Читать онлайн книгу "Мальви"

Мальви
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #4
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

Перший iсторичний роман «Мальви» (1968) принiс письменнику величезний успiх у читачiв i шалену партiйну критику. Р. Іваничук зображуе подii, мало або й зовсiм не висвiтленi в украiнськiй лiтературi. Вiн розповiдае iсторiю життя украiнськоi полонянки Марii та ii дiтей, котрi, як i мати, потрапляють у турецьку й татарську неволю. Повстання Богдана Хмельницького розбудило до життя затурканих бусурманством юнакiв i дiвчину, яких автор символiчно називае мальвами.

Також до IV тому зiбрання творiв Р. Іваничука увiйшов його есей «Як я шукав своi “Мальви”» (1970).





Роман Іваничук

Мальви





Мальви

Роман





Роздiл перший


«Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був iх кiнець? Були вони могутньою силою, але Аллаха нiщо не може ослабити нi на небi, нi на землi».

    Коран, 35 сура, пророча

Навеснi тисяча вiсiмнадцятого року гiджри[1 - Магометанське лiточислення, що починаеться з 622 року – дати переселення Магомета з Мекки до Медини. За нашим лiточисленням – 1640 рiк.] разом з багатьма галерами, каторгами i паштардами причалила до Кафськоi пристанi невелика турецька фреката[2 - Фреката – веслове турецьке судно.]. З неi зiйшов на берег сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому арабському бурнусi, його обличчя заховалося в густiй довгiй бородi – годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт i в глибоких брунатних очах таiлася мудрiсть багатьох поколiнь.

Старець вклякнув на землi, схилився i прошепотiв:

– Вiтай, благодатний краю, пiсля довгоi розлуки. Тобi вклоняеться анатолiець, меддах[3 - Меддах – турецький спiвець, оповiдач.] Омар, якого ти шiстнадцять рокiв тому вигнав iз Кафи мечем Шагiн-Гiрея[4 - Шагiн-Гiрей – татарський полководець iз роду Гiреiв, що 1624 року вигнав турецьких васалiв iз Кафи.]. Тодi я, не ображений, а здивований, пiшов мандрiвником по всiй iмперii вiд Карпат до Балкан, вiд Дунаю до Нiлу, щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву i глупоту, а зустрiвся зi шляхетним прозрiнням ослiплених богатирiв; думав я, що зустрiнуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високу шляхетнiсть, пошану до розуму, ненависть до кайданiв. І спитав я тодi себе, хто винен, що мiй народ став носiем зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже анатолiйський райя не став багатим вiд того, що завойовуе чужi краi… Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися – твiй гнiв був жорстокий, але справедливий, – я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще дихаеш своею буйною непокорою; далi ти топчеш чужi землi, за прикладом свого сусiда й повелителя, чи, може, осiнило тебе свiтло визвольного духу i дикi пристрастi твоi змiнились пошуками правди?

Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькi купцi, йшли маршовою колоною яничари – султанська охорона для кафського пашi, поспiшали мубашири[5 - Мубашир – рахiвник, що вiдраховував данину для султана.] вiдраховувати п’яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха – йшла османська ненасить на кримську землю.

Меддах Омар проводжав iх поглядом.

«О люде османський… Коли тобi вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужi землi, не розоравши своеi, чому не нагодуеш власним багатством рiдних дiтей, а примушуеш iх голодними рискати по не своiх полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли ти втамуеш свою захланну спрагу? У тебе е сьогоднi влада, i ти сваволиш. Хто ж захистить тебе вiд Божоi помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикаеться вже коло вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши свое покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом.

О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославнi i властолюбнi вождi твоi, i ти, облудно взявши Божу науку за зброю, залив сльозами, кров’ю i ненавистю до себе пiвсвiту. А що маеш за це? Сидиш, як божевiльний скупар серед скарбiв, загарбаних у чужих коморах, хлiб, вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi до горла, сидиш у лахмiттi й нуждi, не знаючи, що подiяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе.

А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв… Та нуртуе уже праведний гнiв ворогiв твоiх. І крикнули вони: «Брехливий хадiс[6 - Священний вислiв пророка Магомета.] пророка Магомета про те, що не iснуе народностей пiд берлом iсламу. Ми е!» Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали[7 - Даскал – вчитель.] понесли книги своiм людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто врятуе тебе? Твоi розумнi дiти кизилбашi[8 - Кизилбашi – турецькi повстанцi проти султанiв.] пiдносять меч на призвiдцiв твого горя i будучоi загибелi твоеi, а ти, заслiплений i нерозумний, убиваеш iх – своiх спасителiв.

Чому не бачиш, не розумiеш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабiжником, не прийшов на свiт злодiем, якого карати треба. Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити iз сусiдами у згодi й купатися у своiх власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi[9 - Гайдук – повстанець на Балканах.], ускоковi[10 - Ускок – сербський повстанець.], клефтовi[11 - Клефт – грецький повстанець.], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: «Спам’ятайся, не вбивай сам себе! О народе мiй…».

Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий i величний, до Карантинноi Слободи, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.

Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчноi кафськоi стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушилися пiд ногами курай i сухi вiники тамариску, репалася глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.

Лише при входi до пiвнiчних ворiт зеленiв розкiшний самотнiй платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену спекою людину.

Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв, невiльникiв, що тяглися журавлиними ключами з ринку на галери турецьких дервiшiв ордену Хаджi Бекташа[12 - Хаджi Бекташа – монах, який заснував у XIV ст. орден дервiшiвбекташiв.], що заснували на околицi мiста такiе[13 - Такiе – дервiшський монастир.].

Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужне дерево, що витримуе суховii, спрагу i безжалiсне палюче сонце.

Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не iсть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленiе, поки струхлявiе корiння старого дерева, роз’iдене плющем, доки воно звалиться i вкрие паразита своею порохнею…

…Надто скоро почалося цього року лiто в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспiвши, виноград не зав’язався, попадали жовтi персики завбiльшки з лiщиновий горiх, вiтри не наганяли на небо нi одноi хмаринки. Достиг ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам’янисту груду, i розвiялося половою виколошене просо.

А в червнi налетiла до Кафських степiв сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесiя сiросукманних дервiшiв, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як довкола погибае життя.

Серед натовпу жiнок, що в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилася в його очах.

– Кара Аллаха за грiхи нашi… Отак чорнiе i стогне земля, коли йдуть правовiрнi вiйська у чужi краi, – мовив сам до себе, i повернули до нього голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. – Такий же шум тодi летить над землею, i так само лунае плач жiнок та дiтей.

Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi, вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли гнiвом.

– Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаеш нам кару християнського Бога за джихад[14 - Джихад – священна вiйна проти християн.]? І хто ти такий? Ти, видно, мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: «Пiде до раю той, хто загине на полi бою з гяурами?»

– Але сказано теж у сьомiй сурi Корану, отче, – вiдповiв спокiйно меддах Омар, – у сурi пророчiй: «Скiльки сiл ми марно погубили!»

– Якщо ти знаеш Коран, хай осiнить нас свiтло едино правдивого вчення, – посмиреннiшали очi дервiша, – то згадай слова пророка: «Ми покажемо нашi знамення у всiх краiнах, поки вони не зрозумiють, що це правда».

– Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, що пишуть писання своiми руками, а потiм кажуть: це вiд Аллаха». Бо знамення, про якi ти говориш, несуть нашi воiни i до Азова, i до Багдада. І там, i там чорнiе земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ вiд сарани. Скажи менi, яка ж вiйна священна? Проти християн чи проти единовiрних мусульман?

Затремтiв посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надiею дивилися в розумнi очi аксакала[15 - Аксакал – сивобородий; шанована людина.] – що скаже вiн ще, може, це прийшов до них вiщун горя або радостi?

Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок воiнiв, що вiддали або вiддають життя за Високий Порiг[16 - Висока Порта, Високий Порiг – султанський уряд Туреччини.] над Євфратом i Доном, – жаль закроiвся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних воен – зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий.

– Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати ii. А лозина вiдiслала його до iншоi. І ще побачив падишах увi снi шулiк, що iли падаль, виригали i знову iли, i гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що означае цей сон.

– Це вiщування на нинiшнiй день, – вiдповiв мудрець. – Лозина, що вiдсилае нiж до своеi подруги, – це ми самi, що не щадимо брата задля своеi користi. А шулiки – то знову ж таки ми, що пожираемо чуже добро, вiдригуемося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо вiд своеi ненаситностi.

Закричав дервiш:

– Ти шиiт[17 - Шиiти – мусульманська секта, визнана в Іранi й Іраку. В Туреччинi – суннiти.], перс шолудивий! І мудрець той теж був персшиiт, хай почорнiе його голова, яку, напевно, стяв великий падишах!

Заверещали дервiшi:

– Хто ти такий? До каiрського пашi вiдвести його!

Навiть не здригнувся аксакал.

– Я Омар-челебi, анатолiець. І цю вiдповiдь султановi дав я. Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм’я Омара зашелестiло на губах вражених монахiв. О, його – цього мандрiвника, меддаха i хафiза[18 - Хафiз – вчений богослов, що знае Коран напам’ять.], на якого ще не звелася рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в Бахчисараi i Кафi.

– Молiться, люди, – мовив меддах. – Привид голоду блукае над степом. Благайте Бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих. Просiть милостi в неба…

Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого степу.




Роздiл другий


Зажурилась Украiна, що нiде прожити,

Витоптала орда кiньми маленькii дiти.

Малих потоптала, старих порубала,

А молодих, середульших у полон забрала.

    Украiнська народна пiсня

Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю. Два роки тому вiн купив ii з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i привiв iх до своеi тiсноi й темноi лiплянки.

Посерединi татарськоi хати стояв ткацький верстат, а за ним, на мiндерi[19 - Мiндер – пiдвищення вздовж стiни для спання.], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула на невiльницю, потiм ii склянi очi надовго вп’ялися в татарина i враз погасли, збайдужiли.

– Якши гяурка, – сказала. – Твоя буде.

Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз нап’ятою на кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий ii власник, i купив вiн собi рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.

Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки дивилася, як росте ii донечка, тягнеться руками до кольоровоi волiчки, вплiтае iх помiж основу, стае помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора i пiсню наспiвувала, та все оту:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякае,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликае… —

i дивно було чути, що доня пiдспiвуе за матiр’ю часто чужими словами.

Татарин продавав килими, що iх наткала Марiя, i годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь.

За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропонуе iй тепер хазяiн. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили ii днями i увi снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання – десь глибоко в серцi ще жеврiла надiя повернутися в Украiну.

А татарин таки сказав небавом:

– Будь моею дружиною, Марiям.

Заплакала. Просила пожалiти ii – не може вiри своеi зрадити, чоловiка свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може…

Не наполягав татарин. Коли минув рамазан, i мусульмани рiзали баранiв на байрам, привiв на святковий обiд жiнку у бiлому фередже[20 - Фередже – жiноче покривало поверх плаття у туркень.] – злооку туркеню. Здогадалася Марiя, що це нова ii господиня, i занiмiла вiд страху: продасть ii тепер господар. І тодi каяття, ганебне й боягузливе, скрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же iх розлучать iз дочкою!

Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi. Витягла з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут – жерiть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марii:

– Не буду тебе продавати, хай лютуе. Ти добра, Марiям. Ще вчора господиня штурхала ii в спину i погрожувала продати дочку, бо що з неi за користь, ще вчора падала Марiя на колiна, обiцяючи ночами сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали iх… А нинi вранцi, коли туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати, жалiсливо глянув на Марiiну дочку – не мав своiх дiтей – i сказав ледве чутно:

– Ідiть собi. Ви вiльнi…

Це слово «вiльнi» було несподiваним для Марii, приголомшило воно ii зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем зiбрала своi мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки i вибiгла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i дожене ii, бiгла, ховаючись за кам’яними стiнами, що заступали вiкна будинкiв, квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на волю. Здавалось iй, що мине одна лише хвилина, i зачиняться ворота. Ось вийшов iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому:

– Я вiдпущена!

Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса, лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову ступив у тiнь: iди, мовляв, небого, хто тебе тримае. Зелений колiр яничарського кафтана злився з листям плюща, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд такоi байдужостi – адже тiльки одне слово «яничар» наводило жах на невiльникiв – змоторошилося серце в Марii: невже це не останнiй мур, що огороджуе Кафу? Вийшла на хребет Тепе-оба[21 - Тепе-оба – у перекладi з татарськоi – вершина-гора.], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр вiд рiвнин, – нi, далi – простiр i жодноi людини в степу. Передихнула, промовила вголос:

– Я вiльна. І Мальва моя теж. О Господи…

І тут запримiтила, що ii бiльше не дивуе чудне iм’я доньки. Так назвала свою дiвчинку давно, ще на початку неволi. Дитя було хворе i зжовкле, здавалося, не витримае тяжкоi дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку. А пiд ногами то тут, то там подибувалися вигнанi, певне вiтрами, на чужину мальви – тi самi, що пишалися разом iз соняшниками, рiвнi з ними, бiля украiнських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховалися в колючий курай, низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож повiрила Марiя, що дочка теж виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве ii Мальвою.

Помiтила тепер, що не дивуе ii бiльше довгополий бешмет, нi турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запитуе в неi про се i про те по-татарськи.

Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти пiдвелися i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi церкви i караiмськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла смердюча яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i греки: на галери, що стояли в порту, вiдправляли партii вiдiбраних, приганяли новi; торохтiли мажари по кам’яних вибоiнах, захлиналися осли, викрикували азан[22 - Азан – заклик до молитви.] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу[23 - Намаз – молитва.].

І ще одне зауважила Марiя: усе це для неi давно звичне, наче й не було нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати, й у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiддя… Сiрий хребет Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили ii, нiби обсотали вужiвками цупкого кримського плюща, i нiкуди звiдси не дiнешся, i будеш у цьому свiтi вiчно…

А що було?

Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали трави i люди, у вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний дюшан. Журилася Украiна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало небо над молочним степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва – хто тепер ii зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер Сагайдачний вiд турецьких ран, вбили Остряницю таки своi на висланнi в Чугуевому городищi, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своiх братiв, i прослиз по Украiнi ганебний час байдужостi i зради. Сховалися за облогами низькi хати, стiкалися до Криму ясирнi валки, пояничарилися юнаки i народили потурнакiв степовi дiвчата.

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякае… —

замугикала Марiя. Спiвуча Мальва пiдтягнула за матiр’ю, та враз обiрвала пiсню, запитала:

– Що це за пiсня, мамо?

Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, iй хотiлося сказати, що вони вже на волi i нiхто тепер не мае права заборонити iм розмовляти по-своему. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав раптом Марii на спину i придавив до колючоi землi, придавив туго, щоб не рухалася i бачила перед собою тiльки невiльничий ринок i галери, а ще пiвнiчнi кафськi ворота, бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем.

Це те, що е… Але що ж було?

Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлуе, втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п’янкому полинi, хоч знала, що не оборониться, i народила йому двох соколят-синiв…

Ой сини, синочки!.. Чиi руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у постелi укривае? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiтi, чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують?

Несхожi були, наче й не близнята. Один – у Самiйла: чорнi кучерi, темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав блакитнi, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя – пропав бiлявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi поралася i – не застала. Повз село проходили тодi цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в походi…

Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий – уже чотирнадцять рокiв мав – пропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а там донечка знайшлася, Соломiею назвали.

Та нею вже не змiг тiшитися Самiйло – козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою славу – бунчуки i прапори. «Всi давнi права i старшинства та iншi привiлеi козацькi через бунти втраченi нинi, – падали клинками на оголенi козацькi голови слова польного гетьмана Потоцького, – i на вiчнi часи вiдбираються, бо Рiч Посполита бажае мати козацтво в хлопiв повернене».

Переможець дае закони!

Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений, знiвечений, без бунчука.

– Сором нам далi жити на цiй землi, – сказав, запрiг воли i подався за Остряницею в чужу сторону – Слободу.

Рипiли вози, висла над Украiною прощальна пiсня, падала в холоднi тумани, тяглися валкою сiмсот сiмей козацьких iзгоiв до Бiлгорода присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у своiх хоромах.

Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день у пасiцi, i не знала Марiя, що думае колишнiй полковник, а чи й думае? Вiн так i не рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла. Горiла тiльки що покладена хата, а ii з Соломiею повели на сирицi до Перекопу.

Чи то щастя – по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i iх тому не розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi.

…Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди подiтися? Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогодуе бездомну гяурку? Страшне слово – гяур, яке позбавляе працi, довiр’я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби[24 - Хатиб – мусульманський проповiдник.] в мечетях!

Та нi, е ж надiя. Марiя добре пам’ятае дорогу до Перекопу. Адже вона вiльна i може повернутися в Украiну, iжу якось роздобуде в дорозi. Випросить у чабанiв, украде… Бог допоможе.

Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй войлочнiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов iм наперестрiч.

– Зупинися, жiнко, – сказав тихо i владно.

Марiя сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi. Злякалася не дервiша, а тiеi думки, що колись у надто скрутнi хвилини вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав руками, заволав:

– Я-агу!

Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя зупинилась.

– Бачать очi моi твое горе, жiнко, i я молюся, щоб Аллах – хай благословенне буде його iм’я – послав тобi добру долю, – сказав дервiш.

– Менi твiй Аллах не пошле доброi долi, – вiдповiла тихо Марiя.

– Якщо Бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид[25 - Мюрид – послушник.] ордену найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв – Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовiд – шередже, – найдовший серед шередже всiх орденiв, але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку. Пiдемо по ньому, жiнко. Скорися словам Мураха-баби.

– Я стала вiльною сьогоднi! – рiзко вiдказала Марiя. – І не хочу йти знову в неволю – твою, твого шейха i твого Бога.

– Немае, дочко, вiльних людей на цiй землi, – дервiш прискулено дивився на Марiю, перебираючи чотки в руках. – Ти була рабинею в хазяiна i тяжко працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка – бо невiльники всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твоя вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусовоi роботи, нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по базарах, жебраючи хлiба для своеi дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою Аллаха i тодi…

– Нi! – скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв’як вагання, який тепер боляче завертiвся в серцi. – Нi, тiльки не це рабство!

– Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на нашiй волi.

– І купити треба його своiм сумлiнням?

– Сумлiння – теж рабство. Вiльних людей немае, жiнко, – похитав головою дервiш i сказав майже пошепки: – Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, у неi життя тiльки починаеться. А про те, що зможеш повернутися до свого краю, забудь. Op-капу[26 - Op-капу – Перекоп, у перекладi з татарськоi – Дверi фортецi.] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Бористену до Гнилого моря[27 - Вiд Бористену до Гнилого моря – вiд Днiпра до Сиваша.] височать одна бiля одноi сiмнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханськоi грамоти.

– А з грамотою? – похапливо спитала Марiя.

– Їi може отримати тiльки мусульманин.

Дервiш повернувся до Марii спиною, зашепотiв слова молитви, тихо подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надii, з простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiгае попiд хребтом, зривае жовтi квiти, що пришпилилися голiвками до сухоi землi.

«Нi, нi! – промовила сама до себе вголос. – За це карае кожний Бог. За вiдступництво нiкого не минае кара… Але як ще тяжче може покарати мене мiй Бог? Я нинi вдруге втратила волю, – що страшнiше вiн зумiе придумати для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совiсть, коли загине моя дитина? Одне-едине вiконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетiти на волю, – грамота. А не вiдчиню його, то колись постигне мене найжахливiша кара – прокляття рiдноi дитини».

Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду?

Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Украiна, бо нiде прожити? Украiна… А я хiба не Украiна, укроена, ущерблена, як моя земля? Передi мною – рудий хребет Тепе-оба, позаду – кафський ринок, i нiчого, й нiкого немае в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти, забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослися пишно, як там, iх згризли б верблюди й осли. Та вони змирилися… Що менi тепер до Украiни, коли ii на свiтi вже немае, ii втоптали в болото на Масловому Ставi самi проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковниця Самiйлиха, а жебрачка… Нема Украiни. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’ятi про неi? Нема Украiни – е Ляхистан з костелами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости менi мое вiдступництво, Боже. Якщо повернемося – викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.

Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий граткою ниток на кроснах. З дитячоi пам’ятi зiслизли, не залишивши слiду, саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi – свiт заряснiв перед нею червоним кизилом, зав’яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi галери, величнi башти, стрункi мiнарети. І ти, горбата тварино, що стоiш непорушно пiд горою, теж чарiвна!

Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому до обвислих губ, i тут схопилася мати, скрикнула:

– Не можна! Не дам тебе тварюкам!

Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на неi мати, Марiя ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.

– Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? – сказала, та раптом поникла i мовчки заговорила до худобини:

– Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребта i ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися iй нiколи, i хребтовi не зростися нiколи теж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi туром. Усе, що можеш ти зробити, – гидливо плюнути свому хазяiновi у вiчi, але нiколи не перестанеш нести його мiшки… Яка бiда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки нашi, що промчаться спраглi над землею, не пожалiють нашу пам’ять…

Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого Бога чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем.

Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру, монастирська куховарка i наложниця. А дочка – та красунею стане, i за неi великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи.

Сказав дервiш:

– Стежка, якою ми йдемо, провадить до нашого такiе. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступаеш на шлях наближення до Бога.

На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп’янок пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки тяглися високi кам’янi стiни, обгороджуючи просторий двiр.

Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марii, i вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.

Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя, ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи iх до сутiнного примiщення мечетi. Показав на сходи, що провадили вгору, а сам зайшов до середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями[28 - Мушарабii – гратки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях, де моляться жiнки.], i, затамувавши подих, придивлялася крiзь гратку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.

Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло. Останнiм увiйшов шейх[29 - Шейх – глава дервiшського монастиря.] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали. Враз убiгли два послушники, тягнучи за собою дорогi, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по зернинi в руки, а тодi шейх затягнув:

– Ви побачите Бога-творця в останнiй день суду лицем до лиця так, як бачите тепер подiбних вам. Усi, хто поклониться iдолам замiсть iстинного Бога, будуть скинутi в полум’я вiчне.

Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотиковi до кожноi зернини всi кричали голосно «Аллах!».

Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд першого викрику i здивовано пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в залу i вже не вiдводила погляду вiд дервiшiв. Слово «Аллах» повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на довгiй вервицi, безнастанно билося у вуха, гiпнотизувало, i здавалося, що нiчого в свiтi не iснуе, крiм цього слова. А коли мусульманський Бог був уже прославлений дев’яносто дев’ятьма iменами, схопилися дервiшi i почали свое божевiльне радiння – зикр, iм мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи iм’я Аллаха сотнi разiв, билися в конвульсiях, падали на кам’яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi.

Марiя лячно глянула на дочку, кинулася до неi, щоб винести ii геть з цього скаженого содому, та враз упало в матерi серце: вона побачила у сутiнках, як горять очi в дiвчинки, як ворушаться ii губи. Склавши молитовно руки, Мальва повторювала: «Аллах, Аллах, Аллах…»

Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що сталося цiеi хвилини: дочку не злякав зикр дервiшiв, а заворожив: дитина увiрувала в того Аллаха, що заповнив тут весь ii свiт, свiдомiсть, i, можливо, вже нiколи не схоче знати, яка вiра була в ii батькiв, та й узагалi не повiрить, що може бути щось iнше, крiм магометанського Бога, на свiтi. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла сходами вниз. Та в передсiннi зупинив ii Мурах-баба.

– Ти куди тепер? – прохрипiв. Вiн схопив правицi Марii i Мальви, пiдвiв iх угору. – Повторюйте обидвi за мною, чуеш… Во iм’я Бога милосердного, милостивого. Слава Аллаховi, пановi свiтiв…

Рука Марii безвiльно опустилася, а дочка… дочка тримала побожно пiднятi два пальцi догори i пошепки повторювала за монахом:

– Слава Аллаховi… царевi дня суду… Воiстину тобi ми поклоняемося… веди нас прямою дорогою…

Мурах-баба зiрвав iз Марiiноi шиi хрестик i владно наказав:

– Топчи ногами!

Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та потоптала.

– Тепер iдiть, – сказав Мурах-баба. – Коли ж бо посмiеш не прийти сюди на кожне ранiшне i вечiрне богослужiння, наречемо тебе безумною, i вiк свiй скоротаеш у тiмар-хане[30 - Тiмар-хане – будинок для божевiльних.] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не вiрить единiй правдi на землi.

Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула:

– Прости мене, мiй Боже… Ми не топтали хреста, це снилося. Прости…

І закам’янiла, – Мальва, звiвши руки до неба, молилася: – Воiстину тобi ми поклоняемося i в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою…

Шепiт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом мiста, викриками муедзина з мiнарета мечетi Муфтiджамi, з клекотом невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру, каратися за неi, топтати ii i родити вороговi здоровоi кровi лицарiв.

Так природно…

Майнула думка в Марii – втiкати! Геть звiдси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповзае в душi людей, засмоктуе: ще день, ще година, хвилина – i вже несила буде вирватися повiк.

День хилився до спочинку, червоне, закiптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала знову до пiвнiчних ворiт, шаль зсунулася iй на плече, очi жiнки злякано бiгали пiд чорним надбрiв’ям, розхристалося передчасно посивiле волосся.

– Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? – спотикалася, пiдбiгаючи за матiр’ю, Мальва. – Я хочу iсти, хочу до хати. – Сльози стiкали по запорошених смаглявих щiчках, залишаючи бруднi слiди.

Марiя згадала про дуката, що дав iй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть евреi i караiми. Тiльки ж вечорiе вже.

– Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо iсти.

Вони вже наближалися до ворiт, коли з провулка вибiгла зграя смаглявих хлопчакiв. З криком, реготом обступили iх, закидали грудками землi, камiнцями.

– Джаври, джаври, джаври[31 - Джавр – гяур, погордлива назва християнина.]! – верещали вони.

Метнулася Марiя, щоб вирватися з кола напасникiв, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати ii за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».

Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi. Марiя вiдiрвала вiд свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навiдлiг ляснула одного-другого по голених головах. Тi сторопiли на мить, а далi загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватися закритi яшмаками[32 - Яшмак – заслона на обличчях у мусульманок.] голови татарок, вони теж викрикували «гяур яман»[33 - Гяур яман – проклятий гяур.], вимахуючи погрозливо руками, i вгамувалися аж тодi, коли Марiя з Мальвою заховалися в тiснiй бiчнiй вуличцi.

Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке «гяур». Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго стало б? Перший азан i – не вклякни на вулицi – знову презирство, перше слово дитини не потатарськи – знову камiння i ганьба. Що робити?

Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi вiрменськоi церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала. Вiйнуло на неi далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони в Украiнi, сипле гомiн росу на степ, м’якне тирса, i соняшники опускають голови до молитви…

Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час назад, лебедiла крiзь сльози:

– Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…

Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте теленькання дзвону, iз заздрiстю, подивом i ляком дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.

Скiльки iх у Кафi? Чи е в них дiти? Що iдять? Як живуть серед вiчного приниження i знущань, яких вона зазнала щойно? На що сподiваються цi люди, задля чого жертвують собою, адже день iхнього спасiння нiколи не настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Op-капу, бо – християни. А все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою.

І Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них не дiйдеш.

– Я не хочу бути джавром, мамо…

– Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.

– Яка мусульманка?

– Дiзнаешся… Навчишся… Ой, навчишся на мою сиву голову!

– Ну яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидають за це камiнням?

– Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я грiх вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цiеi страшноi землi.

Дiйшли до самоi церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась жiнка привiтно посмiхнулася до Марii. Була одна мить, коли Марiя хотiла кинутися до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам’ятi повз потоптаний хрест i ii совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караiмовичем на чолi, що прийняли шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити. Їх називав Самiйло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло своею гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собi, а родинi – неволю.

– Дивися, Мальво, – сказала Марiя, пiдвiвши голову. – Дивися i запам’ятай: це Божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш ii пригадати. А нинi ми мусульмани i розмовлятимемо з тобою по-бусурманськи.

Мальва, втомлена i голодна, спала, поклавши голiвку на материне плече.

– Тепер ходiмо до Мураха-баби на вечiрне богослужiння, доню. Ходiмо послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас.

Йшла Марiя, смиренна, скорена, iз зсутуленим сумлiнням. Загорнула обличчя шаллю i не звертала уваги на людей, що виходили на вулицi й голосно про щось гомонiли, на яничарiв, що збиралися на майданi бiля мечетi i кричали:

– Слава султановi султанiв Ібрагiмовi!

Марiю нiщо на свiтi не обходило. Із сонною Мальвою зайшла на хори монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, сталася у бусурманiв якась велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i тодi, тiльки пiсля кожного викрику «Аллах» зривалися з мiсць i верещали: «Свiтло очей наших султан Ібрагiм!», а пiсля вiдправи загримiли в барабани, запищали на флейтах.

«Нового iдола собi обрали i радiють», – подумала i зiйшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена.

На подвiр’i стояв Мурах-баба. Очi його свiтилися стриманим задоволенням.

– Ашхам хайр олсун[34 - Добрий вечiр (татар.).], – привiтався вiн i повiв Марiю за собою.




Роздiл третiй


Цей свiт – город: один росте, другий достигае, а третiй падае.

    Схiдна приказка

Рiк тому Османська iмперiя знову стривожила свiт. Цього разу ляк огорнув не тiльки християнськi, а й мусульманськi держави. Ім’я тридцятирiчного султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись iмена його великих попередникiв.

Магомет Завойовник узяв Константинополь.

Сулейман Пишний пiдкорив Сербiю, Грузiю, Алжир.

Амурат IV завоював Багдад.

Десять рокiв турецькi вiйська облягали перлину свiту, десять рокiв текли грошi з державноi скарбницi на безнадiйну, здавалося, вiйну, i нарештi – таки перемога, нарештi багдадське золото перелилося до кованих куфрiв стамбульського семивежного замку Едiкуле.

Фанатичний ворог курцiв i шанувальник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячi непокiрних яничарiв, i простодушний демократ, до якого на вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воiна i сам полiз на стiну Багдада. Деморалiзованi яничари i знеохоченi невдачами спагii[35 - Спагiй – воiн турецькоi нацiональноi кавалерii.] ринулися за своiм шаленим полководцем – Багдад упав. Переможцi справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тигру, а на султанськiй чалмi засвiтився ще один алмаз.

Перський шах Сефi І погодився на всi умови Амурата. Протягом цiлого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан iз вiйськом повернувся аж навеснi. Бiльш нiж мiсяць готувався в Скутарi до вступу в столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята.

Врештi пiвсотнi галер перепливли Босфор пiд грiм усiеi артилерii. На бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi, перекинутiй через рамено, в снiжно-бiлiй чалмi в’iжджав у Золотi ворота султан-переможець, за ним – двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, iхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливалися флейти, iз сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили церковнi дзвони на Перi i Галатi.

За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх – вiд великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з анатолiйського i румелiйського берегiв.

Бiля султана стояли п’ятибунчужний великий вiзир – сивобородий Аззем-паша, ага яничарiв – похмурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель – глава духовенства.

– Я покорив перлину свiту Багдад! – мовив гучно султан, i повiяло тишею над гамiрною юрмою. – Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з’едналася iз единовiрною iмперiею Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта; за майбутню перемогу над невiрною Руссю, бо присягаюся вам, що й Азов, i Астрахань, i Киiв лежатимуть бiля моiх стiп. Хай допоможе менi в цьому Аллах!

Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям. Викрикували «слава» спагii, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алi не дозволяв iм радiти з перемоги.

– Великий султане, – пiдступив яничар-ага до Амурата, – дозволь хоч менi, коли забули про це твоi уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське вiйсько, що штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за твою честь i славу.

Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як вiн розправився iз збунтованими яничарами в казармах Селямiе на Скутарi, Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султанськоi ласки в битвах насправдi героiчних.

Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився Амурат.

– Ти правий, Hyp Алi, – промовив, стримуючи тремтiння губ. – За твоiх лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi пропозицii султановi доводить до вiдома диван[36 - Диван – верховна рада при султановi чи хановi.], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султанськоi прислуги ще й проголошувач тостiв?

– День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде твое iм’я, – поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися смолоскипи. – Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. – Вiн iз ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана зброеносцi. Бiля нього стояв чорбаджi[37 - Чорбаджi – яничарський полковник.] Алiм – чорновусий кремезний слов’янин, а позаду – почет. Яничар-ага випростався. – Нiч буде довгою для тебе, султане. А спадкоемцi твоi, можливо, задумаються, чи годиться рубати салузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що дае йому засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, що лилася роками, а мiг би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi.

Амурат зблiд. Вихопив iз пiхви далматинську шаблю, кинулися до Hyp Алi султанськi зброеносцi, та цiеi митi султан схопився обидвома руками за живiт i впав долiлиць на землю.

Зчинився крик, брязнули шаблi, та не скресалися. Яничари обеззброiли султанську охорону.

Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив пiвголосом:

– Закiнчилася династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а слабоумний брат твiй Ібрагiм не може правити iмперiею.

Наказав своiй прислузi занести тiло султана до палацу – споряджати для вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить натовп, розбiгаючись по мiсту:

– Султан Амурат помер! Султан помер!

Та враз тривожнi вигуки приглушилися iншим кличем, що наростав, ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира:

– Ібрагiма! Ібрагiма!

Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззема-пашi з пiдступними, злорадними очима Hyp Алi.

– Рано тiшишся, ефендi, – блиснув яничар-ага бiлими зубами. – Чуеш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмiеш пiти проти них?

Тепер зрозумiв Аззем-паша: султана отруiли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагiма, якого Амурат за-проторив на вiчне ув’язнення до двiрцевоi тюрми. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i, забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав:

– Шайтан! Чужинцю, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм власноi вигоди? А будь ти проклята, змiе, вигодувана Урханом!..[38 - Урхан – султан Урхан Газi, який сидiв на престолi у XIV ст., створив вiйсько «йенi-черi» (нове вiйсько) з вихованих у спецiальних закладах християнських хлопчикiв.] О Аллах, Ібрагiм правитиме iмперiею!

Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки «Ібрагiма, Ібрагiма!» лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможноi посмiшки:

– Непорушнi пiдвалини Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя, на яничарах тримаеться i, якщо буде воля Аллаха, загине разом iз ними. А та голова, – додав iз по-грозою, – що не мае влади над своiм язиком, часто пишаеться на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн[39 - Ворота Баб-i-гамаюн – ворота султанського палацу, перед якими виставляли голови страчених достойникiв.] напроти Айя-Софii.

Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня. З сiдла ще раз поклонився Аззему-пашi.

– Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан Ібрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я сподiваюся зустрiтися iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи.

Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав останнiй хоробрий султан iз роду Османiв – династii, що пережила себе. Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував «Ібрагiма, Ібрагiма!», чвалував до палацу Hyp Алi – усе це були пiдданi Аззема-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам.

Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери[40 - Кадiаскер – верховний суддя обох бейлербейств – Анатолii i Румелii.], вождь спагiiв – алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидкоi iзди Hyp Алi.

– Покличте валiде[41 - Валiде – мати султана.] Кьозем, – сказав шейхульiслам, та саме в цю хвилину вiдхилилася портьера i до спальнi увiйшла жiнка в чорному. Серпанкова чадра прикривала ii суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнськоi печалi тривала недовго, валiде пiдвела голову, здiйняла вгору руки.

– О, радiсть мого серця Ібрагiм, син султана! – виголосила урочисто, i блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, що колись сама порадила Амуратовi посадити до тюрми Ібрагiма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.

Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки показав рукою на вихiд, шейхульiслам вагався тiльки мить i пiшов першим, а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесiею пройшли через подвiр’я, минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцевоi темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:

– Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму… Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i вiдчинилися зi скреготом дверi.

Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на колiна i проячала:

– Тiльки… тiльки Амурат е i буде повелителем правовiрних, нiхто не смiе визнавати iншого… даруйте, даруйте менi життя…

Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Ібрагiмове квилiння:

– Сину мiй, твоя любляча мати благословляе тебе на престол предкiв.

– Нi, нi! – вереснув Ібрагiм. – Я не пiду звiдси, я не пiду!

– Принести тiло Амурата! – наказала валiде.

І тiльки тодi, коли Ібрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа, вiн повiрив.

– Тиран мертвий, мертвий! – закричав, схопив ротом повiтря i впав зомлiлий на руки Hyp Алi.



Старий Хюсам, власник ювелiрноi майстернi, що заховалася у темнiй вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цiеi фатальноi ночi. Розтривожили його сльози вiрноi дружини Нафiси, зануртували своi думи – невтiшнi й тривожнi.

Не знав, що дiеться по той бiк Босфору, та, певне, – оргii, бенкети, зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вiсiм султанiв змiнилося на престолi за довгий вiк Хюсама, а пам’ятае вiн ще Сулеймана Пишного – Законодавця. Нi один не дорiс до нього, нi один не досяг слави великого можновладця.

Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою – тiльки удвох. Не мав вiн бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А iм, бездiтним, завжди давали iз сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз чужих краiн. Нафiса любила iх, приймакiв, – отак, як люблять сусiдських дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав iх турецькоi мови i Корану, а сам не раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну матiр? І вiддавали iх до яничарського корпусу без болю, i забували про них, як забувають про сусiдських дiтей.

А одного випестили, а одного викохали – дикуватого хлопчину з Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi[42 - Ода-башi – начальник яничарськоi казарми.] прийшов його забирати до яничарських казарм. Хай подарують iм Алiма – плату за багатьох добре вихованих воiнiв. Ридала Нафiса – чей заслужила вона в султана довгими роками безплатноi працi на право мати сина. Адже вiн один-единий з усiх називав ii матiр’ю. Зм’як ода-башi, дивлячись на сльози Нафiси, але звелiв покликати Алiма – хай скаже вiн сам. Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним носом; загорiлися в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обiйнявши на прощання названих батькiв, зник iз iхнiх очей назавжди.

Сказав тодi Хюсам: «Людина мае одну матiр або не мае жодноi». Та не заспокоiли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день ходила до яничарських казарм, тинялася там – даремно. Не виходив до неi Алiм. А вчора, коли переправлялися яничари з Амуратом через Босфор, цiлий день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув.

Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за приймаком. Іншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жiночi каблучки, браслети, серги.

Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: «Мiж друзями в кайданах лiпше бути, анiж в саду сидiти з чужаками». Розсипалися на столику рiдкiснi перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Усi вони вже тут, удома, крамничку свою на Бедестанi[43 - Бедестан – центральний критий ринок у Стамбулi.] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом подiлося в людей зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв Сулеймана спроваджували з Персii й Аравii найкращих майстрiв, австрiець Коджа Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками, караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель, порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангал[44 - Мангал – жаровня.] ставали витвором вiчноi краси. І не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi дбають тiльки про свое власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жiнка перестае дбати про рум’янцi й убори, коли починае труситися над кожним алтином i тримае iх замкненими в шкатулцi, а сама ходить у брудному фередже, – то всi вже знають, що вона старiе…

Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових медресе[45 - Медресе – школа.] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше зубожiлими заiмами й тiмарiотами[46 - Тiмарiоти – турецькi землевласники, що за землю вiдбували службу в спагiях.], що не витримали податкiв, яничарськоi сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки бандитами, монастирi дармоiдами-дервiшами, а яничарськi полки грабiжниками. Адже коли мати стае байдужою до дiтей i внукiв, значить – постарiла вона i збираеться в дорогу на той свiт. Що сталося з Туреччиною, державою п’яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужiе до того, що було окрасою ii молодостi?

А куди подiлося найсвятiше почуття турка – любов до своеi батькiвщини? Хюсам добре пам’ятае колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина покидав родину i хату, брав зброю i йшов на вiйну, не питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмирае вона, жебраючи, перед сусiдськими порогами…

А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе… Десь пiд ранок заснув Хюсам у своiй пiдвальнiй майстернi, не знаючи, що дiеться по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж надвечiр. Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо трясла Хюсама за плече.

– Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не знаеш. Цiеi ночi помер султан Амурат…

– Аллах акбар[47 - Аллах акбар – великий Боже (араб.).], – схопився Хюсам. – Як, чому помер Амурат?

– Подейкують, що яничари отруiли. На бенкетi.

– Прокляття… А хто ж, хто… – старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. – Слухай, я добре знаю… О, я знаю, що е такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу… Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цiеi ночi! В законi тому заповiв Магомет: «Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiреiв посяде престол Порти…»

– Тс-с-с! – Нафiса затулила Хюсамовi рот. – Сьогоднi я чула, що якогось Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi за такi слова… Ти ж не знаеш, Ібрагiма випустили з тюрми i мають проголосити султаном.

Хюсам замахав руками.

– Шайтан тобi плюнув на язика! Таж вiн придуркуватий…

– Спам’ятайся! – скрикнула Нафiса. – Ти ще на вулицi таке скажеш. Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають тих, хто лихословить Ібрагiма.

Хюсам довго не зводив погляду з переляканоi дружини, наче ждав: може, вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що iй, певно, нинi не до жартiв.

Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруiти своею кров’ю османський рiд? Чи то з дикоi материнськоi ревнивостi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався ii синовi Селiму, чи, може, вже знала наперед, що продовжувач османського роду вiд ii плотi – виродок? Хто про це вiдае?.. Може, так, а може, нi. Та однаково – вiдплатили козаки за Байду.

Скубаючи бороду, простогнав Хюсам:

– О, як тяжко помстилася Русь!




Роздiл четвертий


Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться, для двох падишахiв цiлий свiт тiсний.

    Схiдна приказка

Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють густi трави, а влiтку репае земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи спускатися вiд татiв[48 - Тати – степовi татари називають гiрських татами (вiровiдступниками).] з блакитних лiсистих гiр на плато за рiчкою Качею – нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримськоi землi – Бахчисарая, поки не станеш над самим краем ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi – з пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая – зупинилися над кручами, йдучи одна однiй назустрiч. Стань на однiй з них, – i перед очима вiдкриеться панорама продовгуватого мiста, що причаiлося мiж скелями, мов сколопендра мiж камiнням. Воно втiкае вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнилоi рiчки Чурук-су. Маленькi, загородженi каменестiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-каi, i, зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовно припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ескi-юртi. Угору, берегами Чурук-су, мiсто спинаеться важче. Скелi щораз ближче сходяться, стискаються, тиснуть одна на одну, заступаючи вхiд до караiмськоi фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто зариваеться в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере, поки врештi його спинять гори: годi!

Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють пiд задимленим небом. І ще вершник, який стоiть на скелi Топ-кая.

На скелi Топ-кая стоiть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй киреi, облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздвоена борода i нiс iз жорстокою горбинкою вип’ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у провалля.

Це калга[49 - Калга – молодший брат хана, военний мiнiстр.] Іслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть[50 - Ак-мечеть – теперiшнiй Сiмферополь.] i тепер iде до старшого брата Бегадира гiрей-хана доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Op-капу закiнчена. Сам iде, без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю – чей же мусять бути якiсь новини.

Доповiсть Іслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i смiливий хан, який у руках, замiсть каляму[51 - Калям – тростинкове перо.], вмiв би мiцно тримати булатного меча. Мусить промовчати i про те, що, крiм Перекопу, що загороджуе шлях невiрним, час нарештi укрiпити i пiвденнi береги, захопленi единовiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелiв[52 - Газелi – лiричнi вiршi.] i боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть. Попереджений султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулi непокiрного Бегадирового попередника Інает-хана, вiн присягся «нi на штрих не сходити з компасного кола послуху султановi» i видати для покарання будь-кого, хто насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi.

Мусить поки що мовчати калга Іслам-Гiрей.

Розлiгся по обидва боки причаеного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню бувальщину. Кочуе степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як i його предки, не знае хлiба, а тiльки м’ясо, айран i кумис. Мандрують, переганяючи з мiсця на мiсце своi стада, Буджацька, Едiкайська i Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а iхнi ашуги спiвають тужнi билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi повернутися ногаi. Бо так записано в заповiтi Чингiсхана. Ногаевi байдуже, хто в Криму при владi, йому однаково, який володар i за що накаже воювати.

Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб – омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шануе давнi християнськi свята, як релiквii своеi власноi iсторii. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на його яйли, чаiри[53 - Чаiри – полонини i поляни.] i жiнок.

Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своею батькiвщиною iншi краi. Та варто кинути клич «за вiру», як монголи-ногаi i християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, що нiколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм’я закону, що часто стае беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i замкненiсть тата, пастухи стають воiнами, готовими робити все, що iм накажуть: убивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи не сумнiваеться. Пiсню тодi замiняе войовничий крик, вiльнодумство – слiпа покора, волелюбнiсть – поштивiсть i страх, доброту – жорстокiсть.

Крим молодий, у ньому нуртуе ще не усвiдомлена жадоба волi i беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пiснi перевiв свое минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здивуе свiт, а потiм сам дивуватися буде, як героiчно будував колись для себе свою державу i свою неволю. Чей же вмiе сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик султана.

Дайте вождя!

«Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоiть на скелi Топ-кая. Пiдi мною необ’iжджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я – Іслам-Гiрей, вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата Бегадир-Гiрея, завтра – хан. Слухайте мене, ногаi i тати! Не хто iнший, а я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи, i поставлю вас на таку висоту, до якоi пiдводитимуть голови народи свiту. Я, правнук Тамерлана!»

Іслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi. Ковзнув поглядом по долинi – греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у своему кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або складае вiршi про солов’я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени[54 - Сеймени – ханськi стрiльцi, татарськi яничари.]. Злiсно зареготав Іслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвiр’я? Вершник скрутив улiво – нi, ще не час – i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя Салачика.

Вiд Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд до ущелини загородив лiтнiй палац хана Ашлама-сарай, весь захований у садах, а поруч приплюснулася до самоi землi духовна школа Зинджирли-медресе.

Тут колись учився Іслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука.

Вай-вай, коли то було… Над брамою медресе, пам’ятае, висiв дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маестатом науки i релiгii. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоiх предкiв.

У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав бажанням спробувати крицю своеi карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волi…

Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з козацтвом, скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного[55 - Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi.]. Зiв’яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Іслам-Гiрея.

Тож у iнших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворi европейськоi витонченостi й дипломатii.

Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою, а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней, не було зброi – залишалися самi думки i злоба.

Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони запеклi вороги мусульманiв – туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав би iх усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур.

Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв пiд Хотином, що стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполитоi. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?

Іслам-Гiрей бачив ту страту. П’ятеро козакiв i самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав iм голови. За Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, – о, це не та, що бризкала з очей разом з iскрами, викресаними з шабель, у бою пiд Бурштином! То був герць, пiсля якого можна з одного рожна шашлик iсти, – це ж був гнiв, зроджений непрощеною кривдою. І нi одного зойку, i нi одного стогону…

Довго думав пiсля цього Іслам. Видно, не единий свiт Ляхистану, видно, в’iвся отой Кодак чиряком у козацьке тiло… Чи не так, як ото турецький гарнiзон у Кафi – у колись вiльний Крим? Чи не схожi долi в козакiв i татар? Хiба не карае турецький султан кримських ханiв так само за непослух, незважаючи на те, що Крим е захисним муром мусульманських земель? Християни-поляки називають християн-козакiв бидлом, а мусульмани-турки – прахом нiг падишаха мусульман-татар. Для чого тодi поневоленим татарам i козакам ворогувати мiж собою? Чому б не подати один одному руки, забувши про вiросповiдання, згадавши про кайдани?

А таке вже було. Був Шагiн-Гiрей, даi[56 - Даi – дядько (татар.).] Іслама, що першим пiдняв меча проти османiв на кримськiй землi. Видно, згадав Сокiл[57 - Шагiн – сокiл (татар.).] бувалi часи, коли вiд меча його предкiв падали Хорезм, Ляхистан, Русь, Угри, коли безбородi звитяжцi танцювали на тiлах пiдкорених руських князiв, а европейськi королi на колiнах благали пощади. Видно, згадав Сокiл славу залiзного кульгавця Тiмура, що стрясав землею, мов кущем кизилу, а достохвального султана Баязета спiймав пiд Анкарою, наче коморну мишу, до клiтки посадив i так возив його по мiстах на показ i глум. Певно, згадав Сокiл ганьбу родоначальника династii Гiреiв хана Менглi, що першим поцiлував турецькому султановi руку, заповiвши своiм наступникам цiлувати тiльки султанську шубу, щоб нiхто бiльше не удостоiвся такоi великоi честi! Певне, гордiсть i сором пiднесли лицарського меча, який розрубав мацака османського восьминога у Кафi. Тодi Шагiновi подав руку козак. Уперше в iсторii два вороги-сусiди пiшли плiч-о-плiч, i лягли турки пiд Кафою. Утiк з яничарами до Варни ставленик султана Джанiбек-хан, а над Альму прибув caм гетьман Дорош iз шiстьма тисячами запорожцiв. Та зрадили беi – ненаситна кримська гiдра, – для яких багатство стало богом. Загинули всi на Альмi разом iз козацьким гетьманом того страшного 1628 року. Втiк Шагiн вiд Кантемира-мурзи на Запорожжя, а потiм до Азова. І обгорiли в Сокола крила. Поiхав до Стамбула просити прощення. Тепер чекае на султанську ласку або ж шовковий шнурок у Дарданелльськiй фортецi.

Але ж таки було!

Хто зважиться тепер?

Зинджирли-медресе… О, тодi Іслам був ще вiльний вiд честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто е вiн сам, що е його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi, а голова згиналася перед величнiстю науки i релiгii. Нинi ж руки тягнуться до бунчукiв i трону. І висить над головою, немов петля, iнший зинджир – канчук Османiв, що нагадуе майбутньому вождевi, щоб не розпростовувався занадто. Як зiрвати його з цупкоi залiзноi петлi? Хто зважиться тепер? Бегадир – слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн!..

Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею.

Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за дастарханом[58 - Дастархан – килимок, на якому розкладають iжу.], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка розливала вино, два музики в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволено двi молодi циганки – з розпущеним волоссям, з довгими люльками в руках.

Певно, Іслам-Гiрей проiхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв бiля входу до печери, спершись спиною до стiни. Це не був чiнгяне[59 - Чiнгяне – циган (татар.).]. Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний блакитним кушаком[60 - Кушак – крамовий пояс.], вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут?

Це зацiкавило Іслам-Гiрея. Невже посли вiд козакiв прибули до посольського стану в Бiюк-Яшлавi, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них пiшов розважатися до циган?

Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посмiхнувся i сипнув дiтям жменю мiдних монет. Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода циганка.

– Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.

Змiрявся Іслам з чорним поглядом красунi.

– Ще заскоро менi вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тодi, коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала ii, а хiба – щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха… Але ти скажи менi, що то за джигiт он там стоiть? Звiдки вiн тут узявся?

Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з вiдьомським обличчям.

– Ти про нього питаеш, ефендi, хай благословить Аллах твое iм’я? – Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля печери.

– Про нього питаю.

– Це… це мiй син, – вiдказала циганка, заникуючись.

– Брешеш, стара вiдьмо! – крикнув Іслам. – Ану, пiдiйди сюди, молодче, i поклонися, – звернувся до парубка. – Ти не зiгнув своеi спини передi мною.

Парубок повiльно пiдiйшов до Іслам-Гiрея i сказав:

– Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангушу.

– Хто ти е?

– Не знаю, хто я. Мое iм’я Селiм, i я iнший, нiж вони, – кивнув головою на циган. – Але вирiс я у цiй печерi, тут iм, i мене не б’ють.

– Ця циганка твоя мама?

– Я не знаю, що таке мама.

– Слухай, стара, – Іслам-Гiрей повернув голову до циганки. – Звiдки вiн у тебе? Не син це твiй. Для кого годуеш? Продай менi його, я дам за нього не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi.

– Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i за худобу – яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу, тому, хто вмiе оцiнювати ще й лицарський дух.

– А того лицарського духу вiн набирався в бодрацьких каменоломнях?

– Якщо вiн е в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни своiм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльноi циганки, мусить бути лицарем. Вiн iз Украiни, ефендi.

– Добре вмiеш захвалювати товар, сово, i знаеш перед ким, – посмiхнувся Іслам-Гiрей. – Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбноi цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала.

– Хановi колись продам.

– Хановi? Але ж хан е.

– Такому, що потребуе не скопцiв, а лицарiв.

– Язик заважае тобi в ротi, вiдьмо. Твое щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.

– Ти не хан, вельможо…

– То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!

Схилилася до землi стара, та не видно було переляку на ii обличчi.

– Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабуе своiх пiдлеглих, – поганий володар. Його боiться народ, але не любить. Такий хан програе битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я – стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.

Іслам-Гiрей вийняв з-за пояса торбинку, побрязкав нею i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила торбинку, очi ii засвiтилися.

– Це – за лицаря. А за ворожбу?

Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояса i кинув iй в обличчя жменею золотих дукатiв.

– Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. – А тодi звернувся до юнака: – Ти хочеш бути моiм воiном, юначе?

– О, так! – спалахнули захватом очi Селiма.

Іслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу.

Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто рокiв перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить до ханського двору, що саме е гербом Гiреiв, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.

Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-евнухiв, що стояли навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханськоi спальнi вiдчинилися самi – за ними стояли, захованi в бiляодвiрних нiшах, нiмi раби.

Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi iз зеленим дном, у блакитному кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Іслам-Гiрей вiдзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбана, кинув на долiвку, нагнувся до брата i поцiлував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Ісламовi, дозволивши сiсти напроти.

– Op-капу укрiплено, хане, – доповiв Іслам-Гiрей. – Десять веж перебудовано наново, ворота оббитi залiзом – жодна жива душа не пройде крiзь них. З пiвночi Крим безпечний…

Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову. Здавалося, вiн не слухав рапорту Іслама.

– Чауш[61 - Чауш – посланець.] сьогоднi прибув iз Стамбула, – промовив згодом. – Амурат помер.

Нестриманий i гарячий Іслам схопився на ноги.

– Вiн же бездiтний! – вирвалося iз його уст.

Бегадир сполошився, глянув на нiмих рабiв, прошепотiв:

– Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Ісламе. Шагiн-Гiрея скарали на горло.

Здригнувся Іслам. Вiн сподiвався, що такою буде Шагiнова доля, коли той вирiшив iхати iз Азова до Стамбула. Але чому саме тепер?

– Хто звелiв скарати Шагiна, коли султана немае?

– Яничар-ага, – пiдвiв значуще очi хан. – А султан буде. Рiд Османiв не закiнчився. Завтра оперiзують мечем Ібрагiма…

Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього здивування, обурення або ж навiть смiху.

Та стало враз непроникливим костисте обличчя калгисултана. Тiльки хижi, зловтiшнi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли.




Роздiл п’ятий


Сказав Пророк, хай над ним буде мир: «О ви, якi хочете влади, запитайте себе, кого i що ви любите?»

    З хадiсiв

Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба мiнарети Айя-Софii, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а султанський палац Бiюк-сарай причаiвся, мов до стрибка, на горбатому клину мiж Босфором i Золотим Рогом.

Третього дня пiсля смертi Амурата iз самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану[62 - Ат-мейдан – iподром.]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що таiв тепер у собi таемницю влади.

Перед полуднем Ібрагiм, одягнений у султанську одежу, в’iжджав у супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая. Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi.

Три днi у Малому палацi на Петронi[63 - Петронi – квартал Стамбула.], де навчаються вiйськовоi справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Ібрагiмом шейхульiслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як вiн мае поводитися у першi днi султанування.

Ібрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого – нi життя султанiв, нi звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i завезли до Бурси, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських притонах, поки Амурат замкнув його до в’язницi, щоб не плюгавив султанського роду.

Дивна доля спадкоемцiв престолу. Вона не мае середини, а тiльки небо або пекло – золотий трон або ж смердюча тюрма.

Регель знав, навiщо готуеться ця вистава з Ібрагiмом – треба рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати напiвiдiота мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим.

Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Ібрагiма – вiн нагадував пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi, боязко стиснутi губи, але очi – нi, очi не божевiльнi – якiсь наiвнi, хлоп’ячi, i слухае вiн порад верховного душпастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам’ятовуе, що мае сказати, коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам’ять промову до яничарiв.

– Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатися великого вiзира Аззема-пашу, який знае всi подробицi й таемницi державного життя…

– Так, ефендi…

«Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, – подумав Регель, коли пiдготовка вистави коронування нового султана була закiнчена. – Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього виросте?»

…Ібрагiм цупко тримався за поводи, сидячи на буйному перському конi, нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка стирчала, нiби приклеена, султанська чалма, втрое бiльша вiд маленькоi голови, згинала тонку шию. Злякано никали Ібрагiмовi очi по людях – хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi.

Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанiв сонцеликому Ібрагiмовi!», а тодi – спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором – повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати.

Вiдчинилася головна брама палацу, Ібрагiм iз почтом увiйшли на подвiр’я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви Святоi Софii. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до другоi брами, куди Ібрагiм зайшов сам-один. За цiею брамою, на подвiр’i, стояли спагii, вишикуванi в два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика[64 - Селямлик – чоловiча половина турецького дому, султанського палацу.]. Вiн ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна, оглянувся – ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього кам’янi обличчя озброених воiнiв, i серед них Ібрагiм був сам. Страх зцупив м’язи, спазми стиснули горло. Адже його знову вiддали стражникам, i цi дверi, до яких вiн мае пройти крiзь лаву спагiiв, не до султанських хоромiв провадять, а… а до тюрми! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воiнiв, а вони поштиво згинали голови – трохи вщух переляк у душi Ібрагiма. Квапно пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i зразу зачинилися за ним. Ібрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка, що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях.

Усе… Кiнець!..

Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй шиi, обличчя без заросту сховалося в складках чорноi шкiри, обвисла нижня губа вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв.

Кат…

Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулася у три погибелi.

– Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизлярага Замбул.

Ібрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того, хто назвав себе головним евнухом, ступив до зали.

Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав – це була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей на знак кровного еднання, та Ібрагiм рiзко вiдштовхнув iх.

– Де ти була, коли я гнив у темницi? – скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи кривду, яку йому заподiяли.

Затремтiла Кьозем, опустила руки. Ібрагiм знае, видно, що вона теж винна в його ув’язненнi. І придумав уже для неi кару. А кара для султанськоi матерi одна – в Ескi-сараi. І тодi закiнчиться могутнiсть валiде назавжди, iй доведеться до самоi смертi жити в Старому палацi на форумi Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських мамок – у бабських дрiб’язкових iнтри?ах, сварках, ненавистi, приниженнi. Молодшi там ще живуть надiею, що iх вiзьмуть замiж башi, iй же звiдти нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином.

– О мiй сину! Вiдомо тiльки Боговi, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у своiй заздростi. Вiн запроторив тебе до тюрми, боячись твого свiтлого розуму, твоеi сили. Не допомогли моi благання, материнськi сльози…

Зм’як Ібрагiм, звелiв матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде – володарка двору.

Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в потаемнi дверi, колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах до темноi галереi, загратованоi мушарабiями.

Ібрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Нур Алi. Яничар-ага пильно спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз п’ятьма кiнськими хвостами.

– Тут вiдбуваеться рада дивану, повелителю, – прошепотiв Замбул. – Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата – паша. Ти добре прислухайся…

– Аззем-паша? – Ібрагiм прилип до граток. «Це та людина, якоi я повинен слухатись, поки навчуся правити державою».

– А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе до тронноi зали.

На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи iмперii: великий вiзир, дефтердар[65 - Дефтердар – мiнiстр фiнансiв.], анатолiйський кадiаскер i шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться АльКоран, чотири халiфи були в пророка, вiтри вiють iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують балдахiн над султанським троном. Та в залi дивану був присутнiй ще й п’ятий достойник – яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi Кораном. Наглядач священного порядку Блискучоi Порти.

Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алi:

– Волею Аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV, переможець персiв. Мир його праховi. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов’язок – допомогти йому правити великою iмперiею. – Пiдвiв голову i додав, дивлячись на Hyp Алi: – Допомогти iмперii.

Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.

Ібрагiм чекав нападникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, що було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить – i замiсть вогкоi тюремноi долiвки – трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в пiднiжжi, iз золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина… Ібрагiм знае, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi.

Увiйшли сановники. Усi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i поцiлували султанськi шати. Ібрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлуе iзгой порiг отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитовоi леопардовоi шерстi, шепотiв слова вдячностi Боговi i був, зрештою, в цю мить людиною.

В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав шербетом. Великий вiзир давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до iжi, нi до напоiв.

Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи виiзду султана. Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ. Бостанджi-баша[66 - Бостанджi-баша – шеф субашiв – охоронцiв громадського порядку в османськiй Туреччинi.] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану, звiльняючи дорогу для процесii.

Попереду довгоi iмператорськоi валки iхав на бiлому конi султан Ібрагiм. На його жовтуватому обличчi з’явилися рум’янцi, очi сiли спокiйно в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку бороду. Подеколи махав для привiтання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срiбнi монети.

Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, очманiлi дервiшi витанцьовували перед процесiею, деякi в екстазi розтинали собi вени i падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха.

Поруч iз султаном iхав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову.

«Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, – думав великий вiзир. – Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплакуе, нинi мають нову цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що залишаеться людям, крiм полiтичних видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не мiняеться людська доля, а е нагода порозважатися серед будня. Але чому нiхто не обурюеться, що цього бiлого коня, на якому зараз iде Ібрагiм, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi султана – емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто на помiтив такого страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж iду поруч з Ібрагiмом, схвалюючи своею присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити – позаду мене Hyp Алi з полками яничарiв. Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник, що он стоiть зi згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовхае його в груди, щоб не затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я, найвищий державний сановник, обидва однаково розумiемо все, що дiеться нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на своi кошти й своiми силами влаштовуемо цей парад, а в душi смiемося. Всi смiемося, крiм одного хiба Ібрагiма, що iде на бiлому конi. Як же вибратися з цього колеса? A хiба можна, коли воно, пущене нами самими, нас самих чавить, крутячись. І ми стали iграшкою власного творiння».

Дервiшi бiгли юрмами попереду процесii, несамовито верещали, вiд iх вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав i цiлував слiди копит султанського коня.

«Чи не едине, на чому тримаеться iмперiя, – з жахом подумав великий вiзир, – це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?»

Імператорський почет прямував до мечетi Еюба, названоi iм’ям Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Вiзантii, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалася одна з чотирьох шабель халiфiв пророка – шабля Османа. Нею нинi мали оперезати нового султана Туреччини.

Процесiя зiйшла з широкоi вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася, народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли дерев’янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч – мармурова усипальниця прапороносця Еюба.

– Це тут криниця з водою безсмертя? – нахилившись до великого вiзира, наiвно спитав Ібрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво було дiзнатися, скiльки в нiй правди.

Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Ібрагiма насмiшливо i вiдповiв, забуваючи про титулування:

– Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи на безсмертних людей, i нема надii, щоб бризнуло джерело.

Ібрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм разiв благословив Ібрагiма, потiм пiдiйшов до нього i, прив’язуючи до пояса меч, промовив:

– Царю наш, хай вiтае тебе Аллах i Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.

Ібрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його шейхульiслам:

– Присягаю, що зелений прапор пророка розвiеться вiд Багдада до Вiдня, вiд Каiра до Корсики. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi Святого Петра в Римi звелю годувати свого коня.

Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:

– О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета.

Ібрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба очi, шептав слова молитви.

Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на бруку навпроти яничарських казарм, бiля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись iз мечетi Еюба. Нафiса ще сподiвалася побачити свого вихованця Алiма.

Довжелезнi казарми стояли тут, у центрi мiста, ще з часiв Урхана, творця султанськоi пiхотноi гвардii «йенi-черi». Нi один султан не наважувався поминути цi казарми, повертаючись до Бiюк-сарая з мечем Османа при боцi. Чи мiг передбачити Урхан, що його iдея оновлення турецького вiйська так жорстоко обернеться проти спадкоемцiв османського престолу? Чи мiг угадати, що воiни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють ним i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв?

Але тодi таке вiйсько було необхiдне. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених полоняникiв – боснякiв, грекiв, вiрмен, озброiв iх i взяв на свое утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ благословив нове вiйсько. Опустивши довгого чернечого рукава на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся “йенi-черi”. Хай буде ваше обличчя грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим щастям».

Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався до першоi орти[67 - Орта – яничарський полк.], а всьому корпусовi дав герба – ложку, щоб нагадувала воiнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воiни носили на вирiзцi високоi шапки над чолом. Ложка – символ наживи – сподобалася яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому варилася iжа, став священним символом орти i дорiвнював прапоровi. Залишити казана в руках ворога вважалося найбiльшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного лексикону. Полковника орти називали чорбаджiем – майстром великоi супницi, лейтенанти називалися сакка-башами – водоносами. Апетити яничарiв зростали i згодом почали виявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати iх кастою, рiвною улемам[68 - Улем – вище юридичне духовенство.]; щоб мати за-поруку серед духовенства, закрiпили дев’яносто дев’яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю султанам.

З казарм почали виходити яничари – сини Грецii, Болгарii, Грузii й украiнськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувалися в ряд для зустрiчi султана.

Попереду першоi орти, до якоi повинен був пiдiйти Ібрагiм, стояв молодий чорбаджi-баша.

Нафiса пiдвелася з бруку.

– Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма.

– Сиди, сиди, – смикнув Хюсам дружину за фередже, – це командир орти, Алiм же зовсiм молодий.

Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали – до яничарських казарм наближалася султанська процесiя.

Ібрагiм зупинив коня бiля вишикуваноi першоi орти. Hyp Алi пiд’iхав до чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничарiв, чекаючи на його команду. Hyp Алi вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першоi орти. Тiльки такi, рiвнi силою i завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками своiх хоробрих спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджiевi випало особливе щастя: вiтати вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку.

Hyp Алi кивнув головою.

Чорбаджiевi подали чашу, наповнену шербетом, i вiн, карбуючи крок, пiдiйшов до султана.

– Великий iз великих, султане над султанами! – промовив голосно. – Раби твоi, непереможне вiйсько яничарiв, хочуть зустрiтися з тобою в краiнi золотого яблука – на Дону, Днiпрi i Вiслi!

Ібрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив ii вщерть золотими монетами i вигукнув до яничарiв:

– Воiни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте iхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною!

Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив:

– Хай кануть у серця воiнам слова великого Магомета Завойовника.

Ібрагiм блимнув очима на Аззема-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир глузуе з нього.

Яничари вигукнули дружно:

– Кизил ельмада герюшюрюз![69 - Ми зустрiнемося в краiнi золотого яблука! (Турецьк.)]

А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жiночий лемент:

– Алiме, сину мiй!

Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки, повторюючи:

– Ти живий, Алiме, синочку мiй!

Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо почервонiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алiевим. Бачив, як субашi волочать жiнку через вулицю, б’ючи й штовхаючи ii, i не моргнув оком.

На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая, минаючи двiр Айя-Софii, де поруч iз тюрбе[70 - Тюрбе – гробовець.] султанiв виросла нова могила. Старий тюрбедар[71 - Тюрбедар – цвинтарний сторож.] читав уголос фатиху[72 - Фатиха – перша сура Корану.] за упокiй душi Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали грiб, золотiв напис: «Тiльки Бог вiчний».

Наступного дня в годину прийому великий вiзир Азземпаша зайшов до тронноi зали повiдомити падишаха про стан державноi скарбницi. Ібрагiм сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, що гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою зали. Знав молодий султан, що ця людина е нинi господарем iмперii, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав шейхульiслам. Ібрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не обiзнаний, але згадалися ехиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi несвiдомо наростав протест проти будь-якоi його пропозицii.

– Я повинен, – сказав Аззем-паша, – ознайомити тебе, о султане, зi станом державноi скарбницi, що тримае цей трон. Довгорiчна вiйна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило iх. Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату…

Ібрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати тягарем вiдповiдальностi на плечi.

Йому ще хотiлося похлоп’ячому скрикнути: «Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити», та розумiв, що мусить щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиiми руками, чиiм розумом? Радили слухатися великого вiзира, але Ібрагiм не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайноi валiде, гидкого кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам’ятi на постатi Hyp Алi, який, мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кiлька днiв тому у дверях двiрцевоi тюрми.

– Накажи покликати Hyp Алi, – сказав. – Вiн воював з Амуратом у Багдадi, йому ж i краще знати про военнi витрати.

– Лiва рука, султане, не знае, що робить права. Hyp Алi воював у Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великоi плати вимагають за кров. Про це добре знае дефтердар i я – великий вiзир.

Замбул, що стояв за портьерою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага.

– Я слухаю тебе, султане.

Ібрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана.

– Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? – запитав султан.

– Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли згадати, що вона лилася невинно, не в боях, – у зачинених казармах на Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. І нi одного акче не заплачено нi за багдадську, нi за султанську кров. Твоi воiни чекають на плату, султане, – закiнчив виклично яничар-ага.

Ібрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн знае, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може iх дати. Султана Мустафу вперше в iсторii Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив iм платню. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали такоi ж, як i нинi, плати за кров – золотом. Не знайшовши нi алтина в порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофiчно впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувалися. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом, забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю i виставити ii на золотiй тацi перед брамою – ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничарiв, вони вдерлися до тронноi зали i зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара – то вiн розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнура на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим нащадкам.

Не уник пiдступноi смертi, зрештою, владний приборкувач яничарiв Амурат IV. А вiн, Ібрагiм, iх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо:

– По п’ятсот пiастрiв на орту… По п’ятсот!

Обличчя Hyp Алi прояснiло – щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша. Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима.




Роздiл шостий


В Туреччинi та на брамi кам’янiй

Там сидiли два братчики молодii.

Один сперся на поруччя, задумався,

Дрiбненькими слiзоньками умивався.

Ой, стiй же ти, милий брате, не журися,

Яка красна Туреччина – подивися!

    Украiнська народна пiсня

Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного – хто перший схопить мiшка, той отримае десять пiастрiв у нагороду.

Чорбаджi Алiм – чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обiч i чекав, коли його заступник по казармi, ода-баша, подасть йому мiшка iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав ii переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто:

– Я вiддаю свою платню вам, хоробрi воiни, щоб ви сьогоднi побенкетували на честь султана Ібрагiма.

Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапляеться раз на десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу шербету. Йому тiльки двадцять п’ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра – яничар-агою. І хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив трьома шляхами в Украiну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з Украiни – безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не надiючись нi на визволення, нi на викуп. І слава Аллаховi. Тобi, чужий могутнiй Боже, вклоняеться до землi чорбаджi Алiм за те, що вирвав ти його з проклятоi землi, за те, що допомiг ii забути i зняв з нього обов’язок вiддячуватися предкам за свое народження.

Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо казана, з якого курилася пахуча каурма[73 - Каурма – суп iз баранини.], вони iли i крадькома запивали вином; збоку на килимi за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино.

Все, що минуло, здавалося йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для нього починаеться нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття.

Та все-таки вони були.

Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якоi струнчилися двома рядами дерева, схожi на кипариси.

У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.

– Де ти бродиш, козаче, до ночi? – сварила мама. Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують… – Ось приiде батько з походу, поскаржуся йому.

Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько воюе з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татар нiде не бачив, тому й не боявся iх, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, – звiдки могли взятися тi косоокi злi люди, що iздять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi?

Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрiю, – тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снували мурашки страху.

Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду. Їi вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з якоi тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут – на степовiй волi.

А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрiеться: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам – на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiваеться на вiтрi. Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкае гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi – чах, чах! – летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять…

Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою. Пустився втiкати – та це ж татари! – один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рота i поскакали по безлюддi.

Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя – не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто жене козацька погоня.

Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв’язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.

Татарин вiз Андрiйка в своему сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигiт, бiюк бакшиш»[74 - Хороший юнак, великий бакшиш.].

Страшнiше було на привалах. Дикi ногаi розв’язували дiвчат, жiнок i прилюдно гвалтували, немiчних i хворих убивали – жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався до нього.

«Чому? – думав Андрiйко. – Чому косоокий нi разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своему пановi? Он лежить чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромноi втiхи, – i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а життя втратив. Був би сумирний – жив би. Б’еться дiвчина в риданнi – подвiйне зараз горе в неi: безчестя i сирiтство… Тож единий вихiд для невiльника – покора».

Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немае козацьких погонь – це вигадка нещасних для своеi потiхи. Нема нiде того Трясила, що трусить кримською землею, – то мамина казка. Є тiльки татари, що панують над усiм свiтом i роблять те, що iм забагнеться. Треба з цим змиритися, iнакше – смерть.

Скiльки днiв минуло – годi злiчити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височiла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», – сказали бранцi. Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчноi неволi. Буйнi шовковi трави змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв, чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина…

І вже не залишилося в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько, смiливий i хоробрий, воюе з ворогами, – це теж мамина вигадка. Нiхто нiколи не займав цих мурiв анi високого валу, що загородив перешийок вiд блакитноi гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар i бранцiв. Велика голова сови, вирубана в каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг, i говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».

Андрiйко вдивився в очi нiчноi птахи: iй дано бачити свiт тодi, коли його не бачать люди, тому знае вона бiльше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знае, що все те даремно; люди на щось сподiваються, а птаха знае – нема на що. І тому промовляе мовчки досвiдченими очима: «Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля».

Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надii на порятунок. Бо нема в людей власноi волi для здiйснення своiх бажань. Є воля долi, й опиратися iй безглуздо – вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущаеться здичавiла татарва.

Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи украiнськi слова:

– Як назвав тобi мама?

Чорбаджi Алiм i нинi пам’ятае те дивне iм’я, що було колись його власним.

– Андрiй, – вiдповiв.

– Алiм будеш. Чула, Алiм!

Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ своему бранцевi сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб вставали.

Засвистiли нагайки, почалося паювання.

З брами, бiля якоi стояли на вартi зовсiм не подiбнi до вилицюватих ординцiв молодi воiни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось. До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазяiн, поклонився i показав рукою на своiх бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув на нього уваги, пiдiйшов до крайньоi ясирноi групи, потiм до другоi, третьоi, розводячи окремо чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились об мури фортецi. Та не зморгнула оком камiнна сова, i байдуже дивилися вартовi яничари на розподiл ясиру.

З кожноi групи турецький мубашир вiдраховував щоп’ятого – чоловiка i жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i вiдводив убiк. А коли дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав:

– Великий бакшиш для султана, ефендi.

Мубашир заголив хлопцевi живiт, потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi, заперечливо хитав головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп.

Вiдбiр данини для султана тривав до передвечiр’я. Андрiйко опинився серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до свого хазяiна, та ногаець знизав плечима i вимовив:

– Кiсмет…

Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй без тлумачення. Доля. Така доля – i нiчого не вдiеш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд нього вселявся в душу спокiй.

– Кiсмет… – прошепотiв чорбаджi Алiм. – Кiсмет! – крикнув, стукнувши чашею об долiвку.

Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Воiни бенкетували. Алiм налив ще раз повну чашу вина i вихилив.



Галера з ясиром, вiдiбраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир вiз падишаховi данину вiд татар: степових красунь – до гарему, добiрних чоловiкiв – до галер i щонайцiннiший товар – хлопчикiв – для яничарського оджака[75 - Оджак – яничарський корпус.].

Вижовклi вiд морськоi хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно вдивлялися в крутi береги вузькоi протоки. Галера увiйшла в лiйку мiж мисами Румелi й Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами i кедрами, розкинувся чужий край: невеличкi густi села з мiнаретними шпилями, форти, замки, башти, помаранчевi гаi.

Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина – тут з ним поводилися не гiрше. Вiн iз цiкавiстю приглядався до мальовничих берегiв. Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край, забринiли в пам’ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю – усе те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав, зеленомiражний, над босфорськими водами. І де тi жорстокi турки? Мубашир часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-своему, хлопець швидко схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити iжу, – Андрiй був старшим за iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього приемним та й вигiдним: вiн отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу порцiю баялди.

Галера причалила до берега у Золотому Розi. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто. Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся долi – забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах цiлу дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний мубашир.

Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на горiшню палубу. Сюди не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив на дощаний помiст i враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до пояса. З-пiд шкiри випиналися суглоби, спини списанi синiми пругами, кайдани повиiдали зап’ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:

– О Украiно… О дiти моi!

Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав; i вирвалась раптом нерiвна пiсня – здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати:

Плачуть, плачуть козаченьки
В турецькiй неволi.

Таволга шмагала по обличчях, закипалися кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:

Гей, земле проклята турецька,
Вiро бусурменська,
О розлуко ти християнська!

Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров’ю, вiн прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях – тих, хто плакав.

Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружноi перекопськоi лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв, батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І iхнi сльози не допоможуть йому. Є кiсмет – доля. Вiд неi все залежить, i iй треба коритися.

Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:

– Добрий будеш яничар!

Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до ворiт султанського палацу.

У дворi iх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий чоловiк – великий вiзир – у супроводi бiлих евнухiв.

Євнухи розбiглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв, запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду». Хапали за руки, групували i швидко виводили за ворота.

Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв зростом, мiцною поставою, вражав характерно закроений нiс, чорнi широкi брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, ехидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарi. Спитав:

– А тебе як звати, каззак?

Чекав погордливоi вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися страшним присудом: «До нiмих».

Завагавшися на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:

– Я називаюся Алiм.

Євнух здивовано звiв брови, задоволено хмикнув мубашир.

– У сiм’ю на виховання, – кивнув великий вiзир.



Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка, яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитися тiльки з грудей матерi: «Алiме, синочку мiй!»

Нафiса… Алiм колись любив ii. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i мав ii. Алiм вдячний Нафiсi – вона навчила його своеi мови i вiри, впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi. А це не прийшло так легко.

Алiм добре пам’ятае молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв iх перед сном. Нафiса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що ii вiра справедливiша, вчила його Корану. Бачила, що хлопець довiряе iй: ретельно молиться п’ять разiв на день, виконуе мусульманськi обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що дiеться в душi юнака.

Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздвоення в душi: двох богiв вiн знае, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним не владний, тож немае потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсiм чужий. Однак вiн е, керуе людським життям на цiй землi, де Алiм живе, i з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубашировi на галерi. Та разом з таким прийняттям новоi вiри зникали святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi пiдпорядковане користi, тож i вiн, Алiм, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляе на хлiб ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд в Украiнi – ралом, йому ж необхiдно погодитися з новою вiрою, щоб мiг колись жити з меча. Усе це просто i зрозумiло. А тому мусульманський бог потрiбен йому настiльки, наскiльки вимагае цього меч, мова – теж, материнськалюбов Нафiси – також. Тепер меч уже е. Тож хай не сердиться Нафiса. Їi любов стала нинi такою ж непотрiбною, як колись добрий християнський Бог. А мова й вiра – стае в пригодi.

Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси, все рiдше снився рiдний степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко можна обiйтися.

Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi називати його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить це наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може вiн дорiвнятися новим спiввiтчизникам, хоч знае Коран не гiрше за них i знаменито розмовляе турецькою.

Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття «мама» стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли на вiйськовий вишкiл до яничарських орт. Заплакана Нафiса провела юнака до самоi казарми i на прощання почепила йому на шию амулета. Цей срiбний ромбик iз зерниною мигдалю всерединi любовно вирiзьбив Хюсам. На очах у яничарiв Нафiса обiйняла Алiма, поцiлувала i тихо заплакала. І тут пролунав регiт – глузливий, злий.

Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми, яничари смикали за амулета, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому рiзьблену з дерева ляльку.

Цiлу нiч простогнав юнак на своему лежаку – осмiяний, принижений, а вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз шиi амулета i викинув його до вiдхожоi ями.

Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв iз лука, з яничарки[76 - Яничарка – яничарська рушниця.] i пищалi[77 - Пищаль – ручна гарматка – зброя яничарiв.], перемагав своiх однолiткiв у шалених перегонах на Атмейданi. Слухняно виконував накази, бо непокiрних били палицями в п’яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних посилали до цеху м’яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, у кого язик короткий: уночi бiля кожного п’ятого учня лежав евнух i пiдслуховував, хто про що i якою мовою перешiптуеться, щоб потiм вiльнодумцiв покарати голодом.



Алiм прагнув стати воiном. Чекав з нетерпiнням того дня, коли його назовуть яничаром i запишуть до орти.

Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав. На площi перед казармами вивiсили криваво-червоне полотнище зi срiбним пiвмiсяцем i кривим мечем. Весь стамбульський булук[78 - Корпус яничарiв дiлився на три з’еднання – булуки. Стамбульський булук складався з 60 орт.] вивели на майдан. Навпроти яничарiв вишикували аджемогланiв[79 - Аджем-оглани – iноземнi юнаки (турецьк.); яничари-школярi.]. Імам прочитав молитву, виголосив проповiдь:

– Ви гвардiя султана. Ви охорона iмперii. Будьте гiдними звання йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги – болгарськi гайдуки, сербськi ускоки, грецькi клефти i украiнськi козаки.

Високий чорновусий Алiм стояв на правому фланзi. Вiн нинi, нарештi, отримав яничарськi регалii – це означало, що йому повнiстю довiряють. Та останне слово iмама неприемно шпигонуло в серце – здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв головою лiворуч i заспокоiвся: аджем-оглани дивилися на яничара-агу, що пiдходив до iхнiх рядiв.

І тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сардаровi[80 - Сардар – полководець. Так називали яничара-агу.], та спалахнули рум’янцями смаглявi щоки Алiма…

– Байда…

Це хтось iз ляхiв. Ім’ям Байди Вишневецького, що загинув, пiдвiшений гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари украiнських. Це була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався, щоб не освятити ii кров’ю.

– Байда… – повторив чорбаджi Алiм, i тодi спалахнула в мозку найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Вiд цiеi примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблiд iхнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привида упритул. А тодi вiдчув, що бiльше його не боiться. Вчора сталася в його життi подiя, що виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид з’явився тепер не для докорiв, а для утвердження Алiмовоi влади, сили i жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть його в життi.

То сталося в Багдадi. Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд меддаха Омара зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти вiщуновi голову, вiн наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй.

Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви i слави, чи то з персами хотiв звести рахунки – але за що? А може, гнали його до бою пильнi очi чаушлара[81 - Чаушлар – наглядач за поведiнкою яничарiв у бою. Чаушлари iздили на фарбованих конях, щоб видiлятися серед воiнiв.], що гасав позаду орти на фарбованому конi i приглядався, як б’ються воiни, щоб потiм доповiсти яничаровi-азi. Добираючись по драбинi до гребеня муру, звiдки вже котилися додолу безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тiльки з нього. А в тому поглядi – старе недовiр’я, а той погляд мовчки вимовляе найогиднiше слово: «Козак, козак, козак!» Алiм вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем’я, що його породило! «Козак», – говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», – дражнили його в сварках товаришi; «козак!» – гримав на нього iмам, коли Алiм збивався на якiйсь сурi Корану. Це слово iнодi доводило юнака до сказу, вiн не раз вихоплював ятагана iз пiхви, щоб… Та не було пiд руками того козацького племенi, яке хотiлося вирубати дощенту.

А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм воюе за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.

Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи перси? А, однаково!

«Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього яничара!»

Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до яничара-аги i показав на Алiма булавою. А коли перське вiйсько було розбите i курiли руiни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили скарби, iжу i напоi, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:

– Ти хоробрий воiн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою чорбаджiя першоi султанськоi орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш… Сюди ii! – махнув рукою, i зброеносцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним русим волоссям у бiлому фередже. – Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить бандитiв, розбiйникiв, грабiжникiв нашоi священноi землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв, що хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш ii скарати.

Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi малопам’ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, i почув Алiм мову, яку – о прокляття! – ще пам’ятав:

– Козаче, соколе, – промовила тихо дiвчина. – Менi, орлицi, теж обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i Бог, i люди простять тобi.

Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою м’ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два вершники помчали за татарвою… Нахлинуло це так раптово, що – мить, i вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара, пiдступила до нього i мовила голосно, твердо, люто:

– Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i не зрадив, а ти боiшся смертi, що станеться в один мент? Три днi…

Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дiвоча голова. Тiло впало Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари.

– Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, – почув Алiм голос Hyp Алi, та не побачив сердара за червоною каламуттю, що залила очi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/malvi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Магометанське лiточислення, що починаеться з 622 року – дати переселення Магомета з Мекки до Медини. За нашим лiточисленням – 1640 рiк.




2


Фреката – веслове турецьке судно.




3


Меддах – турецький спiвець, оповiдач.




4


Шагiн-Гiрей – татарський полководець iз роду Гiреiв, що 1624 року вигнав турецьких васалiв iз Кафи.




5


Мубашир – рахiвник, що вiдраховував данину для султана.




6


Священний вислiв пророка Магомета.




7


Даскал – вчитель.




8


Кизилбашi – турецькi повстанцi проти султанiв.




9


Гайдук – повстанець на Балканах.




10


Ускок – сербський повстанець.




11


Клефт – грецький повстанець.




12


Хаджi Бекташа – монах, який заснував у XIV ст. орден дервiшiвбекташiв.




13


Такiе – дервiшський монастир.




14


Джихад – священна вiйна проти християн.




15


Аксакал – сивобородий; шанована людина.




16


Висока Порта, Високий Порiг – султанський уряд Туреччини.




17


Шиiти – мусульманська секта, визнана в Іранi й Іраку. В Туреччинi – суннiти.




18


Хафiз – вчений богослов, що знае Коран напам’ять.




19


Мiндер – пiдвищення вздовж стiни для спання.




20


Фередже – жiноче покривало поверх плаття у туркень.




21


Тепе-оба – у перекладi з татарськоi – вершина-гора.




22


Азан – заклик до молитви.




23


Намаз – молитва.




24


Хатиб – мусульманський проповiдник.




25


Мюрид – послушник.




26


Op-капу – Перекоп, у перекладi з татарськоi – Дверi фортецi.




27


Вiд Бористену до Гнилого моря – вiд Днiпра до Сиваша.




28


Мушарабii – гратки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях, де моляться жiнки.




29


Шейх – глава дервiшського монастиря.




30


Тiмар-хане – будинок для божевiльних.




31


Джавр – гяур, погордлива назва християнина.




32


Яшмак – заслона на обличчях у мусульманок.




33


Гяур яман – проклятий гяур.




34


Добрий вечiр (татар.).




35


Спагiй – воiн турецькоi нацiональноi кавалерii.




36


Диван – верховна рада при султановi чи хановi.




37


Чорбаджi – яничарський полковник.




38


Урхан – султан Урхан Газi, який сидiв на престолi у XIV ст., створив вiйсько «йенi-черi» (нове вiйсько) з вихованих у спецiальних закладах християнських хлопчикiв.




39


Ворота Баб-i-гамаюн – ворота султанського палацу, перед якими виставляли голови страчених достойникiв.




40


Кадiаскер – верховний суддя обох бейлербейств – Анатолii i Румелii.




41


Валiде – мати султана.




42


Ода-башi – начальник яничарськоi казарми.




43


Бедестан – центральний критий ринок у Стамбулi.




44


Мангал – жаровня.




45


Медресе – школа.




46


Тiмарiоти – турецькi землевласники, що за землю вiдбували службу в спагiях.




47


Аллах акбар – великий Боже (араб.).




48


Тати – степовi татари називають гiрських татами (вiровiдступниками).




49


Калга – молодший брат хана, военний мiнiстр.




50


Ак-мечеть – теперiшнiй Сiмферополь.




51


Калям – тростинкове перо.




52


Газелi – лiричнi вiршi.




53


Чаiри – полонини i поляни.




54


Сеймени – ханськi стрiльцi, татарськi яничари.




55


Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi.




56


Даi – дядько (татар.).




57


Шагiн – сокiл (татар.).




58


Дастархан – килимок, на якому розкладають iжу.




59


Чiнгяне – циган (татар.).




60


Кушак – крамовий пояс.




61


Чауш – посланець.




62


Ат-мейдан – iподром.




63


Петронi – квартал Стамбула.




64


Селямлик – чоловiча половина турецького дому, султанського палацу.




65


Дефтердар – мiнiстр фiнансiв.




66


Бостанджi-баша – шеф субашiв – охоронцiв громадського порядку в османськiй Туреччинi.




67


Орта – яничарський полк.




68


Улем – вище юридичне духовенство.




69


Ми зустрiнемося в краiнi золотого яблука! (Турецьк.)




70


Тюрбе – гробовець.




71


Тюрбедар – цвинтарний сторож.




72


Фатиха – перша сура Корану.




73


Каурма – суп iз баранини.




74


Хороший юнак, великий бакшиш.




75


Оджак – яничарський корпус.




76


Яничарка – яничарська рушниця.




77


Пищаль – ручна гарматка – зброя яничарiв.




78


Корпус яничарiв дiлився на три з’еднання – булуки. Стамбульський булук складався з 60 орт.




79


Аджем-оглани – iноземнi юнаки (турецьк.); яничари-школярi.




80


Сардар – полководець. Так називали яничара-агу.




81


Чаушлар – наглядач за поведiнкою яничарiв у бою. Чаушлари iздили на фарбованих конях, щоб видiлятися серед воiнiв.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения