шевцов тiльки здогадуеться. Напевне ще не знае.

Закiнчуючи чергове коло дорогами Москви, якi таксисту почав замовляти Погодiн, «Волга» зупиняеться бiля монументальноi сталiнки, де на четвертому поверсi у 138 квадратних метрах жив полковник Погодiн – офiцер та холостяк, який був закоханий у свою гидку професiю.

– Пiдiймаешся зi мною! – не каже, а наказуе Погодiн Шевцову, розраховуеться з таксистом i, вже виходячи з авто, мовить Олеговi:

– Вип’емо ми з тобою, хлопче, ще трiшки горiлки. Сьогоднi добре вона менi заходить. Блювати точно не будемо. Блювати ми, Олеже, будемо з iнших причин. І iх з кожним роком усе бiльшатиме. І так – до самоi нашоi з тобою смертi.

– Сподiваюсь, вона прийде за нами не занадто скоро, – говорить Шевцов, i вони з Погодiним йдуть до дверей, заходять у пiд’iзд i сходами рушають на четвертий поверх.

Пострiли лунають дуже тихо. Так собi – два хлопки, за якими лунають гучнi пострiли пiстолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов i ховаеться у темрявi мiж сходами та стiнами пiд’iзду. Погодiн лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стрiляти у нападникiв з «Гюрзи», вже дiстае свого «Грача», яким намагаеться уцiлити тих мерзотникiв, якi стрiляють у нього та його шефа.

Раптом Олег чуе, як вiдчиняються вхiднi дверi пiд’iзду i з прохолодою перших днiв жовтня вриваеться дитячий смiх i два веселих молодих жiночих голоси. І тут до пiд’iзду знову повертаеться свiтло, що аж нiяк не влаштовуе нападникiв. Погодiн дiстае пiстолет, несамовито тисне на курок, кричить вiдбiрним росiйським матом, i Шевцов розумiе, що цей полковничий мат умить змiшуеться з криками справжнiсiнького жаху дитячих i жiночих голосiв, якi щойно знали i радiсть, i безпеку.

Олег дивиться на нападникiв, якi лежать на сходах мiж другим та третiм поверхом у калюжах власноi, ще живоi кровi. Очi iх розплющенi. В них виднiеться одна лише порожнеча.

– От суки, – чуе Шевцов голос Погодiна i розумiе, що його шеф отримав поранення.

– Куди? – кидаеться вiн до полковника.

– У бiк. Не знаю. Болить. Викликай хлопцiв. І «швидку». Скорiше! – голос Погодiна не говорить алкоголем. Це чiткi короткi накази старшого в умовах кризовоi ситуацii. Щоби вижити, потрiбно думати. Емоцii та бiль – йдуть геть, адже iм не мiсце там, де йде боротьба мiж життям i смертю.

Погодiн затискае правою рукою свiй лiвий бiк, але свiдомiсть його наповнюеться легким туманом, вiн вiдчувае запаморочення, тiло стае неслухняним, туман робиться дедалi густiшим, очi заплющуються, Шевцов не встигае втримати шефа, i той валиться на холодний мармур сходiв, де i залишаеться до приiзду лiкарiв.

Полковника оперують тiеi ж ночi. Увесь цей час Шевцов перебувае спочатку у лiкарнi, потiм на Луб’янцi, де дае свiдчення у справi замаху на них. Його не вiдпускають до самого ранку. Вiн йде з тiеi жорстокоi будiвлi приблизно о восьмiй годинi, коли люди поспiшають у своiх робочих справах.

Пiд ранок встановлюють особи нападникiв. Вони – чеченцi. Обидва – уродженцi Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних вiйськ. На момент замаху – безробiтнi. Ідеальнi виконавцi волi iнших.

– Вiн говорив про Чечню? – питае Шевцова генерал Михайлов, який стоiть i над самим Шевцовим, i над Погодiним.

– Нi, не говорив.

– Про що вiн говорив учора?

– Про матiр, про дитинство.

– Про що? Вiн був п’яний? Що з ним?

– Напiдпитку, але при пам’ятi.

– І що вiн розповiдав про дитинство?

Шевцов переказуе оповiдь Погодiна.

– До чого це все? – питае сам себе генерал Михайлов.

– Не знаю, – вiдповiдае Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.

Генерал дивиться на Олега, потiм переводить погляд на ще одного присутнього в кабiнетi – чоловiка, що мовчки сидить за столом i не зводить погляду зi старшого лейтенанта Шевцова.

– Ну, що скажеш? – звертаеться до того третього генерал ФСБ Михайлов.

Чоловiк переводить погляд на Михайлова.

– Хай iде собi хлопець. Вiдпочивае.

Генерал вiдпускае Шевцова, i той iде сходами Луб’янки, втомлений та злий, з купою думок у його молодiй головi, з безлiччю запитань, на якi немае вiдповiдi.

– Можливо, його не варто було вiдпускати? А як з ним щось станеться? – питае генерал свого гостя, наливаючи тому коньяк.

– Не думаю. Не варто драматизувати подii. Цiлили у Погодiна. Шевцов просто опинився поруч. Не у свiй час i не на тому мiсцi. Таке бувае.

Михайлов мовчить. Вiн ненавидить свого гостя, але мириться з його присутнiстю, бо знае, хто вiн i звiдки. Таких людей не женуть. З такими намагаються жити у мирi.

– Чеченцi, – задумливо каже гiсть. – Вони переходять межу. Цi люди неправильно трактують волю президента. Не розумiють своеi ролi при дворi. Сьогоднi вони стрiляють у полковника ФСБ, а завтра… хто iх знае, кого вони прикiнчать завтра.

– Погодiн ще живий, – нагадуе генерал Михайлов своему гостю.

– І слава Богу, що живий. Як прийде до тями, будемо з ним працювати. А поки що його потрiбно охороняти. Пильно та кожноi хвилини. Вiн мае жити, аби говорити. Це зрозумiло, товаришу генерале?

– Звiсно, що зрозумiло. Цим i займаемося.

– Гаразд. Я буду йти. Державнi справи не закiнчуються на черговому замаху. Навiть коли цiлять у високопоставленого офiцера росiйських спецслужб.



Шевцов прокидаеться близько 14:00. В головi туман. Вiн спав трохи бiльше чотирьох годин. Олег дивиться на годинник, йде до ванноi i плескае собi в обличчя холодну воду, що бiжить московськими трубами по домiвках городян. Йому двадцять три роки, i вiн прекрасно розумiе, що в його професii бувае рiзне. І те, що Погодiн залишаеться жити, – випадковiсть, помилка виконавця, якась мить, що завжди вирiшуе все.

– А може, i закономiрнiсть долi, – каже офiцер ФСБ Олег Шевцов, i тi слова фiксуе записуючий пристрiй, бо в квартирi Шевцова його ж колегами встановленi мiнiатюрнi засоби прослуховування, якi фiксують найнепримiтнiшi звуки.

Ситуацiя кризова.

Стрiляти в Погодiна у центрi Москви в тi днi середини нульових – небезпечно. Аби наважитися на такий крок, потрiбно мати серйознi причини. Погодiн – людина генерала. Цими словами визначаеться його мiсце у силовiй iерархii Москви, а за нею i усiеi Росii.

О 15:00 Олег Шевцов виходить зi свого помешкання, чимчикуючи вулицями Москви, не розумiючи напрямку руху та кiнцевоi цiлi. Вiн гуляе мiстом, аби з голови вивiтрилися дурницi, а холодний розум став на завадi емоцiям. З його голови нiяк не йдуть слова Погодiна про жiнку, яка мае померти чи то бути вбитою. Що це за жiнка? Чому вона мае померти? І кому така смерть принесе хоча б якусь користь?

Вiн не каже про жiнку анi генералу, анi тому неприемному типовi з Кремля, бо знае, що мусить мовчати. Так учить його Погодiн. Так пiдказуе саме життя. Те, що знають двое, потрiбно ховати, запихати у самi нутрощi своеi пам’ятi, свого розуму. І запхнувши те знання, мусиш рухатися далi, аби боротися у цьому свiтi з покидьками, якi хочуть твоеi смертi.

Тим часом жiнка, про яку говорив Погодiн, виходить iз супермаркету. У ii руках пакети з продуктами i жiноча сумка. Вона вiдчиняе своi «Жигулi» десятоi моделi, кладе пакунки, заводить двигун i починае рухатися у напрямку вулицi Лiсноi, що в самому центрi Москви.

Шевцов нервуе. Вiн не любить невизначеностi i таемниць. Особливо чужих таемниць, якi стрiмголов уриваються в його життя. В таких таемницях завжди виднiеться небезпека, в них е застереження, що кожен новий крок може стати останнiм. Олег знае це i розумiе, що всерединi нього починае наростати параноя.

– Без iстерик, Шевцов! – наказуе вiн собi i рухаеться далi у напрямку лiкарнi, де в окремiй палатi пiд посиленою охороною лежить його поранений шеф.

Жiнка кермуе авто дуже уважно. Швидкiсть не перевищуе 60 км/год. Вона звикла до своiх «Жигулiв». Вона давно вже могла купити собi iншу машину, кращу i комфортнiшу. Але не робить цього. Їi виховання заперечуе мiщанський кiтч, пафос та вихваляння. Їi виховували так, аби вона жила чесною i порядною, а единою своею зброею мала виключно власний розум.

Перед ним мчать вагони метро. Вiн стоiть на станцii i не чуе людський галас, не бачить натовп, що поспiшае у своiх справах.

«Кого ж це мають убити? Що коiться з нами? Хто стрiляв у шефа?» – питання без вiдповiдей атакують його розум, наче рiй бджiл. Вiн би i радий вiдбитися вiд тих питань, але наразi вони демонструють бiльшу силу, анiж це здатен зробити сам Олег Шевцов.

Жiнцi сорок вiсiм рокiв. Вона замiжня, мае двох дiтей. За iронiею долi, вона народилася у Нью-Йорку, у сiм’i радянських дипломатiв. Їi дiвоче прiзвище Мазепа. Вона бiльше украiнка, анiж росiянка. Можливо, украiнськi гени i штовхають ii у напрямку боротьби за правду i справедливiсть. Теми, якi вона висвiтлюе у своiх матерiалах, – вкрай небезпечнi та неприемнi для можновладцiв Росiйськоi Федерацii. Цi теми болять владi, бо показують iстинну ii сутнiсть.

Вiн заходить у вагон метро. Стае бiля дверей i опираеться лобом об холодне скло. Шевцов намагаеться зрозумiти, чи слiдкують за ним, чи нi. Тому i ходить вулицями Москви, пiрнае у метро, робить пересадки, iде то у напрямку центру, то вертаеться до спальних районiв. Вiн нiяк не може усвiдомити, що вчорашнiй день – це не сон, не мiраж, не п’яна байка про невiдомих йому людей, а саме його буття, те, що трапилося з ним, у режимi реального часу, на очах у iнших людей. І це бентежить Шевцова, який востанне змiнюе свiй маршрут i приймае рiшення все ж таки дiстатися лiкарнi ФСБ, аби провiдати Погодiна.

«Жигулi» звертають на Лiсну i iдуть до будинку № 8. Жiнку «ведуть» вже близько трьох годин, але вона не помiчае стеження. Авто зупиняеться, вона дiстае своi пакунки i йде до пiд’iзду. Там на неi вже чекае вбивця.

Шевцов вiдчиняе дверi лiкарнi й опиняеться в атмосферi медичних запахiв та похоронноi тишi. Вiн показуе свое посвiдчення спiвробiтника ФСБ i без перешкод проходить на третiй поверх, де знаходиться палата Погодiна. Бiля палати стоiть охорона.

– До нього не можна, – каже охоронець i робить крок уперед.

Олег розумiе, що не варто сперечатися з охороною, а тому вiдходить убiк i сiдае на диван у коридорi. Вiн готовий чекати. Хоча б цiлу вiчнiсть. Чому? Тому що, окрiм Погодiна, у цьому свiтi у нього бiльше нiкого нема.

Жiнка заходить у пiд’iзд. Вона йде до лiфта. Чотири пострiли не роблять галасу, адже пiстолет Макарова, з якого стрiляе вбивця, мае глушник. Одна куля в серце i три у голову. Убивця дивиться на свою жертву, що лежить на холоднiй пiдлозi пiд’iзду, пересвiдчуеться, що вона мертва, та йде собi геть. В той день уся Росiя святкуе день народження свого президента. А увесь свiт дiзнаеться про вбивство журналiстки Анни Полiтковськоi[21 - Анна Полiтковська (1958–2006) – росiйська журналiстка опозицiйних до дiючоi в РФ влади поглядiв. Вбита у пiд’iздi власного будинку 7 жовтня 2006 року.].

Врештi-решт Шевцов потрапляе до Погодiна тiльки на ранок. Вiн уже знае про смерть Полiтковськоi.

– Ну що, Олеже, будемо жити? – питае його По- годiн.

– Звiсно, шефе! – каже Шевцов i дивиться на блiде обличчя Погодiна. В його поглядi той помiчае тривогу.

– Їi таки вбили, – констатуе факт Погодiн.

Шевцов сiдае на стiлець, опускае голову i тихим голосом каже:

– Вбили…

– А знаеш, що найбiльш прикре у цьому вбивствi?

Олег пiдiймае голову i дивиться на свого керiвника.

– Що?

– А те, хлопче, що нашi колеги почали працювати з нашими вчорашнiми ворогами. Велика помилка нашого керiвництва у тому, що вони заграють з чеченцями. Не можна iх долучати до роботи спецслужб. Спецслужби цього не люблять. І не пробачають.

Вiн закривае очi, чим дае зрозумiти своему вихованцю, що аудiенцiю закiнчено. Олег йде собi геть, так i не усвiдомивши до кiнця усього сенсу останнiх слiв Погодiна.



2014 рiк

– Чому починаються вiйни? Кому вони потрiбнi? Чого чекати усiм нам? Ось про що ми сьогоднi з вами i поговоримо, – лектор у бiлiй сорочцi окинув своiм маленьким оком аудиторiю, залишився задоволений реакцiею i вдарив долонями об невелику трибунку, за якоi вiн стояв на iмпровiзованiй сценi.

Вiн пройшов по сценi, руки заведенi за спину, плечi i голова опущенi, у ходi вiдчуваеться тривога i екзальтованiсть, але коли вiн повертаеться до аудиторii, його голос звучить харизматично. І це бере гору над усiм iншим.

Шевцов уважно слiдкував за лектором ось вже протягом трьох днiв. Вiн був потрiбний йому, бо саме для такого субчика у Олега Шевцова була робота.

Все мало статися на травневi свята. Чекати бiльше не мало жодного сенсу. Потрiбна була ескалацiя, i Росiя ii придумала. Одеса повинна була вiдiйти до Новоросii. І Олег Шевцов вiдповiдав за те, аби силовi методи принесли потрiбний результат.

Квiтневi днi, якi вiн проводив в Одесi, були насиченими й небезпечними. Колоритне мiсто на березi Чорного моря просто мусило пiддатися канонам «русской весны». Але все вийшло не так, як воно планувалося.

З кожним новим днем Олег усе глибше усвiдомлював, що це тiльки початок. Початок чергового хаосу й жахiття, смертей, перемог i поразок. На його очах поставав новий свiт, незвичний, загадковий, манливий. Багато хто не дочекаеться його появи. Багато хто зненавидить i прокляне. Але будуть такi, якi штовхатимуть той новий порядок уперед, нав’язуватимуть його iншим, жорстоко стверджуватимуть його право на життя. Що ж стосуеться самого Шевцова, вiн просто виконував чергове завдання. Тепер у Одесi.

Вiн стояв посеред Куликового поля, навколо нього були люди, в основному чоловiки вiком вiд вiсiмнадцяти до п’ятдесяти рокiв. З них Шевцов формував бойовi загони Антимайдану. Саме з ними вiн мав створити «Одеську Народну Республiку».

Проект «Новоросiя» подобався Шевцову «iсторичною справедливiстю» й моментом реалiзацii. Владний хаос в Укра- iнi, боротьба за крiсло президента, апатiя i жах в очах громадян – все це давало можливiсть рiзати карту, диктувати росiйську волю, будувати свою iмперiю.

– Пiсля Великоi Вiтчизняноi вiйни i по ii закiнченню американцi допомагали бандерiвцям, використовували iх у операцiях з дестабiлiзацii ситуацii в Захiднiй Украiнi, травили ними наших громадян. І ось тепер, вже на початку ХХІ столiття американцi знову захотiли грати у своi бруднi iгри, – тим часом продовжував оратор.

«Складно говорить. Треба сказати йому, щоб був простiшим. З такою публiкою важлива саме простота. Вона завжди звучить переконливо, купуе душi за три копiйки», – подумав собi Шевцов, подивився на годинник i рушив у напрямку Оперного театру, де на нього чекало авто.

Квiтень кидав людям своi останнi днi, а мiсто з насторогою прокидалося кожного ранку, розумiючи, що нiхто не може сказати, що саме вiдбуваеться i якого кiнця очiкувати. Кожен, як це трапляеться в Одесi, грав свою гру.

Вже пролунали квiтневi гомони про створення так званих «ДНР» i «ЛНР», а Харкiв, Запорiжжя, Миколаiв та Херсон встояли. На всiй територii Пiвдня та Сходу Украiни тяжко скрипiв сепаратизм. На черзi була Одеса, здатна як надалi залишатися морськими воротами Украiни, так i позбавити офiцiйний Киiв доступу до моря. Стратегiчне мiсто, остання фортеця, за якою закiнчувалася Украiна.

Шевцов усе це розумiв. Останнiм часом вiн почав усвiдомлювати значно бiльше, однак не знав единого – куди наступного разу доля закине його. Завдання, завдання, завдання! Усе життя, як одне довге i безкiнечне завдання! Кому воно потрiбне? Хто полюбить таке життя? І кому, скажiть на милiсть, воно здатне принести щастя?

Вiн боявся таких своiх думок, а вони все одно лiзли в його кляту, спантеличену пострiлами та вбивствами голову, аби iсти його зсередини, вичавлювати з нього бездушну машину системи, вести розмову не так з розумом, як з емоцiями. І перед своiми думками Олег Шевцов залишався безсилим.

Авто зупинилося бiля новобудови Гагарiнського плато, i його пасажир неспiшною ходою рушив у напрямку одного з пiд’iздiв. Вiн вiдчинив дверi, пройшов у фое пiд’iзду, викликав лiфт i пiднявся на десятий поверх. Потрiбнi йому апартаменти знаходилися злiва вiд нього, за масивними броньованими дверима. Коли Шевцов пройшов у квартиру, його зустрiли обережнi й недовiрливi погляди «компаньйонiв» у справi сепаратизму i намагання змiнити конституцiйний лад у конкретно взятому мiстi Одеса.

– Чого так довго? – спитав один iз них – малий на зрiст i хитрий на розум.

– Лектор гарну проповiдь промовляв. Заслухався, – iронiчно мовив до нього Шевцов.

– Я не зрозумiв…

– Тобi i не потрiбно нiчого розумiти. Треба виконувати. Чим бiльший коефiцiент виконання, тим кращим i цiннiшим спiвробiтником ти стаеш. А звiдси вже i усi можливi бонуси для тебе. Ти ж любиш бонуси?

– До чого тут бонуси?

– До того, що завдання нашi стають важливiшими. І ми маемо бездоганно вiдiграти кожен свою роль. Сiдайте, друзi! Будемо з вами розмовляти, – сказав Шевцов i першим всiвся у м’яке крiсло, встромляючи свiй погляд у безкраю синь моря i чистого, ясного неба. Вiн любив те небо, як i саме життя, яке усмiхалося йому кулеметними чергами визначеноi iншими для нього професii, того, чому вiн присвячував себе без жалю та вагань совiстi. Вiн був офiцером спецслужб Росii. Держави, яка завжди вела вiйни, але нiколи ще у новiтнiй iсторii вона не вела себе так, як в Украiнi. Свiт перевернувся для багатьох. І для Шевцова теж.

– Другого травня вiдбудеться футбольний матч «Чор-номорець» – «Металiст». З Харкова та iнших мiст iдуть ультрас, увесь правий спектр, майданiвцi, журналiсти, волонтери i всякий iнший непотрiб. «Марш едностi Украiни» – ось як називатиметься та подiя, пiд час якоi ми поч- немо операцiю. Люди мають бути готовi. Євромайданiвцi будуть розганяти нас iз Куликового поля. Зброю отримаете завтра вранцi. Центр мiста – наша стратегiчна позицiя. Маемо тримати ii i не пiддаватися на провокацii. Посилити нашу присутнiсть на вулицях, – Шевцов дiстав карту з внутрiшньоi кишенi куртки, узяв ручку i прокреслив маршрути центральноi частини мiста. Стара Одеса вкотре за свою iсторiю мала омитися людською кров’ю.

– А менти? – запитав другий спiврозмовник Шевцова. Десь пiд сорок, сiроi, непримiтноi зовнiшностi, тiльки очi грали вогниками.

– Питання правоохоронних органiв я беру на себе. Все буде добре. Лояльнiсть – наш девiз, – вiдповiв на те Шевцов. І знав, що слово свое стримае.

– Як нам вiдходити? Куди? – у розмову включився той перший. Вiн вiдповiдав за бойовикiв.

– Будинок профсоюзiв – потрiбно туди загнати народ. Мiлiцiя вiдтiснить майданiвцiв, i ми покинемо будiвлю. Але все мае виглядати спонтанно, як пропозицii вiд когось, голос iз натовпу. Ви мене зрозумiли?

– Зрозумiли. Можна одне питаннячко, шеф?

– Можна, але я тобi не шеф. Ми однодумцi з тобою, Валерiй. Запам’ятай це собi назавжди, будь ласка.

– Довго нам терпiти ще того лектора? Вiн вже усiм набрид. Його побити хотiли, я не дав.

Олег посмiхаеться i встае з крiсла. Його погляд примушував тих двох доволi мужнiх чоловiкiв тупити iхнi брехливi очi у пiдлогу. Незважаючи на свiй молодий вiк, Олег знав, як управляти ситуацiею, в яку його заганяють обставини. А наразi вiд цих двох лiдерiв Антимайдану залежало доволi багато.

Лектора нав’язали з Москви. Вiн чийсь родич, якогось чиновника, сам полiттехнолог чи то полiтолог, кандидат якихось там наук, п’яниця i маразматик. На першому етапi вiн навiть здавався розумним. Але потiм все стало зрозумiло. Вигнати, тим бiльше образити його, Шевцов не мав права. Погодiн просив за нього особисто. Тому лектор залишався i йому надавалася охорона та автомобiль.

– Можете записати це на мiй особистий рахунок. Батькiвщина i я будемо дуже вам за це вдячнi. А подяку свою звикли вiдплачувати доброю справою. Так що лектор залишаеться, друзi моi. І ми йдемо з вами у бiй. Тепер слухайте деталi. Уважно тiльки слухайте!

І Шевцов почав розповiдати iм деталi, але кому вони були потрiбнi, коли усе пiшло не зовсiм так, як планувалося.

Вже пiзнiше, коли Шевцов стояв навпроти Будинку профсоюзiв, а з нього стрибали донизу палаючi люди, на хвильку йому стало прикро через те, що все не вдалося. Хоча картинку для каналiв вiн зробив ефектну. І росiйськi канали почали трубити про бандерiвцiв, що спалили живих людей. А громадяни РФ вiрили цьому, жахалися, рiвень ненавистi до «хохлiв» зростав i так мiцнiшала державна машина, замiшана на релiгii i тоталiтаризмi, iмперськостi та нахабствi, силi i пiдступному обманi, який не можна було пробачати.

Вiн стояв i розумiв, що в той день, 2 травня, Росiя програла в Одесi. Одесити захистили свое право залишатися одеситами в Украiнi. І це мало значення.

«Треба забиратися звiдси. І чимскорiш», – сказав вiн собi, непримiтно вийшов з натовпу й попрямував вулицями мiста, аби заховатися у ньому, все зважити та зникнути у напрямку росiйсько-украiнського кордону, звiдки, ймовiрно, його за декiлька днiв уже направлять на Донбас.



Той травень кривавого 2014 року Олег Шевцов закiнчував у зонi бойових дiй на окупованих територiях Донецькоi та Луганськоi областей. Починалася вiйна. Стрiляли усi. І вiн мав навчати тих «комбайнерiв» та «шахтарiв» з Бурятii, як правильно та ефективно вбивати людей. У тiй вiйнi, вже пiсля провального завдання в Одесi, вiн мав право розраховувати на роль iнструктора. Але не знав ще Олег Шевцов, що то тiльки початок, бо iнструктором вiн працюватиме недовго, коли життя його рiзко змiниться i доля дасть йому ляпаса, а можливо, й новий шанс. Проте все це ще буде, ще з’явиться, виплигне перед Шевцовим i вже не вiдпустить вiд себе. А поки що вiн бачив, як незнайомим йому чоловiкам, що стали його армiею, подобаеться стрiляти, як вони дичавiють, забувають усе людське, а дiями iхнiми керуе лютий звiр. Ненажерливий та голодний. Невблаганний та брехливий, який помирае разом з тими першими людьми, що рвалися у бiй за неiснуючу «Новоросiю».

Укотре Олег Шевцов переконувався, що усiм керуе жадiбнiсть. Заради жадiбностi люди брешуть, зраджують, вбивають. Вони роблять усе, аби задовольнити жадiбнiсть, нагодувати свое брюхо, власну пиху, показати iншим, слабшим, що вони е справжнiми хазяями iхньоi сплюндрованоi державою реальностi.



– Саме реальностi, жорстокоi та неминучоi, але аж нiяк не життя, бо на Донбасi починалося пекло, – сказав менi дiд. Задумався i ще раз додав: – Справжнiсiньке кляте пекло!

І вiн почав згадувати, що було далi i як жила Украiна в тi першi роки вiйни та окупацii, як iшли вони кожен своiм шляхом, як боролися i любили, вмирали та воскресали у пам’ятi людськiй, як пробиралися вони до влади крiзь хащi корупцii, зрад i жорстоких, несправедливих втрат, аби назавжди змiнити курс у тому напрямку, якого так не вистачало iхнiй державi.

Дiд та його друзi – мiнiстри, генерали, поети й романiсти, актори i журналiсти, фiнансисти i бiзнесмени, чиновники i науковцi. Саме з них формувався той перший уряд за часiв Диктатора, коли вони прийшли на довгих десять рокiв i зрушили машину корупцii з мертвоi точки. З’явився страх. І люди стали менше красти. Так починала свое життя громадянська свiдомiсть. Так на бюрократичнi посади на нiмецький лад почали набирати за критерiем не полiтичноi приналежностi, а здобуткiв, технiчних навичок та деперсоналiзацii процесу. Перед можливiстю, як i перед законом, усi були рiвнi.

– Ти знаеш, чому я розпочав свою розповiдь з цього американо-росiйського калейдоскопу подiй та iмен? Бо вони е уособленням справжнiх солдатiв тiеi вiйни, ii рядовими та генералами, священниками, що кожного дня давали прощення тим, кого вiдправляли на вiрну смерть. Їх не викинеш iз пiснi. Вони обидва виконували накази керiвництва. Але знаеш, Миколо, дивна рiч полягае у тому, що тi накази вони виконували суто механiчно, без жодних емоцiй. І знаеш, чому вони себе так поводили?

– Чому?

– Тому що вони були професiоналами, синку! Впертими та природженими переможцями, – мовив дiд, закурив, вiдвернувся до вiкна i став дивитися на Киiв. Його старий, давно зниклий Киiв, в якому вiн оселився у неймовiрно далекому 2000 роцi, в якому формувався його свiтогляд, мiсто, де вiн мужнiв та йшов уперед, народжував нащадкiв i навчав прийдешнi поколiння. Дiд був особистiстю, i його iсторiя мае право бути серед тих, хто намагатиметься розповiсти вам про Диктатора Украiни, який узяв ii, бiдолашну, вже в той момент, за яким настае колапс.

– За нього було багато жорстокостi, траплялися й невин- нi жертви. Але без цього просто не можна було! Нiчого б не з’явилося, не зрушилося. Тiльки страх, що дуже повiльно, але все ж таки оселявся в людях, дав змогу провести реформи. І за це люди дякують йому i сьогоднi, – сказав дiд, зiтхнув i дав менi зрозумiти, що про все iнше я дiзнаюсь трiшки пiзнiше, можливо, навiть наступного дня, якщо вiн буде у настроi, аби працювати зi мною та дiлитися спогадами про минуле.




Частина друга

Час шакалiв





Пiсля революцii


2014 рiк в iнтерпретацiях з 2068 року

Найстрашнiшi революцii – це незакiнченi революцii. Тi, якi потiм тлiють на зраненому тiлi суверенноi держави, що намагалася боротися одночасно як з внутрiшнiми, так i з зовнiшнiми ворогами.

Такi революцii вбивають усе. Найголовнiше – вони вбивають надiю. Можна чекати довго, недовго, але чекати усе життя i помирати, усвiдомлюючи, що так нiчого i не трапилося, нiчого путнього не сталося, а вся твоя доля промайнула якоюсь химерою, запрограмованою на сiрiсть, нестабiльнiсть i суцiльний обман – на таке зголоситься не так багато людей. І iншi люди, тi, якi вiдмовляться й надалi вiрити полiтикам, тицятимуть у них пальцями i проголосять навiженими. І вони – цинiки та прагматики, матимуть рацiю. Вони знатимуть, що iх використали, ошукали, зомбували i вкотре вже одурили, i що це процес нескiнченний, бо такий ми вже народ, радий вiрити, закохуватися до нестями, творити собi нових кумирiв або ж пiдiймати з полiтичного попелища старих, бiгти за кимось i десь у глибинi своеi душi розумiти, що все це обман i закiнчиться вiн черговою бiдою, катастрофою, здатною поглинути краiну i знищити ii на вiки вiчнi.

Незакiнченi революцii тягнуться за краiною у ii теперiшньому, яке миттево переливаеться в минуле, аби i в майбутньому диктувати свою злу волю незакiнченоi справи. І така вже була доля у нашого нестримного волелюбного народу, аби в ту холодну зиму на межi 2013–2014 рокiв пережити незакiнчену революцiю, яка кричала своiм творцям про наслiдки, але вони ii не чули, адже кожен з них був зайнятий своiми справами. Що ж стосуеться самоi революцii, про неi згадували i використовували усi тi, хто вирiшив боротися за владу. Саме тодi украiнськi полiтики навчилися вправно вести бесiди i монологи про героiзм мертвих. Шкода тiльки, що вони так i не змогли говорити про щастя живих. Бо ж боротьба за владу перекреслювала як щастя живих, так i скорботу за мертвими, якi йшли на Донбас, аби захистити свою краiну, поки iншi грабуватимуть ii на очах у всього украiнського народу, що бажатиме перемоги над корупцiею, але не матиме достатньоi волi, аби раз i назавжди покiнчити з системою, яка перекреслювала майбутне, бо дiяла в iнтересах меншостi, поки бiльшiсть воювала, бiднiла, а десь уже й жебракувала, все ще сподiвалася, вiрила, молила, але у вiдповiдь отримувала страшну тишу, холодну байдужiсть тих, хто своею жадiбнiстю перекреслював майбутне сорока п’яти мiльйонiв живих людей. Такого не можна було пробачати, i незакiнчена революцiя намагалася сказати про це, але голос ii тонув у гучному реготi розгнузданого грабежу.

Тiеi весни, коли усе розгорнулося i трапилося те, що трапилося, вiн щойно припинив працювати тепер уже на злочинну владу, але на весну обiцявся контракт на одного з кандидатiв у президенти. Кандидат був не з лiдерiв, проте iнших варiантiв у нього просто не було.

Професiя полiттехнолога вимагала вiд нього декiлькох обов’язкових речей.

По-перше, вiн мусив i надалi писати, говорити, давати коментарi, робити прогнози, якi за мiсяць-другий буде сам же спростовувати й пояснювати, чому трапилось так, а не так, як вiн те прогнозував. Публiчнiсть, постiйна iнформацiйна присутнiсть сприяли зростанню його капiталiзацii на ринку. Цiна питання для його клiентiв залежала вiд самого клiента i те, як йому вдасться продати свiй iмiдж. Але не тiльки.

Іншим важливим фактором були знайомства i зв’язки у свiтi украiнськоi полiтики. Як центральноi, так i регiональноi. І вже на основi таких знайомств починалися розмови, першi фрази без особливого значення, обмiн вiзитiвками, обговорення спiльних знайомих i загальноi ситуацii в краiнi, мiстi, селi чи селищi. Пiсля того, коли все вже зводилося до корупцii й небезпеки дострокових виборiв, вiн замовкав, робив серйозний вигляд, дивився повз клiента i чекав, коли той сповiстить про свое рiшення балотуватися. І саме тут, окрiм медiйностi, в нього був ще один козир, яким вiн бив карту клiента. Вiн мав знання.

Чоловiк вирiс в оточеннi книг i на момент нашоi розповiдi одночасно читав двi-три книжки, аби йти далi у своему iнтелектуальному розвитку, незважаючи на часи, владу, iдеологiю та курс, яким рухатиметься Украiна. Розумнi люди тепер були потрiбнi, як нiколи.

Вiн мiг змiшувати смачнi словеснi коктейлi з Ремарка, Гемiнгвея, Фiцджеральда (особливо подобався жiнкам), Памука (знати цього турецького лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури вважалось правильною справою) чи Льйоси (вiдкривши колись давно його книжку «Тiтонька Хулiя та писака», вiн вже не зупинився, аж поки не проковтнув iншi твори письменника, стежачи за усiм, що може бути сказаним та написаним великим перуанцем Марiо Варгасом Льйосою) та Фукуями, Кiссинджера, Хантiнгтона i Джозефа Ная[22 - Френсiс Фукуяма, Генрi Кiссинджер, Семюель Хантiнгтон, Джозеф Най – американськi полiтологи, експерти з галузi мiжнародних вiдносин, демократii та владарювання.], говорити про шпигунський роман ле Карре, порiвнюючи його з роботами грема грiна та Ерiка Емблера[23 - грем грiн, Ерiк Емблер – британськi письменники, класики шпигунського роману.], а пiсля звертатися до думок Хайека, Мiлтона Фрiдмана, Фернандо де Сото[24 - Фрiдрiх фон Хайек, Мiлтон Фрiдман, Фернандо де Сото – економiсти свiтового визнання.], яких усiх пiсля заперечував теорiями та постулатами з Айн Ренд i переходити на Аристотеля, Платона, Макiавеллi чи Гоббса.

Вiн читав «Майн кампф» Гiтлера, свого часу перехворiв на твори Муссолiнi, книжки про Франсiско Франко, Пол Пота, Пiночета, Кемаля Ататюрка, Лi Куан Ю та iнших дiячiв рiзних краiн i епох, чий життевий i полiтичний досвiд мiг стати у нагодi. Врештi-решт вiн любив книжки, i книжки любили його – iхнього вiдданого та чесного читача. Читача, котрий завжди купуватиме книжки.

– Подивiться, хто йде до Ради! Почитайте цi прiзвища! Хто цi люди?! Яким чином вони писатимуть закони? Що це за вертеп, а не парламент? Куди усi ми котимося??? – кричатиме вiн в одному з пивбарiв старого Подолу наприкiнцi вересня 2014 року, рiвно за мiсяць до парламентських виборiв в Украiнi.

Але поки що був березень, учора Росiя остаточно вкрала Крим, усi в Киевi готувалися до дострокових президентських виборiв, а на Донбасi починалась «русская весна» – пора смертей, часи обману. А вiн сидiв у Киевi, писав аналiтику для двох замовникiв, третьому робив блоги та спiчрайтинг, i мав купу вiльного часу, аби вже всiстися i писати свiй новий, зовсiм iнакший, нiж усi попереднi, роман. Вiн вiрив, що саме цей ще ненаписаний роман стане найголовнiшою книгою його життя. Вiн знав, що мине час i вiн помре, а роман його житиме, i його iм’ям називатимуть вулицi та парки. Саме така перспектива грiла його егоiстичне его, що було рушiйною силою усiх його амбiцiй.

Чоловiка звали Микола Сергiйович Кутнiй, йшов йому тридцять перший рiк, i у колi своiх колег та знайомих вiн вважався хлопцем, який мав голову на плечах та знався на тому, як будувати стратегii. Але у постреволюцiйному Киевi, де в очах мiстян була недовiра i страх, Кутньому потрiбно було позмагатися за клiента, адже час був такий, коли старих не стало, а новi тiльки-но рвалися до влади. Бiда була в тому, що вiн не знав тих нових, адже усе свое життя був прикутий до однiеi групи, що вважалася опонентом усього нового та демократичного. І це було проблемою, про яку вiн знав i думав, як упоратися з нею.

«Треба розширювати ринок!» – вперто сказав вiн собi i йшов Киевом, упевнений, що доля буде до нього ласкавою.

І вона стала для нього ласкавою, коли один iмiджмейкер сказав, що наразi знайомому генералу потрiбна якiсна аналiтика, i вiн дав контакт генерала Кутньому, а потiм вони зустрiлися i генерал, тримаючи у своiх руках аркушi паперу, зачитав Миколi Сергiйовичу бiографiю його, Кутнього, життя. Навiть iз тими фактами, якi Кутнiй, як йому здавалося, вдало приховав вiд усiх. Пiсля цього Микола Сергiйович забув i про кандидата в президенти, i про старих замовникiв, i про усiх вiрогiдних нових. Вiн дивився тiльки на свогознайомця.

– Ви так перевiряете усiх потенцiйних партнерiв? – спитав генерала Кутнiй.

Той змiряв його поглядом i сказав:

– Не партнерiв, а найманих робiтникiв. Ви станете моiм найманим робiтником. Можливо, з гарною заробiтною платою. Але вiдтепер увесь ваш час, вашi сили та ваш iнтелект повиннi концентруватися виключно на тих завданнях, якi я ставитиму перед вами. Нiяких iнших клiентiв! Жодних фрилансiв! Працюете виключно на мене. Усi сили – на моi завдання! Анi кроку в сторону!

– Я маю час, аби подумати? Можливiсть вiдмовитися?

Генерал зiтхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою i простягнув його Кутньому.

– Це ваша заробiтна плата на мiсяць. У евро. Часто будете працювати без вихiдних. Будуть i вiдрядження. Два-три рази на рiк зможете брати вiдпустку. Коротку. Не бiльше п’яти-семи днiв. Якщо спрацюемось, рокiв за два отримаете ще квартиру.

– А кар’ернi бонуси?

– Ви будете звiтувати виключно менi. Вважайте це вашим кар’ерним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навiть i не мрiе.

– Але чому саме я?

– Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюемо ми себе.

– Ми – це хто?

– Рано вам ставити такi питання. Поки що рано.

– І що я маю робити?

– На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно пiсля вашоi згоди.

– Але ж…

– То що скажете?

– Навiть…

– Виходити на роботу з вiвторка. У понедiлок навiть кораблi з гаванi не виходять. Додаткову iнформацiю отримаете у мого помiчника.

– І все ж таки…

– Вам не подобаються нашi умови?

– Не в цьому рiч…

– Тодi не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумiю, що ви з нами?

Генеральська тональнiсть, його стрiмкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергiйовича, i вiн зрозумiв, що пiрнае у невiдомiсть тiльки тодi, коли сказав:

– Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.

– Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засмiявся генерал.

– Яких?

– Ризикових та амбiтних. Ви ж, напевно, себе Гемiнгвеем уявляете? Жалкуете, що не в той час i не в тiй краiнi з’явилися на свiт?

Кутнiй спокiйно дивився на генерала. В нього не було бажання щось йому пояснювати, сперечатися, доводити. Вiн просто сидiв i думав, яким чином мае повiдомити усiх своiх теперiшнiх клiентiв. Адже цифра, написана генеральською рукою на простому аркушi бiлого паперу, визнача-ла все.

– Я можу йти? – запитав вiн у генерала.

– Ну, йдiть. Але вже у вiвторок ми будемо чекати на вас. І моя вам порада. Не накойте дурниць у найближчi днi! Ви нам потрiбнi.

Кутнiй кивнув головою, потиснув мiцну руку генерала i пiшов геть.

Вiн не знав, хто був його спiврозмовником, яку групу впливу чи органiзацiю вiн представляв, його можливостей та здатностi впливати на рiшення в краiнi. Микола Сергiйович Кутнiй уклав договiр про роботу з людиною, яку абсолютно не знав. І чим далi вiн iшов вiд офiсу, де вiдбувалася зустрiч, тим чiткiше усвiдомлював, що щойно продався одному з дияволiв, якi мають своi плани на Украiну.

– Що ж, – сказав собi Кутнiй. – Не ми обираемо наших дияволiв. Вони самi обирають нас.



День за днем травень утiкав вiд людей. Мчав вулицями мiст i автошляхами краiни, летiв понад морем, гомонiв зеленим листям садiв i паркiв i дарував тепло, аби закiнчитися, промайнути, коли вже грудень забиратиме сонце своiми хуртовинами, а пiсля, вже знову по веснi, – березень промайне проливними дощами, за якими десь вже аж наприкiнцi квiтня, знову вигляне воно – вiчне й неповторне сонце.

З висоти вiкон, що замiняли стiну, Кутнiй дивився на центр Киева. Мiсто було заклопотаним. Затори, люди, рiзнi звуки, лайка, злiсть i ненависть одне до одного, готовнiсть захищати тiльки свое, до самiсiнького кiнця, незважаючи нi на що. Анi Майдан, нi смертi Небесноi сотнi, нi загроза росiйськоi агресii – нiщо не мiняло украiнцiв. І надалi кожен з них вперто залишався самим собою – хто iдеалiстом, хто цинiком, хто бовдуром, а хто хитрим хапугою.

Другий мiсяць поспiль Кутнiй працював на генерала. І те, що вiн побачив, уразило Миколу Сергiйовича. Ситуативний аналiтичний Центр, який працюе на невiдомого ще Кутньому замовника, був дiйсно потужною структурою.

Взагалi, юридично Центру як аналiтично-дослiдноi структури не iснувало. Його спiвробiтники числилися хто де. Але жодного нарiкання, тому що розцiнки на розум у тому Центрi були досить поважнi. І саме цей фактор визначав навеснi 2014 року абсолютно все.

Та й колектив пiдiбрався – ще той. Кожен зi своею старою iсторiею, своею таемницею, амбiцiями та планами. Вони були рiзнi, хтось десь ранiше перетинався, когось Кутнiй бачив уперше. Але усi мали ясний розум i певнi неординарнi здiбностi. Математики, аналiтики, полiтологи, економiсти, фiнансисти, соцiологи, психологи, офiцери спецслужб, два колишнiх вiйськових журналiста, айтiшники i група силового блоку. Рiзнi люди, рiзнi долi, але усi вони мали працювати над рекомендацiями й прогнозами, на основi яких хтось невiдомий для них усiх приймав рiшення.

Центр був «фабрикою думки», чиi прогнози цiнувалися у певних полiтичних та фiнансово-промислових колах Киева, Вашингтона i Брюсселя. На роль керiвника Центру без жодних вагань та довгих диспутiв було обрано Максима Вiталiйовича Доброзная – генерала спецслужб, колишнього розвiдника-нелегала, професiйного аналiтика й оперативника. У коридорах Центру ходили про нього легенди, якi обростали новими подробицями, що додумували пiдлеглi Доброзная. Максиму Вiталiйовичу дуже личило його прiзвище, адже при першому поглядi на нього людина починала нервувати. Здавалося, що вiн знае про вас усе.

– Ти знаеш, Миколо, вiн був дивовижною особистiстю. Статний такий чоловiк. Сивуватий вже, хоча i сорока не виповнилося. Жiнкам подобався. Чоловiки його боялися. Вiн умiв переконувати. І вмiв примушувати. Але також вiн умiв вiрити. Вiрити в те, чим займався, чому присвятив свое життя. І цим вирiзнявся серед собi подiбних, – сказав менi дiд, розповiдаючи саме про той момент свого життя, коли вiн – молодий, вже одружений, перспективний та цiкавий, потрапив на роботу до загадкового генерала.

– З цього все i почалося, – мовив з нотками ностальгii дiд. – Наш шлях до влади.

З його голосу я зрозумiв, що вiн сумуе. Сумуе за своею молодiстю, за тим часом, який розвiявся у пам’ятi ще живих людей i рiк за роком танув, залишаючись в архiвах, на старих фото, вiдео та iнших носiях. Час помирае разом з людьми, бо його вже нiхто не згадае, не подiлиться досвiдом, не розповiсть про тих людей, якi жили тодi – в часи росiйськоi агресii, в найтяжчi украiнськi роки.

– Ми обирали нового президента, бо той, що був у нас, утiк до Ростова, а потiм до Москви. Про втечу Януковича писано-переписано, сказано-переказано, навiть фiльм зняли наприкiнцi 20-х рокiв. «Втеча зрадника». Не дивився? – дiд повернувся у крiслi обличчям до книжковоi шафи. Я зрозумiв, що вiн намагаеться знайти своiми старими очима якусь книжку.

– Що ти шукаеш? – запитав я його.

– Помовч! – без злостi гримнув вiн на мене, а потiм додав: – Друга полиця знизу. Один-два-три-чотири… сьома книга злiва. Принеси ii менi.

Я пiдвiвся, узяв книжку i прочитав ii назву. «Полiтичний режим Вiктора Януковича». Автор – дiд. Рiк видання – 2020. Сорок вiсiм рокiв тому. Я знав цю книжку, як i усi iншi, писанi моiм дiдом.

– Розгорни ii. Сторiнка 148. І зачитай третiй абзац зверху.

Я вiдкрив книжку, знайшов потрiбне мiсце i зачитав уголос:

«Вiктор Янукович був найгiршою кандидатурою з усiх можливих вiд Донбасу, але так було потрiбно долi, аби саме вiн став кандидатом у президенти, а пiзнiше i президентом».

– Якби не Янукович, а хтось iнший став би в 2010 роцi бiля керма держави, не було б Майдану. У Януковича елементарно не вистачило розуму й бажання усвiдомити, що значить бути президентом. Така моя думка. Така моя переконанiсть, синку. Нам просто не поталанило на порядну людину в той час.

– А пiзнiше? – запитав його я.

– Що пiзнiше?

– Теж не поталанило на президента?

– Пiсля Майдану усiм потрiбен був час, аби усвiдомити, що iдеали та реальнiсть в умовах Украiни – несумiснi речi. Але без тих рокiв, що минули вiд революцii до приходу Диктатора, ми не можемо говорити i про самого Диктатора, бо вiн був породженням не революцii, а саме постреволюцiйного часу. Коли невизначенiсть правила усiм. На той момент, синку, наша держава перебувала у станi важкого, хронiчного хворого, якого могли врятувати одним тiльки хiрургiчним втручанням. Порядок потрiбно було наводити сильною рукою.

Дiд замовчав, схилив свою сиву голову, а потiм одразу переключився на попередню розповiдь про роботу на генерала. Адже, як вiн сказав нам усiм, саме з тiеi роботи все у нього i почалося.

– Генерал Добрознай умiв цiнувати та заохочувати розум. Вiн був справжнiм «мисливцем за головами».

– Чим же конкретно ви займалися? – запитав урештi- решт я.

– Усiм, синку, – посмiхнувся дiд. – Ми займалися практично усiм, що мало вiдношення до полiтики, вiйни, мiжнародних вiдносин та стратегiй виборчих перемог. Ми були аналiтичним центром, який продукував державну полiтику та поради для iноземцiв, котрi грали свою гру на територii нашоi з тобою батькiвщини. Не забувай, що того першого постреволюцiйного року ми ледве не втратили суверенiтет i незалежнiсть. Ми ледве не втратили державу. Наша суб’ектнiсть на свiтовiй аренi була кволим цуценям, якого викинуло на вулицi злого i жорстокого мiста. Європа i адмiнiстрацiя Обами боялися Росiю. Цей страх вiдчувався в повiтрi. Вiн жив десь на пiдсвiдомому рiвнi, а намагання Украiни апелювати до Будапештського меморандуму розбивалися об холодний цинiзм жорстокоi дiйсностi, в якiй нiхто не мав жодних намiрiв виконувати колись узятi на себе зобов’язання. Що б там потiм усi вони не говорили, але анексiя Криму дала менi розумiння, що нiхто з захiдних держав не починатиме велику вiйну з Москвою через Украiну. У нас забрали ядерну зброю, а взамiн подарували рожеву казку про европейське майбутне, якого нiхто в Украiнi не знав i не бачив. Історiя приходить двiчi. Вперше як трагедiя. Вдруге – наче фарс. Ось пiсля подiй напередоднi Другоi свiтовоi вiйни, якi скiнчилися справжньою глобальною трагедiею, iсторiя заграла злим фарсом в Украiнi. Захiд застосовував тактику економiчних санкцiй. Росiя робила ставку на приховану вiйськову силу та ефективну пропаганду. І в той 2014 рiк Москва вигравала у Заходу, бо ii голоси було чутно повсюди. А ii зброi i орди жорстоких солдатiв боялися повсюди в Європi.

– Ти працював на розвiдку? – чомусь запитав я дiда.

– Не зрозумiв. До чого тут це?

– Ну, менi здалося, що твiй генерал був причетний до розвiдки.

– Мiй генерал був причетний не тiльки до розвiдки. І не тiльки Украiни. Пiзнiше я дiзнався, що нашi аналiтичнi розробки й сценарii були основою для ряду спецоперацiй. Доволi вдалих спецоперацiй.

– Дiду, скажи, а чому все-таки утiк Янукович? Можна ж було все вирiшити мирно. Стiльки б людей залишилося б жити i не було вiйни.

– Можна було, – вiдповiв на те дiд. – Але для того потрiбно було мати розум, смiливiсть i вiдповiдальнiсть. На жаль, Украiнi дiстався президент, якому були властивi зовсiм iншi якостi.

Пiсля цих слiв ми мовчали. Кожен думав про свое. Дiд – про роки далекоi молодостi. Я – про цю кляту книжку, яка захопила мене i яку я писав, недосипав уночi, зранку йшов у клiнiку, проводив нараду, давав указiвки, але оперувати я перестав. Я навiть подумував, аби взяти вiдпустку на рiк за свiй рахунок. Але поки що продовжував жити у шаленому ритмi, коли завжди на щось не вистачае часу. На сiм’ю, буденнi радощi, насолоду життям. І коли починаеш усвiдомлювати, що нiчого вже не повернути, десь там у грудях починае болiти вiд туги. За чим, запитаете ви мене. А хто його знае? У кожного своя туга, свiй единий таемний бiль, змiнити який вдаеться не усiм. І тiльки той, хто здатен вирвати нестерпний бiль зi своiх грудей, може пишатися власним умiнням забути минуле. Проте забути минуле означае i забути себе. А тим, хто забувае навiть себе, не варто i починати жити, бо такi люди не здатнi принести щось путне у цей такий добрий i такий жорстокий свiт. Я переконаний у цьому, як i мiй дiд, тому i живемо кожен зi своею тугою, рухаючись далi у вирi подiй, дивлячись у майбутне, що майорить на горизонтi та згадуючи минуле, яке були кривавим, жорстоким, цинiчним, але водночас мужнiм, смiливим i вiдчайдушним. Украiна народжувалася не у законах, що лягали словами на папiр. Вона народжувалася разом з кулями стрiлецькоi зброi, з вибухами гранат i ракетними пострiлами, що летiли Украiною в тi далекi роки, бо йшла боротьба, в якiй усi ми – украiнцi другоi половини ХХІ столiття, могли б i програти. І тодi б моя iсторiя мала зовсiм iнше продовження, бо скорiш за все мого вiдомого та славетного дiда розстрiляли б або посадили б рокiв на двадцять. Тi, хто пiдтримав Диктатора, хто стояв з ним поруч у найважчi хвилини, були кастою недоторканних. І вiдрiзнялися вiд усiх каст, що були до них, тiльки своiм переконливим поглядом на боротьбу з корупцiею. І вони ii побороли! За це iм i дякуемо. А хтось, напевно, проклинае. Бо кровi при Диктаторi, як i змiн, було вдосталь.

– Багато було кровi. Але тiльки так! – сказав того вечора менi дiд i стиснув свiй кулак, в якому ще жеврiла чоловiча сила i мужнiсть.

Дiд був чесним зi мною, i, розпочавши з Томаса Лейла, вiн знову повертався до нього, чи то сама iсторiя повертала усiх нас до американця, який стрiляв на Майданi i бачив такого ж снайпера, який теж стрiляв на Майданi. Лейл входить знову у нашу розповiдь, повертаеться до неi, аби грати свою важливу роль у подiях, що передували тим всенародним виборам, якi й надiлили Диктатора владою.

– В роки моеi молодостi Украiна була краiною корупцiонерiв, аферистiв, нахаб, солдатiв, iноземних шпигунiв та радникiв, а також мародерiв, сепаратистiв i вiдвертих зрадникiв, – дiд прищурив своi розумнi очi, почесав за вухом i додав:

– Часи були такi, синку, коли, одягнувши вишиванки, «шароварники» розкрадали i шматували Украiну. Скажу тобi бiльше – не тiльки чужi, але й своi. Саме це i було тiею трагедiею, раною, хворобою, яку своiми рiзкими та досить суперечливими з точки зору лiберальноi демократii методами вправно вилiкував Диктатор. Там, де не дiе слово, бажаний результат дае тiльки сила. Запам’ятай це, синку! Без цього тобi нiколи не зрозумiти Диктатора. Його цiкавила краiна, а не грошi. Йому завжди вистачало того, що вiн мав. Вiн жив, як живе середнiй клас. І ця його риса забезпечувала народну згоду на розстрiли та розправи. Його любили бiднi. А бiдних у тi часи була переважна бiльшiсть. Ось так, синку. Знай свою iсторiю! Роки були цiкавi. Трагiчнi та величнi часи! – i лише пiсля цього я зрозумiв, з якою несамовитою силою мiй дiд любив тi далекi роки. А ще я зрозумiв, як палко вiн любив Украiну i як iстинно вiрив у справедливiсть тiеi полiтики, яку сповiдував Диктатор, ламаючи старе, аби на руiнах занепаду будувати зовсiм iншу державу, яка вже нiколи не буде схожою на ту Украiну, яку знали в свiтi на початку ХХІ столiття. То буде iнша якiсть влади, iнакший свiтогляд, життя заради громадян, в яке вже нiхто не вiрив. То буде дiйсно перемога перемог, але перш нiж вести розмову про перемогу, ми неодмiнно маемо сказати i про зраду, яка стала модним псевдоiнтелектуальним трендом тих рокiв, що йшли одразу за незакiнченою революцiю.



2014–2019 роки

Про зраду

Усе стало iншим в Украiнi. Драматичнiшим та песимiстичнiшим. Повсюди жила суцiльна «зрада», яка народилася на Майданi i множилася краiною, об’еднуючи рiзних людей у iхнiй спiльнiй зневiрi.

Перший рiк пiсля революцii промайнув у тяжких втратах в боях за Донбас та президентських i парламентських виборах, коли до влади остаточно прийшли тi, хто мав продемонструвати «життя по-новому з сильним прем’ером для складних часiв».

Не вийшло!

Не вдалося!

А може, взагалi не планувалося?

Така вже була сумна традицiя, що украiнськi полiтики, якi ставали на п’едестал найвищоi влади, не спромоглися продемонструвати «украiнське диво». Нi економiчне, нi соцiальне, нi полiтичне. Мабуть, кожен з керманичiв розумiв свою високу державну мiсiю виключно у його особистих категорiях, що минали горизонти державного, обмежуючись вузькими i пiдступними егоiстичними iнтересами легкоi наживи та зловживання службовим становищем. Здавалося, що революцiя, вiйна, втрата Криму, стiльки жертв – все це вплине на свiтогляд людей. Не судилося. Не сталося, бо як тiльки тi люди потрапляли до владних кабiнетiв, усi iхнi гасла залишалися за парканами та стiнами установ, в яких жила держава, а з нею i корупцiя.

У 2015 роцi «суцiльна зрада» тiльки посилювалася. На те були об’ективнi причини. Вiтчизняна економiка не демонструвала успiхiв, цiни й тарифи на комунальнi послуги росли (так Украiна наближалась до европейських стандартiв), доходи населення були мiзерними, на фронтi гинули украiнськi воiни, люди все частiше задумувались над питанням, чим, власне, усе це скiнчиться. І чи заради такого вертепу й хаосу була революцiя?

Критикiв влади в той постреволюцiйний перiод було в Украiнi достатньо. І, чесно кажучи, вони мали на те право. Шкода, правда, що бiльшiсть iз них критикували владу з простоi причини власного бажання самим стати тiею владою. Навiщо? У кожного свое его.

Конспiрологи публiчно заявляли про намiри масонiв штучно зменшити населення Украiни, а саму нашу державу перетворити на сировинний придаток. Для цього буцiмто i кандидатури владарiв пiдбиралися. Хтось казав про класичну «бананову республiку», лунали думки i про буферну зону мiж Росiею та Європою, про клептократiю i новий олiгархiчний режим, який вiдрiзняеться вiд попереднього розумом, знанням iноземних мов та бiльшою жадiбнiстю i цинiзмом. І чим далi рухалися дорогами життя, тим всеохопнiшою ставала зрада.

Зрада жила повсюди, де була Украiна. Вона оселилася у холодних домiвках людей, правила свiй бал в окопах та на лiнii зiткнення з сепаратистами, лунала дитячим криком новонароджених у пологових будинках, тихо зiтхала старенькими легенями бабусi, яка йшла геть з аптеки, так i не купивши собi лiкiв, проглядала крiзь дiрки неiснуючоi стiни на кордонi з Росiею, веселилась у нiчних клубах та притонах Киева, Харкова, Одеси, Днiпра i Львова, наче в краiнi i не було нiякоi вiйни. Зрада ходила вулицями мiст, була непроханим гостем сiл та селищ, заходилася гучним i страшним смiхом на високих Печерських пагорбах, забирала у людей останне – надiю, породжуючи лише розчарування й ненависть. А тим часом люди почали задумуватися. Десь лунали думки, що при попередниках життя було кращим, а на руках у людей не було такоi кiлькостi зброi, долар коштував вiсiм гривень, i за комуналку не доводилося вiддавати останне. І коли прихильники влади звертали увагу суспiльства на вiдверту манiпулятивну основу теорii «про долар по вiсiм», любителi зради тiльки посмiхалися на те у вiдповiдь, а думати продовжували свое – незадоволене й бунтарське.

Миттевих змiн, про якi так мрiяв украiнський народ, не сталося. Люди почали втрачати роботу, малий i середнiй бiзнес зупинявся, загнаний у глухий кут новими реалiями, пенсiонери й iншi незахищенi верстви населення у розпачi не бачили майбутнього, а за злочини на Майданi, за вбивства людей так нiхто i не вiдповiв. Це розумiли як у краiнi, так i за ii межами. І чим далi минав час вiд революцii, тим бiльше було питань, але ось вiдповiдей на них не вистачало. До того ж вiйна не закiнчувалася, Росiя продовжувала наполягати на своему, множачи число жертв, Мiнськi угоди дали час для украiнськоi армii, проте порушувалися i врештi-решт були знехтуванi, пошук нових форматiв i тези щодо введення миротворчого контингенту ООН на окупованi територii Донбасу не давав результатiв, адже Кремль не йшов на поступки, а й надалi продовжував демонстрацiю i реалiзацiю «iмперськоi величi» Росiйськоi Федерацii.

В найважчi моменти перших двох рокiв вiйни зрада досягала стадii справжньоi шизофренii, яку вмiло пiдiгрiвали як у самiй Украiнi, так i з Москви. Ментальнiсть украiнського народу мала ще й свою специфiку. Та ментальнiсть дивилася навiть на перемогу з погляду зради, шукала кволi мiсця, дiставала з шафи прихованi скелети, говорила на бiле чорне, а на чорне бiле i переконливо казала украiнцям, що та перемога – то теж суцiльна й цинiчна зрада.

У таких умовах були потрiбнi справдi радикальнi змiни. Але iх не було, хоча про них говорили, на них чекали, сподiвалися, дехто ще не переставав вiрити у прорив, проте минав час, щодня у новинних стрiчках украiнцi читали про нових загиблих у жорстокiй вiйнi, за якими йшли повiдомлення про черговий хабар, яке вже за рахунком викриття, про будинки-палаци та автомобiлi премiум-класу, про коханок i «дiамантових прокурорiв» й офшорнi запаси тих, хто з обов’язку державницькоi посади мав з ними боротися, про вiдпочинки можновладцiв на екзотичних островах та Лазурному березi. Кланово-олiгархiчна фантасмагорiя гуляла краiною, веселилася в ii великих мiстах, грабувала ii села, залишаючи селян без iхнього единого багатства – землi, вела цiлi вiйни за популярне у Китаi, Польщi та iнших краiнах камiння пiд дивною назвою «бурштин», рубала своею мускулистою вправною рукою украiнський лiс, який, перетнувши кордон, ставав уже словацьким, турецьким i румунським, купувала вугiлля у проросiйських бойовикiв, а потiм продавала його на внутрiшньому ринку Украiни, наче воно i не у сепаратистiв куплене, взагалi вела торгiвлю через лiнiю фронту, й усi прихильники зради досконало знали, що той, хто контролюе блокпости на лiнii розмежування, «заробляе» шаленi грошi, а тим часом з краiни виiжджала молодь, люди тiкали геть, наче тi далекi емiгранти початку ХХ столiття, що рушали до Америки з Росiйськоi та Австро-Угорськоi iмперiй, Італii чи Грецii, а в Украiнi залишалися ситi корупцiонери, голоднi пенсiонери та дiти без майбутнього, люди спивалися, а тi, хто повертався з фронту, розумiли, що держава забула про них, наче iх нiколи i не було. Наче вони i не воювали за свою батькiвщину.

Помилкою, злою та безглуздою помилкою влади, було те, що вона – влада, сама пiдiгрiвала зраду, годувала ii щодня новими темами та випадками, якi пiзнiше, крiзь десятилiття та роки, стануть украiнською iсторiею, нагадуватимуть нащадкам того постреволюцiйного та военного поколiння про те, що у свiтi е не тiльки добро. У свiтi iснуе ще й зло, яке одягае рiзнi маски, але завжди за тими масками ховаеться одна й та ж сама суть. Огидна, цинiчна, неприемна суть жадiбних i бездушних людей, якi не бачать свого життя без легкоi наживи.

Полiтика влади не приносила позитивних результатiв. Украiна жила вiд кредиту до кредиту, а внутрiшнi чвари були небезпечнiшим ворогом, анiж зовнiшня агресiя. Активiстiв та патрiотiв прямо з фронту вiдправляли до полiцейських вiддiлкiв, а усi, хто мав нахабство критикувати владу, неодмiнно отримували клеймо «агента Кремля». Ось так жила Украiна пiсля Майдану, стiкала кров’ю своiх синiв i доньок, плакала за втраченими можливостями i майбутнiм, яке бiльшостi людей бачилося незрозумiлим, сумним i безперспективним.

– Здобули! – смiялася зрада з обдуреного украiнського люду, що вiддавав найдорожче – свое життя, поки окремi його представники грабували та шматували ту нещасну, прокляту i таку жертовну краiну, яка не знала iншоi долi, як боротися за свое iснування i стверджуватися всупереч бажанням ii ворогiв.



Про перемогу

Аби заперечити зраду, перемога активно й нахабно рушила у свiй нелегкий шлях Украiною.

Цiла армiя йшла за нею. І звалися тi воiни «порохоботами». Серед них були й такi, якi дiйсно вiрили у змiни, намагалися пояснювати iншим, що треба пiдтримати як президента, так i прем’ера, адже важкi часи, Росiя нахабно вторглася на територiю Украiни, проте усе вийде, потрiбно тiльки трiшки потерпiти, почекати, протриматися.

У першi два роки пiсля Майдану люди намагалися ще вiрити. Але тi, хто трохи розумiвся на полiтицi й знав, хто прийшов до влади, тiльки посмiхалися. Бо не може бути вiри тим, хто не тримае свого слова. Хто цинiчно бреше заради одного – абсолютноi влади, яка вiдкривае шлях до шалених статкiв. Тому i армiя перемоги ставала все меншою i непереконливою. Вона танула, наче зимовий снiг пiд яскравим та теплим сонцем. Вона гинула разом зi своiми керманичами, що безсовiсно вели ту армiю на вiрну смерть.

Що би не говорила зрада, але перемога мала у своему запасi вагомий козир. Вiн стосувався Росii. Остання украiнська революцiя ХХІ столiття зiрвала «братню маску» з обличчя Кремля. Украiнцi зрозумiли, що не iснуе нiякоi дружби й братерства. Врештi-решт вiдкрилася iстинна сутнiсть росiян – хижа, зла i жорстока. Зомбований люд iшов до Украiни, аби вбивати i нищити. Приховане бажання, яке жило у нутрощах росiян, вмiло вiдкрив iхнiй президент. І тому украiнська перемога спиралися на тезу про те, що Украiна назавжди вiдiрвалася вiд злоi iмперii i повернулася до европейськоi домiвки. Але Європа не квапилася приймати Украiну. Та й деякi украiнцi були прихильниками Росii, сумуючи за спiльним радянським минулим, за цiнами й зарплатами, якi були за минулоi влади, за миром i Кримом, який, як вважали такi громадяни, не Росiя забрала, а саме украiнська хунта вiддала. Дивнi люди, вони хотiли жити у дружбi з Москвою, яка нищила iхнiй народ, але ось саме цей народ мав платити таким громадянам пенсii.

Як би там не було, а перемога взялася демонструвати реформи. Іноземцi в урядi, полiцiя замiсть мiлiцii, парламентарi без освiти, а виключно з незначним революцiйним досвiдом та вмiнням добряче врiзати по опозицiйно-корумповано-сепаратистськiй пицi ногою чи рукою, прозорi системи державних закупiвель, новi антикорупцiйнi органи i, звiсно ж, найкращi канони захiдноi демократii та боротьба з корупцiею, яка врештi-решт розбивалася об бездушну систему суддiв та судiв, законодавства, вiдсутнiсть полiтичноi волi i небажання щось радикально змiнювати.

І ось, коли на вулицi мiст та сiл Украiни прийшов 2017 рiк, була здобута вагома перемога, яку влада однозначно записала до свого активу i нагадувала про це своiм громадянам.

Безвiз.

Коротке i дивне слово, яке того лiта уособлювало перемогу Украiни, адже то був перший реальний квиток нашоi неньки до Європи. Захiд зробив свiй крок у вiдповiдь на тисячi загиблих, на сотнi тисяч бiженцiв, переселенцiв, котрих гнав геть з iхнього дому жорстокий вiтер несправедливоi вiйни. Нам кинули м’яч, спостерiгаючи, як ми використаемо той довгоочiкуваний пас европейцiв, яким у бiльшостi своiй було байдуже до Украiни, бо кожен з них зменшував свiй свiт до розмiрiв власноi краiни, мiста, села, вулицi, сiм’i. Але, незважаючи на це, що би не казали росiяни про Європу та Украiну, якi б новi доводи не вигадувала iхня пропаганда, що би не поширювали сотнi й тисячi проплачених «тролiв», якi з початком украiно-росiйськоi вiйни стали невiд’емною i досить важливою частиною iнформацiйноi машини Кремля, але безвiзовий режим був безперечною перевагою закордонного паспорту громадянина Украiни над своiм колегою з Росii. Європа ставала ближчою, i украiнцi не забарилися цим скористатися.

Грав свою роль безвiз i для мешканцiв Криму та окупованих територiй Донбасу. Отримати бiометричний закордонний паспорт Украiни кортiло багатьом тим, хто свiдомо або примусово змiнив громадянство на росiйське, або ж обзавiвся папiрцями псевдореспублiк. Безвiз боляче вдарив по самолюбству та «iмперськiй величi» луганських i донецьких ватажкiв, адже вони, окрiм поiздок до Ростовськоi областi i таких же окупованих Абхазii та Осетii, нiчого iншого запропонувати людям не могли. І це пробирало до живого.

Впевненi крики зради i скрутна економiчна ситуацiя в краiнi, спираючись на безвiз, гнали сотнi тисяч украiнцiв у пошуках кращоi долi, нового життя, впевненостi та стабiльностi, захисту i спокою, коли кожен день починаеться iнакше, анiж то було в Украiнi. Тiльки у 2017 роцi з Украiни виiхало один мiльйон чоловiк. Гнiтюча, вражаюча цифра, яка криком кричить, верещить про проблеми, вказуе на небезпеку, але ii, як i багатьох в тiй краiнi, не чують i намагаються не бачити.

Перемога заперечувала зраду, але з кожним новим роком робила це бiльш невпевнено, якось зовсiм по-дилетантськи, намагалася просувати власний порядок денний, якому вже не вiрили, тому що ситим нiколи не зрозумiти голодного, так само як корупцiонеру не збагнути бажань чесноi людини. Влада наймала собi нових воiнiв, якi б прославляли перемогу, кидала на це матерiальнi ресурси, аби усi повiрили у те, чим не жили. Проте, що би не казала зрада, але перемога була. Вона не мала нiчого спiльного з украiнськими керманичами та iхньою шкiдливою полiтикою. Вона жила в серцях простих украiнцiв, якi щодня прокидалися та йшли у свiй черговий бiй з вiрою, що усе недарма, що вони захищають свою батькiвщину, аби iхнi дiти жили у добробутi та безпецi.

І тi простi громадяни, яких влада забивала ногами, обкладала податками та тарифами, дурила i обманювала, аби потiм кидати напризволяще, саме вони i були перемогою Украiни над усiм злом, яке йшло як ззовнi, так i зсередини, намагаючись забрати останне, що ще залишалося у людей. Саме вони посмiхалися на вулицях перехожим, допомагали незнайомим iм людям на фронтi, чим i вiдрiзнялися вiд росiян, якi в останнi роки не посмiхалися анi життю, анi перехожим, нi навiть своiм дiтям, бо жили вони у занадто жорстокiй краiнi, яка не залишала часу на посмiшки, адже вiчно вимагала вiд своiх громадян тiльки жертовностi, одного лишень терпiння та смиренностi у всьому, що стосувалося основних канонiв буття, встановлених бездушною системою державного управлiння за часiв президента Путiна.



Зима 2018 року

Майкл С’ютi постарiв. Роки брали свое, але той, хто думав, що старiсть перетворила мiстера С’ютi на хворого та немiчного дiдугана, дуже помилявся. Люди, якi знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:

– Подивiться у цi очi! Вони нiколи не старiють. Його очi виражають саму його сутнiсть. Здаеться, що вiн i помре з цим свiдомим, зосередженим поглядом очей, якi бачили зло у всiх його проявах, а з добром були знайомi хiба що тiльки теоретично.

І то була правда.

Вiн iхав з Ленглi, штат Вiрджинiя, до Вашингтона, округ Колумбiя, де у нього була зустрiч. По праву сторону за спиною залишався Меморiал Лiнкольна, а його шофер далi тиснув на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серцi американськоi столицi, де попереду виднiвся Капiтолiй, а по лiву сторону за Елiпсом та Президентським парком був Бiлий дiм – таемнича та всесильна будiвля, з якоi ось вже десятилiття поспiль намагалися правити свiтом.

Звернувши налiво, на Шосту стрiт, що на Пiвнiчний Захiд, авто Майкла С’ютi проiхало приблизно вiсiмсот метрiв i зупинилося. Був сiчень, п’ятниця, сонячний день, який виплив з-за хмар та мiлкого снiгу, наче дарунок небес жителям та гостям столицi США. Температура трималися у межах 28–32 градусiв за Фаренгейтом, або 0–2 за шкалою Цельсiя, i люди радiсно гуляли мiстом. Але були в тому мiстi i такi, як Майкл С’ютi, що рiдко заiжджали до столицi у пошуках розваг, адже там, як правило, завжди на них чекали лише справи.

Нога Майкла С’ютi ступила на землю пiсля того, як охоронець, що сидiв спереду бiля шофера, вiдкрив заднi дверцята машини. Старий С’ютi оглянувся навколо, провiв очима по фасаду триповерхового будинку, будованого тут за часiв президента Америки Стiвена гровера Клiвленда[25 - Стiвен гровер Клiвленд (1837–1908) – единий президент США, котрий обiймав свою посаду два термiни з перервою i який одержав подвiйну нумерацiю у списку президентiв (1885–1889, 22-й президент, i 1893–1897, 24-й президент). Клiвленд був единим президентом вiд Демократичноi партii, що обирався мiж 1860-м i 1912 роками – пiд час повного панування республiканцiв.], i неспiшним кроком рушив до дверей, бiля яких виднiвся старомодний дзвiнок, що висiв тут з 1953 року.

Дверi вiдчинилися, а на порозi стояв дворецький, якому було приблизно пiд шiстдесят рокiв, але уся його статура, вираз обличчя говорили про те, що вiн почуваеться не гiрше, анiж якихось тридцять рокiв тому.

– Як справи, Гiлберте? – запитав Майкл С’ютi, коли подавав дворецькому свое пальто i шляпу, в якiй вiн незмiнно ходив ось уже майже сорок рокiв.

– Дякую, сер. Аби не гiрше, мiстере С’ютi.

– Усi вже зiбралися?

– Чекаемо ще на мiстера Крокса та мосье Фонтеблю. Їх лiтаки затрималися.

– Що ж. Дорога – вона така, – сказав на те С’ютi i пiшов коридором до прокуреноi зали, стiни якоi оточували книги, а у м’яких шкiряних крiслах та на диванах, за рiзними столиками з червоного дерева барною стiйкою, час вiд часу збиралися тi, хто приймав рiшення, як жити iншим. Майкл С’ютi був одним iз них.

Коли вiн зайшов до зали, бiльшiсть, але не всi, повернулися в його сторону.

– Проходьте, С’ютi! Радий вiтати вас серед нас, – звернулась до нього людина з Бiлого дому на iм’я Ронi Шин. Ронi був з Бостону i до команди нового президента долучився ще в унiверситетi, а потiм з бiзнесу досить стрiмко та активно перейшов у сферу полiтики i почав досягати успiхiв.

Мiстер Шин привiтався з Майклом за руку i пройшов далi, аби дати можливiсть i iншим насолодитися його приемною компанiею.

С’ютi крокував залою, вiтаючись iз присутнiми, аж поки Боб Інг не зробив йому знак рукою та не запропонував Майклу приеднатися до нього, аби в очiкуваннi решти гостей випити порцiю чистого вiскi та перекинутися дрiбком слiв.

Боб Інг був з тих уродженцiв Схiдного узбережжя, якi «народилися з грошима» i впевнено продовжили батькiвську справу. Бобу було шiстдесят сiм рокiв – на сiм рокiв молодший за Майкла С’ютi, вiн усе свое життя займався полiтикою, отримуючи вiд цього заняття як моральну насолоду, так i матерiальне задоволення, адже його заводи з виготовлення зброi завжди мали гарнi стосунки з Пентагоном. Боб Інг був там своiм. І мало хто знав, що останнi п’ять рокiв два мiсяцi i ось вже шiстнадцять днiв мiстера Інга запрошують взяти участь у нарадах, якi змiнюють життя цiлих краiн. Боб Інг був тим, хто мав право на власну думку та рiшення.

– Як справи, Майкле? – голос у мiстера Інга був низький, але виразний.

– Вашими молитвами! Працюемо, – була на те коротка вiдповiдь Майкла С’ютi.

– Знаете, хто iнiцiатор сьогоднiшньоi зустрiчi? – запитав його Інг.

С’ютi прищурив своi розумнi очi. Інг зрозумiв, що той не знае, i назвав iм’я та прiзвище людини, котра вирiшила зiбрати сьогоднi усiх членiв iхнього невеличкого клубу. І Майкл С’ютi побачив у цьому перспективу, адже тепер, коли влада у його краiнi повнiстю належала його ж рiднiй Республiканськiй партii, вiн хотiв зробити останнiй кар’ерний ривок перед тим, як…

Вiн не хотiв думати про смерть, котра з кожним новим днем ставала такою близькою, якою нiколи ще не була до цього. Вiн вiдчував ii страшний погляд, ii тяжкий подих, але вiрив, що новий день – не останнiй. Будуть ще й iншi. Величнi, теплi, чарiвнi днi його фантастичного життя. Життя, яким могли б гордитися його нащадки.

– Серйозна людина, – сказав С’ютi про того, хто iх збирав. Сказав, аби щось сказати, а сам думав про свое.

«Будемо грати в геополiтику», – говорив вiн собi, бо розумiв, ким е той член клубу, який iх усiх збирав.

А було iх усiх вiсiм чоловiк, якi вiдповiдали за забезпечення нацiональних iнтересiв США за iхнiми межами.

Коли сiли за стiл i кожному подали напоi, а офiцiанти пiшли геть, той, хто зiбрав поважних громадян Америки, пiдвiвся i мовив, звертаючись до членiв клубу:

– Перш за все дозвольте подякувати вам усiм, що прийшли. Я високо цiную ваше бажання бути тут та служити своiй краiнi. Аби не забирати ваш дорогоцiнний час та не вдаватися у лiричнi вiдступи, я говоритиму по сутi. А вона у нас така…

І тут С’ютi почув те, що хотiв почути. В його очах загорiлися вогники, вони грали своiм небезпечним полум’ям, а Майкл вже розумiв, що словами поважноi людини з самого Бiлого дому говорить до нього – до старого пса ЦРУ Майкла С’ютi сама провидиця доля. І вiн дякував iй за те, що чув, адже саме такоi справи йому не вистачало. Справжньоi справи, яка здатна поставити крапку у iхнiй цiлковитiй перемозi над злим та цинiчним диктатором Росii, який так любив розмови про слов’янську дружбу та демократiю.

Скiльки пам’ятав себе Майкл С’ютi, стiльки вiн воював з Росiею. І не мало значення, чи то був СРСР, чи ельцинська Росiя, чи вже путiнський авторитарний режим. С’ютi був справжнiм професiоналом у всьому, що стосувалося Росii. І саме йому вдалося збагнути основну загадку такоi незрозумiлоi «росiйськоi душi». Майкл був глибоко переконаний, що уся та загадка у рабськiй покорi народу та превалювання хижого, азiйського менталiтету, який може спати роками, десятилiттями, але приходить час i окремi керманичi тiеi дикоi i необ’емноi держави починають використовувати його, аби встановити свiй диктат на свiтовiй аренi. Росiя не була для нього загадкою, бо вiн розумiв, чим керуються полiтики та простi люди у тiй величезнiй i небезпечнiй краiнi.

І ось знову вiн почув це слово – Росiя. А далi слiдувало iнше, не менш манливе та приемне для вуха Майкла С’ютi. Украiна.

– Якщо у нас не вийде з Украiною, вона вiдiйде до Москви. І ми вже нiчого не зможемо зробити. Це означатиме, що Росiя отримае вагому перемогу. Продемонструе свiтовi усю слабкiсть Заходу. Але що головне – кепкуватиме з нас, Сполучених Штатiв Америки. Кепкувати з нас ми нiкому не дозволимо. І нiколи не пiдемо на тi умови, якi пропонуе Москва. Тому нам залишаеться тiльки одне – воювати. Воювати, аби перемогти. Іншого шляху в нас просто не iснуе.

За цим настала тиша. Вона висiла над залою, де знаходились могутнi представники американськоi елiти, що концентрували у своiх руках владу та повноваження, представляли корпорацii i мiнiстерства, належали до того класу, який ось вже скiльки рокiв править свiтом.

– Ви пропонуете нам воювати з Росiею? Як ви це собi уявляете? – урештi-решт пролунав перший голос. То був Боб Інг.

– Вiйна – це не завжди битва на територii однiеi зi сторiн. Ми хочемо запропонувати вам дещо iнший шлях подолання Росii. Бiльш витончений, анiж санкцii та Джавелiни. Бiльш дiевий, анiж тиск i стрiлянина. Ми вдаримо по ньому Украiною.

– Так ударили ж вже. Скiльки рокiв б’емо, а щось достукатися нiяк не можемо.

– У 1999-му не варто було дозволяти Єльцину призначати Путiна наступником, – то звучав голос Пiтера Роуна, вiдомого гравця свiтових фiнансових ринкiв i фiлантропа. Правда, здебiльшого уся його фiлантропiя була спрямована на пiдтримку заколотiв, переворотiв та iнших протестних акцiй, в яких особисто був зацiкавлений Пiтер Роун. Вiн належав до яструбiв Республiканськоi партii i нiяк не мiг пробачити адмiнiстрацii Клiнтона того факту, що на початку 2000 року вона втратила контроль за ситуацiею у Кремлi.

– Мiстере Роуне, давайте не будемо обговорювати те, що могло статися, коли усi ми були молодшими на цiлих вiсiмнадцять рокiв. Ми виходимо з нашоi об’ективноi дiйсностi i такоi ж об’ективноi потреби захищати нацiональнi iнтереси США. Росiя стае дедалi агресивнiшою, переговори рiзних рiвнiв не дають жодного результату. Кремль обрав тактику сили, вiйськовоi сили. Є iнформацiя, що десь за мiсяць Путiн мае намiри публiчно, на весь свiт, пригрозити нам новими ядерними ракетами.

– Ми повиннi його боятися? – цi слова злетiли згустком злостi з вуст Пiтера Роуна.

– Ми нiкого не повиннi боятися. Але зважати на це варто. Саме тому ми сьогоднi й зiбралися. Аби обговорити новий план дiй.

Як ви усi знаете, за умови збереження тiеi влади, яка е наразi в Украiнi, за декiлька рокiв ми втратимо цю державу. Корупцiя породжуе жебрацтво. А з жебраками не варто мати справу в цьому свiтi. Жебрацтво – досить заразне явище. Саме тому ми маемо визначитися з кандидатом, який би влаштовував як нас, так i громадян Украiни. Нам варто дiйсно змiнити погляд на Украiну як виключно сировинний придаток. Збереження даноi тактики не дозволяе говорити про новi успiхи у протистояннi Росii. Росiю може похитнути тiльки економiчний успiх Украiни. Потужна украiнська економiка – найкраща та найбiльш ефективна зброя проти росiйських крилатих ракет i танкiв. Час показав, що все iнше не дiе. Не дае бажаного ефекту. Не змусить Росiю пiти на поступки.

– А ви не думали, що у разi економiчного розвитку Украiни Росiя може розпочати велику вiйну? – запитав Боб Інг.

– Москва може розпочати цю вiйну i без економiчного успiху Украiни. Не треба боятися того, що може статися кожноi хвилини.

Майкл С’ютi слухав i до цього моменту не встрявав у розмову. Вiн розумiв, що те, що каже людина президента, може стати початком його великого останнього кар’ерного стрибка. Вiн знав, що гiдний посади директора ЦРУ, i був готовий долучитися до того, що пропонувалося, але тiльки в обмiн на посаду.

– У вас е такий кандидат? – запитав С’ютi, i тиша повисла у залi.

– У нас буде такий кандидат, – пiсля тривалоi паузи мовив чоловiк з Бiлого дому.

– Можливо, Майкле, ви б зайнялися цiею справою. У вас досвiд… i люди… – це казав Боб Інг.

– Пiдтримую таку думку! Майкл С’ютi знае про Украiну бiльше, анiж усi ми, разом узятi, – сказав Пiтер Роун, i людина президента зрозумiла, що тепер iй доведеться мати справу з Майклом С’ютi.

– Дякую, друзi, за довiру. Але основне питання не в тому, хто займаеться Украiною. Головна наша проблема, чи в Украiнi взагалi е така людина.

– У краiнi з населенням понад сорок мiльйонiв чоловiк ми не знайдемо одного, який був би проти корупцii?

– Знайдемо. Проте варто пам’ятати одну досить важливу рису украiнцiв. Усi вони критикують корупцiю, усi незадоволенi владою, усi клянуть президента i олiгархiв. Але як тiльки вони самi долучаються до влади, стають частиною системи, одразу забувають своi вчорашнi гасла. Маемо таке собi замкнуте коло, – сказав Майкл С’ютi.

– Значить, нам потрiбен такий кандидат, який буде здатний розiрвати це коло, – сказав мiстер Крокс, котрий на тому зiбраннi представляв Пентагон.

– Я можу висловити думку Європи? – пролунав голос мосье Фонтеблю.

Фонтеблю був ошатним, ще не старим чоловiком. Усе свое життя вiн був схильним до епатажу, ризику й авантюризму. Як би це парадоксально не звучало, але саме такi його якостi i вiдкрили перед ним дверi таемничоi й загадковоi полiтики Європи. Фонтеблю знали на Балканах, тиснули його мiцну й холодну руку в Страсбурзi й Брюсселi, усмiхалися у Парижi й неохоче, але все ж таки приймали у Берлiнi. Фонтеблю був воiном, шпигуном, iнвестором i махiнатором, котрий врештi-решт зрозумiв, що цей свiт належить тiльки тим, хто бере життя за горло.

– Європа втомилася вiд Украiни. Ви навiть не можете собi уявити, як ми втомилися, – усмiхнувся вiн. – Змiна влади в тiй державi е життевою необхiднiстю. Проте, якщо вже змiнювати, то на нових людей. Ми будемо радi вашому експерименту, адже усi тi полiтики, якi наразi е в Украiнi, нам не цiкавi. Вони приреченi крадii та цинiки. На них вже давно клеймо непомiрноi, патологiчноi жадiбностi. Такi можуть бути вигiднi тiльки Росii. Тому ми пiдтримуемо озвучену пропозицiю. Можете розраховувати на Європу.

– Що ж, – сказав чоловiк, який представляв Бiлий дiм. – У такому разi вважаю, що усi ми порозумiлися i дiйшли згоди з даного питання. А деталi будемо обговорювати з тими, хто вiдповiдатиме за реалiзацiю цiеi операцii, – вiн подивився на Майкла С’ютi, i старий цереушник зрозумiв, що то був старт його зiркового часу.

«І у старостi бувае життя», – подумав собi мiстер Крокс, вивчаючи поглядом Майкла С’ютi, котрий подумки примiрював пiд себе крiсло директора ЦРУ i вiрив, що нiщо не завадить йому врештi-решт втiлити свою мрiю, що завжди впевнено крокувала попереду нього, аби привести Майкла до того кабiнету, за який вiн був ладен вбивати та калiчити.



Весна 2018 року

Коли у Киевi прямо з будiвлi Верховноi Ради до СІЗО повезли льотчицю i народного депутата, жiнку, чие iм’я ще якихось два роки тому лунало з вуст практично кожного украiнця, а наразi стало вiдомо, що вона мала намiри пiдiрвати парламент разом з депутатами та провести повну зачистку центральноi влади, Європа тяжко та безнадiйно зiтхнула. Украiна вкотре i безжалiсно пiдтверджувала свое реноме, що тяглося за нею з перших рокiв незалежного iснування, коли здавалося, що вдалося вискочити з Радянського Союзу без зайвих проблем та кровi, яка лилась у тi роки у Нагорному Карабаху, а пiзнiше в Грузii.

Картинку отримали кепську. Ще тиждень тому генсек Ради Європи зустрiчався з Надiею Савченко як з Героем Украiни, а вже сьогоднi ii звинувачували у спробi державного перевороту та пророкували довiчне ув’язнення. Та й украiнцi були неоднозначнi у своiх судженнях щодо Савченко. Де-не-де лунали думки на ii пiдтримку. Найголовнiше, що винесли громадяни з усiеi цiеi iсторii – це страх в очах народних депутатiв, якi в одну мить проголосували вiдповiднi рiшення, аби покiнчити зi своею колегою, але ось вже роками не могли ухвалити потрiбнi для краiни закони. Держава полiтичного абсурду й цiлковитоi безвiдповiдальностi вступала у цiкавий перiод старту президентськоi виборчоi кампанii. І поки влада активно шукала новi можливостi для перемоги дiючого гаранта, головна опозицiонерка краiни тихо споглядала за тим вертепом, що грав свiй хижий бал на Печерських пагорбах. Вона вичiкувала. Терпляче та впевнено. Але розумiла, що та битва буде найтяжчою в ii життi.

Здавалося, що ще нiколи люди так ненавидiли владу. Безмежно, люто, свiдомо. Та й так гiрко i безнадiйно люди не почувалися ще теж. Верхи не могли, а низи вже не хотiли, проте i новi Майдани не були виходом. Усiм кортiло чогось нового, успiшного, чесного, ефективного, доброго та результативного. Усiм хотiлося справедливостi й стабiльностi, яких так бракувало Украiнi.

У той день, коли Томас Лейл знову ступив на украiнську землю, йшов холодний, гидкий дощ, який змiнював мокрий снiг. Сiрiсть панувала у всьому. Того року зима нiяк не хотiла йти геть, заповнюючи навкруги усе собою, вiдганяючи весну, крадучи у неi безцiннi й неповторнi ii днi. Люди втомилися вiд нескiнченностi зими, вiд снiгу й холоду. Людям хотiлося тепла i бадьоростi, що приходить з першими травами, першими бруньками, шаленими запахами, якi спочатку йдуть несмiливо, ледь-ледь наповнюючи собою повiтря, та з кожним новим днем вони набираються нахабностi, ведуть себе впевнено, по-хазяйськи розповсюджують свою владу, беруть у полон людей, тварин i навiть сiрi панельки та хрущовки, що залишились у спадок украiнцям з часiв Радянського Союзу.

Томас Лейл був у гарному настроi. З першого дня вiн прийняв рiшення дiяти впевнено, проте непомiтно. Зайвий галас був недоречним. У тiй справi, яку доручив йому Майкл С’ютi, були лише однi запитання без жодноi вiдповiдi чи хоча б пiдказки. Томас мав дiяти старою тактикою спроб та помилок, йти крiзь украiнськi джунглi пов’язаних i конфлiктуючих мiж собою iнтересiв, широкими кроками грати на випередження в умовах ресурсноi обмеженостi, оглядатися i нервувати, адже у краiнi тотальноi недовiри, цiлковитоi пiдозрiлостi та агентiв, що представляли iнтереси рiзних держав i груп впливу, бути непомiченим залишалось справою фiлiгранною, витонченим мистецтвом нелегальноi роботи, якому його вчив старий Майкл С’ютi.

Минуло три роки i сiм мiсяцiв пiсля смертi дядька Френка, а його мама померла ще ранiше – у перший рiк правлiння президента Обами. Томас Лейл залишався один серед мiльярдiв людей, з якими його зв’язував Майкл С’ютi. Для Томаса вiн був наче батько, вчитель, друг i керiвник в усьому, що стосувалося життя Лейла. С’ютi злiпив з молодого Томаса ефективну машину, готову до виконання наказiв, в яких мораль i етика не грали жодноi ролi. З часом Томас задумувався над своiм життям, над тим, яким воно могло бути, якби не дядько Френк та його старий товариш на прiзвище С’ютi. Але то все були думки, мiнливi марева, що нiколи не стануть дiйснiстю, адже вони приреченi жити тiльки в головi Томаса Лейла, в його потаемних бажаннях, глибинах пiдсвiдомостi, що часом прагнули iншого, але розумiли безуспiшнiсть власних перспектив.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/serg-y-postolovskiy/diktator/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Франсiско Франко (1892–1975) – вiйськовий i полiтичний дiяч Іспанii, диктатор у 1939–1975, генералiсимус. Також вiдомий як каудильйо (iсп. Caudillo de Espa?a por la gracia de Dios – вождь Іспанii милiстю Божою).




2


Гай Фокс (1570–1606) – англiйський шляхтич-католик, учасник «Пороховоi змови» – невдалоi спроби групи англiйських католикiв пiдiрвати будiвлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантiв короля англiйського та шотландського Якова І.




3


Мiшель де Монтень (1533–1592) – французький фiлософ i письменник епохи Вiдродження, есеiст-моралiст, автор монументальноi працi «Дослiди» (також у перекладi зустрiчаеться варiант «Проби»).




4


Вiльнюський самiт схiдного партнерства – дводенний самiт iнiцiативи Євросоюзу «Схiдне партнерство», вiдбувся 28–29 листопада 2013 року в Вiльнюсi. Пiд час самiту Вiктор Янукович так i не пiдписав Угоду про асоцiацiю та зону вiльноi торгiвлi з ЄС. Це стало основною офiцiйною причиною початку Революцii гiдностi.




5


14 серпня 2013 року митна служба Росiйськоi Федерацii включила всiх без винятку украiнських експортерiв до перелiку «ризиковних» та фактично блокувала iх поставки до Росii на невизначений термiн, внаслiдок чого на прикордонних перепускних пунктах стали утворюватися черги iз кiлькох сотень автомобiльних фур та залiзничних вагонiв з украiнськими товарами. Радник президента РФ Сергiй Глазьев пов’язав такi дii влади з асоцiацiею Украiни i Європейського союзу та наголосив на посиленнi митного адмiнiстрування у разi пiдписання Украiною угоди про асоцiацiю з Європейським союзом.




6


«Обдумана сила» – операцiя НАТО в Боснii та Герцеговинi, серiя повiтряних бомбардувань авiацiею НАТО позицiй боснiйських сербiв у 1995 роцi пiд час Боснiйськоi вiйни, перша значна вiйськова акцiя Пiвнiчноатлантичного альянсу на просторах колишньоi Югославii. Операцiю було розпочато 30 серпня i проведено згiдно з мандатом ООН за участю 400 лiтакiв (зокрема 222 бойових) i 5000 особового складу з 15 краiн. Офiцiйно операцiю закiнчено 20 вересня 1995 року, фактично – 15 вересня 1995 року.




7


Pax Americana (латинiзацiя сучасного лiнгвiстичного термiна «Американський свiт») – стилiстичний термiн на позначення перiоду економiчноi та суспiльно-полiтичноi стабiльностi, яка склалася спочатку в Захiднiй пiвкулi, а пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни й в усьому свiтi й характеризувався полiтичним, культурним та економiчним домiнуванням США.




8


Радован Караджич (нар. у 1945 роцi) – сербський полiтик, колишнiй президент Республiки Сербськоi в Боснii. Мiжнародний кримiнальний трибунал у справах колишньоi Югославii звинувачуе Караджича у скоеннi вiйськових злочинiв та геноцидi на територii колишньоi Югославii. З 1995 року знаходився у розшуку, арештований 21 липня 2008 року.

Ратко Младич (нар. у 1942 роцi) – колишнiй сербський генерал, згодом начальник штабу Вiйська Республiки Сербськоi (1992–1995). У 1996 роцi Младича поряд з iншими керiвниками Республiки Сербськоi було звинувачено Гаазьким мiжнародним трибуналом у скоеннi военних злочинiв i геноцидi у зв’язку з облогою Сараева. Його арешт був однiею з передумов для вступу Сербii в ЄС. Пiсля п’ятнадцятирiчного уникання судового переслiдування, 26 травня 2011 року Младича було схоплено силами безпеки Сербii в селi Лазарево поблизу м. Зренянин (Сербiя).




9


Аллен Даллес (1893–1969) – директор ЦРУ у 1953–1961 роках.




10


Рейнгард Гелен (1902–1979) – органiзатор та перший очiльник Федеральноi розвiдувальноi служби ФРН (BND; 1956–1968). Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був офiцером (генерал-майор) Генерального штабу вермахту, очолював вiддiл «Сухопутнi вiйська супротивника на Сходi». Пiсля вiйни спiвпрацював iз ЦРУ США.




11


Герман Герiнг (1893–1946) – найближчий соратник Адольфа Гiтлера, так званий «нацi номер два», другий пiсля Гiтлера вiйськовий i економiчний керiвник Третього рейху. Один з головних вiйськових злочинцiв нацистськоi Нiмеччини.




12


Хасан Гул – високопосадовець Аль-Каiди, який видав США кур’ерiв бен Ладена.




13


Абу-Грейб – назва мiста i в’язницi в Іраку, яке знаходиться за 32 км вiд Багдада. Стала вiдомою через тортури, яким американськi солдати пiддавали iракських заарештованих.




14


Абу Ахмед аль-Кувейтi – справжне iм’я – Ібрагiм Саiд Ахмед, довiрена особа бен Ладена, його кур’ер, через якого той мав контакти з зовнiшнiм свiтом.




15


Глiб Павловський (нар. 1951 р.) – росiйський публiцист i журналiст, телеведучий, видавець, педагог, полiттехнолог. Колишнiй радянський дисидент.




16


Олександр Дугiн (нар. 1962 р.) – росiйський фiлософ, перекладач, полiтолог, публiцист фашистського напрямку, засновник iдейного руху «неоевразiйство». Дугiн сповiдуе праворадикальнi, екстремiстськi, ультранацiоналiстичнi iмперськi iдеi. Фiгурант санкцiй США проти осiб, що виннi в агресii проти Украiни.




17


Карл Шмiтт (1888–1985) – нiмецький юрист, дослiдник конституцiйного права, фiлософ i полiтичний теоретик, полiтичний фiлософ. Вiдомий також як «коронований юрист» Третього рейху.




18


Карл Гаусгофер (1869–1946) – нiмецький географ i офiцер, один iз засновникiв нiмецькоi школи геополiтики; «iдейний батько» iдеологii нацiонал-соцiалiзму.




19


Семибанкiрщина – назва групи iз семи (рiзнi джерела називали рiзнi прiзвища, тому фактично – дев’яти великих представникiв росiйського фiнансового бiзнесу, якi вiдiгравали значну полiтичну i економiчну роль, що володiли ЗМІ, i неформально об’едналися, незважаючи на внутрiшнi розбiжностi, з метою забезпечити переобрання Єльцина на наступний термiн на президентських виборах 1996 року).




20


Павло Курлов (1860–1923) – державний дiяч Росiйськоi iмперii. З 1909 року – товариш мiнiстра внутрiшнiх справ, завiдувач полiцii, командир окремого корпусу жандармiв. У 1918 роцi емiгрував. В емiграцii брав участь у дiяльностi монархiчних органiзацiй.




21


Анна Полiтковська (1958–2006) – росiйська журналiстка опозицiйних до дiючоi в РФ влади поглядiв. Вбита у пiд’iздi власного будинку 7 жовтня 2006 року.




22


Френсiс Фукуяма, Генрi Кiссинджер, Семюель Хантiнгтон, Джозеф Най – американськi полiтологи, експерти з галузi мiжнародних вiдносин, демократii та владарювання.




23


грем грiн, Ерiк Емблер – британськi письменники, класики шпигунського роману.




24


Фрiдрiх фон Хайек, Мiлтон Фрiдман, Фернандо де Сото – економiсти свiтового визнання.




25


Стiвен гровер Клiвленд (1837–1908) – единий президент США, котрий обiймав свою посаду два термiни з перервою i який одержав подвiйну нумерацiю у списку президентiв (1885–1889, 22-й президент, i 1893–1897, 24-й президент). Клiвленд був единим президентом вiд Демократичноi партii, що обирався мiж 1860-м i 1912 роками – пiд час повного панування республiканцiв.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения