Читать онлайн книгу "Стоїк"

Стоiк
Теодор Драйзер


Трилогiя бажання #3
Теодор Драйзер (1871—1945) – вiдомий американський письменник i громадський дiяч, чиiми творами вже понад сто рокiв захоплюються читачi в усьому свiтi. «Стоiк» (1947) – третiй, заключний роман легендарноi «Трилогii бажання», масштабноi розповiдi про запаморочливу кар’еру фiнансиста, в основу якоi покладено iсторiю життя американського мiльйонера Чарлза Йеркса.

Френк Ковпервуд – генiальний пiдприемець з безпомилковим дiловим чуттям, випробувавши всi можливостi збагачення на Заходi, вирiшуе вирушити до Англii, щоб зайнятися розвитком метрополiтену в Лондонi. Ставши могутнiм дiлком, Френк зi стоiчним спокоем приймае тимчасовi поразки в бiзнесi й удари долi, залишаючись на вершинi фiнансового олiмпу… Але й на нього чекае зворотний бiк успiху. Що ж лишаеться у людини, коли «мiльйони розсiюються, як дим»?..





Теодор Драйзер

Стоiк





Роздiл 1


Пiсля нищiвноi поразки у довгiй боротьбi Френка Ковпервуда за поновлення п’ятирiчноi концесii, перед ним постали двi проблеми, що найбiльше його непокоiли.

По-перше, це його вiк. Йому невдовзi мало виповнитися шiстдесят. І, хоча вiн вiдчував себе так само енергiйним, як i ранiше, вiн розумiв, що в компанii молодих i не менш спритних фiнансистiв йому нелегко буде швидко заробити таку саму купу грошей, яку йому гарантовано давала б ця концесiя. Власне, йшлося про п’ятдесят мiльйонiв доларiв.

Другою i навiть важливiшою проблемою, як вiн не мiг не визнати, було те, що вiн досi так i не досяг престижу в суспiльствi, не проник до кола людей з визначним соцiальним статусом. Звiсно, йому дуже зашкодило колишне ув’язнення у Фiладельфii, вiдiгравали свою роль також романи з жiнками, невдале одруження з Ейлiн, яка не могла надати йому справжньоi суспiльноi пiдтримки, i врештi його власний неприборканий i переконаний iндивiдуалiзм вiдштовхнув вiд нього багатьох, з ким у нього могли б скластися приязнi стосунки.

Адже Ковпервуд був не з тих, хто заводить друзiв менш енергiйних, менш гнучких i врештi менш успiшних, нiж вiн сам. Це здавалося йому безглуздим самоприниженням чи принаймнi марною витратою часу. З iншого боку, виявилося, що затоваришувати з людьми сильними, хитрими i справдi поважними нелегко. Особливо тут, у Чикаго, де йому довелося боротися з багатьма з них за положення i владу. Натомiсть вони вирiшили об’еднатися проти нього i не тому, що його мораль i його методи були для них неприйнятними, а радше тому, що вiн, чужинець, зазiхнув на фiнансовi угiддя, що вони вважали своiми, i здобув бiльше багатства й влади, нiж вони, та ще й за коротший термiн. Ба бiльше – вiн завоював почуття жiнок та дочок деяких зi своiх конкурентiв, тож вони поставили собi за мету вигнати його з чиказького суспiльства й майже досягли ii.

У стосунках з жiнками вiн завжди цiнував свободу i нi за що б вiд неi не вiдмовився. Водночас у душi вiн завжди мав надiю, що, можливо, колись зустрiне жiнку настiльки надзвичайну, що всупереч собi прийде – звiсно, не до абсолютноi вiрностi, такоi можливостi щодо себе вiн нiколи не припускав – але до справжньоi едностi почуттiв i взаеморозумiння [справжнього союзу сердець i розуму]. І ось уже вiсiм рокiв вiн вiдчував, що знайшов такий iдеал у Беренiс Флемiнг. Їi ж, вочевидь, не заслiплювали нi його особистiсть, нi його слава, анi його вмiння завойовувати жiнок. І саме це, а також глибоке враження, яке ii краса справляла на його чуттевiсть, привело його до переконання, що вона, з ii молодiстю, вродою, тактом i впевненiстю у собi, могла б створити вiдповiдне суспiльне тло для його могутностi й багатства; звiсно, за умови, що вiн мав би свободу й мiг би одружитися з нею.

На жаль, попри всю свою непохитнiсть у стосунках з Ейлiн, йому не вдавалося звiльнитися вiд неi. Вона твердо вирiшила не вiддавати його нiкому. А одночасно воювати з нею за свободу i вести важку боротьбу за залiзничнi концесii в Чикаго було для нього надто обтяжливим. До того ж i з боку Беренiс вiн не бачив i натяку на прихильнiсть. Їi погляд, схоже, спрямовувався на чоловiкiв не тiльки молодших вiд нього, але й надiлених певними соцiальними перевагами, якi вiн був не в змозi iй запропонувати. Вiн вперше по-справжньому вiдчув гiркоту любовноi невдачi. Інколи по декiлька годин вiн сидiв у себе в кабiнетi, занурений у переживання безнадiйностi поразки у своiй боротьбi за збiльшення капiталу i за кохання Беренiс.

Та раптом несподiвано вона прийшла до нього i приголомшила, заявивши, що вiднинi належить йому. Вiн вiдчув себе знову молодим i, як i ранiше, рiшучим, повним iдей. Нарештi вiн завоював любов жiнки, що може стати справжнiм помiчником на його шляху до могутностi, слави й суспiльного престижу.

Однак, хоча пояснення Беренiс, чому вона прийшла до Ковпервуда, було щирим i прямим – «Я подумала, що саме зараз я вам по-справжньому потрiбна… i я зважилася» – в нiй вiдчувалася якась ураженiсть. Життя, суспiльство встигли поранити ii, i вона прагнула вiдплати за тi жорстокi образи, яких зазнала в раннiй юностi. Те, що вона насправдi думала i чого Ковпервуд, захоплений ii несподiваним приходом, не розумiв, було: «Ти – вигнанець i я також. Свiт не хотiв вiдчинити перед тобою дверi, а мене вiн намагався викинути з тiеi царини, до якоi я – за своею вдачею i всiею суттю – вiдчуваю себе належною. Ти обурений, i я також. Тож по руках: укладемо союз краси i сили, розуму й вiдваги, але рiвний з обох бокiв, без панування одного з нас. Бо якщо ми не гратимемо чесно, вiн довго не протримаеться». Приблизно такими були думки Беренiс, що привели ii тепер до Ковпервуда.

І хоча вiн зумiв угледiти силу й витонченiсть Беренiс, цi ii мотиви були йому невiдомi. І коли вона – така чудова й розпашiла з морозу – ввiйшла до нього в той зимовий вечiр, вiн нi за що б не сказав, що вона все детально обдумала i зважила. Та й годi було чекати цього вiд такоi юноi, усмiхненоi, веселоi i просто незрiвнянноi дiвчини! А проте – ось вона стояла перед ним, зухвало тримаючись, але потай трiшки хвилюючись. Нiщо не давало приводу пiдозрювати пiдступнi намiри з ii боку; радше це було кохання, якщо бажання бути з ним i належати йому до кiнця своiх днiв на цих умовах можна назвати коханням. З його допомогою i поруч з ним вона досягне жаданоi перемоги, i вони обое вiддано й чуйно пiдтримуватимуть одне одного.

Отже, у той перший вечiр Ковпервуд, поглянувши на неi, сказав:

– І все-таки, Бевi, менi хотiлося б знати, що вас привело до такого несподiваного рiшення? Лишень подумати, ви прийшли до мене саме зараз, коли я вдруге в життi зазнав такоi невдачi!

Погляд ii синiх очей огорнув його, наче теплим ефiром.

– Я думала про вас i читала, що про вас пишуть, уже не перший рiк. От лише минулого тижня в Нью-Йорку я натрапила на цiлих двi сторiнки про вас у «Сан». І вони, здаеться, допомогли менi краще вас зрозумiти.

– Справдi? Газети?

– І так i нi. Звiсно, не те, що вони вас лаяли, але факти, якщо, звiсно, це факти, якi вони зiбрали. А ви справдi нiколи не любили свою першу дружину?

– Не знаю. Спочатку менi здавалося, що любив. Але ж я був зовсiм молодий, коли одружився з нею.

– А вашу теперiшню дружину?

– Ах, Ейлiн, так. Я справдi був закоханий у неi колись… – признався вiн. – Вона багато для мене тодi зробила, а я не належу до невдячних людей, Бевi. До того ж вона здавалася менi дуже вродливою, i я сильно захопився нею. Щоправда, я був дуже молодий, не такий вимогливий як зараз. Це не ii провина. Це просто помилка за браком досвiду.

– Менi стае легше, коли я чую це вiд вас. Ви зовсiм не такий безжальний, як про вас пишуть. Але ж я набагато молодше за Ейлiн. І менi здаеться, що якби не моя зовнiшнiсть, мiй розум навряд чи мав би для вас значення.

Ковпервуд посмiхнувся.

– Справдi. Не буду виправдовуватися в тому, що я такий, який е, – сказав вiн. – Розумно це чи нерозумно, але я в життi керуюся егоiстичними iнтересами i, правду кажучи, не бачу iншого керiвника. Можливо, я помиляюся, але думаю, що бiльшiсть iз нас дiють так само. Не знаю, може, iснують якiсь iншi iнтереси, що стоять вище за iндивiдуальнi, та, як правило, приносити користь собi означае також приносити користь iншим.

– Що ж, мабуть, я згодна з такою точкою зору.

– Утiм, я хотiв би, що ви зрозумiли одну рiч, – продовжував Ковпервуд, з нiжнiстю дивлячись на неi. – Я не намагаюся применшити чи замовчати жодноi образи, що я, можливо, комусь заподiяв. Бiль, схоже, е частиною життя, що постiйно змiнюеться. Я лише хочу чесно розповiсти про себе, щоб ви могли зрозумiти мене.

– Дякую, – вiдповiла Беренiс i щиро розсмiялась, – але ви не повиннi почуватися, наче ви свiдок на судi.

– Справдi, майже так я себе й почуваю. І все ж таки дозвольте менi пояснити вам дещо стосовно Ейлiн. Вона натура емоцiйна, що живе любов’ю, але ж що стосуеться ii розуму, то вона не та людина i нiколи не була тiею, яка менi потрiбна. Я цiлком ii розумiю i вдячний iй за все, що вона зробила для мене у Фiладельфii. Вона була поруч зi мною всупереч осуду суспiльства. Тому i я досi не залишив ii, хоча вже не можу ii кохати, як колись. Вона носить мое iм’я, живе в моему домi. Вона вважае, що iй по праву належить i те, i те.

Вiн зупинився, трохи завагавшись щодо того, як це сприйме Беренiс.

– Ви, звiсно, розумiете це? – запитав вiн.

– Так, так! – вигукнула Беренiс. – Звiсно, розумiю. І, маю сказати, я аж нiяк не хотiла б завдавати iй прикрiсть. Я прийшла до вас не для цього.

– Ви дуже шляхетнi, Бевi, але ви несправедливi до себе, – сказав Ковпервуд. – Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумiете, але я стверджую це тут i зараз. Недарма я пильнував за вами впродовж восьми рокiв. Це тому, що я кохаю вас i кохаю глибоко.

– Я знаю, – м’яко вiдповiла вона, анiтрохи не вражена цим зiзнанням.

– Усi цi вiсiм рокiв я бачив перед собою iдеал, – продовжував вiн. – Цей iдеал ви.

Вiн зупинився. Йому захотiлося обiйняти ii, але вiн вiдчував, що зараз цього не слiд робити. Потiм вiн витяг iз кишенi жилета тоненький золотий медальйон, не бiльше срiбного долара, вiдкрив його й простягнув iй. На його внутрiшнiй сторонi було фото Беренiс – дванадцятилiтня дiвчинка, тоненька, тендiтна, гордовита, стримана, зiбрана – така сама, якою вона була i зараз.

Поглянувши на неi, Беренiс одразу пiзнала його. Це було фото з того часу, коли вони з матiр’ю ще жили в Луiсвiллi, ii мати була людиною поважною i статечною. Як все змiнилося, i скiльки iй довелося пережити через це! Вона дивилася на знiмок, i iй ввижалися приемнi спогади.

– Звiдки це у вас? – врештi спитала вона.

– Я побачив це фото на письмовому столi вашоi матерi в Луiсвiллi й одразу взяв собi. Звiсно, не в цьому медальйонi; його я зробив потiм.

Вiн обережно закрив медальйон i поклав назад у кишеню.

– Вiдтодi вiн завжди був зi мною.

Беренiс посмiхнулася.

– Сподiваюся, його нiхто не бачив. Але ж я зовсiм дитина тут.

– Тим не менше ця дитина стала моiм iдеалом. І зараз бiльш нiж будь-коли. Звiсно, я знав чимало жiнок i поводився з ними вiдповiдно до своiх поглядiв i обставин. Але попри все я завжди мав певне уявлення про те, що насправдi менi по-трiбно. Я завжди мрiяв про сильну чуйну дiвчину з поетичною натурою, як ви. Думайте про мене, що хочете, але судiть мене вiднинi за моiми вчинками, а не за моiми словами. Ви сказали, що прийшли до мене, бо подумали, що потрiбнi менi. Так от: ви менi потрiбнi.

Вона поклала свою руку на руку йому.

– Я вирiшила, – спокiйно сказала вона. – Найкраще, що я можу зробити з моiм життям, це допомогти вам. Але ж ми… я… нiхто з нас не може робити тiльки те, чого бажае. Ви самi знаете.

– Авжеж, я хочу, щоб ви були щасливою зi мною, i хочу бути щасливим з вами. І, звiсно, це неможливо, якщо вас щось хвилюватиме. Тут у Чикаго, особливо зараз, менi слiд бути дуже обережним, i вам так само. Тому ви зараз повернетеся до свого готелю. Але завтра об одинадцятiй я чекатиму на ваш дзвiнок. І тодi ми, сподiваюся, про все поговоримо, як слiд. Ще тiльки одне.

Вiн взяв ii за руку i повiв до своеi спальнi. Зачинивши дверi, вiн хутко пiдiйшов до красивоi кованоi скринi, що стояла в кутку, i вiдкрив ii. Звiдти вiн дiстав три тацi з колекцiею стародавнiх грецьких та фiнiкiйських обручок i, поставивши iх перед Беренiс, сказав:

– Обирайте, якою ви хотiли б обручитися зi мною?

Поблажливо i навiть трохи байдуже, не зраджуючи собi – бо вона завжди лише дозволяла просити себе i нiколи не просила сама – Беренiс деякий час роздивлялася й перебирала обручки, iнколи вигукуючи, коли якась викликала ii цiкавiсть. Нарештi вона промовила:

– Цирцея, мабуть, обрала б цю срiбну змiйку, що згорнулася. А Єлена – цей вiночок квiтiв iз зеленоi бронзи. Я думаю, Афродiтi сподобалися б ця зiгнута рука, що тримае камiнчик. Але я обираю не тiльки красу. Я вiзьму цю потьмянiлу срiбну стрiчку. Тут е сила, а не тiльки краса.

– Ви вмiете зробити свiй вибiр i, як завжди, несподiваний! – вигукнув Ковпервуд. – Бевi, ви неповторнi!

Вiн нiжно поцiлував ii i надягнув обручку iй на палець.




Роздiл 2


Прихiд Беренiс до Ковпервуда у важкий для нього момент вiдродив у ньому вiру в несподiване, ба бiльше, в його власне щастя. Адже в нiй вiн бачив iндивiдуальнiсть амбiцiйну, врiвноважену, iронiчну, але менш грубу й бiльш поетичну за нього. Там, де вiн прагнув грошей заради влади, якою вiн мiг би користуватися, як йому заманеться, Беренiс радше прагнула привiлею виразити свою багатогранну натуру i виразити так, щоб це вiдповiдало ii естетичного iдеалу. При цьому iй хотiлося не просто виразити себе в якiйсь уже наявнiй формi мистецтва, але ж так, щоб саме ii життя i ii iндивiдуальнiсть постали як мистецька форма. Вже не вперше вона замислювалась над тим, що, якби вона мала багато грошей i великi можливостi… скiльки в неi iдей, як ними скористатися! Вона б нiколи не викидала грошi на великi будинки, землi чи розкiш напоказ, а натомiсть створила б навколо себе вишукану й надихаючу атмосферу.

Та про це вона поки що нiкому не говорила. Радше це жило в нiй, у глибинi ii натури, яку Ковпервуд далеко не завжди розумiв правильно. Тендiтна, вразлива, мiнлива, загадкова, ефемерна – такою вона була для нього. А тому вiн завжди був готовий споглядати ii так само, як нiколи не набридае споглядати природу: початок нового дня, раптовий подих вiтру, змiна погоди. А яким буде завтра? Якою буде Беренiс, коли вiн побачить ii наступного разу? Вiн не мiг передбачити. Але ж i сама Беренiс, свiдома цiеi схильностi дивувати, iй притаманноi, не змогла б пояснити ii нi йому, нi комусь iншому. Просто вона була такою, якою була. І нехай Ковпервуд чи хто iнший приймають ii такою, як вона е.

І, крiм того, вiн бачив властивий iй аристократизм. Їi спокiй i впевненiсть у собi справляли невiдпорне враження й викликали повагу у всiх, з ким iй доводилося стикатися. І Ковпервуд, котрий одразу впiзнав у нiй це почуття вищостi, те саме, яке вiн завжди хотiв бачити в жiнцi, вiдчув себе винагородженим за довге очiкування. Така молода, вродлива, розумна, врiвноважена – справжня ледi! Вiн вiдчув це вже тодi – на фото дванадцятирiчноi дiвчинки в Луiсвiллi вiсiм рокiв тому.

Але тепер, коли Беренiс нарештi прийшла до нього, його непокоiла одна рiч. Це його захопленi слова, цiлком щирi в той момент, про те, що вiдтепер вiн повнiстю належить iй i тiльки iй. Та чи справдi це так? Пiсля свого першого шлюбу, особливо пiсля появи дiтей i одноманiтного сiмейного життя, вiн з усiею яснiстю зрозумiв, що буденнi устоi подружнього iснування не для нього. Доказом був його роман з молодою i красивою Ейлiн, жертовнiсть i вiдданiсть якоi вiн винагородив, одружившись iз нею пiзнiше. Так, це була вдячнiсть не менше, нiж кохання. Та у подальшому вiн вважав себе повнiстю вiльним i нiкому непiдзвiтним у своiх почуттях.

Вiн нiколи не вiдчував потреби i тим бiльше не прагнув постiйних стосункiв. Одначе вже вiсiм рокiв вiн упадав навколо Беренiс. І тепер вiн замислився над тим, як йому чесно розповiсти про себе. Вона дуже розумна й прониклива. Брехня, якою можна принаймнi заспокоiти, якщо не обманути, звичайну жiнку, тут йому не на помiч.

Справу ускладнювало те, що саме в цей час у нього були стосунки з такою собi Арлет Вейн, що почалися лише рiк тому. Зараз вона перебувала в Нiмеччинi, у Дрезденi, а тодi жила в невеличкому мiстечку в Айовi й жадала будь-що вирватися з того середовища, де ii талант гинув. Вона надiслала йому листа, в який уклала фото зi своiм вродливим личком. Але, не отримавши вiдповiдi, змушена була позичити грошi й постала перед ним власною особою в його чиказькому офiсi. І там, де фото не спрацювало, жива Арлет з ii смiливiстю i впевненiстю у собi досягла успiху. Ковпервуду подобалися жiнки з таким темпераментом. До того ж з ii боку тут були не тiльки мiркування зиску. Вона глибоко захоплювалася музикою, мала гарний голос. Переконавшись у цьому, вiн вирiшив допомогти iй. Арлет привезла з собою наочнi свiдчення свого стану: фото невеличкого будиночка, в якому вона жила з вдовою матiр’ю, що займалася дрiбною торгiвлею, i зворушливу iсторiю про те, як мати билася над тим, аби не тiльки прогодувати iх, але пiдтримати ii прагнення чогось досягти у життi.

Звiсна рiч, тi декiлька сотень доларiв, яких вона потребувала, були нiщо для Ковпервуда. Амбiтнiсть у будь-якiй формi йому завжди iмпонувала, i тепер, зворушений безпосереднiм враженням вiд неi, вiн узявся влаштувати ii майбутне. Спочатку вiн забезпечить iй найкращу освiту, яку могло запропонувати Чикаго, а потiм, якщо вона справдi виявиться вартою того, вiн вiдправить ii за кордон. Але для того, аби не почуватися зв’язаним, вiн призначив iй певне утримання, на яке вона мала жити, i ця угода продовжувала дiяти. Вiн також порадив iй привезти до Чикаго свою матiр. Тож Арлет винайняла невеличкий будинок, де вони влаштувалися з матiр’ю, i невдовзi Ковпервуд став у них частим вiдвiдувачем.

І оскiльки Арлет виявилася розумною, щирою у своiх прагненнях – у неi не було жодних намiрiв скомпрометувати його, – тож iх взаемоповага i взаемна приязнь укрiпилися. А зовсiм незадовго до приiзду Беренiс до Чикаго, Ковпервуд переконав Арлет вiдправитися до Берлiна, бо зрозумiв, що йому не святкувати перемогу в Чикаго. І якби не Беренiс, то, ймовiрно, зараз вiн гостював би в Арлет у Нiмеччинi.

Одначе тепер, порiвнюючи ii з Беренiс, вiн уже не вiдчував до неi нiякого потягу. Натомiсть захоплення Беренiс поглинало його все бiльше й бiльше. Щоправда, його продовжувала цiкавити Арлет як художня натура, вiн вболiвав за ii успiх i мав намiр допомагати iй далi, та зi свого особистого життя ii було б краще викреслити назавжди. Це невелика втрата. Їi день минув. Краще почати цiлковито нове життя. Якщо Беренiс вимагатиме вiд нього повноi вiрностi пiд загрозою розриву, вiн докладе всiх зусиль, аби пiти назустрiч ii бажанням. Вона справдi варта серйозних жертв з його боку. З далекоi юностi вiн не перебував у такому пiднесеному станi душi – мрiйливому i вiдкритому обiцянкам майбутнього.




Роздiл 3


Наступного ранку пiсля десятоi Беренiс зателефонувала Ковпервуду, i вони домовилися зустрiтися в його клубi.

Увiйшовши приватними сходами до його апартаментiв, вона побачила, що вiн уже чекае на неi. У вiтальнi й спальнi були квiти. Одначе вiн i досi був настiльки не впевнений у своiй перемозi, що, коли вона повiльно пiднiмалася сходами, вiн з тривогою невiдривно дивився на ii обличчя, шукаючи ознаки змiни намiрiв. Та, щойно вона переступила порiг i дозволила себе обiйняти, пригорнути ii до себе, вiн знову повiрив у те, що сталося.

– Ви прийшли! – радiсно вигукнув вiн, водночас iз деяким ваганням оглядаючи ii.

– А ви думали, не прийду? – вiдповiла вона, смiючись над виразом його обличчя.

– Хiба я мiг бути впевнений? – сказав вiн. – Адже ви нiколи не йшли назустрiч моiм бажанням ранiше.

– Справдi. Але ж ви знаете чому. Тепер все iнакше, – i вона подалась назустрiч йому для поцiлунку.

– Якби ти тiльки знала, що для мене твiй прихiд, – продовжував вiн схвильовано. – Я не спав анi хвилини цiеi ночi. І почуваюся так, наче вже нiколи не хотiтиму спати… О, твоi перлистi зубки… твоi синi-синi очi… твоi червоненькi вуста, – захоплено промовляв вiн, цiлуючи ii очi. – А твое волосся, воно горить, наче сонце, – i вiн у захватi провiв рукою по ii волоссю.

– У хлопчика з’явилася нова iграшка!

У нього перехопило подих, коли вiн побачив ii проникливу, але ласкаву посмiшку; вiн обiйняв ii й пiдхопив на руки.

– Френку! Облиш! Моя зачiска… ти ii геть зiпсуеш!

Вона пручалася зi смiхом, коли вiн понiс ii до спальнi, де по стiнах мерехтiли вiдблиски полум’я камiна. Але вiн був настiйливий, i вона дозволила роздягнути себе, забавляючись його нетерпiнням.

Було вже далеко по полудню, коли вiн нарештi втамував свiй голод i, як висловилася Беренiс, «прийшов до тями», так що з ним стало можливо говорити. Вони всiлися за чайним столиком перед камiном. Вона сказала йому, що дуже хотiла б залишитися в Чикаго, аби якомога довше бути поруч iз ним, але вони мають подбати про те, щоб не привертати уваги. Тут вiн погодився. Про нього тепер тiльки й говорять, i варто йому з’явитися з такою привабливою дiвчиною як вона, це викличе зливу плiток, тим бiльше що Ейлiн живе в Нью-Йорку. Так, справдi, iх не повиннi бачити разом.

– Адже зараз, – додав вiн, – ця справа з подовженням концесii чи фактично радше з ii невдачею, не означае, що я припиняю працювати й втрачу свою мережу мiського транспорту, яку будував стiльки рокiв. Їi акцiями володiють тисячi iнвесторiв, i нiхто iх не вiднiме нi в мене, нi в моiх iнвесторiв без судового процесу. Тепер, Бевi, – вiв вiн далi, – конче потрiбно знайти якогось фiнансиста, ба навiть групу чи корпорацiю, щоб продати всi цi акцii за чесну цiну. І, звiсно, таке не робиться нашвидкуруч. На це можуть пiти роки. І насправдi, я певен, що навряд чи хтось прийде з такою пропозицiею, доки я сам не потурбуюся про це як про особисту послугу для мене. Всi знають, як важко вести справи з мiським транспортом i мати вiд нього прибуток. А ще цi судовi тяганини, яких не уникнути, навiть якщо моi вороги чи якiсь прийдешнi концерни будуть готовi за це взятися.

Вiн сидiв бiля неi i вiв розмову так, наче вона була одним iз його iнвесторiв або фiнансистiв. І хоча ii зовсiм не цiкавили практичнi подробицi його фiнансового свiту, вона вiдчувала, наскiльки глибоко його розум захоплений цими iнтересами.

– Так чи так, я знаю одну рiч, – втрутилася вона в хiд його думок, – це те, що тебе нiхто не переможе. Ти надто розумний i надто хитрий.

– Можливо, – вiдповiв вiн, улещений ii оцiнкою. – Та в будь-якому разi це потребуе часу. Можуть знадобитися роки, перш нiж вдасться позбутися цих трамвайних лiнiй. Одначе така затримка може менi дещо зашкодити. Скажiмо, якщо я захочу зайнятися новою справою, вiдповiдальнiсть за них зв’яже менi руки.

Тут вiн хвилину помовчав, i погляд його великих сiрих очей застиг на однiй точцi.

– Чого б менi хотiлося найбiльше тепер, коли в мене е ти, – задумливо промовив вiн, – це забути про справи й вирушити з тобою у подорож хоча б на якийсь час. Я стiльки працював. Ти важиш для мене бiльше за грошi, незрiвнянно бiльше. Дивно, але я раптом вiдчув зараз, що я надмiру працював усе життя.

Вiн посмiхнувся й притягнув ii до себе. І його слова викликали в Беренiс вiдчуття гордостi за свою владу, та водночас i нiжностi.

– Це точнiсiнько так, любий. Ти наче такий собi великий паровоз, що летить кудись на повнiй швидкостi, а куди й сам точно не знае.

І вона грайливо скуйовдила його волосся й нiжно провела йому долонею по щоцi.

– Я багато думала про твое життя i про все, чого тобi вже вдалося досягти. Я думаю, тобi варто було б поiхати кудись за кордон на якийсь час, подивитися на Європу. Не уявляю собi, що ще ти можеш тут зробити, окрiм як ще заробити грошей. Врештi, Чикаго – не надто цiкаве мiсце. Як на мене, воно жахливе.

– Ну, я б цього не сказав, – вiдповiв Ковпервуд, ставши на захист Чикаго. – У нього е своi принади. Я приiхав сюди, маючи на метi заробити грошей, i аж нiяк не можу нарiкати.

– Це я знаю, – сказала Беренiс, яку розважило його заступництво, попри гiркоту всiх негараздiв, яких йому довелося тут зазнати. – Але ж, Френку… – вона зупинилася, ретельно зважуючи своi слова, – знаеш, я думаю, ти набагато значнiший за все це. Я завжди так думала. Чи ти не вважаеш, що тобi варто було б вiдпочити, подивитися на свiт, просто так, не тому, що цього вимагае бiзнес? Ти мiг би знайти щось нове, якийсь новий проект, що принiс би тобi визнання й славу, а не тiльки грошi. Ти мiг розпочати нову справу в Англii чи Францii. Менi б так хотiлося пожити з тобою у Францii. Чому б не поiхати туди, не запропонувати iм щось нове? Що ти думаеш про те, аби зайнятися мiським транспортом у Лондонi? Або деiнде? У будь-якому разi, давай поiдемо з Америки.

Вiн схвально посмiхнувся.

– Знаеш, Бевi, – сказав вiн, – хоч е в цьому щось неприродне – вести таку дiлову розмову i при цьому дивитися в твоi синi очi, бачити твое золоте волосся, але ж усе, що ти говориш, цiлком розумно. У серединi наступного мiсяця, а можливо й ранiше, ми вирушимо за кордон – ти i я. А там уже, думаю, я зможу знайти щось, що буде тобi до вподоби, адже менше нiж рiк тому менi пропонували щось, пов’язане з пiдземною залiзницею в Лондонi. Тодi я був надто заклопотаний справами тут i не мав часу на щось iнше. Але тепер… – i вiн поплескав ii по руцi.

Уже встигло поночiти, коли вона вийшла вiд нього, спокiйна, стримана, усмiхнена, й сiла до екiпажа, який Ковпервуд викликав для неi.

Через декiлька хвилин i сам Ковпервуд, наче окрилений, вийшов на вулицю, думаючи про те, як завтра викличе юриста й доручить йому влаштувати зустрiч iз мером i деякими впливовими людьми мiста, аби обговорити – у який спосiб i на яких умовах вiн позбавиться вiд своiх рiзноманiтних i величезних активiв. А потiм… потiм буде Беренiс. Одна велика мрiя його життя здiйснилася. То й що, як вiн зазнав поразки! Врештi, нема нiякоi поразки! Життя – це любов, а не тiльки грошi.




Роздiл 4


Пропозицiя, про яку згадав Ковпервуд у розмовi з Беренiс, була зроблена йому близько року тому двома англiйськими пiдприемцями, мiстером Фiлiпом Геншо та мiстером Монтег’ю Грiвзом. Вони надали йому листи вiд декiлькох добре вiдомих банкiрiв та маклерiв з Лондона й Нью-Йорка, що рекомендували iх як пiдрядникiв з великим досвiдом у будiвництвi залiзниць, мiського транспорту та заводiв в Англii та iнших краiнах.

Деякий час тому вони iнвестували десять тисяч фунтiв стерлiнгiв у Електротранспортну компанiю (англiйська компанiя, органiзована з метою розвитку залiзничних пiдприемств) у будiвництво пiдземноi залiзницi довжиною чотири-п’ять миль, що мала пройти вiд Чаринг-Крос – в центрi Лондона – до Гемпстеда, що вiднедавна почав перетворюватися на великий житловий район. Обов’язковою умовою цього проекту було те, що майбутня лiнiя мала забезпечити пряме сполучення мiж Чаринг-Крос (кiнцева станцiя Пiвденно-Схiдноi залiзницi, що обслуговувала пiвденнi i пiвденно-схiднi узбережжя Англii i була однiею з головних артерiй сполучення з континентом) i Юстон-стейшн, кiнцевою станцiею Лондонськоi i Пiвнiчно-Захiдноi залiзницi, що обслуговувала пiвнiчно-захiднi райони й доходила до Шотландii.

Мiстер Грiвз i мiстер Геншо повiдомили Ковпервуду, що Електротранспортна компанiя мала капiтал у тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв. Їй вдалося провести через обидвi палати парламенту акт, що давав iм право на будiвництво й експлуатацiю цiеi залiзничноi лiнii, а також повне володiння нею. Одначе задля цього, всупереч суспiльнiй думцi англiйцiв про свiй парламент, компанii довелося витратити чималеньку суму грошей – причому не на пiдкуп певноi групи. Тут, як натякнули мiстер Грiвз i мiстер Геншо (i хто як не Ковпервуд мiг iх цiлком зрозумiти), слiд рiзними шляхами шукати прихильнiсть певних поважних осiб, що здатнi вплинути на думку комiтету. Натомiсть пряме звернення вiд сторонньоi особи мае мало шансiв на успiх, тим бiльше, що в Англii право на таке володiння надаеться довiчно. З цiею метою довелося звернутися до юридичноi фiрми «Райдер, Баллок, Джонсон i Чанс», що являла собою втiлення юридичних талантiв, технiчноi поiнформованостi й мала найкращу репутацiю, якою тiльки могла похвалитися столиця iмперii. Ця вiдома фiрма мала численнi зв’язки з окремими акцiонерами й головами рiзних пiдприемств. Вона справдi знайшла людей, що могли не тiльки переконати членiв парламентського комiтету пiдтримати акт про залiзничну лiнiю, але й уже пiсля того як акт був прийнятий, а вiд тридцяти тисяч фунтiв майже нiчого не лишилося, залучила до цiеi справи Грiвза й Геншо, котрi близько року тому взялися за дворiчний пiдряд на будiвництво лiнii Чаринг-Крос – Гемпстед й витратили десять тисяч фунтiв стерлiнгiв.

Умови акта були прописанi доволi жорстко. Вони вимагали вiд Електротранспортноi компанii внести шiстдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв як заставу задля забезпечення того, що пропонованi роботи будуть виконанi згiдно з умовами акта й закiнченi частково чи повнiстю до визначеноi дати. Проте, як цi двое пiдприемцiв пояснили Ковпервуду, нескладно знайти банк чи фiнансову групу, що за звичний процент будуть готовi внести потрiбну кiлькiсть цiнних паперiв у визначений умовами акта банк. Натомiсть парламентський комiтет, звiсно, якщо правильно пiдiйти до справи, без сумнiву, погодиться подовжити термiн закiнчення будiвництва.

Одначе пiсля пiвтора року зусиль, пiсля того як було витрачено вже сорок тисяч фунтiв i внесено шiстдесят тисяч пiд заставу у виглядi цiнних паперiв, грошi на будiвництво самоi пiдземноi залiзницi (за оцiнками на це потрiбно було мiльйон шiстсот тисяч фунтiв) знайти i досi не вдалося. Причина полягала в тому, що – хоча в Лондонi вже функцiонувала i доволi успiшно цiлком сучасна лiнiя пiдземноi залiзницi, Сiтi – Пiвденний Лондон, – англiйських капiталiстiв тим не менше було важко переконати в тому, що нова залiзнична лiнiя, до того ж довша й вiдповiдно дорожча, приноситиме прибуток. Двi iншi наявнi лiнii мiськоi залiзницi – Районна залiзниця у п’ять миль довжиною та Метрополiтен до двох миль – були напiвпiдземними. На них використовувалися паровози, що ходили почасти по поверхнi, почасти по тунелях. Мiж ними дiяла угода про наскрiзний рух по обох лiнiях. Проте, оскiльки тут використовувалася парова тяга, тунелi й платформи були брудними, нерiдко покритими кiптявою i фактично збитковими. Тож, позаяк нiхто ще не довiв, що залiзниця, будiвництво якоi обiйдеться в мiльйони фунтiв, зможе окупити себе, англiйськi капiталiсти не виявляли цiкавостi до такого проекту. Звiдси виникла необхiднiсть пошукати грошей в iнших краiнах свiту, що й привело мiстера Геншо й мiстера Грiвза – через Берлiн, Париж, Вiдень i Нью-Йорк – до Ковпервуда.

Ковпервуд, як вiн уже пояснював Беренiс, був на той момент настiльки заклопотаний своiми чиказькими проблемами, що вислухав мiстера Геншо й мiстера Грiвза не надто уважно. Одначе тепер, пiсля того як вiн зазнав невдачi у боротьбi за концесiю, а особливо пiсля того як Беренiс запропонувала залишити Америку, вiн згадав про iхню пропозицiю. Насправдi, було схоже, що цей проект надто обтяжений витратами, так що бiзнесмен з його досвiдом не вiзьметься за нього; а проте, можливо, варто було б познайомитися ближче з тим, як у Лондонi iдуть справи з пiдземною залiзницею, i взятися за якесь широкомасштабне будiвництво, до того ж, iмовiрно, обiйтися без того шахрайства, до якого вiн був змушений вдаватися в Чикаго, хай навiть i без надприбутку. Вiн уже мультимiльйонер, то навiщо йому продовжувати цю гонитву за грошима аж до кiнця свого життя?

Крiм того, його минуле i його теперiшня дiяльнiсть були так спотворенi пресою i його ворогами. Було б гарно зажити доброi слави, особливо в Лондонi, де начебто дотримуються бездоганних стандартiв у комерцiйних справах. Це принесе йому таке суспiльне положення, якого йому нiколи не досягти в Америцi.

Картина, що поставала в його уявi, надихала. А наштовхнула його на думку саме Беренiс, ця дiвчинка без певного серйозного досвiду. Вона мае природний дар кмiтливостi, що пiдказав iй таку можливiсть. Як дивно, що все це, ця iдея з Лондоном i з усiм, що може принести йому союз iз нею в майбутньому, почалася з легковажноi пригоди дев’ять рокiв тому, коли вiн у компанii з полковником Натанiелем Джилiсом з Кентуккi завiтав до цiеi жалюгiдноi Геттi Стар, матерi Беренiс! І хто сказав, що зло нiколи не приводить до добра?




Роздiл 5


У мiру того як перша радiсть вiд нових стосункiв з Ковпервудом вiдходила у минуле, Беренiс почала обдумувати складнощi й небезпеки, пов’язанi з новим становищем. Вона не забула про них, коли врештi зважилася пiти до Ковпервуда, але тепер вона вiдчувала, що мае, не зволiкаючи, пiдготуватися до них.

По-перше, це Ейлiн, ревнива, емоцiйна дружина, що не зупиниться нi перед чим, аби знищити Беренiс, лише дiзнаеться про любов Ковпервуда до неi. Потiм – газети. Вони миттево нададуть розголосу iхньому зв’язку, якщо iх помiтять разом. І врештi – ii мати, якiй доведеться пояснити свое рiшення; а ще брат Ролфi, якого вона тепер сподiвалася якось влаштувати в життi за допомогою Ковпервуда.

Все це означало, що iй доведеться бути постiйно обережною, дипломатичною, впевненою в собi, але разом iз цим готовою йти на жертви i компромiси.

Ковпервуда також непокоiли подiбнi думки. Оскiльки Беренiс тепер стала центром його життя, його турбувало те, як вберегти ii вiд негараздiв, на якi вона наражалася поруч iз ним. І на наступному побаченнi вiн одразу заговорив з нею про всi цi справи.

– Знаеш, Бевi, – сказав вiн, – ця твоя iдея щодо Лондона менi дуже подобаеться. Тут вiдкриваються цiкавi можливостi.

І вiн розповiв iй про своi думки та про iсторiю з двома англiйцями.

– Тепер треба було б, – продовжував вiн, – послати когось до Лондона, щоб дiзнатися, чи ця пропозицiя лишаеться в силi. Якщо так, то нiщо не перешкоджае нам здiйснити твiй план.

І вiн тепло посмiхнувся на знак схвалення ii вигадливостi.

– З iншого боку, нам е чого стерегтися. По-перше, це газетний розголос, i по-друге, Ейлiн. Вона надто романтично налаштована й надто емоцiйна; нею завжди керують почуття, а не розум. Я багато рокiв уже намагаюсь пояснити iй свiй погляд на речi: як людина може, сама того не бажаючи, змiнитися. Але вона нiчого не хоче розумiти. Вона думае, що люди змiнюються тiльки з певною метою.

Вiн зробив паузу й посмiхнувся.

– Вона належить до тих жiнок, що назавжди пов’язують свое життя з одним чоловiком.

– А тобi це не подобаеться? – спитала Беренiс.

– Навпаки, по-моему, це прекрасно. Єдина рiч у тому, що досi я таким нiколи не був.

– І не будеш, чи не так? – спробувала Беренiс його трохи подражнити.

– Облиш! – попросив вiн. – Не будемо сперечатися! Дозволь я закiнчу, люба. Вона просто не розумiе, чому я не можу продовжувати любити ii так, як це було ранiше. Їй боляче, ба бiльше! Боюся, ii бiль тепер перетворився майже на ненависть. Принаймнi вона так намагаеться думати. Але найгiрше в усьому цьому те, що бути моею дружиною – для неi гордiсть. Вона завжди прагнула виблискувати в свiтi, власне, i я сам цього прагнув спочатку. Я думав, що це буде нашою спiльною перемогою. Та невдовзi я переконався, що Ейлiн багато чого не вистачае, вона просто недостатньо розумна. І я вiдмовився вiд думки про те, щоб осiсти в Чикаго. Нью-Йорк – ось справжне мiсто для людини зi статками. Тож я вирiшив спробувати щастя там. Я все бiльше схилявся до думки про те, що не завжди житиму з Ейлiн, i, хочеш вiр менi, хочеш нi, але вперше ця думка промайнула в мене, коли я побачив твiй портрет в Луiсвiллi – той самий, що тепер завжди зi мною. Лише пiсля цього я вирiшив збудувати будинок у Нью-Йорку, який був би водночас галереею мистецтва i моiм домом. Я думав, що якщо ти колись звернеш на мене увагу…

– Отже, цей чудовий особняк, в якому менi нiколи не доведеться жити, був збудований для мене, – задумливо промовила Беренiс. – Як дивно!

– Таке життя, – вiдповiв Ковпервуд. – Але ми можемо бути щасливими.

– Так, можемо, – погодилася вона. – Я тiльки подумала, як це дивно. Та менi нi за що не хотiлося б засмутити Ейлiн.

– Я знаю, що ти незаздрiсна й кмiтлива. Можливо, ти навiть краще за мене зумiеш знайти вихiд.

– Думаю, що зумiю, – спокiйно промовила Беренiс.

– Але, окрiм Ейлiн, треба ще пам’ятати про газети. Вони скрiзь переслiдують мене. І варто iм дiзнатися про цю iдею з Лондоном – якщо я, скажiмо, справдi вiзьмусь за це – який тут пiднiмуть галас! А якщо твое iм’я десь спливе поруч iз моiм, вони накинуться на тебе, мов шулiки. Можливо, слiд удочерити тебе, або, коли ми поiдемо до Лондона, виступити твоiм опiкуном. Це дало б менi право бути поруч iз тобою так, нiби я е розпорядником твого майна. Що ти про це думаеш?

– Що ж, – подумавши, вiдповiла вона, – iншого виходу я не бачу. Тут потрiбно все ретельно обмiркувати. І я дбаю не тiльки про себе.

– Я в цьому певен, – сказав Ковпервуд, – i якщо нам трохи пощастить, ми подужаемо. Нам слiд уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слiд придумати, як вiдволiкти увагу Ейлiн, адже вона знае про тебе все. Оскiльки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго пiдозрювала, що мiж нами е зв’язок. Звiсно, я не мiг про це тобi розповiсти. Я був тобi, здаеться, не надто до вподоби.

– Просто я не знала тебе достатньо, – поправила Беренiс. – Ти був для мене великою загадкою.

– А тепер?

– Боюся, анiтрохи не менше й зараз.

– Не думаю. Одначе щодо Ейлiн щось нiчого не спадае на думку. Вона надто пiдозрiлива. Поки я живу тут й лише зрiдка навiдуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечуе. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондонi, а газети про це писатимуть… – вiн не закiнчив i замислився.

– Ти боiшся, що вона дасть поштовх плiткам? А може, навiть поiде за тобою й влаштуе сцену?

– Важко передбачити, що iй спаде на думку i що вона може утнути. Якби ii вiдволiкти якоюсь справою, вона, може, нiчого б не робила. З iншого боку, особливо враховуючи те, що вона почала прикладатися до пляшки останнiм часом, вiд неi можна чекати чого завгодно. Декiлька рокiв тому, коли вона перебувала у поганому настроi та ще й напилася, вона навiть намагалася вчинити самогубство. (Риси обличчя Беренiс напружилися.) Добре, що я встиг цьому перешкодити: вибив дверi й поговорив з нею, можна навiть сказати, нагримав на неi.

Вiн змалював у подробицях, як все вiдбувалося, але трошки пом’якшив враження вiд своеi поведiнки.

Отримавши свiдчення того, якою нестямною е любов Ейлiн, Беренiс почала розумiти, що вона додае ще один шип до тернового вiнця, якiй тiй доводиться носити. Хоча, мiркувала вона, Ейлiн все одно не вдалося б змiнити Ковпервуда. Що ж до неi самоi, то iй важливо помститися суспiльству… ну, i, звiсно, вона також любить його. І вона справдi його любила. Вiн дiяв на неi, наче якийсь сильний засiб. Своею силою духу, фiзичною привабливiстю вiн справляв невiдпорне враження. Отже, справа була лише в тому, щоб побудувати з ним стосунки i не завдати при цьому додаткових страждань Ейлiн.

Пiсля деяких роздумiв вона сказала:

– Авжеж, це справдi проблема. Але в нас е час подумати. Давай повернемося до цього за два-три днi. Вона не йде в мене з голови.

У задумi вона подивилася на Ковпервуда приязним поглядом, i на ii губах грала м’яка, привiтлива усмiшка.

– Удвох щось обов’язково придумаемо.

Вона встала зi свого крiсла у камiна i, пiдiйшовши до нього, сiла йому на колiна й попестила його волосся.

– Виявляеться, на свiтi е не тiльки фiнансовi проблеми, – сказала вона жартома, цiлуючи його в лоба.

– Звiсно, – вiдповiв вiн весело, пiдбадьорений ii розумiнням i впевненiстю.

І, щоб якось розважитися, вiн запропонував скористатися тим, що напередоднi випало чимало снiгу, й поiхати кататися на санях упродовж цiлого вечора. Вiн знав затишний готельчик на Норс-Шор, де можна повечеряти, дивлячись на озеро в мiсячному сяйвi.

Повернувшись додому вже пiзно вночi, Беренiс ще довго сидiла перед камiном, обмiрковуючи iхнi плани. Вона вже вiдiслала телеграму матерi, в якiй закликала ii швидше приiхати до Чикаго. Вона збиралася зняти для них обох номер у готелi на Пiвнiчнiй сторонi. Коли мати буде тут, можна буде спокiйно обговорити всi iхнi спiльнi з Ковпервудом задуми.

Але найбiльше ii думки линули до Ейлiн, самотньоi у великому нью-йоркському будинку, – Ейлiн, молодiсть якоi вже позаду й назавжди, й хоч колишньоi вроди вона не втратила, але, як помiтила Беренiс, вже добряче обважнiла i, схоже, це ii не турбувало. Їi туалети вражали розкiшшю, але iм бракувало справжнього смаку. Роки, зовнiшнiсть, вузькiсть поглядiв не залишали iй нiяких шансiв проти Беренiс. Але Беренiс пообiцяла собi, що нiколи не буде жорстокою до Ейлiн, навiть якщо остання захоче iй помститися. Нi, радше вона прагнутиме бути якомога великодушною, i також з боку Ковпервуда не допустить жорстокостi, якщо вчасно ii помiтить. Насправдi, iй було шкода Ейлiн, дуже шкода. Беренiс здогадувалася, скiльки скорботи мало накопичитися в ii душi, адже попри свою молодiсть, на ii долю разом з матiр’ю випало немало гiркоти. І цi рани ще не загоiлися.

Отже, вирiшила вона, ii роль у життi Ковпервуда мае бути настiльки непомiтною i прихованою, наскiльки це можливо. Вони зустрiчатимуться, оскiльки вiн дуже сильно цього бажае i навiть потребуе, але так, щоб iх нiхто не змiг упiзнати. Якби тiльки можна було знайти якийсь спосiб вiдволiкти Ейлiн вiд ii теперiшнього стану, щоб не дозволити iй плекати ii ненависть до Ковпервуда, а якщо вона раптом про все дiзнаеться, i до неi.

Спочатку вона подумала про релiгiю, чи радше, про якогось проповiдника або духiвника, чие релiгiйне наставляння було б корисним для Ейлiн. Завжди знайдеться серед пастирiв душ такий благодiйник, що й про себе не забувае i за щедру винагороду чи згадку в заповiтi, залюбки опiкуватиметься ii душевним спокоем. Вона пригадала, що в Нью-Йорку е така людина – преподобний Вiллiс Стiл, настоятель епископального приходу Св. Свiзина. Вона декiлька разiв була в тiй церквi, не стiльки для того щоб помолитися, скiльки для того аби помрiяти у тишi пiд звуки служби. Преподобний Вiллiс, привiтна, доброзичлива людина середнього вiку, приемноi зовнiшностi, не мiг похвалитися значними статками, попри вишуканi манери з претензiею на високий суспiльний статус. Беренiс згадала, як одного разу вiн пробував наставляти ii, але у подальшому згадка про нього завжди викликала в неi посмiшку, i тому вона вiдмовилася вiд цiеi iдеi. Але когось, хто б займався Ейлiн, треба знайти обов’язково.

Раптом вона подумала про тих свiтських невдах з чудовими манерами, що iх так багато у Нью-Йорку, один з яких за певну винагороду мiг би ввести Ейлiн у приемне, якщо й не достатньо високе, суспiльне середовище i таким чином розважити ii принаймнi на якийсь час. Але як знайти таку людину i як звернутися до неi з такою пропозицiею?

Беренiс вирiшила, що ця iдея може здатися надто хитрою i надто цинiчною, якщо Ковпервуд почуе ii вiд неi. Однак була надто вдалою, i нею потрiбно було скористатися. А якщо ii мати скаже про це декiлька слiв Ковпервуду? Адже йому варто лише натякнути, а вiн уже швидко збагне, як тут узятися до справи.




Роздiл 6


Генрi де Сото Сiппенз – так звали людину, яку Ковпервуд вирiшив послати до Лондона, аби розвiдати реальний стан справ i фiнансовi можливостi побудови лондонського метрополiтену. Вiн вiдкрив Сiппенза багато рокiв тому, i той виявився дуже корисним у боротьбi за контракт на проведення газу в Чикаго. З грошима, заробленими на цiй справi, Ковпервуд прорвався у галузь мiського транспорту, i вiн також залучив до цього Сiппенза, оскiльки той мав справжнiй талант здобувати потрiбну iнформацiю i вести справи, пов’язанi з суспiльно корисними проектами. Щоправда, вiн через схильнiсть нервувати й навiть дратiвливiсть не завжди вмiв повестися дипломатично. Крiм того, йому був властивий прямолiнiйний американiзм, що iнодi псував враження. А проте вiн був людиною вiрною, тож на нього можна було повнiстю покластися.

Сiппенз вважав, що цього разу Ковпервуд отримав майже фатальний удар, втративши концесii. Вiн не уявляв собi, як тепер можна розрахуватися з мiсцевими фiнансистами, що вклали грошi в Ковпервуда i, як виявилося, марно. Вiд того самого вечора, коли справу було остаточно програно, Сiппенз не мiг отямитися i боявся зустрiчi з Ковпервудом. Що йому сказати? Як можна виразити спiвчуття людинi, що лише тиждень тому здавалася непереможним фiнансовим гiгантом?

Одначе уже на третiй день пiсля краху Сiппенз отримав телеграму вiд одного з секретарiв Ковпервуда iз запрошенням прийти до нього. Зайшовши до кабiнету й побачивши веселого, енергiйного Ковпервуда, що просто-таки випромiнював гарний настрiй, Сiппенз ледве повiрив своiм очам.

– Як справи, шефе? Радий бачити вас у такому чудовому гуморi.

– Справдi, нiколи не почувався краще. А як ви, де Сото? Чи можу я i далi розраховувати на вас?

– Ви ж знаете мене, шефе. Я завжди був з вами. Тож все, що скажете.

– Я був упевнений в цьому, де Сото, – вiдповiв Ковпервуд з посмiшкою.

Справдi, любов Беренiс винагородила його за всi невдачi, i тепер вiн вiдчував, що найзначнiшi сторiнки його життя ще тiльки попереду, а тому був сповнений надiй i приязно ставився до всього на свiтi.

– Маю для вас певне завдання, де Сото. Я послав за вами, оскiльки тут слiд все зберiгати в таемницi, а вам я можу довiряти.

На мить його губи щiльно стислися, i в очах з’явився той холодний, непроникний металевий блиск, що змушував неприемно почуватися тих, хто не любив або боявся Ковпервуда. Сiппенз розпрямився й увесь перетворився на слух. Це був маленький чоловiчок, не вище п’яти футiв на зрiст, але вiн носив взуття на великих пiдборах, високий цилiндр, який знiмав тiльки перед Ковпервудом, i широке довге пальто, пiдбите ватою на грудях, що, на його думку, мало вiзуально додавати йому зросту й поважностi.

– Дякую, шефе, – сказав вiн, – самi знаете, для вас я готовий хоч зараз до пекла.

Губи в нього навiть тремтiли, так сильно вiн був схвильований не тiльки довiрою i похвалою Ковпервуда, але й усiм тим, що йому довелося пережити впродовж останнiх декiлькох мiсяцiв i врештi за роки iхнього союзу.

– Та цього разу обiйдемося без пекла, де Сото, – сказав Ковпервуд, розслаблено посмiхаючись. – Досить ми натерпiлися в Чикаго. Знову не полiземо. Зараз поясню чому. Тепер, де Сото, мова у нас iтиме про Лондон, точнiше, лондонський метрополiтен i про те, якi вiн вiдкривае перед нами можливостi.

Тут вiн зупинився i жестом запропонував Сiппензу сiсти на стiлець поруч iз ним. Натомiсть Сiппенз майже задихнувся, приголомшений настiльки несподiваним поворотом.

– Лондон! Не може бути, шефе! Грандiозно. Просто слiв не знаходжу. Я був впевнений, що ви щось придумаете, шефе! Я знав це!

Його обличчя сяяло, руки тремтiли вiд хвилювання. Вiн пiднявся зi стiльця, потiм знову сiв, потiм напiвзамислено потягнув свого закрученого вуса i втупився в Ковпервуда повним захвату поглядом.

– Дякую, де Сото, – нарештi промовив Ковпервуд. – Я знав, що це вас зацiкавить.

– Зацiкавить мене, шефе! – вигукнув Сiппенз. – Та ви ж просто одне з чудес свiту, шефе! Отаке. Ви ледве вiдбилися вiд цих чиказьких шулiк i от знову готовi взятися за нову справу та ще й яку! Це ж просто чудо. Я завжди знав, що вас нiхто не зможе звалити, та пiсля цiеi останньоi халепи, признаюся, я був готовий до того, що ви трошки пригальмуете. Але це не про вас. Вас нiщо не може зупинити. Нi, ви надто могутнiй. Я б пiсля такого просто б зламався. Це правда, маю визнати. А ви знову у формi. Тож готовий до будь-якого завдання, шефе, наказуйте. Все зроблю. І нiхто нi про що не дiзнаеться, можете бути спокiйнi, шефе.

– Так, це одна з найважливiших умов, де Сото, – вiдповiв Ковпервуд, – секретнiсть i ваше чудове чуття успiху. І мiй задум, якщо вам вдасться його здiйснити. І нiхто з нас, звiсно, вiд цього в збитку не залишиться.

– Нема про що говорити, шефе! – замахав руками де Сото. – Я вже заробив бiльш нiж треба завдяки вам, навiть якщо я не отримаю бiльше нi цента. Ви тiльки пояснiть менi, що вам потрiбно, а я вже зроблю все, на що здатен. А якщо не вдасться – так прямо вам i скажу: не вийшло.

– Такого я ще вiд вас нiколи не чув, де Сото, i сподiваюся, що й не почую. Отож, якщо коротко: приблизно рiк тому, коли ми тут займалися цiею концесiею, до мене приiхали два англiйцi з Лондона, агенти якогось синдикату. Потiм я вам усе розповiм докладно, а зараз тiльки саму суть справи…

І вiн коротко переказав Сiппензу розмову iз Грiвзом i Геншо та деякi власнi мiркування на цей рахунок.

– Вони вже витратили надто багато грошей на цей контракт, де Сото. Майже пiвмiльйона доларiв, а показати нема чого – крiм цього самого контракту або пiдряду на будiвництво лiнii завдовжки в чотири-п’ять миль. І все! Але й цю лiнiю треба ще якось зв’язати iз двома iншими лiнiями, перш нiж буде якийсь результат. Вони це самi визнали. Отож, що мене в цiй справi цiкавить, де Сото: насамперед не тiльки вся нинi дiюча система лондонського пiдземного транспорту, але й значне ii розширення, якщо це можливо. Ви мене, звичайно, розумiете: новi пiдземнi лiнii, що принесуть прибуток, якщо iх продовжити на дiлянки, до яких поки що нi в кого не дiйшли руки. Розумiете?

– Звiсно, шефе!

– Крiм того, – продовжував Ковпервуд, – менi потрiбна карта – загальний план з докладним описом мiста, план наземноi мережi й пiдземноi, щоб видно було, де починаються i де кiнчаються всi лiнii. А також спробуйте знайти геологiчнi карти й вiдомостi щодо грунту. Також щодо сусiднiх районiв, куди доходять лiнii, треба з’ясувати, хто там живе чи ким iх планують заселяти. Розумiете?

– Цiлком, шефе!

– Також менi потрiбно знати все про концесii на нинi дiючi пiдземнi дороги – контракти, здаеться, так вони iх називають. Строки, довжина лiнiй, iмена власникiв, iмена найбiльших акцiонерiв, який вони отримують дохiд, як iде експлуатацiя. Одне слово, все, що можна дiзнатися, не привертаючи до себе зайвоi уваги i, звiсно, жодного слова про мене. Ви, певно, розумiете чому?

– Авжеж. Цiлком розумiю, шефе!

– Потiм, де Сото, мене цiкавить платня службовцiв та експлуатацiйнi витрати.

– Так, так, шефе, – повторював Сiппенз, що в думках уже планував, як тут узятися до справи.

– Ще одна рiч – вартiсть пiдземних робiт, витрати на устаткування, також можливi збитки й витрати, при переведеннi лiнiй з паровоi тяги – що, наскiльки я знаю, вони досi використовують – на електрику та переобладнаннi «третьою рейкою», що, як я чув, уже працюе на новому метрополiтенi в Нью-Йорку. Ви знаете, в англiйцiв зовсiм iнший погляд на цi речi, i було б дуже добре, якби ви дiзналися все, що тiльки можна про це. І останне: треба поцiкавитися цiною на земельнi дiлянки, – адже цiни можуть пiднятися, i можливо, варто купити деякi дiлянки заздалегiдь, як ми це з вами робили в Лейк-В’ю та в iнших мiсцях. Пам’ятаете?

– Авжеж, шефе! – вiдповiв Сiппенз. – Все зрозумiло. Будьте певнi, дiзнаюся все, що вам потрiбно, шефе, а може, й бiльше. Але ж це просто чудово! Не можу виразити, який я гордий i щасливий через це доручення. Коли, на вашу думку, я маю виiхати?

– Негайно, – вiдповiв Ковпервуд. – Тож вам, якомога скорiше, треба знайти кого-небудь, щоб передати вашi справи в передмiстi.

Йшлося про примiську залiзничну мережу, де Сiппенз був президентом.

– Я думаю, найкраще пiдходить Кiтередж; скажiть, що збираетеся провести зиму в Європi або в Англii. І, якщо можливо, треба уникнути будь-яких згадок про ваш вiд’iзд у пресi, принаймнi, зробiть вигляд, що цiкавитеся чим завгодно, тiльки не транспортом. І якщо почуете, що хтось iз мiсцевих власникiв залiзниць хоче зайнятися будiвництвом метрополiтену або якось пов’язаний iз цiею справою i мае сенс iз ним домовитися, негайно повiдомте менi. Адже ясно, де Сото, що це буде не американське пiдприемство, а англiйське вiд початку до кiнця, тож пам’ятайте про це. Англiйцi, ви знаете, не люблять американцiв, i менi не потрiбнi цi антиамериканськi демаршi.

– Все ясно, шефе! Маю до вас лише одне прохання: якщо я зможу бути корисним для вас якось i надалi, тож згадайте про мене. Я вже стiльки рокiв з вами працюю, шефе, тож навiть не можу собi й уявити, що б я робив, якби…

Вiн зупинився, благально дивлячись на Ковпервуда. Той вiдповiв йому приязним та водночас непроникним поглядом.

– Гаразд, гаразд, де Сото! Знаю i розумiю. І зроблю, що зможу, коли буде нагода. І, звiсно ж, я про вас не забуду.




Роздiл 7


Пiсля того, як Ковпервуд вiддав всi належнi iнструкцii Сiппензу й з’ясував, що для лiквiдацii справ у Чикаго йому доведеться вiдправитися до Нью-Йорка, щоб обговорити з певними фiнансистами питання реалiзацii хоча б частини своiх акцiй, думки його знову повернулися до Беренiс: як би влаштувати iхню подорож, уникнувши при цьому розголосу.

Звiсно, вiн набагато яснiше, нiж Беренiс, розумiв, якими мiцними узами довгого спiльного життя, разом пережитих подiй, вiн був зв’язаний з Ейлiн. Цього Беренiс була не в змозi повнiстю усвiдомити, особливо через його палке почуття до неi. Одначе для нього самого було цiлком очевидно, що, аби уникнути скандалу, слiд триматися единоi можливоi тактики – дипломатii та умиротворення. Ризик був надзвичайно великим, особливо, якщо починати цю справу в Лондонi, тим бiльше пiсля цього галасу у зв’язку зi створеними ним компанiями й методами боротьби за концесii в Чикаго. Адже його звинувачували в хабарництвi й ледве не в пiдривi суспiльних пiдвалин. І спровокувати зараз обвинувачення в аморальностi або загрозу якихось публiчних витiвок з боку Ейлiн, – наприклад, iнтерв’ю газетярам про його стосунки з Беренiс, – це вже зовсiм нi до чого.

Крiм того, Ковпервуда турбувала ще одна обставина, що також могла стати причиною негараздiв мiж ним i Беренiс: його стосунки з iншими жiнками. Деякi з його колишнiх зв’язкiв ще не зовсiм пiшли в минуле. З Арлет Вейн, можна було вважати, справа покiнчена. Але залишалася ще Керолайн Хенд, дружина Хосмера Хенда, крупного чиказького акцiонера залiзничноi й м’ясо-консервноi компанiй. Керолайн, коли Ковпервуд тiльки що познайомився з нею, була зовсiм дiвчиною i мало нагадувала замiжню даму. Хенд розлучився з нею через Ковпервуда, але залишив Керолайн непоганий капiтал. І вона досi плекала певнi почуття до Ковпервуда. Вiн купив iй будинок у Чикаго, i в роки своеi запеклоi боротьби за мiсце серед чиказьких дiлкiв нерiдко навiдувався до неi; адже тодi вiн був цiлком впевнений, що Беренiс нiколи не стане його жiнкою.

І саме зараз Керолайн збиралася перебратися до Нью-Йорка, аби бути ближче до нього, коли вiн врештi вирiшив залишити Чикаго. Керолайн була кмiтливою жiночкою i не ревнивою – принаймнi явно – i вельми вродливою, щоправда, вбиралася доволi зухвало. Весела, дотепна, вона завжди вмiла розважити його. Їй минуло тридцять, але на вигляд iй можна було дати не бiльше нiж двадцять п’ять, а за жвавiстю характеру – навiть двадцять. До самоi появи Беренiс i навiть ще й тепер (Беренiс, звiсно, цього не знала) дiм Керолайн був завжди вiдкритий для Ковпервуда, а також для тих, кого вiн бажав запросити туди. Саме про цей будиночок на Пiвнiчнiй сторонi й згадувалося в чиказьких газетах, коли в пресi пiднялася кампанiя проти Ковпервуда. Керолайн завжди говорила йому, що якщо вiн коли-небудь ii розлюбить, вiн мае просто сказати iй про це, i вона не намагатиметься його втримати.

Обмiрковуючи тепер своi взаемини з нею, Ковпервуд подумав пiймати ii на словi, вiдверто з нею поговорити й припинити iхнi стосунки. Одначе, хоч як вiн любив Беренiс, прямоi необхiдностi в такому кроцi не було. Можливо, врештi якось вдасться порозумiтися з обома. У всякому разi, нiщо не повинно затьмарювати його вiдносини з Беренiс, якiй вiн пообiцяв бути вiрним, наскiльки це було в його силах.

Одначе вiн постiйно повертався думкою до Ейлiн. Йому мимоволi пригадувалися початок iхнiх стосункiв i тi подii, що iх поеднали. Та бурхлива, шалена любов у Фiладельфii, що стала однiею з причин, ба навiть головною причиною його першого фiнансового краху. Весела, нерозважлива, закохана Ейлiн тих днiв, що палко вiддавала йому всю себе, певно, сподiваючись на вiчну вiрнiсть з його боку, гарантiю, якоi любов на своему руйнiвному шляху ще нiкому не давала! І навiть тепер, пiсля стiлькох рокiв i всяких любовних iсторiй i в його, i в ii життi, вона так i не змiнилася i все ще любить його.

– Знаеш, люба, – сказав вiн Беренiс, – менi справдi шкода Ейлiн. Одна в цьому величезному будинку в Нью-Йорку, без знайомих, гiдних довiри. Поруч лише якiсь нiкчеми, що хочуть тiльки одного – випити й погуляти за ii грошi. Я це знаю вiд слуг, якi досi зберiгають менi вiрнiсть.

– Так. Звiсно, це дуже сумно, – вiдповiла Беренiс. – Але я розумiю ii.

– Менi зовсiм не хочеться бути жорстоким до неi, – вiв далi Ковпервуд. – Адже, по сутi, це повнiстю моя провина. Знаеш, я от думаю, якби пiдшукати якогось приемного чоловiка з нью-йоркського вищого свiту, чи принаймнi дотичного вищих кiл, котрий би за певну винагороду узявся б ii розважити. Звiсно, я маю на увазi суспiльнi розваги.

І вiн iз сумом подивився на Беренiс.

Одначе вона зробила вигляд, що не надае ваги його словам, i лише по тому, як застиг на якусь мить ii погляд, i ледь здригнулися куточки губ, можна було здогадатися про ii задоволення почутим, адже задум Ковпервуда цiлком узгоджувався з ii власною iдеею.

– Не знаю, – обережно вiдповiдала вона, – можливо, е такi молодi люди.

– Певен, що таких чимало, – дiловито продовжив Ковпервуд. – Звiсно, це мае бути американець. Ейлiн не любить iноземцiв, зокрема чоловiкiв iноземцiв, я маю на увазi. Певен лише, якщо ми хочемо спокiйно залишити Америку, слiд обов’язково щось придумати i якомога скорiше.

– Мабуть, я знаю таку людину, – задумливо промовила Беренiс. – Його звуть Брюс Толлiфер. Вiн з Вiргiнських i Пiвденно-Каролiнських Толлiферiв. Можливо, ти також знаеш його.

– Нi. А вiн справдi такий, який менi потрiбен.

– Ну, вiн молодий, привабливий, якщо ти це маеш на увазi, – продовжувала Беренiс. – Я з ним не знайома, бачила його раз у Нью-Джерсi в Данii Мур на тенiсному кортi. Едгар Бонсиль тодi ж i розповiв менi, що це жалюгiдний паразит, який постiйно живе за рахунок якоiсь багатоi жiнки, як, наприклад, Данiя Мур.

Беренiс розсмiялася й додала:

– Менi здаеться, Едгар побоювався, що я можу закохатися в цього Толлiфера. Вiн i справдi гарно виглядае.

І вона посмiхнулася так, наче це все, що вона знае про цього молодика.

– Звучить цiкаво! – зауважив Ковпервуд. – Певно, вiн добре вiдомий у Нью-Йорку.

– Так. Пам’ятаю, Едгар говорив, що вiн часто зустрiчае його на Волл-стрит. Але насправдi вiн навряд чи займаеться якимись фiнансовими справами, просто робить вигляд, що належить до цих кiл.

– Справдi? – вигукнув Ковпервуд, дуже задоволений цiею новиною. – Отже, таких багато, i менi самому доводилося таких зустрiчати.

– Як на мене, приемного тут мало, – сказала Беренiс. – Шкода, що нам доводиться говорити про такi речi. І менi здаеться, тобi слiд якось убезпечити Ейлiн, аби той, кого ти обереш для цiеi справи, не втягнув ii у якусь халепу.

Вiн замовк i питально подивився на Беренiс. І вона так само сумно подивилася на нього у вiдповiдь.

– Менi потрiбен хтось, хто допомiг би iй розважитися. А я готовий заплатити за це. І добре заплатити.

– Ну, гаразд, побачимо, – сказала Беренiс i, нiби бажаючи припинити цю неприемну розмову, змiнила тему: – Завтра близько першоi я чекаю на маму. Я вже зняла номер у готелi «Брендiнгем». Та я хотiла б поговорити з тобою вiдносно Ролфi.

– Що трапилось?

– Вiн такий нездара. Нiчого не вмiе. Я думала, добре б знайти для нього якусь справу.

– Про це можеш не турбуватися. Я попрошу когось iз моiх компаньйонiв подбати про нього. Нехай приiздить сюди, знайдемо йому мiсце секретаря. Я попрошу Кiтереджа написати йому.

Беренiс поглянула на нього з вдячнiстю за те, як легко вiн приходив iй на допомогу i вирiшував будь-якi ii проблеми.

– Ти маеш знати, я дуже вдячна тобi, Френку! Ти такий добрий до мене.




Роздiл 8


У той самий час, коли Беренiс розповiдала Ковпервуду про Брюса Толлiфера, цей нiкчема з привабливою зовнiшнiстю, вiдпочивав i тiлом – вже дещо зношеним – i душею – а душа в нього була вельми примхлива – в однiй iз малесеньких кiмнат мебльованого пансiону мiсiс Сельми Хол на П’ятдесят третiй вулицi у схiднiй частинi Нью-Йорка. Колись це був доволi фешенебельний квартал, але нинi вiн знайшов свое мiсце серед тiсних рядiв похмурих коричневих будинкiв. У ротi в Толлiфера лишився огидний смак пiсля пиятики й безсонноi ночi, але пiд рукою в нього, на розхитаному табуретi, стояла пляшка вiскi, сифон iз содовою водою й валялася пачка цигарок. А поруч iз ним на диванi лежала гарненька молода акторка, яка дiлила з Толлiфером свiй заробiток, кiмнату i все, що iй належало.

Вони обое ще дрiмали, хоча вже було майже одинадцять. Але за кiлька хвилин Розалi Харриген розплющила очi. Оглянувши доволi скромну кiмнату з потемнiлими шпалерами, що вже втратили первiсний палевий колiр, свiй низенький туалетний столик iз потрiйним дзеркалом i старенький комод, вона вирiшила, що час вставати й прибрати розкиданi на пiдлозi рiзнi iнтимнi приналежностi дамського й чоловiчого туалету. Кiмната слугувала водночас кухнею й ванною. Праворуч вiд табурета стояв письмовий стiл, який правив також за iдальню, коли iм траплялося iсти вдома.

Навiть у своему вже потертому халатi Розалi виглядала чарiвним створiнням. Чорне кучеряве волосся, маленьке бiленьке личко з маленькими, допитливими темними очима, червонi губки, трошки кирпатий носик, грацiозна, з округлими формами фiгурка – все це разом тримало – хоч ненадовго – в полонi непостiйного, безпутного красеня Толлiфера. Вона подумала, що треба змiшати йому склянку вiскi з содовою й дати цигарку. А потiм, якщо вiн захоче, зварити каву й пару яець. Але якщо вiн продовжуватиме удавати сплячого i не звертати на неi уваги, то iй, мабуть, краще скорiше вдягтися i йти на репетицiю, що мала початися о дванадцятiй. А вже потiм, повернувшись додому, можна спокiйно сидiти й чекати, коли йому набридне лежати в лiжку. Розалi була безтямно закохана.

Дамський пiдлабузник за своею природою, Толлiфер ледь помiчав цi нiжнi турботи. Навiщо? Йому – нащадку тих самих знаменитих Вiргiнських i Пiвденно-Каролiнських Толлiферiв! Адже його мiсце по праву мало б бути у вищому свiтi! Таж бiда в тому, що коли б не Розалi або ще якась iнша подiбна iй дiвчина, вiн не мав би й центу в кишенi, гiрше того, вiн би пив без упину й загруз у боргах. Одначе, попри все це, Толлiфер був спражнiй магнiт для жiночих сердець. Щоправда, пiсля двадцяти з гаком даремно витрачених рокiв вiн так i не добився вигiдноi партii, а тому з кожною закоханою жертвою поводився зневажливо, саркастично, як справжнiй тиран.

Толлiфер походив з пiвденноi родини великих землевласникiв, що колись була заможною i мала поважний статус у мiсцевiй спiльнотi. У Чарльстонi понинi збереглася чудесна стародавня садиба, у якiй жили останнi нащадки цього колись знатного роду, що пережили Громадянську вiйну. Вони й досi зберiгали тисячнi заставнi й облiгацii позик часiв Конфедерацii, повнiстю знецiненi вiйною. Брат Толлiфера, Вексфорд Толлiфер, служив капiтаном в армii i вважав Брюса ледарем i нiкчемою.

Інший брат перебрався з Пiвдня на Захiд i влаштувався в Сан-Антонiо, в Техасi. Вiн став успiшним фермером, одружився, народив дiтей i на домагання Брюса знайти собi мiсце в нью-йоркському вищому свiтi дивився як на суцiльну дурiсть. Адже якби Брюс справдi мiг чогось досягти, – одружитися з багатою спадкоемицею, – то чому вiн не зробив цього багато рокiв тому? Щоправда, iнколи його iм’я траплялося в газетах. Якось навiть пiшли чутки, що вiн от-от мае одружитися з однiею заможною нью-йоркською дiвицею, та ж пiсля того минуло вже десять рокiв, коли вiн мав лише двадцять вiсiм рокiв! Тож нiчого не вийшло! Вiдтодi його брати, та й уся родина махнула на Брюса рукою. Пропаща людина! І бiльшiсть його колишнiх знайомих i приятелiв з нью-йорк-ського суспiльства починали думати так само. Прагнучи тiльки задоволення власних бажань, вiн поступово знецiнив власне iм’я i репутацiю. І тепер дiйшов до того, що жоден з його колишнiх друзiв не позичив би йому нi цента.

І однак знаходилися iншi, чоловiки й жiнки, молодi й не дуже, що, зустрiвши його де-небудь випадково, коли вiн був тверезий i пристойно одягнений, мимоволi жалкували, що йому не вдалося вигiдно одружитися й повернути собi мiсце у вищому свiтi. З його приемним пiвденним акцентом i чарiвною посмiшкою вiн все ще мiг справляти невiдпорне враження.

З Розалi Харриген вiн зiйшовся лише два мiсяцi тому, i вже починав нудитися нею. Проста хористка, Розалi заробляла тридцять п’ять доларiв на тиждень. Вона була весела, симпатична, чуйна дiвчина, але Толлiфер вiдчував, що iй бракуе наполегливостi, аби пробитися в життi. Лише ii зваблива фiгурка, ii пристраснiсть i кохання ще утримували його разом з нею.

І от сьогоднi, дивлячись на його скуйовджену чорну голову, на його гарнi тонко окресленi губи й пiдборiддя, Розалi млiла вiд блаженства, – i разом з тим вiдчувала непереборний страх, передчуваючи, що його в неi вiднiмуть. Вона знала: зараз вiн прокинеться невдоволений, почне лаятися, наказувати. І все ж таки вона бажала лише одного – сидiти бiля нього годинами, аби мати змогу хоч iнколи торкнутися його волосся.

Тим часом у свiдомостi Толлiфера, що потроху приходив до тями, починали мерехтiти передчуття всiх неприемностей майбутнього дня. Адже, крiм тих грошей, якi вiн може взяти в Розалi, вiн бiльше нiчого не мае. А вона йому, по сутi, уже порядком набридла. Знайти б якусь багату жiнку, нi в чому себе не обмежувати (нехай навiть для цього довелося б одружитися), вiн показав би всiм цим нью-йоркським вискочкам, що тепер зверхньо дивляться на нього, що значить бути Толлiфером, багатим Толлiфером!

Невдовзi пiсля свого приiзду до Нью-Йорка, вiн зробив спробу викрасти безтямно закохану в нього дiвчину, дочку багатих батькiв, але тi встигли вiдправити ii за кордон. Історiя наробила багато галасу в газетах, його називали «мисливцем за посагом» i застерiгали проти нього всi респектабельнi родини, що бажають своiм спадкоемицям щастя й благополуччя у шлюбi. Ця невдача, чи помилка, а потiм пияцтво, карти, безпутне життя поступово зачинили для нього всi дверi, в якi вiн так прагнув увiйти.

Прокинувшись остаточно, Толлiфер почав одягатися й вiдразу накинувся на Розалi за те, що вона вчора затягла його на цю вечiрку, де Толлiфер напiдпитку принижував i висмiював усiх присутнiх, так що тi були радi його позбутися.

– Ну й потолоч! – кричав вiн. – Чому ти менi не сказала, що там будуть цi газетнi писаки? Актори ще туди-сюди, але ж цi мерзеннi типи, що скрiзь винюхують гаряченьке, яких притягла з собою твоя приятелька! Чорт забирай!

– Але ж хiба я знала, що вони прийдуть, Брюсе! – виправдовувалася блiда Розалi, водночас намагаючись обсмажити на сковорiдцi хлiб. – Я думала, вечiрку влаштовують лише для наших зiрок.

– Зiрки! Ти називаеш iх зiрками! Якщо це зiрки, то я цiле сузiр’я! (Це порiвняння не справило нiякого враження на Розалi, оскiльки вона не мала й гадки, про що вiн говорить.) Шльондри! Та ж ти гасовий каганець вiд зiрки не вiдрiзниш.

Потiм вiн позiхнув i знову невдоволено подумав: коли ж вiн нарештi зважиться покiнчити з усiм цим? Як низько ще вiн може опуститися! Жити на грошi дiвчат, що самi ледь заробляють собi на хлiб, пиячити, грати в карти з iхнiми приятелями, не маючи нi цента в кишенi.

– Нi, з мене досить! – вирвалося в нього. – Треба з цим покiнчити! Не можу бiльше жити в цiй дiрi. Боже, як це принизливо!

Вiн крокував туди-сюди по кiмнатi, засунувши руки в кишенi, а Розалi мовчки дивилася на нього. Вiд страху вона наче втратила здатнiсть говорити.

– Ти чуеш, що я кажу! – вигукнув вiн. – Так i стоятимеш, наче лялька? Що з вас взяти з жiнок! То б’ються, мов кiшки, то слова вiд них не дiждешся. Господи, якби менi тiльки пощастило знайти жiнку, яка мала б хоч краплю здорового глузду! Я б… я б…

Розалi пiдняла на нього погляд, намагаючись посмiхнутися. Губи ii тремтiли.

– І що б ти тодi зробив? – тихо запитала вона.

– Я б ii не кинув… Можливо, навiть покохав би ii. Та ж який сенс про це говорити! О Господи! Навiщо я стирчу в цiй дiрi? Що менi тут робити? Це не мiй свiт. Я хочу повернутися туди, де менi належить бути. І повернуся. Час нам з тобою розiйтися. Нiчого не поробиш. Не можу я так бiльше жити!

І пiсля цих слiв вiн пiдiйшов до вiшалки, схопив капелюха, пальто й рушив до дверей. Але Розалi встигла перехопити його й, охопивши його руками, притулилася щокою до його обличчя.

– Брюсе, благаю тебе! Ну що я такого зробила? Невже ти мене зовсiм розлюбив? Адже я для тебе на все, на все готова. Я ж нiчого в тебе не прошу. Брюсе, любий, не йди – ти ж не залишиш мене, правда?

Але Толлiфер, вiдштовхнувши ii, вирвався з ii обiймiв.

– Годi, Розалi, годi! – прикрикнув вiн на неi. – Терпiти цього не можу, ти ж знаеш! Цим мене не втримати. Я йду, тому що менi треба пiти.

Вiн вiдчинив дверi, але Розалi знову кинулася вперед i стала перед ним на порозi.

– О Брюсе, ти не можеш так пiти! – закричала вона. – Заради бога, благаю тебе! Послухай мене, Брюс, повернися! Я все, все для тебе зроблю, обiцяю тобi. Дiстану ще грошей; знайду iншу роботу. Ми переiдемо на iншу квартиру. Я все влаштую, Брюсе! Ну, будь ласка, повернися! Якщо ти мене кинеш, я вб’ю себе.

– Облиш, Розi! Не кажи дурниць. Я знаю, що ти цього не зробиш. І ти сама це чудово знаеш. Вiзьми себе в руки. Заспокойся, я повернуся ввечерi, або завтра. Але я мушу знайти собi якусь справу, от i все. Зрозумiло тобi?

Розалi раптом якось знесилiла вiд його погляду. Вона раптом вiдчула, що це кiнець. Вона не зможе його втримати, якщо вiн захоче пiти.

– Не йди, Брюсе! – у розпачi повторювала вона, притискаючись до нього всiм тiлом. – Я тебе не пущу! не пущу! не пущу! Ти не можеш отак взяти й пiти!

– Не можу? – засмiявся вiн. – А ну подивимося!

Вiн вiдштовхнув ii i, переступивши порiг, швидко почав спускатися сходами. Розалi стояла не рухаючись i з жахом чекала, як ляснуть внизу, зачинившись за ним, важкi вхiднi дверi. Потiм вона повернулася до кiмнати й, зачинивши за собою дверi, притулилася до них спиною.

Уже був час iти на репетицiю, та вона навiть i подумати про це не могла й лише тремтiла всiм тiлом. Тепер усе втратило сенс. Нiщо, нiщо не мало значення… хiба що… може, вiн ще повернеться… хоча б для того, аби забрати своi речi…




Роздiл 9


Ідея, що саме спала на думку Толлiферу, полягала в тому, аби влаштуватися агентом у якiй-небудь маклерськiй фiрмi або в нотарiальнiй конторi, що вiдае опiкою й справами багатих удiв або дочок багатих батькiв. Однак ii здiйсненню перешкоджало те, що вiн зовсiм вiдiрвався вiд кола спритних молодикiв, якi мали доступ до самого серця нью-йоркського вищого свiту. Такi люди були не тiльки кориснi, а iнколи i просто необхiднi дамам з грошима, але без зв’язкiв, що мрiють зайняти положення в суспiльствi, а також переспiлим дiвицям, якi прагнуть його зберегти.

Для такого роду дiяльностi вимагалось багато чинникiв, включаючи гарне американське походження, приемну зовнiшнiсть, свiтський лиск, велику ерудицiю з рiзних видiв спорту – яхти, перегони, тенiс, поло, верхова iзда, гонки на автомобiлях, а також стосовно розваг: опера, театри й усiлякi видовища. Цi люди iздили з багатiями до Парижа, Бiаррица, Монте-Карло, Нiцци, Швейцарii, Ньюпорта, на Палм-Бiч, для них були вiдчиненi всi дверi – i таемних осередкiв на пiвднi й рiзних аристократичних клубiв. У Нью-Йорку вони крутилися переважно в шикарних ресторанах, в оперi та в iнших театрах. Звiсно, вони мали бездоганно i вiдповiдно до етикету вдягатися, мати спритнiсть дiставати найкращi мiсця на перегони, на тенiснi й футбольнi матчi й на всi моднi прем’ери. Бажано було, щоб вони могли скласти партiю в карти й ознайомити з правилами й тонкощами гри недосвiдченого партнера, а при нагодi ще й дати корисну пораду стосовно дамських убрань, ювелiрних виробiв i оздоблення кiмнат. Але насамперед, вони мали турбуватися про те, щоб iмена iхнiх патронес якомога частiше з’являлися на сторiнках газет у вiддiлi свiтськоi хронiки.

Звiсно, цi кориснi молодi люди так чи так отримували пристойну винагороду – також в очах суспiльства – за своi зусилля, а iнший раз навiть жертви: адже вони мали протистояти всiляким спокусам, зокрема спокусам юностi, оскiльки iхнi послуги були потрiбнi передусiм старiючим дамам, таким, що, подiбно до Ейлiн, нудилися на самотi, не знаючи куди себе дiти.

Толлiфер чимало рокiв попрацював на цiй нивi, але на тридцять другому роцi свого життя вiдчув, що це починае йому набридати. І вiд нудьги й вiдрази вiн все частiше знаходив утiху в пияцтвi та в обiймах якоiсь красунi-акторки, що дарувала його справжньою палкою любов’ю. Але зараз вiн знову подумував повернутися в цi ресторани, бари, розкiшнi готелi та iншi мiсця, де товчуться багатi люди, з яких вiн мiг поживитися. Вiн вiзьме себе в руки, кине пити, знайде трошки грошей, може, навiть у Розалi, дасть собi раду – i, звiсно, йому ще випаде нагода показати себе в свiтi.

А тодi… тодi вони всi побачать!




Роздiл 10


У цей час у Нью-Йорку Ейлiн, що вже майже в усьому зневiрилася, даремно намагалась придумати, як влаштувати свое життя. Хоча маеток Ковпервуда, як його тепер називали, був одним iз найкрасивiших i розкiшних будинкiв у всьому Нью-Йорку, для Ейлiн вiн був просто порожньою шкаралупою, навiть могилою ii кохання i ii свiтських успiхiв.

Тепер вона зрозумiла, скiльки зла заподiяла вона першiй дружинi Ковпервуда i його дiтям. Тодi вона, звiсно, не уявляла, яких страждань iй завдала. Але тепер iй самiй довелося вiдчути всю ту гiркоту. Адже вона принесла Ковпервудовi в жертву й свою родину, i друзiв, i становище у суспiльствi, i репутацiю, – а тепер iй не лишилося нiчого, крiм розпачу. Іншi жiнки, жорстокi, безжальнi, вiдняли в неi Френка й тримаються за нього не тому, що вони його люблять, а просто через його багатство, через його славу. А його, звичайно, вабить iхня молодiсть, краса, хоча лише якихось два-три роки тому вони не могли зрiвнятися з нею! Але ж – вона не вiдпустить його! Нiколи! Жодна з цих жiнок не називатиметься мiсiс Френк Алджернон Ковпервуд! Вона зв’язана з ним нерозривними узами любовi, шлюбу – i цього в неi нiхто нiколи не вiднiме. Вiн нiколи не насмiлиться вiдкрито розiрвати з нею або розлучитися. Надто багато вона про нього знае, та й iншi теж, i вона вже подбае, щоб це стало вiдомо всiм, хай тiльки спробуе почати справу про розлучення. Вона не забула його вiдвертого зiзнання про те, що вiн любить цю гарненьку юну Беренiс Флемiнг. Цiкаво, де вона тепер? Імовiрно, з ним! Але вона нiколи не буде його дружиною. Нiколи!

Але як жахливо бути самотньою! Цей розкiшний будинок, цi величезнi кiмнати з мармуровими пiдлогами, лiпнi стелi, прикрашенi рiзьбленням дверi й обвiшанi картинами стiни! І цi слуги, що, ймовiрно, шпигують за нею. Принаймнi так iй здавалося. І нiяких занять, нiяких знайомих, нiкого, хто був би радий ii бачити! Мешканцi всiх цих пишних маеткiв уздовж авеню навiть не помiчали нi ii, нi Ковпервуда, попри все iхне багатство!

Бiля неi крутилися декiлька залицяльникiв, яких вона ледве терпiла, i час вiд час навiдувався хтось iз родини, зокрема два ii брати, що жили у Фiладельфii. Це були заможнi люди з суспiльною вагою, дуже релiгiйнi; iхнi дружини й дiти не схвалювали поведiнки Ейлiн, а тому й брати рiдко ii вiдвiдували. Зазвичай вони приiжджали до обiду або до снiданку й навiть, траплялося, лишалися на нiч, коли справи затримували iх у Нью-Йорку, але нiколи не привозили з собою когось зi своеi родини. А потiм вони знову надовго зникали. І вони, i вона розумiли, в чому тут справа.

Окрiм цього, в неi не було нiкого. Подеколи несподiвано з’являлася компанiя акторiв i шалапутiв, звiсно, лише для того, аби погуляти на ii грошi, тодi як насправдi вони цiкавилися лише своiми молоденькими подругами. Та чи могла б вона пiсля Ковпервуда закохатися в кого-небудь iз цих жалюгiдних шукачiв пригод? Хiба що вiддатися хвилинному бажанню. Але ж пiсля довгих годин самотностi й болiсних думок варто iй випити кiлька келихiв вина, i вона здатна кинутися в обiйми кого завгодно, аби тiльки забутися, вiдчути себе жаданою, слухати нiжну любовну балаканину. Ох, це життя! Ця самiтнiсть! Старiсть! Марнiсть усiх зусиль, всiх колишнiх мрiй i сподiвань!

Яка насмiшка – цей чудовий палац з його картинними галереями, скульптурами, гобеленами! Адже Ковпервуд, ii чоловiк, так рiдко тепер навiдуеться сюди. А коли вiн тут, то завжди поводиться стримано i холодно, хоч i удае перед слугами турботливого чоловiка. А вони плазують перед ним, адже вiн тут хазяiн, вiн розпоряджаеться всiм i всi вiд нього залежать. Якщо ж вона, не витримавши, намагалася висловити йому свое обурення, вiн одразу ставав таким уважним, ласкавим, гладив ii по руцi й говорив: «Послухай, Ейлiн! Ти маеш пам’ятати: ти завжди була й будеш мiсiс Френк Ковпервуд, а отже, не забувай про нашу угоду».

І якщо в обуреннi вона починала кричати або плакати, так що в неi тремтiли губи, навiть вибiгала з кiмнати, вiн iшов слiдом за нею й умовляв так м’яко й переконливо, що вона врештi погоджувалася на все. Якщо ж йому цього не вдавалося досягти, вiн надсилав iй квiти, запрошував увечерi до опери – i такi вчинки незмiнно перемагали ii впертiсть i слабкiсть. Адже з’являтися з ним на людях, хiба це не означало, принаймнi почасти, що вона його дружина i господарка його будинку?




Роздiл 11


Де Сото Сiппенз, прибувши до Лондона з декiлькома потрiбними йому помiчниками, зняв будинок у Найтсбрiджi й одразу почав збирати рiзнi вiдомостi, що, на його думку, могли знадобитися Ковпервудовi.

Перше, що вразило його, був той факт, що двi старi пiдземнi лондонськi лiнii – Метрополiтен i Районна, тобто внутрiшне кiльце, як ii називали – утворювали петлю, подiбну до тiеi, якою так вигiдно для себе скористався Ковпервуд при будiвництвi мiськоi вуличноi мережi в Чикаго i що завдало таких збиткiв його конкурентам i обурило iх проти нього. Цi лондонськi лiнii першоi пiдземноi залiзничноi дороги у свiтi, дуже погано обладнанi, що й дотепер користуються паровою тягою, фактично охоплювали й включали у свою мережу всi головнi дiловi центри. Таким чином, вони являли собою ключ до всiеi мережi пiдземних залiзниць у Лондонi. Вони йшли паралельно одна однiй приблизно на вiдстанi милi, замикаючись кiнцями, щоб потяги тiеi й iншоi лiнii могли робити наскрiзнi рейси, й обслуговували весь район, починаючи з Кенсiнгтона й Падiнгтонського вокзалу на заходi, аж до Олдгейта бiля Англiйського банку на сходi. Отож усi головнi вулицi, дiловий центр, квартали, де перебували магазини, театри, найбiльшi й розкiшнi готелi, вокзали й будинок парламенту – все було охоплено цими лiнiями.

Сiппенз швидко з’ясував, що цi лiнii через зношене обладнання й недолуге керiвництво ледве окупають витрати на них. Але iх можна зробити набагато бiльш дохiдними, оскiльки, окрiм омнiбусiв, нiякого iншого зручного сполучення мiж цими районами не було.

Бiльше того, застарiла система паровоi тяги на пiдземних залiзницях викликала все бiльше й бiльше невдоволення публiки; i молодi фiнансисти, що цiкавилися будiвництвом пiдземки, схоже, мали бажання переобладнати лiнii, пустити електричнi потяги й повнiстю iх оновити. Одним iз них був лорд Стейн, про якого Сiппенз чув ще вiд Ковпервуда, – великий акцiонер Районноi пiдземноi дороги i досить помiтна людина у вищому лондонському свiтi.

Ця ситуацiя, описана в довгому листi Сiппенза, сколихнула Ковпервуда. Ідея з використанням центральноi петлi, якщо узятися за дiло негайно й отримати концесiю на будiвництво гiлок, дасть йому саме те, що йому потрiбно, – контроль за всiею майбутньою системою пiдземних дорiг.

Однак, якщо не вивернути власнi кишенi, звiдки вiн дiстане таку суму готiвкою? Мабуть, не менше ста мiльйонiв доларiв! Навряд вiн може зараз кого-небудь захопити своею iдеею, щоб одержати фiнансову пiдтримку, тим бiльше що нинi дiючi лондонськi лiнii ледь окупають себе. Зважитися на таке пiдприемство зараз, звiсно, справа вкрай ризикована. Їй мае передувати дуже тонка рекламна кампанiя, яка б представила його в найвигiднiшому свiтлi.

Ковпервуд подумки перебрав у пам’ятi всiх визначних американських фiнансистiв, iхнi установи й банки – особливо на сходi, – де вiн, спираючись на своi колишнi угоди, мiг би знайти партнерiв. Треба переконати iх, що в цiй справi вiн прагне аж нiяк не надприбуткiв, а насамеред суспiльного визнання. Беренiс, звичайно, права: це остання й найбiльша з усiх його фiнансових справ, – звiсно, якщо з цього щось вийде! – безсумнiвно мае вiдрiзнятися вiд усiх його колишнiх авантюр, аби стерти пам’ять про всi його старi грiхи й шахрайства.

У глибинi душi вiн, звiсно, не збирався зовсiм вiдмовлятися вiд тих старих трюкiв, до яких вiн удавався в органiзацii й експлуатацii мiськоi залiзничноi мережi. Радше вiн розраховув, оскiльки його прийоми були не так широко вiдомi в Англii, як у своiй краiнi, на можливiсть заснувати кiлька акцiонерних компанiй – для кожноi окремоi дiлянки i кожноi окремоi проектованоi гiлки або пiдземноi мережi, що потребуе переустаткування. Довiрлива публiка однаково кинеться купувати цi «розведенi» акцii. Звичайний прийом. Публiцi завжди можна нав’язати що завгодно, якщо тiльки переконати ii, що справа е респектабельною i надiйною. Звiсно, все залежить вiд репутацii, солiдностi й рентабельностi пiдприемства, – тут не обiйтися без певних зв’язкiв. Обдумавши цей план, Ковпервуд вiдiслав телеграму Сiппензу з подякою i наказом залишатися в Лондонi до подальших його розпоряджень.

Тим часом мати Беренiс приiхала до Чикаго й вони тимчасово влаштувалися по-сiмейному. Беренiс i Ковпервуд, кожен по-своему, пояснили iй ситуацiю i плани, якi мали поеднати iх у подальшому життi. Хоча мiсiс Картер спочатку й у розмовi з Беренiс, звiсно, дала волю сльозам, шкодуючи, як завжди, про свое минуле, що, як вона не без пiдстави вважала, було головною причиною, яка штовхнула ii дочку на цей ризикований крок, – одначе вона була зовсiм задавлена горем, як iй iнодi здавалося у хвилини каяття. Адже Ковпервуд все ж таки видатна людина, i, крiм того, вiн сам запевнив ii, що Беренiс не тiльки отримае за заповiтом значну частину його капiталу, але й навiть, якщо Ейлiн помре або коли-небудь погодиться на розлучення, вiн обов’язково одружиться з Беренiс. Тож поки нехай усе залишаеться як i ранiше: вiн друг мiсiс Картер i опiкун ii дочки. І що б не сталося, якi б плiтки не виникали з цього приводу, слiд наполягати на цьому поясненнi. Звичайно, не слiд занадто часто з’являтися разом на публiцi i взагалi триматися суспiльних умовностей. Що б вони з Беренiс не задумали, це буде iхньою приватною справою, але вони нiколи не подорожуватимуть в одному потязi чи одним пароплавом i не зупинятимуться в одному готелi.

У Лондонi ж, як вважав Ковпервуд, мае бути активне свiтське життя, до якого вони зможуть долучитися, а якщо вдасться встановити зв’язки з високими фiнансовими колами, то Беренiс i ii мати допоможуть йому в органiзацii зустрiчей з фiнансовими магнатами й дiлками у своему будинку. Тут вiн покладався на вмiння мiсiс Картер створити таку домашню обстановку, що цiлком вiдповiдатиме становищу заможноi вдови, яка подорожуе зi своею дочкою.

Беренiс – адже, власне, це було ii iдеею – була в захватi. І навiть мiсiс Картер, забувши про те, що Ковпервуд видавався iй безжальним егоiстом, що нiколи не поступиться своiми iнтересами й комфортом, слухаючи його, майже готова була повiрити, що все йде на краще. Беренiс представила iй ситуацiю з Ковпервудом суто з практичного боку:

– Я дуже люблю Френка, мамо, – сказала вона. – І я буду поруч iз ним, наскiльки це можливо. Вiн нiколи не намагався завоювати мене – ти знаеш. Я прийшла до нього сама, i сама запропонувала. Справдi, менi вже давно, вiдтодi, як ти сама менi зiзналася, здавалося нечесним, що ми живемо на його грошi. Це значить усе брати й нiчого не давати взамiн. Одначе я виявилася такою самою боягузкою, як i ти колись, занадто рознiженою i непристосованою, щоб зважитися жити без засобiв до iснування. А саме так би й було, якби вiн нас залишив.

– Ах, я знаю, ти права, Бевi! – сказала ii мати, наче вибачаючись. – Будь ласка, не дорiкай менi. Я так вiд цього страждаю. Дуже тебе прошу! Адже я завжди думала тiльки про одне – про твое майбутне.

– Ну, годi, мамо, i я тебе прошу! – намагалася втiшити ii Беренiс, яка все ж таки любила свою матiр, хоч якою недолугою й нерозсудливою вона могла бути. Щоправда, коли Беренiс була ще школяркою, вона трохи презирливо ставилася до смакiв, думок i суджень своеi матерi. Одначе тепер, дiзнавшись про все, вона подивилася на неi iншими очима; i, хоч не виправдовувала ii цiлковито, але вибачала й спiвчувала iй. Бiльше вона не дозволяла собi зверхньо поводитися з нею, а навпаки, намагалася бути ласкавою, уважною, наче намагаючись утiшити ii, допомогти забути всi негаразди, що випали на ii долю.

Тож i зараз Беренiс заговорила з нею ласкаво й нiжно:

– Ти згадай, мамо, адже я намагалася пробитися власними силами, але дуже швидко зрозумiла, що я не пiдготовлена до тих перешкод, з якими менi довелося б стикнутися. Мене надто пестили, берегли. І я в цьому не звинувачую нi тебе, нi Френка. Але ж я не мала нiяких шансiв на успiх, принаймнi в цiй краiнi. Тож краще, що я можу зробити – це поеднати свое життя з життям Френка, бо це едина людина, яка справдi може менi допомогти.

Мiсiс Картер, погоджуючись, кивала головою й задумливо посмiхалася. Вона знала, що мусить пiдкоритися бажанням Беренiс. У неi немае власного життя, анi коштiв, i iй нема на кого розраховувати, окрiм Ковпервуда i своеi дочки.




Роздiл 12


За деякий час пiсля того, як вони порозумiлися й дiйшли згоди, Ковпервуд i Беренiс iз матiр’ю вiдправилися до Нью-Йорка: спочатку дами, а трохи пiзнiше слiдом за ними i Ковпервуд. Його метою було з’ясувати настроi американських iнвесторiв, а також встановити зв’язки з якоюсь мiжнародною маклерською фiрмою, яка подбала б про те, щоб цi лондонськi дiлки з iхньою пропозицiею щодо лiнii Чаринг-Крос знову звернулися до нього; це для того, аби нiхто не дiзнався про його iнтерес до цiеi справи.

Звичайно, вiн мав своiх нью-йоркських i лондонських маклерiв i комiсiонерiв: Джаркiнс, Клурфейн i Рендольф, але в такiй надзвичайнiй справi вiн не мiг на них цiлком покластися. Джаркiнс, головна постать в американському вiддiленнi фiрми, хоч i дуже спритний i корисний дiлок, однак надто турбувався власними iнтересами, а крiм того, багато балакав. Однак звертатися до невiдомоi маклерськоi фiрми могло вийти ще гiрше. Зрештою, розсудив вiн, найрозумнiше – пiдiслати якусь вiрну людину до Джаркiнса й натякнути йому, що непогано було б, якби Грiвз i Геншо спробували ще раз звернутися до Ковпервуда.

І тут вiн згадав, що серед рекомендацiйних листiв, якi Грiвз i Геншо вручили йому пiд час першого вiзиту, був лист вiд такого собi Рафаеля Коула, колись крупного нью-йоркського банкiра, що вiдiйшов вiд справ. Кiлька рокiв тому Коул намагався зацiкавити його нью-йорк-ським транспортом, але Ковпервуд був надто зайнятий своiми справами, аби навiть обдумати цю пропозицiю. Проте ця розмова мала наслiдком дружнi вiдносини з Коулом, i той згодом зробив певнi iнвестицii в деякi з його чиказьких пiдприемств.

Тепер вiн думав про те, щоб не тiльки залучити Коула з його капiталом до цього лондонського пiдприемства, але й вплинути через нього на Джаркiнса, аби пiдштовхнути Грiвза й Геншо знову звернутися до нього. Вiн вирiшив запросити Коула пообiдати до себе на П’яту авеню, до речi й Ейлiн матиме нагоду виступити в ролi хазяйки. Отже, вiн зробить приемнiсть Ейлiн i на Коула справить враження зразкового чоловiка. Адже Коул був людиною консервативною. А для того аби мати успiх у цiй лондонськiй справi, потрiбно неодмiнно заздалегiдь створити враження респектабельностi, щоб запобiгти будь-якiй критицi. Беренiс теж перед самим вiд’iздом у Нью-Йорк сказала йому: «Не забудь, Френку, що чим бiльше ти показуватимеш уваги й люб’язностi до Ейлiн на людях, то краще буде для всiх нас». І вона так подивилася на нього своiми незворушними синiми очима, що йому здалося, немов у цьому поглядi свiтиться вся споконвiчна жiноча мудрiсть.

Тому по дорозi до Нью-Йорка Ковпервуд, пам’ятаючи про пораду Беренiс, вiдправив Ейлiн телеграму, сповiщаючи ii про приiзд. І тут йому згадався такий собi Едвард Бiнгхем, агент з розповсюдження акцiй, що колись часто до нього навiдувався, – той мав велике коло знайомих, i, напевно, через нього можна буде дещо дiзнатися про цього Толлiфера.

І, склавши собi дорогою повну програму дiй, Ковпервуд по приiздi до Нью-Йорка одразу зателефонував Беренiс, у будинок на Парк-авеню, який вiн iй нещодавно подарував. Домовившись про побачення пiзнiше, вiн подзвонив Коулу, потiм до себе в контору, у готель «Незерлендс», де помiж iншим дiзнався, що Бiнгхем уже цiкавився, коли йому можна буде побачити Ковпервуда. І в гарному настроi вiн вiдправився до себе додому. Тепер це була зовсiм не та людина, яким його бачила Ейлiн кiлька мiсяцiв тому.

Коли вiн увiйшов до неi в спальню, вона вiдразу по його ходi, по очах вiдчула, що вiн чимось дуже задоволений i готуе iй приемний сюрприз.

– Ну, як справи, моя люба? – привiтав вiн ii таким приязним тоном, якого вона вже давно вiд нього не чула. – Сподiваюся, ти отримала мою телеграму?

– Так, – спокiйно, але трохи насторожено, вiдповiла Ейлiн. І нишком подивилася на нього з цiкавiстю, бо в ii почуттi до Ковпервуда було стiльки ж любовi, скiльки й обурення.

– О! Читаеш детективнi романи! – жартiвливо зауважив вiн, заглядаючи в книжку на столику бiля ii лiжка й подумки порiвнюючи ii обмеженi iнтереси iз кругозором Беренiс.

– Так! – вiдповiла Ейлiн рiзко. – А по-твоему, менi що читати? Бiблiю? Чи, може, твоi балансовi звiти? Або каталоги живопису?

Вона була обурена й ображена через те, що, займаючись своiми чиказькими проблемами, вiн жодного разу iй не написав.

– Правду кажучи, люба, – продовжував вiн усе так само м’яко й незворушно, – я стiльки разiв збирався написати тобi, але мене замучили до смертi. Справдi. Крiм того, я знаю, що ти читаеш газети. А вони, здаеться, всi про мене писали. Але я отримав твою телеграму. Дуже люб’язно з твого боку. І менi здавалося, що я вiдповiв. Я добре пам’ятаю, що збирався вiдповiсти.

Вiн говорив про телеграму Ейлiн зi словами пiдтримки, яку вона надiслала йому наступного дня пiсля його скандального провалу з концесiею.

– Гаразд, – сухо перебила Ейлiн. – Припустимо, ти збирався. Що ще?

Було одинадцять ранку, а вона тiльки взялася за свiй туалет.

Вiн звернув увагу на ii бiлоснiжний мереживний капот – це був ii улюблений колiр, вiн так добре вiдтiняв ii руде волосся, яким вiн колись так захоплювався. Вiн також помiтив, що вона густо напудрена. І зi смутком подумав, що тепер без цього вже не обiйтися, i певно iй самiй вiд цього ще бiльш смутно. Час! Час! Час! Його невпинна руйнiвна робота. Вона старiе, старiе, старiе! І вона нiчого не може зробити, тiльки засмучуватися, тому що вона чудово знае, як вiн ненавидить цi страшнi ознаки старостi в жiнок, хоча вiн нiколи не говорив iй про це i вдавав, що не зважае на них.

Йому було дуже шкода ii, i вiн намагався бути з нею якомога ласкавiше. Дивлячись на неi, вiн подумав, що Беренiс, по сутi, ставиться до неi без упередження, тож чому б на додачу до цього позiрного примирення з Ейлiн не влаштувати iй подорож за кордон. Звичайно, не обов’язково, щоб вона iхала з ним, але приблизно в цей самий час, аби створити враження, що в його подружньому життi все гаразд. Навiть якщо вона поiде з ним на одному пароплавi, – можливо, вже вдасться домовитися з тим Толлiфером або ще з кимсь i цим самим збути ii з рук. І було б добре, якби ця людина, що вiзьметься розважати ii, була би при нiй не тiльки тут, але й за кордоном, щоб вона там не заважала йому з Беренiс.

– Маеш якiсь плани на вечiр? – люб’язно запитав вiн.

– Нiчого такого, – холодно вiдповiла вона, вiдчуваючи, що за його люб’язнiстю криеться бажання щось вiд неi домогтися, але що саме, вона не могла здогадатися. – А ти маеш на думцi тут пожити якийсь час?

– Так, трошки. У всякому разi час вiд часу навiдуватимусь. Маю певнi плани i, можливо, доведеться з’iздити ненадовго за кордон; саме про це i хочу з тобою поговорити.

Вiн замовк, не впевнений щодо того, як повести далi розмову. Усе це було так складно i важко.

– І я просив би тебе допомогти менi влаштувати прийом для деяких гостей. Ти не проти?

– Нi, – коротко вiдповiла вона, почуваючи, що все це не мае нiякого вiдношення до неi особисто. Вона бачила, що вiн зовсiм не думае про неi, навiть тепер, пiсля того як вони стiльки часу не бачилися. Раптом вона вiдчула себе вкрай стомленою: який сенс дорiкати йому.

– Хочеш пiти сьогоднi ввечерi до опери? – запитав вiн.

– Що ж, якщо ти справдi хочеш… – Врештi, якась втiха вiд того, що вiн тут, поруч iз нею, хоч i ненадовго.

– Звiсно, хочу. І хочу, щоб ти пiшла зi мною! – вiдповiв вiн. – Зрештою, ти моя дружина. І це твiй дiм. І як би ти до мене не ставилася, ми все-таки маемо справляти враження благополучного подружжя. Нiкому з нас це не зашкодить, а корисним може бути для обох. Розумiеш, Ейлiн, – приязно продовжував вiн, – пiсля всiх цих iсторiй у Чикаго менi тепер лишаеться одне з двох: або припинити всяку дiяльнiсть в цiй краiнi i вiдiйти вiд справ, що менi, правду кажучи, зовсiм не до вподоби, або спробувати зайнятися чимось iншим й десь подалi звiдси. І менi зовсiм не хочеться зотлiти заживо.

– Тобi? Зотлiти заживо? – вигукнула Ейлiн, дивлячись на нього жвавiше. – Це тобi не загрожуе! По-моему, ти будь-якого мерця на ноги пiднiмеш!

Ковпервуд посмiхнувся.

– Ну, так чи не так, – продовжував вiн, – все, про що я поки що чув i що могло б мене зацiкавити, це будiвництво метрополiтену в Парижi, та це мене не надто вабить, – а також…

Тут вiн замовк i задумався. А Ейлiн уважно дивилася на нього, намагаючись здогадатися, чи говорить вiн правду.

– …i щось подiбне в Лондонi. Отож я думаю туди поiхати, аби на мiсцi побачити, як у них там iдуть справи з пiдземкою.

Не встиг вiн закiнчити, як Ейлiн, сама не знаючи чому, – чи тут телепатiя або гiпноз, – раптом пожвавiшала й просяяла, немов вiдчувши щось цiкаве для себе.

– Справдi! – сказала вона. – Звучить дуже привабливо. Але якщо ти дiйсно хочеш зайнятися новою справою, сподiваюся, цього разу ти постараешся заздалегiдь убезпечити себе вiд усiляких неприемностей i скандалiв. Бо, за що б ти не взявся, ти наче сам iх для себе створюеш, чи то сам iх заводиш, чи то вони виникають самi собою.

– Так, – продовжував Ковпервуд, не зважаючи на ii останнi слова, – отож, думаю, якщо менi не трапиться нiчого бiльш привабливого, я, мабуть, спробую щось зробити в Лондонi. Щоправда, я чув, англiйцi не дуже доброзичливi до всяких американських пiдприемств. Якщо це справдi так, то менi навряд чи вдасться там зачепитися, особливо пiсля цiеi халепи в Чикаго.

– Ну! Чикаго! – вигукнула Ейлiн, уже готова встати на захист Ковпервуда. – Чи варто звертати на це увагу! Будь-яка людина, що мае краплю здорового глузду, знае, що цi чиказькi дiлки – просто зграя шакалiв. По-моему, Лондон – чудове мiсце, аби почати нову справу. Тiльки слiд про все домовитися заздалегiдь, щоб не було потiм клопоту з концесiею, як у Чикаго. Менi завжди здавалося, Френку, – продовжувала Ейлiн, зважившись на вiдвертiсть (не сподiваючись на подяку, а просто тому що довгi роки життя з ним давали iй на це право), – що ти надто зневажаеш думки iнших людей. Хто б вони не були, для тебе вони просто не iснують! У цьому i е причина всiх цих зiткнень. І так буде завжди, якщо ти не пересилиш себе й не будеш уважнiшим до людей. Звичайно, я не знаю твоiх планiв, але я певна, що якщо ти зараз почнеш якусь нову справу й хоч трошки зважатимеш на людей, тебе iз твоею винахiдливiстю i вмiнням переконати будь-кого нiщо не зупинить. Ось i все!

І вона замовчала, вичiкуючи, що вiн iй на це вiдповiсть.

– Дякую, – промовив вiн. – Мабуть, ти права. Не знаю. У всякому разi я всерйоз подумую про цю лондонську пiдземку.

Ейлiн, вiдчуваючи, що вiн для себе вже щось вирiшив, продовжила:

– Звичайно, що стосуеться нас з тобою, я знаю, що ти мене бiльше не любиш i вже не любитимеш. Тепер я це бачу. Але я також добре знаю й вiдчуваю, що я все-таки щось значила у твоему життi, i хоча б через одне те, через що менi довелося пройти з тобою у Фiладельфii й у Чикаго! – ти не можеш так просто викинути мене геть, наче старе взуття. Це несправедливо! І врештi тобi самому це не принесе добра. Я завжди вважала i вважаю, що ти маеш поводитися як слiд зi мною хоча б для вигляду: придiляти менi хоч трошки уваги й не залишати мене тут у повнiй самотностi день за днем, мiсяць за мiсяцем без жодного слова, жодного листа…

І тут вiн знову – як уже багато разiв у минулому – побачив, як вона немов задихаеться, а ii очi наливаються сльозами. Вона вiдвернулася, не в змозi бiльше говорити. І водночас Ковпервуд зрозумiв: Ейлiн готова пiти на поступки, про що вiн мрiяв вiдтодi, як Беренiс прийшла до нього в Чикаго. Це ясно. Але до якоi мiри вона готова поступатися, цього вiн ще збагнув.

– Зараз менi треба пiдшукати для себе щось нове, – сказав вiн, – i також знайти для цього капiтал. Тому я й думаю пожити тут якийсь час i нехай все виглядатиме так, наче все йде як ранiше. Це справить гарне враження. Ти знаеш, були часи, коли я серйозно подумував про розлучення. Але якщо ти справдi здатна поставити хрест на минулому i задовольнитися тим, що я тобi пропоную, i не сперечатися зi мною через мое особисте життя, я думаю, ми могли б дiйти певноi згоди. Певен, що могли б. Я вже не такий молодий, як ранiше, i якщо я зберегаю за собою право розпоряджатися своiм особистим життям, то не бачу, чому це заважае нам зберiгати гарнi стосунки, ба навiть ми могли б iх покращити. Ти згодна зi мною, хiба не так?

І оскiльки Ейлiн вже не мрiяла нi про що iнше, як тiльки лишатися його дружиною, i попри всю несправедливiсть його поводження з нею, бажала йому успiху в справах, – вона вiдповiла:

– А що ж iще менi лишаеться? У тебе всi карти в руках. А в мене що? Справдi, що?

І тут Ковпервуд зважився заговорити про подорож. Вiн сказав, що мае поiхати й, оскiльки Ейлiн вважае, що для суспiльства виглядатиме краще, якщо вона поiде з ним, то в нього немае заперечень i навiть вiн згоден на повiдомлення в пресi, що засвiдчать мир i гармонiю у iхньому подружжi, звiсно, якщо Ейлiн не наполягатиме на повсякденних формальних речах i не втручатиметься в його особисте життя.

– Ну що ж, якщо ти так хочеш… У всякому разi я нiчого вiд цього не втрачаю, – вiдповiла Ейлiн, думаючи, однак, що за всiм цим мае стояти якась жiнка i ймовiрнiше за все, це дiвчисько Беренiс Флемiнг? І якщо так, то нi на якi поступки вона не пiде. Нi, нiколи вона не допустить такоi ганьби, щоб вiн вiдкрито зв’язався iз цiею нахабною й хитрою вискочкою! Нiколи, нiколи!

Цiкаво, що в той час як Ковпервуд вважав, що домiгся значного успiху i так швидко, Ейлiн теж святкувала певний виграш: i хоч як важко iй було душити своi почуття, та що бiльше Ковпервуд привселюдно придiлятиме iй увагу, то очевиднiше буде для всiх, що вiн належить iй, i тим бiльшим буде ii суспiльний, хоч i не особистий, трiумф.




Роздiл 13


Зацiкавити Коула дати поштовх лондонськiй справi через Грiвза й Геншо було не складно. Приемна вечiрка за столом, i Коул сам висловив думку, що Лондон для такоi людини, як Ковпервуд, безсумнiвно може запропонувати набагато бiльше можливостей, нiж Чикаго. І тодi вiн, звiсно, був би радий почути про можливiсть для iнвестицiй.

Ковпервуд лишився так само задоволений i своею розмовою з Едвардом Бiнгхемом, вiд якого почув потрiбну iнформацiю щодо Брюса Толлiфера. За словами Бiнгхема, Толлiфер зараз знаходиться у жалюгiдному станi. Колись це була людина з гарними зв’язками й заможна, та тепер вiн втратив i те, i те. Вiн i досi лишався вродливим, хоча був потертим життям. Донедавна його нерiдко бачили серед гравцiв, картярiв та iнших осiб поганоi репутацii; бiльшiсть його колишнiх знайомих й приятелiв, iмовiрно, давно викреслили його зi свого життя.

Однак останнiм часом, Бiнгхем мав визнати, Толлiфер, здаеться, узявся за розум i якось намагаеться реабiлiтувати себе. Зараз живе один, у скромному, так званому холостяцькому пансiонi «Альков» на П’ятдесят третiй вулицi i навiть iнодi з’являеться в найкращих ресторанах. Напевно шукае нагоди якось влаштуватися: або пiдчепити заможну даму, що буде рада заплатити за його послуги, або знайти мiсце агента в якiйсь маклерськiй фiрмi, що, беручи до уваги його колишнi зв’язки, може запропонувати йому пристойну платню.

Цей критичний висновок Бiнгхема викликав у Ковпервуда посмiшку, адже вiн саме мав на метi скористатися послугами Толлiфера.

Ковпервуд подякував Бiнгхему й негайно зателефонував Толлiферу в «Альков». У той самий час цей джентльмен лежав напiводягнений у себе в номерi, у похмурому настроi, чекаючи, поки проб’е п’ята година i знову вiн пуститься в «похiд», як вiн називав своi блукання по ресторанах, клубах, театрах i барах з метою обмiнятися привiтанням з кимось iз старих знайомих, всiляко намагаючись вiдновити колишнi зв’язки, а при нагодi й зав’язати новi.

Стояв прохолодний лютневий день. Була лише третя година, коли Толлiфера покликали до телефону i вiн, шаркаючи зношеними нiчними пантофлями, скуйовджений, з цигаркою у руцi, зiйшов до вестибюля.

Ледь почувши: «Говорить Френк Ковпервуд…», Толлiфер вiдразу виструнчився i внутрiшньо зiбрався. Адже це iм’я постiйно миготiло на перших сторiнках газет.

– Так, мiстере Ковпервуд! Чим я можу бути вам корисним? – голос Толлiфера являв сумiш зосередженостi, розумiння й готовностi виконати будь-яке прохання.

– Маю до вас дiлову пропозицiю, яка, думаю, вас зацiкавить, мiстере Толлiфер. Буду радий вас бачити, якщо ви заглянете до мене в контору завтра о пiв на одинадцяту. Можна чекати вас о цiй годинi?

У голосi Ковпервуда, як вiдзначив про себе Толлiфер, не було зверхностi вищого стосовно нижчого, але в ньому звучала владнiсть i звичка наказувати. Толлiфер, при всiй своiй винятковiй зарозумiлостi, був украй заiнтригований i навiть схвильований.

– Звiсно, мiстере Ковпервуд. Неодмiнно буду, – негайно вiдповiв вiн.

Що б це могло означати? Напевно, розповсюдження якихось акцiй? Якщо так, вiн iз задоволенням вiзьметься за таку справу. Сидячи у себе в номерi, Толлiфер роздумував про цей несподiваний телефонний дзвiнок i намагався пригадати, що вiн читав про Ковпервудiв. Писали про iх намагання проникнути до нью-йоркського вищого свiту, потiм були якiсь чутки про iхнiй провал. Але думки Толлiфера самi собою поверталися до iдеi про роботу, до можливостi нових знайомств, i його охоплювало дивне почуття радiсного хвилювання. Вiн почав роздивлятися свое обличчя й постать в цiлому; потiм оглянув своi костюми. Треба буде поголитися й вимити голову в перукарнi, а костюм вiддати в чистку й випрасувати. Сьогоднi ввечерi, мабуть, вже не варто виходити. Краще вiдпочити, аби завтра виглядати свiжiшим.

Наступного ранку вiн з’явився до Ковпервуда в контору виголений, освiжений i люб’язний, яким вiн уже давно не бував. Адже, можливо, це обiцяло новий початок у життi! Принаймнi так вiн сподiвався, коли увiйшов до кабiнета i побачив перед собою визначну людину, що сидiла за неосяжним письмовим столом з палiсандрового дерева. Одначе тут Толлiфер вiдразу скис, почуваючись доволi непевно, бо людина, що сидiла перед ним, хоча iй нiяк не можна було дорiкнути в нечемностi, i навiть виказувала певну привiтнiсть, була надто недосяжна. Толлiфер одразу вiдзначив про себе привабливiсть, силу i владнiсть Ковпервуда. Цi великi, магнетичнi й водночас непроникнi синi очi, i руки сильнi, гарнi, що так невимушено лежали на столi, а на правiй руцi, на мiзинцi, проста золота каблучка.

Цю каблучку багато рокiв тому подарувала Ковпервуду Ейлiн. Вiн тодi сидiв у филадельфiйськiй в’язницi i знаходився на найнижчiй точцi усього свого висхiдного життевого шляху. Ейлiн подарувала йому цю каблучку на знак своеi невмирущоi любовi, i вiдтодi Ковпервуд нiколи ii не знiмав. І от тепер вiн збираеться найняти цього молодика, цього дендi й доручити йому розважати свою дружину, щоб вона не завадила йому, Ковпервуду, спокiйно насолоджуватися товариством iншоi жiнки. Хiба це не форма морального занепаду! Вiн повнiстю це усвiдомлював. Але що ще вiн мав робити? Адже все це випливае з обставин, створених самим життям, обставин, що пiдкоряють собi i його, й iнших людей, i тут нiчого не можна змiнити. Занадто пiзно. Тож треба дiяти рiшуче, зухвало, нещадно, аби змусити всiх прийняти твоi методи й вчинки як щось неминуче. Подивившись на Толлiфера спокiйним холодним поглядом, Ковпервуд, вказуючи йому на стiлець, сказав:

– Сiдайте, будь ласка, мiстере Толлiфер. Я зателефонував вам тому, що хочу доручити вам одну справу, для якоi потрiбна людина з великим тактом i свiтським досвiдом. Деталi я поясню пiзнiше. Маю сказати, що перш нiж подзвонити вам, я поцiкавився вашим минулим i вашим нинiшнiм становищем; я зробив це не з метою зашкодити вам, запевняю вас. Навпаки. Думаю, я можу бути вам корисний, якщо ви, зi свого боку, зможете зробити послугу менi.

І тут вiн привiтно посмiхнувся Толлiферу, так що Толлiфер, хоч i трохи непевно, так само привiтно посмiхнувся у вiдповiдь.

– Сподiваюся, що ви не дiзналися нiчого, що б настiльки говорило проти мене, аби вiдмовитися вiд цiеi розмови, – несмiливо сказав вiн. – Маю визнати, що не завжди вiв цiлком благопристойне життя. Боюся, що я для цього не створений.

– Дуже ймовiрно, це правда, – надзвичайно люб’язно й спiвчутливо вiдгукнувся Ковпервуд. – Однак, перш нiж ми поговоримо про це, я хочу попросити вас цiлком щиро й вiдверто розповiсти менi все про себе. Справа, яку я маю на увазi, вимагае, щоб я знав усе про вас.

Вiн дуже привiтно поглянув на Толлiфера, i той, пiдбадьорений, коротко, але цiлком чесно, розповiв всю iсторiю свого життя вiд самого дитинства. Пiсля чого Ковпервуд, який слухав його з цiкавiстю, дiйшов висновку, що цей тип, мабуть, навiть трохи краще, нiж вiн думав спочатку, не дуже розважливий – щирий i нерозбiрливий гульвiса, проте аж нiяк не пiдступна i своекорислива людина. Тому Ковпервуд вирiшив, що може говорити з ним набагато вiдвертiше, нiж збирався спочатку.

– Отже, якщо говорити про фiнанси, ви зараз на мiлинi?

– Бiльш-менш так, – криво посмiхнувшись, вiдповiв Толлiфер. – Думаю, я насправдi завжди був на цiй мiлинi.

– Що ж, на нiй завжди товчеться багато народу. Але скажiть менi, чи останнiм часом ви дiйсно намагалися зiбратися з силами й знову повернутися в тi кола, до яких колись належали?

Ковпервуд помiтив, як гiрка тiнь, наче хмара, промайнула по обличчю Толлiфера.

– Так. Намагався, – iз зусиллям вимовив вiн.

І на його губах знову з’явилася та сама iронiчна, майже безнадiйна посмiшка.

– І як iде справа?

– Вiдверто кажучи, зараз похвалитися, по сутi, нема чим. У тому колi, до якого я ранiше належав, треба мати значно бiльше грошей, нiж я маю тепер. Я розраховував влаштуватися агентом у якийсь банк або маклерську фiрму, де працюють люди, яких я знав у Нью-Йорку. Тодi я мiг би дещо заробити для себе i для банку, а також зайти в стосунки з людьми, що могли б бути менi справдi корисними…

– Зрозумiло, – сказав Ковпервуд. – Але оскiльки ви розгубили вашi зв’язки, здiйснити цей план не дуже просто. А ви справдi думаете, що, знайшовши таку роботу, зумiли б знову завоювати колишне положення?

– Не знаю. Стверджувати не можу. Сподiваюсь, що так. Легка нотка сумнiву, що пролунала в тонi Ковпервуда, сильно похитнула впевненiсть Толлiфера. Але вiн зробив над собою зусилля й продовжував:

– Я ще не такий старий i вже не настiльки опустився; на свiтi чимало людей, що iх життя викидало на узбiччя, але вони повертались на шлях. Головна бiда – це те, що в мене мало грошей. Якби я мав достатньо грошей, я б уже нiколи не збився з дороги. Проблема в бiдностi i бiльше нi в чому. Але ж я себе не вважаю пропащою людиною, навiть зараз. Я ще спробую, i завжди е завтра.

– Менi до вподоби такий настрiй, – сказав Ковпервуд. – Сподiваюся, ви не помиляетесь. У всякому разi влаштувати вас у маклерську контору, думаю, буде нескладно.

Толлiфер вiдразу пожвавiшав.

– Я б цього дуже хотiв, – сказав вiн серйозно i майже з сумом. – Для мене це справдi було б можливiстю почати все спочатку.

Ковпервуд посмiхнувся.

– Гаразд, – сказав вiн, – я думаю, що це можна влаштувати без проблем. Але за однiеi умови: вiднинi не вплутуватися нi в якi iсторii. Це дуже важливо, беручи до уваги характер справи, яку я маю намiр вам доручити. Справа ця нiяк не накладае на вас зобов’язань стосовно вашого особистого життя, але вона означае, що принаймнi деякий час вам доведеться придiляти особливу увагу однiй дамi, тобто робити те саме, про що ви менi щойно розповiдали. Отже, вам доведеться придiляти увагу доволi привабливiй жiнцi дещо старше за вас.

Щойно Ковпервуд сказав це, у Толлiфера одразу майнула думка, що це, iмовiрно, якась багата лiтня дама, знайома Ковпервуда, з якою вiн пов’язуе серйознi фiнансовi плани, а Толлiферу вiдводиться роль принади.

– Звичайно, – вiдповiв вiн, – якщо я можу бути вам цим корисний, до ваших послуг, мiстере Ковпервуд.

Тут Ковпервуд, вiдкинувшись на спинку крiсла й задумливо постукуючи кiнчиками пальцiв, дивився на Толлiфера холодним поглядом, явно його оцiнюючи.

– Жiнка, про яку я говорю, мiстере Толлiфер, моя дружина, – коротко, iз цинiчною незворушнiстю сказав вiн. – Уже багато рокiв ми з мiсiс Ковпервуд перебуваемо… не те, щоб у поганих стосунках, це не зовсiм вiрно, – але в певному вiддаленнi одне вiд одного.

Тут Толлiфер кивнув, наче запевняючи, що вiн цiлком розумiе, але Ковпервуд швидко продовжував:

– Це не означае, що ми завжди в такому станi. Або що я хочу отримати якi-небудь докази проти неi для суду. Нi. Вона мае право розпоряджатися своiм особистим життям, хоч, звiсно, не виходячи за певнi рамки. Я не потерплю нiякого публiчного скандалу й не дозволю нiкому вплутати ii в якусь брудну iсторiю.

– Я розумiю, – вставив Толлiфер, збагнувши, що тут треба бути надзвичайно обережним i в жодному разi не переступати певних меж, якщо вiн хоче мати зиск з цiеi пропозицii.

– Думаю, що не зовсiм розумiете, – сухо заперечив Ковпервуд, – але постараюся пояснити так, щоб ви зрозумiли. Мiсiс Ковпервуд колись була надзвичайно вродливою, однiею з найкрасивiших жiнок, яких менi довелося бачити. Вона й зараз ще дуже гарна собою, хоча вже в лiтах. Але могла б бути ще краще, якби не вiддавалася всiляким похмурим думкам. Причина полягае в нашому розривi, i це цiлком моя провина, я ii нi в чому не звинувачую, – сподiваюсь, ви це добре засвоiли…

– Так, – вiдповiв Толлiфер, що слухав з напруженим iнтересом.

– Мiсiс Ковпервуд дозволила собi трохи опуститися, не стежить за своею зовнiшнiстю, нi з ким не зустрiчаеться – вона, звiсно, вважае, що мае виправдання цьому, але насправдi це не так. Вона ще надто молода й попереду в неi багато, заради чого варто жити, що б вона не думала.

– Менi здаеться, я розумiю ii почуття, – знову перебив Толлiфер, наче не зовсiм погоджуючись, що Ковпервуду сподобалося. Адже свiдчило про деяку чуйнiсть i розумiння.

– Можливо! – сухо вiдповiв Ковпервуд. – Справа, яку я мав намiр вам доручити i для якоi, звiсно, забезпечу вас потрiбними коштами, полягатиме в наступному: ви маете докласти зусиль, аби зробити ii життя цiкавiшим i яскравiшим, нiж зараз, – не обов’язково про все менi доповiдати; а дружина моя в жодному разi не повинна нiчого знати про нашу з вами розмову. Вона надто багато часу проводить на самотi. Знайомих у неi мало, i до того ж це не тi люди, з якими варто зустрiчатися. Отже, я звернувся до вас, щоб почути, чи можете ви, маючи вiдповiднi можливостi, не виходячи з рамок життевих свiтських умовностей, розширити якось коло ii iнтересiв, познайомити ii з людьми, якi бiльше вiдповiдають ii положенню й характеру? Мушу додати, що не маю на увазi вищi кола суспiльства, – нi iй, нi менi це не потрiбно. Але е промiжнi верстви, де можна зав’язати цiкавi знайомства, приемнi для неi, та й для мене. Отже, якщо ви розумiете, що я маю на увазi, то, можливо, у вас е якiсь iдеi.

У вiдповiдь Толлiфер з усiею можливою докладнiстю окреслив тi можливостi, якi б дозволили урiзноманiтнити життя Ейлiн. Ковпервуд слухав його уважно й, схоже, лишився задоволений тим, як Толлiфер схопив суть ситуацii.

– І ще одне, мiстере Толлiфер, – сказав вiн. – Майте на увазi, що вашою роботою в маклерськiй фiрмi, яку я для вас влаштую, керуватиму я сам. Сподiваюся, ми добре зрозумiли один одного?

– Так, мiстере Ковпервуд! – вiдповiв з посмiшкою Толлiфер, пiднiмаючись зi стiльця.

– Гаразд. Можливо, ми тепер з вами не скоро побачимося знову, але ви отримаете вiд мене вказiвки. Я подбаю про те, щоб на ваше iм’я був вiдкритий рахунок. Думаю, це все. До побачення!

Це прощання, що супроводжувалося спокiйним вiдстороненим поглядом, знову змусило Толлiфера ще раз гостро вiдчути, яка глибока прiрва вiдокремлюе його вiд цiеi людини.




Роздiл 14


Ця несподiвана розмова надзвичайно пiдбадьорила Толлiфера. Вийшовши з контори Ковпервуда, вiн негайно вiдправився на П’яту авеню подивитися на його розкiшний палац. Оглянувши з усiх бокiв цей iталiйський палаццо з його чудовою архiтектурою i лiпними прикрасами й вiдчуваючи присмак якоiсь дивноi пригоди, вiн гукнув кеб i поiхав до ресторану «Дельмонiко», на розi П’ятоi авеню й Двадцять сьомоi вулицi. У години снiданку цей ресторан наповнювали найамбiтнiшi представники нью-йоркського суспiльства: театральнi зiрки, художники, адвокати, журналiсти та iншi знаменитостi сходилися тут, аби подивитися на iнших i показати себе. Толлiфер пробув там недовго, але встиг перемовитися щонайменше з шiстьома помiтними представниками цього свiту, а завдяки своiй жвавiй i самовпевненiй поведiнцi привернув до себе увагу й багатьох iнших.

Тим часом Ковпервуд вiддав розпорядження в Центральне акцiонерне кредитне суспiльство, де вiн був акцiонером i одним iз директорiв, повiдомити певного Брюса Толлiфера, що проживае в пансiонi «Альков» на П’ятдесят третiй вулицi бiля Парк-авеню, що вiн прийнятий на роботу до спецiального розрахункового вiддiлу i, якщо вiн негайно з’явиться, йому будуть данi iнструкцii у зв’язку з покладеним на нього дорученням. З’явившись того ж дня за викликом i отримавши аванс мiсячноi платнi з розрахунку двiстi доларiв на тиждень, Толлiфер вiдчув себе на сьомому небi. Вiн вирiшив почати з того, щоб ознайомитися з бiографiею Ковпервуда й особливо з його життям у Нью-Йорку, i взявся обережно довiдуватися не тiльки серед журналiстiв i репортерiв, але й серед завсiдникiв шикарних ресторанiв i кабачкiв на Бродвеi та на Сорок другiй вулицi – в «Джилсi-Хаус», в «Мартiнiцi», в «Мальборо», в «Метрополiтенi» – цiй Меццi свiтських гульвiс.

Дiзнавшись, що Ейлiн iнколи бачили в товариствi того чи iншого актора в деяких ресторанах, на перегонах або в iнших громадських мiсцях, вiн вирiшив, що спочатку треба завести знайомства в тих компанiях, де вона може з’явитися: бути представленим iй за всiма правилами – звiсно це найкращий можливий успiшний початок.

А Ковпервуд, вирiшивши для себе проблему соцiального ескорту для Ейлiн, вiдчув нарештi полегкiсть i отримав змогу спокiйно зайнятися лiквiдацiею своiх чиказьких пiдприемств чи хоча б деяких iз них. Водночас вiн чекав результату переговорiв Коула iз представниками лiнii Чаринг-Крос. Тут його головною метою було тягнути час, поки вiн зможе розраховувати на вигiднi для себе умови.

Тому, коли до нього прийшов Джаркiнс i повiдомив, що Грiвз i Геншо дуже хочуть знову побачитися з ним, Ковпервуд зробив вигляд, що це його мало цiкавить. Якби вони справдi готовi були зробити йому вигiдну пропозицiю, а не просто потеревенити, як минулого разу, i якщо вони зможуть приiхати впродовж наступних десяти днiв…

Джаркiнс пiсля цiеi розмови одразу телеграфував своему лондонському партнеровi Клурфейну, що треба негайно дiяти. За двадцять чотири години мiстер Грiвз i мiстер Геншо вже сидiли в каютi океанського пароплаву, що прямував до Нью-Йорка. Пiсля приiзду вони провели кiлька днiв у кабiнетi iз Джаркiнсом i Рендольфом, обговорюючи умови пропозицii, з якою вони можуть виходити на Ковпервуда. Домовившись про день зустрiчi i навiть не здогадуючись, що все йде за сценарiем Ковпервуда, вони постали перед ним у супроводi Джаркiнса й Рендольфа, що так само й гадки не мали стосовно своеi ролi в цiй партii.

Ковпервуд знав, що Грiвз i Геншо мають великий досвiд у будiвництвi й солiдну репутацiю в Англii. Це були доволi заможнi люди, як повiдомив йому Сiппенз. Окрiм того контракту, що вони уклали з Електротранспортною компанiею на прокладання тунелiв i будiвництво станцiй новоi пiдземки, вони нещодавно вiдкупили в неi за тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв право на придбання парламентськоi лiцензii на все пiдприемство.

Однак було очевидно, що Електротранспортна компанiя переживала зараз скрутнi часи. Серед ii акцiонерiв знаходилися Райдер, лорд Стейн, Джонсон, дехто з iхнiх друзiв – усi люди досить солiднi, досвiдченi щодо рiзних юридичних i фiнансових тонкощiв, однак нiхто з них не мав жодного уявлення про те, як фiнансувати i як налагодити подiбне пiдприемство. До того ж своiх коштiв для фiнансування цiеi справи в них не було. Лорд Стейн свого часу вклав значну суму у двi центральнi лiнii – Районну й Метрополiтен, але прибутку так i не отримав. Звiдси його бажання вiдскiпатися вiд лiнii Чаринг-Крос i пропозицiя переуступити право власностi на неi Грiвзу й Геншо за тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв понад тi десяти тисяч, якi вони внесли ранiше за пiдряд на прокладання й устаткування тунелiв. Природно, що Ковпервуд, маючи на думцi проект новоi кiльцевоi лiнii, був зовсiм не проти прибрати до рук лiнiю Чаринг-Крос, яку можна було б експлуатувати самостiйно, а у випадку, якби йому вдалося захопити контроль над старими лiнiями, – створити едину мережу старих i нових лiнiй. Тож для нього це була чудова зачiпка.

Тим не менше, коли Грiвз i Геншо, у супроводi Джаркiнса й Рендольфа, що доклали чимало зусиль, аби влаштувати цю зустрiч, з’явилися у кабiнетi Ковпервуда, вони наштовхнулися на досить прохолодний прийом. Грiвз був людиною високоi i мiцноi статури, що випромiнювала впевненiсть у власнiй значущостi. Геншо – теж високий, але блiдий, худий, справляв враження людини бiльш свiтськоi. Переглянувши плани й документи, якi вони розклали перед ним на столi, i ще раз уважно вислухавши всю iсторiю, наче вiн чув ii вперше, Ковпервуд поставив iм лише кiлька питань.

– Гаразд, джентльмени, припустимо, що я зацiкавлюся цiею справою настiльки, що захочу познайомитися з нею якомога детальнiше, – сказав вiн, – скiльки часу ви могли б надати менi на ii вивчення? Адже, наскiльки я розумiю, ви пропонуете менi ваш контрольний пакет акцiй разом iз контрактом на будiвництво дороги, чи не так?

При цих словах обличчя Грiвза i Геншо витягнулися, тому що нiчого подiбного вони не мали на думцi. Вони поспiшили пояснити, що пропонують йому купити за тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв половину акцiй. Іншi п’ятдесят вiдсоткiв i контракт на будiвництво вони хотiли б лишити за собою. Одначе – наiвно пояснювали вони – за цю частку вони готовi використати свiй вплив для збуту акцiй цiною по сто доларiв, на загальну суму у вiсiм мiльйонiв; акцii цi були випущенi Електротранспортною компанiею, проте вона не змогла iх розпродати й поступилася iм своею половиною. Вони також додали, що така людина, як Ковпервуд, безсумнiвно, зумiе органiзувати фiнансування й експлуатацiю дороги так, щоб вона давала дохiд. У вiдповiдь Ковпервуд лише посмiхнувся: не будiвництво чи експлуатацiя новоi лiнii цiкавили його, вiн мрiяв про контроль над усiею мережею пiдземних залiзниць.

– Та ж наскiльки я зрозумiв з нашоi бесiди, ви маете отримати неабиякий дохiд вiд будiвництва дороги для вашоi компанii, не менш десяти вiдсоткiв за моею оцiнкою? – запитав Ковпервуд.

– Ми розраховуемо на звичайний при будiвельних пiдрядах прибуток, не бiльше того, – вiдповiв Грiвз.

– Цiлком можливо, – люб’язно зауважив Ковпервуд. – Але якщо я правильно вас розумiю, ви двое, джентльмени, очiкуете заробити щонайменше п’ятсот тисяч доларiв на будiвництвi дороги, не враховуючи доходiв, якi ви одержите як акцiонери тiеi самоi компанii, для якоi ви виконуете пiдряд?

– Але ж за нашi п’ятдесят вiдсоткiв ми сподiваемося залучити до справи деякi англiйськi капiтали, – пояснив Геншо.

– І який саме англiйський капiтал? – обережно запитав Ковпервуд, бо йому спало на думку, що якби йому вдалося роздобути п’ятдесят один вiдсоток акцiй Чаринг-Крос, про це варто було б подумати.

Але з iхньоi вiдповiдi стало зрозумiло, що вони й самi ще не знали, яку суму складе цей капiтал. Тож якщо Ковпервуд увiйде до справи, вiзьме на себе зобов’язання внести необхiдну заставу в державних цiнних паперах i надати всьому пiдприемству певностi, то, можливо, що двадцять п’ять вiдсоткiв усiх витрат вдасться покрити за рахунок продажу акцiй публiцi.

– Але чи можете ви це гарантувати? – поцiкавився Ковпервуд. – Інакше кажучи, згоднi ви обумовити вашу участь у справi зобов’язанням мобiлiзувати цей капiтал, перш нiж отримаете акцii?

Нi, звичайно, цього вони не можуть. Але якщо виявиться, що вони не зберуть необхiдну суму, тодi, мабуть, iм доведеться поступитися, i вони залишать за собою менше п’ятдесяти вiдсоткiв акцiй, скажiмо, тридцять або тридцять п’ять, але за умови, що пiдряд на будiвництво залишиться за ними.

Тут Ковпервуд знову посмiхнувся.

– Мене от що цiкавить, джентльмени, – сказав вiн, – ви так добре обiзнанi у всьому, що стосуеться iнженерноi, технiчноi сторони справи, але чомусь фiнансову сторону вважаете менш складною. А насправдi це зовсiм не так. Так само, як вам довелося багато рокiв учитися, а потiм довго працювати, перш нiж ви досягли того положення й тiеi репутацii, якi дають вам можливiсть отримувати такi пiдряди, як нинiшнiй, – так само й менi, фiнансистовi, довелося пройти довгий шлях. І, звiсно, даремно ви думаете, що якийсь пiдприемець, хоч який багатий, погодиться викласти зi своеi кишенi грошi на будiвництво й експлуатацiю такоi великоi дороги. Це надто великий ризик. Будь-який фiнансист змушений буде дiяти зовсiм так само, як збираетесь дiяти ви: змусити iнших людей вкласти своi капiтали. І жоден фiнансист не вiзьметься шукати грошi на будь-який проект, перш нiж не забезпечить прибуток для себе, а вже потiм для вас – для тих, чиi капiтали вiн вкладе в цю справу. А для цього вiн мае забезпечити собi значно бiльше, нiж п’ятдесят вiдсоткiв акцiй.

Грiвз i Геншо промовчали у вiдповiдь, i вiн продовжив:

– А ви не тiльки хочете, щоб я вклав капiтал, або у всякому разi бiльшу частину необхiдноi суми, що дасть вам можливiсть зiбрати решту, – ви хочете, щоб я заплатив вам ще за будiвництво, а пiсля всього цього експлуатував збудовану на моi грошi дорогу разом з вами. Якщо ви маете на думцi саме це, то нам бiльше нема про що говорити. Мене це не може зацiкавити. Натомiсть я мiг би купити у вас ваш опцiон[1 - Опцiон – право на переважне придбання випуску акцiй, що передаеться за винагороду.], за який ви заплатили тридцять тисяч фунтiв стерлiнгiв, якщо це передасть у моi руки контрольний пакет акцiй, i тодi, мабуть, можна було б залишити за вами вашу частку в десять тисяч фунтiв стерлiнгiв i контракт на будiвництво, – але не бiльше. Адже крiм усього цього, наскiльки я знаю, там ще гарантiйних паперiв на шiстдесят тисяч фунтiв, за якими теж треба виплачувати чотири вiдсотки.

Джаркiнс i Рендольф вiдчули, що вони чогось не додумали в цiй справi. А Грiвз i Геншо дивилися один на одного з сумнiвом, розумiючи, що вони все зiпсували в ситуацii, де могли отримати зиск.

– Гаразд, – вимовив нарештi Грiвз, – вам, звiсно, краще знати, як вам дiяти, мiстере Ковпервуд. З нашого боку, ми можемо запевнити вас, що розумнiшоi пропозицii за нашу не може бути. Лондон – iдеальне мiсце для будiвництва пiдземноi залiзничноi дороги. У нас немае единоi пiдземноi мережi, i такi лiнii, як ця, безумовно, необхiднi; ii так чи так будуватимуть, i грошi обов’язково знайдуться.

– Можливо, – вiдповiв Ковпервуд, – але що стосуеться мене, я волiю почекати; якщо ви за якийсь час, зваживши вашi можливостi, переконаетеся, що вам iз цiею справою не впоратися, i у вас виникне бажання звернутися за моею пiдтримкою, ви можете повiдомити мене про це письмово – i я подумаю. Але мушу заздалегiдь сказати: ви можете розраховувати на мою участь у цiй справi тiльки в тому випадку, якщо умови диктуватиму я. Зрозумiло, це не значить, що я втручатимусь в умови вашого контракту на будiвництво. Це, я думаю, можна залишити, як воно е, за умови, звичайно, що вашi кошториси на устаткування виявляться задовiльними.

Вiн замовк i забарабанив пальцями по столу, немов натякаючи, що розмова закiнчена; але коли англiйцi пiднялися й почали прощатися, вiн додав:

– Оскiльки ми тут нi про що серйозне не домовилися, я був би вам вельми вдячний, джентльмени, якби ця наша сьогоднiшня розмова залишилася мiж нами.

Потiм вiн зробив знак Джаркiнсу почекати й, коли всi вийшли, повернувся до нього й сказав:

– Джаркiнсе, ваша проблема в тому, що ви не можете довести справу до кiнця, навiть коли успiх уже майже у вас у руках. От i сьогоднiшня справа. Ви приводите до мене людей, що, за вашими i за iхнiми словами, мають на руках великий пiдряд на будiвництво метрополiтену в Лондонi. Адже якщо за це взятися з розумом, то кожен з нас мiг би мати з такого пiдприемства величезний зиск. Проте цi люди приходять до мене, не маючи жодного уявлення про те, як я веду справи. Але ж вам це чудово вiдомо: я безумовно маю отримати контроль, повний контроль. Я не певен, що вони навiть зараз зрозумiли, який я маю величезний досвiд i як би я мiг розвернутися, отримавши такий чудовий пiдряд. А вони гадають, що я можу спокуситися половиною прибутку, а контроль залишиться в них i iхнiх друзiв. Попереджаю вас, Джаркiнсе, – тут Ковпервуд так подивився на нього, що в Джаркiнса пiшов мороз поза шкiрою, – якщо ви хочете бути менi корисним, не витрачайте час на безглузду пропозицiю й потурбуйтеся про те, аби представити менi докладну й вичерпну iнформацiю про лондонську пiдземну мережу й пов’язанi з нею можливостi. А будь-якi вашi особистi мiркування з приводу мене й моiх справ можете залишити при собi. Якби ви, перш нiж привести до мене цих людей, навiдалися б до Лондона i з’ясували на мiсцi все, що про них потрiбно знати, ви б не змусили нi мене, нi iх марнувати час.

– Так, сер! – вiдповiв Джаркiнс. Цей гладкий чоловiчок рокiв сорока, з чорними швидкими очима, маленьким гострим носом i м’якими пухкими губами, одягнений, наче модель iз вiтрини, зараз вiд сильного хвилювання увесь обливався потом. Вiн завжди мрiяв про якусь велику i вдалу аферу, яка одразу зробила б його архiмiльйонером i знаменитiстю, яку всi пiзнають на прем’ерах, спортивних матчах, собачих виставках та iнших великосвiтських видовищах. У Нью-Йорку i в Лондонi у нього численнi знайомства.

Ковпервуд знав це й розумiв, що Джаркiнс йому ще може стати в нагодi; однак зараз вiн не бачив потреби розкривати перед ним карти й обмежувався тiльки натяками, вважаючи що цього цiлком достатньо, аби спонукати Джаркiнса кинутися навздогiн за Грiвзом i Геншо й знайти з ними спiльну мову. Можливо, вiн навiть вирушить до Лондона… що ж, кращого рекламного агента годi й шукати.




Роздiл 15


І справдi, не минуло й декiлькох днiв пiсля вiд’iзду мiстера Грiвза й мiстера Геншо, як Джаркiнс уже поплив слiдом за ними до Лондона i просто не мiг дочекатися того, аби стати безпосереднiм учасником грандiозноi авантюри, яка нарештi принесе йому омрiянi мiльйони.

Хоча перший крок, зроблений Ковпервудом на шляху до придбання лiнii Чаринг-Крос, а саме, його розмова з Грiвзом i Геншо, не принiс тих результатiв, на якi вiн, начебто, розраховував, це аж нiяк не вплинуло на його рiшучiсть продовжувати справу. Враховуючи iнформацiю, отриману вiд Сiппенза, Ковпервуд твердо вирiшив добитися концесii на будiвництво пiдземноi лiнii в Лондонi, навiть якщо в нього нiчого не вийде з лiнiею Чаринг-Крос. У зв’язку iз цим у нього вдома вiдбувалися наради, влаштовувалися званi обiди, i в Ейлiн створювалося враження, що вони з Ковпервудом потроху повертаються до колишнього способу життя, до того колишнього життя в Чикаго, про яке вона зберiгала найщасливiшi спогади. Вона iнодi запитувала себе: а чи не могла ця чиказька катастрофа, – немов чудесний поворот долi, – змусити Ковпервуда тверезiше поглянути на життя i повернутися, хоча б позiрно, до колишнiх стосункiв з нею. Хай навiть вона для нього вже нiчого не значить, для неi це все одно втiха.

Насправдi ж Ковпервуд з кожним днем усе бiльше вiдкривав для себе Беренiс. Їй була властива певна грайливiсть, навiть примхливiсть, що у поеднаннi з ii розсудливiстю i поетичнiстю натури надавали iй надзвичайноi чарiвностi в його очах.

Одна з ii витiвок, що глибоко вразила Ковпервуда, сталася ще в Чикаго. Якось увечерi вони поiхали вечеряти в готель, де вже були кiлька днiв тому. Перед тим Беренiс запропонувала йому пройтися до лiсу поблизу, i там, на узлiссi серед посипаних снiгом сосен i дубiв, вiн раптом побачив вилiплену зi снiгу фiгуру, яка виявилася трохи карикатурною, але точною копiею його самого. Беренiс навмисно приiхала сюди вранцi, аби злiпити цього снiговика. Замiсть очей вона вставила два блискучi голубувато-сiрi камiнчики, а нiс i рот зробила iз соснових шишок, дуже вдало пiдiбравши iх за формою й величиною. Ще напередоднi вона поцупила в Ковпервуда один iз його капелюхiв, який тепер пiдкреслював подiбнiсть снiговика з Ковпервудом. Несподiвано угледiвши серед дерев цього двiйника, освiтленого промiнями вечiрнього вогненно-червоного сонця, Ковпервуд навiть здригнувся.

– Оце так, Бевi! Вмiеш здивувати! І коли тiльки ти встигла? – И вiн розреготався. Снiжний Ковпервуд, з дещо надмiрним носом, дивився на нього, зiщулившись, зовсiм як живий.

– Сьогоднi вранцi. Приiхала сюди одна й вилiпила мого любого снiговичка.

– Просто копiя мене! – з подивом сказав Ковпервуд. – Мабуть, витратила чимало часу?

– Напевно, годину. Не бiльше.

Вона вiдступила на крок i з гордiстю подивилася на свою роботу. Потiм, вихопивши в Ковпервуда тростину, приставила ii збоку до однiеi з позначених дрiбними камiнчиками кишень.

– Хiба не красень! Увесь зi снiгу, шишок i кам’яних гудзичкiв.

Вона пiднялася навшпиньки й поцiлувала снiжне опудало в губи.

– Бевi! Якщо ти хочеш цiлуватися… – Ковпервуд схопив ii в обiйми, i йому видавалося, що вiн тримае в руках якогось лiсового ельфа. – Беренiс! Ти мене з розуму зводиш! Ти людина чи лiсова фея, чаклунка?

– А ти не знав?

І вона вiдкинулася й потягнулася до нього обома руками. – Так, я чаклунка, – вона розчепiрила пальцi рук. —

І можу перетворити тебе на снiг i лiд.

– Беренiс! Господи! Знаеш, iнколи менi здаеться, що ти сама зачарована. Але ти можеш чаклувати надi мною, скiльки завгодно. Тiльки… не залишай мене!

І, мiцно пригорнувши ii до грудей, вiн поцiлував ii.

Але Беренiс вирвалася з його обiймiв i знову пiдбiгла до снiжноi фiгури.

– Ну от! – вигукнула вона. – Ти все зiпсував. Виявляеться, вiн – не справжнiй. А я намагалася зробити його зовсiм живим. Вiн був такий великий, холодний. І стояв тут i чекав на мене. А тепер треба його знищити, щоб нiхто не бачив його й не знав, крiм мене.

І, схопивши тростину Ковпервуда, вона вдарила нею iз усього розмаху й розвалила фiгуру.

– Тож бачиш: я тебе створила, i я ж тебе й зруйную.

І вона, смiючись, розкидала снiг своiми затягнутими в рукавички ручками. А Ковпервуд дивився на неi iз замилуванням.

– Ходiмо, Бевi, кохана! Кажеш, ти мене створила, ти мене знищиш? Гаразд, я згоден, тiльки не залишай мене. Знаеш, з тобою я наче переношуся в невiдомий свiт, точно ти передi мною його вiдкриваеш – чудесний, незрозумiлий, твiй власний! І яке це щастя! Ти менi вiриш, Бевi?

– Звичайно, любий, звичайно, – вiдповiла Беренiс таким спокiйним i розважливим тоном, наче це не вона щойно грала цю виставу зi снiговиком. – Так i мае бути. І так буде.

Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. Вона наче прокинулася вiд сну, повернулася на землю з якогось свого дивного свiту, i йому хотiлося розпитати ii про цей свiт, але його наче щось утримувало, – вiн вiдчував, що цього не можна робити.

І це почуття й водночас радiсна впевненiсть, що от вона тут, iз ним, що вiн може доторкнутися до неi, бачити, чути ii, так захопило його, немов йому тiльки тепер нарештi вiдкрилося те, заради чого варто було жити.

Тож хiба можливо, щоб вiн коли-небудь захотiв покинути ii? Нiколи в життi йому ще не доводилося зустрiчатися з таким дивно рiзноманiтним, таким надзвичайно мiнливим i разом з тим розважливим i тверезим, з таким незвичайним створiнням! Скiльки в нiй винахiдливостi. Найвигадливiша й найчарiвнiша з жiнок, яких вiн зустрiчав.

І навiть у хвилини iнтимноi близькостi вона завжди вмiла його здивувати. Вона не просто вiддавалася йому, завмираючи в його обiймах, пiдкоряючись шаленству його чоловiчоi пристрастi, не була просто iнструментом задоволення бажання. Нi, вона завжди лишалася свiдомою своiх чар: чар вогненного волосся, магнетичного погляду синiх темних очей, солодощiв ii губ, на яких завжди грала посмiшка.

І коли вiн потiм, пiсля бурхливих побачень залишившись один, згадував цi чудеснi хвилини, вiн вiдчував, що це зовсiм не схоже на все пережите ранiше. Не Беренiс, а вiн сам був упiйманий душею i тiлом, захоплений ii екзотичною уявою, зверненою у майбутне iх союзу.




Роздiл 16


Розумiючи, що йому доведеться хоча б iнколи зустрiчатися з Толлiфером, аби досягти потрiбних результатiв з Ейлiн, Ковпервуд вирiшив повiдомити ii, що вiн за два-три тижнi плануе подорож до Лондона i що якщо вона бажае, то може поiхати з ним. А також вiн сповiстить про це Толлiферу, вiд якого чекае, що той розважатиме Ейлiн, щоб вона не мучила себе через вiдсутнiсть уваги з боку чоловiка, як це було досi. Ковпервуд був зараз у чудовому настроi. Нарештi, пiсля стiлькох рокiв важкоi психологiчноi напруги, вiн знайшов спосiб полегшити iй життя, заспокоiти ii i створити якусь видимiсть мирних стосункiв.

Коли вiн увiйшов до неi – бадьорий, сяючий, впевнений, з гарденiею в петличцi, у сiрому капелюху, у сiрих рукавичках i з тростиною в руцi, – Ейлiн довелося зробити над собою зусилля, аби стримати мимовiльну приемну посмiшку, якоi вiн, на ii думку, не заслуговував. Вiн одразу почав розповiдати iй про своi справи. Вона вже читала сьогоднi газети? Чи звернула вона увагу на новину про смерть одного з його найзапеклiших чиказьких ворогiв? Однiею турботою менше! А що сьогоднi на обiд? Гарно було б, якби Адрiана приготувала морський язик пiд соусом маргери, якщо ще не пiзно. Вiн надзвичайно зайнятий. Їздив до Бостона, до Балтимора, а за кiлька днiв доведеться iхати в Чикаго. А щодо цiеi лондонськоi справи… вiн уже думав про це, й, iмовiрно, невдовзi доведеться вiдправитися туди. Чи не хоче вона скласти йому компанiю? Звичайно, вiн там буде дуже зайнятий, але вона може поiхати до Парижа або Бiаррица, а вiн може до неi навiдуватися на вiкенд.

Це було так несподiвано, що Ейлiн не стрималася, i ii очi запалали радiстю. Але наступноi митi, згадавши про своi стосунки з чоловiком, придушила свiй порив i вiдкинулася назад у крiслi. Вона стiльки натерпiлася вiд нього, стiльки бачила зрад i обманiв, що тепер не наважувалася йому повiрити. Однак вирiшила принаймнi удати, що вiрить.

– Дуже добре, – сказала вона. – А ти справдi хочеш, щоб я поiхала?

– Звiсно. Навiщо б я став тобi пропонувати? Я збираюся зробити серйозний крок. Це може успiх, а може й нi. У всякому разi, – i Ковпервуд вiдверто збрехав (мета виправдовуе засоби), не посоромившись зачепити найглибшi почуття Ейлiн, – адже ти була зi мною тодi, коли я починав i перше, i друге свое пiдприемство. Менi здаеться, ти маеш бути зi мною i тепер, коли я задумав трете, чи не так?

– Так, Френку. Я, звiсно, хотiла б бути з тобою, якщо ти справдi так думаеш. Це було б просто чудово. Я буду готова, як тiльки ти скажеш. Коли iдемо? Яким пароплавом?

– Я скажу Джеймiсону, вiн про все дiзнаеться, i тобi повiдомлю.

Ейлiн пiдiйшла до дверей i подзвонила Карру, щоб розпорядитися щодо обiду. Вона точно ожила, наче вiдчула подих колишнього життя, коли вона дiлила з Ковпервудом його успiх, i вiдразу наказала Карру дiстати валiзи й оглянути iх.

Потiм Ковпервуд висловив турботу щодо стану тропiчних птахiв, яких вiн привiз для оранжереi. І вiн запропонував Ейлiн пiти разом. Ейлiн, сяючи, попрямувала з ним до оранжереi i не зводила з нього очей, поки вiн роздивлявся двох папуг з Орiноко й пiдсвистував iм, намагаючись розбурхати самця, аби почути його крик. Раптом вiн обернувся до Ейлiн i сказав:

– Як ти знаеш, Ейлiн, я завжди мрiяв перетворити цей будинок на справжнiй музей. Я продовжую купувати деякi речi й певен, що колись це буде одна з найкращих приватних колекцiй. Останнiм часом я багато думав, що треба погодити з тобою, аби пiсля моеi смертi, – адже рано чи пiзно це станеться, – цей будинок зберiгся не просто як пам’ять про мене, а приносив би радiсть людям, справжнiм поцiновувачам. Я збираюся скласти новий заповiт – i хотiв би це внести туди.

Ейлiн була спантеличена. Про що це вiн?

– Менi вже скоро виповниться шiстдесят, – спокiйно продовжував вiн, – i хоч я ще не збираюся вмирати, все ж потрiбно навести лад у справах. Трьома виконавцями мого заповiту – всього iх буде п’ять – я збираюся назвати мiстера Долана з Фiладельфii, мiстера Коула та Центральне акцiонерне кредитне товариство. Долан i Коул чудово розумiються на фiнансовiй i формально-юридичнiй сторонi справи, i вони зумiють виконати всi моi розпорядження. Але оскiльки я збираюся залишити тобi цей будинок у довiчне користування, я думаю, чи не назвати менi й тебе разом з Доланом i Коулом, i тодi ти зможеш або сама вiдкрити будинок для вiдвiдувань публiки, або подбати про те, щоб це було зроблено згодом.

Менi вдалося створити красивий будинок, i я хотiв би, щоб вiн залишився таким i пiсля моеi смертi.

Ейлiн слухала його схвильовано, вiдчуваючи гордiсть за цю несподiвану важливу роль, до того ж у такiй важливiй справi? Їй це надзвичайно лестило. Можливо, вiн справдi трохи одумався, став зваженiшим?

– Знаеш, Френку, – сказала вона, намагаючись якось впоратися зi своiми почуттями, – я завжди дуже переймаюся твоiми справами, навiть дрiб’язковими. У моему життi не було нiчого, крiм тебе – i зараз також менi без тебе нiчого не треба, хоч в тебе, звiсно, iншi почуття. Отож що стосуеться будинку, – залишиш ти його менi чи вкажеш одним iз виконавцiв твого заповiту, – можеш бути цiлком спокiйний, я все зроблю, як ти хочеш. Я нiколи не вдавала, що я розумiюся на таких речах, маю такий самий смак, як у тебе, але ти можеш бути впевнений, що твое бажання для мене святе.

Поки Ейлiн говорила, Ковпервуд тикав пальцем у зеленувато-жовтогарячого папугу макао, рiзкий крик якого у поеднаннi зi строкатим забарвленням, звучав наче глузування над урочистим тоном цiеi сцени. Але Ковпервуд справдi був розчулений словами Ейлiн, вiн повернувся до неi й поплескав ii по плечу.

– Я знаю це, Ейлiн. Менi тiльки хотiлося б, щоб ми з тобою могли одними очима дивитися на життя. Але оскiльки нам це не вдаеться, я готовий на компромiси, адже я пам’ятаю, що ти мене любиш, попри все, що сталося, i, мабуть, любитимеш далi. І хочеш вiр, хочеш нi, якщо я можу вiдплатити тобi за це все, то справдi хотiв би це зробити. Тому я й заговорив про будинок i маю на думцi обговорити з тобою згодом ще деякi iншi речi.

За обiднiм столом вiн розповiв Ейлiн про свою iдею побудувати гарну лiкарню й обладнати ii рiзними дослiдницькими лабораторiями, i взагалi вiн мае на думцi вкласти грошi в певнi благодiйнi установи. Тому йому доведеться часто навiдуватися до Нью-Йорка, i йому було б зручно, якби вона жила тут, щоб вiн завжди мiг приiхати до себе додому. Хоча, звiсно, iнодi вона теж подорожуватиме за кордон.

І з мiрою того, як Ейлiн веселiшала, Ковпервуд подумки поздоровляв себе iз тим, як вiн вдало схилив ii прийняти його умови. Якби так було i далi, то все було б добре.




Роздiл 17


У цей час в Лондонi мiстер Джаркiнс намагався переконати свого партнера Клурфейна, що великий Ковпервуд, вочевидь, всерйоз зацiкавився всiею лондонською пiдземкою! Вiн докладно переказав йому все, що говорив Ковпервуд, i водночас пожалкував про iхню помилку, адже вони не здогадалися, що дiлок такого надзвичайного масштабу, звичайно, не стане витрачати час заради однiеi маленькоi гiлки. Смiшно думати, що Грiвз i Геншо гадали, що зможуть спокусити його половиною пакета свого пiдприемства. Їхня пропозицiя не мала жодного шансу. Менше п’ятдесят одного вiдсотка годi й пропонувати! Одначе, як вважае Клурфейн, чи е ймовiрнiсть, що Грiвзу й Геншо удасться знайти на цю лiнiю грошi в Англii?

Клурфейн, товстий, огрядний голландець, спритний у всiляких практичних дрiбницях, був абсолютно позбавлений широти фiнансового бачення й смiливостi.

– У жодному разi! – вiдповiв вiн. – У нас тут безлiч цих контрактiв. Стiльки всiляких компанiй гризуться мiж собою через одну якусь незначну лiнiю. І жодна не прагне об’еднатися з iншою й забезпечити людей зручним наскрiзним транспортом за доступну плату. Я вiдчув це на собi. Скiльки вже рокiв доводиться iздити Лондоном вiд краю до краю. Та ви самi подумайте, – на весь Лондон лише двi лiнii – Метрополiтен i Районна. Вони обидвi охоплюють тiльки дiловий центр… – i вiн дуже докладно почав пояснювати Джаркiнсу всю непрактичнiсть i недоцiльнiсть подiбноi системи й усi незручностi i збитки, що з цього випливають. – А вони нездатнi анi прокласти новi лiнii, анi хоча б переобладнати й електрифiкувати старi. Так i ходять цi паровички, де в тунелях, а де просто по насипу. Єдина компанiя, яка будувала з розумом, це акцiонерна компанiя Сiтi i Пiвденний Лондон, – вона проклала лiнiю вiд центру до Клефем-Коммон i пустила по нiй електричнi поiзди iз третьою рейкою; гарне освiтлення, чiткий ритм роботи i це едина гiлка, що добре обслуговуеться. Проте вона занадто коротка; доводиться робити пересадку й знову платити за проiзд по кiльцю. Так, Лондону справдi потрiбна саме така людина, як Ковпервуд або група англiйських фiнансистiв, якi були б здатнi домовитися мiж собою i взятися спiльно за розширення мережi.

Що ж до нових лiнiй, на якi Ковпервуд мiг би одержати концесiю, то був такий собi Ебiнгтон Скерр, який отримав пiдряд на будiвництво пiдземноi лiнii вiд Бейкер-стрит до Ватерлоо. Але вiдтодi минуло вже близько пiвтора року, i нiчого досi не зроблено. Ходять чутки, що Районна теж збираеться будувати новi гiлки. Та, вочевидь, в обох випадках не вистачае капiталу.

– Тож гадаю, – пiдсумував Клурфейн, – якщо Ковпервуд дiйсно захоче одержати Чаринг-Крос, вiн зможе цього добитися без значного клопоту. Електротранспортна компанiя вже два роки тому вiдмовилася фiнансувати цю справу. Пiдряд перебрали цi iнженери, але, наскiльки менi вiдомо, крiм цих переговорiв з Ковпервудом, нiяких можливостей у них немае. Власне кажучи, вони навiть i не фахiвцi з транспорту, i якщо iм не пощастить знайти таку людину i з таким капiталом, як у Ковпервуда, сумнiваюся, що вони взагалi коли-небудь подужають цю справу.

– Отже, за це можна не турбуватися, чи не так? – вiдреагував Джаркiнс.

– Думаю, що так, – пiдтвердив Клурфейн. – Але, мабуть, нам варто було б зв’язатися з кимось iз акцiонерiв, якi володiють двома головними кiльцевими лiнiями – Районноi й Метрополiтен, – або поговорити з тутешнiми банкiрами на Треднiдл-стрит. Може вдасться щось дiзнатися вiд них. Ви знаете Кроушоу з фiрми «Кроушоу й Воукс»? Вони намагалися знайти грошi для Грiвза й Геншо вiдтодi, як тi отримали пiдряд. Та ж, звiсно, з цього нiчого не вийшло, так само як i ранiше в Електротранспортноi компанii. Надто багато iм потрiбно.

– Електротранспортна? – перепитав Джаркiнс. – Тобто та сама компанiя, що першою отримала концесiю на цю лiнiю? А що там вони за люди?

Клурфейн почав iз несподiваною жвавiстю розповiдати все, що колись чув i знав про цю компанiю. Це було менше, нiж уже встиг розвiдати Сiппенз, але виявилося доволi цiкавим для обох. З пам’ятi Клурфейна виплили iмена Стейна, Райдера, Буллока й Джонсона. Головна роль належала Джонсону i Стейну. Вони першими висунули проект лiнii Чаринг-Крос – Гемпстед. Стейн, великий акцiонер у компанiях Районноi й Сiтi – Пiвденний Лондон, належав до самоi верхiвки англiйського аристократичного суспiльства. Джонсон, радник Стейна й разом з тим юрисконсульт Районноi й Метрополiтен, був акцiонером обох компанiй.

– А чому б нам не спробувати поговорити з цим Джонсоном? – запитав Джаркiнс, котрий пiсля прочухана вiд Ковпервуда намагався схопитися за будь-яку можливiсть. – Вiн мае бути добре обiзнаний.

Клурфейн стояв бiля вiкна й дивився на вулицю.

– Блискуча iдея! – вигукнув вiн. – Справдi? Чому нi? Тiльки от… – вiн зупинився i з сумнiвом подивився на Джаркiнса. – А це буде етично? Адже ми з вами, наскiльки я розумiю, не маемо повноважень дiяти вiд iменi Ковпервуда? Ви ж, здаеться, самi сказали, що вiн тiльки тому й погодився зустрiтися з Грiвзом й Геншо, коли вони приiжджали в Нью-Йорк, що ми з вами його про це просили? Нiяких доручень вiн нам не давав?

– Але гадаю, все-таки було б непогано розпитати цього Джонсона, – заперечив Джаркiнс. – Ми можемо йому вiд себе сказати, що от, наприклад, Ковпервуд чи якийсь iнший вiдомий американський мiльйонер цiкавиться пiдземними дорогами й зокрема проектом розширення лондонськоi пiдземноi мережi, а отут можна буде перевести розмову на Чаринг-Крос й натякнути, що, якби iхня компанiя повернула собi цю лiнiю, ii можна було б вигiдно перепродати американцевi. А тодi ми, як агенти, що звели iх разом, могли б розраховувати на поряднi комiсiйнi! Якщо нам ще пощастить скупити акцii та перепродати iх тiй самiй Електротранспортнiй компанii або Ковпервуду, то ми навiть закрiпилися б у цьому пiдприемствi як агенти покупки й продажу. Чому б i нi?

– Непогана iдея, – пожвавiшав Клурфейн. – Спробую зараз зателефонувати йому.

Вiн пiшов у глиб контори й навiть взявся за слухавку, але зупинився й подивився на Джаркiнса:

– Найпростiше, я думаю, попросити його про консультацiю щодо фiнансових проблем, якi не можна обговорювати по телефону. Вiн подумае, що отримае плату за це, тож нехай думае, поки ми не пояснимо, у чому справа.

– Гаразд, – сказав Джаркiнс. – То дзвонiть.

Пiсля доволi обережноi розмови Клурфейн поклав слухавку й сказав:

– Каже, що готовий зустрiтися з нами завтра об одинадцятiй.

– Чудово! – вигукнув Джаркiнс. – Певен, ми з вами на вiрному шляху. У всякому разi ми зрушили з мiсця. І навiть якщо вiн сам не зацiкавиться, вiн може вказати нам, до кого звернутися.

– Вiрно. Цiлком вiрно, – повторив Клурфейн, котрий у цей момент думав тiльки про належну винагороду, спiвмiрну з його внеском у цю справу. – Я дуже радий, що подумав про нього. Це може стати найбiльшою справою, що ми колись реалiзували.

– Вiрно, вiрно! – пiдхопив йому в тон Джаркiнс, що теж перебував у пiднесеному станi, хоча був би ще бiльш радий, якби впорався з цим сам. Адже Джаркiнс уявляв себе не тiльки мозком, але й рушiйною силою цiеi чудовоi комбiнацii.




Роздiл 18


Контора фiрми «Райдер, Буллок, Джонсон i Чанс», так само як i контора лорда Стейна, знаходилася в одному iз найтемнiших закуткiв Сторi-стрит поруч iз будинками адвокатських корпорацiй. Вiрогiдно, увесь цей квартал, окрiм будинкiв адвокатських корпорацiй, усякому американцевi здався б зовсiм невiдповiдним мiсцем для контори юристiв з таким вiдомим iм’ям. Маленькi трьох- або чотириповерховi будиночки, що неодноразово перебудовувалися, явно колишнi склади й дрiбнi торговельнi заклади, тепер перетворилися на контори, кабiнети для консультацiй, архiви й бiблiотеки, де знайшли притулок близько дюжини юристiв з усiма своiми стенографiстками, клерками, посильними й iншими службовцями.

Сторi-стрит була настiльки вузькою, що тротуаром навряд чи змогли би пройтись два приятелi пiд руку, натомiсть брукiвкою, мабуть, могли б роз’iхатися два ручнi вiзки, але аж нiяк не два солiднi екiпажi. І однак у цей тiсний провулок зранку прямував потiк робiтникiв i тих, хто користався ним, аби зрiзати шлях до Стренду та iнших прилеглих кварталiв.

Фiрма «Райдер, Буллок, Джонсон i Чанс» займала всi чотири поверхи будинку № 33 по Сторi-стрит, фасад якого був не бiльш двадцяти трьох футiв, але в глибину його довжина складала п’ятдесят футiв. Нижнiй поверх, що колись був приймальнею й вiтальнею самотного старого суддi, тепер перетворився на загальну приймальню й архiв. Лорд Стейн займав невеликий кабiнет у глибинi бельетажу. На другому поверсi знаходилися кабiнети трьох головних представникiв фiрми – Райдера, Джонсона й Буллока. Чанс зi своiми численними помiчниками займав увесь третiй поверх. У самiй глибинi другого поверху мiстилися контора Елверсона Джонсона, вiкна якоi виходили на крихiтне бруковане подвiр’я, що колись було частиною стародавнього римського подвiр’я, але велич цiеi стародавностi стала надто звичною i втратила свiй блиск для тих, кому доводилося бачити його щодня.

Лiфта (слiвце, вживане англiйцями) у будинку не було. Доволi велика витяжна труба пiднiмалася з середини другого поверху й виходила на дах. У кожному кабiнетi в стiнi були старовиннi вентиляцiйнi отвори, що мали забезпечувати циркуляцiю повiтря. Крiм того, у кожному кабiнетi був камiн, який у мрячнi, непогожi зимовi днi топили сирим кам’яним вугiллям, що робило незвично затишну атмосферу цього зручного примiщення ще бiльш затишною. У кабiнетi в кожного адвоката стояли великi мiцнi письмовi столи й стiльцi, а камiн був прикрашений мармуровою полицею з книжками й статуетками. На стiнах висiли потьмянiлi гравюри видатних англiйських юристiв минулого або якiсь англiйськi пейзажi.

Джонсон, владний i амбiцiйний у фiнансових справах член фiрми, був насамперед людиною практичною; вiн вiв справи незалежно вiд своiх компаньйонiв i в бiльшостi випадкiв дiяв цiлком самостiйно, керуючись переважно своiми власними iнтересами. Однак у якомусь маленькому куточку його свiдомостi лишалося мiсце для думок про релiгiю й навiть спiвчуття поширенню нонконформiстських догматiв. Вiн любив мiркувати про лицемiрство й духовну злиденнiсть англiканськоi церкви, а також не тiльки про земну, але й про небесну велич таких знаменитих сектантiв, як Джон Нокс, Вiльям Пенн, Джордж Фокс i Джон Вiслi. У його надзвичайно заплутаному i дивному уявленнi про свiт уживалися вельми суперечливi i навiть цiлковито несумiснi поняття. Вiн уважав, що у свiтi мае iснувати правлячий клас, який мае триматися при владi за допомогою бажаноi, хай i не завжди виправданоi, хитростi. Оскiльки в Англii цей клас уже спираеться на закони про власнiсть, про спадкування, про первородство, це мае вважатися важливим, правильним i непорушним. Тому вбогим духом, а також i матерiальними надбаннями, не лишаеться нiчого iншого, як смиреннiсть, слухнянiсть, праця й вiра в Батька Небесного, який, врештi, мабуть, подбае про них. З iншого боку, величезна прiрва мiж не завжди безталанною бiднiстю й незаслуженим багатством видавалася Джонсону чимось жорстоким i навiть грiховним. Така точка зору живила його ревнi релiгiйнi настроi, що iнодi межували з ханжеством.

Виходець iз низiв, iз середовища знедолених i принижених, Джонсон усе життя прагнув пiдтягтися ближче до верхiвки, де якщо не вiн, то його дiти – два сини й дочка – здобудуть непорушний добробут, як i тi люди, якими вiн так захоплювався i яких водночас жорстко критикував. Потай для себе вiн мрiяв здобути титул: для початку скромного «сера», а якщо пощастить, то згодом i бiльш iстотнi знаки королiвськоi уваги. Але щоб досягти цього, як вiн добре розумiв, потрiбно було мати не тiльки набагато бiльший капiтал, нiж вiн мав зараз, але й покровительство тих, хто вже мае грошi й титули. Тому вiн iнстинктивно направляв свою дiяльнiсть на благо й процвiтання цiеi привiлейованоi верхiвки.

Вiн був маленький, але дуже витривалий, тримався поважно й владно. Батько його, тесля з Саутворка, ледь зводив кiнцi з кiнцями, намагаючись прогодувати родину з семи осiб. Джонсон ще хлопчиком найнявся до пекаря розвозити хлiб по будинках. Один iз клiентiв, робiтник друкарнi, оцiнивши стараннiсть пiдлiтка, взяв його до себе в помiчники, навчив грамотi й порадив йому пiдшукати собi якесь вигiдне заняття, аби вибитися з убогостi й стати на ноги. Джонсон виявився здiбним учнем. Розвозячи прейскуранти й оголошення рiзним комерсантам i пiдприемцям, вiн познайомився з молодим адвокатом, Лютером Флетчером, що балотувався у члени ради Лондонського графства, проводив виборчу кампанiю в Саутворку. Той несподiвано виявив у юному Джонсонi, котрому не було й двадцяти рокiв, задатки майбутнього юриста. Його допитливiсть i працьовитiсть так вразили Флетчера, що той вiдправив його до вечiрньоi юридичноi школи.

Вiдтодi справи Джонсона пiшли в гору. Фiрма, до якоi вiн врештi потрапив на стажування, швидко переконалася в його винятковому юридичному чуттi; незабаром йому почали доручати пiдготовчу роботу з рiзних правових питань, з якими фiрмi доводилося зустрiчатися: контракти, документи на право володiння, заповiти, заснування компанiй. Двадцяти двох рокiв вiн здав усi належнi iспити й одержав звання адвоката. Рiк по тому вiн познайомився з мiстером Байроном Чансом з адвокатськоi фiрми «Буллок i Чанс» i за якийсь час отримав вiд них пропозицiю стати iхнiм компаньйоном.

Буллок, що мав численнi знайомства серед судових адвокатiв, дружив з таким собi Велiнгтоном Райдером, який мав, мабуть, ще впливовiшi знайомства. Вiн вiв справи багатьох великих землевласникiв, у тому числi й лорда Стейна, а також був юрисконсультом в акцiонернiй компанii Районноi пiдземноi дороги. Райдер теж оцiнив Джонсона й мав на думцi навiть переманити його вiд Буллока. Однак деякi особистi мiркування, а також дружба з Буллоком спонукали його вдатися до iншого способу, який давав йому можливiсть користуватися послугами Джонсона. Поговоривши з Буллоком, вiн увiйшов компаньйоном до iхньоi фiрми, i вiдтодi ця спiвдружнiсть юристiв iснувала вже десять рокiв.

Разом iз Райдером до фiрми вступив лорд Гордон Родерiк Стейн, старший син пера Англii графа Стейна. Стейн тодi саме закiнчив Кембридж, i батько його вважав, що цього цiлком достатньо для старшого нащадка, щоб стати гiдним спадкоемцем батькiвського титулу, главою знатного роду й спадкоемцем родових маеткiв. Але хлопець мав своi схильностi, впертий характер i цiкавився далеко не стiльки iсторичними, скiльки набагато бiльш практичними життевими питаннями. Вiн вступив у життя в ту пору, коли блиск i велич титулу значно поблякли перед фiнансовим генiем. У Кембриджi Стейн захоплювався полiтичною економiею, соцiологiею та iншими полiтичними науками i навiть був не проти послухати й соцiалiстiв фабiанськоi школи, аж нiяк не втрачаючи при цьому впевненостi у своiх незаперечних спадкоемних правах. Познайомившись iз Райдером, що цiкавився виключно дiяльнiстю великих акцiонерних компанiй, справи яких вiн вiв, Стейн дуже швидко засвоiв його тверезий практичний погляд на речi, – Райдер не сумнiвався, що майбутне належить фiнансистам. Свiт потребуе збiльшення матерiальних i технiчних засобiв – i фiнансист, який присвятить себе цiй справi й задовольнить цей попит, буде, безсумнiвно, головною рушiйною силою в розвитку суспiльства.

Пiд впливом цих поглядiв Стейн засiв за вивчення англiйського права в застосуваннi до практики великих акцiонерних компанiй. Фiрма «Райдер, Буллок, Джонсон i Чанс» виявилася чудовим прикладом для практичного освоення цiеi науки. Найближчi стосунки в Стейна склалися з Елверсоном Джонсоном. Вiн цiнував у ньому проникливого дiлка, який, вибившись iз самих низiв, твердо й рiшуче пiднiмаеться на соцiальний верх, натомiсть Джонсон дивився на Стейна, як на власника й спадкоемця суспiльних i матерiальних благ, котрий, однак, вирiшив здобути знання й навички у практичних справах.

І Джонсон, i Стейн вiд самого початку здогадалися, якi широкi перспективи й великi можливостi обiцяе розвиток пiдземного залiзничного транспорту в Лондонi. Їхнiй iнтерес до цiеi справи виявився не тiльки у заснуваннi Електротранспортноi компанii; вони гаряче пiдтримали проект будiвництва лiнii Сiтi – Пiвденний Лондон, залучивши до цiеi справи деяких своiх друзiв i самi вклали в нього чимало грошей, розраховуючи на те, що нову лiнiю можна буде приеднати до двох старих лiнiй – Метрополiтена i Районноi, що охоплювали дiловий центр Лондона. Подiбно до Демосфена, що звертався до афiнян, Джонсон вiдстоював думку, що той, хто знайде капiтал на те, щоб скупити акцii цих двох лiнiй i забезпечить собi контрольний пакет, може вважати себе повним хазяiном усiеi пiдземноi мережi й розпоряджатися лондонським метро, як йому заманеться.

Пiсля смертi батька Стейн з деякими зi своiх друзiв, а також iз Джонсоном намагався здобути контроль над Районною пiдземною дорогою, сподiваючись поширити його на обидвi лiнii; але це виявилося iм не пiд силу. Занадто багато акцiй розiйшлося по руках, i iм не вдалося зiбрати потрiбний капiтал. І оскiльки експлуатацiя дороги вiдбувалася по-старому й акцii не приносили доходу, вони перепродали бiльшу частину того, що придбали.

Що ж стосуеться досi незбудованоi лiнii Чаринг-Крос, з метою будiвництва якоi вони й органiзували Електротранспортну компанiю, тут iм нiколи не вдавалося зiбрати необхiдну суму або розпродати випущенi ними акцii, аби мати необхiдний для будiвництва капiтал, а саме мiльйон шiстсот шiстдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв. Зрештою вони залучили до цiеi справи Грiвза й Геншо, розраховуючи знайти з iх допомогою якогось капiталiста або групу пiдприемцiв, якi б перекупили в них лiнiю Чаринг-Крос або, об’еднавшись iз ними, допомогли iм здiйснити iхню давню мрiю: захопити у своi руки всю центральну мережу, тобто лiнii Метрополiтен i Районну.

Однак досi нiчого iз цього не вийшло. Джонсону на цей час виповнилося вже сорок сiм рокiв, а лордовi Стейну – сорок. Обое стали значно обережнiшими i все бiльше сумнiвалися в можливостi здiйснення цього грандiозного плану.




Роздiл 19


Так iшли справи, коли мiстер Джаркiнс i мiстер Клурфейн прийшли до контори Елверсона Джонсона за консультацiею з вельми важливого питання, що стосувалося мiстера Грiвза й мiстера Геншо, якi – як, iмовiрно, вiдомо мiстеровi Джонсону – тiльки що вiдвiдали Нью-Йорк, де вели переговори iз клiентом iхньоi фiрми мiстером Френком Ковпервудом, про якого мiстеровi Джонсону, безперечно, вiдомо.

Джонсон, здаеться, дещо про нього чув. А чим вiн, власне, може бути корисний джентльменам?

Був сонячний, чудесний весняний ранок, що не часто трапляються в Лондонi. Сонце лилося на давньоримське подвiр’я. Джонсон, коли вони ввiйшли, перебирав купи документiв, пов’язаних iз позовом проти компанii дороги Сiтi – Пiвденний Лондон. Вiн був у вiдмiнному настроi – гарний сонячний день, акцii Районноi трошки пiднялися, а його промову, з якою вiн виступив напередоднi в методистськiй лiзi Епворта, сьогоднi схвально згадували принаймнi у двох ранкових газетах.

– Намагатимусь бути якомога коротшим, – почав Джаркiнс. На ньому був сiрий костюм, сiра шовкова сорочка, яскрава, бiла iз синiм, краватка, цилiндр «дербi» i тростина в руцi. Вiн уже встиг дуже уважно оглянути Джонсона й вирiшив про себе, що перед ним складне завдання. Джонсон, вочевидь, був хитрим типом.

– Ви, звiсно, розумiете, мiстере Джонсон, – продовжував Джаркiнс iз найкращою зi своiх посмiшок, – що ми прийшли до вас без будь-яких повноважень вiд мiстера Ковпервуда, але я сподiваюсь, що ви зумiете оцiнити всю важливiсть нашого вiзиту. Як ви знаете, Грiвз i Геншо пов’язанi з Електротранспортною компанiею, де ви, наскiльки менi вiдомо, е консультантом.

– Одним iз консультантiв, – обережно вставив мiстер Джонсон. – Але компанiя вже давно не зверталася за моiми послугами.

– Так, так! – продовжував Джаркiнс. – Але, гадаю, вас це мае цiкавити. Рiч у тiм, що саме наша фiрма виступила посередником у переговорах мiж Грiвзом i Геншо й мiстером Ковпервудом. Як вам вiдомо, мiстер Ковпервуд е надзвичайно багатою людиною. Вiн фiнансував в Америцi всiлякi види транспорту. Подейкують, що вiн пiд час лiквiдацii своiх чиказьких пiдприемств отримав щонайменше двадцять мiльйонiв доларiв.

Почувши цю цифру, мiстер Джонсон насторожився. Транспорт – це транспорт, хоч у Чикаго, хоч у Лондонi або ще де-небудь. І людина, яка зумiла вичавити з нього двадцять мiльйонiв доларiв, певно, добре знаеться на цiй справi. Джаркiнс одразу помiтив зацiкавленiсть Джонсона.

Але мiстер Джонсон спробував удати, що це його не вражае.

– Можливо, – вiдповiв вiн, – але не розумiю, яке це може мати вiдношення до мене? Не забувайте, що я всього лише один iз консультантiв Електротранспортноi компанii й не маю нiчого спiльного нi з мiстером Грiвзом, нi з мiстером Геншо.

– Але ви пов’язанi з лондонською пiдземною мережею, так я, принаймнi, чув вiд мiстера Клурфейна, – продовжував Джаркiнс. – Інакше кажучи, – дипломатично додав вiн, – ви представляете людей, зацiкавлених у розвитку пiдземного транспорту.

– Справдi, мiстере Джонсон, – втрутився Клурфейн, – я хочу згадати той факт, що вас нерiдко згадують у газетах саме як представника акцiонерних компанiй Метрополiтен, Районноi, Сiтi – Пiвденний Лондон i Центральноi Лондонськоi.

– Це правда, – холодно й незворушно вiдповiв Джонсон. – Я дiйсно представляю як юрист iнтереси цих компанiй. Але ж я не зовсiм розумiю, чим я, власне, можу допомогти вам. Якщо мова йде про покупку або продаж чого-небудь, пов’язаного з лiнiею Чаринг-Крос – Гемпстед, то вам безумовно слiд звертатися не до мене.

– Я просив би вас придiлити менi ще хвилинку уваги, – наполягав Джаркiнс, нахиляючись всiм корпусом до Джонсона. – Справа ось у чому. Мiстер Ковпервуд зараз лiквiдуе всi своi чиказькi транспортнi пiдприемства, i, тiльки-но вiн iз цим покiнчить, вiн не матиме нiяких справ. Але ж вiн не така людина, щоб зовсiм кинути бiзнес. Вiн займався транспортом у Чикаго бiльше двадцяти п’яти рокiв. Я не маю на увазi, що вiн у пошуках можливостей вкладення капiталу. Мiстер Грiвз i мiстер Геншо переконалися, що це не так. Саме наша фiрма «Джаркiнс, Клурфейн i Рендольф» привела iх до мiстера Ковпервуда. Мiстер Клурфейн е главою нашого вiддiлення в Лондонi.

Джонсон кивнув; тепер вiн слухав уважно.

– Зрозумiло, – продовжував Джаркiнс, – нi мiстер Клурфейн, нi я жодною мiрою не вповноваженi говорити вiд iменi мiстера Ковпервуда. Однак ми вважаемо, що нинiшня ситуацiя з лондонським транспортом така, що якщо належна особа поiнформуе про нього належним чином мiстера Ковпервуда, це може мати дуже й дуже цiннi наслiдки для всiх, хто зацiкавлений у справi. Менi точно вiдомо: мiстер Ковпервуд вiдхилив пропозицiю щодо лiнii Чаринг-Крос аж нiяк не з тих мiркувань, що вона не окупить себе, а тiльки тому, що йому не запропонували п’ятдесят один вiдсоток акцiй, а це його постiйна умова. Крiм того, йому здалося, що це дуже невелика гiлка, яка в загальнiй системi не може мати нiякого серйозного значення, ii можна експлуатувати як невелике окреме пiдприемство. Але мiстера Ковпервуда можна зацiкавити не iнакше як всiею мережею мiського транспорту.

– І тодi я попросив мiстера Клурфейна, – у голосi Джаркiнса з’явився вiдтiнок улесливостi, – познайомити мене з такою людиною, яка, знаючись на цьому питаннi, могла б оцiнити, як важливо зацiкавити в цiй справi мiстера Ковпервуда. Адже якщо ми вiрно уявляемо собi ситуацiю, – тут вiн багатозначно поглянув на Джонсона, – вже давно пора об’еднати й модернiзувати вашу пiдземну мережу, а мiстер Ковпервуд, як усiм вiдомо, справжнiй генiй у тому, що стосуеться транспорту. Вiн скоро мае бути в Лондонi. І ми вважаемо своiм обов’язком пiдготувати грунт для того, щоб вiн мiг зустрiтися й поговорити з такою людиною, яка могла б його переконати в тому, що у Лондонi вiн дiйсно необхiдний.

– Якщо ж ви, мiстере Джонсон, самi не цiкавитеся цiею справою, – тут Джаркiнс згадав про Стейна i його впливових друзiв, – ви, iмовiрно, могли б нам порадити, до кого саме нам звернутися. Адже ви розумiете, ми маклери, i нам важливо зацiкавити мiстера Ковпервуда, для того аби мати змогу отримати свою частку комiсiйних за посередництво.

Джонсон сидiв за своiм письмовим столом, не дивлячись нi на Джаркiнса, нi на Клурфейна, а розглядаючи пiдлогу.

– Еге ж… – почав вiн, – мiстер Ковпервуд – американський архiмiльйонер… У нього великий досвiд у справах мiського транспорту й надземних залiзниць як у Чикаго, так i в iнших мiстах. Ви чекаете вiд мене, що я маю зацiкавити його в розв’язаннi проблеми нашого пiдземного транспорту. І якщо я це зроблю, я, очевидно, повинен буду заплатити вам – або у всякому разi подбати про те, щоб вам заплатили – за те, що мiстер Ковпервуд допоможе декому з наших лондонцiв, що цiкавляться транспортом, нажитися на цiй справi.

Вiн пiдняв брови й подивився на Джаркiнса. Джаркiнс у вiдповiдь дивився на нього з розумiнням у поглядi, але не промовив анi слова.

– Вельми практично, маю зiзнатися, – продовжував Джонсон, – i я не сумнiваюся, що дехто може на цьому нажитися, а може й нi. Проблема лондонського пiдземного транспорту – це надзвичайно складна проблема. Існуе стiльки всяких проектiв, стiльки рiзних компанiй, якi потрiбно якось узгодити! Стiльки пiдрядiв роздано рiзним спекулянтам i прожектерам без жодного шилiнга за душею.

Вiн похмуро подивився на своiх вiдвiдувачiв.

– Тут знадобиться сила-силенна грошей. Мiльйони фунтiв. Не менше двадцяти п’яти мiльйонiв фунтiв, я думаю.

І вiн стиснув руки майже засмучено: такий великий був тягар неминучих витрат.

– Звiсно, мiстер Ковпервуд людина вiдома, ми про нього дещо чули. Якщо не помиляюся, у Чикаго проти нього були висунутi найрiзноманiтнiшi звинувачення. Я готовий погодитися, що всi цi звинувачення не повиннi створювати перешкод i гальмувати таку велику суспiльну справу, яку ви, джентльмени, маете на увазi, – однак, беручи до уваги консерватизм нашоi англiйськоi публiки…

– Ах, ви говорите про цi полiтичнi випади в Чикаго проти його фiнансових методiв? – з обуренням у голосi вставив Джаркiнс. – Чиста полiтика, робота його фiнансових суперникiв, що заздрили його успiху.

– Знаю, знаю! – так само похмуро перебив Джонсон. – Люди з фiнансових кiл, звичайно, розумiють усi цi прийоми конкурентiв. Але ж i тут теж у нього знайдеться чимало супротивникiв. У нас тут на островi свiй дуже згуртований i дуже консервативний свiт. І ми не дуже любимо чужинцiв, якi приiздять до нас улаштовувати нашi справи за нас. Можливо, як ви зауважили, мiстер Ковпервуд справдi дуже досвiдчена й винахiдлива людина. Але чи захоче наша публiка працювати з ним – цього я не можу сказати. Однак я можу сказати, що навряд чи в нас знайдуться люди, якi погодилися б вiддати йому повний контроль у такому пiдприемствi, яке це.

Тут вiн пiднявся й ретельно отряхнув з пiджака й брюк уявлюванi смiтинки.

– Ви кажете, вiн вiдхилив пропозицiю Грiвза й Геншо? – запитав вiн.

– Так, вiдхилив, – вiдповiли в один голос Джаркiнс i Клурфейн.

– А чого ж вони, власне, хотiли?

Джаркiнс пояснив.

– Ясно, ясно. Залишити за собою контракт i п’ятдесят вiдсоткiв акцiй. Що ж, спочатку менi треба подумати й порадитися з моiми компаньйонами, без цього я нiчого не можу сказати вам iз цього приводу. Але так чи так, – помовчавши, додав вiн, – можливо, дехто з наших великих акцiонерiв i захоче поговорити з мiстером Ковпервудом, коли вiн приiде.

Фактично, Джонсон уже вирiшив про себе, що цi люди пiдiсланi самим Ковпервудом, щоб розвiдати ситуацiю. Утiм, йому справдi здавалося сумнiвним, що цьому американцевi Ковпервуду, нехай вiн архiмiльйонер, удасться урвати в мiсцевих власникiв транспорту хоча б 50 вiдсоткiв. Взятися за цю справу для нього – дуже складне завдання. Але з iншого боку, якщо згадати iхнi зi Стейном втрати, i от тепер ця Чаринг-Крос знову лягае на Електротранспортну компанiю, а це новi збитки для всiх, хто вклав у неi грошi.

Наче закiнчуючи розмову, вiн сказав:

– Менi треба добре все обдумати, джентльмени. Зайдiть до мене ще раз у вiвторок або в середу, i тодi я вже зможу твердо сказати, чи зможу чимось вам допомогти.

Вiн пiдiйшов до дверей i подзвонив конторському хлопчиковi, щоб той провiв iх до виходу. Залишившись сам, вiн пiдiйшов до вiкна, що виходило на стародавне римське подвiр’я, залите промiннями яскравого квiтневого сонця. У Джонсона була звичка, коли вiн замислювався, закладати язик за щоку й притискати долоню до долонi, немов на молитвi. Так вiн постояв ще деякий час, дивлячись у вiкно.

А Джаркiнс i Клурфейн у цю мить крокували по Сторi-стрит, розмовляючи мiж собою:

– Чудово! Який же хитрун цей… але ж вiн явно зацiкавився! Це ж для них вихiд, якщо вони тiльки хоч щось розумiють.

– А ця чиказька iсторiя! Я так i знав, що вона випливе! Вiчно йому пригадують це його перебування в тюрмi у Фiладельфii i його слабкiсть до жiнок. Нiби це мае якесь вiдношення до справи.

– Дурiсть! Неймовiрна дурiсть! – обурювався Клурфейн.

– Але потрiбно з цим щось робити! Доведеться нам з вами якось попрацювати з тутешньою пресою! – заявив Джаркiнс.

– От що я вам скажу, – пiдсумував Клурфейн. – Якщо хто-небудь iз тутешнiх багатiiв увiйде в справу з Ковпервудом, вони самi миттю припинять усю цю газетну балаканину. Адже тут у нас дещо iншi закони, нiж у вас. І нiхто нiчого не скаже, якщо тiльки хтось iз найповажнiших не захоче, щоб це було сказано. Імовiрно, у вас все по-iншому. Але я знаю бiльшiсть тутешнiх газетярiв i редакторiв, тож якщо потрiбно навести спокiй, це можна буде влаштувати.




Роздiл 20


Результати вiзиту Джаркiнса i Клурфейна до Джонсона скоро далися взнаки в розмовi, що вiдбулася в той самий день мiж Джонсоном i лордом Стейном у кабiнетi Стейна на другому поверсi будинку на Сторi-стрит.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/teodor-drayzer/stoyik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Опцiон – право на переважне придбання випуску акцiй, що передаеться за винагороду.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения