Читать онлайн книгу "Листи"

Листи
Юлiя Гавриленко


Молодий письменник Олександр Сидоренко пiсля випуску своеi книги «У пiтьмi» втратив натхнення i, знiчений, повернувся у рiдне мiстечко працювати адмiнiстратором у кав’ярнi. Пiсля робочого дня хлопець знаходить у поштовiй скриньцi бiлоснiжний конверт без зворотноi адреси. Усерединi виявляеться лист, написаний такою собi Анонiмкою. Почерк дiвчини здаеться Сашi знайомим. Вiн вирiшуе будь-що ii розшукати. Насправдi ж, Анонiмкою назвалася унiверситетська подруга Сашка – Маша. Дiвчина поселилася ненадовго у квартиру навпроти i вiд нудьги вирiшила вiдправити лист своему сусiдовi, якого одразу ж впiзнала в коридорi. От тiльки вiдправила вона геть не те, що хотiла. Доводиться писати нового листа…





Юлiя Гавриленко

Листи





Глава 1. Несподiвана знахiдка


– Привiт, Саш!

– Ооо, Сашка!

– Сашко! На роботу спiшиш?

Ось так звичайно починався мiй день. У мiстечках всi знають одне одного ледь не з дитинства, а я був наче кiнозiркою якоюсь. І все тому, що займаюся трiшки дивною справою.

Узагалi, я тримаю невеличку кав’ярню, що дiсталася менi вiд дiдуся. Нi, це не через неi мене усi знають. Але кав’ярня е моею гордiстю та единим мiсцем роботи у мiстi.

Скiльки себе пам’ятаю, я завжди тут жив. Звiсно, коли вчився, то приiжджав лише на канiкули, але все ж. Це було мое мiсто. І де б я не побував, воно мiцно трималося за свiй теплий закуток у серцi. Але найбiльше я любив свою кав’ярню.

Та що там любив – обожнював! Усе мое дитинство промайнуло в нiй. Я навiть нiчого не змiнював: усе тi ж дерев’янi меблi, столи, накритi клiтчастими скатертинами, в кутку потрiскував вогонь у справжньому камiнi… Кав’ярню сповнювали затишок та почуття приемноi ностальгii. Не даремно завжди було багато охочих побувати тут: сховатися вiд зовнiшнього свiту, вiд усiх його проблем за чашкою запашного американо з молоком.

Дверi уже вiдчиненi, робота кипить. Мiй новий адмiнiстратор – Катя – добре виконувала своi обов’язки. Щойно я увiйшов, озвався дзвоник, i вона вискочила з кухнi з нотатником в руках.

– Олександре Олеговичу, у нас партiя кави затримуеться i…, – одразу заторохкотiла вона.

– Кать, який у бiса Олександр Олегович, ми з тобою зi школи дружимо! – з осудом глянув я на дiвчину i провiв рукою по волоссю, змiтаючи дрiбнi снiжинки. – Скiльки разiв тобi повторювати – просто Саша.

– Добре-добре, – неуважно вiдповiла вона. Катя чудово знала, що я не люблю, коли мене кличуть по батьковi. Їй просто подобалося мене дратувати. – Гаразд, Сашо, – навмисно пiдкреслила вона, – партiю кави ще не доставили, i у нас проблема з другою кавоваркою на кухнi. Майстра я уже викликала.

– Молодець! І що б я без тебе робив?

– Навiть i не знаю.

Дiвчина пiдморгнула, крутнулася на каблуках i знову побiгла на кухню. Я лише зiтхнув. Як добре, що вона у мене е! Не знаю, що б робив без цiеi непосиди. Може збiльшити iй платню? За звичкою, я знову пригладив волосся i рушив у свiй кабiнет: скоро розпочнуться свята, а ми досi не прикрасили жодного куточка кав’ярнi.

– Ага, синку, ти уже прийшов!

Тато глянув на мене поверх окулярiв i повернувся до паперiв.

– Тут звiти за минулий квартал. Ми знов у плюсi!

– Знаю, тату, – я пiдiйшов до одного зi стелажiв i почав ритись у папках. – Слухай, ти можеш порiвняти нашi прибутки до того, як прийшла Катя i пiсля?

– Я тобi й так можу сказати, та думаю ти i сам здогадуешся, що вони зросли.

– Так-так, знаю…

– Я вiдразу радив тобi найняти ii на роботу!

– А менi здавалося, що ти якраз був проти, – я посмiхнувся. – Та справа не в цьому. Я хочу пiдвищити iй зарплату.

– Хм…, – батько вiдiрвався вiд звiтiв i поглянув на мене. – Хм, – знову хмикнув вiн. – А ти в цьому певен?

– Не знаю, менi здаеться, вона на це заслуговуе, – нахмурився я.

– Синку, в неi i так заробiтна плата вища нiж у бiльшостi адмiнiстраторiв мiста. Гадаю, просто потрiбно зменшити iй навантаження. Розгрузити ii.

– Пропонуеш менi повернутися до цього занудства? – губ ледь торкнулась усмiшка. Чесно кажучи, я не мав нiчого проти. Менi й самому набридло нiчого не робити.

– Так, саме так, – просяяв батько. – Та й тобi буде чим зайнятися! Ти ж так i не почав писати наступну книжку. Чи…?

– Нi, не почав.

Ну ось ми й прийшли до мого загадкового роду заняття. Я – письменник. Принаймнi був ним з пiвроку тому. Моi книги розлетiлися з такою легкiстю, я отримав безлiч нових замовлень от тiльки… у мене пропало натхнення. Зникло, розчинилось у повiтрi. Пiвроку тому я почав писати книгу, але менi так i не вистачило духу ii завершити. Батьки далi мене пiдтримували, однак для себе я уже все вирiшив – з письменництвом покiнчено. Музи немае.

Тому тепер я займаюся кав’ярнею. Так, я ще не надто досвiдчений (врештi, менi лише двадцять три), тому здебiльшого керуе батько. Хоча кав’ярня за паперами е моею, але я радий посадi адмiнiстратора. Не готовий ще до такоi вiдповiдальностi.

Розпрощавшись iз татом, я грюкнув дверима i кинувся допомагати Катi. Але здаеться, дiвчинi не дуже-то й потрiбна була моя помiч. Усе ж таки, кав’ярня невелика й роботи у нiй не так уже й багато, тому я пiшов туди, куди Катi дорога була закрита: полiз на горище за новорiчними прикрасами та ялинкою.

Катька була дуже рiшучою, смiливою, але у неi була одна слабкiсть – вона ненавидiла наше горище. Ще в дитинствi я лякав ii привидами та щурами, якi буцiмто там живуть, й вона досi боялася туди заходити. Тому я зiбрав усю свою чоловiчу мужнiсть в кулак i полiз туди сам, у компанii старого лише блимаючого лiхтаря.

На горищi, як i в старi добрi часи, було душно та сухо. Сюди пiдiймалось усе тепло iз залу, тому спека була немов улiтку. Не маючи намiру спiтнiти, я швидко окинув горище у пошуках прикрас. Вони, як завжди, стояли далеко у кутку, затягнутi павутинням, яке павуки встигли сплести за рiк. Скоро iм доведеться розпочинати свою клопiтку витончену роботу заново.

Ялинку закинув на плечi, взяв у руки цiлий стос коробок i всi пакунки з прикрасами для кав’ярнi i поволi посунув до виходу. До мене лише згодом дiйшло: а як же я спущуся?

– Катю!! – голосно крикнув я. Жодного результату. – Кать!

– Чого тобi? – скрипнули дверi до комiрчини, i бiля драбини нагору з’явилася моя помiчниця.

– Лови! – i перший пакунок з ялинковим дощиком полетiв просто на дiвчину.

Почулося гучне «Ааа!», та судячи зi звуку, Катя таки зловила пакунок. Одразу за ним полетiло iще кiлька. Дiвчина вправно iх впiймала i згодом справа дiйшла до коробок.

– Гаразд, так дiла не буде, – зiтхнув я. Довелося визнати, що кидати коробки Катi було б не дуже розумно. Довелося взяти двi з них i поволi почати спускатися.

– Дивись не впади! – Катя вчепилася у хитку драбину i другою рукою уже намагалася дотягнутися до однiеi з коробок. Спустившись iще на кiлька сходинок, я звiльнився вiд своеi ношi.

– Окей, слухай, – повернувшись нагору, крикнув Катi. – Тут залишилося всього нiчого, якось сам усе спробую знести. Ти тiльки пiдстрахуй.

– Добре! – почулося у вiдповiдь знизу.

«Всього нiчого» означало ще двi коробки та ялинка. Ага, геть нiчого. Але легше вже знести все здразу анiж бiгати туди-сюди по старезнiй драбинi, що от-от розлетиться по частинах. Тому, я закинув ялинку на плечi, взяв двi коробки у кожну руку i поволi почав екстремальний спуск. Ялинка кололася, коробки не були важкими, але доволi об’емними, що дещо заважало. Та найбiльше менi заважали Катинi крики.

– Сашо, ти здурiв? Обережно! Куди ти стiльки набрав? Важко було по-одному знести?! – викрикала вона, швидко забираючи у мене першу коробку.

– Так, важко! – не витримав я.

І це була фатальна помилка. У правiй руцi залишилася друга коробка, а лiва уже порожня. Через це тримати рiвновагу було вкрай важко. Я спустився ще на сходинку, потiм ще на одну i – трiсь! Вiдволiкшись на свою крикливу адмiнiстраторку, я надто перегнувся назад i, втративши рiвновагу, шубовснувся з драбини. Просто на дерев’яну пiдлогу. Наче мiшок iз картоплею, iй-богу.

Не знаю чому, але мене це вкрай розсмiшило. Тому я лежав, розпластавшись, на новорiчнiй ялинцi й реготав мов навiжений. Добре, що нiчого не болiло.

– Ти як – цiлий? – пiдбiгла стурбована Катя.

– Ага, цiлiсiнький. Якби ж ти менше кричала, то було б ще краще, – через смiх вимовив я i повiльно сiв.

– Ідiот! – менi вмазали гучного запотиличника. – Здаеться, ти конкретно вгатився головою! От нема чого вiдразу все на собi тащити!

– Катька, та заспокойся ти, – сказав я. – Нiчого не сталося. Ну, трiшки забився. Не страшно.

– Не страшно! – повторила вона. – Та йди ти, Сидоренко!

І, рвучко вiд мене вiдвернувшись, вона зникла за дверима. А я так i залишився сидiти на погнутiй нещаснiй ялинцi, приголомшено дивлячись iй вслiд. Треба ж було так упасти! Чому Катька не може посмiятися разом зi мною? Все ж, дiвчата такi дивнi створiння…

Прикрашати кав’ярню я змiг почати аж у кiнцi робочого дня. Людей було уже мало, надворi починало темнiти, i я якраз перестав реготати щоразу, коли згадував свое фееричне падiння. Саме пора взятися за прикрашання.

І ось почалося це дiйство. Розпаковано усi коробки, витрушено змiст усiх пакункiв, а ялинка – уже розправлена та полагоджена – гордо стоiть бiля величезного вiкна поряд iз входом. Ми з Катькою за барною стiйкою розмiрковуемо, де що розмiстити.

– Ммм… Думаю, ось це пiде сюди, – Катя кивнула на новорiчний дощик, схожий на ялинкову гiлку, вкриту снiгом i постукала по стiльницi. – І ще додати ось цi гiрлянди, кольоровi.

– Окей, погоджуюся, – кивнув я. – Тодi ялинку наряджаемо у червоно-золотистий i золотистi гiрлянди на вiкна.

– О, i Санту з оленями на цю стiну повiсимо! – моя напарниця ткнула пальцем в одну з цегляних стiн.

– Гаразд, з цим вирiшили. Давай за роботу.

Залишивши Катю прикрашати усе дощиком, я взяв стiлець i пiшов розвiшувати гiрлянди на вiкнах. Трiшки скотчу й фантазii зробили свое – стоячи на хиткому стiльцi, я розглядав свою роботу. Ось зiрки з гiрлянд, ось ялинка… Одразу повiяло новорiчним настроем.

– Сашо!! – почувся зляканий крик Катi.

Знову вона кричить. Закотивши очi до стелi, я обернувся. Щось хруснуло. Ноги провалились i – бац! – я знову на пiдлозi. Та цього разу ялинка мене не врятувала. Болем вiддавала потилиця, i все навколо почало темнiти. Останне, що я бачив – розмита пляма з довгим чорним волоссям. Здаеться, до мене пiдбiгла Катя. Я втратив свiдомiсть.



– Теж менi. Ідiот. Стiлець вiн узяв! І не подивився, що вiн хитаеться? – почув я бурмотiння побiля себе.

Я розплющив одне око i спробував щось розгледiти. Здаеться, я лежу на диванi у власному кабiнетi. Рука провела шорсткою поверхнею шкiри. Так i е, це мiй диван. На крiслi бiля мене сидiла Катя i не переставала бурмотiти явно не на мою користь.

– Що, вже оклигав, лихо ти таке? – запитала вона, скуйовдивши менi волосся. Я невдоволено скривився. Катинi очi вiдразу стурбовано округлилися. – Вибач, болить?

– Нi, просто досить псувати менi зачiску! – я пiдмiтив, що голос у мене – немов пiсля сну. – До речi, котра година?

– Прекрасна година, щоб дiстати по макiтрi за свою халатнiсть! – i я знову отримав запотиличника вiд свого адмiнiстратора. Треба змiнити тут порядки, бо iнакше мене уб’ють.

– Ой, подумаеш!

– Так i прибила би, iдiота, але шкода руки бруднити, – фиркнула Катя i встала. – Збирайся, пора тобi йти додому.

– А що я так довго лежав? Ми закриваемося? – запитав я, повiльно встаючи з належаного мiсця; голова гудiла i свiт довкола чомусь гойдався, мов на хвилях, наче я був на кораблi, а не у кав’ярнi. До горла пiдступила нудота.

– Нi, але ти йдеш додому, – Катя строго покосилася у мiй бiк. – Досить менi клопоту з тобою на один день. Тим бiльше, гiрлянди ти таки розвiшав, а дощик я й сама прикрiплю.

– А може, я ще залишуся i… – почав було я, але Катька на мене шикнула:

– Пiшли, проведу тебе додому, щоб з тобою ще щось не трапилося.

І вийшла з кабiнету, грюкнувши дверима. От завжди вона так, з самоi школи! Завжди любила вказувати, прямо тиран якийсь. Я зiтхнув, потягнувся i, нарештi, встав з дивану. Моя куртка висiла поруч, на стiльцi. Швидко накинув ii на плечi i рушив слiдом за своею подругою, трiшки похитуючись.

З Катькою ми дружимо давно. У школi мене не дуже любили, а вона була наче Мiс Популярнiсть. Усi хотiли iз нею дружити. А вона дружила зi мною. І це була неабияка причина для гордостi.

Катька перша побачила моi книжки. Лiтературу вона не надто любила й за книгу сiдала рiдко, але моi прочитала усi. Романи, розповiдi, оповiдання – що б не написав, усе в першу чергу йшло до Катi. В рештi, саме завдяки iй я i опублiкував свою першу книгу. Ця вреднюга вiдправила ii у редакцiю. Я й не знав про це! Аж раптом менi дзвонять i просять прийти iз рукописами… Мое життя склалося б геть по-iнакшому, якби не вона.

Так, Катя справжня подруга, вiрна. І розумна. А зараз, судячи по обличчю, дуже i дуже на мене зла.

– Катька, не злись ти так, – примирливо почав я, пiдiйшовши до неi. – Я ж не навмисне.

– У тебе все «не навмисне», – кинула вона, рiзко розвернулася i рушила у сторону мого дому. – Нiколи не думаеш про те, що може статися.

– Не правда! Думаю, – менi довелося пришвидшити крок, аби наздогнати подругу. – Думаю, – ще раз повторив я, – просто нiчого страшного не сталося. Не розумiю, чого злитись…

– А коли я маю злитися? – Катя кинула на мене косий погляд, не збавляючи темпу. – Коли тебе у морг повезуть? Саш, так не можна…

– Ой, Кать, не вчи мене, гаразд? – у грудях росло роздратування. – Який морг? Вiд того, що зi стiльця впав? Не смiши. Давай узагалi змiнимо тему.

– Як скажеш, – i до мене дiйшло, якоi фатальноi помилки я щойно припустився. – Може, тобi варто знайти собi дiвчину, нарештi?

– Боже, за що? – кинув я кудись у небо. Катя уважно розглядала мое лице. – Менi зараз не до дiвчини. Та й сама знаеш, я iм не дуже подобаюсь.

– Брехня, ти просто шукаеш вiдмазки, – Катька роздратовано склала руки на грудях. – Саша, тобi двадцять три роки, ти вiдомий, ну бiльш-менш, письменник i дуже навiть симпатичний хлопець. Ти що, боiшся з кимось знайомитися?

– Чого це я боюсь? Нiчого я i не боюсь, – на вулицi сипав лапатий снiг; сумнiвiв не було: я зараз увесь бiлий. Струснув головою, зганяючи снiжинки, замислився. – Знаеш, а може i боюсь. Тiльки не знайомитись, а того, чи мене приймуть таким, який е.

– Занудним ботанiком, який пише книжки? – дражливо перепитала Катя. – Чи класним хлопцем, який читае класнi книжки, веселий, щирий i розбираеться практично в усьому на свiтi?

– Та вже i не знаю, – я засмiявся. Моя подруга теж посмiхнулася.

– А я знаю! Ти класний! Просто деколи це потрiбно, ну знаеш, показувати.

Вiтер трiпав чорняве волосся, закриваючи вiд мене ii обличчя, але можу посперечатися на що завгодно – вона закотила очi. Розумниця знайшлася.

Ми зупинилися. Новенька чотириповерхiвка височiла над вуличкою, закриваючи собою частину неба. Їi побудували геть нещодавно, десь два роки тому. Квартири розкупили ще до початку будiвництва i батьки не могли залишитись осторонь. Тому тепер у мене власна трикiмнатна квартира на першому поверсi. З невеликою кухнею, ванною i туалетом.

– Ага, може, колись, – вiдмахнувся я. Катя нарештi зупинилася й повернулась до мене. Руки вона так i не розплела.

– Не можливо i не колись, – пригрозила вона менi пальцем. – Дивись менi, Сидоренко! Даю тобi мiсяць аби з кимось познайомитися. Інакше вiзьму справу у своi руки.

– Давай без цього, окей?

Катька лише показала менi язика. Ясно, не вiдчепиться. Посмiхнувшись, подруга мiцно обiйняла мене, поцiлувала у щоку.

– Сашка, все в тебе буде гаразд. Пака!

Вона помахала менi i рушила вулицею. Катя жила неподалiк, трiшки далi вiд мого будинку. Через снiгопад ii силует швидко зник з виду, вiдгороджений бiлоснiжною стiною. Я зiтхнув i зайшов у пiд’iзд.

Тут тьмяно, хоч i сухо. Ще й якийсь дивний неприемний запах додався до застояного повiтря, остаточно перехоплюючи подих. Довелося прикрити обличчя комiром куртки. Дякувати богу, я на першому поверсi i йти менi не далеко.

Попри стiну розташувалися поштовi скриньки. У столiття розвинутих технологiй у них можна було вiдшукати лише непотрiбну рекламу. За звичкою, вирiшив таки туди заглянути. Засунувши руку у металеву коробку, намацав якусь шорсткувату поверхню. Папiр на дотик не був схожим на звичайну рекламу. Збитий з пантелику, я витягнув свою знахiдку.

У долонi лежав трiшки погнутий конверт без зворотноi адреси. Лише пiдпис красивим вигадливим почерком: «вул. Гарматна, будинок № 31, Квартира 2, перший поверх»…

Я вдихнула морозне повiтря, запускаючи холод у легенi, змушуючи тiло збадьоритися i прийти до тями. Очi рiзало вiд страшноi невiдповiдностi: де хмарочоси? Де МакДональтси? Де широчезнi вулицi i довгi шеренги вiчно шумних машин?

Довкола було так тихо, що здавалося, мене засмоктало у вакуум. Я роззирнулася довкола. Звичайна вузенька вуличка, передi мною не те, щоб височить, радше, стоiть новенька чотириповерхiвка. Дверi металевi, уже облупленi, у грязюцi. Цiкаво, i хто посеред зими знайшов грязюку? Та й де? Я зiтхнула.

«Мерi, тобi варто поiхати звiдси. Ти все життя ховаешся у мегаполiсах! А щоб знайти нове русло, нове бачення – слiд iхати вiд них подалi! Скажiмо, у якесь непримiтне мiстечко, про яке нiхто й не знае. Там тихо, спокiйно…»

Аж надто спокiйно, Макс! Знала б, куди заведуть твоi поради – в життi б не пiддалася. Це ж треба! Мое життя почалося у Киевi, а тодi була Варшава, Мiлан, Париж, Нью-Йорк, Лондон… ну чому не можна було шукати натхнення, скажiмо, у Празi? Вона тихiша за Лос-Анджелес, чесне слово!

Але ж нi, замовнику потрiбна реальна iсторiя про реальних людей, якi й у Киевi-то наврядчи були. Що ж, буде йому iсторiя. Але пiсля цього я надовго поiду у вiдпустку кудись подалi звiдси. І бiльше нiколи не поселюся в такому мiстечку, як це.

Я ногою штовхнула дверi, ледь iх не вибивши: вони з гуркотом гримнули об стiну; посипалась дешева штукатурка, змушуючи зiгнутись у приступi кашлю. Сяк-так, дочапала до старомодних подертих дверей своеi новоi квартири. Закладаюся, розваг тут теж немае. Добре, якщо хоч Інтернет працюватиме.

На щастя, квартиру здали бiльш-менш у хорошому станi. Звiсно, не те, до чого я звикла, та все ж. Меблi ще з часiв СРСР, дерев’яна пiдлога. З огляду на все це, пластиковi вiкна в iнтер’ер геть не вписувались. На пiдвiконнi у вiтальнi стояв роутер, а бiля нього записка з паролем для пiдключення. Ну хоч вiд свiту мене не вiдрiзали.

Телевiзор – старенький, квадратний, iз старим запилюженим пультом – теж був тут. Не без труднощiв його вдалось увiмкнути: екран засвiтився, залунав голос якогось невiдомого менi чоловiка. Я узагалi рiдко дивлюсь телебачення, але робити нiчого, а так хоч час згаю.

Велике вiкно вiтальнi притягувало i я не втрималася вiд спокуси визирнути надвiр. Тихо й мирно. Нiяких машин, нiяких людей. З неба у своему звичному танку летiли снiжинки, виконуючи складнi па, закручуючись у сальто й пiруети. Я так захопилася iхнiм танцем, що не одразу помiтила людину, що крокувала тротуаром. Високий молодий чоловiк у чорному пальто, комiрець пiднятий, на носi окуляри. Вiн видався менi, на диво, знайомим. Чоловiк зайшов у мiй пiд’iзд.

Я кинулася до вхiдний дверей, прислухаючись до крокiв у коридорi. З опаскою, нiби боячись, що вiн мене помiтить, зазирнула у вiчко. Дверi стояли так, що було видно невеличку площадку з поштовими ящиками. Чоловiк стягнув комiр, смiшно пiдскочив, струшуючи снiг. У нього темне, коротко стрижене волосся, квадратне пiдборiддя i виразнi – аж надто виразнi – скули. Коли вiн почав пiдiйматися сходами, ледь стрималась, щоб не скрикнути. Я знаю цього хлопця! То був мiй одногрупник, ми разом навчалися на журналiстицi в Киевi. Здаеться, вiн став письменником. То чому ж вiн тут?

Хлопець (бо менi уже язик не повертався назвати його чоловiком) зупинився бiля дверей навпроти, витягнув ключi, вiдкрив дверi й зайшов усередину. Коли дверi зачинилися, на моему обличчi розповзлася хитра посмiшка.

У кишенi задзеленькотiв телефон i я пiдскочила вiд несподiванки. Дзвонила моя найкраща подруга, Крiс. Одним рухом зняла слухавку:

– Алло, кицю, привiт! Ну як тобi богом забуте мiстечко?

– А не так вже i погано, Крiс. Знаеш, не так уже й погано…




Глава 2. Лист вiд незнайомки


Трiшки дивно. Гаразд, дуже дивно, що у час всiляких пристроiв та Інтернету хтось пише листи. Та ще дивнiше – що вiн призначений менi! Для мене зроду нiхто й нiколи не писав листiв. Можливо, це хтось iз читачiв? Цiкаво, як вони здобули мою адресу?… Обдумуючи усе це на ходу та перебираючи варiанти, поспiхом дiстав з кишенi куртки ключi й вiдкрив дверi. Менi не терпiлося вiдкрити мiй лист.

Щойно я переступив порiг, щось торкнулося моiх нiг. Орiон. Чорний пухнастий кiт радiсно муркотав, залишаючи на моiх джинсах цiлу купу шерстi. В коридорi було настiльки темно i вiн був настiльки чорним, що я б i не помiтив його, якби не одна особливiсть, завдяки якiй мiй улюбленець i здобув собi iм’я: в очi одразу кидалися три кругленькi цятки у верхнiй частинi задньоi правоi лапи. Вони були наче залишенi пензликом, що необачно стряхнули бiля мого кота.

– Розцяткований ти мiй, – зiтхнувши, погладив улюбленця, викликавши нову хвилю муркотiння. – Скучив?

– Няв, – Орiон завжди вiдповiдав на моi реплiки. У мене дуже розумний кiт, аби ви знали.

– А менi тут листа прислали! – показав я конверт. Кiт ретельно його обнюхав. – Пiшли почитаемо?

– Мур-няв, – знову муркнув Орiон i кинувся слiдом за мною до кiмнати.

Кiмнат тут бiльш нiж достатньо: простора вiтальня з великим вiкном; робочий кабiнет, де я просиджував ночi, намагаючись написати бодай сторiнку чого-небудь; i моя власна кiмната. А ще маленька кухонька, ванна i туалет. Досить мiсця, щоб зiйти з розуму самотньому письменнику без музи. Саме тому я й завiв Орiона – без нього тут було б надто пусто. І до болю самотньо.

З усiх цих кiмнат завжди найбiльше любив вiтальню. Свiтла, зi штучним камiном та купою фотографiй на стiнах, вона була затишнiшою вiд решти у сотнi разiв. Та ще цей вид з вiкна! Менi захотiлося знову поглянути на вулицю: усе ще сипав лапатий снiг, замiтаючи свiт i нагадуючи людям – скоро свята.

Вiдвернувшись, я сiв у велике м’яке крiсло i заходився розривати свiй пакунок. Кiт м’яко скочив менi на колiна й згорнувся клубочком. Здаеться, Орiоновi також було цiкаво, що ж такого менi написали. Я вирiшив не змушувати його чекати i розрiзав вершечок конверта. Усерединi лежали трiшки зiм’ятi, складенi у двое аркушi паперу. Близько п’яти списаних акуратним почерком листкiв. Акуратно розгорнув першу сторiнку, надягнув окуляри. Не те щоб у мене був поганий зiр – вони скорiше для того, аби вiн не погiршувався. Але менше з тим. Струснувши аркушем, щоб вiн нарештi вирiвнявся, я заглибився у читання.

Читав уголос. Орiон так уважно за мною спостерiгав: не варто залишати його можливостi почути мiй перший (а можливо, й останнiй) лист.

«Привiт, мiй знайомий незнайомцю! Як справи?», – я здивовано глянув на свого кота. – Орiон, комусь цiкавi моi справи, уявляеш? Ну гаразд.

Очi знову швидко забiгали по рядках.



«Ти спитаеш: чому знайомий незнайомець? Гаразд, у мене е вiдповiдь на це запитання. Розумiеш, я тебе бачила кiлька разiв i ти видався якимось… знайомим. Що дивно, бо бачила лише мигцем. Та й не можу тебе знати! Я не з твого мiста i переiхала сюди геть нещодавно. Спитаеш, чому тобi пишу? Саме тому, що здався менi знайомим. А ще тому, що конче хотiлося комусь написати листа. Знаеш, не смс-ку чи повiдомлення в Інтернетi, а справжнього паперового листа. З кожною виведеною буквою, з думками, якi не видалиш кнопкою BackSpace. Із душею, яку вкладаеш у текст, в кiнцi-кiнцiв!

Знаеш, а я ж нiкому нiчого й не писала. Ось такого, маю на увазi. Напевне, це все через те, що ти нiколи не дiзнаешся, хто я, не подивишся менi в очi, не запитаеш: „Це ти та ненормальна, що писала менi усю цю нiсенiтницю на якомусь клаптику паперу?“. Так, це забирае значний тягар з моеi душi.

Справа у тому, знайомий незнайомцю (ти ж не проти цього iменi, так?), що я сама-самiсiнька. І менi немае кому „вилити душу“. А знаеш, як хочеться? Деколи сидиш, от як зараз, узимку, iз чашкою гарячого шоколаду на пiдвiконнi, дивишся на снiг, а в головi думки, думки, думки… І тобi нi з ким ними подiлитися, розумiеш? Паршиве вiдчуття. Нiкому б не бажала його вiдчути. Хоч доброю мене назвати важко.

Та зараз не про це. Тому, бiдна твоя голова, тобi доведеться вислухати усю мою iсторiю. Вибач, що вибiр впав на тебе. Просто ти декого менi нагадав. Людину, якiй я колись вiдкривала свою душу, не замислюючись нi на секунду. Звiсно, життя – рiч не справедлива. Вiн зник. Той хлопець. Не знаю куди, чому… Просто ми бiльше не бачилися. Та це було так давно, що не варто згадувати.

А у мене з того часу трапилось стiльки усього! Коротше, я не можу бiльше мовчати. Менi потрiбно виговоритися! Точнiше, виписатися, в цьому випадку. Отже, починаемо.

Я ще дитина. За психологiчним вiком, принаймнi. Але мое дитинство i дитяче ставлення до свiту отруiлося, щойно виповнилось 19. Я досi пам’ятаю цей день, наче це було вчора, хоча пройшло вже кiлька рокiв. Кiлька нестерпних, болючих рокiв. Бо тодi, в тiй клятiй аварii, втратила найцiннiше, що у мене було. Я втратила свого батька.

Пам’ятаю, хоча давно волiю забути, як один iз тих жахливих дитячих снiв, про якi боiшся комусь розповiсти, бо тодi вони можуть збутися. От тiльки мiй збувся. І все ще не можу цього забути.

Ми iхали додому. На дворi стояла непроглядна нiч, сипав снiг, от як зараз, i дорогу вкрила кiрка льоду. Ти ж знаеш, як працюють нашi комунальнi послуги: зима для них – завжди несподiванка! Отже, пiсок не закупили, iздити в ту нiч було вкрай небезпечно. Але тодi я про це не думала. Була надто зайнята, набундючено сидячи поряд з батьком i палко сперечаючись.

– Чому менi не можна залишитися? – злилась я. – Менi уже не п’ять рокiв!

– Тому, що я хвилююся. І менi не подобаеться твоя компанiя.

Тепер менi й самiй не подобаеться тодiшня компанiя. Алкоголь, голосна музика, сигарети – усе це помилки мого минулого. Не даремно тато непокоiвся. Та тодi мене це мало хвилювало. Я була надто дурною i впертою, а ще на тiй вечiрцi залишився хлопець, який менi дуже подобався. А батько взяв i забрав мене звiдти, ще й зганьбивши! Де це бачено, щоб у дев’ятнадцять тебе забирали з вечiрок? Зрозумiло, настрiй у мене був не з найкращих.

– Тобi просто всерiвно! Тобi завжди було всерiвно, чого я хочу!

– Доню…

– Нi, послухай мене! Не потрiбна менi твоя увага! Мене вже це дiстало, чуеш?!..

І це було останнiм, що я встигла йому сказати. Тато саме обернувся до мене, щоб щось вiдповiсти, як на зустрiч вискочив джип. Вiн iхав на величезнiй швидкостi практично по льоду i водiй не впорався з кермуванням. Здоровенну машину стрiмко розвернуло i понесло на нас. Батько спробував ухилитися, але куди там… Усе, що я пам’ятаю – це сильний поштовх. Нас крутонуло у повiтрi. Далi удар, ще один поштовх, мене пронизав рiзкий бiль у попереку. Я повернулася i побачила тата. На якусь жахливу мить усе довкола застигло. Час припинив свiй рух, завмер i з жорстокою насолодою спостерiгав поряд: за моiм розпачливим криком, за наляканими обличчями, за спалахами й iскрами, що, здавалося, були скрiзь. Вiн смiявся, реготав до слiз; йому було байдуже, вiн просто насолоджувався видовищем. І я нiчого не могла вдiяти, дивлячись на усе це поруч iз ним. А тодi, свiт заполонила темрява.






Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uliya-gavrilenko-12127534/listi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения