Читать онлайн книгу "Місто"

Мiсто
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #5
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

До V тому зiбрання творiв Р. Іваничука увiйшли двi повiстi, об’еднанi мiж собою за тематикою. «Сьоме Небо» (1984) розповiдае про першi днi Другоi свiтовоi вiйни у Карпатах; автор зображуе, як у складних обставинах по-рiзному проявляються моральнi якостi людей, що розводить iх по протилежнi боки барикади. У другiй повiстi «Мiсто», вперше надрукованiй у 1975 роцi, Р. Іваничук, змальовуючи колективний образ Мiста, дослiджуе змiни, якi вiдбуваються у психологii галичан за роки радянськоi влади.





Роман Іваничук

Мiсто





Сьоме небо


– Днi i ночi, якi ми збиралися того лiта провести на Лисинцi у Василининiй хатi, мали стати для нас святом, – згадував Страус, коли його напередоднi вiзиту генерального губернатора Ганса Франка взяли заложником i вiн десять дiб разом iз тридцятьма мешканцями Мiста ждав у пiдвалi гончарноi школи можливоi смертi вiд фашистськоi кулi; режисер Мiського театру Іван Стефурак з увагою слухав розповiдь свого молодшого колеги, i так вони удвох скорочували собi нестерпно тягучий час першоi тюремноi ночi. – Нас трое шкiльних товаришiв пiсля довгоi розлуки домовилися вiдпочити в Бiлiй Березi, куди я наiздив щолiта, й з висоти часу глянути один на одного та й згадати – i добре, i прикре… Ми майже два тижнi млiли в погожi днi поблизу кашицi над Черемошем, коли ж над Лисинкою зависала негода i небо з землею едналися рiвними ниточками дощу, а сама гора ховалася вiд мешканцiв Бiлоi Берези в теплому туманi, грали в преферанс. Нiхто не знав, коли за календарем буднiй день, коли недiля.

Хоча й нi… В недiлю вранцi з Василининоi комори просочувався до наших кiмнат лужний дух злежаноi чистоi бiлизни, змiшаний з кислуватим запахом кептарiв i кожухiв, – це означало, що господиня вiдчинила скриню i збираеться до церкви. Наряджалася вона по-святковому повiльно, недiля робила ii iншою – розпрямленою, стрункою, – i коли стояла перед дзеркалом, розчiсуючи роговим гребенем чорне, мов смола, волосся, з ii лиця, обвiтреного, втомленого, позначеного бiля очей вiяльцями, а по обидва боки уст пiдкiвками зморщок, проглядала зваба, яка не встигла ще стекти разом iз сльозами за мужем Василем, що загинув кiлька лiт тому на дарабi.

Василина одягалась на кухнi, куди потiснилася на лiто, вiддавши двi кiмнати для мiських людей; вона рада була квартирантам: мала вiд цього розраду i грiш, а ще надiю, що ii малого Василька ученi люди вiзьмуть в науку, i най би постелилася йому iнша доля, нiж вiтцевi, – бо що робити…

На ту ii з вiдтiнком провинностi фразу – «бо що робити» – квартиранти вже й не реагували, а спочатку вона iх смiшила: Василина водно ii вживала, проте не без потреби, а лише коли не вистачало слiв. Фраза знадоблювалася Василинi тодi, як у душу приходила полегша i iй ставало незвично, незручно якось, що вдовина безнадiя злагiднилася раптом вiд усмiху дитини, чи вiд вдоволення вгодованiстю поросяти або ж вiд ласкавого слова чужоi людини; вживала ii, коли знiмала з себе провину за чийсь клопiт, стихiйне лихо або смерть.

«Йду до церкви, бо що робити», – говорила Василина, не вiдводячи вiд дзеркала очей, коли хтось iз пожильцiв заходив до кухнi, щоб набрати води для вранiшнього вмивання. В недiлю вона не метушилась, була наче вiдсутньою у своiй хатi, де буднi без упину настигали ii своiми вимогами, – до жiнки раз на тиждень сходив, сокрушившись серцем, ii жорстокий ангел, щоб натруджену роботою й пригноблену самотнiстю Василину вивести з клопiтного дому в храм духовного спочинку – до людей.

Вчитель Богдан Зарицький, якого колись гiмназисти прозвали за високий зрiст i причетнiсть до германiстики Страусом, i цiеi недiлi прокинувся вiд специфiчного запаху iз Василининоi скринi; вивiльняючись вiд дрiмоти, вiн вiдзначив у думцi, що ще один тиждень канiкул промайнув, наче батогом трiснув, i вiдпочинку зосталося не так уже й багато – Зарицький приiжджав у гори на один мiсяць.

Поводив очима по дощанiй, видубленiй часом стелi, по зчорнiлих сволоках, помережаних нехитрими рiзьбленими узорами й трираменними хрестами; на тих сволоках пiд самою стелею лежали пожовклi старi газети, якi, мабуть, читав колись газда Василь, шкiльнi пiдручники малого Василька, товста книга, певне Бiблiя, бляшанка з тютюном i люлька – релiквii по господаревi дому, великоднi писанки в iнкрустованих тарелях – яскравi цьогорiчнi i збляклi давнiшi, на слiпучо-бiлiй стiнi пiд вишитим рушником висiв у дерев’янiй рамцi шлюбний портрет красунi Василини й вирлоокого вусатого Василя – двi голови, прихиленi одна до одноi; пiд тiею ж стiною стояло незаймане лiжко, застелене космацьким лiжником i вивершене високими подушками – лiжко належало тiй шлюбнiй парi, що на портретi, i тепер немов чекало, що господар колись-таки повернеться i воно знову освятиться любов’ю; у кутi пишалася викладена косiвськими майстрами кахляна пiч, на чоловому боцi якоi вгорi хмурився святий Миколай, погрожуючи вказiвним пальцем; пiд ним, через усi три кахлi, мчався парокiнною бричкою самовдоволений гевал iз запаленою люлькою в зубах, ще нижче, на першiй кахлi, молився пiд церквою упокорений долею мандрiвник, на другiй – у задумi, за корчемним столом, сидiв мудрець з пергаментним сувоем у руцi, на третiй – бив у дзвiн на сполох молодий дзвонар, а в самому низу стрiляли з пiстолiв вояки, якi вийшли завойовувати свiт.

Страус кожного ранку, обвiвши оком кiмнату, зупиняв погляд на цiй печi i, дивуючись вигадцi умiльцiв, видивляв для себе все новi й новi характернi риси осiб, зображених на кахлях, новий iх змiст, захований за зовнiшньою примiтивнiстю, з часом цi особи стали дуже знайомими, наче вiн знав iх усе життя.

Потiм погляд Страуса перебiг до кута, бiля якого примiстилося його лiжко: «Як маеться мiй сусiд по кiмнатi?» Кожного ранку Зарицький з цiкавiстю споглядав маленького i боязкого павучка, що вряди-годи вилiзав iз щiлини в стiнi на свое незриме плетиво i ждав поживи. Цей павучок був цiлком позбавлений хижостi, видно, через свою боязку вдачу вiн i поселився в чистiй тихiй хатi, в яку не залiтали нi мухи, анi комарi; зароеного мушвою свiту боявся i не мав охоти вилазити надвiр, щоб сплiтати своi сiтi мiж гiлками бузку, вiниччя, порiчок, черешень; вiн волiв жити хай iз кволою надiею на поживу, але в безпецi, анiж серед достатку надворi, де всiляко бувае: вiтер i дощ, бурi i град – там треба боротися за життя, а тут цих труднощiв немае, тут хiба що дошкуляе голод, зате нiхто йому не загрожуе i вiн – нiкому… «Ось я грюкну кулаком по стiнi, затремтить павутиння, i павучок миттю зникне у надiйному сховку-щiлинцi, а потiм знову крадькома вигляне, – подумав Страус. – Мирно живе собi у Василининiй хатi павучок-пацифiст».

Страус таки гупнув по стiнi, павучок заховався. Ще полежав хвилину, тодi схопився з лiжка, бо день надворi розпочинався погожий, а iх у горах не так уже й багато.

Глянув крiзь вiкно. Глибоко внизу, у вигнутiй долинi, завмерло в очiкуваннi свята гiрське село Бiла Береза. Воно збiглося критими гонтом хатами до стрункоi трибанноi церковцi, мов бджоли до вулика, а довкола на кичерах сторожами поставали маленькi хатки, i тiльки з боку Черемошу, який блищав вигнутою вузькою стрiчкою, iзвором мiж Турнасом та Ігрецем входила на Покуття буковинська далина. Звiдти й кинуло сонце снiп променiв на село, i холодний Черемош задихав сивою парою, мов олень, що в бiгу спинився раптом на лiсовiй просiцi; загорiлися бляшанi банi церковцi, i завмерле село почало оживати. Задзвенiли дзвiночки в лугах бiля кашицi, гейкнув стиха пастух, нiби пробуючи голос, а потiм загейкав лункiше, смiливiше, розкуто; он понад низькими верболозами пропливла крисаня з павою – наче сама собою, а людини не видно; з кичер покотилися, гейби крашанки, прихожани в гарячiй уберi; дзеленькнув на дзвiницi дзвiн, нагадав селовi про недiлю i змовк; Василина й собi покотилася униз стежкою помiж стиглими травами – i всюди було святково тихо, всюди панувала свобода й не чутно було сили – нi божоi, анi людськоi.

Богдан Зарицький вiдчинив навстiж вiкно. З настояних у нiчнiй росянiй прохолодi трав повiяло дурманним запахом вовчуга, що розкитичився лiловим цвiтом по всьому схилi стрiмкоi гори, розквiтлий вовчуг нагадував, що вже пора братися за коси; завтра Василина, певне, скличе толоку, бо сама не дасть собi ради з сiнокосом. А що, якби вони утрьох – розважний фiлософ Страус, елегантний меценас, який в силу обставин став працiвником нотарiальноi контори, Мирон Костецький i замкнутий у собi пiфагорiець, нинi бухгалтер споживспiлки Роман Заставний (обидва мешкають у кiмнатi по той бiк сiней), – та взялися за коси й допомогли впорати сiно сердешнiй Василинi… Еге, якби-то… Забула корова, як телям була; давно трое ровесникiв перевзулися iз шкарбунiв у лакованi мешти, давно вже мужицька шкiра злiзла з долонь, ручки пухкенькими стали, а в Мирона нiколи мозолястими й не були, бо родом з Мiста… А здаеться, нiби зовсiм недавно вони втрьох уперше сiли за парти Мiськоi гiмназii. Було це перед вiйною, яку вперто називають Першою свiтовою, цим самим стверджуючи, що повинна бути ще й друга, i третя, що в чотирнадцятому роцi на доповнення до юлiанського i григорiанського впроваджено ще й военний календар, в якому дата вiйни пересуватиметься з року на рiк, подiбно як великоднi свята з мiсяця на мiсяць… Нiби вчора, дванадцятилiтнiми, сiли за гiмназiйнi парти з непохитною вiрою стати вченими мужами; докiнчували ж навчання пiсля Першоi свiтовоi вiйни – як хто зумiв. Мирон студiював право у Львiвському унiверситетi, звiдки був вигнаний пiд час пацифiкацii, бо украiнець. Роман, який ще в гiмназii пiдказував учителевi математики своi варiанти рiшення задач, ледве змiг за панськоi Польщi закiнчити бухгалтерськi курси i, мабуть, через ту кривду став мовчазним, а може, в нього iнший спосiб мислення, математичний, i вiн справдi, як пiфагорiйцi, вважае лише числа суттю гармонii Всесвiту… Здiбний до мов Богдан закiнчив германiстику у Вiднi й пiсля повернення отримав посаду в украiнськiй приватнiй гiмназii… Давно злiзли з долонь мозолi, i нi до коси iхнi руки тепер не придатнi, нi до ремесла. Та щось-таки в них залишилося вiд того первiсного, з дитячих рокiв: певне, почуття староi дружби, яка й спонукала iх по довгiй розлуцi поiхати разом на вiдпочинок у гори, де вони вiддавалися спогадам у перервах мiж партiями преферансу або ж пiсля суперечок про полiтику i штуку.

«Завтра, мабуть, розпочнеться косовиця», – думав Страус, дивлячись крiзь вiкно на синювате прозоре плесо, на днi якого скупчилися, немов мушлi, хати, а за воротами на стежцi, котрою покотилася Василина у вибиваному пацьорками кептарi, шальоновiй хустцi i гарячо-жовтiй запасцi, стояв малий Василько – в полотняних штанях, згрiбнiй сорочинi, весь бiлий i чистий, мов польовий тюльпан. Вiн проводжав поглядом матiр, яка раз на тиждень скидала з себе разом iз забрудненою вберею мерву буденних клопотiв i виходила розпрямлена на люди; вiдтак погляд його прикипiв до синьоi далини, що висмоктувалась iз бiлоберiзькоi котловини i протискалася мiж Турнасом та Ігрецем ген у невiдомi свiти, i манила його, i кликала, а вiн ще тримався босими ногами вершечка Лисинки, бо далина була заманлива, але й тривожна, i вiяло вiд неi не тiльки звабою, а й моторошнiстю. Та вже пiк йому в пiдошви камiнний грунт на Лисинцi, немов циганська плита, вiн тупцював нетерпляче i весь аж нахилився, щоб полетiти у ту даль. «І полетить, i крильця змiцнiють», – думав Страус про добру долю бiлого Василининого хлопчика, яка прийшла до нього неповних два роки тому i не повинно iй бути кiнця.

У цю мить Зарицький зачув далекий, густий, дивовижно потужний металiчний гул. Вiн наростав iз заходу, мiцнiв, дзвенiв, пульсував, завивав, мов фабрична сирена, комусь загрожував, i був цей звук зовсiм несумiсний з недiльною благодатною тишею над Бiлою Березою, вiн кремсав ii, гвалтував, знущався, накидав свою владу, голоснiшав, гнiвив, принижував, давив, був сильний i свавiльний, погордливий i безпощадний, перед ним нишкла природа, тьмарилося сонце, i врештi Страус помiтив, як по лискучiй банi церкви просунувся i зник чорний хрест.

Збагнув, що це летять лiтаки, глянув угору й побачив iх: iз заходу на схiд летiло три трiйки лискучих хрестоподiбних аеропланiв. Полегшено зiтхнув, зрозумiвши причину навального гулу. Вiн навiть провiв захопленим поглядом сталевих велетнiв, бо, хоч не був нiколи поетом технiки, хоч був жерцем класичноi краси поезii, все ж розумiв, що людський прогрес мусить набирати несподiваних виявiв i форм, якi не завжди евфонiчнi, милозвучнi, пасторальнi, пастельнi, – прогрес жорстко ступае по землi й деколи топче красу, до якоi людство встигло звикнути, та створюе красу нову, котрою будуть захоплюватися майбутнi поколiння, позбавленi надмiрноi чутливостi, сентиментальностi й лiризму. Все це розумiв Богдан Зарицький i мирився, як мiг, з новинами прогресу, щоб не стати ретроградом.

Гул лiтакiв був iнакшим, нiж вiн звик його чути досi. «Що ж, винайдено людьми знову щось нове, – подумав, – могутнiше, швидкiснiше, потрiбнiше для життя», i все-таки його обурював гвалтiвний звук металу. І немов на пiдтвердження його невдоволеностi застукотiли глухi вибухи угорi; Страус знову пiдвiв голову й побачив, як небо на тiй лiнii, де пролетiли лiтаки, всiялося жмутками чорних хмаринок.

– Що б це мало означати? – запитав Мирон; вiн стояв позаду Страуса, у пiжамi. До вiкна пiдходив i Роман, мовчки споглядаючи загадковi хмаринки на небi.

– Певне, вправи, маневри… – мовив, знизавши плечима, Зарицький.

– Маневри? – скинув бровами Мирон. – Хоча…

Обидва повернули голови до Романа, запитливо глянули на мовчазного колегу, хоч i не сподiвалися почути вiд нього пояснень: Романа свiт наче й не обходить, вiн поводиться так, нiби прийшов з iншоi планети спостерiгати життя землян i йому дивно, чому вони так метушаться; непроникливе обличчя Заставного, наполовину закрите сивими бакенбардами i вусами, завжди викликало в тих, хто до нього звертався, знiяковiння, сумнiв у доречностi, потрiбностi, доцiльностi свого запитання; проте в цю мить, коли пролунали незрозумiлi вибухи в небi, пiсля яких позаду лiтакiв розпливаються сiрi купчастi хмарки, вiн повинен висловити свою думку, до того ж однозначну.

Статечний Страус, якого рiдко покидав олiмпiйський спокiй, у нервовому напруженнi чекав слова вiд Романа i з тривогою спостерiгав, як тьмарилося обличчя Заставного; Костецький перехопив Страусову тривогу i Романове зосередження, в його швидких очах зблиснула грiховна цiкавiсть; Роман скоса подивився на Мирона, потiм перевiв погляд на Богдана, мовив коротко:

– Це вiйна.

Вiн нервово полапав себе долонями по грудях, нiби перевiряв, чи мае при собi документи. Мирон скинув бровами i застиг iз здивованим виразом обличчя. Зiгнута у лiктi лiва рука Страуса затремтiла, долоня стиснулася в кулак: перед очима постала його домашня бiблiотечна кiмната у рудому полум’i вiд вибуху снаряда, вiн глянув у вiкно, за котрим потривожена ревом лiтакiв природа заспокоiлася i знову стала доброю i тихою, мовив:

– Не може цього бути…

– Чому – не може? – — озвався по хвилi Мирон. – Усе на свiтi можливе… – Звiстка про вiйну нiби збудила його зi сплячки, i вiн фривольно промугикав стару австрiяцьку пiсеньку: – «Бо вiйна вiйною, в нiй е божа сила, як не заб’е тебе гостра куля…»

– Не треба жартувати, Мироне, – проказав Роман.

Страус не повертав од вiкна голови: «Як це так: знову прогрес, який мав би виявити свiтовi нову несподiвану красу, приносить смерть, знищення?.. Невже це закономiрнiсть? Динамiт винайшли для вивiльнення енергii, щоб полегшити працю людських рук, а застосували передусiм для вбивства. Людина вiками мрiяла пiднятися в повiтря, а коли зробила це – не забарилася скинути на землю бомбу. Автоматику поспiшили використати для створення кулемета… То хай припиниться прогрес технiки i живе тiльки поезiя й мистецтво, якi у своiй естетичнiй сутi не мiняються, завжди людянi – яких би форм не набирали. Я – ретроград? То чому, скажiть, чому найгенiальнiшi й найсмiливiшi винаходи перш за все перехоплюються людофобами? Щоб випробувати добро i зло, закладенi в людинi? І лише подолавши зло, обернути винахiд iй на користь? Але ж вiдкриття народжуватимуться без перерви, то що – завжди вони мають пройти випробування у вiйнах, i вiйнам насправдi, як за календарем, кiнця не буде?..»

А за ворiтьми на стежцi стояв бiлий Василько, вiн дивився в бiк буковинськоi далини, над якою тiльки що пролетiли лiтаки, його зачарувала сила металiчного гулу; його очима зорило у даль нове поколiння, яке з цiкавiстю сприйматиме нововведення прогресу, братиме вiд нього користь, вiритиме в нього i керуватиме ним, тому не може цього бути, не смiе чорний хрест, що тiльки-но проповз по церковнiй банi, знести з лиця землi цю русяву голiвку, на якiй пустотливий вiтерець забавляеться повiсмяним волоссям.

І Страус повторив, повертаючись вiд вiкна:

– Не може цього бути!

Друзi мовчки стояли серед кiмнати: Страус з притиснутим до пiдборiддя кулаком, заглиблений у себе Роман i не потривожений Мирон. Хтось iз них мусив сказати останне слово, яке пiдтвердить страшну iстину або ж заперечить ii, та нiхто не зважувався його вимовити, щоб не обдурити себе надiею або не втратити ii назавше.

Те слово пролунало збоку. До кiмнати увiйшла Василина, вона вела за руку Василька, була задихана й зiпрiла, кептар розстебнутий, шальонова хустка сповзла на потилицю, та на лицi малювався не переляк, а винуватiсть, i вона промовила таким тоном, нiби виправдовувалася, що не змогла вiдвернути бiду:

– Вiйна почалася, та й що робити… Ади, почалася, i хто тому винен?..

Зарицький опустив руку – напруження минуло, випрямився Заставний – нiчого вже не вдiеш, а Мирон сказав:

– Дивну потугу мае в собi саме слово – вiйна… «Як не заб’е тебе гостра куля, то копитом, замiсть кулi, вб’е кобила…» – домугикав куплет австрiяцькоi пiсеньки.

Минали напруженi хвилини, та нiщо бiльше не збурювало тишi недiльного погожого дня; навiть дзвони не дзвонили, бо служба не правилася. Василина розповiла: священик i не одягався в шати, вiн вийшов у домашньому до мирян, повiдомив, що нiмцi напали на Радянський Союз, i передав наказ сiльських властей розходитися по домiвках – чекати розпоряджень.

Василина швидко отямилася вiд звiстки – не так жахливоi, бо той жах ще нi в якому образi нiзвiдки не встиг виповзти, як несподiваноi, неймовiрноi i, зрештою, нереальноi. І, мабуть, для того, щоб розрядити напруження, внесла з комори до Страусовоi кiмнати старий Василiв грамофон, поставила його на стiл.

Друзi здивовано переглянулися – свята простота! – а Василько, якого дотепер нiхто й не помiчав, вислизнув з-за маминоi спини, всiвся за стiл i почав накручувати корбою пружину грамофона. Тривоги старших вiн не збагнув, недiлi й свята завжди поеднувалися в нього з таемничим iнструментом, з якого добуваються захованi всерединi звуки музики; сьогоднi недiля – i цiлий день бляшана труба, схожа на цвiт павутицi, буде дзвенiти спiвом, йому ж тiльки накручувати. Упоравшись з корбою, вiн пiдпер голову кулачком i зачаровано слухав, як iз зусиллям i хрипотою добуваеться iз грамофонноi труби надривний голос спiвака, що виконував модне сентиментальне танго:

То остання недiля, завтра вже розiйдемося,
Завтра вже розпрощаемось на довгий час…

Слова пiснi були нинi, як нiколи, доречними, бо всi знали, що так незабаром станеться, та поки що друзi були разом – мов на тайнiй вечерi, i Василина теж зважилася сiсти за стiл, щоб побути iз своiми гостями – може, останнiй раз.

Погойдуючись на старiй платiвцi, тупа голка видобувала з неi все хрипкiшi звуки, врештi сентиментальний спiв обiрвався, платiвка зупинилась, i труба, яка весь час похитувалася, наче жива, схилилася мертво набiк, а пiсня, що закiнчилася безнадiйним зойком, доспiвувалася тепер у пiдсвiдомостi присутнiх.

Василько простяг руку до корби, щоб знову накрутити грамофон, та зупинився: мамi i ii квартирантам, видно, було не до музики; слово «вiйна», яке в нього поеднувалося хiба що з хлоп’ячими iграми в лугах або iз стинанням прутиком будякових голiвок на зарiнку, мало, очевидно, iнше, поважне значення, бо квартиранти посмутнiли, особливо Зарицький, якого Василько найдужче любив за його довгi й мудрi вечiрнi розмови: вони заводили хлопчину в таемничi нетрi давно минулих вiкiв… Василько не знав, що тепер змiниться в його життi; одна тiльки боязка думка поволi пiдкрадалася до хлоп’ячоi свiдомостi, та була вона, власне, частинкою тiеi великоi тривоги, яка дiйняла старших, i цього стало досить, щоб Василько теж вiдчув наближення бiди: чи буде вiн учитися в Мiстi, коли закiнчить четвертий клас, як обiцяв йому Зарицький? Хотiв про це спитати, але не смiв порушувати мовчанки, що осiла в кiмнатi, мов осiннiй туман над лугом; вiн дiзнаеться про це згодом. А поки що Василькову душу осiняла мрiя, яка зродилася, коли забачив у небi лiтаки: як виросте – буде лiтати, тiльки б послали вчитися, тiльки б послали…

Страус спинив погляд на кахлевiй печi. Зображення на кахлях набирали тепер конкретнiшого змiсту. Погрозливий жест святого Миколая, який давно застерiгав жильцiв перед небезпекою, говорив: «Ось маете, хiба я не казав?»; самовдоволений гевал мчав нестримно через усi три кахлi, i на його обличчi свiтилася пожадлива цiкавiсть; мандрiвник пiд церквою ревно просив Бога вiдвернути лихо i не вiрив, що Господь вислухае його благання; в образi фiлософа з пергаментним сувоем бачив себе самого… Страусовi хотiлося розгорнути сувiй i прочитати напророковану людям долю, та поки що не зважувався цього робити… Дзвонар бив у дзвiн на гвалт, а вояки стрiляли з пiстолiв прямо по присутнiх у кiмнатi. Тiльки на бiчнiй стiнцi печi, на единiй вмiщенiй там кахлi серед рослинних орнаментiв цiлувалася закохана пара, вона нiчого ще не знала про вiйну i не хотiла знати, – а може, в цьому весь сенс людського iснування, можливо, лише любов допоможе людям перетривати бiду й продовжити життя пiсля военного смерчу? А певне – так… І Страусовi згадалася його любов, через яку вiн не одружився й досi, солодко-млосно згадалася, та вiн рiшуче пригасив спогад, бо ж не пора нинi, не пора…

Василина не звертала уваги на кахлю, де цiлувалися закоханi, а все одно в цю мить, пiсля якоi вже мае право прийти смерть, бо чиясь сваволя випустила ii на свiт з косою, згадалась iй остання, жива iще, Василева хвилина, бо про його небуття думати не могла: лежить Василь на цьому ось лiжку, що позад неi, з потрощеними кiстками, колоди порвали йому нутрощi, нiщо вже в ньому не живе, тiльки серце й права рука, i вiн, як нiколи за доброго здоров’я, нiжно усмiхнувшись до Василини, погладив iй груди, якi завжди приносили йому радiсть, а синовi дали життя; вiн по-чоловiчому палко пестив iх рукою, котра з кожною миттю слабшала, квапився пестити, щоб натiшитися востанне, i той його дотик до ii грудей, яких нi разу не дозволила потiм торкнутися iншому мужчинi, чуе Василина тепер i вiрить у те, в що вiрити грiх: Василь таки повернеться колись у це лiжко для гарячоi любовi.

Роман дивився на Василину, котра в цю мить була дивно гарною, думав про свою темну самотнiсть i несподiвано вiдчув, як у його душу увiйшла гостя; то було просвiтлене Василинине обличчя, i його здивувало те, що зваба жiнки, вiчно затiнена смутком i вдовиною безнадiею, увiйшла до нього саме тодi, коли над свiтом зависли раптом i безнадiя, i смуток, i смерть… Вiн згадав ii, ту смерть, яка вiдiбрала колись вiд нього кохану, i, заперечуючи тепер небуття, знайшов для себе розраду: е тiльки життя на свiтi! І нема чого боятися смертi, бо якщо так, то треба боятися й народження, адже обидвi цi сакраментальнi категорii iснують поза волею людини, поза ii свiдомiстю; люди вiдходять, як i приходять на свiт, непомiтно для себе, життя даеться iм як дарунок на певний час, i треба ним утiшитися… Так, так, але коли цей дарунок природи вiдбирають тi, якi його не давали, тодi стае страшно.

Мирона вразила нинi несподiвана сила металевого гулу, i вiн пiддався iй: сила та скорила його своею нещаднiстю до слабшого; Мирон поставив себе в цю хвилину на бiк сильних. Адже вiдтепер долю свiту вирiшуватимуть тiльки вони. Зрештою, сила завжди правила свiтом. Дужчий виживае i дае початок дужчому поколiнню. Тож даремно опиратися, слабке все одно буде потоптане, такий закон природи, i нема iншого виходу, як скоритися або ж самому стати сильним i теж нещадним. Слабким настав кiнець. Бо вiйна вiйною…

Із щiлини над Страусовим лiжком виповз на плетиво павучок i мирно чекав своеi долi.

Мовчанка затяглася, думки поволi втрачали свою чiткiсть, контури спогадiв блiдли й розпливалися: хвилина самозаспокоення минула, i ii мiсце посiло тривожне чекання. Воно було тягуче, мов смола, до свiдомостi приходила незаперечна iстина, визначена коротким i оголеним словом «вiйна», i панувала вона не тiльки десь там у долинi, а всюди – в безлюдних горах, яругах, на вершинах, у самому зенiтi неба: бiлоберiзький свiт разом з високою Лисинкою був безборонно вiдкритий, i звiдусiль на нього могла впасти смерть, а сонце i сине небо за вiкном здавалися моторошно тимчасовими.

Проте надворi панувала тиша, вона була погiдною й дзвiнкою, цей спокiй своею погожiстю й дзвiнкiстю втiлився раптом у брунатну бджолу, влетiв до кiмнати, задзумкотiв над головами i, кружляючи бiля вух, говорив не про тимчасовiсть, а про вiчнiсть життя за вiкном; обличчя людей, що сидiли за столом, ледь розпогодилися – цього разу не вiд самозаспокоення, а, мабуть, вiд усвiдомлення незнищенностi життя, i проказав коротко Роман Заставний:

– Вiчна…

Тодi всi заговорили про бджолу, нiби кожен хотiв поеднати себе з невмирущою природою i цим утвердитися в життi.

– Це правда, – мовив Страус, вiдганяючи вiд себе настирливу комаху, – бджоли старшi вiд людей. У Павучiй печерi в горах Валенсii зберiгся малюнок, котрому двадцять тисяч лiт: на ньому зображено, як людина добираеться до бджолиного гнiзда.

– Можемо заздрити цим створiнням, – мовив Мирон Костецький. – Вулик я назвав би iдеалом суспiльного порядку, в ньому пануе абсолютна дисциплiна. Усi працюють, усi зайнятi, кожен знае свое мiсце, кожен виконуе свою функцiю: чистильниця чистить комiрки, годувальниця годуе матку, приймальниця приймае нектар, сторожi стережуть вхiд, а льотна бджола носить мед. І нiхто не протестуе проти порядку: ким ти вродився, тим i будь. А людина хоче влади, вивищення, хоче панувати над слабшим.

Мирон пiдвiвся, вийняв з кишенi срiбний портсигар, клацнув, покришка вiдскочила, вiн узяв цигарку i, тримаючи ii мiж двома пальцями в пiдведенiй руцi, розглядався за сiрниками, мовби ждав, що хтось йому iх подасть, мовби вивiряв, чи сказанi ним тiльки що слова можуть стосуватися i його. Роман спостерiгав цю Миронову позу, в нiй було щось вiд гордовитостi й зверхностi, i вiн подумав, що для виявлення характеру людини досить незначного жесту.

Василина метнулася до печi, зрозумiвши, чого Мироновi треба, взяла з припiчка коробку сiрникiв i подала йому, вiн кивнув злегка головою, запалив, глибоко затягнувся i, видихаючи дим разом iз словами, заговорив не про силу, в якiй щойно на крихiтку впевнився, а зовсiм про маловажне, яке його й не повинно б цiкавити:

– Я читав колись книжку про бджiл, не пам’ятаю автора…

– Морiс Метерлiнк, «Життя бджiл», – пiдказав Роман.

– Можливо… Я не намагаюся запам’ятовувати авторiв, щоб не засмiчувати пам’ятi, для мене важлива iнформацiя… Так ось, якби кожна людина знала свое мiсце в суспiльствi, не було б на свiтi воен. Бджоли не воюють! – Вiн засмiявся i раптом стих, втямивши, що смiх з нинiшнiм днем несумiсний.

– Але вони й не мислять, – вставив Роман.

– Хiба бджолам вiд цього погано?

– Ти ж iх ставиш за зразок суспiльного порядку. А людина все-таки думае…

Мирон сiв i погасив у дерев’янiй попiльничцi цигарку. його дбайливо виголене пiдборiддя випнулося вперед, Роман вiдзначив про себе, що й цей елемент мiмiки слугуе йому для складання власноi цiни; Мироновi ж згадався вранiшнiй потужний гул небесних машин, який i досi звучав у його свiдомостi й розбуджував приспане роками вiдчуття своеi сили; сила та моцувалася, завдавала душi незнаного досi щему, заперечувала досьогоднiшне пасивне скнiння, бажала вивiльнитися, i йому самому було дивно, що це почалося в той момент, коли вiн збагнув, що у свiтi стався страшний катаклiзм.

– Думка людини про себе не завжди спiвмiрна з ii вартiстю, – вiдказав.

– Чим же ти вимiрюеш вартiсть людини? – спитав Страус.

Мирон не зразу вiдповiв. Йому згадалося все його нефортунне життя, вiд якого ждав i сподiвався багато: вiн бачив колись себе на вершечку суспiльноi драбини, повного знань, надiленого владою, оточеного заслуженою повагою, а зупинився на нижнiх щаблях i далi не пiшов навiть тодi, коли нацiональна приналежнiсть уже не заважала йти; пропала працездатнiсть, ii вбило знеохочення, праця для Мирона втратила сенс, бо верхнiй щабель виднiвся незмiрно далеко у високостi; вiльний час забирали риболовля, преферанс та вино, i для того, щоб виповзти з безсилля й ситого самовдоволення, потрiбен був хiба що сильний струс. Вiн нинi стався. Мирон ще не знав, що саме принесе йому той струс, але нещадний звук металу в небi пiдказав йому, що тепер вiн може без труду пострибати вгору по щаблях, якщо повiрить, що i в ньому живе така ж рвiйна й безоглядна сила, або ж упаде на дно, коли не увiруе, а звiдти вже не буде вороття.

– Силою, – вiдповiв нарештi на Страусове питання.

– Але ж е i зла сила.

– Кожна сила доцiльна.

– Якщо так, то й вiйна доцiльна…

– А певне! – вигукнув Мирон i стих, злякавшись своiх слiв. – Ну, я не стверджую категорично, вона ж i менi загрожуе… Але кожна вiйна – це випробування сил i утвердження сильнiшого. Закон природи… «Я крокую через тисячi трупiв, тому що повинен. У мене нема нi совiстi, нi жалю, як у природи…»

– Фрiдрiх Нiцше, «Так мовив Заратустра», – промовив Роман.

– Я просив би сьогоднi не цитувати Нiцше! – Страус пiднiс до пiдборiддя тремтячий кулак.

– Так, Нiцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Вiн проповiдував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Нiби не знаеш, що влади всяк хоче, тiльки не кожному вона даеться. Спiвак примушуе любити себе i смiятися або ридати i страждати – вiн ввергае тебе в залежнiсть, рабство i стае, порiвняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твiр для того, щоб пiдкорити читача, i коли вiн добрий письменник, то й пiдкоряе. Кожен хоче бути сильним. Жiнка долае красою. Ми ж добре пам’ятаемо…

– Замовкни! – перебив його Роман.

– Бiльше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б i не згадати ii нинi, адже й зустрiлись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотiв лише пiдтвердити: кожен когось пiдкоряе…

Зарицький згадав три чинники, якi визначили його життя. Перед очима постали образ Жiнки, краса якоi не зблякла i в трунi, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагiчними очима, творчiсть якого назавжди пiдкорила його страшною правдою, i збережена в пам’ятi моторошна тiнь загайпiльського селянина, котрого повiсили мадярськi карателi за Першоi свiтовоi вiйни…

– Ти маеш рацiю, Мироне, – мовив. – Тiльки один скоряе красою, iнший – мистецтвом, а ще хтось – зашморгом… Це рiзнi речi. А тому я не хотiв би, щоб ми нинi згадували Нiцше.

– Саме й пора, – промовив Роман i пильно глянув на Страуса. – Поки прийдуть розпорядження, нам варто з’ясувати, що ж, власне, сталося сьогоднi i звiдки воно взялося.

– Краще розпишемо пульку, – змахнув рукою Мирон. – Усе з’ясуеться й без нас, i то досить швидко. «Як не заб’е тебе гостра куля, то копитом, замiсть кулi, вб’е кобила», – доспiвав пiсеньку i взяв з пiдвiконня колоду карт.

– А я пiду виймати вершi з-пiд кашицi! – схопився з-за столу Василько, знудьгувавшись вiд розмов старших.

Тодi схопилася й Василина. Вона оббiгла стiл, пригорнула хлопчика до себе, затуляючи його бiлу голiвку шальоновою хусткою i крiзь здавлений конвульсивний плач прошепотiла:

– Не пущу… Ой, не пущу! Не меш туди вже бiльше бiгати. Та й що робити… Та й що робити…

Вiд стримуваного плачу Василини вiйнуло зловiстям. Якби вона заголосила, залементувала, могли б на неi i прикрикнути, бо для розпачу не було ще нiяких причин, а це тихе примовляння над бiлою голiвкою хлопчика посилило тривожне передчуття лиха, яке вранцi лише дало про себе знати й заховалося, затаiлося, i нiхто не вiдае, яких воно в цю мить набирае форм там, де йому дана воля. Здавлене ридання Василини зробило ту невiдомiсть вiдчутною – густою, липкою, ii треба було проглянути або ж абстрагуватися вiд неi, а тому Роман i Богдан вдоволено сприйняли нехитрi дотепи Мирона, якi розвiювали гнiтючiсть: Костецький перемiшував карти, примовляючи банальне й старе мов свiт:

– Василино, заберiть зi столу музику. І скатертину теж. Жiнка й обрус – найпершi вороги преферансу… По скiльки? По п’ять копiйок, як завжди. Починаймо, а хто буде пiдглядати, той дiстане канделябром. І побiльше курiть: вiд тютюну партнер дурiе.

Поки Мирон роздавав карти, Роман думав про аналогiю мiж бджолиним вуликом i суспiльством. «Справдi, подiбнiсть е, тiльки Мирон зумисне, мабуть, обминув один факт: не силою, чужою чи власного, визначаеться мiсце бджоли у вулику, а працею. Щоб стати льотною, бджола мусить пройти всi види служби, а тодi працюе найiнтенсивнiше, хоча й без жодноi користi для себе, бо того меду, що приносить, вона вже iсти не буде – помре за вуликом… Нi, колего, вартiсть людини визначаеться не силою, а працею. Погано знаеш Метерлiнка. Вiн не випадково, полишивши на якийсь час фiлософiю i п’еси, писав про бджiл. Це теж фiлософiя, i ще й яка: праця для працi, праця як творчiсть, праця над удосконаленням духовноi сутностi, праця як захист проти грубоi сили, праця упокореного для свого майбутнього визволення. Ось що…»

Мирон розкреслив аркуш для гри, кивнув Романовi:

– Скiльки?

– Шiсть перших, – механiчно вiдказав Роман: вiн, як i його друзi, провiв за преферансом спорий шмат свого життя, тож мiг, не втрачаючи уваги у грi, вiдмежовувати себе вiд неi й думати про щось iнше, не зв’язане з картярськими комбiнацiями.

Мирон i Богдан спасували, Роман узяв добрий прикуп i, розглядаючи його, подумав, що його партнери теж гратимуть сьогоднi абияк: вiн i вони вiднинi кожноi митi прозиратимуть крiзь нашарованi у своiй свiдомостi пласти знань, досвiду, звичок, свiтогляду, шукаючи в самих собi для завтрашнiх випробувань наймiцнiшу i найвигiднiшу точку опори, найдоцiльнiшу комбiнацiю поведiнки, адже почалася гра не на грошi, а на життя.

«Так, цiну людинi складае тiльки ii ставлення до працi, – думав Роман. – Лише у безперервному трудi можна зберегти чисте сумлiння i поряднiсть. Хлiбороб, який не використовуе чужоi сили i через те не вивiльняе свого часу для плекання егоiстичних iнстинктiв, залишаеться духовно чистим, бо сам процес вирощування хлiба вимагае чесностi. Як тiльки селянин розминеться з нею – недбало зоре землю, не виполе бур’яну, не угноiть поля, не вивiе з насiнного зерна куколю, – хлiб не вродить. Селянин, як i бджола, не отримуе сповна за свою працю, витрачае набагато бiльше сил, нiж iх потрiбно, щоб забезпечити себе хлiбом на прожиття, проте не може вийти нi на мить з ритму хлiборощення, щоб не втратити хоча б однiеi ланки творення. Отже, повинен дотримуватися такоi категорii, як сумлiннiсть – першоi ознаки чесностi. У своiй працi хлiбороб не може бути егоiстом, бо йому весь час потрiбнi рецепти сусiдського досвiду, i за це вiн мае платити валютою досвiду власного. Альтруiзм – теж ознака порядностi. Сiльська праця е виключно творчою, а творець, який збагачуе свiт своiм продуктом, мусить весь час духовно збагачуватися, щоб той продукт не втрачав новизни. Хлiбороб, крiм того, своею працею створюе для себе ту духовну висоту, яка захищае його перед грубою силою, бо навiть якщо продукт у нього вкрадений чи вiдiбраний, вiн мае вмiння створити його вдруге, втрете – тобто постiйну здатнiсть перейти з упокореного стану в стан вiльний. Хлiбороб – це тiльки приклад. Принципи безперервноi самоудосконалюючоi працi, якi визначають людську вартiсть, стосуються робiтника i поета, винахiдника i полiтика. Вони стосуються цiлоi суспiльноi групи – людського вулика… Мирон не мае рацii, коли каже, що бджоли не воюють. Є такi, якi завойовують чужий вулик, i е такi, якi захищаються. Завойовники не знають радостi творчоi працi, а тому завжди програють. Навiть у своiх тимчасових перемогах вони враженi прокляттям програшу: вiд постiйного споживання чужого в них атрофуеться працездатнiсть до тiеi мiри, що вони не вмiють засвоiти готового – завойованого… Гаразд, а чого я добився своею працею? А таки добився: виробив у собi iмунiтет проти фальшi, маю фаховi знання, i дарма, що перебуваю в станi упокорення, – у слушну мить цi якостi пригодяться менi для самоутвердження».

– Довго думаеш, – пiднаглив Романа Мирон.

– Замовляю сiм пiкових, – похопився Роман.

– Ого, з семiрноi починае… – хитнув головою Богдан. Ця Страусова реплiка була мовлена теж механiчно, без картярського азарту, вiн обдумував тепер свое власне питання, яке поставив Мироновi: що ж все-таки визначае людську вартiсть, людський генiй – те, що вiдрiзняе так недосконало побудоване людське суспiльство вiд iдеально органiзованого бджолиного вулика? Ось вона, бджола, керована предковiчним iнстинктом, який достоту був таким самим i тодi, коли пiтекантроп у горах Валенсii добирався до бортi, залетiла до кiмнати розвiдати, чи немае тут поживи, i поквапилася вилетiти через вiкно до подруг з певною iнформацiею. Вона виконуе свiй обов’язок чесно й сумлiнно: прокинулася разом iз сонцем, працюватиме самовiддано аж до сутiнкiв i принесе стiльки меду, що його вистачить на денний пай для сотнi бджiл, проте за цiлий день творчоi працi бджола нi разу не осмислить краси свiтанку, срiбного розпису росинок на пелюстках квiтiв, гармонii кольорiв на трав’яному килимi, що покрив Лисинку, не вiдчуе тремтiння повiтря, потривоженого скрипом польових коникiв i сюрчанням цвiркунiв, не завмре вiд подиву, коли сонце падатиме стрiмголов у провалля розбурханих хмар перед грозою, i не зворушить ii раптова, пронизана озоном тиша пiсля громовицi. Вона виконуе задану природою програму непосильноi працi, та нiколи не пiзнае всесильного чару життя, крихту якого носить сама у собi. А людина пiзнае свiт через сприйняття його краси, i людська сутнiсть визначаеться здатнiстю за будьяких умов вiдчувати ii. Не силою. Силу мае i звiр.

– Мiй хiд, – сказав Роман. – Ну, хто що?

– Я пас, – кинув Мирон. Заслонивши вiялом карт пiвобличчя, вiн скрадливо поглядав на друзiв, iх задуманiсть i млявiсть у грi почали його дратувати. «Таж почекайте, не кваптесь журитися, ми ще не читали газет, не слухали радiо, мало чого мiг наговорити старий склеротичний панотець, якому щоночi, певне, сниться страшний суд; про вiйну ось уже двадцять лiт балакають газди бiля церков i читалень, нiхто ж нiчого не знае…»

– Ми будемо грати чи нi? – спитав роздратовано.

– Нi! – пожбурив карти Роман. – Грати нинi в преферанс – блюзнiрство. Десь уже ллеться кров…

– Це правда, – вiдклав карти Страус.

– Що – правда, що – правда? – пiдвiвся Мирон. – Ти бачив ту кров, ти дiзнався з офiцiйних джерел про вiйну? Одна баба казала… – вiн стишив голос, злодiйкувато глянувши в бiк сiней, куди вийшла Василина з хлопчиком, як тiльки вони почали гру. – То давайте розробляти стратегiю: кому йти в перших лавах, кому залягати в тилу. А Василину призначимо маркiтанткою…

– Не блазнюй, Мироне, – здавлено проказав Страус. – Ми повиннi поговорити зараз…

– Про вiйну, якоi, може, й немае? – перебив Мирон.

– Хоча б про ii можливiсть, – мовив Роман. – Це наш обов’язок. Мусимо визначити свое ставлення до неi, з’ясувати, звiдки вона взялася… чи може взятися…

– І як ми розумiемо це явище, – додав Страус.

– Що ж, засiдайте, стратеги!

Мирон, заклавши руки в кишенi, закрокував по кiмнатi. Вона була мала, вiн раз у раз наштовхувався то на лiжко, то на пiч, спiткнувся об стiлець, лайнувся, вiдчинив дверi i подався через сiни до своеi кiмнати. Роман понуро глянув на Богдана i, вiдвiвши вiд нього погляд, спер голову на долонi. Страус пiдвiвся, вiдвернувся од вiкна i мовчки застиг – високий, статечний, мов монумент.

У домi запала тиша. Павучок визирнув iз сховку, спочатку скрадливо, а тодi смiливiше виповз на свое плетиво.



– Три чинники визначили мiй спосiб сприйняття свiту, моральнi засади, поведiнку, мое ставлення до людей i суспiльства, – продовжував свою розповiдь Страус, коли в’язнi-заложники поснули на цементнiй долiвцi, а старий Стефурак, постогнуючи вiд ревматичних болiв, просив Зарицького говорити хоч що-небудь. – Тепер, у цьому глухому пiдвалi, я пiзнав iнший вимiр часу – повiльний. Виявляеться, що chronos[1 - Час (гр.).], який звичайно летить стрiлою, може й зупинятися, досi я цього не знав.. Отож нарештi я маю можливiсть пропустити крiзь мозок кожну хвилину свого життя, мов молiльниця в пальцях намистинки чоток, над кожною з них зупинитися, задуматись, оцiнити; я це зробив i побачив, що тих чинникiв, категорично вирiшальних для мене, було тiльки три, а всi iншi так чи iнакше пiдпорядковувалися iм або ж випливали з них, були додатковими, потрiбними, але врештi-решт несуттевими, як обгортки на цукерках… Тодi, в перший день вiйни, коли я пiсля суперечки за преферансом стояв бiля вiкна i чiтко осмислив, що той шматок свiту, який виднiвся крiзь вiконну пройму, в одну мить може згаснути, зчорнiти, зникнути не вiд незбагненних сил природи, а вiд витвору людських рук, коли втямив, що я теж частинка цього свiту, а не привiлейована особина, якiй належиться надiйний сховок; i коли згасне, зчорнiе, зникне цей свiт, то можу зникнути i я, – тодi я задумався: що дасть менi силу вистояти серед розшалiлого смертоносного смерчу?



У Василининiй хижi на Лисинцi запанувала така тиша, що було чутно, як перебирае павучок лапками по незримiй павутинi; те павутиння насправдi бринiло, немов пастуша дримба, цей звук ставав щораз голоснiшим, набирав сили, заповнював довкола весь простiр, врештi зазвучав злагодженою оркестровою музикою, i в Страусову пам’ять увiйшли справжнi оркестранти – вони йшли загайпiльською курною дорогою попереду вiйськового пiдроздiлу, граючи марш. Вiйсько було чуже; для пiдлiтка Богдана всiляке вiйсько було чуже, але до австрiйських мундирiв вiн змалку звик, а цi були одягнутi зовсiм iнакше i головне – спiвали пiсню зрозумiлими словами про якусь Галю, яку пiдманули бравi козаки й забрали з собою, втiшаючи ii, що з ними iй буде краще, нiж в рiдноi мами.

Пiсня виманювала людей з хат, селяни насторожено i мовчки ставали бiля своiх обiйсть, проте без страху, з цiкавiстю спостерiгали воякiв, якi, спiваючи, пiдморгували до молодиць та дiвчат i хвацько пiдсвистували; пiдроздiл промарширував через село i за крайньою хатою звернув на вигiн, де зупинився на перепочинок.

Село роздрухувалось з нiмоти: молодицi бiгали вiд хати до хати з тлумаченнями новини, дiвчата крадькома виглядали через тини на толоку, де розташовувались на бiвуак вояки, i незабаром Богдан дiзнався, що це прийшли «москалi», якi прогнали австрiякiв, i будуть вони йти далi, аж за карпатськi перевали. Того самого дня на сусiдське подвiр’я зайшли два молодi офiцери. Вони були красивi й пiдтягнутi, на них рипiли портупеi i сяяли золотi аксельбанти; офiцери попросили в господаря води; до двору позбiгалися хлопчаки, повилiзали на тин i, мов гави, пороззявляли роти; господиня винесла збанок з молоком, спраглi вояки вмить його осушили, а господар, зворушений, що вперше в життi вiйськовi заговорили до нього зрозумiлою мовою, один сказав навiть кiлька слiв по-украiнськи – метнувся до хати i винiс зеленкувату гранчасту пляшку. Богдан помiтив, як зблиснули вдоволенням очi в офiцерiв; господиня винесла два великi пугарi й горнятко з водою; газда попередив гостей, що це чистий румунський спирт i треба його розбавляти; офiцери поблажливо посмiхнулися, – мовляв, самi якось дадуть з цим добром раду, – налили повнi пугарi, духом випили, а в господаря вiд дива очi заокруглились, бо такоi порцii спирту, на його думку, не витримав би й кiнь. Офiцери крекнули, втерли рукавами губи й налили ще по повному пугаревi. Богдан побачив, як зблiд господар, вiн протягнув руку, похитав заперечливо головою, та вони вже вихилили i аж тодi взяли з рук господинi горнятко з водою i запили. Господар зойкнув: «Йой, таж отруiтеся, а потiм буде на мене»; один офiцер пiднiс до очей товстостiнну пляшку, примружився, мовби вимiрював, скiльки в нiй ще залишилося трунку, похилитав пляшкою i з жалем вiддав ii господаревi, чемно подякувавши. Тодi обидва побралися за плечi, рiвно вийшли з двору й затягнули знайомоi:

Ой ти Галю, Галю молодая,
Лучче тобi буде, нiж в рiдноi мами!

«О, цi далеко пiдуть!» – прицмокнув господар, i таким вiн назавше залишився у пам’ятi Богдана – здивованим, втiшеним неясною надiею, з зеленою пляшкою в опущенiй руцi. Таким – бо образ старого сусiди, якого вiн бачив потiм, востанне, вже не був парсуною живоi людини, а моторошним привидом, котрий переслiдував Богдана все життя, як засторога перед найстрашнiшим, яке його повинно б обминути, бо людина не мае сили перенести такий жах.

«Москалi» далеко не пiшли. Невдовзi вони вернулися у своi краi, а в Загайпiлля прийшли мадярськi карателi на розправу. Богдан бачив: два гонведи виволокли за руки сусiда з хати, на шиi в нього телiпався мотуз, у старого пiдкошувалися ноги, один гонвед закинув шнур на грушку; селянин не кричав i не просився, i Богдан не мiг зрозумiти, чому вiн цього не робить – може б, змилувалися, та в одну мить побачив його очi й збагнув, що сусiда вже немае: очi були склянi i мертвi, нiщо вже в людинi не жило – нi мислення, нi тiло, нею володiв тiльки страх, i був той страх самою смертю.

Зродилась тодi в Богдана ненависть до грубоi сили i дужча за сам страх огида до насильницькоi смертi. Та знав: самою ненавистю протистояти iй не можна, вiн повинен озброiтися iншою мiццю, яка допомогла б йому утвердитися в свiтi, де причаiлися жорстокiсть i насильство готовi в кожну мить вихопитися iз свого сховку. Такою силою могла бути тiльки краса, що долае смерть.

Де ж вона, на якi дороги треба йому податися, щоб вiдшукати ii тепер, коли усе, що досi лелiяло солодким щемом серце, i воно завмирало вiд захоплення видивами природи – кольорами, звуками, рухом, спокоем, мислю, втiленою у слово, i словом, втiленим у пiсню, – все це раптом спопелiло вiд мертвого холоду в очах засудженого до страти селянина. Вiдтодi будь-що – побачене, почуте, вiдчуте, прочитане – малiло й ницiло в свiдомостi Богдана перед образом нiмого жаху, який волав про марнiсть i оманливiсть свiту. «Не вiрте, люди, вiн несправжнiй. Вам дають його, немов дитинi iграшку, а коли ви звикнете до нього й полюбите, невблаганний фатум заявляе про вашу тимчасовiсть у тому свiтi або ж про його примарнiсть, iлюзорнiсть. То як, збагнувши це, ви можете чаруватись весняним леготом i спiвом солов’я, як можете повiрити у створену обдуреним поетом пiсню, що прославляе любов i гармонiю, як ви можете повiрити у вiчнiсть мистецтва, що вiдтворюе несправжне? А коли ж все-таки свiт справжнiй, то якою силою повинно володiти мистецтво, що його фiксуе, осмислюе i передае вiчностi в поемах, скульптурах, картинах, музицi? М’якiстю, нiжнiстю, лiричнiстю? Облуда! У змаганнi iз силами, якi плюгавлять свiт, гвалтують його й нищать, мистецтво мусить стати жорстоким».

Богдан закiнчив у Вiднi студii, вiн пiзнав багатство свiтовоi штуки, поезii, музики, проте не вiдшукав такоi пiснi, такого поетичного рядка, який можна було б вкласти в уста онiмiлому вiд жаху селяниновi, щоб вiн, проспiвавши або вимовивши, подолав той страх i вмер iз вiрою у вiчнiсть свiту.



Це сталося потiм, неждано, у рiдному Мiстi, яке одного дня святкувало ювiлей свого Письменника. На сценi Мiського театру стояв сутулий дiд з сивою борiдкою i чорними трагiчними очима, вiн читав напам’ять своi твори, пропускаючи слова крiзь спазми, якi давили горло: «Боже, ти прокляв мене, бо наказав з душi моеi зробити кузню, i я душуся в червонiм пломенi вогню… Буду свiй свiт рiзьбити, як камiнь, слово свое буду гострити на кременi своеi душi», – падали в зал важкi, мов камiння, слова, i Богдан фiзично вiдчував iх важку матерiю, оголену й шорстку, а потiм ринув на нього каменепад слiв, вiд яких мусив би спохмуритися сам Господь i здригнутися мусило б навiть закам’янiле серце: «Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав!.. Ти видиш цiлий свiт, але над гробами синiв моiх ти отемнiв… Най тобi ця синя баня так потрiскае, як мое серце!»

Це була та краса мистецтва, якоi Богдан так довго шукав, – жорстока краса, яка мала мiць супротивитися самiй жорстокостi. Існуе ж сила слова! Не диби i не зашморг, не гармати i не динамiт, а слово, що народилося разом з людиною, мае ту первiсну силу, котра здатна подолати видуману параноiками жорстокiсть, заперечити ii в iм’я життя.

– Ненавиджу пасторалi, – промовив Богдан, не обертаючись вiд вiкна. – Я повинен страждати вiд слова, воно мусить будити в менi протест проти зла, а не ублажати, мистецтво повинно торкатися найболючiших мiсць моеi душi, найпекучiших проблем свiту…

Роман, очевидно, не почув, що сказав Страус, а може, висловлена ним сентенцiя здавалась Романовi нинi недоречною, або ж вiн думав теж про красу – Жiнки, чарiвнiсть якоi не зблякла i в трунi. Про неi завжди пам’ятав i Богдан. Але тепер вiн думав про iнше: напевно сьогоднi пiд гул гармат народжуються в надрах людських душ слова, якi незабаром вибухнуть вулканами; тi словеснi брили, i уламки, i розжарене камiння, i лава у своiй лютiй красi стануть на битву з насильством i не поступляться йому своею мiццю.

– Коли говорять гармати, музи мовчать, – промовив згодом Роман. – Не до мистецтва зараз, коли свiт вимагае конкретного продукту людськоi працi, який може протиставляти себе грубiй силi.

Вiд Романових слiв вiйнуло пишномовнiстю, яка в цей мент прозвучала, на думку Страуса, щонайменше фальшиво. Страус умить передумав своi власнi, сказанi ним щойно слова i признався собi, що вони теж далеко не конкретнi, бо означають не дiю, яка нинi повинна б стати змiстом життя кожноi людини, а швидше – пошук опори в критичний момент… «Але ж бо нi, – обстоював перед самим собою свою позицiю Страус, – краса мистецтва завжди була дiйовою. За будь-якоi вiйни елегii змiнюються сонатами, героiчними симфонiями, гiмнами; кожен завойовник протягом усiх вiкiв намагався перш за все подолати дух обраноi жертви, позбавити ii вiдчуття прекрасного, творчоi енергii; завойовник вселяв зневiру в духовнi сили народу, який хотiв поневолити, i коли це йому вдавалося, коли народ в час смертельноi загрози не зумiв породити спiвцiв, – ворог битву вигравав. Попереду Яна Жижки, який вiв свое вiйсько на Кутну гору, щоб розгромити там Сигiзмунда, йшли шпiльмани з гуслями в руках, а в авангардi вiйська Хмельницького на всьому переможному шляху вiд Жовтих Вод до Замостя – кобзарi. Про який же конкретний продукт працi говорить Роман? Про свiй товстий зошит з незрозумiлими для Мирона й Богдана кресленнями й розрахунками, з котрими усюди носиться? Мрiйник…»

– Музи заговорять ще сьогоднi, Романе, – вiдказав. – А ти свiй винахiд, якщо вiн взагалi не е грою в «перпетуум мобiле», не зреалiзуеш i за кiлька лiт.

– Невже ти твердо переконаний, Богдане, що це остання вiйна?

Страус не вiдповiв. У словах Романа було стiльки ж безнадii, скiльки й перспективи: марно втiшати себе безхмарнiстю неба пiсля бурi, проте кожний суспiльний катаклiзм помножуе можливостi людського розуму, i вiн працюе для того, щоб вiддалити майбутнi катаклiзми або й унеможливити iх. Роман мае рацiю: пiсля цiеi вiйни неминуче нависне третя, i проти неi вже нинi треба збирати сили.

Заставний сидiв, сперши голову на руки, думав про свое. Вiн не поринав у спогади – минуле жило разом з ним у сьогоднiшньому днi. В працi над своiм винаходом, у реалiзацiю якого свято вiрив, усе його життя лежало на однiй часовiй площинi – вiд першоi перемоги над гiмназiйним вчителем до осяяння думкою про можливiсть подолання звуковоi швидкостi.

Вчитель математики в Мiськiй гiмназii був високий i увiгнутий – за ту зовнiшню подiбнiсть з грецькою лiтерою «у» гiмназисти прозвали його Епсилоном. Учитель мислив виключно математичними категорiями, i бiльшiсть учнiв його не розумiла. Часто забуваючи, що перед ним сидять не спецiалiсти, а дiти, – до того ж гiмназiя була класичною, – вiн заходив так далеко в математичнi дебрi, що цiлий клас залишався немовби на узлiссi i ждав, поки дивакуватий Епсилон повернеться з глибоких i крутих iзворiв важкоi науки й вимовить свою улюблену фразу, яка не кожного стосуеться, а тiльки сподвижникiв i перш за все його самого: «Математику з олiвцем в руках треба вистраждати!» При цьому той олiвець стирчав у його пiднятiй руцi, мов недосяжний шпиль. Потiм вiн швидко опитував учнiв i закiнчував урок.

Епсилон не був жорстоким, вiн нiкому й нiколи не ставив незадовiльних оцiнок, добре знаючи, що всi тi математичнi складнощi, якi втiшали його душу й розум, бiльшостi учнiв нiколи не знадобляться: хто вмiв довести теорему Пiфагора i розв’язати алгебраiчне рiвняння з одним невiдомим, тому була гарантована «цiсарка» – трiйка. Та вiрив вiн, що хтось, хоча б один учень iз класу або й усiеi гiмназii, таки пiде за ним i стане, як i вiн, жерцем непопулярноi й такоi потрiбноi науки, як математика.

І вiн знайшов собi супутника – мовчазного й непоказного хлопчину, який сидiв за передньою партою, Романа Заставного, а всiх iнших учнiв, разом з Мироном i Богданом, без погорди, зате iз щирою переконанiстю називав «ослами» i звертався до них тiльки в кiнцi уроку.

Роман iшов за учителем, бо йому було цiкаво. Формули вiн сприймав як категорii, якi iснують не абстрактними по-значками на дошцi, а матерiальними формами, що окреслюють довкола нього простiр, i вiн може вивчати його зсередини, мов церковне склепiння з боку царських врат; простiр цей важко, поволi пiзнавався й розшифровувався фантастичними комбiнацiями чисел, i знаходити найпотрiбнiшу комбiнацiю було тривожно й до безмiри втiшно. Епсилон брав Романа за руку i, забуваючи про тридцятьох «ослiв», полишаючи iх самим собi, мандрував з улюбленим учнем найкрутiшими стежками розв’язкiв математичних задач, якi усьому класовi здавалися землею невiдомою, вони ж удвох iх вiдчитували, наче мовознавцi таемничi письмена. Попереду йшов Епсилон, вiн тiшив Романа несподiваними розв’язками головоломок, дивував величним вiдкриттям знаменитих учених, помагав йому добиратися до найсокровеннiших таемниць математичного мислення, виводив iз тенет прикрих розчарувань. Клас тодi гудiв, мов бджолиний рiй, – празникував. Сумлiннiшi й боязливiшi учнi, щоправда, пригадували теорему Пiфагора або ж вправлялись у розв’язаннi найпростiших задачок, щоб на той мент, коли Епсилон з Романом повернуться з далеких i незбагненних мандрiвок, заробити при опитуваннi хоча б «цiсарку». Згодом Роман почав пускатися вчителевоi руки, i Епсилон вдоволено спостерiгав, як його учень робить своi першi самостiйнi кроки на математичних многопуттях, йшов слiдом за ним, завертав, поправляв, окликував.

Аж одного разу… Епсилон записав на дошцi рiвняння з чотирма невiдомими i почав його розв’язувати. Роман уважно слiдкував i враз вiдчув, як чiтка й виразна думка почала наближатися до нього, просвiтлювати наскрiзь, рука сама поривалася пiднятись угору: цю задачу можна розв’язати далеко простiше; вчитель бачив нетерплячiсть Романа, спочатку не звертав на неi уваги, потiм кивнув хлопцевi, щоб не заважав, адже задача вельми складна i треба учневi збагнути секрети ii ходiв; врештi Романова рука пiднялася вище голови i затрiпотiла – Роман уже знав, як розв’язувати; тодi Епсилон поклав на стiл крейду, запитав: «ІЦо ти хочеш сказати?» – «Ви не так… Цю задачу треба iнакше розв’язувати», – сказав Роман i знiтився вiд своеi смiливостi. Тридцять «ослiв», якi не мали найменшого поняття, про що йдеться в задачi, злорадно реготнули, беззастережно стаючи на бiк учителя, який не мiг знати менше, нiж Роман; Епсилон прикрикнув на учнiв, щоб не заважали, i мовив, подивовано розвiвши руками: «То йди до дошки, якщо знаеш iнший спосiб». Роман на виду у враженого його нахабством класу рвучко вийшов з-за парти, взяв крейду, стер губкою все, що написав учитель на дошцi, i записав свое рiшення. «Галуа!» – сахнувся Епсилон. «Хто такий Галуа?» – спитав знiяковiлий Роман. «Галуа?.. Великий французький математик… Звiдки в тебе це?.. Панове, – звернувся вiн до притишеного класу, пiдносячи високо руку з затиснутим у пальцях олiвцем, – вiн пiде далi!»

Пророцтво Епсилона не сповнилося. Сам вiн загинув вiд французькоi кулi пiд Верденом, Романовi Заставному насилу пощастило пiсля вiйни закiнчити бухгалтерськi курси.



…На зарiнку над Прутом, якщо добре пошукати мiж кущами верболозiв, можна було знайти заiржавленi обойми карабiнних патронiв – по п’ять штук у кожнiй, iх залишали, полегшуючи своi важкi обладунки, австрiйськi i росiйськi солдати. Роман знав, що патрони з тупими кулями – австрiйськi, а з гострими – росiйськi; зрештою, для пастушка, який в осiннi днi, пасучи корову, мерз на холодному вiтрi, бо розпалити ватру з мокрого патиччя тими жаринками, якi носив з собою у бляшанцi, було неможливо, форма куль не мала жодного значення. Десь аж потiм, пiсля вiйни, прийшла до Романа така собi непотрiбна думка, що росiйськi солдати гинули вiд тупих куль, а австрiйськi – вiд гострих, i тому смерть у австрiякiв була легшою; тепер же, коли фронт вiддалився i селяни почали випускати в луги корiв, мало значення тiльки одне: куля з гiльзи легко вибиралася, Роман висипав порох на землю i, поклавши на нього жаринку, видобував вогонь, вiд якого швидко розгорялися вогкi трiски.

Якось Роман з необачностi притулив жаринку до пороху, коли вiн майже весь був ще в гiльзi, що лежала на пеньку. Порох загорiвся, i хлопець в ту мить спостерiг явище, над яким потiм постiйно думав, не в силi уже спекатися тих нав’язливих думок: гiльза спочатку посунулася, далi поповзла швидше в протилежному вiд полуменi напрямку, а коли порох загорiвся весь, вона зi свистом полетiла в бiк рiки, залишаючи пiсля себе вогняний слiд.

Вiдтодi Роман ходив як неприкаяний, часто губив у лугах корову, не чув, про що його питали дома, i мати кидала на воду вугля бiля нього, коли вiн спав, – вiд урокiв. Та хлопчина почував себе зовсiм здоровим, одна турбота його гризла – що не може зустрiтися з Епсилоном, який би все це йому розтлумачив, а тому довелося думати самому, сушити голову, шукати пояснення i своею задуманiстю завдавати батькам турботи.

Врештi вiн зробив свiй перший винахiд. Загострив сухий горiховий цурпалок, приладнав з усiх бокiв оперення, як це робили колись русичi на стрiлах до лука, вичистив серцевину, набив туди пороху, затулив отвiр пучечком клоччя, поставив цурпалок на двi пiдставки i запалив. Сталося те, чого чекав i в що важко було повiрити; те, що побачив, сповнило його великою радiстю: цурпалок пiднявся з пiдставок легко, нiби вагався – летiти чи нi, потiм стрiмко шугнув угору i, описавши в небi дугу, впав на тому боцi рiки.

Так воно все й почалося. Роман Заставний i донинi тiльки прикидаеться, що вiдпочивае – у горах, над рiчкою, за картами. Це маска. Вiн весь час думае, працюе; вiн прочитав усю доступну йому лiтературу про ракетобудування i вiрить, що скорiше чи пiзнiше винайде такий двигун, який в лiтальному апаратi розвине вищу вiд звуку швидкiсть… Нинi, коли летiли нiмецькi бомбардувальники, Роман у душi помолився своему математичному боговi, щоб допомiг йому завершити розрахунки. Тодi вiн поiде з ними в Академiю наук i запропонуе вченим схему лiтака, який зможе зустрiти ворожi бомбовози в ту мить, коли вони тiльки-но злетiли iз своiх аеродромiв.

А як не встигне?.. Колись устигне… Часовi вимiри прискорюються й сповiльнюються тiльки в людськiй уявi; час – категорiя, людям не пiдвладна, i в ньому знаходиться плiд людськоi мислi! «Я переконаний в тому, що нинi ми стоiмо на порозi новоi епохи в життi людства, протягом якоi вiдбудеться переоцiнка цiнностей; груба сила в новому часi, можливо, зовсiм втратить свою вартiсть, а матиме значення тiльки продукт працi, i вiн буде вирiшувати долю народiв. Ми нiчого наперед не знаемо, зате можемо оглянутись назад i пересвiдчитися, що скривдженi дуже часто ставали сильнiшими вiд кривдникiв. Це визрiвання сил скривджених тягнулося столiттями, проте було необоротним: раби не бажали духовно жити у свiтi гнобителiв, вони належали до нього тiльки з примусу, а тому не дiлилися з поневолювачем продуктом свого розуму й духу, i свiт гнобителiв поволi ставав бездушним, порожнiм. Так упали Рим i Османська iмперiя. Повелителi духовно бiднiли, опрощувалися, творiння пiдвладних iм людей було отруйним для системи гноблення, володарi боролися з творчiстю поневолених, та завжди програвали. Тимчасова iх перемога була позiрною: раб з колишнього воiна ставав спiвцем свого горя, а потiм – ненавистi, колись вiн утверджував себе в бою, тепер – у творчостi, колись вiн визнавав своiм вождем полководця, а тепер поета. Для творчостi не iснуе перепони, творча праця проникае крiзь незримi шпари при будь-якiй нагодi; поневолений постiйно вичiкуе такоi нагоди, бо iншого способу для самозбереження в нього немае. При цьому утверджуеться творча iндивiдуальнiсть, вiн перемагае ворога працею свого мозку i рук. Вихований нею, вiн стiйкiше переносить своi злигоднi, нiж зледачiлий повелитель – перемоги. І в цьому моя оптимiстична перспектива. Я працюю i через те буду вiльний. А завойовник ослабне вiд занепокоення своею силою. Так станеться й тепер – на початку новоi ери, яка настае сьогоднi. Хiба не видно вже: нинiшнiй пiдкорювач Європи не мае нi письменникiв, нi художникiв, нi мислителiв, нi вчених. А без них – видихнеться».

– Ти маеш рацiю, Богдане, – сказав Роман по хвилi. – Краса поезii – теж сила, бо вона е продуктом людськоi працi.

– Схоластика! – почулося з порога.

Страус здригнувся вiд несподiваного вигуку, оглянувся: в кiмнату зайшов Мирон. Богдана здивувало, чому Мирон вимовив це слово незвично лунко, наче випробовував силу свого голосу… Костецький сперся правою рукою об пiч якраз на тому рiвнi, де через три кахлi мчав гевал у бричцi, i злився з ним, сподiбнився – не одягом, не поставою i не пихатiстю, а прихованою пiд маскою байдужостi жадобою руху, дii, швидкостi; певне, аж тепер осмислив те, в чому кiлька хвилин тому сумнiвався: почалася вiйна, яка стосуеться i його. Вiн зробив два рiшучi кроки вперед, нiби наступав на друзiв, i уточнив:

– Говорити нинi про вагу лiтературного словоблуддя – схоластика. Ота краса, над якою ви, як не дивно, знайшли сьогоднi час позiтхати, в порiвняннi хоча б з досконалiстю вислову в римському правi, не кажу вже про законодавство, полiтичне ораторство, – мана, облуда, мудрування, бздури!

Страус здивовано дивився на Мирона, вiн не мiг зрозумiти, чому Мирон говорить саме так, нiхто ж такого вiд нього ще не чув. Що це означае?

– Я тебе не розумiю, – промовив вiн з тихим обуренням. – Ти ж оскверняеш духовнi святощi народу…

– Народу? – реготнув Мирон i ступив ще на крок ближче. Його обличчя набрало жорстокого вигляду, вiн повiв по ньому вiд очей до пiдборiддя розчепiреною долонею, нiби зривав маску; Богдан вiдступив, щоб розгледiти: воно було справжне досi чи щойно тепер ним стае; очi Мирона все бiльше холоднiли, вивiльнялися вiд тепла, властивого iм або ж напускного, вiн проказав з притиском, глузливо: – А що той народ розумiе в поезii? Ми, ми не розумiемо – i не треба… Пригадую, колись усi говорили про п’есу «Бранд», – так, Ібсен, дякую, Романе, – i всi кивали багатозначно головами, охали, i я теж прицмокував, бо треба було. А якби я спитав тодi будь-кого: чому ж той Бранд пiшов один у снiги? От ви обидва мудрагелi, уявiть собi, що ви з доброi волi покинули домiвки i пiшли у снiги замерзати. Символiка, скажете… Нiсенiтниця! Або ваш Метерлiнк, ми його нинi згадували, писав про синього птаха. Ви бачили синього птаха? – наступав Мирон. – А ще iнший вимальовуе якогось Агасфера – Вiчного Жида… Ежен Сю? Можливо… Тiльки ж навiть дитинi зрозумiло, що нiхто вiчно не живе… А покiйний наш Антонич заявляв, що вiн був хрущем i сидiв на вишнi. Смiхи! А Гете все життя писав казочку про несусвiтнi пригоди доктора Фауста… Як це все може розумiти селянин, ремiсник, коли я не розумiю? Бздури! Людям потрiбна яснiсть вислову, безпощадна конкретнiсть, як у… як у…

– Як у «Майн кампф», – кинув Роман, не пiдводячи голови.

– А що таке «Майн кампф»? – поморщився Мирон.

– Євангелiе вiд Адольфа Гiтлера, – вiдказав Заставний.

– Прошу не кидати провокацiйних реплiк, – пирхнув Костецький. – Наша дискусiя не стосуеться полiтики.

– А менi здаеться, що твоя тирада цiлком полiтична, – промовив Страус, долаючи тремтiння губ. – Але менi незрозумiло, чому ти вибухнув нею нинi, саме нинi… Вiд чого вивiльняешся?

Роман пiдвiв голову й зустрiвся з поглядом Богдана.



…Вулиця – ще не мiсто, але вже й не село. Останнi сiльськi хати, якi насмiлились перебрести Прут, зупинилися зразу ж за лугами; ставши навшпиньки неподалiк тракту, вони з вiддалi споглядають метушливе й тiсне стовпище кам’яниць, що поступово, вiд Вулицi до центру, пiдростае поверхами й увiнчуеться нарештi шпилем ратушi, пiд вершечком якоi на обгородженiй площадцi постiйно вартуе пожежник у мундирi й блискучому шоломi, – селяни вважають його жандармом i страшать ним дiтей, котрi пориваються завчасу скуштувати мiських принад.

Крайнi сiльськi хати вiддiляються вiд крайнiх мiських Волоським трактом i прилеглими до нього нивами, восени й навеснi заскородженими, немов прикордонна смуга; вiд хат до тракту провадять стежки, i там, де вони вливаються в рiчище гостинця, деякi селяни, – хто не хоче надто вирiзнятися своiм походженням, – взуваються; до Мiста рукою подати, але щоб у нього зайти, треба минути Вулицю, а це, особливо для новачкiв, зв’язано з подоланням багатьох перепон: звичаевих, класових, а перш за все – психологiчних. Вулиця для села – це вже Мiсто, над селом вона мае неабиякi переваги, однак стосовно Мiста займае далеко не рiвноправне становище, i кожний передмiстянин, котрий до селянина ставиться з погордою, улещуеться до мiстянина, прагне до нього дорiвнятися, а то й перевершити, i годi знайти бiльшого пана вiд того, хто вийшов з Вулицi приниженим, а вернувся iз свiтовими акцiями.

Вулиця – психологiчний рубiж: долаючи його, виходець з села мусить перемогти в собi перш за все почуття неповноцiнностi при зустрiчi з людьми, якi iнакше одягнутi, мають iншi манери, стосунки, мислення i мова яких теж вiдмiнна вiд сiльськоi. Вулиця пригноблюе зверхнiстю пiдпанкiв й ошуканством перекупок, дивуе розв’язнiстю дiвиць, лякае нахабством батярiв i сваволею малих шибеникiв, якi постiйно чатують на мосту, що перекривае Чорний потiк. Через цю рогатку мусить перейти неофiт-селюк i витримати все, чим Вулиця почастуе: глузи, образи, штурханцi, i горе тому, кого здолае страх, – не ходити йому бiльше цiею дорогою пiшки, хiба лише проiхати возом пiд опiкою старших, але й це не завжди рятуе: затуркану жертву шибеники знайдуть пiд час своiх вилазок i на ринку, i бiля магiстрату.

«Хло’, що в тебе потекло? Дурний хлоп упився, на бабу звалився! Вернися, Олено, маеш ззаду веретено! Іване, Іване, життя твое вс… не, казали люди, що й смерть така буде!» – вилилося раптом, немов з коновки, на Богдана й Романа, коли вони проходили крiзь рогатку, йдучи записуватися до гiмназii.

На мосту, пiд яким протiкав смердючий потiк, що виносив з Мiста стоки, недбало поспиравшись на поруччя, стояли у два ряди малi вуличники. Цвиркаючи слиною крiзь зуби, випльовуючи з нею лайку, вони провокували двох селюкiв до бiйки або ж до втечi, проте хлопцi мужньо зберiгали витримку, хоча було й страшно; шпичкуватий Богдан, дивлячись пiд ноги, щулився i весь тремтiв не так вiд страху, як вiд приниження: поганi слова, якими гидував, прилипали до нього нечистотами, вiн поривався йти швидше, та, притискаючись лiктем, приземкуватий Роман стримував його. І вони вже б пройшли крiзь цi шпiцрутени, якби крайнiй, з виду вродливий i випещений хлопчик, не пiдставив Богдановi ногу – той простягнувся на дорогу як довгий. Дружний регiт злетiв у повiтря, шибеники позiскакували з поруччя, готуючись до бiйки; Богдан пiдвiвся i, витираючи рукою колiна, скоса й з докором позирав на вродливого хлопця; вуличники гуртом насувалися; Роман накокоiжився, пiдступив до хлопця i спокiйно проказав: «Щоб ти такого бiльше нiколи не робив». – «Бо що?» – задерикувато спитав вродливий хлопець. «Бо я сильний, розумiеш?» – вiдказав Роман з притиском.

Хлопець знiтився, ще дивився пiвнем на Романа, стискав кулаки, але усвiдомлення можливоi сили противника все ж добиралося до нього, вiн боком попри поруччя вiдступив, у вуличникiв теж пропав запал: затiя втратила сенс – iх не збоялися, i вони неохоче подалися на свою Вулицю, а Роман спитав хлопця, котрий все ще стояв на мосту: «Як називаешся?» – «Мирон, – вiдповiв слухняно хлопець i, помовчавши, запитав: – Ти можеш розiгнути кiнську пiдкову?» – «Нi, – посмiхнувся Роман. – Я не хочу бути ковалем… Ми йдемо записуватися до гiмназii». – «А я вже записався, – пiдступив ближче Мирон. – Он там мiй дiм, – показав на кам’яний похилий будинок, що стояв скраю Вулицi, над самим потоком i дахом ледве досягав до рiвня моста. – Мiй тато приймае на квартиру… – додав, щоб продовжити розмову з новими знайомими. – А ви будете жити в бурсi?»

– Ти пригадуеш нашу першу зустрiч? – Роман повернув до Мирона голову.

Костецький непорозумiло глянув на Заставного:

– Дивно повертаеш нинi розмову – то на полiтику, то на спогади… Чому ти про це запитав, ми ж про iнше…

– Ми розмовляемо сьогоднi про одне – про вiйну, яка почалася… Скажи, чому ви тодi вiдступили, адже дiяли, так би мовити, за формулою фiлософа, постулати якого ти знаеш напам’ять: «У тому, що сильнiшому повинно служити слабше, переконуються слабшi, якi прагнуть стати владиками над ще слабкiшими». Пригадуеш? Напевне пам’ятаеш: ту книжку в коричневiй палiтурцi ти колись завжди носив з собою, я в тебе ii позичав…

– Я випадково знайшов ii на горищi в будинку, в якому живу. На жаль, надто пiзно… Можливо, якби прочитав ii ще до свого вступу в унiверситет, то… «Так мовив Заратустра». Вiн добре говорив…

– Богдане, не будь пуританином, – глянув Роман на Страуса. – Нинi треба згадати iм’я Нiцше, бо воно й справдi може забутися саме тодi, коли на свiтову арену вийшли «надлюди», про яких автор мрiяв усе свое життя. Не можна забувати про хрещеного батька, бо ану ж таки створиться iлюзiя, що iхня поява – випадок, а не виплодок… Тож скажи, Мироне, перед чим ви тодi вiдступили?

– Перед твоею силою, i це закономiрно, – всiдався на свого коня Мирон.

– Але ж вiн кволий, а вас було багато, – втрутився в розмову Страус. – Я поясню тобi: перед силою його духу, кажучи пишно. Так, так… А ти тiльки-но замахнувся на те, що е основою духовноi сили людства, замахнувся в день початку вакханалii бандитiв!

– Мрiйники! – розвiв руками Мирон. – Блакитнi мрiйники. Свiт двигтить, моцуеться, змагаеться, а вони заспiвали жебранку… Ну що з того, що з того, що мiй батько чесно працював усе життя, а мати змiцнювала свiй дух молитвами, що мене начиняли високими мрiями? Духовнi сили! Мене збили на квасне яблуко ендеки[2 - Польськi нацiонал-демократи.] у львiвськiй альма матер, бо силу мали вони, а не я. Бздури, панове. Якби ми виховувалися за iх рецептами, то нинi я не нидiв би в нотарiальнiй конторi, а ти – в бухгалтерii споживспiлки. І ти, фiлософе, був би академiком, професором або мiнiстром, а не шкiльним учителем! Та що говорити з вами, упокореними слабодухами! – Мирон повернувся i знову вийшов, гримнувши дверима.



…У бурсi для хлопцiв мiсця не знайшлося, Роман з Богданом замешкали в терцiяна[3 - Гiмназiйний наглядач.] Костецького.

Терцiян був першою особою в гiмназii. Так, принаймнi спочатку, вважали сiльськi хлопцi, якi, одягнувшись у гiмназiйну форму, зовнiшньо допасовувались до мiських ровесникiв, проте внутрiшньо нiколи порiднитися не могли – рiзнобiй мiж ними вiдчувався завжди: селянська боязливiсть, несмiливiсть, поступливiсть, скованiсть i наiвнiсть надолужувалися впертою працьовитiстю, спонуканою перш за все почуттям затаеноi помсти над мiщухами, i селюки, не здатнi зрiвнятися з ними розкованiстю манер, часто перевершували iх знаннями. Бо Вулицю нiкому ще не вдалося здолати, ii можна тiльки з гiднiстю переступити.

Повертаючись пiсля обiду з урокiв, Роман i Богдан кожного разу з острахом заходили до будиночка, який своiм дахом не досягав рiвня моста на Чорному потоцi, навшпиньках заходили на кухню, де бiля плити завжди поралася Миронова мама, схожа на черницю i одягом, i упокоренiстю своiй долi; пiд стiною на бамбетлi[4 - Складане дерев’яне лiжко.] лежала спаралiзована Миронова бабуся, котра без упину молилася, беззвучно ворушачи губами; з кухнi двое дверей вели до двох кiмнаток, в бiльшiй жила сiм’я терцiяна, а в меншiй – квартиранти-гiмназисти.

До Вулицi хлопцi швидко звикли. Вдень вона була майже порожня: мешканцi заробляли на хлiб. Жiнки-перекупки перепродували на ринку закупленi у селян продукти, деякi чоловiки ходили на службу – це старшi, а молодi гультiпаки вiдправлялися щоранку на розмаiтi промисли: у Мiстi можна було стати на час носильником, картярем, шахраем, а то й злодiем… Вдень на Вулицю приходили хiба що селяни – до крамничок з чорними вiд кiптяви шибками й засмальцьованими лядами, де можна було купити гас, гноти, цвяхи, ухналi, пiдкови, махорковi цигарки, а ще завжди ходила по Вулицi Каська Гуляй-нога, яка заглядала в кожну крамничку й випрошувала крейцара «на Боже»; припадаючи на коротку нiжку, вона пiдшкутильгавши до селянок, безцеремонно заглядала iм у бесаги i виманювала хоча б пучечок цибулi, а виманивши, кульгала далi, втiшно наспiвуючи однiеi: «Ти хоч стукай, хоч не стукай, я свiй розум маю». Вдень можна було побачити на галерейцi, якою замикалася Вулиця, золотоволосе янголя – Мадлену, донечку гонористого бляхаря Хараборського, який цинкував вiдра й баняки, i коли клiент показував йому пальцем на проiдену iржею дiрку, вiн недбало кидав посудину в кут, зауважуючи: «Не треба менi професорiв, я сам е професор вiд того»; дiвчинка глядiла великими здивованими очима на людей i на свiт, i нiхто не чув вiд неi нi слова, анi смiху, кожен мовчки милувався ii красою, яка яснiла на тлi обдертих будинкiв, чорних крамничок, бакаiстоi дороги i поламаного тротуару, кожному ставало свiтло на душi вiд ii синього погляду, i знали всi, що Вулиця безнадiйно стемнiе, коли свiтловолосе янголя ii покине.

Пiд вечiр Вулиця люднiшала: хто повертався з Мiста з сяким-таким заробiтком, той мiг собi дозволити випити келишок монопольки у Шнайдера або пiти з набутком додому, чи взяти собi на нiч дiвицю, – iх чимало сходилося сюди на промисел бозна-звiдки, – або ж спробувати щастя в Шулера, який стояв за складаним столиком на розi, вигукуючи: «Червона виграе, чорна програе!» Якщо такий вiдчайдух знаходився, то бiля столика збирався натовп, дивлячись, як смiливець ставить двi крони, а виграе чотири, ставить чотири i виграе вiсiм, ставить вiсiм i виграе шiстнадцять, а коли азарт його i далi не покидав, то вiн програвав усi грошi й виходив з гурту без зароблених удень двох крон.

До Вулицi хлопцi звикли швидко, зате довго не могли призвичаiтись до маестату терцiяна Костецького. Коли вiн iшов коридором гiмназii, всi розступалися перед ним, навiть професура: учителi мiнялися, а вiн оберiгав престиж гiмназii вже кiлька десятилiть, i нiхто й не помислював, що його можна замiнити; одягнутий у чорний костюм i чорну краватку, з тоненькими смужками вусiв, з лискучим волоссям, що завжди було роздiлене рiвним продiлом посерединi й густо напомаджене пахучим брильянтином, вiн ходив по коридору, нiби й не звертаючи на гiмназистiв уваги, а вони, побачивши його, з пустотливих гайдабур ставали враз блакитними дiтоньками; пiд час перерви терцiян вряди-годи поглядав на масивний годинник, що поблискував мiдним маятником за скляними дверцятами шафи; коли наставав час, вiн пiдходив до металевоi рейки, яка висiла на гаку поруч з годинниковою шафою, виймав з кишенi блискучий молоток i, прийнявши позу жовнiра, що стоiть на почеснiй вартi, бив ритмiчно молотком по рейцi, поки не здiйснювалася всесильна його влада: за кiлька секунд гiмназiя стихала i боязко шемрала у класах в очiкуваннi таемничого дiйства науки.

Тому боязко було хлопцям переходити через кухню повз дверi, з яких кожноi митi мiг вийти сам терцiян, i подивом сповнювалися iхнi душi при усвiдомленнi, що Мирон мае право жити з ним в однiй кiмнатi.

Та згодом вони звикли й до маестату терцiяна.

Вулиця, що налiчувала не бiльше ста мешканцiв, була для двадцятитисячного Мiста мовби пробою, в якiй проявлялися всi суспiльнi верстви – патрицii, плебеi i жеброта; i коли жеброту уособлювала Каська Гуляйнога, а плебеiв – Шулер, то, безумовно, до патрицiiв належали бляхар Хараборський i перш за все терцiян Костецький, – так у краплi води можна пiзнати властивостi моря.

Звичайно, у Мiстi, а тим бiльше у далеких i незнаних мiстах, аристократи ведуть iнакший спосiб життя, нiж Костецький i Хараборський, по-iншому мислять, iнакше одягаються i мова iх, напевно, вiдмiнна вiд мови бляхаря i терцiяна (Костецький ловив у гiмназii вченi слова, такi незвичнi й значимi, вiн по-своему вводив iх у вжиток i привчав оперувати ними Хараборського, а також i дружину, щоб не сплохувати з нею на людях), – але ж i жеброта у тих великих мiстах, без сумнiву, належить до iншого гатунку, нiж Каська Гуляйнога, i шулери там ходять у вищому ранзi, тож спiввiдношення мiж суспiльними верствами на Вулицi й у великих мiстах однi й тi ж, i терцiяновi та бляхаревi залишалося хiба що тягнутися до вищого патрицiанського кшталту, щоб у наступному поколiннi кожен мiг вийти iз своiм родом за межi Вулицi.

Вечорами, коли Роман з Богданом «кували» латину у своiй кiмнатi, а Мирон у своiй, на кухнi частенько сидiли удвох Хараборський i Костецький. Удвох, бо жiнок до уваги нiхто з них не брав, хоч iх було аж трое: спаралiзована бабуся на бамбетлi, по-чернечому покiрна Миронова мати бiля плити i – на колiнах у бляхаря – шестилiтне янголя Мадлена, яка нiколи не лепетала й не смiялася, хоч i не була нiмою; дiвча водило довкола здивованими очима й перебувало наче увi снi, коли все здаеться несправжнiм i тимчасовим, тож треба тихенько сидiти, поки закiнчиться сон i вона врештi опиниться в iншому, кращому свiтi.

Миронова мати подавала на стiл вечерю – що Бог послав: могла це бути навiть печена картопля iз саламахою. Бляхар i терцiян завжди вечеряли зi смаком, проте iм уявлялися на столi зовсiм iншi потрави, i Костецький, запиваючи водою пекучу саламаху, завжди говорив про шиночку й ковбаску, накраянi тоненькими плястерками й розкладенi по вiнцях тарiлки, – i «мiшанинка» та не звiдки-будь, а iз крамницi самого Стаха; посерединi тарiлки – бурячки i кракiвська муштарда, а содова вода привезена аж iз Задвiр’я, бо там пляшки набивають газом не з того мiсця, що в Мiстi. Миронова мати боязко додавала, що для такого накриття столу найбiльше пасуе торт у горiховому фольклорi: така назва торта терцiяновi явно подобалася, бо одного разу, коли Мирон, який чув усе, про що говорилося на кухнi, зауважив, що фольклор – це усна народна творчiсть, батько глибокодумно пояснив йому, що торт i е усний, бо ж чим би Мирон його iв, якби вiн раптом з’явився у них на столi.

Бляхар i терцiян на свята пили порiчкове пiдiгрiте вино – тодi у них розв’язувались язики, i вони з гiднiстю, властивою патрицiям, розмовляли про полiтику, про людей, а найбiльше про майбутне дiтей, пересипаючи свою мову вченими словами, якi напевно вживаються у вищому свiтi i якi пiдносили iх у власних очах, вивищували над рiвнем сiрого плебсу. Як не дивно, сусiди розумiли один одного, бо коли терцiян, наприклад, категорично заявляв, маючи на увазi срiбний посуд радника магiстрату Бертольда, що вся та його «нумiзматика» не вартуе нi крейцара, то бляхар схвально похитував головою, стверджуючи, що такого непотребу нiхто нiколи не взяв би на свiй бойкот – i все.

Вiд срiбла радника Бертольда бляхар i терцiян переходили вiдразу до найзаповiтнiшого – майбутнього iхнiх дiтей, якi матимуть колись не таку «нумiзматику», як радник, а справжнiй кришталь, спроваджений з самого Вiдня, бо Мирон стане адвокатом i вибереться назавжди з цiеi брудноi Вулицi, де людинi з порядного дому нема з ким i порозмовляти, ще й батькiв забере з собою.

Хараборський поштиво пiдтакував, бо, хвалити господа, на його долю випав такий льос щастя, що на Вулицi живе сам терцiян гiмназii, i йому, професоровi вiд бляхи, не потрiбно приходити на брудершафт до Шулера або до Каськи Гуляйноги. До того ж Мирончик таки справдi колись вилiзе з цiеi вуличноi дифузори i стане справжнiм паном, а тодi вiн ожениться з Мадленою, бо з неi виросте шляхетна панна, а не якась собi «бiсектриса».

Тодi обидва патрицii iз Вулицi випивали ще по келиху гарячого вина з корицею, i терцiян затягав свою улюблену пiсню: «Добре iсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати»; пiсля пiснi сусiди випивали ще по однiй, i тодi бляхар розпочинав своеi: «Ой ну-ну, ой ну-ну, розвеселим родину». Хараборський п’янiв швидше вiд Костецького, бо й за становищем був усе-таки нижчий, вiн скоса поглядав на пляшку, а коли там залишалося стiльки, що дiлити на двох не було вже що, виливав решту у свiй келих, пiсля якого повторював тiльки «ой ну-ну», а згодом i для цього не вистачало сил, i вiн лише помахував вказiвним пальцем, що означало: «ну-ну»; врештi, притуливши до себе Мадлену, Хараборський засинав у крiслi.

Терцiян втоплював у напомаджене волосся пальцi, воно спадало й прилипало до чола, вiн похитував журно головою i теж засинав. Аж тодi пiдводила голову Миронова мати, вклякала i, простягаючи вперед руки, благала Бога, щоб усе, про що говорили чоловiки, справдилося. Саме в цю мить завжди прокидалася спаралiзована бабуся i висловлювала свiй сумнiв, чи так станеться, бо чомусь iй весь час сниться богохульний сон: начебто летить херувимчик, вона просить, щоб вiн сiв iй на долоню, а херувим вiдказуе, що сiв би, та не мае чим… Щоб такого, не дай Боже, не трапилося з нашим Мирончиком…

«Геть звiдси хочу, геть!» – заридав одного разу Мирон перед хлопцями в iхнiй кiмнатi, його розпуку добре розумiли Богдан i Роман, та перед iхнiми очима постали враз спаралiзована бабуся, мати-черниця, два нещасних патрицii з Вулицi й маленька Мадлена, немов дiамант на смiтнику, i обох жаль узяв i сполошило егоiстичне Миронове горе.

«Не виннi вони», – проказав тодi Богдан.

– Ним завжди керували двi сили, – сказав Роман, кивнувши в бiк дверей. – Претензiйнiсть вуличноi елiти i егоiзм…

– Не треба аж так, – звiв руку Страус. – Вiн – невдаха. Як i ти… І теж не зi своеi вини. Це його озлобило.

– Чи не подiбне озлоблення на свою посереднiсть вивело з-пiд мостiв, з нетрiв i смiтникiв варгатого Бенiто з його зграею, i вони пiшли на Рим? Коли люди пiддаються незагнузданiй силi, тодi народжуеться те, що нинi назвалося фашизмом… Не морщ чола, Богдане, я не наводжу жодних аналогiй мiж Мироном i Бенiто… Але повiр – кожне зло починаеться з егоiзму посередностi. «Хочу геть звiдси!» Сам! Не з батьком, не з матiр’ю й нещасною бабусею i навiть не з Мадленою… та що тут говорити… – Роман помовчав, гамуючи бiль, що пiдкотився враз до горла. – Що говорити… Сам! Ти думаеш, то була iстерiя? Нi, – холодна розсудливiсть.

– Романе, не заходь надто далеко… Нам було тодi по дванадцять-тринадцять рокiв: звiдки та холодна розсудливiсть? – Страус втомлено сiв за стiл, вiдкинувшись на спинку крiсла.

– Неусвiдомлена, атавiстична… Ось нинi: вiдчув раптом, що може надiйти момент, i духовний набуток стане непотрiбним баластом, i вирiшив на всяк випадок вiдмежуватися вiд нього. «Хочу геть звiдси!» Нинiшнiй Миронiв випад, звiсно, ще нi до чого його не зобов’язуе, вiн кожноi митi може сказати, що помилявся, але на запасну позицiю таки вiдступив – вивiльнив у своiй душi мiсце грубiй силi, яку або прийме, або втече вiд неi. Як буде зручнiше… Нi, Богдане, я не хочу зопалу вiшати на товариша всiх здохлих псiв, проте нинi кожен з нас вибирае потрiбну для себе позицiю, тож i я маю право оцiнити людей, якi мене оточують у критичну хвилину. З ким я буду? Хто буде зi мною? Вулиця… ii злий феномен полягае не в тому, що мешканцi прагнули вилiзти з бiди, а в тому, що тi прагнення породжували погорду, зневагу до бiдностi, егоiзм…

Страус мовчав. Замовк i Роман, помiтивши його вiдсутнiсть: Богдан пильно дивився на кахлi, нiби досi iх не бачив; поглянув у той бiк i Роман. Зображення на кахлях справдi були цiкавi, в iх рiзноманiтностi всяк мiг знайти спiвзвучний для свого настрою сюжет…

Святий Миколай злагiднив суворий погляд, в його очах осiла тепла тiнь – може, це було спiвчуття до стривожених людей; вiн уже не погрожував пальцем, а тiльки застерiгав, просив бути уважним i розсудливим, щоб не допустити якогось необачного кроку. Мандрiвник звiв до Миколая голову, нiби просив у нього поради, i в мандрiвниковi Роман побачив себе: вiн у цю мить вiдчув свою безпораднiсть, одинокiсть. «Мабуть, там, на першiй лiнii вогню, людина, воюючи, вмираючи i виживаючи, помножуеться на тисячi таких, як вона, стае бiльшою, великою, творить частку потужного людського огрому, i смерть частки не означае смертi цiлого; а тут, на Лисинцi, я нинi раптом змалiв у мiльйон разiв, я почуваю себе безпомiчним перед стихiею, марним, мiзерним, i моя праця, якiй я присвятив життя, здаеться не вартою нi гроша, вона крихiтна, нiкчемна, незначна, як i я сам перед лицем такоi сили, як фашизм, спущений з ланцюга.

Fasces – пучок пруття з сокирою посерединi в’язки. Емблема Римськоi iмперii, яку носили лiктори попереду iмператорiв на знак iх необмеженоi влади. Без жодних вуалей прийнята iталiйською партiею Fascisma. А свiт очима окремих людей, – окремих, а не гурту, – мовчки дивився, як авантюрист Муссолiнi цинiчно, на очах у всiеi Європи, розв’язував цей пучок шпiцрутенiв, щоб шмагати ними не бунтiвникiв, не протестантiв, а весь народ. Шмагати без упину, гвалтувати заради гвалту, карати заради кари, вивiльненою сокирою стинати голови без суду задля страху; фашист став слiдчим, суддею i судовим виконавцем в однiй особi; фашизм розповзаеться, як метастази раку, – i горять стоси книг на Унтер-ден-Лiнден у Берлiнi, i горить «Гернiка» в Іспанii. Символом удосконаленого фашизму в Нiмеччинi стае страшна, вiдверта своею суттю емблема – череп з перехрещеними кiстками: до смертi засуджуються не окремi люди, а цiлi народи; фашисти вигадують новi й новi герби, щоб назавжди порвати з нацiональними традицiями, щоб тяжiння до традицiй, яке е основою опору насильницьким нововведенням, лiквiдувати раз назавше, бо з безликою масою, що пустилася свого берега, легше розправлятися, брати ii на абордаж; фашизмовi заважають культура, творчiсть, естетика, виробленi вiками звичаi i стосунки мiж людьми, етика, совiсть, жаль, спiвчуття, щирiсть – усi цi категорii, якi вiдрiзняють людину вiд тварi, фашизм знищуе, i людина, позбавлена iх, стае гiршою вiд звiра, бо й тварина вiрна звичаям свого стада.

І все це зродилося на очах вихованоi дев’ятнадцятим столiттям Європи!

Як воно могло трапитися? Історик, який народиться пiсля вiйни, неминуче поставить перед собою таке питання i в анналах свiтовоi фiлософii шукатиме вiдповiдi на нього; вiн без особливих зусиль знайде книжку нiмецького фiлософа, який у молодостi, служачи санiтаром у прусськiй армii, плакав над жертвами битви пiд Седаном, i з того жалю над людським безсиллям зродилася в мислителя погорда до слабших, i вiн потiм усе свое життя присвятив пошуковi iдеалу сильноi людини, назвавши ii надлюдиною, потоптав виплеканi iсторiею людства принципи гуманностi, закликав людство позбутися сумлiння, стати по той бiк добра i зла, виховати в собi жорстокiсть, не боятися вбивати слабших, ступати по трупах до самовинищення, усувати всiх, хто заважае кроковi надлюдини, i, втомившись дослiдженням таких категорiй, як садизм, безжалiснiсть, жорстокiсть, фiлософ урештi збожеволiв, але виховав своiми книгами безумцiв i злочинцiв, котрi в хвилину людськоi втоми i збайдужiння допадаються до скриньки Пандори i випускають на свiт найстрашнiшу заразу – iдею знищення в iм’я знищення. Ім’я цього фiлософа Нiцше.

Не соромся, мiй добрий приятелю Страусе, назвати нинi це iм’я: виплодки Нiцше зiрвалися з прив’язi.

Що робити менi? Та хiба те, що робить цей зображений на кахлi мандрiвник: звести очi угору до свого божка i просити в нього поради. Ми ж нiчого не означаемо. Що таке трое людей супроти сили, яка завоювала всю Європу i йде далi?.. Не те я говорю – треба брати зброю в руки, треба нинi зробити остаточнi розрахунки i запропонувати свiй винахiд вiйськовому комiсарiатовi. Ха… Хiба вони матимуть час його вивчати – тепер, коли над головами рвуться снаряди? Поки я доберуся до комiсара, мене вб’ють, i принесу я не бiльше користi, нiж черв’як… А зрештою, хто тi, якi назвали себе людьми? Може, для вищих iстот ми тi ж черв’яки? Ми ж пiддаемося найнижчому iнстинкту – кровожерству, ми не вмiемо порозумiтися з найближчими сусiдами… Бджоли! Фiлософ Метерлiнк вважае iх розумними iстотами. А якщо насправдi в них е iнтелект, то ще не знати, чи вони вважають собi рiвним Метерлiнка? Людина безнадiйно зарозумiла: не вмiючи знайти спiльну мову з единокровними братами по планетi, вона хоче здолати швидкiсть звуку, хоче збагнути швидкiсть свiтла, прагне перемогти земне тяжiння, мрiе зустрiтися з iнопланетними iстотами i не задумуеться над тим, що тi iстоти можуть оцiнити людину не вище, нiж людина блоху. Та вони напевно нас знищили б нинi за те, що ми зневажили священний закон природи, котрий утверджуе життя, а не смерть.

А може, природа випробовуе сьогоднi людство – останнiй i тому такий недосконалий продукт свого творення? Ви погляньте, яка доцiльнiсть iснуе у рослинному i тваринному свiтах. Яка гармонiя! Може, тому, що цi свiти створенi ранiше вiд людей i вони встигли удосконалитися, а людина перебувае ще в стадii творення? Бо чому одному випадае щастя, а iншому горе, одному генiй, а другому iдiотизм, комусь краса, а комусь потворнiсть?.. Нас природа поставила перед собою, мов перед незрозумiлою машиною, механiки якоi ми не знаемо… То якщо весь свiт непiзнаний, як же тодi ми можемо пiзнати логiку окремих речей – хоча б нинiшньоi подii?

Господи, як легко стати песимiстом… Де ж дiлася моя виплекана роками оптимiстична перспектива працi? Почекай, Богдане… Я, старий атеiст, вдамся зараз до Бiблii. Послухай. Бог створив людину шостого дня. Людина була найкращим його творивом, i втомлений Господь вдовольнився ii зовнiшнiстю. Тепер Господь спочивае, в нього ще недiля, i нам протягом цього довгого дня Божого вiдпочинку полишено право вдосконалювати свiй внутрiшнiй свiт самим. Тому ми мусимо пiзнавати невiдоме без Божоi допомоги, а пiзнаючи, робимо помилки, сердимо природу, i вона нам помщаеться. Ми iнодi втомлюемося, стаемо на мить байдужими, а тодi з нас самих виповзае закладений природою порок. Природа умисне його заклала – для нашого випробування i гарту. Щоб ми самi на своiх помилках училися. Вона ще довго чекатиме, поки ми станемо розумними i добрими. Вона витримае ще не одне наше випробування. А нинiшня вiйна – це одне iз них. Людство вийде з неi духовно кращим, проте заплатить тяжкою цiною за мить своеi байдужостi».

…Фiлософ, зображений на кахлi, розгорнув пергаментний сувiй, i Страус з острахом почав вдивлятися в письмо, котре мусило бути на сьогоднi пророчим; вiн боявся прочитати в ньому присуд людському поступовi й цивiлiзацii, на якi замахнулася злочинна рука. Страус напружив зiр i вiдчитав у першому рядку слова, якi принесли йому полегшу: були вони не оптимiстичнi, але й не вселяли в душу безнадii; слова тi змусили Страуса заглянути в iсторiю людства, яке не один уже раз ставало на грань катастрофи, проте завжди знаходило в собi силу перемагати зло, коли воно виповзало на свiт iз своiх тайникiв. Були це слова, написанi латиною: «Nihil nоvо». Нiщо не нове, подiбне вже було. Втiкав колись iз палаючого Риму навiжений Нерон, а до людей вертався великий самовбивця Сенека; застилалося колись небо млосними димами iнквiзицii, а як вони розвiювалися, з попелищ виходили на свiт Бруно, i Сервантес, i Гойя; утiкали з Балканiв на своi землi османи, а народи вiтали Вазова i Караджича; розпинав Микола І на шибеницях п’ятьох царiв волi, а на iх мiсце ставали Лермонтов i Шевченко; навiть Наполеон, який скасував у Нiмеччинi феодалiзм, а в Іспанii iнквiзицiю, мусив врештi-решт переконатися, що грубою силою нiчого не доможешся, бо дух людини завжди сильнiший вiд меча.

Як може увiнчатися перемогою кривавий марш парвеню Шiкльгрубера, який цинiчно i на весь голос заявив, що перетворить свiт у единий концтабiр, де кожен, хто залишиться живим, займе точно визначене йому мiсце для рабськоi i бездумноi працi на «юберменшiв». Вулик! Цей зразок порядку сподобався Мироновi… Та нi, не треба ображати бджiл. Шiкльгрубер хоче зробити свiт табором, про який мрiяв Нiцше! Ще в минулому столiттi. Що ж, усi фiлософськi системи виникають задовго до своеi реалiзацii. Отож тодi, коли европейський мiщанин почав розчаровуватися в революцiях, вiд яких чекав створення протягом дня Царства Божого на землi, а воно не приходило, i вiн запродував свою душу золотому телятi, тодi, коли тi революцii таки назрiвали, а привид нового соцiального ладу набирав конкретних рис, загрожуючи перемiнити свiт, нiмецький фiлософ, який знав хистку вдачу дрiбного буржуа, висунув для нього iдею сильноi людини, котра вийде з мiщанського середовища i виведе мiщанина iз залежного животiння до влади. Ідея мiцноi особистостi була не новою. Ібсенiвський Бранд теж кидав максималiстський клич: «Все або нiщо», ганьбив слабодухiв, якi мiняли високi iдеали на косяк риби, глузував з гномiв, що викрикували славу своiм предкам – голiафам. Ібсен навiть неволю схвалював, бо вона спонукуе до боротьби за свободу. Подiбнi iдеi проповiдував i Нiцше. Бранд проклинав тих, якi хочуть убити в людинi здатнiсть страждати й ненавидiти, i Нiцше вважав, що страждання – це вища мета людей. В чому ж рiч? А в тому, що Ібсен вивищував iдею сильноi людини людинолюбством, прагненням витягнути слабших з духовноi немочi, а Нiцше закликав фiзично розправлятися iз слабшими, пропонував визволяти суспiльство вiд порокiв засобом найтяжчого грiха – насильством. Ібсен закликав виховувати воiна, який виходить на арену iз шпагою, Нiцше – ката з прив’язаною до пояса сокирою, якого покидьки, що виповзли з-пiд iталiйських мостiв i з нiмецьких сутерин, взяли собi за iдеал. І сповзла фiлософiя Нiцше вiд «Заратустри» до «Майн кампф», струсила з себе позлiтку протимiщанськоi войовничостi i стала символом вiри моральних дегенератiв. Сказав-бо Гете: «Людський набрiд нiчого так не боiться, як розуму».

То чи ж мае перспективу гарнiзон карних злочинцiв, озброених iдеологiею людиноненависництва, покорити людство? Нiколи. Суспiльство, в якому невiгласи стали ватажками, самовiльно присвоiвши собi звання докторiв, суспiльство, якому заважае вiльна творчiсть людей, а мистецтво загрожуе його iснуванню, суспiльство, в котрому единою iстиною визнаеться спосiб мислення правителя, де сила превалюе над мислю, де засуджуються до кари смертi Ейнштейн i Манн, а твори Маркса i Гейне – до спалення на вогнищi, не е, власне, суспiльством, а зграею скажених псiв, яка буде знищена людьми. Nihil nоvо: коли правителi Риму пройнялися iдеею свiтового панування, Рим загинув.

«У такому розумiннi iсторичного й сучасного – мiй оптимiзм. А оптимiзм – це первiсний людський iнстинкт, нарiжний камiнь людського iснування, i знищити його можна тiльки разом з людиною… Шановний Страусе, а не подумав ти, що оптимiзм може стати i злом – якщо людина, вiрячи в добро, перестае за нього боротися?»

«…Вони обидва все життя провели у створених ними самими свiтах, якi не мають жодного зв’язку з реальнiстю, – гасив обурення на товаришiв Мирон, сидячи у своiй кiмнатi. – Створили умисне, щоб вiдмежуватися вiд самих себе – боязливих, самолюбних, грiшних, – i, озброiвшись знаннями й гуманними iдеями, таврують тих, якi не одягають масок або ж зривають iх з облич у вiдповiдний час. Як я… В мене теж е належна ерудицiя, я не гiрше за них розумiю штуку, я теж мав би чим заслонитися вiд своiх грiхiв – вони у нас однаковi. А навiщо? Навiщо ховатися тепер у естетськi мудрування, у туманнiсть науки: що це все вартуе перед силою, яка нинi вивiльнилася з пут? Треба негайно брати час за горло, щоб вiн тебе не полишив знову у безсиллi; кому ти потрiбний зi своею лiтературою, мистецтвом, теоретичною наукою – немiчний. Бери силу, звiдки вона даеться, а тодi зможеш ii використати для своiх потреб i своiх iдей… Зiрвiть маску благопристойностi, як я, вона вже не потрiбна. Але ж нi – один i далi обкладае себе формулами, якi з наукою мають стiльки спiльного, як хiмiя з алхiмiею, i сподiваеться винайти таке, яке нiхто винайти не може, а другий i далi на кожний випадок життя цитуе «Фауста», не задумуючись над тим, що поема Гете застарiла ще за життя автора, бо писав вiн ii так довго, що за той час змiнилася суспiльна свiдомiсть – вiд розгубленостi перед всесильнiстю природи до перемоги людськоi мислi над нею. І зi слiв Фауста «Спинися, мить!» можна хiба що поблажливо посмiятися, бо за час творення поеми вiдбулася французька революцiя з ii пiднесенням i занепадом, вийшов на свiтову арену i зiйшов з неi Наполеон, а всiляку мiстику перемiг своiми дослiдженнями Кюв’е, котрий пiдготував наукову революцiю Дарвiна… За життя поета застарiла поема, а ти цитуеш ii нинi, коли вiйна ламае свiт!..

Ось вам, хлопцi, вiз i перевiз. Життя мчить, мов колiсниця Феба, зiгрiвае i спалюе, свiтить i затьмарюе, i толочить на гамуз мрiйникiв, i минае тих, котрi встигли розступитись перед нею, i вивозить на вершину сильних смiливцiв, якi зумiли вчепитися за ii розвору. Бо ж мовив Заратустра: «Велике свiтило, до чого ти звелось би, якби не було в тебе тих, кому свiтиш?» Свiтиш для тих, хто зумiв сiсти на розвору колiсницi, i немае на нiй мiсця минулому, закутаному в легенди, перекази, поеми й афоризми; з минулого можна взяти з собою в дорогу тiльки те, що практично потрiбне – як-от одяг i шмат сала з часником, а все iнше треба залишити i заборонити йому переступити наш порiг. Мовив Заратустра: «Я люблю тих, хто дае людям майбутне i позбавляе iх минулого». В минулому я був слабким, нiчого не зумiв створити для себе, а тому в мене його немае. Я поривався до висот, а не бачив розвори колiсницi, за яку можна вчепитися, i мене били й виганяли iз свiтлиць у свинарник. А тепер бачу силу, яка захопить мене з собою, – вiйну, i я увiйду в неi з пiднесеною головою, хай сила вирiшить мою долю.

Мрiйте. Шукайте вiчного двигуна. Цитуйте Аристотеля, Гете i Метерлiнка. Декламуйте Шевченка i Франка. А я пiду за силою… Та хiба ви самi не бачите: час так приквапив свiй ритм, що для тiеi вашоi духовностi просто немае нинi мiсця, суспiльний добiр вiдкине вас разом з вашими утопiчними мрiями i наiвними iдеалами; ми частка природи, де точиться безупинна боротьба за iснування. Ви ж обидва шанувальники Дарвiна, то чому не визнаете Нiцше, який поширив вiдкритий Дарвiном закон про природний добiр на людство? Всюди перемагае сила: плаксii-романтики, якi спiвали гiмни минулому, стали непотрiбними, а Гете i Франко, котрим ви так ревно поклоняетеся, спiвали хвалу сильним… Про що ми, власне, сперечаемось? Victor dat leges![5 - Переможець диктуе закони! (Лат.)] Якщо сила стае достатньо великою, то вона сама собою стане правом. І з цим треба рахуватися, якщо хочеш жити. Адже не хто iнший, а Дарвiн породив iдею, що егоiзм е рушiем поступу, а винищення суперникiв не е злочином. Дарвiн породив Нiцше. Чому ви одного iдеалiзуете, а другому проголошуете анафему? Треба щось вирiшувати, сидiти в цьому закутi бiльше не можна. Ми повиннi дiяти, бо час i доля обминуть нас!»

Мирон рвучко вiдчинив дверi до Страусовоi кiмнати i побачив за столом двох задуманих, нiби незнайомих людей, з якими, здаеться, нiколи й не зустрiчався. Вони занурилися у своi свiти, а час навально мчав i обминав iх; Мирон повернув голову в той бiк, куди вони дивилися, i побачив, як смiливець з освiтленим пожадливою цiкавiстю обличчям мчить на колiсницi через простiр у майбутне, полишаючи в минулому мандрiвника, який просить у свого божества поради, i фiлософа, зосередженого над розгорнутим сувоем пергаменту, дрiбно списаного незрозумiлими письменами.



…Вивiльнившись з Василининих обiймiв, малий Василько прожогом вибiг надвiр. Вiн зрозумiв: мамина заборона виймати вершi з-пiд кашицi – не просто ii примха чи, як це не раз бувало, покара за непослух. Здавлений материн плач теж не був схожий на ii схлипування i тихi зiтхання, коли вона молилася чомусь не перед образами, а перед шлюбним портретом, звiдки дивився на неi вирлоокий батько, – стишений ii зойк означав щось зовсiм iнше, мабуть, те, що нинi було названо вiйною, i це невiдоме питання зайшло у хлоп’ячу свiдомiсть разом з тремтiнням маминих грудей, пальцiв, усього ii тiла. Нiби злякавшись, що раптом збагне весь трагiчний смисл цього слова, а тодi стане таким зажуреним, як усi дорослi в хатi, Василько вихопився з маминих рук: йому хотiлося ще радостi й свободи, йому страшно стало тiеi неволi, яка прийде разом iз зрозумiнням слова «вiйна», – чей же на схилах Лисинки гудуть роi бджiл i джмелiв над розквiтлими травами, а горою, повище хати, бiжить з Буковини схожа на хребтову смужку польовоi мишi стежка, ген бiжить аж до Писаного Каменя, що бовванiе олив’яною брилою на обрii пiд небом, а за ним стелиться гостинець до самого Мiста.

Василько вiдчув, що майне лише мить – i материн плач вiдбере в нього не тiльки кашицю i вершi з пстругами, а й цю стежку, якою вiн разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камiнь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пiзнае того, що знае вiн. І Довбуш, i опришки, i козаки, i поважнi гетьмани, i лютi царi, i пророки-поети, i чародii-малярi – всi тi казковi постатi, якi виринули з розповiдей Страуса, стануть ближчими i зрозумiлими, бо Василько буде вчитися у великiй мiськiй школi, в якiй не двi класнi кiмнати, як у Бiлiй Березi, а багато, мов чарунок на бджолиному щiльнику, i у кожнiй свiй учитель, а в однiй наймудрiший i найрiднiший – Страус.

Василько не хотiв цього втрачати, а тому втiк вiд розтривожених людей, проте дрiбку iхньоi тривоги таки забрав з собою, i перемiнилася вона в образ, зовсiм не пов’язаний з нинiшнiм днем, бо нинiшне лихо ще не мало свого образу. Була це згадка про батькову смерть.

Донинi Васильковi пам’яталася смерть тата як сумне, проте урочисте свято. Газда Василь спав, як i кожноi недiлi пiсля обiду, – тiльки не на постелi, а на столi посерединi кiмнати, одягнений у святкову вберю. В хатi набилося стiльки людей, що вiд iх дихання i зiтхань загусло повiтря, вони притиснули малого до маминого подолка, i вiн не мiг бачити ii обличчя, тiльки чув, як на тiм’ячко скапували гарячi краплi – це були сльози, i вiд них ставало Васильковi тепло, вони тепер еднали його з мамою, i вiн, як нiколи досi, щемно вiдчував, що вона е в нього. Люди були поважнi й добрi, кожен хотiв погладити Василька по голiвцi, спiвав сумноi сiльський дяк, а потiм тата винесли, i син нiколи бiльше його не бачив, зате мати стала добрiша i люди ласкавiшi, i хлопчина довго втiшався тим, що вiн сирота. Сирiтство його було терпко-солодким: нiхто з ровесникiв не зазнавав стiльки ласки, як вiн, ровесникiв карали суворi тати за псоти – його ж не карав нiхто нiколи. Тiльки тугою озивалося дитяче серце, коли натикався у повiтцi на поржавiлий велосипед, якого в селi нiхто не мав; Василько тодi пригадував, як тато випроваджував ровера на Лисинку, i сорочка на його спинi була мокра вiд поту, зате як потiм гонористо з’iжджав вiн з гори – i сорочка надувалася, як свинячий капшук… Тугазакрадалася до його грудей, мов лисиця до курника, все частiше: коли заводив грамофон, якого теж у селi нiхто не мав, коли розгортав старi книжки, над якими тато схилявся вечорами при каганцi; але приходила до хлопця й утiшна гордiсть, коли хтось говорив при ньому, що газда Василь був найрозумнiшим чоловiком у селi, i якби не та лиха бiда, коли пiд Турнасом, на закрутi Черемошу, зламалося дараби кермо i налiзла талба на талбу, то був би газда Василь сiльським вiйтом.

Вiдсутнiсть батька була для Василька завжди урочистою, бо в селi та в хатi жила добра пам’ять про нього, i хлопчик цим у глибинi душi пишався, проте й печальною: не сидiв батько на покутi за столом, як у iнших родинах, не згинався з косою мiж косарями на сiнокосах, не спав на лiжку бiля матерi, не було його поруч, аби подати Васильковi руку, коли вiн сходив з крутого берега, i вболювалось йому те, чого його ровесникам вболiтись не могло, – ущербленiсть. А тому тягнувся до Страуса, як до батька.

Сплакнула нинi мама, i знову впекла в тiм’я ii сльоза; а тодi втiк Василько вiд тривоги, та вона його наздогнала образом померлого батька, i звузився раптом свiт бiля нього, i вiддалився за небокрай Писаний Камiнь, за яким бiжить гостинець, що мае вивести його у свiт широкий; змовкли бджолинi роi над квiтами, змерхнув погожий недiльний день, i вже не уявлялася Васильковi вiйна забавою з будяками – вона напевне така ж справжня, як батькова смерть, i батькова смерть перестала бути святковою, бо на його мiсцi хлопчик уявив учителя Страуса.

Притьмом вернувся до хати. Та на порозi тривога миттю зникла: мати винесла з кухнi полумисок з гарячим пахучим банушем[6 - Кукурудзяна каша, варена на сметанi.], поставила його на стiл, сама ж була святковою i гарною. Василько побачив, як ожили квартиранти, вони квапно всiдалися за стiл, бо година була обiдня. Мамина усмiшка змела з iх облич зажуру, i вони стали такими, якими були завжди, – добрими i звичайними.

Василина казала:

– Не iли ще нiчого, а вже полудне. Обiдайте, бо що робити… Таж нiхто не винен… Ой, нiхто тому не винен…



До пiдвалу гончарноi школи, де сидiли заручники, доносився крiзь прозурку храп вахмана; вже й обидва вошебиi, яких гестапо пiдселило в камеру, щоб пiдслуховувати, перестали рахувати свiй улов – стомилися й поснули; стих стогiн скатованого на допитi пiдпiльника Гарматiя, спали на цементнiй долiвцi в’язнi, притиснувшись у тiснотi один до одного; тiльки Стефурак i Страус сидiли, спершись спинами об стiну, i спитав пошепки режисер, коли учитель обiрвав свою розповiдь:

– І ви, вволю насперечавшись, залишилися на своiй благословеннiй Лисинцi, мов ховрашки в норi: а може, обмине?

– Воно потiм справдi так i сталося, – вiдказав Страус. – Ми не знали спочатку, що робити, коли Бiла Береза, не зайнята окупантом, залишилася в його тилу… Але в понедiлок, на другий день вiйни, сказав Мирон перед снiданком, i ми з Романом стетерiли з подиву, бо в недiлю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися i обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снiдаймо i збираймося. Не маемо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинцi, наш обов’язок зголоситися в сiльську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, нiколи не варто робити поквапних висновкiв: Мирон, як i кожен з нас, мае своi вади, але вiн людина чесна i до того ж рiшуча. Пiсля снiданку ми подалися до села. Голова сiльськоi ради був розгублений, вiн нiчого до пуття не мiг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три днi. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярiя сiльради була зачинена, а сторож приголомшив нас повiдомленням, що влади в Бiлiй Березi вже нема, що по буковинському тракту пiшли румунськi вiйська, а по покутському – нiмецькi; сюди ж, на це бездорiжжя, хто мае час нинi заходити, та й для чого? Я вiдчув, як щось упало в моiх грудях, буквально впало, мов камiнь, – аж хляснуло, i витиснуло приглушений стогiн: що ж тепер робити? Втiкати на схiд через пекло фронту, йти зголошуватись до окупацiйних властей? Глянув на Романа – вiн втиснув голову мiж плечi, нiби хотiв заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, i пiсля довгоi мовчанки проказав: «Треба було ще в недiлю… до Мiста… Щось там робилося напевне. Мобiлiзацiя, евакуацiя… Пропало все, i ми пропали…» Тiльки Мирон був спокiйний, в його очах свiтилися рiшучiсть i надiя чи то цiкавiсть: струс видобував з цього лiнивця й скептика незвiдану енергiю. Вiн промовив: «Нам треба перечекати. Ходiмо на Лисинку».

Вибравшись стежкою на Лисинку, друзi довго стояли на самому ii вершечку з тильного боку Василининоi хати. Покiйний газда, видно, над усе любив простiр i волю, бо ж скiльки працi мусив прикласти, щоб винести будiвельний матерiал на пiднебесну вершину, звiдки довкруж видно застигле море гiр, i вищоi в околицi нема, хiба десь аж там, за Устерiками, ближче до Жаб’я, де починаеться Чорногора.

– Сьоме небо, – сказав Мирон i розглянувся довкола, мов генерал, який оцiнюе стратегiчний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмiстило в собi не лише поняття висоти, а й неприступностi, прийнялось нинi серед них – для спокою i безпечностi.

Всюди панував синiй спокiй, що повис тремтливим мевом над iзворами – глибокими й недосяжними навiть для ока; стрiмка з усiх бокiв Лисинка, вкрита руном стиглоi трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лiсом, мов частоколом, за яким бiля схiдного пруга пiднiжжя голубiв згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видноi звiдси кашицi. На правому боцi рiки звивалася жовта стрiчка дороги з Путили на Чернiвцi, вона була безлюдною, i Страусовi знову хотiлося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невiдворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадiйноi ситуацii бодай на сьогоднi, окинув довкола гiрську пустку, непрохiдну й первiсну, i, вимiрявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, нiби погодився з його запевненням цiлковитоi для них безпеки:

– Справдi, сьоме небо…

Тiльки Роман мовчав, а конче потрiбно було й вiд нього почути слово запоруки; товаришi чекали, i вiн нарештi вимовив – зовсiм недоречне, що могло означати його примирення з дiйснiстю або ж просто вдоволення гарною погодою:

– Приемно…

Але й цього стало досить, щоб друзi заспокоiлися й повiрили, що iм зараз нiхто не загрожуе в глухiй гiрськiй закутинi, на стрiмкiй, мов твердиня, горi; а для повнiшого спокою усiм трьом додавалося ще й усвiдомлення того, що iм – удiвцевi Романовi i нежонатим Богдановi й Мироновi – легше, нiж iншим. Можна тут перечекати. Треба перечекати…

Зайшли до хати. Василина зустрiла iх допитливим поглядом, та нiхто нiчого не сказав, i вона зрозумiла, що люди стали безсилi.

– Ми залишимось у вас, Василино, – сказав Мирон.

– Та залишайтеся, бо що робити, – вiдказала покiрно Василина i глянула на Романа, який в цю мить не зводив з неi погляду. – Залишайтеся, – пiдтвердила впевненiше.

– Залишайтеся! – скрикнув радiсно Василько, визираючи з-за маминоi спини.

Страус пiдвiв тремтячий кулак до пiдборiддя, другою рукою поправив окуляри i тихо проказав, стримуючи вiддих:

– Але що будемо тут робити? Що?

– Грати у преферанс, – гiрко вiдказав Роман.

– А в якi грошi? – примружив очi Мирон, виклично дивлячись на товаришiв. – Чи, може, в гудзики?

– Як – у якi грошi? – смикнулася голова в Романа, i вiн проймаючим поглядом прострiляв знiяковiлого вмить Мирона. – В нашi.

…Засумувала Лисинка на негоду. Спочатку зависла над нею вогка хмаринка, що звiдкись заблукала на чисте небо й мусила опуститися долу вiд власного тягаря, вона повинна була перемiнитися в росу i щезнути в гущi достиглих трав, та необачно зачепилася за Василинин оборiг i вже вивiльнитися з його рогатки не могла, впала на подвiр’я й несподiвано почала набухати, клубочитись, куритися, мов злежане сiно, що затлiлося вiд власного тепла; дими окутали вершок гори i ii схили, а потiм сповзли на Бiлу Березу, вкрили ii безнадiйною мокротою, вiдокремивши вiд великого свiту i село, i гору, на якiй, мов на безлюдному островi пiсля корабельноi катастрофи, залишилося трое товаришiв – загублених, розгублених, неприкаяних.

Непогодь створила для них ще бiльшу безпеку: Василинина хата, яка досi виднiлася всьому свiтовi неприступним бастiоном, та все ж виднiлася, заховалась тепер вiд злого ока, втонула в туманi; гарматний гул, що почав було долунювати iз схiдних долiв, не пробивався бiльше крiзь повсть мряки, – а може, вiддалився фронт. З iлюзорного почуття безпеки зроджувалося зовсiм iнше почуття – непроглядноi безвиходi.

Карти лежали колодою на пiдвiконнi, до них нiхто не торкався, нiби та коротка й багатозначна суперечка мiж Мироном i Романом – в якi грошi грати – наклала на преферанс табу; канiкули скiнчилися, почалося перебування в добровiльнiй облозi, i до друзiв добиралася пiдступна сварливиця – нудьга.

Сльота була тепла, аж парна, i Роман перебрався разом iз своiми паперами на оборiг; Мирон дiстав iз-за сволока Бiблiю; Василько розiбрав батькiв велосипед, чистив i змазував оливою деталi: вiн постановив навчитися на ньому iздити, як тiльки розпогодиться; Василина, слава Богу, мала що робити – треба ж доглядати корову i порося, годувати трьох «люфтникiв», якi не знати коли виберуться; вона, боронь Боже, i в думцi не мала позбуватися iх у цю тяжку годину, лише iнодi, заглянувши трохи вперед, терпла вiд думки: що вони усi тут iстимуть, коли затягнеться вiйна, та втiшала себе гадкою, що тривати вона довго не буде, все повернеться на круги своя – до осенi далеко.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/misto/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Час (гр.).




2


Польськi нацiонал-демократи.




3


Гiмназiйний наглядач.




4


Складане дерев’яне лiжко.




5


Переможець диктуе закони! (Лат.)




6


Кукурудзяна каша, варена на сметанi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения