Читать онлайн книгу "Круговерть"

Круговерть
О. Генрi


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Мало хто з письменникiв мае таку широку читацьку аудиторiю, як О. Генрi (1862–1910). Його новели читають у всьому свiтi, читають усi: робiтники, вченi, «бiлi комiрцi», селяни, лiтнi люди i молодь, i особливо – пiдлiтки. Кожний читач знайде тут за своiм уподобанням захоплюючий сюжет, дотепний жарт, маленьку драму i веселу iсторiю, але також знайде i щось бiльше – щось таке, що й досi е секретом надзвичайноi популярностi творiв О. Генрi.

Новели з двох збiрок – «Просто бiзнес» i «Круговерть» – увiйшли в цю книгу. Палiтра гумору багата фарбами та вiдтiнками. У знаменитiй новелi «Викуп за Вождя Червоношкiрих» життева ситуацiя обертаеться догори дригом: двое шахраiв викрадають у багатiя единого синочка, щоб отримати викуп, але на них чекае несподiванка…





О. Генри

Круговерть



© Є. М. Тарнавський, В. Є. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Просто бiзнес





Просто бiзнес


Гадаю, ви всi хоча б щось знаете про сцену й акторiв. Адже так чи iнакше контактували з театрами, читали газетних критикiв i жарти в тижневиках про «Рiалто»[1 - «Рiалто» – вiдома готельна мережа, а також вулиця.], милих дiвчаток iз хору й трагiкiв iз довгими патлами. Припускаю, що стислий перелiк ваших уявлень про таемничу сцену буде зводитися до чогось такого.

Провiднi акторки мають п’ятьох чоловiкiв i гору коштовностей, не кращих нiж у вашоi власноi дружини, бо фальшивих. Фiгури мають не гiршi нiж у краль, бо користуються накладками. Дiвчатка з кордебалету жити не можуть без перекису водню, фанатiв, «паккардiв» i Пiттсбурга. Додому повертаються трамваями або пiшки. Вибагливi акторки вимагають на Бродвеi в Нью-Йорку ролi комiчних молодиць для своiх матерiв та iхнiх тiтоньок на гастролях. Справжне iм’я Керлi Бельвю – Бойл О’Келi. Свою маячню, записану на грамофонi, Джон Мак-Каллоу украв iз першоi редакцii спогадiв Еллен Террi. Джо Вебер – кумеднiший, нiж І. Г. Сотерн, а Генрi Мiллер хутко старiе.

Усi учасники трупи, виходячи з театру, вночi цмулять шампанське та iдять омарiв до полудня наступного дня. Та що там, кiноiндустрiя перемолотила аж цiлу купу театральних акторiв.

Тепер мало хто з нас знае щось про реальне життя театралiв. А якби знали, то цей фах мiг бути поширенiшим, нiж зараз. Ми зиркаемо на виконавцiв зизом, сповненим поблажливоi переваги, потiм iдемо додому та, як мавпи, повторюемо iхнi жести та iнтонацii перед своiми дзеркалами.

Останнiм часом у товариствi багато плiткують про акторську братiю. Подейкують, що замiсть гульвiс i шанувальникiв дiамантiв там зiбралися пiдприемцi, науковцi й аскети разом зi своiми дiтьми, будинками та бiблiотеками. Вони мають повно нерухомостi та ведуть своi приватнi справи настiльки впорядковано й настiльки нецiкаво, як i будь-хто з наших добропорядних громадян, котрi прив’язанi до кругообiгу комiрного, цiни на газ, вугiлля, лiд i податкiв.

Яка з цих версiй реальна, а яка нi – вирiшувати не тут. Я ж пропоную вам лише одну маленьку iсторiю про двох мандрiвних акторiв, i на пiдтвердження ii правдивостi можу продемонструвати вам лише темну плямку на чавуннiй клямцi вхiдних дверей старого Театру Кiтора, залишену там вiд штовхання руками в рукавичках, занадто нетерплячими, щоб обернути ii. Там я востанне бачив, як Черрi прошмигнула до роздягальнi, неначе ластiвка у свое гнiздо, як завжди, вчасно до хвилини, щоб переодягнутися для черговоi ролi.

Команда водевiлю «Гарт i Черрi» була талановитою. Боб Гарт вештався схiдними та захiдними околицями впродовж чотирьох рокiв iз змiшаною програмою, що складалася з монологу, трьох блискавичних перевдягань iз пiснями, кiлькох пародiй на знаменитих iмiтаторiв i метушливого танцю, яким дуже захоплювався контрабасист оркестру. Це найкращий доказ хорошоi роботи.

Найбiльше задоволення, яке може отримати актор, це стати свiдком жалюгiдного провалу своiх конкурентiв, котрi лише ганьблять сцену. Для того, щоб влаштувати собi таке задоволення, такий лицедiй часто покидае сонячний куточок Бродвею, щоби побачити принесення себе в жертву з боку свого не такого обдарованого колеги. Хоча iнколи дехто ласий на чуже фаско навiть вдаеться до найскладнiшоi вправи для м’язiв актора – вiн аплодуе.

Одного вечора Боб Гарт презентував свое серйозне, вiдоме за водевiлями обличчя у вiконцi театральноi каси суперника, й отримав свiй квиток на мiсце в партерi.

Номери A, B, C i D оголошували один за одним, i вони миттю вiдходили в небуття, глибоко занурюючи пана Гарта в похмурий настрiй. Іншi глядачi лементували, сiпалися, свистiли й аплодували, але Боб Гарт, сама енергiя та харизма, сидiв iз гнiтючим виразом обличчя i руками, розведеними настiльки далеко, як пiдлiток, який тримав моток вовни для своеi бабусi, котра змотуе ii в клубок.

Аж тут розпочався номер H, «Гiрчиця», i вiдвiдувач раптом випрямився. H був щасливим алфавiтним провiсником Вайнони Черрi, котра виконувала «характернi пiснi з перевтiленнями». Сама Черрi була дрiбна, але вона майстерно виконувала кожен номер. Спершу продемонструвала делiкатну юнку в ситцевiй сукенцi з кошиком штучних ромашок, яка невинно повiдомляла, що в старому шкiльному будиночку, крiм арифметики й iменникiв, можна вивчити ще й iншi речi, особливо «коли вчитель затримуе пiсля урокiв». Махнувши кiнчиком ситцевого платтячка, вона блискавично зникала й у мить з’являлася вишуканою «парижанкою», адже мистецтво завиграшки зближае мiж собою старий червоний млин i Мулен Руж[2 - Мулен Руж (з фр. буквально перекладаеться як «червоний млин») – знамените класичне кабаре в Парижi, створене 1889 року.]. А тодi…

А тодi самi знаете що. Це знав i Боб Гарт, але вiн побачив також i щось iнше. Вiн збагнув, що Черрi е единою професiоналкою, котра найкраще пасувала на роль Гелен Граймс у скетчi, який вiн написав i тримав у своiй валiзi. Певна рiч, Боб Гарт, як i будь-який iнший пересiчний актор, бакалiйник, газетяр, професор, маклер або фермер, мав десь приховану власну п’есу. Такi тримають у валiзах, дуплах дерев, столах, копицях сiна, вiддiленнях для паперу, внутрiшнiх кишенях, сейфах, шкатулках i лантухах для вугiлля, чекаючи на появу чергового пана Фромена[3 - Чарльз i Денiел Фромени – вiдомi американськi продюсери та режисери кiнця XIX ст.]. Їх iснуе до п’ятдесяти семи рiзних типiв.

Але скетчу Боба Гарта не судилося закiнчити життя в слоiку для маринаду. Вiн назвав його «Забави для мишей». З того часу, як автор його написав, вiн тримав цю звiстку в таемницi й ховав в очiкуваннi, поки знайде кандидатку, котра пасуе до його концепцii ролi Гелен Граймс. А тут вiн уздрiв i саму Гелен, iз усiею ii безневинною невимушенiстю, молодiстю, жвавiстю та бездоганним вiдчуттям сцени, навiть на його критичний смак.

Пiсля того, як виступ скiнчився, Гарт знайшов у касi менеджера й отримав домашню адресу Черрi. Наступного дня о п’ятiй вiн подзвонив у дверi миршавого старого будиночка у Вест-Фортiсi та подав свою вiзитiвку.

При свiтлi дня, у старосвiтськiй блузцi та звичайнiй вовнянiй спiдницi, iз пiдiбраним волоссям та очима сестри милосердя, Вайнона Черрi могла б грати роль Пруденс Вайс, доньки диякона, у великiй ненаписанiй драмi з життя Новоi Англii, яку ще нiхто не iнсценiзував.

– Я бачила вашу виставу, пане Гарт, – повiдомила господиня пiсля того, як ретельно оглянула вiзитiвку гостя. – З якоi причини ви хотiли мене бачити?

– Я переглянув ваш виступ минулого вечора, – заявив Гарт. – Я написав скетч, який нiкому ще не показував. Вiн розрахований для двох, i, гадаю, ви можете виконати в ньому другу роль. Я вирiшив, що варто побачити вас задля цього.

– Проходьте до вiтальнi, – запросила панна Черрi. – Я давно очiкувала чогось такого. Адже бiльше хотiла б грати, а не перевтiлюватися.

Боб Гарт сягнув до своеi кишенi по заповiтнi «Забави для мишей» i прочитав ii уголос.

– Прочитайте ще раз, будь ласка, – попросила панна Черрi.

Пiсля цього вона вказала, як ii можна покращити – ввести роль посланця замiсть телефонного дзвiнка, обiрвати дiалог безпосередньо перед кульмiнацiею, коли персонажi боролися за револьвер, i цiлком змiнити слова та дii Гелен Граймс у мiсцi, де ii доймають ревнощi. Гарт визнав слушними всi ii правки й не сперечався. Адже юнка вiдразу ж помiтила всi слабкi мiсця скетчу. Це була iнтуiцiя жiнки, якоi йому бракувало. Наприкiнцi iхньоi бесiди Гарт був уже готовий закластися своiми навичками, досвiдом i заощадженнями своiх чотирьох рокiв у водевiлях, що «Забави для мишей» розцвiтуть у багаторiчну квiтку в гастрольному садочку. Панна Черрi була розважливiшою. Пiсля тривалого морщення ii гладенького молодого чола й постукування об своi маленькi бiлi зубчики кiнчиком олiвця вона нарештi дала свою вiдповiдь.

– Пане Гарт, – повiдала вона. – Менi здаеться, що ваш скетч матиме успiх. Ця роль Граймс написана наче зумисне для мене. Я можу ii зiграти так, що вона видiлятиметься, як полковник Сорок четвертого полку посеред базару. І я бачила вашу роботу. Знаю, що ви можете зробити з iншою роллю. Але бiзнес е бiзнес. Скiльки ви отримуете на тиждень за номер, який виконуете зараз?

– Двiстi, – вiдповiв Гарт.

– А я отримую сто за свiй, – правила свое Черрi. – Це звична знижка для жiнки. Але я живу на них i щотижня вiдкладаю кiлька банкнот пiд цеглу в старому коминi на кухнi. Менi подобаеться сцена, я люблю ii, але е ще дещо, що люблю ще бiльше – це маленька хатинка в провiнцii, яку куплю колись, з рябими курми та шiстьма качками, що тиняються навколо двору. А тепер дозвольте менi сказати вам, пане Гарт, що мене цiкавить лише бiзнес. Якщо ви хочете, щоб я грала у вашому скетчi, я це зроблю. І вiрю, що нам це до снаги. Але я ще дещо хочу сказати. Маю повiдомити, що в моему характерi немае жодних дурниць, i я працюю на сценi за те, що менi платять, так само, як iншi дiвчата працюють у крамницях чи офiсах. Я збиратиму грошi, щоб утримувати себе, коли вже буду застара для театральних вибрикiв. Нiякого будинку для лiтнiх людей або притулку для необачних актрис менi не треба. Якщо хочете зробити мене дiловим партнером, пане Гарт, без всiляких там витребеньок, то я в дiлi. Я дещо знаю про театральнi трупи, але хочу, щоб ми стали iнакшими. Хочу, щоб ви знали, що я працюю на сценi для того, аби щодня забирати певну суму коштiв у конвертi з нiкотиновими плямами на ньому в мiсцi, де його лизнув касир. Таке маю хобi – вiдкладати на похмурi дощовi днi у своему майбутньому. І хочу, щоб ви знали, яка я. Не знаю, як виглядае нiчний ресторан, бо п’ю лише немiцний чай, нiколи не теревенила з чоловiком бiля входу до театру й тримаю грошi в п’ятьох ощадних банках.

– Панно Черрi, – озвався Боб Гарт своiм спокiйним, серйозним голосом, – ви маете право висувати своi власнi умови. Фраза «лише бiзнес» налiплена на мiй капелюх i трафаретом вибита на моiй барсетцi. Увi снi я завжди бачу бунгало з п’ятьох кiмнат на пiвнiчному березi Лонг-Айленду, з японцем, котрий варить зупу з молюскiв i пече качку по-пекiнськи, а я на ганку, загорнений у пончо, гойдаюся в гамаку й читаю «У нетрях Африки» Стенлi[4 - Генрi Мортон Стенлi (1841–1904) – вiдомий валлiйський журналiст i визначний мандрiвник Африкою, котрий вiдкрив рiчку Конго, гiрську гряду Рувензорi, а також розгадав загадку витокiв Бiлого Нiлу.]. І бiльше нiкого навколо. Ви нiколи не цiкавилися Африкою, чи не так, панно Черрi?

– Нiколи, – пiдтвердила вона. – А що я намiряюся зробити зi своiми грошима, то це покласти iх у банк. Тепер можна отримати чотири вiдсотки рiчних за депозити. Я вже полiчила, що за десять рокiв буду мати прибуткiв десь близько 50 доларiв на мiсяць лише самих вiдсоткiв. Також я могла б навiть iнвестувати частину свого капiталу в дрiбний бiзнес, скажiмо, майстерню з пошиття капелюшкiв або салон краси, i заробити ще бiльше.

– Ну, – зауважив Гарт, – бачу, що вашi думки рухаються в правильному напрямку, так чи iнакше. Є багато акторiв, котрi чогось вартi, i вони також могли б вiдкладати дещицю на чорний день, якби не тринькали своi грошики. Дуже радий, що у вас правильний погляд на бiзнес, панно Черрi. Я мiркую так само й вважаю, що цей скетч подвоiть те, що ми зараз заробляемо, коли вдасться його iнсценiзувати.

Подальша доля скетчу «Забави для мишей» – це iсторiя всiх успiшних п’ес. Гарт i Черрi коротили ii, рiзали, переробляли, виконували хiрургiчнi операцii на реплiках, змiнювали фрази, повертали iх назад, доповнювали, перейменовували, повертали стару назву, переписували, замiнили стилет на пiстолет, повернули револьвер – пропустили скетч крiзь усi вiдомi процеси редагування та покращення.

Вони репетирували п’есу в порожнiй вiтальнi пансiонату, яку рiдко використовували до цього, поки не досягнули того, що старовинний годинник перед боем щоразу шипiв за уламок секунди до клацання незарядженого револьвера, який Гелен Граймс тримала в руцi пiд час репетирування хвилюючоi кульмiнацiйноi сцени.

Авжеж, це була захоплююча й бездоганна праця. На сценi ж використовували справжнiй револьвер 32-го калiбру, заряджений справжнiми набоями. Гелен Граймс, народжена на Дикому Заходi, майстернiстю та смiливiстю не поступалася Баффало Бiллу, до безтями закохана у Френка Дезмонда, особистого секретаря i конфiденцiйного помiчника зятя свого батька, «Арапахо»[5 - Арапахо – плем’я iндiанцiв, котрi жили в штатах Вайомiнг та Оклагома.] Граймса, короля рогатоi худоби й власника чвертi мiльйона доларiв i великого ранчо, яке, судячи з краевиду, розташоване десь у Дикому Полi або в Амагансеттi, що в штатi Нью-Йорк. Дезмонд (за межами сцени – пан Боб Гарт) носить онучi, мисливськi штани йподае свою адресу в мiстi Нью-Йорк, залишивши вас дивуватися, чому, що ж вiн робить у Дикому Полi або в тому ж таки Амагансеттi, i водночас метикувати, навiщо мiльйонеровi онучi на своему ранчо та ще й секретар на додачу.

Ну, так чи iнакше, але ви знаете так само добре, як i я, що ми всi любимо такi п’еси, визнаемо це чи нi – такий собi покруч «Синьоi Бороди-молодшого» та «Цимбелiна»[6 - «Цимбелiн» – п’еса Вiльяма Шекспiра, опублiкована вже пiсля його смертi.], якого грають росiяни.

У «Забавах для мишей» були лише двi з половиною ролi. Гарт i Черрi, звiсно, виконували двi з них, а половина дiсталася робiтнику сцени, котрий лише раз за всю виставу вибiгав на сцену в смокiнгу й панiчно лементував, що будинок оточили iндiанцi, а також, аби прикрутити газ в коминку за наказом хазяiна.

У скетчi була ще одна дiвчина – красуня з П’ятоi авеню – котра навiдувала ранчо й спромоглася зачарувати Джека Валентайна, коли той iще був заможним завсiдником клубiв на нижнiй Третiй авеню, до того, як той втратив усi своi статки. Ця дiвчина з’являлася на сценi лише на свiтлинi – Джек тримав ii портрет на коминку у вiтальнi в Дикому Полi. Гелен, природно, ревнувала.

А тепер – до захоплюючих подiй. Старий «Арапахо» Граймс однiеi ночi вмирае вiд грудноi жаби – це пошепки повiдомляе нам на сценi Гелен у присутностi лише його секретаря. І того ж дня фермер залишив 647 тисяч готiвкою у своiй бiблiотецi (на ранчо!), щойно отриманих за продаж череди худоби на Сходi (ось як чому ми платимо такi високi цiни за вiдбивну!). І грошi – наче корова язиком злизала. Джек Валентайн був единим, хто перебував поряд iз мiльйонером, коли той (буцiмто) дав дуба.

«Бог свiдок, я люблю його, але якщо вiн зробив це вчинок…» Ви ж усе розумiете? І тодi згадують про не надто пристойну дiвчину з П’ятоi авеню, котра так i не виходить на сцену. Чи можемо ми ii в чомусь звинувачувати, коли Театральний траст обмежуе цiни на квитки, а сукнi на спинi застiбае помiчник режисера, бо кравчинi зараз коштують занадто дорого?

Але постривайте. Настае кульмiнацiя. Гелен Граймс бiльше вже не може стримуватися. Вона переконуе себе в тому, що Джек Валентайн – не лише пiдступний, але й користолюб. Втрати 647 тисяч доларiв i коханця в галiфе для верховоi iзди з такими лампасами по боках, як температурна крива хворого на черевний тиф, цiлком достатньо, щоб вивести зi себе будь-яку шляхетну ледi. Ось так!

Вони стоять у бiблiотецi (на ранчо!), прикрашенiй головами лосiв на стiнах (хiба лосi жили колись в Амагенсеттi?), i починаеться розв’язка. Не знаю цiкавiшого мiсця у виставi, нiж розв’язка пiсля кульмiнацii.

Гелен вважае, що грошi поцупив Джек. Бо хто ще був там, щоб iх прихопити? Адже директор просидiв бiля каси, оркестр не покидав своiх мiсць у ямi i нiхто не мiг пройти повз швейцара Старого Джиммi, якщо тiльки не змiг би показати скайтер’ера або автомобiль як гарантiю власноi платоспроможностi.

Остаточно втративши голову, як ми й повiдомляли ранiше, Гелен каже Джеку Валентайну: «Розбiйник i злодiй, i, що ще гiрше, – викрадач довiрливих сердець, тебе чекае ось яка доля!»

У цьому мiсцi вона, певна рiч, вихоплюе надiйний револьвер 32-го калiбру.

«Але я буду милостивою, – править далi Гелен. – Ти житимеш, i це буде твоiм покаранням. Я тобi покажу, як легко могла б вiдправити тебе на смерть, яку ти заслуговуеш. Їi портрет на коминку. Я пошлю в ii вродливе личко кулю, яка мала б пронизати твое боягузливе серце».

І вона це робить. Немае жодних слiпих набоiв або помiчникiв, котрi гримають за сценою. Гелен стрiляе. Куля, справжня куля, дiрявить обличчя на фотографii i пiсля цього вражае приховану пружину розсувноi панелi в стiнi. Й ось панель вiд’iжджае, а там – зниклi 647 тисяч доларiв у стосиках банкнот i золота в мiшечках. Просто чудово. Ви ж знаете, як це. Черрi впродовж двох мiсяцiв вправлялася з мiшенню на даху свого пансiону. Таке вимагае прицiльноi стрiлянини. У скетчi дiвчинi довелося цiлити в мiдне кружальце лише три дюйми в дiаметрi, прикрите шпалерами. І вона мала стояти безпосередньо в тому самому мiсцi щовечора, i свiтлина мала стояти в точно такому ж мiсцi, i стрiляти треба було щоразу впевнено та несхибно.

Певна рiч, старий «Арапахо» сховав скарби в таемне мiсце i, звiсно, Джек нiчого не взяв, крiм своеi платнi (що можна було б квалiфiкувати як «отримання грошей за обтяжливих обставин», але це вже iнша iсторiя); i, певна рiч, нью-йоркська дiвчина була справдi заручена з пiдрядником у Бронксi; тому Джек i Гелен щасливо закiнчують сцену в подвiйному нельсонi[7 - Подвiйний нельсон – прийом у боротьбi: борець просовуе обидвi руки пiд пахви супротивника й тисне йому на шию.].

Пiсля того, як Гарт i Черрi вимуштрували «Забави для мишей» до iдеалу, вони провели пробний виступ. Успiх був шалений. Це був один iз тих рiдкiсних проявiв таланту, який затоплюе театр згори донизу. Балкон ридав, а партер фактично плавав у морi слiз.

Пiсля прем’ери театральнi агенти повали буквально переслiдувати Гарта та Черрi, тицяючи iм для пiдписання контракти й авторучки. П’ятсот доларiв на тиждень – ось у що це вилилося.

Того вечора о пiв на дванадцяту Боб Гарт зняв капелюха й побажав Черрi гарноi ночi бiля дверей ii пансiонату.

– Пане Гарт, – сказала вона в задумi, – зайдiть-но досередини всього на кiлька хвилин. У нас тепер з’явився шанс зробити щось добре й заробити грошенят. Що треба зробити, то це скоротити витрати до цента, наскiльки це можливо, щоб зберегти все, що ми заробимо.

– Атож, – погодився Боб. – Така справа важлива. Можемо скористатися вашим досвiдом – банкiвською системою. А я щоночi марю про те бунгало з японським кухарем i нi душi навколо. Усе, що може збiльшити нашi чистi прибутки, вартуе моеi уваги.

– Зайдiть досередини на кiлька хвилин, – повторила Черрi свое прохання, усе ще залишаючись у глибокiй задумi. – Я маю пропозицiю для вас, як суттево скоротити нашi витрати, i це допоможе вам iз вашим майбутнiм, а менi – з моiм. І це – дiлова пропозицiя.



«Забави для мишей» йшли з надзвичайним успiхом у Нью-Йорку впродовж десятьох тижнiв – хороший показник для театрального скетчу, а потiм iз ними поiхали в провiнцiю. Не вдаючись у деталi, можна сказати, що це була дуже популярна вистава упродовж двох рокiв, без навiть найменшого падiння популярностi.

Сем Паккард, директор Театру Кiтора в Нью-Йорку, так казав про Гарта та Черрi:

– Найпоряднiша й найкраща маленька трупа, яка будь-коли приiжджала на гастролi. Настiльки приемно читати iхнi iмена на афiшi. Тихi, працьовитi, жодних iстерик на кшталт Джоннi та Мейбл, на роботу приходять iз точнiстю до хвилини, прямують додому пiсля виступу, i кожен iз них порядний, як справжня ледi. Не очiкую, що колись матиму справу з акторами, котрi спричинятимуть настiльки мало проблем i викликатимуть бiльше поваги до цього фаху.

А тепер, пiсля такого довгого лущення шкарлупи, ми дiсталися до ядра цiеi iсторii.

Наприкiнцi свого другого сезону «Забави для мишей» повернулися до Нью-Йорка для нового виступу на вiдкритих естрадах i лiтнiх театрах. Там нiколи не виникало якихось негараздiв iз потраплянням у програму. Боб Гарт майже сплатив свое бунгало, i Черрi мала стiльки банкiвських книжок, що була змушена придбати в кредит книжкову шафу, щоб мати, де iх тримати.

Я кажу вам так, аби запевнити, навiть якщо ви не можете в це повiрити, що багато, дуже багато людей на сценi – це люди з неабиякими амбiцiями, так само, як слуга хоче стати президентом, або бакалiйник, котрий хоче придбати будиночок у Флетбушi[8 - Флетбуш – околиця Бруклiна.], або жiнка, котра прагне змiн на краще. І сподiваюся, що менi дозволять сказати, не для публiкацii, що для того, щоб досягнути успiху, вони часто творять справжнi дива.

А тепер послухайте.

На першiй виставi «Забав для мишей» у театрi «Вестфалiя» в Нью-Йорку Вайнона Черрi дуже нервувала. Коли вона вистрелила у свiтлину кралi на коминку, куля, замiсть того щоб продiрявити фото, а потiм ударити в кружальце, поцiлила в нижнiй лiвий бiк шиi Боба Гарта. Вiд несподiванки Гарт упав, як пiдкошений, тодi як Черрi артистично втрачала свiдомiсть.

Глядачi вирiшили, що iм показують комедiю, а не трагедiю, в якiй учасники одружуються або миряться, зааплодували з великим захопленням. Єдиний чоловiк, котрий зберiг голову холодною, – такий завжди з’являеться в подiбних випадках, – опустив завiсу, i два гурти працiвникiв сцени шанобливо й акуратно забрали Гарта та Черрi зi сцени. Почався новий номер, i веселощi продовжилися.

Театрали знайшли бiля входу молодого лiкаря, котрий чекав на пацiента з букетом iз рожевих троянд. Медик уважно оглянув Гарта й вiд душi зареготав.

– Про вас напишуть у газетах, старий друже, – таким був його дiагноз. – Ще б на два дюйми лiворуч, i вам би перебило сонну артерiю. А тепер нехай реквiзитор перев’яже рану шматком мережива з плаття якоiсь дiвчини й гайда додому, щоб вас перев’язав районний лiкар, тодi з вами все буде гаразд. Даруйте, але я маю справдi серйозний випадок.

Пiсля цього Боб Гарт звiв погляд i почав почуватися краще. А потiм туди, де вiн лежав, зайшов Вiнченте, мандрiвний жонглер, справжнiй майстер своеi справи. Вiнченте був серйозним чоловiком iз Братлборо[9 - Братлборо – мiсто в окрузi Вiндем у штатi Вермонт.]. Вдома його звали Семом Грiггсом, i вiн посилав iграшки та солодощi додому двом своiм маленьким донечкам iз кожного мiста, в якому виступав. Вiнченте iздив тими самими краями, що й Гарт iз Черрi, i був iхнiм приятелем у мандрах.

– Бобе, – серйозно зронив Вiнченте, – я дуже радий, що не сталося гiршого. Бо маленька ледi себе вже не тямить.

– Хто не тямить? – поцiкавився Гарт.

– Та Черрi, – пояснив жонглер. – Ми не знали, наскiльки серйозно ви пораненi, тому тримали ii подалi. Знадобилися директор i ще трое дiвчат, щоб ii втримати.

– Упевнений, що це була випадковiсть, – сказав Гарт. – І на Черрi не гнiваюся. Вона кепсько почувалася, iнакше б не змогла таке вчинити. Тому немае нiяких образ. Вона дуже дiлова. Лiкар каже, що вже за три днi я знову буде працездатний. Нехай не переживае.

– Чоловiче, – серйозно зазначив Сем Грiггс, наморщивши свое старе, м’яке та зморшкувате чоло. – Ви людина чи машина? Черрi плаче через вас, лементуе «Бобе, Бобе» щосекунди, а вони ii хапають за руки i не пускають до вас.

– А що з нею? – перепитав Гарт iз широко виряченими очима. – Скетч за три днi знову зможемо показувати. Лiкар каже, що я не дуже постраждав. Вона не втратить половини тижневоi зарплати. Я знаю, що це нещасний випадок. То що з нею не так?

– Ви, мабуть, або слiпий, або бовдур, – зауважив Вiнченте. – Дiвчина вас кохае i мало з розуму не сходить через ваше поранення. Що з вами? Чи вона для вас нiчого не означае? Хотiв би я, щоб ви почули, як вона вас кличе.

– Кохае мене? – не повiрив Боб Гарт, пiдiймаючись iз купи декорацiй, на якiй лежав. – Черрi мене кохае? Нi, це неможливо.

– Хотiв би я, щоб ви могли ii бачити й чути, – гмикнув Грiггс.

– Але, чоловiче, – Боб Гарт опустився на крiсло, – це абсолютно неможливо. Це неможливо, скажу я вам. Я нiколи навiть не мрiяв про таке.

– Тут, – сказав мандрiвний жонглер, – нiхто не може помилитися. Вона до безтями закохана у вас. Як можна бути таким слiпим?

– Але милий Боже, – дивувався Боб Гарт, спинаючись на ноги, – це даремно. Вже запiзно, скажу я вам, Семе, занадто пiзно. Цього не може бути. Це неможливо. Повне нерозумiння.

– Вона плаче за вами, – наполягав мандрiвний жонглер. – З кохання до вас ii трое заледве можуть втримати, i волае ваше iм’я так гучно, що вони не наважуються пiдняти завiсу. Прокиньтеся, юначе.

– З кохання до мене? – вибалушив очi Боб Гарт. – Хiба ж я не сказав вам, що вже запiзно? Адже ми з Черрi взяли шлюб ще два роки тому!




Золото, що блиснуло


Розповiдь iз моральним пiдтекстом завжди схожа на хоботок комара. Вона набридае вам, а потiм впорскуе крапельку отрути, щоби роздратувати вашу совiсть. Тож нумо спершу почнiмо з моралi, аби покiнчити з нею. Не все золото, що блищить, але мудра та дитина, яка закупорюе корком свою пляшечку з кислотою для дослiдiв.

Там, де Бродвей огинае рiг площi, на якiй стовбичить Справжнiй Джордж[10 - Справжнiй Джордж – пам’ятник Джорджу Вашингтону.], розташований маленький «Рiалто». Там можна побачити акторiв iз околицi й дiзнатися iхне гасло.

– Нi, кажу я Фромену, ви не зможете мене отримати дешевше нiж за два долари п’ятдесят центiв за виступ, iнакше я йду геть.

На захiд i на пiвдень вiд оселi трагiкiв простяглися одна чи двi вулицi, де жителi iспансько-американськоi колонii туляться для того, щоб урвати собi хоч трохи тропiчного тепла на цiй холоднiй пiвночi. Центром життя в цiй дiльницi е «Ель-Реф’юджiо», кафе i ресторан, який обслуговуе легковажних вигнанцiв iз Пiвдня. З Чилi, Болiвii, Колумбii, неспокiйних республiк Центральноi Америки та запальних островiв Вест-Індii прибувають сеньйори в плащах i сомбреро, котрих викидають, як палючу лаву, полiтичнi виверження у своiх краiнах. Сюди вони приходять, аби снувати плани, виграти час, залучити кошти, зацiкавити флiбустьерiв, нелегально переправити зброю та боеприпаси, провернути своi оборудки. В «Ель-Реф’юджiо» вони знаходять атмосферу, в якiй почуваються як риба у водi.

У ресторанi «Ель-Реф’юджiо» подають страви, особливо приемнi для вихiдцiв iз краiн Козерога та Рака. Там заради альтруiзму ми змушенi ненадовго зупинити цю iсторiю. О, гурмане, втомлений кулiнарними вивертами галльського шеф-кухаря, тобi треба до «Ель-Реф’юджiо»! Тiльки там можна знайти особливу рибу, iкталура блакитного[11 - Ікталур блакитний – сом iз роду iкталур родини iкталурових, ряду сомоподiбних. Інша назва – «бiла кiшка».] з Мексиканськоi затоки, запеченого по-iспанськи. Помiдори надають iй барви, iндивiдуальностi та душi, чилiйська капуста даруе iй пiкантностi, оригiнальностi та краси, а незнанi трави дарують винятковiсть i таемничiсть… Увiнчування ii досконалостi заслуговуе окремого речення. Навколо неi, над нею, пiд нею, бiля неi – але нiколи в нiй – нависае ефiрна аура, настiльки тонка та делiкатна, що лише Товариство психiчних дослiджень може визначити ii походження.

І не кажiть, що в «Ель-Реф’юджiо» в рибу кладуть часник. Це швидше дух часнику, що пролiтае повз, легко поцiлувавши страву, увiнчану петрушкою, так само як поцiлунки в життi е «безнадiйною фантазiею того, коли вдаеш, що цiлуеш вуста, призначенi для iнших»[12 - Цитата з поезii Альфреда Теннiсона (1809–1892) – англiйського поета-романтика.]. А потiм, коли офiцiант Кончито приносить вам тарiлку коричневих бобiв i карафку вина, яке не без зупинок приiхало з Порту до «Ель Реф’юджiо» – ah, Dios[13 - Ah, Dios (iсп.) – О, Боже!]!

Якось iз океанського лайнера лiнii Гамбург–Америка, який стояв на причалi № 55, зiйшов генерал Перрiко Хiменес Вiллабланка Фалькон, пасажир iз Картахени. Генерал барву обличчя мав мiж рябою та гнiдою, його талiя становила сорок два дюйми, а зрiст – п’ять футiв чотири дюйми з пiдборами в стилi Людовика XV. Вiн мав вуса власника тиру, носив одiж техаського конгресмена й напускав на себе пихатий вигляд делегата з необмеженими повноваженнями.

Генерал Фалькон достатньо добре знав англiйську, щоб поцiкавитися, як зайти на вулицю, де стояв «Ель-Реф’юджiо». Коли ж вiн дiстався до цiеi дiльницi, то побачив оголошення на вiтринi представницького будинку з червоноi цегли, на якому було написано Hotel Espanol. У вiкнi виставили аркуш паперу, на якому написали: Aqui se habla Espa?ol[14 - Aqui se habla Espa?ol (iсп.) – тут розмовляють iспанською.]. Генерал увiйшов упевненим, що це дружнiй порт.

У затишному кабiнетi сидiла панi О’Браен, власниця закладу. Вона мала свiтле – нi, бездоганно бiляве волосся. Щодо iншого, то вона була люб’язна й мала видатнi форми. Генерал Фалькон пiдмiв своiм капелюхом iз широкими крисами пiдлогу й вичавив кiлька iспанських слiв, якi звучали як петарди, що ляскають у вогнi.

– Іспанець чи даго[15 - Даго – загальна назва iталiйцiв, португальцiв i пiвденноамериканцiв латинськоi раси.]? – чемно поцiкавилася панi О’Браен.

– Я колумбiець, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю iспанською. У вашому вiкнi написано, що тут балакають iспанською. Як же це?

– Але ж ви тiльки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.

У готелi «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кiмнату й облаштувався в нiй. Пiд вечiр вiн вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамiрного мiста Пiвночi. Коли вiн прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браен.

«Це тут, – сказав сам собi генерал, без сумнiву, своею мовою, – мае жити найвродливiша сеньйора на свiтi. У Колумбii я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж нi! Не генераловi Фалькону думати про вроду. Моя вiдданiсть належить моiй краiнi».

На розi Бродвею та Малоi Рiалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решiтка одного автомобiля штовхнула його на вiз, навантажений апельсинами. Водiй таксi ледь не наiхав на нього й вилив на голову гостя мiста цiле цеберко прокльонiв. Генерал дiстався до тротуару й знову отетерiв, коли свист вiд деко для арахiсу гаряче дмухнув йому вухо.

– Yalgame Dios[16 - Yalgame Dios (iсп.) – присягаюся Господом!]! Яке ж пекельне це мiсто!

Коли ж генерал нарештi вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примiтили одночасно два мисливцi. Один iз них був «Забiяка» Мак-Гайр, спортивна система котрого вимагала використання мiцноi руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевоi рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлi, спортсмен iз витонченiшими методами.

У нападi на очевидну для них здобич пан Келлi був швидшим. Його лiкоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Гайра.

– Вали звiдси! – жорстко наказав вiн. – Я його першим побачив.

Мак-Гайр утiк, наляканий вищим розумом.

– Даруйте, – звернувся пан Келлi до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпi, еге ж? Дозвольте менi вам допомогти.

Вiн пiдняв капелюх генерала й струсив iз нього пил.

Методи пана Келлi не могли не досягти успiху. Генерал, здивований i збентежений гамiрними вулицями, вiтав свого визволителя як кабальеро з якнайбезкорисливiшим серцем.

– Я б волiв, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браена, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе мiсто цей ваш Нуева Йорк!

Ввiчливiсть пана Келлi не дозволила б покинути шанованого колумбiйця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Бiля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному боцi вулицi засяяла скромна пiдсвiчена вивiска «Ель-Реф’юджiо». Пан Келлi, котрий знав усi вулицi без винятку, називав це мiсце «притулком для даго». Усiх iноземцiв пан Келлi класифiкував за двома категорiями – даго та французи. Вiн запропонував генералу податися туди та закрiпити iхне знайомство, що грунтувалося на ще не застиглому фундаментi.

За годину генерал Фалькон i пан Келлi ще сидiли за столиком у куточку змовникiв «Ель-Реф’юджiо». Мiж ними стояли пляшки та склянки. Удесяте генерал довiряв таемницi своеi мiсii до Estados Unidos[17 - Estados Unidos (iсп.) – Сполученi Штати.]. Вiн тут, заявив прибулець, щоб купити зброю – двi тисячi карабiнiв Вiнчестера – для колумбiйських революцiонерiв. У його кишенi був чек iз Карфагенського банку на 25 тисяч доларiв. За iншими столиками iншi революцiонери також гучно лементували про своi полiтичнi таемницi своiм товаришам-змовникам; але нiхто не був таким галасливим, як генерал. Вiн грюкав по столу, вимагав, щоб принесли ще вина, верещав своему супутнику, що його доручення було таемним, i про нього не повинна знати жодна жива душа. Сам пан Келлi був схильний до доброзичливого ентузiазму. Вiн схопив руку генерала через стiл.

– Монсеньйоре, – зронив вiн серйозно. – Не знаю, де ця ваша краiна, але я – за неi. Гадаю, вона входить до Сполучених Штатiв, адже всi поети та шкiльнi вчительки називають нас Колумбiею. Вам дуже пощастило, що ви зустрiли мене цього вечора. Я едина людина в Нью-Йорку, котра може залагодити цю справу для вас. Мiнiстр оборони США – мiй найкращий приятель, вiн зараз у мiстi, i завтра я з ним побачуся задля вас, а тим часом, монсеньйоре, добре заховайте чеки до своеi внутрiшньоi кишенi. Завтра я зайду за вами й заведу до мiнiстра. Адже мова не про округ Колумбiя, про який ви кажете, чи не так? – пiдсумував пан Келлi з раптовим сумнiвом. – Ви не зможете його захопити за допомогою двох тисяч карабiнiв, адже це пробували й iз бiльшою кiлькiстю амунiцii.

– Нi-нi-нi! – вигукнув генерал. – Це Республiка Колумбiя, це велика держава на самiй верхiвцi Пiвденноi Америки. Так-так.

– Гаразд, – заспокоiвся пан Келлi. – А тепер краще попрощаемося i розiйдiмося. Я напишу мiнiстру ввечерi й побачуся з ним. Вивезти зброю з Нью-Йорка – делiкатна справа. Навiть сам Мак-Класкi не змiг би з цим впоратися.

Вони розiйшлися бiля дверей готелю «Еспаньйол». Генерал звiв погляд на мiсяць i зiтхнув.

– Це велика краiна, той ваш Нуева-Йорк, – сказав вiн. – Машини на вулицях небезпечнi, а деко, що смажить горiхи, жахливо дмухають у вухо. Зате, сеньйоре Келлi, сеньйори зi золотими кучерями й приемно гладкi – просто magnificas! Muy magnificas![18 - Muy magnificas (iсп.) – просто чудовi.]

Келлi пiдiйшов до найближчоi телефонноi будки та зателефонував у кафе Мак-Крерi на горiшньому Бродвеi. Вiн попросив покликати Джиммi Данна.

– Це Джиммi Данн? – перепитав Келлi.

– Атож, – пролунала вiдповiдь.

– Ти брехун, – радiсно защебетав Келлi. – І ти – мiнiстр оборони. Зачекай, поки я приiду. У мене тут чудова справа наклюнулася. Це колорадо-мадуро зi золотою смужкою навколо. І зi стiлькома чеками, що можна купити собi червону лампу у вiтальню i статуетку Психеi, яка миеться в струмку. Прибуду наступним трамваем.

Джиммi Данн був майстром шахрайства. Вiн був справжнiм артистом у жанрi довiри. У життi вiн нiколи не брав до рук дрючка й зневажав фiзичний вплив. Насправдiвiн нiколи не ставив перед визначеною жертвою нiчого, крiм найвишуканiших напоiв, якi можна було придбати в Нью-Йорку. «Павук» Келлi мрiяв пiднятися до рiвня Джиммi.

Цi двiйко джентльменiв провели нараду цього ж вечора в Мак-Крерi. Келлi пояснив:

– З ним усе просто. Вiн iз острова Колумбiя, де почали страйк, або якусь колотнечу, або щось таке iнше, i вони прислали його сюди, щоб купити двi тисячi «вiнчестерiв», щоб розв’язати цю проблему. Вiн показав менi два чеки по десять тисяч доларiв кожен, та один – на п’ять тисяч доларiв. Це правда, Джиммi, я навiть розiзлився, що вiн не обмiняв iх на тисячодоларовi банкноти й не подав iх менi на срiбнiй тарiлочцi. Тепер доведеться чекати, поки вiн пiде до банку й отримае грошi для нас.

Вони теревенили про це впродовж двох годин, а потiм Данн звелiв;

– Приводь його на Бродвей, о четвертiй годинi пiсля полудня.

У потрiбний час Келлi навiдався до готелю «Еспаньйол» до номеру генерала. Вiн знайшов заслуженого вояка за чудовою розмовою з панi О’Браен.

– Мiнiстр оборони нас чекае, – повiдомив Келлi.

Генерал заледве облишив бесiду.

– Ех, сеньйоре, – зiтхнув вiн, сурма кличе. Але ж сеньйоре, сеньйори у ваших Естадос Юнiдос – такi красунi! До прикладу, вiзьмiмо вас, мадам О’Браен – que magnifica! Вона наче богиня Юнона – з очима теляти, як ви кажете.

Пан Келлi вважав себе неабияким дотепником. Але й кращих за нього людей згубив вогонь власноi фантазii.

– Звiсно! – усмiхнувся вiн. – Але ви маете на увазi Юнону, фарбовану перекисом водню, еге ж?

Панi О’Браен як тiльки це почула, пiдняла свою золоту голiвоньку, i ii дiловий погляд свердлив постать пана Кеклi, поки та вiддалялася. За винятком таксi, нiколи не треба бути брутальними з ледi.

Коли галантний колумбiець i його ескорт прибули за потрiбною адресою на Бродвеi, iх потримали в передпокоi з пiвгодини, а потiм впустили до комфортабельного офiсу, в якому видатний на вигляд чолов’яга з гладким обличчям щось писав за столом. Генерала Фалькона репрезентували «мiнiстру оборони Сполучених Штатiв», а мету його мiсii переказав давнiй приятель пан Келлi.

– А, Колумбiя! – багатозначно зронив «мiнiстр», коли йому все пояснили. – Боюся, що в цьому випадку можуть виникнути певнi труднощi. Ми з президентом розходимося в наших симпатiях. Вiн вiддае перевагу теперiшньому уряду, а я… – мiнiстр загадково, але заохочувально всмiхнувся генераловi. – Ви, певна рiч, знаете, генерале Фалькон, що пiсля баталiй тамманiв[19 - Таммани – полiтична органiзацiя Демократичноi партii США в Нью-Йорку, яка дiяла з 1790-х по 1960-тi рр. i контролювала висунення кандидатiв на Мангеттенi в 1854–1934 рр.] iз республiканцями Конгрес прийняв акт, який вимагае, щоб уся вироблена у цiй краiнi зброя й амунiцiя проходили через Мiнiстерство оборони. Буду радий зробити для вас усе, що в моiх силах, щоб прислужитися моему старому приятелю пану Келлi, але це треба зберiгати в цiлковитiй таемницi, оскiльки президент, як я вже казав, не е прихильником зусиль вашоi революцiйноi партii в Колумбii. Я попрошу свого помiчника принести менi список озброень, наявних зараз на складi.

Мiнiстр задзвонив, i помiчник iз лiтерами Ей-Дi-Ti[20 - ADT (American District Telegraph) – американський районний теле- граф.] на картузi хутко зайшов до покою.

– Принесiть менi «список В» iнвентаризацii стрiлецькоi зброi», – звелiв господар кабiнету.

Помiчник миттю повернувся з надрукованим документом. Мiнiстр уважно його вивчив.

– Бачу, – зазначив вiн, – що на складi № 9 урядових запасiв лежать двi тисячi карабiнiв Вiнчестера, якi замовив султан Марокко, але забув переказати грошi за свое замовлення. У нас такi правила, що грошi потрiбно платити наперед. Мiй любий Келлi, ваш приятель, генерал Фалькон, матиме вказану кiлькiсть зброi, якщо вiн цього бажае, за цiною виробника. І ви, сподiваюся, даруете менi, якщо я негайно закiнчу нашу розмову. Бо я з хвилини на хвилину чекаю японського мiнiстра та Чарльза Мерфi[21 - Чарльз Мерфi – тодiшнiй лiдер демократичноi партii.]!

Ця розмова мала гарячi наслiдки. Генерал був глибоко вдячний своему шанованому знайомому пану Келлi. Крiм цього, спритний «мiнiстр оборони» був пильно зайнятий упродовж наступних двох днiв, купуючи порожнi скринi вiд гвинтiвок i заповнюючи iх цеглою, якi потiм поклали на складi, орендованому зумисне для цiеi мети. А коли генерал повернувся до готелю «Еспаньйол», панi О’Браен пiдiйшла до гостя, вiдiрвала нитку з лацкана його маринарки й зронила:

– Послухайте, сеньйоре, не хочу «втручатися», але що цьому хулiгану з мавп’ячим обличчям, котячими очима та довгою шиею потрiбно вiд вас?

– Sangre de mi vida[22 - Sangre de mi vida! (iсп.) – крове мого серця!]! – вигукнув генерал. – Неможливо, щоб ви таке казала про мого доброго приятеля сеньйора Келлi.

– Ходiмо в садочок, – запропонувала панi О’Браен. – Я хочу побалакати з вами.

Уявiмо, що минула година.

– І ви кажете, – не вiрив генерал, – що за 18 тисяч доларiв можна придбати меблi для будинку та винайм на один рiк iз таким прекрасним садом, який нагадуе патiо моеi cara[23 - Сara (iсп.) – кохана.] Колумбii?

– І це ще буде дешево, – зiтхнула молодиця.

– Ah, Dios! – видихнув генерал Фалькон. – Що менi вiйна та полiтика? Це мiсце е раем. Моя краiна мае й iнших вiдважних героiв, щоб продовжувати боротьбу. Що для мене слава й убивства представникiв народу? Нiщо. А тут я знайшов янгола. Купiмо ж готель «Еспаньйол», i ви будете моею, а грошi не будуть марно витраченi на зброю.

Панi О’Браен опустила свою свiтлу голiвоньку на плече колумбiйського патрiота.

– О, сеньйоре, – зiтхнула вона щасливо, – ви просто жахливi!



За два днi в час, призначений для передачi зброi генералу, на орендованому складi вже поскладали скринi з уявними карабiнами, i на них сидiв «мiнiстр оборони», очiкуючи, що його приятель Келлi приведе туди жертву.

Пан Келлi поквапився призначеноi години до готелю «Еспаньйол». Вiн застав генерала за столом, коли той робив якiсь пiдрахунки.

– Я вирiшив, – заявив генерал, – не купувати зброю. Я сьогоднi придбав цей готель, i саме в ньому вiдбудеться шлюбна церемонiя генерала Перрiко Хiменеса Вiллабланка Фалькона з мадам О’Браен.

Пановi Келлi аж дух перехопило.

– Ах, ти стара голомоза бляшанка для вакси, – зашипiв вiн, – та ти шахрай, ось хто ти! Бо ти купив пансiон за грошi, якi належать твоiй проклятiй краiнi, де б вона не була.

– Ах, – зронив генерал, роблячи пiдсумок у стовпчику, – це те, що ви називаете полiтикою. Вiйна та революцiя – речi неприемнi. Авжеж. І не надто добра справа завжди крокувати за Мiнервою. Аж нiяк. Набагато приемнiше утримувати готелi та нiжитися з цiею Юноною. Ах якi ж у неi золотi кучерики!

Пан Келлi мало не задихнувся.

– Ах, сеньйоре Келлi! – правив далi генерал пристрасно i поцiкавився: – Ви нiколи не куштували рагу з яловичини, яке готуе мадам О’Браен?




Малята в джунглях


Монтегю Сiлвер, найметикуватiший волоцюга та шахрай на всьому Заходi, якось сказав менi в Лiтл-Року:

– Якщо ти колись втратиш розум, Бiллi, i станеш занадто старим, щоб вдаватися до чесного шахрайства серед дорослих людей, перебирайся до Нью-Йорка. На Заходi легковiри народжуеться щохвилини, але в Нью-Йорку вони з’являються цiлими табунами, iх там не злiчити!

За два роки я виявив, що не можу згадати навiть iмен росiйських адмiралiв i помiтив кiлька сивих волосинок над своiм лiвим вухом. І нарештi второпав, що для мене настав час прислухатися до поради Сiлвера.

Якось я швендяв по Нью-Йорку опiвднi та завернув на Бродвей. І там наштовхнувся на Сiлвера власною персоною, одягненого в просторi шати, котрий притулився до стiни готелю i полiрував пiвмiсяцi на нiгтях батистовою хустинкою.

– Склероз чи пенсiя? – запитав я його.

– Привiт, Бiллi, – вiдгукнувся Сiлвер – Радий тебе бачити. Авжеж, менi здалося, що Захiд став уже занадто сиромудрим. А Нью-Йорк я вiдкладав на десерт. Знаю, що ницiсть вiдбирати речi в цих людей. Вони знають небагато, снують туди-сюди й думають лише час вiд часу. Я б не хотiв, аби моя мати дiзналася, що я обшахровую цих бевзiв. Вона мене краще виховувала.

– А що це за тiснява бiля почекальнi старого лiкаря, котрий чистить шкiру? – поцiкавився я.

– Та без потреби, – вiдповiв Сiлвер – Адже чищення шкiри на спинi зараз не обов’язкове для того, щоб досягти успiху. Я тут живу лише мiсяць. Але я готовий почати свою справу, й учнi недiльноi школи Вiллi Мангеттена, кожен iз яких добровiльно внiс свою частку кутикул до цiеi процедури, можуть вiдправляти своi свiтлини до редакцii «Івнiнг дейлi».

– Я вже оглянув мiсто, – оголосив Сiлвер, – i газети читав щодня, тепер знаю його так само, як кiшка в мерii знае всi звички О’Саллiвана. Люди тут качаються по пiдлозi, лементують i вовтузяться, якщо недостатньо хутко вiдбирати в них грошi. Ходiмо до мого помешкання, i я тобi все розкажу. Ми працюватимемо в мiстi разом, Бiллi, як у старi добрi часи.

І Сiлвер вiдвiв мене до готелю. У його номерi було багато непотрiбних речей, що були розкиданi навколо.

– Є бiльше способiв вiдiбрати грошi вiд цих столичних вiслюкiв, – правив свое Сiлвер, – нiж рецептiв приготування рису в Чарлстонi, що в штатi Пiвденна Каролiна. Вони ласi на все. Мiзки здебiльшого в них м’якi, як тiсто. Чим освiченiшi, тим менше тямлять i знають. Ось нещодавно Дж. П. Моргану продали портрет олiею Рокфеллера-молодшого, видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто[24 - Андреа Дель Сарто (1486–1530) – iталiйський маляр епохи Вiдродження.] «Молодий святий Іван Хреститель»!

Бачиш ген у тому кутку стосик друкованоi продукцii, Бiллi? Це справжнi скарби. Я почав якось iх продавати, але був змушений покинути вже за двi години. Причина? Мене заарештували за блокування вуличного руху. Люди мотлошилися, щоб купити цей шмельц. Я продав полiцiянтовi iх цiлу пачку на шляху до вiддiлку, а потiм прибрав iх iз продажу. Не хочу, щоб люди платили менi за таке своi грошенята. Хочу, щоб насамперед трохи помiзкували, щоб зважитися на таке, бо мене аж шляк трафляе. Я хочу, щоб вони спробували здогадатися, якоi лiтери бракуе в словi Чикаго, або прикупити карту до пари дев’яток, перш нiж вiддадуть менi хоч цент.

Була й ще одна невеличка схема, яка працювала так просто, що я був змушений ii покинути. Бачиш он ту пляшечку зi синiм чорнилом на столi? Я витатуював якiр на руцi, прийшов до банку й повiдомив, що я небiж адмiрала Дьюi[25 - Джордж Дьюi (1837–1917) – американський моряк, iз чиiм iм’ям пов’язують перемогу в битвi в Манiльськiй бухтi пiд час Іспансько-американськоi вiйни. Єдина особа в iсторii, вiдзначена вищим вiйськовий званням флоту США – адмiрала Вiйськово-морських сил.]. Вони запропонували менi виписати тисячу доларiв готiвкою на його iм’я, але я не знав iменi свого «дядька», проте це показуе, наскiльки легке це мiсто. Щодо грабiжникiв, то вони не полiзуть до оселi, якщо там не буде готовоi гарячоi вечерi та кiлькох студентiв коледжу, що терпляче на них чекатимуть. Вони стрiляють у людей в усiх закутках мiста, i припускаю, що це тут називають простим хулiганством.

– Монтi, – зронив я, коли Сiлвер заспокоiвся, – ти, можливо, й адекватно описуеш Мангеттен, але я все ж сумнiваюся. Я в мiстi лише двi години, але менi не здалося, що воно – наша вишенька на тортi. Йому хiба бракуе rus in urbe[26 - Rus in urbe (лат.) – село в мiстi.]. Менi б набагато бiльше сподобалося, якби люди тут носили солому у волоссi, оксамитовi камiзельки та годинники великi, як бичаче око. Вони менi не здаються легкою здобиччю.

– Усе з тобою ясно, Бiллi, – скривився Сiлвер. – Усi емiгранти таке вiдчувають. Нью-Йорк бiльший, нiж Лiтл-Рок або Європа, i це лякае прибульцiв. Але з тобою все буде гаразд. Кажу тобi, що менi iнколи хочеться надавати ляпасiв людям за те, що не вiдправляють менi всi своi грошi в кошиках, побризканих зовнi бактерицидом. Ненавиджу виходити на вулицю, щоб iх пiдiбрати. А хто носить дiаманти в цьому мiстi? Вiннi, дружина шахрая, i Белла, наречена крадiя. Обчистити ньюйоркцiв легше, нiж вишити блакитну троянду на серветцi. Єдине, що мене турбуе, це те, щоб не поламати сигари в кишенях моеi камiзельки, коли наб’ю iх двадцятками.

– Сподiваюся, що ти маеш рацiю, Монтi, – засумнiвався я. – Але менi все ж затишнiше в Лiтл-Року зi своiм малим бiзнесом. Урожай там невеликий, але можна вициганити вiд фермерiв пiдписи пiд петицiею за спорудження нового поштового вiддiлення, яку можна продати за 200 доларiв окружному банку. Люди тут, либонь, надiленi iнстинктом самозбереження та застереженнями проти лiберальностi. Боюся, що ми недостатньо культурнi, щоб ув’язуватися в цю гру.

– Не хвилюйся, – заспокоiв Сiлвер. – Я адекватно оцiнив це мiсто роззяв, так само, як Пiвнiчна рiчка – це Гудзон, а Схiдна – нiяка не рiчка[27 - Схiдною рiчкою називають протоку мiж островами Мангеттен i Лонг-Айленд.]. Та тут у чотирьох кварталах Бродвею живуть люди, котрi в життi не бачили iншого будинку, нiж хмарочоса. Здiбний i енергiйний чоловiк зi Заходу зможе стати достатньо помiтною особою тут упродовж трьох мiсяцiв, щоб заслужити помилування Джерома або осуд Лоусона.

– Годi гiпербол, – зупинив я цю тираду, – чи знаеш ти якусь безпосередню методу виманювання в спiльноти долара чи двох, крiм того, щоб звернутися до Армii порятунку або вдавати епiлептика на порозi панни Гелен Гулд?

– Та десятки, – вiдповiв Сiлвер. – Скiльки капiталу ти маеш, Бiллi?

– Тисячу, – заявив я.

– Я маю тисячу двiстi доларiв, – похизувався вiн. – Ми об’еднаемо своi зусилля i зробимо великий бiзнес. Є стiльки способiв заробити мiльйон, що й не знаю, з якого почати.

Наступного ранку Сiлвер зустрiв мене в готелi, вiн весь аж сяяв вiд задоволення.

– Ми зустрiчаемося з Дж. П. Морганом пополуднi, – повiдомив вiн. – У готелi я знаю одного службовця, котрий хоче познайомити нас iз ним. Вiн його приятель. Каже, що той любить зустрiчатися з вихiдцями зi Заходу.

– Звучить гарно й правдоподiбно, – похвалив я. – Хотiв би я познайомитися з паном Морганом.

– Нам анiтрохи не зашкодить, – визнав Сiлвер, – познайомитися з кiлькома фiнансовими магнатами. Менi подобаеться, що в Нью-Йорку так гостинно зустрiчають незнайомцiв.

Чоловiк, котрого знав Сiлвер, назвався Кляйном. О третiй Кляйн привiв свого товариша з Волл-стрит, аби навiдати нас у номерi Сiлвера. «Пан Морган» виглядав як на картинi, турецьким рушником була обгорнена його лiва нога, тому чоловiк ходив iз цiпком.

– Це пан Сiлвер, а це пан Пескад, – репрезентував Кляйн. – Зайве, – додав вiн, – навiть згадувати iм’я найбiльшого фiнансового…

– Годi, Кляйне, – зупинив його пан Морган. – Я радий знайомству, бо дуже вже цiкавлюся Заходом. Кляйн менi сказав, що ви з Лiтл-Року. Здаеться, я маю там залiзницю чи двi. Якщо хтось iз вас хоче зiграти в покер, то я…

– Перпонте, – урвав його Кляйн, – ви забули!

– Даруйте, джентльмени! – схаменувся Морган. – Вiдколи дiстав сильну подагру, iнодi граю в карти зi своею компанiею. Хтось iз вас часом не знав одноокого Пiтерса, поки ви жили в Лiтл-Року? Вiн жив у Сiетлi, що в Нью-Мексико.

Перш нiж ми встигли щось вiдповiсти, пан Морган луснув цiпком об пiдлогу й почав човгати туди й сюди, гучно лаючи когось уголос.

– Сьогоднi на Волл-стрит валять вашi акцii, Пiрпонте? – поцiкавився Кляйн iз усмiшкою.

– Акцii! Нi! – заревiв пан Морган. – Це та картина, за якою я послав агента до Європи, бо хочу ii купити. Я тiльки-но згадав про це. Вiн вiдповiв менi сьогоднi, що не може ii знайти по всiй Італii. А я хоч завтра готовий заплатити п’ятдесят тисяч за цю картину, навiть бiльше – сiмдесят п’ять тисяч доларiв. Я дав тому агенту la carte[28 - La carte (франц.) – як забажаете.] купити ii. І не можу второпати, чому художнi галереi дозволяють, щоб да Вiнчi…

– О, пане Морган, – замахав руками Кляйн. – Я був упевнений, що ви маете всi картини да Вiнчi.

– А як виглядае та картина, пане Морган? – перепитав Сiлвер. – Вона, мабуть, така сама велика, як стiна «Праски»[29 - «Праска» (англ. Flatiron Building) – хмарочос у Нью-Йорку в 22 поверхи, висотою 87 метрiв, будiвництво якого завершили 1902 року. Свою назву споруда отримала через специфiчну форму, що нагадуе праску.].

– Я боюся, що ви не надто добре знаетеся на мистецтвi, пане Сiлвер, – зауважив Морган. – Ця картина розмiром двадцять сiм на сорок два дюймiв, i вона називаеться «Ідилiя кохання». На нiй зображенi кiлька юнок, котрi танцюють тустеп[30 - Тустеп – американський швидкий побутовий танець, поширений також у Європi на початку XX ст.] на березi рiчки бузкового кольору. А в телеграмi сказано, що ii могли привезти до цiеi краiни. Моя колекцiя нiколи не буде повною без цiеi картини. Ну, до зустрiчi, джентльмени, ми, фiнансисти, маемо рано вставати й рано лягати.

Пан Морган i Кляйн поiхали разом у кебi. Ми з Сiлвером побалакали про те, якими простими й довiрливими бувають великi люди. Сiлвер сказав, що соромно було б спробувати пограбувати таку людину як пан Морган. А я сказав, що я вважаю, що це буде доволi необережно.

По обiдi Кляйн запропонував прогулянку; я, вiн i Сiлвер почимчикували вниз Сьомою авеню, щоб переглянути цiкавинки. Кляйн побачив пару запонок у вiтринi ломбарду, вони викликали його захоплення, i ми вкупi зайшли досередини, щоб вiн мiг iх купити.

Пiсля того, як ми повернулися до готелю i Кляйн пiшов, Сiлвер раптом кинувся до мене й замахав руками.

– Ти це бачив? – волав вiн. – Ти бачив, Бiллi?

– Що саме? – не збагнув я.

– Та ж ту картину, яку жадае Морган. Вона висить у тому ломбардi, за столом. Я нiчого не сказав, бо там був Кляйн. Це ж та сама картина, хай менi грець. Дiвчата такi природнi, якими тiльки можуть зробити iх фарби, усi носять 25-й, 36-й i 42-й розмiри суконь, хоча суконь на них i немае, i вони витанцьовують на березi рiчки. Скiльки пан Морган казав, що готовий вiддати за неi? Не змушуй мене повторювати. Вони навiть не здогадуються, що вона висить у ломбардi.

Коли наступного ранку вiдчинився ломбард, ми зi Сiлвером стовбичили пiд ним такi збудженi, нiби хотiли закласти недiльний гарнiтур, щоб похмелитися. Ми зайшли досередини й почали витрiщатися на ланцюжки для годинникiв.

– Ну i мазанина у вас там висить, – мимохiдь зауважив Сiлвер лихварю. – Але я захоплююся дiвчатками з голими колiнами й у червоному. Чи пропозицiя в розмiрi двох доларiв iз чвертю змусила б вас розбити кiлька крихких предметiв зi своi запасiв, якби ви поквапилися ii зняти?

Лихвар усмiхнувся i продовжив демонструвати нам ланцюжки для годинникiв.

– Цю картину, – зронив вiн, – торiк заклав один iталiйський джентльмен. Я дав йому за неi 500 доларiв. Вона називаеться «Ідилiя кохання», а ii автор – Леонардо да Вiнчi. Два днi тому збiг термiн, i тепер ii вже можна викупити. Ось такi ланцюжки зараз носять.

За пiвгодини ми зi Сiлвером заплатили лихварю двi тисячi i вийшли з ломбарду з картиною. Сiлвер сiв у кеб i подався до офiсу Моргана. А я пiшов до готелю чекати його. За двi години Сiлвер повернувся.

– Ти бачив пана Моргана? – запитав я. – Скiльки вiн заплатив тобi за картину?

Сiлвер сiв i став теребити китицi на обрусi.

– Я так i не побачив пана Моргана, – нарештi озвався вiн, – тому що пан Морган уже мiсяць як у Європi. Але ось що мене хвилюе, Бiллi: в унiвермагах продають такi самi картини в рамi за 3,48 долара й вони правлять 3,50 лише за саму рамку. Цього менi втямити нiяк не вдаеться.




Великдень


Я добре бачу, як художник гризе кiнчик свого олiвця i хнюпиться, коли справа доходить до малювання великодньоi листiвки, бо в його уявi лише четверо людей причетнi до цього свята.

Насамперед сама Пасха – поганська богиня весни. Тут фантазiя митця може розiгратися. Прекрасна панна з пишним волоссям i належною кiлькiстю пальцiв буде те, що треба. Вiдома манекенниця Кларисса Сент-Вавасур може позувати для неi в чому мати народила та капелюшку трiлбi[31 - Трiлбi – м’який чоловiчий капелюх iз вм’ятиною на тулii, названий так за iменем героiнi однойменного роману Дж. Дю Морье (1834–1896).].

Друга версiя – меланхолiчна ледi зi зведеними догори очима в рамцi з лiлiй. Це схоже на обкладинку журналу, але воно працюе.

Третя – це мiс Мангеттен пiд час параду до Великодня в недiлю на П’ятiй авеню.

Четверта – Меггi Мерфi з новим червоним пером на своему старому солом’яному капелюшку, щаслива та сором’язлива, посеред публiки на Гранд-стрит.

Звiсно, пасхальнi кролики до уваги не беруться. Як i великоднi яйця, бо нищiвна критика зварила iх на твердо.

Обмежена сфера мальовничих варiантiв доводить, що Великдень е найбiльш розмитим i мiнливим у нашiй уявi з усiх наших свят. Вiн належить до всiх релiгiй, хоча його й вигадали погани. Повертаючись ще далi в часi, до найпершоi весни, бачимо, як Єва гордо вибирае собi новий зелений листочок iз ficus carica[32 - Ficus carica (лат.) – фiгове дерево.].

Тож об’ектом цiеi критичноi та вченоi преамбули е виклад теореми, що Великдень – це не дата, не сезон, не хода, не свято та не причина випити. Про це ви дiзнаетеся, якщо пiдете крок у крок за Деннi Мак-Крi.

Великодня недiля розпочалася, як i годиться, рано- вранцi, на своему властивому мiсцi в календарi мiж суботою та понедiлком. О 5.24 пiднялося сонечко, а о 10.30 Даннi пiднявся i собi. Вiн почвалав на кухню i вимив свое обличчя в раковинi. Матiр парубка смажила шпондерок. Вона поглянула на його тверде, гладке, метикувате обличчя, поки той жонглював круглим шматком мила, i згадала про синового батька, коли вперше побачила, як той спiймав м’яча мiж другою та третьою базою двадцять два роки тому на пустирi в Гарлемi, де зараз уже стоiть житловий будинок «Ла-Палома». У вiтальнi квартири батько Деннi сидiв бiля вiдчиненого вiкна з розкуйовдженим сивим волоссям, яке розвiював вiтерець, i смалив свою люльку. Вiн нiяк не мiг покинути курити, хоча два роки тому зiр йому вiдiбрав невчасний вибух динамiту на земляних роботах. Дуже мало слiпих людей курять, бо вони не бачать диму. Адже чи могли б ви насолоджуватися тим, що вам читають новини у вечiрнiй газетi, а ви не бачите велетенських заголовкiв?

– Сьогоднi Великдень, – повiдомила панi Мак-Крi.

– Менi яечню, – замовив Деннi.

Пiсля снiданку вiн одягнув святковий костюм портового вiзника зi складiв на Канал-стрит – маринарку, плаща, смугастi штани, шкiрянi черевики, позолочений ланцюжок на переднiй частинi камiзельки, комiр сторчма, капелюх зi загнутими крисами та метелик вiд Шонштейна (крамниця мiж чотирнадцятою вулицею i фруктовою яткою Тонi).

– Ти, мабуть, кудись iдеш сьогоднi, Деннi, – зронив у задумi старий Мак-Крi. – Подейкують, що сьогоднi наче свято. Та й гарна весняна погода настала. Я вiдчуваю це в повiтрi.

– Чому б не менi не пiти кудись? – буркнув Деннi. – Чи я маю вдома стовбичити? Чи, може, я кiнь? Та навiть конi мають один день вiдпочинку на тиждень. І хто заробляе грошi на винайм цього помешкання, а також на снiданок, який ви тiльки-но з’iли, хотiв би я знати? Вiдповiдайте негайно!

– Гаразд, хлопче, – погодився старигань. – Я не скаржуся. Поки моi очi бачили, для мене не було нiчого кращого, нiж розвiятися в недiлю. Бiля вiкна чутно, як палять дернину та чагарник. А я маю тютюн. Гарного тобi дня i вiдпочинку, хлопче. Інколи я жалiю, що твоя мама не вмiе читати, бо я змiг би почути закiнчення iсторii про гiпопотамуса, але нехай буде.

– Що це за дурницi вiн верзе про якогось гiпопотама? – перепитав Деннi у своеi матерi, коли проходив через кухню. – Ви водили його до зоопарку? І навiщо?

– Не водила, – заперечила панi Мак-Крi. – Вiн сидить бiля вiкна цiлими днями. Який там у бiдних слiпих вiдпочинок. Гадаю, що думки часом можуть i заблукати в iхнiх головах. Якось вiн менi майже годину без упину торочив про оливу. Я дивлюся, чи не горить сало на сковорiдцi. Не горить. А вiн каже щось таке, що менi невтямки. Нуднi днi, недiлi, свята – все однаково для слiпого, Деннi. Не було кращих i дужчих за нього, коли вiн мав очi. Сьогоднi гарний день, синку. Пiди порозважайся. Холодна вечеря буде о шостiй.

– Ви чули якiсь розмови про гiпопотама? – поцiкавився Деннi в двiрника Майка, коли вийшов iз брами внизу.

– Не чув, – вiдповiв Майк i закасав рукави вище. – Але це едина iстота зi списку тварин, природних явищ i нелегальних дiй, на яку не скаржилися впродовж останнiх двох днiв. Побалакайте з власником. Або ж виселяйтеся, якщо вам заманеться. Маете бегемотiв в орендi? Нi, тодi якого бiса?

– Про це мiй старий згадував, – пояснив Деннi. – Мабуть, без жодноi на те причини.

Деннi подався вулицею до проспекту, а потiм рушив на пiвнiч у саме серце дiльницi, де Великдень, сучасна Пасха, у новiй, яскравiй одежi проводить святкову ходу. З навислих брунатних церков линула весела музика гiмнiв, якi виконували хори. Широкими тротуарами пересувалися потоки живих квiтiв – такими здавалися зграйки святково одягнених юнок.

Джентльмени в гарнiтурах, цилiндрах i з гарденiями в петлицях, складали тло цiеi процесii. Дiти несли в руках лiлii. Вiкна будинкiв iз брунатного каменю були забитi найпрекраснiшими витворами Флори, сестри ледi у вiночку з лiлiй.

За закрутом, у бiлих-рукавичках, кремезний i застiбнутий на всi гудзики, вигулькнув офiцер Коррiган, мiсцевий правоохоронець. Деннi його знав.

– Гей, Коррiгане, – звернувся вiн, – то це Великдень? Знаю, що вiн настае пiсля того, як мiсяць уповнi пiдiйметься сiмнадцятого березня, але чому? Це така релiгiйна церемонiя, чи губернатор призначае свято з полiтичних мiркувань?

– Це щорiчне свято, – вiдповiв Коррiган iз розсудливим виглядом третього заступника полiцiйного комiсара, – притаманне Нью-Йорку. Воно поширюеться аж до Гарлема. Інколи доводиться висилати ще й резервний наряд на Сто двадцять п’яту вулицю. Менi здаеться, що це – не полiтика.

– Дякую, – вклонився Деннi. – А скажи, чи ти колись чув, як чоловiк скаржиться на бегемотiв? Коли не хильнув зайвого, маю я на увазi.

– Нiчого не чув про щось бiльше за морськi черепахи, – помiркував Коррiган, – але тодi був задiяний метиловий спирт.

Деннi задумався. Подвiйно важка повиннiсть одночасно насолоджуватися недiлею та святковим днем давалася йому нелегко.

Скорботи робочоi людини звичнi. Їх носять настiльки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення. Ось чому ситi майстри олiвця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравiшi моделi. Але коли фiлiстимлянин хоче розвiятися, то навiть похмурiсть самоi Мельпомени бере участь у його розвагах. Тому Деннi мiцно зцiпив зуби та зi сумом прийняв великоднi забави.

Зайти до кафе Дагана – це ще куди не йшло, тому Деннi поступився веснi та замовив гальбу пива. Коли вiн сидiв у темнiй, вистеленiй лiнолеумом, вогкiй заднiй кiмнатi, його серце та розум все ще шукали розгадку таемничого значення цього весняного свята.

– Скажи, Тiме, – звернувся вiн до офiцiанта, – а навiщо потрiбен Великдень?

– Іди до бiса! – вiдрубав Тiм i хитро пiдморгнув. – Це щось нове? Гаразд. Над тобою пожартували, гадаю. Я здаюся. Тодi отримай вiдповiдь – два яблука чи пiвтора ярди?

Пiсля Дагана Деннi повернув на схiд. Квiтневе сонце, здавалося, викликало в ньому невиразне вiдчуття, яке вiн не мiг витлумачити. Чоловiк поставив хибний дiагноз i вирiшив, що в цьому винна Кетi Конлон.

Вiн зустрiв ii за квартал вiд ii помешкання, коли та прошкувала авеню А до церкви. Вони потиснули собi руки навзаем.

– Ого! Ти так гарно вбраний, а виглядаеш сумним, – зауважила Кетi. – Щось не гаразд? Ходiмо зi мною до церкви та звеселися.

– А що дiеться в церквi? – поцiкавився Деннi.

– Та ж це Великодня недiля, дурнику! Я чекала аж до одинадцятоi, що ти за мною зайдеш.

– Що ж означае цей Великдень? – похмуро запитав Деннi. – Нiхто, здаеться, не знае.

– Хто не слiпий, той знае, – вiдказала Кетi спересердя. – Ти навiть не поглянув на мiй новий капелюшок. І спiдницю. І це в час, коли всi дiвчата одягають новi веснянi шати. Дурнику! То ти пiдеш до церкви зi мною?

– Я хочу, – сказав Деннi. – Якщо той Великдень зародився там, то вони мають бути спроможними дати якесь пояснення. Не те щоб капелюшок був негарний, але зеленi троянди – просто чудовi.

У церквi проповiдник промовляв, не задумуючись, що каже. Вiн белькотiв дуже швидко, бо квапився додому на раннiй святковий обiд, але свою справу знав добре. Було одне слово, яке домiнувало в його проповiдi – воскресiння. Не нове творiння, а нове життя, що зароджуеться зi старого. Парафiяни чули про це й ранiше багато разiв. Але на шостiй лавi вiд кафедри сидiв чудовий капелюшок – поеднання духмяного горошку та лаванди – i привертав увагу присутнiх.

Пiсля церкви Деннi затримався на розi, поки Кетi чекала, з досадою лупаючи своiми небесно-блакитними очима.

– Ти зараз пiдеш додому? – перепитала вона. – Але не зважай на мене. Я й сама дiйду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крi?

– Я буду, як завжди, у середу ввечерi, – вiдказав Деннi, обернувся та перейшов вулицю.

Кетi почимчикувала собi, а зеленi троянди обурливо похитувалися. Деннi зупинився за два квартали. Вiн непорушно застиг бiля бровки на розi, встромивши руки до своiх кишень. Обличчя молодика було нiби з каменю витесане. Глибоко в його душi ворушилося щось таке маленьке, гостре, непомiтне та невловимо тонке, що його жорсткi фiбри розпiзнати аж нiяк не могли. Це було щось нiжнiше за квiтневий день, бiльш витончене, нiж вибух почуттiв, чистiше та глибше, нiж кохання до жiнки – бо iнакше чому вiн вiдвернувся вiд зелених троянд i очей, якi вабили його впродовж року? І Деннi не знав, що це таке. Проповiдник, котрий поспiшав на вечерю, щось сказав йому, але Деннi не мав лiбрето, щоб второпати ту сонну iнтонацiю. Але проповiдник казав правду.

Раптом Деннi втелющив себе по нозi й залементував хриплим вигуком захвату.

– Гiпопотамус! – заволав вiн до стовпа на дорозi. – Ну, як я не здогадався? Трясця його матерi! Я знаю тепер, про що вiн лопотiв. Гiпопотамус! Хiба це не вiдсилае вас до Бронкса! Уже рiк минув, як вiн це почув, i майже не схибив. Ми закiнчили на 469-му роцi до Рiздва Христового, а вiн i досi пам’ятае. Спробуй здогадайся, що вiн мав на увазi.

Деннi стрибнув у трамвай i незабаром пiдiймався до помешкання, яке утримував зi своеi платнi.

Старий Мак-Крi досi сидiв бiля вiкна. Його згасла люлька лежала на пiдвiконнi.

– Це ти, хлопче? – запитав вiн.

Деннi спалахнув люттю дужоi людини, яка дивуеться дорiканню за намiр зробити добрий вчинок.

– Хто платить орендну плату й купуе iжу, яку iдять у цiй оселi? – обурився вiн. – Хiба я не маю права розвiятися?

– Ти гарний хлопець, – зiтхнув старий Мак-Крi. – Уже настав вечiр?

Деннi потягнувся до полицi та зняв товстий фолiант «Історiя Грецii» з витiсненими позолоченими лiтерами. На нiй пилюка була товщиною з пiвдюйма. Вiн поклав книжку на стiл i знайшов у нiй мiсце, закладене смужкою паперу. І тодi гомерично зареготав:

– То це той бегемот, про якого ти тодi хотiв послухати?

– Я чув, чи менi здалося, що ти розгорнув книгу? – спитав старий Мак-Крi. – Багато води спливло, вiдколи мiй хлопчик читав менi. А менi дуже подобаються греки. Ти якраз зупинився в цьому мiсцi. Прекрасний день на вулицi, сину. Пiди вiдпочинь вiд роботи. Я звик до свого крiсла бiля вiкна та своеi люльки.

– Пел… Пелопоннес – ось мiсце, де ми зупинилися, а не гiпопотамус, – здогадався Деннi. – Вiйна почалася саме там. Вона тривала тридцять рокiв. Пiд заголовком написано, що чолов’яга на iм’я Фiлiп Македонський, 338 року до Р. Х., став босом Грецii, отримавши перемогу в битвi пiд Хер… Херонеею. Я зараз про це прочитаю.

З рукою, прикладеною до вуха, захоплений Пелопоннеською вiйною, старий Мак-Крi добру годину уважно слухав.

Потiм вiн пiднявся i намацав шлях до дверей кухнi. Панi Мак-Крi нарiзала там холодне м’ясо. Вона зиркнула на чоловiка. Сльози текли з очей старого Мак-Крi.

– Чуеш, як наш хлопчик менi читае? – сказав вiн. – Немае нiчого кращого на свiтi. Моi два ока знову повернулися до мене.

Пiсля вечерi вiн повiдомив Деннi:

– Який щасливий день цей Великдень. А тепер ти пiдеш до Кетi на здибанку? От i добре.

– Хто платить орендну плату та купуе iжу, яку iдять у цiй оселi? – сердито повторив Деннi. – То я не маю права залишатися в нiй? Пiсля вечерi почитаю ще Коринфську битву 146 року до Р. Х., коли Грецiя, подейкують, стала нев… невiд’емною частиною Римськоi iмперii. Чи я нiхто в цьому обiйстi?




П’яте колесо до воза


Ряди в черзi на безплатне лiжко тiснилися, бо було холодно. Вони були продуктом життевоi рiчки, що запрудила дельту на розi П’ятоi авеню та Бродвею. Люди в черзi тупцювали своiми замерзлими ногами, витрiщалися на порожнi лавки на площi Медiсон, звiдки iх прогнав морозець, i теревенили мiж собою цiлою мiшанкою мов. Хмарочос «Праска», iз його безбожною архiтектурою, що ховалася в хмарах, нависав над ними з протилежного боку запруди, i його цiлком можна було б визнати новою Вавилонською вежею, звiдки цих ледачих полiглотiв закликав крилатий гонець Господа.

Проповiдник, котрий стояв на сосновiй тарi, був на голову вищим, нiж його паства, повчав свою непостiйну та мiнливу аудиторiю, яку йому прислав пiвнiчний вiтер. Це був ринок рабiв. За п’ятнадцять центiв там купували людину, передавали ii Морфею, i янгол записував цей вчинок у перелiк добрих справ.

Проповiдник був надзвичайно серйозний i неспокiйний. Вiн пройшовся списком речей, якi можна зробити для свого ближнього, i зобов’язався вкласти до лiжка всiх, хто звернеться за нiчлiгом у середу та недiлю. Решта п’ять ночей залишилася для iнших фiлантропiв; i якби вони також належно виконували свiй обов’язок, то це грiшне мiсто могло б перетворитися на величезну iдилiчну спальню, в якiй усi могли б цiлими щасливими годинами хропiти там, забувши про проблеми, орендну плату та бiсiв бiзнес.

Восьма година лише минула, а гаволови вже скупчилися маленькою темною масою в тiнi пам’ятника генералу Ворту[33 - Вiльям Дженкiнс Ворт (1794–1849) – генерал Сполучених Штатiв, котрий брав участь у вiйнi 1812 року, Другiй вiйнi зi семiнолами та мексикансько-американськiй вiйнi.]*. Час вiд часу, сором’язливо, показово, безтурботно й дуже сумлiнно, хтось робив крок уперед i подавав проповiднику дрiбнi банкноти або срiбло.

Пiсля цього його помiчник у скандинавських барвах i з таким самим ентузiазмом прошкував до нiчлiжки з викупленим гуртом людей. Упродовж усього цього часу проповiдник напучував натовп фразами, позбавленими прийомiв красномовства, чудово нудних i сповнених одноманiтнiстю iстини. Перед тим, як образ цiеi юрби згасне, спробуйте почути одну сентенцiю цього проповiдника – ту, що формувала всю його проповiдь цього вечора. Вона гiдна бути закарбованою на всiх бiлих сторiнках у свiтi.

– Нiхто ще не спився вiд вiскi за п’ять центiв.

Помiркуйте про це, п’янички, адже йдеться про шлях вiд проростання житнього колоска аж до дiлянки землi на цвинтарi.

Доволi чистий молодик у заднiх рядах бездомних пробував наслiдувати черепаху, втягуючи голову глибоко досередини в панцер комiра своеi одежi. Це був добре зшитий твiдовий плащ, а на штанях досi залишалися ознаки того, що iх колись прасували. Заради справедливостi я змушений попередити продавчиню зi сусiдньоi крамницi, котра це читае, очiкуючи, коли вже прийде Реджинальд Монтресор без долара за душею, що iй далi краще не читати. Бо цей молодик був не хто iнший, як Томас Мак-Квейд, колишнiй кучер, звiльнений за пиятику мiсяцем ранiше, котрий тепер опустився до брудних шеренг мисливцiв за лiжками на одну нiч.

Якщо ви живете в середмiстi Нью-Йорка, то мали б знати про виiзд родини ван Смуйта бричкою у формi ванни, запряженою двома важковаговими кiньми. Навпроти одна одноi лежали старi порхавки ван Смуйти, котрi затулялися чорними парасольками неймовiрного розмiру. До свого звiльнення Томас Мак-Квейд поганяв гнiдими ван Смуйта, а його самого поганяла Енi, покоiвка ван Смуйта. Прикро, що одними з найсумнiших речей, пов’язаних iз романтикою, стають тiсне взуття, порожня крамниця або зубний бiль, якi будь-якого шанувальника Амура перетворюють на тимчасового еретика. А фiзичних неприемностей у Томаса було чимало. Тож його душа була менше заклопотана думкою про покоiвку як свою любаску, а бiльше переймалася надмiрною присутнiстю певних легковажних створiнь, якi, як майже його переконали його змученi нерви, пурхали, танцювали, повзали та звивалися на асфальтi й у повiтрi та навколо похмурого притулку армii безхатькiв. Близько чотирьох тижнiв дiети, що складалася лише з вiскi, крекерiв, ковбаси та солоних огiркiв, часто справляе психо-зоологiчний ефект. Тому тепер вiдчайдушний, змерзлий, розгнiваний, оточений примарами, вiн мав велику потребу в людськiй симпатii та спiлкуваннi.

У черзi поруч нього стояв ще один молодик, приблизно такого самого вiку, у пошарпанiй, але акуратнiй одежi.

– Який твiй дiагноз, Фреддi? – поцiкавився Томас iз фамiльярнiстю приреченого – Оковита? Це мое. Та ти не схожий на жебрака. Як i я. Мiсяць тому я шмагав спини найкращоi упряжки першеронiв[34 - Першерон – порода коней, призначена для робiт, що вимагають особливоi сили та витривалостi, якi також застосовують для кiнних прогулянок через особливу м’яку ходу.], що будь-коли крокували по П’ятiй авеню. А тепер поглянь на мене! Скажи, як ти опинився на цiй бiржi снiв?

Іншому молодику, здавалося, сподобалося патякання безжурного колишнього кучера.

– Нi, – заперечив вiн, – моя проблема не пов’язана з алкоголем, якщо не вважати гостину Купiдона занадто мiцною. Я нерозумно одружився, як вважають моi невблаганнi родичi. Я вже рiк без роботи, бо не знаю, як це – працювати, лежав у Бельвю й iнших шпиталях мiсяцями, моя дружина та дитина були змушенi повернутися до ii мами, а вчора мене витурили з лiкарнi. А у мене нi цента в кишенi. Ось така моя сумна розповiдь.

– Кепськi справи, – кивнув Томас. – Сам чоловiк ще якось може собi дати раду. Але ненавиджу бачити, як мучаться жiнки та дiти.

Якраз тодi по П’ятiй авеню прогудiв автомобiль – такий розкiшний, такий червоний, такий потужний i так вправно порушував обмеження швидкостi, що це привернуло увагу навiть найбiльш понурих безхатькiв. На лiвому боцi в нього висла додаткова шина.

Коли автомобiль опинився навпроти компанii нещасливцiв, крiплення цiеi шини ослабло. Вона впала на асфальт, вiдскочила й швидко покотилася за автомобiлем, що мчав на швидкостi.

Томас Мак-Квейд, вiдчувши слушну нагоду, кинувся зi свого мiсця серед овець проповiдника. За тридцять секунд вiн упiймав шину, закинув ii через плече й спритно помчав за машиною. Обабiч проспекту люди лементували, свистiли й махали цiпками, щоб привернути увагу пасажирiв червоного автомобiля до заповзятливого Томаса, котрий набiгав зi загубленою шиною.

Один долар, за пiдрахунками Томаса, був найменшою винагородою, яку такий заможний автомобiлiст мiг би запропонувати за надану ним послугу, щоб зберегти власну гiднiсть.

Через два квартали автомобiль зупинився. У ньому сидiв миршавий, чорний, обмотаний шаликом водiй, а на задньому сидiннi розвалився iмпозантний джентльмен, котрий носив дорогу шубу з тюленячоi шкiри та пiдбитого шовком капелюха.

Томас показав знайдену шину, демонструючи своi найкращi манери колишнього кучера, i зиркнув своiми почервонiлими очима, якi мали на метi нагадати про срiбну монетку або двi, або й банкноти бiльших номiналiв.

Але його погляд витлумачили хибно. Джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри шину взяв, запхав у салон автомашини, пильно поглянув на колишнього кучера та пробурмотiв собi пiд нiс якiсь нерозбiрливi слова.

– Дивно… дуже дивно! – зауважив вiн. – Один чи два рази навiть менi здаеться, що халдейський гороскоп спрацював. Чи таке можливе?

Потiм вiн звернувся менш загадковими словами до Томаса, котрий завмер в очiкуваннi та надii.

– Сер, дякую вам за те, що ви врятували мою шину. І я б, якщо дозволите, щось у вас запитав. Чи знаете ви родину ван Смуйта, котра живе на пiвнiчнiй Вашингтон- сквер?

– Ще б пак, – пiдтвердив Томас. – Я там жив. Хотiв би й надалi жити.

Джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри вiдчинив дверцята автомобiля.

– Сiдайте, будь ласка, – сказав вiн. – Вас чекають.

Томас Мак-Квейд скорився з подивом, але без вагань. Сидiти в автомобiлi здавалося кращим, нiж стовбичити в черзi за ложем. Але пiсля того, як на нього накинули коц, й автомобiль помчав далi, пасажир таки задумався про це дивне запрошення.

«Можливо, той чоловiк не мае дрiб’язку, – висунув вiн версiю. – Багато цих багатiiв не заморочуються готiвкою. Гадаю, що вiн висадить мене, коли доiде до якоiсь забiгайлiвки, в якiй зможе отримати готiвку. У будь-якому разi з лежаками просто неба я наразi закiнчив».

Кутаючись у свою шубу, таемничий автомобiлiст, здавалося, i сам дивувався таким життевим сюрпризам.

– Чудасiя! Дивовижа! Неймовiрно! – постiйно торочив вiн собi.

Коли автомобiль занурився далеко в Сiмдесятi вулицi, вiн завернув на схiд i зупинився перед шеренгою високих будинкiв, iз фасадами з брунатноi цегли.

– Будьте такими люб’язними, завiтайте до моеi оселi, – запросив джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри, коли вони висiли.

«Мабуть, мае намiр розщедритися», – припустив Томас i потягнувся за багатiем досередини.

У вiтальнi заледве свiтилося. Господар повiв його крiзь дверi лiворуч, зачинив iх за гостем, i вони опинилися в цiлковитiй темрявi. Раптом свiтлий, чудернацьки прикрашений глобус тьмяно засвiтився в центрi величезноi кiмнати, що здавалася Томасу обставленою краще, нiж будь-яка iнша, що вiн бачив на сценi або про яку читав у казках.

Стiни прикрашали чудовi багрянi шпалери, вишитi фантастичними золотими вiзерунками. У задньому кiнцi покою висiла щiльна фiранка з тьмяного золота, пересипана срiбними пiвмiсяцями та зiрками. Меблi були дорогi, виконанi у вибагливому стилi. Ноги колишнього кучера пiрнули в килими, такi ворсистi та глибокi, неначе снiговi замети. Тут були три чи чотири стiйки чи столи незвичноi форми, вкритi чорними оксамитовими покривалами.

Томас Мак-Квейд розглядав багатство цих апартаментiв лише одним оком. Іншим вiн шукав свого показного провiдника й виявив, що той кудись зник.

– Отакоi! – пробурмотiв Томас, – це наче якась оселя примар. Не здивуюся, якщо це одна з тих пригод «Моравських братiв»[35 - «Моравськi брати» – релiгiйна секта в Чехii, що виникла в серединi XV ст.], про якi я колись читав. Цiкаво, а що ж сталося з чоловiком у шубi.

Раптом опудало сови, що мостилося на сiдалi з чорного дерева бiля освiтленоi кулi, повiльно пiдняло крила, i з його очей блиснуло електричне сяйво.

З переляку Томас вилаявся, схопив бронзову статуетку Геби зi шафи поруч i швиргонув ii з усiею силою в цю страшну та гидку птаху. Пугач i його сiдало впали й розлетiлися в рiзнi боки. Цiеi ж митi почулося клацання, i кiмнату затопило свiтло з десятка матових куль вздовж стiн i стелi. Золотi фiранки розсунулися i зiйшлися, i до покою увiйшов таемничий автомобiлiст. Вiн був високим, одягнений у вечiрнiй гарнiтур, iдеально й зi смаком пошитий. Вiн носив золотисто-коричневу блискучу борiдку в стилi ван Дейка, достатньо довге та хвилясте волосся, плавно роздiлене навпiл, i мав великi гiпнотичнi, по-схiдному розкосi очi, що надавали йому вражаючого та приголомшливого вигляду. Якщо ви зможете уявити якогось великого росiйського князя в троннiй залi iндуського раджi, котрий наближаеться, щоб привiтати гостя-iмператора, то приблизно уявите собi його манери. Але Томас Мак-Квейд був занадто близький до того, щоб зомлiти, щоб таке собi уявляти. Коли вiн лупав очима на господаря в шовковому, вишуканому й трохи лячному халатi, то невиразно думав про стоматологiв.

– Розумiете, доку, – сказав вiн обурено, – та гаряча пташка, яку ви тримаете на гiлцi. Сподiваюся, що я нiчого не зламав. Але я майже очманiв, коли вона залiпила менi своiми лiхтарями, i я жбурнув у сову тiею маленькою металевою дiвчинкою, що стояла в креденсi.

– Це просто механiчна iграшка, – махнув рукою джентльмен. – Хочу попросити вас сiсти й поясню, навiщо я привiв вас до свого обiйстя. Можливо, ви не зрозумiете й вам не сподобаеться психологiчний примус, який змусив мене зробити це. Тому я вiдразу ж перейду до сутi, пославшись на те, що ви знаете родину ван Смуйта з пiвнiчноi Вашингтон-сквер.

– А що, у нього срiбло вкрали? – перепитав Томас саркастично. – Коштовностi зникли? Звiсно, я iх знаю. Чи, може, кудись подiлася парасолька однiеi зi старих ледi? Ну, я iх знаю. І що далi?

Великий князь м’яко потер бiлi рученьки.

– Чудово! – буркнув вiн. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повiрити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив вiн далi, – що боятися немае потреби. Замiсть цього, гадаю, я зможу вам пообiцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.

– Вони хочуть мене повернути? – поцiкавився Томас iз чимось схожим на його стару професiйну гордiсть у голосi. – Я обiцяю покинути пити й робитиму правильнi речi, якщо вони знову мене вiзьмуть. Але звiдки ви про це дiзналися, доку? Хай йому бiс, це ж найкраще бюро з працевлаштування, в якому я будь-коли опинявся, з лiхтарем-совою i таким подiбним.

З поблажливою посмiшкою ввiчливий господар попросив дозволу вiдлучитися на двi хвилини. Вiн вийшов на тротуар i дав вказiвку шоферу, котрий усе ще чекав бiля машини. Повернувшись до таемничоi квартири, господар сiв поруч зi своiм гостем i почав так добре розважати його дотепним i приязним спiлкуванням, що бiдний безхатько майже забув про холоднi вулицi, з яких його зовсiм нещодавно й дивовижно врятували. Слуга принiс трохи нiжного холодного м’ясива, бiсквiтiв до чаю i келих чудового вина. І Томас вiдчув, як тоне в розкошах Аравii. Таким чином пiвгодини швидко збiгли, а гудок автомобiля, що повернувся i зупинився бiля дверей, раптово пiдняв великого князя на ноги, i той ще раз попросив вибачити його на кiлька хвилин.

Двi жiнки, дуже закутанi, увiйшли у вхiднi дверi, i господар оселi ввiчливо повiв iх залою до iнших дверей лiворуч, у меншу кiмнатку, яку вiдгороджували та вiдокремлювали вiд бiльшоi, передньоi кiмнати важкi, подвiйнi фiранки. Тут атмосфера була ще витонченiшою й елегантнiшою, нiж у сусiднiй. На палiсандровому столi зi золотою iнкрустацiею були розкиданi аркушi бiлого паперу й лежав химерний, трикутний iнструмент, що нагадував iграшку, на вигляд, либонь, зi золота.

Вища жiнка вiдкинула чорну вуаль i розстебнула свiй плащ. Їй було рокiв iз п’ятдесят, мала зморшкувате та сумне обличчя. Інша ж, молода та пухка, всiлася на крiсло неподалiк у заднiй частинi, так, можливо, зробив би слуга чи хтось iз почту.

– Ви викликали мене, професоре Черубуско, – зронила старша жiнка втомлено. – Сподiваюся, ви маете щось вагомiше повiдомити, нiж зазвичай. Я майже втратила ту дрiбку вiри у ваше мистецтво, яку ще мала. Я б не вiдповiла на ваш заклик цього вечора, якби моя сестра не наполягла на цьому.

– Мадам, – сказав професор зi своею величною усмiшкою, – справжне мистецтво не може зазнати невдачi. Щоб знайти справжне психiчне та потенцiйне джерело, iнодi потрiбен час. Ми не досягли успiху, зiзнаюся, з картами, кристалом, зiрками, магiчними формулами Сарацина, а також Оракула По. Але ми нарештi виявили справжнiй психiчний маршрут. Халдейський гороскоп дуже допомiг у нашому пошуку.

Голос професора звучав упевнено, здавалося, що вiн беззастережно вiрить у власнi слова. Лiтня жiнка поглянула на нього з дещо бiльшим зацiкавленням.

– Чому ж у тих словах, якi я прочитала на його долонi, не було сенсу, – здивувалася вона. – Що ж ви маете на увазi?

– Слова були такими, – пояснив професор Черубуско, зiп’явшись на свiй чудовий повний зрiст: – Вiн прибуде на колiсницi з п’ятим колесом.

– Я не багато колiсниць бачила, – зауважила ледi, – i нiколи не бачила iх iз п’ятьма колесами.

– Прогрес, – правив свое професор, – прогрес у науцi та механiцi досяг цього, хоча, якщо бути точним, ми можемо говорити про неi лише як про запасну шину. Прогрес в окультному мистецтвi просунувся у своiх пропорцiях. Мадам, я повторюю: халдейський гороскоп це передбачив. Я можу не лише вiдповiсти на запитання, яке ви задали, а й продемонструвати вам наочний доказ.

Тепер гостя похитнулася в своiй зневiрi й у своiй позi.

– О, професоре! – вигукнула вона схвильовано. – Коли? Де? Його знайшли? Не тримайте мене в напрузi.

– Прошу вибачити мене на кiлька хвилин, – укотре повторив професор Черубуско, – i, гадаю, що зможу продемонструвати вам ефективнiсть справжнього мистецтва.

Томас смачно жував останнi крихти хлiба й м’ясива, коли чарiвник раптом опинився бiля нього.

– Чи готовi ви повернутися до свого старого будинку, якщо вам гарантуватимуть поновлення на посадi? – запитав вiн зi своею ввiчливою королiвською посмiшкою.

– Хiба я схожий на ненормального? – вiдрубав Томас. – З мене годi життя на ногах. Але чи вони вiзьмуть мене назад? Старенька дуже вперта.

– Мiй любий юначе, – запевнив вiн, – вона всюди вас шукала.

– Чудово! – зрадiв Томас. – Я в дiлi. Ця упряж спухлих верблюдiв, яких вони називають кiньми, дуже псуе руку першокласного кучера, такого як я, певна рiч, але я вiзьмуся за цю роботу ще раз, доку, бо вони хорошi люди.

Тепер вiдбулася змiна з ввiчливим обличчя багдадського халiфа. Вiн пильно й пiдозрiло поглянув на колишнього кучера.

– Чи можу я дiзнатися ваше iм’я? – сухо поцiкавився вiн.

– Ви мене шукали, – здивувався Томас, – i не знаете, як мене звати? А ви кумедний нишпорка, вочевидь, iз центрального бюро розслiдувань. Я все що той самий Томас Мак-Квейд. Працював возiем пари слонiв у ван Смуйта цiлий рiк, а вони звiльнили мене мiсяць тому. Ну, доку, ви ж бачили, що я вчинив iз вашим старим пугачем, я спився, i це я побачив шину, що випала з вашоi машини, коли я стояв у тiй юрбi безхатькiв бiля пам’ятника Ворту в очiкуваннi лiжка на дурняк. Тож яка нагорода очiкуе мене за найкращу вiдповiдь на все це?

На свiй великий подив Томас вiдчув, як його схопили за комiр i потягнули, без жодного слова пояснення, до вхiдних дверей. Вони були вiдчиненi, i нахабу спустили зi сходiв одним важким, розчарованим, принизливим копняком аравiйського чобота.

Як тiльки колишнiй кучер пiднявся на ноги й очуняв, то припустив так хутко, як мiг, на схiд до Бродвею.

– Якийсь шаленець, – такою була його оцiнка загадкового автомобiлiста. – Просто захотiв весело пожартувати, гадаю. Вiн мiг би дати менi долар або й бiльше. А тепер маю поквапитися i повернутися до цiеi зграi мисливцiв за лiжками, доки iх всiх не вклали спати нудними проповiдями.

Коли Томас дiстався мети своеi прогулянки, промчавши двi милi, то побачив, що ряди бездомних скоротилися до гурту з вiсьмох чи десятьох осiб. Вiн зайняв належне мiсце новака на лiвому фланзi. Перед ним стояв молодик, котрий розповiдав про лiкарнi та згадував щось про дружину та дитину.

– Прикро знову бачити тебе тут, – зауважив парубок, обертаючись, щоб звернутися до прибульця. – Я сподiвався, що ти знайдеш собi щось краще за це.

– Я? – сказав Томас. – О, та я просто побiгав навколо кварталу, щоб зiгрiтися! Бачу, що товариство не поспiшае до Господа сьогоднi.

– За такоi погоди, – заявив юнак, – доброчиннiсть, як у прислiв’i, не лише починаеться, а й закiнчуеться вдома.

Аж тут проповiдник i його пристрасний помiчник затягнули свiй останнiй пiснеспiв – прохання до Провидiння i перехожих. Тi з безхатькiв, чиi горлянки все ще дiяли за тридцяти двох градусiв морозу, безнадiйно й невпопад приедналися до них.

Посеред другого вiрша Томас побачив енергiйне дiвча, чию одiж розвiвав вiтер, i котра прямувала до нього з тротуару через дорогу.

– Еннi! – вигукнув парубок i помчав до неi.

– Ти бевзь, справжня нетяма! – волала та, плакала, смiялася й обiймала юнака за шию. – Навiщо ти це зробив?

– Оковита, – коротко пояснив Томас. – Ти ж знаеш. Але я вже покинув. Нi краплi, – вiн пiдвiв ii до бордюру. – Як ти мене знайшла?

– Я зумисне прийшла, щоб знайти тебе, – зронила Еннi, хапаючись парубка за рукав. – Але ти неабиякий дурень! Професор Черубуско нам сказав, що тебе можна знайти тут.

– Професор Ч… Не знаю такого. У якому салунi вiн працюе?

– Вiн ясновидець, Томасе, найбiльший у свiтi. І вiн сказав, що знайшов тебе з халдейським телескопом.

– Вiн брехун, – обурився Томас. – Я його не брав. Нiхто нiколи не бачив мене з чиiмось телескопом.

– А ще вiн сказав, що ти прибув на колiсницi з п’ятьма колесами або щось таке.

– Еннi, – терпляче промовив Томас, – тепер ти приписуеш менi колеса. Та якби я мав колiсницю, то давно вклався б у нiй спати. І без жодних спiвiв i проповiдей перед ночiвлею.

– Слухай, ти великий телепню. Панi каже, що вiзьме тебе назад. Я ii вблагала. Але ти маеш добре поводитися. І ти можеш зайти всередину на нiч, бо твоя стара кiмната над стайнею ще порожня.

– Чудово! – щиро вигукнув Томас. – Ти янгол, Еннi. Але коли сталися цi дива?

– Цiеi ночi в професора Черубуско. Вiн вiдправив свiй автомобiль за панi, i вона взяла мене зi собою. Я бувала там iз нею i ранiше.

– А чим займаеться професор?

– Вiн ясновидець i вiдьмак. Панi консультуеться з ним. Вiн знае все. Але вiн ще не зробив нiчого доброго панi, хоча вона й заплатила йому вже сотнi доларiв. Але вiн сказав, що зорi йому повiдомили: ми можемо знайти тебе тут.

– Що бабусi треба вiд цього пройдисвiта?

– Це родинна таемниця, – застерегла Еннi. – І ти ставиш забагато запитань. Гайда додому, великий дурнику.

Вони пройшли лише кiлька крокiв угору вулицею, як Томас зупинився.

– Маеш трохи грошей, Еннi? – поцiкавився вiн.

Еннi гостро зиркнула на нього.

– О, я знаю цей погляд, – сказав Томас. – Та ти помиляешся. Бiльше нi краплi. Але е хлопець, котрий стояв поруч зi мною в черзi на лiжко, вiн у дуже кепському станi. Вiн правильний, мае дружину чи дiтей, або щось таке, i вiн хворий. Але не вiд пиятики. Якщо зможеш знайти для нього пiвдолара, щоб вiн мiг отримати гiдне лiжко, а я б цього хотiв.

Пальцi Еннi заворушилися в торбинцi.

– Природно, я маю грошi, – зауважила вона. – Цiлу купа. Аж дванадцять доларiв.

І тодi вона додала, сповнена невикорiнноi жiночоi пiдозри на чужу доброзичливiсть:

– Приведи його сюди й дай менi спершу на нього поглянути.

Томас подався виконувати свою мiсiю. Хворобливий безхатько пiшов без вмовлянь. Коли вони пiдiйшли ближче, Еннi вiдвела погляд вiд гаманця i заволала:

– Пане Волтер… О, пане Волтер!

– Це ти, Еннi? – спитав молодик покiрно.

– О, пане Волтер! Панi всюди вас шукае!

– Матiнка хоче мене бачити? – перепитав парубок, i його блiдi щоки залив рум’янець.

– Вона всюди за вами шукала. Звiсно, вона хоче вас бачити. І хоче, щоб ви повернулися додому. Вона пiдняла на ноги полiцiю, адвокатiв, журналiстiв, детективiв, шукала в моргах, нагороду обiцяла, i все намарно. Аж тодi вдалася до ясновидцiв. Ви ж пiдете безпосередньо додому, чи не так, пане Волтер?

– Залюбки, якщо вона хоче мене бачити, – зрадiв молодик. – Три роки – довгий термiн. Припускаю, що менi доведеться пiти, якщо тiльки автомобiлi на вулицях не возять пасажирiв безкоштовно. Ранiше я обганяв навiть пару гнiдих, яких ми запрягали в бричку. Вони iх ще мають?

– Мають, – пiдтвердив запальний Томас. – І вони будуть мати iх ще з десять рокiв. Королiвськi елiфантiбус тракгорсiбус живуть по сто сорок дев’ять рокiв. Я кучер. Мене поновили на роботi п’ять хвилин тому. Гайда, iдемо на трамваi, якщо… якщо Еннi заплатить за проiзд.

У вагонi Еннi передала кожному з блудних синiв по нiкелю, щоб тi заплатили кондуктору.

– Менi здаеться, що ти дуже нерозсудлива, якщо так смiтиш великими сумами коштiв, – зазначив Томас саркастично.

– У цьому гаманцi, – врочисто заявила Еннi, – е рiвно 11 доларiв i 85 центiв. Я вiзьму цi грошi й завтра ж вiддам iх професору Черубуско, найвидатнiшiй людинi у свiтi.

– Ну, – стенув плечима Томас, – гадаю, що вiн таки мае бути достатньо хорошим чоловiком, аби так усе обернути. Я радий, що його духи повiдомили йому, де ти можеш мене знайти. Якщо ти даси менi його адресу, я якось сам зайду туди й потисну йому руку.

Томас невпевнено посовався на своему мiсцi й у задумi вiдчув кiлька синцiв на колiнах i лiктях.

– А послухай-но, Еннi, – мовив вiн конфiденцiйно, – можливо, це один iз останнiх вiдгомонiв пияцтва, але я маю своерiдний спогад про одну iзду в автомобiлi зi заможним чоловiком, котрий вiдвiз мене в оселю, наповнену орлами та свiтлом на склепiннi. Вiн нагодував мене печивом i теревенями, а потiм спустив мене зi сходiв. Якщо це було марення, то чого в мене так ние все тiло?

– Припни язика, телепню, – звелiла Еннi.

– Якби я мiг знайти будинок цього дивного чоловiка, – сказав на завершення Томас, – то одного чудового дня зайшов би туди й дав йому в нiс.




Поет i селюк


Якось один мiй приятель-поет, котрий усе життя жив у тiсному спiлкуваннi з природою, написав поему й понiс ii до редактора. Це була пасторальна розповiдь, сповнена справжнього дихання полiв, пiсень птахiв i приемного дзюрчання струмочкiв.

Коли поет знову захотiв зустрiтися щодо свого твору, з надiею в серцi на вечерю, що складалася б iз бiфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».

Кiлька нас, його друзiв, зустрiлося за спагеттi та к’янтi в голландськiй тавернi, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.

Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, надiлений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й нiколи не бачив сiльських краевидiв, хiба лише крiзь вiкна потягiв i з вiдчуттям повноi огиди.

Конант також написав поему, яку назвав «Лань i струмок». Це був чудовий взiрець працi, яку тiльки й можна очiкувати вiд поета, котрий бачив амаралiс лише у вiтринi флориста, а про птахiв балакав хiба що з офiцiантом. Конант пiдписав свою поему, i ii також вiдправили до того самого редактора.

Але все це мае дуже мало спiльного з нашою iсторiею.

Наступного ранку, якраз тодi, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна iстота зiйшла з порому на Захiдному березi й повiльно пiднялася на Сорок другу вулицю.

Прибулець був молодиком iз свiтло-блакитними очима, вiдкопиленою губою i волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленькоi сироти (яка пiзнiше виявилася донькою графа) iз однiеi п’еси пана Блейнi[36 - Чарльз Блейнi (1877–1975) – американський режисер та автор багатьох мелодрам.]. Його ногавицi були з оксамиту, а плащ iз короткими рукавами – з гудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобiт, а iнша – нi. Очiкувано, хоч i марно, можна було б шукати на його солом’яному брилi отвори для вух, бо його форма викликала пiдозру, що головний убiр украли в коня. У руцi дивак тримав валiзу, опис якоi – неможливе завдання. Навiть мешканець Бостона не захотiв би носити в такiй свiй ленч i юридичну лiтературу до свого офiсу. Над одним вухом юнака, у його волоссi, виднiвся жмут сiна – рекомендацiя в сiльському стилi, ознака невинностi, останнiй слiд Едемського саду, що зберiгся для того, щоб осоромити мiських гультiпак.

Мiстяни усмiхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоiть у канавi й тягне шию на високi будiвлi, то перестали всмiхатися i навiть глипати на нього. Це повторилося кiлька разiв. Дехто таки споглядав на античну валiзку, щоб переконатися, якi розваги Конi-Айленду чи марку жувальноi гумки вiн запропонуе. Та здебiльшого прибульця iгнорували. Навiть шибеники, якi розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, вiд екiпажiв та автомобiлiв на вулицi.

На Восьмiй авеню стирчав Крутiй Гаррi, котрий мав фарбованi вуса та блискучi, доброзичливi очi. Гаррi був митцем у душi, тому його зачiпало, коли актор перегравав. Вiн пiдiйшов до селянина, котрий застиг iз розтуленою пелькою бiля вiтрини ювелiрноi крамницi, i похитав головою.

– Це вже занадто, друже, – зауважив вiн критично, – занадто аж на кiлька дюймiв. Не знаю, яким е твое становище, але ти дуже вже переборщив. Це сiно, до прикладу, зовсiм зайве, зараз такого не використовують навiть у цирку Проктора.

– Я вас не розумiю, пане, – сказав чужинець. – Я не шукаю якогось цирку. Я щойно приiхав iз округу Ольстер, аби подивитися на мiсто, бо сiно вже зiбрали. Господи! Оце чудасiя. Я думав, що Поукiпзi[37 - Поукiпзi – мiсто в штатi Нью-Йорк.] велике, але це мiсто вп’ятеро бiльше.

– Ну, гаразд, – замирився Крутiй Гаррi, здiймаючи брови. – Я не хотiв чiплятися. І ти не мусиш розповiдати. Гадаю, що варто трохи притримати коней, тому намагався щось порадити. Бажаю успiхiв в аферi, якою б вона не була. Може, вип’емо по скляночцi?

– Я б не вiдмовився вiд гальби пива, – визнав подорожнiй.

Вони подалися до кнайпи, в яку часто ходили чоловiки з гладкими обличчями та неспокiйними поглядами, i розсiлися за столом зi своiми напоями.

– Дуже радий, що зустрiв вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зi собою.

Вiн сягнув до своеi валiзки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, i витягнув iз неi виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком i забруднену землею кукурудзяних полiв.

Крутiй Гаррi коротко й гомерично зареготав.

– Це не для мене, хлопче, – твердо сказав вiн. – Твiй образ доволi правдоподiбний. Але я все ж скажу, що ти дав маху. Селюки так бiльше не вдягаються ще з 1879 року. Сумнiваюся, що в такiй одежi ти зможеш виманити хоча б заводний годинник у Бруклiнi.

– О, не думайте, що я не маю грошей, – похвалився селюк. Вiн витягнув щiльно згорнутий стосик банкнот, грубий, як горнятко, i поклав його на стiл.

– Отримав це зi своеi частки з продажу бабусиноi ферми, – заявив вiн. – У цьому рулонi 950 доларiв. Я вирiшив поiхати до мiста та з’ясувати, в який бiзнес iх можна вкласти.

Крутiй Гаррi взяв купку грошей i поглянув на неi майже з повагою у своiх усмiхнених очах.

– Я бачив i гiрше, – зронив вiн критично. – Але тобi нiчого не свiтить у такiй одежi. Тобi потрiбнi лакованi мешти, чорний костюм i солом’яний бриль iз строкатою смужкою. Треба багато торочити про Пiтсбург i вантажнi перевезення, а також пити херес на снiданок, щоб комусь втулити цю фальшивку.

– Який його фах? – поцiкавилися в Крутiя Гаррi двое чи трое чоловiкiв, у котрих бiгали очi, коли селюк згрiб своi сумнiвнi грошi й вийшов.

– Якийсь дивак, мабуть, – припустив Гаррi. – Або один iз детективноi агенцii Джерома. Або якесь нове паскудство. А, можливо, менi це лише зараз спало на гадку, це були й справжнi грошi.

А селюк пiшов собi далi. Мабуть, спрага знову докучала йому, бо подорожнiй пiрнув у темну пивничку на бiчнiй вулицi й купив собi ще пива. З першого погляду на нього очi завсiдникiв загорiлися. Але коли наполегливе та демонстративно перебiльшене селюцтво вiдвiдувача стало надто очевидним, вирази iхнiх облич змiнилися на сумнiвну пiдозру.

Селюк перекинув свою валiзу через ляду.

– Притримайте це для мене, пане, – попросив вiн, жуючи отруйний кiнчик жовтоi сигари. – Я повернуся пiсля того, як пошвендяю. Пригляньте за нею, бо в нiй 950 доларiв, хоча, можливо, ви й не подумали б про таке, оцiнюючи мене.

Десь неподалiк озвався патефон, i селюк пустився у танок, а його гудзики внизу плаща застрибали.

– Подiлимо на всiх, Майку, – запропонував чоловiк, котрий сидiв за шинквасом, вiдверто пiдморгуючи iншим.

– Так не чесно, – сказав бармен i штовхнув валiзу набiк. – Ти ж не думаеш, що я поведуся на це, чи не так? Будь-хто второпае, що вiн не такий простий. Вiн один iз банди Мак-Адо, мабуть. Неабияк спалився, якщо сам усе це вигадав. У жоднiй частинi краiни зараз так не одягаються, вiдколи почалася безкоштовна доставка по селах бiля Провiденса, що в штатi Род-Айленд. Якщо вiн i мае чогось дев’ять i п’ять, то хiба дев’яносто п’ять центiв на квиток потягом до Вотерберi, який вiдбувае за десять десята.

Коли селюк вичерпав ресурси пана Едiсона для своiх розваг, вiн повернувся за своею валiзою. А потiм почимчикував униз Бродвеем, лупаючи навколо своiми голубими баньками. Але Бродвей однаково окидав його суворими поглядами та сардонiчними посмiшками. Прибулець виглядав як найдавнiший жарт, який мiсту вже встиг набриднути. Молодик був настiльки кричущо неможливим, настiльки надто сiльським, настiльки перебiльшеним, настiльки перевищував найсмiливiшi уявлення про худобу, сiнокiс i водевiль, що викликав лише досаду та пiдозру. І жмут сiна в його волоссi був настiльки автентичним, таким свiжим, зi справжнiм ароматом лук, настiльки неперевершено сiльським, що навiть наперсточник згорнув би свое махлярство, побачивши такого.

Селюк сiв на кам’яних сходах i ще раз витягнув iз валiзи свiй згорток iз жовтими папiрцями. Вiддiлив горiшню двадцятку й поманив до себе продавця газет.

– Синку, – сказав вiн, – збiгай i розмiняй ii десь для мене. Я дуже скучив за курчам. Вважаю справедливим, якщо ти заробиш десять центiв, якщо поквапишся.

Крiзь бруд на обличчi шалапута проступив ображений погляд.

– Іди й сам мiняй своi грошi. Це не справжнiй сiльський одяг. Сам мiняй своi фальшивi грошi.

На розi стовбичив ледачий закликало до казино. Вiн уздрiв селюка, i його обличчя раптом стало холодним i доброчесним.

– Пане, – звернувся до нього селюк. – Я чув про мiсця в цьому мiстi, де чоловiк може пограти в покер або потягнути картку в лото. У цiй валiзi лежить 950 доларiв, а я приiхав зi старого Ольстера, щоб побачити тутешнi пам’ятки. Не пiдкажете, де чоловiк може поставити на кiн дев’ять чи десять доларiв? Я маю намiр розважитися, а потiм, можливо, викуплю якийсь бiзнес.

Закликало виглядав ображеним i розглядав бiлу плямочку на нiгтi лiвого вказiвного пальця.

– Облиш, друже, – пробурмотiв вiн iз докором. – У полiцiйному управлiннi, мабуть, чисто подурiли, що вiдправили тебе в такому виглядi. У такiй одежi тобi не пiдiбратися навiть до гри в костi на тротуарi ближче, нiж за два квартали. Останнього разу такий собi пан Скоттi з Долини Смертi даремно намагався перевершити тебе сiльськими аксесуарами в околицi. Тому вшивайся звiдси. Нi, не знаю я жодних закладiв, де можна поставити полiцiйний патруль проти туза.

Учергове вiдкинутий великим мiстом, що настiльки швидко викривае штучнiсть, селюк сiв на бордюр i вирiшив помiзкувати.

– Це ж мiй одяг, – сказав вiн. – Матерi його ковiнька, якщо це не так. Вони вважають, що я зi села, тому не хочуть мати зi мною нiчого спiльного. Нiхто нiколи не висмiював цей капелюх в окрузi Ольстер. Гадаю, якщо хочеш, щоб люди помiтили тебе в Нью-Йорку, то маеш одягатися, як вони.

Тому селюк пiшов по крамницях, де чоловiки базiкали, потирали руки й самовiддано обмiрювали кравецькою рулеткою опуклiсть його внутрiшньоi кишенi, в якiй лежав рудий качан кукурудзи з кiлькома рядами зернят. Незабаром служки з пакетами та пуделками потягнулися до його готелю на Бродвеi, не освiтленого вуличними лiхтарями.

О дев’ятiй годинi вечора на тротуар вийшов чоловiк, вiд котрого вiдрiкся б весь округ Ольстер. Яскраво коричневими були його черевики, а капелюх – останнiй писк моди. Його свiтло-сiрi штани були гарненько випрасуванi; свiтло-синя шовкова хустка визирала з нагрудноi кишенi елегантноi англiйськоi маринарки. А комiр був таким бiлим, що мiг би прикрасити вiтрину пральнi. Свiтле волосся молодика було коротко пiдстрижене, а сiно зникло.

Якусь мить вiн стояв блискучий, iз ледачим поглядом багатiя, котрий подумки складав маршрут для своiх вечiрнiх задоволень. Пiсля цього вiн повернув на веселу, яскраво освiтлену вулицю легким i витонченим кроком мiльйо- нера.

Але в мить, коли вiн зупинився, найхитрiшi та найгострiшi очi в мiстi захопили його в свое поле зору. Гладкий чолов’яга зi сiрими очима пiдняв брови, чим прикликав двох своiх помiчникiв iз гурту гультяiв перед готелем.

– Найдоступнiший простак, таких я з пiвроку не бачив, – зронив чоловiк iз сiрими очима. – Гайда.

Була десята тридцять, коли прибулець примчав до полiцiйного вiддiлку з iсторiею про свое нещастя.

– Дев’ятсот п’ятдесят доларiв, – захекався вiн, – уся моя частка за бабусину ферму.

Сержант за столом випитав у постраждалого iм’я – Джейбз Балтонг iз ферми Долини Акацiй в окрузi Ольстер, а потiм попросив описати грабiжникiв.

…Коли Конант зайшов до редакцii дiзнатися про долю своеi поеми, його провели повз секретарку до кабiнету, прикрашеного статуетками Родена та Джона Джорджа Брауна[38 - Джон Джордж Браун (1831–1913) – англiйський та американський маляр.].

– Коли я прочитав перший рядок «Ланi та струмка», – сказав редактор, – то одразу ж втямив, що це робота того, чие життя прикипiло серцем до серця з Природою. Простенькi рядки не ввели мене в оману. Використовувати такi простi порiвняння могло лише дике, вiльне дитя лiсiв i полiв, яке одягло модний одяг i вештаеться Бродвеем. Пiд такою одежею однаково визирае сутнiсть.

– Дякую, – вклонився Конант. – Сподiваюся отримати чек у четвер, як завжди.

Мораль цiеi iсторii – двояка. Можете вибрати мiж «залишайтеся на фермi» або «не пишiть вiршiв».




Хламида миру


Таемницi настiльки тiсно пов’язанi мiж собою у великому мiстi, що аматори читання i друзi Джоннi Белчемберза давно перестали дивуватися його раптовому та незбагненному зникненню майже рiк тому. Тепер ця таемниця вже з’ясована, але ii розгадка настiльки дивна й неймовiрна для розуму пересiчноi людини, що лише небагато обраних, котрi перебували в тiсному контактi з Белчемберзом, змогли в неi повiрити.

Джоннi Белчемберз, як вiдомо, належав до елiти товариства. Позбавлений марнославства модникiв, котрi будь-що-будь прагнуть привернути увагу до себе ексцентричною демонстрацiею заможностi, вiн усе ж був au courant[39 - Au courant (франц.) – обiзнаний.] у всьому, що могло додати блиску його заслужено високому становищi в суспiльствi.

Особливо вiн вирiзнявся своiми смаками в одежi. У цьому вiн мав цiлий табун послiдовникiв. Завжди акуратний, витончено доглянутий, маючи у власностi практично необмежений гардероб – його визнавали найкраще одягненим дендi в Нью-Йорку, отже, i в усiй Америцi. У Готемi не було кравця, котрий би не вважав честю привiлей безкоштовно шити одяг для Белчемберза. Коли той його одягав, це була безцiнна реклама.

Особливою пристрастю чоловiка були штани. Нiчого в них, крiм досконалостi, вiн не визнавав. Не мiг терпiти навiть дрiбноi м’ятоi складки. Жевжик тримав у своiх апартаментах спецiального слугу, котрий прасував його величезнi запаси. Друзi молодика подейкували, що вiн переодягався кожнi три години.

Й от раптово Белчемберз зник. Упродовж трьох днiв його вiдсутнiсть не викликала тривоги в його приятелiв, а потiм вони вдалися до звичних методiв розслiдування. Усi вони не дали результатiв. Молодик не залишив пiсля себе жодного слiду. Тодi почали дошукуватися мотиву, але так i не знайшли його. Парубок не мав ворогiв, не мав боргiв, жiнки також не мав. У банку тримав кiлька тисяч доларiв. Крiм цього, зниклий нiколи не виявляв схильностi до ексцентричностi, бо насправдi мав особливо спокiйний i збалансований темперамент. Для пошуку зниклого застосували всi методи нишпорок, але все дарма. Це був один iз тих випадкiв, що все частiше зараз траплялися, коли чоловiки зникають, як полум’я свiчки, не залишаючи навiть слiдiв диму пiсля себе.

У травнi Том Ейрес i Ланселот Джiллiам, двое старих друзяк Белчемберза, вирушили в невеличку мандрiвку на той бiк. Байдикуючи в Італii та Швейцарii, вони якось почули про монастир у швейцарських Альпах, який обiцяв щось краще за зачовганi туристичнi атракцii. Той монастир був майже недоступним для звичайного туриста, розмiщений на дуже скелястiй i стрiмкiй гiрськiй вершинi. Його принади не рекламували, бо, по-перше, ченцi варили там просто божественну наливку, яка, подейкують, набагато перевершуе бенедиктин i шартрез. По-друге, там мiстився величезний мiдний дзвiн, такий чистий i скрупульозно вилитий, що не перестав звучати, вiдколи в нього вперше бамкнули триста рокiв тому. І, нарештi, стверджували, що в його стiни нiколи не ступав жоден англiець. Ейрес i Джiллiам вирiшили, що цi три аргументи спонукають до розслiдування.

Їм знадобилися два днi та допомога двох провiдникiв, щоб дiстатися до монастиря Святого Гондро. Вiн стояв на замерзлiй скелi, яку продували всi вiтри, а снiг пiдступними масами вкривав ii схили. Гостей ченцi прийняли радо, а iхнiй обов’язок якраз i полягав у тому, щоб розважати нечастих гостей. Вони випили смачноi наливки й визнали ii винятково мiцною й освiжною. Послухали величезний дзвiн, що перманентно гупав, i дiзналися, що вони – першi подорожнi в тих сiрих кам’яних мурах, куди й справдi не ступала нога жодного англiйця, хоч iхнi неспокiйнi ноги обходили майже всi закутки на землi.

О третiй годинi дня, коли приiхали двое молодих готемцiв, вони стояли разом iз преподобним братом Христофором у великiй холоднiй залi монастиря, спостерiгаючи, як ченцi крокують до трапезноi. Вони рухалися повiльно, парами, зi схиленими головами, безгучно ступаючи ногами в сандалях по грубих кам’яних плитах. Поки процесiя повiльно минала iх, Ейрес раптом схопив Джiллiама за руку.

– Поглянь, – енергiйно прошепотiв вiн, – на того, хто зараз якраз навпроти тебе, по цей бiк, iз руками на пасi… Якщо це не Джоннi Белчемберз, то хай мене грiм поб’е!

Джiллiум придивився i впiзнав загубленого законодавця моди.

– Що за бiсiвщина, – здивувався вiн. – Що тут робить старий Белл? Томмi, це нiяк не може бути вiн. Нiколи не чув, щоб Белл захоплювався релiгiею. Бiльше того, вiн iнколи молов язиком такi речi, коли правив кiньми, за якi його прокляли б у будь-якiй церквi.

– Це Белл, жодних сумнiвiв, – твердо стояв на своему Ейрес, – iнакше менi не завадить звернутися до окулiста. Але подумай, як це Джоннi Белчемберз, король дендi, канцлер модного одягу та Магатма рожевих камелiй, стовбичить тут на морозi й каеться в хламидi кольору тютюну! Менi це в головi не вкладаеться. Краще спитаемо веселого стариганя, котрий нами опiкуеться.

І вони звернулися за поясненнями до брата Христофора. На той час ченцi вже зайшли до трапезноi, тому неможливо було вказати, кого товаришi мають на увазi. Белчемберз? Але брати Святого Гондро вiдмовляються вiд своiх свiтських iмен пiсля того, як приймають обiтницi.

– Ви хотiли б, панове, поспiлкуватися з одним iз братiв? Якщо зайдете до трапезноi та вкажете на того, кого хотiли б побачити, то прошу дуже.

Ейрес i Джiллiам послухалися поради й вказали брату Христофору на того, кого вони побачили. Це справдi був Джоннi Белчемберз. Тепер вони прямо зазирнули йому в обличчя, коли той сидiв серед неохайних братiв, не пiдiймаючи погляду й смакуючи юшку з грубоi, брунатноi чашi.

Настоятель дозволив гостям побалакати з одним iз братiв у приймальнiй, куди обiцяв його прислати. Коли той прийшов, тихо ступаючи у своiх сандалях, i Ейрес, i Джиллiам витрiщилися на нього з подивом i недовiрою. Авжеж, це був Джоннi Белчемберз, але виглядав вiн зовсiм iнакше. На його гладко поголеному обличчi застиг вираз невимовного миру, радощiв досягнення, досконалого й повного щастя. Його постава була гордо прямою, його очi виблискували спокiйно та милостиво.

Монах був такий самий охайний i доглянутий, як i в часи перебування в Нью-Йорку, але наскiльки iнакше вiн був одягнений! Тепер единою одежею чоловiка була довга хламида з грубоi брунатноi тканини, пiдв’язана мотузкою на животi, що спадала прямими, вiльними складками до нiг чоловiка. Вiн потиснув руки вiдвiдувачам зi своею старою легкiстю i витонченiстю манер. Якщо в цiй зустрiчi й була якась бентега, то Джонi Белчемберз ii не виявляв. У кiмнатi не було де сiсти, тому присутнi розмовляли стоячи.

– Радий тебе бачити, друзяко, – почав Ейрес трохи незграбно. – Не очiкував знайти тебе тут. Хоча це й непогана iдея. Адже товариство – це жахлива полуда. Мiркую, яким було неабияким полегшенням скинути запаморочливий вихор i вiдiйти до… м-м-м… споглядання i м-м-м… молитов i пiсноспiвiв, i подiбних до них речей.

– Облиш, Томмi, – весело озвався Белчемберз. – Не бiйся, що я пущу тацю по колу. Я проходжу через це випробування з усiма цими файними хлопцями, бо такi тут звичаi. Тут я брат Емброуз. Менi дали лише десять хвилин, щоб погомонiти з вами, хлопцi. То тепер моднi камiзельки такого покрою, що на тобi, Джiллiаме, еге ж? Тепер таке носять на Бродвеi?

– Це той самий старий Джоннi, – радiсно вигукнув Джiллiам. – Якого дiдька… тобто, навiщо… Прокляття! Чому ти це зробив, друже?

– Скидай хламиду, – майже ридаючи вмовляв Ейрес, – i повертайся з нами. Стара компанiя ошаленiе, коли тебе побачить. Це ж не твое, Белл. Я знаю з пiвтузина дiвок, котрi оплакували тебе, коли ти зник. Подай у вiдставку, або отримай вiдпустку, чи що там треба зробити, щоб звiльнитися з цiеi фабрики льоду. Та ти тут нежить заробиш, Джонi, i… о, Боже… ти не одягнув шкарпеток!

Белчемберз зиркнув на своi ноги в сандалях i всмiхнувся.

– Ви, хлопцi, нiчого не петраете, – заспокiйливо промовив вiн. – Приемно, що ви хочете, щоб я повернувся назад, але старе життя мене бiльше не вабить. Я досягну тут мети всiх своiх амбiцiй. Я цiлком щасливий i задоволений. І залишуся тут аж до кiнця своiх днiв. Ви бачите цю одежину, що я ношу? – Белчемберз ласкаво торкнувся своiх шатiв. – Нарештi я знайшов те, що не морщиться на колiнах. Я досягнув…

Цiеi митi по монастирю пролунало глибоке бамкання великого мiдного дзвону. Мабуть, це був заклик для негайноi молитви, бо брат Амброз схилив голову, обернувся i покинув покiй без жодного слова. Вiн ледь помiтно махнув рукою, коли проходив крiзь кам’янi дверi, здавалося, так вiн попрощався зi своiми давнiми друзями. Тi покинули монастир, так бiльше i не побачивши свого давнього приятеля.

Саме таку iсторiю Томмi Ейрес i Ланселот Джиллiам привезли зi своеi останньоi поiздки до Європи.




Дiвчисько та шахрайство


Одного дня я зустрiв свого старого приятеля Фергюсона Пога. Вiн – добросовiсний шахрай найвищого гатунку. Його штаб-квартира – уся Захiдна пiвкуля, а його фахом е все – вiд спекуляцii на мiських надiлах Великих рiвнин[40 - Великi рiвнини – передгiрне плато в США та Канадi на сходi вiд Скелястих гiр.] до гендлювання дерев’яними iграшками в Коннектикутi, зробленими зi шкаралупи горiхiв, почавлених гiдравлiчним пресом.

Час вiд часу, коли Поговi вдаеться хороша афера, вiн приiжджае до Нью-Йорка вiдпочити. Вiн каже, що глечик вина, буханець хлiба та «З Долею ти, мабуть, посварився?»[41 - «З Долею ти, мабуть, посварився?» – рядок iз «Рубаi» Омара Хайяма (переклад Василя Мисика).] приблизно такий самий вiдпочинок i приемнiсть для нього, як гойдалки в атракцiонi для президента Тафта.

– Дайте менi, – каже Пог, – велике мiсто, щоб я мiг вiдпочити. Найкраще – Нью-Йорк. Я не дуже люблю ньюйоркцiв, але Мангеттен – мабуть, едине мiсце на земнiй кулi, де iх не знайти.

Поки Пог вештаеться мегаполiсом, його завжди можна знайти в одному з двох мiсць. Одне з них – маленька книгарня на Четвертiй авеню, де вiн читае книги на своi улюбленi теми – iслам i таксидермiю. Але я знайшов його деiнде – у його апартаментах на Вiсiмнадцятiй вулицi, де вiн сидiв у шкарпетках, намагаючись зiграти «Береги Вабашу» на маленькiй цитрi.

Чотири роки вiн терзав цю мелодiю, але якихось успiхiв досi не досяг. На шифоньерцi лежав кольт сорок п’ятого калiбру з воронованоi сталi та щiльний рулон десяток i двадцяток, достатньо великий, щоб виказувати приналежнiсть до класу багатiiв. Поруч у приймальнi нервувала покоiвка, котра прибирала кiмнату, не в змозi увiйти чи дати драла, ошелешена ногами в шкарпетках, налякана кольтом, але безсила зi своiми мiськими iнстинктами позбутися магiчного впливу жовтого рулону.

Поки Фергюсон Пог теревенив, я сидiв на його валiзi. Нiхто не мiг бути вiдвертiшим або чеснiшим у своiх промовах. Поряд iз його висловами, волання Генрi Джеймса[42 - Генрi Джеймс (1843–1916) – американський письменник.] з приводу годування хлiбом у вiцi одного мiсяця здавалося б халдейською криптограмою. Вiн iз гордiстю розповiдав менi iсторii з досвiду власного фаху, який вважав мистецтвом. І менi було дуже цiкаво запитати його, чи знав вiн якихось жiнок у цiй професii.

– Ледi? – виправив Пог зi захiдним лицарством. – Ну, небагато. Вони не дуже вправнi в мистецтвi шахраювання, бо вони всi залученi у вкрай банальнi обов’язки. Чому? Бо мусять. Хто мае грошi в цьому свiтi? Чоловiки. Чи ти знав колись чоловiка, котрий дае жiнцi долар просто так? Чоловiк може подарувати iншому чоловiковi все вiльно, легко й на дурняк, але якщо вiн кине хоч пеннi в один iз тих автоматiв, якими керуе Асоцiацiя доньок Єви, i звiдти не випаде жувальна гумка з ароматом ананасу пiсля того, як вiн смикне за важiль, то ви за чотири квартали почуете, як вiн кличе полiцiйного iнспектора. Чоловiк – це найважча завада, з якою стикаеться жiнка, вiн ощадливий, тому iй доводиться працювати понаднормово, щоб змусити чоловiка заплатити. Два рази з п’ятьох жiнка нiчого не досягае. Вона не може покладатися на полiцiю i дорогi машини. Бо чоловiк одразу ж усе помiтить i долучиться до гри. Жiнки змушенi досягати успiху в тому, що мають, а це ранить iхнi нiжнi рученята. Дехто з них – це природнi водостiчнi жолоби, i вони можуть вимивати по тисячi доларiв iз тонни. Тi, хто зi сухими очима, змушенi вдаватися до листiв iз пiдписами, фальшивих кучерикiв, спiвчуття, вихляння стегнами, батогiв iз сирiвцю, смачного варива, сентиментальних присяжних, замовляння зубiв, шовкових запасок, пращурiв, макiяжу, анонiмних листiв, парфумiв, свiдкiв, револьверiв, турнюрiв[43 - Турнюр – модна в 1870–1890-х рр. частина жiночого одягу, яка пiдкладалася пiд сукню нижче талii ззаду, щоб надати поставi пишностi.], фенолу, мiсячного сяйва, холодного крему та вечiрнiх газет.

– Ви просто обурливi, Фергу, – зауважив я. – Безумовно, не бувае жодного шахрайства, як ви його називаете, у щасливому та гармонiйному подружжi!

– Ну, – зронив Пог, – нiчого такого, що вимагае виклику полiцii, надсилання пiдмоги та може стати темою для водевiлю. Насправдi це вiдбуваеться так: припустiмо, ви мiльйонер iз П’ятоi авеню, високого лету птаха, i з грошима у вас усе гаразд. Ви повертаетеся додому пiзньоi ночi й приносите ледi, котра претендуе на вас, брошку за дев’ять мiльйонiв доларiв. Вiддаете ii. Вона лементуе: «О, Джордже!» й перевiряе, чи вона застрахована. Вiдтак пiдiймаеться i цiлуе вас, а ви ж тiльки цього й чекали. І це отримав. Оце i е пiдкуп.

Та я хочу розповiсти тобi про Артемiзiю Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усiм, iз чого вона складаеться. Їi волосся було жовтого кольору, як кучма цiеi рослини. Їi тiло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зi землi мокрого лiта, ii очi були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був ii улюбленим кольором.

Пiд час моеi останньоi поiздки у звабнi куточки вашого iзольованого мiста я познайомився з чоловiком на iм’я Вокросс. Вiн був багатiем, мав десь iз мiльйон. І цей жевжик менi повiдомив, що працюе на вулицi. «Вуличний продавець?» – спитав я зi сарказмом. «Саме так, – пiдтвердив вiн, – я старший партнер у концернi з укладання тротуарноi плитки».

Вiн менi сподобався. Тому я й зустрiвся з ним на Бродвеi одного вечора, коли менi зовсiм бракувало гарного настрою, удачi, тютюну та грошей. Вiн був увесь показний: у цилiндрi, з дiамантами, накрохмалена бiлоснiжна сорочка. Остання вражала найбiльше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маеш вигляд чогось середнього мiж графом Толстим i травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собi звести погляд на цього дуку.

Вокросс зупинився i потеревенив зi мною кiлька хвилин, а потiм завiв мене до дорогого ресторану пообiдати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумiлостi та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких мiсцях.

Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального iлюстратора, коли сидiв там без грошей, а мое волосся було все зiм’яте, нiби я був артистом, найнятим, аби почитати щось iз «Шкiльних днiв Ельзи» в занюханому богемному театрi в Бруклiнi. Але Вокросс поводився зi мною, як дурень iз писаною торбою. І йому було начхати на офiцiанта.

«Пане Пог, – пояснював вiн менi, – я вас використовую».

«Продовжуйте, – погодився я, – i сподiваюся, ви не прокинетеся».

А потiм вiн каже менi, розумiеш, який вiн чоловiк. Вiн житель Нью-Йорка. Його единим прагненням було, щоб його помiтили. Вiн хотiв бути помiтним. Хотiв, аби люди помiчали його й кланялися, розповiдали iншим, що вiн за цабе. І звiрився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мiльйон, тому вiн не мiг привертати увагу тим, що смiтить грiшми. Вiн сказав, що якось намагався привернути увагу громадськостi тим, що засадив часником невеличку дiлянку на схiднiй околицi мiста для безкоштовного користування бiднотою, але як тiльки Карнегi вчув про це, вiдразу ж забудував цю дiлянку бiблiотекою галльськоi лiтератури. Тричi вiн кидався пiд автомобiль, але единим результатом стало п’ять зламаних ребер i повiдомлення в газетах про те, що невiдомого чоловiка, зростом п’ять футiв i десять дюймiв, з чотирма вставними зубами, ймовiрно, останнього члена знаменитоi банди Рудого Лiрi, збила машина.

«А ви пробували журналiстiв», – поцiкавився я.

«Минулого мiсяця, – зiтхнув пан Вокросс, – моi витрати на обiди для журналiстiв склали 124,8 доларiв».

«І щось отримали за це?» – запитав я.

«Ага, – згадав вiн, – додайте ще вiсiм п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».

«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?

«Я й справдi мав на увазi щось подiбне цього вечора, – пiдтвердив Вокросс, – мене це засмучуе, але я просто змушений вдатися до ексцентричностi».

І тут вiн кидае серветку в зупу, пiдiймаеться i кланяеться чоловiковi, котрий жере картоплю пiд пальмою в iншому кiнцi кiмнати.

«Комiсар полiцii», – пояснив мiй супутник радiсно.

«Друже, – тодi кажу я швидко, – майте амбiцii, але не вибивайте драбину з-пiд своiх нiг. Якщо ви використовуете мене як сходинку, щоб вiтати полiцiю, то псуете менi апетит на тiй пiдставi, що я можу бути приниженим i звинуваченим. Будьте обережнi».

Коли подали сквоб[44 - Сквоб – молодий голуб, вирощений на м’ясо, а також страва з м’яса такого голуба.], менi раптом пригадалася Артемiзiя Блай.

«Припустiмо, що можу органiзувати, щоб ви потрапили в газети, – кажу я, – щодня по одному стовпчику в кожнiй iз них i ваша свiтлина в бiльшостi з них упродовж тижня. Скiльки ви за це погодилися б заплатити?»

«Десять тисяч доларiв, – не завагався Вокросс i звеселiв, – але без убивств, – застерiг вiн. – Також не буду носити рожевi панталони на балу».

«Я б таке й не просив, – визнав я. – Буде почесно, стильно i по-жiночому. Скажiть офiцiанту, щоб принiс демiтассе[45 - Демiтассе – маленьке горнятко для кави по-турецьки або еспресо.] i ще трохи бобiв, тодi розкажу мiй opus moderandi[46 - Opus moderandi (лат.) – спосiб дii.]».

За годину, сидячи в червонiй кiмнатi в стилi рококо, ми уклали угоду. Того самого вечора я телеграфував паннi Артемiзii до Салiни. Вранцi вона прихопила кiлька свiтлин i листа з автографом до старiйшини Четвертоi пресвiтерiанськоi церкви, отримала на горiхи та вiсiмдесят доларiв. Юнка затрималася в Топiцi достатньо довго, щоб втулити вiце-президентовi довiрчого товариства валентинку за розклад потягiв i пачку п’ятидоларових банкнотiв, оперезаних стрiчкою з написом «250 доларiв».

На п’ятий вечiр пiсля того, як вона отримала мое повiдомлення, дiвчина чекала, демонструючи глибоке декольте й вiдповiдно виряджена, щоб ми з Вокроссом вiдвезли ii на вечерю в один iз тих жiночих ресторанiв Нью-Йорка, куди чоловiки не можуть потрапити, якщо тiльки не грають у «безик»[47 - «Безик» – iнтелектуальна картярська гра.] i не курять цигарки з порошком для депiляцii.

«Вона приголомшлива, – вигукнув Вокросс, коли побачив юнку, – вони дадуть за неi навiть два стовпчики».

Це була схема, яку вигадали ми утрьох. Це була добра справа. Вокросс упродовж мiсяця мав показуватися на люди з панною Блай iз усiею вiдвертiстю, пристрастю й емоцiями, на якi вiн тiльки здатен. Звiсно, це нiчого не додавало до його амбiцiй. Чоловiк у бiлiй краватцi та лакованих шкiряних черевиках, котрий смiтить доларами, наче з рогу достатку, щоб пригостити вишуканими стравами та засипати квiтами високу бiлявку, iз тих, що зустрiчаються в Нью-Йорку так само часто, як синi черепахи в нападi бiлоi гарячки. Але вiн мае писати iй любовнi листи щодня – листи кохання найгiршого штибу, такi, якi ваша дружина опублiкуе лише пiсля вашоi смертi. Наприкiнцi мiсяця вiн мав кинути ii, а вона – подати позов на 100 тисяч доларiв за порушення обiцянки.

Панна Артемiзiя мала отримати в нагороду десять тисяч доларiв, якщо виграла б позов, а якщо програе, то однаково отримае iх. Про це пiдписали контракт.

Інодi вони брали мене зi собою, але не часто. Я не мiг довго тримати iхнiй фасон. Вона iнодi витягувала його листи, критикувала iх, наче йшлося про накладнi на товар.

«От скажи! – казала вона. – Як це назвати: листом до торгового агента вiд його племiнника про те, що його тiтка пiдхопила кропивницю? Ви, схiднi телепнi, знаете, як писати любовнi листи так само, як коники стрибунцi в Канзасi тямлять у буксирах. «Моя люба панно Блай!» Невже це покладе рожеву глазур i трохи червонястого цукру на весiльний торт? Як довго вдасться тримати аудиторiю в залi суду такими фразами? Треба серйозно приступити до справи, називати мене «милим пупсиком», «солоденькою», а пiдписуватися «поганий мамин хлопчик», якщо хочете привернути увагу. Пишiть сентиментальнiше».

Пiсля цього Вокросс опустив ручку в соус табаско замiсть чорнила. Його листи почали читатися, як любовний роман. Я вже бачив, як присяжнi кам’янiють, а жiнки скидають капелюшки одна однiй, аби почути, що там читають. І я вже бачив, як пан Вокросс стае таким знаменитим, як архiепископ Кранмер, Бруклiнський мiст або канапки зi сиром i салатом. Така перспектива, здавалося, його дуже тiшила.

Нарештi настав той день. Я стояв на П’ятiй авеню бiля фешенебельного ресторану й спостерiгав за ними. Увiйшов судовий виконавець i вручив Вокроссу, котрий сидiв за столом, повiстку. Усi витрiщалися на них, а мiй приятель мав такий самий гордий вигляд, як у самого Цицерона. Я повернувся до своеi кiмнати й запалив сигару за п’ять центрiв, бо знав, що десять тисяч доларiв були нашi.

Десь за двi години хтось постукав у моi дверi. Там стояв Вокросс i панна Артемiзiя. Вона чiплялася, так, сер, чiплялася за його лiкоть. І вони менi втовкмачують, що тiльки-но повернулися зi шлюбу. І торочать якiсь тривiальнi дурницi про кохання i таке iнше. Вiдтак поклали якийсь згорток на стiл, сказали «На добранiч» i звiялися.

– Ось чому я кажу, – резюмував Фергюсон Пог, – що жiнка занадто зайнята своiм природним покликанням та iнстинктом шантажиста, як iй дають для самозбереження та розваги, щоб досягти успiху в шахрайському ремеслi.

– А що було в згортку, який вони залишили? – запитав я зi своею звичною цiкавiстю.

– Ну, – сказав Фергюсон, – там був квиток на потяг до Канзасу й двi пари старих панталонiв пана Вокросса.




Спокуса гостиною


Коли iнавгурацiя закiнчилася, раф-райдери[48 - Раф-райдери – група американських ковбоiв i фермерiв, котрi боролися проти iспанцiв на Кубi в iспано-американськiй вiйнi 1898 року.] вшанували святкування своеi присутнiстю. Усi знають, що цi вiдчайдушнi та вiдданi колишнi вояки запрудили велике мiсто. Газетнi репортери повитягували зi своiх валiз старi капелюхи з широкими крисами та шкiрянi паски й змiшалися з юрбою вiдвiдувачiв. Жодноi шкоди це не спричинило, крiм частого вживання слова «новаки» за рiзних обставин. Захiдняки спокiйно витрiщалися на хмарочоси на висотi третього поверху, позiхали на Бродвеi, вiдкидалися у великих фотелях у готельних коридорах i загалом виглядали знудженими та пригнiченими, неначе полковник, вiдлучений вiд денщика пiд час маневрiв.

Вiд цiеi делегацii джентльменiв «Королiвських гончакiв на ведмедiв» доброго короля Теддi вiдколовся такий собi Реп’ях Най iз Пiн-Фiзера в Аризонi.

Щоденний циклон у годину пiк на Шостiй авеню вiдтiснив його вiд компанii побратимiв. Пилюка вiд шурхоту тисячi спiдниць заполонила йому очi. Потужний гуркiт потягiв, що мчали над землею, ошелешив зайду. А вiдблиск двох тисяч блискучих очей заслiпив його.

Буря була настiльки несподiваною та приголомшливою, що першою думкою Реп’яха було впасти на землю i схопитися за якийсь корiнь. Тодi вiн згадав, що переполох вчинили люди, а не погода, i пiрнув вiд нього з усмiшкою в якийсь пiд’iзд.

Журналiсти писали, що нiчого, крiм капелюхiв з широкими крисами, не видавало захiдного походження цих гаучо Пiвночi. Нехай небо протре iм очi! Костюм iз чорноi дiагоналi[49 - Дiагональ – щiльна тканина з бавовняноi або вовняноi крученоi пряжi.], дуже пом’ятий у неможливих мiсцях; яскраво-синя краватка, зав’язана на фабрицi; низький, вiдкочений донизу комiр часiв Сеймура та Блера, бiлоснiжний, як аркушi меню на вiкнах ресторанiв, вiдчинених цiлодобово, крiм недiлi; кривi ноги – вiд верховоi iзди; своерiдний вигин великого пальця правоi руки й iнших пальцiв – вiд мiцного тримання ласо; глибоко вкорiнена лiтня засмага, яку не здатне спричинити навiть найгарячiше сонце в Кейп-Мей[50 - Кейп-Мей – мiсто в штатi Нью-Джерсi, в якому навiть улiтку не надто припiкае.]; блакитнi очi, що рiдко моргають i несвiдомо роздiляють натовп на четвiрки, буцiмто iх випустили зi загону; вiдокремлена самотнiсть i врочистiсть виразу обличчя, немов в iмператора або того, чиi горизонти не простягаються далi, нiж на день iзди конем – усi цi ознаки Заходу були на Реп’яху Наю. О, так, вiн носив капелюха з широкими крисами, любий читачу, такого самого, як тi, що носять листоношi з поштових вiддiлень на Медiсон-сквер, коли вирушать до парку в Бронксi в недiлю по обiдi.

Несподiвано Реп’ях Най кинувся в рухомий табун столичноi худоби, схопив якогось чолов’ягу, висмикнув iз людського потоку та так втелющив йому в груди, що того аж до стiни вiдкинуло.

Потерпiлий пiдняв свого капелюха з розлюченим поглядом жителя Нью-Йорку, котрий зазнав обурливого до себе ставлення i мае намiр написати про це до «Триб’юн». Але поглянув на свого нападника i второпав, що цей стусан був проявом любовi та прихильностi в манерах Заходу, котрий вiтае своiх друзiв п’ястуками нахабно та гамiрно, а ворогiв – пристойно та стримано, щоб добре прицiлитися.

– Хай йому грець! – вигукнув Реп’ях, мiцно тримаючись за передню ногу своеi жертви. – Невже це Сохатий Меррiтт?

Інший чоловiк був – таких щодня повнiсiнько на Бродвеi – дуже дiловим: модний капелюх, хороший перукар, бiзнес, хороше травлення i кравець.

– Реп’ях Най! – вигукнув вiн i схопив руку, що його ляснула. – Мiй любий друже! Я такий радий тебе бачити! Яким вiтром? А, справдi, iнавгурацiя. Пригадую, що ти приеднався до раф-райдерiв. Ти мусиш пообiдати зi мною.

Реп’ях сумно, але мiцно притиснув приятеля до стiни рукою, що своiм розмiром, формою i барвою нагадувала сiдло Мак-Клеллана[51 - Джорж Мак-Келлан (1826–1885) – герой американсько-мексиканськоi вiйни 1846–1848 рр.].

– Сохатий, – промовив вiн сумним голосом, що вмент порушив вуличний рух, – що вони з тобою зробили? Ти поводишся, як мiстянин. Вони зробили тебе в’язнем цього мiста. «Ти мусиш пообiдати зi мною». Ранiше ти нiколи не казав би так на харч.

– Я живу в Нью-Йорку вже сiм рокiв, – пояснив Меррiтт. – Уже вiсiм рокiв минуло, вiдколи ми вкупi таврували корiв у старого Гарсii. Ходiмо в кафе. Приемно знову чути слово «харч».

Вони продерлися крiзь натовп до готелю i, пiдкорюючись закону природи, почалапали до бару.

– Кажи, – запропонував Реп’ях.

– Сухий «мартiнi», – замовив Меррiтт.

– Кара Божа! – вигукнув Реп’ях. – І це той сам чоловiк, iз котрим ми колись винищували «зеленого змiя» в шинках, що утiкав вiд нас у каньйонi Диявола? Нiчого сухого не треба. Вiскi без нiчого й за твiй кошт.

Меррiтт усмiхнувся i заплатив.

Вони пообiдали в невеликiй прибудовi, що була пов’язана з кафе. Меррiтт спритно ухилився вiд вибору свого приятеля, який уминав шинку з яйцями, замiнивши його на пюре зi селери, вiдбивну з лосося, пирiг iз курiпки та фруктовий салат.

– Того дня, – повiдомив Реп’ях тихим i сумним голосом, – коли я не зможу випити бiльше, нiж одну чарку перед iжею з приятелем, котрого не бачив вiсiм рокiв, за столом два на чотири фути в тридцятицентовому мiсцi о першiй годинi третього дня тижня, то прагнутиму, щоб дев’ять мустангiв протягнули мене сорок разiв по дiлянцi землi розмiром у 640 квадратних акрiв. Розумiеш статистику?

– Авжеж, друзяко, – засмiявся Меррiтт. – Офiцiанте, принесiть абсенту, а що тобi, Реп’яше?

– Вiскi без нiчого, – траурним голосом замовив Най. – Ти ранiше пив прямо з горлечка пляшки. Прямо з горлечка пляшки на скаку… аризонського «Червоного ока», а не цi помиi… Хоча, що з того? Це ж ти платиш.

Меррiтт пiдсунув винну карту пiд свiй келих.

– Гаразд. Вочевидь, ти вважаеш, що мене зiпсувало мiсто. Але я такий самий ковбой, як i ти, Реп’яше, але якимось чином не можу зважитися повернутися назад. Нью-Йорк комфортний. Я добре заробляю i живу, бiльше нiяких мокрих ковдр i заганяння табуна снiговоi бурi, сала та зимноi кави та розваг один раз на шiсть мiсяцiв. Гадаю, що залишуся тут ще надовго. Ми пiдемо до театру цього вечора, Реп’яше, а пiсля цього повечеряемо в…

– Я скажу тобi, хто ти, Меррiтте, – вiдрубав Реп’ях, встромивши один свiй лiкоть у салат, а iнший – у масло. – Ти – концентрована, слабка, безумовна, короткорука, козовуха панна Саллi Волкер[52 - «Маленька Саллi Волкер» – дитяча пiсенька.]. Бог створив тебе прямоходячим i годящим для того, щоб iздити верхи та брутально лаятися. Ти осквернив його витвiр, коли перебрався до Нью-Йорка, одягнувши тiснi мешти, зав’язанi шнурiвками, i корчачи гримаси на обличчi, коли балакаеш. Я бачив, як ти арканив i в’язав бика за сорок двi з половиною секунди. А якби ти його побачив тепер, то написав би заяву комiсару полiцii. А цi дурнуватi напоi, якi ти вливаеш у себе – цi настоянки з бур’яну з жолудями в них i бальзамом – таке не гiдне справжнього для чоловiка. Ненавиджу бачити тебе таким.

– Ну, пане Реп’ях, – спробував виправдовуватися Меррiтт, – у дечому ти маеш рацiю. Інодi я вiдчуваю, що мене вигодували з пляшки. Але, скажу тобi, що в Нью-Йорку комфортно. У ньому щось е – видовища та натовпи, i те, як усе змiнюеться щодня, i саме повiтря, яке, здаеться, в’яже коло довжиною в один кiлометр навколо шиi чоловiка, а iнший кiнець закрiплюе десь на Тридцять четвертiй вулицi[53 - На Тридцять четвертiй вулицi в Нью-Йорку сконцентрована величезна кiлькiсть розважальних закладiв.]. І сам не знаю, що це таке.

– Бог знае, – сумно промовив Реп’ях, – i я знаю. Схiд тебе проковтнув. Ти був дичиною, а став телятиною. Ти нагадуеш менi вазонок iз квiтами на вiкнi. Тебе пiдписали й запакували. Менi аж у горлi вiд тебе пересохло.

– Чарку зеленого шартрезу, – звернувся Меррiтт до офiцiанта.

– Вiскi без нiчого, – зiтхнув Реп’ях, – i грошi з тебе, ти ренегате заiздiв.

– Винен, але благаю про милосердя, – сказав Меррiтт. – Ти собi навiть не уявляеш, як це, Реп’яше. Тут так зручно, що…

– Будь ласка, не верзи менi своi дурницi, – зупинив приятеля Реп’ях. – Якби я не бачив, як ти якось переблефував трьох картярiв iз Мазацал-сiтi з порожнiм револьвером у Фенiксi…

Голос Реп’яха розчинився в суцiльному горi.

– Сигари! – гучно покликав вiн офiцiанта, щоб приховати своi емоцii.

– Пачку турецьких цигарок для мене, – додав Меррiтт.

– Ти платиш, – нагадав Реп’ях, намагаючись приховати свое презирство.

О сьомiй вони повечеряли в ресторанi, який рекламують у газетi.

Того вечора там зiбралося вишукане товариство. Яскраво слiпило вiд надмiрноi кiлькостi вродливих жiнок i вiд – нехай так – мужнiх чоловiкiв. Оркестр грав чарiвно. Як тiльки офiцiант передавав грошовий привiт вiд котрогось вiдвiдувача, уся капела вибухала чарiвними звуками. Чим бiльше пива пили, тим ставало гарячiше. Така закономiрнiсть.

Меррiтт за вечерею намагався переконати свого приятеля. Реп’ях був його давнiм товаришем, i теперiшнiй ньюйоркець його любив. Вiн вмовляв друзяку сьорбнути коктейлю.

– Я вiзьму м’ятний чай, – заперечив Реп’ях, – заради старих часiв. Але я вiддаю перевагу чистому вiскi. Ти платиш.

– Правильно! – пiдтвердив Меррiтт. – А тепер поглянь на це меню, чи не знайдеться там чогось цiкавенького?

– Щоб я провалився! – буркнув Реп’ях iз вибалушеними очима. – Невже в цьому вагончику е всi цi позицii? Що це таке? Конина зi задишкою? Я пас. Але погляньте! Тут харчу на двадцять обiдiв. Зачекаю, поки сам не побачу.

Страви замовили, i Меррiтт звернувся до карти вин. – Цей «медок» цiлком непоганий, – зауважив вiн.

– Ти лiкар, тобi виднiше, – гмикнув Реп’ях. – А менi краще чисте вiскi. Ти платиш.

Реп’ях окинув поглядом кiмнату. Офiцiант принiс страви та забрав брудний посуд. Гiсть спостерiгав. Вiн побачив, як саме юрба розважаеться в ресторанi Нью-Йорка.

– Якими були справи з худобою, коли ти покинув Гiлу? – поцiкавився Меррiтт.

– Люксусово, – вiдрубав Реп’ях. – Бачиш молодицю в червоному шовку з цятками за тим столом? Я б iй дозволив спекти боби на своему вогнищi. Так, iз худобою все гаразд. Вона виглядае так гарно, як той бiлий мустанг, якого я якось побачив на Чорнiй рiчцi.

Коли принесли каву, Реп’ях поклав одну ногу на крiсло поруч себе.

– Ти сказав, що це зручне мiсто, Сохатий, – у задумi зронив вiн. – Атож, мiсто зручне. Воно вiдрiзняеться вiд рiвнин, овiяних пiвнiчним вiтром. Як ви називаете цю мiшанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Бiлий мустанг саме так крутить головою i трусить гривою – поглянь на неi, Сохатий, якби я знав, що зможу продати свое ранчо за справедливу цiну, то гадаю, що…

– Гярсонгу! – раптом заволав вiн голосом, який паралiзував кожен нiж i кожну виделку в ресторанi.

Офiцiант приплив до столу.

– Ще два коктейлi, – замовив Реп’ях.

Меррiтт поглянув на нього та багатозначно всмiхнувся.

– Я оплачую, – заявив Реп’ях i видихнув у стелю дим.




Невизначена сума


Поет Лонгфелло – чи це був Конфуцiй, винахiдник мудростi? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нiм актори»[54 - Насправдi це сказав Вiльям Шекспiр.]. І все не так, як здаеться.

Математика – от спасибi, старий друже, – едина справедлива наука, за допомогою якоi можна вiдмiряти кiлькiсть життя, пристосувати нашу тему до законiв великоi формули «двiчi по два – чотири». А показники, якi неможливо оцiнити, треба виставляти на противагу усiм iншим.

Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:

– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаемо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тодi все, з чого воно складаеться, також е реальним. Тодi все реальне те, що таким здаеться. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речi не такi, якими вони здаються, тодi виникне запитання – чому?

Але це блюзнiрство, а не поезiя. Ми залицяемося до солодкоi нiмфи Алгебри, весь час гаемо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслiдуваного, приемного, таемничого Х.

Незадовго до початку цього столiття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кiнсолвiнгу спала на гадку iдея. Вiн виявив, що хлiб печуть iз борошна, а не з пшеницi. Вiдчуваючи, що зерно для борошна – у дефiцитi, i що фондова бiржа не мае вiдчутного впливу на вирощування пшеницi, пан Кiнсолвiнг захопив весь ринок борошна.

У результатi сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до вiйни iй нiколи не доводилося нiчого робити власноруч, жителi Пiвдня постаралися), купувала буханець хлiба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кiнсолвiнга як свiдчення його проникливостi.

Другий результат полягав у тому, що пан Кiнсолвiнг вийшов iз гри з двома мiльйонами доларiв комiсiйних.

Син пана Кiнсолвiнга Ден навчався в коледжi, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлiбом. Юнак приiхав додому на час вакацiй i знайшов там старого джентльмена в червоному халатi, котрий читав «Крихiтку Доррiт» на ганку свого будинку з червоноi цегли на Вашингтон-сквер. Вiн вiдiйшов вiд справ iз достатньою часткою в два центи з кожноi хлiбини, якi, якщо iх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разiв обiгнули б землю i збiглися з державним боргом Парагваю.

Ден потиснув батькову руку та поквапився до Грiнвiч-вiллiдж, аби побачитися з Кенвiцом, давнiм приятелем ще зi школи. Ден завжди захоплювався Кенвiцем. Той був блiдий, кучерявий, вразливий, серйозний, математичний, старанний, соцiалiстичний, альтруiстичний i природний ворог олiгархii. Кенвiц вiдмовився вступати до коледжу й вивчав годинникарство в ювелiрнiй крамницi свого батька. Ден був завжди усмiхнений, веселий, легкий у спiлкуваннi й толерантний до королiв i жебракiв. Двое друзiв зустрiлися радiсно, бо були вони повними протилежностями. Пiсля цього Ден повернувся до коледжу, а Кенвiц – до своiх пружин i до своеi приватноi бiблiотеки в заднiй кiмнатi ювелiрноi крамницi.

За чотири роки Ден повернувся на Вашингтон-сквер iз дипломом бакалавра та двома роками досвiду перебування в Європi. Вiн оцiнив синiвським поглядом солiдний надгробний камiнь Септiмуса Кiнсолвiнга в Грiнвудi й вiдбув у нудну екскурсiю машинописних документiв iз родинним адвокатом. А потiм, вiдчувши себе самотнiм i безнадiйним мiльйонером, поспiшив до староi ювелiрноi крамницi на Шостiй авеню.

Кенвiц вiдгвинтив зi свого ока збiльшувальне скло, випхав батька з брудноi задньоi кiмнати, розлучився з iнтер’ером годинникiв i вийшов на свiже повiтря. Вiн пiшов iз Деном, i вони присiли на лавку на Вашингтон-сквер. Ден не надто змiнився; вiн був мужнiм i мав гiдне обличчя, що мало схильнiсть розпливатися в посмiшцi. Кенвiц був серйознiшим, напруженiшим, ученiшим, бiльш фiлософським i соцiалiстичним.

– Тепер я пiзнав, – нарештi промовив Ден, – свiт цiнних паперiв, у чому менi дуже допомогли хитрi правники, котрi передали менi цiлi колекцii облiгацiй i бонiв мого бiдного старого батечка. Загалом десь два мiльйони доларiв, Кене. І менi повiдомили, що вiн iх вичавив iз людей, котрi платять своi грошi за хлiб у пекарнi за рогом. Ти вивчав економiку, Кене, i знаеш усе про монополii, трудовi маси, спрутiв i права простих трударiв. Я ж нiколи не думав про цi речi ранiше. Футбол i намагання бути добрим для своiх товаришiв – такою була моя навчальна програма. Але з того часу, як я повернувся i дiзнався, як саме татко заробляв грошi, я задумався. Я б дуже хотiв вiдшкодувати все тим людям, котрим довелося платити занадто багато грошей за хлiб. Я знаю, що це помiтно скоротить моi статки, але хотiв би вчинити чесно з ними. Чи можна це зробити знаними методами та засобами?

Великi карi очi Кенвiца спалахнули. Його тонке, iнтелектуальне обличчя набуло майже сардонiчного вигляду. Вiн схопив Дена за руку хваткою приятеля та суддi.

– Ти не можеш цього зробити! – заявив вiн категорично. – Одним iз головних покарань для вас, людей, котрi нажили маеток нечесним шляхом, е те, що коли ви покаетеся, то виявиться, що ви втратили спроможнiсть щось виправити. Я захоплююся твоiми добрими намiрами, Дене, але ти нiчого не можеш вдiяти. Тi люди вже позбулися своiх коштовних грошей. Занадто пiзно виправляти зло. Ти не можеш iх iм повернути.

– Звiсно, – погодився Ден, запалюючи свою люльку, – ми не зможемо вистежити кожного бовдура та вiддавати йому належне. Дуже багато хлiба купили за весь час. Ну, i дивнi ж у них смаки. Я нiколи особливо не зосереджувався на хлiбi, за винятком пiдсмажених грiнок iз рокфором, але ми могли б знайти хоча б кiлькох iз них i повернути трохи грошей батька туди, звiдки вони прийшли. Я б почувався краще пiсля цього. Мабуть, неприемно бути пограбованими за посередництвом такоi буденноi речi як хлiб. Либонь, нiхто не заперечив би, якби зросла цiна на варених ракiв чи крабiв iз прянощами. Берися до працi, Кене. Я хочу вiдшкодувати всi кошти, якi тiльки зможу.

– Є багато доброчинних органiзацiй, – зронив Кенвiц механiчно.

– Занадто просто, – видихнув Ден хмару диму. – Гадаю, я мiг би дати мiсту парк або грядку спаржi бiля лiкарнi. Але я не хочу, щоб Пол отримав вигоду з того, як ми обдерли Пiтера, Кене.

Тонкi пальцi Кенвiца швидко забiгали.

– А ти знаеш, скiльки грошей потрiбно для того, щоб вiдшкодувати втрати споживачiв вiд тiеi афери з борошном? – запитав вiн.

– Нi, – твердо вiдповiв Ден. – Мiй адвокат каже, що я маю два мiльйони.

– Навiть якби в тебе було сто мiльйонiв, – сказав Кенвiц у запалi, – то й тодi ти не мiг би виправити навiть тисячну частку завданоi шкоди. Ти не можеш уявити собi кiлькiсть зла, що накопичилося внаслiдок неправильного використання багатства. Кожне пеннi, витягнуте з худих гаманцiв бiдноти, нашкодило iм тисячократно. Ти не розумiеш. Бо не бачиш, наскiльки безнадiйним е твое бажання щось виправити. За один раз зробити це неможливо.

– Облиш, фiлософе! – замирився Ден. – Немае такого горя вартiстю в пеннi, яке не виправить долар.

– У жодному разi, – стояв на своему Кенвiц. – Я дам тобi один приклад, тодi подивимося. Томас Бойн мав невеличку пекарню на Верiк-стрит. Вiн продавав хлiб найбiднiшим. Коли ж цiна борошна зросла, то й вiн був змушений пiдняти цiну на хлiб. Та його покупцi були занадто бiдними, щоб платити стiльки, тому бiзнес Бойна був зруйнований, i вiн втратив свiй капiтал у тисячу доларiв – усе, що мав.

Ден Кiнсолвiнг грюкнув по лавцi в парку мiцним п’ястуком.

– Я приймаю цей приклад, – вигукнув вiн. – Веди мене до Бойна. Я поверну йому його тисячу доларiв i куплю йому нову пекарню.

– Випиши чек, – сказав Кенвiц незворушно, – а тодi почни писати чеки для усунення наслiдкiв. Випиши наступний на п’ятдесят тисяч доларiв. Адже Бойн збожеволiв пiсля свого банкрутства й пiдпалив будiвлю, з якоi його хотiли виселити. Саме стiльки це завдало шкоди. Вiдтак Бойн вiддав Боговi душу в психiатричнiй клiнiцi.

– Не вiдходь вiд теми, – попросив Ден. – Бо не буде жодних страхових компанiй у твоему доброчинному списку.

– Випиши свiй наступний чек на сто тисяч, – правив далi Кенвiц. – Адже син Бойна потрапив у погану компанiю, коли пекарня зачинилася, i його невмотивовано звинуватили в убивствi. Його виправдали минулого тижня пiсля трирiчноi судовоi тяганини, а уряд тепер плануе зiбрати з платникiв податкiв таку велику суму.

– Повернiмося до пекарнi! – нетерпляче лементнув Ден. – Уряду не потрiбно стояти в черзi за хлiбом.

– Останнiй рядок цього прикладу, ходiмо, я тобi покажу, – запропонував Кенвiц, пiдiймаючись.

Годинникар-соцiалiст був щасливий. Вiн був ворогом мiльйонерiв за своею натурою i песимiстом за ремеслом. Одним подихом Кенвiц мiг запевнити вас, що грошi – це зло та корупцiя, i що вашому новому годиннику потрiбне чищення i нове храпове колiщатко.

Вiн провiв Кiнсолвiнга на пiвдень – з майдану на злиденну та бiдну Верiк-стрит. Вгору вузькими сходинками убогого цегляного будиночка вiв вiн покiрного нащадка спрута. Постукав у дверi, i ясний голос запросив iх увiйти.

У тiй майже голiй кiмнатцi сидiла молода жiнка й шила за машинкою. Вона кивнула Кенвiцу як старому знайомому. Один маленький промiнчик сонячного свiтла крiзь брудне вiкно пофарбував ii важке волосся в барву стародавнього тосканського щита. Вона всмiхнулася Кенвiцу та зиркнула дещо схвильованим поглядом.

Кiнсолвiнг стояв i розглядав цю зворушливу красу в напруженiй тишi. Таким чином вони перейшли до останнього рядка прикладу.

– Скiльки цього тижня, панно Мерi? – поцiкавився годинникар. На пiдлозi лежала гора грубих сiрих сорочок.

– Майже три тузини, – весело вiдповiла юнка. – Заробила майже чотири долари. Я вдосконалююся, пане Кенвiц. Навiть не знаю, що робити з такими грошима.

Їi яскравi м’якi очi зиркнули на Дена. Маленька рожева ямка з’явилася на ii круглiй i блiдiй щоцi.

Кенвiц зареготав, немов пекельний ворон.

– Панно Бойн, – сказав вiн, – дозвольте менi репрезентувати пана Кiнсолвiнга, сина чоловiка, котрий п’ять рокiв тому пiдняв цiну на хлiб. Вiн хотiв би щось зробити, щоб допомогти тим, хто постраждав вiд цього вчинку.

Усмiшка покинула обличчя молодоi жiнки. Вона пiднялася i вказала пальцем на дверi. Цього разу вона споглядала прямо в очi Кiнсолвiнгу, але це не був погляд, який мiг би втiшити.

Двое чоловiкiв пiшли по Верiк-стрит. Кенвiц, дозволяючи всьому своему песимiзму, злостi та ненавистi до спрута вибратися назовнi, насмiхався над фiнансовим становищем свого приятеля цiлим потоком гострих слiв. Ден, здавалося, прислухався, а потiм обернувся до Кенвiца та гаряче потиснув йому руку.

– Я твiй боржник, друже Кен, – сказав вiн у задумi, – тисячу разiв боржник.

– Mein Gott![55 - Mein Gott (нiм.) – мiй Боже.] Ти з глузду з’iхав! – вигукнув годинникар, уперше за останнi роки впустивши окуляри.

За два мiсяцi Кенвiц увiйшов до великоi пекарнi на нижньому Бродвеi з парою окулярiв у золотiй оправi, якi вiн полагодив для господаря.

Якась жiнка вичитувала клерку, коли Кенвiц зайшов досередини.

– Цi буханцi по десять центiв, – наполягав клерк.

– Я завжди беру iх по вiсiм центiв у центрi, – заперечила ледi. – Не загортайте, бо я заiду за ними дорогою додому.

Голос був знайомий. Годинникар прислухався.

– Пане Кенвiц! – сердечно заволала жiнка. – Як ся маете?

Кенвiц намагався зосередити свое соцiалiстичне й економiчне розумiння на ii хутряному боа та бричцi, що чекала на вулицi.

– Але як, панно Бойн? – здивувався вiн.

– Панi Кiнсолвiнг, – виправила вона. – Ден i я побралися мiсяць тому.




Дещо гiдне iнсценiзацii


Я мав знайомого газетного репортера, який десь вициганив кiлька безкоштовних квиткiв, так я змiг пару днiв тому переглянути один водевiль у провiнцiйному театрi.

Одним iз номерiв там було соло на вiолончелi, яке виконував пристойний на вигляд чоловiк, котрому було трохи за сорок, iз дуже густою сивою чуприною. Не вiдчуваючи потягу до музики, я дозволив системi випадкових звукiв пролетiти повз моi вуха, доки розглядав виконавця.

– Мiсяць чи два тому сталася одна iсторiя з цим хлопцем, – повiдомив репортер. – Менi дали завдання. Треба було вести стовпчик у газетi, який мав бути надзвичайно легким i дотепним. Нашому редактору, схоже, сподобалися кумеднi нотки, яких я додавав мiсцевим новинам. І так, тепер я працюю над комедiею, точнiше фарсом. Ну, я приiхав до театру, вивiдав усi подробицi, але роботу не виконав. Повернувся до редакцii i написав комiчну замiтку про похорон в Іст-Сайдi. Чому? Бо не побачив у цьому жодного гумору. Можливо, з цього й можна було б зробити театральну трагедiю на один акт. Але я розкажу тобi всi подробицi.

Пiсля вистави мiй приятель репортер виклав менi все.

– Не бачу причин, – зауважив я, коли той скiнчив, – чому б iз цього не зробити якусь кумедну iсторiю. Тi трое людей не могли б вчинити абсурднiше та безглуздiше, навiть якби вони були реальними акторами в справжньому театрi. Я справдi боюся, що вся сцена – це цiлий свiт, так чи iнакше, i чоловiки чи жiнки – усi актори в ньому. Це я так цитую Шекспiра, що весь свiт – театр.

– А ти спробуй, – пiд’юджував мене репортер.

– І спробую, – здався я i зробив це, щоб продемонструвати, як можна писати дотепний стовпчик для газети.

Бiля Абiнгдон-сквер стоiть один будинок. На першому поверсi вже двадцять п’ять рокiв функцiонуе невеличка крамничка, в якiй продають iграшки, всiлякi дрiбнички та канцтовари.

Одного вечора двадцять рокiв тому в помешканнi над магазином святкували весiлля. Власницею будинку та крамницi була вдова Майо. Їi донька Гелен вiддавалася за Френка Баррi. Джон Деланi був дружбою. Гелен уже виповнилося вiсiмнадцять рокiв, а ii свiтлину надрукувала мiсцева ранкова газета поруч зi замiткою зi заголовком «Масовi вбивства жiнки» з Б’ютта, що в штатi Монтана. Пiсля того, як ваше око та розум виявляли вiдсутнiсть зв’язку мiж фото й текстом, ви хапалися за лупу й читали пiдпис пiд портретом, який оголошував панночку однiею з найвродливiших краль нижнього Вест-сайду.

Френк Баррi та Джон Деланi були «завидними» молодими кавалерами цiеi ж околицi й найкращими друзями назавжди, вiд яких можна очiкувати, що пiдкладуть один одному свиню щоразу, як пiдiймаеться завiса. Той, хто платить своi грошi за мiсце в партерi та вигадку, саме цього й чекае. Це перша кумедна iдея, яка з’явилася в цiй iсторii. Обое енергiйно добивалися руки Гелен. Коли змагання виграв Френк, Джон потиснув руку товариша та щиро привiтав його.

Пiсля церемонii Гелен побiгла нагору, щоб одягти капелюшок. Вона виходила замiж у дорожнiй одежi. Адже подружжя вибиралося на тиждень до Олд-Пойнт-Комфорта. Внизу чекала буденна юрба шибеникiв, котрi в руках тримали потоптанi черевики й паперовi пакети з мамалигою.

Аж тут щось заторохтiло на пожежнiй драбинi, i до покою стрибнув божевiльний i залюблений Джон Деланi, спiтнiле пасмо волосся прилипло до його чола. Прибулець зiзнався в безнадiйному й шаленому коханнi до втраченоi любаски, почав вмовляти ii чкурнути з ним на Рив’еру, або до Бронксу, або до будь-якого iншого мiсця, де е iталiйське небо та dolce farniente[56 - Dolce farniente (iтал.) – солодкi лiнощi.]. Та Блейна вибило б iз колii, якби Гелен покинула його. З полум’яними та зневажливими очима вона справедливо остудила запал гостя запитанням, за кого вiн ii мае.

За кiлька хвилин юнка його витурила. Уся мужнiсть покинула невдаху. Вiн вклонився, щось пробурмотiв про «непереборний iмпульс» i запевнив, що завжди носитиме в своему серцi пам’ять про… проте вона запропонувала йому хутко повертатися на пожежну драбину.

– Я вiдбуваю, – заявив Джон Деланi, – у найдальшi закутки землi. Бо не можу бiльше залишатися поруч тебе та знати, що ти належиш iншому. Я подамся в Африку, де серед чужоi природи намагатимуся…

– Заради бога, забирайся геть, – гримнула Гелен. – Бо ще може хтось зайти.

Вiдвiдувач став на одне колiно, а господиня простягнула йому свою бiлу руку, щоб той мiг залишити на нiй свiй прощальний поцiлунок.

Дiвчата, чи випадала вам нагода вiдчути благословення великого бога Амура, який винагородив вас чоловiком, котрого ви прагнете мiцно та щиро, i водночас тим, хто вам бридкий, але пхаеться зi спiтнiлим пасмом на чолi й белькоче щось про Африку та кохання, яке незважаючи нi на що буде завжди цвiсти щирицею в його серцi? Знати свою владу й вiдчувати солодку безпеку власного щасливого становища; вiдправити нещасного з розбитим серцем у чужий клiмат, поки ви себе вiтаете, а коли вiн залишае свiй останнiй поцiлунок на вашiй ручцi, справляетеся, чи вашi нiгтi добре доглянутi. Е, нi, дiвчатка, у такому собi вiдмовити ой як важко.

І тодi – як ви здогадалися? – певна рiч, дверi вiдчиняються, i в них входить наречений, котрий ревнуе до капелюшка, який заслужив такоi пильноi уваги.

Закарбувавши прощальний цiлунок на руцi Гелен, Джон Деланi зiсковзнув пожежною драбиною з неухильним намiром податися до Африки.

Тут треба трохи повiльноi музики, якщо бажаете, ридання скрипки, зiтхання кларнета та стогону вiолончелi. Уявiть собi цю сцену. Френк, багряний вiд лютi, верещить, наче його рiжуть. Гелен квапливо хапае його за плечi, намагаючись усе пояснити. Чоловiк скидае руки дружини з рамен, вiдштовхуе iх – один раз, двiчi, тричi кидае нею в рiзнi боки – режисер продемонструе, як це робити – а потiм штовхае жiнку вiд себе на пiдлогу, скорчену, розчавлену, згорьовану.

– Бiльше нiколи! – лементуе вiн, кидае на дружину прощальний погляд i продираеться з будинку крiзь юрбу зiвак iз вибалушеними очима.

А тепер, тому що це життя, а не вистава, публiка мае вийти в справжнiй вестибюль свiту, там узяти шлюб, померти, постарiти, розбагатiти, збiднiти, стати щасливими або сумними пiд час антракту довжиною в двадцять рокiв, що передуватиме повторно пiднятiй завiсi.

Панi Баррi успадкувала крамницю i будинок. У тридцять вiсiм рокiв вона могла затьмарити багатьох вiсiмнадцятирiчних панночок на конкурсi краси як за балами, так i за загальними результатами. Лише кiлька людей запам’ятало цю весiльну комедiю, але жiнка не робила з цього таемницi. Вона не пакувала ii в лаванду чи вату й не продавала в глянцевий журнал.

Якось один середнього вiку заможний правник, котрий купував собi папiр i чорнило, перехилившись через ляду, попросив молодицю вийти за нього замiж.

– Я вам дуже вдячна, – весело вiдгукнулася Гелен, – але я вийшла замiж за iншого ще двадцять рокiв тому. Вiн був бiльше гусаком, нiж чоловiком, але я гадаю, що ще досi кохаю його. Востанне я бачила його через пiвгодини пiсля шлюбноi церемонii… Потрiбне копiювальне чорнило чи просто для писання?

Юрист церемонно вклонився над лядою зi старовинною вишуканiстю i залишив шанобливий жiнцi поцiлунок на тильному боцi руки. Гелен зiтхнула. Прощальнi салюти, хоч i романтичнi, також можуть набриднути. Їй було тридцять вiсiм, гарна й ефектна, але вiд своiх шанувальникiв молодиця отримувала лише залицяння та прощання. Що ще гiрше, тепер вона втратила ще й покупця.

Бiзнес завмирав, i вона вивiсила оголошення «Є вiльнi кiмнати». Два великi покоi на третьому поверсi були готовi прийняти гостей. Охочi регулярно прибували й iз жалем вiдходили, бо оселя панi Баррi була храмом акуратностi, комфорту та смаку.

Одного дня завiтав скрипаль Рамонтi й зайняв одну кiмнату нагорi. Метушня i гамiр у центрi мiста ображали його витончений слух. А один приятель порекомендував йому цю оазу в пустелi галасу.

Рамонтi був iще гожим на обличчя, iз темними бровами, короткою, загостреною, iноземною борiдкою каштанового кольору, монументальною головою з сивою чуприною, надiлений темпераментом митця. Вiн мав свiтлий, веселий i спiвчутливий характер, тому й затримався в старому будинку бiля Абiнгдон-сквер.

Сама ж Гелен жила на другому поверсi, над крамницею. Архiтектура помешкання була неповторною та дивною. Зала була великою i майже квадратовою. Вздовж ii стiни тягнулася драбина, а коли досягала середини, спиналася на поверх вище.

Цей простiр господиня облаштувала як вiтальню та кабiнет водночас. У кiмнатi стояв стiл, за яким молодиця писала своi дiловi листи. Там же вона сидiла вечорами бiля лагiдного вогню i шила або читала. Рамонтi так сподобалася ця атмосфера, що вiн гаяв там купу часу, описуючи панi Баррi чудасii Парижа, де вiн навчався в одного особливо одiозного та скандального скрипаля.

Наступним вселився мешканець № 2, вродливий, меланхолiйний чоловiк, котрий лише минув межу 40 рокiв, iз таемничою скуйовдженою бородою й вiчним благанням в очах. Вiн також прагнув дихати з Гелен одним повiтрям. Маючи очi Ромео, а язик Отелло, вiн зачаровував жiнку розповiдями про далекi краi та залицявся до неi чемними натяками.

Зi самого початку Гелен вiдчула дивовижне та непереборне хвилювання в присутностi цього жевжика. Його голос якимось чином повернув ii до днiв романтичноi молодостi. Це вiдчуття наростало, молодиця не пручалася, i це призвело до iнстинктивного усвiдомлення, що вiн став причиною ii нiжних почуттiв. І тодi з розумом досвiдченоi жiнки (о, так, вони iнодi мiркують) вона оминула звичнi силогiзми, теорiю та логiку й вирiшила, що це ii чоловiк повернувся до неi. Бо вона бачила в його очах кохання, а жодна жiнка не може його не помiтити, тисячу тонн жалю i каяття, якi викликали жалiсть, що небезпечно близька до любовного вiдгуку, який е обов’язковою sine qua non[57 - Sine qua non (лат.) – необхiдна умова.] у будинку, який збудував Джек.

Але вона нiяк не видавала себе. Чоловiк, котрий десь вештався двадцять рокiв, а потiм приперся знову, не може розраховувати на те, що його чекатимуть капцi, акуратно поставленi в кутку, i запалений сiрник для сигари. Вiн мае спокутувати, усе пояснити i, можливо, отримати на горiхи. Трохи чистилища, а потiм, можливо, якщо належним чином виявить смирення, йому можна буде довiрити арфу та корону. Тому вона й не подавала жодних ознак того, що дiзналася або пiдозрювала.

Але мiй приятель репортер не побачив у цьому нiчого кумедного! Вiн отримав доручення написати цiкаву, веселу, блискучу грайливу гумореску про… але я не буду критикувати брата… тому продовжимо цю iсторiю.

Одного вечора Рамонi затримався у вiтальнi-кабiнетi Гелен i розповiв iй про своi почуття з нiжнiстю та запалом захопленого художника. Його слова були неначе яскраве полум’я божественного вогню, що палае в серцi людини, котра е мрiйником i творцем водночас.

– Але перш нiж ви дасте менi вiдповiдь, – продовжив вiн до того, як вона змогла звинуватити його, що застав зненацька, – я маю повiдомити вам, що Рамонтi – едине iм’я, яке я можу вам запропонувати. Його менi дав мiй менеджер. Не знаю, хто я i звiдкiля узявся. Мiй перший спогад – розплющування очей у лiкарнi, я був молодим i пролежав там кiлька тижнiв. Що було до того в моему життi, для мене – загадка. Менi розповiли, що мене знайшли на вулицi з проломленою головою i привезли до шпиталю в каретi «швидкоi допомоги». Вони вирiшили, що я впав i гепнувся головою об брукiвку. Не було нiчого, що могло б вказати на те, хто я. А я так i не змiг згадати. Пiсля того, як мене виписали з лiкарнi, я взявся за скрипку. Я мав успiх, панi Баррi, даруйте, не знаю вашого iменi, крiм того, що кохаю вас. Коли вперше я вас побачив, то второпав, що ви едина жiнка для мене на свiтi… i… ще багато таких речей.

Гелен знову вiдчула себе молодою. Спершу хвиля пихи та солодке почуття марнославства нахлинули на неi. Потiм молодиця зазирнула Рамонтi у вiчi, i ii серце затрiпотiло. Вона не очiкувала такого. Це здивувало жiнку. Цей музикант став вагомою частиною ii життя, а молодиця й отямитися не встигла.

– Пане Рамонтi, – звернулася вона сумно (це вiдбувалося на сценi, не забувайте, у старому будинку на Абiнгдон-сквер), – менi дуже шкода, але я замiжня.

І тодi вона розповiла йому сумну iсторiю свого життя, як мала вчинити справжня героiня, рано чи пiзно, чи то театральному критику, чи якомусь iншому журналiстовi.

Рамонтi вклонився низько, взяв руку жiнки та поцiлував ii, вiдтак пiшов до своеi кiмнати.

Гелен сiла й сумно оглянула свою руку. Їй можна було зрозумiти. Три залицяльники цiлували iй руку, сiдали на своiх скакунiв i кудись мчали.

За годину зайшов таемничий незнайомець iз блукаючим поглядом. Гелен сидiла в крiселку на гойдалцi з верби та плела з вовни якусь непотрiбну рiч. Вiн вiдiйшов вiд сходiв i зупинився потеревенити. Сидячи за столом навпроти молодицi, чолов’яга i собi зiзнався у коханнi до неi. А потiм додав:

– Гелен, чи ти мене пам’ятаеш? Гадаю, я побачив це у твоiх очах. Чи можеш ти забути минуле й згадати кохання, яке тривало двадцять рокiв? Я дуже тебе образив, тому боявся повернутися… але моi почуття перемогли мiй страх. Чи зможеш ти пробачити менi?

Гелен пiднялася. Таемничий незнайомець тримав ii руку чiпкими пальцями, що тремтiли.

Так вони стояли, i я шкодую, що в театрi не було такоi сцени й не зображували такi емоцii.

Бо вона стояла з розбитим серцем. Свiжа, незабутня, незаймана любов до ii нареченого ще не вивiтрилася з ii душi.

Заповiтна, свята, шанована пам’ять про ii колишнього судженого заповнила половину душi жiнки. Вона прагнула цього чистого почуття. Честь, вiра та солодкий, тривалий роман прив’язали ii до нього. Але iнша половина ii серця та душi була наповнена чимось iншим – пiзнiшим, повнiшим, ближчим почуттям. І так старе воювало проти нового.

Поки вона вагалася, з горiшньоi кiмнати полилася м’яка та болюча мелодiя скрипки. Музика зачаровуе найшляхетнiших. Яго казав, що швидше «почепить на рукав те серце, щоб його клювали галки», нiж вiдкриеться комусь[58 - «Отелло», дiя 1, ява 1 (переклад І. Стешенка)]. Але той, хто носить у серцi нiжнiсть, всотуе ii вухами.

І ця музика, i виконавець вабили жiнку, але честь i старе кохання стримували ii.

– Даруй менi, – благав чоловiк.

– Двадцять рокiв – довгий час, щоб залишитися з тим, кого кохаеш, – зауважила молодиця, неначе натякаючи на чистилище.

– Звiдки я мiг знати? – не вгавав вiн. – Я нiчого не приховуватиму вiд тебе. Тiеi ночi, коли вiн вiдiйшов, я пiшов за ним. Я оскаженiв вiд ревнощiв. На темнiй вулицi я його вдарив. Вiн не пiднявся. Я його оглянув. Головою вдарився об брукiвку. Я не мав намiру його вбивати. Я просто шаленiв вiд кохання та ревнощiв. Я сховався неподалiк i побачив, як «швидка допомога» забрала його. І хоч ти вийшла за нього замiж, Гелен…

– Хто ви такий? – заволала жiнка з широко виряченими очима, вихоплюючи свою руку.

– Ти не пам’ятаеш мене, Гелен, того, хто завжди кохав тебе найдужче? Я Джон Деланi. Якщо ти можеш менi пробачити…

Але вона вже бiгла, пiдстрибувала, спотикалася, поспiшала, злiтала вгору сходами до музики й того, хто ii забув, але знав, що вона едина для нього в кожному з двох своiх життiв. Коли молодиця пiдiймалася, то ридала, лементувала i спiвала:

– Френку! Френку! Френку!

Трое смертних таким чином жонглювали з часом, нiби кулями для бiльярду, а мiй товариш репортер не побачив у цьому нiчого кумедного!




Напад амнезii


Того ранку ми з дружиною попрощалися, як зазвичай. Вона облишила друге горнятко чаю, щоб вiдпровадити мене до вхiдних дверей. Там здмухнула з мого лацкана невидиму пилинку (жест, властивий жiнкам, так вони демонструють свое право власностi) й закликала мене вважати на застуду. Але в мене не було застуди. Далi мене обдарували поцiлунком на прощання – гiрким, як кава без цукру. Не було потреби лякатися iмпровiзацii чи розмаiття в цiй буденнiй церемонii. З майстернiстю, вiдточеною впродовж тривалого часу, вона скосила прямо пришпилену булавку в краватцi, а пiсля цього, коли я причинив дверi, то почув, як човгають ii домашнi капцi, що повертаються до вже холодного чаю.

Коли я вийшов надвiр, то не мав жодних думок чи передчуття того, що мало статися. Напад застав мене зненацька.

Впродовж багатьох тижнiв я гарував уночi й удень над знаменитою справою залiзничноi компанii, в якiй трiумфував лише кiлька днiв тому. Чесно кажучи, я вже багато рокiв не знав спочинку. Доктор Волнi, мiй приятель i лiкар, застерiгав мене раз чи два.

– Якщо не вiдхекаешся, Беллфорде, – зауважив вiн, – то розвалишся на клаптi. Або твоi нерви вiдмовлять, або твiй мозок закипить. І тижня не минае, щоб газети не написали про якийсь випадок амнезii… про якогось чоловiка, котрий загубився i десь вештаеться без iменi, минулого та своеi власноi особистостi. Й усе через той маленький згусток у мозку, що виникае з перевтомою вiд роботи або турботи.

– Я завжди вважав, – гмикнув я, – що такий згусток можна знайти хiба в мiзках газетних репортерiв.

Доктор Волнi похитав головою.

– Ця хвороба – реальна, – заперечив вiн. – Тобi потрiбно змiнити атмосферу або вiдпочити. Зала засiдань, офiс, домiвка – единий маршрут, яким ти мандруеш. Для вiдпочинку читаеш лiтературу про право. Краще постався до мого попередження серйозно.

– Щочетверга увечерi, – намагався я боронитися, – ми з дружиною граемо в крiбедж[59 - Крiбедж – старовинна англiйська гра в карти, яка з’явилася у Великiй Британii на початку XVI ст. i набула широкого поширення в США з першими переселенцями.]. Щонедiлi вона читае менi обов’язковий тижневий лист вiд своеi матерi. І що тi книги з права не е вiдпочинком, ще треба довести.

Того ранку, коли я йшов вулицею, то мiркував про тi слова доктора Волнi. Я почувався так само добре, як зазвичай, можливо, був навiть у кращому гуморi, нiж звиклося.

А прокинувся зi задерев’янiлими м’язами вiд того, що довго спав на полицi у вагонi. Я притулився головою до сидiння i спробував помiркувати. Через якийсь час я собi сказав: «Мене ж якось мали назвати». Помацав у кишенях. Нi вiзитiвки, нi якогось листа, нi документу, нi монограми знайти не вдалося. Але я знайшов у кишенi свого плаща майже три тисячi доларiв у банкнотах великих номiналiв. «Звiсно, я маю кимось бути, кимось видатним», – подумав я i знову взявся мiзкувати.

У вагонi була тьма народу, вони, як я зауважив, мусили б мати якийсь спiльний iнтерес, настiльки вiльно вони гомонiли мiж собою i, здавалося, перебували в чудовому настроi та гуморi. Один iз них – гладкий джентльмен в окулярах, вiд котрого тхнуло корицею й алое – зайняв вiльну половину мого сидiння, дружно кивнув менi й розгорнув газету. У промiжках мiж сеансами його читання ми теревенили, як звичайнi подорожнi, про поточнi справи. Я виявив, що спроможний пiдтримувати розмову на будь-якi теми цiлком пристойно, i з моею пам’яттю щодо цього було все гаразд. Слово за словом мiй супутник став балакучiшим:

– Ви, певна рiч, один iз нас. Чудових людей Захiд посилае цього разу. Я радий, що вони проводять конференцiю в Нью-Йорку, я ранiше нiколи не бував на Сходi. Мене звати Р. П. Болдер – фiрма «Болдер i син» iз Гiкорi-Гров, що в штатi Мiссурi.

Незважаючи на несподiванку, я вдався до звичноi тактики справжнiх чоловiкiв. Тепер доведеться провести ритуал хрещення й одночасно бути немовлям, пастором i батьком. На допомогу моему загальмованому мозку прийшли моi почуття. Тривкий запах лiкiв вiд мого супутника подав менi одну iдею. Я кинув погляд на його газету, i мое око впало на рекламне оголошення, яке допомогло менi ще краще.

– Мене звати, – озвався я жваво, – Едвардом Пiнкгаммером. Я аптекар, а живу в Корнополiсi, штат Канзас.

– Я так i знав, що ви – провiзор, – люб’язно вiдповiв мiй супутник. – Я зауважив мозоль на вказiвному пальцi вашоi правоi руки, якою товчуть медикаменти. Природно, що ви – делегат на нашу рiчну конференцiю.

– І всi цi чоловiки – фармацевти? – здивувався я.

– Атож. Цей потяг iде аж зi Заходу. А пасажири – старi аптекарi, не тi з теперiшнiх, котрi гендлюють патентованими пiгулками й ампулами, вони всi лiки роблять самi. Ми варимо своi власнi настоянки й виробляемо своi власнi пiгулки, ми не цураемося працювати на городi навеснi й додатково маемо справу з кондитерськими виробами i навiть взуттям. І скажу вам, Гемпiнкере, що маю iдею, яку оприлюдню на цiй конференцii, адже новi iдеi – це саме те, чого вони прагнуть. Ви, либонь, знаете про пляшечки з порошком для блювоти та натрiй-калiй тартрат. Перше – це отрута, а друге – безневинне. Їх легко сплутати. Й де цi засоби тримають аптекарi переважно? Дуже далеко одне вiд одного, наскiльки це можливо, й обов’язково на рiзних полицях. А це неправильно. Я ж кажу: тримайте iх поруч, так що коли хочете одне, то завжди зможете порiвняти його з iншим i таким чином уникнути помилок.

– Менi це здаеться дуже хорошою iдеею, – заува- жив я.

– Гараздоньки! Коли я подам ii конференцii, ви мене пiдтримаете. Ми змусимо декого з цих схiдних професорiв iз помаранчево-фосфорними кремами для масажу, котрi вважають, що вони мають найкращi медикаменти на ринку, почуватися як пiдшкiрнi заштрики.

– Якщо я можу якось допомогти, – сказав я натхненно, – двi пляшечки… мм…

– Тартрат сурми та калiю, а також тартрат соди та калiю…

– Вiдтепер стоятимуть поруч, – твердо завершив я.

– Є й ще одна рiч, – правив свое пан Болдер. – Коли йдеться про допомiжну речовину для виготовлення таблетковоi маси, чому ви вiддаете перевагу – карбонату магнезii чи подрiбненому глiцерозу редикса?

– М… магнезii, – зробив я вибiр на користь слова, яке легше вимовити.

Пан Болдер iз недовiрою зиркнув на мене крiзь окуляри.

– А я волiю глiцерозу, – зронив вiн. – Магнезiя – це не те.

– Ось iще один iз цих випадкiв фальшивоi амнезii, – мiй супутник передав менi свою газету та вказав пальцем на статтю. – Я в них не вiрю. Вважаю, що дев’ять iз десяти з них – шахрайство. Чоловiку набридае робота та родина, i вiн хоче розважитися. Кудись зникае, а коли його знаходять, прикидаеться, що геть втратив свою пам’ять – не знае свого iменi й навiть не впiзнае родинну пляму в формi полуницi на лiвому плечi своеi дружини. Амнезiя! Блазнювання! Чому вони не можуть усе забути, коли сидять удома?

Я пiдхопив газету й прочитав пiд «конячим» заголовком таке:

«Денвер, 12 червня. Вiдомий юрист Елвiн С. Белфорд за таемничих обставин зник зi дому три днi тому, й усi зусилля знайти його виявилися марними. Пан Белфорд – вiдомий громадянин нашого мiста, вiн мав велику та прибуткову адвокатську практику. Одружений, мае прекрасний будинок i найповнiшу приватну бiблiотеку в штатi. У день свого зникнення взяв iз банку достатньо велику суму грошей. Тих, хто бачив його пiсля того, як той вийшов iз банку, неможливо знайти, а пан Белфорд був людиною тихою та домашньою. Здавалося, вiн знайшов свое щастя у своiй оселi та професii. Якщо якусь зачiпку i можна знайти в його дивному зникненнi, то це те, що впродовж кiлькох мiсяцiв вiн був глибоко занурений у важливу юридичну справу, пов’язану зi залiзничною компанiею «К’ю-Вай-Зет». Є побоювання, що перенавантаження могло затьмарити йому розум. Робиться все можливе для виявлення мiсця перебування зниклого чоловiка».

– Менi здаеться, що ви доволi цинiчнi, пане Болдер, – зазначив я пiсля того, як прочитав замiтку. – Як на мене, це дуже схоже на справжнiй випадок. Чому цей чоловiк, котрий процвiтае, щасливо одружений i шанований, раптом вирiшуе вiд усього цього вiдмовитися? Я знаю, що такi провали в пам’ятi бувають, i що чоловiки опиняються десь далеко без iменi, пам’ятi та домiвки.

– Якi дурницi! – вигукнув пан Болдер. – Та вони розваг шукають. Зараз забагато освiчених. Чоловiки знають про амнезiю i використовують ii для свого виправдання. Жiнки ж також мудрi. Коли все закiнчуеться, вони безневинно дивляться на вас i дають наукове пояснення: «Вiн мене загiпнотизував».

Так пан Болдер розважався, але своiми коментарями та фiлософiею менi не допомiг.

Ми прибули до Нью-Йорка близько десятоi години вечора. Я взяв кеб до готелю i написала свое iм’я «Едвард Пiнкгаммер» на рецепцii. Коли я це зробив, то вiдчув, що мене заливае вiдчуття чудовоi, дикоi, п’янкоi життерадiсностi… вiдчуття необмеженоi свободи, нових можливостей. Я тiльки-но народився на свiт. Старi кайдани, якими б вони не були, спали з моiх рук i нiг. Майбутне виднiлося перед мене чiтким шляхом, на який ступае немовля, i я мiг податися ним, збагачений знаннями досвiдченого чоловiка.

Менi здалося, що готельний клерк споглядав на мене на п’ять секунд довше, нiж годилося б. Мабуть, тому, що я не мав жодного багажу.

– Конференцiя аптекарiв, – повiдомив я. – Моя валiза кудись подiлася.

Я продемонстрував пачку грошей.

– Ага! – портье блиснув своiм золотим зубом. – У нас часто зупиняються делегати зi Заходу.

Вiн дзенькнув, щоб викликати коридорного.

Я намагався сумлiнно грати свою роль.

– Серед нас, захiднякiв, виникла нова течiя, – подiлився я, – ми висунемо на конференцii iдею, що пляшечки, в яких зберiгають калiйний тартрат сурми та калiйний тартрат натрiю, потрiбно тримати поруч на однiй поличцi.

– Джентльмен – у триста чотирнадцятий, – квапливо звелiв клерк i я опинився у своему номерi.

Наступного дня я придбав собi валiзку й одяг i почав насолоджуватися життям Едварда Пiнкгаммера. Я не став напружувати свiй мозок прагненням вирiшити проблеми минулого.

Велике мiсто, що розкинулося на островах, пiдняло пiкантну та блискучу чашу до моiх вуст. Я вдячно сьорбнув iз неi. Ключi вiд Мангеттена належать тому, хто здатен iх носити. Маете стати або гостем мiста, або його жертвою.

Наступнi кiлька днiв були золотими та срiбними. Едвард Пiнкгаммер, хоча його вiк налiчувався лише годинами, вiдчував рiдкiсну радiсть вiд того, щоб прибув у цей розмаiтий свiт уже цiлком сформованим i без зобов’язань. Я захоплено сидiв у театрах i в ресторанах на дахах, iз яких тебе немов чарiвним килимом-самолiтом переправляли в дивнi та чудеснi краi, сповненi веселоi музики, симпатичних дiвуль i гротескних кумедних екстравагантних пародiй на людський рiд. Я вештався туди-сюди, як заманеться, не обмежений рамками простору, часу або поведiнки. Я обiдав у дивних кабаре, у ще дивнiших les d’h?te[60 - Les d’h?te (франц.) – господарi.] пiд звуки угорськоi музики та дикi волання метушливих митцiв i скульпторiв. У мiсцях, де нiчне життя трiпоче в електричному сяйвi, як кiнематографiчна картинка, мерехтять капелюшки жiнок, iхнi коштовностi, i тi, кого вони прикрашають, i чоловiки, котрi роблять усе це можливим, усi зустрiчаються з веселощами й ефектними видовищами.

І серед усiх цих сцен, про якi я згадував, я дiзнався одну рiч, про яку нiколи ранiше не знав. Це те, що ключ до свободи перебувае не в руках Розпусти, його мiцно тримае Умовнiсть. Товариство мае цiну, яку доводиться платити, iнакше ви не зможете не ступити на територiю Свободи. У всьому блиску, безладi, демонстративностi, невимушеностi, якi бачаться на перший погляд, я помiчав цей закон, ненав’язливий, але мiцний, як сталь. Тому на Мангеттенi доводиться коритися цим неписаним законам, i тодi ви будете вiльнiшим за вiльних. Якщо ж ви вiдмовляетеся iх виконувати, то одягаете кайдани.

Інодi, коли мiй настрiй спокушав мене, я линув до величезних зал, в яких м’яко шелестять пальми, що пахнуть свiтським життям i витонченою стриманiстю, i серед яких можна також пообiдати. Я знову вирушав на пароплавах, запруджених галасливими, розбалуваними, нестримними клерками й продавчинями з фальшивими коштовностями, котрим забаглося розваг на берегах острова. І завжди поряд був Бродвей – блискучий, пишний, хитрий, мiнливий, жаданий Бродвей, до якого звикаеш, як до опiуму.

Одного разу, коли я увiйшов до свого готелю, якийсь кремезний чолов’яга з довгим носом i чорними вусами перегородив мiй шлях у коридор. Коли я хотiв обiйти нахабу, вiн привiтав мене з образливою фамiльярнiстю.

– Привiт, Белфорде! – залементував вiн. – Що ти в дiдька робиш у Нью-Йорку? Не думав, що щось може вiдiрвати тебе вiд книжок i витягти з нори. Панi Б. з тобою, чи це маленька справа на одного, га?

– Ви помилилися, сер, – холодно вiдрубав я, видираючи свою руку з його. – Мене звати Пiнкгаммер. Дозвольте!

Чоловiк вiдступив убiк, вочевидь, неабияк здивований. Коли я пiдiйшов до ляди портье, то почув, як той дзенькнув, викликаючи коридорного, i щось сказав про телеграфнi бланки.

– Розрахуйте мене, – звернувся я до клерка, – i за пiвгодини принесiть мiй багаж. Не хочу залишатися там, де менi докучають шахраi.

Того самого дня я переiхав до iншого готелю, затишного, старомодного, на нижнiй П’ятiй авеню.

Там був i ресторан, неподалiк вiд Бродвею, в якому подають страви в тропiчнiй одежi майже al fresco[61 - Al fresco (iтал.) – просто неба.]. Тихий та розкiшний вiдпочинок, а також бездоганний сервiс зробили його iдеальним мiсцем для поiдання обiдiв або вечерь. Якось я опинився там, продираючись до столика крiзь папороть, i раптом вiдчув, що мене вхопили за рукав.

– Пане Беллфорд! – вигукнув якийсь дивовижно солодкий голос.

Я хутко обернувся, щоб побачити одну ледi, котра сидiла самотньо. Жiночка вiком близько тридцяти рокiв, iз напрочуд гарними очима, витрiщалася на мене так, нiби я був ii дуже милим приятелем.

– Ви намiрялися мене оминути, – зронила вона з докором. – Тiльки не кажiть, що ви мене не знаете. Чому б нам не потиснути навзаем руки, хоча б раз на п’ятнадцять рокiв?

Я миттю потиснув iй руку й присiв за крiсло навпроти за столиком. Вiдтак бровами викликав офiцiанта. Ледi копирсалася в помаранчевому морозивi. Я замовив creme de menthe[62 - Creme de menthe (франц.) – м’ятний лiкер.]. Їi кучерi були червонясто-бронзовими. Неможливо було на них дивитися, бо вiдвести погляд вiд ii очей було несила. Але ви усвiдомлювали це, як вiдчуваете захiд сонця, коли задивляетесь у глибину лiсу в сутiнках.

– Ви впевненi, що ми знайомi? – поцiкавився я.

– Нi, – сказала вона, посмiхаючись. – Я нiколи не була в цьому впевнена.

– А що б ви подумали, – правив я з невеликою тривогою, – якби сказав вам, що я – Едвард Пiнкгаммер iз Корнополiса, штат Канзас?

– Що б я подумала? – повторила молодиця з хитрим поглядом. – Насамперед, чому ви не привезли зi собою до Нью-Йорка панi Беллфорд. Я хотiла б, аби ви ii привезли. Я б так хотiла побачитися з Мерiен.

Їi голос став тихiшим:

– Ви не надто змiнилися, Елвiне.

Я вiдчув, як ii прекраснi очi шукали моi i мое обличчя ставало ближчим.

– Та нi, змiнилися, – виправилася вона себе i в ii останнiх словах з’явилася м’яка, радiсна нота. – Я бачу це зараз. Ви не забули. Ви не забули нi рiк, нi день, нi годину. Я ж казала вам, що ви нiколи не зможете забути.

Я збентежено розмiшував соломинкою свiй лiкер.

– Даруйте, – озвався нарештi я, почуваючись незатишно пiд ii поглядом. – Але в цьому й проблема. Я забув. Я все забув.

Вона висмiяла мое ствердження й чарiвно засмiялася над тим, що вона, либонь, побачила на моему обличчi.

– Я iнодi щось чула про вас, – продовжила вона. – Ви доволi знаний адвокат у Захiдному Денверi, чи в Лос-Анджелесi? Мерiен, мабуть, дуже вами пишаеться. Гадаю, ви знаете, що я вийшла замiж через шiсть мiсяцiв пiсля вашого шлюбу. Ви могли прочитати про це в газетi. Однi лише квiти для церемонii коштували двi тисячi доларiв.

Вона згадала про п’ятнадцять рокiв. П’ятнадцять рокiв – море часу.

– Чи не буде занадто пiзно, – запитав я несмiливо, – привiтати вас?

– Нi, якщо ви зважитеся це зробити, – вiдповiла вона з такою прекрасною вiдвагою, що менi вiдiбрало мову, i я узявся шкрябати скатертину своiм нiгтем.

– Скажiть менi одну рiч, – попросила краля, нахилившись до мене з нетерпiнням, – це те, що я хотiла дiзнатися впродовж багатьох рокiв, просто з жiночоi цiкавостi, певна рiч: ви колись наважувалися з тiеi ночi торкатися, нюхати або милуватися на бiлi троянди… на бiлi троянди, мокрi вiд дощу та роси?

Я сьорбнув лiкеру.

– Гадаю, було б марно повторювати, – зiтхнув я, – що я нiчого не пам’ятаю про такi речi. Моя пам’ять повнiстю вiдмовила. І не треба казати, наскiльки менi жаль через це.

Ледi поклала своi лiктi на стiл, ii очi знову знехтували моiми словами й подалися мандрувати своiм власним шляхом прямо до моеi душi. Вона м’яко засмiялася, з дивним звуком, це був смiх щастя i задоволення i… нещастя. Я намагався вiд неi вiдвести погляд.

– Ви мене дурите, Елвiне Беллфорд, – видихнула вона блаженно. – О, я знаю, що ви брешете!

Я тупо витрiщився на папороть.

– Мене звати Едвард Пiнкгаммер, – наполягав я. – Я приiхав iз делегатами на Нацiональну конференцiю аптекарiв. Зараз ми обговорюемо модну течiю органiзацii нового розмiщення пляшечок тартрату сурми й тартрату калiю, яке, дуже ймовiрно, вас не зацiкавить.

Перед входом зупинився шикарний фаетон. Ледi пiднялася. Я потиснув iй руку й вклонився.

– Я дуже шкодую, – мовив я, – що не пам’ятаю. Можу це пояснити, але боюся, що ви не зрозумiете. Вам не до шмиги Пiнкгаммер, а я справдi не можу уявити собi… троянди й усi iншi речi.

– Прощавайте, пане Белфорд, – зронила вона зi своею щасливою, сумною посмiшкою, коли пiднялася в бричку.

Цього вечора я вiдвiдав театр. Коли ж повернувся до готелю, то якийсь непримiтний чоловiк у темнiй одежi, котрий, здавалося, захопився полiруванням своiх нiгтiв шовковою хустинкою, магiчним чином вигулькнув бiля мене.

– Пане Пiнкгаммер, – сказав вiн, зосереджуючи свою увагу на вказiвному пальцю, – прошу вас вiдiйти зi мною на невелику бесiду? Тут е вiдповiдна кiмната.

– Звiсно, – не став заперечувати я.

Вiн провiв мене до невеликоi приватноi вiтальнi. Там були якась ледi та джентльмен. Вона, як менi здалося, була б надзвичайно вродливою, якби ii обличчя не затьмарив вираз надмiрного хвилювання й утоми. Жiнка мала струнку поставу, колiр волосся i очей – такi, як менi подобаеться. Вона була одягнена в дорожню сукню i з неабияким хвилюванням свердлила мене поглядом, притиснувши тремтячу руку до своiх грудей. Гадаю, що вона б подалася вперед, якби джентльмен не зупинив ii потяг владним рухом руки. Натомiсть вiн сам ступив менi назустрiч. Це був чоловiк рокiв сорока, трохи сивий у скронях, i зi задуманим обличчям.

– Беллфорде, друзяко, – сказав вiн привiтно, – радий бачити тебе знову. Природно, ми спершу дiзналися, що в тебе все гаразд. Я тебе попереджав, що ти передаеш кутi меду. Тепер повертайся з нами й хутко знову станеш собою.

Я iронiчно всмiхнувся.

– Мене так часто називають Белфордом, – зауважив я, – що це вже втратило дотепнiсть. І, чесно кажучи, менi вже стало набридати. Ви не хочете розглянути гiпотезу, що мене звати Едвард Пiнкгаммер, i що я нiколи в життi ранiше вас не бачив?

До того, як чоловiк спромiгся щось вiдповiсти, жiнка жалiбно заголосила. Вона вирвалася з рук супутника, що стримували ледi.

– Елвiне! – заридала вона, кинулася до мене й мiцно вчепилася в груди. – Елвiне, – знову заволала вона, – не розбивай менi серце. Я твоя дружина… назви мое iм’я хоча б раз… лише один раз. Краще б ти був мертвим, нiж таким.

Я шанобливо, але твердо вiдсторонив ii руки.

– Мадам, – серйозно сказав я, – даруйте, якщо я припущу, що ви занадто близько до серця приймаете певну схожiсть. Шкода, – всмiхнувся я вiд однiеi думки, що прийшла менi гадку, – що не можна цього Белфордата мене тримати поруч на однiй полицi, як тартрат натрiю та сурми для порiвняння. Для того, щоб збагнути цю алюзiю, доведеться простежити за ходом Нацiональноi конференцii аптекарiв.

Ледi обернулася до свого супутника й схопила його за руку.

– Що це, докторе Волнi? О, що ж це таке? – застогнала вона.

Той повiв молодицю до дверей.

– Зайдiть до свого покою на якийсь час, – почув я його. – А я залишуся i перебалакаю з ним. Його розум? Нi, мiркую, що нi, хiба частина мозку. Аякже, я впевнений, що вiн оговтаеться. Ідiть до себе й залиште мене з ним.

Жiнка зникла. Чоловiк у темному одязi також вийшов, усе ще старанно полiруючи нiгтi. Вочевидь, вiн чекав у вестибюлi.

– Я хотiв би побесiдувати з вами, пане Пiнкгаммер, якщо дозволите, – сказав джентльмен, котрий залишився.

– Прошу дуже, якщо бажаете, – погодився я, – i даруйте, якщо облаштуюся зручнiше, бо дуже вже втомився.

Я всiвся на канапу бiля вiкна й запалив сигару. Мiй опонент поставив крiсло поруч.

– Пропоную перейти до сутi, – сказав вiн незворушно. – Ваше iм’я не Пiнкгаммер.

– Я знаю це так само добре, як i ви, – холодно вiдрубав я. – Але ж людина повинна мати якесь iм’я. Я можу вас запевнити, що не надто захоплююся iм’ям Пiнкгаммер. Але коли хтось сам собi раптово обирае iм’я, то гарнi iмена чомусь на гадку не спадають. Але могло би бути й гiрше – Шрiнггаузен чи Скроггiнс! Вважаю, що дуже добре вибрав собi Пiнкгаммера.

– Ваше iм’я, – серйозно наполягав мiй спiвбесiдник, – Елвiн Б. Белфорд, ви один iз найкращих юристiв у Денверi, ви страждаете вiд нападу амнезii, що змусило вас забути свою особистiсть. Це сталося через надто iнтенсивну працю, i, можливо, життя, яке було майже цiлком позбавлене природного вiдпочинку та задоволень. Ледi, котра тiльки-но вийшла з цього примiщення, – ваша дружина.

– Я б назвав ii дуже вродливою жiнкою, – сказав я пiсля тривалоi паузи. – Особливо менi сподобався вiдтiнок ii каштанового волосся.

– Це дружина, котрою можна пишатися. З моменту вашого зникнення, що сталося майже два тижнi тому, вона навряд чи склепила повiки. Ми дiзналися, що ви були в Нью-Йорку з телеграми, яку вiдправив Айседор Ньюман, знайомий чоловiк, котрий прибув iз Денвера. Вiн повiдомив, що зустрiв вас тут, у готелi, i що ви його не впiзнали.

– Здаеться, я пригадую цей випадок, – визнав я. – Чоловiк називав мене Беллфордом, якщо не помиляюся. Але чи не думаете ви, що настав час назватися вам?

– Я Роберт Волнi, доктор Волнi. Я був вашим близьким приятелем двадцять рокiв, i вашим лiкарем – п’ятнадцять. Я прийшов iз панi Беллфорд, аби знайти вас, як тiльки ми отримали телеграму. Спробуй, Елвiне, друзяко, спробуй згадати!

– Яка користь пробувати? – насупився я. – Ви кажете, що ви лiкар. А амнезiя лiкуеться? Коли людина втрачае пам’ять, вона повертаеться повiльно чи раптово?

– Інодi поступово й уривками; iнодi так само раптово, як i зникае.

– Ви лiкуватимете мiй випадок, докторе Волнi? – поцiкавився я.

– Старий друже, – запевнив вiн, – я зроблю все, що в моiх силах, i зробив би все, на що здатна наука, щоб вилiкувати тебе.

– От i добре, – зрадiв я. – Тодi вважайте, що я ваш пацiент. Тепер усе конфiденцiйно, лiкарська таемниця.

– Природно, – погодився доктор Волнi.

Я пiднявся з дивана. Хтось поставив вазу з бiлими трояндами посеред столу – букет бiлих троянд, щойно политих i запашних. Я викинув iх у вiкно й знову присiв на канапу.

– Буде краще, Боббi, – сказав я, – щоб це лiкування сталося раптово. Я дуже втомився вiд усього цього, так чи iнакше. Можеш сходити зараз i привести Мерiен. Але ж, доку, – я зiтхнув i штрикнув його пальцем, – старий добрий доку, як же гарно це було!




Мунiципальний звiт


Мiста, пихатi аж до краю,
Одне одному кажуть щось.
Одне – з гiр мого краю,
А iнше з пляжу озвалось.

    Р. Кiплiнг

Уявiть собi роман про Чикаго або про Баффало, скажiмо, або Нешвiлл, що у штатi Теннессi! У Сполучених Штатах е лише три великi мiста, що увiйшли iсторiю – Нью-Йорк, певна рiч, Новий Орлеан, i найбiльше за всiх – Сан-Франциско.

    Френк Норрiс

Схiд – це Схiд, а Захiд – це Сан-Франциско, як кажуть калiфорнiйцi. Калiфорнiйцi – це окрема раса людей, а не просто мешканцi цього штату. Вони – жителi пiвдня Заходу. Хоча чиказцi не менш залюбленi у свое мiсто, але коли ви питаете, чому саме, вони затинаються й прочинають торочити про якусь озерну рибу та нову будiвлю «Вiльних братiв»[63 - «Вiльнi брати» – релiгiйний орден, створений Лондонi 1730 року, який мав своi будинки по всьому свiту.]. А калiфорнiйцi звертають увагу на деталi.

Звiсно, вони вдадуться до аргументу про клiмат, який у них дуже хороший, поки ви мiзкуете про своi рахунки за вугiлля та спiдню бiлизну. Але коли вони хибно витлумачать вашу мовчанку як згоду, на них нападае божевiлля, i вони видають «мiсто Золотих Ворiт»[64 - «Мiсто Золотих Ворiт» – евфемiзм стосовно Сан-Франциско.] за Багдад Нового Свiту. Щодо цього не варто сперечатися. Але, любi моi родичi за лiнiею Адама та Єви, ви надто поквапитеся, якщо тицьнете пальцем у мапу зi заявою: «У цьому мiстi не може бути жодноi романтики, бо що в ньому може статися?» Атож, це смiливий, але необачний вчинок – кинути одним реченням виклик iсторii, романтицi, Ренду та Мак-Неллi[65 - Видавництво Ренда та Мак-Неллi випускало географiчнi атласи, мапи та путiвники.].

«Нешвiлл – мiсто, логiстичний порт i столиця штату Теннессi; розташоване на рiчцi Кемберленд i на перетинi шляхiв залiзницi Пiвнiчна Каролiна – Сент-Луiс i Луiсвiльсько-Нешвiльськоi залiзницi. Це мiсто вважаеться найважливiшим центром освiти на Пiвднi».

Я злiз iз потяга о восьмiй вечора. Марно намагаючись знайти прикметники в лексиконi, змушений вдатися до термiнологii фармацевтiв.

Вiзьмiть 30 часток лондонського туману, десять часток малярii, 20 часток витоку газу; 25 часток роси, зiбраноi на цегельнi при сходi сонця i 15 часток запаху козолисту. Усе перемiшати.

Ця сумiш дасть вам приблизне уявлення про дощ у Нешвiллi. Вiн не такий запашний, як нафталiновi кульки, i не такий густий, як горохова зупа, але й цього досить – дихати можна.

Я iхав до готелю в якомусь вiзку. Менi довелося докласти зусиль, аби не подертися на дах i не зiмiтувати Сiднi Картона[66 - Сiднi Картон – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Повiсть про два мiста».]. Цей транспорт тягнув звiр iз минулоi епохи, а керувало ним щось темне й емансиповане.

Я був втомлений i засинав на ходу, тому коли нарештi дiстався готелю, то поспiхом заплатив возiю п’ятдесят центiв, якi вимагала ця iстота, а чайовi були такi самi. Я знав iхнi звички, але дуже не хотiв почути, як воно скаржиться на старого господаря або патякае про те, як жилося «до вiйни».

Цей готель був унiкальним, його описували як «оновлений». Це означало: на 20 тис. доларiв нових мармурових колон, керамiчноi плитки, електричних свiтильникiв i мiдних плювальниць у вестибюлi, а також новий Розклад руху та по лiтографii якоiсь гори в Джорджii у кожному просторому номерi нагорi. Керiвництво поводилося бездоганно, обслуговування – взiрець вишуканоi пiвденноi люб’язностi, службовцi такi самi повiльнi, як i равлики, i такi ж сердешнi, як Рип ван Вiнкль[67 - Рип ван Вiнкль – персонаж однойменноi новели Вашингтона Ірвiнга.]. А харчування вартувало подорожi за тисячу миль. У свiтi немае ще одного такого готелю, в якому можна скуштувати курячоi печiнки en brochette[68 - En brochette (франц.) – на шпажцi.].

За вечерею я спитав у темношкiрого офiцiанта, чи в мiстi хоч щось вiдбуваеться. Вiн серйозно обмiркував мое запитання з хвильку, а потiм вiдповiв:

– Правду кажучи, шефе, думаю, що пiсля заходу сонця тут нiчого не вiдбуваеться.

Захiд сонця стався, але свiтило потонуло в дощi задовго до цього. Тому в цьому видовищi менi було вiдмовлено. Але я вийшов надвiр у дощ, аби переконатися, чи немае там усе ж чогось цiкавого.

«Воно збудоване на горбистiй мiсцевостi, i його вулицi освiтлюють електрикою на суму 32 470 доларiв на рiк».

Коли я покинув готель, почалися мiжетнiчнi сутички. На мене накинулася юрба бедуiнiв, або арабiв, або зулусiв, озброених… нi, я з полегшенням побачив, що в iхнiх руках були не рушницi, а батоги. І я також побачив стихiйний караван iз чорних, незграбних шкарабанiв, iз який лунали заспокiйливi вигуки:

– Довезу до будь-куди в мiстi, шефе, одна поiздка – п’ятдесят центiв.

Стало зрозумiло, що я просто пасажир, а не жертва.

Я прошкував довгими вулицями, кожна з яких спиналася догори. Я цiкавився, чи цi вулицi взагалi колись ведуть униз. Можливо, вони не опускаються, поки iх не полагодять. На кiлькох «головних магiстралях» я бачив свiтло в крамницях тут i там; бачив автомобiлi на вулицях, що перевозили гiдних мiщухiв уперед i назад; бачив, як люди швендяли захопленi бесiдою, i чув вибух не надто веселого реготу, що долинав зi закладу, який торгував водою з газбульками та морозивом. А «неголовнi» вулицi запрудили будиночки, в яких панував мир i домашнiй затишок. У багатьох iз них свiтилося у вiкнах, скромно завiшаних фiранками; у кiлькох помешканнях пiанiно деренчало ритмiчну та пристойну музику. Справдi, що тут могло вiдбуватися? Менi забаглося вийти до заходу сонця. Тому я повернувся до готелю.

«У листопадi 1864 року генерал конфедератiв Гуд висунувся зi своiм загоном на Нешвiлл, де вiн оточив сили пiвнiчан пiд командуванням генерала Томаса. Останнiй тодi здiйснив вилазку й розгромив пiвденцiв у страшнiй битвi».

Усе свое життя я чув, захоплювався i був свiдком бездоганноi стрiлянини жителiв Пiвдня у вирiшеннi мирних конфлiктiв у мiсцях, де полюбляють жувальний тютюн. Але на мене готелi чекала несподiванка. У великому вестибюлi стояли дванадцять яскравих, нових, величезних, об’емних мiдних плювальниць, достатньо високих, щоб iх можна було назвати урнами, i настiльки широкими, що пiтчер жiночоi бейсбольноi команди могла б закинути м’яч у одну з них з вiдстанi п’ятьох крокiв. І хоча жахлива битва все ще тривала, ворог переможений не був. Вони стояли яскравi, новi, нав’язливi, мiсткi та непорушнi. А керамiчна плитка на пiдлозi кольору джефферсонiвськоi цегли! Дуже гарна плитка на пiдлозi! Я мимоволi згадав про битву пiд Нешвiллом i, за своею дурнуватою звичкою, намагався виснувати, що влучна стрiлянина спадкова.

Тут я вперше зустрiв майора (даруйте за недоречну ввiчливiсть) Вентворта Кесвелла. Я збагнув, що вiн за цяця з тiеi самоi митi, коли моi очi зазнали ушкоджень, побачивши його. У пацюка не бувае постiйного ареалу проживання. Як сказав один мiй давнiй приятель А. Теннiсон[69 - Альфред Теннiсон (1809–1892) – англiйський поет-романтик.], дуже навiть влучно:

Пророче, прокляни базiки рот,
І пацюка британського потвору.

А тепер розглянемо слово «британський», яке краще замiнити на ad libitum[70 - Ad libitum (лат.) – за бажанням.]. Пацюк е пацюк.

Цей чоловiк вештався вестибюлем готелю, немов голодний пес, який забув, де саме кiстку закопав. У нього було широке обличчя, червоне, як буряк, яке своею сонливiстю нагадувало Будду. Вiн мав лише одну-едину чесноту – був дуже гладенько виголений. Позначкою звiра не таврувати людину, доки вона голиться. Гадаю, якби вiн не скористався бритвою того дня, я б вiдкинув його пропозицiею, i кримiнальний мартиролог свiту не поповнився б iще одним убивством.

Я стояв на вiдстанi п’яти футiв вiд плювальницi, коли майор Кесвелл вiдкрив по нiй вогонь. Я був достатньо уважним, аби побачити, що для атаки використали кулемет Гатлiнга[71 - Кулемет Гатлiнга – одна з найвiдомiших перших швидкострiльних збройних систем, попередник сучасного кулемета, яку вперше використала в бою армiя пiвнiчан пiд час громадянськоi вiйни у США у 1861–1865 рр.], а не мисливську рушницю для полювання на бiлок. Я настiльки шпарко вiдступив убiк, що майор отримав можливiсть вибачитися перед цивiльним населенням. Язик у нього був неначе помело. За чотири хвилини вiн став моiм приятелем i потягнув мене до бару.

Хочу тут додати, що я пiвденець. Але не за переконаннями. Я вiдмовляюся вiд краватки, капелюха зi широкими крисами, гарнiтурiв у стилi принца Альберта, балачок про лантухи з бавовною, знищенi генералом Шерманом, i жвакуляння тютюну. Коли оркестр грае «Дiксi»[72 - «Дiксi» – гiмн конфедератiв у часи громадянськоi вiйни.], я не аплодую. А занурююся трохи нижче на шкiряному диванi й замовляю ще одне пиво, а також шкодую, що Лонгстрит[73 - Лонгстрит – генерал армii конфедератiв.]… Але що з того?

Майор Кесвелл влупив кулаком по шинквасi, i на це вiдгукнулася пострiлом перша гармата у Форт-Самтерi. Коли ж вистрелили останнiй набiй в Аппоматоксi, у мене зажеврiла надiя. Але потiм вiн почав теревенити про родовi дерева та продемонстрував, що Адам був у родинi Кесвеллiв лише третiм двоюрiдним братом. Скiнчивши з генеалогiею, вiн, на мою огиду, почав порпатися в справi своеi сiм’i, патякав про свою дружину, простежив ii походження аж вiд Єви й запекло заперечував будь-якi можливi чутки, що вона могла походити зi Землi Нод[74 - Земля Нод – мiсце, куди, згiдно з Книгою Буття, вигнали Каiна пiсля вбивства свого брата Авеля.].

До цього часу я почав пiдозрювати, що вiн затiяв це для того, щоб я забув, що це вiн замовляв напоi, у надii, що я буду настiльки ошелешений, що заплачу за них. Але коли ми хильнули, вiн показово швиргонув срiбного долара на ляду. Тодi, звiсно, довелося пити ще одну порцiю. Коли ж я заплатив за неi, то вирiшив покинути товариша по чарцi, бо бiльше не прагнув його компанii. Але до того, як менi це дозволили, вiн гучно розповiв про прибуток, який отримала його дружина, i показав цiлу жменю срiбнякiв.

Коли я отримав вiд портье ключа, останнiй ввiчливо менi повiдомив:

– Якщо цей Кесвелл вам докучае i якщо захочете подати скаргу, то ми його витуримо. Вiн надокучливий ледар, позбавлений засобiв до iснування, хоча й звiдкiлясь постiйно бере грошi. На жаль, ми не в змозi викинути його законним чином.

– Але навiщо? – зауважив я пiсля деяких роздумiв. – Я не бачу причини, щоб подати скаргу. Хоча хотiв би зазначити, що менi його компанiя все ж не подобаеться. Ваше мiсто, – правив я далi, – видаеться тихим. Якi розваги чи пригоди ви можете запропонувати незнайомцю?

– Ну, сер, – сказав клерк, – наступного четверга тут буде шоу. Я ще подивляюся, о котрiй годинi, i вiдправлю оголошення до вашоi кiмнати разом iз крижаною водою. На добранiч.

Пiсля того, як пiднявся до своеi кiмнати, я поглянув у вiкно. Було лише близько десятоi години, а унизу розкинулося затишне мiсто. Дощ iще йшов, прикрашений тьмяними вогниками, такими вiддаленими, як ягоди на тортi, проданому на жiночому доброчинному базарi.

– Тихе мiсце, – сказав я собi, коли мiй перший черевик звалився на стелю мешканця номера пiд моiм. – У тутешньому життi немае нiчого такого, що надае барви та розмаiття мiстам як на Сходi, так i на Заходi. Просто хороше, пересiчне, буденне, дiлове мiсто.

«Нешвiлл займае перше мiсце серед промислових центрiв краiни. Це п’ятий ринок взуття в Сполучених Штатах, найбiльше мiсто-виробник цукерок i печива на Пiвднi, а також воно мае серйознi гуртовi продажi галантереi, бакалii та медикаментiв».

Маю вам сказати, навiщо приiхав до Нешвiлла, запевняю, що такий вiдступ викликае в мене стiльки ж нудьги, як i у вас. Я подорожував до iншого мiсця у своiх власних справах, але в одному з пiвнiчних лiтературних журналiв мене попросили завернути сюди, щоб налагодити особистий контакт мiж редакцiею й однiею з мiсцевих, Азалiею Едер.

Едер (про ii особу не було жодноi iнформацii, крiм почерку) надсилала якiсь есе (втрачене мистецтво!) й вiршi, якi змусили редакторiв схвально вiдгукнутися про них за ленчем. Тому менi доручили знайти вищезазначену Едер i загнати ii в глухий кут контрактом по два центи за слово ще до того, як якийсь iнший видавець запропонуе iй десять або двадцять.

О дев’ятiй годинi наступного ранку, поснiдавши курячою печiнкою en brochette (скуштуйте цю страву, якщо знайдете цей готель), я вийшов пiд дощ, якому, здавалося, не було кiнця-краю. На першому закрутi я натрапив на дядька Цезара. Це був величезний чорношкiрий, старший, мабуть, за самi пiрамiди, з сивою кучмою волосся й обличчям, яке спершу нагадало менi Брута, i вiдразу пiсля цього – покiйного короля Сеттiвейо[75 - Сеттiвейо – войовничий вождь зулусiв, котрий боровся з англiйцями в 1870-х рр.]. Вiн носив найдивнiшого плаща з усiх, якi менi будь-коли доводилося бачити або ще треба було побачити.

Одяг сягав йому до щиколоток i колись був такого самого сiрого кольору, як i одностроi конфедератiв. Але дощ, сонце i вiк настiльки урiзноманiтнили цю одiж, що плащ Йосифа видався б блiдою ii подобою единого кольору[76 - У Бiблii Якiв любив Йосифа бiльше за iнших своiх синiв, тому справив йому кольорове вбрання.]. Мушу затриматися на цьому плащi, бо вiн пов’язаний з однiею iсторiею, до якоi ми нiяк не можемо дiйти, адже навряд чи можна очiкувати, що в Нешвiллi станеться хоча б щось.

Колись цей плащ, мабуть, належав якомусь офiцеровi. Його каптур кудись зник, усе донизу колись було прикрашене чудовим аксельбантом i китицями. Але тепер орнамент i китицi корова язиком злизала. Натомiсть був терпляче приторочений (припускаю, якоюсь «чорною матусею», котра зумiла вижити) новий аксельбант, викручений зi звичайноi мотузки. Вона була пошарпана та закошлачена. Прикрасу, мабуть, додали на плащ як замiнник зниклих прикрас, хоча й без смаку, зате дуже старанно, бо мотузка точно слiдувала за вигинами стандартноi вiдзнаки. І, щоб завершити комедiю i пафос цього одягу, усi його гудзики, крiм одного, вiдiрвалися.

Залишився лише другий гудзик згори. Плащ застiбали, зав’язуючи iншi мотузки крiзь петлицi й iншi дiрки, грубо прорiзанi з iншого боку. Ця дивна одежа була напрочуд фантастично прикрашеною i надзвичайно строкатою. Самотнiй гудзик мав розмiр у пiвдолара, був зроблений iз жовтого рогу вола й пришитий грубою ниткою.

Чорношкiрий стояв поруч iз бричкою настiльки старою, що нею, либонь, правив ще сам Хам, пiсля того, як покинув ковчег iз двома коняками, запряженими в такий транспорт. Коли я пiдiйшов, фiрман вiдчинив дверцята, витягнув вiника з пiр’я, махнув ним задля годиться i промовив глибоким i гучним голосом:

– Залазьте досередини, сир, там нi пилиночки, бо я тiльки-но повернувся з похорону, сир.

Я дiйшов висновку, що для таких врочистостей карети прибирають додатково. Я поглянув угору й униз вулицею i второпав, що серед роздовбайок, якi вишикувалися на узбiччi, це ще не найгiрший вибiр. Я зазирнув до свого нотатника, щоб уточнити адресу Азалii Едер.

– Менi треба на вулицю Джессамайн, 861, – сказав я й уже зiбрався сiдати.

Аж раптом шлях менi перегородила тлуста, довга, як у горили, рука старого негра. На його масивному та похмурому обличчi на мить промайнув погляд несподiваноi пiдозри та ворожостi. Та хутко розвiявши своi вагання, вiн ласкаво запитав:

– А чого вам туди, сир?

– А вам яке дiло? – вiдрубав я дещо рiзко.

– Нiчого, сир, нiчого. Але це – малолюдна частина мiста, мало хто мае там справи. Заходьте. Сидiння чисте… Тiльки з похорону повернувся, сир.

До кiнця нашоi подорожi залишалася десь миля. І я не чув нiчого, крiм страшного гуркоту стародавньоi карети по нерiвнiй брукованiй вулицi. Я не вiдчував iншого запаху, крiм дощу, тепер ще й присмаченого вугiльним димом i чимось на кшталт сумiшi дьогтю й олеандра. Усе, що я мiг бачити крiзь залитi опадами вiкна, то це два ряди будинкiв у сутiнках.

«Мiсто займае площу десять квадратних миль; вулиць – 181 миль, iз них 137 миль забрукованi; система водопостачання, яка коштувала два мiльйони доларiв, складае 77 миль».

Пiд номером 861 на вулицi Джессамайн стояв майже зогнилий особняк. Вiн розмiстився за тридцять ярдiв вiд вулицi, а будiвлю затуляв прекрасний гайочок дерев i непiдрiзаний чагарник. Кущi бушпану практично приховували паркан вiд людських очей. Ворота були замкненi за допомогою мотузяного зашморгу, накинутого на стовп ворiт i перший кiл огорожi. Коли ж ви потрапляете досередини, то можете побачити, що № 861 – лише оболонка, тiнь, примара колишньоi величi та досконалостi. Але в своiй оповiдцi я ще туди не потрапив.

Коли карета перестала торохтiти й втомленi конi зупинилися, я передав своему перевiзнику п’ятдесят центiв i чверть долара на чай, неабияк задоволений власною щедрiстю, але той захитав головою.

– Два долари, сир, – сказав вiн.

– Як це? – здивувався я. – Я чiтко чув, як ви волали бiля готелю: «П’ятдесят центiв у будь-куди частину мiста».

– Два долари, сер, – наполягав возiй. – Дуже довгий шлях вiд готелю.

– Але ж це в межах мiста, – сперечався я. – Не думай, що тобi попався якийсь жовторотий янкi. Бачиш пагорби он там? – я вказав на схiд, хоча сам не мiг iх бачити через дощ. – Знай, що я народився i вирiс на тому боцi. Ти що – старий дурний нiггер, котрий не розрiзняе людей, коли iх бачить?

Похмуре обличчя короля Сетiвейо злагiднiло.

– То ви з Пiвдня, сир? Це вашi черевики обдурили мене. Вони занадто гострi для джентльмена з Пiвдня.

– Отже, тариф тепер буде п’ятдесят центiв, сподiваюся? – сказав я невблаганно.

Колишнiй вираз поеднання жадiбностi та ворожнечi повернувся на обличчя перевiзника, залишався там десять iз секунд i зник.

– Сир, – сказав вiн, – п’ятдесят центiв звичний тариф, але менi потрiбнi два долари, сир, менi треба отримати два долари сьогоднi. Я не вимагаю iх у вас, сир, пiсля того, як дiзнався, звiдкiля ви. А просто кажу, що повинен отримати два долари цього вечора.

Мир i впевненiсть вiдтепер оселилися на його важкому обличчi. Возiй був щасливiшим, нiж сподiвався. Замiсть того, щоб пiдiбрати цуцика, який не знае цiн, вiн натрапив на досвiдченого собацюру.

– Ви ганебний старий негiдник, – вилаявся я i потягнувся до кишенi, – за вами полiцiя плаче.

Я вперше побачив на його обличчi посмiшку. Вiн знав, вiн знав, вiн знав.

Я дав йому двi банкноти по долару. Коли передавав грошi, то помiтив, що одна з них бачила важкi часи. Правий горiшнiй кут був вiдiрваний, банкнота була роздерта навпiл, а потiм знову склеена блакитного смужкою цигаркового паперу, що зберiгало ii чиннiсть.

Але наразi годi про цього афроамериканського бандита: я залишив його задоволеним, здiйняв мотузку й вiдчинив скрипучi ворота.

Будинок, як я вже сказав, був лише остовом. За двадцять рокiв пензель його не торкався. Я не мiг збагнути, як потужний вiтер його не завалив, неначе будиночок iз гральних карт, поки знову поглянув на дерева, якi його обступали, дерева, якi ще бачили битву при Нешвiллi й усе ще протягували своi гiлки для захисту вiд штормiв, ворогiв i холодiв.

Азалiя Едер мала десь п’ятдесят рокiв. Уся сива, нащадок роялiстiв, тоненька та крихка, як i будинок, в якому вона жила, одягнена в найдешевшу й найчистiшу сукню, яку я тiльки бачив. Вона прийняла мене просто, як якась королева.

Вiтальня, здавалося, займала цiлу квадратну милю, i в нiй не було нiчого, крiм шеренги книжок на нефарбованих книжкових полицях iз бiлоi сосни, надтрiснутого мармурового столика, клаптиковоi ковдри, канапи, колись набитоi кiнським волосом, i трьох крiсел. На стiнi висiла картина, на якiй був намальований барвистий букет братчикiв. Я лупав очима навколо в пошуках портрета Ендрю Джексона зi соснових шишок, але не знайшов його.

З Азалiею Едер я вiдбув бесiду, з якоi дещо вам повторю. Вона була уродженицею старого Пiвдня, турботливо вихована в затишному життi. Їi знання не були енциклопедичними, зате глибокими й чудовими своею оригiнальнiстю, проте в трохи вузькiй сферi. Дiвчину навчали вдома, тому ii знання про свiт грунтувалися на логiцi й iнтуiцii. З таких виходить коштовний i рiдкiсний гурт есеiстiв. Поки господиня балакала зi мною, я пiдсвiдомо смикав пальцями, намагаючись змахнути неiснуючу пилинку з корiнцiв оправ Лемба, Чосера, Гезлiтта, Марка Аврелiя, Монтеня та Гуда. Вона була вишуканим i дуже цiнним вiдкриттям. Тепер майже всi знають забагато – о, занадто багато – про реальне життя.

Я усвiдомив, що Азалiя Едер бiдна, як церковна миша. Будинок i сукня, мабуть, усе, що вона мае. Тож розриваючись мiж своiм зобов’язанням перед журналом i лояльнiстю до поетiв i есеiстiв, котрi воювали проти генерала Томаса в долинi Кемберленд, я слухав ii голос, як якийсь клавесин, i виявив, що не можу й слова мовити про якiсь контракти. У присутностi дев’ятьох муз i трьох грацiй людина вагаеться, щоб принизити розмову до двох центiв. Пiсля того, як я очуняв, то припустив, що знадобиться ще один вiзит. Але я все розповiв iй про свою мiсiю, i на третю годину наступного дня було призначене обговорення бiзнес-пропозицii.

– Ваше мiсто, – сказав я, коли вже намiрився йти (у такiй ситуацii зазвичай кажуть загальнi фрази), – здаеться, тихим i спокiйним мiсцем. Маю вам сказати, що в такому мiстi рiдко стаються якiсь нетиповi речi.

«Воно веде зi Заходом i Пiвднем велику торгiвлю виробами зi залiза, посудом, а його млини мелють борошно з продуктивнiстю понад двi тисячi барелiв на день».

Азалiя Едер, здавалося, задумалася.

– Я нiколи не дивилася на це пiд таким кутом, – повiдомила жiнка з притаманною iй глибиною. – Хiба не в тихих i спокiйних мiсцях стаються незвичнi подii? Менi здаеться, що коли Бог узявся створювати землю вранцi першого понедiлка й висунувся з вiкна, то почув краплини болота, що спадають iз його лопати, коли вiн створював одвiчнi пагорби. А в що обернувся наймонументальнiший проект на свiтi – маю на увазi спорудження Вавилонськоi вежi? Пiвтори сторiнки есперанто в «Пiвнiчноамериканському ревю».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586301) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Рiалто» – вiдома готельна мережа, а також вулиця.




2


Мулен Руж (з фр. буквально перекладаеться як «червоний млин») – знамените класичне кабаре в Парижi, створене 1889 року.




3


Чарльз i Денiел Фромени – вiдомi американськi продюсери та режисери кiнця XIX ст.




4


Генрi Мортон Стенлi (1841–1904) – вiдомий валлiйський журналiст i визначний мандрiвник Африкою, котрий вiдкрив рiчку Конго, гiрську гряду Рувензорi, а також розгадав загадку витокiв Бiлого Нiлу.




5


Арапахо – плем’я iндiанцiв, котрi жили в штатах Вайомiнг та Оклагома.




6


«Цимбелiн» – п’еса Вiльяма Шекспiра, опублiкована вже пiсля його смертi.




7


Подвiйний нельсон – прийом у боротьбi: борець просовуе обидвi руки пiд пахви супротивника й тисне йому на шию.




8


Флетбуш – околиця Бруклiна.




9


Братлборо – мiсто в окрузi Вiндем у штатi Вермонт.




10


Справжнiй Джордж – пам’ятник Джорджу Вашингтону.




11


Ікталур блакитний – сом iз роду iкталур родини iкталурових, ряду сомоподiбних. Інша назва – «бiла кiшка».




12


Цитата з поезii Альфреда Теннiсона (1809–1892) – англiйського поета-романтика.




13


Ah, Dios (iсп.) – О, Боже!




14


Aqui se habla Espa?ol (iсп.) – тут розмовляють iспанською.




15


Даго – загальна назва iталiйцiв, португальцiв i пiвденноамериканцiв латинськоi раси.




16


Yalgame Dios (iсп.) – присягаюся Господом!




17


Estados Unidos (iсп.) – Сполученi Штати.




18


Muy magnificas (iсп.) – просто чудовi.




19


Таммани – полiтична органiзацiя Демократичноi партii США в Нью-Йорку, яка дiяла з 1790-х по 1960-тi рр. i контролювала висунення кандидатiв на Мангеттенi в 1854–1934 рр.




20


ADT (American District Telegraph) – американський районний теле- граф.




21


Чарльз Мерфi – тодiшнiй лiдер демократичноi партii.




22


Sangre de mi vida! (iсп.) – крове мого серця!




23


Сara (iсп.) – кохана.




24


Андреа Дель Сарто (1486–1530) – iталiйський маляр епохи Вiдродження.




25


Джордж Дьюi (1837–1917) – американський моряк, iз чиiм iм’ям пов’язують перемогу в битвi в Манiльськiй бухтi пiд час Іспансько-американськоi вiйни. Єдина особа в iсторii, вiдзначена вищим вiйськовий званням флоту США – адмiрала Вiйськово-морських сил.




26


Rus in urbe (лат.) – село в мiстi.




27


Схiдною рiчкою називають протоку мiж островами Мангеттен i Лонг-Айленд.




28


La carte (франц.) – як забажаете.




29


«Праска» (англ. Flatiron Building) – хмарочос у Нью-Йорку в 22 поверхи, висотою 87 метрiв, будiвництво якого завершили 1902 року. Свою назву споруда отримала через специфiчну форму, що нагадуе праску.




30


Тустеп – американський швидкий побутовий танець, поширений також у Європi на початку XX ст.




31


Трiлбi – м’який чоловiчий капелюх iз вм’ятиною на тулii, названий так за iменем героiнi однойменного роману Дж. Дю Морье (1834–1896).




32


Ficus carica (лат.) – фiгове дерево.




33


Вiльям Дженкiнс Ворт (1794–1849) – генерал Сполучених Штатiв, котрий брав участь у вiйнi 1812 року, Другiй вiйнi зi семiнолами та мексикансько-американськiй вiйнi.




34


Першерон – порода коней, призначена для робiт, що вимагають особливоi сили та витривалостi, якi також застосовують для кiнних прогулянок через особливу м’яку ходу.




35


«Моравськi брати» – релiгiйна секта в Чехii, що виникла в серединi XV ст.




36


Чарльз Блейнi (1877–1975) – американський режисер та автор багатьох мелодрам.




37


Поукiпзi – мiсто в штатi Нью-Йорк.




38


Джон Джордж Браун (1831–1913) – англiйський та американський маляр.




39


Au courant (франц.) – обiзнаний.




40


Великi рiвнини – передгiрне плато в США та Канадi на сходi вiд Скелястих гiр.




41


«З Долею ти, мабуть, посварився?» – рядок iз «Рубаi» Омара Хайяма (переклад Василя Мисика).




42


Генрi Джеймс (1843–1916) – американський письменник.




43


Турнюр – модна в 1870–1890-х рр. частина жiночого одягу, яка пiдкладалася пiд сукню нижче талii ззаду, щоб надати поставi пишностi.




44


Сквоб – молодий голуб, вирощений на м’ясо, а також страва з м’яса такого голуба.




45


Демiтассе – маленьке горнятко для кави по-турецьки або еспресо.




46


Opus moderandi (лат.) – спосiб дii.




47


«Безик» – iнтелектуальна картярська гра.




48


Раф-райдери – група американських ковбоiв i фермерiв, котрi боролися проти iспанцiв на Кубi в iспано-американськiй вiйнi 1898 року.




49


Дiагональ – щiльна тканина з бавовняноi або вовняноi крученоi пряжi.




50


Кейп-Мей – мiсто в штатi Нью-Джерсi, в якому навiть улiтку не надто припiкае.




51


Джорж Мак-Келлан (1826–1885) – герой американсько-мексиканськоi вiйни 1846–1848 рр.




52


«Маленька Саллi Волкер» – дитяча пiсенька.




53


На Тридцять четвертiй вулицi в Нью-Йорку сконцентрована величезна кiлькiсть розважальних закладiв.




54


Насправдi це сказав Вiльям Шекспiр.




55


Mein Gott (нiм.) – мiй Боже.




56


Dolce farniente (iтал.) – солодкi лiнощi.




57


Sine qua non (лат.) – необхiдна умова.




58


«Отелло», дiя 1, ява 1 (переклад І. Стешенка)




59


Крiбедж – старовинна англiйська гра в карти, яка з’явилася у Великiй Британii на початку XVI ст. i набула широкого поширення в США з першими переселенцями.




60


Les d’h?te (франц.) – господарi.




61


Al fresco (iтал.) – просто неба.




62


Creme de menthe (франц.) – м’ятний лiкер.




63


«Вiльнi брати» – релiгiйний орден, створений Лондонi 1730 року, який мав своi будинки по всьому свiту.




64


«Мiсто Золотих Ворiт» – евфемiзм стосовно Сан-Франциско.




65


Видавництво Ренда та Мак-Неллi випускало географiчнi атласи, мапи та путiвники.




66


Сiднi Картон – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Повiсть про два мiста».




67


Рип ван Вiнкль – персонаж однойменноi новели Вашингтона Ірвiнга.




68


En brochette (франц.) – на шпажцi.




69


Альфред Теннiсон (1809–1892) – англiйський поет-романтик.




70


Ad libitum (лат.) – за бажанням.




71


Кулемет Гатлiнга – одна з найвiдомiших перших швидкострiльних збройних систем, попередник сучасного кулемета, яку вперше використала в бою армiя пiвнiчан пiд час громадянськоi вiйни у США у 1861–1865 рр.




72


«Дiксi» – гiмн конфедератiв у часи громадянськоi вiйни.




73


Лонгстрит – генерал армii конфедератiв.




74


Земля Нод – мiсце, куди, згiдно з Книгою Буття, вигнали Каiна пiсля вбивства свого брата Авеля.




75


Сеттiвейо – войовничий вождь зулусiв, котрий боровся з англiйцями в 1870-х рр.




76


У Бiблii Якiв любив Йосифа бiльше за iнших своiх синiв, тому справив йому кольорове вбрання.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения