Читать онлайн книгу "Володимир"

Володимир
Семен Дмитриевич Скляренко


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У романi «Володимир» вiдомий украiнський письменник С.Д. Скляренко розповiдае про великi й труднi дiла, якi випали на долю великого князя Володимира, сина Святослава, коли брат iшов на брата, земля на землю та гроза стояла над Киiвською Руссю. Сторiнки особистого життя Володимира i близьких йому людей належать до найбiльш хвилюючих в романi, який цiкаво та правдиво розповiдае про давноминулi часи.





Семен Скляренко

Володимир





Книга перша

Син рабинi





Роздiл перший



1

Пiсля загибелi князя Святослава воiн Микула добирався до Киева й рiдного Любеча дуже довго.

Уночi на островi Хортицi, коли на руських воiв зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, воiн Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг, – Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам’ятi повалився поруч з ним.

Нiби увi снi пам’ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, воiв, що стояли серед холодних пiскiв, а там – темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть…

Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Воi з княжоi дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром.

Одного ранку Микула прийшов до пам’ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодii, яку гнали супроти течii десяток жилавих рук; поперед, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй – все, що лишилось вiд воiнства князя Святослава.

– От як судив Перун, – здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. – Костi зрослись, шкiру затягло – такий нiбито я, як i був…

Дивний чоловiк Микула! Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, – волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його.

– Гай-гай! – тихо говорив сам з собою Микула. – Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, – вiн доторкнувся до них рукою, – i дань моя не пропала, – Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, – все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам… Додому, додому! – вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.



Так повертались з далекого походу проти ромеiв воi князя Святослава. Їх було небагато – з Киева виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.

Навкруг буяла весна, на очах воiв росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях, над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Воiнь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Іван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Киева.

Киiв!!! О, як часто i з якою любов’ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони – закривавленi, посiченi – лежали на холоднiй землi й не знали, що готуе iм наступний день, – завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Киiв пiдтримувала iх, давала силу й наснагу.

І от за Вiтичiвським поворотом, коли лодii проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довгоi стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.

Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша – гребцi опустили в воду довжелезнi своi весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.

– Людiе! Киiв! – залунало раптом на однiй лодii, на другiй, третiй… І, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих воiв, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi – о рiдна земле, яка ти солодка еси!

А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодii просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м’язи пружними, лодii вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода.



До Киева вже давно, ще ранньоi весни, долинула вiсть, що воi князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п’ять лiт тому, Киiв проводжав у далекий похiд воiв, iх вирушало тодi на п’ятистах лодiях двадцять тисяч, суходолом – через землi тиверцiв i угличiв – ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях – скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорноi пащi Руського моря, скiльки воiв – iхнiх батькiв, синiв, братiв – несуть на собi?!

У Киевi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра – чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються воi з походу?

І в той час, коли воi князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Киiв, звiдти з гiр одразу побачили лодii, всюди покотилась вiсть, що лодii пливуть, воi повертаються додому.

Множество людей кинулось до Почайни – тут були горяни[1 - Горяни – мешканцi Гори.], ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi[2 - Ницi – убогi, бiднi.] люди з Подолу. Коли лодii стали наближатись до Киева, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воеводами й боярами i князь Киiвського столу Ярополк.

Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей – у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза[3 - Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.] чоботях, з мечем бiля пояса – молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава.

Лодii наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега – червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.

Рипiв пiсок. Лодii одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов’i стояли люди на березi. Скiльки iх, цих лодiй, – десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Воi на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей.

Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й воi.

Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до своiх рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшоi дружини, це воевода Рубач, що дивиться нинi на свiт единим правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказуе:

– Приготуймося, воi!

І всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi воi – з списами, луками, пращами – десятками й сотнями за ними.

Першим рушае вперед воевода Рубач, за ним крокуе старша дружина, iдуть риндi[4 - Риндi – прапороносцi.]– вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним – меч його i щит.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей воiв i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту[5 - Давати роту – присягати.] над зброею князя Святослава.

– Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! – промовив, зблiднувши, князь Ярополк. – Слухайте ж мене, дружино, мужi, людiе, i нехай це чуе вся Русь… По завiту предкiв моiх i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi своiй, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил своiх, нi самого життя! – Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами.

Воiв оточили люди киiвськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочивае у вирii, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач – то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили своiх чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв.


2

Ранiше, нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Киевi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi iх отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi – на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги.

Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той – корчагу молока, розпитували, як воi боролись з ромеями в далекiй Болгарii, згадували мертвих, поминали iх душi.

А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: «Князь Ярополк – неситий та хижий. Разом iз своею дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити – якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого ховаеться наш князь? Кажуть, що домовляеться вiн з ромеями, iншi – що посилае слiв до полякiв, нiмцiв. І це, може, й так – на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка – ще далi…»

«А найгiрше те, – стиха говорили люди воям, – що немае ладу мiж самими братами, синами Святослава. І виннi в цьому не Олег i Володимир, – нi, кожен iз них сидiв у своiй землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата… А тепер куди збираеться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, – невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!»

Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали iх воi князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немае ладу в отчинi?.. А там брали своi убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до своiх домiвок, i гiркi почуття огортали iхнi душi.

Воiн Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.

«Як шкода, – думав вiн, – що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмiнно знайшов би ii, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне».

Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг.

Так прийшла ще одна нiч. Усi воi князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодii темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.

Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. І вiн довго сидiв у рiжку лодii в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один – набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий – виринув пiд кущами з води.

Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи – Микула почув спiв пiзнiх солов’iв у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.

А далi Микула почув кроки – хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна.

Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодii хтось е, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз.

– Добрий вечiр, чоловiче! – пролунав близько голос.

– Добрий вечiр, людiе! – вiдповiв Микула.






Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька.



Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки.

– Чи не е ти воiн князя Святослава Микула? – запитав чоловiк.

– Воiн Микула… А що?

– Ось ми принесли тобi поiсти, – сказав чоловiк, – i платно принесли. Чули, що поранений.

– Навiщо ж? – щиро здивувався Микула. – Менi вже тiеi iжi доста наносили… І платно я маю ще з походу.

– А тут нова сорочка й ногавицi, – почув тодi Микула жiночий голос. – Вiзьми, воiне, сама пряла, ткала й пошила.

– Спасибi, спасибi! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоiте, людiе, пiдходьте ближче, спочиньте.

Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка – пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк – проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетинае глибокий шрам.

– То й ти, бачу, помiчений! – промовив вiн.

– Було таке, – махнув рукою чоловiк. – Тiльки давно, вже й забулося.

– О нi, – заперечив Микула i торкнувся свого чола, – таке, чоловiче, не забуваеться!

Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього.

– Куди ж ти поiдеш? – запитав його чоловiк. – І коли?

– А куди ж? – вiдповiв Микула. – Додому, до Любеча.

Жiнка зiтхнула.

– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрi, далеко – за морем Руським, за Дунаем-рiкою, за горами Родопськими…

– І князя Святослава бачив? – запитав чоловiк.

Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.

Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.

– Гай-гай! – вiдповiв вiн чоловiковi. – Питаете, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi – е такий город над Дунаем – мiй меч князевi Святославу життя врятував…

Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.

– А в останню нiч, – вiв вiн, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, воi спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рiдна вода, зорi вгорi – як сторожа, солов’i спiвають – дихнути боiшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рiдна земля, нiде кращоi немае…»

– І бiльш нiчого не говорив князь? – сухим голосом запитала жiнка.

– О нi, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповiв про себе, просив у гостi приiхати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тодi говорили… І про дочку я його просив.

– Про дочку? – насторожилась жiнка.

– А я хiба не розповiдав вам про неi?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там приiхав до мене син Добриня, забрав ii сюди, в Киiв… Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ii княгиня в якесь село…

– Звiдкiля ж ти, чоловiче, це знаеш? – тихо промовила жiнка.

– А я, коли йшов на брань, був у Киевi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона – Пракседою, здаеться, ii звали, ключниця княжа, – розповiла про Малушу… І молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, – звернувся Микула до чоловiка й жiнки, – може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть…

– Почекай, чоловiче, – суворо втрутилась жiнка, – ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

– Аякже, аякже! – вiдповiв iй Микула. – Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

– І що князь?

– «Ти не уболiвай, Микуло, – сказав князь. – Будеш у Киевi – знайдеш Малушу. І я сам допоможу – пошукаю ii… Жива вона й здорова, де ж iй бути?! Буде, буде наша Малка…» Так сказав князь.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.

– Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, – нарештi промовила жiнка. – Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ii в село свое…

– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ii, заберу в Любеч.

Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ii нiс, пiдборiддя, очi.

Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше – страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ii обличчя.

– Не шукай своеi дочки, воiне, – промовила жiнка, – бо вона померла.

Вiн схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.

– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула. – Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, – вiн зробив крок у лодii, – скажи менi правду, невже вона, моя Малуша…

Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

– Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.

– Коли?

– Навеснi… Тодi, коли загинув i князь Святослав.

– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ii могила? Якщо немае в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву.

Жiнка промовила:

– Не знайдеш ти могилки Малушi… втонула вона в Днiпрi…


3

Обхопивши голову руками, сидiв Микула, – вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодii, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром.

Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду – жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась.

Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро.

– Боже мiй, боже мiй! – задихаючись, схопилась за груди жiнка. – Бiдний, нещасний мiй батько Микула…

Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ii, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля неi. Розбита тим, що сталось цiеi ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ii за плечi.

– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.

– О нi, нi! – вiдповiла вона. – Вiдтодi як я побачила його мiж воiв, моi думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше – я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати.

Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла:

– А батьковi я сказала правду. Немае Святослава, немае й мене. Усе е – i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки немае нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все – i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi… Нехай думае, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немае Малушi…

Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро.

– То й мене немае, – засмiявся Тур. – Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис… Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього е iншi, молодi, добрi гриднi… Немае тебе, немае й мене, Малушо!

– Забрали меч, щит i спис? – запитала, глянувши на Тура, Малуша. – Хто ж ти е?

– Був гридень, а тепер нiхто.

– Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..

Тур засмiявся.

– Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин знае двiр, у якому мусить робити, смерд – господаря, якому повинен служити, добрий хазяiн нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я… – Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: – Я людина з поля…

– Як же так сталось, чому?

– Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землi Древлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збирае нову дружину, i вже ми – гриднi Святослава – йому негоднi.

– Тодi тобi дадуть пожалування?

– Пожалування? – навiть засмiявся Тур. – Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лишаеться. І Святославових воiв Ярополк не пожалуе – iншi воi йому потрiбнi.

– А чому?

– Князь Ярополк добре знае, що ми не пiднiмемо меч супроти своiх братiв.

– Проти кого ж вiн думае йти?

– Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя.

– Супроти сина мого Володимира? – У Малушi було перелякане обличчя. – Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб’е його.

– І я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подолае Володимира… Нi, Малушо, – закiнчив вiн, – i ти, i я – ми ще мусимо жити!


4

Ще здалеку, вiд Стрийовоi могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П’ять лiт – це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн.

Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше iх бачив. Звичайно, змiни цi помiтнi були не на городищi, що було колись середовищем iхнього роду, – там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi.

Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город.

Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм.

За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще[6 - Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.], височiла тепер стiна з важких колод, а поверх неi витикались гострi кiлки…

«Аки князь!» – подумав Микула про брата.

І терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча – праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч – терем без огорожi, бiля самого лiсу – знайома Микулi з давнiх часiв корчениця[7 - Корчениця – кузня.] брата Сварга.

Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами.

«Не той Любеч, що був! – подумав Микула. – Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Вiн хотiв тiльки одного – швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища.

Тут йому пощастило – одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.

– Вiсто! – закричав Микула. – Гей, Вiсто, це я! Чи чуеш?!

Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д’горi, пiшла, побiгла, кинулась уперед – на схил, на вал городища:

– Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!

Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця.

Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

– Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! – промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур’янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, – пiд стiною хижi.

І чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

– Не плач! – суворо сказав вiн Вiстi. – Диви, – засварився вже вiн, – своiми сльозами всю твар менi змочила. – Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. – Ти краще скажи, як тут?

– Що повiм? – вiдповiла вона. – Усе, як було. Де ти так забарився?

Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях.

– Далеко був, – промовив глухо. – Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тiльки князя нашого Святослава не стало…

– Чула! Ходiмо до хижi, ходiмо, Микуло.

І вони пiшли – бiгцем по схилу валу, повiльнiше – двором.

– Чула, чула, – говорила Вiста. – Вiд багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав.

– Нi! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вiсто!

Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi.

Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили.

І хто знае, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром.

– І як живе рiд наш? – запитав, сiвши бiля очага, Микула.

– Усе, як було… Немае роду.

– А брати Бразд i Сварг?

– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…

– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?

– Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

– А iншi родовичi нашi?

– Усе далi й далi люди вiд людей.

– Чому ж, Вiсто?

– У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було.

І вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища:

– А ти, Микуло, щось принiс?

Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запитуе.

– Ти про що говориш?

– Чи е в тебе в торбi, – задихаючись, запитувала вона, – гривнi, золото, срiбло, багатство?

Микула подивився на неi, нiби не впiзнавав.

– Багатство? О так, маю, он воно в торбинi.

– І можна менi взяти подивитись?

– Дивись, дивись!

Поспiшаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неi викладати.

– Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi… А це ногавицi… Знову кров! А це що?! Якесь жито?

– Дань узяв, – посмiхнувся Микула. – Гречка це.

Вiста розгублено опустила руки.

– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срiбло?

– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, вiн додав: – Що багатство?! Он, у Киевi бувши, шукав дочку нашу Малушу… ii немае. Вiсто! Навеснi померла… у Днiпрi втопла… – Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув iх у вогонь. – За спокiй ii душi.

Вiста заплакала так, як плачуть дiти, – невтiшно, навзрид…


5

Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе.

– Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, – одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

– Чого б то я став гордитись, брате? – вiдповiв на це Микула. – І чим?

– А хто тебе знае? Ми – землянi люди, ти ж воiн… Проте ходiмо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда – Гордiй, Самсон, Бавило, i Микула навiть не пiзнав iх – недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i iх батько.

– Бачу, сини в тебе могутнi, – промовив Микула. – Ростуть та й виросли вже.

– Аякже! – засмiявся Бразд. – Так усе йде в свiтi – однi мруть, iншi дорогу труть, одно загибае – нове виростае… А сини моi справдi могутнi.

– У батька пiшли, – засмiявся й Микула.

– А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так i е, – в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремi – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько iм був нецiкавий, зникла з терема й Павлина – брата Микулу не хотiла частувати.

– То де ж ти бував? – поцiкавився Бразд. – Де ходив?

– Навiщо запитуеш? – махнув рукою Микула. – Сам знаеш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней…

Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою:

– Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут також-де терпiли – давали князям воли, конi, жито всяке… i людей не одинажде давали…

– Дуже великi бранi були над Дунаем, брате, – зiтхнув Микула. – Як i вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руськоi землi, лише втратили князя…

– Що ж, Святославу честь i слава, – спокiйно сказав Бразд. – Маемо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столi Киiвському сидить твердо, його слухае вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало?

– Мiй меч ходить там, де вороги землi нашоi, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало.

– Що ж, – промовив Бразд, – робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим… А ти сам де думаеш з ралом ходити – на княжiй землi чи на своiй?

– Де ж тепер земля княжа, а де моя?

– Як велить закон, княже завжди е княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове – суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був.

– Перед бранню, – зiтхнув Микула, – ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках.

– То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра – там стоять i знамена[8 - Знамено – княжий знак.].

Брати помовчали, Микула збирався вже й iти.

– А чи не забув ти, брате, – сказав раптом Бразд, – що саме перед бранню брав у мене купу?[9 - Купа – позичка.]

– Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуеш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, – то хiба ж я не одробив купи?

– Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi… Що не мое, те не мое…

– Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти думаеш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом?

– А чого б то ти i йшов на рать?

– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з бiллю сказав Микула. – Але коли так запитуеш, i сам уже не знаю, чому пiшов.

– Покиньмо про це, – суворо сказав Бразд.

– Брате!

– Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, – за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумiеш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворi.

Микула мовчав.

– І не гнiвайся на мене, брате, – промовив Бразд. – Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмiе – приробить, хто незугарний – усе втратить… Так каже князь, так велить i Бог.

Микула пильно подивився на брата.

– То ти християнин?

– Християнин, – гордовито вiдповiв Бразд. – А хiба моя вiра гiрша вiд твоеi? Побачимо, брате, як допоможуть тобi твоi боги?!


6

Пiшов Микула i до брата Сварга. Ішов з важким серцем – пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони – три сини Анта – в батькiвськiй хижi i коли обидва брати – i Бразд, i Сварг – брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг – не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю?

Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзноi кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився.

– Невже Микула? – промовив Сварг, коли той наблизився.

– Вiн i е! – одказав Микула.

– Чолом тобi, брате, чолом, – радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався.

Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами.

– Ходiмо ж до дому, брате Микуло! – говорив Сварг. – Дай подивлюся, який ти став. Диви, ей-ей, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер – як дружинник княжий.

Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до неi ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей.

Вони й виходили – два кузнецi виринули з чорноi пiтьми корченицi – старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв – також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки.

– Бачу, пiзнаеш, – говорив Сварг. – Працюемо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тiеi кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоiмо, ходiмо до терема, там i поговоримо.

Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси.

– А згиньте, проклятi, згиньте! – заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi.

– Ну й пси! – говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. – Аки звiрi, ей-ей, аки звiрi. Та чого ж ти стоiш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.

Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля.

– То як же ти, брате? – запитав Сварг, коли вони сiли до столу.

– Я? – щиро здивувався Микула. – Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся.

Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.

– Так я i знав! – промовив вiн. – Не там була брань, де ти ходив…

Микула здивовано подивився на брата.

– Є й нинi, – посмiхнувся Сварг, – i хозари, i булгари, i печенiги, i ромеi, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину.

– Хто ж iде i супроти кого? – тихо запитав Микула.

– Оцi, – вiдповiв одразу ж Сварг, – Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках – усе в iхнiх руках.

Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив.

– Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, – сказав вiн. – Ти думаеш, чого це Сварг нарiкае на Бразда, адже е в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, – iз жалем крикнув Сварг, – у мене немае того, що мае Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, – замислився вiн, – о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все – золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло древо, – це було мое, твое, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена… Чиi береги? – князя, Кожеми, Бразда… Кинувся я в лiс – знамена. Чий лiс? – князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi… Пам’ятаеш, тiеi ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: «Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ii полюбляеш…» Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда.

Микула розгонисто й голосно засмiявся.

– Ти чого смiешся? – запитав у нього Сварг.

– Як же менi не смiятись, – вiдповiв одверто вiн, – прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом…

– Нi!.. – вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. – Братiв нинi вже немае, багатий багатому нинi також ворог.

– Бачу! – з гiркотою сказав Микула. – Трое було нас у батька Анта, i двое досi йшли проти одного. Нинi ж усi трое стали вже ворогами…

– Не говори так! – перебив його Сварг. – Хто ж е твiй ворог?

– Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив ii. А вiн каже: «Вiддай!» Чим же я йому купу цю вiддам?

– Ха-ха-ха! – засмiявся Сварг. – А ти йому купи не вiддавай!

– То тодi я стану обельним холопом у брата.

– А яку ти брав купу в нього? – поцiкавився Сварг.

– Коня, рало, три четверики жита.

Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав:

– Двi гривнi кун i п’ять резан…

– Не розумiю, – промовив Микула.

– Зате я розумiю, – сердито сказав Сварг.

Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла.

– Вiзьми, – сказав Сварг.

– Нащо?

– Двi гривнi кун i п’ять резан вiддай Бразду.

– Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даеш менi оцi гривнi й резани?!

– Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, – поклав на плече Микули свою руку Сварг. – Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…

– Нi, – вiдповiв Микула. – Чи в тебе, чи в Бразда купа – однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…


7

Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька – старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокидаеться, лiтае над вогнем i по хижi, розмовляе з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають.

І цiеi ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!..

Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути – i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто знае, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд – старiйшина-витязь Воiк.

Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився – Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, – край мiсяця нiби присипаний попелом.

На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв – все куе й куе Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi…

По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро – повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина.

Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя iхнього роду – старiйшину Воiка. Вiн стояв – закам’янiлий воiн у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса – тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в’iлися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном.

Тiльки обличчя воiна було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, – широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, – такий вiн дивився вiки й цiеi ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. І Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною.




Роздiл другий



1

Василевс[10 - Василевс – iмператор.] Схiдноi Римськоi iмперii Іоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг iсти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi.

Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр[11 - Проедр – перший мiнiстр.], постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, iх везли з далекоi Сирii, Венецii, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб’ями його лiкувати.

Один тiльки лiкар – це був славетний Уне-Ра з Єгипту, – здавалося, розгадав таемничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Іоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить…

– О, я розумiю… – прошепотiв лiкар Уне-Ра.

Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.

Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:

– Ти, лiкарю, знаеш, що це за хвороба?

– Так, – вiдповiв лiкар. – Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали…

– Чому ти замовк? – зашепотiв проедр.

– Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi – в Єгиптi, у верхiв’ях Нiлу.

– Ти божевiльний… Константинополь i Нiл… Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору?

– Не знаю, – низько вклонився лiкар Уне-Ра. – Я говорю тiльки те, що бачу й знаю.

– Прокляття! – скрикнув проедр Василь. – Та невже ж немае лiкiв, якi б припинили дiю тiеi отрути?

– Я знаю такi лiки, – тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра.

Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав:

– Якщо вони е, iх треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чуеш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикiем iмперii, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса.

Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував iх i, може, вилiкував би iмператора Іоанна, але наступноi ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. Єдиний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Іоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп.

Імператор Іоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, – Іоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт.

Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм’я Христа Спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла.

Але все це були тiльки пустi слова – Іоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога – вважав, що ще один храм йому не завадить.

Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв – маючи незчисленнi маетки в усiх фемах[12 - Феми – областi.] iмперii, вiн велить один iз них – невеликий, пiд Константинополем, – продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучоi хвороби. Іоанн Цимiсхiй робить це навмисне – божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.

Згадуе Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонiем, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азii, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Іоанна.

Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а епископа адрiанопольського – Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а епископ ствердив, висповiдався в своiх грiхах, благав епископа бути посередником мiж ним i Богом.

Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непокоiвся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав iх вiд себе, благав iх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ii лабетiв, жити, жити!

Василiса Феодора весь час була з ним – перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб’я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр – паракимомен Василь – не залишав тепер Цимiсхiя.



В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своему ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусii[13 - Мусii – мозаiки.] колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi.

– І е одно, що не дае менi спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос.

Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав:

– Ти про щось говориш?

– Я говорю про те, – вiдповiв Іоанн, – що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi.

По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка.

– Але чому ти забув про мене? – запитав вiн. – Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе.

– Проедре! – прохрипiв Іоанн. – Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi.

– Спасибi тобi, василевсе, – схилив голову Василь.

– І ще я вiрю однiй людинi в свiтi, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебувае зараз далеко вiд Константинополя.

– Ти про кого думаеш?

– Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю.

Проедр мовчки стояв перед iмператором.

– Я звик вгадувати твоi думки, – сказав вiн, – знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона едина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон[14 - Дромон – великий корабель.].

– Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з’явиться в Константинополi.


2

Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Іоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полiевкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софii, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю.

Імператор Іоанн додержав слова – усi цi роки Феофано жила у Вiрменii, в городi Анi[15 - Анi – столиця Вiрменii.], як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ii дочки – Зоя й Анна. На десятому роцi менша ii дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна.

Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, – завзятою, упертою, жорстокою, в своi тридцять п’ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ii, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодноi зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ii, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi.

Однаковим лишилося й серце Феофано – рiк за роком у ньому збиралась образа, жадоба помети, ненависть до Іоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв’язана бiльше, нiж з Іоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру своему Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Іоанна Цимiсхiя.

І Феофано готувалася до боротьби з ними – тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв[16 - Ішхани – аристократiя, знать (вiрм.).], раз i другий iздила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами[17 - Азнаури – дворяни (груз.).]. Феофано знае, що робить, – у Грузii й Вiрменii безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити iхнi землi, i Ашот, i Давид – вороги iмператорiв ромеiв, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати iх щирим другом. Впливае й краса Феофано, боже, до чого чудова ця вдовиця василiса!

Не забувае Феофано ще одного – недалеко звiдси, в Каппадокii, пiдiймали повстання проти Іоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений в Амазii, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiчае в Анi його прихильникiв – усе в цьому свiтi може знадобитись!

Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменii, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятае свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ii краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.

У Константинополi також пам’ятали про Феофано. У Вiрменii вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано.

І от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв iй негайно повертатись до столицi iмперii.



Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменii й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксинському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-ромеi боялись вирушати в небезпечну путь.

Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ii й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-ромеi боялись у цю пору скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, – вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азii. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Іраклiя, дромон наближався до Константинополя.

Інодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед – на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрiем висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому.

– Ти чого тремтиш, мамо? – запитувала перелякана дочка Анна.

– Там, – вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, – над Евксинським Понтом лежить страшна земля – Русь, мешканцi якоi дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, iдять сире м’ясо, не вiрять у Христа, моляться своiм дерев’яним богам. І вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, iхнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя.

– Але зараз вони не йдуть на нас?

– О нi, дочко, – посмiхнулась Феофано. – Іоанн Цимiсхiй достойно провчив iхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись iх надалi, завжди.

Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що iй розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останне, – що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала:

– А до них далеко, мамо?

– О так, – уже засмiялась Феофано, – туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого iхнього города Киева iхати ще мiсяцi.

– Це справдi дуже далеко, – засмiялась i дiвчинка. – Я не боюсь iх, – закiнчила вона зухвало.

Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона поiде до далекоi Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Киiв? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньоi василiси Феофано з туго нап’ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд.


3

Нiхто в Константинополi не бачив, як однiеi темноi ночi дромон з Вiрменii проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi – напроти Влахернського палацу, – як пiзнiше до цього корабля пiд’iхали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй.

На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушно стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду своi весла, – всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в iхню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало – свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано.

Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодii розрiзав рiнь. Впала походня. Чиiсь руки пiдхопили Феофано, ii повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам’яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява.

– Привiт тобi, василiсо!

Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса – о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя, тут, у Константинополi!

Вiн ступив до неi ближче й узяв ii за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого – скопець, проедр iмперii, й Феофано – колишня василiса, а нинi – жiнка в темному покривалi.

– Ти така ж, як i колись, Феофано, – промовив проедр Василь. – Ти була й нинi е найкращою жiнкою свiту. Скинь з своеi голови цей чорний саван.

– Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось?

– Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далекоi дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксинському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш iсти? Тут е з чого вибрати. Пий, iж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далекоi дороги.

– А за кого ж пити? – посмiхнулась Феофано i, сiвши до столу, взяла келих з вином.

– Вiн помирае, – сказав проедр, – скоро, либонь, кiнець.

– Яка в нього хвороба?

– Ти знаеш, Феофано.

– Мiй порошок з Єгипту?

– Так, вiн.

– Ця отрута дiе дуже швидко.

– Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втратив силу. Крiм того, Маленький[18 - Цимiсхiй – маленький (вiрм.).] виявився дуже мiцним. Вiн подихае вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець.

– Для чого ж ти кликав мене?

– О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В iмперii неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азii спалахують повстання за повстанням.

– Тепер я добре знаю Малу Азiю, – посмiхнулась Феофано. – Це – справжнiй вулкан, який кожноi години може вибухнути: Сирiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними – араби…

– Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! І в Константинополi неспокiйно.

– Я розумiю й знаю все це, – холодно сказала Феофано. – Але що менi до цього?

– Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…

– І що? Ви пожинаете те, що посiяли. Їоанн мае нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ii патрiарх благословить.

Проедр посмiхнувся.

– Не тiльки Феодора, е й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, – це тобi, напевне, зрозумiло, – не влаштовують нi Феодора, нi – ти не ображайся, Феофано, – нi твоi сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Малоi Азii.

– І кого вони приготували?

– Менi здаеться – Варда Склiра. Ти добре його знаеш – вiн був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти iх престол.

– Варда Склiра я знаю, – промовила Феофано. – Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором.

– І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумiеш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв твоiх, нi тебе?!

– Вони не допустять тебе, – засмiялась Феофано. – Говори правду, проедре!

– Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв твоiх i мене також, – згодився проедр.

– Тепер ти менi подобаешся, Василю, – поглузувала з проедра Феофано.

– А мусить бути так, – встав i ступив близько до Феофано проедр, – коли Іоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть твоi сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, – проедр благально подивився на Феофано, – буду тим, ким i був, – вашим, твоiм паракимоменом, проедром.

Феофано так хвилювалась, що iй важко було дихати. О, якi величнi обрii вiдкривались перед нею! Вiрити своему щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ii й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Іоанном.

– Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? – суворо сказала Феофано.

– Так, Феофано, обох… Я домiгся того, що Іоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумiеш все зробити. Що ж, василiсо, – пiдняв вiн келих, – може, ми тепер вип’емо за наше щастя й успiх?.. – Вiн помовчав i кiнчив: – Та ще за те, щоб Іоанн швидше зайняв свое мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа Спасителя!

– О нi, – вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. – Я вип’ю за те, щоб Іоанн ще пожив… доки ми не закiнчимо своеi справи.


2

Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Іоанна, але в проедра скрiзь – i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi – стояли своi люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, як етерiот[19 - Етерiот – охоронник.], разом iз сторожею другоi змiни пройшла до Великого палацу, там ii повiв переходами начальник етерii Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч.

Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Іоанн i Феодора.

Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх – з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, – о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними.

Зараз на цьому ложi лежав Іоанн Цимiсхiй – той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано.

Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Іоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ii ненаситну пристрасть.

На ложi лежав кiстяк Іоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова – облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах.

– Іоанне! – голосно промовила вона. – Вiтаю тебе, василевсе!

– Феофано! – глухо прозвучало в спочивальнi.

Щоб не заважати iхнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi.

– Ти мене, либонь, не пiзнала, – промовив Цимiсхiй. – Вiдтодi як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано?

Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа.

– О нi, – сказала Феофано. – Ти – хворий i змiнився, але не страшний.

– Проклята хвороба! – хвилювався вiн. – Нiхто ii не знае, а вона мучить, виснажуе мое тiло й душу. Я вже втратив усi сили.

Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на неi – таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано.

– Спасибi, що ти приiхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiваешся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софii, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi виiхати до Вiрменii.

– Не порадив, а вислав, – не стрималась Феофано.

– Так, так, вислав; того вимагали обставини.

– Я згадую нiч у Софii, – промовила Феофано, – i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачуешся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати – i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди… Тiльки для чого, для чого, Іоанне?

Вiн безпомiчно озирнувся по спочивальнi.

– Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився самодин.

– Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софii. Пригадуеш, ти сам говорив про це.

– Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба.

– Ти захворiв, Іоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.

Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi.

– Ти думаеш, хтось мiг це зробити навмисне?

– Не тiльки мiг, а й зробив.

– Але хто? Невже вiн? – Іоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр.

– Нi, – одразу ж вiдповiла Феофано. – Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн.

– Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi… бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром.

– Є отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки…

– А далi? – Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. – Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть?

Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки.

– О нi! – впевнено вiдповiла вона. – Проти кожноi отрути е лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувати б тебе.

– Спасибi, що ти мене пiдтримуеш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ii ще раз i ще раз.

– Чоловiк або жiнка, – коротко процiдила Феофано.

Вiн пильно з западин свого черепа дивився на неi.

– Ти думаеш, що це жiнка?

– Жiнка i чоловiк.

– Феофано! Скажи менi правду.

– Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора… я чула про неi ще у Вiрменii, а тепер i в Константинополi, – це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть тримае тут своi легiони. Феодора i Склiр – для них це було б непогано.

– Який жах! – говорив вiн. – Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ii… Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр – невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що iхнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть.

Феофано байдуже нiбито сказала:

– Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам’ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, врятуе тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки.

– Спасибi, Феофано!

Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора.

– Імператор мусить дiяти спокiйно, – нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. – У тебе е багато ворогiв.

– Я знаю, що в мене i в тебе е багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, – також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. – Нинi ще досить одного мого слова – й усе буде, як я хочу. Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки, сама жди мого слова.

– Прощай. До побачення, любий василевсе!


5

У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй – сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа.

– Помираю я, отче, – почав iмператор.

Патрiарх смиренно сказав:

– Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров’я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантii й усього свiту.

– Нi, отче, днi моi порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi моi розпорядження.

– Великий василевсе, – говорив патрiарх, – церква день i нiч молиться за твое здоров’я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене – патрiарха, а якогось адрiанопольського епископа… Хоч, правда, – закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д’горi, – всi ми рiвнi перед Богом: василевс, патрiарх i епископ такожде, а перед смертю тим бiльше.

Імператор розумiв образу старого патрiарха.

– Я кликав багатьох i багатьох осiб, – сказав вiн, – i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, – коли iмперii було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ii пiльги, якi забранi були в неi, передаю iй храми, дам землi в Македонii й Фракii.

– Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки.

– Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi своi грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд Бога…

– Говори, василевсе, а я iменем Господа Бога вiдпущу тобi всi грiхи.

– Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб.

Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Іоанна.

– Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано – дружини Романа…

– О, розумiю, – суворо промовив патрiарх, – спорiдненiсть третього колiна, а церква забороняе кровозмiшання до шостого колiна… Пам’ятаю, патрiарх Полiевкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ii дiтей… А тут справа гiрша.

– Мучусь, отче… Як стану я на суд перед престолом Господа Бога?..

– Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем Бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх.

– Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його…

– Воля твоя буде виконана, василевсе… Церква розривае твiй шлюб з Феодорою.



Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Іоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Іоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор – кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою е кровозмiшанням.

З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше – що Іоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення своеi мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступноi ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд – до Проту. І звичайно, Феодора не була Феофано – надii повернутися в Константинополь не мала.

Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiдае про Малу Азiю, – там усе кипить, часто спалахують повстання, Сирiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Іверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першоi-лiпшоi нагоди, щоб напасти на Вiзантiю.

Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполягае, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперii.

– Імператорська десниця, – закiнчуе проедр Василь, – призначае доместиком легiонiв у Малiй Азii славетного нашого полководця Варда Склiра.

І Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиляе низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ii, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн – кращий полководець iмперii, саме iм’я якого було грозою для ворогiв[20 - Склiр – жорстокий.], славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислухаеться весь синклiт, – нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь.


6

Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг.

У таку нiч звичайно кожна людина почувае себе недобре, ховаеться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантii Іоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав.

З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтримуе серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, – але йому вже нiщо не допомагало.

Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля, важко перекочувалось камiння.

У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь.

– Я спав? – запитав iмператор.

– Так, ти спав, – вiдповiв проедр.

– Феодору вислали?

– Так, досi вона на Протi.

– А Вард Склiр?

– Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь.

– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, дверi, вiкна… Мене дратуе цей шум…

Проедр виконав загад Цимiсхiя.

– Отепер краще… Тихо… Навiть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано…

– Зараз пiзня година, завтра вона буде тут.

– Проедре, ти чогось недоговорюеш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаеш… ти думаеш, що я вмираю?

– Ти помираеш дуже довго, довше, нiж треба…

– Що?..

Зiбравши всi сили, Іоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.

– Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моеi смертi?

– Так, – пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоеi смертi, бо ти – нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу… Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту…

Імператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип:

– Феофано!

– Мовчи! – голосно промовив проедр. – Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, – це i е твоя остання отрута…

– Боги!

– Тепер тобi вже нiхто не допоможе.


7

Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна.

Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу[21 - Перу – берег Золотого Рогу.] народжуеться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. І ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерii. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно.

– Вiчна пам’ять iмператору Іоанну, – долинув у свiтлицю гучний крик, – нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!..

Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ii нестямно калатало. «Вiчна пам’ять iмператору Іоанну», – отже, цiеi ночi його не стало. «Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!» – отже, сини ii сiли на трон. Так закiнчилося все з Іоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились.

Але чому, чому ж мати iх – порфiроносна Феофано – не знае, що сталось цiеi ночi у Великому палацi, чому вона довiдуеться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя?

Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожноi хвилини, до неi з’явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ii у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Іоанн, а Василь i Костянтин – ii ж сини.

Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, iй треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси.

А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софii молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золотоi палати, проедр Василь звернувся до них iз словом.

Чому ж вiн не кличе ii? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi… Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить iй чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з покоiв, спускаеться вниз.

Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти, вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей…

Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ii вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у своi покоi.

Там, зiрвавши з голови, шиi, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: «Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!» – скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв.

Отже, проедр Василь не допустив ii до трону.


8

Схiдна Римська iмперiя – Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ii – Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з’еднали в’едно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт своею силою, приеднували до iмперii новi й новi землi в Європi, Азii й навiть Африцi, – у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами.

Проте цi часи минули, вiд всемогутньоi колись iмперii вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання – зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ самоi Вiзантii не раз пiднiмались проти iмператорiв.

Час, у який василевсами були Роман І и Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi – коханцi Феофано Никифор Фока i Іоанн Цимiсхiй, i нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантii – iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань.

Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Іоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому тримаеться Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв’язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав’язав.

Важко в самiй iмперii: у фемах ii кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених ii нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма маетками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикii, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в Європi й Малiй Азii.

Важко доводилось Вiзантii i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперii протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, iй належали землi вiд Варязького[22 - Варязьке море – Балтiйське море.] до Середземного моря, майже вся Італiя, острови на Середземному морi.

Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперiею iмператор Никифор Фока, але перемогти ii не мiг. Іоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона І, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд – ii легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагнула скласти угоду з iмперiею, дочка iмператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч вiд Вiзантii, скеровуе його проти полякiв, чехiв, Русi.

Не турбувався проедр Василь i про пiвденнi межi Вiзантii. Там, в Азii, завжди було неспокiйно, Никифор Фока i Іоанн Цимiсхiй все свое життя скоряли цi непокiрнi землi. Вард Склiр хотiв сiсти на Соломоновiм тронi, що ж, якщо вiн хоче зберегти свое життя й честь, нехай повоюе в Аравiйськiй пустелi. Разом з Вардом проедр розкидав по Азii всiх його поплiчникiв, – пустеля велика, непокiрних земель багато, вони, як голоднi пси, блукатимуть у сипких пiсках, лизатимуть гаряче камiння, а в цей час проедр Василь робитиме своi справи.

Інше турбувало тепер проедра Василя: пiвнiчнi й схiднi межi iмперii… Доки Вiзантiя тремтiтиме перед Болгарiею й Руссю, доки Константинополь здригатиметься вiд скаженого гiперборейського[23 - Гiперборейський – пiвнiчний.] вiтру, доки Болгарiя й Русь загрожуватимуть Вiзантii?

Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарiею й знав, що в той час, коли iмператор Іоанн бився в Преславi й Доростолi, у захiдних волостях Болгарii пiдняли повстання комiт[24 - Комiт – правитель областi, комiтопул – син комiта.] Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потiм комiтопули Давид, Аарон, Мойсей i Самуiл невпинно поширювали свое царство, нинi сидять у Воденi, готують похiд проти Вiзантii.

Неспокiйний був проедр i за Русь – там, як розповiдали купцi, пiсля загибелi Святослава сiв на престолi в Киевi син Святослава Ярополк, два його брати князюють в iнших землях Русi. Але що думають князь Ярополк i його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи нi, чи не з’еднаються вони, крий Боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до Римського Папи або, що ще гiрше, до нiмецького iмператора?

Вiйна! О, проедр Василь тремтiв, думаючи про вiйну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Вiзантiя не тiльки не виграе ii, а втратить усе.


9

Проедр Василь поспiшае. Вiн велить привести до Великого палацу кесаря Болгарii Бориса й довго розмовляе з ним.

Кесар Борис мае жалюгiдний вигляд: темне платно на ньому вицвiле й ветхе, сам вiн схуд, збляк, у нього тремтять руки, очi клiпають.

І не дивно – вiн нинi не кесар, а магiстр, iмператор Іоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палацi як в’язень, з ним е жона Марiя, двое дiтей.

Проедр цiкавиться здоров’ям Бориса, запитуе про його дружину Марiю й дiтей, розповiдае про те, що роблять у Болгарii Шишмани.

– Проклятi комiти! – вириваеться в Бориса. – Вони розривають Болгарiю на шматки, загублять ii.

Проедр Василь посмiхаеться всiм своiм безбородим обличчям, пiдбадьорюе Бориса:

– Але Болгарiю ще можна врятувати, i Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани – вони вискочки, самозванцi, в них немае й краплини царськоi кровi.

Борис розправляе плечi, в словах проедра рiшучiсть i упертiсть, вiн немарно нинi покликав його до себе.

– Так, великий проедре. Шишмани – вискочки, самозванцi, iх нiколи не пiдтримають болгари.

Тодi проедр Василь переходить до дiла.

– Покiйний iмператор Іоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, – каже вiн, – але мертвих не судять. Боговiнчана десниця iмператорiв наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобi корону каганiв[25 - Каган – князь.], багряницю й сандалii… Ти з братом своiм Романом, – суворо й повагом каже проедр, – поiдеш до Болгарii й посядеш трон у Преславi. У своiй борнi ти можеш розраховувати на повну помiч Вiзантii.

Борис низько схиляеться й цiлуе кощаву руку проедра Вiзантii. Вiн негайно, не втрачаючи нi одного дня, виiде до Болгарii. Але з ким, з якою силою?

– Проедре Василю, – каже вголос про це Борис, – на кого ж я можу покладатись у борнi з Шишманами?

Проедр посмiхаеться.

– Кесарю Борисе, – глузливо цiдить вiн, – тiльки-но ти сам казав, що болгари нiколи не пiдтримають Шишманiв. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять пiдтримати? Звичайно, надiятись на те, що ти одразу збереш вiйсько, не доводиться. Земля в Болгарii надто гаряча, ти мусиш дiяти спроквола, повiльно, спираючись на боляр, боiлiв, кметiв[26 - Боляри, боiли, кметi – бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.]. Дати тобi свое вiйсько не можу, бо тодi Вiзантiя мусить почати вiйну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти i тiльки ти повинен почати повстання проти Шишманiв – для початку я тобi дам невелику дружину з легiонерiв, сам збирай вiйсько в Болгарii.

– А корона? – вирвалося у майбутнього кесаря.

– Тобi вiдомо, – спокiйно вiдповiв на це проедр Василь, – що Іоанн Цимiсхiй вiддав корону болгарських каганiв у Святу Софiю. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолi в Преславi, одержиш корону. Кесарю – кесареве!

Вiдступати? Нi, кесаревi Борису вже пiзно це робити. Проедр Василь повертае йому корону, але одягти ii на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря нi з чого вибирати!



Проедр Василь запрошуе до своiх покоiв у Великому палацi патрикiя Феодора.

Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток лiт з русами, смiливо перетинав кожноi весни Руське море й пiдiймався вгору Днiпром до Киева, де мав свiй двiр, склепи, рабiв, на осiнь повертався з навантаженими всяким добром хеландiями до Константинополя, – його навiть прозивали Феодором Бореем[27 - Бореас, Борей – пiвнiчний вiтер, пiвнiч (грец.).].

Проедр Василь добре знав патрикiя Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довiдатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливiшi завдання (купцi Вiзантii завжди були очима iмператорiв у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василiками до печенiзького кагана Курi, коли Іоанн Цимiсхiй замислив убити князя Святослава.

І патрикiй Феодор виконав тодi завдання Цимiсхiя, знайшов над Днiпром Курю, дав йому двiстi кентинарiiв, а каган навеснi дiждався князя – вбив його на островi Хортицi.

Тепер проедр Василь i патрикiй Феодор зустрiлися як давнi знайомi, друзi.

– Я чув, патрикiю Феодоре, – почав розмову проедр, – що ти тiльки-но прибув з Киева.

– Так, проедре Василю, я прибув з Киева три днi тому.

– Ти iхав морем?

– Нi, по Борисфену й Понтом я боявся iхати. На цей раз я iхав кiньми через землi тиверцiв i угличiв, а потiм через Болгарiю.

– І, чув я, ти знову вирушаеш до Киева?

– Зараз зима i всi шляхи на Русь закритi, але навеснi я неодмiнно виiду в Киiв.

– Ти – справжнiй рус! – засмiявся проедр.

– Руса з мене нiколи не буде, – жартом на жарт вiдповiв патрикiй Феодор, – хоч багато русiв вважають мене своiм.

– Ти, казали менi, навiть маетки маеш на Русi?

Феодор Борей посмiхнувся.

– Купець, який торгуе в чужих землях, мусить молитись своiм i чужим богам.

– Але вiруеш ти в единого Бога?

– Я вiрую тiльки в единого Бога, i iмператори Вiзантii, й ти, проедре Василю, це знаете.

– Так, iмператори знають i вдячнi тобi. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.

– Я нiколи нiкого не вбивав, – суворо промовив патрикiй Феодор, – князя Святослава вбив каган Куря.

– За наше золото…

– Так, золото було наше, – згодився Феодор.

– А тобi не страшно там, у городi Киевi?

– А чого ж менi боятись? Не один я сиджу в Киевi, е там нашi купцi, i, крiм мене, двори iхнi е на пiвночi Русi – в Новгородi. Торгуемо, проедре Василю, i торгуемо непогано. Багата земля Русь, нам е що iм продати, ще бiльше можемо купити в них.

– А як руси ставляться до наших купцiв?

– Добре! Руси, проедре, дуже мирнi люди i нiколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшнi тiльки тодi, коли хтось iз зброею вдираеться до них… А ми, вибачай менi на словi, вдираемось i вдираемось до них.

– Слухай, патрикiю, – проедр схопився з крiсла й пройшов кiлька разiв по палатi, – зараз Вiзантiя не хоче й не мае сили вдиратись на Русь. Годi! Я сам бачив вiйсько iхнього князя Ігоря пiд Константинополем, Святослава – на Дунаi… Дяка Богу, що цей варвар убитий. А нинi що робиться на Русi?

– Що саме тебе цiкавить, проедре?

– Великий палац киiвських князiв.

Патрикiй Феодор посмiхнувся.

– Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Киевi немае.

– Мене цiкавить не сам палац, а князi.

– Розумiю… На Русi нинi сидять сини князя Святослава.

– Скiльки iх?

– У Киевi сидить Ярополк, пiд Киевом у землi древлян – Олег, вони – сини Святослава й угорськоi князiвни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгородi – вiн син князя Святослава й рабинi.

Проедр Василь здригнувся: син iмператора й рабинi не мiг чути цих слiв.

– А хто з них, – запитав вiн, – найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуеш, патрикiю, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.

– Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишнi iмператори нашi, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русi, тодi швидше можна буде ii й скорити…

– Я бачу, що ти мене розумiеш, патрикiю! Гаразд, будемо дiяти. То який же князь руський найбiльш придатний для Вiзантii?

– Тiльки киiвський князь Ярополк. Вiн – християнин, дуже любить славу, ненавидить братiв своiх, особливо сина рабинi Володимира.

– Вiн одружений?

– Нi, проедре. Тебе, бачу, i це цiкавить…

– Цiкавить, i навiть дуже, бо ти поiдеш весною до Киева не тiльки як купець, а як наш посол, разом з тобою поiде кiлька слiв, а може, i епископ… По дорозi до Киева ви мусите знайти печенiгiв.

– Ти замислив убити Ярополка?

– Зовсiм нi! Навпаки, ти знайдеш печенiзького кагана.

– Курю?

– Нi, Курю вже знають, вiн для цього не годиться. Ти знайдеш iншого кагана, даси йому золото, щоб вiн iхав до Киева й уклав мир з Ярополком…

– Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який вiзьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навiщо це? Я нiчого не розумiю, проедре!

– Пiзнiше ти все зрозумiеш… А тим часом слiдом за печенiгами ви поiдете до Киева, повезете князевi Ярополку дари, укладете з ним мир, а крiм того, повезете, може, князевi й жону.

– О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князевi Ярополку брань бiльшу, нiж покiйний iмператор.

– На цей раз брань буде без кровi.

– А навiщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути бiльше, нiж на бранi…


10

Над самим берегом Тiбру, на кам’янистому пагорбi Ватиканi, оточена ровом i валами, стоiть похмура кам’яна споруда з вежами, високими стiнами, мостом, що пiдiймаеться на нiч, важкими залiзними ворiтьми.

Такi ж споруди видно й на iнших горах – Авентiнi, Квiрiналi, Капiтолii, – всi цi фортецi охороняли колись древнiй Рим, що розкинувся понад Тiбром i в долинах, його величнi храми, палаци, форуми, базилiки, пам’ятники, багатства.

Та споруда на Ватиканському пагорбi над Тiбром – це не тiльки фортеця – колись пiд ii стiнами точились жорстокi боi, лилась людська кров, нинi ж тут живе з своiм конклавом намiсник Бога на землi – Римський Папа.

У пiзню годину ночi ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, вiн сидить i розмовляе з епископом Львом, який тiльки ввечерi прибув до Рима з Константинополя, куди iздив потай як купець.

– Отже, iмператора Іоанна не стало…

– Так, всесвятiший, Господь Бог покликав його до себе.

– Певен, що Господь Бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантii. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин.

– Над ними стоiть все той же проедр Василь.

– О, – посмiхаеться папа, – цей проедр – хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Іоанн.

– Це правда, – згоджуеться епископ, – вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже виiхав до Болгарii, а на Русь вiн збираеться послати своiх слiв i епископiв.

Єпископ замовкае. У палатi, де вони сидять, пануе тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчноi сторожi на вежах Ватикану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки – вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй… Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, епископ нестерпно хоче спати.

Але папа не вiдпускае його, схилившись на стiл, думае. Зовнi нiщо не виказуе, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м’яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м’яка посмiшка.

У головi папи пролiтае тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки.

З Ватиканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згадуе давню Римську iмперiю, цезарiв ii i iмператорiв, силу, вiд якоi колись здригався весь свiт.

Римська iмперiя! О, ii уже немае, уся пiвнiчна й середня частина давньоi iмперii захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантii. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi – цi двi iмперii владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперii цезарiв, загрожують самому Риму.

Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадуе свого попередника папу Іоанна XII, – у той час коли нiмецький король Оттон І захопив Пiвнiчну Італiю, брав городи Середньоi Італii i вже загрожував Риму, папа Іоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив iх до Рима.

Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон І не мав сили посуватись далi в Італii, гонцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя – iмператори ромеiв, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим.

Оттон І пише папi Іоанну XII, що вiн згоден зупинити свое вiйсько й не пiде на Рим, але вимагае, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецькоi iмперii, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперiею.

Священна Римська iмперiя нiмцiв – це було зухвальство й просто божевiлля, – нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперiею, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою, Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною?

Папа розумiе, що криеться за вимогою нiмецького короля.

Імперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну iй у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намагаеться поглинути весь свiт, нинi iй можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, – папа Іоанн згоджуеться коронувати Оттона.

Але Іоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, и тому вимагае, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд iхньою рукою повиннi бути Рим, Італiя, всi краiни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, ерусалимською й константинопольською церквами. Папа Іоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував iм, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення епископiв i суду над ними.

Король Оттон знав, що Костянтинiв дар – це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватиканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону.

Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперiею, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв.

Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в iхнiх руках лишалась сила, з допомогою якоi можна було зробити набагато бiльше, нiж зброею, – тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити своi права мечем.

У цьому папам пощастило. Слуги Ватикану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францii, Англii, весь Захiд заливала хвиля католицизму.

Нiчого не могли вдiяти слуги Ватикану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов’янських земель, ще року 956 в Нiмеччинi при Магдебурзькому епископствi було створено двi новi епархii – «Partibus infidelium»[28 - Partibus infidelium – областi язичникiв (лат.).] – для Польщi й для Русi.

Самочинно створивши цi епархii, Оттон І i папа Іоанн XII дiють i далi: призначають «епископом руським» Адальберта, посилають його до Киева.

Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький император i Римський Папа, – не стала навiть розмовляти з «епископом руським», люди ж руськi вигнали Адальберта з Киева, а весь його почт перебили.

– Ми також почнемо розмову з киiвським князем, – пiдводить нарештi голову й каже епископу Льву папа Бенедикт. – Ти не будеш довго спочивати, епископе, а виiдеш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi – на Русь.

Єпископ дивиться на папу зляканими очима.

– Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.

– Історiя з Адальбертом не повинна повторитись, – заспокоiв переляканого епископа папа. – Єпархii для язичникiв нинi не iснуе, руського епископа в Магдебурзi немае, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.

– Цi князi – язичники, варвари!

– Нi, варвара й язичника князя Святослава вже немае. Імператор Оттон повiдомив мене, що в Киевi сидить син його Ярополк. Вiн – християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiдае й нашу вiру. Ти, епископе, на шляху до Киева заiдеш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, – закiнчуе вiн, – пошлемо своiх слiв у Киiв, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилае спочатку своi легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними!

На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi.




Роздiл третiй



1

Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарii був захоплений акритами[29 - Акрити – прикордоннi вiйська Вiзантii.], i вже наближався до Родопiв[30 - Родопи – Балканськi гори.], бачив удалинi зеленi передгiр’я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта.

Вiн був не один, поряд з ним на конi iхав брат Роман, iх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв – все, що мiг дати йому проедр Василь.

Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, – що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю?

Через це кесар, переiжджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих боiлiв, кметiв i боляр, просив у них помочi, радився, як йому бути?

Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч – грошi, а найпаче людей, – назбирали iх сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше.

Так i наближався кесар до Родопiв – з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню воiнiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, – допомогти той не може, а думае, либонь, сам про корону кесаря, – вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрадаеться в Болгарii як злодiй.

Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури[31 - Клiсури – гiрськi проходи.] в Родопах, наблизиться до древньоi Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере воiв, пiде з ними проти Шишманiв.

Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах[32 - Катун – хижа чабана.] на одному з перевалiв, прокинувся на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар – засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах.

«Либонь, вiвчарi», – подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними.

– Дружино! – крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. – Ми iдемо далi на Преславу…

Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом.

– Хто ви? – заволав Борис.

– Ми – болгари, – вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч.

– То добре, – сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. – Тодi слухайте! Я – син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем… Царство мi[33 - Царство мi – царство мое (болг.).], – натхненно заволав вiн, – рiдна земле, я повертаюсь до тебе!

Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря.

– Ти сказав правду, – промовив бородатий болгарин, – у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не знаемо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеiв.

– Як смiеш ти, раб, так говорити зi мною – кесарем Болгарii?

Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.

– Не сам я говорю, так говорить уся Болгарiя, земля i люди… Геть, гречине!

Борис вихопив меч.

– Дружино! – пролунав його сухий, хрипкий голос.

Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв.

Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка – вiн вцiлив кесаревi просто в череп.

Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися iхнi конi, осiдлали iх i рушили в гори.

Через тиждень воi опинились у Воденi – фортецi, що притаiлась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, – це була нова столиця Болгарii.

У Воденi сидiв тодi Самуiл – наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дунаем, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Іоанном Цимiсхiем i князем Святославом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе – ворогом Вiзантii. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини – Давид, Мойсей, Аарон, Самуiл.

Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарii Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з’еднати сили, щоб бити вiйсько iмператора Іоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарii час сидiли в своiх городах i областях, ждали, хто ж переможе – Цимiсхiй чи Святослав, – i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi воi залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в своi руки всю Болгарiю.

Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарii, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше – через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з’еднувати Болгарiю, робити це було вже пiзно – вся Схiдна Болгарiя з ii рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi.

Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантiею, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях[34 - Xаратiя – пергамент з шкiри.] написано, що вiн i помер, сидячи на конi.

Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарii, вони не розумiли, що там i тiльки там – над Дунаем i Руським морем, на широких долинах i над рiками – вирiшуеться й буде вирiшена доля Болгарii, вони прагнули безкровноi борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi.

І ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантiею наближалась. Імператор Іоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова – його акрити стоять над Дунаем i в долинi, йдуть i йдуть у гори.

Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантiею вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, – вiн оголошуе саму справжню вiйну болгарам, посилае легiони проти Шишманiв.

Що ж робить i що мае робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi воi пiшли за Дунай, а iхнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лишаеться вiч-на-вiч з своiм ворогом Вiзантiею.

І, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посилае послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона І, який обiцяе допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, – муж вiзантiйськоi принцеси Феофано думае про iнтереси не Болгарii, а Вiзантii.

У цей же час Давид приймае послiв вiд Папи Римського Бенедикта, що, виявляеться, багато чув i знае про кровопролитну вiйну в Болгарii, обiцяе допомогу в боротьбi з Вiзантiею. Давид, звичайно, вiрить у це, бо немае в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й Римський Папа. Папа посилае Давиду на знак своеi прихильностi корону з священного города Рима.

Проти римськоi корони пролунав один тiльки голос – патрiарха Дамiана, який, проклятий константинопольським патрiархом, пiсля Доростольськоi битви тiкае в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними переiжджае з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос – патрiарх Дамiан доживае вже останнi днi на свiтi.

Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману – якщо Папа Римський дiе хрестом, то Вiзантiя дiе мечем: пiд городом Сера ромеi вбивають у бою Давида, Мойсей падае мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, – у Захiднiй Болгарii залишаються два сини старого Шишмана: Самуiл, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi.



Кесаревича Романа привели до комiта Самуiла босого, бо вiн розбив своi черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях.

– Що це? Кого ти привiз, воеводо Петре? – звернувся Самуiл до бородатого воiна, що супроводжував Романа.

– Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що iхав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, iхав колишнiй кесар Болгарii Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили.

– Ти зробив справедливо, воеводо Петре, – дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмiе переступити межi Болгарii. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це?

– Брат Бориса – Роман, – вiдповiв воевода Петро. – Вони iхали разом.

– Ха-ха-ха! – засмiявся Самуiл. – Отже, ромеi посилали сюди двох кесарiв разом.

– Нi! – подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки, придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарii, а пiзнiше в Константинополi.

– Нi? – далi смiявся Самуiл. – Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Іди, Петре, – звернувся вiн до воеводи, – ти, либонь, дуже стомився?

– Так, комiте, дорога була далека. Моi воi стоять пiд дверима.

– Добре!

І воевода Петро вийшов. Самуiл встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини.

– Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? – обернувся до нього й запитав Самуiл.

Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись?

– Недавно проедр Василь велiв Борисовi iхати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата…

– Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря?

– Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави.

– Хитро дiе Вiзантiя, – засмiявся Самуiл. – Як i завжди, загрiбае жар чужими руками. А ти? Чого ти iхав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем?

Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль.

– Я – кесар?! – пролунало в палатi. – Слухай, комiте Самуiле, ти жартуеш, бо знаеш – я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарii…

– Нi, я не жартую i не знаю, чому ти iхав з братом. Менi здавалось, що, коли загибае один кесар, корону одягае його брат.

Роман крикнув:

– Я говорю правду, як перед Богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарii, бо я не людина, Іоанн Цимiсхiй забрав у мене все, все…

– Ти про що говориш?

Роман подивився на Самуiла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть.

– Вiн оскопив мене, – сказав Роман, обхопивши голову руками.

Комiт Самуiл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина.

– Романе! – голосно покликав вiн його.

Той пiдняв голову, й Самуiл побачив на очах його сльози.

– Слухай, Романе! – звернувся вiн. – А ти служитимеш менi?

Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважае, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його – сина кесаря – своiм рабом?

– Служити тобi? Не знаю, комiте Самуiле, як би я мiг служити тобi.

– Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, – промовив Самуiл. – Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам?

– Болгарам? – одразу ж вiдповiв Роман. – Згоден.

– Ти й служитимеш iм… Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що стоiть у Скоп’i, на Вардарi.

– Спасибi, комiте, за честь i довiру, – тихо промовив вiн. – Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi, зроблю все, щоб помститись ромеям.


2

Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках – поряд з шоломами й топорами перших князiв киiвських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Ігоря.

Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил своiх, нi життя!

Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу.

Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга.

Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба княгиня оточила його турботами й любов’ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти зброею, призначила йому вуя[35 - Вуй, уй – наставник, пестун.] – воеводу Блюда.

Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуем Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Киева, назвав воеводою Гори.

А Блюду тiльки цього й треба було – як воевода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов iй у довiру, став уем Ярополка.

Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi – володiти зброею може навчити княжича Ярополка не тiльки воевода, а й кожен гридень, адже i вуем улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню… Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв – чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, – ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх своiх трьох синiв; виiжджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Киевi Ярополка, в землi Деревськiй – Олега, а Володимира послав у Новгород.

Слiд сказати, що Святослав так робив не з власноi волi – Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Киевi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi – не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Киевi ж сiв Ярополк.

Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку – високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий – дуже гарний був княжич Ярополк.

Але, як це iнодi бувае, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у своiх дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею.

Так було, коли Святослав воював у Болгарii й на Дунаi. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у своiй землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк.

Коли до Киева дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гонцiв. Правди нiде дiти, iм обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся киiвська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород.

Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на зброi, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. І Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами.

Але ж Ярополк не додержав своеi присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати – з них один син рабинi – управляють землями.

Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, – тихий, дуже несмiливий князь сидiв у своiй глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Іскоростенi, справно посилав у Киiв дань, давав воiв, виконував усi уроки.

Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, – i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й воеводство, мужi й старцi Гори зiбрали в своiх руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; iм уже мало було города Киева й Полянськоi землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях.

– Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревськоi… Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань.

Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воеводу, сина Свенелда Люта, який став бити в ii лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою воеводську дань.

Покарати Люта виiхав з дружиною сам князь Олег – на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, – наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi своеi.

Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й воеводи ненавидiли цього нащадка свiонiв[36 - Свiони – шведи.], але гомонiли, бо хотiли бути хазяiнами всiх земель, а деревляни вбили воеводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.

Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув… Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега.

Невдовзi туди прибувае Ярополк. Вiн схиляе колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдкаеться, – за що його вбили.

Що сльози?! Хто iм повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.



Ранньоi весни, тiльки затужавiв Соляний шлях[37 - Соляний шлях – давнiй шлях з Киева до Криму.], у полi за Днiпром з’явився невеликий загiн печенiгiв: деякi – на конях, частина – в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по iхньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед своiх кликунiв, якi й сказали, що це iде в Киiв на поклiн до князя Ярополка каган орди Ілдея.

На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани iздили на поклiн до iхнiх князiв, старi, бувалi воi говорили: «Стережись хозарина на Ітилi-рiцi, ромея – над морем Руським, а печенiга – скрiзь у дикому полi»; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Киева послали гонцiв, якi б дiзнались, що i як iм робити.

Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Ілдею, стоячи в Золотiй палатi пiд зброею свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька.

Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеею, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит.

У високих, шитих iз цапиноi шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима каган Ілдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив:

– Ми приiхали, щоб дiзнатись про здоров’я великого князя, усiх воевод i бояр руських…

– Дякуемо, кагане! А як тобi iхалось у полi i як здоров’я твое й iнших каганiв?

– Спасибi, княже! І я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари.

Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Ілдеею, розвернули мiхи й поклали перед князем дари – сувоi фофудii[38 - Фофудiя – схiдна тканина.] з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану[39 - Байдана – кольчуга.], криву шаблю в золотому окладi.

– За дари дякуемо й даемо своi.

Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу.

– Твоi дари дуже щедрi, – говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. – Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з твоiми отцями й проливали руську й свою кров. Моi орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Киевом. Хочемо вiрно тобi служити.

Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Киева, бо зi сходу на простори мiж Ітилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазяiнами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи[40 - Половцi, кимаки, огузи – орди, що вийшли в кiнцi X столiття з глибин Азii.], о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Ілдеею iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi.

Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Ілдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi дали йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з’еднатись з легiонами ромеiв i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Ілдеi:

– Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi.

І князь Ярополк вiдповiв:

– Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашоi дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й угличi.

Так князь Ярополк заради слави своеi укладав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнноi фофудii, iржаву байдану й отруену шаблю вiддав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i угличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзькоi любовi й зради людям своiм.

Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами, ще каган Ілдея не покинув Киева, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi.

Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Киевi, каган Ілдея мчав з своею дружиною в дикому полi, до Киева ж iхали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги.


3

Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi у маi-розмаi вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй – справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.

На хеландiях приiхали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв ромеiв Василя й Костянтина, що хотiли говорити з киiвським князем.

О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ii Святослав! Вони знали, що гречини – льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантii з’явились у Киевi.

Сли iмператорiв – славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папiiв Великого палацу Лев, епископ з Солунi Никодим та купець Феодор, – тiльки iх завели до Золотоi палати, почали:

– Божою милостю, вiд василевсiв Римськоi iмперii Василя i Костянтина ми, василiки, б’емо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти.

Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились воеводам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги iх пiднесли ближче дари iмператорiв.

Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити[41 - Гексамит – оксамит.], сувоi найтоншого венецiйського алтабасу[42 - Алтабас – атлас.], бархати з Флоренцii, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси[43 - Вiнiси – гранати.], жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя[44 - Узороччя – прикраси.].

– За дари дякуемо, – вiдповiв князь Ярополк, – а iмператорам ромеiв зичимо здоров’я, довгих лiт життя, щастя.






Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.



А потiм василiки почали розмову – тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну.

– Імператори ромеiв стверджують мир i любов мiж Вiзантiею i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Олександром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Іоанном Цимiсхiем.

– Ми – руськi люди, – вiдповiв на це Ярополк, – такожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами ромеiв князi нашi, – вiчна iм пам’ять. – Ігор, Ольга i отець мiй – великий князь киiвський Святослав.

– Імператори ромеiв не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, – продовжили василiки, – а бажають iх змiцнити, помножити.

У Золотiй палатi почувся шепiт воевод i бояр, – вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями ромеiв доспiхи князя Ігоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлiе в пiсках над Руським морем, над Дунаем, у Болгарii! О руськi люди, рiдна земля, чи чуете ви нинi ромеiв?!




Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв…

І утверждаеться, множиться мир з Вiзантiею – купцям грецьким дозволяеться торгувати не тiльки в Киевi, а в усiх городах Русi, киiвський князь дасть iмператорам военну помiч, аще виникне в цьому потреба…

Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиняе василiкiв, що старанно записують ряд[45 - Ряд – умова, договiр.] на харатiях.

– А коли буде надоба, – каже вiн, – iмператори ромеiв мусять допомогти й Киеву, дати воiв з хеландiями, грецький вогонь[46 - Грецький вогонь – запалювальна рiдина.].

Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройно допомагала Вiзантii, киiвськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в ромеiв.

Проте василiки посмiхаються й записують до харатii те, що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк епископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську епархiю на Русi, встановлену ще патрiархом Фотiем.

Ярополк вагаеться – християнин, оточений боярами, воеводами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, – християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотiем Киiвську епархiю.

Та вiн знае, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди киiвських князiв, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю.

Ярополк знае й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людiе ii моляться богам старим, дерев’яним i не приймуть християнства.

– Я не знаю про епархiю Фотiя, – хитро каже Ярополк, але одразу ж додае, що на Русi е чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволяе грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, – а це вже зрада Русi, князь Ярополк ламае слово батькiв, вiдкривае дверi до Русi найлютiшому вороговi.

Так говорить князь Ярополк з василiками ромеiв у Золотiй палатi, пiсля чого запрошуе iх на обiд у стравницю.

І саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори ромеiв бажали б закрiпити мир i дружбу з киiвським князем його шлюбом з жоною царськоi кровi, що царiвна ця нинi гостюе в Херсонесi i скоро може бути в Киевi.

Князь Ярополк, сп’янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислюеться, згадуе розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга iздила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?!

– Я зустрiну й з честю прийму в Киевi царiвну, – каже василiкам князь Ярополк.

А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однiеi зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя якоi ховалось пiд темним покривалом.

На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайноi краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум’янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi.

«О Боже, – подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлiею, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, – де народилась i як потрапила до Киева ця красота незрiвнянна?»

Вiн запрошуе Юлiю до Золотоi палати й довго розмовляе там з нею, пiзнiше вона йде в княжi покоi, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збираеться пир, на якому Ярополк дае великi дари василiкам iмператорiв, пiднiмае за здоров’я царiвни келих з медом.

Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п’е, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, думае важку чорну думу.

Так минае кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлiею i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною.

Однiеi ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра.

І раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонноi глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали…

Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях[47 - Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi е в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашоi ери).] справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на таемниче небо.

Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi.

– О Юлiе! – говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Киiв. – Ти чуеш звуки бил – це моi сторожi вiтають нашу любов, ти чуеш голоси Гори – це все людiе славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, – це сам Бог вкривае нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, – це знамено для всiеi Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов!

В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула своi оздоби, ii руки простяглися до Ярополка.


4

Княгиня Юлiя дуже швидко призвичаiлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно – у Киевi в той час жило чимало ромеiв, що приiхали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожноi весни на Почайнi зупинялись хеландii купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали своi двори.

Так було не тiльки з ромеями – Киiв добре знав тодi свiонiв, що вiльно iздили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Киевi; над Почайною цiлий кiнець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв.

Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя – могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воеводськими жонами, та вони й самi одна поперед другоi намагались побувати в теремi новоi княгинi.

А вже боярськi й воеводськi жони! У них тепер тiльки й було розмови:

– Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одягаеться як! А ходить! А говорить!

І вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлii тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя.

За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, – важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен iздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.

Особливо ж багато християн з’явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, – купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусев, Вуефаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики, церковнi сосуди.

Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй установив епархiю руську, в Киевi з’явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарii сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ii онукiв, священиками в перших киiвських церквах.

Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Киевi, анiж грецьких, – вони розмовляли слов’янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цiею ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях.

Мало було християн лише серед воевод i тисяцьких, i то не дивно – невпинно борючись з ромеями й Вiзантiею, вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воевод деякi, як-то Вовчий Хвiст, Слуда, потай ходили до церкви над Почайною.

Коли ж на Горi з’явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Киева й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь, про богоспасенну Вiзантiю.

Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав iм або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити епархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори ромеiв, бо вiн же був нинi родичем iхнiм, мав прияти, як i вони, славу.

Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Киева приiхала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя iхали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло.

Проте вiн розумiв iмператорiв – iм, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi – вiн у Киевi, а ще один – Володимир – у Новгородi.

На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову – одверту й сувору. Вона приiхала до Киева дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, – такою ii полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась – втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ii груди, стан, стегна, – Киiв i Гора пiшли на користь Юлii, вона розцвiла, як дивна квiтка.

Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутне, хотiв мати сина царськоi кровi, а Юлiя не признавалась, не говорила, що збираеться стати матiр’ю.

– Ти – справдi великий князь, – почала розмову Юлiя, – у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала.

Поклавши руки на ii плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей.

– Чим же я кращий? Скажи, Юлiе!

– Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе е надiйна пiдпора – воеводи твоi й бояри, мужi, дружина. Киiв – це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв.

– Чому тiльки схожий?

Юлiя, напевне, давно готувалась до цiеi розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити.

– У Вiзантii е один тiльки iмператор, вiн – заступник Бога на землi i единий господар, василевс всiеi iмперii.

Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка – порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до Бога, вiн не е господарем всiеi Руськоi землi.

– У Константинополi, – вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, – нинi е два iмператори – Василь i Костянтин, на Русi е два князi…

Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала.

– У Константинополi нинi, – з посмiшкою сказала Юлiя, – справдi е два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперiею править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi.

Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлii.

– Так, – згодився вiн, – князь новгородський Володимир – мiй брат, але ми сини не однiеi матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн – син рабинi.

– А хiба син рабинi може бути князем? – запитала Юлiя.

– Батько мiй Святослав поставив мене князем у Киевi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж – у Новгородi, але зараз уже Олега немае, нас лишилось двое – я та син рабинi Володимир.

– Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? І чи не боiшся ти, що цей… твiй брат з’еднаеться з якоюсь iншою iмперiею, пiде проти тебе?

Ярополк розумiе, на що натякае Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, – а вже вони радо допоможуть Володимиру.

– А Вiзантiя менi допоможе? – запитав Ярополк у Юлii.

Довга хвилина мовчання. Юлiя думае – майбутне висить на лезi меча.

– Імператори ромеiв тобi допоможуть.

На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi Богородицi на вiзантiйськiй iконi.


5

Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту[48 - Корста – труна.], позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, iхало два священнослужителi – епископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець[49 - Гостинець – шлях.], там же у вiзку iли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озброених вершникiв.

Так вони дiстались до города Киева з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.

Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв iх у Золотiй палатi, вислухав.

– Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше – польського князя Мешка. І папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче.

– Спасибi Папi Римському, що пам’ятае про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, – вiдповiв на це князь Ярополк. – Будете в них, передавайте й iм мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю?

– Як слуги Господа, дбаемо не токмо про свою паству, думаемо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, твоi сусiди – поляки, княже Ярополче, – також мають епископiв вiд папи. Бажали б ми й приiхали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги.

Князь Ярополк вiдповiв на це:

– Я християнин.

Єпископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi.

– Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв?

– Нi, я прийняв ii вiд болгарських священикiв.

– На болгарських священиках немае благодатi Божоi, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають.

– Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам.

– Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiймае весь свiт.

Ярополк довго думав.

– Думаю, вiра християнська прийде на Русь, – повiльно сказав вiн. – Сам того хочу, проте зараз не можу дати ii всiм своiм людям. На все свiй час…

– Княже Ярополче, – заволали священики. – Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ii вiд нас. Папа Римський благословить людей руських i дасть iм церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями киiвських князiв.

Ярополк розумiв, чому цi священики з’явились у Киевi, – отже, не тiльки вiра, а й зброя була в iхнiх руках.

– Святi отцi, – вiдповiв вiн, – про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми своiми. Скажуть люди й дружина – сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважае нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi!


6

І тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров’ю батьки його й дiди… Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, – вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Ілдеею й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дунаем, – вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi ромеi прибули до нього в Киiв i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, Римського Папи, – ось сли нiмецького iмператора Оттона й епископ Папи Римського сидять у нього в Киевi, захоче князь Ярополк – Русь навiки побратаеться з Вiзантiею, зрадить Вiзантiя – разом з нiмецьким iмператором вiн покарае ромеiв…

«А коли, – думав Ярополк, – сли нiмецького iмператора й епископ Римського Папи поiдуть з Киева до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними?»



– Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, – каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. – Кличу Володимира до Киева, нехай у Новгородi буде тiльки посадник!

– Добре робиш, княже! – кричать бояри й мужi. – Ми тобi пiдпора в цьому.

Брань?! Хто знае, князь Ярополк думае, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побоiться, приiде до Киева, а вже тут його покарае, знищить Гора.

– Посилай гонцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Киева!..

Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руськоi землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.

Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато воевод i тисяцьких.

– Я посилаю гонцiв до Новгорода, – каже князь Ярополк, – але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Ілдеi, – нехай вони по ряду з нами дадуть помiч. Бояри й воеводи думають – сили нинi в Гори невеликi, дружина – нечисленна, на земське воiнство мало надii, але ж iм справдi мусять допомогти й допоможуть ромеi, печенiги!

– Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! – гуде Золота палата.

Вони одностайнi в замислах своiх, – заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати единим господарем Русi, ненаситна Гора бажае брати дань з усiх городiв i земель.

Пустити на Русь ромеiв i печенiгiв, воювати чужими мечами – що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство – в князя.

У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i воеводам келихи, з яких спадае жовтувата густа пiна, п’ють гучно, смакуючи, передихують…

Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки.

– Пiдемо за тобою, княже! Вели iхати слам. Ми з тобою единi.

Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiгае тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ii поблискують, грають.

Ближчими днями гонцi виiжджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли – до печенiгiв i ромеiв, – над землею Руською нависае хмара, буде гроза, кривавий дощ.




Роздiл четвертий



1

Звiстка про те, що робиться в Киевi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир.

Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорськоi князiвни – Ярополк i Олег – з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир – робочич, син ключницi.

Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк – часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем!

Та нiколи Володимир не виказав своiх почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко.

Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi… Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько – хто ж вiн – не муж, не коханий, – батько навiть не знав, чи жива Малуша?

Батько ж так любив Малушу, мрiяв про неi, шукав! Володимир пам’ятав кожне слово, сказане про неi, i полюбив ii, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив.

Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв:

– Co братами своiми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твоi робитимуть по покону отцiв – будь в’едно з ними…

Вiн говорив це, знаючи, що iде, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру – сину Малушi.

І Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Ідучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цiеi полунощноi землi – часто з великим болем згадував Киiв – там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша.

Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про неi. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ii не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ii крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ii уст, поклала руку – дуже теплу й нiжну – на його голову… Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав – яка ж вона, його мати?

Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Киiв, – велика земля Новгородська, на полуднi впираеться в Полотську волость, на заходi тягнеться до Ємi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ii б’еться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь – на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збирае в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки киiвському князю.

А земля ця й неспокiйна, – за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Ітилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй – налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi.

І уже кiлька разiв об’iхав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, здираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайноi сили люди ii, полюбив вiн i Новгород – це ж вони, лiпшi мужi, бояри, воеводи новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспоiти й вскормити, i все зробили, – твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й воеводи, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, – воевода, уй Добриня.

Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж киiвський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря.

Багатий Володимир i знатне його боярство й воеводство добре берегли пiвнiчнi украiни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати.

Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Киiв, брата Ярополка.

Виявилось, що й Олег недолюблюе Ярополка. Сидячи в Древлянськiй землi, знае його чорнi намiри, жде нагоди об’еднатись з Володимиром.

Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Киева, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як киiвському князевi честь i славу.

Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Киевi, Олега – в Древлянськiй землi, його, Володимира, – в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочивае в Перунових садах.

А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Древлянську, убив князя Олега.

Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира.

Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата.

Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спираеться на дужу киiвську Гору, мае велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, древлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.

А з Киева йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк приймае в Золотiй палатi печенiзького кагана Ілдею, укладае з ним мир, дае йому городи й землi над Днiстром, – Новгород вируе, воеводи й бояри лютують – як може киiвський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати iм пожалування?

У Киевi князь Ярополк приймае слiв Вiзантii, укладае з ними мир, обiцяе збройно допомагати, дозволяе ширити богопротивну християнську вiру ще й одружуеться з грецькою царiвною… Новгород лютуе. Непокоiться, уболiвае i князь новгородський Володимир.


2

Разом з князем Володимиром непокоiться i вуй його – воевода Добриня. Горе юного князя – його горе, княжа доля – Добринина доля; вiн не тiльки воевода: Малуша, мати Володимира, – сестра Добринi, вiн його рiдний дядько.

Нiхто цього не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ii брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ii загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав вуем свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добриню змовчав. Хто знае, якi почуття керували князем, – страждаючи все життя вiд глибокоi рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина…

Добриня ж думав про це не так. Володимир – син Святослава, i хто б не був його матiр’ю, вiн е нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя свое вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi iхнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя – Володимира – й привiз його в Киiв, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?!

Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабинi, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. І нiхто, навiть сам Володимир, не знае, що Добриня – син ницого Микули-любечанина – його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн воевода, права рука князя, живе в злагодi з воеводами й боярами новгородськими, здобувае князевi – княже, собi – свое.

А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування – терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у своiх руках скотницю Новгородськоi землi, у теремi своему Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом.

Так i жив Добриня – у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i воеводством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня – права рука князя Володимира.

А боярам i воеводам е про що дбати – у Киевi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й воеводами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiли в теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, воеводи, купцi.

Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв – боярина Волдути, що мав терем над Волховом, погост бiля озера Онего, а ще один – аж над Крижаним морем, воевод Тудора, Іваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости – в п’ятинах[50 - П’ятини – п’ять частин Новгородськоi землi.], воевод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло.

І навiть бiльше – якщо у бояр чи воевод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й воеводами або у домi когось iз них, – про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн iхнiм заступником i перед князем.

А там трапилось ще одно – неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього – немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi, – уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на воеводу Добриню.

Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi воеводи, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня.

І нiхто не знав, що воевода Володимира мае iншу, свою думу – раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темноi ночi, як велiв покон, умкнув ii i запер у своему теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування: дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.


3

До Новгорода прибули гонцi з Киева, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку iм велено було вiддати тiльки в руки Володимиру.

Вiн прийняв гонцiв, узяв у них грамоту, прочитав ii i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле своiми гонцями пiзнiше, вiдпустив iх.

Того ж дня гонцi Ярополка виiхали назад до города Киева, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й воевод Новгорода.



Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробиваеться свiтло, зараз i його немае – за стiнами терема вже нiч.

Але князь Володимир поспiшае, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм воеводам i боярам, старцям, градським, посадникам з п’ятин, аще вони лучаться в Новгородi. І вони прийшли сюди – стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами.

Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому iх промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними.

У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски.

– Чолом тобi, княже! – прокочуеться в палатi.

Князь стоiть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що ввiйшли в палату з ним разом, вiчник[51 - Вiчник (у Киевi – ларник) – писар того часу.] Жигар вмощуеться бiля самого помосту з берестяними своiми звитками, гострими залiзцями – вiн запише все, що велить князь.

– Бояри моi, воеводи, мужi, посадники з п’ятин! – звертаеться до всiх князь Володимир. – Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд киiвського князя Ярополка.

Вiн зупиняеться на якусь хвилину, виймае з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортае й не читае – кожне слово цiеi грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi – вперше за всi лiта – князя киiвського Ярополка своiм братом.

– Князь киiвський Ярополк, – каже далi Володимир, – пише менi, аби iхав я до Киева, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, – пише Ярополк, – зумiемо правити землею з города Киева…

– Хто це «ми»? – вириваеться в темному кутку палати.

– А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунае ще один голос.

Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запитуе. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

– Про кого думае князь Ярополк, – вiдповiдае вiн людям, – всi ви, мужi моi, знаете. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами ромеiв, учинив мир з печенiгами, нинi думае, либонь, спертись на них.

– Пускае ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спираеться? Але ж ми iх сюди не пустимо. Про кого вiн думае? Що каже про Новгород?

Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, вируе мiж скель, вириваеться з берегiв.

– Князь Ярополк пише про нас, – вiдповiдае Володимир, – у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику моему…

Князь Володимир замовкае, мовчить усе боярство й воеводи, у палатi стае так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шугае вiтер.

І враз зборище проривае. Першим встае жрець Ємець – вiн викидае вгору свiй бубон, кiлька разiв б’е в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв воеводи.

– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосiв. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи свое слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

У зливi голосiв, що наповнюе палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав.

– Мужi новгородчi! – звертаеться вiн. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi…

Тодi наперед протискуеться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, воевода Михало. Нiхто не гнiваеться. Михало такий – хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i п’ятини, сам iздив до Киева просити князя, вiн привiз сюди й Володимира.

– А я ужо скажу, – з того й починае Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. – Ужо я скажу, – суворо й грiзно продовжуе вiн, – i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухае вiн. – Де ми живемо? Хто ми е?

Воевода запитуе, але не жде вiдповiдi, вiн звертаеться, либонь, до душi своеi, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжуе:

– Ми, новгородчi, блюдемо закон i покон отцiв наших, самi устрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали… Пам’ятаете, новгородчi, як було з свiонами – iхнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом[52 - Ярл – полководець.] оголосив себе нашоi землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тiкав звiдти, аки вовк… Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, знаемо, що князi Олег i Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Киiв i про Новгород. Коли княгиня приiхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Киевi сина Ярополка, а Олега у древлян, – просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi?

– Так, Михале! – загомонiли всi навкруг. – Правду говориш, дiло, слухаемо…

– Зараз почуете! Все почуете! – вiв далi Михало. – Ужо я скажу…

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те вiн сказав так:

– Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Киевi, то бачився i говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», – сказав я йому. «Знаю, i сам хочу дати, – вiдповiв менi покiйний князь, – iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Киевi, Олега посилаю в землю Древлянську». – «Володимира», – вiдповiв я. «А ви знаете, хто вiн е?» – «Усе знаю, i Новгород знае, – сказав я князевi Святославу, – через те й просимо його». – «Даю вам Володимира, – промовив князь Святослав, – то е мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе…» – «Спасибi, – подякував я князевi, – не турбуйся, вспоiмо, вскормимо…»

Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси:

– Не iдь, княже, до Киева, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…

– Ми тебе поiли й кормили, життя вiддамо за тебе, княже!

– Аще так, не коримось Ярополку… Не вiзьмемо його посадника… Клич вiче, княже!..

– На Киiв, княже, на Киiв!..

Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша.

– Так, людiе моi, – промовив вiн. – Мушу йти на Киiв, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своiми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твоi робитимуть по покону отцiв – будь в’едно з ними. Аще зрадять покон – бути iм в татя мiсто…»

– Бути Ярополку в татя мiсто! – заволали всi. – На Киiв! На Киiв! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. Клич, княже, вiче! Веди нас на Киiв!

Князь Володимир помахом руки зупинив iх.

– Як же поведу вас, людiе моi? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги – брати Ярополковi, ромеi – його друзi, вiн поведе з собою полян, древлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi… А ми, новгородчi, пiдемо з ким?

– Усi полунощнi землi пiдуть з нами – весь i меря, чудь… Пiдемо на брань – i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чуе, де правда, а де зло…

Князь Володимир дивиться на бояр i воевод.

– Так, – каже повiльно вiн. – У тяжкi години Русь i ii люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзнаеться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?!

Володимир замислюеться. За стiнами палати вие й вие полунощний вiтер, вiн пробиваеться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату.

– Дивлюсь на схiд, – веде далi Володимир, – бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Киiв…

– Не клич iх, княже!

– Дивлюсь на захiд – бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли iхнi разом з священиками папежу римського побували в нас.

– Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже!

– Не вiрю, – твердо каже Володимир. – Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у своiх землях укласти.

– Поiдемо, княже! – встають усi в палатi.

– Веду вас! – рiшуче промовляе Володимир. – А в пiдмогу покличу варягiв, – вони вiри своеi не нав’язують, нових поконiв не дають, воюють за золото.

– Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти – там i ми!


4

Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожноi хвилини на мореходця чатуе смерть. Сувора та кам’яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги iх – одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його – Фрiгг, а найлютiший – син iх громовержець Тор, що причаiвся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кидае стрiли-блискавицi на купцiв i воiв, якi iдуть до Упсали.

Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв – на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодii бiля крутих скелястих берегiв Упсали.

Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi iм письмена, подекуди стояли висiченi з каменю постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi.

– Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! – закричали ярли.

Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота.

– Конунг Олаф жде новгородського князя…

З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й покоi пробиваеться крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, стоiть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги.

З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину.

Олаф Скетконунг – немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на шиi волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста. Вiн стоiть бiля столу в кутку свiтлицi – одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi – до колiн – штани, на ногах високi пiдкованi чоботи.

– Чолом тобi б’ю, Олафе Скетконунге, – починае князь Володимир, – прийми дари вiд мене й Новгорода.

Воi князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболинi хутра, разки горючого каменю[53 - Горючий камiнь – бурштин, янтар.], обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв – для конунга, емалi – для його жони, лунницi з сканню – для дочок.

– Добрi дари ти привiз, гардський княже, – вiдповiдае Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик[54 - Гардарик – краiна городiв (швед.).], багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?[55 - Свеарiке (або Свiонiя) – Швецiя.]

Вони сiдають один проти одного за столом. Воi князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами.

– Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом[56 - Скетконунг – хороший, добрий конунг (швед.).], хочу нагадати й утвердити те добре, що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство моеi землi – i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Киевi-городi…

– Киiвград, – примружуе очi конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.

– Тому я й прибув до Свеарiке, – продовжуе князь Володимир. – Маю багато воiв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi воiв. Воi-свеi, – закiнчуе князь Володимир, – хоробрi, iх знае весь свiт.

– Так, у свiтi знають наших воiв, – згоджуеться конунг Олаф. – Та й самi моi воi люблять далекi походи. Але вони, – конунг посмiхаеться, – дуже люблять городи, землi, дань.

– Городiв i земель я дати не можу, – вiдповiдае князь Володимир, – то не моi городи, а людей моiх, вони ж, знаеш сам, не терплять iноземцiв. А золото твоiм воям дам.

– Це буде довго?

– До Киева-города й назад – рiк. А може, воi твоi попливуть далi, до Вiзантii.

– Двi тисячi воiв… Рiк, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.



Тiльки темнiе, в ущелинi за Упсалою, що горловиною своею виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалюеться безлiч вогнiв, народжуеться спiв, чути людськi голоси.

Шляхом, що в’еться над морем, до цiеi ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами[57 - Гiрдмани – охоронники.], iде з ярлами i лагманами[58 - Лагмани – управителi земель.] Олаф Скетконунг.

Ще одна колiсниця прямуе за першою, в нiй сидять князь Володимир, воеводи новгородськi, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, iхнi вiдблиски розiрваними разками намиста вiдбиваються на пiнi прибою, iржуть сполошенi темрявою й вогнями конi.

У священнiй дiбровi, в храмi, колони якого пiдпирае викладений залiзом дах, уже все готове для тiнгу[59 - Тiнг – урочистi збори.] й священноi жертви. Служницi накрили килимами й поставили в храмi лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здiймаеться до неба високе полум’я вогнища, воно освiтлюе великi, зробленi з каменю й дерева постатi богiв Одина, Тора, Глера, Нiорда. На широкiй площинi перед iдолами в обкладеному каменем колi стоять блискучi мiдянi чашi, лежать кропила з щетини, ходять дротти[60 - Дротти – жерцi.], ще далi в темрявi у загородi поблискують великими очима й тупотять конi й корови, роздратовано хрюкають кабани.

Усi запрошенi прийшли на тiнг, лунають протяжнi звуки бил, ярли й лагмани займають своi мiсця на лавах, слуги стоять навкруг.

Олаф Скетконунг сидить на тронi, вiн слухае, як поволi стихае людський шум, – чути тiльки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом мiж колон видно великi червонуватi зорi.

– Ярли й лагмани! – починае Олаф Скетконунг. – Я велiв нинi скликати тiнг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський[61 - Гольмгардський – князь з краiни городiв руських.] Вольдемар, вiн просить дати допомогу, щоб пiти пiвнiчними рiками на полудень до Киiвграда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?

– Скiльки треба воiв? – пiдводиться з лави ярл Фулнер.

– Двi тисячi.

– А яку князь Вольдемар дасть нагороду? – лунають звiдусiль голоси.

Починаеться торг, який невдовзi закiнчуеться успiшно. Тодi старший гiрдман наливае й подае з низьким поклоном спочатку конунгу, а потiм князю Володимиру два роги з медом. Це – не звичайнi роги, з яких п’ють усi, а братафули[62 - Братафули – священнi, клятвеннi чашi.], гiрдман, щоб очистити мед у них вiд земноi лжi й чвар, подае iх конунгу й князевi через розкладене на землi багаття – вогонь очищае все, вiн зробить чистим i мед у рогах.

Конунг Свiонii i князь Володимир випивають до дна своi роги. Тим часом дротти вже вбили дев’ять тварин чоловiчоi статi, як це велiв закон, кров iх зiбрали в мiдяну чашу i тепер глаутейнами[63 - Глаутейн – кропило.] кропили воiв, а служки подавали iм смаженину.

Пiзня нiч. В Упсалi, в горах на березi – скрiзь тихо, тiльки море розходилось, неспокiйнi хвилi б’ють i б’ють у скелi, як жорна, перевертають камiння, стогнуть, ревуть.

У кутку великоi свiтлицi Олафа Скетконунга пiд балдахiном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постiль, заслали ii чистими простирадлами, свiтло-синьою, золотом перетканою ковдрою.

Проте конунг не спить. Вiн стоiть бiля розчиненого вiкна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слухае шум роздратованого моря, жадiбно ловить свiже повiтря.

За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарно назвали цим iм’ям [64 - Фулнер – гидкий, одворотний (швед.).]– праве око ярла прикривае чорна пов’язка, нiс нагадуе дзьоб коршака, на верхнiй щелепi в нього гострi зуби – справжнi iкла кабана, у ярла великi, схожi на гриби вуха.

Про що думае Олаф Скетконунг? О, зустрiч з конунгом Гольмгарда, промови на тiнзi, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином – все це викликало в ньому цiлу зливу думок.

Конунг думае про Свiонiю, Норвегiю, Данiю – три землi, що обiймають усю пiвнiч за Варязьким морем. Це – чудовi землi, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря i гори, ущелини й затоки, лiси…

Близькi, рiднi конунгу Олафу й сусiднi землi – Данська, Норвезька, конунг Данii евен Твескегг i конунг Норвегii Ерiк – близькi родичi Олафа Скетконунга, Ерiк i зараз сватае його дочку Астриду.

Здавалося б, жити в мирi й любовi цим пiвнiчним землям, великi в них одали[65 - Одали – земельнi володiння.], е лiси й рiки, в морях повно морського звiра. Проте не сидять на рiдних землях свiони, норвежцi, датчани. Як i давнi iх предки, мрiють вони про далекi походи, наскоки на чужi городи й землi, про золото й срiбло, яке можна звiдти привезти з собою. І вже вони виборознили всi моря й океани, варягiв бояться Париж i Рим, конунг Канут багато лiт заливае кров’ю Англiю, король Едгар за десятки тисяч фунтiв купував у нього щороку мир, з великого розпачу навiть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд[66 - Денегельд – дань (датськ.).] Кануту.

А в цей же час кораблi варягiв iдуть далi й далi, досягли пiвденних морiв, уже в iхнiх руках Карiатi, Росано, Герачi, Орiя, Козенца, Торенто, Брундузiум, перед ними тремтить Сицилiя, Калабрiя, Апулiя, вони завоювали Ломбардiю, Канiто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто…

У той час коли конунги Данii, Норвегii переможно проходили моря й океани на заходi й далекому пiвднi, конунги Свiонii думали про землi на схiд вiд Варязького моря – про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, якi незчисленнi багатства мають князi Русi i iх люди, цi багатства, либонь, були не меншi, нiж усi скарби Парижа, Лондона i ще багатьох городiв, узятих разом.

І вiкiнги з Свiонii перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город в Англii, Францii, Римськiй землi.

Але в Гардарику вiкiнги Свiонii нiчого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгардi, оголосив себе ярлом цiеi землi, але неспокiйнi новгородцi не допустили його до свого города, й вiн змушений був сидiти рiк за роком у Ладозi…

Не пощастило й iншим ярлам – шукаючи добутку, ярл Синеус тiкав аж у Бiле озеро, в землю весi, ярл Трувор захопив Ізборськ, але змушений був тiкати й звiдти.

Вiкiнги Свiонii вдавались до хитрощiв: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з пiвночi ходити на лодiях з Варязького до Руського моря, а далi й до грекiв, вони клали в своi лодii зброю, прикривали ii згори хутрами, досягали далеких городiв на Днiпрi, а там, вчинивши вночi штрангуг[67 - Штрангуг (вiд шведського Strand – берег, huqg – удар) – десант, висадка на берег.], пробували захопити цi городи.

І от князь Гольмгарду Володимир звертаеться до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати двi тисячi воiв, щоб вiн мiг помститись за кров брата, зробити лад у своiй землi.

– Слухай, Фулнер! – одвертаеться нарештi вiд вiкна й каже ярлу конунг. – Ти з двома тисячами наших воiв iдеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князевi убити свого брата й утвердитись у Киевi – це мало для свена. У походi дивись, ярле! Нехай Володимир вбивае Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своiх воiв. Мiж Новгородом i Киевом лежить Полотська земля, князем там сидить Регволд – це свен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з’еднаеться з Ярополком i вони перемагатимуть Володимира, допоможи iм, якщо не вийде в Полотську – може, пощастить у Киевi.

Фулнер слухае, й посмiшка заливае його спотворене обличчя. Нi, немарно старого ярла прозвали жорстоким!


5

Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонii, разом з ним приiхало й двi тисячi воiв Олафа Скетконунга.

У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив iх до города, лодii ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливае до Ільмень-озера.

Але що могли зробити цi двi тисячi воiв? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодii з усiх п’ятин Новгородськоi землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир’ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори.

Усiх iх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецькоi вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницькоi – котки для волокiв, з Щитноi – щити та мечi, з Кожевницькоi – збрую, сiдла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви.

Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв – Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях своiх мужiв, дiвчата проливали сльози за своiми молодими.

Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонii, вiн послав своiх слiв на чолi з воеводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.

Усе боярство й воеводи чули, як князь сказав:

– Ти, воеводо Михале, iдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Киiв утверждати Русь.

– Князь Регволд – вельми хитрий i лживий, – вiдповiв на це Михало. – Як можемо ми вiрити його слову?

– Гаразд, – повiв далi князь Володимир, – коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь…

– Добре розсудив, княже! – загомонiли воеводи й бояри. – Так i говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.

Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад своiм слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ii не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi.



Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на лодiях в озеро Ільмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi iх самих, анi звiстки. Над Ільменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, воi дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини – лодiй новгородських не було й не було.

І от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гонцi: на далекому плесi Ільменя з’явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, воевода Михало повертаеться з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з воеводами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрiем побачили знайомi вiтрила.

Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, воi, напевне, сiли на весла – пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тiльки надвечiр лодii новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег.



Князь Володимир слухав своiх слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, – вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами – мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, воеводи й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв Ємець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з’явився i князь.

– Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! – прокотилось у палатi, воеводи й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, Ємець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук приеднався до шуму в палатi.

– Будьте здоровi й ви, мужi новгородчi! – вiдповiв на iх вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець.

У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрне промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому iх сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови воеводи Добринi i ще кiлькох старших воевод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем.

Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що iздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воевода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин.

– Чолом тобi б’емо, княже, i всьому Новгороду, – почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли.

– Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! – вiдповiв на це князь. – Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались?

– Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, – вирвалось у Михала, – а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа.

– Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? – спохмурнiв Володимир.

– А вже лiпше б ми не iхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них усiею силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя.

Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлюеться не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно:

– За твоiм загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.

– Ви бачили його? – запитав Володимир.

– Бачили, – заспiшив Михало, – сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як уставили князi Олег i Ігор, княгиня Ольга i син ii Святослав, та ще так, як велять нашi боги.

І тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах.

– Чого ж ти замовк?

– Я сказав, – одразу ж продовжив Михало, – що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропонуеш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.

– І що вiдповiв Регволд?

– Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю…

Воеводи й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами.

– Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! – закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами.

Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв.

– Що ж ще сказав Регволд? – так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн.

– Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, – промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, – i менi негоже iх говорити.

– Нi, говори! – велiв Володимир.

– Князь Регволд, – рiшуче почав Михало, – сказав, що його дивуе грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти – з Новгородом чи Киевом.

– І вже вiн обрав?

– Так, княже, обрав, бо дiе в’едно з Ярополком-князем.

Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпае воевода очима.

– Що ж ти замовк?

– Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.

Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду.

– І на тебе вони образу клали, – закiнчив Михало. – Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi…

Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова воеводи. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воевод i бояр, Володимир ждав iхнього слова.

І вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого[68 - Слутий – слiпий.] на одно око.

– Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дiе в’едно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда…

– То правда, правда! – загомонiли всi в палатi.

Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, едине око блищало хижо.

– А ще я скажу, – закiнчив вiн, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся вiн до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.

– Поiдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воеводи й бояри.

У палату долинули протяжнi звуки дзвону, – збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо.



Пiсля вiча Володимир говорив у своiй свiтлицi на верху терема з Добринею.

Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодiй, далекий смутний спiв.

– От i все готове, воеводо мiй, тепер i в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Киiв, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi.

– Чого печалишся, княже? – пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти iдеш на праве дiло, захищаеш закон i покон отцiв своiх, маеш з собою воiнство незлiченне, певен я, що приеднаються, стануть пiд твое знамено й полуденнi землi.

– Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь?

Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрiем пробiгала тонка змiiста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, лiси.

Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

– Мушу йти! – промовив вiн. – Нехай Перун благословить все мое воiнство.

– Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.

Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ii.

– Нi, Добрине! – вiдповiв йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воеводi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думае брати його з собою?

– Я люблю Киiв, – поволi говорив Володимир, – за цi ж лiта полюбив Новгород… І як iх не любити? Киiв – отчина моя, а вспоiв мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п’ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця.

– Цi люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.

– От через це й не хочу я, – нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, – залишити iх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари.

– Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив i я його.

– Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю.

– Так i зроби, княже!

– Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе.

– Мене?

– Так, мiй вуйку й воеводо!

Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрii роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце воеводи.

Вiн хотiв би пiти з Володимиром – похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях iх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоiвся, думаючи про Киiв. Володимир, – вiн вiрив у це, – переможе Ярополка, сяде на столi отця свого, Гора, яка нинi схиляеться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-уем Володимира. Що жде його, коли вiн приiде в Киiв з Володимиром? Князь – дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воеводства.

У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i воеводам, стоiть над ними, бо е правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

– Дуже уболiваю я, княже, – важко зiтхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi… Пам’ятай, княже, що аки воiн твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по твоему слову.

Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави…

Проте це була одна тiльки мить. А що подумае i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсiм розгубився, – князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою?

Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього е терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазяiном i княжого двору в Ракомi. І Добриня не сказав потрiбного щирого слова.

– Прощавай, княже! Щаслива путь! – тiльки й прошепотiв вiн сухими устами.


6

За Новгородом, там де Волхов-рiка з’еднуеться з Ільмень-озером, е гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височiть ще й досi.

У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам’яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг – богiв п’ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливоi квiтки, день i нiч палали кострища[69 - Кострища – жертвеннi вогнища.].

Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв воiнству зiбратись на березi Ільменя, сам прибув туди й з воеводами став пiдiйматись на гору.

Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався iхнiм очам, князь i воевода бачили в затоцi Ільменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п’ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi.

З гори видно було i шлях, яким воi мали вирушати за Волок, – блискуче плесо озера Ільмень, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.

На требищi вже все приготували для жертви – високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубони й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба.

Перинь-гора не могла вмiстити всiх воiв, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. Єм, водь, саамi й комi[70 - Єм, водь, саамi, комi – пiвнiчнi племена Русi.], що iхали на рать з своiми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв – дерев’янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, – пiд удари бубонiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись.

На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п’ятин Святовит, Бiлбог, Триглав – подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однiею головою у дiтородному закутку – i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, – це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, емi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь.

У цей день i годину за князя Володимира i всiх воiв, за перемогу над Ярополком молились ще в одному мiсцi в самому городi – там у невеликiй християнськiй дерев’янiй церквi Іоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа.

Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi воеводи позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Ільменем.

А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.

Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Ільменя очi, мiцно стиснутi уста.

– За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! – чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром – князем новгородським, вiн готовий був вести ii до Киева, до самих далеких украiн Русi.




Роздiл п’ятий



1

У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно iздили Днiпром i перетинали Руське море, приiжджаючи з Киева, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними.

У Великому палацi про цi подii знали ще бiльше – готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своiх слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати епархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, – Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв своiх, продавав iмператорам ромеiв руськi землi.

Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу – перший з них проводив днi i ночi з своiми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, – з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.

Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландii з грецьким вогнем, – вони не так допомогли б киiвському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили великоi шкоди. Легiони ромеiв над Днiпром i в Киевi – та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi!

Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь – над нею нависла смертельна загроза, життя самоi iмперii було в небезпецi.

Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Іоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Іоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра.

Проедр Василь дiяв рiшуче – прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, – так у рiзнi феми Малоi Азii потрапили Дельфiни, Куркуаси.

Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикii самi тiкали з Константинополя – вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменii, Грузii, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно.

Проедр Василь розумiв, яка сила збираеться в Малiй Азii, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок – увiльняе iменем iмператорiв Варда Склiра з високоi посади доместика, призначае його дукою[71 - Дука – губернатор.] Антiохii.

Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд своею рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперii, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантii, що мала незчисленнi багатства.

Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азii й навiть у Європi, також пiдтримували його.

Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантii, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тигром i Євфратом, волостелин Багдада й Вавилона Адудаула – всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу.



Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя – вiн знав про вбивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував – одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантii? Розмiрковуючи далi, проедр доходив висновку: може, й краще, що не стало Бориса, – коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би iх i далi.

Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Самуiла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарii, iншi стверджували, що Самуiл призначив Романа начальником усього свого вiйська.

Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарii – нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантiею височiли Родопи, – загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари.

Там, за Родопами, збираеться й насуваеться на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з’являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперii загрожувала смертельна небезпека.

Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Киева, iх, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до Святоi Софii й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива – золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири.

Одного тiльки – вiдповiдi на прохання князя Ярополка – мужi нарочитi не мали, iмператори велiли iм ждати й ждати.


2

У лiсах над Захiдною Двiною, до якоi з правоi руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiвоi – Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ.

Холодна, вогка тут земля – кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступае довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiддае за труд – навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна допливае до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту.

Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв[72 - Латгали, земгали, куршi – древнi племена, що жили над Балтiйським морем.], що мали своi покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках.

На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали своi пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх І Птицелов i син його iмператор Оттон І, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також своi загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв’я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Киева.

Через це люди Полотськоi землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев’яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали – так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ.

Правили Полотськом i всiею цiею землею своi князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими – Тур i Регволд – рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип’ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом.

А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодii з його дружинами увесь час iздили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга – там iх гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам.

Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений своею дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв – Роальда i Свена – та ще дочку – сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь.

Вона була мрiею багатьох вiкiнгiв i скальдiв[73 - Скальди – мандрiвнi спiвцi.], просити ii руки приiжджали рицарi з Свiонii, Данськоi землi i навiть з англiв, але Рогнедь, якiй тодi було тiльки вiсiмнадцять лiт, говорила батьковi, що iй не подобаеться жоден з них, – хто знае, може, вона виглядала сватiв вiд нiмецького iмператора?!

Нетерпеливився, ждав i князь Регволд разом iз своiми синами. Йому – жадiбному, ненажерливому – було тiсно в городi Полотську, мрiяв вiн про землi з багатьма городами, влади хотiв, багатства.

Тому й послав одразу ж, тiльки на Киiвському столi сiв Ярополк, своiх слiв до нього, тому Регволд прихильно зустрiв звiстку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж киiвський князь запропонував полотському волостелиновi сукупно з ним iти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд вiдповiв згодою i заходився збирати воiв з своеi землi. Через те вiн так зустрiв i послiв новгородських, – вони пропонували вiд iменi Володимира мир, Регволд уже давно пiднiс над Полотською землею чорне знамено вiйни.


3

Швидко посувались уперед рiками та озерами воi князя Володимира. На чолi пливли лодii Новгородськоi землi, слiдом за ними важкi лойви й шнеки варягiв, позаду, де не глянь, – учани, буси, однодеревки земель заволотських i полунощних.

На озерi Ільмень, широкому, як море, де не видно було й берегiв, пiвнiчний вiтер швидко гнав лодii з хвилi на хвилю, у гирло Ловатi вони увiйшли ключами й так довго пливли мiж зелених берегiв i високих лiсiв; лодii чола вже наближались до Пархiна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воiнство ззаду.

Послав князь Володимир багато своiх воiв ще й пiшо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами, велика, незборна сила невблаганно йшла з пiвночi на пiвдень; стережучись пiдступного ворога, воi дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливi лiси, оглядались назад, де за озером Ільмень сховався Новгород.

Усе було нiбито спокiйно в лодiях, воi на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов’i спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрiем висiли великi, яснi зорi.

Битва ця була все ближче й ближче. Воi, якi на конях мчали поперед воiнства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi.

– Чи спить князь? – чув Володимир голос тисяцького Чудина.

– Я чую, тисяцький, з чим приiхав?

Двi лодii сходяться на плесi. Князь i тисяцький сидять рука в руку, воi опускають у воду весла i не гребуть, щоб не заважати розмовi, лодii пливуть за течiею, на бистринi тремтять iхнi чорнi вiдбитки, навколо дзюркотить вода, вiдблиски зiрок грають за кермами.

– Є вiстi, княже! – тихо говорить Чудин. – Он у березi горить вогник – туди дiйшли нашi воi, що йдуть крiзь лiси i в полi. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах i у весях тiльки й чутки, що про похiд Ярополка на Новгород.

– І що люди?

– Люди тiкають у лiси, ховаються в болотах, аби тiльки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, iдеш на Ярополка в Киiв, виходять з лiсiв, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. – Чудин широко розводить руки, нiби обнiмае все навкруг.

– А Ярополк де?

– І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на пiвнiчних рiках, його воiв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять iхнi лодii далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто мае й списи – чи брати iх з собою?

– Будемо брати, тисяцький! Нехай iде на нього вся земля, вся Русь!

Коли лодii допливли до гирла Ловатi, звiдки iх через озера та дрiбнi рiки волоком потягли до Днiпра, однiеi темноi ночi воi побачили на заходi багряну заграву, що пiзнiше стала яснiти.

То не мiсяць сходив над лiсами – не на заходi його отчина, – то десь за лiсами, де стоiть город Полотськ, щось горiло, i ця велетенська пожежа не вгасала всю нiч, навiть перед сходом сонця на захiднiй частинi неба видно було багряну широку пасмугу.

У цю нiч князя Володимира на лодiях уже не було. З тисячею своiх воiв мчав вiн на конях, якi вже давно стояли напоготовi на ближчих погостах, на захiд, де буяла пожежа: там горiли лiси, i то був знак, що iм треба поспiшати на помiч чолу свого вiйська.

Ярл Фулнер, дiзнавшись вранцi про цю подiю, був дуже невдоволений i, поблискуючи одним своiм оком, довго дивився в далечiнь, куди пiшов з дружиною Володимир.

«Хитрий новгородський князь, – думав вiн, – боiться мати мене спiльником у боротьбi з Регволдом. Що ж, нехай б’еться сам, я ждатиму кiнця битви…»


4

Князь Володимир настиг до Полотська, коли його воi вже захопили посади над Полоттю й Двiною, пiдступили до города й почали там сiчу.

Дружина Регволда, вiдступивши з посадiв, зачинила ворота, пiдняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й камiння, скрiзь лежали оберемки стрiл.

Почалася люта сiч. Новгородцi з великим трудом пробились i розметали околля, проминули вал i рови, стали пiд самими стiнами, дерлись на них, почали бити ворота.

Згори лилась смола, падало камiння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячi стрiл, земля навкруг червонiла вiд кровi, за стiнами чувся крик, iржали конi – вiдбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити мiст, вiдкрили ворота, щоб скопом виiхати звiдти i в полi розметати новгородцiв.

Саме тодi на шляху, що вiв з Полотська на схiд – за рiки Оболь i Полоть, – встала хмара куряви, там земля загула вiд кiнських копит, почувся крик.

У полочан, звичайно, i гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись мiж собою, вони чимшвидше готували на стiнах смолу й стрiли, багато з них кинулись до ворiт, закидали iх зсередини колодами, присипали землею.

Полочани дивились не туди, куди треба, бо в той час коли вершники летiли зi сходу, невiдомо як, але зовсiм з iншого боку – вiд заходу, з берегiв Двiни – непомiтно пiдступили до стiни i видерлись на городницi кiлькасот воiв-iзборцiв, вони, тримаючи в руках щити й мечi, пiшли з городницi на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були пiд стiнами, розбили, повалили ворота.

Князь Володимир разом з першими воями пролетiв у ворота. Вiн побачив страхiтливе видовище – на землi серед двору лежав мертвий Регволд, iзборцi взяли на списи двох його синiв, скрiзь волали покалiченi воi, iржали конi, чувся брязкiт щитiв i мечiв, дверi ломились у теремах, розлюченi воi вибивали вiкна.

– Годi! – крикнув князь Володимир. – Припинимо сiчу! Глумитись над мертвими не годиться.



Коли сонце стало зовсiм низько над Двiною, вiд берега за Полотськом одiрвалася, зробила широке пiвколо на плесi й попливла на захiд до пониззя велика лодiя. На нiй не видно було нi керманича, нi гребцiв, нi весел у кочетах, тiльки чорне широке знамено маяло на високiй щоглi.

Посерединi лодii на дошках лежали мертвi – князь Регволд i два його сини Роальд i Свен, опорядженi в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимитi, на пальцях пiдрiзанi нiгтi, груди присипанi землею.

Так велiв древнiй покон свiонiв i так зробила дочка Регволда Рогнедь – князь Володимир дозволив iй поховати батька й братiв, як велить покон, а дворянам – допомогти iй.

Коли лодiя рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березi, над головою ii з шумом лiтали ластiвки, але вона нiчого не чула, дивилась i дивилась, як лодiя пливе плесом, зникае вдалинi.

Так вона й плистиме, бо, якщо десь i пристане до берега, ii вiдштовхнуть полочани – у них свiй покон, нехай лодiя з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме ii, то й ще далi – до далеких скелястих берегiв Свеарiке.

Надходив вечiр. Лодii вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березi, а тодi пiднялась крутою стежкою на гору i зникла у воротях города.


5

Велика стравниця князя Регволда мала головнi дверi з пiвдня, вiд Полотi, – для хазяiна i дружини його, ще однi, з пiвночi, – для дворян. Посерединi стравницi стояв великий стiл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тiльки сiсти, а й покласти меч i щит. Тут пiсля бою пiд стiнами города й у дiтинцi князь Володимир зiбрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поiсти, радитись про похiд далi.

Надворi вже стемнiло. Дворяни запалили на столах залитi ведмежим салом свiтильнi, гноти яких нестерпно чадiли, поставили горнцi й дерев’янi миски з м’ясом, рибою, рiзним зiллям, корчаги з медом i олом.

Це була звичайна вечеря воiв пiсля ратного труда, пожива для стомленого тiла, услада покалiченому в жорстокiй сiчi.

У цей же час в городi й на погостах, як велiв суворий закон вiйни, воi добрались до медуш, викочували бочки з медом i олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули пiд Полотськом.

Вогнi палали й далеко за Полотськом, на берегах Двiни, над Дриссою й на Поозер’i – то полочани одержали вiсть, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нiчноi пiтьми коней, щоб приеднатись до воiв князя Володимира.

– Слава Володимиру! – гримiло в стравницi, де так недавно сидiв i пирував князь Регволд.

– Слава Володимиру! – лунало скрiзь у городi й по долинi.

Тiльки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирiшальну годину велiв воям у дiтинцi обернути мечi проти Регволда, радився з новгородським воеводою Путятою, якого хотiв залишити посадником своiм у Полотську.

– Залишаю тобi невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир i тиша повиннi стояти в Полотськiй землi, блюди iхнi закони й покони, дивись на захiд, звiдки невпинно загрожуе ворог, дивись i на схiд, посилай нам пiдмогу.

– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.

– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дiвчина справедлива, смiлива, на ловах iде поряд з мужами, з убогими щедра, не рiвня своему батьковi.

– Здаеться, ми ii також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.

– Так, княже. Рогнедь поховала за твоiм дозволом свого батька й братiв по покону, поклала iх у лодiю, що попливла до моря.

– Мертвим – прощення й тлiн, живим – життя, – промовив князь Володимир. – Але що це? – занепокоiвся вiн, подивившись на затягнутi прозорою шкiрою вiконця в стравницi, що почервонiли, нiби налилися кров’ю.

Далi все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати iдкий дух смоли, воеводи кинулись до дверей, але тi були пiдпертi знадвору, шкiрянi вiконця почали горiти й лопатись. Крiзь вiконця долетiв шум багатьох людей, брязкiт мечiв, крики. По всьому було видно, що хтось пiдпалив стравницю.

І раптом дверi розчинились. Їх вiдбили зовнi. Воеводи й князь притьмом вибiгли в двiр, де побачили багатьох воiв, якi гасили вогонь, а разом бились з невiдомими людьми.

– Зрада! – кричали воi. – Вас хотiли спалити живцем, княже! Вони полили стiни смолою, замкнули всi дверi. Ми пiймали iх, одних порубали, iнших схопили, все це – свiони, слуги Регволда, а вела iх змiя – дочка князя. Ось iх i женуть, всi ми вiдоки того, що сталось. Дозволь скарати iх i убiйницю разом з ними.

Воiв бiля стравницi ставало все бiльше й бiльше – однi розповiдали iншим про пiдпал, звiдусiль линули голоси:

– Скарати головникiв![74 - Головник – убивця.] Смерть убiйницi! Смерть!

Привели й палiiв. У свiтлi смолоскипiв князь Володимир побачив кiлькох закривавлених воiв-свенiв, яких штовхали в спини, жiнку в темному одязi, у якоi були зв’язанi за спиною руки.

– Смерть iм, смерть! – волали воi, i вже гострi мечi заблищали над головами палiiв i дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рiшучий голос князя Володимира:

– Пощо поспiшаете, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому… Усiх палiiв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо… Заведiть i стережiть ii в теремi. Завтра буде суд!


6

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред свiтлицi – висока, струнка, темне платно облягало тонкий стан i високi груди, обруч на головi туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота i нiбито аж свiтилося; Рогнедь, як жiнка пiвночi, мала голубi очi кольору морськоi води, дрiбнi ii зуби були слiпучо-бiлi, вся вона була дужа, мiцна, засмагла, але водночас напрочуд чарiвна, красива, i Володимир на якусь хвилину навiть замилувався нею – зухвалою, смiливою.

– Ти велiв привести мене сюди, – промовила Рогнедь. – Говори, я слухаю.

– Так, я велiв привести тебе сюди, – вiдповiв iй Володимир, – бо не хотiв, щоб моi воi вбили тебе. – Вiн хвилинку помовчав i додав: – Не подумай, проте, що воi моi убiйники й розбишаки, – вони хотiли й мусили тебе вбити, бо ти пiдняла руку на iхнього князя… Древнiй наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

– Навiщо ж ти тодi, – зухвало крикнула вона, – вирвав мене з iхнiх рук? Закони i у вас, i у нас однаковi. Око за око, зуб за зуб – так я хотiла помститись ворогам, якi вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли менi, краще б я померла пiд вашими мечами… Гаразд, княже, не будемо багато говорити – убий ти мене сам…

Князь Володимир посмiхнувся.

– Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумiю, чому мушу вбивати?

– Ти впився кров’ю i прийшов по дань, – почала вона. – Ти – син рабинi i сам трел[75 - Трел – раб (швед.).] – уже ранiше посилав своiх слiв i вимагав, аби батько мiй скорився тобi, я ж стала твоею жоною. Чуеш, батько мiй узяв меч проти тебе, а я не захотiла роззути й не роззую сина робочича. Далi ти знаеш усе – це Один велiв менi помститись, бо ти вбив мого батька й братiв, але я не зумiла цього зробити… Що ж, так судила доля, ти маеш право i повинен мене вбити – око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князiвною, а його називала рабом, трелом, проте сам вiн не хотiв ображати ii, дiвчину, й стримав себе.

– Ти зухвала й горда, Рогнедь, – сказав iй Володимир i презирливо додав: – Тiльки в тебе надто кволi руки для того, щоб знищувати руських князiв i iхнiх воiв.

Вона аж зблiдла й стиснула, заскреготiла зубами.

– Коли ти поставиш мене пiд дубом смертi, я сама накину собi петлю на шию…

– Я бачу, ти смiлива…

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед i зупинився близько вiд неi.

– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгiй хвилинi сказав вiн. – У нас, руських людей, е давнiй покон: коли ми одолiваемо ворога, то укладаемо з ним мир i вже бережемо його. Там, у Новгородi, посилаючи слiв до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир i любов, а тебе на знак цього волiю назвати своею жоною… Коли ж моi сли повернулись i сказали, що князь Регволд порвав i ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду i поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моею жоною… А далi що сталось, Рогнедь, – твiй батько i брати вбитi, – що менi – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – вiднинi тут буде мир. Тiльки от ти не скорилась – хотiла мене вбити, помста живе в твоему серцi.

– Я не розумiю, для чого ти це говориш i чого жадаеш вiд мене.

– Чуеш, Рогнедь, – голосно промовив вiн, – вже хто-хто, а я мiг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жонi, удовицi, сиротi, та й тобi, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий i справедливий руський суд. Ти дiяла, як велiв твiй закон, – не винувачу тебе, але бiльше, чуеш, бiльше нiчого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тiльки не роби зла, бо загинеш. Слово ж мое таке. Якщо ти хочеш бути в городi або десь у землi Полотськiй – живи тут, слово князя – закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоiх батькiв – дам тобi грамоту, воiв, якi проведуть тебе скрiзь, хоч i за Варязьке море… Ти – дочка князя Регволда – вiльна робити, що хочеш… Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на мiсцi, от з ii уст зiрвалось:

– Скажи менi одно, княже! Чому ти так робиш, чому волiеш так судити? Закон? Який закон? Я не розумiю того, що ти робиш…

Володимир пильно подивився на неi.

– Нi, тiльки й допрежде закон, – вiдповiв вiн, – але, либонь, е щось i iнше, що велить менi саме так зробити…

– Очевидь, ти, – суворо сказала вона, – вбивши мого батька й братiв, тепер хочеш поглузувати й з мене.

– Глузувати? О нi! – одразу ж суворо вiдповiв вiн. – Ти повинна знати i знаеш – не моя десниця вбила батька й братiв твоiх, а руськi люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотiли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

– Тодi ти… – почала вона й не кiнчила. – Скажи менi правду, руський княже. Ти пожалiв мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобi?

– Ти марно, – промовив вiн, – говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгородi я нарiк тебе жоною. Не я, а ти – зухвала, горда – вважала, що в тобi тече кров князiвни, а я тiльки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабинi, бо не любила й не любиш мене… Як же ти смiеш запитувати тепер, мила менi чи нi?!

Вона мовчала, i це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очi долу, впали й руки ii – в’ялi, безсилi.

– Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш пiти в землю своiх батькiв, вiдчиню дверi, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську – лишайся… А тепер iди! Я дуже стомився, завтра ж у похiд… Іди, Рогнедь! Прощай!

Не пiднiмаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла…



Хто знае, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воiн, що спить i все чуе, склепив очi на одну хвилину i враз прокинувся, може, i це ймовiрнiше, спочивав бiльше, до пiзньоi години ночi, – але раптом вiн схопився, сiв на ложi, одразу ж взув чоботи.

За вiкном стигла нiч, темно було в палатi, крiзь розчиненi дверi струмувало жовтаве свiтло з переходiв, на порозi ж невиразно окреслювались чиiсь тiнi, звiдти линули притишенi голоси.

– Хто там? – запитав князь, i рука його несамохiть потяглася до лави, де лежав меч.

– Це я, – почув вiн голос Рогнедi. – Хочу з тобою зараз говорити. Твоi ж воi не пускають…

Вiн зрозумiв, що княжна прийшла до нього у якiйсь важливiй справi, хоче сказати те, чого вiдкладати не можна… Тiльки одного не мiг збагнути Володимир: що змусило ii прийти так пiзно, наглоi ночi.

– Гриднi, – велiв вiн, – я говоритиму з княжною… Запалiть свiтло.

Вони внесли й поставили на столi свiчу, швидко вийшли.

Володимир i Рогнедь залишилися в палатi тiльки удвох. Блiда, вже без обруча на головi, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колiн, у тому ж темному платнi, тiльки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками бiля порога.

– Конунг Вольдемар, – нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

– Я не конунг, а князь, – одразу ж перебив вiн ii, – i не Вольдемар, а Володимир.

– Вибачай, княже.

– Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.

– У цю нiч, – продовжила вона, – менi було дуже важко… Я нi крихти не спала… попросила воiв… прийшла до твоеi палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навiть, – Рогнедь ображено посмiхнулась, – шукали, чи немае в мене зброi… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свiчi, що гаряче, як жертва, горiв на столi, i Володимир помiтив, як з ii очей скотилось кiлька сльозин.

– Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, – закiнчила Рогнедь, i густi рум’янцi виступили на ii щоках.

Вiн щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цiй же палатi кiлька годин тому, суворо сказав:

– Ти вiдмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нинi вночi ти намiрялась навiть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив iхати, куди бажаеш… Чому ж ти тепер прийшла?..

– Княже Володимире, – щиро промовила вона. – Ти – смiливий, хоробрий витязь, умiеш ненавидiти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!

Рогнедь замовкла, рум’янцi на ii щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пiзню годину ночi князь Володимир вiдчув його, i, либонь, дужче, нiж напередоднi в битвi, – дiвчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й вiдмовилась вiд нього, прийшла сюди, вiддае найдорожче – свое тiло, душу.

– Я був i лишаюсь нинi сином рабинi, – не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й вiдповiла:

– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тодi iнакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхiття, живi були б мiй батько й брати… Княже Володимире, менi дуже шкода, що минулого не повернеш. Нинi я побачила, що син рабинi здатний зробити бiльше i може бути справедливiшим, анiж князь… i я полюбила тебе. Ти вiриш менi? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слiв Рогнедi, важко було йому й вiдповiдати на ii одверте питання.

– Ти дуже смiлива й до серця менi, Рогнедь! – вимовив вiн.

Нiби борючись з хвилею, яка налiтала на неi, Рогнедь простягла руки.

– І ти бiльше нiчого не скажеш? – крiзь стиснутi зуби вирвалось у неi.

Володимир зрозумiв ii. О, цi жiнки, либонь, усi такi, тiльки що – присягайся iм у любовi. А чи знае вона – це зухвале дiвчисько, – скiльки сил вже коштуе йому?..

– Я ще з Новгорода посилав своiх слiв, – вiдповiв Володимир, – пропонував тобi бути моею жоною…

– Ти глузуеш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь. – Тодi я вiдмовила твоiм слам, а тiльки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

– Нам i буде добре! Ти – справедлива, смiлива, хороша! Я, чуеш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Вiн пiшов уперед, усе ближче й ближче до неi, обхопив ii стан руками…

– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.

– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко пiдняла руки й обняла його за шию. Вiн поцiлував ii раз, i другий, i третiй, вона вiдповiдала несмiливим, якимсь шукаючим поцiлунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, – так велiв древнiй покон, – i роззула його.

А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв ii дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання.

– Рогнедь – добре iм’я, – владно сказав вiн, – але я волiв би називати тебе руським iм’ям – Рогнiдою. Чи дозволиш, Рогнiдо?

О любов – перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здригаеться вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддае нектар, усю таемничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлуе теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неi було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки ii нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морськоi хвилi: а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на неi?

Тiльки на свiтаннi лодiя iхньоi любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi. У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на неi стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила – новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним…

– Тепер ти й поiдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на ii обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вii, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима.

– Так, Рогнiдо, зараз я поiду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань.

– Я знаю це – попереду в тебе брань, Киiв, слава… Там ти забудеш мене.

– Нi, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був твоiм мужем, так i буде.

Вiн поцiлував ii уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся ii чола.

Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче:

– Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Киева напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цiеi ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем: ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв.

– Рогнiдо! – промовив вiн. – Я тобi сказав усе, що думав.

– Якщо ж ти, – закiнчила вона смутно, – не полюбиш чи поiдеш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуеш, мiй единий i коханий! Так, виходить, судили боги…

Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди!


7

Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озброенi воi, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.

– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.

Вони iли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв iсти, взяв кiлька шматочкiв в’яленоi конини, запив ii медом.

Прийшов час залишати Полотськ. Князь i воеводи вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi.

Їм не так швидко пощастило виiхати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей. Тiлько-но князь з’явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли:

– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.

– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього.

Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам.

– Княже Володимире! – почав вiн. – Ми зiбрались тут – полотськi воеводи й бояри, – а множество люду стоiть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда… Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали своiх руських князiв, дружбу з Киiв-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! – Закiнчивши цю мову, сивобородий чоловiк ще раз низько вклонився князевi, слiдом за ним схилили голови й бояри та воеводи, що стояли в дворi.

– А ще волимо, – загомонiли вже в дружинi самого князя. – Зроби суд над головниками, що хотiли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своею iх покарати.

– Добре! Буде так, як просите, – вiдповiв князь Володимир. – Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пiзнiше побуваемо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воеводу новгородського Путяту, що дiятиме по слову моему i з вами разом стоятиме за Русь.

– Спасибi, княже Володимире! – залунали навкруг голоси.

– А головникiв покарай… Зроби суд, княже! – не вгамовувалась дружина.

Князь Володимир зняв шолом з своеi голови, подивився на людей, що заповнювали двiр, на долину за городом, голубе небо, сонце.

– Багато смертi наокруг, – промовив вiн, – i не хочу ii примножувати… Нехай буде не смерть, а життя – велю всiх головникiв випустити, нехай iдуть i кажуть, чи справедливi руськi люди. Дочку ж князя Регволда Рогнiду, що робила так, як пiдказував iй закон: хотiла помститись за батька й братiв, але не змогла цього зробити, а нинi вночi мене роззула, – милую, залишаю в теремi як жону свою й княгиню.

На високiй стiнi Полотська, край заборола, спершись на поручнi, стояла й дивилась на осяяну вранiшнiм рожевим промiнням долину перед собою жiнка в темному платнi – це була Рогнiда.

Вона бачила, як iз ворiт города виiжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, iй було видно, як на березi воi сiли в лодii й попливли до рiжка, де вода Полотi зливалась з Двiною, а полочани стояли й привiтно махали iм руками.

Але мiж усiма цими людьми Рогнiда бачила тiльки князя Володимира, що видiлявся нiбито з-помiж iнших одягом своiм, зброею, був, – так здавалося Рогнiдi, – вищий, нiж iншi, кращий, ставнiший. Ось вiн виiхав на чолi своеi дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стiни Полотська, ось рушив далi по долинi, зупинив коня на високiй кручi й ще раз подивився на город, а от ступив, сiв у лодiю.

Глибокi i складнi почуття хвилювали душу Рогнiди в цi хвилини. Вона пригадувала недавне минуле, коли в палатi отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бiй пiд стiнами города й у дiтинцi, коли загинули батько ii й брати, трупи iх пiд чорним знаменом у лодii на Двiнi…

Нарештi ще одна, минула, нiч, коли Рогнiда намагалась помститись князевi-трелу, що вбив ii батька й братiв, а потiм сама прийшла до нього в палату, роззула, вiдповiла поцiлунком на поцiлунок, була з ним усю нiч в одно тiло…

– І я його полюбила, полюбила довiку, – зривалось з ii уст. – Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий – вбивця отця мого й братiв. Вiн поiхав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть менi, приймiть стомлену душу!

Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнiе внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди – i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв своiх, буде з ними. Один крок!

Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать ii хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.

Рогнiда бачила, як лодii руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течiею Двiни, бачила, як там на високiй кручi воi зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i iй здалося, нi, вона була певна, що це так i було, – вiн махнув iй рукою на прощання.

І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в ii душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола.

Палати Валгалла![76 - Палати Валгалла – рай (швед.).] О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, приеднаеться до валькiрiй[77 - Валькiрii – райськi дiви.], пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як героi…

Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, цiлункiв, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Киiв-города…»

– Трелi! – ще раз i вже востанне промовила Рогнiда. – Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, – не трел… Рогнiда також буде не тi[78 - Тi – рабиня.], а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…

Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки ii й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе.

І ще думала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина…



Князь Володимир, виiжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать ii виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спустився з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з лодii, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города.

Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання?

Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, iхав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити упорядок лодiям.

Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих своiх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, – як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир!

Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх його справи, важкого походу на Киiв. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю.

Перша перемога завжди окрилюе людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Киiв закiнчиться щасливо, – чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками.

А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукае собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знае!

Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить ii колись, покличе до города Киева.

Ось чому, покидаючи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання.

І рушили воi князя Володимира – лодiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з’еднатись з пiвнiчними воями, якi там iх ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч iм, угору вiд Киева, Днiпром посувалось воiнство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю.


8

І нiхто з них не знав того, що саме в цей час до украiн Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступае ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти.

– Drang nach Osten![79 - Похiд на Схiд (нiм.).]

Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв Римський Папа.

На пiвднi iмперii були землi Угорщини, Болгарii, Вiзантii, з якими нiмецькi iмператори Оттон І i син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi своi сили скеровували на схiд.

«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперii, i вже тодi полчища iхнiх рицарiв рушають на Схiд.

Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось iм боротись з Польщею, тяжкою була для iмперii боротьба з Чехiею, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов’янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстокоi поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за свое життя i волю.

Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був iхнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить своiм полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi.

І в той час коли воi князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли ii, в той час коли князь Володимир вирушае на Смоленськ i далi на пiвдень супроти Ярополка, в цей час потай до Руськоi землi пiдходять вороги з заходу. Темноi ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi.

Звiдси ворожi воi пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров’ю.

Разом з ними йшли епископ Лев i священик Рейнберн, – iм не пощастило в Киевi з хрестом, тепер Римський Папа дiяв мечем.



Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi ii землi; волзькi булгари збирають воiв, посилають слiв у степи за Ітиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азii, з’еднатись з ними i рушати на Русь.

Горе дому, де немае злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiмае брат на брата, син на отця.

Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава.




Роздiл шостий



1

Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Киева, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв’ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато воiв, частину яких посадив на лодii, а багато iдуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрii воiв: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк.






Рогнiда … буде не тi, а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…



І от нарештi в один з перших днiв iзока[80 - Ізок – червень.] лiта 980-го на свiтаннi примчали воi передньоi сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка ховаеться у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi.

Князь Володимир спав на лодii; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка.

Це була дуже важлива й вiдповiдальна година – рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi воiв з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя.

Князевi Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпровоi кручi бувалi, старi вже воеводи, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв.

Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого воеводи; кожний з них вмiе i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.

Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди.

– Ви знаете, воеводи моi, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась i стоiть бiля Любеча. Хочу почути, що думаете? Говорiть, воеводи.

Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутноi пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра.

Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русий чуб, карi очi допитливо дивились на воевод.

І воеводи загомонiли – iм сподобався такий початок ради – князь Володимир не криеться, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.

Деякi з них вважали, що найкраще кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити iх з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi.

Іншi радили затримати лодii на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на воiв Ярополка, а з лодiй уже iх добивати.

Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них.

Це було, либонь, i все – князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воевод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад воеводам i всiм воям.

Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi.

Потiм вiн повернувся до воевод, i iм здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали воеводи.

– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – i дякую за поради. Проте, – звернувся вiн до воевод, – послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, воеводо, – звернувся вiн ще до одного, – радиш нам пiдкрастися вночi до воiв Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми – руськi люди, утверждаемо мир у чесному бою… Ще радили менi, – закiнчив Володимир, – стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, воеводи, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi.

І вiн сам в оцю хвилину, помiтили воеводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.

– Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, воеводи, й воiнство свое, думаю, – вiн показав рукою навкруг, – що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пiшо й комонно берегами, на лодiях по Днiпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: «Іду на ви», – а тодi нехай вирiшуе прю нашу меч, а допомагають боги.

І це вже говорив не молодий новгородський князь – устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди.


2

Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв iздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своiми певними людьми.

Багато дiла було тепер у Сварга – посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе.

І в усiх людей у Любечi стало бiльше роботи – однi рубали лiс i возили колоди до Днiпра, iншi – дереводiли – будували на березi десятки лодiй, – Бразд щедро платив – не свое, княже.

Напровеснi ж, коли скресла крига, а Днiпром угору попливли лодii з Киева, Бразд зiбрав усiх селищан бiля старого городища.

Вони зiбрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своiх отцiв i дiдiв, поминало iх добрим словом, а вже потiм говорило про деннi справи своi, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всiх.

Нинi йшло iнакше: Бразд i iншi селищани, що мали тереми й двори, Сварг i майстри-дереводiли, скудельники, чинбарi, якi працювали на князя, – всi вони стали на пагорку, любечани й ницi, чорнi стовпились нижче.

– Князь наш Ярополк iде на сiчу з воями верхнiх земель, яких веде робочич Володимир, – почав Бразд.

Сказавши це, вiн одразу ж зрозумiв, що почав недобре, – ницi люди, що стояли пiд городищем, сколихнулись, загомонiли.

– Який же вiн робочич, коли батько його Святослав – Ігорiв син i сам посадив його в Новгородi? – запитав хтось з натовпу.

Посадник налився кров’ю так, що аж посинiв.

– То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Киевi, Олега в деревах, а Володимира в Новгородi, але сталось так, що не всi його сини однаковi, – токмо Ярополк береже мир i тишу в рiднiй землi…

– Посаднику Бразде! З ким у нас мир i тиша? З печенiгами та ромеями? Та нашi ж дiди й батьки вiки воювали з ними…

– Князь Ярополк мудрий! – вiдповiв Бразд. – Доколи будемо кувати мечi, а не рала?! Он – земля, лiси, рiки; токмо би мир.

То правда! Навкруг були земля, лiси, рiки, колись вони належали iхньому роду, а нинi все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Днiпра не повернути всп’ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!

– Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братiв своiх!

Бразд лютував.

– Як же йому не йти на братiв, коли Олег не захотiв платити Киеву данi, через що й загинув, Володимир такожде не прийняв посадника княжого, пiдняв нинi всi полунощнi землi, iде сюди, на Киiв, щоб захопити стiл отця свого.

– То нехай князь Ярополк iде з своею дружиною на прю супроти брата свого Володимира i нехай меч скаже, кому з них у Киевi сидiти, – пролунало з натовпу.

– Хто це говорить? – заволав Бразд. – Чого ж мовчите?

І через те що нiхто не вiдповiв, Бразд сказав:

– Князь Ярополк кличе всiх на брань з Володимиром. Як i батьки нашi, пiдемо на сiчу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приеднаемось до волостi Остерськоi, яку вестиме посадник Кожема… І не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас iти йому на помiч швидко; тiльки волостелин Кожема дiйде до Любеча, разом iз ним мусимо вирушати й ми.

О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тодi, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер вiн був посадником княжим, не тiльки Ярополка, сам себе хотiв захистити.

А люди мовчали. Над ними свiтило тепле сонце, за Любечем, скiльки не кинь оком, зеленiли луги, iз землi, мов iз води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвiло рiзне зело… Бранi були прежде, до них, скiльки пролито людськоi кровi, щоб захистити Русь, навiщо ж тепер окроплювати кров’ю рiдну землю, iти брату на брата?

Але йти було треба. Он пливуть i пливуть Днiпром лодii з Киева супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодуе князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд i Кожема, княжi мужi аки iскри вогнянi, де б ти не був – знайдуть, не скоришся – спалять.

– Славен князь Ярополк! – закричав Бразд.

– Славен! Славен! – змушенi були пiдтримати його люди.

І всi вони пiшли на двори своi. Затужили, як водиться, матерi й жони, заплакали дiти, що втрачали своiх отцiв. О Руська земле, доколи будеш ти сiяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Днiпра, а кров’ю, доколи куватимеш не рала, а мечi?! Сонце пливе над землею – чому ж ти не спалиш ворогiв; вiтри вiють у полi – так завiйте ж, ударте в очi ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата i яка ти нещасна!



Десь на пониззi народився й покотився мiж берегами перестук весел, згодом на плесi Днiпра окреслилось чимало лодiй – ключ та ще ключ, – вони прямували вiд низького берега до гiр ошую, iм не було кiнця, i Микула все стояв i стояв на валу городища, дивився на Днiпро.

Не тiльки Микулу стурбував цей шум серед ночi, вiн побачив, що недалеко на сiрiй землi чорнiе кiлька постатей, ось хтось полiз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.

– Пливуть лодii Ярополка. Князь iде на князя… Колись сiчi були на Ітилi й Дунаi, – нинi буде сiча й тут… Ой горе нам, горе!

Микула пiзнав тих, що говорили, це були ницi любечани, люди його роду.

– Нелюбо, що йде князь на князя… Мир i тиша мусять бути в землi.

– А коли князь iде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полi та в двобоi вирiшують сваргу.

– Не той нинi час, бо що не князь – то й закон.

– Що закон князя, аще земля наша мае свiй закон i покон.

– Мовчiть, людiе, бо скрiзь нинi е княжi вуха.

І люди на городищi справдi принишкли, повели далi мову впiвголоса, обережно.

– За що ж iде Ярополк, чому кличе нас iз собою?

Кiлька чоловiк, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:

– Уклав ганебний мир з ромеями – нам на виi жажелi[81 - Жажелi – ярма.] кладе… Не мститься печенiгам за кров, кривди, сльози – побратимами iх назвав, нашi землi вiддае… Сiв у Киевi, аки коршак, братiв-князiв убивае, волю в земель забирае, з своею Горою нас хоче зробити рабами…

Слiв небагато, вони гiркi, як полин, важкi, як осiннiй дощ, болючi, нестерпнi.

– Але ж е в нас старий закон i покон, множество людей iде супроти Ярополка, ромеiв, печенiгiв… – звучить у пiвтемрявi глухий голос.

Хто це сказав? Усi обертаються туди, звiдки долинули слова, дивляться, слухають.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/semen-sklyarenko/volodimir-5005415/chitat-onlayn/) на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Горяни – мешканцi Гори.




2


Ницi – убогi, бiднi.




3


Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.




4


Риндi – прапороносцi.




5


Давати роту – присягати.




6


Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.




7


Корчениця – кузня.




8


Знамено – княжий знак.




9


Купа – позичка.




10


Василевс – iмператор.




11


Проедр – перший мiнiстр.




12


Феми – областi.




13


Мусii – мозаiки.




14


Дромон – великий корабель.




15


Анi – столиця Вiрменii.




16


Ішхани – аристократiя, знать (вiрм.).




17


Азнаури – дворяни (груз.).




18


Цимiсхiй – маленький (вiрм.).




19


Етерiот – охоронник.




20


Склiр – жорстокий.




21


Перу – берег Золотого Рогу.




22


Варязьке море – Балтiйське море.




23


Гiперборейський – пiвнiчний.




24


Комiт – правитель областi, комiтопул – син комiта.




25


Каган – князь.




26


Боляри, боiли, кметi – бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.




27


Бореас, Борей – пiвнiчний вiтер, пiвнiч (грец.).




28


Partibus infidelium – областi язичникiв (лат.).




29


Акрити – прикордоннi вiйська Вiзантii.




30


Родопи – Балканськi гори.




31


Клiсури – гiрськi проходи.




32


Катун – хижа чабана.




33


Царство мi – царство мое (болг.).




34


Xаратiя – пергамент з шкiри.




35


Вуй, уй – наставник, пестун.




36


Свiони – шведи.




37


Соляний шлях – давнiй шлях з Киева до Криму.




38


Фофудiя – схiдна тканина.




39


Байдана – кольчуга.




40


Половцi, кимаки, огузи – орди, що вийшли в кiнцi X столiття з глибин Азii.




41


Гексамит – оксамит.




42


Алтабас – атлас.




43


Вiнiси – гранати.




44


Узороччя – прикраси.




45


Ряд – умова, договiр.




46


Грецький вогонь – запалювальна рiдина.




47


Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi е в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашоi ери).




48


Корста – труна.




49


Гостинець – шлях.




50


П’ятини – п’ять частин Новгородськоi землi.




51


Вiчник (у Киевi – ларник) – писар того часу.




52


Ярл – полководець.




53


Горючий камiнь – бурштин, янтар.




54


Гардарик – краiна городiв (швед.).




55


Свеарiке (або Свiонiя) – Швецiя.




56


Скетконунг – хороший, добрий конунг (швед.).




57


Гiрдмани – охоронники.




58


Лагмани – управителi земель.




59


Тiнг – урочистi збори.




60


Дротти – жерцi.




61


Гольмгардський – князь з краiни городiв руських.




62


Братафули – священнi, клятвеннi чашi.




63


Глаутейн – кропило.




64


Фулнер – гидкий, одворотний (швед.).




65


Одали – земельнi володiння.




66


Денегельд – дань (датськ.).




67


Штрангуг (вiд шведського Strand – берег, huqg – удар) – десант, висадка на берег.




68


Слутий – слiпий.




69


Кострища – жертвеннi вогнища.




70


Єм, водь, саамi, комi – пiвнiчнi племена Русi.




71


Дука – губернатор.




72


Латгали, земгали, куршi – древнi племена, що жили над Балтiйським морем.




73


Скальди – мандрiвнi спiвцi.




74


Головник – убивця.




75


Трел – раб (швед.).




76


Палати Валгалла – рай (швед.).




77


Валькiрii – райськi дiви.




78


Тi – рабиня.




79


Похiд на Схiд (нiм.).




80


Ізок – червень.




81


Жажелi – ярма.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения