Читать онлайн книгу "Обре, сховайся добре!"

Обре, сховайся добре!
Костянтин Когтянц


Такого фентезi ви ще не читали! Ви не знайдете тут анi ельфiв з гоблiнами, анi абстрактноi боротьби свiтла з темрявою, анi iдеальних залiзобетонних героiв, Зате всi згаданi iсторичнi факти достовiрнi. Сюжет роману розвиваеться на тлi героiчних i трагiчних подiй Хмельниччини у 1651–1652 рр. Головний герой, який мимоволi вплутався у боротьбу розвiдок балканських князiвств, пiсля тривалих поневiрянь опиняеться на Сiчi й пiд час виконання чергового наказу дiзнаеться, що отаман загону – чаклун…





Костянтин Когтянц

Обре, сховайся добре!




Дипломант Всеукраiнського конкурсу романiв, кiносценарiiв, п'ес та пiсенноi лiрики про кохання «Коронацiя слова-2009»


В руських краях ти багато отруйного зiлля зустрiнеш.

Та й на чаклунок також руська земля не скупа.

Бачив чаклунок я сам, що ночами у небi ширяли,

Бачив летючих вiдьом, що гарцювали вночi.

Бачив, як з чистого неба своiм чародiйським закляттям

Тi чарiвницi дощi й хмари стягали з небес,

Збурюють рiки вiтрами i хмари громами сповняють,

Град насилають важкий вiдьомським словом своiм.

    Себастiян Фабiян Кленович «Роксоланiя». 1584 р.[1 - Переклад з латини Михайла Бiлика]






Роздiл І

Козак без шаблi



Лютий 1651 року

Четверо iхали попереду саней, i трое з них думали про четвертого. Точнiше, про першого.

Усi вони були досвiдченими вояками, двое – старими сiчовиками, i вислову «накази не обговорюють» не вживали – так само, як i не смiшили людей вiдкриттями на кшталт: «Людинi потрiбно дихати». А хiба хтось сумнiваеться?

Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, – нiхто не сказав нiчого. Однак думати – думали.

Кирин[2 - Пам’ять св. Кирина – 6 липня (тут i далi примiтки автора).] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3 - Драгунах.] кинув погляд назад, на сани, i зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сiрка: скаже щось звичайнiсiньке, а всi смiються. Ось i тодi, як Адам з’явився на Сiч: «Раз Адам, то хай буде Перший» – ну що тут такого? А вся Сiч реготала) – що з обличчя Адама нiчого прочитати неможливо.

Утiм, вони всi тут такi, тiльки виявляеться це по-рiзному: Адам мовчав, як нiмий, а Бiлий з Барилом теревенi правили увесь час, а проте, якби хтось iх почув, то нiчого, ну просто нiчого б не дiзнався. Драгон ще мiсяць тому не повiрив би, що можна стiльки часу балакати нi про що.

– Стiйте! – голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впiймав себе на думцi, що колись той, мабуть, непогано спiвав.

– Драгоне, в тебе… е якiсь вiдчуття?

Згаданi вже Бiлий з Барилом навiть не приховували свого здивування: що це ще за вiдчуття повинен побратим мати?

– Є, – похмуро вiдрубав Кирин, – е враження, що ми… що щось негаразд!

Страшний був урок, пiсля якого затямив козак: його вiдчуття небезпеки не бреше. І не помиляеться. Майже два роки тому…

– Пане полковнику, з Дубиною щось не те!

– Не те, – полковник Голота був у доброму гуморi, – у карти продувся, вiд молодицi вiдкоша отримав, пробував розпускати руки – то летiв, та ще й спотикався. Макогiн у вмiлих руках – страшна рiч.

– Пане полковнику…

Як, ну як йому пояснити?!

– Хоча вiн i твiй побратим…

– Але мерзотник. Давно знаю. Та поки вiн при менi, то ось вiн у мене де!

Кулак полковника завбiльшки з дитячу голову.

– Та й не тобi мене вчити!

– А якщо зрадить?

– А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще вiзьми десяток… про всяк випадок… – та до Пободайла[4 - Чернiгiвський наказний полковник.] лети. Лети, а не iдь! На нас iде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспiшае.

Не бачив бiльше Драгон полковника. І ще тисячi пiвтори лягло трупом – через зраду Дубини. Ну i хто тепер доведе, що це вiн колись вiдчинив козакам браму замку? Хто з полякiв це стане слухати?..

Отаман вiдiмкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польськi шапки, собi – дорогу, з пером та червоним лалом,[5 - Рубiном.] Драгоновi ж передав кушме.[6 - Висока бараняча молдовська шапка.] Кирин, вiдчувши в шапцi вагу, помацав. Так i е – мiж шкiрою та пiдкладкою двi сталевi дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воiна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нiкому, нiколи не казав, що хоча i русин з походження, але родом з Молдови.

Нiкому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питаннi всi володарi одностайнi: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в iхнiх володiннях. Може, i гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть – були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови – можеш кричати на муках, що ти нiчого не знав, що гадав, у тiй склянцi лiки. Навiть якщо повiрять, все одно сунуть палю в те саме мiсце, для науки народу, аби iншi думали головою.

Боярин тим часом змiнив кожух на дорогу шубу, а шаблю – на довгу шпагу.

– Своi б iз мушкетiв не привiтали.

– А ти загни по-нашому.

– Ляхи теж по-нашому вмiють.

– Так, як ти, не вмiе нiхто. Тiльки спочатку треба взнати, чи точно це нашi, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Бiлий, хапайте здрайцю».

І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всi:

– Краще скажи, Боярине, чому вiд своiх ховаемося?

…Коли кошовий наказав iм (кожному поодинцi) – iхати до нього на зимiвник, поголити оселедцi та сидiти як мишi, – нiхто, ясна рiч, нiчого не питав.

Наступний наказ – iхати пiд Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай i не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая – здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило пiде на ляхiв, i тодi йому знадобляться досвiдченi отамани, вони ж усi водили загони. І не треба оселедцями шпегам в очi впадати – ось вони, мовляв, запорожцi. Але Брацлав вони об’iхали. А тепер явно нацiлилися в об’iзд Красного, де Нечай збiрний пункт призначив.

– А для того, щоб нас менше бачили. Не до Нечая ми iдемо, а до левенцiв.[7 - Левенцi – одна з назв опришкiв.]

Хоча сказане Боярином було дуже розумно – загiн розбiйникiв, якщо до нього додати п’ять досвiдчених отаманiв, може накоiти ляхам чимало лиха, – проте Драгон ладен був об заклад битися: бреше Боярин!

– Якщо нас до самого Нечая привезуть, це ще пiвлиха, вiн двох iз нас знае в обличчя…

Барило, який був певен, що Данило знае в обличчя тiльки його, аж крекнув.

– А потрапимо до наказного полковника – доведеться в льосi сидiти, поки Нечай повернеться.

– Якщо повернеться, – раптом прохопився Драгон. Сказав – неначе не власною волею, неначе само вискочило. Й iншi це якщо не зрозумiли, то вiдчули.

– Цур тобi й пек за такi слова, – аж перехрестився Барило.



Отож рушили далi, а Драгон запалив люльку. Рушниця в нього добра, турськоi роботи, б'е точно, проте – гнотова. Ото й навчився палити – в Молдовi не встиг, на Московщинi про це годi й казати: там за люльку вiдлучають вiд церкви.

А вiд люльки, як стане потреба, можна гнiт запалити.


* * *

Ляхи виiхали на кригу замерзлоi рiчки на такiй близькiй вiдстанi, що тiкати було запiзно.

– Райтари,[8 - Один з типiв кiнноти. Часто пишуть «рейтари», та це неправильно.] – самими губами прошепотiв отаман. – Це краще.

«Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панiв непрестижною, отож райтарськими офiцерами були здебiльшого iноземнi найманцi.)

Драгон ледь стримувався: останнi пiвгодини усе його ество волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, якi могли означати тiльки одне – «мовчи».

Тим часом iх уже пiдвели до головних сил загону – не такого вже й численного.

– Шандор Добо естем! – вiдрекомендувався Боярин. – Служу його милостi пану вiденському.[9 - Тобто Я. Радзивiллу, воеводi вiленському та литовському польному гетьману.] Посланий був у приватних справах його милостi до Валахii.[10 - Тут – до Молдови. Цi назви часто плутали, навiть в офiцiйних документах.] Повертаючись, у Ямполi вiд купцiв почув, що буде вiйна – i вирiшив iхати навпростець до Бара.

У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лiзло нi в якi ворота!

Так, воевода вiленський мiг послати людину в приватних справах у Молдову – вiн одружений з дочкою домiнуса.[11 - Домiнус (румунською – «господар») – титул молдовського князя.] Але чому через козацькi землi?! Навiть якщо справдi почув у Ямполi про вiйну, простiше назад вернутися – Ямпiль бiля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!

Проте офiцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повiльно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоськiй шапцi – ще й щит татарський».

(Щит з'явився тому, що своему вмiнню битися на шаблях Драгон не довiряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб вiдбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйознi люди. Ну а якщо полiзе якась голота – вiд них вiдбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)

«…І чув я про цього Добо. Точно чув, i навiть бачив колись. Вiн трохи змiнився, але це вiн».

– iдьте, панове.

Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

Цього просто не могло бути. Не могло!

Жодне вiйсько… Та що там вiйсько – загiн дiтлахiв, що у вiйну граються, нiколи не вiдпустить пiдозрiлих без перевiрки!

– Данке![12 - Дякую (нiм.).]

Боярин рушив коня, усi за ним. Отаман замугикав якусь угорську пiсеньку.

«Вiн же назвався мадярським iм'ям…»

Усе тiло Драгона, усе його ество чекали залпу в спину або аркана на шию.

Десять крокiв, п’ятдесят, сто… Ось уже i поворот… Ось вони вже за поворотом…

– До лiсу, – прохрипiв отаман.

– Слiди побачать.

– Нi. Це не головний загiн, а навпаки зовсiм!

Боярин рукою зiгнув кущ так, щоб усi шлях побачили.

Шлях був жовтим, бо тисячi копит утоптали його, змiшуючи снiг iз кiнським лайном.

– Отже… – Бiлий не договорив, та в цьому й не було потреби.

Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарiв – отже, Нечая погромлено.

– Треба до Брацлава. Попередити.

– Нi! – І, мабуть, зрозумiвши, що тут не вiдбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб нiхто не порятувався з цiлого полку, та ще iз сiл навколишнiх. Брацлав без нас повiдомлять. А от Богуна у Вiнницi…

Справдi, якщо поляки не цiлковитi дурнi, то тепер вони вдарять на Богуна.

Але чомусь нiхто не спитав – i звiдки знае Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вiнницi?

…Через кiлька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинцi, Драгон наважився запитати:

– Як ти це зробив?

Боярин i перепитувати не став: а що, мовляв, на увазi маеш? Помовчав трохи i пояснив:

– Ти теж так можеш, просто не вмiеш. Чув, мабуть, що дiвчина може хлопця приворожити? А ми можемо навiювати iншi почуття: байдужiсть до всього, втому душевну. Навiть враження, що вiн мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари – рiч дуже слабка. Дуже. Були б ми одягненi по-козацькому – нiщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, – не знаю. Може, я б i змiг задурити йому голову, а можливо, що й нi. Найманець, якому Польща не батькiвщина, – це все ж таки iнша рiч.


* * *

– Сiдай, Бо…

– Боярином на Сiчi прозвали. Усi iншi iмена, Іване, забудь.

– Уже забув, – засмiявся полковник, який, до речi, виглядав юнаком. Вiн i справдi був молодший, нiж iншi полковники, але все ж таки не настiльки.

– І ти, козаче, сiдай.

– Дякую, пане полковнику…

– Забудь «пана», пани у Варшавi.

Драгон напружився. Неначе i добрий Богун, неначе i простий хлопець, але… Ходив вiн пiд булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бiгти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаеш дороги.

Кирин згадав, як iх затримали ще досить далеко вiд Вiнницi i везли до мiста – обеззброених, зв'язаних, iз лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикi.

– Вчасно приiхав, Боярине.

Той лише похитав головою.

– Тиждень тому в Красному – оце було би вчасно!

– Ну й що б ти там мiг зробити? Загинув би, як усi.

– Hi. – Така сила була у голосi Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на вiдповiдь.

– Не перебiльшуй. Зачарувати все польське вiйсько…

Боярин тiльки рукою махнув – мовляв, до чого тут поляки.

– Ти менi краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козакiв, з кращим полковником, з арматою[13 - Артилерiйським парком.] – i за два днi впала?

– Це вiйна…

Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагаеться ухилитися вiд чогось неприемного. І, мабуть, не вiн один так думав.

– Не крути, Іване! А то пiдведусь i поiду!

Слова «Дiдька лисого ти кудись поiдеш без мого дозволу» просто аж свiтилися в Богуна на обличчi, але, мабуть, псувати вiдносини з Боярином вiн не бажав, отож з явною нехiттю почав пояснювати:

– Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чiпали, бо калiка з дитинства…

Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей калiка! Богун шпега тримав у Красному! На своiй, козацькiй землi! Мало, що на своiй – глухi, мабуть, i тi чули про дружбу Івана з Данилом – дружбу попри рiзницю у вiцi.

«А може, так i треба?»

– Ну… Нечай випив…

– На Бога, Іване! Вони були у походi!

За ковток горiлки у походi – смерть. Старий, залiзний козачий закон.[14 - Граб'янка прямо вказуе, що випадок iз Нечаем був першим за всю iсторiю козацтва.]

– Ну…

– Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив iз сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?

«А нiчого! – раптом весело подумав Драгон. – Немае у нього таких сотникiв!»

– Вартовi також понапивалися?

– Нi… Але, як побачили, яким шляхом пiдходить вiйсько, вирiшили, що це своi. Бо…

– Скiльки?

– Чого – скiльки?

– Скiльки було козакiв у заставi на тому шляху?

– Повна сотня…

«Тобто вiд двохсот до трьохсот».

– Повна сотня, i нiхто не встиг запалити фiгуру?

«А справдi – фiгуру (в уявi Драгона виникли рiзнi фiгури – i пiрамiди зi смоляних бочок, i звичайнi вогнища з хмизу, смолою залитого) – можна запалити швидше, анiж прочитати молитву Ісусову[15 - Молитва Ісусова складаеться з одного речення.]».

– Іване, ти хоч сам вiриш у те, що кажеш? З боку ворога без попередження вiйсько пiдходить i вартовi раптом так твердо вирiшили, що це обов'язково мають бути своi, що навiть не пiдняли мiст! Та ти ще не все сказав, я в очах бачу.

– Ляхи вартових розстрiляли з лукiв, браму порохом пiдiрвали – Нечай iх затримав на вулицях, там i загинув. Недобитки замкнулися в замку, куди встигли перевезти гармати.

– Тиждень! Тиждень мiг протриматися замок проти самого сатани, два чи навiть три тижнi, якщо у ляхiв тiльки малi гармати!

– Тiльки малi, ляхи навiть не обстрiлювали замковi мури. Але поночi нашi спробували втекти пiдземним ходом…

«Ось чому ми канонади не чули. Але пiдземний хiд не може тягтися довго, отож вони вийшли десь неподалiк вiд польського табору».

– Тобто вирiшили, що ворог глухий та слiпий. Нi, Іване! Пороблено було, ще й як пороблено! Я такого не вмiю, хоча зламати таку ворожбу – це вже легше. А ти мiг би i сам здогадатися – ти ж чогось учений.

Помовчали. Кирин не знав, вiрити Бояриновi чи нi.

Кожна помилка окремо здавалася дуже правдоподiбною, але чотири поспiль – це вже, мабуть, занадто.

– Я не випадково згадав, що ти вчасно. Поясни, будь ласка, що це за чортiвня.

Богун зняв зi стiни келеп,[16 - Келеп зазвичай називають бойовим молотом, хоча насправдi це зменшена копiя кирки. Його також могли називати чеканом, хоча частiше цим термiном називали невеличку сокирку.] крутонув металевий кiнець держака – i в його руках опинився кинджал. Повернув, знову вкрутив – тепер зброею можна було бити назад, як малим списом.

Добре придумано.

– Ів-ване, ти з г-глузду з’iхав! Таке у хатi тримати!

«Що тут такого?»

– Дивись уважно, Драгоне!

«Куди дивитися?»

Раптом – Кирин мало не зойкнув – iз середини крицi, неначе через воду, стали проступати якiсь значки. Нi на що не схожi.

– Я таке бачив. Навiть сам пробував, але лiтери…

– Нi, полковнику. Ти мiг пробувати листуватися на клинках, але такого – такого, вважаеться, вже давно нiхто не може. Справжня рiч-погибель, якщо вона й далi буде у тебе, то одного дня ти сам кинешся… на вiрну смерть. Хоча чаклун буде за тисячу миль. А лiтери – старе секлерське[17 - Секлери, або секеi, чи секуi – угорське плем’я, що мешкало в горах Трансiльванii (Семиграддя). До XVII ст. секеi справдi користувалися «рунiчним» письмом, яке на початку середньовiччя вживали тюрки, хозари та деякi iншi азiйськi народи. (Зi скандинавськими рунами воно не мае нiчого спiльного.) Є вiдомостi, що у ХХ ст. (!!!) деякi кубанськi козаки знали цю абетку, яку пристосували для шифрування донесень. Перейняти ii на Кавказi вони не могли, бо там останнi «рунiчнi» написи датуються Х ст.] письмо… Є такий народ у Семиграддi…

… Коли вони жили на зимiвнику, то Боярин прохопився, що хлопчиськом був татарами у ясир узятий, але втiк i служив у якогось семиградського пана. «Мабуть, що не брехав, коли знае секеiв».

– Ну то й що з ним робити?

– Перекувати, – вихопилось у Драгона. Само собою вихопилось, як i слова про те, що Нечай може не повернутися.

– Кажи! – Пальцi Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!

– Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справдi схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.

– Іване, а вiн мае рацiю. І володiти далi йому, бо якась сила залишиться, але, якщо вiн винайшов, що зробити, то йому i пiдкориться.

– До завтра зробимо…

– Ще щось знаеш? Про Москву е якiсь новини?

Обличчя Богуна стало зацiкавленим.

– Просто так запитав чи причина е?

– Є.

– Тодi i новини е. Цар сейм збирае – щоби почати вiйну. З ляхами.

– У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.

– Вiн знае, вiн там служив, – i, у вiдповiдь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тiльки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кiлька разiв проскочило.

Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайвi всi слова, без яких обiйтися можна». Смикнув його за язик нечистий!

Богун тим часом уважно оглянув Кирина:

– Не зустрiчалися?

– Пiд Львiв разом йшли.

– А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18 - Полова (вiд слова «поле») – козаки, що не входили до складу анi Запорозького, анi Донського вiйська. Загонщик – отаман полови.]Богун мiг зустрiтися у бою – бо царськi воеводи весь час намагалися зайняти нижню течiю Дiнця[19 - Сiверського Дiнця.] та тi притоки Волги, що близько пiдходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешнi козаки i без бояр проживуть, – i чомусь виходило по-iвановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воевода тiкав, аж коня загнав.[20 - Це трапилося у 1643 р.]

– Але… – Боярин розмовляв неначе сам iз собою, – якщо Москва справдi вступить у вiйну, то це змiнюе все!

– Поки що, – вiдрiзав Богун, – це змiнило тiльки одне: поляки перейшли в наступ.

І без перерви:

– Будеш шукати?

– Знайду.

Драгон зрозумiв, що комусь не жити. Або ляський чаклун пiде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утiм, iншого виходу не було – такий ворог страшнiший за сто гармат.

– Ну, тодi бувай, друже. Келеп вам принесуть.

– Бувай, Іване. І не лiзь пiд кулi. Усi й так знають, що ти хоробрий.

Щось несподiване i страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника вiдповiв хтось iнший.

– Ще не зараз, Боярине.

Нiколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зi смертю, так полотнiв. Тiльки найсвiжiший снiг, снiг, що сьогоднi випав, мiг зрiвнятися з кольором обличчя Боярина.

– Так ти що – бачив?

Богун кивнув:

– Судячи з мого виду – чекати ще рокiв десять-дванадцять. Добре, що хоч вiд кулi, а не на палi.

Богун пiднявся i, явно не бажаючи, аби спiвбесiдники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетерiло дивився у спину людинi, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.


* * *

Вони остаточно вибилися iз сил. І люди, i конi.

Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пiзно – частiше рано – Боярин з Драгоном вiдчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.

Кiлька разiв взагалi блукали. Конi провалювалися у снiг майже по самi сiдла.

Геть знесиленi, вони знайшли рiчечку. Боярин сподiвався, що це Краснянка, на якiй лежить Красне.

Але треба йти.

– «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21 - Слова Гнея Помпея: «Плисти по морю – це необхiдно, жити не так уже й необхiдно».] – пробурмотiв Кирин пiд носа, але Барило почув:

– І де це купецьких дiтей так добре вчать? У Сочавi, Яссах чи Хотинi?[22 - Молдовськi мiста.]

Драгон здригнувся.

– Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобi у батьки… Освiчений, на конi – неначе народився, але битися на шаблях не вмiеш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий – не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаешся говорити, як на Уманщинi, але саме намагаешся.

І, бачачи, що Кирину неприемно, Семен змiнив тему:

– Сподiваюся, ви вдвох знаете, куди нас ведете.

– Я – нi. А Боярин знае.

Драгон пригадав недавню розмову.

– А чому цей секей почав з двох полковникiв, а не з гетьмана?

– Бо гетьмана зурочити неможливо – бувають такi люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.

– Так ти знав?

– Що в ляхiв хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож i взяв вас… Тебе – придивитися – чого вартий, iх – в охорону. Бо iх теж не зурочиш. До речi, чекав, що ти про iнше спитаеш.

– Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс iз того, хто йому зачаровану зброю пiдсунув, – вiн би тобi сказав.

– Так. Мабуть, вiн не зразу помiтив, що рiч зачаровано. А секеi тут нi до чого. Бачиш… Ну, скажiмо, е рiзнi види чарiвникiв, як е рiзна кiннота. Як гадаеш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорцi?[23 - П’ятигорцi (iнша назва – панцирнi товаришi) – один з видiв польськоi важкоi кiнноти.]

«Урайтарiв – рапiри, у п’ятигорцiв – шаблi».

– Попервах вiн колоти буде, а не рубати.

– Ось так i з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…

– Але ж iноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.

– Один з трьох – точно iноземець. Їх було трое, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумiеш, отож повiр менi на слово, трое. Причому один був уже в Красному, i його-то ми знайдемо. А далi – побачимо, як сказав слiпий тому, що вмирае…

…Крига замерзлоi рiчки – кращого шляху узимку – заворожувала незгiрш вiд чар. Кортiло спати. Драгон пiд’iхав до Боярина.

– Слухай, ти казав, що дiвчина може приворожити хлопця.

Отаман зрозумiв запитання.

– Кому що, а курцi – просо. Хлопець дiвчину – нi.[24 - Про таку особливiсть украiнськоi любовноi магii повiдомляе Себастiян Кленович.] Тiльки вона його…

– Почав би ти мене вчити.

– А що, час е. Отож слухай. У Руському воеводствi[25 - Тобто в Галичинi.]бував? Там е така приказка – «Обре, сховайся добре».

– Інколи i в нас кажуть. І е ще… коли дiтлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26 - Приказки були записанi вченими вже в ХХ ст.]

– То був народ такий – обри.[27 - У науковiй лiтературi вживаеться латинська назва – авари, але останнi дослiдження показують, що обри – це самоназва аварiв.] Могутнiй. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цiсаря, чи то круля французького.[28 - Карла Великого.] Ну, ясна рiч, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеiв тече кров обрiв, i вiд батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моiх жилах, та й у твоiх теж.

– Чарами дiзнався?

– І чарами. А ще ти викапаний мiй дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичi.

(Драгон згадав, що небiжчиця мати про свою рiдню нiчого не знали.)

– Руде пасмо у волоссi…

Цiеi своеi прикмети Драгон боявся понад усе.

– Що я про себе казав – майже все правда. Я справдi з боярського роду,[29 - Офiцiйно боярство було злiквiдовано пiсля об’еднання Польщi та Литви у 1569 р., але фактично подекуди зберiгалося до самоi Хмельниччини.] справдi був у неволi, хiба що не сам я втiк. Один секлерський чаклун побачив, де я, i влаштував утечу. Дiдька лисого я б сам утiк у тринадцять-то рокiв… До речi, друге тобi правило…

«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильнi».

– Не намагайся дивитися. Ранiше це багато хто вмiв. Подивиться у воду – е ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навiть у дiамант-камiнь – i бачить, що схоче. Але вже рокiв з п’ять… Неначе щось зiпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тiльки не те, що треба. Он Богун свою смерть…

І, неначе почувши слово «смерть», десь у лiсi завив собака.

Як по небiжчику.


* * *

Ще сто крокiв, ще поворот, – i вони побачили завал.

Колись – мабуть, ще напровеснi – рiчка пiдмила кiлька дерев. На поворотi одне з них зачепилося за берег, на нього налетiли iншi, сплутавшись гiлками та корiнням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кiшка, мабуть, i та не пролiзе.

А по обох берегах – нетрi.

– Доведеться назад.

– Отамане, я щось вiдчуваю, але не можу втямити що.

– Нас тут двое таких. Я теж нiчого не розумiю. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зiйшов з коня, узяв бандолет,[30 - Дуже короткий карабiн, фактично – пiстоль з прикладом. Часто мав гак, аби пiдвiшувати до сiдла або до спецiальноi перев’язi через плече – бандери.] вийшов на берег, пiдiйшов до велетенськоi смереки. І… i пiшов угору по ii стовбуровi. Просто пiшов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору пiдiймаеться товста гiлка.

– Хрест святий, оружiе на диявола! – прошепотiв Бiлий.

– А ти хотiв, щоб таке тiльки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки вiдрiзав Барило.

Кирин тим часом теж спiшився – кормових драгунiв[31 - Найманi росiйськi вiйська. Щовесни набиралися з рiзних «гулящих людей» у Дикому полi та щоосенi розпускалися.]не вчили битися верхи, – притис люльку до гнота своеi рушницi.

І вчасно. Бо на правому березi з кущiв посипався снiг, щось свиснуло у повiтрi – i Боярин полетiв униз…

Драгон вистрелив, i туди ж послав свою кулю Адам. Двое iнших вирiшили чекати на бiльш ясну цiль.


* * *

– Хтось iз вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумiю, що це за зброя.

Бiлий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палицi влучила куля.

– Про це е у Святому Письмi. У Книзi Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голiафа.[32 - У Першiй книзi Царств Голiафу приписанi слова: «Хiба я собака, що ти йдеш на мене з палицею?» Барило мае рацiю: пращi давнiх евреiв мали саме такий вигляд.]

Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозi.

– Давайте, хлопцi, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрiбне.


* * *

Дверi хутора були замкненi. Зсередини.

Проте одне з вiкон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.

Бiлий вужем зсковзнув усередину, i зразу ж звiдтiля донеслося:

– Ісусе Назарейський!

Грюкнув засув, прочинилися дверi.

– Ну, хлопцi, бачив-бачив, але такого…

На долiвцi лежало шiсть трупiв.

– Хлопцi, а вiн же один був. Жоден козак, жоден лях…

– Та де там жоден! Бiйцiв тут, вважай, не було. Дiд хоча i кремезний, але дiд. І з ножем проти чекана.[33 - Барило вжив слово «чекан» у його другому значеннi – сокирка на довгому держаку.]

– Хлопцi зовсiм ще шмаркачi, лавками боронилися… Баба з дiвчиною – тим бiльше не супротивники.

– А…

Очi усiх повернулися до тiла козака, що й досi стискав у руцi вже не потрiбний пiстоль.

– Тут i двох крокiв немае, молодик – i той не промаже.

Барило вказав пальцем на ганчiрку, якою було обмотано голову небiжчика.

– У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоiться. Ви менi iнше скажiть – навiщо?

– Лотр.[34 - Розбiйник.] – Бiлий пнув ногою зламану скриню.

– А кiнь у стайнi, а корова, а iнше майно?

– Мабуть, тутешнiй i брав тiльки грошi та тi речi, що iх не розпiзнають.

Усi знову подивилися на мертвого козака.

– Такий кордобан[35 - Шкiряний пояс. Назва походить вiд мiста Кордова в Іспанii.] десять злотих коштуе. Пiстоль, чоботи. І ризику нiякого – з убитого зняв, i все!

– Не про те мову ведете, – Адам Перший обвiв усiх важким поглядом. – Чому вiн хату не запалив?

«А й справдi? Викресати вогонь – i хто розбере, чи то ляхи всiх убили, чи то самi згорiли?»

І знову Драгон заговорив неначе не своiми словами:

– Вiн хоче, щоб ми тут на нiч залишилися.

– А в нас немае iншого виходу.

За вiкнами сутенiло, у хатi вже було темно.

– Якщо там десь ховаеться цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспiшаю до пекла.

– І ще. – Адам Перший вiдкашлявся. – Собаку теж убито. А другого пса не було, по слiдах бачу.

– Ну то й що? – Бiлий посмiхнувся – i зразу ж його посмiшку наче ганчiркою стерло. Зрозумiв, що…

«Ми взнали про хутiр, бо тут вив собака. Але единий пес уже давно неживий».

– Хрест святий, оружiе на диявола!

– Оце вчасно сказано, – i собi перехрестився Барило.


* * *

Нiхто, звiсно, i не хотiв спати. Який тут сон.

– Очуняв, тебе зве.

Драгон пiдiйшов до Боярина.

– Слухай уважно. Це пiдтвердження.

«Пiдтвердження чого?»

– Я тобi казав, що iх трое. Чаклунiв ворожих. Один дуже далеко, живий буду – знайдемо. Другий у вiйську польському – дiстати важко. Але третiй був у Красному, навiть у замку був. Ворожив iзсередини. Тепер я точно знаю – цей Юда сам iз Красного або iз сiл навколишнiх. Увечерi я вiдчув смерть двох наших – ми таке завжди знаемо. То були оцей дiд та дiвчинка. Дiд, на жаль, слабкий – слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усiх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своiх.

– Чому тодi тiльки тепер? Чому не зразу iх убили?

– Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли i боятися нiчого. А тепер засумнiвався.

Драгоновi теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замiсть того, щоб iти на Вiнницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богуновi час зiбрати вiйсько, харчi, побудувати новi укрiплення. Та й гетьман не спить, мабуть, iншi полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через пiвмiсяця-мiсяць до Красного повернуться козаки.

– Може, ще щось, у нього спитаемо. Але – про всяк випадок – пам’ятай: вiн iз цих мiсць. І кинь своi жарти з люлькою – просто накажи гноту, щоб горiв.

Драгон так i зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоеним кiнцем шомпола витяг кулю, а натомiсть запхав до дула шматок змащеноi салом ганчiрки, в якiй було загорнуто кiлька вухналiв.[36 - Пiдковнi гвiздки.] Не знаючи, що вiн до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такiй темрявi все одно можна стрiляти тiльки зблизька, а раз так, то вухналi страшнiшi.

Знову повторювалося те ж саме, що вдень, – якась невиразна тривога, неначе хтось е поблизу – але не людина.

«Отче наш… А чаклунство – грiх… Але ж я майже не чаклував, це Боярин! – Ось так i стають Юдами, хлопче».

Щось пiдкрадалося. Щось було вже близько. Складнiсть становища, в яке потрапив Драгон, полягала в тому, що поночi пострiл заслiпив би його самого. Драгон вирiшив повторити прийом, який йому показував батько, – щоправда, досi Кириновi ця штука нiколи не вдавалася. Але тепер вiн мiг заприсягтися, що знае мiсце, де ховаеться ворог.

Вiн заплющив очi, натягнув на самiсiнький нiс шапку, неначе збирався спати на чатах, навiв рушницю – i вистрелив. Тiльки батько стрiляв на слух, а Драгон – на вiдчуття.

І зразу ж рвонув убiк, рятуючись вiд кулi у вiдповiдь.

Проте замiсть шматка олова[37 - В украiнськiй мовi до середини ХХ ст. не iснувало слова «свинець». Казали – «олово».] на нього кинувся зi страшним гарчанням великий звiр. Добре, що снiг перед хутором було втоптано.

«Ведмiдь-шатун. Смерть».

Проте, кинувшись на людину, ведмiдь вибiг на освiтлене мiсяцем мiсце, перед самими вiкнами – крокiв за п’ятнадцять, i до того ж боком до вiкон. А хлопцi не спали.

Три мушкети вдарили разом, – нiби за командою, – i жоден з них не промазав, а двi кулi влучили напрочуд вдало: заднi лапи ведмедя неначе надломилися, роз’iхалися, i вiн мiг тiльки повзти – перебито хребта. З пащеки била рожева пiна – прострелено легенi.

Мисливський досвiд пiдказував – звiр усе одно, як вже неживий.

Але так думали тiльки люди.

Коли два козаки з’явилися на ганку – Барило зi списом, а Бiлий iз сокирою, – ведмiдь перевернувся на бiк, схопив переднiми лапами велику бурульку, що впала з даху стайнi, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг вiдбити ii сокирою.

– С-сто свiчок поставлю апостоловi![38 - Маеться на увазi апостол Петро, небесний покровитель Бiлого.]

Це були останнi його слова.

Драгон дивився на ведмедя, що вже сiпався у конвульсiях, розкрив був рота, щоб розповiсти, що чув про ведмедя, який кинув полiно (сам вiдчував – щось не те) – коли камiнь, невеликий, довгастий, влучив Бiлому просто в скроню.

І помер Петро Бiлий.

На них бiг… бiгло.

На перший погляд це нагадувало людину – i статурою, i одягом.

Тiльки голова була чимось середнiм мiж головами собаки та вовка.

«Песиголовець. Кiнокефал».

Потвора бiгла до ганку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.

Кирин рвонув iз-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножi. У розбiйникiв захисних обладункiв немае.

З вiкна вдарив пострiл – Адам вистрелив з отаманового бандолета i влучив.

Драгон побачив, як здригнулося вiд удару кулi тiло потвори, його власний нiж уп’явся в плече, але здавалося, для песиголовця усе це – iграшки.

Козак неначе потрапив у жахливий сон: вiн рвався до друзiв, але, здавалося, ледве рухався.

Барило зробив випад списом. Потвора його вiдбила.

У дверях з’явився Перший Адам з двоствольним пiстолем в однiй руцi i короткою шаблею в другiй.

Песиголовець ударив Барила в груди, лезо увiйшло по самий держак.

І помер Барило.

Адам витяг руку i спокiйно – неначе i не лежали на снiгу мертвi друзi – увiгнав кулю монстру точно мiж очi.

І, не чекаючи, впаде чи не впаде, з розвороту встромив шаблю у черево.

З хати донiсся якийсь гуркiт.

– Стi-iй! Адаме!

Той, не чуючи, чи не бажаючи чути, рибкою стрибнув у дверi – i, якимось дивом, ухилився одразу вiд двох каменiв.

Кирин був уже на ганку. У кiмнатi сухо клацнуло – другий ствол Першого дав осiчку.

І, бачачи поперед себе двi пари жовтих очей, Адам рубонув шаблею – i його обдало чимось теплим.

Але збоку блимнув чекан – i помер Адам, на козацьке прiзвисько Перший.

Драгон, який був уже в дверях, завив страшнiше за будь-якого песиголовця i, вже не чекаючи порятунку – тiеi митi козак був певен, що цих потвор навколо сила-силенна, – перехопив келеп обома руками i вдарив.

Нiякий шолом не встояв би проти такого удару.

У хатi запанувала тиша. Мертва.

Тiльки було чути, як кров капае.

З лавки, на якiй лежав Боярин.



Якби у хатi знайшлося хоч трохи горiлки, Драгон би напився i, найпевнiше, загинув.

Але нiчого навiть схожого не було, i йому залишалося лише клясти себе: чому не згадав про песиголовцiв, хоча в Парцiумi[39 - Парцiум (букв. «частка») – землi, якi юридично не входили до Трансiльванii, але належали ii князю. До Парцiуму входила бiльша частина Закарпаття, де й до сьогоднi збереглися перекази про песиголовцiв.] здибував людей, що бачили iх. Чому не здогадався уважно обдивитися хату, заглянути в запiчок – там, виявляеться, був хiд до справжнiсiнькоi печери, i поки один песиголовець атакував, вiдвертаючи на себе увагу, два iнших просто залiзли.

Якби не мiняв кулю на вухналi – здоровий ти вирiс, хлопче, а в твого батька був дурний син! Забув, що в лiсi не тiльки люди бувають – звiрi також трапляються.

А коли сонце пiднялося понад лiсом, вiн побачив слiди.

Це було схоже на тi лiтери, що проступали зсередини металу.

Через звичайнi слiди на снiгу, слiди, якi замете перша ж завiрюха, проступав ланцюжок якихось iржавих плям.

Диво дивне – Драгон цi плями бачив очима, майже так само, як i будь-який навколишнiй предмет, але при цьому не сумнiвався: нiхто iнший iх бачити не може.

Кирин вiднiс тiла своiх друзiв у сани – хай буде, що буде, але вiн довезе iх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.

До саней вiн прив’язав усiх коней, та ще й господарську корову – ну не залишати ж на поталу вовкам! – i рушив.

Вiд’iхавши приблизно три чвертi милi,[40 - Руська миля – приблизно 7,5 км.] вiн озирнувся – i побачив над лiсом, там, де був хутiр, стовп диму.


* * *

Драгон присiв на ганку, що вцiлiв якимось дивом, хоча вiд хати нiчого не залишилося. Утiм, як вiд бiльшостi хат у Вiнницi.

Вiн остаточно переконався в тому, про що i ранiше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не пiдпустять.

Два тижнi тому слiд привiв його до Красного, але не до брами, а до фортечного рову, де вiн перекривався iншими.

Складалося враження, що песиголовцi зустрiлися з кимсь у ровi, але… Але iх самих хтось вистежував. «Іншi кiнокефали, чи що?»

Нiхто не зупинив козака, нiхто нi про що не запитував – бiльшiсть чоловiкiв загинула, жiнки вже виплакали всi сльози i намагалися дати лад господарству.

По десять родин юрмилися у кожнiй уцiлiлiй хатi.

Здаеться, в мiстечку була якась влада, принаймнi, на руiнах замку стояли два вартовi. Та нiхто нiчим не цiкавився.

Кирин продав зайвих коней та корову – продав за п’яту частину цiни, аби тiльки не посiяти мiж удiв заздрощiв подарунком: чому iй подарував, а менi – нi?

Корова так i залишиться, а коней бойових мiщанки перепродадуть – хоч трохи зароблять.

З тiлами мертвих друзiв Драгон пiд’iхав до вiрменськоi церкви – единоi, що вцiлiла, бо була кам’яна. Вiн уже знав, що жодного православного попа не залишилося серед живих – iх порубали шаблями в замку, де вони читали над Нечаевим тiлом.

Вiдчуття небезпеки з’явилося – i згасло. Бiльш того, Драгона охопила якась утома…

Це дуже нагадувало те, що вiн бачив сам усього кiлька днiв тому.


* * *

За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.

– Гадав, що я тебе не впiзнаю?

Так ось вiн який, ворожбит, що згубив козакiв (Драгон раптом зрозумiв, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну рiч, другий приспав вартових на заставi, а цей спочатку зробив так, що вартовi бiля брами прийняли ляхiв за козакiв, потiм – пiдкинув обложеним iдею тiкати. Та й згубний дарунок полковнику передав вiн – Кирин не знав, як зрозумiв це, але був упевнений).

Мабуть, торговець. Ще не старий, але в лiтах.

У руках – бердиш шведського зразка.[41 - Такi бердишi з прямокутною бойовою частиною (на вiдмiну вiд росiйських, пiвмiсяцем) були на озброеннi саперних частин польськоi армii.]

– Можеш, – ворожбит не приховував глуму, – пальнути в мене з пiстоля, який ховаеш у шапцi. Мене куля не бере! І шрiт також!

Останне речення пролунало якось поквапом – неначе… неначе вiн сам себе переконував!

– Гудзик там! – змусив себе посмiхнутися Кирин. – Гудзик! – І натиснув спуск.

Кров вiдiйшла вiд обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.

Куля. Зброю iнколи ладнували металевими гудзиками, дехто (Драгон також) спецiально купував такi, щоб пiдiйшли до його рушницi, якщо кулi скiнчаться, але тепер у пiстолi була звичайна куля.

«Отже, чари – це не якiсь там закляття, що iх можна завчити – i вони дiятимуть. Це твоя сила. Я злякав його – i вiн пропустив кулю, як зляканий боець пропускае удар».

Подумки Драгон картав себе останнiми словами: мiг би i здогадатися, що ворожбит зумiе роздивитися, хто приiхав, – не так уже й багато тепер людей потрапляе до Красного.

Утiм, було ясно: сам-один вiн би просто не змiг узяти чародiя живим; добре, що хоч сам йому не попався! А навiть якби поталанило якимось побитом узяти, розв’язати язика – то як перевiриш, бреше чи правду каже?

Спроба простежити другу групу песиголовцiв завершилася нiчим: iхнiй слiд повернув до такоi хащi, що соватися туди самому було б просто-напросто самогубством.

Отож козак рушив на схiд, оминаючи вже обложену ляхами Вiнницю, i зрештою приеднався до полковника Глуха, що вiв кiлька тисяч козакiв Богуновi на допомогу.

Те, що вiдчував Кирин, годi було передати словами.

Вiн щойно торкнувся чогось… чогось значного, чогось такого, що вабило, притягувало до себе; все пропало, залишалася одна стежка – до Богуна.

А казав же Боярин, що полковник сам мало знае.

– Тебе, хлопче, не Кирином охрестили?

Драгон кивнув, хоча хрестили його Мироном. Просто першого ж року своiх поневiрянь на московському кордонi вiн побратався з одним донським козаком.[42 - У Росii ХVII ст. ще живий був звичай – при побратимствi обмiнюватися хрестиками та iменами.]

– А як звали того, чия оце штука? Козак – один з тих, що колись везли iх до Вiнницi, – тримав у руцi шпагу…

– Боярином на Сiчi прозвали, – дослiвно повторив Кирин слова небiжчика. І додав: – Царство йому небесне.

– Полковник уже знае.

З виду козарлюги було ясно: Богунове всевидiння не дивуе його анiтрохи.

– Наказав вiддати тобi, сказав, щоб був дуже уважним i забув до нього дорогу.

Дуже уважним… Драгон витяг шпагу з пiхов.

Із середини металу, наче спливаючи з-пiд води, почали проступати лiтери. Цього разу – нашi. Драгон знав, що коли йому хтось зазирне через плече, то нiчого не побачить.

«Капуста[43 - Полковник Капуста, керiвник однiеi зi спецслужб Богдана Хмельницького.] та Гетьманенко[44 - Маеться на увазi Тимiш Хмельницький.] розвiдують про чародiйство супроти гетьмана. Можуть i про Бояна дiзнатися».

Якого ще в бiса Бояна?

Постривай… було щось…

– Сiдай, Бо…

– Боярином на Сiчi прозвали. Усi iншi iмена – забудь. Драгон читав далi. «З полку пiди, на Сiч не повертайся, ховайся».

Це ще чого? І раптом Драгон зрозумiв чого… Зрозумiв, чому тi, хто стоять при владi, полюють на чаклунiв, та так, що часом досить простого доносу, навiть без доказiв, щоби згубити людину.

Колись давно, ще до народження Ісуса, якийсь Дамокл почав заздрити царю Дiонiсiю – добре, мовляв, царем бути! Цар посадив дурня на свiй трон i вимовив, посмiхаючись гiркою посмiшкою: «А тепер поглянь угору!» Той пiдвiв очi – i побачив меча. Пiдвiшеного на тонесенькiй нитцi…

«Ось чому царi-королi та владики церковнi полюють на чаклунiв, ось чому волiють краще сто безневинних стратити, нiж самим безславно загинути. Бояться. Проти меча та отрути вiдомо, як берегтися, все-таки бiльшiсть монархiв помирае своею смертю. А чари? Страшно. Навiть якщо ворожбит свiй – сьогоднi свiй, а завтра посварилися. Вони нас з переляку усiх знищать».

Драгон уперше подумав «нас».

Неначе за чиеюсь пiдказкою, вiн перевернув шпагу i продовжив розбирати кириличне мереживо лiтер.

«Концеж[45 - Концеж (польськ.) – клинок, придатний тiльки для колотого удару.] збережи – це доказ для наших, що тепер ти Боян. Слово «Драгон» означае смок[46 - Смок (польськ.) – дракон. Слово «драгони» («драгуни») справдi означае «дракони».]».

«Ну, полковнику, ну, сучий потрох – ти хоча б пояснив, чому тепер я Боян. І що це таке – бути Бояном?!»

Кириновi, який навiть подумки не звав себе Мироном, ховатися було не в новину.

Але у роздертiй вiйною краiнi ховатися – не за шпига приймуть, то за розбiйника.

Козак звiвся на ноги, i гiрка посмiшка скривила його вуста, поки вiн шепотiв:

– Обре, сховайся добре!




Роздiл II

Спляча красуня та iншi жiнки



Квiтень 1651 року

Якби мистецтво бачити не було втрачене 2321880-го JD,[47 - 6 сiчня 1645 p. JD означае «юлiанський день», тобто «день юлiанського перiоду».] або, як ще кажуть, 2321880 числа ери Скалiгера… А треба ж знати, що Жорж Скалiгер[48 - Жив у 1540–1609 рр.] (широко вiдомий у не таких уже й вузьких колах, бо за його пiдручниками навчалися студiози вiд Саламанки до Киева та вiд Падуi до Стокгольма) у 1583 р. запропонував систему, яку назвав «юлiанським перiодом» i за якою днi рахувалися пiдряд вiд створення свiту, яке, на думку Скалiгера, вiдбулося 1 сiчня 4713 p. ante Deum.[49 - Ante Deum – скорочено a. D. – «до Господа», тобто до Рiздва Христового. В астрономii система Скалiгера вживаеться й досi.] Система ця виявилася дуже зручною для астрономii, iсторичноi хронологii та, звiсно, для магii.

Так-от, якби мистецтво бачити не було того фатального дня втрачене… Власне, слово «втрачене» не е точним: чаклуни, як i ранiше, могли бачити – хто у дзеркалi, хто у кристалi, бiльшiсть – просто у водi – подii минулого, сучасного i майбутнього, проте… Проте тiльки не тi, якi замовляли, отож приказка «наче в воду дивився» перестала бути правдивою. Причиною (невiдомою магам) стала раптова змiна швидкостi обертання Землi[50 - За перiод спостережень такi змiни вiдбулися у 1864, 1876, 1898 та 1920 рр. Їхня причина залишаеться невiдомою.] на 0,0032


, внаслiдок чого усi «прицiли» полетiли шкереберть. Виправити становище мiг би лише генiй, який би iнтуiтивно зробив потрiбнi поправки, але такого не знаходилося.

Так-от, якби не ця прикра обставина i якби десь наприкiнцi квiтня 1651 р. хтось забажав побачити голову однiеi з найвiдомiших структур магiв…

Чарiвники, як вiдомо, подiляються – тiльки не вiрте оповiданням про магiв чорних та бiлих – просто подiбно до того, як у кавалерii iснують гусари, кiрасири, улани, райтари, – так i у магiв е рiзнi… типи, школи, сорти – можна сказати по-всякому, а самi маги просто не придумали загального термiна, а казали: «вiн iз боянових», або «цей iз мартелових», «iз хельгових» або ще якось…

Так-от, якби хтось iз колег мiг подивитися на нового голову одного з найславетнiших напрямкiв, на нового Бояна, то вiн не знав би, плакати чи смiятися.

Степами, пробираючись, неначе зацькований вовк, рухався козак, рокiв тридцяти (насправдi, йому було на п’ять рокiв менше, але ковтнув Кирин Драгон чимало лиха).

Хлопець тiльки торкнувся магiчного свiту, як його вчитель загинув, i через кiлька днiв Кирин Драгон, вiн же, вiднедавна, Боян, зрозумiв головне – чому всi сильнi свiту сього, як духовнi, так i свiтськi, полюють на чаклунiв, як на скажених собак: вони бояться! Бояться замаху на свое життя, замаху за допомогою магii.

Через чергове «полювання на вiдьом» обiрвався зв’язок Драгона з единим вiдомим йому ворожбитом – полковником Богуном (власне, у магiчних справах – на вiдмiну вiд тактики та стратегii – Богун тягнув хiба що на пiдмайстра – i не належав до якогось певного напрямку: трохи набрався в боянових та хельгових, але саме трохи).

Ситуацiя ж, через яку Богун звелiв Кириновi десь причаiтися, була така: Тимофiй Хмельницький якось дiзнався, що мачуха ходить до ворожбитiв. Гетьманич i ранiше був певен, що вона батька приворожила (i, якщо мiряти стандартами XVII ст., розмiрковував дуже логiчно, бо нещасна жiнка, коли Богдан нею зацiкавився, була вже немолодою та бiдною, Хмельницький же був одним з найзаможнiших чоловiкiв в усьому повiтi, до того ж – улюбленець короля, отже, чотири з кожних п’яти купцiв вважали б його гiдною партiею для своеi п’ятнадцятирiчноi доньки – i не поскупилися б на посаг. Як це, власне, й було з його першим тестем, багатющим купцем Сомком).

Отож Тимко кинувся до полковника Капусти, що керував… тодi звичаi були простi, тодi вiдверто казали: шпигунами керуе.

Полковнику до альковних справ гетьмана було байдуже, бо, на вiдмiну вiд деяких майбутнiх iсторикiв та письменникiв, вiн завжди пам’ятав слова народноi думи, вже тодi популярноi:

Ой, нiхто не знае
Що гетьман Хмельницький думае-гадае.

І знав полковник, що правдиво спiвае народ. Спiвае найправдивiшу з правд: «…Нiхто не знае, що гетьман Хмельницький думае-гадае». І не той вiн чоловiк, щоби ним могла керувати жiнка. Отож пiдкладати йому шпигунку в лiжко е сенс, тiльки якщо вона фанатичка – бо вбити гетьмана, як i будь-яку iншу людину, можливо. Неможливо було втекти пiсля вбивства, про це вже Капуста подбав. Але якби Мотронi Хмельницькiй було байдуже, жива вона сама чи мертва, то вже б щось утнула. Нi, вона не шпигунка, це було очевидно.

Але в полковника спрацював стереотип: чаклуни-вiдьми? Так-так. А… кажуть, що для чарiв треба мати якусь рiч, що належала чоловiковi; то хто може знати, якi саме чари вони на ту рiч накладуть? І почалося слiдство, у ходi якого з’ясувалося, що панi гетьманова взяла зi скарбницi чимало золота, яке приховала на випадок поразки козакiв. А з чаклунами водилася, сподiваючись зробити так, аби цiеi недостачi нiхто не помiтив. Проте, як вiдомо, магiя не всесильна.

А поки що Драгон-Боян, усупереч Богуновим порадам, повертався на Сiч.

Бо Богун забув (а може, й не знав) просту рiч: з колишнiм Бояном (вiн же, на козацький лад, Боярин) Кирин був знайомий усього кiлька днiв!

Отже, якщо на Сiч прибудуть хлопцi Капусти, то вони можуть щось знати лише про Боярина, а його вже немае серед живих.

Драгон не знав слова «репетицiя», але вiн подумки саме репетирував можливу розмову.

«Так, iздив разом – за наказом пана кошового. Куди й навiщо – теж спитайте у кошового, бо Боярин весь час мовчав, а я слухав. Що, вiн не просто Боярин, а ще й Боян? Отакоi! А… а що це таке – Боян?»

Уявивши таку картину, Драгон мало не зареготав уголос: може, хоч вони щось пояснять!

Бо Богун, повiдомивши Кирина, що той вiдтепер е Бояном, нiчого пояснювати не став: певен був, що козак сам усе знае!

А якщо серйозно, то Кiш Запорозький дуже не любить видавати своiх, а якщо без доказiв… за таку видачу кошовий може вiдправитися до Морженицi або ж до Чорного.[51 - Гетьмани першоi половини ХVІІ ст., страченi за вироком козацького суду: перший – за корупцiю, другий – за зраду.]

І йому це добре вiдомо.

Отож Драгон вирiшив повернутися на Сiч, де мiг розраховувати на захист.

Хоча вiн зберiг паперть, яку видав iхньому загоновi кошовий, i на козацькi пости ця паперть дiяла, вiн ще приблизно годину тому зiйшов зi шляху, пробирався голим степом, вiд одних чагарникiв до iнших.

Внутрiшне чуття пiдказувало Драгоновi, що якась небезпека чатуе на нього звiдусiль – вона i попереду, i ззаду, i з бокiв.

Мiсце сутички, що вiдбулася десь, мабуть, на свiтанку, Драгон надибав зовсiм уже несподiвано, i коли уважно його оглянув, то вiд подиву навiть зсунув на потилицю свою молдовську кушме.

За всiма прикметами п’ятеро забитих – судячи з вигляду – батько, три сини i ще якийсь чоловiк, може, зять – були звичайнiсiнькими розбiйниками. Розбiйникiв Драгон – купецький син – i дитиною бачив, а потiм, два роки переховуючись у Дикому полi, набачився достобiса.

А розстрiляли iх з лукiв – татари! Яких, у свою чергу, було десь близько тридцяти…

Незрозумiлим залишалося просте запитання: чому татари навiть не пробували взяти цю п’ятiрку живими? Чоловiки мiцнi, за них дадуть дорого.

«Вони, бува, козакiв наших беруть у ясир, а за розбiйникiв гетьман ще б i подякував».

Бiльше того, татари не стали обшукувати трупи (завдяки чому Драгон i знайшов докази розбiйництва цiеi сiм’i, зокрема й закривавленого гаманця, якого вiн не став навiть розв’язувати – з ваги ясно, що там якась мiзерiя).

«І за це вбили людину? Ну, сподiваюся, попи про пекло не брешуть».

Стоп! Татари таки взяли одного живцем, точнiше… Не живцем, а на сiдло!

Ось тут вiн сидiв, схопився, спробував бiгти, ось тут його звалила стрiла, пiд’iхав татарин, зiскочив на землю, добив шаблею (калюжа кровi) – i пiдхопив на сiдло. Мертвого? Навiщо? Щоправда, на шостому лотрi були чоботи з пiдборами, яких в Украiнi не виготовляли (Драгон поставив поряд свою ногу – нi, звичайна в Украiнi залiзна пiдковка полишае зовсiм iнший вiдбиток, нiж каблук), отже, це дуже багата людина – але тим бiльше.

Багато зодягнутого не лише татарва – будь-хто намагався би взяти живцем!

Козак раптом кинув погляд на свою рушницю: ii гнiт жеврiв.

Мистецтво запалювати вогонь – чи не едине, що вiн умiв по-справжньому, причому iнколи це виходило само собою: гнiт запалювався кожного разу, коли вiн вiдчував тривогу, iнколи i таке бувало: Драгон ще не мiг розiбратися у своiх вiдчуттях, а гнiт уже…

Так, як тепер!

Драгон встиг вiдстрибнути вбiк в останню мить, навiть в останню пiвмить – i рись, що стрибнула з дерева, впала на землю. На вiдстанi пiвлiктя вiд дула рушницi – козак вистрелив, не думаючи.

Велика кiшка й не нявкнула. Ще одним стрибком опинившись поряд з конем (недаремно вiн залишив собi не найпрудкiшого, а найвитривалiшого та найспокiйнiшого!), схопив бандолет небiжчика Боярина. Вiн добре пам’ятав: спочатку звiр, потiм песиголовцi. Але цього разу Кирин почув хлопки, неначе хтось плескав у долонi.

Песиголовець вийшов з кущiв, продовжуючи плескати, – таким чином вiн показував, що в руках зброi немае.

Сiв на холодний, мокрий пiсок i вказiвним пальцем написав: «Одна моя, друга твоя».

«Про що вiн? Що за бiс?»

«І кинджал», – продовжував звiр-людина.

Раптом кiнь повернувся, i монстр побачив припасовану до сiдла шпагу Бояна. Собача голова здригнулася, але гiсть опанував себе i швидко приписав: «Spatа[52 - Spata – латиною та iталiйською мовою – «довгий меч», пiзнiше – шпага. Росiйське слово «шпага» (скалiчене spata) в Украiнi було майже невiдоме.] також моя».

– А дулi з маком? – хмуро поцiкавився Драгон. – Або цiеi штуки? – Вiн розстебнув шкiряний футляр i витяг свiй келеп iз зачарованим жалом.

Кiнокефал аж тявкнув, затер усе написане i знову начертав на пiску: «Уб’еш мене – на тебе полюватимуть».

– Ви на мене вже полюете!

«А ось цього не треба було казати!»

Собаколюдина зовсiм по-людськи знизала плечима. «Не знаю. Вас багато – нас багато. Ви рiзнi – ми рiзнi».

– Ти ба, який вийнявся фiлозоп!

Песиголовець подивився у вiчi людинi i знову написав на пiску: «Твiй святий Христофор – хто?»

Тут уже Драгон крекнув, бо, попри усю слабкiсть своеi богословськоi пiдготовки, знав, що обидвi церкви (i православна, i католицька) твердо стоять на тому, що цей святий таки був песиголовцем.

«Вiддаси жiнку?»

Драгон уже почав про дещо здогадуватися.

Пiдiйшов до людини… все-таки, мабуть, людини… iз собачою головою, приставив дуло бандолета до скронi – очi часто-часто заклiпали – i подивився, що на ногах.

Справдi – чоботи з каблуками. Береженого Бог береже – козак вiдступив кiлька крокiв назад.

– А ти хоробра. Іди, поки я не згадав про ту рись. Жiнка щезла в кущах.

Драгон швидко набив рушницю i пройшовся берегом рiчки. У кущах лежали два човни, на днi кожного було по лантуху. Навiть не розв’язуючи, Драгон знав, що в лантухах – люди.


* * *

– А цей бiдолашний i досi спить, – такi були першi слова молодицi пiсля того, як вона перестала зойкати – Драгон розрiзав мотузки, кровообiг вiдновлювався, а це боляче.

– Ти хочеш сказати – ця бiдолашна? – Боян схилився над другою полонянкою, щоправда, одягненою у штани та жупан.

– Ану! Ото бiс! Чула я, що цей бан якусь ману пускае. Я не вiдьма, не думай. Звуть так, бо я трави знаю. Але коли хтось чари робить – я це знаю. Сама не вмiю, а про iнших знаю таке.

Раптом вона зойкнула та аж сунула кулак у рот – чим i пiдтвердила своi слова, бо бачити, як гнiт Драконовоi рушницi горить, вона не могла: козак тримав зброю так, що замок iз гнотом був з iншого боку.

– Тiкати треба.

– Т-треба.

– Сiдай з нею до човна, а я берегом, бо коня я не кину.


* * *

– Тебе як звуть? Мене Галя, не Галина, а Галя.[53 - Галина i Галя – двi рiзнi святi.] Галка Стапка.

– Кирин Драгон. Служив у драгонах,[54 - У XVII ст. в усiх мовах, крiм росiйськоi, казали «драгони» (тобто «дракони»), а не драгуни.] – пояснив вiн, шкiрою вiдчувши подив. – Розповiдай.

Галка продовжила:

– Приiхали вони позавчора. Чужинцi якiсь, та не нiмцi. Нiмцiв я знаю.

Галка трохи помовчала.

– Знаеш, як на мене, вони рiзнi були. З рiзних народiв. Один якоюсь мовою говорив, на нашу та ляську схожа, зрозумiти можна.

«А вона не з простих селянок».

– Старший – ну, був би наш, я б сказала – полковник. А вони його хто баном звали, хто – лердом.[55 - Шотландська вимова слова «лорд».]

– Бан?

Коли Галка вперше вимовила це слово, козак вирiшив, що йому почулося. «Бан» угорською мовою – воевода. Драгон навiть не знав, чи е тепер люди (крiм князiв-воевод Молдови, Волощини та Семиграддя), якi б по праву такий титул носили. І вже в закордонну подорож справжнього бана супроводжувало би не менше трьохсот людей!

– Вони до мене: кажуть, хлопець заснув, уже п’ять днiв спить, чи не зможу я його розбудити.

Знову помовчала Галка, подивилася на хлопця, що виявився дiвчинкою рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти.

– Знаеш, а вони брехали. Не п’ять днiв вона спить, а давно. Чула я щось таке.

Драгон теж чув у дитинствi вiд батька про людину, яка спала кiлька рокiв, i рiднi ii показували за грошi.

– Ну, я вiдверто зiзналася – не знаю я, що робити. Вони, здаеться, i не сподiвалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан – той i каже – через хлопця…

«Тарозумiю я, що не через дiвчину!» – мало не вилаявся Кирин. Повiльна розповiдь його дратувала.

– Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться – за плату, звiсно. Ну, домовилися, що половину вперед…

– А далi?! – Драгон уже не приховував нетерпiння.

– Учора ввечерi… В шинку вже тiльки один Василь залишався, та ще цей содомiт…

Очi Драгона полiзли на лоба.

– Вiн, коли думав, що нiхто не бачить, то спiдницю начепив, картату таку.[56 - Із зрозумiлих причин Галка нiколи не бачила шотландських горцiв.] Увечерi, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дiйшла до справи. Раптом хтось по вiкну – бах! Ми, ясна рiч, усi туди подивилися – i не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двое. Люди з собачими головами. Ну, той – хоча й содомiт, але не з лайна зроблений – пiстоль з-за пояса. А Василь – нiколи б i не подумала, що Василь! – йому ножа в спину. Та вiн усе ж таки вистрелив i одного нечистого вклав на мiсцi – мабуть, куля срiбна. Падав уже, а щось Василю сказав – прокляв, чи що? А тут ще цiла сiмейка Ярошенкiвцiв – ну, про них я здогадувалася, чим вони… Семена вбили, робiтника мого. А мене – у лантух, як i цю бiдолашну.

«Чому? Чому Галку взяли живою?»

– Далi нiчого не бачила, тiльки чула.

«Далi ясно. Випадково наскочили на татар, якi, побачивши песиголовця, почали стрiляти. А тiло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на мiсцi?»

Село – досить велике – з’явилося з-за повороту рiчки.

– Обличчя запни, як татарки, – порадив Драгон своiй супутницi. – А то ще хтось вирiшить, що ти привид… Бабахне… Срiбною кулею.

Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловiсно.

«Песиголовцiв i звичайна куля бере. Може, й iншу нечисть не треба срiблом, вистачить олова?»

– Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуеш?

Кирин небезпеки не вiдчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити гнiт на рушницi.

– Знаеш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, i не чарiвниця я нiяка, але…

«Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».

Боян спiшився, поклав сплячу дiвчину на сiдло (добре, що мерин такий спокiйний), Галка i повела коня, а вiн iшов поряд з рушницею у руках.

– Постривай, козаче… Такого коня в селi не було!

Драгон навiть не спробував вiдкрити вогонь (бiс його знае, може, i справдi тут срiбна куля потрiбна, та й пiвсела збiжиться на пострiл) – витяг чекан.

– Ти що, Бояне? Своiх б’еш, аби iншi боялися?

Дiвчина, яка з’явилася замiсть жеребця (просто був жеребець, а стала дiвчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останнiй раз вiн був з жiнкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.

«Вона чекае на вiдповiдь. Щось треба сказати, але що?» Раптом Драгон – як це вже бувало – почув свiй голос неначе збоку:

– А хто ж знав, що своi такi дурнi? Гадаеш, тiльки Галка знае, що в селi е, чого немае? Жеребець грошей коштуе, почнуть ловить, ще щось зрозумiють…

– Нема кому ловити – недiля ж сьогоднi.

«Усi в церквi. А я з лiку збився».

– Тут щось коiться. – Жiнка вимовляла слова трохи дивно.

«Ну що ж, як то кажуть:

– Пiшли, куме, до церкви!

– Та слизько ж!

– А шинок по дорозi?

– Ну хiба що пiд тином».


* * *

…Столи та лавки в шинку були зсунутi попiд стiнами.

По центру – килим, на ньому два мертвих тiла.[57 - У XVII ст. небiжчикiв не клали на стiл.]

Драгонiв шлунок неначе стисли лещатами, i вiн усе зрозумiв ранiше, анiж побачив обличчя жiнки, що прожогом до них кинулася.

– До клунi, швидше! – прошепотiла друга шинкарка.

Перша, Галка, зойкнула i, здалося, бажала ще щось сказати, але Драгон затис iй рота долонею. Вiн не встиг нiчого подумати, прорахувати, що може статися, якщо iх побачать, але вiдчував, що нiчого доброго.


* * *

– Це не мара, це ii рахман.[58 - Рахмани – двiйники живих людей, що живуть у пiдземному царствi.] – Чародiйка всiлася на лантух зi збiжжям.

Драгон мало не спитав, а яка нам рiзниця, якщо все одно не обiйшлося без дуже сильного чаклуна – хоч так, хоч наопак,[59 - Наопак – iнакше.] але промовчав. Батькiвська наука – не казати зайвого – вже не раз ставала йому в пригодi. «А зайве, – казали батько, – усi слова, без яких обiйтися можна».

– Такого не було рокiв триста чи всi п'ятсот. Нi, я не помиляюся. – Вiдьма неправильно витлумачила Драконову мовчанку. – Ми вмiемо розмовляти з рахманами. Тiльки зi своiми i тiльки розмовляти. Ми, рагани,[60 - Рагани – особлива категорiя вiдьом, що згадуеться у литовському та латвiйському фольклорi.] це вмiемо!

Про раганiв Боян щось чув краем вуха на Сiверщинi.[61 - У двадцятi роки XVII ст. на Чернiгiвсько-Сiверськi землi, недавно вiдвойованi Польщею у Росii, переселилося багато литовцiв. Ще й досi там понад сто сiл мають литовськi назви, а Боян у 1649 р. не мiг не застати литовських переселенцiв.]

«Вона зрозумiла, що я ii не впiзнав. І пiдказуе, що вона – рагана. Мабуть, треба iй сказати… Як там римляни називали людей, що перебувають на однаковому становищi? Здаеться, collega. Треба сказати колезi…»

– Недавно одну людину намагалися зурочити чарами, яких теж рокiв двiстi нiхто не вмiв накладати.

У Кирина майнула думка, що, можливо, хтось знайшов стару книгу, але вiн притримав ii при собi – i майже зразу мав привiд подумки подякувати небiжчиковi татусю.

– Ну-у, – рагана тягнула слова, – для такого мало знати старi закляття, ти ж розумiеш.

Кирин не зрозумiв, але повiрив. Цiкаво було, правда, щ? саме треба ще, крiм знання заклять? Якусь особливу вдачу?

– Але тепер iнше важливо, цього, Бояне, ти можеш не знати…

«Не можу знати».

– У рахманiв як у нас, але як у дзеркалi.

Боян здивовано подивився на вiдьму, Галка Стапка, що досi стояла, обпершись спиною об стiну i виглядала прибитою, – теж.

– Ну, припустiмо, якась дiвчина мучить хлопця: то надiю дасть, то вiдбере знову, а у них вiн ii мучить.

«Ну та що нам це дасть?»

Драгон не встиг додумати до кiнця, як у дверi клунi вплила рахман.

– Це що, ти ii звiльнив? Тепер вiльна i я!

«Так ось воно що! Галку взяли в полон, аби рахман була слухняною – як уб’ють ii, то й рахман загине».

– А навпаки? – Кирин продовжив свою думку вголос, проте, мабуть, усi думали про одне i те ж – нiхто навiть не здивувався.

– А навпаки – дзуськи! Можеш стрiляти, можеш рубати! Поки вона жива, я також жива! Так що iдь, сестро, кудись подалi.

– Ш-що? Менi! Шинок – мiй!

Кирин знову мусив долонею затулити Галчиного рота i тримати мiцнiше – вона явно нацiлилася вчепитися у волосся своiй копii.

– Тихо! Якщо вас побачать – усiх утоплять! Ти своiх знаеш!

З цiею думкою Галка, мабуть, погодилась, бо ще раз сiпнулася й затихла.

– Шинок твiй? Ти б ще про чоловiка згадала!..

Тон рахмана не вiщував чоловiку нiчого доброго.

– Вони ж повернуться, цi суки. І вб’ють тебе, якщо знайдуть. А мене не вб’ють, бо не зможуть.

У тiй великiй i кривавiй завiрюсi, що вже три роки вирувала по Украiнi, втеча жiнки вiд чоловiка чи навпаки була не такою вже й рiдкiстю, Драгон про це знав. Але щось у словах рахмана не сходилося, щось… А, ось!

– А муки?

– Якi?

– Залiзом. Розпеченим. Чи ще чимось таким. Вони перетягли тебе сюди, бо iм було щось треба. Сама кажеш – повернуться. Убити не зможуть, а боляче зробити?

Рахман мовчки сiла на земляну долiвку. І сунула кулачок у рота. Лiвий кулачок. Справжня Галка зробила те ж саме з правим.

– Обом вам, куми, треба геть забиратися. – Рагана, здаеться, спочатку бажала ще щось сказати, але…

Драгоновi руки самi схопили рушницю. Гнiт жеврiв.

– Вони вже повернулися. Ти, – очi зустрiлися з двома зеленими вогниками рагани, – зможеш битися?

– Невiдомо з ким? Я ще не з’iхала з глузду.

Сам факт, що Боян вiдчував небезпеку, показував: цього разу вони мають справу з людьми – песиголовцiв вiн або не вiдчував зовсiм, або вiдчував якось непевно, сам хитався: або чуе щось, або просто поганий настрiй.

Бiльше того, щось – чи то чаклунський хист, який був у нього в кровi (як прозоро натякав небiжчик Боярин), чи то його досвiд – досвiд купецького сина, який змалку допомагав батьковi, досвiд людини поза законом, досвiд козацького отамана – чи, може, i хист, i досвiд разом пiдказували йому, що i цього разу головний супротивник – той чаклун, який вмiе те, про що iншi забули, – не покажеться особисто (вiн уже з'ясував, що рахман того чаклуна не бачила i не здогадуеться, хто це може бути).

«Чари не всесильнi, – казав Боярин, та й здоровий глузд те ж саме пiдказував, бо iнакше чаклуни давно правили б усiм свiтом.

Отож тому, невiдомому, немае жодноi рацii лiзти пiд кулi.


* * *

– Завтра вони нас наздоженуть. Чи ще поночi?

Рагана, яка збирала для вогнища хмиз, пiдвела голову, подивилася на Кирина, проте нiчого не спитала. Мабуть, теж розумiла, що тiкати, не залишаючи нiяких слiдiв, можуть хiба що привиди.

– Я вже й про твое вмiння у коня перекидатися думав…

– На тому конi можна тiльки в лiжку скакати. А, ти бажаеш, щоб я спробувала iх у дурнi пошити?

«Вона не перекидаеться, а змушуе людей вiрити, що вони коня бачать! – Слова «гiпноз» Драгон, ясна рiч, не знав. – Так ось чому Галка нiяких чар не вiдчула!»

– А нас так можеш… прикрити?

– Якщо вони дурнi, та й то не певно. Деревами вас… прикрити… треба стояти на мiсцi, а якщо хтось торкнеться, то все зрозумiе. Тваринами – а ти зможеш, як тварина, бiгти? Зрозумiють, усе зрозумiють!

Щось тут було, за щось зачепилась Киринова думка…

– Галки! – Шинкарки мовчки сидiли на носi човна, дуже близько одна вiд одноi, але дивилися в рiзнi боки.

– Тут десь е острiв? Добре б, коли невеликий…


* * *

– Дивись! – один з вершникiв указав нагайкою. Вони вже знали, що тi, кого вони вистежують, пливуть водою, але iх супроводжуе козак верхи. Досi слiдiв не залишалося – мабуть, козак пустив коня по водi, хоч i попiд берегом, але тут мусив об’iхати вир.

– Це вiн! – Переслiдувачi уважно роздивилися кiнськi слiди у селi – там, де козак i його супутницi втекли у них з-пiд носа (а вони мусили затриматися, бо люди сунули з церкви, i довелося доказувати мiсцевим, хто та що. Вiдбрехалися – звiсно, не таких обходили, – але час утратили, довелося й заночувати в селi, бо поспiх викликав би пiдозру).

– Двi-три години тому. Наздоженемо.

Нiхто з них не звернув уваги на велику кам’яну брилу бiля острова, нi на старого дiда, який щось смажив на вогнищi, а його ще старiша шкапа жувала молоду траву.

Якби вiн на цьому березi був, то, може, i пiд’iхали б, але – все ясно.

Про всяк випадок отаман весь час поглядав на сережку у Федоровому вусi. Срiбло залишалося свого природного кольору, а воно темнiшало, якщо десь поблизу творилися чари, – це було вже перевiрено.

…Коли погоня щезла за закрутом рiчки, камiнь виявився човном, з дна якого пiднялися три жiнки. Четверта пiднятися не могла.

– Ще п’яток отченашiв[62 - Тобто час, який потрiбен, щоби п’ять раз прочитати «Отче наш».] – i пора.

Драгон пiдсипав на полицi рушницi i бандолета свiжого пороху, перевiрив пращу, колись запозичену у песиголовця, потiм подумав i рушницi вiдклав.

– Один проти трьох? – примружилася рагана.

«Один». Козак усе-таки сподiвався, що двое стануть до бою. Утiм, рагана йому нiчим не була зобов’язана.

– Вони повернуться. Одне залишилося – напасти, поки вони не здогадалися, що ми в них за спиною. Якщо я загину, а ти викрутишся…

Вiдьма вiдповiла на цi слова дуже промовистим поглядом. Вона була впевнена, що викрутиться.

– Зроби таку ласку – знайди полковника Богуна…

Боян був переконаний – чаклуни якось пов’язанi мiж собою, недарма так упевнено кажуть: такого досi нiхто не робив.

– …розкажи все. Та головне – це московськi драгуни. Я з посадки[63 - Посадка – манера вершника триматися у сiдлi] бачу, сам таким був два роки.

Драгон не став пояснювати, що, крiм посадки, у двох з трiйки були однаковi мушкети, причому дуже характернi – саме такi почали вводити серед драгун, коли вiн був одним з них. І що серед тих самих драгун – як «кормових», що iх набирали на лiто, так i постiйних, яких надiляли землею та звiльняли вiд податкiв, – було чимало втiкачiв з Украiни, що знiмало питання: чому переслiдувачi говорили украiнською мовою.

Усе це значно ускладнювало завдання: драгунiв не вчили на шаблях битися, не вмiв i Кирин. Воював келепом та щитом. Але якщо це колишнi козаки, якi втекли до Москви, то шаблi у них не для краси, зовсiм нi.

– Я з тобою, – пiднялася Галка-рахман.

«Точно – ii ж кулi не беруть. Оце дiло!»

– Стрiляти вмiеш?

– Звiдкiля?


* * *

Трое почули, що iх наздоганяють, i не те щоб занепокоiлися (чути ж бо, що один вершник), але ж береженого Бог береже. За знаком отамана Федiр (якому Бог дав сили на двох, а от розум, мабуть, передав комусь iншому, кого обдiлив силою) приготував мушкет, з якого – попри його вагу – вмiв стрiляти однiею рукою, Дем’ян зiйшов на землю теж iз мушкетом у руках, сам отаман витяг дорогого голландського карабiна, який – на вiдмiну вiд мушкета – дозволяв прицiльну стрiльбу, i притис його до щоки.[64 - Ложi бiльшостi рушниць були прямими, тому цiлитися, притиснувши приклад до плеча, було важко. Якщо вага рушницi та вiддача дозволяли, то приклад притискали до щоки так, щоб мульок опинився на однiй лiнii з оком.] Навряд чи цей одинак насмiлиться опиратися – зразу пiд трьома дулами. А якщо хтось просто iде у своiх справах – усе зрозумiе.

– Аго-ов! Православнi!

– Тобi чого?

Драгон пiд’iздив так, що його праву руку не було видно.

– Нiчого! Бачу, що попереду козаки iдуть, то гукнув, аби не…

З цими словами Драгон зiстрибнув на землю, бо битися кiнно вiн не вмiв – в усьому свiтi драгони лише iздили верхи, а воювали на ногах, у Московському царствi iм навiть шабель не видавали… Невдало стрибнув – з голови впала шапка. Утiм, супротивники заспокоiлися.

– Ба-бах!!! – Рахман пальнула з рушницi – ясна рiч, мимо – i вискочила з кущiв, щось дико волаючи i розмахуючи кинджалом покiйного Петра Бiлого.

І хоча цей прийом вiдвертання уваги винайшли, мабуть, ще до потопу, вiн частково себе виправдав: Дем’ян та Федiр пальнули саме в рахмана, i один iз них влучив – вiд удару жiнка не встояла на ногах.

Отаман був досвiдченiшим – його куля вдарила в бiк Драгона i не влучила в серце тiльки тому, що Кирин крутонувся, метнувши ножа i вихопивши пращу песиголовця.

Випробувавши ii по дорозi, козак дiйшов висновку, що секретiв тут два: треба пiдiбрати пласке, гладке камiння i махнути особливим махом. Далекобiйнiсть була мiзерною, навiть меншою, нiж у пiстоля, але точнiсть – кращою.[65 - Навiть пiд час наполеонiвських вiйн (через пiвтора столiття) влучити в людину з найкращого пiстоля можна було не бiльше як за двадцять-двадцять п’ять крокiв (не метрiв, а крокiв), а в голову – з десяти-дванадцяти. Якщо ж пiстоль був дешевий, то ще менше.]

Отож, коли на нього скерував коня Федiр, вихопивши з-за пояса кiстень (отаман падав з ножем у горлянцi), то козак обома руками махнув пращею – i вершник, який просто не зрозумiв, що таке в руках ворога (як колись не зрозумiв цього Голiаф[66 - Праща у виглядi розщепленоi палицi вживалася стародавнiми евреями, зокрема саме такою Давид здолав Голiафа.]), вилетiв iз сiдла.

Рахман спробувала атакувати Дем’яна, але саме спробувала: хоча той i перелякався до смертi (бачив же, що влучив просто в груди, а на такiй вiдстанi мушкет пробивае людину наскрiзь, причому в отвiр поранення два кулаки влiзуть), проте iнстинктивно знайшов правильний шлях: перехопивши мушкет обома руками, ударив так, що, мабуть, уклав би на мiсцi гов’яда.[67 - Бика (заст.).] Козак подумки вилаяв себе за те, що не взяв вогнепальноi зброi. Коли вирiшував, то здавалося, що отак краще приспати пильнiсть: побачать, що рушницi немае, – не стануть зразу стрiляти.

Боян метнув другого (i останнього) ножа, але Дем’ян ухилився. І, випустивши мушкета з рук, пiшов на Драгона з шаблею.

Хоча Дем’ян не був першим рубакою не тiльки в свiтi, але, мабуть, i в своему мiстi, Драгоновi було тяжко. Вiн ледве встигав приймати удари на щит, вiд якого летiли шматочки шкiри та дерев’яноi основи.

Коли ж вiн спробував ударити чеканом, противник швидко ухилився i так махнув шаблею, що Кирин мало не залишився без руки. Доводилося, обороняючись, чекати на помилку ворога – а ii все не було…

Помилки припустився вiн сам: противник намагався зайти з правого боку, Драгон потроху розвертався – поки сонячне свiтло не вдарило просто у вiчi.

Уже не сподiваючись нi на що, козак щосили – i майже наослiп – махнув клевцем.

Страшний бiль обпiк голову, але тiеi ж самоi митi Драгон вiдчув власний удар – так, неначе дошку пробив.

Кров заливала очi, але, витерши ii рукавом, Кирин побачив, що вороговi ще гiрше![68 - Цей опис не повинен дивувати читача: зарубати людину шаблею не просто важко, а дуже важко: на одному з козацьких черепiв з-пiд Берестечка залишилися слiди сiмох шабельних ударiв. Тiльки шостий виявився смертельним, сьомий – контрольний.] Власне, той уже конав: розтрощенi ребра пробили легенi. Та й зла сила – бiйка…

– Мене звуть Дем’ян. Служби… Собачi морди.

Вiн не доказав, але Драгон зрозумiв, що той прохав замовити поминальнi служби, бо боявся до пекла потрапити за спiлку з песиголовцями.

– Скажи, хто послав, – будуть служби!

– Не знаю… Вiн, – рука простяглася до мертвого отамана, – усе робив. Ми тiльки сюди провести та…

Помираючий затнувся, але Бояновi i це було зрозумiло: «Сюди провести та з мiсцевими розбiйниками зв’язати».

– Даси гро…шей на служби?

– У мене слово одне! Дам.

– Не знаю, хто… Отаман наш – неначе… холоп, але в Бiлгородi вiн полковниковi наказував… Гадаю – холоп боярина, та, либонь… що когось iз перших бояр. Кинь, до такоi… висоти не дiстанеш.

– Та хоч буду знати, звiдки стерегтися…

– І то правда.

З цими словами помер Дем’ян.

Рахман пiдiйшла, тримаючись обома руками за голову. Утiм, Кириновi було не до чужих болiв – вiн надто багато бачив людей, якi померли страшною смертю, не обробивши ран вчасно.[69 - Вiд гангрени, зараження кровi або правця.]

Порох вiн захопив саме на такий випадок.

– Сип на обидвi рани. Не жалiй. Знайди два шматки дерева.

Боян зiбрав рештки волi докупи – кiнцi гiлочок у руках рахмана зайнялися вогнем.

– Пiдпалюй порох – на обох ранах зразу. Бо не витримаю…

Вiд страшного болю козак знепритомнiв.


* * *

Перше, що побачив Драгон, прийшовши до тями, – мiсяць та зiрки у небi.

Як не дивно, але рани болiли менше, анiж минулого разу, коли його пiдстрелили пiд Лоевом. Значно менше.

Драгон зрозумiв, що вiн лежить, укритий власним кожухом.

І що пiд тим кожухом вiн лежить не сам.

Кирин повернувся на бiк, торкнувся губами ii щоки – i далi все сталося само собою.

– Я, мабуть, краще лiкую, анiж сама досi гадала. Галчинi очi свiтилися у темрявi.

«Цiкаво – сама чи рахман? І питати незручно. А, до бiса! Розберуся завтра!»

– Почекай, тобi треба ось цього випити.

Баклага була срiбна. Так само належала небiжчику Бiлому. Ех, Петро…

Засинаючи, Драгон подумав, що, мабуть, ковтнув якесь сонне зiлля.



Удруге вiн продер очi десь уже опiвднi. І ще до того, як на поклик: «Агов, Галко!» – нiхто не вiдгукнувся, вiн уже все зрозумiв. І гукав-то непевно, знав – нiкого вже немае.

– Коня хоч залишили, такi-сякi доньки? – спитався вiн сам до себе.

Виявилося, що не тiльки коня. Ще й другого мерина, на якому iздив Дем’ян-небiжчик. І грошi. І зброю. І – невiдомо звiдки – паляницю досить свiжого хлiба.

І сплячу дiвчину.

Драгон засiдлав коней, перекинув нещасну через сiдло коня Дем’янового. Щось випало. Козак пiдняв кинджал.

«Ота песиголовиця, мабуть, про нього говорила».

Кинджал був схожий на шпагу Боярина тiльки формою клинка, але чомусь Кирин не сумнiвався: iх робив один майстер.

– Де ж шукати твого… i, до речi, хто вiн тобi?

Питання було, як кажуть фiлозопи, риторичне, але раптом козак здригнувся, неначе його хтось ударив.

Вiн знову потрапив у безвихiдне становище.

Покинути безпорадну на поталу песиголовцям i, можливо, комусь ще страшнiшому вiн просто не зможе. Не так вихований, та й, попри всi кривавi роки, щось у нього залишилося вiд того молодого купця, який погодився взяти з собою та передати «братовi» склянку – бо так попросила якась жiнка. Знав би, щ? в тiй склянцi!

А зараз ця нещасна дiвчина висла в нього на шиi, як каменюка.

І не в тому рiч, що не знати, що та як пояснювати першому ж старшинi, який трапиться на дорозi.

А рiч у тiм, що единий шлях, який Кирин вважав безпечним – шлях на Низ, за пороги, – вiдтепер закрито. Немае у Драгона свого зимiвника – тiльки мiсце в Уманському куренi.

А в Сiч Запорозьку жодна жiнка ще не ступила.

І «вносити» теж не дозволять.




Роздiл III

Страхопуд



Початок травня 1651 року

Свiтло вiд вогнища можна було побачити хiба що з небес – бо, по-перше, воно ледве жеврiло, а по-друге, жеврiло в ямi.

Ще мiсяцiв зо два тому козак Уманського куреня Кирин Драгон сказав би, що цього бiльш нiж досить, але тепер вiн упiймав себе на бажаннi не виходити з-пiд дерев: чи, бува, не кружляе в небi хтось на помелi чи… як отой арабський купець казав – на килимi?

Бо вiн бачив ще й не таке.

Отож, вечеряючи смаженою на рожнi рибою (гачок та моток шовку завжди носив iз собою – батькiвська ще наука, скiльки разiв виручала, хоча й коштуе шовк дорого, та життя дорожче – дякую, батьку, не забуду до скону), вiн сушив собi голову: що ж робити? І единий вихiд, що спадав на думку, козаковi не подобався.

У недавнiй сутичцi його було двiчi поранено, i хоча вiдьма чарами загоiла рани, проте будь-який новий ворог уклав би його на мiсцi – слабкий став запорожець, як кошеня. (Вiн звiдкiлясь знав, що чаклунка використала його ж власну життеву силу, та й не першi були цi рани в його життi, не мiг вiн просто на травах так швидко одужати, але й слабкостi такоi пiсля не таких уже й тяжких ран не мало би бути – одно явно з iншим пов’язане).

Сила ж могла знадобитися будь-якоi митi, бо на козака полювали. Полювали песиголовцi, можливо, навiть двi рiзнi зграi песиголовцiв, полювали чаклуни – адже до загибелi Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три – проте третього Боян убив), i слiд було гадати, що вони вже щось та про нього знають.

Нарештi, Кирин був певен, що його досi розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сiм рокiв тому.

І не те лише важить, що Лупу – вiн i е лупу,[70 - Лупу – вовк (латиною та румунською мовою) – прiзвисько Молдовського князя Василя. Значна частина украiнських iсторикiв вживае неправильну форму «Лупул».]сорок тисяч уже стратив,[71 - Драгон помилявся: вiдомостi про «сорок тисяч страчених» мiстяться в двох незалежних одне вiд одного джерелах, але станом на середину 1640-х рокiв, тобто на той час, коли вiн покинув Молдову. За сiм рокiв його вигнання княжi кати не скаржилися на безробiття.] отож сiм рокiв – не термiн для його помсти.

Головне, що слуга, якому молодий та наiвний хлопець передав склянку (вiрив, дурень, що лiки! Вiрив, що вiд сестри!), встиг iз палацового вiкна сторчголов стрибнути – чим i порятував себе вiд тортур та палi, а майбутньому козаковi дав час накивати п’ятами… Що, в свою чергу, означае: господар i досi не знае, вiд кого був даруночок, i навряд чи це незнання сприяе його гарному настрою. (До Драгонових вух доходили чутки про людей, що шукають хлопця з рудим пасмом у волоссi.) Два роки тому, коли гетьман уклав iз королем мир,[72 - Ідеться про Зборiвський договiр.] Кирин навiть не намагався найнятися до якогось купця, а подався на Низ – туди, де не люблять питань «а хто це i звiдки?» – точнiше, не люблять цiкавих.

Проте… Проте не було в козака зимiвника на Низу – тiльки мiсце в Уманському куренi.

Отже, з жiнкою на руках, з жiнкою, хворою на дивну хворобу – тривалий сон (слова «летаргiя» козак знати не мiг), – йому туди зась. Тим бiльше, що ii теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селi, де ii залишив, обiцяючи повернутися… До речi, невiдомо, хто вiн для неi – батько? Брат? Чоловiк?

Але на неi теж полювали, i мiсце песиголовцям було вiдоме.

Залишався один вихiд – на Дон, а, як там кажуть, – «с Дону выдачи нету».

Проте… Знову «проте»! Один iз двох чаклунiв, що чомусь об’едналися проти козакiв, був впливовою людиною на Москвi, можливо навiть – iз ближнiх бояр царя Олексiя. Щоб така людина – та не мала шпигунiв на Дону?

«А ось про це – потiм», – Драгонова рука лягла на пiстоль, великий палець повiльно, аби не клацнути, почав зводити курок…

– Не лякайся, ми добрi люди.

– А де ж гора? – мимоволi прохопився козак.

– Гора в горах. А нам i пагорба вистачить.

Дух Гори мав точнiсiнько такий вигляд, як у переказах розповiдали, – невеличкий такий дiдок iз бородою аж по колiна. І навiть слова були тi самi, з дитинства знайомi.

– Поздоровкався б зi старою людиною.

– Здоров був, якщо вмiеш хворiти.

Козак подумки лайнув себе – останнi слова вийшли грубуватими.

– Неввiчливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. – У словi «скарб» пролунав ледь прихований глум.

– А якщо «добрi люди» – то зi спини не пiдходь, я ж мiг i почастувати.

– Гадаеш, вiзьме? А що – рука самого Бояна…

«Тьху, та що ж це робиться? Написано на менi, чи що, чи як?»

– …рука самого Бояна, може, i вiзьме. А може, й нi. А от проклясти я все одно встигну.

– Дзуськи! Я первiсток![73 - За загальними уявленнями, на первiстка не дiяли лихi чари.]

– Наiвна людина!

«Ну вже свого батька я знаю!»

– Не кинули б вони дитину, хай i байстря.

– Правда твоя, не кидав. Та вони всi померли, брати твоi.

– Земля iм пером. – Казати «Царство iм небесне» в присутностi духа якось не випадало.

– Ну це так. Мати всiх прийме.

«І його тягне на фiлозопiю!»

– Так що, Бояне…

– Та який з мене, в бiса, Боян! Я навiть не знаю, що вiн за один був!

Дiдок узяв бороду в кулак, кiлька разiв обернув:

– Але ж знаеш, що був, що це не просто титул – iм’я людини.

«А справдi – я знаю, хоча нiхто менi не казав, проте знаю, i квит!»

– Так хто ж це був?

– Цар. – Тепер дух був цiлком серйозний. – Цар обрiв.[74 - Точнiше – каган. Боян правив у 60-тi роки VI cт. Сам факт, що це iм’я вживалося – хоча й рiдко – в Киiвськiй Русi, а також те, що украiнському фольклоровi вiдома справжня назва аварiв – обри, свiдчить про те, де знайшли притулок недобитки аварськi.] Твiй предок. Ворожбит. Мартеловi з ним не рiвнятися. А про Хельгу взагалi шкода говорити. Земнi володарi досi звуть себе iм’ям того, хто винищив обрiв.[75 - Слово «король» походить вiд iменi Карла Великого.]

«Якби вiн ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Спiвбесiдник неначе почув питання.

– Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.

«Справдi, як це я забув – жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь iншому свою силу».[76 - Це повiр’я було дуже поширене в Украiнi, та й не тiльки. Воно згадуеться в мiфах фiно-угорських народiв та деяких варiантах легенди про Мерлiна.]

– А оце брехня – те, про що ти подумав. Нiяких чар – просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила – якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пiшла нового хазяiна – i це могла б бути i не людина.

Дух примружився, наче кiт:

– То як щодо скарбу?

«Якщо це жарт, то вже не смiшний».

– Краще пораду дай.

– Ти сказав. Порада замiсть скарбу. Жалкувати не будеш?

Драгон вiдчув, що ще трохи – i вiн не витримае.

– Давай, дiду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб менi все ’дно не дiстався б, то ти менi – двi поради…

Дух зiтхнув – якось зовсiм по-людському:

– Купець i в пеклi торгуеться… Добре… Перша порада…

«Зараз вiн утне якусь штуку…»

– Перша порада тобi – стережися, Бояне.

Козак мовчав досить довго: з одного боку, гiсть вiдверто знущався. Проте…

Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справдi потрiбно.

Отож треба було пiдiбрати таке питання, аби дух не мiг викрутитися.

– Як допомогти оцiй дiвчинi, що зi мною?

– Нiяк. Допомога iй не потрiбна.

Ось тепер Боян ледь стримався! Нi, вiн розумiв (а ще того бiльше – вiдчував) – дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсi дiвча справдi не потребувало нiчого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королiвною».

– Ну, що ще скажеш?

– А те й скажу: не я до тебе – ти до мене прийшов. Отже – е що сказати… – козак затнувся.

– Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.

Козак одвернувся. Матерi його чорт, скаже – так скаже, не скаже – ну й бiс iз ним.

– Нумо, хлопче, мiзкуй! Ти ж мене упiзнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!

– Найчастiше розповiдають, як малого хлопця побили, а вiн плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому ii повернув, та ще й повну золота.

– Брехня. Тобто брехня про золото, а все iнше що було, те було, аж приемно згадати. – Дух подивився на Кирина i, бачачи, що козак нiчого не розумiе, продовжив:

– Мiзкуй, хлопче, мiзкуй.

«Та до чого ж вiн веде?!»

– Начебто я нiчого не губив…

– Нiчого – можливо…

«Що вiн хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже i таке можливо?»

– Друзiв! Товаришiв! Побратимiв! – i затнувся, побачивши духiв вираз обличчя.

– Хто вмер, той вмер.

– То не крути!

– Двох жiнок загубив ти, Бояне.

– Та вони ж самi вiд мене втекли.

– Ну то й що? Як гадаеш, що буде, коли помiтять – одна з двох у вогнi не горить, у водi не тоне, ii не лише куля – шабля й та не бере! Вiзьмуть на муки, усе скаже, а iм’я в тебе рiдкiсне, прикмета страшна…

Ну, це козак i сам знав.

– І як же менi знайти iх?

Дух мовчки показав на рiчку:

– Дивися, Бояне. Уважно.

Козак напружив увагу. Точнiше – вiн би не змiг пояснити, щ? саме зробив, але зробив щось таке, для чого i слiв не знав i що, власне, зробилося само собою при словi «дивися».

З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, iржава, дуже нагадувала тi слiди-не-слiди, що iх залишали песиголовцi, друга, золотиста та яскрава, поряд iз нею iще одна – рожева, дуже тонка та блiда.

Драгон озирнувся, водячи поглядом по землi. Так i е – за ним теж тяглася золота смуга.

– Так-так, усе вiрно.

– Скiльки?

Вiд подиву та, чого там, i переляку (берiгся-ховався, а, виявляеться, воно все дарма – слiд усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумiв:

– Буде видно днiв, мабуть, зо три. Злякався?

Драгон знизав плечима. Вiн давно вийшов з того вiку, коли мiг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрiсть.

– Ану накажи йому щезнути.

Кирин наказав – i нiчого не змiнилося. Вiн спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став вiдчувати зовсiм недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»

Дiдька лисого! Слiд залишився.

– От i добре.

«Знову знущаеться…»

– Не зрозумiв? Тепер твiй слiд може побачити лише рiвний тобi чи, звiсно, той, хто вищий за тебе. А iх небагато – i тих, i других.

– Тяжкi часи настали, якщо таких, як я, небагато.

– І се правда, тяжкi часи.

– Ось такий колiр, – Драгон показав пальцем на iржаву смугу, – я бачив уже раз.

– Таки-так, його залишають за собою тi, хто не з нашого свiту. Не забувай – одна з них рахман.

«А в них усе, неначе у дзеркалi».

– Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.

– Галка взагалi не чаклунка, скiльки тобi пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чуе чари, це зовсiм iнше! І в цьому вона дуже сильна.

– А тодi чому за рахманом тягнеться ширший слiд?

– Сходи туди й запитай у мого рахмана!

«Ось воно що! Вiн скаженiе тому, що чогось не знае!»

У схилi пагорба з’явився отвiр, у якому свiтилося бiле свiтло (козак подумав, що анi свiчки, анi каганець не дадуть такого бiлого та спокiйного свiтла – звичайно язики полум’я викликають танок тiней).

Дух пiшов назад – не порачкував, а саме пiшов назад, неначе в нього були на потилицi очi:

– А хлопцевi я золота не давав. Сiльський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав вiд землi-матерi.

З цими словами дух щез в отворi, а за цим щез i сам отвiр.

Козак повiльно, дуже повiльно обернувся. Вiн знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.

– Боян, – напiвствердження-напiвпитання.

«Ось що дух мав на увазi, вiн лише пропустив слово “вже” – вона вже допомоги не потребуе».

Утiм, дiвчинка не була схожа на перелякану – i на таку, що вже нiчого не боiться, – теж.

«Мабуть, довiряе Бояновi». Звiдкiля вона знае, з ким мае справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона е знаком – хто володiе, той i Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дiвчина не дала козаковi часу на роздуми.

– Дольх! Майн дольх!

Драгон, як i майже всi молдовськi купцi, знав десь двi-три сотнi нiмецьких слiв – у сусiднiй Трансiльванii це одна з державних мов, на княжiй службi чимало нiмцiв.

«Дольх – це кинджал».

Витяг його з-за халяви, простягнув дiвчинi. Та й собi простягла шпагу.

– Ну й що далi робитимемо?

Власне, сам себе питав, але дiвчина у вiдповiдь показала рукою спочатку на слiди, потiм на коней, потiм махнула рукою вздовж рiчки – мовляв, давай у погоню!

«Вона що, все чула? Та, мабуть, нi – розумiла б, то звернулася б нашою мовою. Ладна гнатися будь за ким – аби разом з Бояном».

Дiвчина щось заторохтiла нiмецькою мовою, козак зрозумiв лише слова «Боян» та «фатер», повторенi по кiлька разiв кожне.

«Вiн усе-таки ii батько. Але так не пiде».

– Но Боян! Боян нiхт! Кирин! Кирин мене звуть!

– Кiр! – погодилася спiвбесiдниця.

– Кирин!

– Кiр! – дiвча аж тупнуло нiжкою.

«Нехай його буде гречка. Це завжди пояснити можна – те, що вона так мене зве».

– А тебе? Ду найме?[77 - Твое iм’я (нiм., неточно).]

Дiвча посмiхнулося:

– Матьяш!

«Це ж хлопчаче iм’я! А, ясно – вона бажае i далi вдавати хлопця, але боiться, що я забудуся та назву жiночим iм’ям».

– Матьяш нiхт! Матвiйко! – дiвча кивнуло у вiдповiдь, усмiхаючись бiлозубо. І не встиг козак подумати про те, що пiвсправи зроблено, як вона сама другу робила – замугикала, почала якiсь миги показувати – ну чисто глухонiма!

Драгон почав сiдлати коней, та зрозумiв раптом, що його слабкiсть щезла кудись, неначе рiк пройшов пiсля поранення та чаклунського лiкування. «Я йому сили додав вiд землi-матерi», – спливли у пам’ятi останнi слова духа.

– Дякую, дiду.

Вчулося йому, а чи справдi у вiдповiдь прошелестiло: «Матерi дякуй!»


* * *

…Вiдчуття небезпеки з'явилося несподiвано – звичайно, воно набирало сили потроху, а тут – неначе обухом ударило… Кирин рiзко звернув у гайок, спiшився сам, допомiг супутницi – вона сперлася на Драгонову руку, як вельможна панi («Йолоп! Я йолопi Якщо це хлопчик – джура, то це вiн повинен менi служити! Треба було iй це… Гм, пояснити, а як?») – перестук копит уже було чути.

«Татари». Драгон охопив руками кiнську морду, дiвчинка зробила те ж саме. «Добре, що я залишив нам меринiв – кобили чи жеребцi все 'дно би подали голос».

Загiн – близько тридцяти вершникiв – проскакав собi далi, убiк нiхто й не глянув.

Щось було не те, але Драгон не мiг утямити, що саме. Це були союзнi татари – поряд з мурзою iхало двое козакiв, один добре одягнутий – старшина. Чому вночi – тут могло бути тисяча й одне пояснення. І на перший, i на другий погляд – татари татарами, точнiше – ногайцi, бiдно одягненi, на ногайських конях…

«Списи! У них у всiх були i списи i луки!»

Мало того, що вмiння володiти водночас списом та луком вимагало високого професiоналiзму, вимоги до коня лучника i до коня, що несе списоносця, були дiаметрально протилежнi. У першому випадку потрiбен був дуже витривалий кiнь, що здатен годинами крутити карусель (такими здебiльшого бувають невеликi на зрiст, ззовнi непоказнi коники). Кiнь списоносця мае розвинути максимальну швидкiсть на короткiй вiдстанi, i чим вiн бiльший – тим краще, бо, як вiдомо, сила удару дорiвнюе масi, що ii помножено на швидкiсть (ясна рiч, Драгон не вивчав фiзики, отож формулював усе дещо iнакше). Конi, придатнi й до того, i до другого, коштують не просто дорого, а дуже дорого, тому рядовi татарськi воiни озброенi здебiльшого тiльки луками (а ногайськi – i поготiв).

Отже, цi вершники або були з особистоi дружини якогось значного мурзи, або… Та нi, не може бути. «Постривай, хлопче. З одного боку, перевдягання – звичайна рiч на вiйнi, у полякiв татар служать тисячi, здавна в Литвi оселилися. Знайдуть вони i двiйко козакiв-зрадникiв. Але такi речi роблять, коли неподалiк своi головнi сили, бо якщо перевдягненi зустрiнуть татар або козакiв, у яких отаман добре знае татарську та Крим – а серед старих старшин це не дивина, – нiколи ж обдурити не зможуть. Хтось скаже не тiею говiркою,[78 - У ногайськiй мовi iснувало шiсть чи сiм дiалектiв, у власне кримськотатарськiй – три, якi значно вiдрiзнялися один вiд одного.] хтось не зможе вiдповiсти на питання, нарештi, не так багато мурз у кримському вiйську – завжди можна знайти когось, хто знае в обличчя Юсуфа чи Мустафу. Єдина можливiсть – якщо вони розраховують на… на чари. Та нi, пусте – не можуть ворожбити бути за кожним рогом. Це татари, яким отаман iхнiй наказав одягтися бiдно – аби менше впадали в око».

Чекання було нестерпним, проте вони чекали, мабуть, цiлу годину: загiн мiг виявитися авангардом загону бiльшого.

Нi, здаеться, немае бiльше нiкого. І якраз тiеi митi, коли козак остаточно вирiшив, що можна знову вибратися на шлях, з усiх бокiв безгучно, без найменшого навiть шелесту пiднялися людськi фiгури. На щастя, козацькi…

– Я що, тобi ворог, пане полковнику? – спитав Кирин, дивлячись тому у вiчi.

– Я ж не знав, що це ти. – Але вiдповiдь пролунала звiдкiлясь iзбоку.

Серед козакiв стояло два Богуни.[79 - Здатнiсть Богуна з'являтися в двох мiсцях зразу – iсторичний факт, що досi не знайшов рацiонального пояснення. Деякi iсторики навiть висунули гiпотезу про наявнiсть в одному полку двох полковникiв – Івана Федоровича Богуна та просто Івана Федоровича. Проте навiть це припущення пояснюе не всi випадки. Так, наприклад, пiд час оборони Уманi Іван Богун керував захистом верхнього замку i був тяжко поранений у плече, а через кiлька хвилин вiн же атакував полякiв iз тилу на чолi кiнного загону й особисто рубався, чого поранений у плече робити не може, бо однiею рукою треба керувати конем, а другою – тримати шаблю. І то таких «подвоень» було досить багато.]


* * *

Вогню не розпалювали – щоб не привертати уваги. Козаки розiйшлися у рiзнi боки – i неначе розчинилися у темрявi. Кирин ладен був об заклад битися, що через кiльце i вужака не пролiзе.

– Здивований, хлопче?

– Не тут би вам бути, панове полковники.

– Твоя правда, не тут, – засмiявся один.

Засмiявся?! Дiдька лисого – засмiялася!

Тепер Боян ясно бачив – це жiнка (вiн навiть скосив очi на першого – нi, чоловiк), що вона нiяка не чарiвниця, тiльки майстерно володiе однiею-единою штукою – може змусити всiх довкола вiрити, що вони бачать Богуна, на якого таки справдi схожа, неначе рiдна сестра.

«А може, й справдi вони не тiльки кохаються – звiдкiлясь вiн знав, що кохаються, – ай справдi рiднi?» – утiм, подумав без особливого жаху, бо на одиноких хуторах у Дикому полi таке, бувало, траплялося.

– Задивився на нашi обличчя, – якось стомлено посмiхнулася жiнка. Перезирнулася з Іваном i пояснила: – Оце тобi, як вивчати науку по книгах. Коли вiн мене викрадав, то зробив, як сказано в однiй старiй книзi; ну, слугам i здалося, що я – сестра Іванова, хто там рахував, скiльки разiв вона туди-сюди, мене ж було наказано не випускати. А потiм колишнiй мiй вигляд назад повернути не змiг. Туди спрацювало, а назад – нi.

«А може, тому i не спрацювало, що ви обое цього насправдi не бажали? Зразу ж видно, що для вас зовнiшнiсть – то пусте».

– У чомусь воно й краще, – пiдтвердив його здогадку Іван, – кому я бiльше, нiж iй, можу довiритися?

– Ось чому люди кажуть, що у вашому полку два полковники, та нiхто не знае, хто другий.

– Отож-бо, у Дунi[80 - Польський хронiст Коховський, що знав Богуна особисто, вперто називае його «полковник Дуня». Жоден iсторик навiть не пробував дати цьому факту якесь пояснення.] – голова гетьманська. – Трохи помовчав i продовжив: – Про цих татар ти менi задав загадку – у селi казали, що вони мiж собою балакали не татарською мовою, та це нiчого не варто, бо в ханському вiйську кого тiльки немае.

– Серед польських татар теж усяких-рiзних повно, – додала жiнка.

Справдi, Драгон дещо чув про те, що польськi татарськi корогви поповнювалися усякими волоцюгами, бiльше того – навiть серед татар, що осiли в Литвi та на Пiдляшшi три столiття тому, траплялися такi, що досi розмовляли якоюсь iншою, нетатарською, мовою.

– Та займатися цим менi не з руки… Ти правду сказав – не тут би нам бути… Богдан – сказав, наче рубонув з плеча – наказав мене ув’язнити.

– А мене забити в кайдани,[81 - Історичний факт. Наказ про арешт дружини Богуна – единий вiдомий нам випадок, коли Хмельницький поширив репресивнi заходи на дружину того, на кого гнiвався. На нашу думку, це пiдтверджуе, що вона вiдiгравала значну полiтичну роль.] – усмiхнулася панi полковник, неначе розмова йшла про веселу справу. – Так ми йому i далися!

Вiд такоi звiстки Драгон отетерiв. Пiсля такоi блискучоi перемоги! Наступ полякiв захлинувся пiд Вiнницею, вони втратили половину вiйська… Нi, вiн не вчора народився – знае, що таке «по-царському вiддячити», але за гетьманом досi такого не помiчали…

– Ч-чому?

– Це ти в нас питаеш, чому робить те чи iнше Богдан Хмельницький? Я не певна, що сам Бог це знае!

– Принаймнi до сповiдi вiн не ходить, патрiарх вiдпустив йому майбутнi грiхи – i перестав сповiдатися гетьман.[82 - Історичний факт. Лоренцо Крассо прямо вказуе, що гетьман не сповiдався навiть i перед смертю.] Та не про це мова, Бояне… Тут такi дива, що не знаю, з чого й починати… Якщо з кiнця – Демка зурочили.

– Якого Демка, генерального осавулу, чи що?[83 - Посада генерального осавула вiдповiдала пiзнiшому «генерал для особливих доручень».]

– Його самого. Вiн перебрав командування над моiми полками,[84 - Пiд Вiнницею Богун командував з’еднанням iз п’яти полкiв, крiм того, до нього приедналися рештки Брацлавського. Полковник Глух прийшов йому на допомогу теж iз кiлькома полками.] над Глуховими, сам привiв два полки – i все це подiлив навпiл, одну частину послав навздогiн за ляхами, другу – на Кам’янець.

– Вiн що, здурiв? Кам’янець Морозенко не зумiв узяти!

– Що Морозенко, – невесело посмiхнувся полковник, – одного разу сам султан пiдступав з усiею турською силою, подивився на отi кручi й запитав: «Хто це мiсто так укрiпив?» Йому вiдповiли, що сам Аллах. «Ну, тодi хай шайтан його здобувае!»[85 - Це сталося у 1621 роцi.]

Боян особисто не знав Демка Лисовця, не довелося й воювати пiд його командою, та почуте справляло враження: це ж кожен десятник розумiе – не можна дробити сили, коли вороже вiйсько зiбрано в один кулак. У козакiв була значна кiлькiсна перевага – своiм безглуздим рiшенням Лисовець звiв ii нанiвець.

«Але… може, це можна пояснити iнакше?»

– Я сам його, звiсно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап – ранiше вiн упертим не був. Зурочили чоловiка, – упевнено сказав Богун, хоча Кирин не вiдчував такоi певностi.

– Та це не все, навiть i не початок. Тут таке – небiжчики повертаються з того свiту.

– Менi казали, що це неможливо, – хт? сказав, Драгон не збирався пояснювати навiть Богуновi.

– Менi також, – кивнув полковник. – Але… Перед початком походу сейм нобiлiтував[86 - Нобiлiтацiя – присвоення шляхетства (вiд латинського «нобiль» – знатний).] козакiв-перекинчикiв.

«Римляни Юду нобiлем робити не стали, тридцять аспрiв[87 - Аспр – вiзантiйська срiбна монета. Пiсля падiння Вiзантii слово продовжувало вживатися на Балканах як загальна назва дрiбних срiбних грошей.] – i квит».

– І знаеш кого? Забузького та… та Ганжу.

– Вiн же мертвий! Усе вiйсько бачило![88 - Нобiлiтацiя вбитого за два роки до того Ганжi – iсторичний факт.]

– Я ж i кажу.

– Може, це iнший Ганжа?

– Може. – Але голос полковника показував – не вiрить Богун, що так усе просто.

Думки Бояна билися в головi, немов птахи в клiтцi. Вiн сам смертi Ганжi не бачив, i Богун не мiг бачити: майбутнiй полковник вiв в Украiну загiн донських козакiв, а Драгон до них приеднався, кинувши царське вiйсько – i не вiн один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виiхали i вiд ляхiв, i вiд наших кращi рубаки на герцi, i тут Ганжу на очах обох вiйськ убив джура-волох, якому уманський полковник як собi вiрив – а той убив його в спину.

«Постривай, хлопче. Може, в цьому i штука? Може, волох i не вбивав? Просто вдарив тупою зброею… Та нi, навряд – перекинутися до ляхiв можна було простiше».

Далi – хто такий Ганжа? Їх четверо було – вождiв полови, загонщикiв, чотири нiкому не пiдвладнi шаблi – Забузький, Джеджалiй, Ганжа i… i Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке вiн королю повiдомив, що той його перед Зборiвською баталiею проголосив гетьманом. Якщо ще i Ганжа – той самий або якщо гетьман повiрив, що вiн той самий, то тодi ясно, чому тiнь упала на Богуна.

– Я згадав навiть, що Роман Каторжний[89 - Роман Каторжний (Валечний) – козацький старшина, був у рабствi на турецькiй галерi, очолив повстання бранцiв, потiм був офiцером iспанськоi армii. За часiв Хмельниччини – наказний полковник.] якось розповiдав – десь, мовляв, за морями е такi чаклуни, що вмiють не оживляти мерцiв, бо це неможливо, – але змушують iх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось вiн ще й назвав отаких мерцiв – сомбi чи якось схоже… Я вже навiть про таке думав.

Справдi, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навiть князiв iноземних не вважають рiвними своiй шляхтi… Забузький, Ганжа – це iмена вiдомi, тут усе ясно. Але якщо з’ясуеться, що сейму пiдсунули не того Ганжу, – тут такий гвалт зчиниться…

– А якщо хтось…

– Зробив те, що Іван зi мною? – пiдхопила Дуня Богун, – оце найпевнiше.

– Але тодi правий був Боярин – у ляхiв хтось е.

– У московитiв також.

Розповiдь Кирина забрала не дуже багато часу – вiн намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тiльки коли довелося розповiсти про песиголовцiв, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що вiн женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.

– Ну просто як у казцi – чим далi, тим страшнiше!

І на пiдтвердження Дуниних слiв десь – приблизно за пiвтори-двi тисячi крокiв – хтось заволав страшним голосом.


* * *

– Нiчого не знайшли, пане полковнику. Нiчого й нiкого.

– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навiть не посмiхнулася на те, що ii назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таемницю.

– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – i тепер козак нiчим не виказав свого ставлення до ситуацii – ну два полковники разом iдуть, то й що?

На сходi вже свiнуло, почали подавати голоси першi птахи. Дiвчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвiйком, здавалося, дрiмала, сiвши на опанчу, що iй пiдстелив один iз козакiв, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чуе й бачить.

– Ти когось шукаеш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобi треба або до Чигирина, раз ii батько туди поiхав, або на Дон, якщо вирiшив ii викрасти, як Іван мене – скоро вже десять рокiв. А цей шлях не туди й не сюди.

Кирин якось гостро зрозумiв, що вiн досi жодного разу навiть не згадав про можливiсть знайти Матвiйкового батька у Чигиринi – i що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.

– Тобi треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми iдемо туди, де нас чекае повiдомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь гедзь укусив…

Про страшнi напади лютi, якi траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всi. Мабуть, не так воно вже й приемно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.

– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нiчого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаемося.

Дуня всмiхнулася. Нiчого зловiсного не було в цiй усмiшцi – просто молода жiнка в доброму гуморi, але Драгон зрозумiв, що одним виправданням справа тут не минеться, що коли хтось справдi звiв наклеп на Богунiв, то такому розумниковi саме час купувати прудких коней – i мчати чим далi, тим краще…

– Якщо ж вiн боiться суперництва – доведеться пiти з дороги…

– Чому? – питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна рiч, i гадки не мав, що настануть такi часи, коли кожен крок Богданiв буде вважатися якщо не едино правильним, то принаймнi кращим з усiх можливих. У 1651 роцi питання – чому вiн,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/kostyantin-kogtyanc/obre-shovaysya-dobre/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переклад з латини Михайла Бiлика




2


Пам’ять св. Кирина – 6 липня (тут i далi примiтки автора).




3


Драгунах.




4


Чернiгiвський наказний полковник.




5


Рубiном.




6


Висока бараняча молдовська шапка.




7


Левенцi – одна з назв опришкiв.




8


Один з типiв кiнноти. Часто пишуть «рейтари», та це неправильно.




9


Тобто Я. Радзивiллу, воеводi вiленському та литовському польному гетьману.




10


Тут – до Молдови. Цi назви часто плутали, навiть в офiцiйних документах.




11


Домiнус (румунською – «господар») – титул молдовського князя.




12


Дякую (нiм.).




13


Артилерiйським парком.




14


Граб'янка прямо вказуе, що випадок iз Нечаем був першим за всю iсторiю козацтва.




15


Молитва Ісусова складаеться з одного речення.




16


Келеп зазвичай називають бойовим молотом, хоча насправдi це зменшена копiя кирки. Його також могли називати чеканом, хоча частiше цим термiном називали невеличку сокирку.




17


Секлери, або секеi, чи секуi – угорське плем’я, що мешкало в горах Трансiльванii (Семиграддя). До XVII ст. секеi справдi користувалися «рунiчним» письмом, яке на початку середньовiччя вживали тюрки, хозари та деякi iншi азiйськi народи. (Зi скандинавськими рунами воно не мае нiчого спiльного.) Є вiдомостi, що у ХХ ст. (!!!) деякi кубанськi козаки знали цю абетку, яку пристосували для шифрування донесень. Перейняти ii на Кавказi вони не могли, бо там останнi «рунiчнi» написи датуються Х ст.




18


Полова (вiд слова «поле») – козаки, що не входили до складу анi Запорозького, анi Донського вiйська. Загонщик – отаман полови.




19


Сiверського Дiнця.




20


Це трапилося у 1643 р.




21


Слова Гнея Помпея: «Плисти по морю – це необхiдно, жити не так уже й необхiдно».




22


Молдовськi мiста.




23


П’ятигорцi (iнша назва – панцирнi товаришi) – один з видiв польськоi важкоi кiнноти.




24


Про таку особливiсть украiнськоi любовноi магii повiдомляе Себастiян Кленович.




25


Тобто в Галичинi.




26


Приказки були записанi вченими вже в ХХ ст.




27


У науковiй лiтературi вживаеться латинська назва – авари, але останнi дослiдження показують, що обри – це самоназва аварiв.




28


Карла Великого.




29


Офiцiйно боярство було злiквiдовано пiсля об’еднання Польщi та Литви у 1569 р., але фактично подекуди зберiгалося до самоi Хмельниччини.




30


Дуже короткий карабiн, фактично – пiстоль з прикладом. Часто мав гак, аби пiдвiшувати до сiдла або до спецiальноi перев’язi через плече – бандери.




31


Найманi росiйськi вiйська. Щовесни набиралися з рiзних «гулящих людей» у Дикому полi та щоосенi розпускалися.




32


У Першiй книзi Царств Голiафу приписанi слова: «Хiба я собака, що ти йдеш на мене з палицею?» Барило мае рацiю: пращi давнiх евреiв мали саме такий вигляд.




33


Барило вжив слово «чекан» у його другому значеннi – сокирка на довгому держаку.




34


Розбiйник.




35


Шкiряний пояс. Назва походить вiд мiста Кордова в Іспанii.




36


Пiдковнi гвiздки.




37


В украiнськiй мовi до середини ХХ ст. не iснувало слова «свинець». Казали – «олово».




38


Маеться на увазi апостол Петро, небесний покровитель Бiлого.




39


Парцiум (букв. «частка») – землi, якi юридично не входили до Трансiльванii, але належали ii князю. До Парцiуму входила бiльша частина Закарпаття, де й до сьогоднi збереглися перекази про песиголовцiв.




40


Руська миля – приблизно 7,5 км.




41


Такi бердишi з прямокутною бойовою частиною (на вiдмiну вiд росiйських, пiвмiсяцем) були на озброеннi саперних частин польськоi армii.




42


У Росii ХVII ст. ще живий був звичай – при побратимствi обмiнюватися хрестиками та iменами.




43


Полковник Капуста, керiвник однiеi зi спецслужб Богдана Хмельницького.




44


Маеться на увазi Тимiш Хмельницький.




45


Концеж (польськ.) – клинок, придатний тiльки для колотого удару.




46


Смок (польськ.) – дракон. Слово «драгони» («драгуни») справдi означае «дракони».




47


6 сiчня 1645 p. JD означае «юлiанський день», тобто «день юлiанського перiоду».




48


Жив у 1540–1609 рр.




49


Ante Deum – скорочено a. D. – «до Господа», тобто до Рiздва Христового. В астрономii система Скалiгера вживаеться й досi.




50


За перiод спостережень такi змiни вiдбулися у 1864, 1876, 1898 та 1920 рр. Їхня причина залишаеться невiдомою.




51


Гетьмани першоi половини ХVІІ ст., страченi за вироком козацького суду: перший – за корупцiю, другий – за зраду.




52


Spata – латиною та iталiйською мовою – «довгий меч», пiзнiше – шпага. Росiйське слово «шпага» (скалiчене spata) в Украiнi було майже невiдоме.




53


Галина i Галя – двi рiзнi святi.




54


У XVII ст. в усiх мовах, крiм росiйськоi, казали «драгони» (тобто «дракони»), а не драгуни.




55


Шотландська вимова слова «лорд».




56


Із зрозумiлих причин Галка нiколи не бачила шотландських горцiв.




57


У XVII ст. небiжчикiв не клали на стiл.




58


Рахмани – двiйники живих людей, що живуть у пiдземному царствi.




59


Наопак – iнакше.




60


Рагани – особлива категорiя вiдьом, що згадуеться у литовському та латвiйському фольклорi.




61


У двадцятi роки XVII ст. на Чернiгiвсько-Сiверськi землi, недавно вiдвойованi Польщею у Росii, переселилося багато литовцiв. Ще й досi там понад сто сiл мають литовськi назви, а Боян у 1649 р. не мiг не застати литовських переселенцiв.




62


Тобто час, який потрiбен, щоби п’ять раз прочитати «Отче наш».




63


Посадка – манера вершника триматися у сiдлi




64


Ложi бiльшостi рушниць були прямими, тому цiлитися, притиснувши приклад до плеча, було важко. Якщо вага рушницi та вiддача дозволяли, то приклад притискали до щоки так, щоб мульок опинився на однiй лiнii з оком.




65


Навiть пiд час наполеонiвських вiйн (через пiвтора столiття) влучити в людину з найкращого пiстоля можна було не бiльше як за двадцять-двадцять п’ять крокiв (не метрiв, а крокiв), а в голову – з десяти-дванадцяти. Якщо ж пiстоль був дешевий, то ще менше.




66


Праща у виглядi розщепленоi палицi вживалася стародавнiми евреями, зокрема саме такою Давид здолав Голiафа.




67


Бика (заст.).




68


Цей опис не повинен дивувати читача: зарубати людину шаблею не просто важко, а дуже важко: на одному з козацьких черепiв з-пiд Берестечка залишилися слiди сiмох шабельних ударiв. Тiльки шостий виявився смертельним, сьомий – контрольний.




69


Вiд гангрени, зараження кровi або правця.




70


Лупу – вовк (латиною та румунською мовою) – прiзвисько Молдовського князя Василя. Значна частина украiнських iсторикiв вживае неправильну форму «Лупул».




71


Драгон помилявся: вiдомостi про «сорок тисяч страчених» мiстяться в двох незалежних одне вiд одного джерелах, але станом на середину 1640-х рокiв, тобто на той час, коли вiн покинув Молдову. За сiм рокiв його вигнання княжi кати не скаржилися на безробiття.




72


Ідеться про Зборiвський договiр.




73


За загальними уявленнями, на первiстка не дiяли лихi чари.




74


Точнiше – каган. Боян правив у 60-тi роки VI cт. Сам факт, що це iм’я вживалося – хоча й рiдко – в Киiвськiй Русi, а також те, що украiнському фольклоровi вiдома справжня назва аварiв – обри, свiдчить про те, де знайшли притулок недобитки аварськi.




75


Слово «король» походить вiд iменi Карла Великого.




76


Це повiр’я було дуже поширене в Украiнi, та й не тiльки. Воно згадуеться в мiфах фiно-угорських народiв та деяких варiантах легенди про Мерлiна.




77


Твое iм’я (нiм., неточно).




78


У ногайськiй мовi iснувало шiсть чи сiм дiалектiв, у власне кримськотатарськiй – три, якi значно вiдрiзнялися один вiд одного.




79


Здатнiсть Богуна з'являтися в двох мiсцях зразу – iсторичний факт, що досi не знайшов рацiонального пояснення. Деякi iсторики навiть висунули гiпотезу про наявнiсть в одному полку двох полковникiв – Івана Федоровича Богуна та просто Івана Федоровича. Проте навiть це припущення пояснюе не всi випадки. Так, наприклад, пiд час оборони Уманi Іван Богун керував захистом верхнього замку i був тяжко поранений у плече, а через кiлька хвилин вiн же атакував полякiв iз тилу на чолi кiнного загону й особисто рубався, чого поранений у плече робити не може, бо однiею рукою треба керувати конем, а другою – тримати шаблю. І то таких «подвоень» було досить багато.




80


Польський хронiст Коховський, що знав Богуна особисто, вперто називае його «полковник Дуня». Жоден iсторик навiть не пробував дати цьому факту якесь пояснення.




81


Історичний факт. Наказ про арешт дружини Богуна – единий вiдомий нам випадок, коли Хмельницький поширив репресивнi заходи на дружину того, на кого гнiвався. На нашу думку, це пiдтверджуе, що вона вiдiгравала значну полiтичну роль.




82


Історичний факт. Лоренцо Крассо прямо вказуе, що гетьман не сповiдався навiть i перед смертю.




83


Посада генерального осавула вiдповiдала пiзнiшому «генерал для особливих доручень».




84


Пiд Вiнницею Богун командував з’еднанням iз п’яти полкiв, крiм того, до нього приедналися рештки Брацлавського. Полковник Глух прийшов йому на допомогу теж iз кiлькома полками.




85


Це сталося у 1621 роцi.




86


Нобiлiтацiя – присвоення шляхетства (вiд латинського «нобiль» – знатний).




87


Аспр – вiзантiйська срiбна монета. Пiсля падiння Вiзантii слово продовжувало вживатися на Балканах як загальна назва дрiбних срiбних грошей.




88


Нобiлiтацiя вбитого за два роки до того Ганжi – iсторичний факт.




89


Роман Каторжний (Валечний) – козацький старшина, був у рабствi на турецькiй галерi, очолив повстання бранцiв, потiм був офiцером iспанськоi армii. За часiв Хмельниччини – наказний полковник.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения