Читать онлайн книгу "Романи"

Романи
Френсiс Скотт Фiцджеральд


До нашого видання увiйшло два твори видатного американського письменника Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896—1940) – «По той бiк раю» та «Кохання останнього магната».

Роман «По той бiк раю» був опублiкований 1920 року, i молодий письменник одразу ж став знаменитим. У цьому творi висловлено емоцiйний досвiд цiлого поколiння юних американцiв, якi прийшли в свiт пiсля Першоi свiтовоi вiйни i, ставши дорослими, усвiдомили, що «всi боги вмерли, всi вiйни вiдгримiли, будь-яка вiра пiдiрвана».

Еморi Блейн мае гарну зовнiшнiсть, чудову освiту. Вiн завжди жив у свое задоволення й отримував усе, чого бажав. Однак смерть товариша, розорення сiм'i, неможливiсть через бiднiсть одружитися з коханою дiвчиною цiлком змiнюють його характер. Чи знайде Еморi свое мiсце пiд сонцем пiсля випробувань, якi випали на його долю?..

Роман «Кохання останнього магната» залишився незакiнченим через передчасну смерть автора i був опублiкований у 1941 роцi його другом i вiдомим лiтературним критиком Е. Вiлсоном пiд назвою «Останнiй магнат». Цей твiр посiдае ключове мiсце в спадщинi письменника. Позначений автором як вестерн, роман розповiдае про становлення комерцiйноi «студiйноi системи» Голлiвуду з усiм його закулiссям та норовами «дикого Заходу».





ФІЦДЖЕРАЛЬД Френсiс Скотт

РОМАНИ





По той бiк раю



Присвячуеться СІГУРНІ ФЕЙ


…По той бiк раю…
Мудрiсть – невелика втiха.

    Руперт Брук

Досвiдом люди називають своi помилки.

    Оскар Вайлд






Книга перша

Романтичний егоiст





Роздiл 1

Еморi, син Беатрiс



Еморi Блейн успадкував вiд матерi кожну рису, окрiм тих кiлькох невловимих, що робили його вартим чогось. Його батько, чоловiк безликий та мовчазний, залюблений у Байрона, iз звичкою задрiмати над «Британською енциклопедiею», розбагатiв у тридцять рокiв пiсля смертi двох старших братiв, успiшних чиказьких бiржових брокерiв, та, натхненний першим спалахом вiдчуття, що весь свiт належить йому, поiхав у Бар-Гарбор, де познайомивсь iз Беатрiс О’Хара. Як наслiдок, Стiвен Блейн передав своему потомству свiй зрiст – трошки нижче шести футiв – та свою схильнiсть вагатись у ключових моментах, i цi двi головнi ознаки сповна проявились у його синовi, Еморi. Довгий час вiн скнiв десь на задвiрках сiмейного життя, – сором’язлива постать iз обличчям, напiвприкритим тьмяним м’яким волоссям, заклопотаний «турботами» про свою дружину, знесилений думкою, що вiн не розумiе i не в змозi зрозумiти ii.

А ось Беатрiс Блейн, оце була жiнка! Раннi свiтлини, зробленi в батькiвському маетку у Лейк-Дженева, Вiсконсiн, чи в Римi, в монастирi Святого Серця (освiтня примха, котра в роки ii молодостi була доступна лише донькам дуже заможних батькiв), виказували витончену делiкатнiсть ii рис, неперевершену досконалiсть та простоту ii вбрання. Вона отримала блискучу освiту: ii юнiсть протiкала у величi Ренесансу, вона була втаемничена в останнi чутки старовинних римських родин, ii iм’я, як казково багатоi молодоi американки, знали кардинал Вiтторi i королева Маргарита та iншi, менш очевиднi знаменитостi, про яких могли чути лише особи з певним рiвнем культури. В Англii вона навчилась вiддавати перевагу вiскi з содовою перед вином, а ii свiтська балачка стала бiльш розмаiтою та зухвалiшою протягом зими, проведеноi у Вiднi. Загалом, Беатрiс О’Хара отримала освiту (яка навряд чи зараз можлива), що вимiрюеться кiлькiстю подiй та людей, на котрих можна споглядати iз презирством чи котрими можна зачаровуватись; культуру, багату на всi мистецтва i традицii i водночас позбавлену усiляких iдей, – це були останнi днi того часу, коли великий садiвничий зрiзав усi невдалi троянди, щоб вивести один iдеальний бутон.

Десь у мiжчассi вона повернулась в Америку, познайомилась зi Стiвеном Блейном та й одружилася з ним – чи то через втому, чи через нудьгу. Протягом докучливого мiжсезоння вона носила свою едину дитину та привела ii на свiт весняного дня дев’яносто шостого року.

Вже у п’ять рокiв Еморi був для неi пречудовим компаньйоном. У нього було золотисто-каштанове волосся, виразнi великi очi, до яких вiн iз часом мав дорости, гнучкий розум, багата уява та смак до одягу. Вiд чотирьох до десяти рокiв вони з матiр’ю об’iздили всю краiну в приватному вагон-салонi ii батька – вiд Коронадо (там його матерi було так нудно, що у неi стався нервовий зрив у фешенебельному готелi) аж до Мехiко-Сiтi, де вона захворiла на легку форму сухот. Ця неприемнiсть настiльки втiшила ii, що згодом, особливо пiсля кiлькох чарок, вона слугувала своерiдним елементом створюваноi нею атмосфери.

Отже, поки бiльш чи менш везучi багатi хлопчаки воювали зi своiми гувернантками на пляжах Ньюпорта, в той час як iх лупцювали, чи повчали, чи примушували читати «Дерзай та роби» або «Френка на Мiссiсiпi», Еморi щипав покiрних коридорних у готелi «Волдорф», терпiв свою вроджену вiдразу до камерноi та симфонiчноi музики, отримуючи украй спецiалiзоване виховання своеi матерi.

– Еморi!

– Так, Беатрiс. (Дивно так називати матiр, але вона сама це заохочувала.)

– Любий, навiть не думай ще вибиратися з лiжка. Я завжди мала пiдозру, що ранне вставання в юному вiцi шкiдливе для нервiв. Клотильда принесе тобi снiданок.

– Гаразд.

– Я почуваюсь дуже виснаженою сьогоднi, Еморi, – зiтхала вона, все обличчя ii, схоже на рiдкiсну камею, виказувало страждання, ii голос вишукано iнтонувався, а руки злiтали гнучко i плавно, як у Сари Бернар. – Моi нерви на межi. Ми мусимо покинути це жахливе мiсце завтра ж i пошукати де-небудь сонця.

Еморi з-пiд скуйовдженого волосся кидав на матiр пронизливий погляд зелених очей. Навiть тодi вiн не мав жодних iлюзiй щодо неi.

– Еморi!

– Ну що?

– Я хочу, щоб ти прийняв гарячу ванну – таку гарячу, наскiльки зможеш витерпiти, i просто розслабив своi нерви. Ти можеш читати у ваннi, якщо забажаеш.

Вона балувала його уривками iз «Fetes Galantes» ще до того, як йому виповнилось десять, в одинадцять вiн мiг упевнено (хоча й хрестоматiйно) висловлюватись про Брамса, Моцарта i Бетховена. Якогось дня, коли його залишили одного в готелi в Хот-Спрингс, вiн скуштував мамин абрикосовий лiкер (смак припав йому до душi, i вiн приемно захмелiв). Якийсь час йому було весело, вiн наважився ще й закурити у цьому пiднесеному станi (що й спровокувало вульгарну i абсолютно плебейську реакцiю). Хоча цей iнцидент i нажахав Беатрiс, у глибинi душi вiн потiшив ii i став частиною того, що наступнi поколiння назвуть ii «лiнiею».

«Знаете, мiй хлопчик, – якось вiн почув, як вона розповiдала це у кiмнатi з-помiж компанii благоговiйних жiнок, що iз захопленням слухали ii, – вiн такий витончений i такий милий… але такий хворобливий, у нас у всiх слабке здоров’я…» – І ii рука торкалася прекрасних грудей; потiм, переходячи на шепiт, вона розповiла iм про абрикосовий лiкер. Вони весело смiялись, оскiльки вона була прекрасною оповiдачкою, але в той вечiр багато креденсiв було замкнено на замок проти можливих зазiхань маленьких Боббi та Барбар.

Мандрiвнi паломництва були незмiнно помпезнi; двi покоiвки, вагон-салон, мiстер Блейн (коли той був доступним), i обов’язково – лiкар. Коли Еморi хворiв на коклюш, чотири спецiалiсти, доволi неприемнi, згорбившись бiля його лiжка, свердлили неприязно один одного поглядами; коли вiн захворiв на скарлатину, кiлькiсть прислуги, включно iз лiкарем i доглядальницями, сягала чотирнадцяти. Однак юнiсть взяла свое, i вiн таки одужав.

Блейни не були прив’язанi до жодного мiста. Вони були вiдомi як Блейни з Лейк-Дженева i мали доволi багато рiднi, що замiняла iм друзiв, i посiдали завидне становище вiд Пасадени до мису Код. Але Беатрiс (чим далi, тим бiльше) волiла заводити новi знайомства. Були й певнi нюанси, такi, як, наприклад, особливостi комплекцii та iх коригування, та ще спогади про життя за кордоном, якi доводилось повторювати з регулярними iнтервалами. Як i сни (за Фрейдом), цi спогади потрiбно було стирати, iнакше вони б розхитали ii нерви. Беатрiс критично ставилась до американок, особливо до метушливих уродженок Заходу.

– Господи, який у них акцент, мiй любий! – говорила вона Еморi. – Це не пiвденний акцент i не бостонський акцент, вiн не прив’язаний до жодноi мiсцевостi, просто акцент, – вона замислювалась. – Вони вподобали якийсь проiдений мiллю лондонський акцент, давно нiким не вживаний, але ж мусить його хтось прихистити. Вони розмовляють, як англiйський мажордом пiсля кiлькох рокiв служби в чиказькiй опернiй трупi. – Далi ii роздуми ставали геть безладними. – Я гадаю… в життi кожноi жiнки iз Заходу настае момент, коли вона думае, що ii чоловiк такий успiшний, що вона може мати свiй власний акцент, отож вони й намагаються вразити мене, мiй любий.

Властиво, вона вважала свое тiло немiчним та крихким, душа в ii уявленнi була такою ж кволою – однак важливою частиною ii життя. Вона була католичкою, але якось помiтила, що священики придiляють iй значно бiльше уваги, коли вона балансуе на межi втрати i вiднайдення вiри у Матiр-церкву – i вiдтодi постiйно зберiгала цей невловний баланс. Нерiдко вона нарiкала на буржуазнiсть американського католицького духовенства i була свято переконана, що якби вона жила в тiнi величних соборiв старого континенту, ii душа й досi б грiлася тендiтним полум’ям на могутньому престолi Риму. (Власне, пiсля лiкарiв священики були ii улюбленою втiхою.)

– Ах, епископе Вiнстоне, – драматично проголошувала вона, – я не хочу говорити про себе. Можу лише уявити цей потiк iстеричних жiночок, якi юрмляться бiля ваших дверей, адже ви такий чуйний… – І пiсля iнтерлюдii у виконаннi отця додавала: – Але моi намiри зовсiм iншi…

Вона втаемничувала у своi клерикальнi сповiдi лише осiб не нижче епископського сану. Вперше повернувшись на батькiвщину, вона зустрiла в Ашвiллi молодого прихильника свiнбернiвського язичництва. Перед його пристрасними поцiлунками та палкими сповiдями вона просто не могла встояти, отож молодi люди обговорили всi «за» i «проти» цiлком у рамках витонченого романтизму, позбавленого усiляких банальностей. І зрештою вона зопалу одружилась (для проформи), а молодий язичник з Ашвiлля, переживши духовну кризу, возз’еднався з католицькою церквою i звався тепер монсеньйором Дарсi.

– Воiстину, мiсiс Блейн, вiн i досi – чудовий спiвбесiдник, права рука кардинала.

– Одного дня Еморi навернеться до нього, – зiтхала прекрасна жiнка, – i монсеньйор Дарсi зрозумiе його, як розумiв мене…

Еморi виповнилось тринадцять, вiн був високий i стрункий, i в ньому все бiльше проявлялось кельтське корiння його матерi. Навчався вiн вряди-годи, адже в кожному мiстi вiн «продовжував з того моменту, де зупинився», але, оскiльки жоден вчитель не знайшов того мiсця, де вiн зупинився, – його розум залишався ще доволi незатьмареним. Що вийшло би iз хлопця, якби вiн i далi продовжував таке життя, – важко сказати. Але через чотири години по тому, як вони з Беатрiс вiдпливли до Італii, його апендикс запалився (можливо, через частi снiдання в лiжку), i пiсля кiлькох вiдчайдушних телеграм до Європи та Америки величезний корабель, на превеликий подив усiх пасажирiв, рiзко розвернувся i поплив назад до Нью-Йорка, щоб висадити Еморi на пiрсi. (Погодьтесь, якби не йшлося про життя – це виглядало б велично.)

Пiсля його операцii в Беатрiс стався нервовий зрив iз пiдозрiлими симптомами бiлоi гарячки, й Еморi залишили в Мiннеаполiсi, де вiн був приречений провести два наступнi роки пiд опiкою тiтки й дядька. Саме тодi вульгарне повiтря американського Заходу, так би мовити, i заскочило його зненацька.




ПОЦІЛУНОК ДЛЯ ЕМОРІ


Вiн скривив губи, прочитавши це:

«Я влаштовую вечiрку iз катанням на санях у четвер, сiмнадцятого грудня, о п’ятiй годинi. Було б чудово, якби ви змогли прийти.



    Щиро ваша,
    R.S.V.P.
    “rеpondez s’il vous pla?t” Майра Сен-Клер».

За два мiсяцi, що вiн провiв у Мiннеаполiсi, його головною турботою було маскування вiд iнших хлопцiв вiдчуття власноi зверхностi над ними, хоча це його переконання було безпiдставним. Одного дня вiн вiдзначився на уроцi французькоi (вiн був уже в старшому класi), i цим повнiстю пригнiтив мiстера Рiрдона, чий акцент Еморi з презирством пiднiмав на кпини. І на превелику втiху класу, мiстер Рiрдон, який колись провiв кiлька тижнiв у Парижi, мстився, як мiг, заганяючи Еморi вiдмiнюванням дiеслiв кожного разу, коли той вiдкривав книгу. Іншого разу Еморi вiдзначився на уроцi iсторii, i результат був просто катастрофiчний, оскiльки в класi були тiльки його хлопцi-однолiтки. Весь наступний тиждень вони глузували над його вимовою, кривляючись один до одного: «Е-е-е-е, я вважаю, американська революцiя була головним чином справою середнього класу» або: «Вашингтон походив iз дуже хорошоi сiм’i… е-е-е-е, з доволi хорошоi сiм’i, я так гадаю».

Його найбiльшим ганджем був спорт, але як тiльки вiн зрозумiв, що це – мiрило впливу i популярностi у школi, вiн почав затято i вперто тренуватись, щоб досягнути успiху в зимових видах спорту. І хоча його гомiлки болiли, а ноги постiйно пiдвертались, вiн мужньо продовжував накручувати кола на ковзанах на льодовiй аренi Лорелей кожного дня пiсля обiду в очiкуваннi моменту, коли вiн зможе тримати ключку так, щоб вона не заплутувалась якимось незрозумiлим чином мiж його ковзанами.

Запрошення на вечiрку панянки Сен-Клер валялось весь ранок у кишенi його пальта, де прилипло до сiруватих недоiдкiв горiховоi карамелi. По обiдi вiн зiтхаючи витягнув його на свiт божий i пiсля коротких роздумiв та попереднього начерку на обкладинцi «Латини для першого курсу» Коллара i Денiела надряпав вiдповiдь:



«Моя люба мiс Сен-Клер!

Ваше люб’язне запрошення на вечiр, що вiдбудеться наступного четверга, стало надзвичайно радiсною звiсткою сьогоднi зранку. Я буду надзвичайно ощасливлений зустрiччю з Вами увечерi наступного четверга.



    Щиро Ваш,
    Еморi Блейн».

Отже, у четвер вiн замислено брiв вичищеним до ковзкого тротуаром i пiдiйшов до Майриного будинку рiвно пiв на шосту (затримка, яку його мати схвалила б). Вiн чекав на ганку iз меланхолiйно приплющеними очима i детально обмiрковував свiй прихiд: вiн неквапно перетне кiмнату i звернеться до мiсiс Сен-Клер iз ретельно виваженою iнтонацiею:

«Люба мiсiс Сен-Клер, менi украй прикро через запiзнення. Але моя гувернантка (вiн затнувся, усвiдомлюючи, що це непереконливо), але ми з дядьком мали важливу зустрiч. Знаете, я познайомився з вашою чарiвною донькою у школi танцю».

Потiм вiн буде потискати усiм руки, легко вклонятиметься на iноземний манер ошатним маленьким панночкам, кивне хлопцям, якi будуть стояти осторонь невеликими групками.

Дворецький (один iз трьох в Мiннеаполiсi), недбало вклонившись, вiдчинив дверi. Еморi зайшов до середини, сам зняв шапку i пальто. Вiн був трохи вражений, не почувши радiсного вигуку iз сусiдньоi кiмнати, i зробив висновок, що зустрiч, мабуть, доволi формальна (вiн це схвалив, як схвалив i дворецького).

– Але мiс Майра… – сказав вiн.

На його подив, дворецький зухвало вишкiрився.

– Ну… – процiдив той. (Вiн не здогадувався, що акцент кокнi повнiстю руйнуе ефект вiд його зовнiшнього вигляду.) Еморi холодно змiряв його поглядом. – Власне, – продовжував дворецький, голос його раптово пiдвищився, – вона зараз сама. Усi гостi поiхали.

Еморi вiдiбрало мову вiд раптового переляку.

– Що?

– Вона очiкувала Еморi Блейна. Себто вас, мабуть? Їi матiнка сказала, що коли ви приiдете до п’ятоi тридцять, вам обом доведеться доганяти iх на «паккардi».

Вiдчай Еморi досягнув апогею, коли з’явилась Майра, закутана по самi вуха в хутряне манто. Обличчя ii було вiдверто невдоволене, i вона заледве зберiгала люб’язну iнтонацiю.

– Привiт, Еморi.

– Привiт, Майро… – вiн пояснив, як йому прикро.

– Але ж ти врештi-решт приiхав?

– Так, дозволь пояснити. Ти, мабуть, не чула про автокатастрофу? – почав вiн свою оповiдь.

Очi Майри округлились.

– А хто там був?

– Ну, дядько, тiтка i я, – продовжував вiн iз вiдчаем.

– І хтось загинув?

Еморi витримав паузу i ствердно кивнув.

– Невже твiй дядько? – вигукнула вона.

– Нi… лише кiнь, – сiрий такий…

Тут дворецький не витримав i захихотiв.

– Мабуть, у коня заглух мотор… – припустив в’iдливо вiн (Еморi, зцiпивши зуби, готовий був послати його на шибеницю).

– Гаразд, iдьмо вже, – сказала Майра холодно. – Розумiеш, Еморi, сани були замовленi на п’яту, i всi зiбрались тут, отже ми не могли чекати.

– Але ж я не мiг нiчого вдiяти!

– І мама наказала почекати до пiв на шосту. Ми iх доженемо по дорозi до клубу Мiнегага.

Залишки витримки покинули Еморi. Вiн уявив всю веселу компанiю на санях iз дзвiночками на заснiжених вулицях, за тим появу лiмузина, його скандальний вихiд iз Майрою, докiрливi погляди багатьох очей, його вибачливе бурмотiння – на цей раз справжне. Вiн з прикрiстю зiтхнув.

– Але, Майро… Ти впевнена, що ми перехопимо iх по дорозi до приiзду в клуб? – Вiн усе ще плекав примарну надiю, що вони зможуть непомiтно пройти до клубу Мiнегага i зустрiти компанiю так, нiби вони давно вже на мiсцi i затишно примостились бiля вогню (таким чином вiн би вiдновив свою репутацiю).

– Авжеж, звичайно, ми доженемо iх. Тiльки по-квапся.

Еморi зсудомило живiт. Коли вони сiли в машину, йому довелось блискавично впорснути порцiю дипломатii у божевiльний план, який щойно зародився в його головi. Базувався вiн на «десь хтось сказав» i «хтось переказав» у танцювальнiй школi, що вiн «страшенно привабливий i чимось схожий на англiйця».

– Майро, – сказав вiн, понижуючи голос i ретельно добираючи слова, – тисячу разiв вибач. Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мене?

Вона спiдлоба поглянула на нього, його сповненi рiшучостi зеленi очi, його губи для неi, тринадцятилiтньоi поцiновувачки модних журналiв, були квiнтесенцiею романтики. Авжеж, Майра могла дуже легко пробачити його.

– Гадаю… так, звичайно…

Вiн знову подивився на неi, потiм опустив очi зi своiми густими вiями.

– Я жахливий… – iз сумом сказав вiн, – я не такий, як усi. Не знаю, чому я роблю стiльки дурниць. Напевно, тому, що менi якось усе збайдужiло… – Вiн додав вiдчужено: – Знаеш, я багато палю. У мене серце курця!..

Майрина уява намалювала нiчний тютюновий дебош, блiдого Еморi, вiн похитувався вiд отруених нiкотином легень. Вона вигукнула.

– О, Еморi, навiщо? Це дуже шкiдливо!

– Менi байдуже… – продовжував вiн похмуро, – у мене вже звичка. Знаеш, я робив багато такого, що якби моя сiм’я взнала… – вiн дав ii уявi можливiсть домалювати страхiтливi картини. – Знаеш, я був у кабаре минулого тижня…

Майра була у захватi. Вiн сумно пiдняв на неi своi зеленi очi.

– У всьому мiстi ти одна менi подобаешся найбiльше з-помiж усiх дiвчат. – І в поривi почуттiв вiн вигукнув: – Ти – чарiвна!

Майра не була впевнена у правдивостi почутого, але це звучало так стильно, хоча i доволi зухвало.

На вулицю спадали сутiнки. Коли лiмузин раптово завернув, ii штовхнуло до нього, i вони доторкнулись руками.

– Тобi не слiд курити, Еморi… – прошепотiла вона. – Хiба ти цього не розумiеш?

Вiн заперечливо хитнув головою.

– Усiм байдуже…

Майра мить вагалась.

– Але менi не байдуже…

Щось сколихнулось всерединi Еморi.

– Не може бути! Ти ж закохана у Фроггi Паркера! Адже всi про це знають.

Запанувала тиша, Еморi радiв. Було щось чарiвливе в Майрi, що куталась вiд тьмяного прохолодного повiтря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, iз пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-пiд шапочки.

– Але ж я теж закоханий… – Вiн зупинився, почувши вдалинi звук молодечого смiху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).

– Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!

Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!). Вона заглянула в його очi.

– Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморi, зiтхнувши iз полегшенням, опустився на подушки.

«Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»

Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв. Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць.

– Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово…

Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном). Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз. Але зараз вони говорили про вечiрки iз катанням на санях.

– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.

– Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво.

– Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн?

– Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся. – Вiн вiдкашлявся. – Ти для мене на першому, i на другому, i на третьому мiсцi.

Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку…

Майра капiтулювала. Атмосфера була занадто доречною.

– А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому.

Фроггi опустився на двадцять п’ять пунктiв лише за годину (правда, вiн ще цього не пiдозрював).

Проте Еморi, будучи тут, швидко нахилився i поцiлував Майру в щоку. Вiн нiколи не цiлував жодноi дiвчинки досi, i з цiкавiстю облизав своi губи, нiби щойно скуштував якийсь невiдомий фрукт. Затим iхнi вуста доторкнулись, як свiжi польовi квiти на вiтрi.

– Ой, це жахливо незручно… – радiсно прошепотiла Май-ра. Їi рука ковзнула в його руку, ii голiвка впала на його плече.

Раптова змiна настрою охопила Еморi – вiдраза, вiдчуття огиди до всього, що вiдбулось. Вiн безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб нiколи не бачити Майру, нiколи бiльше нiкого не цiлувати; вiн усвiдомив свое обличчя, ii лице, iхнi сплетенi руки i захотiв виповзти геть зi свого тiла i сховатись поза межами досяжностi десь у закутку своеi свiдомостi.

– Поцiлуй мене ще… – Їi голос виринув десь iз глибини.

– Я не хочу! – раптом почув вiн свiй голос.

Драматична пауза.

– Я не хочу! – рiзко вигукнув вiн.

Майра пiдскочила як пружина, ii щоки палали вiд враженого самолюбства, великий бант на потилицi тремтiв.

– Я ненавиджу тебе! – вигукнула вона. – Нiколи бiльше не смiй говорити зi мною!

– Що? – затнувся Еморi.

– Я скажу мамi, що ти цiлував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамi, i вона не дозволить менi з тобою гуляти.

Еморi безпорадно витрiщився на неi, нiби на небачену досi iстоту, про чие iснування на землi вiн ранiше i не здогадувався.

Раптом дверi вiдчинились, i на порозi з’явилась мати Майри – вона шукала свiй лорнет.

– Он ви де… – м’яко почала вона. – Дворецький сказав менi, що двое дiтей пiшли нагору. Як почуваетесь, Еморi?

Еморi дивився на Майру i чекав катастрофи, але нiчого не вiдбулось. Лють зiйшла з ii обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокiйний, як лiтне озеро.

– Ой, ми пiзно виiхали, мамо, i я подумала, що…

Вiн почув дзвiнкий смiх десь iзнизу, солодкавий запах гарячого шоколаду i тiстечок. Вiн мовчки потупляв униз за матiр’ю i донькою. Звуки грамофона змiшувались iз щебетанням компанii i спiвом, слабке мерехтiння виникло нiзвiдки i наче розтеклось по ньому…

Кейсi Джонс – залiз у фургон,
Кейсi Джонс покинув все негайно.
Кейсi Джонс – залiз у свiй фургон
І вирушив в обитовану землю, в подорож останню…




МОМЕНТАЛЬНІ СВІТЛИНИ ЮНОГО ЕГОЇСТА


Еморi провiв майже два роки в Мiннеаполiсi. Першу зиму вiн носив мокасини, якi колись були жовтими, але пiсля численних жирних плям та бруду вони набули зеленувато-коричневого вiдтiнку; вiн носив куртку в шотландську клiтинку i червону спортивну шапку. Його собака, Граф дель Монте, пошматував ii, i дядько подарував йому iншу, сiру, що постiйно налазила йому на лоба. Власне, шапка була завелика, закривала пiв обличчя, i дихати доводилось крiзь неi, i одного дня ця недолуга штука примерзла до щоки. (Вiн тер щоку снiгом, але вона однак посинiла.)

Одного разу Граф дель Монте зжер коробку синьки, але вона йому не зашкодила. Пiзнiше пес чомусь ошалiв i помчав вулицями, наштовхуючись на паркани, кулячись у стiчних канавах, i безповоротно зник iз життя Еморi. Хлопець плакав у себе в лiжку.

– Бiдний маленький Граф! – хлипав вiн. – О, бiдний маленький Граф…

Через кiлька мiсяцiв вiн запiдозрив, що Граф лише дуже ефект-но iнсценував свое безумство.

Еморi i Фроггi Паркер надибали найвидатнiший рядок з усiеi свiтовоi лiтератури – уривок iз ІІІ дii «Арсена Люпена». Вони сидiли в першому ряду на денних сеансах щосереди i щосуботи. І цитували цей рядок:

«Якщо людина неспроможна бути видатним митцем або видатним полководцем, то найкраще, ким вона може стати, – це видатним злочинцем».

Еморi на тоi час закохався i написав вiрша:

Мерилiн i Саллi —
Дуже гарнi кралi.
Хоча любов свою вiддам
Мерилiновим вустам.

Правда, його бiльше цiкавило, яке Мак Говерн з Мiннесоти посяде мiсце у всеамериканському рейтингу спортсменiв. А ще – як навчитись робити фокуси з картами i з монетами, як дiстати краватку «хамелеон», його цiкавило також, як народжуються дiти i чи Трипалий Браун справдi кращий пiтчер, нiж Крiстi Метьюсон.

Серед книг, якi вiн прочитав, були: «За честь школи», «Маленькi жiнки» (двiчi), «Загальне право», «Сапфо», «Несамовитий Ден Макгрю», «Безмежна дорога» (тричi), «Падiння дому Ашерiв», «Три тижнi», «Мерi Вер, подруга малого полковника», «Ганга Дiн», «Полiцейська газета» i журнали «Jim-Jam Jems»[1 - «Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior.].

Щодо iсторii – тут вiн був прихильником Гентi[2 - Гентi Джордж Альфред (1832—1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань.], але особливо його захоплювали всiлякi iсторii з убивствами з книжок Мерi Робертс Рейнгарт.

Вiн колекцiонував пасма волосся дiвчаток. Деякi давали йому поносити своi перстеники, але потiм кинули це робити, оскiльки в нього була нервова звичка покусювати iх, тримаючи палець бiля губ, а це зазвичай провокувало ревнивi пiдозри у наступних щасливчикiв.

Упродовж лiта Еморi i Фроггi Паркер кожного тижня вiдвiдували театральнi вистави. Затим замрiяно брели додому вздовж Геннепiн i Нiколетт-авеню крiзь безтурботний натовп, вдихаючи духмяне повiтря серпневоi ночi. Еморi дивувався, чому це люди не помiчають, що вiн – хлопець, створений для слави? І коли з людського потоку виокремлювались обличчя, якi кидали на нього побiжнi погляди, вiн прибирав такого романтичного вигляду, нiби ступав повiтряними подушками, якi встеляли асфальт для нього, чотирнадцятилiтнього…

Коли вiн лягав спати, йому вчувались голоси – незрозумiлi, гаснучi, чарiвливi – нiби десь за вiкном, i перед тим як заснути, вiн мрiяв… Про те, як стане видатним пiвзахисником, або про те, як йому присвоять генеральський чин пiсля японськоi навали i вiн стане наймолодшим iз усiх вiдомих генералiв. І завжди вiн думав про те, як зробиться кимось, а не про те, чим вiн був. Це теж дуже влучно характеризувало Еморi.




КОДЕКС ЮНОГО ЕГОЇСТА


До того, як його було вiдiслано до Лейк-Дженева, вiн уже примiряв своi першi довгi штани (збентежений, але внутрiшньо трiумфуючи). До комплекту додались: пурпурова гофрована краватка i комiрець «Бельмонт» (його кiнцi щiльно сходились докупи), пурпуровi шкарпетки i хустинка з пурпуровою облямiвкою, що визирала з його нагрудноi кишенi. Але, що найважливiше, – вiн вивiв свою першу фiлософiю, кодекс, за яким йому судилось жити (найточнiше його було б назвати аристократичним егоiзмом).

Вiн усвiдомив, що його значливi iнтереси ховаються у свiдомостi певноi особи – мiнливоi i непостiйноi. І щоб якимось чином пов’язати цю особу зi своiм минулим, сприймав ii як Еморi Блейн. Еморi вважав себе удачливим, здатним безмежно розвиватись як у хороший, так i в поганий бiк. Вiн не вважав, що мае сильний характер, але покладався на своi природнi здiбностi (вiн швидко вчиться) та на своi розумовi переваги (прочитав багато серйозних книжок). Вiн усвiдомлював, що нiколи не стане генiем якихось точних чи гуманiтарних наук. Натомiсть всi iншi висоти вiн цiлком мiг пiдкорити.

Щодо природних даних, Еморi вважав себе дуже вродливим. (І це справдi було так.) Вiн бачив себе згодом вправним спортсменом i талановитим танцюристом.

Щодо суспiльства, тут його шанси були, мабуть, найбiльш хисткi. Хоча вiн однозначно вважав себе особистiстю, обдарованою незаперечним шармом, чаром, що дозволяло домiнувати над своiми ровесниками та приворожити будь-яке жiноче серце.

Щодо розуму, тут вiн вважав, що був, однозначно i без питань, вищий за всiх.

Але тут треба зробити уточнення: Еморi мав майже пуританську совiсть. Не те щоб вiн дуже ii наслухав (з часом вiн повнiстю знищив ii голос), але у п’ятнадцять рокiв ця совiсть ще твердила йому, що вiн значно гiрший за iнших хлопцiв… безпринципнiсть… бажання впливати на людей майже у всьому, навiть у найгiршому… безсумнiвна холоднiсть i вiдсутнiсть спiвчуття, що граничили часом iз жорстокiстю… пливке вiдчуття честi… грiховний егоiзм… тривожний прихований iнтерес до всього, що стосувалось питань статi.

Було в ньому якесь натужне вiдчуття слабкостi, що проступало крiзь його зовнiшню оболонку… Одна груба фраза з уст старшого хлопця (а старшi хлопцi зазвичай його зневажали) запросто могла вибити його з рiвноваги й увiгнати в похмуру чутливiсть, або боязку дурiсть… Вiн був рабом власних настроiв i вiдчував, що хоча й здатен на певну безшабашнiсть та зухвалiсть, але в ньому немае анi iстинноi хоробростi, анi самоповаги.

Марнославство, стримуване лише вiдчуттям недовiри до самого себе, чи то пак, знанням самого себе, вiдчуття, що люди автоматично пiдкоряються його волi, бажання випередити якомога бiльше хлопцiв по дорозi на якусь примарну вершину – з таким набутком Еморi поплив у юнацькi лiта.




НА ШЛЯХУ ДО ВЕЛИКОЇ ПРИГОДИ


Лiтнього млосного дня поiзд зупинився у Лейк-Дженева. Еморi угледiв свою матiр, що чекала на нього у власному електромобiлi на засипаному гравiем шляху. Це було старе авто iз перших моделей, сiрого кольору. Те, як вона сидiла – грацiйно прямо, вираз ii обличчя, де злились воедино гiднiсть i краса, те, як воно ледь потеплiло давно забутою усмiшкою – сповнило його вiдчуттям гордостi за неi.

Вона роззирнулась обабiч i обережно рушила зi швидкiстю десь двi милi за годину, щомитi благаючи Еморi стежити за дорогою. І на одному залюдненому пререхрестi вона змусила його вийти з машини i бiгти попереду, як регулювальник (Беатрiс була, так би мовити, обачним водiем).

– Ти вирiс! Але ти досi дуже гарний, здаеться, ти проскочив той незграбний вiк, себто коли вiн починаеться? У шiстнадцять, п’ятнадцять чи чотирнадцять? Я постiйно забуваю, але ти його проскочив – це точно.

– Не сором мене… – пробурмотiв Еморi.

– Але, мiй любий хлопчику, який на тобi дивний одяг! Усе дiбране, як один комплект, – це так задумано? А бiлизна – теж пурпурова?

Еморi не надто ввiчливо щось буркнув.

– Ти мусиш поiхати до Брукса i замовити кiлька пристойних костюмiв. Окрiм того, нам потрiбно поговорити сьогоднi ввечерi або завтра. Я хочу докладно знати про твое здоров’я – геть усе, ти, мабуть, зовсiм занедбав серце i сам про це не здогадуешся.

Еморi подумав: яким поверховим було нашарування його власного поколiння. Окрiм миттевого вiдчуття сором’язливостi, вiн усвiдомив, що його давнiй дитячий зв’язок з матiр’ю не переривався анi на хвилину. (Хоча першi декiлька днiв вiн вештався садом та вздовж берега в станi покинутоi самотностi, знаходячи якусь апатичну вiдраду у викурюваннi сигарет «Bull» у гаражi в компанii одного iз шоферiв.)

Шiстдесят акрiв маетку були поцяткованi старими i новими альтанками, фонтанами i бiлими лавами, якi виринали подекуди iз гущавини; там також кублилось постiйно зростаюче сiмейство бiлих котiв, вони блукали мiж клумбами i вимальовувались уночi на фонi чорних силуетiв дерев. На однiй iз таких тiнистих стежин Беатрiс врештi зловила Еморi, пiсля того, як мiстер Блейн усамiтнився за звичкою на весь вечiр у своiй бiблiотецi.

Дорiкнувши йому, що вiн ii уникае, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при мiсячному сяйвi. Їi краса захоплювала його – вiн знаходив у собi стiльки ii рис, – яка витончена ii бiла шия i плечi, грацiйнiсть заможноi трицятилiтньоi жiнки.

– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лiкарi сказали менi (ii голос перейшов на довiрливi нотки): якби хоч один чоловiк так затято пив, як я, вiн би вже давно знищив себе ущент, мiй любий, i вже зiйшов би в могилу…

Еморi скривився i подумав: цiкаво, як би цi слова сприйняв Фроггi Паркер.

– Знаеш, – трагiчно продовжувала Беатрiс, – у мене були сни – дивовижнi видiння. – Вона притиснула долонi до очей. – Я бачила бронзовi рiки, iхнi хвилi омивали мармуровi береги, i велетенськi птахи ширяли повiтрям – строкатi iз райдужним пiр’ям. Я чула дивну музику i наростаючий гул варварських труб… Ти що?

Еморi пирснув.

– Що таке, Еморi?

– Не зважай, продовжуй, Беатрiс.

– Отой сон повторювався i повторювався: сади, що пишнiли барвами, проти яких наш сад – просто нiщо, мiсяць, що безупинно гойдався, не блiдий, як узимку, а золотiший за мiсяцi лiтньоi ночi.

– А зараз ти як почуваешся, Беатрiс?

– Загалом – краще, нiж будь-коли. Але нiхто не розумiе, Еморi! Я знаю, що не можу пояснити це тобi, але це так…

Еморi був зворушений. Вiн обiйняв матiр i легенько потерся об ii плече.

– Бiдолашна Беатрiс, бiдна моя Беатрiс…

– Але ж розкажи менi про себе, Еморi! У тебе, мабуть, були жахливi два роки?

Еморi спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як е.

– Нi, Беатрiс. Я цiкаво провiв час. Я пристосувався до смакiв довкiлля, став буденним (вiн сам себе здивував цими словами, i уявив, як би витрiщився Фроггi).

– Беатрiс! – раптово вигукнув вiн. – Знаеш, хочу поiхати вчитись в iншу школу. Всi в Мiннеаполiсi iдуть вчитись десь-iнде.

На обличчi Беатрiс з’явилось занепокоення.

– Але ж тобi лише п’ятнадцять!

– Так, але всi iдуть кудись у п’ятнадцять, i я хочу, Беатрiс.

Беатрiс запропонувала вiдкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його вiдповiддю:

– Еморi, я гадаю, що ти маеш вирiшувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш iхати.

– Справдi?

– Скажiмо, у Сент-Реджис у Коннектикутi.

Еморi вiдчув раптове пiднесення.

– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатрiс. – Тобi варто поiхати. Я б волiла, щоб ти поiхав до Ітона, а потiм у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядае малоймовiрним. Наразi залишимо питання з унiверситетом вiдкритим.

– А що ти будеш робити, Беатрiс?

– Це лише Господь вiдае. Здаеться, моя доля – доживати вiку в цiй краiнi. Нi, я анi трохи не шкодую, що я американка, – бiльше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осiб. Я вiдчуваю, – нi, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нацiя, однак, – вона зiтхнула, – я часом думаю, що життя мое мало б згаснути ближче до древньоi, зрiлоi цивiлiзацii, землi, де лiтня зелень змiнюеться осiннiми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, i тобi, мабуть, краще дорослiшати «пiд крилами бiлоголового орлана» – це правильний вираз?

Еморi кивнув. Вона б не оцiнила його iдею щодо японськоi навали.

– Коли я зможу поiхати до школи?

– Наступного мiсяця. Тобi треба буде вирушити заздалегiдь, щоб здати екзамени. Потiм у тебе буде вiльний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого вiдвiдав на Гудзонi.

– Кого саме?

– Монсеньйора Дарсi, Еморi. Вiн хоче побачитись iз тобою. Вiн вчився в Гарроу, а потiм у Єльському унiверситетi, став католиком. Я хочу, щоб вiн побесiдував з тобою – я вiдчуваю, це може стати тобi в нагодi. – Вона лагiдно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мiй любий Еморi…

– Люба Беатрiс…

Отже, раннього вересня Еморi, оснащений шiстьома комплектами лiтньоi бiлизни, плюс шiстьома зимовоi, светром, тенiскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом i т. д., попрямував до Новоi Англii – краю закладiв для дiбраноi молодi.

Були там академii Андовер i Екзетер зi своiм славетним минулим, велетенськi, демократичного типу коледжi Новоi Англii; Сент-Марк, Гротон, Сент-Реджис, якi набирали учнiв iз Бостона та давнiх голандських сiмей Кнiккербоккерiв iз Нью-Йорка; Сент-Пол зi своiми вiдомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвiтаючi й багато оздобленi; Тафт i Гочкiсс, якi готували цвiт заможних сiмей Середнього Заходу для подальших соцiальних успiхiв у Єлi; Павлiнг, Вестмiнстер, Чоут, Кент i сотнi iнших. Усi вони рiк за роком випускали з конвеера однотипних представницьких молодикiв, чиiм единим стимулом було скласти вступнi iспити в унiверситет. Їхнi ефемернi цiлi були регламентованi сотнями циркулярiв на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну i фiзичну пiдготовку, належну джентльмену i християнину, розвинути в юнаковi навик вирiшувати питання свого часу та закласти надiйний фундамент наук i мистецтва».

У Сент-Реджисi Еморi пробув три днi, склав iспити iз зверхньою впевненiстю в собi, потiм повернувся до Нью-Йорка, щоб завiтати до свого опiкуна. Метрополiс, який вiн заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що вiн запам’ятав, було вiдчуття чистоти i високi бiлi будинки, якi вiн споглядав iз палуби пароплава, раннiм ранком на рiцi Гудзон. Насправдi вiн уже був десь далеко у своiх мрiях про спортивнi звитяги в школi. Цей вiзит мав стати лише вимушеною прелюдiею до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося.

Будинок монсеньйора Дарсi був древнiм, невизначеного стилю, стояв на пагорбi, що височiв над рiкою. Там його власник жив мiж подорожами римо-католицьким свiтом (наче король Стюарт у вигнаннi, очiкуючи, коли його прикличуть знову панувати на своiй землi). Монсеньйоровi на той час було сорок чотири, вiн злегка почав повнiти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, вiн був дуже захопливий i загалом – блискуча особистiсть. Коли вiн заходив до кiмнати, зодягнений у своi пурпуровi шати, що палахкотiли як тернерiвськi заходи сонця, вiн привертав до себе захопленi погляди.

Вiн написав два романи: один iз них – разюче антикатолицький (але це було ще до його навернення), i п’ять рокiв по тому – iнший, де вiн змiнив своi в’iдливi насмiшки над католиками на ще дотепнiшi кпини над представниками епископальноi церкви. Вiн надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив iдею Бога достатньо глибоко, щоб зберiгати целiбат, i був прихильний до ближнього свого.

Дiти обожнювали його, адже вiн сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо вiн сам був молодим, i нiщо його не шокувало). У якомусь столiттi й у вiдповiдному мiсцi вiн мiг би стати як Рiшелье. Але нинi вiн був просто високоморальним, дуже релiгiйним (точнiше сказати, благочестивим) душпастирем. Вiн полюбляв створювати ореол таемничостi над звичним, використовував давнi зв’язки, цiнував життя у всiх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна).

Вони з Еморi якось одразу заприязнились – товариський презентабельний прелат, який мiг затьмарити будь-який посольський бал, i зеленоокий задумливий хлопець у своiх перших дорослих штанах. Пiсля пiвгодинноi розмови вони вiдчули, що iхнiй зв’язок схожий на зв’язок батька з сином.

– Мiй любий хлопчику, я багато рокiв чекав цiеi зустрiчi. Умощуйся зручнiше i давай побалакаемо.

– Знаете, я щойно приiхав iз школи Сент-Реджис…

– Твоя матiнка згадувала про це – вона надзвичайна жiнка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, пiдозрюю, ти, як i я, – ненавидиш природничi науки i математику.

Еморi радо закивав головою.

– Ненавиджу iх! Люблю англiйську та iсторiю.

– Авжеж, ти також ненавидiтимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисi.

– Чому?

– Бо це школа для джентльменiв, i демократiя не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжi.

– Я хочу вчитись у Принстонi, – сказав Еморi. – Не знаю чому, але менi здаеться, що всi випускники Гарварда – безхарактернi (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великi голубi светри i курять люльки…

Монсеньйор посмiхнувся:

– Знаеш, я теж колись був таким…

– Нi, ви зовсiм iнший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий i аристократичний. Розумiете, як весняний день! А Гарвард це щось доволi закрите…

– А Єль – морозяний i енергiйний, як листопад, – закiнчив монсеньйор.

– Саме так!

І вони легко занурились у радiсне вiдчуття близькостi.

– Я завжди пiдтримував принца Карла Стюарта…

– Звичайно, i Ганнiбала!

– Так, i Пiвденну конфедерацiю. – Вiн вагався, чи визнавати себе патрiотом Ірландii, бо вважав, що бути iрландцем – це якось простакувато.

Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландiя – це романтичний втрачений шанс, а iрландцi – чарiвнi щирi люди, i цю прихильнiсть варто плекати й надалi.

Пiсля години насиченого спiлкування i ще кiлькох сигарет, коли монсеньйор Дарсi довiдався, що Еморi вихований не в католицькiй вiрi (що радше здивувало, а не налякало його), вiн оголосив, що чекае ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок iз Бостона, екс-мiнiстр в Гаазi, автор науковоi працi з iсторii середнiх вiкiв i останнiй представник видатноi патрiотичноi i блискучоi сiм’i.

– Вiн приiздить сюди на вiдпочинок, – монсеньйор довiрчо нахилився до Еморi, нiби вони були однолiтками. – Я для нього – своерiдний прихисток вiд виснажливого агностицизму. Думаю, я единий знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, i як прагне вiн вхопитись за рятiвний уламок мiцноi щогли, якою i е наша Церква.

Їх перший обiд став для Еморi одним iз найяскравiших спогадiв iз ранньоi юностi. Монсеньйор випромiнював шарм i якесь особливе свiтiння. Ставив запитання i робив припущення так тонко, що хлопець повiряв найглибшi пориви i бажання своеi душi, а також страхи i надii, навiть те, що викликало в нього вiдразу. При цьому були тiльки вiн i монсеньйор, а старший чоловiк, хоча i менш вразливий i менш чутливий, але, безсумнiвно, не безсердечний, iз задоволенням слухав iхню бесiду i грiвся в лагiдному свiтлi, що випромiнювали цi двое.

Для багатьох монсеньйор був наче промiнь сонця; i Еморi справляв таке саме враження (саме зараз, у молодостi, часом у роки зрiлостi, але нiколи бiльше не повторилось вiдчуття цього взаемного пориву).

«Який осяйний хлопчина, – подумав Торнтон Генкок, який свого часу побачив розкiш обох континентiв, вiв бесiди iз Парнелом, Гладстоном i Бiсмарком. А потiм, нiби мiж iншим, сказав монсеньйору Дарсi:

– Його виховання однозначно не можна довiрити школi або коледжу.

Але в наступнi чотири роки розумовi здiбностi Еморi були скерованi на завоювання популярностi, хитросплетiння соцiального устрою унiверситету й американського суспiльства (в такому виглядi, як iх презентували на чайних вечорах в Балтиморi або в гольф-клубах Хот-Спрингс).

Загалом, це був прекрасний тиждень. Весь внутрiшнiй свiт Еморi наче розiбрали на частки i витягнули назовнi. Пiдтвердились низки його теорiй, а його радiсть життя вилилась в тисячi амбiцiй. Бесiди не були схоластичними, боронь Боже! Еморi мав лише приблизне уявлення про Бернарда Шоу, але монсеньйор мiг не менш захопливо вести бесiди на тему «Улюбленого волоцюги» чи «Сера Найджела», дбаючи, щоб Еморi не почувався невiгласом анi на мить.

Але труби вже возвiстили початок першоi сутички мiж Еморi i його власним поколiнням.

– Тобi, звичайно, хочеться iхати. Для таких, як ми, дiм – це там, де нас нема… – iз сумом мовив монсеньйор.

– Нi, менi дуже не хочеться iхати…

– Не думаю! Насправдi анi тобi, анi менi нiхто у цьому свiтi не потрiбен.

– Ну…

– Бувай, синку…




ЕГОЇСТ ПРИГНІЧЕНИЙ


Два роки, якi Еморi провiв у Сент-Реджисi, були сповненi трiумфiв i болючих розчарувань i зiграли в його життi геть незначну роль (оскiльки бiльшiсть американських «пiдготовчих» шкiл iснують пiд каблуком унiверситетiв i мають незначний вплив на американське життя загалом). У нас немае таких шкiл, як в Ітонi, де формуеться самосвiдомiсть правлячого класу, натомiсть ми маемо чистi, млявi i безбарвнi пiдготовчi школи.

З самого початку вiн узяв невiрний старт, i його всi вважали пихатим, зарозумiлим i зневажали. Вiн до знемоги грав у футбол, чергуючи зухвалу вiдчайдушнiсть з надмiрною обачнiстю, й оберiгав себе вiд травм, наскiльки це допускала гра. Але якось, дико запанiкувавши, вiн утiк вiд сутички з хлопцем такого ж зросту пiд зливу презирливих вигукiв. А через тиждень ув’язався в бiйку iз хлопцем, значно сильнiшим за себе. З бiйки вiн вийшов жорстоко побитий, але гордий за себе.

Вiн був проти всiх, хто був вищий за нього. Ця риса, вкупi з млявою байдужiстю до навчання, дратувала вчителiв. Вiн зростав безвольним i вважав себе знедоленим; вiн набурмосено ховався в закутках i читав аж до митi, як у школi вимикали на нiч свiтло. Боячись самотностi, вiн завiв кiлька приятелiв, але, оскiльки вони не належали до шкiльноi елiти, використовував iх лише як дзеркало для самого себе, як аудиторiю, перед якою вiн мiг позувати (що було абсолютно необхiдним для нього). Вiн був нестерпно самотнiм i до вiдчаю нещасним.

Хоча було й кiлька втiшливих моментiв. Коли Еморi був пригнiченим, його марнославство шукало поживи (вiн аж засяяв, коли Вукi-Вукi – стара глуха економка – сказала йому, що ще нiколи не бачила такого гарного хлопця, як вiн). Йому лестило, що вiн наймолодший i найлегший хлопець у футбольнiй командi. Йому було приемно, коли доктор Дугал пiсля однiеi жвавоi дискусii сказав йому, що вiн мiг би бути першим учнем у школi, якби ж у нього було хоч трохи завзяття. Але доктор Дугал помилявся. Це було неможливо – не такий у нього був характер.

Нещасний, самотнiй, вiдчужений з-помiж учнiв i вчителiв – так минув перший семестр Еморi. Але коли на Рiздво вiн повернувся в Мiннеаполiс, то нiкому не обмовився анi словом i був пiдкреслено жвавий.

– О, я спочатку був боязким новачком! – розповiдав вiн Фроггi покровительським тоном. – Але потiм заприятелював з усiма, хоч найлегший у нашiй командi. Ти обов’язково мусиш поiхати в якусь школу, Фроггi! Це так круто!




ЕПІЗОД З ПРОФЕСОРОМ ІЗ ДОБРИМИ НАМІРАМИ


Останньоi ночi свого першого семестру Еморi якраз був у навчальнiй кiмнатi, коли йому передали, що мiстер Марготсон, старший викладач, хоче його бачити о дев’ятiй в своему кабiнетi.

Еморi подумав, що його чекають нуднi повчання, але для себе вирiшив бути ввiчливим, оскiльки мiстер Марготсон завжди був приязним до нього.

Наставник зустрiв його поважно i вказав на стiлець. Вiн кiлька разiв кахикнув, вигляд у нього був пiдкреслено щирий, такий, коли розмову затiвають на «делiкатнi» теми.

– Еморi, – почав вiн. – Я покликав вас для щироi розмови.

– Слухаю, сер.

– Я спостерiгав за вами цього року, i те, що побачив, менi до душi. Я гадаю, у вас е задатки достойноi людини.

– Так, сер, – Еморi вдалось прибрати вiдповiдного виразу на обличчi. (Хоча вiн ненавидiв усiлякi «душевнi» розмови, коли з ним говорили так, нiби вiн геть пропащий.)

– Але я помiтив, – продовжував викладач, добираючи слова, – що ви – не дуже користуетесь популярнiстю серед хлопцiв.

– Це так, сер… – Еморi облизав сухi губи.

– Отож, я подумав: можливо, вам не зовсiм зрозумiлi мотиви iхньоi поведiнки? Я скажу вам, бо вважаю, що коли юнак знае своi труднощi, йому легше з ними впоратись i зрозумiти, чого ж оточення очiкуе вiд нього. – Вiн зробив паузу i знову делiкатно продовжив: – Здаеться, вони вважають вас дещо зарозумiлим.

Еморi не витримав. Вiн пiдхопився, ледь стримуючись.

– Я знаю! Ви гадаете, я не знаю? – Вiн уже кричав. – Я знаю, що вони думають! Навiщо ви менi це кажете? – Вiн схаменувся. – Я… я… менi треба йти, вибачте мою грубiсть…

Вiн вилетiв iз кiмнати. Дорогою до гуртожитку свiже повiтря охолодило його, вiн торжествував, що вiдмовився вiд допомоги.

– Старий дурень! – огризнувся вiн. – Начебто я не знаю!

Однак вiн вирiшив, що то буде вдалий привiд, щоб не повертатись у навчальну кiмнату, i зручно вмостився в своему закутку, дочитуючи «Бiлий загiн» i жуючи печиво з кремом.




ЕПІЗОД ІЗ ДИВОВИЖНОЮ ПАННОЮ


Лютневе небо ряснiло яскравими зорями. Нью-Йорк спалахнув для Еморi небаченим блиском у день народження Вашингтона у всiй красi цiеi довгоочiкуваноi подii. Мiсто промайнуло перед ним яскравою смугою на фонi глибокого синього неба, малюючи картину розкошi, гiдну казкових мiст iз «Тисячi й однiеi ночi». Цього разу вiн побачив мiсто у свiтлi електричних вогнiв, романтикою пригод манило вiд велетенських рекламних щитiв на Бродвеi i вiд жiночих очей в готелi «Астор», де вiн обiдав з юним Паскертом iз Сент-Реджиса. Коли вони в театрi йшли проходом до своiх мiсць, iх зустрiло хвилююче звучання й переспiв настроюваних скрипок i чуттевий, глибокий аромат гриму й парфумiв. Його поглинала атмосфера епiкурейськоi насолоди, все зачаровувало. Сьогоднi у програмi був «Маленький мiльйонер» з Джорджем М. Коханом. На сценi була приголомшлива юна брюнетка. Вона танцювала так, що в Еморi на очi навертались сльози.

«О, прекрасна панно, яка ти незрiвнянна!» – спiвав тенор, i Еморi погоджувався з ним, мовчки, але iз запалом.

«Любi слова твоi пронизують серце мое…»

Скрипки затремтiли на останнiх нотах, дiвчина впала на сцену, наче зiм’ятий метелик, зал вибухнув оплесками. О, кохатись би так, пiд звуки цiеi п’янкоi мелодii…

Остання дiя вiдбувалась у ресторанi на даху, i зiтхання вiолончелi лунали пiд сяйвом мiсяця, мiж тим несподiваний i легкий, як пiна, сюжет мережився комедiйними поворотами. Еморi вже горiв бажанням стати завсiдником отих ресторанiв на даху, зустрiти дiвчину, яка була б схожа на цю, нi, саме ii! Щоб волоссям ii блукало мiсячне сяйво, поки чемний офiцiант пiдливатиме iм у бокали шампанське. Коли завiса опустилась востанне, вiн так глибоко зiтхнув, що глядачi попереду озирнулись i витрiщились на нього, i вiн розчув чийсь подивований голос:

– Поглянь-но, який гарний, який вродливий хлопчина…

Це вiдволiкло його вiд п’еси, i вiн замислився: чи справдi вiн такий, чи просто видаеться таким жителям Нью-Йорка?

Вони мовчки йшли до готелю. Першим заговорив Паскерт. Його ламкий п’ятнадцятилiтнiй голос ввiрвався в меланхолiйну задуму Еморi:

– Знаеш, я б одружився з цiею дiвчиною хоч зараз…

Можна було не питати, про яку дiвчину йшла мова.

– Я був би гордий привести ii додому i познайомити з рiднею, – продовжував Паскерт. Еморi був вражений – цi слова видались йому такими зрiлими, чому ж не вiн iх вимовляе?

– Кажуть, всi актриси такi легковажнi…

– Готовий заприсягтись, що нi! – сказав юнак iз запалом. – Я впевнений, ця дiвчина – просто диво, кажу тобi.

Вони йшли, змiшуючись iз бродвейським натовпом, а музика, що лунала з кафе, несла iхнi мрii все далi й далi. Вервечка облич виринала i зникала – блiдi чи збудженi, рум’янi чи втомленi. На хвилi якогось дивного пiднесення Еморi дивився на них iз захопленням. Вiн планував свое життя. Вiн зараз житиме у Нью-Йорку, його будуть упiзнавати у всiх ресторанах i кафе, вiн буде носити фрак з самого ранку i до вечора, а спатиме до полудня.




ЕПІЗОД У ГЕРОЇЧНИХ ТОНАХ


Жовтень його другого i останнього року навчання в Сент-Реджисi ознаменувався найбiльш пам’ятною подiею в життi Еморi. Матч iз Гротоном почався о третiй годинi одного бадьорого дня i завершився, коли морозянi осiннi сутiнки спустились на землю. Еморi грав на позицii квотербека, вiн здiйснював неймовiрнi захвати, волав у лютому вiдчаi, вигукував команди диким голосом до хрипу, до оскаженiлого шепоту. Вiн з гордiстю вiдчув кров на своiй бiлiй пов’язцi, яка вкривала голову, i геройський надрив гравцiв з понiвеченими кiнцiвками. У цi хвилини звитяга сочилась, як вино, крiзь жовтневу напiвтемряву, вiн був зухвалим героем, одним iз веселоi ватаги вiкiнгiв, що перетинае розлючене море на швидкому дракарi, соратником Роланда i Горацiя, Сера Найджела i Теда Коя – пошрамований, понiвечений, що незламною волею кинувся в бiй, – вiн стримуе несамовитий натиск, вiн чуе, як доноситься десь iздалеку гул трибун… І раптом, весь в синцях i саднах, але досi невловимий, вiн мчить по широкiй дузi, звиваеться, змiнюе темп i падае долiлиць за воротами Гротона з м’ячем. Двое навалюються йому на ноги, тачдаун, i перемога для його команди!




ЗАПИСКИ МОЛОДОГО ЗАЛИЗИ


Із захмарних висот старших класiв i своiх недавнiх успiхiв Еморi скептично оглядався на свiй статус минулого року. Вiн дуже змiнився, наскiльки Еморi Блейн взагалi мiг змiнитися. Еморi плюс Беатрiс плюс два роки у Мiннеаполiсi – цi складники сформували його, коли вiн поступав у Сент-Реджис. Але налiт двох рокiв, проведених в Мiннеаполiсi, був не надто тривким, недостатнiм, щоб приховати оте «Еморi плюс Беатрiс» вiд допитливих очей закритоi школи. Отже, школа Сент-Реджис почала болiсно i жорстоко висвердлювати iз нього Беатрiс i накладати новий i бiльш вiдповiдний настил на початкову складову.

Але нi Сент-Реджис, нi сам Еморi не усвiдомлювали того факту, що внутрiшне глибинне ество Еморi залишилось незмiнним. Тi риси, за якi його так не любили, – хизування, лiнь, блазнювання – сприймались тепер як належне, така собi ексцентричнiсть зiркового квотербека, лiцедiя i редактора «Базiкала» (його дивувало, що молодшi школярi наслiдують тi самi риси, за якi його ще недавно вважали нiкчемою).

Пiсля закiнчення футбольного сезону вiн впав у мрiйливу задуму. У вечiр балу перед початком канiкул вiн рано вислизнув, щоб заховатись у себе в лiжку i насолодитись звуками скрипки, якi залiтали до його кiмнати крiзь вiдчинене вiкно. Багато ночей вiн мрiяв про кав’ярнi, що причаiлись десь у закутках Монмартру, де дипломати i чепуруни сповiряють своi романтичнi таемницi жiнкам iз шкiрою кольору слоновоi кiстки, а оркестри виграють вiденськi вальси, i повiтря гусне вiд екзотичних ароматiв, запаху iнтриг та пригод. Навеснi вiн прочитав за програмою «Алегро» Джона Мiльтона, це надихнуло його на лiричнi виливи у формi вiршування на тему Аркадii i сопiлки Пана. Вiн переставив свое лiжко так, щоб сонце будило його на свiтанку своiм промiнням, тодi одягався i йшов до староi гойдалки, що висiла на яблунi бiля гуртожитку старшокласникiв. Вiн розгойдувався дужче i дужче, поки аж захлинався вiдчуттям, що вiн злiтае у вiдкрите небо, в казкову краiну, де живуть веселi сатири i нiмфи, схожi на дiвчат, яких вiн зустрiчав на вулицях Істчестера. Коли вiн досягав найвищоi точки, то справдi мiг бачити вершину пагорба, де вигини брунатноi дороги зникали золотою вервечкою на горизонтi.

Вiн ковтав книжки одну за одною всю весну (тодi йому щойно виповнилось вiсiмнадцять): «Джентльмен з Індiани», «Новi казки тисячi i однiеi ночi», «Повчання Маркуса Ордейна», «Чоловiк, який був четвергом» (останню вiн не зрозумiв, але йому сподобалось), «Стовер в Єлi», яка стала для нього чимось на кшталт посiбника, «Домбi й син» (бо вiн вирiшив, що треба читати щось вагомiше), Роберта Чемберса, Девiда Грехема Фiлiпса i Е. Фiлiпса Оппенгейма – повнiстю; i дещо вибiрково з Теннiсона i Кiплiнга. Зi всiеi шкiльноi програми лише «Алегро» i сувора чiткiсть геометрii викликали його млявий iнтерес.

На початку червня вiн вiдчув потребу у спiлкуваннi з кимось, щоб формулювати своi власнi iдеi, i на свiй власний подив, зустрiв однодумця-фiлософа в особi Рехiлла, старости шостого класу. В багатьох бесiдах, якi вони вели, гуляючи стежками чи лежачи на животi на краю бейсбольного поля, або пiзно вночi, викурюючи сигарети, вони перемелювали шкiльнi новини, i ось тут i зародився термiн «зализи».

– Є що курити? – прошепотiв Рехiлл, просуваючи голову крiзь дверi через кiлька хвилин пiсля вiдбою.

– Звичайно.

– Я заходжу.

– Вiзьми ковдру, вмощуйся он туди, на пiдвiконня.

Еморi сiв у крiсло i запалив сигарету, поки Рехiлл готувався для бесiди. Улюбленою темою Рехiлла було обговорення майбутнього своiх однокласникiв, а Еморi нiколи не набридало пiдкидати йому низку зарисовок.

– Тед Конверс? А, тут все просто. Вiн завалить екзамени i все лiто буде ходити на пiдготовку до Гарструма, тодi вступить до Шеффiлда i вилетить посерединi першого курсу. Потiм повернеться додому, буде пити-гуляти рiк-два, потiм татусь змусить його зайнятись торгiвлею фарб. Вiн одружиться, у нього буде четверо синiв – усi такi ж тупоголовi. Вiн завжди буде думати, що Сент-Реджис зiпсував його, i вiддасть своiх дiтей в денну школу в Портлендi, помре вiд локомоторноi атаксii, коли йому буде сорок один. Його жiнка подаруе пресвiтерiанськiй церквi купiль (чи як воно там називаеться) iз вигравiруваним його iм’ям.

– Зажди, Еморi, це з бiса похмуро. А щодо тебе?

– Я – iз вищоi касти, ти теж. Ми фiлософи.

– Я – нi.

– Певно, що так. Голова у тебе варить добре.

Але Еморi знав, що анi абстракцii, анi теорii, анi узагальнення не переконають Рехiлла, поки вiн сам не почуе конктретний приклад.

– Нi, – наполягав Рехiлл, – усi тут мною користаються, а я нiчого з цього не маю. Я на побiгеньках у своiх друзiв (хай iм грець), я роблю уроки за них, витягую iх iз халеп, iджу до них влiтку в гостi i завжди розважаю iхнiх шмаркатих сестер. Я терплю, коли вони поводять себе як егоiсти, а вони думають, що достатньо проголосувати за мене, щоб вiдшкодувати все це менi, вони кажуть: «вiн великий чоловiк» у Сент-Реджисi. Хочу бути там, де всi займаються своiми справами, i можна, коли що – по-слати когось куди треба. Я втомився бути «хорошим» з кожним недоумком у нашiй школi.

– Але ти не зализа! – вигукнув Еморi.

– Що?

– Не зализа.

– А що воно таке?

– Ну, це щось… словом, iх багато. Ти – не один iз них, i я теж.

– Ти можеш точнiше пояснити?

Еморi задумався.

– Ну, я гадаю, це таке, коли хтось змочуе волосся i зализуе його назад.

– Як Карстерс?

– Ага, точно. Вiн – зализа…

Два вечори вони займались тим, що вигадували точне визначення. «Зализа» – це хтось, хто добре виглядае або принаймнi охайно, у нього е мiзки (себто соцiальнi мiзки) i вiн використовуе всi засоби, на межi iз чеснiстю, щоб просуватись нагору, бути популярним, щоб ним захоплювались. А ще – вiн нiколи не потрапляе в халепу. Вiн добре одягаеться, дуже прискiпливий до своеi зовнiшностi. У нього коротке волосся i вiн його зализуе на прямий продiл – за останньою модою. Цьогорiчнi зализи усi носять окуляри у черепашачiй оправi – то головний символ iхнього братства, за яким iх можна розпiзнати, тому Еморi й Рехiлл не пропустили нi одного. Зализи чаiлись по всiй школi, завжди трохи меткiшi i трохи кмiтливiшi, нiж iхнi однолiтки, вони завжди очолювали якусь команду i вдало користались своiми здiбностями на вiдмiну вiд решти.

Класифiкацiя зализ була одним iз найцiннiших винаходiв Еморi аж до першого року в коледжi. Там межi виду стали розмитими i нечiткими, довелось вводити бiльш детальну класифiкацiю, i зрештою це стало просто характеристикою. Еморi вважав себе дещо ексцентричним (що не зовсiм вiдповiдало якостям зализи), але в глибинi душi вiн прагнув того, що й вони, i володiв, власне, усiма рисами зализи. Але на додачу – ще й вiдвагою та неабияким розумом.

Це був справжнiй прорив за межi лицемiрства шкiльноi традицii. Зализа володiв усiма характеристиками успiшноi людини (що суттево вiдрiзняло його вiд «шкiльного авторитету»).



«ЗАЛИЗА»

1. Мае гостре вiдчуття суспiльних цiнностей.

2. Добре одягаеться (хоча вдае, що одяг буцiмто не мае значення, але знае, що це не так).

3. Займаеться тим, у чому може вiдзначитись.

4. Поступае в коледж i стае вiдчутно успiшним.

5. Зализане волосся.



«ШКІЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ»

1. Схильний до дурощiв i несвiдомий соцiальних цiнностей.

2. Думае, що одяг – це не важливо, i тому вдягаеться абияк.

3. Займаеться всiм через почуття обов’язку.

4. Вступае до коледжу, але майбутне його доволi проблематичне. Вiдчувае себе загубленим без свого оточення i згадуе шкiльнi роки як найщасливiшi. Регулярно навiдуеться в школу i розповiдае про досягнення учнiв Сент-Реджиса.

5. Волосся не зализане.



Еморi остаточно вибрав Принстон. Вiн вирiшив поступати туди, навiть якщо буде единим iз Сент-Реджиса. Розповiдi про Єль були овiянi гламуром i романтикою, вiн чув iх ще в Мiннеаполiсi i вiд випускникiв Сент-Реджиса, якi застрягли в «Черепi i Костях»[3 - «Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах.]. Але Принстон приваблював його бiльше – своею яскравою атмосферою, окрiм того репутацiею найприемнiших замiських клубiв Америки. В порiвняннi iз загрозою вступних екзаменiв шкiльнi роки здались Еморi чимось дуже далеким. Коли, багато рокiв потому, вiн повернувся в Сент-Реджис, то, здаеться, зовсiм забув про своi успiхи у старших класах. У своiй уявi вiн поставав знервованим хлопчиськом, який бiгав коридорами школи, рятуючись вiд знущань своiх ровесникiв, що скаженiли вiд надлишку емоцiй.




Роздiл 2

Шпилi й гаргулi



Спочатку Еморi помiтив тiльки густе сонячне промiння. Воно повзло зеленим дерном, танцювало на вiконному склi, пливло довкола верхiвок веж i зубчастих стiн мурiв. Поступово вiн зрозумiв, що справдi йде Унiверситетською вулицею. Йому було нiяково за свою валiзу, тому вiн тренував у собi новий навик – дивитись прямо перед собою, не озираючись на перехожих. Кiлька разiв (i вiн мiг заприсягнутись, що це так) на нього оглядались здивованими поглядами. Вiн подумав на мить, що якось не так виглядае (шкода, що вiн не встиг поголитись зранку в поiздi). Вiн почувався дуже скутим i незграбним серед молодикiв у бiлих фланелевих костюмах i з непокритими головами. Судячи iз того, як упевнено вони прогулювались, то, мабуть, були старшокурсники.

Будинок 12 на Унiверситетськiй вулицi виявився величезним старовинним особняком, i хоча вiн виглядав занедбаним, Еморi знав, що тут живе щонайменше дюжина першокурсникiв. Поспiхом познайомившись iз господинею, вiн вийшов для дослiдження територii. Але, пройшовши лише квартал, iз прикрiстю усвiдомив, що вiн, мабуть, единий тут у капелюсi. Вiн квапливо повернувся у номер 12, скинув свiй котелок i вже з непокритою головою побрiв униз по Нассау-стрит, зупиняючись, щоб розглянути фотографii спортсменiв у вiтринах, а заразом i великий портрет Алленбi, капiтана футбольноi команди. Над вiкном кондитерськоi вiн побачив вивiску «Цукерня», це здалось йому заманливим, отож вiн зайшов i сiв у високе крiсло.

– Шоколадний сандей, – сказав вiн темношкiрому офiцiанту.

– Ще щось? Булочку iз беконом?

– Гаразд.

Булочки йому засмакували, i вiн ковтнув цiлих чотири, а потiм ще подвiйний шоколадний десерт i аж тодi вiдчув приемне полегшення. Кинувши оком на прапорцi, шкiрянi вимпели i плакати дiвчат, якi рясно вкривали стiни, вiн вийшов i почимчикував далi по Нассау-стрит, заклавши руки в кишенi. Поступово вiн почав розрiзняти старшокурсникiв вiд вступникiв, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понедiлка. Були й такi, хто аж занадто напоказ вдавали тутешнiх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували iз кожним поiздом, iх одразу поглинав натовп у бiлих костюмах, без капелюхiв i навантажений книжками. Здавалося, едина функцiя цiеi юрби – сновигати вгору i вниз вулицею, випускаючи завiси сигаретного диму. Десь до обiду Еморi усвiдомив, що тепер новоприбулi дивляться на нього як на випускника. Вiн вiдчайдушно намагався виглядати загадково-значливим i водночас скептичним: пiсля детального аналiзу довколишнiх облич такий вираз здавався йому найбiльш доречним.



О п’ятiй годинi вiн вiдчув настирливу потребу обмовитись iз кимсь. Вiн завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приiхав. Пiднявся хисткими сходами, потiм ретельно оглянув кiмнату: намагатись причепурити ii якось, окрiм як прапорцями i знiмками дикоi природи, годi було й сподiватися. Хтось постукав у дверi.

– Заходьте!

У дверях з’явилось довгасте обличчя iз сiрими очима i компанiйською посмiшкою.

– Молоток е?

– Нi, вибач. Може, у господинi щось таке е?

Незнайомець зайшов до кiмнати.

– То ти – мешканець цього притулку?

Еморi ствердно кивнув.

– Це страхiтливий хлiв та ще й за такi грошi!

Еморi не мiг не погодитись.

– Я оце думав переiхати до кампусу, – сказав вiн, – але, кажуть, там мало першокурсникiв, i вони якiсь лякливi. Та й що там робити? Хiба що вчитись.

Сiроокий вирiшив зазнайомитись.

– Мене звати Голiдей.

– Блейн.

Вони потисли один одному руки. Еморi посмiхнувся:

– Де ти готувався?

– В Андоверi, а ти?

– У Сент-Реджисi.

– Справдi? В мене там кузен вчився.

Вони трохи поговорили про кузена, а потiм Голiдей сказав, що зустрiчаеться з братом о шостiй, щоб повечеряти.

– Приеднуйся, перекусимо разом.

– Гаразд.

Отак Еморi й познайомився iз Берном Голiдеем (сiроокого звали Керрi) протягом скромного обiду, що складався iз рiдкоi зупи i блiдих овочiв. Вони почали розглядати iнших першокурсникiв (тi сидiли або невеликими групками i виглядали доволi скуто, або бiльшими компанiями i почувались, нiби у себе вдома).

– Кажуть, унiверситетська iдальня препогана, – сказав Еморi.

– Є такi чутки. У всякому разi, однаково треба платити, з’iси ти там щось чи нi.

– Це ж – паскудство!

– Ошуканство!

– У Принстонi доведеться все ковтати на першому курсi. Майже як у школi.

Еморi погодився.

– Але справжне життя таки тут, – наполягав вiн. – Я б не вступив у Єль навiть за мiльйон.

– І я теж.

– Ти вже знаеш, чим будеш займатись? – запитав Еморi в Керрi.

– Я – ще нi. Берн хоче працювати у «Принцi». Знаеш, е така щоденна унiверситетська газета?

– Так, знаю.

– А ти щось для себе обрав?

– Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.

– А ти грав у Сент-Реджисi?

– Трохи, – додав Еморi з удаваною скромнiстю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.

– Ти зовсiм не худий.

– Я був доволi моцний минулоi осенi.

– Он як!

Пiсля вечерi вони пiшли в кiно, Еморi iз захопленням прислухався до дотепних коментарiв хлопця, який сидiв попереду, а також до диких вигукiв, що лунали в залi.

– Йуху!

– «Мiй любий – ти такий мiцний i сильний, – але такий нiжний…»

– У клiнч[4 - Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.]!

– У клiнч давай, у клiнч!

– Цiлуй, цiлуй ii швидше!

– А-а-а-а!

Якась компанiя почала горлати «Бiля моря», i всi iз запалом iх пiдтримали. І враз усе перетворилось на суцiльну какофонiю пiд тупiт нiг, а далi на безкiнечний недоладний спiв:

О-о-о-о!
Працюе люба на заводi,
Варить мармелад.
І все було б гаразд,
Але мене, кохана, не дури,
бо знае кожен з нас,
Всю нiчку довгу мармелад не вариш ти.
О-о-о-о!

Виходячи iз кiнотеатру в тиснявi натовпу, вони кидали i ловили на собi допитливi погляди. Еморi вирiшив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крiсел, уiдливо i гостро, але водночас iз домiшкою поблажливостi, коментувати фiльм.

– Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрi.

– А чом би й нi?

Вони всмак повечеряли i неквапно поплентались додому.

– Чудовий вечiр!

– Класний.

– Будете сьогоднi розпаковуватися, хлопцi?

– Мабуть, так. Пiшли, Берне.

Еморi побажав iм «на добранiч», а сам вирiшив ще трошки посидiти на ганку.

Велетенськi крони дерев темнiли чорним гобеленом на тлi сутiнкового неба. Раннiй мiсяць залив усе блiдо-голубим сяйвом, i, погойдуючись у прозорому мiсячному павутиннi, линула з темряви пiсня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.

Вiн пригадав, як випускник, що закiнчив унiверситет ще у 90-х, розповiдав йому про одну з улюблених витiвок Бута Таркiнгтона[5 - Таркiнгтон Ньютон Бут (1869—1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».]: той полюбляв удосвiта, стоячи посеред кампусу, виспiвувати тонко пiснi до зiрок, чим викликав у дрiмотливих студентiв змiшанi емоцii (залежно вiд iхнiх настроiв).

Раптом десь iз передсвiтанковоi темряви Унiверситетськоi вулицi випiрнула бiла фаланга: фiгури в бiлих футболках i бiлих шортах ритмiчно крокували вулицею, лiкоть до лiктя, високо пiднявши голови, i спiвали:

Кроком руш, кроком руш!
В Нассау-Холл – додому всi,
Кроком руш, кроком руш
В найкраще мiсце на землi!
Ми йдемо, ми йдемо,
Куди би не занесло нас,
Вiдкритий шлях у всiх свiтах,
Але в Нассау рушати час!

Коли бадьора процесiя наблизилась, Еморi заплющив очi. Пiсня злетiла так високо, що щезли всi голоси, крiм солiстiв – вони переможно пронесли мелодiю через верхню ноту i опустили ii знов у цей фантастичний хор. Еморi розплющив очi (вiн боявся, що реальний образ зруйнуе цю прекрасну iлюзiю еднання).

Вiн жадiбно втягнув повiтря. На чолi хвацького загону крокував Алленбi – капiтан футбольноi команди. Стрункий i мужнiй, вiн нiби вiдчував, що цього року весь коледж iз надiею дивиться на нього, бо саме вiн, зi своiми ста шiстдесятьма фунтами ваги, мае вибороти перемогу, змiтаючи блакитно-червонi лiнii супротивника.

Зачарований, Еморi дивився, як проходить повз нього мiцно злютований стрiй. Обличчя iхнi було важко розгледiти над спортивними сорочками, голоси злились у переможнiй ходi. А потiм процесiю поглинула туманна темiнь арки Кембела, i голоси затихли десь у напрямку кампусу.

Ще кiлька хвилин Еморi сидiв нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому пiсля вiдбою. А так хотiлось прогулятися тiнистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Вiзерспун, немов величний прабатько, вкривае своiм покровом Вiгiв i Клiо – своiх античних дiтей, де Лiтл, як чорна готична змiя, звивався до Кайлера i Паттона, а вони кидають таемничi тiнi на пологий укiс, що пiрнае прямо в озеро.



При денному свiтлi Принстон поволi проступав перед його очима – Вест i Реюнiон, вiдлуння шестидесятих, Зал сiмдесят дев’ять – гордовитий, iз червоноi цегли, Верхня i Нижня Пай-ни – аристократичнi зразки епохи, не надто задоволенi своiм розташуванням серед крамарiв. А увiнчували обрiй дрiмотнi шпилi веж Холдера i Клiвленда, що стрiмко врiзалися в голубе небо в единому порусi.

Вiн iз першого погляду полюбив Принстон – його розморену красу, його значущiсть, яку вiн не мiг до кiнця осягнути, дикi нiчнi пробiжки у мiсячному сяйвi, гарних удатних хлопцiв у гонитвi за спортивними перемогами, i над усiм цим – дух суперництва, що витав скрiзь. Уже вiд першого дня, коли iз дикими очима, немов сп’янiлi i виснаженi першокурсники, сидячи в спортивнiй залi, вони обрали президентом когось з Гiлл Скул, вiце-президентом – якусь знаменитiсть iз Лоренсвiлля, а секретарем – хокейну зiрку з Сент-Пола, аж до самого закiнчення другого курсу, – вона була присутня у всьому, ця всепоглинаюча система поклонiння обраному колу.

Еморi був единим iз Сент-Реджиса. Вiн споглядав, як розростались i переформовувались угруповання випускникiв Сент-Пола, Гiлла, Памфрi, як у iдальнi вони iдять за окремими столами, як перевдягаються в своiх закутках у спортивному залi, як вибудовують довкола себе бар’ер iз менш важливих, але амбiцiйних, щоб вiдмежуватись вiд дружнiх, але злегка розгублених учнiв середнiх шкiл. Усвiдомивши це, Еморi зненавидiв обурливi соцiальнi межi, отой штучний подiл, вигаданий сильними, щоб заохочувати своiх компаньйонiв i тримати на вiдстанi слабших.

Вiн вирiшив стати одним iз перших на своему курсi. Записався на футбольнi тренування для першого курсу. Але коли його вже вiдзначили в «Принстонiвцi», вiн серйозно травмував колiно (що до кiнця сезону викинуло його з гри). Вiн був змушений ретируватися i обдумати ситуацiю.

«Унiвер 12» вимикав цiлу низку запитань. Були там трое чи четверо непримiтних, зацiпенiлих хлопцiв з Лоренсвiлля, двое хлоп’якiв iз приватноi школи в Нью-Йорку (Керрi Голiдей охрестив iх «плебеями-пияками»), хлопець-еврей також iз Нью-Йорка i, як компенсацiя для Еморi, – двое братiв Голiдеiв, якi йому одразу заiмпонували.

Голiдеiв усi вважали близнюками, але насправдi темноволосий Керрi був на рiк старший од свого брата-блондина Берна. Керрi був високий, iз веселими сiрими очима i усмiшкою, що iз першого погляду викликала приязнь до нього; вiн одразу став ватагом гуртожитку. Якщо хтось раптом нагострював роги – вiн iх стримував, був таким собi суддею i встигав смiшити всiх своiми в’iдливими коментарями. Еморi почав закладати фундамент iхньоi майбутньоi дружби, яскраво змальовуючи те, яким мало б бути i яким е насправдi унiверситетське життя. Керрi не був схильний сприймати все всерйоз i щиро-дружньо стримував його вибухи протесту проти нерiвностi в соцiальнiй системi. Але оскiльки iх симпатiя була взаемною, вiн сприймав усе з iнтересом i поблажливiстю.

Берн, свiтловолосий i мовчазний, з’являвся завжди непомiтно, крадькома пробираючись вночi до своеi кiмнати або вислизаючи зранку до бiблiотеки. Вiн готувався до конкурсу в газетi Принстона, iз запалом змагався проти ще сорока претендентiв на перше мiсце. В груднi вiн злiг iз дифтерiею, i хтось посiв його мiсце. Але повернувшись до навчання в лютому, вiн знову кинувся штурмувати вершини. Звичайно, iз таким його способом життя в Еморi було мало шансiв дiзнатись, яким був Берн насправдi (оскiльки iх спiлкування обмежувалось кiлькома фразами в перервах мiж лекцiями).

Еморi був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який вiн завоював у Сент-Реджисi (де його знали i де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, i ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макiавеллi, якби вiн тiльки мiг за щось зачепитись. Його цiкавили елiтарнi унiверситетськi клуби (вiн почерпнув деяку iнформацiю про них минулого лiта вiд одного випускника, який знехотя цим подiлився): «Плющ» – вiдокремлений i демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча сумiш блискучих авантюристiв i чепурно вбраних жевжикiв; «Тигр» – широкоплечий i атлетичний, вiн чесно плекае стандарти, закладенi в пiдготовчiй школi; «Капелюх i мантiя» – антиалкогольний, дещо релiгiйний iз значним полiтичним впливом; е ще королiвський «Колонiал», а ще – лiтературний «Чотирикутник» i десятки iнших, рiзних за вiком i статусом.

Те, що могло видiлити студента першого курсу iз юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фiльмiв завжди супроводжувались iдкими коментарями. Але коментувати iх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицiю, наприклад, щодо вечiрок з алкоголем чи повноi вiдмови вiд них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось вiдмiнним вiд усiх – не схвалювалось. Впливовими особами були тiльки тi, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсi кожному не пришивали певний лейбл до закiнчення унiверситету.

Еморi зрозумiв, що писати для «Лiтературного журналу Нассау» не принесе жодноi користi, але мiсце у штатi «Принстонiвця» забезпечить хорошi зв’язки. В нього виникли примарнi надii зажити хмiльноi слави, виступаючи на сценi Англiйського драматичного гуртка, але його фантазii дуже швидко згасли, бо вiн збагнув, що найблискучiшi мiзки i таланти збираються у «Трикутнику» – комедiйному музичному клубi, який кожного року iздить у грандiозне рiздвяне турне.

А тим часом вiн почувався напродив самотньо i безпорадно серед решти спiльноти. Новi бажання й амбiцii нуртували в його свiдомостi. Весь перший семестр вiн заздрив найменшим проявам успiхiв однокурсникiв i нiяк не мiг зрозумiти, чому iх з Керрi не зарахували одразу до елiти курсу.

Багато вечорiв провели вони, сидячи бiля вiкна на Унiверситетськiй, 12, спостерiгаючи, як однокурсники виходять i заходять в актовий зал, помiчаючи, як довкола бiльш успiшних студентiв гуртуються iхнi новi супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинае подвiр’я з опущеними очима, заздрячи згуртованостi великих унiверситетських об’еднань.

– Ми – жалюгiдний середнiй клас, ось хто ми! – поскаржився вiн Керрi одного дня, лежачи на канапi i добиваючи пачку «Фатiмас» одну сигарету за одною.

– А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт.

– Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi.

– Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа.

Еморi якийсь час лежав мовчки.

– Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу!

– То – радше почеснi шрами. – Керрi раптом вистромив шию з-за вiкна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотiв його побачити, а одразу за ним – Гемберд.

Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна.

– Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гем-берд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi.

– Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше.

– Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе.

– То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi».

Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi.

– Читав цю останню пробу пера?

– Нiколи не пропускаю. Вони винятковi.

Еморi гортав номер.

– Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом.

– Ага.

– Послухай оце! Господи!

Говорить служниця:

Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як бiлi конуси, у срiбному полонi,
Гойдають полум’я свiчок вiтри,
Як тiнi, що зникають на долонi,
О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть…

– І що б це мало означати?

– Це сцена в iдальнi.

Вознiсши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на бiлiм покривалi,
Немов святоi лик ii прекрасний,
Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми!

– Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу.

– Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi. – Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр.

Еморi жбурнув журнал на стiл.

– Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв. Не можу нiяк вирiшити, чи далi плекати свiй хист i стати, примiром, видатним драматургом, чи плюнути на все i стати принстонським зализою?

– А навiщо вибирати? – знизав плечима Керрi. – Краще плисти за течiею, як я. Я взагалi збираюсь грiтися в промiннi слави мого брата Берна.

– Я не можу плисти за течiею – я хочу бути помiтним. Я хочу мати вплив, хоча би з-помiж студентiв. Скажiмо, або бути головним редактором «Принстонiвця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрi.

– Ти надто забагато про себе думаеш (Еморi ця думка здивувала).

– Нi, я й про тебе теж думаю. Ми маемо спiлкуватись iз рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приемно бути снобом. Я б, наприклад, хотiв привести якусь кралечку на бал у червнi, але щоб я змiг бути при цьому невiдпорно елегантним. І представити ii всiм нашим серцеiдам i футбольним капiтанам, i таке iнше…

– Еморi, – сказав Керрi, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарештi, чимось, якщо нi – просто розслабся. – Вiн позiхнув. – Ходiмо, нехай кiмната трохи провiтриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.



Еморi знехотя приеднався до цiеi пропозицii. Вiн вирiшив, що злет його кар’ери почнеться з наступноi осенi. А поки можна разом iз Керрi влаштовувати веселi оказii у стiнах «Унiверу 12».

Вони пiдкладали лимонний пирiг у лiжко бiдолашного еврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрiвач у кiмнатi Еморi, що дуже спантеличило панi хазяйку i мiсцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеiв-пиякiв» (картини, книги, меблi) у ванну кiмнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, якi ще не прийшли до тями пiсля веселоi вечiрки в Трентонi. Але витiвникiв засмутило, що плебеi-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони рiзались у покер, двадцять одне i джек-пот вiд свiтання до смерку, а коли в одного сусiда був день народження, намовили його купити на всiх шампанського для бурхливоi вечiрки. Спонсор вечiрки чомусь залишився тверезий, i Керрi з Еморi мимохiть зiштовхнули його зi сходiв (а потiм весь наступний тиждень навiдували бiдолаху в лiкарнi, спокутуючи свою провину).

– Скажи, хто всi цi дiвчата? – запитався одного дня Керрi (стоси листiв до Еморi непокоiли його). – Дивився я тут недавно отi поштовi штемпелi – Фармiнгтон i Доббс, Вестовер i Дан-Холл – що б це мало означати?

Еморi скептично усмiхнувся:

– Усi вони з Мiннеаполiса i Сент-Пола. – Далi почав перелiчувати одну за одною: – Ось – Мерилiн де Вiтт, гарненька, мае власну машину, i це дуже зручно; це – Саллi Везербi, вона, щоправда, трохи розповнiла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасiя, охоче дае себе цiлувати, якщо хочеш знати.

– Як ти даеш собi з ними раду? – Керрi нiяк не мiг заспокоiтись. – Я спробував усе, але цi сороки мене навiть не бояться.

– Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморi.

– Точно! Їхнi матусi нiколи не хвилюються, коли вони зi мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона смiеться i не вiднiмае руки, нiби це не ii рука. Коли рука вже в моiй – вони раз, i вiдсмикують ii. Що воно означае?

– А ти будь загадковим, – порадив Еморi. – Скажи iм, що ти дикун i тiльки вони можуть облагородити тебе. Зцiпивши зуби, йдеш додому, а тодi раптом повертаешся через пiвгодини, – словом, приголомшуй iх.

Керрi похитав головою:

– Дохлий варiант. Якось я написав дiвчинi з Сент-Тiмотi гарного любовного листа. В одному мiсцi навiть вiд хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манiкюрнi ножицi, вирiзала «О Боже», а решту показувала всiм, всiй школi. В моему варiантi це не дiе. Я просто «пристойний хлопець», i всiлякi такi дурницi не для мене.

Еморi усмiхнувся i намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нiчого й не вийшло.

В лютому падав дощ iз снiгом, бурхливий перший семестр закiнчився, а життя в «Унiверi 12» тривало так само весело, хоча й безцiльно. Раз на день Еморi пригощався клубним сендвiчем, кукурудзяними пластiвцями i картоплею-фрi «У Джо». Зазвичай, компанiю йому складали Керрi або Алек Коннедж. Останнiй був мовчазним вiдлюдником-зализою з Гочкiса. Вiн жив по сусiдству i потерпав вiд вимушеноi самотностi, як i Еморi, бо всi його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною i антисанiтарною забiгайлiвкою, але тут можна було вiдкрити безлiмiтний кредит (а це було суттевою перевагою для Еморi). Його батько останнiм часом експериментував iз облiгацiями гiрничих компанiй, i, як наслiдок, утримання Еморi хоч i було доволi пристойним, проте не таким, на яке вiн розраховував.

«У Джо» була ще одна суттева перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертiй годинi кожного дня Еморi в компанii друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось пiдживитись. Одного дня у березнi виявилось, що всi столики зайнятi, i вiн вмостився у крiсло навпроти якогось першокурсника, який пильно зiгнувся над своею книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморi споживав булочки з беконом, читаючи «Професiю мiсiс Воррен» (вiн випадково вiдкрив для себе Шоу, коли протягом зимовоi сесii копався в бiблiотецi); його сусiд-першокурсник теж був зосереджений на своему фолiантi, допиваючи третю порцiю солодового молока.

Мало-помалу очi Еморi з цiкавiстю ковзнули на книгу його сусiда. Догори дригом вiн прочитав iм’я автора i назву книги – «Марпесса» Стiвена Фiллiпса. Йому це нiчого не говорило – його освiта вимiрювалась хрестоматiйними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» i уривками з Шекспiра i Мiльтона, яких вiн змушений був читати за програмою.

Щоб привернути увагу свого вiзавi, вiн удав, що захоплений своею книжкою, i вигукнув нiби мимохiдь:

– Чудова рiч! Направду!

Першокурсник глянув на Еморi подивовано.

– Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярiв i до чуйностi, яку вiн випромiнював.

– Нi, – вiдповiв Еморi. – Це я про Бернарда Шоу. – Вiн опустив книжку.

– Я нiколи не читав нiчого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потiм продовжив: – А ви коли-небудь читали Стiвена Фiллiпса? Узагалi ви полюбляете поезiю?

– Звичайно! – iз запалом вiдповiв Еморi. – Хоча я не читав його багато.(Вiн взагалi нiколи не чув про якогось там Фiллiпса, не враховуючи покiйного Девiда Грехема.)

– Доволi незле, менi здаеться. Звичайно, вiн вiкторiанець.

Вони заглибились в обговорення поезii i побiжно познайомились один з одним. Спiврозмовником Еморi виявився не хто iнший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвiлье», який вмiщував отi чудернацькi любовнi вiршi в «Лiтературному журналi». На вигляд йому було рокiв дев’ятнадцять – хлопець iз сутулими плечима i блiдо-голубими очима. Вся його зовнiшнiсть пiдказувала Еморi, що той геть нiчого не тямить у змаганнях за мiсце в соцiумi чи ще якихось захоплюючих феноменах такого гатунку. Але вiн кохався в книжках, а Еморi, здавалося, вже цiлу вiчнiсть не зустрiчав подiбного. Якби не компанiя iз Сент-Пола за сусiднiм столиком, вiн би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що i його вважатимуть химерником. Хоча, здаеться, iх не помiчали, тож вiн дав собi волю: видавав на-гора десятки назв книг, якi вiн читав, про якi чув чи про якi нiколи не чув, без упину перелiчував якiсь назви, не згiрш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвiлье майже купився i, схоже, був зачарований. Вiн наiвно гадав, що Принстон складаеться iз жахливих фiлiстимлян i безнадiйних зубрiiв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кiтса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода.

– А ви читали щось iз Оскара Вайлда? – запитав вiн.

– Нi, а хто вiн?

– А хiба ви не чули?

– А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’ятi Еморi.) Це хiба не про нього була оперета «Терпiння»?

– Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Дорiана грея», дуже вам рекомендую. Вам сподобаеться. Можу позичити, якщо хочете.

– Звичайно, дуже хочу!

– Заходьте до мене в гостi. У мене е ще декiлька гарних книжок.

Еморi трохи вагався. Вiн зиркнув на компанiю з Сент-Пола (серед них був неймовiрний, неперевершений Гемберд) i задумався: а як уплине на його репутацiю дружба з цим диваком? Вiн так нiколи i не розвинув у собi навик швидко заводити друзiв, а тодi позбуватись iх (вiн був не надто рiшучий для цього). Отож вiн зiставляв безсумнiвну привабливiсть i цiннiсть Томаса Д’Інвiлье i холоднi позики окулярiв у роговiй оправi, якi, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусiднього столика.

Попри все, вiн вiдкрив для себе «Дорiана грея», i «Дiву скорботи Долорес», i «Безжалiсну красуню». Цiлий мiсяць вiн захоплювався тiльки цим. Свiт став для нього укритим поетичною паволокою, вiн чимдуж намагався поглянути на Принстон крiзь пересичений погляд Оскара Вайлда i Свiнберна або «Фiнгала О’Флегертi» i «Альджернона Чарльза» (як вiн iх манiрно-жартома називав). Вiн жадiбно поглинав кожноi ночi: Шоу, Честертон, Баррi, Пiнеро, Єтс, Сiнг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кiтс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойськi опери» – усю цю строкату сумiш. І раптом збагнув, що всi цi роки майже нiчого серйозного не читав.

Зустрiч iз Томом Д’Інвiлье була для нього радше вдалою оказiею, нiж дружбою. Еморi зустрiчався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побiлили стелю в Томовiй кiмнатi i прикрасили стiни дешевими гобеленами, купленими на аукцiонi, розставили високi пiдсвiчники i повiсили строкатi штори. Том подобався Еморi розумом, лiтературною освiченiстю, тим, що не був знiженим чи манiрним. Насправдi, найчастiше красувався Еморi: кожен вислiв вiн намагався перетворити на епiграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо тi епiграми показнi). Весь «Унiвер 12» веселився. Керрi прочитав «Дорiана Грея» i вдавав лорда Генрi, вiн усюди ходив за Еморi й звертався до нього не iнакше як «Дорiан», прикидаючись, буцiмто пiдтримуе його легковажнi захоплення i млявi тенденцii до нудьгування. Якось Керрi зобразив подiбну сцену в спiльнiй залi – всi були дуже потiшенi. Еморi ж це так розлютило i збентежило, що згодом вiн практикував мистецтво епiграми тiльки вряди-годи в компанii Тома або перед дзеркалом.

Одного дня Том iз Еморi влаштували читання своiх власних вiршiв i творiв Лорда Дансенi пiд звуки грамофона Керрi.

– Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай!

Еморi, який саме був на пiдйомi, роздратовано зиркнув i промимрив, що йому заважае фортепiано. Це була остання крапля, Керрi впав на пiдлогу, душачись смiхом.

– Давай «Квiточки i цьомчики»! – реготав Керрi. – Господи, я зараз лусну!

– Вимкни бiсiв гамофон! – заволав Еморi, лице його аж пашiло. – Я тут не в цирку виступаю!

Тим часом Еморi намагався повсякчас пробудити в Д’Інвiлье потяг до тамтешнiх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденнiше, нiж вiн сам. От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл»[6 - Джонсон Семюел (1709—1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740—1795) – шотландський письменник i мемуарист.].

Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi:

Чи спить, чи вже прокинулась вона?
Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку,
Із шиi кров сочиться темним вiзерунком,
Де жало нiжне пронизало юнку.

– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу…

Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого.

Еморi призвичаiвся вiршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебедi в маленьких ставках створювали належний настрiй, а хмари мрiйливо i неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподiвано рано. Еморi раптом стало тiсно в чотирьох стiнах, i вiн гуляв кампусом годинами i пiд свiтлом зiрок, чи й пiд дощем.




ВОЛОГА СИМВОЛІЧНА ІНТЕРМЕДІЯ


Упав нiчний туман. Вiн немов скотився з мiсяця, згромадився над шпилями i вежами, потiм повiльно осiв унизу, оголивши соннi верхiв’я, що тягнулись до неба. Постатi, якi вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали i зникали на передньому планi, мов примарнi тiнi. Готичнi зали i галереi здавались безмежно таемничими, коли раптом проступали iз темряви, спалахуючи мiрiадами блiдо-жовтих вiконниць. Невiдомо звiдки долинув бiй дзвонiв – уже четверта година. Еморi зупинився неподалiк сонячного годинника i витягнувся на вологiй травi. Прохолода омила його обличчя i сповiльнила хiд часу – того часу, який пiдступно закрадаеться крiзь лiнивi червневi вечори i здаеться таким невловним у весняних сутiнках. Вечiр за вечором над кампусом линув спiв старшокурсникiв, сповнений якоiсь меланхолiйноi краси, i крiзь мушлю свiдомостi новачка пробилось глибоке i трепетне благоговiння до цих сiрих готичних стiн i всього, що вони символiзували i зберiгали з давнiх-давен.

Вежа, яка височiла за його вiкном, вростала в небо вузьким шпилем, вiн тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фонi ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителiв кампуса як чогось швидкоплинного i незначущого (якщо не бачити в них спадкоемцiв древньоi традицii). Його око тiшило те, що готична архiтектура зi своiм устремлiнням до неба якнайкраще пасувала унiверситетськiй панорамi, i це усвiдомлення стало його власним здобутком. Рiвнi пасма зелених галявин, мовчазнi будiвлi унiверситетських корпусiв, де зрiдка деiнде свiтилось одиноке вiкно якогось схоласта, – все це глибоко врiзалось в його пам’ять, а стриманi обриси шпилiв доповнювали символiчно цю картину.

– До дiдька все… – прошепотiв вiн, змочуючи долонi у вологiй травi i проводячи ними по волоссю. – З наступного року я буду старатися!

Хоча вiн знав, що це дух шпилiв та веж навiяв на нього цю мрiйливу покiрнiсть, вселив у нього благоговiйний страх. Навiть якщо вiн зараз усвiдомлював свою непослiдовнiсть, перше ж зусилля могло занурити його у слабкiсть i нерiшучiсть.

Вiн нiби снив наяву. Вiн вiдчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого унiверситету). Це був потiк, куди йому доведеться кинути свiй камiнь, хоча невиразнi брижi на водi зникнуть майже одразу, як вiн занурить туди свою руку. Зрештою, вiн ще нiчого не дав i нiчого не взяв.

Якийсь запiзнiлий першокурсник прошелестiв дощовиком, вiн гучно сопiв, хлюпаючи по мокрiй стежцi. Долинув чийсь голос десь iз-пiд невидимого вiкна, кинувши традицiйне: «Висунь голову!» Сотнi дрiбних звукiв струменем витiкали з туману i проникали нарештi в його свiдомiсть.

– Господи! – вигукнув вiн раптом i здригнувся вiд звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину вiн лежав нерухомо, обхопивши голову руками. Потiм пiдхопився на ноги i обмацав свiй одяг.

– Я весь змок! – сказав вiн сонячному годиннику.




ІСТОРИЧНИЙ ЕСКІЗ


Влiтку, пiсля того як Еморi закiнчив перший курс, почалась вiйна. Окрiм суто спортивного iнтересу (нiмецькi вiйська вже наступали на Париж), вiн не вiдчув анi захоплення, анi хвилювання. Вiн спостерiгав за подiями, як за якоюсь далекою мелодрамою, i сподiвався, що вона буде довгою i кривавою. Якби вiйна припинилась, вiн вiдчув би себе ошуканим глядачем, який прийшов на фiнальний бiй, а противники вiдмовилися битись.

Ото й була вся його реакцiя.




«ХА-ХА, ГОРТЕНЗІЯ!»


– Агов, фiгурантки!

– Ворушiться!

– Фiгурантки, кидайте балачки! Може, почнемо репетицiю? Мене хтось чуе?

Режисер, президент клубу «Трикутник», кипiв вiд безпорадноi злостi. Вiн вибухав приступами безжалiсноi авторитарностi, бився в конвульсiях цiлковитоi безвиходi, затим геть знесилений опустився в крiсло, твердо переконаний, що вони аж нiяк не встигнуть до рiздвяного турне.

– Увага! Починаемо з пiратськоi пiснi.

Фiгурантки, затягнувшись востанне сигаретами, мляво зайняли своi мiсця. Солiст вибiг на переднiй план, його руки i ноги застигли в натхненнiй позитурi. Пiд ляскання, пiдсвистування i притупування режисера вони так-сяк прорепетирували танець.

Клуб «Трикутник» дуже нагадував збурений мурашник. Кожного року вони ставили музичну комедiю, подорожуючи всiм колективом (iз хором, оркестром i декорацiями) упродовж рiздвяних канiкул. П’еса i музика були творiннями старшокурсникiв, а клуб, сам по собi, був одним iз найвпливовiших – кожного року понад триста конкурсантiв змагались за право вступити до нього.

Еморi, який пiсля вiдбiркового туру другого курсу пройшов у редколегiю «Принстонiвця», отримав роль помiчника капiтана пiратського корабля на прiзвисько «Кипучий шмир». Останнього тижня вони проводили репетицii п’еси «Ха-ха, Гортензiя!» кожного дня з другоi по обiдi до восьмоi ранку (при тямi iх тримала тiльки мiцна кава, а вже вiдсипались на лекцiях). «Казино», зал, де проходили репетицii, був унiкальним видовищем. Великий хол, бiльше схожий на хлiв, де сновигають хлопцi в костюмах пiратiв та дiвчата в ролi дiтей; декорацii, якi похапцем збирають i розбирають; освiтлювач, який спрямовуе слiпуче свiтло в чиiсь злi очi; i це все – пiд безперервний веселий гiмн «Трикутника» у виконаннi оркестру. Хлопець, автор тексту, стоiть у кутку, нервово покусуючи олiвець, у нього е двадцять хвилин, щоб придумати куплет «на бiс»; адмiнiстратор сперечаеться з секретарем про те, скiльки грошей можна витратити на «цi чортовi костюми для доярок»; колишнiй випускник (президент дев’яносто восьмого року) сидить на коробцi i ностальгiчно згадуе, наскiльки все було простiше в тi часи.

Як «Трикутнику» взагалi вдавалось пiдготувати шоу – то була велика таемниця, але це була надзвичайно захоплююча таемниця, незалежно вiд того, хто i скiльки доклав зусиль, щоб отримати ланцюжок iз маленьким золотим трикутником. «Ха-ха, Гортензiя!» – ii переписували дев’ять разiв, i у програмi зазначались iмена всiх дев’яти авторiв. Усi постановки «Трикутника» оголошувались як щось неординарне – не просто звичайна музична комедiя. Але пiсля того, як декiлька авторiв, президент, режисер, комiтет факультету докладали до неi руки, залишалось старе надiйне шоу у стилi «Трикутника», iз заяложеними жартами (головного комiка виганяли перед самим початком турне, бо вiн захворював) i традицiйним фiгурантом iз чорними бакенбардами, який, «хай йому грець», нiзащо не хотiв голитись двiчi на день.

У «Ха-ха, Гортензii!» був один цiкавий момент. У Принстонi iснувала традицiя, що в той момент, коли студент Єля, який е членом славнозвiсного клубу «Череп i Костi», почуе згадку цього священного назвиська, вiн мусить вийти iз примiщення. Також iснувала легенда, що члени цього товариства накопичують шаленi статки (чи голоси, чи купони, чи що вони там замислюють накопичувати). Тому на кожному показi «Ха-ха, Гортензii!» був десяток мiсць, якi не пускали в продаж. Їх займали шiсть злидарiв, найбiльш обiдраних, яких тiльки можна було знайти на вулицях, а на додачу iх ще й розцяцьковував штатний гример. Коли посеред вистави «Баламут» ватажок пiратiв показував на свiй чорний прапор i вигукував: «Я закiнчив Єль, ось мiй Череп i Костi!» – в той самий момент шiсть обiдранцiв мали встати i вийти, всiм своiм виглядом демонструючи вражену гiднiсть i глибоку скорботу. Кажуть (хоча це й не було доведено), що одного разу серед них якось опинився навiть справжнiй випускник Єля.

Вони виступали перед свiтською публiкою восьми мiст. Еморi найбiльше сподобались Луiсвiлль i Мемфiс: мешканцi знали, як приймати гостей: подавали дивовижний пунш, жiнки красувалися вражаючим спектром жiночоi вроди. Чикаго йому iмпонував своею жвавiстю, незважаючи на тамтешню галасливу говiрку. Утiм, це було мiсто Єля, а через тиждень сюди мав приiхати «Єльський глi-клуб»[7 - Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.], тож iм перепала лише половина пошани. У Балтиморi i Принстонi вони були як удома, i кожен навiть устиг закохатись. Мiцнi напоi тут споживалися у вiдповiднiй кiлькостi; i хтось незмiнно виходив на сцену добряче захмелений (стверджуючи згодом, що цього вимагала iнтерпретацiя ролi). Колективу видiлили три вагони; але спали лише в третьому (тому його нарекли «хлiв-салон»), в iнший запхали набридливих духовикiв з оркестру. Канiкули добiгали кiнця в такому поспiху, що нiхто не встигав знудитися. Але коли вони приiхали в Фiладельфiю, вiдпочинок вiд прогiрклоi атмосфери квiтiв i гриму видався iм за щастя, а фiгурантки, зiтхаючи з полегшенням, зняли тугi корсети iз зболених животiв.

Коли всi роз’iхались, Еморi хватькома помчав до Мiннеаполiса. Причиною цього була кузинка Саллi Везербi – Ізабель Бордж (вона якраз планувала провести там зиму, поки ii батьки були за кордоном). Вiн пам’ятав Ізабель маленькою дiвчинкою, з якою вони часом бавились, але це було ще в тi часи, коли вiн уперше потрапив до Мiннеаполiса. Вона переiхала в Балтимор, але вiдтодi в неi вже з’явилось свое минуле.

Еморi був у цiлковитому розпалi – самовпевнений, нервовий i трiумфуючий. Вiн стрiмголов летiв до Мiннеаполiса: зустрiти дiвчину, яку пам’ятав ще малою, видавалось йому чимось бентежним i романтичним. Отже, вiн без жодних докорiв сумлiння телеграфував матерi, щоб вона не чекала його… Сiв у поiзд i думав про все це цiлих тридцять шiсть годин.




ПЕСТОЩІ


Гастролюючи з «Трикутником», Еморi постiйно зiштовхувався iз таким немаловажним американським феноменом, як «вечiрки iз пестощами».

Жодна вiкторiанська мати (а майже всi матерi були вiкторiанками) й подумати не могла, наскiльки звичними були поцiлунки для iхнiх доньок. «Так поводяться служницi, – говорила мiсiс Х’юстон-Кармелайт своiй дочцi, популярнiй серед молодi. – Їх спочатку цiлують, а потiм освiдчуються».

Але «популярна донька» заручалася кожнi пiвроку у вiцi вiд шiстнадцяти до двадцяти двох, аж поки молодий Гембелл iз «Кембел i Гембелл» не засватав ii, будучи свято переконаним, що вiн – ii перша любов, у промiжках мiж «заручинами» (популярнiсть ii встановлювалася кiлькiстю запросин на танцi, що слугували своерiдною системою вiдбору найсильнiших). Вона цiлувалася на прощання iз колишнiми залицяльниками при мiсячному свiтлi чи при свiтлi камiна, а чи й у повнiй темрявi.

Еморi бачив дiвчат, якi витворяли таке, що за його пам’ятi вважалось би недопустимим: iли о третiй ночi пiсля танцiв у неподобних кафе, обговорювали будь-якi теми чи то жартуючи, чи то серйозно, – i все це iз потайним збудженням (для Еморi така поведiнка була повним моральним падiнням).

Вечiр у «Плазi»… За вiкном зависли зимовi сутiнки, внизу чути слабкий негучний перегук барабанiв… Набундюченi й напруженi молодики тиняються залом, бездоганно вбранi, вони замовляють ще один коктейль i чекають. Раптом дверi, що обертаються, манiрно окреслюють коло, i три оберемки хутра запливають до середини. Потiм театр; потiм столик у «Опiвнiчних фiглях», само собою. І, звичайно, чиясь мама (ii присутнiсть лише вимагатиме обачностi, а втiм, при нiй усе здаватиметься ще бiльш захоплюючим); ось мама вже залишаеться сама за десертним столиком i думае, що «не такий страшний вовк, як його малюють», просто все дуже виснажливо. Але донечка знову закохана… дивно, правда? І хоча таксi було напiвпорожнiм, якимось чином для ii доньки i студента з Вiльямса не вистачило мiсця, i довелося iм iхати в окремiй машинi. Дивно… Хiба ви не помiтили, як зашарiла донечка, коли вони приiхали на сiм хвилин пiзнiше? Але вона завжди «виходила сухою iз води».

Отак «королева балу» перетворилась на «кокетку», «кокетка» зробилась «спокусницею». У «королеви балу» було п’ять-шiсть вiзитерiв за вечiр. Якщо доню вiдвiдувало двое, i якимось чином, вони перетинались, той, хто не домовився про годину зустрiчi, потрапляв у доволi незручну ситуацiю. «Королеву» оточував гурт залицяльникiв у антрактах. А спробуй-но лишень знайти ii у перервi мiж танцями!

– І що ми тут забули? – запитав вiн одного вечора дiвчину iз зеленими заколками у волоссi, коли вони сидiли в чиемусь лiмузинi, припаркованому бiля замiського клубу в Луiсвiллi.

– Я не знаю, але у мене такий веселий настрiй.

– Будьмо вiдвертi одне з одним: ми нiколи не побачимось хоч ще раз. Я хотiв поiхати з тобою, бо ти найгарнiша дiвчина тут. Тобi справдi все одно: чи ти мене колись ще побачиш, чи нi?

– Так, але ж ти з усiма так поводишся? Чим же я це заслужила?

– Тож ти втомилась танцювати? І хочеш покурити, i все таке iнше, про що говорила? Чи просто…

– Ой, давай лiпше зайдемо досередини, – перебила вона, – якщо ти прагнеш усе аналiзувати. Може, не будемо про це?..

Коли камiзельки ручного плетива ввiйшли у моду, Еморi у поривi натхнення охрестив iх «пестливим сорочками». Назва ця мандрувала вiд узбережжя до узбережжя iз вуст до вуст дамських спокусникiв i «популярних дiвчат».




ІЛЮСТРАЦІЯ


Еморi виповнилось вiсiмнадцять рокiв, i вiн був зростом трошки нижчий шести футiв, винятково вродливий, але якось нестандартно. Обличчя його виглядало досить юним, лише проникливi зеленi очi, облямованi темними довгими вiями, руйнували цей образ невинностi. Дивно – йому бракувало отого вабливого тваринного магнетизму, який так часто супроводжуе i жiночу й чоловiчу красу. В особистостi його домiнувала радше розумова складова, i вiн був не в змозi вiдкидати чи включати ii, як кран iз водою. Але нiхто i нiколи не забував його обличчя.




ІЗАБЕЛЬ


Вона зупинилась на сходовому прольотi. Так, мабуть, мали б почувати себе плавцi перед стрибком з трамлiна, чи примадонни у вечiр прем’ери, або незграбнi кремезнi молодики в день вирiшального турнiру – всi цi почуття нуртували в нiй. Вона мала б спуститися сходами пiд дрiб барабанiв чи пiд рефрен з «Таiс» або «Кармен». Ще нiколи ii так не хвилювала власна зовнiшнiсть, i ще нiколи вона не була така перейнята цим. Адже через шiсть мiсяцiв iй уже мало виповнитись шiстнадцять.

– Ізабель! – гукнула ii кузина Саллi з-за дверей убиральнi.

– Я готова. – Вона вiдчула, як iй нервово зсудомило горло. – Я мала послати додому за iншою парою черевикiв. За хвильку вийду.

Ізабель хотiла ще раз повернутись до вбиральнi, щоб востанне окинути себе оком у дзеркалi. Але щось ii стримало на мiсцi i змусило глянути вниз з широких сходiв клубу Мiнегага. Сходи спокусливо звивались донизу, i вона вловила тiльки, як промайнули двi пари чоловiчих нiг в нижнiй залi. Однаковi лакованi черевики нiяк не виказували осiб iхнiх власникiв, але iй страшенно кортiло довiдатись: може, одна з цих пар належить Еморi Блейну? Цей молодик, якого вона ще досi не зустрiла (але який, проте, вже забрав у неi суттеву частину дня ii приiзду). Дорогою додому, помiж шквалом запитань, коментарiв, одкровень i всiляких перебiльшень, Саллi нiби мiж iншим згадала:

– Ти ж пам’ятаеш Еморi Блейна? Знаеш, вiн шалено хоче з тобою зустрiтись. Вiн затримуеться на день, але сьогоднi прийде в клуб. Каже, вiн стiльки про тебе чув i пам’ятае твоi очi…

Он як… Це потiшило Ізабель. Цей факт зрiвнював iхнi позицii (хоча вона й сама вмiла вибудовувати своi романтичнi вiдносини без попередньоi реклами). Але ii трепетне i солодке передчуття раптом обiрвалось, i вона запитала:

– Що ти маеш на увазi? Що саме вiн про мене чув?

Саллi усмiхнулась. Вона вiдчувала себе дресирувальником цирку своеi бiльш екзотичноi кузини.

– Вiн знае, що ти… що тебе вважають красивою, i все таке… – вона зробила виразну паузу. – Я гадаю, вiн знае, що ти вже цiлувалась.

У тiй хвилинi маленький кулачок Ізабель стиснувся пiд хутряним манто. Вона вже звикла, що ii всюди супроводжуе «вiдчайдушне» минуле, ii завжди це обурювало, але в незнайомому мiстi iй це навiть могло стати в нагодi. Чи була вона «легковажною»? То нехай перевiрять…

Ізабель дивилась через вiкно, як повiльно падае снiг морозяного ранку. Тут було набагато холоднiше, нiж у Балтиморi; вона вже про таке й забула; шибка дверей авта замерзла, вiкна поцяткувались грудочками снiгу в кутках. У ii думках крутилось лише одне. Цiкаво, чи вiн одягнеться так само, як отой хлопець, що спокiйно крокуе по люднiй бiзнесовiй вулицi в мокасинах i карнавальному костюмi? Це так по-захiдному! Та нi, навряд, вiн вчиться у Принстонi, зараз, здаеться, уже студент другого курсу, чи щось таке. Насправдi вона слабко його пам’ятала. Десь у альбомi в неi ще збереглась давня свiтлина з окатим хлопчиком (мабуть, вiдтодi очi в нього стали ще виразнiшi). Одначе за останнiй мiсяць, вiдколи було сплановано гостини в Саллi, його образ дорiс до масштабiв достойноi кандидатури. Пiдлiтки – найбiльш хитромудрi звiдники, вони на ходу вигадують сценарii (чим i користалась Саллi, вмiло граючи на запальному темпераментi Ізабель). Ізабель же була здатна переживати досить сильнi, хоча й короткочаснi емоцii.

Вони пiд’iхали до розлогого бiлокам’яного будинку, який стояв оддалiк заснiженоi дороги. Мiсiс Везербi тепло ii прийняла, з усiх закуткiв з’явились численнi молодшi кузини i кузинки i ввiчливо привiтались. Ізабель поводилася дуже тактовно. Коли вона хотiла, то могла прихилити до себе будь-кого, окрiм старших дiвчат i дорослих жiнок. Усе, що вона робила, щоб справити враження, дiялось абсолютно свiдомо. Всi дiвчатка, з якими вона вiдновила знайомство цього ранку, були враженi не лише ii вродою, а й ii репутацiею.

Питання щодо Еморi Блейна все ще залишалось вiдкритим. Довкола його персони панувала атмосфера численних захоплених вiдгукiв, здавалось, усi присутнi дiвчата вважали його неперевершеним залицяльником (утiм, вони не надали жодноi корисноi iнформацii). Вiн обов’язково в неi закохаеться… Саллi розповсюдила цю iнформацiю мiж усiма колежанками. І зараз, лишень побачивши Ізабель, вони плодили цю чутку iз суттевим випередженням… Ізабель потай вирiшила (iз вiдчуття обов’язку перед Саллi), якщо буде необхiдно, вона його зумiе закохати в себе. Навiть якщо сама сильно розчаруеться. Саллi малювала його блискучими фарбами: вiн вродливий, може бути дуже вишуканим, коли захоче, вмiе триматися i в мiру примхливий. Справдi, здавалось, вiн утiлював усi романтичнi риси, якi були такими бажаними у ii вiцi й товариствi…

Усi враження i думки Ізабель були надзвичайно калейдоскопiчними. Їй була притаманна своерiдна сумiш свiтськостi й артистичного темпераменту, який часом зустрiчаеться в обидвох класах – серед свiтських дам i серед актрис. Свою освiченiсть (чи то пак досвiд) вона почерпнула вiд залицяльникiв, якi домагалися ii прихильностi; ii такт був вродженим, а низка любовних iнтриг обмежувалася кiлькома цiлком пристойними телефонними розмовами. Їi великi темно-карi очi променiли кокетством, воно проступало крiзь ii невiдпорний тiлесний магнетизм.

Отже, того вечора вона стояла згори сходiв, чекаючи, поки привезуть новi черевики. Коли вона майже втратила терпiння, Саллi вийшла з вбиральнi, випромiнюючи бадьорiсть, як завжди, в гарному гуморi. І поки вони спускались сходами, лiхтарики в головi Ізабель освiтлювали двi думки: «чи у мене сьогоднi гарний колiр обличчя?» i «цiкаво, чи вiн добре танцюе?».

Внизу, у великiй клубнiй залi, ii оточила зграйка дiвчат, з якими вона познайомилась удень. Потiм вона почула голос Саллi, яка по черзi називала iмена (вона зловила себе на думцi, що вiтаеться iз чорно-бiлими, незграбними i малознайомими фiгурами). Десь промайнуло iм’я Блейн, але вона не змогла збагнути, де вiн. Це був дуже неловкий момент, коли всi юнаки вайлувато юрмились там i тут, наштовхуючись один на одного i врештi-решт залишаючись поряд iз спiврозмовниками, якi цiкавили iх найменше. Ізабель протиснулась разом iз Фроггi Паркером до стiльцiв бiля сходiв (колись вони разом бавились у «класики», тепер вiн був другокурсником iз Гарварда). Ізабель згадала веселу iсторiю з минулого – зараз це саме те, що потрiбно. Те, як Ізабель могла використати якусь кумедну сценку для спiлкування, було дивовижним. Спочатку вона захоплено розказала цю iсторiю пiднесеним контральто з краплею пiвденного акценту; затим, пригадуючи кумеднi моменти i усмiхаючись свою звабливою по-смiшкою, знову повернулась до початку, додаючи певних варiацiй i розставляючи дотепнi акценти – i все це у формi невимушеного дiалогу. Фроггi був зачарований i зовсiм не пiдозрював, що усе це – не для нього, а для двох зелених очей, що яскрiли з-пiд ретельно пригладженого волосся. Отак Ізабель вiдкрила Еморi. Немов актриса, котра знае, яке враження справляе сплеск ii природного, пiдвладного лише iй однiй магнетизму на глядачiв перших рядiв, Ізабель змiряла поглядом свого вiзавi. Отже, у нього було золотисто-каштанове волосся (легке розчарування нагадало iй, що вона волiла би стрункого брюнета, як iз реклами пiдв’язок)… Щодо решти – обличчя його вкривав нiжний рум’янець, профiль був, як у середньовiчного лицаря. Увесь образ доповнював вишуканий костюм i шовкова гофрована манишка (якi й досi так подобаються жiнкам, але вже добряче набридли чоловiкам).

Упродовж цих оглядин Еморi спокiйно роззирався.

– Ви когось шукаете? – запитала вона нiби мимохiдь, невинно клiпаючи очима.

З-помiж метушнi Саллi вже рушила до столика. Еморi протиснувся ближче до Ізабель i прошепотiв:

– Знаете, сьогоднi я ваш кавалер за обiдом. Нас уже попарували.

Ізабель аж подих перехопило – це було схоже на реплiку кiногероя. І вона з досадою вiдчула, що вигiдну роль забрали i вiддали якомусь другорядному актору… Але вона не мае права здавати своiх позицiй нi на йоту! Мiж тим обiднiй стiл бринiв смiхом. Поки всi розсiдалися по мiсцях, Ізабель сидiла на чiльному мiсцi, i всi звернули на неi цiкавi погляди. Вона насолоджувалася загальною увагою, навiть зашарiлась, Фроггi Паркера настiльки зачарував цей рум’янець, що вiн забув пiдсунути Саллi стiлець (що його дуже збентежило). Еморi сидiв з другого боку – самовпевнений i гоноровитий, вдивляючись у неi, але iз вiдвертим захопленням. Вони з Фроггi заговорили майже одночасно:

– Я багато чув про вас вiдтодi, як ви ще носили кiски…

– Хiба ж не кумедно сьогоднi вийшло…

Обидвое осiклися. Ізабель трохи кокетливо глянула на Еморi. Із виразу ii обличчя можна було здогадатись, що вона скаже, але вона вирiшила уточнити:

– Як? Вiд кого?

– Вiд усiх – ще вiдтодi, як ви поiхали…

Вона зашарiлась вдоволена. Праворуч вiд неi Фроггi, що вже вибув iз строю (але ще цього не усвiдомив), щось пробелькотiв.

– Я маю зiзнатись, що пам’ятав про вас усi цi роки… – продовжував Еморi.

Вона злегка нахилилась до нього i втупилась у салат iз селери перед нею. Фроггi зiтхнув – вiн знав Еморi, той просто створений для таких ситуацiй. Вiн повернувся до Саллi i запитав, чи збираеться вона вступати до коледжу наступного року. Натомiсть Еморi пiшов у наступ.

– Менi на думку спало одне визначення, яке дуже вам пасуе. (Це був його улюблений маневр: вiн зазвичай не мав якесь конкретне слово на думцi.) Такий хiд неодмiнно викликав iнтерес, зрештою, завжди можна було витрусити якийсь комплiмент iз пiдручних запасiв.

– Он як? Що саме? – Обличчя Ізабель випромiнювало цiкавiсть.

Еморi похитав головою:

– Я ще недостатньо вас знаю.

– То, може, потiм скажете? – Вона це вже прошепотiла.

Вiн нахилився ближче:

– Коли знайдемо час порозмовляти.

Ізабель усмiхнулась:

– Вам хтось казав, що у вас дуже виразнi очi?

Еморi намагався зобразити iх ще виразнiшими. Йому здалось (але вiн не був упевнений), нiби ii нога щойно торкнулась його пiд столом. Але це могла бути й нiжка столу, важко було сказати. Одначе його це схвилювало, i вiн почав метикувати, чи вдасться захопити той маленький закуток нагорi.




ГОЛУБ’ЯТА В ЛІСІ


Ізабель та Еморi не були безневинними, але й не були геть безсоромними. Бiльше того, в грi, яку вони затiяли, аматорський досвiд мало що важив, ця гра мала б стати основною лiнiею для вивчення у прийдешнi роки. Починали вони приблизно однаково: мали обидвое привабливу зовнiшнiсть i збудливий темперамент, решта – то був результат популярних романiв чи пiдслуханих у вбиральнi уривкiв розмов старших за них. Коли iй було ледь трохи за дев’ять рочкiв, Ізабель вже навчилась кокетливо ходити, водночас ii великi й променистi очi ще були квiнтесенцiею невинностi.

Еморi мав значно менше iлюзiй. Вiн чекав, поки ця маска спаде, але не заперечував ii права цим бавитись. Вона, зi свого боку, не була надто вражена його навмисним витонченим скептицизмом. Вона жила у великому мiстi, що давало iй незначну перевагу у виборi. Але вона сприйняла його позу (це була одна iз багатьох негласних домовленостей у такого роду справах). Вiн розумiв, що користуеться особливою прихильнiстю лише завдяки попереднiй пiдготовцi; вiн знав, що е просто найкращим варiантом в ii полi уваги i що треба пiдсилювати своi позицii, поки вiн не втратив цiеi переваги. Отже, вони продовжували цю заманливу гру, яка б нажахала ii батькiв.

Пiсля вечерi почались танцi – як годиться. Себто хлопцi наввипередки запрошували Ізабель, а потiм сперечались по кутках: «Мiг би дати менi ще хоч танець!», «Їй це теж не сподобалось, тож наступний танець – мiй!» Але насправдi для всiх хлопцiв вiдповiдь була однакова: «Для мене велика приемнiсть танцювати з вами, ви прекрасно танцюете» – i всiм однаково вона потискала руку.

Час спливав, пройшло двi години, врештi-решт менш заповзятливi кавалери звернули свiй псевдопристрасний запал ще на когось. Об одинадцятiй Ізабель з Еморi вже заховались у невеличкiй читальнiй кiмнатi нагорi. Вона усвiдомлювала, що вони – гарна пара, i iм випало бути тут наодинцi, поки хтось, не такий яскравий, сновигае i теревенить десь там унизу.

Хлопцi, якi проходили повз дверi, iз заздрiстю дивились туди, а дiвчата, заглядаючи, смiялись, дехто несхвально насуплювався i робив певнi висновки.

Зараз вони вже досягли певноi стадii. Розповiли одне одному, як складалось iхне життя вiд останньоi зустрiчi (багато що iз цього вона вже чула). Вiн нинi другокурсник, член редколегii «Принстонiвця» i плануе ii очолити на старших курсах. В свою чергу вiн довiдався, що декiлька ii знайомих хлопцiв iз Балтимора були жахливо «некерованi» i приходили на танцi добряче «пiдiгрiтi»; бiльшостi iз них було близько двадцяти, i всi вони iздили на яскравих «Штуцах». Багатьох уже не раз виключали iз рiзних шкiл i коледжiв, але дехто вже встиг заробити собi iм’я у спортi. Еморi дивився на неi iз зрослим захопленням. Насправдi близьке знайомство Ізабель iз студентами унiверситету тiльки починалось. Вона була знайома (хоча й не близько) iз багатьма молодиками, вони вважали ii гарненькою лялечкою, варто придивитися. Але Ізабель так умiло сплiтала байки про веселi пригоди, що iй би позаздрив навiть якийсь досвiдчений вiденський гуляка. (Така сила юного контральто на м’якому диванi.)

Еморi поцiкавився: вона вважае його зарозумiлим? Вона вiдповiла, що е рiзниця мiж зарозумiлiстю i впевненiстю в собi. А вона обожнюе впевнених у собi чоловiкiв.

– Фроггi – ваш близький друг? – у свою чергу запитала вона.

– Доволi близький. Чому ви питаете?

– Вiн – незграбний танцюрист.

Еморi засмiявся i додав:

– Вiн танцюе так, нiби хоче закинути дiвчину за спину, як лантух, а не вести ii в танцi.

Метафора iй сподобалась.

– Ви дуже влучно змальовуете людей.

Еморi усiляко вiднiкувався, але з ходу придумав кiлька влучних епiтетiв для кiлькох знайомих. Потiм розмова зайшла про iнше.

– У вас дуже гарнi руки, – сказав вiн. – Ви, мабуть, граете на пiанiно?

Як уже говорилось, вони досягнули певноi стадii (нi, бiльше того, дуже критичноi стадii). Еморi витратив увесь день, щоб побачити ii, але його поiзд вiд’iжджав о дванадцятiй вiсiмнадцять ночi. Його валiза й кейс чекали на вокзалi; годинник почав пiдступно цокати в кишенi.

– Ізабель, – раптом почав вiн – я хочу вам дещо сказати.

Вони вже обговорили «цей веселий погляд ii очей», його голос змiнився, i вона зрозумiла, щ? вiн захоче iй сказати (насправдi iй було цiкаво, коли вiн уже нарештi наважиться). Еморi простягнув руку i вимкнув свiтло над iхнiми головами. У кiмнатi запанувала темрява, лише приглушене червоне свiтло проступало крiзь скло дверей читальнi. Потiм вiн промовив:

– Я не знаю, знаете ви, чи нi, що ви… Господи, я намагаюсь вам сказати… Ізабель, я, мабуть, висловлюсь пишномовно, але це не так…

– Я знаю, – сказала вона нiжно.

– Можливо, ми нiколи бiльше не зустрiнемось, як оце тепер.

Вiн сидiв у iншому кутку дивана, але вона добре бачила його очi в темрявi.

– Звичайно, зустрiнемось, дурненький… – Вона зробила невеликий наголос на останньому словi, отож воно пролунало, як вияв приязнi.

Вiн продовжував трохи захриплим голосом:

– У мене було багато захоплень – я гадаю, ви також захоплювались кимось, але, знаете, ви… – Вiн раптом опустив пiдборiддя в долонi. – Але для чого це все? Ви пiдете своею дорогою, я – своею, мабуть.

На мить запала тиша. Ізабель була зворушена; вона зiм’яла свiй носовичок у маленьку кульку i впустила його на пiдлогу так, щоб тьмяне свiтло освiтило ii. Їхнi руки на мить зiмкнулись, але жодного слова не пролунало. Солодка тиша заполонила кiмнату. За дверима якась заблудла пара щось музикувала на пiанiно. Пiсля стандартного «собачого вальсу» хтось завiв «Голуб’ят у лiсi», i в iхне гнiздечко долинув м’який тенор:

Дай руку менi,
В казковому снi
будемо поруч всi ночi i днi.

Ізабель почала тихо пiдспiвувати i раптом аж затремтiла, коли вiдчула руку Еморi на своiй руцi.

– Ізабель… – прошепотiв вiн. – Ви знаете, я втрачаю голову через вас! Може, я вам байдужий?

– Нi…

– Може, е ще хтось у вашому серцi?

– Немае… – Вiн ледь мiг чути ii, хоча нахилився так близько, що вiдчував ii подих на своiй щоцi.

– Ізабель, я повертаюсь до коледжу на довгих шiсть мiсяцiв, то чому б нам… лише один солодкий спогад про вас.

– Зачинiть дверi… – Голос ii тихо прошелестiв (вiн навiть не зрозумiв, чи вона справдi щось вимовила).

Вiн легко штовхнув дверi, вони зачинились, музика, здавалось, вiбрувала просто за дверима.

Мiсяць зiйшов,
Час прощання прийшов…

«Яка прекрасна пiсня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогоднi, а передовсiм – ця романтична сцена в цiй затишнiй кiмнатi. Руки iхнi сплелись, i так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все ii майбутне видавалось iй нескiнченною низкою ось таких чудових сцен: у мiсячному сяйвi i пiд блiдими зорями, в затишних салонах лiмузинiв i в затишних кабрiолетах, ховаючись десь пiд кронами дерев (правда, головний герой мiг помiнятись, хоча цей теж був доволi милий). Вiн нiжно взяв ii за руку. Потiм раптом повернув ii долонею догори i прилинув губами.

– Ізабель… – Шепiт його змiшався з музикою, i нiби хвилею iх пригорнуло одне до одного. – Можна я вас поцiлую, Ізабель, Ізабель?

Їi напiввiдкритi вуста потягнулись до нього у пiвтемрявi. Раптом звiдкись долинув галас i тупiт нiг, який стрiмко наближався до них. Еморi блискавично дотягнувся до вимикача й увiмкнув свiтильник. І коли дверi прочинились i до кiмнати влетiло трiйко юнакiв, серед них – розлючений i обдiлений увагою Фроггi, вiн уже гортав журнали на столику, а вона сидiла нерухомо, спокiйна i зовсiм не присоромлена, i навiть привiтала iх люб’язною усмiшкою. Але серце ii шалено калатало, i почувала вона себе так, нiби у неi щось вiдняли.

Вочевидь, все скiнчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, i в поглядi його був вiдчай, а в ii поглядi – жаль. Вечiр однак продовжувався, кавалери пiдбадьорились i знову змагались за право танцю з дiвчиною.

О пiв на дванадцяту Еморi чемно потиснув iй руку, оточений усiма, хто хотiв побажати йому щасливоi дороги. На мить вiн утратив витримку, та й ii дещо приголомшило, коли чийсь глузливий голос вигукнув зi сховку:

– Та забирай ii з собою, Еморi!

Вiн трiшки стиснув ii руку, вона вiдповiла тим потиском, яким потиснула зо двадцять рук цього вечора, – i все.

О другiй годинi вони повернулись додому, i Саллi Вiзербi запитала: чи вони з Еморi гарно провели час у тiй кiмнатi? Ізабель спокiйно повернулась до неi. Очi ii свiтились замрiяним свiтлом, непорушною романтичною чистотою на кшталт Жанни Д’Арк.

– Нi, – вiдповiла вона. – Я бiльше такими справами не займаюсь; вiн просив, але я сказала «нi».

Коли вона влягалась у своему лiжку, то думала про те, що вiн напише iй завтра у термiновому листi? У нього такi гарнi вуста… Чи вони ще колись…

«Тринадцять янголiв охороняли iх…» – мугикала Саллi в сусiднiй кiмнатi.

«Чорт! – вибухнула Ізабель, жбурляючи подушку в дорогий нiчник. Затим вкрилася холодним покривалом. – Чорт!»




КАРНАВАЛ


Еморi досягнув мети: вiн увiйшов до редколегii «Принстонiвця». Сноби iз молодших курсiв були вдалим показником його успiху, ставлення до нього суттево потеплiло iз наближенням клубних виборiв. Їх iз Томом постiйно вiдвiдували рiзнi старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столiв i теревенили про що завгодно, тiльки не про те, що було iстинним мотивом iхнього вiзиту. Еморi був задоволений з напруженоi уваги, зверненоi на нього, i якщо вiзитери представляли клуб, який не дуже його цiкавив, вiн iз великим задоволенням шокував iх несподiваними запитаннями:

– Перепрошую, – ошелешив вiн якось одну делегацiю, – який клуб, ви кажете, представляете?

Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» вiн удавав «чемного, незiпсованого i простодушного хлопця», нiяковiв, нiби не здогадуючись, чому вони прийшли.

Коли настав ранок вирiшального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна iстерiя. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» i спостерiгали, як iхнi одногрупники раптом усi наче схибнулися.

Були там i групи ренегатiв – вони перебiгали iз клубу в клуб; були й такi, що зазнайомились два-три днi, i вже були друзями. Вони слiзно благали, щоб iх зарахували до якогось клубу; спливали тут старi, замовчуванi конфлiкти саме тiеi хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурснi кпини. Нiкому невiдомi студенти, якi набрали необхiдну кiлькiсть таких жаданих голосiв, раптом робилися поважними персонами; а тi, про кого говорили «у них все гаразд», довiдувались, що в них е прихованi вороги, i iх раптом викинули на берег i там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити унiверситет.

Серед своiх однокурсникiв Еморi бачив i таких, кого сторонилися тiльки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалi через якiсь незбагненнi причини, вiдомi тiльки тим, хто вигадував усi нiсенiтницi.

Кульмiнацiею цiеi всеохопноi вакханалii «товариськостi» стала грандiозна вечiрка в Нассау Інн, де пунш лився iз велетенських чаш, i весь зал перетворився на шалене галасливе дiйство iз вихору облич.

– Привiт, Дiббi, вiтаннячко!

– Молодчина, Том, ти зiбрав багато голосiв у «Капелюсi»!

– Чуеш, Керрi…

– Ага, Керрi, я чув, ти пiшов у «Тигр» разом зi всiма штангiстами?

– Точно! А що менi робити в «Котеджi» – в цьому раю для донжуанiв?

– Кажуть, Овертон зомлiв, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаеш, вiн першого дня зарееструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевiряти, чи не помилився хто.

– А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»?

– Вiтання!

– Навзаем. Кажуть, ти там зiбрав добру масовку…

Коли бар зачинився, вечiрка розпалась на невеликi групи i розтеклась, горлаючи, по вкритому снiгом кампусу. Усi ще перебували у чудернацькому настроi: снобiзм i напруга нарештi були позаду, i можна робити що забажаеш упродовж наступних двох рокiв.

Набагато пiзнiше Еморi згадував цю весну другого курсу як найщасливiшу пору свого життя. Його думки були в повнiй гармонii iз реальнiстю; вiн хотiв лише плисти за течiею, мрiяти i насолоджуватись спiлкуванням iз десятками нових друзiв у цi прекраснi квiтневi вечори.

Якось ранком до нього забiг Алек Коннедж. Прокидаючись, вiн побачив, як крiзь вiкно ввiрвалось сонце, освiтлюючи Кембел-Холл у його величнiй красi.

– Гей, вставай, чуеш, Первородний Грiх? Хутчiй збирай себе докупи! Щоб був через пiвгодини бiля Ренвiка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Вiн зняв кришку бюрка i акуратно прилаштував на лiжку – з купою нотаток i вирiзок невеликих статей.

– Це ти поцупив машину? – iронiчно запитав Еморi.

– Узяв у тимчасове користування для цiльового використання! А будеш таким занудою – нiкуди не поiдеш!

– Я, мабуть, iще посплю… – позiхнув Еморi, пiдводячись на лiжку, щоб дотягнутись по сигарету.

– Ти що – спати?

– А чом би й нi? У мене пара о пiв на дванадцяту…

– Ей ти, зануда безпросвiтна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?

Почувши це, Еморi кулею вилетiв з лiжка, змiтаючи все нагромаджене з кришки бюрка на пiдлогу. До моря!.. Вiн стiльки рокiв не бачив його – ще з часiв iхнього з матiр’ю вояжу.

– А хто ще iде? – запитав вiн, натягуючи пiдштанки.

– Ну, Дiк Гемберд i Керрi Голiдей, Джесс Ферренбi i ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!

Через кiлька хвилин Еморi вже наминав своi пластiвцi в Ренвiку, а о дев’ятiй тридцять вони вже весело мчали геть iз мiста в напрямку пiсочних пляжiв Дiл-Бiч.

– Розумiеш, – сказав Керрi, – машина десь звiдтiля. Вочевидь, ii викрали невiдомi особи i покинули в Принстонi, тiкаючи на Захiд. А наш хитрий Хемберд отримав дозвiл вiд мiськоi ради доправити ii назад.

– А хтось мае якiсь грошi? – запитався Ферренбi, озираючись iз переднього сидiння.

Дружним хором пролунала одностайна заперечна вiдповiдь.

– Ну, так навiть цiкавiше.

– Грошi? Якi грошi? Ми можемо продати машину.

– Або отримаемо щось за повернене авто.

– А де ми вiзьмемо iжу? – запитався Еморi.

– Ти що, – докорив йому Керрi, – сумнiваешся у моiх здiбностях протриматися три коротких днi? Дехто роками живе без нiчого. Почитай часопис «Юний скаут».

– Три днi… – задумливо пробурмотiв Еморi. – Але ж у мене лекцii.

– Один з цих днiв – Шабат.

– Все одно я можу прогуляти лише шiсть пар за пiвтора мiсяця, i все.

– Викиньте його геть!

– Ет, далеко йти!

– Еморi, не викаблучуйся, чув?

– Краще розслабся.

Еморi покiрно замовк i зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок iз Свiнберна:

Зимовi дощi i печалi забутi,
Час старих помилок i бiлих снiгiв;
Коханих розвели тi днi на розпуттi,
Де свiтло померло, i ранок зацвiв;
Час йде, все минае, скорботу забудь,
Набрякли бруньки, i морози минуть,
В зелених пiдлiсках без слiду снiгiв,
Од квiтки до квiтки луна весни спiв…

– Що таке, Еморi? Вiн, бачте, думае про поезiю, спiвочих пташок i квiточки? По його очах, хлопцi, видно все!

– Нi, не про те зовсiм… – Вiн злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогоднi здати матерiал. Але, мабуть, можна iм передзвонити.

– О! – iз вдаваною повагою прокоментував Керрi. – Авжеж, така важлива персона…

Еморi почервонiв, i йому здалось, що Ферренбi, якого вiн обiйшов у конкурсi в газету, невдоволено сiпнувся. Звичайно, Керрi пожартував, але газету таки не варто було згадувати.

Був погiдний день, вони наближались до узбережжя. Повiяло солоним бризом, i Еморi вже уявляв океан, довжелезнi пiщанi пляжi i червонi дахи над блакитною водою. Вони мчали крiзь маленьке мiстечко, i все бачене здiйнялось в його свiдомостi зливою емоцiй.

– Господи! Ви тiльки погляньте на це! – скрикнув вiн.

– Що?

– Випустiть мене хутчiш! Я не бачив цього вже вiсiм рокiв! Шановне товариство, зупинiть машину!

– Ну й дивак! – зауважив Алек.

– Авжеж, вiн у нас ексцентрик.

Автомобiль таки зупинили, i Еморi вискочив на узбiччя. Перед очима було море – сине i безмежне, воно ревло i шумiло. Справдi, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тодi сказав, що те, що вiн бачив, – банальне, вiн би остовпiв вiд подиву.

– Уже час i пообiдати, – нагадав Керрi, виходячи разом з усiма. – Давай, Еморi, повертайся до реальностi. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив вiн, – а далi подивимось.

Вони попрямували до найпристойнiшого на вигляд готелю i, зайшовши до зали, умостились за столиком.

– Вiсiм «Бронксiв»[8 - «Бронкс» – алкогольний коктейль на основi вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить вiдомому бармену Джоннi Солано. У 1934 роцi «Бронкс» включили до десятки найбiльш затребуваних коктейлiв у всьому свiтi.], – наказав Алек, – клубний сендвiч i жульен. Обiд на одного. Решту – всiм.

Еморi трiшки перекусив, вiн пригледiв собi стiлець, з якого було видно море i вiдчутно його шумовиння. Коли обiд закiнчився, вони неквапно закурили.

– Який там рахунок?

Хтось глянув на чек.

– Вiсiм двадцять п’ять.

– Зухвалий грабiж. Дамо iм два долари i один – для офiцiанта. Керрi, збери дрiбнi грошi.

Пiдiйшов офiцiант, i Керрi повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек i розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, iх переслiдував ошелешений погляд слуги Ганiмеда.

– Тут, мабуть, якась помилка, сер!

Керрi взяв рахунок i критично його змiряв.

– Жодних помилок! – сказав вiн, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клаптi, сунув обривки офiцiантовi i пiшов. Офiцiант стояв, як стовп, нерухомо i безвиразно.

– А вони за нами не кинуться?

– Нi, – сказав Керрi, – спочатку вiн подумае, що ми – сини багатiя абощо, потiм ще раз погляне на чек i покличе менеджера, а тим часом…

Вони залишили автiвку на Есберi i поiхали трамваем на Алленгерст, де оглянули залюдненi павiльйони. О четвертiй iм захотiлось пiдвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму вiд загального рахунку; може, справа була в iхньому виглядi чи у стриманостi, з якою вони поводились, але iм усе зiйшло з рук, i нiхто iх не переслiдував.

– Бачиш, Еморi, ми соцiалiсти-марксисти, – пояснив Керрi. – Ми зневажаемо приватну власнiсть i пiддаемо ii великому випробуванню.

– Але ж скоро нiч, – нагадав Еморi.

– Нiчого, покладися на Голiдея!

Десь о пiв на шосту вони вже добряче розвеселились i, взявшись за руки, валандались по бульвару, спiваючи веселу пiсеньку про морськi хвилi. Потiм Керрi побачив якесь обличчя в натовпi, що привернуло його увагу, видiляючись iз загальноi маси. Керрi вигулькнув за мить разом iз страхiтливо зугарною дiвчиною, яку тiльки Еморi доводилось бачити. Їi безбарвнi уста розтягнулись вiд вуха до вуха, здоровеннi зуби видавались наперед, малесенькi оченята косували до гачкуватого носа. Керрi блазнювато вклонився:

– Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте вiдрекомендувати вам панiв Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбi та Блейна!

Дiвчина зробила реверанс до присутнiх. «Бiдолашне створiння, – подумав Еморi. – Мабуть, на неi ранiше нiхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усi разом (Керрi запросив ii на вечерю), вона не сказала нiчого, що могло б змiнити його думку.

– Вона волiе своi нацiональнi страви, – поважно звернувся Алек до офiцiанта, – хоча будь-яка проста iжа теж згодиться.

Протягом усiеi вечерi вiн звертався до неi iз пiдкресленою шаною, Керрi по-дурному до неi залицявся, сидячи iз другого боку, а вона вишкiрялася i шарiлася. Еморi отримував задоволення, спостерiгаючи цю виставу, подивований. Звiдки в Керрi отой талант перетворювати незначний випадок на щось комiчно-довершене? Вони, здавалось, всi могли щось подiбне, i бути серед них уже було вiдпочинком. Загалом, Еморi любив людей поодинцi, але боявся натовпу (хiба що вiн був його центром). Вiн задумався: що кожен iз них приносить у товариство, який iхнiй внесок у цю своерiдну атмосферу? Алек i Керрi були його душею, але зовсiм не центром. Центром були мовчазний Гемберд i трохи гордовитий Слоун.

Дiк Гемберд видавався Еморi, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Вiн був худорлявий, але поставний, iз чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя i смаглявою шкiрою. Що б вiн не сказав – усе було якось невловно доречно. Вiн був безмежно хоробрий i доволi розумний, мав почуття честi i справедливостi, якi диктувались його благородством, окрiм того, був напрочуд привабливим. Вiн мiг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навiть його найбiльш богемнi пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як вiн, намагались говорити, як вiн… Еморi подумав: хоча вiн i не в авангардi цiеi когорти, але нiзащо б цього мiсця не змiнив.

Дiк вiдрiзнявся вiд добротного середнього класу (здавалося, вiн навiть нiколи не пiтнiв). І якщо комусь шофер мiг вiдповiсти фамiльярно, почувши не менш фамiльярне звертання, то Гемберд мiг пообiдати в «Шеррi» поруч iз негром, i всiм чомусь здавалось, що це нормально. Вiн не був снобом, хоча знався тiльки з половиною своеi групи. Друзi його були найрiзноманiтнiшi: вiд найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзi було неможливо. Слуги обожнювали його. Вiн здавався еталоном того, до чого прагнули всi представники вищого класу.

– Вiн – як з тих свiтлин англiйських офiцерiв з «Ілюстрованих новин Лондона», якi загинули… – якось сказав Еморi Алеку.

– Ну, – вiдповiв Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобi неймовiрна правда: його батько був бакалiйником, який розбагатiв на продажу нерухомостi в Такомi i десять рокiв тому переiхав до Нью-Йорка.

Еморi раптом вiдчув, як усерединi в нього все осiло.

Ця iхня прогулянка була наслiдком бажання бути ближчими пiсля тих клубних виборiв – нiби спiзнати один одного, згуртуватись, дати вiдсiч задушливому духовi клубiв. Це була полегкiсть пiсля суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались.

Пiсля вечерi вони вiдпровадили бiдолашну Калуку до променаду i пiшли вздовж пляжу до Есберi. Вечiрне море справило iнше враження – всi його барви i прадавня м’якiсть зникли, воно здавалось чорною пусткою iз тужливих нордичних саг. Еморi згадав щось iз Кiплiнга:

«Береги Луканона до приходу мисливцiв на тюленiв…»

Зрештою, це теж була музика, хоча й безкiнечно печальна.

Десята година заскочила iх без копiйки. Вони прекрасно повечеряли на своi останнi одинадцять центiв i, спiваючи, вештались променадом повз казино й освiтленi арки, зупиняючись, щоб послухати кожен вуличний гурт. Керрi органiзував збiр пожертв «для французьких дiтей, осиротiлих пiд час вiйни» (вони зiбрали долар i двадцять центiв). На цi грошi вони купили брендi – на випадок, якщо замерзнуть вночi. День вони завершили в кiнематографi, де дивились якусь стару комедiю, вибухаючи час од часу диким реготом, чим викликали невдоволення решти глядачiв. У кiно вони зайшли iз винятковою стратегiею: кожен попереднiй показував бiлетеру на наступного. Слоун, який замикав ходу, зняв iз себе всю вiдповiдальнiсть, щойно решта товариства розсiялись по залу, вдаючи що нiкого не знае. І поки розлючений бiлетер гасав залом, вiн собi безтурботно зайшов досередини.

Потiм вони возз’еднались бiля казино i домовились про ночiвлю. Керрi виканючив у сторожа дозвiл заночувати в альтанцi. Замiсть матрасiв вони назбирали стос килимкiв iз пляжних кабiнок, потiм розмовляли до пiвночi i позасинали без заднiх нiг. Хоча Еморi вiдчайдушно намагався не заснути, щоб ще трошки помилуватися дивовижним мiсяцем над морем.

Так збiгали два щасливих днi: вони катались вздовж берега трамваем або авто чи гуляли пiшки залюдненим променадом. Інколи хтось заможний iх пригощав, а найчастiше вони скромно вечеряли за рахунок довiрливих рестораторiв. Вони зробили знiмки у фотоателье у восьми рiзних варiантах. Керрi як режисер вигадував сценки: то вони були унiверситетською футбольною командою, то крутою бандою з Іст-Сайду в пальтах навиворiт (сам вiн сидiв посерединi пiд картонним мiсяцем). Можливо, свiтлини й досi у фотографа (бо вони так i не прийшли за ними). Погода була пречудова, i вони знову спали надворi, i знову Еморi заснув, хоч як намагався не спати.

Недiля почалась мляво й звично, i навiть море непривiтно клекотiло, отож вони повернулись у Принстон на попутних «фордах» якихось фермерiв (усi застудились, проте було що згадати).

Еморi навiть бiльше, нiж минулого року, нехтував своiми заняттями – не навмисне, а через лiнощi й величезну кiлькiсть iнших зацiкавлень. Аналiтична геометрiя i меланхолiйнi гекзаметри Корнеля i Расiна мало його приваблювали. Навiть психологiя, яку вiн iз нетерпiнням чекав, виявилась нудним предметом, де вивчали м’язовi реакцii i бiологiчнi термiни, замiсть особливостей психiки та впливiв на неi. Це були пiсляобiднi заняття, якi зазвичай занурювали його в сон. Вiн зрозумiв, що вiдповiдь: «суб’ективно i об’ективно, сер» вдовольняе всi запитання, i використовував цi слова за будь-якоi нагоди. Це стало жартом в його групi, бо коли була його черга вiдповiдати, Ферренбi або Слоун штовхали його лiктем, i вiн спросоння бурмотiв рятiвну фразу.

Було багато вечiрок в Оранжi або на узбережжi, рiдше – в Нью-Йорку або в Фiладельфii. Одного вечора вони зiбрали чотирнадцять офiцiанток iз Чайлдса i повезли iх кататись по П’ятiй авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всi пропустили бiльше занять, нiж було дозволено (що означало додатковi лекцii наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати iхнi веселi пригоди.

У травнi Еморi обрали в комiтет iз органiзацii балу з нагоди закiнчення другого курсу. І пiсля довгих нiчних дискусiй вони з Алеком таки склали попереднiй список кандидатiв до ради старшокурсникiв i зазначили себе з-помiж перших. Рада старшокурсникiв складалась, як правило, iз вiсiмнадцяти успiшних студентiв. Із огляду на керiвну посаду Алека в унiверситетськiй футбольнiй командi i на бажання Еморi замiнити Берна Голiдея на посадi головного редактора «Принстонiвця» вони ще раз упевнились у правильностi свого вибору. На диво, вони обидвое включили ще й Д’Інвiлье до списку кандидатiв (таке ще рiк тому здивувало би всiх).

Всю весну Еморi пiдтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затятi суперечки iз жвавим намаганням знайти якiсь замiнники слову «кохання». У своiх листах Ізабель була стриманою i зовсiм не романтичною, i це його вразило. Але вiн ще сподiвався, що вона здивуе його, як тодi, в маленькiй вiтальнi клубу Мiнегага, i розквiтне цiеi весни, як екзотична квiтка. Протягом травня вiн кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах i надсилав iх у пухких конвертах iз позначками «Частина І» i «Частина ІІ».

– Ой, Алеку, здаеться, я втомився вiд коледжу, – сказав вiн сумно якось на однiй iз вечiрнiх прогулянок.

– Менi здаеться, я теж.

– Я б волiв маленький будинок у селi в якихось теплих краях, дружину i ще щось, що не давало б залiзти в рутину.

– Я теж.

– А ще хотiв би покинути навчання.

– А що твоя дiвчина каже на це?

– Ет, – Еморi вiдмахнувся. – Вона навiть ще й не думае про замiжжя… себто, не зараз. Можливо, в майбутньому.

– А моя – думае. Я заручився.

– Невже?

– Чесно. Але, будь ласка, не кажи нiкому. Я можу й не повернутись наступного року.

– Але ж тобi лише двадцять! Покинути коледж?

– А чому це тебе дивуе? Ти сам про це сказав хвилину тому…

– Авжеж, – перервав Еморi, – але то були лише мрii. Знаеш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Менi просто якось сумно у такi прекраснi ночi. Інколи здаеться, що вони нiколи не повернуться, i що я не беру вiд них усе, що хочу. Я б волiв, щоб моя дiвчина жила десь поряд. Але одруження – навiщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не тi, що ранiше.

– Ти правий, грiх марнувати такi вечори… – погодився Алек.

Але Еморi зiтхав i по-своему не гаяв тих вечорiв. У нього була свiтлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, i о восьмiй майже кожного вечора вiн вимикав все свiтло, крiм настiльноi лампи, i, сидячи бiля вiдчиненого вiкна, вдивляючись у знiмок, писав Ізабель палкi листи.

«…о, як важко написати, що я насправдi вiдчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрiею, яку я бiльше не можу вмiстити на паперi. Я отримав Ваш останнiй лист, i вiн прекрасний! Я перечитав його шiсть разiв, особливо останню частину. Інколи менi дуже хочеться, щоб Ви були бiльш вiдвертою i сказали менi, що Ви насправдi думаете про мене. Бо Ваш останнiй лист занадто гарний, щоб бути правдою, i я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приiхати на бал. Менi здаеться, Вам сподобаеться, i я хочу, щоб Ви були тут пiд кiнець цього року. Я нерiдко згадую, що Ви говорили менi того вечора, i менi цiкаво, наскiльки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумiйте, менi здалося спершу, що Ви така непостiйна i така популярна, що я не можу повiрити, що справдi Вам подобаюсь.

О, Ізабель, люба, сьогоднi така чудова нiч! Хтось удалинi награе на мандолiнi «Мiсяць кохання», i менi здаеться, ця музика на крилах принесе Вас крiзь мое вiдчинене вiкно. Зараз хтось грае «Бувайте, хлопцi, з мене досить». О, як ця пiсня пасуе менi! З мене теж досить. Я вирiшив, що бiльше не вип’ю жодного коктейлю i нiколи бiльше не закохаюсь – просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в цi днi i в цi ночi, щоб я змiг навiть думати про iншу дiвчину. Я постiйно зустрiчаю iх, але вони не цiкавлять мене. Я не переситився, та й рiч не в тому. Просто я закоханий… О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас iнакше, нiж «найдорожча», тiльки б менi не обмовитись про це при Вашiй сiм’i в червнi), Ви мусите приiхати на бал! Потiм я приiду до Вас у гостi на день, i все буде чудово…»

І так далi, те саме захопливе повторення, яке здавалось iм обом таким нескiнченно заворожливим, несказанно новим.



Настав червень, днi були такi спекотнi i млявi, що вони не могли навiть думати про екзамени, лише лiниво сидiли на подвiр’i «Котеджу», розмовляючи на якiсь затяжнi теми. Галявина, що вела до Стоунi-Брук, вкривалась блакитною iмлою, бузок бiлiв довкола тенiсних кортiв, а слова поступались мiсцем мовчазним сигаретам… Потiм iмла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звiдусiль лунали пiснi, аж до розпеченоi i безжурноi Нассау-стрит.

Том Д’Інвiлье й Еморi гуляли допiзна в цi днi. Лихоманка азартних iгор захопила весь другий курс, i вони рiзались у костi аж до третьоi ранку спекотноi ночi. Пiсля однiеi затяжноi партii вони вийшли з кiмнати Слоуна, коли вже впала роса, i зiрки почали зникати з неба.

– Давайте роздобудемо ровери i покатаемось, – запропонував Еморi.

– Гаразд. Я зовсiм не втомився, а це майже остання нiч року. Адже всi цi клопоти з балом почнуться з понедiлка.

Вони знайшли два ровери без замкiв на Холдер-Корт i поiхали десь о пiв на четверту вздовж Лоуренсвiлль-роуд.

– Що будеш робити влiтку, Еморi?

– І не питай! Як завжди, я розмiрковую. Мiсяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липнi. Потiм – Мiннеаполiс, а це значить, низка танцювальних вечорiв, салоннi бесiди, нудота… Але ж, Томе, – вiн раптом додав: – Правда ж цей рiк був божевiльний?

– Послухай, – рiшуче виголосив Том (новий Том, у костюмi вiд Брукса i черевиках вiд Френкса). – Я перемiг у цiй грi, але бiльше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, i тобi це пасуе. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобiзму – мене нудить. Я хочу поiхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток i лацканами пiджакiв.

– Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморi, поки вони викочувались iз зникаючоi ночi. – Куди б ти не поiхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати цi стандарти: i «у нього це е» або «в нього цього немае», себто, так чи iнакше, тебе визначили, ти – хлопець iз Принстона.

– Ну, тодi, – сказав Том, його хрипкий голос пiднявся до жалiбних iнтонацiй, – навiщо до цього повертатись? Я засвоiв усе, що Принстон мiг запропонувати. Ще два роки цiлковитого буквоiдств i брехнi у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганiзують мене i перетворять на убогу повсякденнiсть. Уже зараз я такий безхребетний, що менi дивно, як я взагалi з цим справляюся.

– Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморi. – Ти дуже рiзко розплющив очi на цей повсякденний снобiзм. У будь-якому разi Принстон дае вдумливiй людинi соцiальну орiентацiю.

– Ти думаеш, це тут мене цього навчили, правда? – глузливо запитав вiн, змiрюючи Еморi нищiвним поглядом у напiвтемрявi.

Еморi тихо засмiявся.

– Хiба це не так?

– Інодi менi здаеться, – сказав той повiльно, – що ти мiй чорний янгол. Я мiг би бути хорошим поетом.

– Припини, це вже доволi жорстоко! Ти сам захотiв приiхати у Схiдний коледж. І ти побачив пiдлих кар’еристiв. Чи волiв би залишатись слiпим, як наш Мартi Кей? Ти б зненавидiв себе.

– Так, – погодився вiн, – ти правий. Менi б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять цинiка у двадцять.

– А я таким народився, – пробурмотiв Еморi. – Я – цинiчний iдеалiст. – Вiн замовк i замислився, чи е в цих словах будь-який сенс.

Вони доiхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвiлля i повернули назад.

– Гарна прогулянка, таки правда, – невдовзi вимовив Том.

– Так. Незвичне закiнчення вечора, сьогоднi все як слiд. Й оце розморене лiто, а ще й Ізабель…

– Ох ця вже твоя Ізабель! Менi здаеться, вона недалека… Давай краще вiршi почитаемо.

Еморi виголосив «Оду солов’ю» до кущiв, якi вони проiжджали.

– Я нiколи не буду поетом, – сказав Еморi, коли закiнчив декламувати. – Я не сенсуалiст, направду; е лише декiлька очевидних речей, якi мене безумовно хвилюють: жiнки, веснянi вечори, музика вночi, море. Я не вловлюю таких тонкощiв, як «глас срiбних труб», я, можливо, й мисляча людина, але нiколи не напишу щось краще, нiж посередня поезiя.

Вони виiхали до Принстона, коли сонце вже малювало золотi збризки на небi за корпусом випускникiв, i побiгли в душ, який мав замiнити пропущений сон. Пiд обiд вулицi заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, iх супроводжували хори й оркестри. В шатрах вiдбувались шумливi збори пiд помаранчево-чорними прапорами, якi звивались i лопотiли вiд поривiв вiтру. Еморi довго дивився на павiльйон iз табличкою «Шiстдесят дев’ятий». Там було декiлька сивоволосих чоловiкiв, вони тихо вели бесiду, а поруч проходили студенти-початкiвцi, аж поки всi сплелись в одну-едину панораму.



Раптом одного дня на зламi червня сталась страхiтлива трагедiя. Ввечерi, пiсля велопрогулянки до Лоуренсвiлля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечiрка була веселою, i всi були на рiзнiй стадii захмелiлостi. Еморi iхав у другiй машинi; вони повернули не туди i збилися з дороги, iм довелося iхати швидше, щоб надолужити час.

Нiч була ясною, весела поiздка запаморочила Еморi. В його головi блукали варiацii двох поетичних строф…

Срiблястий екiпаж вночi прорiзав тишу вулиць,
І жоден шелест не порушив спокiй…
Як океану хвилi, розступились на шляху акули,
Одблискуючи в водах зорi одинокi,
Так в мiсячнiм серпанку розiтнув вiн гущавiнь лiсiв.
Лиш чути в небi плач нiчних птахiв…

Обитель виникла у свiтлi лiхтарiв,
Пожухлi стiни в жовтих тiнях ночi —
І тишу раптом смiх прорвав i обiмлiв…
В обiймах червня екiпаж зникае свiт за очi,
За ним поблякли тi химернi тiнi.
І раптом жовтий свiт став темно-синiм…

Вони рiзко загальмували, Еморi закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жiнка стояла обабiч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потiм вiн згадував, що вона видалась йому гарпiею в своему старому халатi.) І якимось скрипучим i глухим був ii голос:

– Ви студенти з Принстона?

– Так.

– Там один iз ваших щойно загинув, а двое при смертi.

– Господи!

– Ось там! – Нажаханi, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Пiд жовтим свiтлом лiхтаря лежало тiло долiлиць у наростаючiй калюжi кровi.

Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в головi Еморi: це волосся… це волосся… Потiм вони перевернули тiло…

– Це ж Дiк… Дiк Гемберд!

– Боже!

– Послухай серце!

І знову голос староi вiдьми – пекельний i наче аж трiумфуючий:

– Мертвий вiн, мертвий… Машина перекинулась. Тi двое, що вцiлiли, винесли iнших, але цей – йому вже не допоможеш…

Еморi кинувся в дiм, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тiло. Вони поклали його на диван в убогiй маленькiй вiтальнi. Слоун iз понiвеченим плечем сидiв у фотелi. Вiн марив i щось повторював про лекцiю з хiмii о 8.10.

– Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбi захриплим голосом. – Дiк був за кермом, вiн не хотiв поступатись. Ми казали, що вiн багато випив… а потiм цей клятий поворот, Господи!.. – Вiн упав на пiдлогу, його плечi здригались.

Приiхав лiкар, Еморi пiдiйшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тiло. З несподiваною тверезiстю вiн пiдняв одну безвiльну руку i дав iй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберiгало якийсь вираз. Вiн поглянув на шнурки черевикiв – Дiк ще iх зав’язував сьогоднi зранку. Вiн зав’язував iх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось вiд шарму й особистостi Дiка Гемберда, такого, яким вiн його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, i близько до землi. Всi трагедii мають той вiдтiнок убогостi й гротеску, марноти, нiкчемностi… так помирають тварини… Еморi пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.

– Хтось мае вiдвезти Ферренбi у Принстон.

Еморi вийшов на вулицю i зiщулився вiд раптового пориву нiчного вiтру, того вiтру, що вистукував розбитим крилом слiзний тихий мотив шматком спотвореного металу.




КРЕЩЕНДО


Наступного дня почалась рятiвна метушня. Коли Еморi залишався наодинцi, його думки невiдворотно поверталися до незугарно вiдкритоi червонястоi порожнини рота на бiлому обличчi. Але рiшучим зусиллям вiн накидав на цi спогади стос дрiбних клопотiв i холоднокровно закрив iх десь у глибинi свiдомостi.

Ізабель та ii мати приiхали о четвертiй. Їхнiй автомобiль жваво котився по Проспект-авеню повз радiсний натовп. Вони пiд’iхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святковi вечерi. Отож о сьомiй вiн передоручив Ізабель одному першокурснику i домовився зустрiтись з нею об одинадцятiй в спортивному залi, коли старшокурсникiв впускали на бал для молодших. Вона була втiленням його мрiй, i вiн з нетерпiнням чекав, щоб зробити цей вечiр найпрекраснiшим. О дев’ятiй старшi вишикувались бiля своiх клубiв i спостерiгали за галасливою факельною ходою першокурсникiв. Еморi було цiкаво, чи ряди його друзiв у фраках на фонi величних стiн й у свiтлi факелiв справляють на спантеличених i галасливих новоприбульцiв таке саме яскраве враження, як i на нього рiк тому.

Наступного дня його закрутив iнший вихор. Вони обiдали у веселiй компанii вшiстьох у невеликiй приватнiй iдальнi при клубi. Еморi з Ізабель обмiнювались нiжними поглядами обiч смаженоi курки i вiрили, що iхне кохання вiчне. Вони танцювали на балу до п’ятоi. Залицяльники перехоплювали Ізабель до танцю, i чим далi, тим було розкутiше i веселiше. Запал наростав iз кiлькiстю випитого в гардеробнiй вина, яке завбачливо принесли в кишенях пальт, i це спонукало забути ще на день втому останнiх днiв. Вервечка кавалерiв – то якась однорiдна маса, надiлена единою душею. Поруч вальсуе темноволоса красуня, вони шепочуться, весь стрiй гойдаеться з нею в такт, потiм найзухвалiший зализа рiшуче виступае наперед i розбивае пару танцюючих. Затим шестифутова дiвчина (ii привiв Кей i намагався всiм зарекомендувати увесь вечiр) проскакуе повз них, стрiй хитнувся назад, намагаючись видивитись щось у закутках залу. Кей, нетерплячий i змокрiлий вiд танцю, пробиваеться крiзь натовп, вишукуючи знайомi обличчя.

– Друзяко, тут е одна симпатична…

– Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець.

– Тодi, може, наступний?

– Ну, не знаю, я пообiцяв, клянуся… Знайди мене, коли в неi буде ще один вiльний танець.

Еморi був у захватi, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку i покататись околицями на ii машинi. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона i розмовляли, торкаючись сором’язливо i схвильовано (але лише дотично) сердечних тем. Еморi почував себе якось дивно вразливо i навiть не намагався поцiлувати ii.

Наступного дня вони вирушили на обiд до Нью-Йорка проiздом через Джерсi, а пiсля обiду пiшли дивитись якусь драматичну п’есу. Ізабель не могла стримати слiз всю другу дiю. На продив, Еморi не здивувався, навпаки, його переповнило почуття нiжностi. В поривi вiн хотiв нахилитись i витерти ii сльози поцiлунками, вона ж простягнула в темрявi свою руку, i вiн м’яко ii стиснув.

О шостiй вони приiхали в лiтнiй будинок Борджiв на Лонг-Айлендi, й Еморi побiг нагору, щоб перевдягнутись у вечiрнiй костюм. Коли вiн застiбав запонки, то раптом усвiдомив, що ще нiколи так не насолоджувався життям, як зараз, i, мабуть, вже нiколи так i не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власноi молодостi. Вiн досягнув свого статусу з-помiж найкращих у Принстонi. Вiн був закоханий, i це було взаемно. Вiн поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити тi якостi, якi дозволяли йому бачити чiткiше, нiж решта людського натовпу, приймати твердi рiшення, бути спроможним слухати i пiдкорятись своiй власнiй волi. Мало що в життi вiн хотiв би зараз змiнити… Хоча Оксфорд мiг би дати бiльш широке поле для дiяльностi.

Вiн мовчки захоплювався собою. Як вiн доречно виглядае i як йому пасуе смокiнг! Вiн вийшов до холу i, почувши кроки, зупинився коло сходiв. Це була Ізабель, i ще нiколи, вiд пишного сяючого волосся i до маленьких золотих черевичкiв, вона не здавалась йому такою прекрасною.

– Ізабель! – вигукнув вiн i мимоволi простягнув своi руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обiйми, i тi пiвхвилини, коли iхнi вуста зустрiлись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоiзму.




Роздiл 3

Егоiст у роздумах



– Ой! Вiдпусти!

Вiн опустив руки.

– Що таке?

– Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! – Вона скосила погляд, намагаючись розгледiти маленький, розмiром iз горошину, слiд, який вже почав проступати рожевим на ii бiлоснiжнiй шкiрi.

– О, Ізабель… – дорiкнув вiн сам собi,– який я незграба… Вибач, не треба було так мiцно тебе обiймати.

Вона нетерпляче вiдвела голову.

– Ой, Еморi, ну звичайно, ти не навмисне, i не дуже боляче, але що тепер iз цим робити?

– Що робити? – перепитав вiн. – Ота цятка… та вона скоро зникне…

– Не зникне! – сказала вона, уважно роздивляючись плямку. – Дивися, як ii помiтно, це виглядае як… О, Еморi, що робити? Якраз на рiвнi твого плеча.

– Помасажуй, – запропонував вiн, намагаючись не засмiятися.

Вона обережно потерла подряпину кiнчиками пальцiв – сльози набiгли iй на очi i скотились по щоцi.

– О, Еморi! – сказала вона розпачливо, пiднiмаючи догори стражденне обличчя. – Так тiльки гiрше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?

У його головi спливла цитата, i вiн не стримався вимовити ii вголос:

– «Всi аромати Аравii не обiлять цю маленьку ручку…»

Вона пiдвела погляд, i сльозинка в ii очах блиснула, мов лiд.

– Не надто ти чуйний.

Еморi не зрозумiв, що саме вона мала на увазi.

– Ізабель, люба, я гадаю воно…

– Не чiпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуеш!

Вiн знову дав маху.

– Це ж дрiбниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору…

У кутиках ii рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмiшки.

– Ну вже помовч! – раптом злiсно вигукнула вона i втекла коридором до своеi кiмнати. Еморi укляк на мiсцi, збентежений i сповнений каяття.

– От дiдько…

Коли Ізабель знову з’явилась, ii плечi вкривав легкий шарф, i вони спустились сходами у повнiм мовчаннi, яке тривало упродовж всiеi вечерi.

– Ізабель… – почав вiн, заледве вони сiли до авта, щоб вирушити на танцi в замiський клуб Гринвiча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз i я розiзлюсь. Давай поцiлуемось i покладем цьому край.

Вона насупилась.

– Терпiти не можу, коли з мене глузують, – врештi вимовила вона.

– Я бiльше не буду. Я ж зараз не смiюсь, правда?

– Але ти смiявся!

– Не будь такою по-жiночому прискiпливою.

Їi губи iронiчно скривились:

– Буду такою, якою захочу!

Еморi ледве стримувався. Вiн вже усвiдомив, що у нього не було анi дрiбки справжньоi любовi до Ізабель, але ii холоднiсть зачепила його. Вiн хотiв поцiлувати ii i зламати ii опiр (так вiн зможе поiхати завтра зранку, i щоб не перейматись цим бiльше). І навпаки, якщо вiн не поцiлуе ii, то буде привiд дратуватись… Його впевненiсть у собi як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воiтелькою, як Ізабель.

Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разi, ця нiч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нiчних метеликiв над головою, iз запахами придорожних садiв. Але не було анi меланхолiйних слiв, анi солодких зiтхань.

Потiм вони повечеряли шоколадним тортом з iмбирним пивом у буфетi, й Еморi оголосив свое рiшення:

– Я iду завтра зранку.

– Чому?

– А чом би й нi? – вiдрiзав вiн.

– У цьому немае потреби.

– Однак я вже вирiшив.

– Гаразд. Якщо ти настоюеш на цьому, хоч це виглядае смiшно…

– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив вiн.

– …просто тому, що я не дозволила себе поцiлувати. Хiба нi?

– Слухай, Ізабель, – перервав вiн. – Ти знаеш – це не так, а навiть якби й так? Ми досягнули певноi стадii, коли ми або цiлуемось, або… або – нiчого. Ти ж вiдмовляешся через дрiб’язковi причини.

Вона вагалась.

– Я навiть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку i надто невдалу спробу порозумiтися. – Ти такий дивний…

– Чим саме?

– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собi, i все таке… Пам’ятаеш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?

Еморi почервонiв (вiн багато що iй наговорив).

– Ну i що?

– Сьогоднi ти, здаеться, не був такий упевнений в собi. Може, ти просто хвалько.

– Аж нiяк, – заперечив вiн. – У Принстонi…

– Ой, цей твiй Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здаеться, що нiчого бiльше не iснуе! Може, ти й пишеш краще, нiж будь-хто в тiй своiй газетi; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…

– Ти не розумiеш…

– О нi, я розумiю! – перебила вона. – Дуже добре розумiю, бо ти постiйно говориш лише про себе. Колись менi це подобалось, а тепер нi.

– Сьогоднi я теж говорив тiльки про себе?

– В тому-то й рiч, – наполягала Ізабель. – Сьогоднi ти мене просто засмутив… Ти сидiв i спостерiгав, куди я дивлюсь. Я постiйно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…

– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморi глузливо.

– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела свое вона. – І коли ти аналiзуеш кожну дрiбну емоцiю i дiю – у мене просто вибухають нерви.

– Я знаю, – погодився Еморi i безпорадно похитав головою.

– Пiшли. – Вона пiдвелася, вiн якось машинально пiдвiвся також, i вони дiйшли до останньоi сходинки.

– Коли звiдси поiзд?

– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш iхати.

– Так, справдi мушу. На добранiч.

– На добранiч.

Вона пiшла. Еморi повертався до своеi кiмнати i згадував, що вiн вловив хмарку невдоволення на ii обличчi. Вiн лежав у темрявi i гадав, чи це дуже його зачiпае, чи то лише вражене самолюбство. А може, врештi-решт, його характер просто не надаеться до романтичноi любовi.

Коли вiн прокинувся, то вiдчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вiтерець злегка гойдав ситцевi фiранки на вiкнах, i вiн був трохи спантеличений тим, що не у своiй кiмнатi в Принстонi, де на стiнi над бюрком висять його шкiльнi футбольнi свiтлини, а на протилежнiй стiнi – свiтлини iз клубу «Трикутник». Потiм старий годинник десь у коридорi пробив восьму, i до нього повернулись спогади про вчорашню нiч. Вiн вистрибнув iз лiжка i швидко одягнувся. Треба швидше звiдси забиратися, поки вiн не стрiв ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогоднi виглядало надокучливим спогадом. О пiв по восьмiй вiн уже був одягнений i сiв бiля вiкна; серце його стискалось трохи бiльше, нiж вiн собi думав. Цей сонячний i ясний, сповнений запахами садiв ранок видався йому злою насмiшкою; десь на ганку внизу вiн почув голос мiсiс Бордж i подумав: де ж зараз Ізабель?

Хтось постукав у дверi.

– Автомобiль буде за десять дев’ята, сер.

Вiн повернувся до споглядання видiв з вiкна i знову й знову механiчно повторював вiрша iз Браунiнга, який колись процитував Ізабель у листi:

Неповним було наше щастя – пробач,
Згадки завмерли вицвiлим листям;
Ми сповна не смiялись, не рвав душу плач,
Ми згасли, спраглi й голоднi за щастям.

Але його життя не буде неповним. Вiн вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як вiн собi вигадав, i що бiльшого iй не досягнути, i нiхто бiльше не примусить ii задуматись. Але саме через те вона його й вiдштовхнула. Еморi раптом вiдчув, що втомився постiйно думати й думати.

– А нехай iде до бiса… – гiрко вимовив вiн. – Весь рiк менi зiпсувала.




НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ


Одного спекотного дня Еморi приiхав у Принстон i приеднався до виснаженого задухою натовпу студентiв, якi швендяли вулицями, очiкуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс iз додаткових занять у задушливiй кiмнатi, намагаючись осмислити зануднi перетини конусiв. Мiстер Рунi, мимовiльний наставник дубоголових, проводив заняття i викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи дiаграми i виводячи рiвняння вiд шостоi ранку i до пiвночi.

– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?

Лангедак випрямляв усi своi важкi фути футбольноi маси i намагався сконцентруватись.

– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, мiстере Рунi.

– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотiв вiд вас почути.

– Так, не можемо, звичайно.

– А знаете, чому?

– Думаю, так…

– Якщо ви ще не зрозумiли, то скажiть менi, я тут для того, щоб вам пояснити.

– Мiстере Рунi, якщо ви не проти – пояснiть ще раз.

– З радiстю. Отже, маемо точку «А»…

Кiмната була лабораторiею безголових – два довжелезнi столи iз зошитами, перед ними – мiстер Рунi без пiджака i десяток хлопцiв, згорблених на стiльцях: Фред Слоун, пiтчер, якому неодмiнно потрiбно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цiеi осенi мiг би перемогти команду Єля, якби набрав нещаснi п’ятдесят вiдсоткiв; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообiцяючих атлетiв – то вершина досягнення.

– Шкода менi тих нещасних, якi не мають анi цента на репетитора i мусять все пiдтягати самi за семестр, – сказав вiн якось Еморi iз недбало звiшеною сигаретою в блiдих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цiкавiших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.

І так багато було слiв «ти i я» в розмовi Мак Дауелла, що Еморi ледь не виштовхнув його з вiкна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому вiн не вступив до клубу i не збiльшить йому кишенькових… маленький дурний провiнцiал…

Крiзь дим i нудотливу атмосферу, крiзь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумiю! Повторiть iще раз, мiстере Рунi!» Бiльшiсть iз них були такi туполобi i такi байдужi, що вони навiть i не визнали б, що чогось не розумiють (серед них був i Еморi). Вiн не мiг змусити себе збагнути перетини конусiв; iх спокiйна й дражлива поважнiсть зухвало проступала у задушливих кiмнатах мiстера Рунi крiзь спотворенi ним незрозумiлi анаграми.

Вiн зробив останне зусилля вночi перед екзаменом (певна рiч, iз мокрим рушником на головi), а потiм у блаженному невiданнi пiсля складання екзамену ламав собi голову, де ж подiлись усi барви й амбiцii минулоi весни? Разом iз розладом стосункiв з Ізабель успiхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, i вiн незворушно уявляв свiй можливий провал, хоча й розумiв, що це означало його звiльнення з посади в редколегii «Принстонiвця» i кiнець усiх шансiв потрапити в раду старшокурсникiв.

Хоча йому поки щастило.

Вiн позiхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменацiйнiй роботi й побрiв з аудиторii.

– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сидiли бiля вiкна в кiмнатi Еморi i мiркували щодо нового декору стiн, – то ти найбiльший у свiтi дурень. Твоi акцii в клубi i в кампусi впадуть, як лiфт.

– От дiдько, я знаю! До чого ще раз менi нагадувати?

– Бо ти це заслужив. Нiхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.

– Та облиш уже, – запротестував Еморi. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубi нагадував менi про це, нiби я призовий кiнь на перегонах, що не прийшов першим.

Одного вечора через тиждень Еморi зупинився пiд своiм вiкном по дорозi на Ренвiк i, побачивши свiтло, гукнув:

– Гей, Томе, е пошта?

Голова Алека з’явилась у жовтому квадратi свiтла.

– Так, твоi результати прийшли.

Його серце шалено закалатало.

– Який колiр – блакитний чи рожевий?

– Я не вiдкривав. Краще пiднiмись сам.

Вiн пiднявся в кiмнату i попрямував до столу, i раптом помiтив, що в кiмнатi були ще хлопцi.

– Добрий вечiр, Керрi. – Вiн був пiдкреслено ввiчливий. – О, мужi Принстона! – Здаеться, тут були здебiльшого друзi, отож, вiн узяв конверт iз позначкою «Вiддiл реестрацii» i нервово зважив його.

– Схоже, тут вагомий папiрець.

– Вiдкривай, Еморi.

– Але для драматизму кажу вам: якщо папiр блакитний – мое iм’я бiльше не стоятиме у списку редколегii «Принстонiвця», i моя коротка кар’ера закiнчилась. – Вiн зупинився i вперше помiтив погляд Ферренбi (вiн дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморi багатозначно поглянув на нього.

– Уздрiть примiтивнi емоцii на своему обличчi.

Вiн розiрвав конверт i пiднiс папiрець до свiтла.

– Ну?

– Блакитний чи рожевий?

– Кажи, не тягни!

– Ми чекаемо, Еморi.

– Та засмiйся вже чи вилайся!

Настала пауза… маленький рiй секунд пронiсся вмить… Вiн глянув знову, i ще один рiй секунд зринув у небуття…

– Блакитний, як небо, панове…




ПОСТФАКТУМ


Все, що Еморi робив того року – вiд раннього вересня i до пiзньоi весни, – було таким недоцiльним i неконструктивним, що не варто навiть про це писати.

Звичайно, вiн одразу пошкодував за тим, що втратив. Його фiлософiя успiху завалилась, i вiн не мiг зрозумiти причини.

– То твоi власнi лiнощi, – сказав якось пiзнiше Алек.

– Нi, то щось глибше. У мене з’явилось таке вiдчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс.

– Вони би з радiстю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалюе екзамен, робить нашу команду слабшою, розумiеш?

– Ненавиджу цю точку зору.

– Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то змiг би все повернути, лиш би захотiв.

– Нi, з мене досить. Не хочу бiльше нiчого, що стосуеться впливу в коледжi.

– Але, Еморi, чесно: мене навiть не так засмучуе те, що ти не будеш головним редактором, чи те, що ти не потрапиш у Раду, як те, що ти завалив цей екзамен.

– А мене – нi, – повiльно вимовив Еморi. – Я злий на конкретну рiч. Мое неробство абсолютно вiдповiдало моiй системi, просто удача пiдвела.

– Твоя система пiдвела, ти хотiв сказати?

– Можливо.

– І що ж ти будеш робити? Швидко вигадаеш нову, кращу, чи залишишся нiкчемою на наступнi два роки – ти, хто подавав надii?

– Ще не знаю…

– Ну, Еморi, хвiст трубою!

– Подумаю.

Точка зору Еморi хоча й була ризикованою, але не такою вже й далекою вiд iстини.

Якби його реакцiю на оточення можна було б зобразити у таблицi, то вона виглядала б приблизно так (починаючи iз його дитячих рокiв):

1. Раннiй Еморi.

2. Еморi плюс Беатрiс.

3. Еморi плюс Беатрiс, плюс Мiннеаполiс.

Потiм Сент-Реджис, який розбив його на друзки i зiбрав заново.

4. Еморi плюс Сент-Реджис.

5. Еморi плюс Сент-Реджис плюс Принстон.

Таким була його найефективнiша стратегiя: до успiху через конформiзм. Раннiй Еморi – ледачий мрiйливий бунтiвник – майже нiколи не виринав на поверхню. Вiн пристосовувався, вiн досягав успiху, але його уява не була анi задоволена, анi захоплена тими успiхами, вiн байдуже вiдкинув це все i став знову:

6. Початковий Еморi.




ФІНАНСОВА ЧАСТИНА


Його батько помер тихо i непомiтно на День подяки. Дисонанс мiж смертю i мальовничiстю Лейк-Дженева, а ще благородною стриманою поведiнкою його матерi втiшили його, i вiн споглядав похорон зачудовано i спокiйно. Вiн вирiшив, що волiв би поховання, анiж кремацiю, i усмiхнувся, згадавши, коли малим хотiв померти вiд повiльного згасання десь у верхiв’ях дерев. Наступного дня пiсля похорону вiн розважав сам себе у великiй бiблiотецi, завалюючись на канапу у вишуканих позах, намагаючись уявити, як би вiн краще виглядав, коли прийде його смертна година, – отак, iз сумирно схрещеними на грудях руками (монсеньйор Дарсi якось окреслив цю позу як найбiльш благопристойну)? Чи щось байронiвське, аж язичницьке (наприклад, закинувши руки за голову)?

Але що зацiкавило його бiльше, нiж безповоротний вiдхiд його батька вiд справ мирських, то тристороння розмова мiж Беатрiс, мiстером Бартоном iз «Бартон i Крогман» (iхнiми юристами) i ним самим, яка вiдбулась кiлька днiв потому. Вiн уперше був ознайомлений iз сiмейними фiнансовими справами i довiдався, яким чималим статком володiв колись його батько. Вiн узяв гросбух, помiчений «1906», i уважно його переглянув. Загальнi витрати того року сягали замалим сто десять тисяч доларiв. Сорок тисяч були взятi iз особистих статкiв Беатрiс, але детального iх облiку не провадилося: просто все було помiчено, як «Векселi, чеки i кредитнi розписки, пред’явленi Беатрiсi Блейн». Іншi витрати були розписанi дуже скрупульозно: податки та ремонтнi роботи в маетку Лейк-Дженева складали майже дев’ять тисяч доларiв; витрати на загальне утримання (включно з електромобiлем Беатрiс i новим французьким автомобiлем) сягали понад тридцять п’ять тисяч доларiв. Усе решта було детально перелiчене, але iнколи у правiй колонцi книги не було жодних вiдомостей, звiдки надiйшов дохiд.

Книга за 1912 рiк шокувала Еморi своiми цифрами: рiзко зменшилась кiлькiсть облiгацiй i впали доходи. Ця рiзниця не була такою вiдчутною iз грiшми Беатрiс, але було зрозумiло, що попереднього року батько провiв декiлька невдалих бiржових операцiй iз нафтою. Нафта згорiла, а Стiвен Блейн сильно обпiкся. Наступний рiк i подальшi показували той самий спад, i Беатрiс почала вперше використовувати своi власнi кошти для утримання будинку. Рахунок за послуги ii лiкаря за 1913 рiк становив бiльше дев’яти тисяч доларiв.

Достеменний стан справ видавався мiстеру Бартону туманним i заплутаним. Були нещодавнi вкладення, але надходження вiд них на даний момент були сумнiвними, i вiн здогадувався, що, можливо, були iншi спекуляцii й обмiннi операцii, щодо яких з ним не консультувалися.

Через декiлька мiсяцiв Беатрiс написала Еморi листа iз повним викладенням iхньоi ситуацii. Загальний пiдсумок статкiв Блейнiв i О’Хара складався iз маетку в Лейк-Дженева i приблизно пiвмiльйона доларiв, який був вкладений у доволi консервативнi шестипроцентнi облiгацii (хоча Беатрiс додала, що при першiй нагодi обмiняе iх на акцii залiзних i трамвайних компанiй).

«Я бiльше анiж упевнена, – писала вона Еморi, – едине, в чому ми можемо бути переконанi, це те, що люди не сидять на мiсцi. Примiром, Форд давно облаштовуе своi справи довкола цiеi iдеi. Отже, я дала вказiвку мiстеру Бартону вкладати в такi компанii, як «Пiвнiчна Тихоокеанська» i «Компанiя швидких мiських перевезень» (так вони називають трамваi). Нiколи собi не пробачу, що не купила акцiй «Вiфлеемськоi сталi». Я чула про них дивовижнi iсторii. Ти мусиш зайнятись фiнансами, Еморi! Я впевнена: ти зможеш себе в цьому проявити. Почати можна з кур’ера або касира, i я переконана, що ти дуже швидко пiднiмешся по кар’ернiй драбинi. Якби я була мужчиною, я би просто закохалась у бiржовi операцii (схоже, то моя стареча пристрасть). До речi, хочу обговорити з тобою ще дещо. Кiлька днiв тому я познайомилась на чаюваннi iз надзвичайно сердечною мiсiс Бiспам. Вона розповiла, що ii син навчаеться в Єлi, i вiн iй пише, що всi тамтешнi студенти носять легку одяганку навiть узимку, i ходять з непокритими головами i в легких черевиках навiть у найхолоднiшi днi! Отже, Еморi, я не знаю, чи е така мода в Принстонi, але я не хочу, щоб ти був таким дурнем! Такi бевзi можуть пiдхопити не тiльки пневмонiю, але й усiлякi форми легеневих захворювань (а ти завжди був схильний до них). Синку, ти не можеш експериментувати зi своiм здоров’ям! Я в цьому на собi переконалась. Я не буду посмiховиськом, щоб давати тобi вказiвки (як, без сумнiву, роблять iншi матерi), не буду наказувати тобi взувати теплi черевики, хоча я пам’ятаю, як якогось Рiздва ти не застiбав жодноi пряжки, i вони постiйно хлопали, а ти вiдмовлявся iх застiбати, бо казав, що така мода. Тобi вже майже двадцять, любий, i я не можу постiйно стежити, чи ти уважний до себе.

Здаеться, дуже напутнiй лист вийшов. Останнього разу я зауважила, що брак коштiв для своiх забаганок перетворюе хлопця на зануду i домосiда (але у нас ще iх вистачае, якщо, звiсно, не надто тринькати). Пильнуй себе, мiй любий хлопчику, i пиши менi принаймнi раз на тиждень, iнакше я починаю уявляти собi всiлякi жахiття.



    З любов’ю, мама».




ДЕБЮТ «ОСОБИСТОСТІ»


На Рiздво монсеньйор Дарсi запросив Еморi на тиждень у гостi в стюартiвський палац на Гудзонi, i в них вiдбулась довга розмова бiля камiна. Монсеньйор трошки погладшав, але його особистiсть ще бiльше розвинулась. Еморi почувався спокiйно, як на вiдпочинку, занурюючись у м’якi подушки на низьких фотелях i закурюючи сигарету разом iз монсеньйором, як двое джентльменiв середнього вiку.

– Я хочу покинути навчання, монсеньйоре.

– Чому?

– Уся моя кар’ера пiшла з димом. Я знаю, для вас то несуттево, але…

– Якраз навпаки. Я гадаю, це дуже важливо. Хочу почути всю iсторiю, все, що з тобою вiдбулось, вiдколи ми востанне бачились.

Еморi в деталях описав усю руйнацiю його честолюбних замiрiв, i через пiвгодини з його голосу вже зникли усi нотки байдужостi.

– А що б ти робив, якби залишив коледж? – запитав монсеньйор.

– Не знаю. Менi б хотiлось подорожувати, але ця надокучлива вiйна усi плани зруйнувала. Принаймнi, мама буде зневажати мене, якщо я не закiнчу. Я просто спантеличений. Керрi Голiдей пропонуе, щоб ми разом вступили до ескадрильi Лафает.

– Ти ж знаеш, що тобi туди не хочеться.

– Інколи хочеться, я б хоч зараз поiхав.

– Наскiльки я тебе знаю, ти ще не так втомився вiд життя.

– Ви справдi добре мене знаете, – неохоче погодився Еморi. – Менi це просто здавалося найпростiшим варiантом… Коли я подумаю про ще один марудний рiк…

– Так, я розумiю; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; менi здаеться, ти розвиваешся абсолютно природним чином.

– Та де там! – заперечив Еморi. – За пiвроку я втратив половину своеi особистостi…

– Анi трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от i все.

– Господи! Я почуваюсь так, нiби опинився у п’ятому класi Сент-Реджиса…

– Нi, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона пiде на користь. Що б не сталося нинi – не йди тим шляхом, яким iшов минулого року.

– Я занепав духом… Що може бути гiрше?

– Само по собi, може, й так, але розглянемо уважнiше. Для тебе це – можливiсть подумати, щоб викинути старий багаж i старi уявлення про супермена i все таке iнше. Не будь-якi iдеi доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, i видiляти принаймнi годину в день на роздуми, то здатнi творити справжнi дива. Але якщо пристосовуемо якусь схему слiпо – то ми самi iз себе робимо вiслюкiв. Еморi (тiльки мiж нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замiсть найбiльш актуальноi. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зi своею математикою цiеi осенi.

– Але що саме нам потрiбно? Ця «актуальна справа» менi завжди здаеться найменш важливою.

– Бо ми не персоналii. Ми – особистостi.

– Це ви гарно сказали… А що воно означае?

– Персоналiя – це те, ким ти себе вiдчуваеш, те, чим е (з твоiх слiв) Керрi i Слоун. Персоналiя – це просто фiзична iстота, вона завжди дрiбнiша, нiж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повнiстю, скажiмо, пiсля тривалоi хвороби. Знаеш, поки персоналiя активна, вона iгноруе найактуальнiше. Натомiсть особистiсть постiйно щось накопичуе. Вона нероздiльна зi своею мотивацiею. Вона – як жердина, на якiй можуть висiть тисячi речей. Інколи це щось помiтне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разi особистiсть використовуе цей багаж розважливо та свiдомо.

– На жаль, моi найцiннiшi надбання розлетiлись на друзки, коли були менi найбiльше потрiбнi… – Еморi охоче пiдхопив тон розмови.

– Так, у тому-то й рiч. Коли ти вiдчуваеш, що увесь твiй накопичений багаж на додачу до талантiв випирае iз тебе так, що тебе вже нiщо не здатне хвилювати – тодi ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощiв.

– Але, з iншого боку, без моiх надбань я безпорадний!

– Безумовно. Ось яка iдея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який анi Керрi, анi Слоун нiколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби i натомiсть вiдкинув решту. Нинi тобi потрiбно зiбрати нову колекцiю. І чим прискiпливiший ти будеш у своему виборi, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що е найбiльш цiнним!

– Монсеньйоре, з вами все стае так зрозумiло…

Такими були iхнi бесiди, найчастiше – про них самих, про фiлософiю i релiгiю, або що таке життя – гра чи таемниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморi ще до того, як вони проявлялись у головi юнака – так схоже вони мислили за формою i змiстом.

– Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморi одного вечора. – Списки речей рiзного характеру?

– Бо ти медiевiст, – вiдповiв монсеньйор. – Ми обое такi, то все прагнення класифiкацii i знаходження единого типу.

– Схоже, це бажання добутися чогось визначеного…

– Це i е ядро схоластичноi фiлософii.

– А я до приiзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумiю.

– Не переймайся цим; для тебе не позувати – то е поки що найбiльша поза з усiх. Позуй…

– Справдi?

– Але визначай прiоритети.

Пiсля повернення до коледжу Еморi отримав ще декiлька листiв вiд монсеньйора, якi дали ще бiльшу поживу для його честолюбства.

«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцiмто ти у повнiй безпецi. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив iз вiрою в твоi можливостi (не через безглузду переконанiсть, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякi риси твого характеру можуть видатись тобi прийнятними, але не завжди варто виказувати iх перед iншими. Ти – нечуйний i майже не спроможний на глибокi почуття. Ти проникливий, але не кмiтливий, марнославний замiсть iстинноi гордостi.

Не дозволяй собi вiдчувати себе нiкчемним; дуже часто в життi твоi вчинки будуть поганими (а тобi здаватиметься, що вони найкращi). І не страждай через втрату своеi «особистостi», як тобi це уявляеться. У п’ятнадцять ти весь свiтився, як свiжий ранок, у двадцять ти меланхолiйно сяятимеш, як мiсяць. Але коли доживеш до моiх рокiв, ти знов, можливо, випромiнюватимеш, як i я, ясну позолоту вранiшнього сонця.

Якщо ти будеш писати менi листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твiй останнiй лист був схожий на трактат з архiтектури. І вiн був такий жахливий, такий мудрагельський, що менi здалось, буцiмто ти живеш в емоцiйному й iнтелектуальному вакуумi. Остерiгайся безповоротно класифiкувати людей на якiсь типажi. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди вiд одного класу до iншого, i якщо ти будеш i далi зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш iх у коробки. А коли у тебе почнуться справжнi конфлiкти з життям, вони вистрибнуть звiдтам, як ляльки на пружинi, i покажуть на тебе пальцем. Найцiннiшим орiентиром для тебе була б зараз така особистiсть, як Леонардо да Вiнчi.

Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свiй розум у ясностi. І навiть якщо якiсь дурнi чи мудрагелi насмiляться критикувати тебе – не дорiкай собi занадто.

Ти кажеш, що умовностi – то единий фактор, який не дае тобi встояти в «жiночому питаннi». Але е щось бiльше, Еморi, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте вiдчуття, яке допомагае вiдрiзнити зло вiд страху прогнiвити Бога в глибинi твого серця.

Яке б ти не вибрав ремесло – релiгiю, архiтектуру чи лiтературу, – я впевнений, тобi було б набагато спокiйнiше, якби ти мiг знайти опору у Церквi. Але я не хочу ризикувати своiм авторитетом в твоiх очах i переконувати тебе, хоча в глибинi душi я впевнений, що спокуслива прiрва романтизму невдовзi розверзнеться пiд тобою. Не забувай писати менi.

Надсилаю тобi моi найсердечнiшi вiтання,



    Тейер Дарсi».

Навiть навчання зблякло для Еморi в цей перiод. Вiн заглиблювався у химернi закутки лiтератури – Гюiсманс, Волтер Патер, Теофiль Готье, – у найпiкантнiшi сторiнки Рабле, Боккаччо, Петронiя i Светонiя.

Одного тижня вiн заради цiкавостi влаштував iнспекцiю приватних зiбрань своiх друзiв i довiдався, що бiблiотека Слоуна найбiльш типовий приклад: збiрники Кiплiнга, О’Генрi, Джона Фокса-молодшого i Рiчарда Гардiнга Девiса, а ще – «Що мусить знати кожна жiнка середнього вiку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Вiткомба Райлi. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених пiдручникiв i, на превеликий подив, його власне нещодавне вiдкриття – вибранi вiршi Руперта Брука.

Разом з Томом Д’Інвiлье вони шукали серед зiрок Принстона тих, котрi могли б стати засновниками «видатноi американськоi поетичноi традицii».

Новий набiр першокурсникiв був набагато цiкавiшим, анiж усi «фiлiстимляни» Принстона дворiчноi давнини. Все стало набагато цiкавiшим, хоча й позбавленим чару спонтанностi першого року навчання. У колишньому Принстонi вони б нiколи не вiдкрили для себе Танадюка Вайлi. Танадюк був другокурсником iз здоровезними вухами i висловлювався приблизно так: «Земля iз виром поринае вниз крiзь лиховiснi свiтила приречених поколiнь!» Вони, щоправда, заледве розумiли, про що йдеться, але нiколи не ставили пiд сумнiв, що вiн е вмiстилищем божественноi душi. Принаймнi так Том та Еморi сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свiдомiсть, як у Шеллi, i друкували його ультравiльнi поетичнi рими в «Лiтературному журналi Нассау». Але генiй Танадюк абсорбував усi кольори свого часу i вдарився в богемне життя, що дуже iх розчарувало. Вiн розводився про Гринвiч-Вiллiдж замiсть «полудневого мiсячного виру» i зустрiчався iз розкутими музами (зовсiм не академiчними, виплеканими на Сорок другiй вулицi Бродвею) замiсть «дiтей мрii» Шеллi, взамiн отримував вiд них належне шанування. Тож вони вiддали Танадюка футуристам, вирiшивши, що там вiн iз своiми яскравими краватками почуватиметься краще.

Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки i перечитати повне зiбрання творiв Олександра Поупа разiв чотири. Але Еморi вважав, що Поуп Танадюковi – як п’яте колесо до воза. І вони зi смiхом пiшли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генiя чи посередностi?

Еморi зневажливо уникав тих викладачiв, якi запрошували своiх шанувальникiв на вечори таких-сяких епiграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховiсть i педантизм, з якими тут пiдходили до кожноi дисциплiни. Його скепсис вилився у iдку сатиру, яку вiн назвав «У лекцiйнiй залi». Вiн запропонував Томовi надрукувати ii у «Лiтературному журналi Нассау».

Здоров, Фiгляр…
Завмерли всi,
Як безпораднi дiтлахи,
По три рази на тиждень ми
Просиджуемо тут штани…
Веди нас, гурт своiх ослiв,
Пiд голос твiй в краiну снiв…
Ми чули, ти – науки брат,
Що написав якийсь трактат,
А потiм ще й навчальний план,
Древнiший, нiж сам океан;
Копав доiсторичний пил,
Що тобi нiздрi залiпив,
І випчихнув весь свiй талант
У здоровенний фолiант…
Праворуч мiй сусiд сидить,
Жагою знань увесь горить;
Із тих, що руку пiднiмае
І кожен раз тебе питае,
Всю нiч очей вiн не стуляв,
Славетний фолiант читав,
Звичайно… автор вдасть сум’яття,
А вiн – що знае всi заняття,
Самовдоволений вдавальник,
І ментор сам, i шанувальник…

А кiлька днiв тому назад
Отримав я свiй реферат
(Як поле макове, ряснiв
Вiн стрiчками коментарiв).
Писав же ти: мое навчання —
То над наукою знущання…
Не знав я, пане, що для вас
І Шоу – просто козопас!
Хоч певен я, що твiй фанат,
Тобi пiдсуне добрий шмат.

Таких, як ти, я зустрiчав
В часи шекспiрiвських вистав,
Де все давно пiшло iз тлiном
І запахами нафталiну…
А заговорить радикал —
В тобi вiн збурить гнiв i шал.
На людях праведний ти е,
І праведне життя твое.
І щоб усiм це показати,
Ти й в церкву можеш завiтати,
Ти толерантний, ти педант,
(Тобi всi друзi – Бус i Кант…)
І так живеш ти рiвномiрно,
Усiм киваючи покiрно…

Кiнець тортур… хутчiш, народ,
Бiжiмо до нових пригод!
Твоi слова поглине смiх,
Веселий тупiт сотнi нiг…
Забути б швидше, Боже милий,
Нудьгу ту, що тебе зродила.

У квiтнi Керрi Голiдей покинув навчання i поiхав до Францii, щоб вступити до ескадрильi Лафает. Заздрiсть i захват Еморi з цього приводу втонули в його власному переживаннi, яке вiн так i не змiг нiколи оцiнити, але яке, однак, переслiдувало його три наступнi роки.




ДИЯВОЛ


Вони вийшли з «Хiлi» о дванадцятiй i поiхали на таксi в «Бiстолерiс». У компанii були Фред Слоун та Еморi, Аксiя Марлоу й Феба Колем iз шоу-програми «Лiтнiй сад». Вечiр був веселий, енергii в них було – хоч вiдбавляй, i вони увiрвались в кафе, як галаслива дiонiсiйська ватага.

– Столик на чотирьох бiля самого майданчика! – закричала Феба. – Хутчiш, старенький, ми гуляти раденькi.

– Скажи iм, хай заграють «Захват»! – вигукнув Слоун. – Ви замовляйте, а ми з Фебою зараз струсонемо майданчик.

І вони змiшались iз натовпом. Аксiя й Еморi, годину як знайомi, протиснулись за офiцiантом до столика, з якого було гарно видно весь майданчик. Вони сiли i озирнулись довкола.

– А онде Фiндл Марготсон з «Нью-Хевена». – Намагаючись перекричати шум, вона гукнула: – Гей, Фiндле! Агов!

– Гей, Аксiе! – так само вигуком привiтався вiн. – Сiдай до нас за столик!

– Не йди… – прошепотiв Еморi.

– Не можу, Фiндле, я не сама! Подзвони менi завтра десь о першiй!

Фiндл, непоказний молодик iз зовнiшнiстю канцелярського клерка, вiдповiв шось незрозумiле i повернувся до яскравоi блондинки, яку намагався витягнути на майданчик.

– Справжнiй надовбень… – прокоментував зневажливо Еморi.

– Та нi, вiн нормальний хлопець. Клич нашого кельнера. Менi – «Дайкiрi».

Вiн замовив чотири. Натовп кружляв, змiнювався i перемiшувався. Здебiльшого то були студенти, кiлька другосортних молодикiв iз Бродвею i жiнки двох типiв (кращi з них були хористки). Загалом то було типове юрмисько i така ж типова вечiрка. Десь три чвертi збiговиська прийшли покрасуватися i були досить стерпнi. Закiнчували вони приблизно о п’ятiй, прощалися бiля дверей кафе i спiшили на поiзд до Єля або Принстона. Приблизно чверть присутнiх закiнчувала хтозна-коли i хтозна-де. Власне, iхня компанiя була досить безневинною. Фред Слоун i Феба Колем були давнiми приятелями; Аксiя й Еморi – ще нi. Але дивнi речi стаються навiть у пiзнiй час, i несподiване, яке найменше очiкуеш побачити в такому прозаiчному i передбачуваному мiсцi, як кафе, вже зачаiлось, щоб зiпсувати для Еморi всю передсвiтанкову романтику Бродвею. Те, як це несподiване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовiрно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоiсь туманноi трагедii, розiграна без його вiдома (а не його власнi рефлексii), але вiн чiтко розумiв, що це мало щось означати.

Десь о першiй вони перемiстились у «Максим», друга година застала iх у «Девiнье». Слоун пив без упину i перебував у станi якогось неприродного пiднесення, але Еморi був докучливо тверезий. Досi вони не натрапили на жодного завсiдника нью-йоркських клубiв, якi зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закiнчили танцювати i протискувались до свого столика, аж раптом Еморi помiтив, що хтось за сусiднiм столиком пильно дивиться на нього. Вiн озирнувся – чоловiк середнiх лiт, одягнений в коричневий мiшкуватий костюм, сидiв сам-один за окремим столиком i споглядав усю iхню компанiю. Побачивши Еморi, вiн ледь помiтно усмiхнувся. Еморi повернувся до Фреда, який саме всiдався за столик.

Еморi швидко все зважив: вiн сьогоднi не пив i так триматиметься й далi, то можна ненадовго й продовжити вечiрку. Крiм того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здаеться, не мiг думати самостiйно. Вiн узяв Аксiю за руку, i вони гуртом втиснулись у таксi. Вони поiхали десь у напрямку Сотих вулиць i зупинились бiля бiлого багатоквартирного будинку. Вiн нiколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох бокiв тяглися однаковi кам’янi будинки, поцяткованi чорними прямокутниками вiкон; вони тягнулись, доки бачило око, i, залитi яскравим мiсячним сяйвом, здавались матово-бiлими. Вiн уявив собi, що, мабуть, у кожному з цих будинкiв е лiфт, темношкiрий портье iз полицею для ключiв. Кожен будинок мав вiсiм поверхiв, i на кожному поверсi були три-чотирикiмнатнi квартири. Йому було приемно зайти у веселу вiтальню Феби i втонути у м’якому диванi, поки дiвчата щось мудрували iз закусками.

– Феба – класна мала, – упiвголоса шепнув Слоун.

– Я всього десь на пiвгодини, – чiтко сказав Еморi. (Вiн на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)

– Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спiшити.

– Менi тут не подобаеться, – похмуро заперечив Еморi, – iсти я теж не хочу.

Вийшла Феба з канапками, пляшкою брендi, сифоном i чотирма склянками.

– Еморi, наливай! – скомандувала вона. – Вип’емо за Фреда Слоуна – вiн хлопець хоч куди.

– Атож, – пiдтримала Аксiя, заходячи в кiмнату, – i за Еморi. Менi подобаеться Еморi.

Вона сiла бiля нього i схилила своi жовтi кучерi на його плече.

– Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо.

Вони поставили повнi склянки на тацю.

– Готово! Будьмо!

Еморi завмер зi склянкою в руцi.

Була хвилина, коли спокуса вiйнула на нього теплим вiтерцем, уява його розгорiлась, i вiн взяв склянку iз Фебиних рук. І водномить, коли вiн це зробив i вiн глянув перед себе, та раптом побачив на вiдстанi десяти ярдiв… того чоловiка з кафе! Вiн пiдхопився вiд подиву, i шклянка випала з його тремтячоi руки. А чоловiк напiвсидячи, напiвлежачи умостився з-помiж стосу подушок на диванi. Обличчя його було нiби вкрите воском (так само, як i в кафе). То був не жовтий колiр покiйника, i не хвороблива блiдiсть – радше мужня матовiсть обличчя зрiлого чоловiка, який пропрацював десь у шахтi, або в нiчнi змiни у вологому клiматi. Еморi уважно розглядав його (пiзнiше вiн мiг би намалювати його у найдрiбнiших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильнi сiрi очi повiльно, iз ледь помiтним виразом доскiпливостi, роздивлялись кожного по черзi з iхньоi компанii. Еморi звернув увагу на його руки – вони не були витонченими, скорше гнучкими i сильними… То були нервовi руки, що недбало розкинулись на подушках i постiйно нервово стискались. Погляд Еморi впав на його ноги – кров прилинула йому до голови, i вiн збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприроднi… цю неприроднiсть вiн не усвiдомив, а радше вiдчув, як слабкiсть у порядноi жiнки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свiдомостi. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлiв – iз загостреними i трохи закрученими догори носами (схожi на тi, що носили в чотирнадцятому столiттi). Вони були темно-коричневi, i його ноги, здавалось, якось перетiкають у цю форму… Вони були нелюдськi, жахнi…

Здаеться, Еморi щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксii раптом долинув iз глибини дивно стурбований.

– Що з тобою, Еморi? Бiдолашному Еморi зле! Його розумна голiвонька запаморочилась?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45032083) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


«Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior.




2


Гентi Джордж Альфред (1832—1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань.




3


«Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах.




4


Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.




5


Таркiнгтон Ньютон Бут (1869—1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».




6


Джонсон Семюел (1709—1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740—1795) – шотландський письменник i мемуарист.




7


Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.




8


«Бронкс» – алкогольний коктейль на основi вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить вiдомому бармену Джоннi Солано. У 1934 роцi «Бронкс» включили до десятки найбiльш затребуваних коктейлiв у всьому свiтi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения