Читать онлайн книгу "Сонети"

Сонети
Вiталiй Колодiй


У цiй книзi зiбранi сонети – лише один iз роздiлiв великого творчого доробку вiдомого украiнського письменника Вiталiя Колодiя. Висловленi з використанням класичноi вiршоформи думки й почуття тут постають у свiтовiм суголоссi вiчного пошуку iстини, добра й любовi. Авторськi сповiдальнi мотиви, зверненi до моральних i свiтоглядних категорiй, поет звiряе на щирий читацький вiдгук. Інтимне у нього не тiльки особистiсне, а й завдяки яскравому художньому вираженню загально i гостро вiдчутне.





Вiталiй Колодiй

Сонети











Вiд упорядника




Ця перша неприжиттева книга знаного украiнського письменника Вiталiя Колодiя об’еднала твори рiзних видань – «Сонети» (1998), «Сто сонетiв» (2002), «Ангел на каменi» (2008), «Слова осипалися з лiта» (2013).

У нюансуваннi настроевих переливiв, образних асоцiацiях зримо проглядае авторське сприйняття свiту як одвiчного диспуту добра i зла, свiтла i темряви.

Поет уважно дослухаеться до нього, виповiдаючи виважене власним сумлiнням, сподiваючись, що говоритиме Ангел дня, а Ангел ночi нарештi спочине…

Аби сповнити свое призначення, письменник мае зустрiти свого читача. Не обов’язково однодумця, близького за свiтовiдчуттям. Досить, щоб людина хотiла i могла мислити, неквапно пройти рядками прожиттевих розмислiв поряд з iх автором. Кожен раз сподiвався на таку зустрiч i мiй батько.

Впевнена: сонетарiй дасть вiдчуття насолоди вiд вивiреного думкою й почуттям слова, духовне очищення вiд щироi нелукавоi бесiди про те, що хвилюе, що болить.

    Оксана Колодiй


* * *



Сонети Вiталiя Колодiя хочеться читати при хиткому свiтлi свiчки, коли дуже самотньо, а висповiдатись нема перед ким.

Вiталiй Колодiй – це та лiтература, яка е власне лiтературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вiрою у високе людське призначення.

    Петро Скунць


* * *



Я знаю, как трудно написать венок сонетов, но перевести его во много раз труднее и сложнее… Ваш перевод, насколько могу судить, – получился великолепно!..

    Владимир Солоухин




«І знов сонет… О, скiльки голосiв…»


І знов сонет… О, скiльки голосiв
Цю давню форму ганили. Доволi,
Мовляв, тримати слово на приколi
У затиску броньованих рядкiв.

Розкутостi думок i почуттiв!
Класичну одiж геть!.. Безмежжя волi
Хай буде у словесному роздоллi! —
Новiтнiй глас поетам повелiв.

Звичайна рiч: канони киньмо ниць!
Чарунок власний мають рiзнi квiти…
Та як нам часом хочеться зустрiти
За гуртами свобiдних чарiвниць,
Одягнених ледь не на крайнiй гранi,
Прекрасну жiнку в строгому убраннi.



    1998




Вiд прагнення добра i чистоти

Вiнок сонетiв



1

Вiд прагнення добра i чистоти
Єднаеться iз яблуком росина,
Зерно лягае в землю й потiм гине —
Щоб мiг iз нього колос прорости.

У многостi еднаються свiти,
Немов глаголи й мислi воедино
Зливаються у формi цiй глибинно
В гармонiю складноi простоти.

Якщо поет рiй образiв трима
У повелiннi строгiм, мов зима,
Якщо слова в нас думки не приспали
І меж ii розкутостi нема,
Якщо в шуканнi труднiм недарма
Ми вирушили у життеву далеч.


2

Ми вирушили у життеву далеч
Малими i наiвними дiтьми.
Ще дим вiйни стояв над ворiтьми
І десь хати за обрiем палали.

Тодi ще ми транзисторiв не мали,
Про телевiзори й не снили ми:
У повоеннiм свiтi мiж людьми
Голодними були моi начала.

Стою сьогоднi мiж пожовклих трав
І згадую, як ти отут сказала,
Що хлопчика-сусiда покохала
(Вiн мав баяна… Батька хлопець мав!).
Тодi ще я нещиростi не знав:
Солодкою була сльоза печалi.


3

Солодкою була сльоза печалi,
Коли нарештi привiтали вас
Із вiдкриттям, якого так чекали.
Із радiстю, нежданою в цей час.

Усе при тому начебто й гаразд:
Ви стоiте в бiлоколоннiй залi.
І посмiшки навстрiч, i котрий раз
Прилюдно возвеличують i хвалять…

О, скiльки втiхи ллеться з висоти!
Та раптом гостро вас у серце вжалить
Така тоненька цiвка гiркоти:
Вiтальникiв оцих ви не стрiчали,
Коли було безрадiсно в путi,
Коли крiзь терня випадало йти.


4

Коли крiзь терня випадало йти,
Я оглядався: звiдки почалося?
Чого шукав, як жив i думав досi?
І що тодi я мiг вiдповiсти?

Що прагнув пiдiйматися й рости —
Без нарiкань, природно, мудро, просто?
О нi – цього менi було не досить:
В затятостi долав я шлях крутий.

Тепер назад поглянув… Боже мiй!
Яке велике поле незозрiле
Постало за посiвами надiй!
І щира сповiдь дух мiй осмутила,
Бо крiзь густу завiю суети
Ми часто не доходили мети.


5

Ми часто не доходили мети.
Так пролiсок не може снiг пробити,
Так паросток не досягае цвiту,
А дерево – своеi висоти.

Слiпi невдачi застили нам свiтло
І плин думок вели до мiлкоти.
А ми таки тяглися до зенiту,
Невдачам наступали на хребти.

Уперто ми несли до перевалу
Невiдворотнi подарунки лiт.
Вже крига втоми дихала услiд,
Однак i далi знов скарбiв шукали.
Хоч плечi нам хилило до землi —
Здобутого завжди здавалось мало.


6

Здобутого завжди здавалось мало…
Залишити хоча б один рядок,
Який колись назвали б досконалим,
І вивершить хоча б одну з думок!

О, скiльки ми i думали й писали…
Але приходив невiдступний строк —
І знов на вiстрi гострого фiналу
Звучав суддiвства строгого свисток.

Чи вiрш засяе, наче свiтлячок?
Чи зблисне слово променем зухвалим,
Повiдавши: не марним був урок
Змагань i бур, що на шляху зазнали?..
І сумнiв брав: не видно нi на крок…
А ранки знов надiями свiтали.


7

А ранки знов надiями свiтали.
Я повертався крiзь усi роки
До того заповiтного причалу,
Звiдкiль ми всi. До вiчноi рiки,

Де хвилькою маленькою гойдало
Задивленi в майбутнiй день зiрки.
Там ходиш ти – мiж радiстю i жалем,
Там сивиною всiянi стежки…

У сповiданнi перед мене стали
Заiненi вiд спогадiв хати.
Рiка себе у кригу заховала,
Але снiги з ясноi чистоти
Менi про тебе цiлий день писали…
І кликали до обрiiв мости.


8

І кликали до обрiiв мости,
І сонце заяснiло поранково
Моiм найпершим почуттям, любове.
Але тодi навстрiч не вийшла ти.

Тебе в чужi для нас обох свiти
Взяли на раннiм досвiтку людове…
І як менi тебе розрадить словом,
Зустрiти, врятувать i вберегти?..

Ще дерево й не почало цвiсти,
А з нього вже пелюстка вiдлетiла…
Іду в саду, на осiнь просвiтлiлiм,
Немов читаю з юностi листи…
Пташиний клич вгорi – то в серпнi бiлiм
Витають десь думки пiд небосхилом.


9

Витають десь думки пiд небосхилом:
Смiшнi, серйознi, бiльшi i малi.
То мчать увись, то зовсiм при землi
Кружляють iз ячанням посмутнiлим.

Про що вони?.. Про те, що розгубили
Веснянi ранки у холоднiй млi?
Що так охоче в лiтньому теплi
Лiтали б ще i сонечко б кружили?..

Та що це раптом сталося?.. На мить
Вони безвiльно в летi затремтiли,
Мов хвилi моря, збитi вiтром з цiлi.
Ну що вас так стривожило, скажiть!
Там висота, в якiй ослабли крила.
Там тiнь гори, якоi не скорили.


10

Там тiнь гори, якоi не скорили,
Хоч прагнули i сходили не раз.
Там тiнь поразок, що навчають нас,
Караючи хистких i слабосилих.

Не вiдступи, знеможений, на схилах —
І зiйдеш на верхи в урочий час.
Бо меншае надiйностi запас,
Якщо зневiра путь нам заступила…

Щасливий, хто на крутизнi несхибний
Зусиллям волi, думки i руки,
Кого невдача будь-яка не спинить,
Хто з молоду завчив урок гiркий.
Бо що повчальнiш: поклик iз вершини
Чи сумнiв за перейденi роки?..


11

Чи сумнiв за перейденi роки
Додасть пiд вечiр мудростi i хисту?
Коли з дерев спадае жовте листя —
Вiд того чи свiтлiшають гiлки?..

А сумнiви шикуються в полки,
І кожен в настрiй потрапляе вiстю
Про те, що був не так зробив колись-то.
Яка вiдплата? Вiдсвiти якi?

Чи боронитись вистачае сили?..
Вже й спомин повертаеться несмiло
Із тих дорiг, де видно кожен слiд…
Облишмо це!.. Святкуючи прихiд,
Побiдно осiнь пiднiмае щит,
Та молодiсть – о нi! – не вiдступила.


12

Та молодiсть – о нi! – не вiдступила,
Хоча б i як студили нас вiтри.
Лiта немов i слiду не лишили,
Але ж поглянь, яка глибiнь вгорi!

Яка прозорiсть мудроi пори!..
І задуми, й бажання прояснiлi
(Шукай себе, знайди себе, твори!),
Так само юно свiтять очi милi.

Хай сiе осiнь сутiнки навстрiч,
З долонi хмар стечуть зимовi хвилi.
Але хiба колись настане нiч,
Якщо для неi серця не вiдкрили?..
Звучить дороги непоборний клич:
І досвiд е, i мрii не згорiли.


13

І досвiд е, i мрii не згорiли —
Єднання дня i вiку золоте!
Ще слово нам черешнею цвiте,
А в реченнi вже свiтить плiд дозрiлий.

Все мае круг свiй в нашiм свiтi бiлiм.
Сягнуть його – бажання непросте.
Ось пагiнець ще при землi росте,
А вже в могуть свого розкрилля цiлить.

Йому довкiл ялини креслять простiр.
Зламало iм колись верхи стрiмкi,
А гляньте: гiнко пiдвелися досi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vitaliy-kolodiy/soneti/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения