Читать онлайн книгу "П’ятеро"

П’ятеро
Володимир Євгенович Жаботинський


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Володимир (Зеев) Євгенович Жаботинський (1880-1940) – еврейський письменник i публiцист, лiдер сiонiстського руху, один iз засновникiв Держави Ізраiль.

Його фейлетони, критичнi статтi були дуже популярними, п’еси ставили в театрах. Жаботинський вiльно володiв сiмома мовами, публiкував роботи з проблем еврейства i сiонiстського руху, статтi та фейлетони рiзними мовами, перекладав на iврит твори класикiв европейськоi й американськоi лiтератури.

Роман «П’ятеро» був уперше виданий у Парижi. Автор зображуе iсторiю еврейськоi родини в Одесi 1905 року, впроваджуючи думку про безвихiдне становище асимiльованих евреiв у Росiйськiй iмперii. Героi книги – молодi, повнi життя i надiй, але долi iхнi сумнi, а часом i трагiчнi.





Владимир Евгеньевич Жаботинский

П’ятеро



© В. Бiлявський, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Замiсть передмови


Початок цiеi iсторii з побуту колишньоi Одеси належить до перших рокiв нашого столiття, якi тодi у нас називали «весна» у сенсi суспiльного i державного пробудження, а для мого поколiння збiглися також iз власною весною в сенсi непiдробноi двадцятилiтньоi молодости. Й обидвi весни, i тодiшнiй вигляд веселоi столицi Чорномор’я в акацiях на крутому березi сплелися в мене у спогадах з iсторiею однiеi сiм’i, де було п’ятеро дiтей: Маруся, Марко, Лiка, Серьожа, Торiк. Частина iхнiх пригод пройшла перед моiми очима; решту, коли знадобиться, розповiм з розмов iнших або ж домислю сам. Не можу ручатися за точнiсть нi в життеписах героiв, нi в послiдовностi загальних подiй, мiських або всеросiйських, на тлi яких це все сталося: часто пам’ять зраджуе, а дiзнаватися нема коли. Але в одному впевнений: тi п’ятеро менi запам’яталися не випадково, i не тому, що Марусю i Серьожу я дуже любив, i ще бiльше iхню легковажну, мудру, багатостраждальну матiр, – а тому, що на цiй сiм’i, як на шкiльному прикладi з пiдручника, дiйсно звела з нами рахунки – i добрi, i лихi – уся епоха еврейського зросiйщення, що нам передувала. Цей бiк справи, я певен, розповiм правдиво, не прискiпуючись, тим паче, що все це вже далеко i все давно стало «сумно-любим». «Своеi син доби, менi у нiй все знано: добро i зло, я бачив блиск i тлю; я син ii, i всi колишнi плями, отруту всю люблю»[1 - З вiрша В. Жаботинського «Piazza di Spagna» («Площа Іспанii»), зi збiрки «Вiршi. Переклади – плагiати – свое», що був виданий у Парижi 1931 року.].




І. Юнiсть


Уперше я побачив панi Мiльгром та ii старшу дочку на прем’ерi «Мони Ванни»[2 - «Monna Vanna» (1902) – п’еса Морiса Метерлiнка.] у мiському театрi.

Вони сидiли в ложi бенуар неподалiк вiд мого крiсла; у ложi було ще трое, але з iншоi родини. Я iх помiтив з приводу одночасно i втiшного, i дуже невтiшного для мого гонору. Почалося з того, що мiй молодий колега з газети, який сидiв поруч зi мною, цей описувач побуту босякiв i порту[3 - Лазар Осипович Кармен (Корнман, 1876–1920) – письменник i журналiст, спiвробiтник В. Жаботинського по газетi «Одесские новости».], сказав менi пiд шум зали, що наповнювалась:

– Глянь-но праворуч, на ту руду евреечку у третiй ложi: як кошеня у муфтi!

Йому iнколи чудово вдавалися порiвняння: панянка зi своею пухнастою яскраво-червоною зачiскою дiйсно виглядала як кiшечка з хутряного кiльця на коробцi з цукерками. У той же час я побачив, що дама вказала на мене i щось сказала, мабуть, мое газетне прiзвисько, а дочка зробила великi очi, недовiрливо знизала плечима i вiдповiла (я це ясно бачив по ii губах):

– Невже? Не може бути!

У другому антрактi я пiшов до гальорки побачитися з приятелями-студентами. Важливий iнститут був тодi в нашому мiському театрi – гальорка: царство студентiв; бiчнi сидiння, здаеться, чи не iм тiльки i видавали. Тому завжди там особисто чергував околодочний наглядач, завжди якийсь гожий богатир з двома бородами на грудях, як у генерала, а в резервi в нього були городовi. Коли студенти здiймали бучу (наприклад, коли старий Фiгнер[4 - Микола Миколайович Фiгнер (1857–1918) – спiвак (тенор), антрепренер, вокальний педагог, брат Вiри Миколаiвни Фiгнер (1852–1942) – вiдомоi революцiонерки, терористки-народоволки, пiзнiше есерки.] зiрвався з голосу на високiй нотi у «Гугенотах»[5 - «Les Huguenots» (1836) – опера нiмецького композитора Джакомо Майербера (1791–1864).], i йому з цього приводу нагадали небратське ставлення до сестри, що сидiла у Шлiссельбурзi[6 - На «Процесi 14-ти» 1884 року Вiра Фiгнер бiла засуджена Петербурзьким вiйськово-окружним судом до страти, що була пiзнiше змiнена на довiчну каторгу. Вона провела 20 рокiв в одиночному ув’язненi у Шлiссельбурзькiй фортецi – полiтичнiй каторжнiй тюрмi на Орiховому островi у витоку рiки Неви.]), – з’являлися городовi i виводили студентiв за лiктi, а наглядач iшов позаду i шанобливо примовляв: «Прошу, пане студенте, ну як же ж так можна…»

У той вечiр нiхто не бешкетував. Газети вже два тижнi готували народ до вистави «Мони Ванни»; не пам’ятаю як, але, без сумнiву, вклали в цю п’есу певний революцiйний сенс (тодi висловлювалися «визвольний»; усе в тi роки переломлювалося, за або проти, через визвольну призму, ба навiть пискливий зрив голосу в тенора, що йменувався солiстом його величности). Вистава виправдала всi сподiвання. Героiню грала акторка, в яку ми всi тодi були просто закоханi: половина панянок у мiстi наслiдувала ii ласкаво-сумний голос i подавала знайомим руку не згинаючи, долонею вниз, як вона. «Фойе» гальорки, що зазвичай в антрактах схоже на алею бульвару, де тягнулися паралельно одна однiй двi щiльнi рiчки тих, що прогулювалися, тепер нагадувало форум: всюди купки, i в кожнiй купцi суперечка про одне й те ж саме – та хiба ж можна собi уявити, щоб Принцивалле просидiв з Моною Ванною в такому вбраннi цiлу нiч i навiть руку до неi не простяг?

Про це гомонiли студенти i в тому гуртi, де я розшукав своiх приятелiв; крiзь iхнi доволi пiдвищенi тони я чув, що й у сусiдньому натовпi, особливо багатолюдному, кип’ятилися про те ж саме. Раптом я помiтив, що там у центрi стояла та сама руда панянка. На вигляд iй було рокiв дев’ятнадцять. Вона була невисокою на зрiст, але складена чудово на здобний смак того повнокровного часу; на нiй був, звiсно, щiльний корсет iз перехватом i боками, але, мабуть, без «чашечок», що в середньому колi, як менi казали, вважалося смiливим нововведенням; i рукави буфами не доходили навiть до лiктiв, i хоча комiр сукнi по-чернечому пiдпирав iй горло, як у черницi, пiд комiрцем попереду був усе ж таки вирiз у пiвтора вершка, теж за тих часiв зухвала рiч. На довершення враження, що склалося з ii зовнiшностi, до мене долинули такi уривки розмови:

– Та хiба ж це мислима рiч, – гарячкував студент, – щоб Принцивалле…

– Жах! – вигукнула руда панянка. – Я б на мiсцi Мони Ванни нiколи цього не дозволила. Такий телепень?!

– Ви просто чудо, Маруся, завжди таке скажете, що розцiлувати хочеться…

– Теж менi, отаке диво, – байдуже вiдповiла Маруся, – i без того скоро вже на Дерибасiвськiй не залишиться жодного студента, який мiг би похвалитися, що нiколи зi мною не цiлувався.

Бiльше я нiчого не почув, хоч почав навмисне прислухатися.

Закiнчився спектакль зовсiм велично. Пiсля першого i другого актiв партер i ложi ще вичiкували, що скаже вища законодавиця-гальорка, i тiльки за ii сигналом починали бурхливо плескати; але зараз самi свавiльно загримiли i ложi, i партер. Незчисленну кiлькiсть разiв виходив кланятися увесь склад, потiм Мона Ванна з Принцивалле, потiм Мона Ванна одна у своiй чорнiй оксамитовiй драпiровцi. Раптом з гуркоту оплескiв випала головна нота – замовкла з обох бокiв бiчна гальорка: знак, що готувалася вища мiра трiумфу, доти ледь не винятковий привiлей iталiйських спiвачок i спiвакiв – студенти порснули до партеру. Інша публiка, не припиняючи плескати в долонi, обернулася в очiкуваннi; розмальована завiса знову пiднялася, але ще нiкого не було на сценi – там теж очiкували найвищого виходу юностi. За секунду по всiх проходах ринули вперед синi сюртуки та сiрi тужурки; пам’ятаю, попереду всiх по середньому проходовi семимильне крокував величезний грузин, з виразом обличчя дiловим, серйозним, грiзним, немов на барикаду. Пiдiйшовши до самого оркестру, вiн сунув кашкета пiд пахву i неспiшно, можливо, й не дуже голосно, з великою упевненою гiднiстю мiрно й чiтко тричi сплеснув у долонi («немов султан, що викликае з-за решiтки прекрасну Зюлейку»[7 - Зюлейка – популярне iм’я для героiнi схiдноi i псевдосхiдноi любовноi лiрики.], так сказали наступного дня в однiй з газет). І тiльки тодi, на призовний поклик падишаха, вийшла з-за лаштункiв прекрасна Зюлейка; я бачив, у неi по-справжньому тремтiли губи, i спазми ридань пiдкочувалися до горла; навкруги здiйнялася неймовiрна буря; двое капельдинерiв вибiгли з-за лаштункiв прибирати кошики з квiтами, щоб очистити поле для того, що тодi вважалося дорожчим за квiти: на сцену полетiли м’ятi, вицвiлi, з облупленими пiддашками голубi кашкети. Позаду студентiв стояли пристави й околодочнi, всi як один iз двома бородами на грудях; вигляд вони мали доброзичливий, дозвiльний, велично-святковий, який пасував палкому кришталю, позолотi, карiатидам, червоному оксамиту крiсел i бар’ерiв, парадному одягу хлiбних експортерiв та iхнiх чорнооких дам, усiеi пишностi безтурботноi ситоi Одеси. Я озирнувся на Марусю: вона була до нестями вiд щастя, але дивилася не на сцену, а на студентiв, смикала матiр за роздутi бiля плiч рукави i показувала iй, мабуть, своiх найближчих друзiв у натовпi синiх сюртукiв i сiрих тужурок, називаючи iмена; якщо правильно пам’ятаю – до двадцяти, а то й бiльше, поки не поповзла зi стелi, теж велично, пожежна завiса.




ІІ. Серьожа


Хтось менi сказав, що прiзвище рудоi панянки Мiльгром; i, покидаючи театр, я згадав, що з одним iз членiв цiеi родини я вже знайомий.

Зустрiлися ми незадовго перед тим улiтку. Я гостював тодi у знайомих, що доживали кiнець серпня на дачi бiля самого Ланжерону[8 - Ланжерон – приморська частина (берег i пляж) мiста Одеси в районi колишньоi дачi А. Ф. Ланжерона (1763–1831), у 1815–1820 рр. – одеського градоначальника.]. Якось вранцi, коли господарi ще спали, я пiшов униз купатися, а потiм вирiшив погребти. У моiх друзiв була плоскодонка на двi пари весел; я так-сяк зрушив ii на воду з грубозернистоi рiннi (у нас вона просто називалася «пiсок»), i тiльки тодi помiтив, що хтось уночi обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладнi були у нас на узбережжi кочети – просто дерев’янi цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбнi товсторукi весла: потрiбна ще була майстернiсть навiть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по водi плиском. Проте жодноi майстерностi не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це менi i на думку не спало. Наше поколiння немов без пальцiв виросло: коли вiдривався гудзик, ми скорботно опускали руки i мрiяли про сiмейне життя, про дружину, дивовижну iстоту, що не боiться жодних подвигiв, знае, де купити голку i де нитки, i як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зiпсувалося таемниче, i потрiбен Едiсон, аби врятувати пропаще дiло.

У цьому лиховi пiдiйшов до мене гiмназист рокiв сiмнадцяти на вигляд; потiм з’ясувалося, що йому ледь 16, але був вiн високим, як на свiй вiк. Вiн подивився на уламки кочетiв дiловитим поглядом бувалоi людини й поставив менi дiловито питання:

– Хто у вас на березi за сторожа?

– Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.

Вiн вiдповiв презирливо:

– Тому й безлад, Чубчик! Його й iншi рибалки всi мають за босявку.

Я радiсно пiдняв голову. Лiнгвiстика завжди була справжньою пристрастю мого життя; i, живучи в колi освiченому, де всi намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньоi говiрки Фонтанiв, Ланжерону, Пересипi й Дюкiвського саду[9 - Фонтани (Малий, Середнiй i Великий) – приморськi курортнi (дачнi) райони Одеси. Свою назву отримали в той час, коли ще не було збудовано водогiн, i мiсто користувалося водою з пiдгрунтових мiнеральних джерел – «фонтанiв».Пересип – район Одеси, що на пiщано-черепашниковiй косi, яка вiддiляе одеськi лимани (Хаджибеiвський i Куяльницький) вiд Чорного моря.Дюкiвський сад – парк у районi Молдаванки, закладений 1810 року градоначальником Одеси Дюком (герцогом) де Рiшелье.]. «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному словi цiла енциклопедiя несхвальних вiдгукiв. Мiй спiвбесiдник i далi говорив тим самим складом, але бiда в тому, що я ж рiдну мову забув; доведеться передавати його слова здебiльшого казенною мовою, з болем усвiдомлюючи, що кожна фраза – не та.

– Стривайте, – сказав вiн, – це легко полагодити.

Ось передi мною людина iншоi породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишенi виявися нiж, i не складний, а фiнка. По-друге, вiн тут же роздобув деревний матерiал: озирнувшись, чи немае когось у полi зору, упевнено пiдiйшов до сусiдньоi купальнi зi сходинками й виламав з-пiд поруччя нижню балясину. Зламав ii навпiл об колiно; половинку обстругав; примiрив, чи влiзе в дiрку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетiв i вставив новi. Тiльки й не вистачало, щоб завершив вiршами: «Ну, старий, тепер готово…». Замiсть цього вiн, з тою ж безпосереднiстю, дiловитiстю, що б’е просто у цiль, запропонував менi спосiб сплатити за послугу:

– Вiзьмете мене зi собою покататися?

Я, звiсно, погодився, але при цьому ще раз подивився на його герб i, щоб мати чисте сумлiння, запитав:

– Адже навчальний рiк уже почався – ви, колего, маете сидiти зараз на першому уроцi?

– Le cadet de mes soucis[10 - Менша з моiх турбот (фр.).], – вiдповiв вiн байдуже, вже нанизуючи кiльця з мотузки на кочети. По-французьки це в нього вирвалося невимушено, не для хизування: я потiм дiзнався, що в них у молодших дiтей були гувернантки (але не в Марусi i не в Марка, батько тодi ще не так багато заробляв). Узагалi вiн не хизувався, i бiльш того – не опiкувався спiвбесiдником i тим, про що спiвбесiдник думае, а був заглиблений у справу: помацав вузли на кiльцях; пiдняв настил – подивитися, чи немае води; вiдсунув шухляду пiд кормовим сидiнням – подивитися, чи там черпачка; десь постукав, щось потер. У той же час встиг доповiсти, що вирiшив правити казну[11 - Правити казну – тинятися в парку чи по морському берегу, замiсть бути в казенному мiстi.], бо дiзнався вiд спiвучня, який пансiоном мешкае у грека, тобто чеха, який викладае грецьку мову, що цей педагог вирiшив сьогоднi викликати його, мого нового друга, до дошки не за чергою. Тому вiн залишив записку матерi (вона встае пiзно): «якщо прийде педель, скажи йому, що я пiшов до дантиста», депонував ранець у сусiднього тютюнника i вiдправився на Ланжерон.

– Компанiйська людина ваша мама, – сказав я iз щирою похвалою. Ми вже гребли.

– Жити можна, – пiдтвердив вiн, – tout ? fait potable[12 - Цiлком безпечно (фр.).].

– Так навiщо тодi ранець у тютюнника. Залишили б удома, якщо мати згодна.

– Через тата неможливо. Вiн усе ще необстрiляний. Досi не може заспокоiтися, що я замiсть нього розписуюсь пiд оцiнками. Нiчого, звикне. Завтра я всю записку напишу його почерком: «син мiй, Мiльгром Сергiй, п’ятого класу, не був певного числа через зубний бiль».

Ми добряче вiд’iхали; вiн чудово грiб, i знався на всiх човнярських словах. Вiтер сьогоднi знову розгуляеться до п’ятоi години, i не просто вiтер, а саме «трамонтан»[13 - Трамонтан (вiд iтал. tramontane). У Причорномор’i i Приазов’i – пiвнiчний вiтер.]. «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок[14 - Дубок – найбiльш поширене на Чорному та Азовському морях вiтрильне дерев’яне судно прибережного плавання.]». «Дивiться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфiна, що була викинута вчора бурею на нижне пiдмостя хвилерiза неподалiк вiд маяка.

У промiжках мiж морехiдними примiтками вiн надав менi багато уривчастих вiдомостей про сiм’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому вiн такий небезпечний, коли не хочеться йти до гiмназii – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечерi дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшоi сестри приходять «ii пасажири», здебiльшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нiчого собi, «портативний», але «тютя» (цього термiна я не знав: мабуть, на зразок фофана[15 - Вiд власного iменi Феофан (розм.) Простак, недалекий, нерозторопний, тупа людина.] або роззяви). Марко того року «нiцшеанець». Серьожа про нього склав такого вiрша:

В штанах дiра, в iдеях модних вiчно;
Людина вчена й тричi другорiчник.

– Це у нас вдома, – додав вiн, – мiй фах. Маруся вимагае, щоб про кожного ii пасажира був вiрш.

Сестра Лiка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останнi нiгтi, i тепер нудьгуе i злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торiк, але вiн «опора престолу»: про все «мiркуе настiльки вiрно, що здалеку можна скиснути».

До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледiвши дубок, на який ми б наскочили, якби вiн не велiв «табанити», Серьожа згадав, що тепер бiля Андросiвського молу[16 - Андросiвський мол – один з молiв одеського порту, побудований 1842 року, названий за iменем його будiвельника – пiдрядника Андросова.] багацько дубкiв iз Херсона – везуть монастирськi[17 - Сорт кавуна.] кавуни.

– Хочете, подамося туди? Там i пообiдаемо, я пригощаю.

Дуже затишно i кумедно менi було з ним, а на дачi човен до вечора нiкому не знадобиться, до того ж вiн обiцяв по дорозi назад пiдiбрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я вiдпочину. Я погодився, i ми «подалися» до порту, обiгнувши маяк i витративши на цю справу години три, через вiтер i брижi i необхiднiсть кожнi пiвгодини вичерпувати з-пiд настилу все Чорне море.

– Сухопутнi вони у вас адмiрали, – сварився Серьожа на адресу моiх друзiв, що так недбало утримували човен.

До пристанi серед дубкiв мусили пробиратися крiзь тисняву, наче в базарнi години на Товчку: малi судна ледь не терлися одне об одного, i Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка i ще п’ять чи десять назв. Мабуть, i його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разiв зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:

– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чего у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?

На що вiн незмiнно вiдповiдав:

– Скандiбобером! – тобто, судячи з тону, вiдмiнно живеться. З однiеi «фелюки» йому, скалячи бiлi зуби, молодець у червонiй фесцi щось вигукнув по-грецьки, i Серьожа обiзвався тiею ж мовою; я ii не знаю, на жаль, але розiбрав закiнчення фрази – «тiн мiтера су», знахiдний вiдмiнок вiд слова, що означае: твоя мати. У бесiдах зi мною Серьожа вiд цього стилю утримувався. Утiм, викладаючи менi своi погляди на учениць рiзних одеських гiмназiй, вiн i ранiше трохи збентежив мене своею фразеологiею: сама шпацька форма в Куракиноi-Текели – фiолетовий колiр добре облягае, логарифми стирчать, як облупленi!

Бiля пристанi вiн, вiдмовивши менi суворо в дозволi докласти свiй пай на витрати, збiгав кудись i принiс цiлий куль iстiвного. Тут же у човнi, зануривши задля гiгiени руки в ополонку мiж кавуновими шкiрками, ми влаштували найсмачнiшу в моему життi трапезу. Але солодше за iжу було милуватися тим, як iв Серьожа. Велика справа, що англiйцi звуть: table manners[18 - Правила поведiнки за столом.] – не просто вмiння тримати виделку i ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалi «обряд харчування», ритуал складний, особливий для рiзного роду iжi й для кожноi обстановки, свято второваноi поколiннями гастрономiчноi традицii. Що виделка? Не диво, коли е виделка, дiяти так, щоб i дивитися було приемно. Тут не тiльки виделки не було, але вона й взагалi була б тут недоречна. Бублик семiтатi[19 - Бублик семiтатi – так в Одесi називали бублики з кунжутом (походження слова, найiмовiрнiше, турецьке).]: Серьожа його не зламав, а розрiзав його по екватору, на два кiльця, намастив салом обидва розрiзи, зiшкрябав з глянцюватоi поверхнi кунжутне насiннячко, – рiвно, як досвiдчений сiвач на нивi, розсипав iх по салу, знову склав двi половинки i тiльки тодi, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв ii за хвiст i плиском, разiв десять, шльопнув ii об свiй лiвий пiдбор, пояснивши менi: «шкiра легше злазить». Дiйсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконалiше, нiж моя, хоча я над своею оперував за допомогою його ж фiнки; i я все ще пiдрiзав прозорi соленi шари на мiцних голках ii кiстяка, коли вiд його таранi давно лише масний слiд залишився на його пiдборiддi, на щоках й на кiнчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його рiзати на скибки: Серьожа поспiшно сказав менi: «Для мене не треба». Вiн узяв цiлу четвертинку, потримав ii перед очима, милуючись грою кольорiв, – i зник. Зник геть з очей. Передi мною сидiла гiмназична форма з маскою зеленого мармуру замiсть голови. Завидки взяли мене: я з боку вiдчув, що вiн у цей момент переживае. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як вiн у кавунi, – все одно, що заплисти надвечiр далеко в морське затишшя, лягти на спину i забути про все. Ідеал нiрвани, ти i природа, i бiльше нiчого. Заздрiсть мене взяла: я схопив iншу четвертинку i теж розпрощався з землею.

…Потiм прийшов той «один з обжорки», i я мимоволi подумав по-берлiнськи: «so siehste aus»[20 - Так i виглядае (нiм.)]. Серьожа його вiдрекомендував: Мотя Банабак. Тому було рокiв двадцять, але, попри рiзницю в роках, це були, мабуть, нерозлучнi друзi. По дорозi назад я заснув i iхньоi бесiди не чув; але все iнше я згадав коли, пiсля театру, сидiв за горнятком схiдноi кави i блюдцем сiрського рахат-лукуму в улюбленiй грецькiй кав’ярнi на розi Червоного провулка.




ІІІ. У «Лiтературцi»


На суботнику, у лiтературно-артистичному гуртку[21 - Одеське Лiтературно-артистичне товариство (1897–1904), з 1899 року розмiщувалося на Ланжеронiвськiй, 2, у колишньому палацi князя Гагарiна (нинi Лiтературний музей). В. Жаботинський активно брав участь у роботi «Литературки».], пiсля концерту, поки служителi прибирали стiльцi для танцiв у «винограднiй» залi, Маруся, тягнучи за рукав, пiдвела до мене свою матiр i сказала:

– Ця жiнка хоче з вами познайомитися, але нiяковiе: Анна Михайлiвна Мiльгром. Мiж iншим, треба i самiй вiдрекомендуватися: я ii дочка, але вона нi в чому не винна.

Анна Михайлiвна подала менi руку, а Маруся, наказавши iй стишеним голосом: «поводься як слiд», пiшла обирати собi кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неi писаний.

«Виноградна» зала так звалася тому, що стiни ii прикрашенi були опуклим плетiнням лози i грон. Примiщення гуртка займало цiлий маеток; кому вiн належав i хто там жив ранiше, не пам’ятаю, але, мабуть, багатi пани. Вiн був у кращому мiсцi мiста, на самiй межi двох його свiтiв – верхнього i гаванного. Дотепер, замруживши очi, можу воскресити перед собою, хоча вже крiзь туман, що затушовуе подробицi, ту велику площу, пам’ять шляхетноi архiтектури заморських майстрiв першоi третини дев’ятнадцятого сторiччя i свiдоцтво про тиху витонченiсть стародавнього смаку перших будiвничих мiста – Рiшелье, де Рiбаса, Воронцова[22 - Дюк (герцог) Еммануiл Осипович де Рiшелье (Armand Emmanuel du Plessis de Richelieu, 1766–1822) – перший одеський градоначальник (1802–1814) i генерал-губернатор Новоросiйського краю, згодом прем’ер-мiнiстр Францii.Хосе де Рiбас (Josе de Ribas, 1751–1800) – адмiрал, засновник Одеси i одеського порту, перший мiський голова (1794–1796).Михайло Семенович Воронцов (1782–1856) – граф, новоросiйський генерал-губернатор (1823–1844), сприяв господарському розвитку i будiвництву Одеси.] i всього того пiонерського поколiння негоцiантiв i контрабандистiв з iталiйськими та грецькими прiзвищами. Просто передi мною – крило мiськоi бiблiотеки; лiворуч на тлi широкоi, майже безмежноi затоки – перистиль[23 - Перистиль (перiстiлiум) – вiдкритий простiр, зазвичай, двiр, сад або площа, оточений iз чотирьох бокiв критою колонадою.] думи; обидва не осоромили б анi Коринфа, анi Пiзи. Обернись праворуч, до перших будинкiв Італiйськоi вулицi, за моiх часiв вона мала iм’я Пушкiна, який там писав Онегiна; обернися назад, до Англiйського клубу i, трохи подалi, лiвого фасаду мiського театру: усе це будували в рiзнi часи, але все з тою самою любов’ю до iноземного, латинського й еллiнського генiя мiста з незрозумiлою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схiд вiд сонця, на захiд вiд мiсяця». І тут же, бiля самого маетку «лiтературки» (теж по-братськи схожого на вiлли, що я бачив у Сiенi), починався один зi спускiв у прiрву порту, i в тихi днi звiдти тягнуло смолою i линула луна елеваторiв.

У той пiдцензурний час «лiтературка» була оазою вiльного слова; ми всi, ii учасники, самi не розумiли, чому ii дозволило начальство i чому не закрило. Прямоi крамоли там не було, усi ми були настiльки видресируванi, що слова на кшталт «самодержавство» i «конституцiя» самi по собi якось не втискалися до нашого публiчного словника; але про що б не йшлося, вiд дрiбноi земськоi одиницi до Гауптманова «Затонулого дзвона»[24 - «Die versunkene Glocke» (1896) – п’еса нiмецького драматурга Герхарта Гауптмана (1862–1946).], – у всьому рокотала крамола. Чеховська туга сприймалась як протест проти ладу i династii; вигаданi босяки Горького, аж до Мальви[25 - Героiня однойменного оповiдання «Мальва» (1897) Максима Горького.], – як набатний заклик на барикади; чому i як, я б зараз не взявся пояснити, але так воно було. Партiй ще не було, крiм пiдпiльних; легальнi марксисти i народники не завжди достеменно знали, чим вони один вiд одного рiзняться, i покiрно значилися, разом iз прийдешнiми кадетами, у загальному безбережжi «передового табору»; але разом з тим, не маючи програм, ми примудрялися виявляти запальну програмну нетерпимiсть. Хтось представив доповiдь про Надсона, де доводилося, що вiн не поет-громадянин, а поет-обиватель. «Кiфа Мокiйович у вiршах»[26 - Кiфа Мокiйович – гоголiвський персонаж» («Мертвi душi», т. 1, гл. 11), iм’я загальне для малоосвiченоi людини, що вiддаеться до безглуздих, порожнiх, дозвiльних мiркувань.]; двi години поспiль його громили опоненти за реакцiйнiсть цього погляду, i грек, що головував, за фахом страховий iнспектор, власною волею позбавив доповiдача права на останне слово, i вiн так i залишився зганьбленим навiки; а в чому був склад злочину, не пам’ятаю, i неважливо. Але тодi це було приголомшливо важливо; i, як той маеток стояв у головнiй точцi мiста географiчно, так були нашi четверги «лiтературки» осередком нашоi духовноi суети.

Озираючись на все це через тридцять рокiв, я, однак, думаю, що найцiкавiше тодi в нас було мирне братання народностей. Усi вiсiм чи десять племен староi Одеси зустрiчалися в цьому клубi, i дiйсно не приходило на ум хоча б мовчки для себе помiтити, хто е хто. Мине ще два роки, i це змiниться, але на самiй зорi столiття ми щиро ладили. Дивно; дома в себе всi ми, здаеться, жили порiзно вiд iнородцiв, вiдвiдували й запрошували поляки полякiв, руськi руських, евреi евреiв; винятки траплялися порiвняно рiдко; але ми ще не замислювалися, чому це так, пiдсвiдомо вважаючи це явище просто тимчасовим недоглядом, а вавилонську строкатiсть загального форуму – символом прекрасного завтра. Можливо, краще за всiх висловив цей настрiй – його примирливу поверхню й пiдземну загрозу – один чесний i недоумкуватий мiй товариш по чарцi, оперний тенор з украiнським прiзвищем, коли на суботнику пiсля вечерi пiдiйшов напiдпитку обiйняти мене за якусь застiльну промову:

– За саму печiнку ви мене сьогоднi зачепили, – сказав вiн тричi цiлуючись, – водою нас тепер не розiллеш: побратими на все життя. Шкода тiльки от що патякають люди про вiру: один руський, iнший – еврей. Яка рiзниця? Була б душа спiльна, як у нас з вами. А ось Х. – той iнша справа: у нього душа еврейська. Пiдла ця душа…


* * *

Анна Михайлiвна виявилася зблизька зовсiм моложавою панi з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витiвку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гiмназii вчитель танцiв Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я нiяк не можу осягну- ти рiзницю мiж кадриллю i вальсом на три па. Ми сидiли в куточку за фiкусом i розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесiду галантно («моiй дочцi скоро двадцять» – «хто вам, панi, дозволив вийти замiж у пiдготовчому класi?»), але вона просто вiдмахнулась i без церемонiй вiдразу перевела мене в дитячу:

– Слухайте, я дiйсно хотiла з вами зустрiтися. Мiй чоловiк знав вашого батька колись, на Днiпрi; ми часто про вас говоримо, i я хотiла вас запитати: чого ви, людина здiбна, тиняетесь без фаху?

Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неi був особливий хист (потiм ще бiльшою мiрою я знайшов його в Марусi) говорити найнедоречнiшi речi якось по-милому, немов iй усе можна.

– Без фаху? Та я вже стiльки рокiв газетяр.

Вона подивилася на мене з непiдробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять рокiв стрибаю на однiй нозi.

– Це ж не кар’ера. Писати можна ще рiк, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мiй чоловiк) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тiльки не можна ж бовтатися людинi у повiтрi без справжнього заробiтку.

Я було став доводити кориснi якостi мого ремесла, але вiдчув, що не допоможе йому захист; в ii уявi про соцiальнi сходини просто не було для нього щаблини; за старих часiв, кажуть, так дивилися всi поряднi люди на акторiв; або, можливо, це проявився атавiзм еврейський, i мое заняття здавалося ii чимось на кшталт професii меламеда[27 - Учитель (iдиш).], за яку береться людина тому, що нiчого iншого не знайшлося. Я кинув апологiю i перейшов у наступ:

– Вiдвертiсть за вiдвертiсть. Я знаю двох ваших дiтей: цю старшу панянку i Серьожу. Скажiть: як у них прищеплюються вашi розсудливi поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…

– О, це iнша рiч. Вони моi дiти; я скорiше на дах гуляти полiзу, нiж стану iм радити.

– Як це так?

– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного поколiння повторюеться трагедiя батькiв i дiтей, i завжди одна й та сама: саме те, що проповiдують батьки, одного чудового дня виявляеться дiтям остогидiло, разом i батьки остогидiли. Дякую, не хочу.

«Розумниця панi», подумав я, i вирiшив, що цiкавiше вечiр, нiж з нею, я не проведу. Ця сiм’я мене вже зацiкавила; я почав розпитувати ii про дiтей, вона радо розповiдала, хвилинами iз такою вiдвертiстю, яка вiд iншоi людини мене б рiзонула, якби не виходило в неi це все «любенько».

Мiж танцями пiдбiгла до нас Маруся; сказала менi, вказуючи на матiр: «бережiться, вона справжня демi-в’ерж[28 - Напiвдiва (фр.).] – зачарувати зачаруе, а на роман не погодиться»; i тут же повiдомила матерi: «весь вечiр танцюю з Н. Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподiваюсь, що м’якi, дряпати не будуть», – i втекла.

– Вiд слова не стане, – сказав я втiшно, думаючи, що Анна Михайлiвна знiтилася вiд конкретностi цього прогнозу: але це ii зовсiм не збентежило.

– У дiвчат цього поколiння, що слово, що дiло – рiзниця iх не лякае.

– А вас?

– Кожна мати за своiх дiтей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю. Ви в дитинствi каталися на велетенських кроках? Злiтаеш мало не до мiсяця, падаеш немов у прiрву – але це все тiльки так здаеться, а насправдi е прив’язь i мiцна межа. У Марусi е межа, далi якоi ii жоднi вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотiла би точно знати, де ця межа, – а ось мiй чоловiк.

Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним пiдборiддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлiбник[29 - Хлiбник – купець, що займаеться хлiботоргiвлею.] – так i виявилося. Судячи з акценту, вiн у руськiй школi не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельнiстю, як було заведено в його поколiннi, читав нiмецьких класикiв – згодом цитував з пам’ятi ледь не сторiнки з Берне[30 - Людвiг Бернi (1786–1837) – нiмецький публiцист i письменник еврейського походження, поборник емансипацii евреiв.], а з поетiв особливо любив чомусь Шамiссо та Ленуа[31 - Адельберт фон Шамиссо (1781–1838) – нiмецький письменник, поет i натуралiст. Нiколаус Ленау (1802–1850) – австрiйський поет-романтик.]. Як наслiдок, був на ньому почасти той невизначений вiдбиток, який ми передаемо смiшним словом «iнтелiгент»; слово настiльки ж хиткого змiсту, як в англiйцiв «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно поганi манери, як i справжнiй iнтелiгент може спокiйно, навiть позiхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; рiч тут не в реальних ознаках, а в якiйсь внутрiшньоi припорошености культурою взагалi. Але разом з цим в Ігнацii Альбертовичу перш за все вiдчувалася людина зi свiту «дiлов», яка знала цiну речам i людям, яка була впевнена, що цiна, ймовiрно, i е сама сутнiсть. Усе це я дiзнався згодом, коли зiйшовся з сiм’ею, хоча i в тiй першiй бесiдi менi закарбувалися в пам’ятi деякi його оцiнки.

Анна Михайлiвна вiдразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вiк свiй писати».

– Що ж, – сказав вiн, – молодий чоловiк, певно, мае свою фантазiю в життi. У нашого сина Марка що не мiсяць, то нова фантазiя; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успiху; тiльки пам’ятай: якщо тобi вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав вiд самого його народження, що Марко дурень?»

Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесiду подалi вiд себе, на iхнiх власних дiтей; це було легко – Анна Михайлiвна явно любила цю тему, i чоловiк теж ii не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закрiпив цей опис формулою дещо несподiваною:

– Узагалi шарлатан; люблю шарлатанiв.

Зате про Торiка (його звали Вiктор), наймолодшого, Анна Михайлiвна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читае, ходить на гiмнастику, непогано грае на скрипцi, ввiчливий, залюбки послужливий: коли в матерi було запалення легень, а Маруся тодi була за кордоном, Торiк ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрi люблять суп iз локшиною, а е i такi, що люблять його з галушками. Це не просто, це двое характерiв. Локшина – дiло слизьке: якщо повезе, набереш цiлу копицю; але е й ризик, що усе зiслизне. А з галушками жодноi бентеги: бiльше нiж одну не виловиш, зате з м’ясом, i вже напевне. У нас Серьожа любить суп iз локшиною, а Торiк – з галушками.

Я довго смiявся, хоча чув цю притчу i ранiше, у багатьох версiях; але вiн дуже соковито все це виклав. Я запитав:

– Тепер менi знайома вся галерея сiмейних портретiв, але Серьожа говорив, що е ще сестра – Лiка?

Анна Михайлiвна подивилася на чоловiка, а вiн – на пiдлогу, i сказав роздумливо:

– Лiка. Хм… Лiка – це не сюжет для розмови пiд час танцiв.




IV. Навколо Марусi


Незабаром я став частим гостем в iхньому домi; i при цьому, дивно сказати, попервах нiби й втратив з поля зору самих господарiв дому – матiр i батька i дiтей. Усi вони потонули у строкатiй i гомiнкiй товкотнечi Марусиних «пасажирiв»; минуло багато тижнiв, поки я крiзь це щiльне плетення стороннiх людей почав розрiзняти спочатку Марусю, а потiм i решту сiм’i.

У життi я, нi ранiше, нi потiм, не бачив такого гостинного дому. Це була не росiйська гостиннiсть, активно привiтна, ласкаво просимо. Тут скорiше доводилося пригадати слово з обряду еврейськоi Пасхи: «будь-хто, кому завгодно, нехай прийде та iсть». Пiзнiше я дiзнався, що Ігнац Альбертович висловлював цю саму думку формулою мови свого житомирського дитинства, i це була одна з улюблених приказок: «а гаст? мит-н коп ин ванд!»[32 - «Гость? Головой об стену!» (iдиш).], тобто вiдкрий йому, гостю, дверi на дзвiнок, скажи: ось стiльцi, а ось чай i здобнi булочки: i бiльше нiчого, не пригощай його, не пiклуйся про нього, нехай робить, що завгодно – «хоч головою об стiнку». Повинен зiзнатися, що це i справдi допомагало гостям вiдразу почуватись як удома.

Крiзь сутiнки кiлькох епох, що пролетiли з того часу, я ще декотрих пам’ятаю; здебiльшого не через власну iхню опуклiсть, а скорiше за допомогою Серьожиних римованих портретiв. Майже всi вони були студентами; було два-три екстерни, з тих, що носили тодi синi студентськi кашкети в передчуттi прийдешнiх досягнень, хоча i дуже сумнiвних через вiдсотковi норми[33 - Царський ценз на отримання освiти у еврейських сiм’ях.]; були журналiсти-початкiвцi, уже знаменитi на Дерибасiвськiй вулицi; бували, iмовiрно, i такi, яких навiть Маруся точно на iм’я не знала.

Пам’ятаю двох явних бiлопiдкладочникiв[34 - Бiлопiдкладочник – iронiчна назва студентiв – вихiдцiв iз багатих сiмей (по дорогому форменому сюртуку на бiлiй пiдкладцi).]. Один з них був статечний i добре вихований, вставляв французькi слова, а по-росiйськи намагався говорити на московський лад; тiльки буква «р» у нього не виходила, але вiн пояснював це тим, що «гувернантка акцент iспохтiла». Вiн готував себе до кар’ери адмiнiстративноi або дипломатичноi, натякав, що релiгiя не е перешкодою, i писав на медаль твiр на багатообiцяльну тему про бажанiсть вiдмiни конституцii великого князiвства Фiнляндського. Будучи в Марусi, завжди пiдносив квiти; замужнiм панi цiлував ручки, а панянкам – нi, як мае бути (ми всi, неотесанi, цiлували руку i Марусi; хтось пробував це вчинити навiть iз сiмнадцятирiчною Лiкою, але жорстоко постраждав). Але Серьожа його осяг, i портрет цього «пасажира» свiдчив:

Ввiйшов, як бог, нiс подих бергамоту,
В кiмнатi в мить запахло iдiотом.

Другий був роздуханчик, рум’яненький, завжди щасливий, завжди з усмiшкою на всi тридцять два зуби. «Батечко мене гнав у медики, до Харкова, – пояснив вiн одного разу. – Але я був невблаганний: пiду тiльки на один з танцювальних факультетiв – або юридичний, або фiлологiчний». Обожнював Одесу i всiх, що не в Одесi народилися, презирливо називав «приiжджi». З Марусею вiн познайомився таким чином: вона якось йшла вулицею одна, вiн раптом пiшов з нею поруч, зняв кашкета i заявив, виблискуючи всiма зубами:

– Мадемуазель, я – черговий член Спiлки для охорони одиноких панянок на Рiшельевськiй вiд нахаб.

Серьожин портрет, скорiше злий, i взагалi я подаю його тут не без сумнiву:

Вiн до кiмнати увiрвався бурним штормом –
В кiмнатi вмить запахло йодоформом.

Екстерни[35 - Екстерн – складае iспити за курс гiмназii екстерном, без навчання в нiй.] допускалися тiльки найбiльш благовиднi i найменш глибокодумнi, власне, тiльки в цьому домi я таких бачив. Узагалi екстерни тодi становили в Одесi дуже помiтну групу населення; наiжджали з мiстечок близьких i далеких, навiть iз Литви («вихiдцi з Пiнського болота», говорила Маруся), вдень читали Тургенева i Туган-Барановського[36 - Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) – украiнський економiст, iсторик, представник легального марксизму.] у мiськiй бiблiотецi, а ввечерi розносили по мiсту – однi революцiю, iншi сiонiзм. На iспитах за шостий i вось- мий класи iх безжально провалювали; багато з них вже руки спустили, перестали зубрити i навiть мрiяти про унiверситет, але продовжували вважатися «екстернами», точно це була станова каста. Вигляд був у них строгий i зосереджений, я iх завжди боявся, читаючи в iхнiх очах бiблiйний вирок: тебе зважено, зважено – i виявився легковажним. Але до Марусi потрапляли тiльки винятки з цього насупленого типу: «помiрнi екстерни», як вона казала, ручнi, з краватками i навiть у крохмальних комiрцях, i вона, дбаючи про iхне виховання, намагалася iх вiдзвичаiти вiд розмов на обтяжливi теми з рiзних областей мудрування. Тим не менш, iншi «пасажири» на них дивилися з пiдозрою, а Серьожа радо «цитував» лiнгвiстичнi перлини, нiбито ним почерпнутi з iхнiх творiв, поданих на останньому невдалому iспитi:

«Людство давно вже помiтило просвiтницьке значення науки…»

«На полi битви» (це був переклад з грецькоi) «лунали стогони тих, хто гинув i кого гинули…».

«Мати була вражена бачити сина бити батька…»

Був серед них, до речi, й один непiдфарбований екстерн, як слiд було в косоворотцi, але приходив вiн не до Марусi, а до Лiки, i, як вона, вовком дивився на всiх нас, i взагалi скоро зник з кола. Серьожин вiдгук був такий:

Одягнутий бог вiсть як, голений не чисто –
Дивись пильнiше, бо що-небудь свисне.

Молодих журналiстiв я знав, звiсно, i ранiше. Один з них був той самий описувач побуту i порту, який сказав менi тодi в театрi про Марусю: кошеня у муфтi. Був вiн приязним i обдарованим; i босякiв знав значно краще за Горького, який, я пiдозрюю, нiколи з ними по-справжньому й не жив, принаймнi не в нас на пiвднi. Цей i в побутi розмовляв iхньою мовою – Дульцiнею серця називав «бароха», свое пальто «клiфт» (чи якось так), мiй годинничок (у нього не було) «бiмбор», а позичав грошi так: немае «фiсташок»? Серьожа вважав його своiм учителем, узагалi обожнював, i вперто не бажав присвятити йому «портрет». Усi його любили, особливо простi люди, Молдаванка i Пересип на його оповiданнях, мабуть, уперше вчилися читати: у кав’ярнi Амбарзакi було пiдiйшла до нього молоденька кельнерка, розплакалася i сказала украiнською:

– Мусью, як ви щиро вчора написали за «Анютку-Боже мiй»…

Інший носив ретельно розпатланi кучерi й насаджав у нашому мiстi декаданс; дещо заважало йому те, що вiн не знав жодноi iноземноi мови; зате з росiйською свавiльничав безтрепетно, i одну свою статтю назвав: «В мене болить його голова». Вiн рясно цитував з книжки «Єдиний i його власнiсть»[37 - «Єдиний i його власнiсть» («Der Einzige und sein Eigentum», 1845) – трактат нiмецького фiлософа Макса Штiрнера (1806–1856). Вважаеться, що цей твiр майже на пiвстолiття випередив виникнення iдей iндивiдуалiзму й анархiзму.], але одного разу з’ясувалося, що вiн ii сприймав за твiр Нiцше; надрукував поему у сто двадцять рядкiв, але з пiдзаголовком «сонет». Нещадний Серьожа знесмертив його таким чином:

Вiн вишукано був пiднесено духовен,
Однак не знав, де тут Шпильгаген, де Бетговен.

…Але це я ще й п’ятоi, й десятоi частки того населення не описав.

Придивившись до них всiх i, нарештi, немов iжака в густiй травi, роздивившись Марусю, я замилувався, як вона всiма ними править. Без зусиль, навiть без уваги, без будь-яких спроб «розважити», одним внутрiшнiм магнетизмом. Вона не вмiла заразливо смiятися, у неi це виходило хрипко; як на мене, i говорила вона не так уже багато – та й де перекричати таку юрбу! – але вiд однiеi тiльки ii присутностi всiм ставало затишно й весело, i кожне слово кожного здавалося напрочуд дотепним. Я суб’ект глухий до магнетизму; найрiднiша людина може двi години дивитися менi в потилицю – не почую й не обернуся; але пам’ятаю такий випадок: одного разу прийшов я до них, нiкого не застав, сiв у вiтальнi читати «Ниву» – так минуло пiв години, i раптом мене немов затопило вiдчуттям bien-tre[38 - Благополуччя (фр.).], немов у холодний день пiчку затопили або витекла з ока колюча порошинка: це вернулася Маруся, – а я, зачитавшись, нi дзвоника не чув, нi крокiв ii по килиму; i при тому навiть не був у неi закоханий нiколи. Просто «так», просто увiйшло з нею до вiтальнi щось надзвичайно гарне.

Чим були в iнтимному сенсi цi «пасажири», не знаю. Послухати ii – мало не всi, довго чи побiжно, осяянi були по черзi ii милiстю до тоi самоi «межi», точного розташування якоi волiла не знати Анна Михайлiвна; i Маруся, коли я якось повторив iй слова матерi, порадила: «а ви маму заспокiйте: до дiафрагми». Одного разу з iншоi кiмнати я почув ii голос (вона була у вiтальнi, i коло неi там гуло п’ять або шiсть баритонiв): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колiнах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечерi на музику з рум’яним бiлопiдкладочником, вона при менi сказала матерi: «пiду переодягнусь, не ввiчливо йти до парку з кавалером у блузцi, яка застiбаеться ззаду»; студент почервонiв, а мудра Анна Михайлiвна вiдгукнулася критично лише у лiтературному сенсi:

– Однобiчний у тебе стиль, Марусю.

Коли ми подружилися, я раз запитав:

– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправдi правда?

Вона вiдрiзала:

– Вас, газетярiв, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би i правда, то що?

– Багато iх…

– А ви на мене добре подивiться, особливо у профiль: поменшало?

Урештi-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрiчав дiвчат на свiтi. Не можу ii забути; вже менi закидали, що в усiх моiх, мiж справами, нальотах на белетристику так чи iнакше завжди проступае вона, ii гонор, ii безбожнi правила сердечного життя, ii червоне волосся. Нiчого не можу зробити. Дивлячись на неi якось з кутка у iхнiй вiтальнi, раптом я згадав слово Енрiко Феррi[39 - Енрiко Феррi (1856–1929) – iталiйський кримiнолог i полiтичний дiяч.], не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римi на лекцii: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; i тодi я ще не знав, який справдi красивий, скiльки крицi пiд ii оксамитом, i як це все дико, страшно, жахливо i пiднесено скiнчиться.




V. Свiт «дiлов»


Безумовно, було в цьому домi й iнше життя, окрiм старшоi дочки i юрби, що в неi збиралася; тiльки дуже воно здавалося заслоненим, i сам Ігнац Альбертович говорив про себе i дружину i гостей не Марусиних:

– Ми – друга гарнiтура…

Мiж iншим сталось так, що в подальшому ходi рiзних розгалужень цiеi веселоi й гiркоi iсторii тим, що були «заслоненi», дiсталися виднi ролi; треба i iх пом’янути.

Були «Нюра i Нюта» – мати i дочка; дочка називала матусю на iм’я. Власне звали старшу панi Анною, а панянку Ноемi – на бiблiйному iменi наполягав батько; вiн же, говорили, дуже обурювався, що мати i дочка, хоч i не офiцiйно, славляться як нiбито тезки всупереч еврейськiй традицii; але на нього мало звертали уваги, людина вiн була сором’язлива, мовчазна i часто iздив по справах. Нюра i Нюта не тiльки собi прiзвиська вигадали схожi – вони i одягалися однаково, i зачiски робили одна пiд одну, i завжди були нерозлучнi. Здаеться, вони й губи пiдфарбовували – серйозна за тих часiв кримiнальщина. «У Нюри з Нютою е щось хибне», запевняла Маруся; а Серьожа iх, навпаки, захищав так: «Нiчого подiбного, просто дурня клеять»; причому цей обмiн думок стався у присутностi самих Нюри й Нюти i моему i ще всякого рiзного народу, i нiхто не образився, тiльки мати i дочка, що сидiли поруч, повернули пiд однаковим кутом одна до одноi обличчя й усмiхнулися одним i тим самим боком губ. Дочцi було, ймовiрно, рокiв двадцять п’ять, формально вважалось, що вона приходить до Марусi (у котрiй взагалi бувало багато й жiночоi молодi); мати ii вважалася гостею Анни Михайлiвни; але враження було таке, наче Нюра i Нюта, де б вони не були, завжди, власне, робили вiзит одна однiй.

Ще бував там один гiсть, не розiбрати чий; мене з ним разiв зо три знайомили, поки я його помiтив. Був це далекий небiж Анни Михайлiвни, що прибув уже дорослим юнаком з мiстечка на Днiпрi; тепер йому було, невидимому, рокiв двадцять вiсiм, не менше. Вiн називав хазяiв «дядя» й «тьотя», зо всiма дiтьми був на «ти», однак на цьому близькiсть i обмежувалась; приходив часто, однак у жодних спiльних витiвках, iграх, прогулянках участi не брав; усi так звикли до його пасивноi присутностi, що вона вже нiкого не утискала, нi хазяiв, нi гостей, нi його самого. Я спробував було колись з ним поговорити, але успiху не мав; тiльки винiс враження, що вiн i мене i всю компанiю зневажае, i взагалi людина похмура i не дуже доброзичлива. Прiзвище вiн мав дивне – Козлодой; у сiм’i його звали Самойло – вiн мав звання помiчника провiзора i служив у аптекарському магазинi, а слова «аптекарський магазин» вимовляв обидва з наголосом на передостанньому складi. Хтось пустив поголос, що вiн закоханий у Марусю; але всi вони були в неi закоханi, i менше за все був схожий на кавалера саме Самойло – здаеться, навiть не говорив з нею, а на ii нечастi звернення вiдповiдав байдуже й дiловито, не заохочуючи до продовження бесiди. Ще пам’ятаю: говорили, що вiн про свое ремесло тримаеться дуже високоi думки i називае себе не фармацевт, а фармаколог; Серьожа це вимовляв як: «фармаколух».

Потiм пам’ятаю ще двое родичiв, мiж собою братiв, зовсiм лiтнiх; старшого звали Борис Мойсейович, другого Борис Маврикiйович, i ця рiзниця у стилiзацii того ж самого по батьковi багато визначала в iхню несхожiсть натури. Старший, старий багатий, любив похизуватися первiсною своею неотесанiстю. Усi ходячi старезнi слiвця i дотепи на цю тему я чув вiд нього. «Освiта?» – говорив вiн, витягуючи гаманець: «Ось моя освiта». Або: «Переконання? Ось…». Або: «Що, Ігнаце, твiй Марко знову залишився на другий рiк? Це ти дурень, не вiн. Мiй Сьома теж ледар, але що я роблю? Перед iспитами зустрiчаю в клубi його директора i кажу прямо: пан Суббоцький, держу парi на п’ятсот, що мiй син знову застрягне. І – рибка в сiтцi». Брата свого Бориса Маврикiйовича терпiти не мiг, усiляко йому дошкуляв; поза очi називав його «цей шмендрик»[40 - Шмендрик – iм’я персонажа з опери Аврома Гольдфадена, засновника еврейського театру, означае те саме, що i «шльомiль» (дурень, простак), але не настiльки зневажливо… Також використовуеться дамами для зневажливого ставлення до сексуального потенцiалу чоловiкiв.], а в очi на людях не Борис, а «Бейреш».

Борис Маврикiйович був лише на п’ять рокiв молодший, але вихований був або сам себе виховав зовсiм по-iншому. Висловлювався правильно по-росiйськи, а вiдтiнки акценту згладжував тим, що у присутностi руських намагався говорити басом (це, кажуть, допомагае). Багато рокiв тому, приймаючи грязьовi ванни на Хаджубейському лиманi, вiн познайомився з письменником Данилевським[41 - Григорiй Петрович Данилевський (1829–1890) – росiйський i укра- iнський письменник i публiцист, автор iсторичних i пригодницьких романiв.]; той подарував йому на пам’ять свiй роман «Дев’ятий вал»[42 - Роман «Дев’ятий вал» вважався найбiльш невдалим i нудним iз творiв Данилевського.], i Борис Маврикiйович звiдти завжди цитував мiсця, що пiдходили до теми конкретноi бесiди. Бiльш того: коли у кредитнiй спiлцi, де вiн i брат його Абрам Мойсейович обое були членами правлiння, з’явився раптом якийсь норовистий пайовик i вчинив уже не пам’ятаю який скандал на рiчних зборах, – я сам чув, ось цими вухами, як Борис Маврикiйович про нього сказав: «Це Робесп’ер якийсь; закiнчить тим, що його якась Шарлота застрелить у лазнi»[43 - Шарлотта Корда вбила, як вiдомо, не Робесп’ера, а Марата; i не застрелила, а зарiзала; i не «в лазнi», а у ваннi, де Марат знаходив полегшення вiд шкiрноi хвороби.]. На зрiст це був багатир, груди носив колесом; одного разу я зустрiв його на Дерибасiвськiй, у сизiй крилатцi на кшталт офiцерськоi, а на головi в нього був найсправжнiсiнький дворянський кашкет iз червоним околишом, i загальний ефект був цiлком православний. Вiн носив бакенбарди у пiвщоки, а пiдборiддя голив щодня, iз синявою, а щоп’ятницi до нього приходила манiкюрниця.

У клубi вiн грав у вiст виключно з чиновниками – тут-то й любив старший брат пiдiйти i сказати привселюдно: «Бейреш, час до дому, твоя дружина Фейгеле непокоiться», – а той був холостий, i нiякоi Фейгеле й на свiтi не було.

Смiшили вони мене до нестями; але ось у чому хочу зiзнатися – цi двое, а з ними ще Ігнац Альбертович, першi менi показали те, що потiм у життi багато разiв пiдтвердилося: що значно цiкавiше розмовляти з купцями, нiж iз професiйними iнтелiгентами. У природному колi моему я зустрiчався переважно з лiтераторами й адвокатами: поговоривши про книжки, бiльше не було про що нам вести бесiду, хiба що розповiдати анекдоти судовi або редакцiйнi. Але коли тих трое «хлiбникiв», утомившись вiд нескiнченноi гри в очко й шiстдесят шiсть, клали лiктi на стiл i починали обговорювати своi бiржовi справи, я мимоволi заслуховувався, i менi на час вiдкривався увесь божий свiт i чим вiн живе. По тисячах дорiг Украiни скриплять вози, хохли кричать на волiв «цоб-цабе» – це везуть зерно зусiбiч до пристаней годувальника-Днiпра, i життя сорока мiльйонiв залежить вiд того, якi будуть у цьому сезонi помiченi у бюлетенi одеського гофмаклера[44 - Гофмаклер (нiм. Hofmakler) – головний бiржовий маклер, який обираеться на певний термiн членами бiржi з числа бiржових маклерiв.] ставки на ульку чи сандомирку[45 - Улька, сандомирка – сорти пшеницi.]. Але цi ставки залежать вiд того, чи виправдаються тривожнi чутки, буцiмто султан хоче знову закрити Дарданелли; а чутки пiшли через якiсь подii в Індii чи Персii, i якось пов’язанi з цим i Франц-Йосиф[46 - Франц Йосиф I Габсбург (1830–1916) – iмператор Австрiйськоi iмперii в 1848–1916 рр.], i iмператриця Марiя Федорiвна, i французький прем’ер Комб[47 - Емiль Комб (1835–1821) – французький державний i полiтичний дiяч, прем’ер-мiнiстр Францii в 1902–1905 рр.], i ще, i ще. Про все це вони говорили не з боку, не просто як читачi газет, а запально, як про деталi власного кревного пiдприемства; одних царiв схвалювали, iнших лаяли, i про тих i про iнших немов щось знали таке, чого нi де не вичитаеш.

Пiдтверджувалося це мое враження також i тим, як тiсно подружився з Абрамом Мойсейовичем наймолодший у домi Торiк: Торiк, не звертаючи уваги на велику свою люб’язнiсть до всiх людей без розбору, не став би гаяти час на розмови, що позбавленi повчальности. Старий просиджував у нього годинами: хоча у Марка з Серьожою була спiльна кiмната, Торiку вiдвели, звiсно, окрему. Кiлька разiв i я напрошувався до них третiм на бесiду; насправдi, цiкаво i соковито розповiдав старий про Севастопольську кампанiю, про смерть Лiнкольна, про Паризьку комуну, про Скобелева[48 - Михайло Дмитрович Скобелев (1843–882) – генерал, росiйський военачальник, учасник росiйсько-турецькоi вiйни 1877–1878 рр.], про процес Желябова[49 - Андрiй Іванович Желябов (1851–1881) – росiйський терорист, революцiонер-народоволець, один з органiзаторiв убивства iмператора Олександра II.], про Буланже[50 - Жорж Буланже (1837–1891) – французький генерал, полiтичний дiяч, вождь реваншистсько-антиреспублiканського руху, вiдомого як буланжiзма.] i такi iншi явища з хронiки чорноморськоi хлiботоргiвлi. Але пам’ятаю, що найбiльше при цьому менi iмпонував не Абрам Мойсейович, а Торiк; ще точнiше – не сам Торiк, котрий слухав i мовчав, а його кiмната. Вона була уся заставлена книжками, що вiдбивали рiзнi стадii його духовного розвитку. «Задушевне слово», «Роднiк»[51 - «Задушевне Слово», «Роднiк» – популярнi дитячi журнали, що видавалися в дореволюцiйнiй Росii.], «Навколо Свiту» i так далi до щомiсячника «Свiт божий» – усi цiлiсiнькi, у комплектах, в обкладинках; росiйськi класики; цiла поличка Biblioth?que Rose[52 - «Biblioth?que Rose» (фр. «Рожева Бiблiотека») – серiя лiтературних збiрок для дiтей та юнацтва, що видавалися у Францii в другiй половинi XIX столiття.] i всiляких Morceaux Choisis[53 - Вибране (фр.).]; навiть, на мiй подив, «Історiя» Греца[54 - «Історiя евреiв з найдавнiших столiть до теперiшнього часу» в 11 томах (1853–1875) еврейського iсторика польського походження Генрiха Греца (1817–1891).], едина книжка еврейського змiсту в усьому домi. Письмовий стiл пiдтриманий у ладi; правильним стосом лежать шкiльнi зошити у блакитних обкладинках, з кожноi звiшуеться кольорова стрiчка, що приклеена облатками i до обкладинки, i до промокашки; на стiнi висить розклад урокiв…

А одного разу трапилось ось таке: Анна Михайлiвна, коли хлопчикiв не було вдома, попросила мене принести iй словник Макарова з полички в Торiка, але я помилився дверима i потрапив до кiмнати, де ще нiколи не був. Я мав би вiдразу вiдступити, однак я про це забув, так мене разом здивувала обстановка й атмосфера цiеi кiмнати. Немов з iншого дому: залiзне лiжко, два нефарбованi стiльцi, обдертий умивальник, на ньому гребiнець, мило та зубна щiтка i бiльш нiчого. На столi валялись книжки; назв я не мiг прочитати з порога, але впiзнав iх за форматом – цю словеснiсть тодi називали «брошурами», i про той же хiд думок говорив прибитий кнопками до шпалер портрет Лассаля. Подивившись на все це, я причинив дверi, розшукав у Торiка словник, понiс його Аннi Михайлiвнi й у коридорi зустрiв Лiку: дивлячись перед собою, вона ретельно вiдвела плече, щоб я якось не зачепив ii за формений темно-зелений рукав, i пройшла в ту кiмнату до себе.




VI. Лiка


Улiтку Мiльгроми жили на Середнiм Фонтанi. Дача була на десятiй станцii[55 - Наприкiнцi ХІХ столiття в дачнi райони Фонтана одесити добиралися за допомогою конки та парового трамвая, зупинки якого називалися «станцiями».]: достатньо для старого тубiльця назвати цей номер, щоб пiднялась iз забуття перед очима його одна з найхарактернiших картин нашого тодiшнього побуту.

Якби менi доручено було написати монографiю про десяту лiнiю, я б почав здалека, i зi сюжету надзвичайно поетичного. Багато вже разiв, почав би я, оспiвували художники слова таемничу вабливу силу нiчного срiблястого свiтила, якому, говорять, коряться морськi припливи (на Чорному морi висота припливу близько вершка, але це справу не обходить). Зате, наскiльки менi вiдомо, нiхто ще не оспiвував привабливий магнетизм свiтила денного; а тим часом, е у природi одна iстота, яка не тiльки iм’я свое i самий вигляд запозичила в сонця, але й активно править йому свое богослужiння вiд сходу до заходу, весь час обертаючись обличчям до колiсницi життедавця Феба, i т. д. Вiд соняшника монографiя перейшла б до його насiння i ретельно зупинилася б на вагомости цього iнституту, не з погляду ботанiки, i навiть не гастрономii, а соцiальноi. Символ плебейства, з презирством кажуть огудники; але це не так просто. На десятiй станцii я бачив i не раз, як найвитонченiшi формацii людськi, модницi, директори банкiв, жандармськi ротмiстри, передплатники товстих журналiв, струшуючи кайдани цивiлiзацii, брали в лiву руку «фунтик» iз просаленого паперу, двома перстами правоi черпали з нього замкнутий у сiро-смугасту кобуру поцiлунок сонця, i вишукана iхня розмова, з безладноi мiськоi прози, оберталася на мiрну скандовану мову з частими цезурами, у виглядi пауз для спльовування лушпайки. Цей обряд об’еднував усi класи, панi й покоiвку, панича i двiрника; i повинна ж бути якась особлива таемна природна звитяга в тих точках земноi поверхнi, де вiдбуваеться таке соцiальне диво, – де оголюеться пiдгрунтя людське, вiчно те саме пiд усiею строкатiстю класових жакетiв й iнтелектуальних плюмажiв, i, на заклик дачного сонця, вiдгукуеться зо всiх уст единий загальний пiдшкiрний мiщанин… Утiм, це спостерiгалося, головним чином, пiсля заходу згаданого свiтила, так що символiзм тiеi монографii навряд чи вдалося б витримати послiдовно; але головна думка ii, наполягаю, правильна. Найхарактернiшою рисою десятоi станцii було те, що всi там лузали «семочкi» (нiколи i нiхто в нас цього слова iнакше на вимовляв), i любили це заняття, i незлiченим тлумом щовечора стiкалися туди на соборний цей обряд, i пiд акомпанемент його укладали договори, обговорювали iдеi, виливали закохану душу i вмовляли про взаемнiсть…

Сюди я, з дозволу хазяiв, привiз одного разу знайомого живописця. У нас у мiстi була дружня компанiя художникiв пiвдня[56 - «Товариство пiвденноросiйських художникiв» – незалежне творче об’еднання художникiв, що iснувало в Одесi в 1890–1922 рр. Засновники: К. К. Костандi (1850–1921), Г. А. Ладиженський (1853–1916), Б. В. Едуардс (1860–1924) та iн.]; спiльний приятель наш, вiдомий у тi роки поет, драматург i белетрист[57 - Олександр Митрофанович Федоров (1868–1949) – одеський поет, драматург, прозаiк i журналiст.], описав ii колись пiд прiзвиськом «дванадцять журавлiв»; двiчi на мiсяць вони п’яно й весело вечеряли в одному з грецьких ресторанчикiв, позаду Мiського театру, неохоче пускаючи у свое середовище iнодi й письменникiв; мене пускали за клопотанням того драматурга, «за любов до Італii», i за умови (пiсля одного досвiду) «нiколи не писати у газетi про картини». Один з них, побачивши мене якось на виставi в ложi в Анни Михайлiвни, попросив:

– Познайомте мене: цiкавi голови у всiеi цiеi сiм’i.

Я зрозумiв, що множина – це аби очi вiдвести, а змалювати вiн хоче Марусю.

Але, сидячи у них за столом, вiн раптом звернувся до Анни Михайлiвни гучно, з дiловитою вiдвертiстю фахiвця, що говорить про свiй фах:

– Що за нечувана красуня ваша молодша дочка!

Ми всi, чоловiк десять за столом, здивовано обернулися до Лiки. Нiколи жодному з нас це на ум не спадало; можливо, i рiдним ii теж. Лiка була ледве не просто нечепура, волосся скручувала редькою на макiвцi, i та редька завжди сповзала на бiк; вона гризла нiгтi, i панчохи в неi, погано натягнутi, кривилися гармонiкою з-пiд не зовсiм ще довгоi спiдницi.

Головне – уся вдача ii, чужа i рiзка, не в’язалася з уявленням про привабливiсть, – не спаде ж на думку людинi придивитися, чи довгi вii в городового. Присвячений iй Серьожою «портрет» починався так:

Велика рiч – то не язик, а пiка:
А спробуй-но вколоти, злюка Лiка!

А мав рацiю художник, я тепер побачив. Дивно: проста миловиднiсть вiдразу впадае в очi, а справжню велику красу треба «вiдкрити». Чорне волосся Лiки, там, де не було розпатлане, вiдливало темною синявою, точнiсiнько вiдтiнку морсь- коi води в затiнку мiж скелями в дуже яскравий день. Синi були й очi, у цю хвилину з величезними злими зiницями, i вiд вiй падала тiнь на пiвщоки. Лоб i нiс становили одну пряму лiнiю, грецьку, майже без западини; верхня губа за малюнком нагадувала геральдичний лук, нижня ледь видавалася у зневажливому виклику назустрiч кривдниковi. Вiд образи вона кинула ложку, i я побачив ii пальцi, як олiвцi, довгi, тонкi, прямi, на вузькiй довгiй кистi; i навiть покусанi краi не порушували овальноi форми нiгтiв. Перш нiж вскочити, вона обурено пiдняла плечi, i коли опустила iх, я вперше побачив, що вони, хоч i дуже ще дитячi, змальованi Богом iз капiтолiйськоi Венери, – похилi, двi сторони високого трикутника, без подушок бiля переходу до передплiччя… Але ложка впала так, що бризки борщу з вершками розлетiлися по всiх навколишнiх лицях; стiлець упав, коли вона скочила; i, не сказавши жодного слова, пiшла з iдальнi.

– Бачу, – зiтхнув художник, – не захоче панянка позувати.

Анна Михайлiвна була дуже збентежена i без кiнця вибачалася; гостi, здаеться, не образилися, але чомусь дуже скривдженим вiдчув себе я. Якби не те, що взагалi я з Лiкою нiколи i двое слiв не сказав, я б того ж вечора постукав би до ii камери, увiйшов би, не дочекавшись «увiйдiть», i вилаяв би ii всiма словами, якi тiльки друком дозволенi. Але випадково ця можливiсть влаштувати iй сцену нагодилася менi через кiлька днiв.

Було це так: одного разу вночi ми великою компанiею пiдiймалися кручею, вервечкою, я передостаннiй, а за мною – Лiка. Вранцi пройшов дощ, стежка була ще пухка й слизька. З-пiд нiг у Лiки раптом викотився камiнь, вона скрикнула, сiла i ii повiльно потягнуло донизу. Я опустився, нахилився i схопив ii за руку.

– Пустiть руку, – сказала вона сердито.

Прикрiсть мене взяла; як малу дитину, я потяг ii вгору, i вона, немов i справдi мале дитя, викручувалась i лiктем, i плечима, але ж таки дiсталася до мiцного грунту. Там я ii вiдпустив; вона дивилася повз, важко дихаючи, i видно було, що в душi в неi вiдбуваеться боротьба: чи вилаяти? чи сказати дякую? Я вiдсторонився, дав iй пройти вперед; вона зробила крок, ледь скрикнула й сiла, потираючи кiсточку.

– Не треба чекати, – сказала вона крiзь зуби, все дивлячись убiк.

– Пройде, тодi й пiдемо, – вiдповiв я, щиро скаженiючи. – За моiми правилами не залишають саму неповнолiтню дiвчину, яка пiдвернула ногу, навiть якщо вона невихована.

Довга пауза; зверху й голосiв уже не було чути, супутники нашi перевалили через край обриву. У мене вiдлягло роздратування, я розсмiявся i запитав:

– У чому рiч, Лiко; або, якщо завгодно, у чому рiч, Лiдiе Гнатiвно, – за що ви так мене зненавидiли?

Вона знизала плечими:

– І не думала. Ви для мене просто не iснуете. Нi ви, нi… – вона пошукала слово i знайшла цiлу тираду: – нi уся ця юрба непотрiбних навколо Марусi, i Марка, i мами.

– Вiд базiк, що брехнi ще не кинули, поведи в стан, де гинуть i гинули[58 - З «Рицаря на час» Миколи Некрасова:Вiд базiк, що брехнi ще не кинули,Що iх руки в кровi серед зла,Поведи в стан, де гинуть i гинулиЗа любовi великi дiла!(Переклад С. Голованiвського)]?

– Можете вищиряти зуби, менi i це все одно. І принаймнi не до стану тих, «що гинуть».

– А яких?

Вона знову смикнула плечима i промовчала, розтираючи ногу. Пiвмiсяць свiтив iй просто в обличчя; мав рацiю той художник.

– Знаете? – заговорив я. – Одного разу, коли у вас був такий вираз обличчя, Серьожа пiдштовхнув мене i сказав: Жана Д’Арк чуе голоси.

Раптом вона повернулася до мене i подивилася просто у вiчi, перший раз i, здаеться, в останнiй за все наше знайомство; i мимоволi я згадав слово: подивиться – як свiт прихилить. Не в сенсi ласки або милостi, погляд ii був чужий i мене зовсiм не обходив; але передi мною вiдкрилося вiконце у незнайомий темний сад; i, попри темряву, не можна було не усвiдомлювати, що великий чийсь сад.

– Ви мене витягли, – сказала вона iншим тоном, спокiйно i чемно, – даремно я на вас ощирилася; щоб спокутувати – я вам цього разу вiдповiм серйозно, хоча, взагалi, право, нема чого i нема про що говорити. Серьожа, якщо бажаете, мав рацiю: «голоси». Я iх постiйно чую, зусiбiч; вони шепчуть або кричать одне й те саме, одне слово.

Я чекав, яке, але iй, очевидно, важко було його вимовити. Я спробував допомогти:

– «Хлiба»? «Врятуй»?

Вона похитала головою, усе не зводячи з мене владних синiх очей:

– Навiть невихованiй панянцi важко вимовити. «Сволота».

Дивно, мене не вразило (хоча написати щойно цi сiм букв на паперi я не вiдразу зважився): грубе шинкарське слово пролунало з глибин того чужого саду не лайкою, а в якомусь первiсному значеннi, немов вирвала вона його, мовою старозавiтних пустельникiв, iз втраченоi гнiвноi глави Письма. Тепер ми дивилися одне одному в очi вже без глузування з мого боку i виклику з ii, серйозно i напружено, два заклятi вороги, котрим прийшов час дiйти до кiнця.

– Це ви про кого?

– Про всiх i нi про кого. Узагалi люди. Пiдсумок. Ви думали моi голоси кричать «хлiба!» i просять: прийди i врятуй? Це ви менi багато честi робите, не по заслугах: я ж знаю про голод i про Сибiр i всi жахи, але менi нiкого не шкода i нiкого я рятувати не пiду, i менш за все до стану тих, що гинуть.

– Зрозумiв: до стану руйнiвникiв? До стану тих, хто спалюе?

– Якщо стачить мене, так.

– Сама, без товаришiв?

– Пошукаю товаришiв, як змiцнiю.

– Хiба так шукають, кожного зустрiчного заздалегiдь засуджуючи без допиту?

– Неправда, я вiдразу вчиняю допит, тiльки ви не чуете. Я вiдразу вiдчуваю чужого.

Вона подумала напружено, потiм сказала:

– Важко з’ясувати, але, можливо, критерiй такий: е люди з бiлою пам’яттю, а е з чорною. Першi краще запам’ятовують iз життя хороше, тому iм весело… з Марусею, наприклад. А злопам’ятнi записують тiльки все чорне: «хороше» у них само по собi через час стираеться з дошки, та й зовсiм воно не було для них «хорошим». Я в кожнiй людинi вiдразу вгадую чорно-пам’ятний вiн чи бiло-пам’ятний; не варто допитувати. Тепер я вже можу пiти, i буду на вас спиратися, i вгорi скажу дякую, тiльки угода – як би це висловити…

Я iй допомiг:

– Не хвилюйтеся, обiцяю i далi минати вас за версту.




VII. Марко


Перед виiздом на дачу трапилася важлива подiя – Марко отримав, нарештi, атестат зрiлости. В iхньому випуску було, крiм нього, ще кiлька заскнiлих другорiчникiв, тому звiльнення вiд гiмназичного ярма було вiдсвятковане з винятковим трiском.

Мiй колега Штрок, король полiцiйного репортажу в Одесi й на пiвднi взагалi, принiс до редакцii захоплений опис цiеi вакханалii; безумовно, не для друку, а просто з принципу, щоб у редакцii не забули, що Шторк знае усе.

Випуск у повному складi заявився до «Северноi», найславнiшого кафешантану в мiстi, куди iм ще напередоднi, як гiмназистам, строго заборонений був вхiд; i так вони там нашумiли, що черговий пристав (хоча за традицiею на липневi подвиги абiтурiентiв, усе одно, як на шал новобранцiв, полiцiя дивилася крiзь пальцi) не витримав i пригрозив дiльницею; на що найстарший iз другорiчникiв дав, за словами Штрока, iсторичну вiдповiдь, вiдтодi славетну в лiтописах чорноморськоi освiти:

– Даруйте, пане приставе, раз у шiстнадцять рокiв така радiсть трапляеться!

Вражений цим монументальним рекордом пристав здався.

Пiсля цього я пам’ятаю Марка iз синiм кашкетом на головi; але чи був пiд цим кашкетом лiтнiй студентський кiтель або просто жакет, тобто чи вiдразу його, крiзь петлю вiдсотковоi норми[59 - Вiдсоткова норма – законодавче обмеження прийому евреiв до вищих i середнiх навчальних закладiв, що дiяло в Росii з 1887 року до 1917-го.], прийняли до унiверситету, – не можу згадати. Це цiкаво: бiографiю сестер i братiв Марка, наскiльки вона пройшла в полi мого зору або вiдомостi, пам’ять моя зберегла, i зовнiшнiсть iхню також, включаючи навiть милi, але забавнi жiночi зачiски i сукнi того десятирiччя; а самого Марка я забув. Нi зросту його, нi носа його, нi оспiваноi Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уявi, виходять усе якiсь iншi люди – iнодi я навiть знаю iхнi iмена, iнодi нi, але знаю, що це не вiн. Знаю це по очах: едина подробиця його обличчя, яку можу описати; не колiр, але форму i вираз. Дуже круглi i дуже банькатi очi, добрi i прив’язливi i (якщо можна так назвати без образи) нав’язливi: зголоднiлий погляд людини, завжди готовоi не просто запитати, а саме розпитати, i всьому, що отримае у вiдповiдь, повiрити, поохати й здивуватися.

Перший раз ми поговорили вiд душi ще коли вiн був гiмназистом: вiн пiдсiв до мене десь, чи в гостях, чи в них вдома.

– Я вам завдам не надто великого клопоту, якщо попрошу придiлити менi коли-небудь вечiр наодинцi? Цiлий вечiр?

– Можна, – вiдповiв я. – А дозвольте дiзнатися, про що йтиметься?

– Менi треба, – вiдповiв вiн, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну рiч: чого, власне, хоче Нiцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумiете, переконаний нiцшеанець.

Я не втримався вiд iронiчного зауваження:

– Це якось не в’яжеться. Що ви нiцшеанець, давно менi казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Нiцше «хоче»…

Вiн анiтрохи не знiтився – навпаки, роз’яснив дуже щиро i по-своему логiчно:

– Я його намагався читати; у мене е майже все, що виходило росiйською; хочете, покажу. Я, взагалi, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного нiколи не можу зрозумiти; не тiльки фiлософiю, але навiть вiршi й белетристику. Менi завжди потрiбен поводир: вiн ткне пальцем, скаже: ось воно! – i тодi менi вiдразу все вiдкриваеться.

Тут вiн трохи знiяковiв i додав:

– У сiм’i нашiй, i товаришi також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вiрю; але одне правда – я не з тих людей, якi мусять мiркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.

Ця сповiдь мене збентежила i навiть зацiкавила; але все одно я ще запитав:

– Звiдки ж вам вiдомо, що ви вже нiцшеанець?

– А хiба треба знати добре Бiблiю, щоб бути побожним? Я десь чув, що, навпаки – у католикiв у старовину буцiмто заборонено було мирянам читати Євангелiе без допомоги ксьондза: щоб вiра не скисла.

Вечiр я йому дав, це було легко: мода на Нiцше тiльки докотилася до Росii, про нього вже три доповiдi з дебатами вiдбулися в нас у «лiтературцi»; книги його були в мене; чи всi були тодi розрiзанi, ручатися не стану, але розповiсти своiми словами – будь ласка. Марко, насправдi, вмiв «прислухатися»; i, хоч я спочатку подумки приеднався до думки сiм’i й товаришiв, яку вiн цитував, незабаром, однак, почав сумнiватися, чи цiлком це правильно. Якщо й був вiн дурнем, то не простим, а sui generis[60 - Єдиний у своему родi (лат.).].

Власне, i «сiм’я» трималася того ж квалiфiкованого погляду; принаймнi батько. На цю тему Ігнац Альбертович одного разу прочитав менi щось на кшталт лекцii. Почалося, пам’ятаю, з того, що Марко щось десь наплутав, батько був невдоволений, а Серьожа старшим басом сказав братовi:

– Марку, Марку, що з тебе вийде? Подумай тiльки – Олександровi Македонському у твоему вiцi було вже майже двадцять рокiв!!

Пiсля цього ми з Ігнацом Альбертовичем залишилися однi, i раптом вiн мене запитав:

– Чи задавалися ви коли-небудь думкою про категорii поняття «дурень»?

Тут вiн i прочитав менi лекцiю, попередивши, що класифiкацiя належить не йому, а взята частково з улюблених його нiмецько-еврейських авторiв, частково фольклору волинського гетто, де вiн народився. Дурнi, наприклад, бувають лiтнi й зимовi. Ти сидиш собi в будиночку взимку, а на вулицi завiрюха, усе трiщить i хлопае: здаеться тобi, що хтось постукав у дверi, але ти не певен – може, просто вiтер. Нарештi, ти вiдгукуешся: входьте. Хтось ввалюе в сiни, весь закутаний, не розбереш – чоловiк чи жiнка; фiгура довго вовтузиться, розв’язуе башлик, виплутуеться з валянок – i тiльки тодi, врештi-решт, ти впiзнаеш: перед тобою дурень. Це – зимовий. Лiтнiй дурень зате впурхне до тебе без нiчого, i ти вiдразу бачиш, хто вiн такий. Потiм можлива i квалiфiкацiя за iншою ознакою: бувае дурень пасивний i активний; перший сидить собi в кутку i не суе носа не у своi теми, i це часто навiть тип дуже затишний для спiвжиття, а також удачливий у сенсi кар’ери; зате другий гнiтюче незручний.

– Але цього недостатньо, – закiнчив вiн, – я вiдчуваю, що потрiбен ще третiй якийсь метод класифiкацii, скажiмо – за взуттям: одна категорiя народжуеться зi свинцевими пiдошвами на ногах, нiякими силами з мiсця не зрушиш; а друга, навпаки, у сандалях iз крильцями, на кшталт Меркурiя… або Марка.


* * *

Ще якось спостерiгав я його пiд Новий рiк, на студентському балу в «трупарнi». Бал завжди вiдбувався в чудовому палацi бiржi (пишному слову «палац» нiхто iз землякiв моiх тут не здивуеться, а з iноземцями я цю тему i з’ясовувати не маю намiру). «Трупарнею» називалася в таких випадках одна з бокових зал, куди впускали лише добiрну публiку, добiрну в сенсi «передового» устремлiння душi; i впускати починали лише з першоi ночi. Пили там солiдно, пiд ранок iншi навiть до iстинного трупного градуса; але головний там запiй був iдейний i словесний. Хоча допускалися й цивiльнi, масу, безумовно, становили студенти. Був стiл марксистiв i стiл народникiв, столи полякiв, грузинiв, вiрмен (столи сiонiстiв i Бунда з’явилися кiлькома роками пiзнiше, але в найпершi роки сторiччя я iх не пам’ятаю). За головним столом сановито сидiли факультетськi та курсовi старости i до них тулилася позафракцiйна бiльшiсть, що ще не визначилась. За кожним столом то лунали промови, то спiвали пiсень; у першi години оратори говорили з мiсць, ближче до ранку вилазили на стiл; ще ближче до ранку – одночасно за тим самим столом проповiдували i зi столу, i знизу, а авдиторiя спiвала. До цього часу тактично зникали популярнi професори, але на початку ночi й вони брали перипатетичну[61 - Перипатетики (вiд грец. ?????????: прогулюватися, походжати) – послiдовники фiлософськоi школи Аристотеля, назва якоi виникла через звичку Аристотеля прогулюватися з учнями пiд час читання лекцiй.] участь в урочистостях, переходячи вiд столу до столу з короткими iмпровiзацiями з неписаноi хрестоматii застiльного красномовства. «Товаришi студенти, це шампанське – занадто дороге вино, щоб пити менi його за вас, тим паче вам за мене. Вип’емо за дещо вище – за те, чого ми всi чекаемо з року на рiк: нехай звершиться воно в наступному роцi»… «Колеги, серед нас знаходиться публiцист, трудiвник поневоленого слова: пiднiмемо бокали за те, щоб слово стало вiльним…»

У той вечiр пустили туди й Марка, – хоч i тут я не пам’ятаю, чи був вiн тодi вже студентом. Увiйшов вiн несмiливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосi кавказцi – здалека не можна було розiбрати, якоi нацiональностi, – там вiн уже й залишився на весь вечiр. Озираючись на нього час вiд часу, я бачив, що йому з ними зовсiм нiяково: вiн пiдспiвував, махав руками, кричав, пiдтакував ораторам, хоча бiльшiсть iх там, здаеться, говорили своею рiдною мовою.

Коли сам мало п’еш, цiкаво i сумно стежити, як закiнчуеться розгульна нiч. Поступово дерев’янiють м’язи зелених або фiолетових облич, застигають скельцями очi, мертво стукаються однi об однi слова, що хитаються як на пiдпiрках; на столах розлито, у чоловiкiв пом’ятi комiри й краi манжет заяложенi, а хто у фраку, у тих зламанi попереду сорочки; взагалi, усе вже стало погано, вже у дверях стоiть незримо прибиральниця з вiдром i ганчiркою для пiдлоги… Дивно, на мiй погляд, пасувала в цiй хвилинi там, у мертвецькiй, завершальна «Gaudeamus», найжалiбнiша пiсня у свiтi.

Марко провiв мене додому; вiн теж не багато випив, але був п’яний вiд вина духовного, i саме кахетинського. Вiн мугикав наспiв i слова «мравал джамiер»[62 - «Многая лiта» (груз.) – грузинська застiльна пiсня.]; два квартали поспiль, нiколи не бачивши Кавказу, змальовував Вiйськово-грузинський шлях i Тифлiс; щось доводив про царицю Тамару i поета Руставелi… Лермонтов пише: «бiгли боязкi грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже рiзницю мiж поняттями картвели, iмеретини, сванети, лази[63 - Картвели – самоназва грузин. Імеретiни – етнографiчна група грузин, що населяе область Імеретi в захiднiй частинi Грузii. Свани – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Сванетiя на пiвнiчному заходi Грузii. Лази – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Лазистан на пiвнiчному сходi Туреччини.], навiть i мовою вже володiв – бездомну собачку на розi поманив: «модi ак»[64 - Йди-но сюди (груз.).], потiм вiдiгнав геть: «цадi!» (за точнiсть не ручаюсь, так запам’яталось); i закiнчив зiтханням зi самоi глибини своеi душi:

– Нерозумно це: чому не можна людинi взяти, та й оголосити себе грузином?

Я розреготався:

– Марку, е тут один лiкар-сiонiст, у нього покоiвка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потiм ii лiкарка запитала: як тобi сподобалося? А Гапка вiдповiла, тоном благоговiйноi покiрностi долi: що ж, панi, треба iхати до Палестини.

Вiн образився; знайшов, що це зовсiм iнше, i, взагалi, ця Гапка – старий анекдот, десять разiв уже чув.

– До речi, Марку, – сказав я, позiхаючи, – якщо вже шукати собi нацiю, чому б вам не приткнутися до сiонiстiв?

Вiн на мене витрiщив банькатi очi з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навiть жартома, о п’ятiй ранку, не може нормальна людина договоритися до такоi безмежноi нiсенiтницi.


* * *

Тепер уже представленi читачевi, на першому планi або мимохiдь, усi п’ятеро; можна перейти до самоi повiстi про те, що з ними сталося.




VIII. Мiй двiрник


Мiсяцi минали; я iхав i приiздив, часто на довго втрачаючи сiм’ю Мiльгромiв з виду. Час вiд часу десь стрiляли в губернаторiв, убивали мiнiстрiв; дивно, з якою найчистiшою радiстю сприймалися цi вiстi всiм суспiльством; тепер така одностайнiсть була б у такому разi неможлива – втiм, тепер i немае нiде ситуацii, цiлком аналогiчноi. Але для нашоi оповiдi одна тiльки сторона цих подiй суттева: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, вiдсторонених спостерiгачiв, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все бiльш жорстокий i лютий характер. З пiвночi приходили вiстi про каральнi походи на цiлi губернii; вже ясно було, що одним «настроем» передового суспiльства та одиничними кулями переродити державний устрiй не вдасться, – що i «весна» стане масовою трагедiею; тiльки одного ми не розумiли, що трагедiя триватиме довго. Вiдповiдно до цього на очах змiнювався й побут нашого мiста, ще донедавна легкий i безтурботний.

Перш за все я помiтив це через особисту еволюцiю одного пересiчного громадянина; вiн був двiрником нашого двору. Звали його Хома, i був вiн чорнобородим дядьком iз Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, i з Хомою пiдтримував найкращi стосунки. По ночах, на мiй дзвiнок бiля ворiт, вiн зараз же вилазив зi свого пiдпiльного лiгва, «одчинял фортку» – тобто хвiртку – i, приймаючи гривеник, ввiчливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною i казав:

– Мерсi вам, панич.

Якщо, увiйшовши до кухнi, хто-небудь iз домашнiх знаходив його в рукопашному спiлкуваннi з гарненькою нашою покоiвкою Мотрею, вiн швидко вiд неi вiдсторонювався, знiмав картуза i знiяковiло доповiдав, що вiзит його пояснюеться турботою про нашi iнтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справнi. Тобто це був ранiше нормальний мiщанин iз трудового стану, сам жив i iншим давав жити, i жодних претензiй на висоти командноi позицii не висував.

Але поступово почала в ньому намiчатися психологiчна перемiна. Першою, пам’ятаю, ii помiтила Мотря. Якось забракло дров; iй сказали, як завжди, попросити двiрника, щоб пiдняв з льоху оберемок; вона збiгала до двору i, повернувшись, доповiла:

– Фоми Гаврилича немае, вони пiшовши.

Я навiть не вiдразу зрозумiв, про кого вона говорить; особливо мене вразив дiеприслiвник замiсть простого минулого. Мотря, яка до нас служила в генерала, точно дотримувалася цих дiеслiвних тонкощiв i завжди вiдтiняла, що праля «пiшла», а панi – «пiшовши». Я смутно вiдчув, що в суспiльному становищi нашого двiрника вiдбуваеться якийсь процес пiднесення.

Пiсля цього я сам почав спостерiгати тривожнi ознаки. Уночi доводилося простоювати бiля ворiт, тупаючи замерзлими ногами, i п’ять, i десять хвилин. Отримуючи традицiйний гривеник, Хома тепер нерiдко пiдносив монету до очей i роздивлявся ii, у тьмяному освiтленнi пiдворiття, з таким виразом, яке ясно промовляло, що традицiя ще не е обмежувальний закон. Свою форму вдячности вiн почав поступово скорочувати: «мерсi, панич», потiм просто «спасiбо» – причому, знов-таки, не тiльки пропуск титулу, а й перехiд iз французькоi мови на росiйську лунав багатозначно. Одного разу, протримавши мене ледь не пiв години на морозi, вiн менi навiть зробив зауваження:

– Тут, панич, не церква, щоб так вiддзвонювати!

А наступного разу, похитавши головою, вiдiзвався повчально:

– Пiзно гуляете, то й для здоров’я шкода!

Закiнчилося тим, що я, через боязкiсть своеi натури, дзвонив лише один раз i покiрно чекав; гривеник змiнив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у вiдповiдь iнколи буркав щось недорiкувате, а iнколи нiчого. Але не в тому суть: значно характернiшим для огневицi, що охопила iмперiю (як сонце у краплинi, вiдбивалася тодi iмперiя у моему двiрниковi), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалi бiльш значущим фактором мого життя. Я вiдчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистовi. Вiн давно вже не спiвчував, коли в мене збиралися гостi: одного разу подзвонив о пiв на дванадцяту i запитав Мотрю, чи то не засiдання, бо за пивом не послали, i щось-то не чути, щоб спiвали, як «усегда». Іншого разу забрав мою пошту в листоношi i, передаючи менi пачку, запитав пронизливо:

– Закордонi газети отримуете?

Я подiлився цими спостереженнями зi знайомими: усi iх пiдтвердили. Двiрницький стан стрiмко пiдвищувався в чинi та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державноi влади. Громадянин думав, буцiмто вiн штурмуе бастiони самодержавства; насправдi, облогу фортецi вело начальство, – мiльйонiв фортець, кожного будинку, i авангард армii облоги вже сидiв у пiдвальних своiх шанцях по цей бiк ворiт.

Цiкаве було i нiчне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другiй ночi, коли вертаешся додому з дружньоi бесiди, нiкого на вулицях немае, i втiшали мунiципальне самолюбство наше посиланням на Вiдень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночi в тi години деiнде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмiстр, за ним властивий йому почет – i вже десь якийсь iнший Хома, або мiй власний, заздалегiдь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвiнка, i вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.

З другого боку, чутно було, що й обложенi готуються до вилазки. Чутно: по всьому мiсту шепотiлися, що мае бути «демонстрацiя». Що таке демонстрацiя, нiхто напевне не знав – нiколи не бачив ii нi сам, нi дiд його; саме тому здавалося, що прогулянка сотнi юнакiв i дiвчат брукiвкою Дерибасiвськоi вулицi з червоним прапором на чолi буде для ворога ударом нечуваноi сили, вiд якого затрусяться i палаци, i тюрми. Народний шепiт кiлька разiв навiть називав точний мiсяць i дату тоi недiлi, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозумiло, хто будуть учасники цього грiзного походу iз Соборноi площi на рiг Рiшельевськоi вулицi: вони так виразно впадали в око на кожному кроцi, i молодi люди, i дiвчата, немов би вже заздалегiдь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.

Утiм, це i був майже формений одяг: не в сенсi крою i кольору, а в сенсi загального якогось стилю. Про екстернiв я вже говорив; тепер, у ще бiльшiй, мабуть, кiлькости з’явилися в побутi iхнi духовнi подруги. Серьожа перший принiс у наше коло збiрне iм’я, котрим (вiн божився) iх позначили поза очi навiть власнi товаришi, хоча я довго пiдозрював, що прiзвище вигадав вiн сам: «дрипка», вiд слова «задрипаний», якого, здаеться, немае i в останньому виданнi словника Даля. Солом’яний капелюх чоловiчого крою у виглядi тарiлки, завжди погано приколотий i зсуваний вбiк, причому носiйка час вiд часу пiдштовхувала його на мiсце вказiвним пальцем; блузка того крою, котрий тодi називався англiйським, з високим вiдкладним комiром i з краваткою, що пропускалась у кiльце, – але часто без краватки i без кiльця: спiдниця на кнопках збоку, але принаймнi однiеi кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обiрваними шнурками, що переплiталися не через тi гачки, що треба, i на черевиках семиденний порох усiх степiв Чорномор’я; над усiм цим iнколи окуляри у дротянiй оправi, i майже завжди рожева печатка хронiчного нежитю.

– А ти не смiйся, – вичитував менi приятель, колишнiй мiй однокласник, котрого потiм повiсили пiд Петербургом на Лисячому Носi[65 - Всеволод Володимирович Лебединцев (1881–1908) – есер, страчений 17 лютого 1908 року разом iз ще шiстьма членами керованого ним «Летючого бойового загону Пiвнiчноi областi».]. – Ти iх подумки переодягни i побачиш, хто вони такi: дочки бiблiйноi Юдит.

– Юдит? – розсмiявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ход? подивiться. Найголовнiше в людинi – хода: ii не переодягнеш. Юдит крокувала, а цi бiжать.

«Бiжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язицi. Немов з побуту випали всi iншi темпи й засоби перемiщення: «передати записку? Я бiжу». «Забiгла провiдати Осю, а його дома немае». Навiть у рiдкiснi хвилини розкошi: «Сьогоднi ввечерi йде в театрi ‘‘Вiзник Геншель’’[66 - «Вiзник Геншель» (Fuhrmann Henschel, 1898) – п’еса Герхарта Гауптмана.], треба збiгати подивитися».

Але той приятель мiй в одному принаймнi не мав рацii: я не смiявся, скорiше бентежився. Одного ранку у глухiй алеi парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла менi назустрiч з юнаком у косоворотцi i, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тiльки стишили голоси. У цiеi не було нi окулярiв, нi нежитю, i хода була не та, але все iнше було в наявности: капелюх-тареля, обiрванi кнопки, переплутанi шнурки на запорошених черевиках; i я впiзнав Лiку.


* * *

Ще в одному сенсi починала псуватися наша весна. Розповiдаючи про ту нiч у «трупарнi» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив ii другокурсник на прiзвище Іванов; я його знав, iнколи зустрiчав i в еврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий i непомiтний, вiд котрого нiхто нiколи нiякоi спритности не очiкував, менше за все промови. Вiн виступив рано, коли ще й п’яним не був; початку промови i приводу до неi я не чув, але було в нiй таке мiсце:

– Дозвольте, колеги, не можна нас обвинувачувати у ворожости до однiеi нацii; навiть якщо ця нацiя не мае батькiвщини i тому природно не сприймае поняття «батькiвщина» так, як ми, – i то ще не грiх. Але iнша справа, якщо ця нацiя е носiем iдей, котрi…

Пам’ятаю, я здивувався, що у «трупарнi», у споконвiчному царствi единоi й незмiнноi Марсельези, стали можливими такi ноти, без оплескiв, правда, але й без скандалу. Я тiльки не мiг ще здогадатися тодi, що, трапилось би на рiк пiзнiше, був би вже й спiвчутливий вiдгук.




IX. Інородець


Я починав входити в суспiльну дiяльнiсть: «секретар тимчасового правлiння Спiлки санаторних колонiй i iнших гiгiено-дiетичних закладiв для лiкування i виховання слабких на здоров’я учнiв незаможного еврейського населення мiста Одеси та його передмiсть». Факт: саме таку назву воно мало, i в молодостi я довго ще мiг виговорити весь титул за одним духом. Виникла ця спiлка теж почасти з крамольним задумом: пiд видом «гiгiено-дiетичного закладу» можна влаштувати заняття гiмнастикою, а пiд видом гiмнастики – самооборону. На пiвднi починали говорити, що скоро це стане «при нагодi». Але поки що, правлiння менi запропонувало набрати декiлька добровольцiв, щоб обходити бiдноту, – записати, кому потрiбне дарове вугiлля; або, можливо, дарова маца, не пам’ятаю. Я передав це старшим дiтям Анни Михайлiвни. Марко записався (потiм не пiшов, забув i дуже вибачався); Лiка, не пiднiмаючи очей вiд брошури i не витягнувши пальцiв з рота, подала знак головою, що вiдмовляеться; Маруся сказала:

– У парi з вами, добре?

У ii згодi нiчого несподiваного не було: я вже знав, що в неi в натурi е слушна турботлива жилка. Це вона, коли Самойло приiхав iз мiстечка, за пiвтора року пiдготувала його до iспиту, який потрiбний був для аптекарськоi його кар’ери, а сама тодi ще була дiвчинкою; вона й тепер займалася з небiжкою кухарки, дуже ретельно. Коли захворiв один з ii «пасажирiв», приiжджий без рiднi в Одесi, вона ходила до нього тричi на день, слiдкувала, щоб приймав лiки, мiняла компреси, хоча час його ласки (знаю вiд неi) тодi вже давно був позаду. Вона вмiла навiть зварити прийнятний снiданок i перешити блузку.

Коли зайшов за нею у призначений день, у передпокоi я застав Самойла, що виходив. Вiн був чимось засмучений, кусав губи, навiть бурчав незрозумiло; про щось хотiв мене запитати, але не запитав. У вiтальнi я застав матiр i Марусю; обидвi мовчали так, як мовчать люди, якi щойно посварилися. Маруся явно зрадiла, що може пiти; по дорозi на вiзнику була неговiрка i теж кусала губи.

– У чому рiч, Марусю, хто кого образив?

– Маете чудову нагоду помовчати, – сказала вона злобно, – раджу нею скористатися.

Я послухався.


* * *

Пам’ятаю один будинок, здаеться Роникера, на тiй дiлянцi, яку ми повиннi були обiйти. Там була особливiсть, для мене ще тодi небачена: двоповерховий пiдвал. Вiкна обох поверхiв виходили, звичайно, до траншеi; але за вiкнами всерединi спочатку був коридор, на всю довжину фасаду, i тiльки вже з коридору «освiтлювались» кiмнати. Не вмiю описувати злиднi, як не змiг би зайнятися обриванням крилець i лапок у живоi мухи чи взагалi повiльно мучити. Пам’ятаю, що невiдступно свербiла в мозку одна банальна думка: на волосок вiд того було, коли ти мав народитися, щоб вийшла в Господа в облiковiй книзi описка або передумав би вiн в останню секунду, щось закреслив i щось рядком нижче вписав, – i тут би ти мешкав сьогоднi, у нижньому пiдвалi, заздрячи хлопчикам iз верхнього, а вони б «бундючились». Соромно було б за свое пальто, за те, що щойно просидiв годину у грецькiй кав’ярнi Червоного провулка за кавою з рахат-лукумом, розтративши четвертак, бюджет iхнього цiлого дня. І, як завжди бувае, коли соромно, я проходив по барлогах насуплений, говорив iз мешканцями суворим казенним голосом, на прохання вiдповiдав сухо: «Постараемося. Побачимо. Обiцяти не можу».

Зате Маруся вiдразу – немае iншого слова – повеселiшала. У першiй же кiмнатi вона пiдiйшла до колиски, зробленоi з ящика; я за нею. У колисцi, пiд клаптями кольору старого лантуха, лежала сiра дитина; вiд краiв губ у неi до нiздрiв йшли двi зморшки, глибокi, як трiщини, i чорнi ямочки пiд повiками. Коли над нею схилилася Маруся, сiре обличчя раптом болiсно спотворилося, трiщинки розтягнулися до очей, з рота видалися багрянi ясна, крихiтне пiдборiддя загострилося, як у небiжчика. Мати стояла поруч; вона зрадiла i сказала еврейською, а я переклав Марусi:

– Щоб менi було за його солодкi оченята, панночка: вiн смiеться.

У Марусi всi дiти смiялися; збiгалися, шкутильгали, повзли до неi вiдразу, немов це була давня знайома i на неi чекали весь ранок. Я залишив ii десь на табуретi з цiлою юрбою довкола, запис закiнчив сам, i весь час чув з тiеi кiмнати гамiр, метушню, писк, заливистий дитячий регiт, немов це був не пiдвал, немов дiйсно е на свiтi зеленi галявини i запах бузку i сонце над головою…

– Не знав, – сказав я, коли ми закiнчили, – що ви така бонна.

Вiд ii колишнiх нервiв i слiду не залишилось; вона весело менi вiдповiла:

– Дiти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулицi, нянi часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чiпати руських дiтей, а то ще подумають, що я даю iм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газетi, що така чутка гуляла десь Бессарабiею).

Ми знову сидiли у дрожках; за статутом того часу, я обiймав ii за стан. Уже сутенiло; раптом вона потягнула мою руку, що ii обiймала, щоб стало ще тiснiше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя i шепнула:

– Хочете, вiдпочинемо вiд жидiв? І вiд багатих, i вiд бiдних? Їдьмо зi мною сьогоднi ввечерi до Руницьких; Олексiй Дмитрович просив i вас привезти – вiн тiльки нас двох i не боiться. А ви його?

– Гм… побоююсь, – чесно зiзнався я, i раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогоднi вийшла трагедiя з мамою? Тому що трагедiя була, це ясно: вiдгонило на всю квартиру Есхiлом, Софоклом i Еврипiдом.

Вона, пiдтверджуючи, завзято закивала головою:

– Шматки летiли. Ще Самойло прийшов вчасно, мама i його на допомогу покликала!

– Я не пiдозрював, що вгорi у предкiв сум’яття… О, Марусю: невже е загроза, що тебе вихрестять i – як це сказати – приймуть у командний склад Добровiльного флоту?

Вона задерикувато дивилася менi в обличчя, близько-близько, i смiялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулицi лiхтарiв:

– О нi, цього мати не боiться; вона розумна, вона усе знае.

– Що «усе»? Не лякайте мене.

– Все, що зi мною буде. І що я, зокрема, i не вихрещусь, i не вийду замiж за моряка з Добровiльного флоту.

– Чого ж вона боiться?

– Мама, по сутi, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз i назавжди заведений лад.

– Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя мое, ваше буття зветься катавасiя, а не заведений лад.

– Значить треба, щоб i в катавасii була система, без несподiванок i без нових елементiв; i взагалi це не ваша справа. А до Руницьких iдемо?

Цього Руницького я бачив у них уже разiв зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капiтана, звiсно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Вiн i менi, дiйсно, здався несподiваним елементом у iхнiй обстановцi. Дивиною росiйськi гостi в наших домах не були, хоча траплялися рiдко i важко аклiматизувалися, але то були адвокати, лiкарi, купцi, студенти – в якомусь сенсi своi люди. Моряка нiхто нiколи не бачив, окрiм як на палубах. Маруся була в Марiiнськiй гiмназii з однiею з панянок Руницьких, потiм обидвi сiм’i жили поряд на дачi одного лiта, коли Олексiй Дмитрович мав вiдпустку; там вiн, здаеться, катав ii зi своiми сестрами на маленькiй яхтi, але i це його ще не «обгрунтовувало». Самi сестри бували в Марусi зрiдка, i взагалi дачнi дружби – не указ для зимових знайомств мiж людьми таких одне щодо одного екзотичних кiл. Вiн це вiдчував, наочно серед нас нiтився; Маруся втягала його в бесiду, вiн чесно намагався потрапити в ритм, нiчого не виходило; та й нам усiм при ньому було трохи незручно, немов це не гiсть, як ми, а спостерiгач. Був вiн непоганий пiанiст, i камiнь, вочевидь, спадав у нього з серця, коли Маруся його просила пограти: нарештi не треба розмовляти, i водночас розважаеш людей, як належить за ввiчливiстю. Коли побачив його там уперше, я подумав: «бiльш не прийде», але вiн повернувся з Владивостока i знову прийшов, i ще знову.

Утiм, у них дома ми провели чудовий вечiр. Батька не було в живих, але за життя вiн був думським дiячем доброi епохи Новосельського[67 - Микола Олександрович Новосельський (1818–1898) – мiський голова Одеси в 1867–1878 рр. Зробив дуже багато для розвитку мiста, зокрема, при ньому був побудований одеський водопровiд.]; ранiше був, здаеться, земцем; це вiдчувалось у клiматi сiм’i (тодi ще, звiсно, не казали «клiмат», але слово влучне), i ще далi за цим вiдчувалася садиба, сад зi ставом, старi алеi, липовi чи якi там мають бути; Бог знае, скiльки поколiнь покою, поваги, затишку, неметушливоi гостиности, коли гостi здалеку залишалися ночувати й було де всiх розмiстити… Культура? Я б тодi саме цього слова не сказав – надто тiсно в моему побутi було воно пов’язане з освiченiстю, чи, можливо, начитанiстю. Мати, смолянка, не чула про Анатоля Франса, дочки називали бари- тона Джиральдонi[68 - Леоне (Лев) Джиральдонi (1824–1897) – iталiйський спiвак (бас, потiм баритон) i вокальний педагог. З 1891 року до кiнця життя прожив у Москвi. Був професором спiву в Московськiй консерваторii.] «душка»; Олексiй Дмитрович i в ятях не був певний, хоча (вiн казав: тому що) вчився в Петербурзi в поважному якомусь лiцеi, за вимогою сановитого якогось дядi. Тiльки сидячи в них, я оцiнив, скiльки було в наших власних буденних бесiдах, дома в Марусi, дражливого блиску – i раптом вiдчув, як це славно i затишно, коли блиску немае. Пили чай – говорили про чай, грали на роялi – говорили про душку Джиральдонi, але молодша сестра бiльше обожнювала Саммарко[69 - Марiо Саммарко (1868–1930) – iталiйський спiвак (баритон).]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325479) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


З вiрша В. Жаботинського «Piazza di Spagna» («Площа Іспанii»), зi збiрки «Вiршi. Переклади – плагiати – свое», що був виданий у Парижi 1931 року.




2


«Monna Vanna» (1902) – п’еса Морiса Метерлiнка.




3


Лазар Осипович Кармен (Корнман, 1876–1920) – письменник i журналiст, спiвробiтник В. Жаботинського по газетi «Одесские новости».




4


Микола Миколайович Фiгнер (1857–1918) – спiвак (тенор), антрепренер, вокальний педагог, брат Вiри Миколаiвни Фiгнер (1852–1942) – вiдомоi революцiонерки, терористки-народоволки, пiзнiше есерки.




5


«Les Huguenots» (1836) – опера нiмецького композитора Джакомо Майербера (1791–1864).




6


На «Процесi 14-ти» 1884 року Вiра Фiгнер бiла засуджена Петербурзьким вiйськово-окружним судом до страти, що була пiзнiше змiнена на довiчну каторгу. Вона провела 20 рокiв в одиночному ув’язненi у Шлiссельбурзькiй фортецi – полiтичнiй каторжнiй тюрмi на Орiховому островi у витоку рiки Неви.




7


Зюлейка – популярне iм’я для героiнi схiдноi i псевдосхiдноi любовноi лiрики.




8


Ланжерон – приморська частина (берег i пляж) мiста Одеси в районi колишньоi дачi А. Ф. Ланжерона (1763–1831), у 1815–1820 рр. – одеського градоначальника.




9


Фонтани (Малий, Середнiй i Великий) – приморськi курортнi (дачнi) райони Одеси. Свою назву отримали в той час, коли ще не було збудовано водогiн, i мiсто користувалося водою з пiдгрунтових мiнеральних джерел – «фонтанiв».

Пересип – район Одеси, що на пiщано-черепашниковiй косi, яка вiддiляе одеськi лимани (Хаджибеiвський i Куяльницький) вiд Чорного моря.

Дюкiвський сад – парк у районi Молдаванки, закладений 1810 року градоначальником Одеси Дюком (герцогом) де Рiшелье.




10


Менша з моiх турбот (фр.).




11


Правити казну – тинятися в парку чи по морському берегу, замiсть бути в казенному мiстi.




12


Цiлком безпечно (фр.).




13


Трамонтан (вiд iтал. tramontane). У Причорномор’i i Приазов’i – пiвнiчний вiтер.




14


Дубок – найбiльш поширене на Чорному та Азовському морях вiтрильне дерев’яне судно прибережного плавання.




15


Вiд власного iменi Феофан (розм.) Простак, недалекий, нерозторопний, тупа людина.




16


Андросiвський мол – один з молiв одеського порту, побудований 1842 року, названий за iменем його будiвельника – пiдрядника Андросова.




17


Сорт кавуна.




18


Правила поведiнки за столом.




19


Бублик семiтатi – так в Одесi називали бублики з кунжутом (походження слова, найiмовiрнiше, турецьке).




20


Так i виглядае (нiм.)




21


Одеське Лiтературно-артистичне товариство (1897–1904), з 1899 року розмiщувалося на Ланжеронiвськiй, 2, у колишньому палацi князя Гагарiна (нинi Лiтературний музей). В. Жаботинський активно брав участь у роботi «Литературки».




22


Дюк (герцог) Еммануiл Осипович де Рiшелье (Armand Emmanuel du Plessis de Richelieu, 1766–1822) – перший одеський градоначальник (1802–1814) i генерал-губернатор Новоросiйського краю, згодом прем’ер-мiнiстр Францii.

Хосе де Рiбас (Josе de Ribas, 1751–1800) – адмiрал, засновник Одеси i одеського порту, перший мiський голова (1794–1796).

Михайло Семенович Воронцов (1782–1856) – граф, новоросiйський генерал-губернатор (1823–1844), сприяв господарському розвитку i будiвництву Одеси.




23


Перистиль (перiстiлiум) – вiдкритий простiр, зазвичай, двiр, сад або площа, оточений iз чотирьох бокiв критою колонадою.




24


«Die versunkene Glocke» (1896) – п’еса нiмецького драматурга Герхарта Гауптмана (1862–1946).




25


Героiня однойменного оповiдання «Мальва» (1897) Максима Горького.




26


Кiфа Мокiйович – гоголiвський персонаж» («Мертвi душi», т. 1, гл. 11), iм’я загальне для малоосвiченоi людини, що вiддаеться до безглуздих, порожнiх, дозвiльних мiркувань.




27


Учитель (iдиш).




28


Напiвдiва (фр.).




29


Хлiбник – купець, що займаеться хлiботоргiвлею.




30


Людвiг Бернi (1786–1837) – нiмецький публiцист i письменник еврейського походження, поборник емансипацii евреiв.




31


Адельберт фон Шамиссо (1781–1838) – нiмецький письменник, поет i натуралiст. Нiколаус Ленау (1802–1850) – австрiйський поет-романтик.




32


«Гость? Головой об стену!» (iдиш).




33


Царський ценз на отримання освiти у еврейських сiм’ях.




34


Бiлопiдкладочник – iронiчна назва студентiв – вихiдцiв iз багатих сiмей (по дорогому форменому сюртуку на бiлiй пiдкладцi).




35


Екстерн – складае iспити за курс гiмназii екстерном, без навчання в нiй.




36


Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) – украiнський економiст, iсторик, представник легального марксизму.




37


«Єдиний i його власнiсть» («Der Einzige und sein Eigentum», 1845) – трактат нiмецького фiлософа Макса Штiрнера (1806–1856). Вважаеться, що цей твiр майже на пiвстолiття випередив виникнення iдей iндивiдуалiзму й анархiзму.




38


Благополуччя (фр.).




39


Енрiко Феррi (1856–1929) – iталiйський кримiнолог i полiтичний дiяч.




40


Шмендрик – iм’я персонажа з опери Аврома Гольдфадена, засновника еврейського театру, означае те саме, що i «шльомiль» (дурень, простак), але не настiльки зневажливо… Також використовуеться дамами для зневажливого ставлення до сексуального потенцiалу чоловiкiв.




41


Григорiй Петрович Данилевський (1829–1890) – росiйський i укра- iнський письменник i публiцист, автор iсторичних i пригодницьких романiв.




42


Роман «Дев’ятий вал» вважався найбiльш невдалим i нудним iз творiв Данилевського.




43


Шарлотта Корда вбила, як вiдомо, не Робесп’ера, а Марата; i не застрелила, а зарiзала; i не «в лазнi», а у ваннi, де Марат знаходив полегшення вiд шкiрноi хвороби.




44


Гофмаклер (нiм. Hofmakler) – головний бiржовий маклер, який обираеться на певний термiн членами бiржi з числа бiржових маклерiв.




45


Улька, сандомирка – сорти пшеницi.




46


Франц Йосиф I Габсбург (1830–1916) – iмператор Австрiйськоi iмперii в 1848–1916 рр.




47


Емiль Комб (1835–1821) – французький державний i полiтичний дiяч, прем’ер-мiнiстр Францii в 1902–1905 рр.




48


Михайло Дмитрович Скобелев (1843–882) – генерал, росiйський военачальник, учасник росiйсько-турецькоi вiйни 1877–1878 рр.




49


Андрiй Іванович Желябов (1851–1881) – росiйський терорист, революцiонер-народоволець, один з органiзаторiв убивства iмператора Олександра II.




50


Жорж Буланже (1837–1891) – французький генерал, полiтичний дiяч, вождь реваншистсько-антиреспублiканського руху, вiдомого як буланжiзма.




51


«Задушевне Слово», «Роднiк» – популярнi дитячi журнали, що видавалися в дореволюцiйнiй Росii.




52


«Biblioth?que Rose» (фр. «Рожева Бiблiотека») – серiя лiтературних збiрок для дiтей та юнацтва, що видавалися у Францii в другiй половинi XIX столiття.




53


Вибране (фр.).




54


«Історiя евреiв з найдавнiших столiть до теперiшнього часу» в 11 томах (1853–1875) еврейського iсторика польського походження Генрiха Греца (1817–1891).




55


Наприкiнцi ХІХ столiття в дачнi райони Фонтана одесити добиралися за допомогою конки та парового трамвая, зупинки якого називалися «станцiями».




56


«Товариство пiвденноросiйських художникiв» – незалежне творче об’еднання художникiв, що iснувало в Одесi в 1890–1922 рр. Засновники: К. К. Костандi (1850–1921), Г. А. Ладиженський (1853–1916), Б. В. Едуардс (1860–1924) та iн.




57


Олександр Митрофанович Федоров (1868–1949) – одеський поет, драматург, прозаiк i журналiст.




58


З «Рицаря на час» Миколи Некрасова:

Вiд базiк, що брехнi ще не кинули,
Що iх руки в кровi серед зла,
Поведи в стан, де гинуть i гинули
За любовi великi дiла!

    (Переклад С. Голованiвського)



59


Вiдсоткова норма – законодавче обмеження прийому евреiв до вищих i середнiх навчальних закладiв, що дiяло в Росii з 1887 року до 1917-го.




60


Єдиний у своему родi (лат.).




61


Перипатетики (вiд грец. ?????????: прогулюватися, походжати) – послiдовники фiлософськоi школи Аристотеля, назва якоi виникла через звичку Аристотеля прогулюватися з учнями пiд час читання лекцiй.




62


«Многая лiта» (груз.) – грузинська застiльна пiсня.




63


Картвели – самоназва грузин. Імеретiни – етнографiчна група грузин, що населяе область Імеретi в захiднiй частинi Грузii. Свани – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Сванетiя на пiвнiчному заходi Грузii. Лази – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Лазистан на пiвнiчному сходi Туреччини.




64


Йди-но сюди (груз.).




65


Всеволод Володимирович Лебединцев (1881–1908) – есер, страчений 17 лютого 1908 року разом iз ще шiстьма членами керованого ним «Летючого бойового загону Пiвнiчноi областi».




66


«Вiзник Геншель» (Fuhrmann Henschel, 1898) – п’еса Герхарта Гауптмана.




67


Микола Олександрович Новосельський (1818–1898) – мiський голова Одеси в 1867–1878 рр. Зробив дуже багато для розвитку мiста, зокрема, при ньому був побудований одеський водопровiд.




68


Леоне (Лев) Джиральдонi (1824–1897) – iталiйський спiвак (бас, потiм баритон) i вокальний педагог. З 1891 року до кiнця життя прожив у Москвi. Був професором спiву в Московськiй консерваторii.




69


Марiо Саммарко (1868–1930) – iталiйський спiвак (баритон).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения