Читать онлайн книгу "Ґолем"

Голем
Густав Майрiнк


Істини
Австрiйський письменник-експресiонiст, драматург, перекладач, банкiр Густав Майрiнк (справжне iм’я Густав Маер, 1868 – 1932) найбiльш вiдомий за романом «Голем» (1915), який принiс йому всесвiтню славу, ставши одним iз перших книжкових бестселерiв ХХ столiття. Одного разу оповiдач переплутав свiй капелюх з iншим, на пiдкладцi якого було написано iм’я власника – Атанасiус Пернат. Пiсля цього вiн почав бачити дивнi уривчастi сни, в яких був тим самим Пернатом – рiзьбярем камей з еврейського гетто у Празi. У цих снах оповiдач переживае цiлу iсторiю i врештi-решт намагаеться знайти Атанасiуса Перната в реальностi, однак дiзнаеться, що подii, якi вiн бачив у своiх снах, насправдi вiдбувалися багато рокiв тому…





Густав Майрiнк

Голем





Сон


Мiсячне сяйво падае на узнiжжя мого лiжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.

Коли повний мiсяць йде на спад i його правий бiк починае щербитися, – немов обличчя, якого вже торкаеться старiсть: воно марнiе i мережиться зморшками, – такоi ночi мене огортае туск, гнiтючий неспокiй.

Я сплю й не сплю водночас, у напiвсонному маревi в моiй душi пережите змiшуеться з прочитаним i почутим, нiби два струменi рiзноi барви й прозоростi зливаються докупи.

Перед сном я читав життепис Будди Готами, i в моiй головi на тисячу ладiв водно повторюються слова:

«Ворона злетiла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона вiдлетiла геть. Так i ми – тi, що у вiчному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаемо аскета Готаму, втративши до нього iнтерес».

І образ каменя, схожого на шматок сала, виростае до несусвiтнiх розмiрiв у моему мозковi.

Я простую пересохлим руслом рiчки й збираю гладкi камiнцi.

Сiро-блакитнi з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхнi, – я все сушу та й сушу над ними голову, нiяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорнi з сiрчано-жовтими плямами, схожi на скам’янiлi потуги дитини викласти незграбну подобу плямистоi ящiрки.

Я хочу пожбурити iх геть далеко вiд себе, тi камiнцi, але вони випадають менi з рук, я не годен iх витiснити зi свого поля зору.

Усе камiння, яке коли-небудь щось важило в моему життi, з’являеться не знати й звiдки, стискаючи мене звiдусiль.

Деякi, немов величезнi синювато-сiрi краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з пiску на свiт божий, щоб за будь-яку цiну звернути на себе мою увагу i сповiстити менi щось безмежно важливе.

Іншi – виснаженi – безсило зсуваються у своi ямки, полишаючи навiть спроби донести до мене хоч слово.

Подеколи я виринаю з сутiнi цього напiвсну i якусь мить заново бачу на здибленому краi своеi ковдри мiсячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потiм знов, наослiп хапаючись за свiдомiсть, що водно висковзуе вiд мене, гарячково шукати камiнь, який не дае менi спокою, – лежить десь, зачаiвшись, на звалищi моiх спогадiв, схожий на шматок сала.

Бiля нього до землi спадала, вочевидь, ринва – малюю я собi, – зiгнена пiд тупим кутом, поiдена на краях iржею. Я вперто намагаюся витворити у своiй уявi саме такий образ, щоб ошукати розтривоженi думки й заколисати iх до сну.

Це менi не вдаеться.

Та знову й знову з тупою наполегливiстю, наче вiконниця, якою вiтер монотонно гупае до стiни, торочить менi впертий внутрiшнiй голос: усе не так, це зовсiм не той камiнь, що схожий на кусень сала.

Вiд цього голосу нiде подiтися.

Хай я хоч усоте товкмачив собi, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потiм знову непомiтно прокидався i настирливо заводив вiд початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камiнь, що схожий на кусень сала.

Поволi мене долае нестерпне вiдчуття безпорадностi. Що було далi, не знаю. Чи я добровiльно облишив будь-який опiр, а чи вони – моi думки – мене скорили й упокорили.

Знаю лише, що мое тiло спить у лiжку, а свiдомiсть вiддiлилася й нiчим бiльше з ним не поеднана.

Хто ж тепер мое «Я»? – хочу запитати. Але нараз розумiю: я не маю вже органа, яким ставляться запитання, i менi стае страшно, що дурнуватий голос знову почне свiй безконечний допит про камiнь i про сало.

І я вiдвертаюся.




День


Раптом я опинився у похмурому дворi й побачив крiзь руду арку брами, по той бiк вузькоi брудноi вулички, еврея-лахмiтника, який прихилився до ятки, обвiшаноi старим залiзним крамом: зламаними iнструментами, поiржавiлими стременами й ковзанами та iншим непотребом, що вже вiдслужив свое.

Була в цiй картинi якась болюча одноманiтнiсть, властива враженням вiд буднiв, котрi, мов вуличнi торговцi, переступають порiг нашого сприйняття, не збуджуючи нi цiкавостi, нi здивування.

Я усвiдомлював, що вже вiддавна це оточення – моя домiвка.

Але й це усвiдомлення не полишило по собi глибоких вражень, хоча й протиставлялося тому, що я недавно пережив, i тому, як дiйшов до нинiшнього стану душi…

Я мусив, мабуть, колись чути або читати про таке чудернацьке порiвняння каменя зi шматком сала; воно несподiвано пригадалося менi, коли я пiднiмався вичовганими сходами до своеi комiрчини й мимохiдь подумав про засмальцьований кам’яний порiг.

Тiеi митi я почув попереду себе, вище поверхом, чиiсь кроки, а коли пiдiйшов до своiх дверей, побачив чотирнадцятилiтню рудявку Розiну та еврея-лахмiтника Аарона Вассертрума.

Менi довелося протискатися повз неi, бо вона стояла, опершись спиною на поруччя й хтиво вигнувшись.

Брудними долонями дiвка трималася за металевi поручнi, я бачив, як у тьмяному присмерку блiдо свiтяться ii голi руки.

Я виминув ii погляд.

Мене нудило вiд ii нав’язливого усмiху й воскового обличчя карусельноi конячки.

Я вiдчував – вона напевно мае драглисте бiле тiло, як тритон, якого я колись бачив у клiтцi з саламандрами в одного продавця птахiв.

Вii рудих менi такi ж огиднi, як вii кроликiв.

Я вiдiмкнув дверi й миттю захряснув iх за собою.

З вiкна добре було видно лахмiтника Аарона Вассертрума бiля ятки.

Вiн стояв, прихилившись до стiни перед аркою темноi пiдворiтнi, й обценьками обстригав собi нiгтi.

Донькою чи небогою доводилася йому руда Розiна? Вони анiтрохи не схожi.

Серед еврейських облич, якi з дня у день траплялися менi перед очi на Пiвнячiй вулицi, я безпомильно мiг визначити, хто до якого клану належить; незважаючи на близькi родиннi узи окремих iндивiдiв, iх так само важко перемiшати мiж собою, як воду й олiю. Про них не скажеш: ось це – брати, а це – батько з сином.

Ось цей з одного клану, а той – з iншого – ось i все, що можна вичитати з рис iхнiх облич.

Що з того, якби Розiна навiть була схожою на лахмiтника! Цi родиннi клани плекають однi до одних вiдразу й зневагу, яким навiть мури кревних зв’язкiв не завада, однак ретельно приховують iх вiд зовнiшнього свiту, мов небезпечну таемницю.

Жоден з них не дасть вивiдати тiеi таiни; у своiй одностайностi вони схожi на озлоблених слiпцiв, якi бредуть, мiцно вчепившись за брудну мотузку, – хто обiруч, а хто знехотя, одним пальцем, та всi охопленi забобонним страхом перед безоднею, до якоi неодмiнно впадуть, тiльки-но зникне спiльна опора i вони роз’еднаються.

Розiна походить з того роду, рудий тип якого iще вiдразнiший, нiж iншi. Їхнi чоловiки вузькогрудi, з довгими пiвнячими шийками й випуклими борлаками.

Здаеться, нiби всi вони, як один, веснянкуватi й усе життя терплять муки – тi чоловiки – i потай ведуть нескiнченну й марну боротьбу зi своiми хтивими бажаннями, перебуваючи в постiйному липкому страху за свое здоров’я.

Я й сам не розумiв, чому пов’язав Розiну родинними узами власне з лахмiтником Вассертрумом.

Нiколи не бачив ii поряд зi старим, не помiчав навiть, щоб вони окликнули одне одного.

Вона майже нiколи не виходила з двору, тинялася хiба темними закамарками й коридорами нашого будинку.

Усi моi сусiди, без сумнiву, мали ii за близьку родичку чи принаймнi вихованку лахмiтника, але я переконаний, що жодний з них не змiг би пояснити, яку мав для цього пiдставу.

Менi хотiлося вiдволiктись вiд думок про Розiну, i я глянув з вiдчиненого вiкна своеi комiрчини вниз, на Пiвнячу вуличку.

Раптом Аарон Вассертрум немов вiдчув мiй погляд, повернувся до мене обличчям – потворним застиглим обличчям з круглими риб’ячими очицями й вiдвислою заячою губою.

Вiн здався менi тiеi митi людиноподiбним павуком, який за позiрноi байдужостi вiдчувае наймiзернiшу вiбрацiю своеi павутини.

Чим вiн живе? Що думае, у чому вбачае сенс свого iснування?

Цього я не знав.

На кам’яних стiнах арки, де стоiть його ятка, день у день, рiк у рiк висять тi самi мертвi, нiкому не потрiбнi речi.

Я б мiг уявити iх з заплющеними очима: тут – перегнутий бляшаний тромбон без клапана; пожовкла, мальована на паперi картина з дивно розташованими солдатами, там – гiрлянда нанизаних на потертий шкiряний пасок iржавих шпор та iнший наполовину зiтлiлий мотлох.

А перед входом на земл? – ряд круглих залiзних сковорiдок, наставлених так густо, що годi й переступити порiг ятки.

Цього непотребу нiколи не ставало бiльше чи менше. Якщо iнколи якийсь перехожий таки зупинявся бiля ятки i цiкавився цiною того чи того краму, лахмiтника охоплювало гарячкове збудження. Вiн потворно випинав роздерту верхню губу, белькотiв, затинаючись, щось геть незрозумiле своiм клекотливим басом, тож покупцевi минало будь-яке бажання розпитувати далi, i вiн, наляканий, квапився геть.

Погляд Аарона Вассертрума блискавично шугонув убiк вiд мене i завмер у напруженому зацiкавленнi на голому мурi сусiднього з моiм вiкном будинку.

Що вiн там уздрiв?

Сусiднiй будинок обернений до Пiвнячоi вулицi тильним боком, його вiкна виходять на подвiр’я, i лише одне-едине – у провулок.

Випадково саме тiеi митi до примiщення, розташованого на одному рiвнi з моiм помешканням – гадаю, воно належало якомусь ателье у торцi будинку, – хтось увiйшов, бо до мене зненацька долинула розмова: розмовляли двое – чоловiк i жiнка.

Але ж цього нiяк не мiг бачити знизу Аарон.

За моiми дверима почувся якийсь рух, i я здогадався, що то, певно, Розiна, ще стоiть у темрявi в хтивому очiкуваннi, що я ii, може, таки покличу.

Унизу, на пiвповерху нижче, причаiвся на сходах прищавий недоросток Лойза i, затамувавши подих, пiдглядае, чи вiдчиню я дверi. Я просто фiзично вiдчуваю повiв його ненавистi та кипучих ревнощiв.

Вiн боiться пiдiйти ближче, аби його не помiтила Розiна. Знае, що залежить вiд неi, як голодний вовк вiд свого сторожа, та як радо вiн зiрвався б i, не тямлячи себе, випустив на волю свою лють.

Я сiв до робочого столу, вийняв пiнцети й рiзцi. Але робота не йшла. Руцi бракувало твердостi, щоб вiдновити витончену японську рiзьбу.

Понуре, сутiнне життя, що скнiе у цьому домi, не вносить супокою у мою душу, водно збуджуючи в уявi старi образи.

Лойза та його брат-близнюк Яромир заледве на рiк старшi за Розiну.

Їхнього батька, пекаря проскур, я заледве пам’ятаю. Тепер ними опiкуеться, як менi здаеться, одна стара жiнка. Не знаю лише, котра з багатьох, якi живуть тут тихо й непомiтно, немов кроти в норах.

Вона турбуеться про обох хлопчакiв, тобто дае iм притулок, а вони натомiсть мусять вiддавати iй усе, що вкрали чи вижебрали…

Чи годуе iх стара? Навряд, бо повертаеться додому пiзно ввечерi.

Вона обмивае тiла в трупарнi.

Лойзу, Яромира та Розiну я часто бачив ще дiтьми, коли вони безтурботно гралися утрьох на подвiр’i.

Та тi часи давно минули.

Тепер Лойза зрання до ночi тиняеться марою за рудою еврейкою.

Інодi вiн намарно шукае ii. Нiде не знаходячи, прослизае пiд моi дверi й зi спотвореним обличчям чекае, чи не прийде вона потайки сюди.

Сидячи за столом, я бачу, як Лойза, наче примара, принишк десь там у закапелку сходовоi клiтi й, схиливши голову на вихудлiй шийцi, сторожко прислухаеться.

Інодi тиша несподiвано вибухае несамовитим галасом. Глухонiмий Яромир, усi помисли якого переповненi непогамовною, божевiльною жагою до Розiни, диким звiром блукае будинком. Нечленороздiльне гавкотливе виття знавiснiлого вiд ревнощiв та пiдозр глухонiмого лунае так страхiтливо, аж кров стигне в жилах.

Вiн повсюдно шукае Лойзу й Розiну, пiдозрюючи, що вони заховалися десь удвох в одному з тисяч брудних закамаркiв будинку. Його, заслiпленого люттю, невiдступно переслiдуе думка – нi на крок не вiдпускати з поля зору брата, аби без його вiдома чогось не трапилося з Розiною.

Я здогадуюся, що саме цi нескiнченнi муки калiки спонукають Розiну знову й знову вiддаватися комусь iншому.

Коли ii потяг i готовнiсть вiддатися втрачають на силi, Лойза вигадуе щораз нову мерзотну каверзу, щоб наново розбурхати похiть Розiни.

Тодi обое зумисне вдають, нiби калiка заскочив iх зненацька, i пiдступно заманюють знавiснiлого вiд жаги глухонiмого в темнi коридори, де заздалегiдь наставили зрадливих пасток з iржавих бочкових обручiв, якi вистрiлюють пружиною, якщо на них наступити, чи з нагромаджених залiзних грабель зубцями догори. Потрапивши до пастки, бiдолаха калiчився до кровi.

Час до часу, щоб довести страждання хлопця до крайньоi межi, Розiна сама вигадуе йому якусь пекельну муку. Нараз змiнюе свое ставлення до Яромира, удаючи, нiби раптом ii почало вабити до нього.

Зi своею незмiнною усмiшкою на обличчi вона квапно, на мигах, подае калiцi натяки, вiд яких той впадае у майже нестямний шал. Для таких випадкiв Розiна вимудровуе начебто таемну, напiвзрозумiлу мову знакiв. Бiдолашний Яромир неминуче, без жодноi надii на порятунок, потрапляе у тенета невiдомостi й примарних сподiвань.

Якось я бачив, як вiн стояв перед нею на подвiр’i, а вона щось говорила до нього, так бурхливо артикулюючи й жестикулюючи, що здавалося, бiдолаха ось-ось впаде безтямний вiд несамовитого збудження.

Пiт градом котився його обличчям вiд нелюдських зусиль уловити змiст навмисне заплутаного, квапного повiдомлення.

Увесь наступний день Яромир просидiв у гарячковому очiкуваннi на темних сходах напiврозваленого будинку, розташованого вiддалiк на тiй же вузькiй i запаскудженiй Пiвнячiй вуличцi, – лише згайнував час i не змiг жебракуванням на розi заробити кiлька крейцерiв.

А коли пiзно ввечерi, напiвмертвий вiд голоду й хвилювання, вiн захотiв додому, названа матiр вже давно замкнула дверi й не пустила його на порiг…



Веселий жiночий смiх долинув до мене крiзь мури iз сусiднього ателье.

Смiх? Веселий смiх у цих будинках? Та в усьому еврейському мiстi не знайти людини, яка б умiла радiсно смiятися!

Раптом менi пригадалося: кiлька днiв тому старий лялькар марiонеткового театру Цвак зiзнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу платню ателье, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрiчатися з обраницею серця.

Щоночi доводилося потай, аби не помiтили мешканцi, перевозити потроху дорогi меблi нового пожильця.

Старий добряк потирав вiд задоволення руки, розповiдаючи менi про свою оборудку, i тiшився, мов дитина, як спритно вiн усе влаштував: нiхто iз сусiдiв навiть здогадатися б не змiг про iснування романтичних закоханих.

Непомiтно потрапити до ателье можна було з трьох будинкiв. Навiть через пiдйомну ляду був туди доступ!

Так, якщо вiдчинити залiзнi дверi горища, – а ззовнi це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, – можна пройти повз мою комiрчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихiд.

З-за стiни знову долинае веселий смiх, збуджуе у моiй уявi невиразнi спомини про iнше розкiшне помешкання однiеi аристократичноi родини, куди мене часто кликали для дрiбних реставрацiйних робiт коштовних старожитностей.

Раптом поряд чуеться пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.

Залiзнi дверi горища несамовито скриплять, а наступноi митi до моеi кiмнати влiтае дама. З розпущеним волоссям, бiла, мов стiна, у накиненiй на голi плечi золотiй парчевiй тканинi.

– Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нiчого не питайте, лише заховайте мене тут!

Перш нiж я встиг щось вiдповiсти, моi дверi знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.

Лише секунду бачив я усмiхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмiтника Аарона Вассертрума.

…Кругла свiтляна пляма зринае передi мною, i в сяевi мiсяця я знову впiзнаю узнiжжя свого лiжка.

Сон iще лежить на менi важкою вовняною повстю, у пам’ятi залишилося викарбуване золотими лiтерами iм’я Пернат.

Де я вичитав це iм’я? Атанасiус Пернат?

Менi здаеться, так, здаеться, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха i здивувався тодi, що вiн так добре менi пасуе, хоча я маю дуже неординарну форму голови.

Я зазирнув – тодi – всередину чужого капелюха i… так-так, побачив виписане на бiлому фетрi золотими паперовими лiтерами iм’я:


АТАНАСІУС ПЕРНАТ

Я боявся, капелюх наганяв на мене жах – не знаю, чому. Я швидко малюю в уявi гострий, солодкаво усмiхнений профiль рудоi Розiни – так менi вдаеться ухилитися вiд стрiли, яка вiдразу губиться десь у пiтьмi.

Так, обличчя Розiни! Воно мае бiльшу силу, анiж глухий голос, що варнякае менi до вуха. І тепер, знову заховавшись у своiй комiрчинi на Пiвнячiй вулицi, я можу бути цiлком спокiйний.




І


Якщо мое чуття, нiби хтось, дотримуючись дистанцii, пiднiмаеться услiд за мною сходами з намiром зайти до мене, не пiдвело, то тепер вiн мае стояти десь на останнiй сходинцi.

Ось вiн завертае за кут, де мешкае архiварiус Шемай Гiллель, переступае з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горiшнього поверху. Навпомацки простуе повз стiну i тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темрявi до таблички на дверях, вiдчитуючи мое iм’я.

Я стою посеред кiмнати, дивлюся на дверi.

Ось дверi вiдчиняються, вiн заходить.

Не знiмаючи капелюха й не вiтаючись, вiн ступае кiлька крокiв до мене.

Я вiдчув: так вiн поводиться, коли вдома. Менi видалося цiлком природним, що вiн поводиться саме так, а не iнакше.

Вiн запхав руку до кишенi й вийняв книжку.

Потiм довго гортав ii.

Книжка мала металеву палiтурку, а заглиблення у формi розеток та печаток були заповненi фарбою i маленькими камiнцями.

Нарештi знайшов те мiсце, яке шукав, тицьнув менi пальцем.

Роздiл називався «Іббур»[1 - Іббур, за гебрейськими вiруваннями, – це душа покiйного, який за життя був порядною людиною; вона iнодi переселяеться у душу живоi людини – «заплiднюе» ii, – щоб так нести позитивнi, духовнi iмпульси в земний свiт. – Тут i далi примiтки перекладача.]. «Заплiднення душi» – розшифрував я.

Велика, виведена золотом i червоною фарбою перша лiтера «І» займала майже половину всiеi сторiнки – я мимоволi перебiг ii очима – i була на краях пошкоджена.

Я мав це виправити.

Лiтера не наклеена на пергамент, як це досi траплялося менi в старих книгах; бiльше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних мiж собою посерединi, а кiнцями закрiплених на краях пергаменту.

Отже, на мiсцi лiтери мала бути вирiзана в аркушi дiрка.

Якщо я маю рацiю, то побачу «І» на зворотi у дзеркальному вiдображеннi.

Я перегорнув сторiнку – мiй здогад справдився.

Мимохiть я прочитав ще й цю сторiнку та наступну.

Захопившись, читав i читав.

Книга промовляла до мене, як промовляе сон, тiльки яснiше й виразнiше. Торкалася мого серця, як запитання.

Слова струменiли з невидимих уст, оживали, пiдступали до мене. Вони кружляли вихором передi мною, наче строкато вдягненi рабинi, западалися потiм пiд землю або ж розсотувалися, мов туман, у повiтрi, звiльняючи мiсце наступним. Кожна якусь мить сподiвалася, що я оберу ii, а вiд iнших вiдмовлюся.

Деякi ступали спроквола, повагом, мов розкiшнi пави в iскристих шатах.

Іншi – як королеви, щоправда, постарiлi та пiдтоптанi, з пiдфарбованими повiками, з властивим повiям заломом уст, зморшками пiд грубим шаром огидного гриму.

Однi минали мене, надходили iншi; я проводжав поглядом довгi вервечки сiрих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годi було й сподiватися зберегти iх у пам’ятi.

Потiм вони притягли жiнку, цiлком голу й дужу, наче залiзний велет.

На мить жiнка зупинилася, схилилася до мене.

Їi вii були такими довгими, що могли б укрити все мое тiло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своеi лiвоi руки.

Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я вiдчував у нiй життя цiлого свiту.

Здалеку накочувалася навала корибантiв[2 - Корибанти – жерцi в грецькiй мiфологii.].

Якiсь чоловiк i жiнка пристрасно обнiмалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче пiдходила процесiя.

Тепер дзвiнкий, екзальтований спiв лунав зовсiм поряд, очима я вишукував злиту в обiймах пару.

Однак пара обернулася монолiтною постаттю, напiвчоловiком-напiвжiнкою – Гермафродитом, що сидiв на перламутровому тронi.

Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якiй черв нищення повигризав таемничi руни.

Здiймаючи хмару куряви, придрiботiла отара маленьких слiпих овечок: iх привiв у своiй свитi гiгантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб пiдтримувати в них життя.

Час до часу серед iстот, що струменiли з невидимих уст, траплялися посталi з могил – iз затуленими хустками обличчями.

Спиняючись передi мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у мое серце, так що вiд крижаного ляку цiпенiв мозок, i кров здиблювалася у жилах, як потужний потiк, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.

Повз мене майнула жiнка, я не побачив ii обличчя – вона вiдвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зiтканий зi слiз.

Процесiя масок проминала мене, танцюючи й смiючись, – я iх зовсiм не цiкавив.

Лише П’еро задумливо озираеться i вертаеться. Стае передi мною, заглядае менi в обличчя, наче в дзеркало.

Вiн корчить чудернацькi мiни, змахуе i розгойдуе руками – то спроквола, то шалено, i якась надприродна сила змушуе мене до наслiдування: я теж пiдморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.

Та раптом нетерплячi постатi, що юрмляться за ним, вiдтiсняють його набiк – усiм кортить потрапити перед моi очi.

Усi вони без плотi: порскi перли, нанизанi на шовкову нить; окремiшнi звуки однiеi мелодii, що ллеться з невидимих уст.

То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотiв вiд мене, а я, хоч як старався, нiяк не мiг збагнути, що саме. Вiн мучив мене незрозумiлими пекучими запитаннями.

Але голос, який промовляв цi видимi слова, був мертвим – без вiдлуння.

Кожний звук у нашому свiтi мае багато вiдлунь, так само як кожна рiч кидае одну велику тiнь i багато маленьких, але цей голос бiльше не вiдлунював – мабуть, давно-давно вiдлунав i розвiявся.

Я дочитав книжку до кiнця, та все ще тримав ii у руках, i здавалося менi, що в пошуках чогось гортав я зовсiм не книжку, а свiй мозок.

Усе, що сказав менi голос, я пронiс у собi вiд першоi митi свого життя, тiльки було воно затаене, забуте, сховане вiд моеi свiдомостi до нинiшнього дня.



Я пiдвiв голову.

Де чоловiк, який принiс менi книжку?

Пiшов?!

Чи прийде вiн по неi, коли вона буде готова?

А чи маю я йому ii вiднести?

Та я не змiг пригадати, чи сказав вiн, де мешкае.

Я спробував вiдновити в пам’ятi його появу, але не зумiв. Як вiн був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?

Я нi за що, зовсiм нi за що не мiг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш нiж я встигав злiпити його у своiй уявi.

Я заплющив очi, притиснув пальцями повiки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.

Нiчого, нiчого…

Я став посеред кiмнати, дивлячись на дверi, як тодi, перед його приходом. Малював собi в уявi: ось вiн звертае за кут, ось ступае цегляною долiвкою, ось читае табличку на моiх дверях: «Атанасiус Пернат», ось заходить до помешкання.

Намарно.

У пам’ятi не зринало анi найменшого слiду вiд спомину, яким же вiн був на вигляд.

Я бачив книжку на столi й спробував уявити його руку, як вiн запихае ii до кишенi, виймае звiдти книжку.

Та нiчогiсiнько не уявлялося: була рука в рукавичцi чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи нi?

Раптом менi спала на думку дивна рiч.

Наче навiяння, якому годi опиратися.

Я одягнув пальто, капелюх, вийшов на сходову клiть, спустився схiдцями. А потiм повiльно повернувся до свого помешкання. Повiльно, дуже повiльно, як вiн… Вiдчинивши дверi, побачив, що в моiй комiрчинi зовсiм сутiнно. Хiба щойно, коли я виходив, не був бiлий день?

Довго ж я, мабуть, розмiрковував, що й не помiтив, як злетiв час.

Я спробував наслiдувати ходу й мiмiку незнайомця, але не мiг iх собi пригадати…

Та i як я мiг його наслiдувати, коли не мав навiть на що опертися, за що зачепитися, аби уявити, яким вiн був на вигляд.

Усе сталося, однак, iнакше. Зовсiм iнакше, нiж я думав. Моя шкiра, моi м’язи, мое тiло раптом самi згадали, а мозковi не зiзналися. Вони повелися так, як я не мав нi намiру, анi бажання повестися.

Мое тiло нiби й не належало менi!

Досить було ступити кiлька крокiв кiмнатою, як нараз моя хода стала незграбною i чужою, як у людини, яка ось-ось зашпортаеться.

Так, так, так, то була його хода!

Я точно знав: вiн саме такий.

Я мав чуже голене обличчя з випнутими вилицями i косо посадженими очима.

Хоч не мiг себе бачити, я це вiдчував.

Це не мое обличчя! – хотiв я налякано закричати, хотiв обмацати його, але рука не слухалася, усупереч моiй волi полiзла до кишенi й вийняла звiдти книжку.

Точнiсiнько, як вiн це тодi зробив.

І раптом я вже без пальта, без капелюха, сиджу за столом i це – я. Я, я!

Атанасiус Пернат.

Мене телiпало вiд жаху, серце несамовито гупало, ладне розiрватися, я вiдчував: пальцi примари, якi щойно копирсалися у моему мозку, вiдчепилися вiд мене.

Ще досi менi холодило потилицю вiд iхнього дотику.

Тепер я знав, яким був незнайомець. Я б знову мiг вiдчути його в собi – будь-якоi митi, – досить лише захотiти, але уявити його, так якби вiн став вiч-на-вiч зi мною, усе ще був не в змозi. Та й нiколи не зможу…

Це, як негатив, невидима форма, збагнув я, у яку сам маю влiзти, якщо хочу вiдчути у власному «Я» ii сутнiсть i прояв.

У шухлядi мого столу лежала залiзна касетка, саме там я хотiв замкнути книжку i лише тодi, як мине мiй стан душевного нездужання, вийняти звiдти й взятися до реставрацii титульноi лiтери «І».

Я взяв книжку зi столу. А здалося, наче й не торкнувся. Схопив касетку – те саме вiдчуття. Так, нiби чуття дотику мало навпомацки пробиратися довгим, довгим коридором у глибокiй темрявi, перш нiж дiстанеться моеi свiдомостi; нiби речi, вiддаленi вiд мене величезним часовим промiжком, – роками – i належать минулому, яке я вже давно вiджив!



Голос, який кружляе у пiтьмi в пошуках за мною, щоб мучити мене масним каменем-салом, пролинув повз мене i навiть не помiтив.

Я знаю, вiн – з царства сну. Але те, що я пережив, було реальним життям, тому голос не мiг мене помiтити й надаремно шукае далi, я вiдчуваю.




Прага


Поряд зi мною стояв студент Харусек з пiднятим комiром тонкого, геть зношеного плаща; я чув, як вiд холоду йому цокотять зуби.

Ще застудиться до смертi на перетягах у цiй холоднiй пiдворiтнi, подумав я i запросив його до свого помешкання через дорогу.

Але вiн вiдмовився.

– Дякую вам, майстре Пернат, – пробурмотiв вiн, тремтячи, – на жаль, я маю не так багато часу… поспiшаю до мiста. До того ж ми промокнемо до нитки, щойно виткнемося з-пiд арки. Навiть за кiлька крокiв! Злива й не думае вщухати.

Дощ заливав дахи й струменiв обличчями будинкiв, мов ряснi сльози.

Вихилившись трохи з-пiд арки, я мiг побачити на четвертому поверсi будинку по той бiк провулку свое вiкно; шибки крiзь дощ здавалися розм’яклими, тьмяними й бугристими, немов риб’ячi пухирi.

Жовта брудна вода потоком пливла вниз провулком, пiд аркою з’юрмилися перехожi, щоб перечекати негоду.

– Онде пливе букетик нареченоi, – раптом озвався Харусек, показуючи на зiв’ялий миртовий жмуток, який проносила повз нас брудна вода.

Хтось позаду голосно засмiявся з тих слiв.

Озирнувшись, я побачив старого, сивого, порядно вдягненого пана з роздутим жаб’ячим обличчям.

Харусек теж зиркнув назад i щось стиха пробурчав.

Вiд старого вiяло чимось вiдразним. Я втратив до нього iнтерес i розглядав вицвiлi будинки, якi скоцюрблено тулилися один до одного, наче роздратованi дощем старi шкапи.

Моторошнi й занехаянi!

Набудованi хаотично, вони скидалися на бур’ян, що, несiяний, повитикався з землi.

До низького жовтого кам’яного муру – единих уцiлiлих решток староi довгоi будiвлi – притулили iх два чи три столiття тому, безладно, не беручи до уваги сусiдньоi забудови. Там кособокий покруч зi змiщеним назад чолом, поряд iнший, стирчить, мов кривий кутнiй зуб.

Здаеться, нiби вони сплять пiд навислим похмурим небом, нiхто й не здогадаеться про iхне незриме життя, затаену ворожiсть, яку вони iнодi випромiнюють, коли осiннiй вечiрнiй туман заповзае у провулок й допомагае iм приховати тиху, ледь помiтну гру мiмiки.

За весь прожитий тут вiк я упевнився – i тiеi певностi вже нiяк не позбутися, – що певноi нiчноi пори i на розвиднi будинки жваво ведуть помiж собою тихi, потайнi перемовини. Інодi iхнi стiни пронизуе незбагненний, ледь вiдчутний дрож, шерехи перебiгають дахами й скочуються ринвами вниз – ми байдуже сприймаемо тi звуки своiми притупленими вiдчуттями, не дошукуючись iхньоi причини.

Часто снилося менi, наче я прислухаюся до примарного життя цих будинкiв, i зi страхом та подивом довiдувався, що саме вони е справжнiми таемними господарями вулицi, можуть дiлитися з нею своiм життям i почуваннями, а потiм знову всотувати iх у себе – вдень позичати мешканцям, якi знайшли тут притулок, а вночi вiдбирати з лихварськими вiдсотками.

Перепускаючи через свою свiдомiсть цих чудних людей, що мешкають тут, наче тiнi, мов створiння, не народженi з лона матерi, якi у своiх помислах та дiяннях здаються безладно злiпленими докупи, я дедалi бiльше схиляюся до думки, що такi сни таять у собi приховану iстину, вона ж наяву розсмоктуеться, залишаючи в душi слабкий вiдгомiн побаченоi барвистоi казки.

Тодi в моiй пам’ятi нишком знову зринае легенда про примарного Голема, штучну людину, яку колись тут, у гетто, створив iз стихiй один рабин, що добре знався на кабалi, а потiм оживив його для бездумного автоматичного iснування, уклавши йому за зуби магiчну тетраграму.

І гадаеться менi, що, як i той Голем, що обернувся глиняним бевзем тiеi ж митi, як йому вийняли з рота таемничi знаки життя, так i всi цi люди мусять умить впасти замертво, позбавленi душi, досить згасити в iхньому мозку якусь крихiтну iстину, незначне поривання чи, можливо, навiть безсенсовну звичку – одним, i неясне очiкування чогось абсолютно невизначеного, невловного – iншим.

Якого ж вiчного, непозбавного страху сповненi цi створiння!

Їх не видно за працею, та все ж вони рано прокидаються, при першому проблисковi нового дня, i чекають, затамувавши подих, мов на жертовнi дари, яких нiколи не дочекатися.

А якщо справдi трапляеться, хтось переступае iхнi володiння, якийсь беззахисний приблуда, коштом якого можна поживитися, iх раптом опосiдае глевкий страх, заганяе знову по своiх кутках, змушуе, тремтячи, вiдмовлятися вiд будь-яких намiрiв.

Нема для них iстоти настiльки слабкоi, щоб iм стало вiдваги пiдкорити ii своiй волi.

– Виродженi, беззубi хижаки, яких позбавили моцi та зброi, – тихо промовив Харусек, глянувши на мене.

Звiдки вiн мiг знати, про що я думаю?

Інодi людська думка працюе так iнтенсивно, що, мов iскра, спроможна перестрибнути до мозку людини, яка стоiть поряд, – так здалося менi.

– З чого лишень вони живуть? – запитав я по хвилi.

– Живуть? З чого? Та деякi з них мiльйонери!

Я зиркнув на Харусека. Що вiн мiг мати на увазi!

Але студент мовчав, роздивляючись хмари.

На якусь мить шемрання голосiв пiд аркою стихло, чутно було тiльки шум дощу.

Що ж вiн хотiв тим сказати? «Та деякi з них мiльйонери!» І знову Харусек нiби вiдгадав моi думки.

Вiн показав на ятку лахмiтника, бiля якоi у брунатно-рудих калюжах мокло iржаве старе залiзяччя.

– Аарон Вассертрум! Ось вiн – мiльйонер! Майже третина еврейського мiста належить йому. Хiба ви цього не знали, пане Пернат?

Менi буквально перехопило подих.

– Аарон Вассертрум? Аарон Вассертрум – мiльйонер?

– О, я його добре знаю, – iз жовчю у голосi вiв далi Харусек, нiби тiльки того й чекав, що я його запитаю. – Я i його сина знав, доктора Вассорi. Чули про такого? Знаменитий окулiст доктор Вассорi! Ще торiк усе мiсто захоплено говорило про нього як про великого… вченого. Тодi нiхто не знав, що вiн змiнив прiзвище, а ранiше називався Вассертрумом. Доктор охоче грав роль вченого мужа, далекого вiд свiтського життя, а коли якось зайшла мова про його походження, скромно й зворушено натякнув, що його батько походить з гетто, а сам вiн був змушений цiною страждань i неймовiрних зусиль прокладати собi шлях до свiтла науки вiд самiсiньких низiв.

Ага! Цiною страждань i неймовiрних зусиль!

Чиiх страждань i чиiх зусиль? І з чиiми коштами? Цього вiн не сказав!

Я ж знаю, до чого тут гетто! – схопивши мою руку, Харусек нестямно потряс ii. – Майстре Пернат, я й сам ледь можу втямити, який я бiдний. Я змушений ходити напiвголий, мов волоцюга. Ось самi гляньте! А я ж студент медицини – освiчена людина!

Вiн розхристав на собi пальто, i я iз жахом побачив, що на ньому нi сорочки, анi маринарки – лише голе тiло.

– І таким злидарем я був уже тодi, коли довiв до краху ту бестiю, того всемогутнього, вседостойного доктора Вассорi. Ще й нинi нiхто не здогадуеться, що це я, саме я став призвiдцем…

У мiстi гадають, нiби винен в усьому такий собi доктор Савiолi, нiби то вiн викрив шахрайство доктора Вассорi й довiв його до самогубства. Але кажу вам: доктор Савiолi був лише знаряддям у моiх руках! Я сам-один уклав план, зiбрав усi матерiали, роздобув докази й тихо, непомiтно, камiнь за каменем, розхитував мури достатку доктора Вассорi доти, коли вже жоднi грошi на свiтi, жодне крутiйство гетто не могли запобiгти катастрофi – для остаточного краху було достатньо лише незначного поштовху…

Знаете, як… як гра в шахи.

Саме так грають у шахи.

І нiхто не знае, що винуватець – я!

Лахмiтниковi Аароновi Вассертрумовi часом не дае спати жахливий здогад, що руку в цiй грi доклав хтось iще, кого вiн не знае, не може намацати; не доктор Савiолi, хтось iнший, i цей хтось невiдступно десь поблизу.

Хоча Вассертрум i належить до тих, кому дано прозирати крiзь стiни, однак йому невтямки, що може знайтися мозок – та й не один, – здатний вичислити, як довгою, непомiтною, отруеною голкою, оминаючи мури, каменi, золото й дiаманти, проткнути судину життя.

Харусек ляснув себе по чолi й несамовито розреготався. – Аарон Вассертрум скоро про це довiдаеться. Того дня, коли захоче вчепитися у горло докторовi Савiолi! Саме того дня! Цю шахову партiю я теж розрахував до останнього ходу. Тепер це буде гамбiт королiвського слона! Аж до гiркого кiнця неможливий жодний хiд, на який я не зумiв би дати нищiвноi вiдсiчi.

Хто вступить зi мною у такий гамбiт, зависне в повiтрi, скажу я вам. Як безпомiчна марiонетка на тонких ниточках – ниточках, за якi смикаю я. Чуете? Я смикаю! І всi ii зусилля марнi – жодноi свободи волi.

Студент говорив, наче в лихоманцi, я з жахом дивився на нього.

– Що вам заподiяли Вассертрум i його син, що ви аж палаете ненавистю до них?

Харусек поривчасто вiдмахнувся вiд моiх слiв.

– Облишмо це! Запитайте лiпше, що погубило доктора Вассорi. Чи, може, бажаете поговорити про це iншого разу? Дощ вщухае… Хочете, мабуть, додому?

Вiн стишив голос, як людина, що нараз заспокоiлася. Я похитав головою.

– Ви чули коли-небудь, як нинi лiкують катаракту? Нi? То я мушу вам докладно пояснити, щоб ви добре зрозумiли, майстре Пернат!

Тож слухайте: катаракта – важке захворювання сiткiвки ока, що призводить до слiпоти. Існуе лиш один спосiб запобiгти недузi – так звана iридотомiя. Вона полягае у видаленнi з райдужноi оболонки ока клиновидного шматочка. Неминучий наслiдок такого втручання – значне потьмянiння зору, яке залишаеться на все життя, але здебiльшого вдаеться загальмувати розвиток слiпоти. Дiагноз катаракти мае, однак, своi особливостi.

Інодi, надто на початку хвороби, найяскравiшi симптоми начебто зникають. Тодi лiкар, навiть якщо вiн не помiчае жодних ознак хвороби, усе ж не може з певнiстю стверджувати, що його попередник неодмiнно помилився, поставивши такий дiагноз.

Якщо iридотомiя була все ж зроблена – а таке хiрургiчне втручання можна провести i на хворому, i на здоровому оцi, – то вже неможливо встановити, була катаракта чи нi.

Ось на цих та iнших моментах i вибудував доктор Вассорi свiй мерзенний план.

Безлiч разiв, надто у жiнок, вiн дiагностував катаракту там, де йшлося про невинне погiршення зору, лиш би зробити операцiю, яка не коштувала йому зусиль, зате приносила чимало грошей.

Отодi йому нарештi потрапляли до рук беззахиснi, й не треба було великоi вiдваги, щоб вдатися до грабунку.

Бачите, майстре Пернат, цей хижак, цей дегенерат був поставлений у такi життевi умови, за яких вiн легко мiг масакрувати свою жертву. Нiчого не ставлячи на карту! Розумiете? Абсолютно нiчим не ризикуючи!

Купою сфальшованих публiкацiй у медичних часописах Вассорi зумiв створити собi славу визначного фахiвця, йому навiть вдалося напустити ману на своiх колег-лiкарiв, надто довiрливих та шляхетних, щоб розпiзнати його обман.

Логiчно, що до нього в пошуках зцiлення потягнулися табуном пацiенти.

Щойно хтось iз незначними порушеннями зору звертався до нього по консультацiю, доктор Вассорi одразу брався за втiлення свого пiдступного плану.

Спочатку вiн, як це заведено, збирав анамнез, але, про всяк випадок, ретельно занотовував лише тi вiдповiдi, якi могли вказувати на ймовiрнiсть у хворого катаракти. Й обережно з’ясовував, чи вже хтось до нього не ставив дiагнозу.

У розмовi доктор нiби мимохiдь зауважував, що його наполегливо запрошують за кордон на важливий науковий симпозiум i iхати треба вже завтра. При подальшому оглядi ока за допомогою пучка електричного свiтла вiн намагався завдати пацiентовi якнайбiльше болю.

І все це з умислом! Усе це з умислом!

Коли по завершеннi огляду пацiент з тривогою у голосi передбачено запитував, чи е пiдстави для хвилювання, доктор Вассорi робив свiй перший хiд на шахiвницi. Сiдав навпроти хворого, витримував хвилинну паузу i розмiреним, гучним, добре поставленим голосом промовляв сакраментальну фразу:

– Повноi слiпоти не уникнути вже найближчим часом.



Наступна сцена, очевидно, була жахливою. Дехто непритомнiв, iншi плакали й ридали, качалися у розпачi на пiдлозi.

Втратити зiр – це втратити все.

Тодi надходила iнша передбачувана мить, коли нещасна жертва обхоплювала колiна доктора Вассорi й заклинала, невже, заради Бога, нiчим у цiлому свiтi не можна зарадити? І ця бестiя, цей покруч робив новий хiд на шахiвницi – сам ставав всемогутнiм Господом!

Усе, усе на свiтi, майстре Пернат, гра в шахи!

Негайна операцiя, задумливо промовляв доктор Вассорi, можливо, единий порятунок. І з нестримним, пожадливим марнославством, яке раптом охоплювало його, вiн вивергався потоком красномовства, яскраво описуючи рiзнi випадки зi свого досвiду, якi – о диво! – мали неймовiрно багато схожого з випадком саме цього пацiента, розповiдав, як багато хворих саме йому завдячують збереженням зору. І таке iнше…

Хмiль слави вiд того, що його вважають ледь не якоюсь вищою iстотою, у чиi руки вкладено щастя i горе людей, запаморочував йому голову.

А безпорадна жертва, ошелешена звiсткою, з серцем, переповненим пекучих запитань, зi зрошеним холодним потом чолом, не вiдважувалася урвати тираду, аби, не дай Боже, не прогнiвити його, того единого, хто здатний допомогти.

Словами, що до операцii вiн, на жаль, зможе взятися лише за кiлька мiсяцiв, як повернеться з науковоi мандрiвки, доктор Вассорi закiнчував свою промову.

Хтозна – у таких випадках залишаеться тiльки сподiватися на лiпше, – можливо, ще й тодi не буде запiзно, казав вiн.

Звiсно, хворий нажахано пiдхоплювався, ледь не кричав, що за жодних обставин навiть дня чекати не хоче, i благав порадити iншого окулiста, який змiг би його прооперувати.

Отодi наставала мить рiшучого удару.

Доктор Вассорi у глибокiй задумi мiряв кроками кабiнет, стурбовано морщив чоло, зрештою, зi скорботним придихом казав, що iнший лiкар неодмiнно оглядатиме очi за допомогою електричного свiтла, а повторне слiпуче опромiнення – хворий уже й сам знае, як це боляче, – може мати фатальнi наслiдки.

Іншому лiкаревi, не кажучи вже про те, що бiльшостi з них бракуе досвiду в проведеннi iридотомii, доведеться, перш нiж класти пацiента на операцiйний стiл, провести повторний огляд, проте не одразу – очним нервам потрiбний час, щоб оговтатися вiд попереднього опромiнення.

Харусек стиснув кулаки.

– Мовою шахiв це називаеться «вимушеним ходом», любий майстре Пернат! Те, що вiдбувалося далi, теж було вимушеним ходом. І так хiд за ходом…

Доведений до розпачу, хворий благав доктора Вассорi змилосердитися, вiдкласти хоч на день свою поiздку й самому провести операцiю. Бо йшлося про бiльше, анiж близьку смерть, – йшлося про нестерпний страх, який студив кров, страх будь-якоi митi ослiпнути – що може бути страшнiше за це!

Що вiдчайдушнiше впирався та бiдкався цей монстр, мовляв, вiдтермiнування поiздки може завдати йому шкоди, яку й передбачити важко, то бiльше грошей добровiльно пропонували пацiенти.

Якщо сума гонорару видавалася докторовi достатньо високою, вiн начеб пiддавався умовлянням i ще того ж дня, – аби ненароком якийсь випадок не завадив його планам, – робив операцiю, завдаючи обом здоровим очам бiдолахи непоправноi шкоди. Вiдтепер людина була приречена на по-життеву муку дивитися на свiт, мов крiзь поволоку. А вiд учиненого злочину не зоставалося i слiду!

Завдяки операцiям на здорових очах доктор Вассорi зумiв не лише примножити славу неперевершеного цiлителя, якому щоразу вдаеться зупинити загрозливу слiпоту, але й водночас удоволити свою безмежну жадобу до грошей, уволити свое марнославство, коли довiрливi жертви, постраждалi фiзично й фiнансово, дивилися на нього, мов на благодiйника, i величали спасителем.

Лише людина, яка всiм корiнням проросла в гетто, обсотала ним його незчисленнi, невидимi, та водночас незрушнi пiдвалини; яка змалку навчилась затаюватися, чатуючи на жертву, мов павук; яка знала кожного мешканця в мiстi, його матерiальне становище, вмiла прозирнути в суть взаемостосункiв, – лише така людина – напiвпровидцем можна б назвати ii – могла роками безкарно чинити своi злочинства.

Якби не я, вiн i досi б займався своiм мерзенним ремеслом, займався б до глибокоi старостi, аби нарештi, надiлений почестями, усiма шанованим патрiархом у колi близьких – ось де осяйний приклад для прийдешнiх поколiнь! – насолоджуватися життевим надвечiр’ям, аж доки б сам не подох, урештi-решт.

Та я також вирiс у гетто, моя кров теж просякнута атмосферою пекельного лукавства. Ось чому я потрафив довести його до погибелi, непомiтно, мов блискавка з ясного неба.

Заслуга викриття належить докторовi Савiолi, молодому нiмецькому лiкаревi, – я його пiдсунув, збирав доказ по доказовi, аж доки одного чудового дня рука правосуддя не запопала доктора Вассорi.

А тодi недолюдок учинив самогубство. Хай буде благословенною та мить!

То нiби мiй двiйник стояв при ньому й водив його рукою – вiн позбавив себе життя амiлнiтритом, пляшечку з яким я при нагодi залишив у його кабiнетi, коли приходив нiбито на консультацiю, спонукавши й менi поставити фальшивий дiагноз катаракти, – залишив зумисне, палко бажаючи, щоб саме цей амiлнiтрит завдав йому останнього удару.

Мiстом поширилися чутки, нiби смерть спричинив iнсульт.

Амiлнiтрит при вдиханнi вбивае, як iнсульт. Проте чутки довго не протрималися.



Харусек раптом завмер, утупившись поперед себе вiдсутнiм поглядом, нiби поринув у глибоку задуму, а тодi кивнув плечем у бiк ятки Аарона Вассертрума.

– Тепер вiн сам, – пробурмотiв вiн. – Зовсiм самотнiй зi своею жадiбнiстю i… i… цiею восковою лялькою…

Серце пiдступило менi десь аж до горла.

Я налякано глянув на Харусека.

Чи не спричинився вiн? Не iнакше як гарячкове марення змушуе його вигадувати такi речi.

Таки так! Вiн усе вигадав, йому примарилося!

Не може бути правдою той жах, який вiн наоповiдав про окулiста. Вiн сухотник, i смертельна гарячка випалюе йому мозок.

Я хотiв заспокоiти хлопця i, перевiвши все на жарт, спрямувати його думки у веселiше рiчище. Та враз – не встиг я й слова дiбрати – у моiй пам’ятi, мов вiд спалаху блискавки, зринуло обличчя Вассертрума з роздертою верхньою губою й булькатими риб’ячими очицями, коли вiн – тодi – зазирнув крiзь прочиненi дверi до моеi комiрчини.

Доктор Савiолi! Доктор Савiолi! Так, саме так називався молодий заможний пан, про якого довiрливим шепотом повiдомив менi лялькар Цвак i який винайняв у Цвака ателье.

Доктор Савiолi! – криком пролунало в менi, неясними, розмитими образами промайнуло у свiдомостi, збуривши вихор моторошних здогадiв.

Розтривожений, я хотiв запитати Харусека, розповiсти йому про те, що бачив, але хлопця зненацька пiдкосив такий жорстокий напад кашлю, що вiн ледь утримався на ногах. Я лише дивився йому вслiд, як вiн, насилу тримаючись за стiну, побрiв пiд дощ, кивнувши мимохiдь менi на прощання.

Так, так, вiн казав правду. То не була гарячкова маячня, я це вiдчував. То був примарний дух зла, який i вдень, i вночi блукае вулицями, шукаючи свого фiзичного втiлення. Вiн витае у повiтрi, непомiтний для нас, та враз – то тут, то там – вселяеться у якусь людську душу, а ми й не здогадуемося. І перш нiж отямимося, вiн уже втратив своi обриси, i все зникло…

І лише моторошнi чутки про якийсь скоений жахливий злочин доходять до нас.

Умить я збагнув глибинну сутнiсть цих загадкових iстот, що живуть навколо мене: iх безвольно несе крiзь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаем букетик нареченоi.

Менi здалося, нiби навколишнi будинки витрiщалися на мене з пiдступною, нез’ясовною злобою. Ворота – роззявленi чорнi пащi, з яких вирванi язики; горлянки, з яких щомитi може видертися пронизливий крик, такий пронизливий i сповнений ненавистi, що жах пройме все ество.

Що ще наостанок сказав студент про лахмiтника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсiм самотнiй зi своею жадiбнiстю i… i… цiею восковою лялькою…»

Кого вiн мав на увазi, кажучи про воскову ляльку?

Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими вiн зазвичай приголомшуе, яких нiхто не розумiе, але якi, зринувши згодом несподiвано в пам’ятi, можуть скувати жахом, як речi незвичноi форми, вихопленi раптом з темряви снопом яскравого свiтла.

Я глибоко перевiв подих, щоб заспокоiтися i струсити iз себе страх, навiяний розповiддю Харусека.

Пильнiше придивився до людей, що тулилися разом зi мною у пiдворiтнi. Бiля мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко смiявся. Мав на собi чорний сюртук i рукавички. Вiн незмигно витрiщався вибалушеними очима на арку пiдворiтнi в будинку навпроти.

Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало вiд збудження.

Мимоволi я простежив за його поглядом i помiтив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудоi Розiни, яка стояла по той бiк провулку зi своiм вiчним хтивим усмiхом на устах.

Старий намагався привернути ii увагу. Я бачив по нiй, що вона спостерегла тi знаки, але вдавала, наче не розумiе натяку.

Нарештi старий не витримав, навшпиньки побрiв через вуличку, кумедно, з грацiею великого чорного гумового м’яча перестрибуючи через калюжi.

Його, вочевидь, тут знали, бо звiдусiль посипалися коментарi на його адресу.

Якийсь босяк позаду мене iз червоним плетеним шаликом на шиi, у синьому вiйськовому картузi, з вiргiнiею[3 - Вiргiнiя – тонка сигара.] за вухом, гримасував поза його спиною, однак сенсу тих кривлянь я не розумiв.

Дотямив лише, що старого гладуна називали у еврейському кварталi «масоном». Таке прiзвисько тут давали тим, хто упадав за малолiтнiми дiвчатками, але, завдяки панiбратським стосункам з полiцiею, мiг не боятися кари за це…

Розiна й старий зникли в пiтьмi пiдворiтнi.




Пунш


Ми вiдчинили вiкно, щоб вивiтрити тютюновий дим з моеi крихiтноi кiмнатки.

Холодний нiчний вiтер прохопився досередини, налетiв на скудлаченi пальта, що висiли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.

– Достойний головний убiр Прокопа хоче полетiти собi геть, – мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкi криси якого гойдалися, мов чорнi крила.

Йосуа Прокоп весело пiдморгнув.

– О, вiн хоче… – кивнув вiн. – Напевно, хоче…

– До Лойзичека на танцi… – вставив i свое слово Фрiзландер.

Прокоп засмiявся, вiдбиваючи рукою такт пiд тонке завивання зимового вiтру понад дахами. Потiм вiн зняв зi стiни мою стару розбиту гiтару, удав, нiби грае на ii порваних струнах, i бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пiсеньку.

– Як ловко вiн оволодiв тюряжним жаргоном, – засмiявся Фрiзландер, пiдхоплюючи куплет.

– Цю потiшну пiсеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мiшiгений Нефталiй Шафранек у зелених окулярах, а йому пiдкидае новi куплети, приграючи на гармонiцi, розцяцькована бабега, – пояснив менi Цвак. – Мусите якось пiти з нами до тоi кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’емо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинiшнього дня народження!

– Так, так, ходiмо з нами, – пiдхопив Прокоп, зачиняючи вiкно. – Таке варто побачити!

Далi ми пили гарячий пунш, поринувши у власнi роздуми.

Фрiзландер вистругував дерев’яну ляльку-марiонетку.

– Ви нас цiлком вiдрiзали вiд зовнiшнього свiту, Йосуа, – урвав тишу Цвак. – Вiдколи ви зачинили вiкно, нiхто й слова не вимовив…

– Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вiтер ворушить неживi речi, – квапно вiдповiв Прокоп, мовби вибачаючись за свое мовчання. – Який чудернацький вигляд мають мертвi предмети, раптом урухомленi! Хiба нi? Якось бачив на безлюднiй площi, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельнiй битвi, клаптi паперу, хоча я не вiдчував жодного подмуху вiтру, бо сховався за стiною будинку. Потiм клаптi нiби заспокоювалися, та за мить, охопленi скаженим шалом, знову пiдхоплювалися i мчали в безсенсовнiй лютi, збивалися купою у закутку мiж будинками, щоб наново розсiятися i врештi-решт зникнути за рогом…

Лише товста газета не встигала за ними, знавiснiло билась на брукiвцi, нiби задихалася, хапаючи ротом повiтря.

Невиразна пiдозра зродилася тодi в менi, що й ми, живi iстоти, чимось схожi на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагненний «вiтер», жене нас куди захоче, а ми, наiвнi, вiримо, нiби самi керуемось власною свободою волi?

А що, як життя у нас не що iнше, як таемничий вихор? Вiтер, про який мовиться у Бiблii: Чи знаеш ти, звiдкiль вiн приходить i куди йде? Хiба не сниться нам iнодi, нiби ми поринаемо у водну глибiнь i ловимо там срiбних рибок? Насправдi ж, то лиш холодний повiв вiтру торкаеться наших рук…

– Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? – Цвак пiдозрiливо глянув на музиканта.

– Це iсторiя книги Іббур надихнула його на такi роздуми. Шкода, ви запiзно прийшли й не чули розповiдi про неi, – мовив Фрiзландер.

– Історiя книги?

– Власне, iсторiя одного дивного чоловiка, який ту книжку принiс. Пернат не знае нi його iменi, нi де вiн мешкае, анi чого хотiв. І хоча зовнiшнiсть того чоловiка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…

Цвак стрепенувся.

– Дуже дивно, – озвався вiн по хвилi. – Незнайомець без бороди, косоокий?

– Можливо, – вiдповiв я. – Тобто я… я… певний цього! Ви його знаете?

Лялькар похитав головою.

– Нi, просто вiн нагадуе менi Голема…

Художник Фрiзландер опустив руку з рiзцем.

– Голема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаете про Голема, Цваку?

– Хто може сказати, нiби щось знае про Голема? – стенув плечима Цвак. – Вiн належить до царини легенди, доки одного чудового дня на вулицi не вихлюпнуться подii, якi раптом знову покличуть його до життя. Тодi якийсь час тiльки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмiрiв, стають настiльки перебiльшеними й роздутими, що, зрештою, самi розсипаються на порох вiд власноi неправдоподiбностi. Кажуть, ця iсторiя походить десь iз сiмнадцятого сторiччя. За приписами тепер уже втраченоi кабали, один рабин створив штучну людину, прислужника, – так званого Голема. Той мав допомагати йому дзвонити у дзвони в синагозi й виконувати всiляку чорну роботу.

Однак справжньою людиною вiн не став, лише тупе, напiвсвiдоме iснування жеврiло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магiчнiй цидулцi, вкладенiй за зуби, вiн притягував до себе вiльнi космiчнi сили всесвiту.

І коли якось перед вечiрньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папiрця, Голем упав у шаленство, метався темними вулицями мiста, руйнуючи все на своему шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.

Тодi iстота впала долi мертвою. Вiд неi нiчогiсiнько не зосталося, хiба маленький глиняний чурбак, який ще й досi показують у Старiй синагозi.

– Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душi мертвих, – устряв Прокоп. – Сучаснi вченi стверджують, вiн користувався при тому Laterna magica, чарiвною лiхтарнею…

– Та звiсно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужiв! – незворушно вiв далi Цвак. – Laterna magica! Нiби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магiчними витребеньками, не помiтив би вiдразу такого грубого шахрайства…

Я, щоправда, достеменно не знаю сутi легенди про Голема, однак щось, що не може померти, таки живе в цiй частинi мiста й тiсно з нею пов’язане – цього я певен. З роду в рiд тут мешкали моi пращури, тож навряд чи хтось пережив i успадкував у споминах бiльше за мене воскресiнь Голема.

Цвак раптом замовк, вiдчувалося, як думками вiн помандрував у минуле.

Дивлячись на нього, як вiн сидить за столом, пiдперши голову, на його рожевi, ще зовсiм молодi щоки, якi так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволi порiвнював лялькаря iз застиглими масками облич його марiонеток – вiн часто менi iх показував.

На диво схожими вони були.

Той самий вираз, тi самi риси обличчя.

Є на свiтi речi, невiд’емнi однi вiд одних, подумав я. Ось, скажiмо, проста доля Цвака. Менi видаеться нереальним, ба навiть жахливим, що така людина, як вiн, яка мала краще за предкiв виховання, на яку чекала кар’ера артиста, раптом повернулася до ветхоi скринi з марiонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, якi ще його пращурам забезпечували злиденне животiння, виробляти незграбнi вихиляси й демонструвати млявi емоцii.

Вiн не змiг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, i коли вiн був далеко, вони вплiталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й супокою, доки вiн знову не повернувся домiв. Тому старий такий тепер нiжний з ляльками, пишаеться ними, одягае у блискучi шати.

– Може, далi розповiдатимете, Цваку? – попросив Прокоп старого, глянувши на Фрiзландера й на мене, нiби питаючи нашоi згоди.

– Не знаю, з чого й почати, – замислено мовив старий. – Історiя про Голема важко пiддаеться розумiнню… Як перше казав Пернат: вiн достеменно знае, яким на вигляд був незнайомець, та попри це не може його описати. Приблизно кожнi тридцять три роки на наших вулицях вiдбуваеться одна подiя, нiби й не примiтна, та все ж наганяе жаху, i нема iй нi пояснення, нi виправдання.

Щоразу нiкому невiдомий чоловiк монгольського типу, безбородий, з жовтавого кольору обличчям, у старомодному, наглухо застебнутому сурдутi, надходить зi Старошкiльного провулку, ступае розмiреним кроком, по-чудернацькому нахиляючись трохи вперед, здаеться, ось-ось зашпортаеться i впаде. Вiн простуе еврейським мiстом i раптом… стае невидимим.

Зазвичай звертае у якийсь завулок i зникае.

Однi кажуть, що вiн робить коло й повертаеться туди, звiдки вийшов: до старенького будинку поблизу синагоги. Іншi, спраглi сенсацiй, стверджують, нiби бачили його, коли вiн, вигулькнувши з-за рогу, йшов iм назустрiч. Вони начеб виразно зрiли його постать, та поступово вона малiла, як постать людини, що прямуе удалечiнь, доки й зовсiм зникала.

Шiстдесят шiсть рокiв тому його поява зчинила, видно, особливо великий переполох, бо пригадую – тодi я ще був зовсiм малим хлопчаком – будiвлю у Старошкiльному провулку обшукали згори донизу.

Було встановлено, що в тому домi справдi iснувала кiмната з гратами на вiкнах, яка не мала нi входу, нi виходу. В усiх вiкнах вивiсили бiлизну – так i виявили ту замуровану кiмнатку. А що проникнути до неi не було способу, один чоловiк спустився з даху на мотузцi, аби зазирнути досередини. Ледве вiн дiстався до вiкна, мотузка обiрвалася, i нещасний впав на брукiвку, розтрощивши череп. Коли ж згодом вдалися до новоi спроби, нiхто до пуття не мiг згадати, де те вiкно е. Не дiйшовши згоди, ту затiю облишили.

Я сам зустрiвся з Големом уперше у своему життi десь тридцять три роки тому. Вiн простував менi назустрiч прохiдним двором, ми ледь не зiштовхнулися.

Ще й нинi не тямлю, що сталося тодi зi мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постiйно сподiватися зустрiчi з Големом!

Ще до того як уздрiти його, щось у менi – Богом присягаюся! – пронизливо скрикнуло: Голем! Тiеi ж митi хтось вигулькнув з темряви пiдворiтнi й промайнув повз мене. А вже за секунду звiдки й взялася навала юрби з блiдими збудженими обличчями й засипала мене запитаннями, чи не бачив я його.

Вiдповiдаючи, я вiдчував, як мiй язик ледве повертаеться, насилу виборсуеться iз зацiпенiння, хоча ще мить тому нiчого подiбного не було.

Я був вражений, що можу рухатися, я усвiдомлював, що мене – хай на частку секунди, один удар серця – скувало, немов паралiчем.

Про це я часто й подовгу розмiрковував i гадаю, найближче пiдiйду до iстини, якщо скажу: раз за життя кожного поколiння еврейським кварталом зi швидкiстю блискавки прокочуеться психiчна епiдемiя, уражае душi живих з якоюсь прихованою вiд нас метою, створюючи мiраж, примару дивноi iстоти, яка жила тут сотнi рокiв тому i тепер спрагло прагне нового фiзичного втiлення.

Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нiкуди й не зникала, просто ми не помiчаемо ii. Бо ж не чуемо ми, як бринить камертон, доки вiн не торкнеться дерева й не змусить його бринiти теж.

Можливо, це щось таке, як мистецький витвiр душi, без участi свiдомостi, витвiр, схожий на кристал, який, за одвiчними законами, формуеться з аморфноi маси.

Хтозна…

Так задушливими днями наелектризована до краю атмосфера породжуе нарештi блискавку. То, може, й постiйне нагромадження одних i тих самих думок, якi отруюють повiтря гетто, теж призводить до несподiваного викиду енергii – душевного вибуху, який виривае нашу сонну свiдомiсть з дрiмоти й виносить на бiлий свiт, щоб – як природа створюе блискавку – створити примару, котра обличчям, ходою, поведiнкою, в усьому i в кожному уособлюватиме символ масовоi душi – якщо тiльки вмiти правильно витлумачити таемну мову форм?

Як у природi деякi явища попереджують про удар блискавки, так i тут певнi моторошнi знамення провiщають грiзне вторгнення фантома в реальний свiт. Вiдлущений тиньк староi стiни набувае подоби людини; у морозяних квiтах на шибцi вiкна промальовуються риси застиглого обличчя. Пiсок з даху сиплеться якось не так i пробуджуе у недовiрливого спостерiгача пiдозру, що прихованою рукою водить невидимий розум, скидае пiсок униз i потай бавиться, намагаючись вiдтворити в ньому якiсь дивовижнi образи. Спочиваеш, скажiмо, оком на вiзерунку однотонного мережива чи розглядаеш брижi шкiри, а сам не годен опиратися невеселiй людськiй здатностi вбачати в усьому знаменнi, сповненi прихованого сенсу форми, якi розростаються у наших снах до неймовiрних розмiрiв. І всi марнi спроби зiбрати думки докупи, прогризти мури буденностi червоною ниттю пронизуе болiсне усвiдомлення, що наше ество зумисне й супроти нашоi волi висмоктуеться, лише задля того, щоб оживити фантома.

Почувши оце розповiдь Перната про його загадкового гостя, безбородого косоокого чоловiка, менi одразу уявився Голем, такий, яким я його тодi бачив.

Вiн стояв передi мною, немов з-пiд землi вирiс.

На мить мене охопив невиразний, притуплений страх, що знову щось страшне й нез’ясовне загрожуватиме нам небавом; той самий страх, який я вiдчув якось ще змалку, коли першi примарнi з’яви Голема кинули свою тiнь.

Вiдтодi минуло вже десь шiстдесят шiсть рокiв. Було то одного вечора, коли до нас завiтав наречений моеi сестри, щоб узгодити з родиною день весiлля.

Нареченi плавили тодi свинець – задля жарту, – а я стояв поряд з роззявленим ротом i не мiг зрозумiти, навiщо це робиться. У моiй плутанiй дитячiй уявi дiйство якось поеднувалося з Големом, про якого менi часто розповiдав дiдусь. Увесь час здавалося, нiби ось-ось вiдчиняться дверi й увiйде незнайомець.

Сестра, усмiхаючись до мене, вилила ложку з рiдким свинцем у воду. Їi потiшала моя схвильованiсть.

Зморщеними, тремтячими руками вийняв мiй дiдусь з води блискучу металеву грудку й пiднiс до свiтла. Усi нараз збуджено загомонiли. Я хотiв було протиснутися уперед, але мене вiдштовхнули.

Згодом, коли я став уже старшим, батько розповiв менi, що тодi розплавлений свинець застиг у виглядi маленькоi голови з виразними рисами обличчя – гладенькоi i круглоi, наче вилитоi з форми. Моторошна схожiсть з Големом нажахала усiх.

Я часто бесiдував з архiварiусом Шемаем Гiллелем, оберiгачем релiквiй Староновоi синагоги, була серед них й одна глиняна фiгура часiв кайзера Рудольфа. Вiн визнавався на кабалi i вважав, що ця глиняна брила з людською подобою е, можливо, не чим iншим, як давнiм знаменням – точнiсiнько таким, як свинцева голова з моеi розповiдi. А незнайомець, що тут блукае, скорiш за все фантастичний або вигаданий образ, якого середньовiчний рабин оживив у думках, перш нiж дати йому тiлесну оболонку. Ось i з’являеться вiн тепер час до часу, за певного розташування зiрок, при якому його створили, гнаний спрагою фiзичного втiлення.

Покiйна дружина Гiллеля теж зустрiчалася з Големом вiч-навiч. Їi, як i мене, теж скувало зацiпенiння i не вiдпускало, доки загадкова iстота була поблизу.

Вона – так казала – нi на мить не сумнiвалася, що це могла бути лише ii душа, яка вiддiлилася вiд тiла й на мить постала перед нею, прибравши чужого образу й пильно вдивляючись iй у вiчi.

Попри моторошний жах, жiнка нi на секунду не втратила притомностi, добре усвiдомлювала, що той, iнший, – лише часточка ii душi…



– Неймовiрно, – пробурмотiв Прокоп, глибоко замислившись.

Художник Фрiзландер, здавалося, також поринув у задуму. У дверi постукали. До кiмнатки увiйшла стара жiнка, котра щовечора приносила менi воду та все, чого я потребував, поставила на пiдлогу глиняного глека i мовчки вийшла.

Ми всi стрепенулися, сонно, немов щойно прокинулися, роззирнулися по кiмнатi, але ще довго нiхто не зронив анi слова. Нiби разом зi старою у дверi прослизнуло щось нове, до якого ще треба призвичаiтися.

– Еге ж, руда Розiна мае таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’ятi. Виринае раз по раз з усiх щiлин та закуткiв, – бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак. – Цей застиглий оскал замiсть усмiху переслiдуе мене все життя.

Спершу бабця, потiм мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою вiдрiзнялися! Усi на одне iм’я – Розiни. Вiчне воскресiння однiеi Розiни в iншiй…

– Хiба Розiна не донька лахмiтника Аарона Вассертрума? – запитав я.

– Кажуть таке… – вiдповiв Цвак. – Але Аарон мае не одного сина й не одну доньку, про яких нiхто нiчого не знае. Про батька Розiниноi матерi теж нiчого невiдомо, та й сама вона не знати де дiлася… Народила дитину в п’ятнадцятирiчному вiцi, вiдтодi дiвки не бачили. Їi зникнення, наскiльки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоеним через неi у цьому ж таки будинку.

Тодi вона, як тепер ii донька, морочила голови пiдлiткам. Один з них i досi живе, я часто бачу його, але iменi не пам’ятаю. Іншi невдовзi повмирали, гадаю, це вона дочасно звела iх у могилу.

З тих часiв я пригадую лише окремi епiзоди, вони, мов вицвiлi свiтлини, iнодi зринають у пам’ятi. Жив тодi один чоловiк, трохи несповна розуму, волочився вiд кнайпи до кнайпи й за пару крейцерiв вирiзав для вiдвiдувачiв силуети iз чорного паперу. Бiдоласi всi наливали, коли ж вiн напивався як чiп, опосiдав його невимовний туск, i вiн, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирiзав гострий дiвочий профiль – завжди той самий, – аж доки не закiнчувався папiр.

Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тодi подейкували, нiби вiн ще дитиною закохався у якусь Розiну, ймовiрно, в бабцю нинiшньоi, та так нестямно, аж стратив розум. За моiми пiдрахунками, то таки була бабця нашоi Розiни…



Цвак замовк i вiдхилився назад.

Доля у цьому будинку кружляе колом, завжди повертаючись до однiеi точки, майнуло менi в головi, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кiшка, якiй знесло пiвголови, заточуючись, крутиться веретеном.

– Тепер – голова! – почув я раптом дзвiнкий голос художника Фрiзландера.

Вiн вийняв з кишенi круглу довбешку й заходився рiзьбити.

Нестерпна втома налягла менi на очi, я вiдсунув свое крiсло з-пiд свiтла в тiнь.

Вода для пуншу булькотiла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крiзь зачинене вiкно звуки танцювальноi музики, iнколи стихали зовсiм, а потiм знову оживали, залежно вiд того, доносив iх знадвору вiтер чи розгублював дорогою.

За якусь хвилю музикант запитав мене: може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нiчого не вiдповiв. Мене так розморило, що не хотiлося не те що ворушитися, навiть рота розтуляти.

Менi здавалось, нiби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрiшнiй супокiй. Доводилось примружувати очi, дивлячись на миготливий рiзець Фрiзландера, яким вiн невтомно стесував дрiбну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.

Десь удалинi бубонiв голос Цвака, вiн знову розповiдав усiлякi дивовижнi iсторii про своiх марiонеток та потiшнi казки, вигаданi ним для лялькових вистав.

Ішлося у тих оповiдках i про доктора Савiолi, i про поважну панi, дружину одного аристократа, яка нишком вiдвiдувала Савiолi в потаемному ателье.

І знову в моiй пам’ятi зринула погордлива, трiумфальна посмiшка Аарона Вассертрума.

Може, розповiсти Цваковi, що тодi трапилося, майнуло менi в головi. Але я вирiшив, не варто труду, та й навiщо? До того ж, я знав, при першiй спробi розтулити рота менi промине будь-яке бажання говорити.

Зненацька трое моiх гостей за столом пильно глянули в мiй бiк, i Прокоп доволi голосно, так голосно, що прозвучало це як запитання, сказав:

– Вiн заснув…

Чоловiки повели далi розмову стишеними голосами, але я розчув – мовилося про мене.

Рiзак витанцьовував у руках Фрiзландера, ловлячи блищики свiтла вiд лампи; вiддзеркалене в лезi сяйво обпiкало очi.

Менi почулося слово «збожеволiти», я почав дослухатися до розмови.

– Такi теми, як ото про Голема, не варто обговорювати в присутностi Перната, – з докором у голосi мовив Йосуа Прокоп. – Коли вiн уперше розповiдав про книжку Іббур, нiхто з нас i слова не зронив, нiкому й на думку не спало його розпитувати. Можу закластися, йому це все наснилося.

– Маете рацiю, – кивнув Цвак. – Це однаково, як увiйти з вiдкритим вогнем до запилюженого покою, стiни й стеля якого увiшанi зiтлiлими килимами, а пiдлога по кiсточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум’я чогось торкнулося, i спалахне пожежа.

– І довго Пернат лежав у божевiльнi? Шкода його, ще й сорокiвки нема… – озвався Фрiзландер.

– Цього не знаю. Я навiть уявлення не маю, звiдки вiн i що робив ранiше. За зовнiшнiстю, стрункою поставою i гострою борiдкою вiн схожий на французького аристократа минулих часiв. Багато-багато рокiв тому один старий знайомий лiкар попросив мене потурбуватися про нього, пiдшукати йому маленьке помешкання у нашому кварталi, де б його нiхто не знав i не допiкав розпитуваннями про колишне життя, – Цвак знову зворушено глянув на мене. – Ось вiдтодi вiн мешкае тут, реставруе старожитностi, рiзьбить камеi з коштовних каменiв i тим непогано заробляе собi на життя. На його щастя, вiн начебто все забув, що в’язалося у нього з божевiллям. Тiльки нiколи не розпитуйте Перната про речi, якi можуть зворохобити спомини минулого. Про це не раз просив мене старий лiкар! «Знаете, Цваку, – казав вiн завжди, – ми маемо особливий метод. Доклавши чимало зусиль, ми, так би мовити, замурували його хворобу. Нiби обгородили, як обгороджують мiсця, де сталася лиха подiя i з якими пов’язанi сумнi спогади…»

Слова лялькаря вразили мене, мов рiзницький нiж беззахисну тварину, грубими, нещадними руками зчавили мое серце.

Уже вiддавна мене гризла якась притуплена мука, невиразне вiдчуття, нiби в мене щось вiдiбрали, нiби я чималий вiдтинок свого життевого шляху пройшов, мов сомнамбула, понад краем прiрви. Менi так нiколи й не вдалося дошукатися причини тiеi муки.

Тепер усе з’ясувалося, i правда пекла мене, мов вiдкрита рана. Моя хвороблива нехiть вiддатися на волю течii споминiв про минуле; отой дивний сон, що снився менi знову й знову, нiби я блукаю будинком iз замкненими кiмнатами, розпачливо шукаючи виходу; боягузлива вiдмова моеi пам’ятi в тому, що стосувалося моеi юностi, – усьому раптом знайшлося страшне пояснення: я був юродивим, мене загiпнотизували, замкнули мое божевiлля до «кiмнати», пов’язаноi лише з деякими комiрками мозку, зробили мене неприкаяним посеред життевого моря. Без жодноi надii вiднайти втрачену пам’ять!

Механiзми моiх думок i вчинкiв лежали глибоко схованi в якомусь iншому, забутому буттi, збагнув я. І нiколи менi iх не вiдшукати. Стята рослина – ось хто я: парость, яка росте з чужого кореня. Та навiть якби пощастило менi дiстатися до тiеi замкненоi «кiмнати», чи б не потрапив я знову до рук примарам, заточеним там?

Історiя про Голема, яку оце розповiдав Цвак, промайнула в моiй головi, i я зненацька вiдчув, що iснуе дуже тiсний, таемничий зв’язок мiж легендарною кiмнатою без дверей, де начебто живе незнайомець, i моiм промовистим сном.

Так! Моя «мотузка» теж обiрветься, якщо я спробую зазирнути крiзь загратоване вiконце власного ества.

Дивний взаемозв’язок ставав для мене щораз явнiшим i вселяв невимовний жах…

Я вiдчував: це – явища незбагненнi, переплетенi мiж собою, якi летять вперед без мети, немов слiпi конi.

Так само й в гетто: кiмната, закапелок, до якого нiхто не може знайти входу; примарна iстота, яка мешкае там i лише iнодi виходить у мiсто, щоб сiяти страх та моторош серед людей…

Фрiзландер далi рiзьбив голову, i дерево скрипiло пiд лезом рiзця.

Той скрип завдавав менi майже фiзичного болю, я глянув, чи ще багато роботи йому лишилося.

Дерев’яна голiвка вертiлася на всi боки в руках художника, нiби, надiлена свiдомiстю, зорила по кутках. Потiм ii очi надовго спинилися на менi, задоволенi, що врештi мене знайшли. Я теж не змiг бiльше вiдвести погляду, незмигно дивився на дерев’яне обличчя.

На якусь хвилю рiзець художника нiби завагався, щось вишукуючи, потiм рiшуче зробив ще один штрих, i цурпалок нараз ожив…

Я упiзнав жовте обличчя незнайомця, який приносив менi книжку.

А потiм я вже нiчого не розрiзняв. Усе тривало якусь секунду, я вiдчув, як перестало битися мое серце й лише боязко трiпоталося.

Та, як i тодi, обличчя вiдкарбувалося у моiй свiдомостi. Я сам ним став, лежав на колiнах Фрiзландера й розглядався довкола.

Моi очi блукали кiмнатою, а чужа рука обертала моею головою.

Враз я побачив схвильоване обличчя Цвака i почув його голос: «Господи! Та це ж Голем!»

Зав’язалася коротка колотнеча, з рук Фрiзландера намагалися силомiць вихопити рiзьблену голiвку, але вiн боронився, вигукнув, смiючись:

– Та чого ви прискiпалися до мене? Вона зовсiм не вдалася… – художник вивернувся, вiдчинив вiкно й викинув голiвку надвiр.



Тут моя свiдомiсть кудись вiдпливла, я поринув у глибоку пiтьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – менi здавалося, минула вiчнiсть, – почув, як цоркнувся цурпалок до брукiвки.



– Ви так мiцно спали, що й не вiдчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все прогавили.

Пекучий бiль вiд недавно почутого знову захльоснув мене, я хотiв закричати, що книга Іббур менi не наснилася, що можу вийняти ii з касетки й показати.

Але думки не сформувалися у слова, та й навiщо: так чи iнак, вони б не змогли пробитися крiзь галас моiх гостей, якi вже стояли на порозi – розходилися.

Цвак силомiць накинув на мене пальто, сказав, усмiхаючись:

– Ходiмо з нами до Лойзичека, майстре Пернат, це пiднесе вас на дусi!




Нiч


Не опираючись, я дав Цваковi звести себе сходами вниз. Я щораз виразнiше вiдчував запах iмли, яка прослизала з провулку в будинок. Йосуа Прокоп i Фрiзландер випередили нас на кiлька крокiв, чутно було, як вони розмовляють надворi перед аркою.

– Їi, мабуть, знесло водою просто до стiчноi канави. Що за чортiвня!

Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голiвку марiонетки.

– Я радий, що ти не можеш знайти тiеi дурноi голови, – буркотiв Фрiзландер.

Художник стояв, прихилившись до стiни, його обличчя то яскраво освiтлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву – вiн короткими затяжками розпалював вiд сiрника люльку.

Прокоп сердито вiдмахнувся i схилився ще нижче, ледь не вклякнув на брукiвку.

– Тихо! Хiба нiчого не чуете?

Ми пiдiйшли ближче. Вiн мовчки тицьнув на решiтку стiчноi канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звукiв у надрах канави.

Нiчого.

– Що то було? – прошепотiв нарештi старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.

На крихiтну мить – доки серце робить один удар – менi здалося, нiби хтось там, унизу, ударив долонею по залiзнiй блясi – майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моiх грудях далi бринiло вiдлуння спогаду й поволi розпливалося нез’ясовним страхом.

Кроки, що долинули знизу вулички, розсiяли те враження. – Ходiмо! Чого тут стовбичити? – пiдганяв Фрiзландер. Ми рушили уздовж будинкiв.

Прокоп неохоче приеднався до нас.

– Голову даю на вiдсiчення, там хтось кричав у перед-смертному жаху…

Нiхто йому не вiдповiв, але я вiдчув, як пiдступний нiмотний страх скував нам язики.

Небавом ми вже стояли перед вiкном кнайпи, заслоненим червоними гардинами.


САЛОН ЛОЙЗИЧКА


Нинька великий концерт —

було написано на картоннiй вивiсцi, обклеенiй по краях вицвiлими свiтлинами легковажних молодичок.

Не встиг Цвак взятися за клямку, як вхiднi дверi вiдчинилися досередини, i дебелий, вайлуватий чолов’яга з напомадженим волоссям, без комiрця, з зеленою шовковою краваткою, пов’язаною на голу шию, у камiзельцi, унизанiй вервечкою свинячих зубiв, зустрiв нас, глибоко кланяючись.

– Те, те, ото гостi! – улесливо примовляв вiн, а тодi додав, обернувшись до переповненоi зали кнайпи: – Пане Шафранек, шкварте марша!

У вiдповiдь долинуло деренчання, нiби щур пробiгся фортепiанними клавiшами.

– Те, те, якi гостi! Якi гостi! Погляньте-но лишень! – мурмотiв чолов’яга, запопадливо допомагаючи нам роздягатися. – Так, так, нинька в мене зiбралося все поважне високе панство краю, – вiдповiдав вiн трiумфально на нiме здивування Фрiзландера, коли в глибинi кнайпи на своерiднiй естрадi, вiдмежованiй вiд столикiв поруччям i сходинками на двi приступки, з’явилися два пристойних молодики у вечiрнiх фраках.

Ядучий тютюновий дим клубочився над столами, позаду столiв, на дерев’яних лавах пiд стiною напхом тулилися якiсь обiдранцi: курви, нечесанi, бруднi, босi, з тугими персами, ледь прикритими вилинялими шалями; поряд – iхнi сутенери в синiх солдатських кашкетах, з цигаркою за вухом; гендлярi худобою з волосатими кулаками й незграбними пальцями – з кожного iхнього поруху аж перла вульгарнiсть; розгнузданi кельнери з нахабними очима; рябi й прищавi комiвояжери в картатих штанях.

– Я поставлю iспанськi ширми, щоб вам нiхто не заважав, – прохрипiв масний голос товстуна, i вже за мить складана ширма, обклеена крихiтними танцюристами-китайчуками, присунулася до кутового столика, де ми розташувались.

Голоснi звуки арфи змусили гамiр стихнути.

На секунду запала тиша.

Мертвенна тиша, нiби все затамувало подих.

З жахаючою виразнiстю стало чути, як залiзнi газовi рiжки видмухували у повiтря пласке, схоже на сердечка полум’я. Але потiм залунала музика й поглинула тi моторошнi звуки.

Несподiвано з тютюновоi паволоки виринули перед моiми очима, нiби постали з порожнечi, двi дивнi постатi.

З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисiй головi – такi носять поважнi еврейськi старцi – з молочно-голубими, осклянiлими, слiпими очима, незрушно зверненими до стелi, – там сидiв старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, нiби кiгтi грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорнiй засмальцьованiй тафтовiй сукнi, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиi – справжнiй тобi образ лицемiрноi бюргерськоi моралi – сидiла огрядна жiнка з гармонiкою на колiнах.

Дику какофонiю звукiв витискали з себе iнструменти, але потiм мелодiя наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.

Старий кiлька разiв хапнув ротом повiтря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнiлi пеньки зубiв. Натужно, супроводжуваний своерiдним еврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:

«Кру-углi, си-инi зорi».
«Рi-тi-тiт!» —

пронизливо додавала приспiв жiнка i миттю мiцно стуляла уста, нiби прохопилася зайвим.

«Круглi, синi зорi,
Я рогалики люблю!»
«Рi-тi-тiт…»
«Червона борода, зелена борода,
Зорями всiяне небо…»
«Рi-тi-тiт!»

Пари стали до танцю.

– Це пiсенька про хомециген борху, молитву грiшника, що согрiшив на Пасху, – пояснив нам, усмiхаючись, лялькар, стиха вiдбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навiщось була прив’язана до столу. – Десь зо сто рокiв тому або й бiльше два пекарi-пiдмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруiли надвечiр Великого Саббату, напередоднi Пасхи, хлiб – зiрки й рогалики, щоб виморити смертю усе еврейське мiсто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидiння вчасно виявили пiдступ i вiддали обох злочинцiв у руки мiськоi полiцii. На згадку про дивовижний порятунок вiд смертельноi небезпеки ландонiми, ученi, i бохерлехи, учнi, склали цю кумедну пiсеньку, яку ми ось чуемо пiд акомпанемент бордельноi кадрилi.

«Рi-тi-тiт! Рi-тi-тiт!»
«Круглi синi зорi…» —

дедалi фанатичнiше завивав старий арфiст.

Раптом мелодiя наче знiтилася i непомiтно перейшла у ритм богемського шлапака, повiльного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спiтнiлими щоками.

– Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! – гукав арфiстовi з естради стрункий кавалер з моноклем в оцi, запхав руку до кишеньки камiзельки й кинув музи?цi срiбняка.

Але монета не долетiла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристiв, а тодi раптом зникла. Якийсь жевжик – його обличчя видалося менi знайомим: здаеться, то вiн стояв нещодавно пiд час зливи бiля Харусека – витягнув з-пiд фартушка партнерки руку, де вона досi собi спочивала, з мавпячим спритом викинув ii у повiтря i, нi на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчi парубка, лише двi чи три пари поблизу стиха усмiхнулися.

– Видно, з батальйону, судячи зi спритностi, – засмiявся Цвак.

– Майстер Пернат напевно ще нiчого не чув про батальйон, – нарочито швидко пiдхопив Фрiзландер i потай, щоб я не помiтив, пiдморгнув лялькаревi. Я чудово зрозумiв: усе так само, як i перше, нагорi в моiй кiмнатцi. Вони вважали мене за хворого. Хотiли пiдбадьорити. Цвак мав щось розповiдати. Байдуже, що саме…

Вiд спiвчутливого погляду старого добряка менi запекло в серцi i в очах. Якби вiн знав, як менi боляче вiд його спiвчуття!

Я не розчув перших слiв, якими лялькар розпочав свою оповiдь, пам’ятаю лише – здалося, нiби я стiкаю кров’ю. Менi ставало дедалi холоднiше, я застигав, як тодi, коли лежав дерев’яним цурпалком на колiнах Фрiзландера. Нараз я опинився усерединi розповiдi – безживному уривку iз читанки; вона огорнула, сповила мене звiдусiль.

Цвак почав:

– Розповiдь про вченого-правника, доктора Гульберта, i його батальйон.

…Но, що маю вам сказати. Вiн мав усiяне бородавками обличчя i кривi, мов у такси, ноги. Змалку для нього не iснувало нiчого, окрiм навчання. Сухого, виснажливого навчання. На мiзерну платню за приватнi лекцii вiн мусив ще утримувати хвору матiр. Про зеленi луки й хащi, пагорби, устеленi квiтами й порослi лiсами, знав вiн, гадаю, мабуть, лише з книжок. А як мало сонця у чорних проваллях празьких вулиць, вам i самим добре вiдомо.

Докторську захистив блискуче; нiхто в цьому й не сумнiвався.

Отож згодом став вiн знаменитим правником, ученим. Таким знаменитим, що всi – суддi й старi, заслуженi адвокати – приходили до нього на пораду, коли чогось не знали. Жив вiн, однак, злиденно, мов жебрак, мешкав в убогiй мансардi, вiкно якоi виходило на Тинський Двiр[4 - Купецький заiжджий двiр.].

Минав рiк за роком, слава про доктора Гульберта як про свiтило науки розiйшлася усiм краем. Нiхто б i не повiрив, що серце людини, яку нiколи нiчого не цiкавило, окрiм юриспруденцii, здатне на гарячi почування, та ще й на схилi вiку, коли вже сивина торкнулася волосся. Однак саме в таких потайних серцях палахкотить жага найпалкiше.

Того дня, коли доктор Гульберт досяг найвищоi мети, якоi прагнув ще зi студентських лiт, коли Його Величнiсть цiсар Австрii призначив його ректором нашого унiверситету, – того дня рознеслася свiтом новина про його заручини з юною красунею з бiдноi, проте шляхетноi родини.

Вiдтодi щастя, здавалося, й справдi оселилося в життi доктора Гульберта. І хоча шлюб виявився бездiтним, вiн носив свою молоду дружину на руках. Для нього було найбiльшою втiхою сповнювати щонайменше бажання, вичитане в ii очах.

Проте в своему щастi вiн нi на мить не забував, як це зазвичай трапляеться з iншими, про страждання ближнiх. «Господь угамував мою тугу, – подейкують, якось сказав вiн. – Здiйснив мою мрiю, яку я лелiяв ще з дитинства: подарував менi найлюбiшу з усiх земних iстот. Тож я хочу, доки стане моiх сил, крихтою цього щастя подiлитися з iншими…»

Ось чому вiн так гаряче перейнявся долею одного бiдного студента, прихистив його, наче рiдного сина. Хтозна, може, думав собi, як добре було б, якби i йому в часи його сутужноi молодостi хтось так само щиро допомiг. Та, як часто бувае на землi, вчинок добрий i шляхетний призводить до таких самих наслiдкiв, як безчесний, бо не вмiемо вiдрiзнити здорове сiм’я вiд отруйного. Так сталося i тут: зерна спiвчуття i шляхетностi доктора Гульберта проросли йому гiркими стражданнями.

Молода дружина дуже швидко потай закохалася у студента, а невблаганна доля розпорядилася так, що ректор, несподiвано рано повернувшись одного разу додому з букетом троянд, подарунком для коханоi на уродини, застав ii в обiймах того, кого вiн так щедро обдарував своiм благодiйництвом.

Кажуть, блакитна волошка назавжди може втратити свою барву, якщо на неi впаде тьмяно-жовтавий вiдсвiт блискавки, що провiщае град. Отак душа старого мужа навiки ослiпла тiеi митi, коли на друзки розбилося його щастя. Вiн, який жодного разу в життi не переступав мiри, просидiв того вечора у Лойзичека, очманiлий вiд сивухи, аж до досвiтку. Кнайпа стала йому притулком до кiнця його зруйнованого життя. Улiтку вiн спав на купi щебеню десь на будiвництвi, а взимку тут, на дерев’яних лавах.

Титулу професора й доктора обох прав доктора Гульберта, за мовчазною згодою усiх, не позбавили. Нiкому не стало серця дорiкнути старому, колись вiдомому вченому, за те, що вiн опустився до волоцюги.

Потроху навколо нього згуртувався увесь злочинний збрiд еврейського кварталу – так постало дивне товариство, яке й понинi називають батальйоном.

Досконале знання законiв доктора Гульберта стало бастiоном для всiх тих, до кого надто прискiпливо приглядалася полiцiя. Якщо помирав з голоду випущений на волю тюряжник, доктор посилав його голого, у чому мати народила, на Старомiську площу, й управа так званого «Фiшбанку» була вимушена замовляти йому костюм. Чи, скажiмо, висилали з мiста безхатню повiю – вона негайно виходила замiж за якогось хлопаку, що мав право на проживання у мiстi, i теж одержувала таке право.

Сотнi подiбних викрутасiв знав доктор Гульберт, полiцiя була проти нього безсила. Усе, що «заробляли» цi покидьки суспiльства, вони чесно, до крейцера, вiддавали до спiльноi каси, яка забезпечувала iх найнеобхiднiшим прожитком. Нiхто не допускався навiть щонайменшоi непорядностi. Можливо, саме через цю залiзну дисциплiну й постала назва батальйон.

Кожного першого грудня – у роковини нещастя, яке спостигло старого чоловiка, – у Лойзичека вночi вiдбувалося дивне свято. Сюди напхом напихалися жебраки, волоцюги, сутенери й вуличнi повii, пияки й пройдисвiти. Западала урочиста, мов на вiдправi, тиша, i доктор Гульберт, сидячи в тому кутку, де тепер сидять обидва музики, пiд самiсiньким портретом цiсаря, починав оповiдати iсторiю свого життя: як прокладав собi шлях у науку, як став доктором, а потiм – ректором. У тому мiсцi, де вiн увiйшов до покою своеi молодоi дружини з букетом троянд у руцi на честь ii уродин i водночас для пошанування тiеi митi, коли вiн попросив ii руки, i вона стала його коханою нареченою, йому щоразу зривався голос. Чоловiк, ридаючи, похилявся на стiл. Інодi бувало, якась жалiслива жiночка, бентежачись, нишком, щоб нiхто не побачив, клала йому на руку прив’ялу квiтку.

Слухачi ще довго сидiли непорушно. Цi люди, мов кремiнь, плакати не звиклi, вони лиш опускають очi й знiчено тереблять одяг пальцями.

Одного ранку доктора Гульберта знайшли мертвим на лавi внизу над Влтавою. Мабуть, замерз…

Його похорон я ще й досi бачу перед очима. Батальйон зi шкiри пнувся, щоб усе влаштувати якнайпишнiше.

Попереду ступав унiверситетський розпорядник у парадному одностроi, несучи пурпурову подушечку з золотим ланцюгом, а за катафалком, скiльки сягало око, лави… – батальйон, босоногий, брудний, засмальцьований i обдертий. Були серед них такi, що продали геть усе до нитки i тепер брели, обгорнувшись старими газетами.

Так босяки вiддали йому останню шану.

На могилi доктора Гульберта на цвинтарi стоiть бiлий камiнь з трьома викарбуваними постатями: розiп’ятий Спаситель мiж двома розбiйниками. Невiдомо, хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина…

У заповiтi покiйного правника передбачений пункт, згiдно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах ложки, почепленi на ланцюжки, а виiмки у стiльницях служать мисками. Ополуднi з’являеться кельнерка i з великоi бляшаноi помпи наповнюе iх юшкою. Якщо ж на обiд претендуе самозванець, який не може довести свою належнiсть до батальйону, вона тою ж помпою вiдсмоктуе юшку.

Звичаi цього стола стали вже притчею, яка поширилася усiм свiтом.



У кнайпi здiйнявся гамiр, що вивiв мене з летаргii. Останнi слова Цвака ще бринiли в моiй свiдомостi. Я ще побачив, як вiн руками iмiтував рухи помпи, а потiм навколишнi картини й образи замиготiли перед моiми очима з такою швидкiстю, з такою, до того ж, неймовiрною виразнiстю, що я моментами себе не тямив, здавався сам собi колiщатком живого годинникового механiзму.

Зала кнайпи – суцiльне людське юрмисько. Нагорi, на естрадi, з десяток чоловiкiв у чорних фраках. Бiлi манжети, блискучi перснi. Драгунський однострiй з аксельбантами ротмiстра. У глибинi – дамський капелюшок з оранжевим страусовим пiр’ям.

Крiзь балясини естрадноi балюстради визирало застигле, спотворене обличчя Лойзи. Я бачив: вiн ледве тримався на ногах. Був тут i Яромир, вiн незмигно дивився у стелю, впершись у стiну, нiби його притиснула чиясь невидима рука.

Танцюристи раптом завмерли посеред танцю: певно, вигук господаря iх налякав. Музика грала далi, але тихо, якось нiби невпевнено. Вона тремтiла, я це виразно вiдчував. На обличчi господаря вимальовувалася зловтiшна, нестримна радiсть…

На порозi стоiть полiцейський комiсар в унiформi. Вiн розчепiрюе широко руки, щоб нiкого не випустити. За ним виднiеться постать жандарма з карного вiддiлу.

– То тут таки танцюють? Попри заборону? Я закриваю це кубло! Ви, господарю, пiдете зi мною. Решта – марш до цюпи!

Командний тон у словах.

Дебелий господар мовчить, але зловтiшна гримаса не сходить з його обличчя.

Воно дедалi бiльше стае схожим на застиглу маску.

Гармонiка похлинулася й тихо пищить.

Арфа теж пiдiбгала хвоста.

Обличчя гостей раптом виднi у профiль: усi очiкувально витрiщаються на естраду.

Шляхетна чорна постать невимушено та спокiйно сходить сходинками вниз i поволi простуе до комiсара.

Жандарм заворожено не зводить очей з блискучих лакових черевикiв шляхтича.

Той зупиняеться за крок вiд полiцейського, мiряе його знудженим поглядом з нiг до голови, а потiм – з голови до нiг.

Решта молодого панства на естрадi перегнулись через поруччя i ледь не давляться смiхом, затулившись шовковими носовичками.

Драгунський ротмiстр вставляе в око золоту монету й випльовуе недокурок у волосся дiвчини, що стоiть нижче.

Комiсар, змiнившись на обличчi, збентежено витрiщаеться на перлину на манишцi шляхтича.

Вiн не витримуе байдужого, тьмавого погляду цього гладко поголеного, незворушного обличчя з гачкуватим носом.

Той погляд позбавляе його душевноi рiвноваги, гнiтить… Мертва тиша в шинку стае дедалi гнiтючiшою.

– Такi на вигляд статуi рицарiв, якi лежать зi згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у готичних церквах, – шепоче Фрiзландер, показуючи поглядом на шляхтича.

Нарештi панич уривае мовчанку.

– Е-е, гм… – копiюе вiн голос господаря. – Те, те, оце гостi… одразу видно!

Зала вибухае оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапаеться за животи. У стiну летить пляшка й розбиваеться на друзки.

– Його свiтлiсть князь Феррi Атенштедт, – благоговiйним шепотом пояснюе нам огрядний шинкар.

Князь простягае полiцiянтовi вiзитiвку. Бiдолаха бере ii, вiддае честь i клацае пiдборами.

Знову западае тиша; юрма, затамувавши подих, чекае, що ж буде далi.

– Панi й панове, – промовляе знову панич, – яких ви тут бачите… е-е… моi любi гостi! – його свiтлiсть недбалим порухом руки показуе на збiговисько. – Може, бажаете, пане комiсаре, е-е, аби вас вiдрекомендувати?

Комiсар з вимушеною усмiшкою заперечуе, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язкiв». І, нарештi опанувавши себе, додае:

– Бачу, тут усе вiдбуваеться в рамках пристойностi… Це пробуджуе до життя драгунського ротмiстра, вiн поспiшае в глибину сцени до дамського капелюшка зi страусовим пiр’ям i вже наступноi митi пiд схвальний гамiр молодоi шляхти стягае звiдти за руку на середину зали Розiну.

Вона хитаеться, п’яна, очi заплющенi. Крислатий вишуканий капелюшок з’iхав набiк, на нiй лише рожевi панчохи й чоловiчий фрак на голе тiло.

Подано знак: музика зриваеться, немов з прив’язi дикий кiнь. «Рi-тi-тiт! Рi-тi-тiт!» …i заглушуе, змивае гортанний крик, який вириваеться з горлянки глухонiмого Яромира, коли вiн побачив Розiну.

Ми вже збираемося йти.

Цвак кличе кельнерку.

Загальний гамiр притлумлюе його слова.

Ротмiстр тримае за руку напiвголу Розiну, поволi кружляе з нею в танцi.

Юрма шанобливо розступаеться.

Потiм з лав долинае шепiт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гостi видовжують шиi. До пари, яка танцюе, приеднуеться iнша, ще дивнiша. Жiночоi зовнiшностi юнак у рожевому трико, з довгим бiлявим волоссям до плiч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повii, щоками, кокетливо пускаючи очима бiсики, пригортаеться до грудей князя Атенштедта.

Солодкавим вальсом пучнявiе арфа.

Нездоланна вiдраза до життя стискае менi горло.

Мiй перестрашений погляд шукае дверей: там, вiдвернувшись вiд зали, стоiть комiсар i про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихае до кишенi якусь рiч. Судячи з брязкання, певно кайданки.

Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоiсь митi той, здавалось, хотiв заховатися, але потiм, зацiпенiвши, з побiлiлим i спотвореним вiд жаху обличчям, стоiть мов укопаний.

Одна картина зринае у моiй пам’ятi i миттю згасае, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляеться, прислухаючись, над решiткою стiчноi канави, а звiдти долинае пронизливий передсмертний крик.

Я хочу крикнути й не можу. Холоднi пальцi вдираються менi до рота, пригинають донизу язика, притискають його до переднiх зубiв, немов кляпом затикають менi горлянку, i я не можу здобутися на слово.

Я не бачу пальцiв, знаю, що вони невидимi, та все ж вiдчуваю iх фiзично.

У своiй свiдомостi я добре знаю: пальцi належать примарнiй руцi, яка в моiй комiрчинi на Пiвнячiй вулицi передала менi книжку Іббур.

– Води! Води! – гукае бiля мене Цвак.

Друзi пiдтримують мою голову й освiтлюють свiчкою зiницi.

– Вiднести його додому, викликати лiкаря… архiварiус Гiллель знаеться на таких речах… до нього… – радяться вони стиха.

Потiм я непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрiзландером виносять мене.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/g-ustav-mayrink/g-olem/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Іббур, за гебрейськими вiруваннями, – це душа покiйного, який за життя був порядною людиною; вона iнодi переселяеться у душу живоi людини – «заплiднюе» ii, – щоб так нести позитивнi, духовнi iмпульси в земний свiт. – Тут i далi примiтки перекладача.




2


Корибанти – жерцi в грецькiй мiфологii.




3


Вiргiнiя – тонка сигара.




4


Купецький заiжджий двiр.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения