Читать онлайн книгу "Інтуїція"
Інтуiцiя
Анатолiй Власюк
У державi готуються до вiдзначення 25-рiччя Великоi серпневоi комунiстичноi революцii. З виправного закладу втiкае небезпечний злочинець. Вiн не пам’ятае свого минулого. Глянувши одного разу до дзеркала, розумiе, що це не його обличчя. Доля зводить його з химерними людьми – водiем смiттевозки, художником, незнайомцем, який живе у пiдвалi. Здаеться, всi хочуть йому допомогти, аби вiн знову не потрапив до виправного закладу, але врештi-решт з’ясовуеться, що вони працюють на спецслужби…
Анатолiй Власюк
Інтуiцiя
Татовi
ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОТИРИСТА ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
1
Звичайно, я цього не пам’ятав i не мiг пам’ятати, але покiйнi тато й мама стiльки разiв розповiдали цю iсторiю своiм знайомим у моiй присутностi, що все це нарештi менi наснилося.
Нiби я, ще малий Толик, стою на залiзничному вокзалi й затуляю долонею рот. «Чому ти так робиш?» – смiючись, запитуе молодий i ще живий батько. «Щоб хмара до рота не потрапила», – серйозно вiдповiдаю я i з острахом дивлюся на пару, якою бухкае паровоз, а молодi та ще живi батьки, щоб не образити мене, беззвучно смiються.
Я знаю, що не можу пам’ятати цього, бо коли став свiдомо сприймати свiт, замiсть паровозiв уже з’явились електрички, а тому те, чого я не пам’ятав, не мiг бачити у снах. На паровози я дивився у фiльмах, зустрiчав iх на чорно-бiлих фотографiях у книжках й енциклопедiях. Як могло наснитися те, чого не пам’ятаеш? Чи, може, нашi сни закодованi? Пам’ятаеш чи не пам’ятаеш, а сниться те, що бачив або не бачив, але мiг бачити. Мабуть, нам сниться й те, що ми бачили чи вiдчували еством у лонi матерi. Ото би зафiксувати цей сон, запам’ятати його навiки – бiльш щасливоi людини, здаеться, не було би на свiтi!
Гарна казка, звичайно, але, швидше за все, про паровоз iз розповiдей батькiв я хотiв написати в якiйсь своiй майбутнiй книжцi i довго думав про це, моделював, висловлюючись сучасною мовою, ситуацiю, i вона наснилася менi.
2
Як би там не було, але спогади дитинства були приемними, i я всмiхався увi снi. Я бачив нiби наяву живих тата й маму, яких менi не вистачало у теперiшньому життi. У снi спогади про них були теплими й приемними, не те що в життi – сухими й мертвими. Оце дитинство у снi, паровозна хмара, живi тато й мама додавали сил, енергii, якi безжально розтринькуються, коли людина прокидаеться.
Мабуть, менi було занадто добре, бо якось мимоволi я перевернувся на iнший бiк i з жалем, крiзь сон, зрозумiв, що краще б я цього не робив: золоте дитинство промайнуло, i щось важке i тривожне притиснуло мене. Поволi сон випаровувався. Страшенно хотiлося пити, а ще – в туалет. Десь iз глибин пам’ятi я вичавив iз себе, що давалося взнаки вчорашне святкування черговоi рiчницi незалежностi Украiни.
Я розплющив очi – i нiчого не побачив. Дивно, але жах не охопив мене, хоча першою була думка, що я вслiп. Проте доволi швидко очi призвичаiлися до темряви i я – швидше iнтуiтивно, нiж насправдi,– почав розумiти, де знаходжусь. Нiби я лежу на нарах, i навколо мене теж нари, на яких знаходяться люди. Нiби я в камерi й явно чую хропiння цих людей.
Менi стало лячно вiд того, що я подумав: «Невже я потрапив до медвитверезника?» Справедливiше було б сказати: мене злякала не сама думка про те, що я потрапив до медвитверезника. Вiд тюрми, та вiд суми, та вiд наслiдкiв надмiрного зловживання алкоголем зарiкатися не слiд. Страшнiше було те, що з глибини пам’ятi я викопирсав думку: менi завтра треба пiдписувати до друку свiжий номер газети, а матерiалiв на добрих три сторiнки ще немае.
3
Думки снували одна за одною, але я не змiг пригадати, де i з ким так напився, що потрапив до медвитверезника.
Несподiвано менi стало весело. Безпричинний смiх виривався з моiх грудей, i я ледве стримувався, щоб не розреготатися на весь голос. Менi вже не було соромно, а стало навiть цiкаво потрапити в незвичне для себе середовище: зможу потiм описати все це в якiйсь iз своiх книжок.
Та коли менi прийшла до голови думка, що з цього скрутного становища треба все-таки виплутуватися, – смiх так само швидко зник, як i з’явився.
Я ще декiлька разiв перевернувся з боку на бiк, забувши про питво i туалет, але затуманений мозок не давав можливостi пригадати вчорашнiй день.
Раптом у вухах почала звучати якась до болю знайома мелодiя, i самi народжувались, а чи виринали з глибин пам’ятi слова: «Божевiльна Украiна. Може, вiльна? Боже, вiльна!» А далi мелодiя звучала сама, i я, хоч як не силкувався, не змiг пiдiбрати чи згадати слова.
Мелодiя у вухах несподiвано обiрвалась, i через хвильку я вiдчув, як рiзко в мене заболiла голова. Бiль лiз через очницi, вуха, нiздрi, рот. Хотiлося стиснути руками голову, вичавити з неi все до крапельки, викинути ii, як непотрiб, але руки не слухалися, нiби приклеiлися до тiла, й годi було поворухнути хоча б одним пальцем.
Ця екзекуцiя тривала всього декiлька секунд, але менi видалося, нiби промайнула вiчнiсть. Бiль у головi вщух, зате в кiнчики пальцiв на руках i ногах нiби вп’ялися гарячi голки. Порiвняно з недавнiм головним болем це було нiщо, i я глипнув декiлька ковткiв свiжого повiтря, якщо його можна було назвати таким у вщент наповненiй камерi. Через декiлька секунд минуло й вiдчуття вогню в кiнчиках пальцiв, i аж тепер я стурбувався не на жарт. Подiбнi проблеми зi здоров’ям виникли в мене вперше за сорок рокiв життя. Ще вiддам Боговi душу в цьому медвитверезниковi.
Нi, треба думати про щось легке, заспокiйливе, вiдволiкти мозок вiд важких думок. Головне, дожити до ранку, вирватися з цiеi клятоi камери i нiколи бiльше не напиватися до чортикiв.
4
– Колего, ви вже не спите? – згори звисла чиясь сива скуйовджена голова, i я не бачу цього, але якась надприродна сила уяви вимальовуе саме такий образ. Я не знаю свого сусiда зверху, але абсолютно переконаний, що цей хриплий i твердий голос я вже десь чув у своему життi. – Отже, я можу продовжити свою лекцiю? Адже вчора, ви знаете, в нас була вимушена перерва.
Я не знаю, що вiдповiсти, й мовчу. Старий сприймае це як запрошення до розмови i, зручно вмостившись на животi, дивлючись на мене, свого сусiда, вниз, хоча в теменi й не бачить нiчого, як i я, розпочинае:
– Історiя – це ланцюг випадковостей, а не закономiрних явищ, i всiм керуе Його Величнiсть Випадок. Саме це в своiй «Ульмськiй ночi» сформулював мiй тезка Марк Алданов, про якого ми з вами говорили минулого разу. Пiдзаголовок цiеi книжки – «Фiлософiя випадку», i пов’язаний вiн iз епiзодом з життя великого Декарта.
Слова цього несподiваного лектора вiдволiкають мене вiд важких думок про стан мого здоров’я. Але лише на якусь мить, бо яким би хоробрим я не бачив себе у власних очах, все одно в своi сорок рокiв думав, що мiцнiший.
Я не розумiю, що менi говорить старий. Дивно, але я чомусь твердо переконаний, що це, власне, стара, а не молода людина, хоча нiчого не бачу в цiй клятiй теменi.
Всi моi думки скерованi не на те, щоб вдуматися в суть слiв добровiльного лектора. Я витрачаю дуже багато зусиль, аж нiмiе тiло, щоб пiрнути в глибини пам’ятi й iнтуiтивно вихопити образ старого, згадати, де i коли я чув цей голос, характерну iнтонацiю, якiсь неприроднi звуки, що йшли не з горла, а, здаеться, з глибини серця.
Але в мене нiчого не виходить. Спроба виявилася марною, i я нiяк не можу заспокоiтися. Старий, очевидно, не вiдчувае всiх страждань свого единого студента й спокiйно продовжуе лекцiю.
5
– У серпнi 1619 року великий фiлософ змучився вiд свята з нагоди коронацii Фердiнанда Другого у Франкфуртi й поiхав у глухий Ульм, щоб «зiбрати думки», як висловився його бiограф Байе. Вночi десятого листопада Декарт побачив дивний сон: Бог указуе йому дорогу, якою треба йти. Вранцi вiн записав у своему щоденнику: «І став я розумiти основи вiдкриття дивовижного». Що вiн мав на увазi? Можливо, свою аналiтичну геометрiю? Чи основи сучасного рацiоналiзму, якi вiн створив пiзнiше i якi виходять iз фiлософськоi суверенностi розуму: «Я мислю – значить, я iсную»? Нiхто досi задовiльно не розшифрував цей запис у щоденнику Декарта.
Я не розумiю, що менi втовкмачуе старий, вже й не вслухаюсь у його слова, навiть думки про власне здоров’я перестають тривожити мене. Я намагаюся зрозумiти, що натворив учора, чому потрапив до медвитверезника. Я спускаюсь на грiшну землю, i менi вже невесело, бо ганебнi наслiдки виходу з цього закладу, насмiшки знайомих i злорадство недругiв я вже передбачаю.
Добре, що старий не вмiе читати моiх думок, а то вiн би образився, коли б зрозумiв, як я зараз далеко вiд його фiлософсько-лiтературноi лекцii.
6
Раптом яскраве свiтло залило камеру, i я аж примружився вiд несподiванки. Мiй сусiд зверху вiдразу перевернувся на спину, ледь чутно скрипнули нари, i завчено тихенько захропiв. Принаймнi, так менi видалося.
Коли я розплющив очi, то скрикнув вiд несподiваного болю в зiницях. Очi мимохiть заплющилися знову.
Незабаром я прийшов до тями i побачив, що надi мною бовванiе фiгура якогось вiйськовика. Десь я його бачив, але через нестерпний бiль в очах не мiг пригадати, хто це.
– Номер? – запитав росiйською вiйськовик, i його п’янi очi стали наливатися кров’ю. А, можливо, це в мене вiд болю луснула якась судина в оцi i я все бачив, мов крiзь червоне марево?
Вiйськовик дивився на мене, але я якимось надчуттям iнтуiтивно зрозумiв, що на вiдповiдь чекають вiд когось iншого. І справдi, з-за спини вiйськовика виросла якась фiгура в цивiльному, яку я теж десь бачив, але не мiг згадати де. Цивiльний, мов учитель математики, чiтко вiдчеканив украiнською:
– Це чотириста тридцять перший, товаришу пiдполковник! Сусiд зверху – вiсiмсот сiмдесят сьомий!
– Ты что, тварь, – вiйськовик звертався до мене, i я розумiв, що росiйська – не його рiдна мова, – днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!
Я не мiг второпати, в чому завинив перед цiею огидною потворою, але iнтуiтивно вiдчував, що менi треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обiйдеться дорожче. Проте якоiсь логiки в стосунках iз хижаками бути не може, i менi видалося, що вiйськовик витлумачив мое мовчання не на мою користь. Втiм, навiть якби я щось сказав на свое виправдання, хоча не знав, що маю казати i в чому маю виправдовуватися, – результат неодмiнно був би таким, а не iншим.
Вiйськовик своiми дужими лапищами згрiб мене, мов слiпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.
– Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха. В музыкальную комнату его!
7
З цими словами вiйськовик i цивiльний пiшли, i свiтло негайно згасло. Я навiть не усвiдомив, чи зачинилися за ними дверi. Менi видалося, що тих дверей не було взагалi.
Страшенно болiла голова, але ще бiльше пекло те, що мене так публiчно образили. Подiбних речей я нiколи мовчки не ковтав. Втiм, треба було швидше зводитися з цементноi долiвки, щоб не застудитися. Проте всi моi намагання пiднятись i лягти на нари закiнчилися нiчим. Я втратив координацiю рухiв i щораз падав додолу, боляче вдаряючись головою.
На цьому моi муки не закiнчилися. Знову несподiвано яскраве свiтло залило камеру, i я встиг побачити до сотнi в’язнiв, якi спали або, я розумiв, вдавали, що сплять. До мене приступили два дужих бритоголових молодики, якi згребли мене й понесли. Мов електричний розряд пронизав мое тiло, i я скрикнув. Це розлютило молодикiв, i вони на ходу стали копати мене i бити кистями рук, немов розбивали цеглу на показових вiйськових навчаннях. Бiль був несамовитий. Подiбного больового нападу я не зазнавав за все свое життя. Навiть небагаточисельнi вiзити до стоматолога видавалися тепер дитячою казочкою порiвняно з суворою прозою життя, яку менi за декiлька хвилин «прочитали» не обтяженi iнтелектом молодики.
Коли мене ще не винесли з камери, я глянув на свого сусiда зверху. Долi секунди менi вистачило, щоб зрозумiти, що цього сивого бороданя я, безперечно, вже десь бачив. Вiсiмсот сiмдесять сьомий!
Я не пам’ятаю, скiльки мене несли коридором i пiд час цього весь час били. Але це тривало, напевно, довго, бо молодики змучилися, кинули мене на пiдлогу, а самi взяли за ноги й так волочили. Здаеться, я вже нiяк не реагував на бiль, лише намагавсь якось втримати голову, щоб вона не билась об пiдлогу.
8
Як для медвитверезника, коридори були занадто довгими. На в’язницю даний заклад теж не видавався, бо я не бачив камер, жодних дверей, лише голi стiни. Там, де би мали бути дверi камер, висiли металевi шайбочки – майже таких розмiрiв, як хокейнi.
Роздивлятися менi було нiколи, та й не мав на це великого бажання. Тамуючи бiль, я вп’явся поглядом у потилицю одному з моiх мучителiв, нiби на ньому хотiв вимiстити всю мою злiсть i безсилля. Я нiколи не пiдозрював, що володiю навичками якогось екстрасенса, але секунд через п’ятнадцять пiсля мого в’iдливого погляду молодик всiею п’ятiрнею став шкрябати собi потилицю, а я вiд грiха подалi вiдвiв погляд – i зробив це вчасно, бо бритоголовий м’ясник уже зиркав на мене, iнтуiтивно вiдчуваючи, що це я несу йому бiду.
Нарештi ми зупинились, i напарник мого пiддослiдного крутанув шайбочкою влiво. Стiна розступилась, i вималювався прохiд, в який мене заштовхнули i кинули на щось м’яке. Дверi чи, вiрнiше, те мiсце, де вони мали бути, зачинились, i в теменi я не мiг зрозумiти, де знаходжусь. Щось м’яке, схоже на поролон чи вату, було пiдi мною i всюди, де торкалася моя рука. Це було набагато краще, нiж бетонна долiвка, на яку мене жбурляв вiйськовик. Пiзнiше, правда, згадуючи все це, думав, що волiв би лежати на бетонi, нiж на цiй уявнiй ватi.
Замучений, я заснув, iнтуiтивно усвiдомивши, що в моiй теперiшнiй ситуацii краще берегти сили й покластися на долю.
9
Я не знаю, скiльки перебував у такому важкому напiвзабуттi – можливо, декiлька годин, а, може, хiба якусь одну мить. Добре пам’ятаю, що менi за цей час нiчого не приснилось, але було вiдчуття, нiби я лежу на м’якiй перинi i весь час провалююсь униз. Я починаю усвiдомлювати, що перина не може бути такою м’якою, а я не можу так довго провалюватися вниз, але менi цей процес не приносить неприемностей, а тому навiть i гадки немае, щоб щось змiнити.
Проте поступово починае наростати вiдчуття тривоги i десь далеко-далеко, нiби в минулому життi, звучить якийсь неприемний звук. Вiн ще дуже далеко, лише народжуеться, лунае, здаеться, з того свiту, але вже примушуе зосередити увагу лише на ньому. Це як у крiслi стоматолога, коли даеш собi хвилину чи двi, аби витримати нестерпний бiль, i витримуеш його, якщо екзекуцiя тривае вiдведений тобою час. Якщо стоматолог забарився, або ти неправильно зорiентувався в часi, навiть бiль, який ти терпiв до зустрiчi з лiкарем, здаеться тобi нестерпним, i ти хочеш миттю покiнчити зi всiм – i з власним життям, i з клятим ескулапом.
Це тепер, з висоти прожитого, я можу вдаватися до таких, далеко не поетичних, порiвнянь. А тодi, коли звучав той клятий звук, щоразу набираючи силу, я не мiг нi про що думати, лише вiдчував його кожною клiтинкою свого тiла. А неприемний пронизливий звук наростав, угвинчувався неперервним болем у мое тiло, i годi було зрозумiти, який орган у першу чергу слiд захищати.
10
Тепер отой м’який матерiал, який колисав мене з самого початку, видався набагато твердiшим i мiцнiшим за бетон, не приносив заспокоення, а радше на загальному тлi давав зрозумiти, що звiдси менi не вибратися, що тут менi й наступить кiнець.
А звук посилювався, i менi здалося, що вiн вриваеться в кожну клiтинку мого тiла зсередини, розриваючи ii на шматки й приступаючи до iншоi, не дае можливостi сподiватися на легку смерть.
Проте бiль у рiзних органах став виокремлюватись. Якщо його можна було порiвняно легко терпiти в руках, ногах чи навiть у животi, то голова потерпала найбiльше. Очевидно, звук шукав найслабкiшi мiсця в людському органiзмi, вгвинчувався в них i не давав жодноi надii на визволення.
Менi здавалося, що цей звук, який уже лунав на повну потужнiсть, вичавлюе менi мiзки, i вони, як збiгле тiсто, виливаються крiзь вуха, рот, очi. Я вже не рахував до ста, навiть до десяти годi було дорахувати, щоб не акцентувати свою увагу на клятому болi. Бiль заполонив усе мое ество, i я вiдчував, що означае процес, коли людина поволi божеволiе.
11
Я кричав, як нiколи голосно не кричав у своему життi, думаючи заглушити клятий звук, але моi потуги можна було порiвняти з писком комара на тлi вулкану, який прокинувся пiсля тисячолiтньоi сплячки.
І в ту мить, коли мiй органiзм, здаеться, втратив усi ознаки життя, огидний смертельний звук припинився i я став вiдчувати, як буквально м’якне пiд руками i пiд усiм тiлом матерiал, на якому я лежав.
Менi здавалося, що мое повернення до блаженства тривало довго, хоча цiлком можливо, що все вiдбулося за якусь мить, але нiчого бiльше в свiтi я не хотiв, як продовжити цю мить.
Стiна розступилась, i повеселiлi молодики взяли мене, вiрнiше те, що вiд мене залишилось, i поволокли коридором.
– Ну що, композиторе, будеш оперу писати? – запитав один iз них, i йому здалося, що це вiн так жартуе зi мною. Поки вони голосно реготали, я мовчав i збирав докупи рештки своiх сил.
Бритоголовi зупинилися бiля однiеi з багаточисельних шайб, покрутили ii, внесли мене в мою камеру i, розгойдавши мiй живий труп, кинули рештки тiла на нари. Я був вдячний iм хоча б за те, що зробили вони свою роботу з точнiстю до мiлiметра, бо могли запросто вдарити мене головою чи об бетон, чи об нари.
12
Свiтло вимкнули, i я вiдчув, як мiй сусiд зверху звiсив свою голову й тривожно запитав:
– Як ви себе почуваете, колего?
Мабуть, я хотiв щось вiдповiсти, але в мене не вистачило сил.
– Мовчiть, мовчiть, – зрозумiв мiй стан професор. – Нiчого не кажiть. Рокiв п’ять тому я теж побував у музичнiй кiмнатi, але й досi пам’ятаю, що це таке. Навiть найзлiснiйшому вороговi не побажав би потрапити туди.
Я поволi приходив до тями. І хоча в камерi було темно, якiсь рiзнокольоровi вогники мерехтiли перед моiми очима. Ще мить – i менi став ввижатися той смертельно пронизливий звук, хоча я розумiв, що в камерi його бути не може. Але тiльки мiй мозок став згадувати той звук, як тiло зiщулилось, готуючись прийняти на себе всю мiць фальшивоi атаки. Їi не було i не могло бути в камерi, але я вiдчував, як наiжачилась кожна моя клiтинка, здатна дати вiдсiч. Уперше я зрадiв, що не зламався, а готовий боротися за свое життя. Менi стало веселiше, якщо можна було говорити про взагалi якiсь веселощi у данiй ситуацii.
13
– Навiщо ви так даремно ризикуете своiм здоров’ям i навiть життям? – запитував старий. – Вони кажуть, що нам уночi треба спати, i ми повиннi спати, а якщо не спимо, то не повиннi iм давати пiдстав для пiдозр. Ваш паперовий героiзм, колего, не принесе користi нi вам, нi iншим. Учiться в мене. Я вмiю вiдтворювати своiм хропiнням уже дев’ятнадцять вiдтинкiв сну на рiзних його стадiях. Ученi кажуть, що всiх вiдтинкiв iснуе двадцять чотири. А менi сидiти ще дев’яносто три роки, так що я освою ще цих п’ять вiдтинкiв, i тодi нiхто менi не страшний.
Я вслухався до слiв сусiда по нарах i не мiг зрозумiти, що вiн менi каже. А найперше я не усвiдомлював, де знаходжусь i що зi мною трапилося, чому я потрапив сюди: в медвитверезник – не медвитверезник, у в’язницю – не в’язницю.
– Ви слухаете мене, колего? Тодi продовжимо нашу розповiдь… Нiхто досi не може пристойно розшифрувати цей запис у щоденнику Декарта. Якби ви мали можливiсть прочитати книжку Алданова «Ульмська нiч» (а такоi можливостi ви, на жаль, найближчим часом не отримаете), ви б зробили висновок, що це своерiдна заявка також на основи вiдкриття дивовижного. Проте з фiлософii Декарта Алданов робив прикладнi висновки, що стосувались iсторii та моралi. Якщо сформулювати головну думку книги, то конспективно вона виглядае так: iсторичних законiв не iснуе, iсторiя – царство слiпого випадку.
14
Страшенно болiла голова. До всього iншого менi з новою силою захотiлося пити i в туалет. Старий читав свою лекцiю, не дуже турбуючись про мiй стан здоров’я, i якiсь першi почуття вiдрази до нього накочувалися хвиля за хвилею. Я хотiв вгамувати цi явно несправедливi, як я розумiв, почуття до професора, але не мiг – i щораз бiльше ненавидiв його. Моя ненависть зростала, як поступово пiдсилювався той клятий звук у музичнiй кiмнатi.
– У своiй книзi Алданов обговорюе ряд крупних подiй вiсiмнадцятого-двадцятого столiть, – нiби з кафедри читав свою лекцiю старий, на якого я готовий був виплеснути всю свою ненависть за той стан, в якому опинився нинi. – Переворот дев’ятого термiдора у Францii i вiйна 1812 року, Жовтнева революцiя i Друга свiтова вiйна – i всюди письменник стверджуе, що iхне виникнення та пiдсумки випадковi. Скажiмо, вiн розмiрковуе на таку тему. Якби Сталiн 1939 року прийняв сторону демократичних держав, то Нiмеччина, очевидно, побоялась би розв’язати Другу свiтову вiйну. Або ще одне «якби», котре iсторики не хочуть приймати. Якби Рузвельт не послухав поради Ейнштейна i не дав грошей на розробку атомноi бомби, а Гiтлер, навпаки, послухав би Гейзенбурга i дав, – як би тодi закiнчилася вiйна?
15
Якось iнтуiтивно, в одну мить, пiсля останнiх слiв професора, я вiдчув, що в усiх моiх бiдах винен, власне, цей сивий бородань iз до болю знайомим скрипучим голосом. У мене не було пiдстав так вважати, у мене не було жодних доказiв, але iнтуiцiя пiдказувала: це вiн, це вiн! Вiн – найбiльший твiй ворог. Це завдяки йому ти сидиш тут i мучишся. Розум вiдмовлявся слухати iнтуiцiю, i серце мало прихильнiсть до професора, але все мое ество пiдказувало, на кого менi слiд скерувати весь свiй гнiв. Якби в менi було достатньо сил, щоб хоча би поворухнути руками, я б задушив професора, настiльки огидним менi ставав цей старий i сам його голос.
Сили, хоча й поволi, поверталися до мене, але не в тiй мiрi, щоб я мiг здiйснити свiй кривавий задум. Інша проблема, крiм головного болю, стала хвилювати мене. Де моi окуляри? Мабуть, професор вiдчув, що його единий студент не слухае лекцiю i сам перервав свою розповiдь на пiвсловi:
– Що ви там шукаете, колего?
– Окуляри.
– Якi окуляри?
– Моi окуляри. Я все життя носив окуляри, невже не зрозумiло?!
Я сказав це так рiзко, неприязно, що професор замовк, знiтився, а я вже не мiг стриматися:
– Мабуть, коли мене несли в музичну кiмнату, то розбили iх. Питаете, що я шукаю… Окуляри шукаю. Менi без них, як без повiтря.
Починало сiрiти, але я нiчого добре не мiг побачити в камерi. Погляд без окулярiв розсiювався, впирався в невидиму стiну.
Пiсля моiх слiв у камерi запанувала гнiтюча тиша, але згодом професор голосом ображеноi людини, яка, втiм, розмовляе з безнадiйно хворим, а тому вагомих пiдстав ображатися немае, сказав:
– Ми з вами, колего, вже е сусiдами по нарах шостий рiк, та й ранiше я бачив вас у цьому закладi, коли ви сидiли в iншiй камерi i ми могли зустрiчатися лише на прогулянках, але я вперше чую, що у вас були окуляри. Можливо, ви в дитинствi носили окуляри? Не гнiвайтеся, колего, але так бувае: коли сильно вдаритися головою об щось, виринають спогади дитинства. Не переживайте, це швидко мине, в мене було щось подiбне.
16
Навiть якби в мене не була розвинута iнтуiцiя, я б усе одно зрозумiв, що в усiх моiх бiдах винен цей старий. Але я сприйняв це як аксiому, що не потребувала доведень. Тепер мене вразило не те, були чи не були в мене окуляри (я добре знаю, що все життя, принаймнi до вчорашнього дня, носив окуляри, не псих же я якийсь!) i навiть не його туманнi слова про цей заклад i кiлькiсть рокiв, якi ми тут провели, бо вiдразу збагнути це було неможливо. Мене вразив тон, яким вiн вимовив цi слова.
Моi вороги й опоненти завжди користувалися тим, що я бував агресивним лише доти, доки вони залишалися в глухiй оборонi, бо вiдчували справедливiсть моiх нападок. Як тiльки я робив якусь тактичну помилку, не так i не в тiй мiрi звинувачував iх у чомусь, як вони рiзко перегруповували своi сили i не те щоби йшли в атаку, а морально вбивали мене своiм внутрiшнiм вiдчуттям правоти: Анатолiю, ти схибив, але ми вибачаемо тобi попереднi напади i не будемо дiяти твоiми методами. Такою поведiнкою вони досягали бiльших результатiв, нiж коли б самi нападали на мене чи виправдовували своi дii. Цей маневр дозволяв акцентувати увагу не на iхнiй аморальнiй позицii, а на моiх дрiбних похибках, моiх помилках, бо я висвiтлив ту чи iншу подiю не тодi, коли потрiбно, i не в тому ракурсi. Все це змушувало мене, аби остаточно не втратити завойованих позицiй, притишувати свiй гнiв i просто вичiкувати зручного випадку, щоб розпочати новий наступ.
Подiбна позицiйна гра зараз iнтуiтивно вiдбувалась у мене з професором. Нiхто з нас не мiг би сказати, в чому суть цiеi гри, що ми хочемо довести одне одному, але я вiдчував, що перегнув палицю, що якщо зараз не зупинюсь, то програю всю гру. Я внутрiшньо зiбрався i вирiшив мовчати, не провокуючи професора.
17
– Ви, колего, збиваете мене своiми непотрiбними пошуками, – професор, вiдчувши мою слабинку, знову пiшов у наступ. – Ви ж знаете, як запрограмована в мене пам’ять. Якщо я зiб’юся, доведеться розпочинати все спочатку. Алданова ми проходимо з вами вже третiй мiсяць, а кiнця й краю не видно, бо я постiйно повертаюся назад, до того мiсця, де мене збили. Повiрте, що е ще чимало цiкавих письменникiв, про творчiсть яких вам було би корисно знати.
Менi хотiлося вчинити з професором так, як це зробив зi мною вiйськовик: згребти, мов слiпе кошеня, i з усiеi сили жбурнути його на цементну долiвку, а потiм iз радiстю спостерiгати, як старий буде збирати докупи своi розчавленi мiзки. Я нiколи не зауважував за собою садизму, якоiсь жорстокостi стосовно людини чи тварини. Це було правило. А старий був винятком, який пiдтверджував це правило. І я знав, що рано чи пiзно зроблю зi старим саме так.
Але зараз треба було мовчати, зiбрати в кулак всю свою волю, затаiтися, щоб не програти всю гру, цiною якоi було життя. Я не розумiв, чому я так думаю, але iнтуiтивно вiдчував, що так воно i е насправдi.
– З точки зору Алданова, – як нi в чому не бувало, продовжував свою лекцiю професор, – причиннiсть в iсторичному процесi iснуе, але замiсть одного ланцюга причин i наслiдкiв слiд шукати велику кiлькiсть незалежних один вiд одного ланцюжкiв. У кожнiй окремо взятiй наступна ланка залежить вiд попередньоi. Але в схрещуваннi ланцюжкiв необхiднiсть i доданiсть вiдсутнi – ось чому немае жодноi користi вiд того, щоб робити iсторичнi прогнози: вони нiкому й нiколи не вдавалися. Велика особистiсть впливае на iсторичний процес, оскiльки використовуе, за термiном письменника, щасливий випадок проти нещасливого випадку. Алданов переконаний, що Жовтнева революцiя перемогла лише тому, що керiвником табору революцiонерiв був Ленiн. Письменник так про це писав: «Особистий ланцюг причинностi дуже сильноi вольовоi людини зiткнувся з гiгантською сукупнiстю ланцюгiв причинностi росiйськоi революцii».
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anatoliy-vlasuk/intuyiciya/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения