Читать онлайн книгу "Ідеологія"

Ідеологiя
Дмитро Донцов


Дмитро Донцов (1883–1973) посiдае особливе мiсце в iсторii украiнськоi полiтичноi думки ХХ сторiччя. Його думки i погляди мали значний, а подекуди й вирiшальний вплив на сучасникiв, готуючи молоде поколiння до боротьби за незалежнiсть Украiни.

Серед украiнських iдеологiв, творчiсть яких так завзято фальшували та перебрiхували, Дмитро Донцов безперечно попереду. Але в наш час, коли месiанiзм Донцова щодо утворення незалежноi Украiнськоi держави дочекався здiйснення, його працi й надалi мають вагоме значення. Вони вилущують з нас почуття меншовартостi, формують патрiотизм i тлумачать усi iсторичнi помилки.

А термiн «нацiоналiзм», яким фальшувальники нас лякали, називаючи то «тоталiтарним», то «iнтегральним», чого у Донцова нiколи не було, сприймаеться зараз уже не так страшно. Бо донцовський нацiоналiзм – це перш за все боротьба за незнищеннiсть украiнськоi нацiональноi iдеi. Такоi ж самоi iдеi, якою керуються i всi решта европейських нацiй.

У видавництвi «Фолiо» 2016 року вийшла друком книга Д. Донцова «Культурологiя».





Дмитро Іванович Донцов

Ідеологiя





Кiлька слiв з приводу


За советського часу на Д. Донцова вiшали всiх собак, обзивали не тiльки нацiоналiстом, але й фашистом, а все це за поширення iдей украiнськоi самостiйностi. Доходило iнколи до вiдвертих фальсифiкацiй. «Нападають на «Нацiоналiзм» за гiтлеризм, тодi як у 1926 роцi… про Гiтлера не було ще чутно…» – справедливо пише Д. Донцов.

Його ставлення до нацистського та фашистського рухiв не було однозначно позитивне, до початку вiйни вiн iм симпатизував, як симпатизували тодi геть у всiх краiнах Європи вiдомi iнтелектуали. Мало кому вiдомо, що фашистськi органiзацii з’явилися i у Францii, i в Англii, i в Скандинавii. Це вже пiзнiше справжня суть нацизму стала зрозумiла.

А в 1934 роцi Д. Донцов навiть видав у «Книгозбiрнi “Вiстника”» книжку Р. Єндика «А. Гiтлер» та написав до неi невелику передмову, в якiй зауважив: «Рiжно можна оцiнювати рух нацiонал-соцiалiстичний i його вигляди. Лише не вiльно пiдходити до них з точки погляду патрiотiв вчорашнього дня, якi, поза своiм iдеологiчним загумiнком, бачать свiтла тiльки в Росii». Для Донцова головною заслугою Гiтлера було те, що вiн стримав поширення комунiстичного руху. Бiльшовизм Донцов вважав куди бiльшим злом, нiж нацизм чи фашизм. А згодом О. Солженiцин навiть напише – Гiтлер проти Сталiна, як хлопчик в коротких штанятах.

Донцiв уважно приглядався до всiх починань Гiтлера, але вже пiд кiнець 30-х рокiв пише, що украiнський нацiоналiзм жодним чином не може стати знаряддям чийогось iмперiалiзму, а тим бiльше шукати едностi з фашизмом, вiн повинен перш за все опиратися на власнi сили. Сам Донцов нi тодi, нi пiд час вiйни жодних контактiв з нацистами не мав.

В газетi «Лiтературна Украiна» у 1987 роцi в № 37 писалося, що Донцов усi своi iдеi взяв «напрокат у фашистських пройдисвiтiв – Муссолiнi, Гiтлера, Геббельса» i це при тому, що його грунтовна праця «Нацiоналiзм» вперше опублiкована була ще в 1926 роцi. На ту пору Донцов мав уже стiйкий сформований свiтогляд i знайомство з книгами Гiтлера та Муссолiнi впливати на нього не могло.

А якщо Донцов ворог, то i всi тi, кого вiн друкував у «Вiстнику» не просто вороги, а як писала та ж газета, автори «досить сумнiвноi якостi творiв». Що тут очевидна неправда, видно уже з перерахунку тих авторiв: Богдан Лепкий, Юрiй Липа, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Улас Самчук та iншi.

Донцов зробив важливу справу – вiн виховав нову молодь, яка потiм пiшла боротися за волю Украiни, вiн наповнив украiнський патрiотизм набагато глибшими нацiональними iдеями, нiж були до нього. Якби такий автор, як Донцов, мiг з’явитися бодай у 1890-х роках, то цiлком можливо, що йому вдалося б виховати те поколiння украiнцiв, яке б перемогло у Першiй московсько-украiнськiй вiйнi 1918–1922 рокiв. На жаль, на ту пору нацiональна свiдомiсть бiльшостi украiнцiв була дуже слабенька.

Ширше про працю Д. Донцова «Нацiоналiзм» розповiв украiнський полiтичний дiяч, публiцист, iдеолог Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв Степан Ленкавський (6.07.1904, Угорники бiля Станiславова – 30.10.1977, Мюнхен). 29.07.1941 р. вiн, як iнiцiатор проголошення Украiнськоi держави у Львовi, був арештований гестапо i до 19.12.1944 р. перебував у концтаборi Аушвiц.

Юрiй Винничук




Фiлософськi пiдстави «Нацiоналiзму» Донцова[1 - Степан Ленкавський «Фiлософiчнi пiдстави «Нацiоналiзму» Донцова» вперше опублiковано в журналi «Розбудова нацii» (ч. 7–8, 1928). Подаеться за виданням: Д. Донцов. Нацiоналiзм. Украiнська видавнича спiлка. Торонто. 1966.]


Кожна нова iдеологiя лише тодi мае силу заволодiти психiкою цього поколiння, якщо органiчно випливае з його найглибших психологiчних потреб i охоплюе його некристалiзованi бажання. У нашi часи, часи великих моральних потрясiнь, що йшли вслiд за упадком старих iдеологiй, нова iдеологiя мае не лише усталити непорушнi догми, але довести до кiнця той хаотичний психологiчний процес, який знаменуе прихiд новоi людини й з якого ця iдеологiя сама постала. Це лише перше завдання iдеологii нацiоналiзму та перша ii сторiнка.

«Ідеологiя – це певна система цiнностей, система координат, що встановлюють ставлення культурноi людини до зовнiшнього свiту, до iснуючого в дiйсностi чи iснуючого потенцiяльно в iдеалi» (Д. Андрiевський). Як система цiнностей, що показуе ставлення людини до чогось, що е поза нею, iдеологiя нацiоналiзму е свiтоглядом або релiгiею. Але як система, що показуе ставлення до свiту iснуючого потенцiйно, тобто iснуючого в душах визначальникiв свiтогляду чи релiгii нацiоналiзму, iдеологiя е реальним планом перетворення iснуючоi дiйсностi, полiтичною програмою. Це – друга сторiнка iдеологii. Третьою й останньою сторiнкою iдеологii е проекцiя свiдомоi волi на площину життя, реалiзацiя, фiлософськи чи психологiчно санкцiонованих iдей, згiдно з планами реальноi програми. Лише цi всi три сторiнки, разом узятi, дають суцiльну та завершену iдеологiю.

Коли мова йде про iдеологiю Донцова, то ii слiд зарахувати до першоi стадii iдеологii в час, коли вона охоплюе й оформлюе течii, що нуртують у душах поколiння, яке шукае нових шляхiв. Донцов намагаеться тi психологiчнi процеси, що вибухають стихiйно як зречення iснуючоi дiйсностi, укрiпити й дати iм теоретичне обгрунтування та на iхнiй основi перетворити душу нового украiнця, бо «лише цiлковите перетворення, започаткування зовсiм нового духа може нам допомогти», – каже Донцов словами Фiхте на початку «Нацiоналiзму».

Грунт, на якому зросла ця iдеологiя, наскрiзь психологiчний; система, яку вона дае, – фiлософська, бо дае теоретичний свiтогляд i то свiтогляд iз суттевими ознаками релiгii: зi сильним емоцiйним забарвленням, iз фанатичною вiрою в правдивiсть i непорушнiсть своiх догм, iз безоглядною нетерпимiстю й запереченням усього, що з нею не погоджуеться. Духовне перетворення, про яке каже епiграф, необхiдне тому, щоб iз таким власне емоцiйним наставлянням засвоiти iдеологiю. Без такого психологiчного прийому iдеологiя не буде iдеологiею, а лиш старою метафiзичною теорiею, що лежить у творах фiлософiв-фантастiв. Ця емоцiйнiсть, антиiнтелектуалiзм в iнтерсуб’ективному прийомi е психологiчною сторiнкою iдеологii.

Цю психологiчну рису iдеологii називаю я iнтерсуб’ективною тому, щоб не змiшувати ii з iншою психологiчною рисою iдеологii – зi стихiйним психологiчним перетворенням мас, що е пiдставою, й то психологiчною пiдставою iдеологii Донцова, на вiдмiну вiд пiдстав iнших iдеологiй, що мають соцiологiчнi або економiчнi пiдстави. Інтерсуб’ективна риса iдеологii е органiчною частиною ii сповiдникiв. Це iхнi духовi нахили та чуттевi реакцii. Ідеологiя дае iм теоретичне виправдання, дае санкцiю, виходячи зi загальних метафiзичних засад на основi непорушних догм, iз яких шляхом дедукцii вона виводить iх, але вже не як духовнi ознаки людей, а як основнi вартостi. Як такi вони е органiчною частиною самоi iдеологiчноi системи.

Погляньмо на пiдстави iдеологii Донцова, на метафiзичнi засади, що на них опираеться вся теоретична система. Метафiзична пiдстава iдеологii Донцова е однорiдною, бо в склад ii входить лише одна фiлософська система, а саме iдеалiзм, хоча крiм iдеалiзму зустрiчаемо й такi термiни, як волюнтаризм, енергетизм, динамiзм i навiть елементи дарвiнiзму. Чи е вона суцiльною, чи мiж окремими елементами ховаеться внутрiшнiй зв’язок, чи не е вони суперечливими з собою, цим Донцов не займаеться, хоча вiд цього залежить постiйнiсть iдеологii.

Основним поняттям iдеологii Донцова е iдеалiзм. Ідеалiзм мае кiлька значень, а тому слiд розрiзняти такi найважливiшi значення iдеалiзму:

1) iдеалiзм епiстемологiчний – напрямок у теорii пiзнання, що вiдкидае незалежне вiд наших уявлень iснування зовнiшнього свiту;

2) iдеалiзм метафiзичний – напрямок, що заперечуе iснування матерii, а реальну дiйснiсть приписуе лише iдеi, духовi або психологiчним елементам (розум, воля тощо);

3) iдеалiзм iсторичний – напрямок, що визнае впливи iдей на перебiг iсторичних подiй;

4) iдеалiзм ненауковий – напрямок, що може спiвiснувати i з iдеалiзмом, а речi нематерiальнi ставить над тим, що загалом називаеться матерiею, i заперечуе вартiсть тимчасовоi матерiальноi користi.

Про епiстемологiчний iдеалiзм у Донцова немае й мови. У склад його системи входить iдеалiзм у трьох останнiх значеннях – метафiзичний, iсторичний та ненауковий.

Найбiльшу вартiсть для iдеологii мае, вочевидь, метафiзичний iдеалiзм, бо вiн е виробленою фiлософською системою, що може дати iдеологii найзагальнiшi науковi пiдстави й що з неi випливае, як один iз наслiдкiв, iсторичний iдеалiзм. Ідеалiзм у четвертому значеннi, iдеалiзм як безiнтересовнiсть, не мае зовсiм жодного значення для вироблення iдеологii нацiоналiзму, а е тiльки науковою назвою для визначення буденного явища, що з iдеалiзмом нiчого спiльного не мае.

Метафiзичний iдеалiзм виходить iз того, що свiт складаеться з елементiв нематерiальних. Залежно вiд того, який саме нематерiальний елемент береться за основу буття, постають рiзнi iдеалiстичнi напрямки. Ідеалiстичний напрям, що за первiсну прасубстанцiю, з якоi все постало й з якоi все складаеться, вважае волю, називаеться волюнтаризмом. Наближеними до волюнтаризму е «енергетизм» i «динамiзм», – тому автор «Нацiоналiзму» зовсiм неправильно ставить в один ряд цi три поняття. Це неправильно, бо енергетизм – це погляд, що приймае за суть буття якiсно неокреслену енергiю. Напрямок, що окреслюе цю енергiю як психологiчну волю, е волюнтаризм, а напрямок, що уважае цю енергiю за кiнетичну силу матерii, називаеться динамiзмом. Енергетизм, отже, може бути iдеалiстичним i матерiалiстичним, залежно вiд якiсного визначення енергii. Динамiзм е матерiалiстичним, а волюнтаризм е iдеалiстичним напрямком енергетизму. Як такий вiн несумiсний iз матерiалiстичним динамiзмом i нiяк не спiвставимий iз енергетизмом, пiд обсяг якого вiн пiдпадае як один iз його напрямкiв. Небезпеки для цiльностi iдеалiстичноi пiдстави iдеологii вiд динамiзму нема, бо Донцов не кладе його в основу iдеологii, послугуеться ним тiльки тому, щоби сугерувати новим науковим словом.

Врештi, основою iдеологii залишаеться iдеалiзм та iдеалiстична форма енергетизму – волюнтаризм. Постае запитання, чи доцiльно окремо подавати цi поняття як основнi для iдеологii, якщо волюнтаризм сам е iдеалiзмом? Чи не досить самого волюнтаризму як основи iдеологii? Коли йдеться про метафiзичний iдеалiзм, то волюнтаризм його повнiстю замiнюе, але iсторичний iдеалiзм, що випливае з метафiзичного, не входить у склад волюнтаризму i не е його наслiдком. Тому, на мою думку, доцiльнiше було би говорити, що основою iдеологii украiнського нацiоналiзму е волюнтаризм та iсторичний iдеалiзм як протиставлення комунiстичному економiчному матерiалiзмовi.

Тепер звернiмо увагу на велику небезпеку, що постае для iдеологii нацiоналiзму вже в самих ii основах, а саме: ми можемо дуже легко прийняти до вiдома, що основою iдеологii нацiоналiзму е волюнтаризм, а не прийняти його за наш власний погляд на свiт. Наука, що вiдкривае iснування матерii, нам здаеться дуже дивною та неправдоподiбною, тим бiльше, якщо вона вважае матерiю за волю.

Не буду подавати метафiзичних аргументiв, аби довести правдивiсть волюнтаристського свiтогляду, але пригадую, що дослiдження фiзики – науки, предметом якоi е матерiя, у своiх вислiдах погоджуються з iдеалiзмом. Фiзика давно вже показала, що матерiя складаеться з атомiв. Новiшi дослiди вiдкрили, що атом складаеться з електронiв – нематерiальних осередкiв енергii, мабуть, електричноi. Найменший елемент, на який дасться розкласти матерiю, електрон не е матерiальним, а енергетичним. Отже, й матерiя, що складаеться з електронiв, е в своiй сутi енергiею. Це фiзика. Ідеалiстична ж метафiзика волюнтаризму приписуе тiй енергii едину реальну дiйснiсть. Та енергiя, що в русi електронiв е слiпою й iррацiональною, проявляеться в нас, як стихiйна, а також слiпа й iррацiональна воля, воля до життя, до влади, до експансii. Наша свiдома, рацiоналiзована воля е лише частиною космiчноi iррацiональноi волi. Нацiя – це об’еднання органiчно спаяних прагненням однiеi цiлi людей. Таке бажання з огляду метафiзики е окремим вiдгалуженням космiчноi волi, волею якостi, що утримуеться запереченням волi iнших якостей.

Безогляднiсть i фанатизм випливають як зовнiшнiй вияв зречення iнших гатункiв, i тому нацiоналiзм е аморальним, тобто позбавленим сентиментальноi справедливостi щодо iнших. З логiчною послiдовнiстю етика волюнтаризму вводить нове поняття добра i зла: «добре е все, що змiцнюе силу, здiбностi та повноту життя даноi спецiес, а зле – що iх ослаблюе». Тому етика волюнтаризму зi зневагою вiдкидае поняття щастя як суми приемних почуттiв найбiльшоi кiлькостi людей, почуттiв, що випливають зi задоволення матерiальних потреб. Щастя – це щастя перемоги, трiумф переможця, що усвiдомлюе всiм незнищимiсть iдеi, що вказуе на силу, як на праджерело життя. Людина, з огляду новоi етики, – це не якась абсолютна вартiсть, що ii не можна порушувати, це iснуючий факт iз своiм окремим свiтом, зi своiми малими втiхами та смутками, що iх треба шанувати. Людина – це тимчасова потенцiйна сила, це сума безмежних можливостей, можливостей реалiзацii iдеi. Лише iдея, яка (едина) визначае напрямок волi, мае абсолютну вартiсть.

Тут етика волюнтаризму збiгаеться з пiдставами iсторичного iдеалiзму, – представленням iсторичних подiй як безупинноi боротьби за реалiзацiю суперечливих iдей, що е висловлюванням волi рiзних якостей. Таке висвiтлення всесвiтньоi iсторii е нагальною потребою часу й цю працю обов’язково мусять зробити нашi iсторики, щоб спiвставимо протиставитися комунiстичному висвiтленню iсторii з огляду економiчного матерiалiзму.

Волюнтаристський свiтогляд поширюе поняття нацii в просторi та часi. У просторi тому, що не обмежуе волю до влади нiякими етнографiчними межами та хворобливими етичними сумнiвами. У часi поширюе поняття нацii тим, що едину вартiсть приписуе вiчнiй iдеi, а не тимчасовiй матерiальнiй користi мас, що «iнтереси тих землякiв, що житимуть» ставить над iнтересами «тих, що живуть», а добро «вiчноi Францii» над добром «усiх французiв цiеi доби». Так класично вловив рiзницю мiж iдеалiзмом i матерiалiзмом цитований Донцовим Шарль Морас.

Я обговорив досi волюнтаристську метафiзику, етику й iдеалiстичний погляд на iсторiю. Варто сказати ще кiлька слiв про психологiю визнавцiв iдеологii чинного нацiоналiзму. Волюнтаристська психологiя, як це влучно сформулював Донцов, «вважае душу не чимось, що пiзнае, лише чимось, що хоче». Але постiйна напруженiсть волi в одному напрямку (визначеному iдеею) виснажуе ii, тому треба щось, що пiдтримувало б той напрямок волi. Тут ступають у гру почуття, якi надають волi сильного емоцiйного забарвлення. Ф. Нiцше сказав, що потрiбен весь свiт терпiння, щоб людина, примушена ним, могла створити собi визвольне бачення, бо пiзнання вбивае дiю, до справи треба бути оточеним заслонами iлюзii. Бачення свiтлого майбуття батькiвщини, а не арифметична калькуляцiя, чи вистачить сил, чи оплатиться, мае нас вести до дii. Ілюзiонiзм е дуже рушiйним чинником. Донцов вiдносно слабо його пiдкреслюе. Вiн единий веде до героiзму, до фанатичних справ великих ентузiастiв, яких так високо цiнував Донцов. Доповненням iлюзiонiзму е романтизм i традицiоналiзм iз глибокою вiрою в незнищеннiсть iдеi, яка народжуе нову силу, – бажання вiдплати.

Ідеологii чинного нацiоналiзму не можна виводити всебiчно з матерiалiстичного дарвiнiзму, з яким вона мае деякi спiльнi тези, як боротьба за iснування та перемога сильнiшого. Вiд дарвiнiзму нацiоналiзм вiдрiзняеться своiм iдеалiзмом.

Ідеологiя нацiоналiзму в працi Донцова, як свiтогляд, приймае чинник нематерiальний – волю – за основу буття, як етика, вважае за добро те, що змiцнюе силу нацii, як iсторичний свiтогляд, визнае iдеям вплив на життя, а як наслiдок дii на психологiю ii визнавцiв, змушуе здiйснити бачення омрiяного майбуття.

Степан Ленкавський




Нацiоналiзм[2 - «Нацiоналiзм» подаеться за виданням: Д. Донцов. Нацiоналiзм. Украiнська видавнича спiлка. Торонто. 1966.]





Передмова до третього видання


«Нацiоналiзм», який вийшов першим виданням (з друкарнi О.О. Василiян у Жовквi) 1926 року, виступив iз iдеологiею, яка рвала з усiм свiтоглядом драгоманiвського демократизму та соцiалiзму Маркса-Ленiна, просякнутого отрутою москвофiльства. В тiй книзi автор розвивав думки, якi поширював напередоднi Першоi свiтовоi вiйни, як у киiвському «Словi», у брошурах «Сучасне москвофiльство» i «З приводу однiеi ересi», виданих у Киевi, «Сучасне полiтичне положення нацii i нашi завдання» – прочитане на студентському з’iздi у Львовi, – пiд час Першоi свiтовоi вiйни – «Украiнська державна думка i Європа» (видано в Берлiнi, Вiнницi й у Львовi), «Мiжнародне положення Украiни i Росiя», «Культура примiтивiзму», «Мазепа i мазепинство» (у Киевi та Черкасах) пiсля Першоi свiтовоi вiйни – «Пiдстави нашоi полiтики» й у львiвському «ЛНВку».

Основнi iдеi «Нацiоналiзму» були передусiм антитезами драгоманiвському «малоросiянству». Трактуванню Украiни, як провiнцii Росii, що претендувала лише на деякi «полегшi» культурного та соцiального характеру, «Нацiоналiзм» протиставляв iдею полiтичноi нацii, iдеалом i метою якоi був полiтичний державницький сепаратизм, повний розрив iз усiлякою Росiею, а культурно – повне протиставлення всьому духовному комплексовi Московщини, пiд оглядом соцiальним – заперечення соцiалiзму. Це була повна антитеза гермафродитському свiтоглядовi тодiшнього демократично-соцiалiстичного украiнського провiдництва.

На запитання «що?» «Нацiоналiзм» вiдповiдав: незалежнiсть i повний сепаратизм, пiдкреслення останнього в антипатii майбутнiх гасел федерацii, самостiйностi, але в рамках «общего отечества», Росii. На запитання «як здобувати свою мету?» «Нацiоналiзм» вiдповiдав: боротьбою; нацiональною революцiею проти Московщини; не шляхом порозумiння чи еволюцii.

Цi тези були цiлковитою антитезою драгоманства та соцiалiзму, бо iдеологiя Драгоманова укладалася, ним же самим, в його «гiмнi»: «Гей украiнець просить не много…». Ідея «Нацiоналiзму» замiсть «немного» ставила «все»! Замiсть «просить» – «жадае i здобувае». Також подальшу драгоманiвську мудрiсть (з того ж гiмну): постулат «любовi», «ко всiм слов’янам», а в першу мiру до москалiв як до «старшого брата», що мав вести iнших, «Нацiоналiзм» вiдкидав як наiвне i шкiдливе капiтулянтство. Пiсля запитань «що?», «яка мета нацii?» i запитання «як осягти ii?», на трете запитання «хто мае це довершити?» «Нацiоналiзм» вiдповiв: людина нового духу. Якого? Духу протилежного занепадницькому духовi речника украiнськоi iнтелiгенцii ХХ столiття з «рабським мозком» i «рабським серцем» (слова І. Франка). Роз’iденому сумнiвами розумовi тiеi iнтелiгенцii, хитливому в своiх думках «Нацiоналiзм» протиставляв незнаючу сумнiвiв вiру в свою iдею, в свою Правду (крикливо окреслену опонентами як догматизм, однобiчнiсть i емотивнiсть). Лiтепло-сентиментальнiй любовi до рiдноi неньки, любовi спокою й iдилii протиставив «Нацiоналiзм» пафос Шевченковоi, не роздвоеноi, «однiеi любовi» до своеi нацii, ii великого минулого й ii великого майбутнього (що супротивники таврували як фанатизм). Нарештi хитливiй волi тiеi iнтелiгенцii, «нетвердiй в путях своiх», задивленiй в обставини, тобто в ту чужу силу, яка iх створила, протиставив «Нацiоналiзм» безкомпромiсний войовничий дух, прiоритет його сили над силою матерii (що було в очах ворогiв пустою романтикою, вiдсутнiстю реалiзму). Крiм того, в окремому роздiлi «Нацiоналiзму» протиставлено евнухiвському реалiзмовi ту мiстику, без якоi всiляка полiтика мертва; мiстику, яка е джерелом життя нацii й ii сили.

«Нацiоналiзм», як i твори автора, що вийшли перед тим, викликали рiзку реакцiю як у московському полiтичному свiтi (в Державнiй думi, в пресi, П. Мiлюков, В. Ленiн та iншi), так i серед нашоi iнтелiгенцii, лiвоi i правоi. Лiберальна «Украiнская жизнь» i соцдемократичний киiвський «Дзвiн» осудили самостiйницько-сепаратистськi iдеi нацiоналiзму як шкiдливi та нереальнi; осудили цi iдеi також i монархiсти («Хлiборобська Украiна»), що мали в програмi «союз» Украiни з Московщиною. Бiльшовицька преса й досi, через майже сорок лiт пiсля його появи, веде озлоблено-брехливу кампанiю проти iдей нацiоналiзму. Демократи, соцiалiсти й советофiли нападають на «Нацiоналiзм» за «гiтлеризм», тодi як 1926 року, коли вiн був надрукований, про Гiтлера не було ще чутно. Нападають за «чужинецькi впливи» в iдеях нацiоналiзму, тодi коли автор чимраз виразнiше пiдкреслював традицii нашоi давнини як джерело нацiоналiзму («Де шукати наших традицiй», «Правда прадiдiв великих», «Вiд мiстики до полiтики», «Туга за героiчним», «Незримi скрижалi Кобзаря» тощо). І цi впливи «чужих iдей» закидають авторовi якраз тi «моралiсти», що «чужим богам пожерли жертви»: Марксовi, Ленiновi, Луначарському, Достоевському – взагалi «свiточам» росiйськоi лiтератури. Деякi з противникiв iдей нацiоналiзму твердять, що його iдейний вплив поширювався серед молодi тiльки через ii безкритичнiсть, але не пояснюють, чому мудрi провiдники «поважного громадянства» не могли нiяк вплинути на цю молодь, щоб у нiй виховати критичнiший пiдхiд до поглядiв. Дехто вдавався до замовчування iдей автора, або до наiвних способiв знецiнювати iх. Так, наприклад, однi називають книгу «Нацiоналiзм» брошурою (аморальною та шкiдливою), повною злочинного шовiнiзму (Лев Ребет «Свiтла i тiнi ОУН», Мюнхен, 1964). Іншi, хоч i шукають за московськими корiннями бiльшовизму, але не зауважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цiй проблемi в «Пiдставах нашоi полiтики» (Вiдень, 1921), а також у брошурi «Культура примiтивiзму» (Киiв, 1918), чи в книзi «Росiя чи Європа» (Лондон, 1954).

Джерело цього походу проти нацiоналiзму не важко знайти. Бо тепер навiть слiпим стае ясно, чому багато хто з нашоi демократично-соцiалiстичноi, чи сучасно-перехрещеноi з нацiоналiзму на просоветський демократизм чи навiть монархiчноi iнтелiгенцii, так заiло (разом iз бiльшовиками) ведуть досi повну злоби iнсинуацiй кампанiю проти «Нацiоналiзму» та нацiоналiстичноi iдеi. Це тому, що багато хто з iнтелiгенцii тих груп, зараженi незнищенним москвофiльством, проти якого я виступив уперше 1912 року («Сучасне москвофiльство», Киiв). Ось тут власне i був закопаний собака! Ось тут i крилася причина iхнього антинацiоналiзму! Ну, i комплекс плебея, який не зважуеться випростати хребта.

Москофiльським шляхом пiшли i радянцi (з киiвськоi Ради) перед Першою свiтовою вiйною, i радянцi советофiльськi, i М. Грушевський, i В. Винниченко, i М. Шаповал, («Союз народiв Схiдноi Європи»), i А. Крушельницький, i О. Назарук (возвеличувач Петра та Катерини i ненависник козацтва), i В. Липинський («Союз трьох Русей»), i В. Левинський, i Багряний, i ренегати нацiоналiзму, тепер прихильники «мирноi еволюцii» або «нашоi держави УРСР», або тiтовськоi Украiни, i вороги збройноi боротьби за незалежнiсть; i М. Лозинський, i Ф. Федорцiв, i Ю. Бачинський, i М. Рудницький, i у своiх спогадах Чернецький, який розповiдае, що й сам вiн помалу став радянофiлом, i багато його товаришiв, – i П. Карманський, i В. Пачовський, i Ю. Шкрумеляк, яких вiн не звинувачуе в безкритичностi, i виправдовуе всiлякими способами, хоч тi пустомудрi повiрили в «приманливi кличi бiльшовикiв про владу робiтникiв, селян, про розквiт украiнськоi культури в советськiй Украiнi». Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами нацiоналiзму, який одразу застерiгав перед московською брехнею; не Чернецький iз товаришами, поблажливий до москвофiльських перекинчикiв (i до себе самого), з люттю накидався на автора «Нацiоналiзму». Слiдами галичанина Чернецького пiшли багато хто з емiграцii пiсля 1945 року, наприклад, Шерех-Шевельов, який твердить, що Украiна «пiшла тепер iншим шляхом, нiж яким ii вели в збройному змаганнi 1917–1920 рр.», та що цим шляхом (тобто московсько-бiльшовицьким) i мае вона йти, а в органi «МУР» (редакцiя – Шерех, Дивнич, У. Самчук i Ю. Косач) 1947 року надрукував суто бiльшовицький напад Ю. Косача на львiвський «Вiстник», на нацiоналiзм i на Донцова, i твердив, що вважати Косача бiльшовиком – це демагогiя та брехня. Вiдповiдь Донцова на випад Косача редактори «МУРу» вiдмовилися друкувати в своему нiбито дискусiйному органi, в «МУРi», провiдникiв якого Шерех славив як великих носiiв новоi доби, як «символ сучасностi». (Вiдповiдь з’явилася в «Орлику».)

«Малоросiянство», яке i перед 1926 роком i в нашi днi пишним чортополохом розцвiло i в Украiнi, i на емiграцii, – ось де була та прихована причина ненавистi тих кiл до «Нацiоналiзму» тодi i тепер, iхне москвофiльство це – заперечення всiх нацiональних традицiй, культурних, побутових, соцiальних, полiтичних, моральних i релiгiйних! А боротьба з ним тепер набувае виразноi форми боротьби зi силами диявола. Непогано – в нападi може мимовiльноi щиростi – один iз МУРiвцiв, один зi звеличникiв вождiв нашого «сучасного» москвофiльства, отих тичин, сосюр, рильських, бажанiв, скрипникiв i Ю. Коцюбинського, зiзнався, що нам треба робити «компромiс iз дияволом». Їхне москвофiльство – це був просто страх i подив раба перед всiлякою признаною свiтом силою.

Виносячи свою iдеологiю нацiоналiзму проти банкрутуючих iдей нашоi епохи, проти «сучасноi демократii» (приязноi i до СРСР, i до комунiзму), проти комунiзму та соцiалiзму, проти наднацiонального iнтернацiоналiзму, «Нацiоналiзм», проти iхнього «розуму без вiри основ», воздвигнув вiру; проти iхнього духу iдилiзму, угодовства i матерiального «щастя» – iдеалiзм; проти духу крутiйства та мирноi еволюцii – прапор боротьби. Цей прапор мав дiстатися до людей нового духа; не до людей вмираючоi псевдоелiти «софiстiв, калькуляторiв i економiстiв» (слова Е. Берка); не до рук безiдейних полатайкiв i матерiалiстiв, а до людей новоi елiти, людей iз основними ознаками нового лицарства: з мудрiстю, шляхетнiстю та вiдвагою. Такою була теза «Нацiоналiзму».

Двоподiл? Мабуть, той двоподiл, за який «Нацiоналiзм» притягнув до себе найбiльше злостi i «прогресивних», i своiх, i росiйських бiльшовицьких супротивникiв. Полемiзувати з тезою «двоподiлу» вони не можуть, бо ця iдея червоною ниткою проходить через усi твори Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесi Украiнки, Олени Телiги – взагалi поетiв львiвського «Вiстника». Не лише я, але й вони дiлять людей на двi «породи», вiдповiдно не до iхнього соцiального становища, а iхньоi духовноi природи, iхнього духу; дiлять на двi рiзнi категорii: на шляхтича i мужика, козака i свинопаса, лицаря i плебея, патрiота i «дядькiв отечества чужого»; борцiв i «партачiв життя», героiв за нацiю i нiмих, пiдлих рабiв, «грязi Москви» або «жебракiв о ялмужну просящих», мученикiв за вiру i «сонне кодло» вiдступникiв, ардентiв та iзогенiв, людей «лицарськоi, чистоi, святоi» кровi i «сукроватоi» кровi невiльникiв, «ковалiв безверхих» i «людських шашелiв» (однi з чужими iдолами борються, iншi ж розтлiвають нацiю), на одержимих духом iстини й юд, плем’я Навина та Датанiв i Авiронiв, «люд героiв» i «номадiв лiнивих» тощо (тема для спецiальноi розвiдки!). Не йдеться тут про соцiально-класовi рiзницi, повторюю, а про рiзницi духу. Бо в Шевченка були плебеi-гречкосii, i романський золотий плебей; е в нього iзраiльський архiерей у часи Ірода-царя, а тi, що в чужого володаря «мов собаки патинки лизали», це були iнодi й звичайнi Яреми, i нащадки панства козацького. Це – татарськi люди й Ігоревi воi, Барабашi та Хмельницький, Мазепа i Кочубей. А в найбiльш переломнi епохи – це два близнюки Івани, один «буде катiв катувати, другий – катам допомагати».

Цей двоподiл – власне проблема детронiзацii сучасноi нашоi псевдоелiти (i не тiльки нашоi), i приходу на ii мiсце того нового лицарства, яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив 1926 року «Нацiоналiзм» як вiдродження духу нашоi давнини старокиiвськоi та козацькоi, з ii поборниками, якi в епоху боротьби нашоi захiдноi цивiлiзацii проти антихристиянських сил диявола, покладуть початок великому дiлу, довершенню великоi мiсii Украiни, передбаченоi iй на горах киiвських апостолом Андрiем. Мiсii хреста i меча: «На диявола – хрест, на ворога – шабля». Велике змагання у сферi духовiй i фiзичнiй.

Це, в основному, хотiв я сказати в словi до цього третього видання мого «Нацiоналiзму», а при цiй нагодi скласти подяку всiм тим моiм однодумцям, якi спричинилися, в той чи iнший спосiб, до цього видання.



Д. Д.




Замiсть передмови


Наш час е часом занепаду божкiв, до яких молилося XIX столiття. Катастрофа 1914 року не даремно пролетiла через нашi голови; всi «нерушимi» засади та «вiчнi» закони суспiльноi еволюцii розсипалися в порох, вiдкриваючи безконечнi перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неторкнутим iз катастрофи. Це – закон боротьби, яку Гераклiт називав початком усiх речей, закон вiчного суперництва нацiй, який пануе над свiтом тепер так само, як панував у початках iсторii народiв i держав.

Рознiжений вiк, якому кривавий пiдсумок зробила Перша свiтова вiйна, вiк забобонних законiв i законних забобонiв забув про цей единий закон життя. Особливо в своiй другiй половинi почав наш вiк забувати, що це е воля, пам’ятаючи лиш про розум; що це е боротьба i що це е нацiя, як одна з найгарнiших еманацiй волi до боротьби та боротьби за волю. Розум, еволюцiя i космополiтизм – ось були цiнностi XIX столiття, яким завдали страшного удару подii 1914 року.

Той рiк пригадав нам призабуту правду, що свiт належить до тих, хто вмiють хотiти; що единим живим чинником мiжнародного життя е нацiя, незалежно вiд того, який клас веде ii за собою. Правда, деякi проблеми, що стояли перед народами, вже розв’язано, але iншi висунулися на iхне мiсце. Новий ряд нових завдань виростае перед нами, iх розв’язуватимуть нашi нащадки. Впав царат, але живе й зростае росiйський iмперiалiзм, як i його супротивник. Зник халiфат, але пiсля нього прийшла регенерацiя iсламу, вибухова сила якого так добре нам вiдома з iсторii. Животворчий дух Заходу починае вiяти на Далекому Сходi, де зрiють подii, повнi важких наслiдкiв, друго- i третьоряднi континенти проголошують своi права на рiвноправнiсть або й на гегемонiю, хитаеться становище Європи в постiйному русi народiв i краiн.

Як у тридцятилiтню i столiтню вiйну, як 1648-го i 1709 року, як пiд Каннами i Саламiном, iдея, яка керуватиме конфлiктами, що назрiвають, буде iдея нацii, iдея людськоi спiльноти, що е або хоче бути органiзованою в окрему полiтичну одиницю…

І в такий момент наш народ стоiть знедолений i «обезмозглений» (decerebre), як сказав би Барес, без нацiонального «вiрую», i без сильноi волi боротися за нього; маючи замiсть нацiонального iдеалу надтрiснутi скрижалi старих вивiтрених «мудрощiв», мляву саламаху з поступу, еволюцii, мiжнародного братерства й iнших iнтернацiоналiзмiв, – отруйного зiлля для здорового народного органiзму; засад, прекрасних для народiв-провiнцiй та iхнiх iдеологiв-провансальцiв, але не для народiв-нацiй.

У цiй книзi я хочу усталити поняття украiнського нацiоналiзму, так, як його розумiю. А розумiю його не як ту чи iншу програму, не як вiдповiдь та завдання нинiшнього дня (i тому нехай не розгортае цiеi книги той, хто шукатиме в нiй аргументiв за тiею чи iншою «орiентацiею», партiйною «програмою» чи формою правлiння), – лише, як свiтогляд. Як певний свiтогляд, протиставляю свое поняття нацiоналiзму дотеперiшньому нашому нацiоналiзмовi XIX столiття, нацiоналiзмовi занепаду або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мiшанину з кириломефодiiвства та драгоманiвщини, легалiстичного украiнофiльства й народництва з iхнiми крайнiми течiями, марксизму та комунiзму з одного боку, есерiвства та радикалiзму – з iншого, нарештi – з правих iдеологiй, починаючи вiд Кулiша та закiнчуючи неомонархiзмом.

Цi напрямки рiзнилися мiж собою не в одному стосунку, навiть поборювали себе взаемно, але тим не менше всi вони вкорiнялися на тому самому свiтоглядi, якому, як свiтогляду занепаду, протиставляю тут iнший, йому засадниче ворожий.

Початки того, що розвиваю тут, розвивав я з того часу, як почав писати; отже те, що пишу, в сутi речi нi в чому не вiдрiзняеться вiд того, що я писав досi. Лише тепер я намагався увiбрати в систему те, про що перед тим писав уривками або натяками. Яка мета цiеi книги? Вплинути на формування украiнськоi нацiональноi iдеологii, яка, я в це вiрю, вийде переможно з розбрату умiв наших днiв, – i тим самим вплинути на перебiг майбутнiх подiй. Хто сумнiваеться в можливостi такого впливання, нехай пригадае собi слова Емерсона: «Будь-яка революцiя була спершу думкою в мiзках однiеi людини».

Позитивну частину цiеi книги мусiла випередити частина негативна, критика нашого «провансальства», хоч цiлковите розумiння цiеi критики можливе щойно пiсля прочитання другоi частини. Характеризувати наше провансальство я мусiв його ж таки словами та фразами, не тому, що менi хотiлося перенавантажувати книгу цитатами (якi уживаю не як докази, а лише як iлюстрацiю), а тому, що своiми словами менi просто неможливо було сформулювати настiльки необов’язково чужу менi iдеологiю.




Частина перша

Украiнське провансальство





Роздiл І

Примiтивний iнтелектуалiзм


Який образ уявляеться нам, коли вимовляемо: украiнська нацiональна iдеологiя? Якi емоцii збуджують у нас iмена кирило-мефодiiвцiв, Драгоманова, Франка та провiдникiв новiтнього народництва та соцiалiзму? Мабуть, не тi, з якими еднаються в нас iмена Данте, Макiавеллi або Мадзiнi. Це постатi рiзних шкiл, рiзних стилiв i яких же ж iнших свiтоглядiв!

Коли б ми хотiли кiлькома словами висловити всю рiзницю мiж нацiоналiзмом i народництвом, то знайшли б ii в двох дiаметрально протилежних свiтовiдчуттях: свiт, де пануе воля, i свiт, де пануе iнтелект. Два темпераменти: чин i контемпляцiя, iнтуiцiя i логiка, агресiя i пасивнiсть, догматизм i релятивнiсть, вiра i знання. Ось так коротко можна охарактеризувати оцю рiзницю.

ХІХ столiття було золотим столiттям розуму, а разом iз тим i золотим столiттям нашого декадентського нацiоналiзму. Шопенгавер, цей найзавзятiший ненависник вольового чинника i заразом його найлiпший, хоч i несвiдомий, апологет, – найяскравiше сформулював протилежностi двох поглядiв на свiт: вольового й iнтелектуального. Для Шопенгавера «сила, яка животiе i буяе в рослинi, яка творить кристал, яка тягне магнiт до пiвнiчного бiгуна», яка дiе в матерii як «втеча i пошук, розлука й отримання», нарештi, як «тягар, що… виявляеться в кожному предметi, притягаючи камiнь до землi, а землю до сонця», так само, як прагнення людини до життя, все це лише рiзнi форми виявлення того, що ми в собi називаемо волею. Але цю волю вiдчуваемо в iнших тiлах лише в аналогii з нашою власною, самi ж тiла вiдомi нам тiльки, як уявлення нашоi свiдомостi, як свiт окремих феноменiв, а на цьому свiтi пануе не воля, а розум каузальноi причинностi, позбавлений усiлякоi мiстики i будь-яких таемниць.[3 - Schopenhauer A. Sammtl. – Werke. В. І., Die Welt als Wille u. Vorstellung, Inselv. – Leipzig.] Власне саме таким бачив свiт i ХІХ столiття; це не був свiт тих, хто творять, а тiльки свiт тих, хто його обсервують; не тих, хто дiють на оточення, а лиш тих, на кого дiе воно i його механiчний закон. Не мiстична воля була рушiем життя, а цiлком прозаiчнi, вiдкритi розумом причини. Треба лише пiзнати цi причини та закони, i ми запануемо над свiтом, над фiзичним, так само, як i над суспiльним. «Знання – сила», це правило Бекона стало головною максимою не лише мужiв науки, але й полiтикiв минулого столiття. Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людству та його метi. Через знання – до реформування суспiльностi. Ось такими були гасла новоi релiгii розуму, яка в XVI столiттi отримала своiх пророкiв, у XVIII столiттi – перших «святих», а в ХІХ столiттi, мов лавина, летячи з гори у долину, забрукована i вульгаризована, дiсталася до рук украiнськоi демократii.

В цьому виглядi й засвоiв собi цю релiгiю наш демократичний нацiоналiзм. Вона, як жодна iнша, припала йому до смаку. Пiсля героiчного XVII столiття, яке закiнчилося для нас 1709 року, з його вiрою в позасвiдомi сили, що керують життям, це був поворот знудженоi, провiнцiоналiзованоi генерацii до свiту фактiв. Для них людськi вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум як мотив був обов’язковою передумовою будь-якоi акцii. Свiт людських учинкiв, так само, як фiзичний, не був позасвiдомим свiтом, де головною рушiйною силою був «безмотивний, внутрiшнiй неспокiй, що жене нас до безперервного руху» (Г. Зiммель),[4 - Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922.] лише свiт конкретних феноменiв, видимих дiй, iз яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала добрим, чого хотiла, а лиш те хотiла, що вважала добрим. Для них, як для Вольфа, розум мiг вважати щось добрим або за злим, а у волi бачили вони безпричинну, незбагнену силу, лише ii повсякчасний прояв, «звичайний акт нашого осуду, що стоiть пiд впливом логiчних вражень» (Годвiн).[5 - Stephen Leslie. History of English Thought in the l8th Century. – II. – Сh. X.] Людина, як i предмети фiзичного свiту, вводить у рух не сама по собi, не пiд впливом внутрiшнiх, а пiд впливом зовнiшнiх причин, там – матерiальних iмпульсiв, а тут – переконань. Звiдси е простий висновок: треба лиш вигадати логiчний, iдеальний устрiй суспiльностi та переконати людей у його доцiльностi, й усi заплутанi громадськi справи, в тому числi i нацiональна, розв’яжуться водночас. На доказ такоi можливостi Юм колись посилався на дослiди Гюгенса, що вигадав «найлiпшу модель корабля», чому ж не можна було так само видумати й «найлiпшу модель» спiвжиття людей чи народiв? Це було б щось на кшталт «Новоi Атлантиди» Бекона, «нормальним» взiрцем суспiльного устрою.[6 - Stephen Leslie. History of English Thought in the l8th Century. – II. – Сh. X.]

Правда, кажуть вони, люди й досi дають себе вести афектам iнстинктам, але це не означае, що апелювання до iхнього глузду не змусив би iх скоритися правдi, виведенiй дедуктивно з розуму; що дiйснiсть не можна б було пiдкорити його владi. Щастя людей залежить вiд поступу знання та думок. Те, що розум вважае за правдиве, гарне та добре, мусить стати законом громадського життя. Бо спонтанно творчим чинником iсторii е iнтелект, а що ж е iсторiя, як не його поступове вдосконалення, як не розвиток iдей, як не перемога нашого «людського» над нашим тваринним, iнтелекту над iнстинктом? Без апелювання до iнтелекту не можна нi пiзнати закони розумних суспiльних вiдносин, нi упорядкувати останнi.

Всi цi необов’язково наiвнi роздуми були для нашого провансальця аксiомами. Це ж про нього сказав Гете:

Was braucht er in die Ewigkeit zu schweifen,
Was er erkennt, lasst sich ergreifen.

І в цьому погоджувався позитивiст iз провансальцем. Чого не можна було схопити думками, те для них, як та воля, не iснувало, то був забобон. Цей забобон ставав головною причиною всього лиха. Ігнорування, неуцтво – ось головнi прокляття людства. В галузi бiологii неуцтво стало причиною холери й iнших пошестей, надмiрноi смертностi, недуг; неуцтво ж стало причиною всiх соцiальних лих, починаючи вiд вiйни та соцiального визиску i закiнчуючи на нацiональних чварах. Те, що можна було схопити (ergreifen), – людський добробут – було iдеалом, а осягнути його можна було систематичним використанням здобутого через науку знання й опанування природи. Всi соцiальнi недомагання можна було вилiкувати через пiднесення основаноi на науцi зовнiшньоi культури, яка визволяе людство з нужди i турбот. Соцiальна проблема стала проблемою вдосконалення матерiального стану суспiльностi через науку.

Те саме знання мало принести щастя не тiльки в соцiальнi взаемини, а й у нацiональнi, неуцтво було причиною i нацiональних чвар, де дiяв незбагненний афект, що не хотiв нiчого знати про закони логiки. Разом iз Боклем нашi нацiоналiсти думали, що «найбiльшим супротивником нетолеранцii», як i всiх афектiв, якi роблять пекло з людського життя, е знання. На його думку, лише «поширенню знання» завдячуемо ми, наприклад, скасування iнквiзицii, цього «найбiльшого лиха, яке знало людство».[7 - Buckle H. T. History оf Civilization in England.] Чому ж завдяки тому самому знанню не вдалося б людству запровадити рай i в мiжнацiональнi стосунки? Та ж supremus motor душевного та суспiльного життя е всесильний iнтелект! – твердили вони.

Ця теорiя була настiльки спокуслива для будь-якоi демократii, вимагала вiд неi так мало, була настiльки до вульгарностi проста, що ii моментально прийняло за свою все украiнофiльство минулого столiття. Украiнофiли також були «нацiоналiстами», але без галасу. Причиною мiжнацiональних ворожнеч були для них не вiчнi закони конкуренцii мiж расами, не перенесена зi свiту органiчного до надорганiчного боротьба за iснування; причиною нацiональних чвар була розумова вiдсталiсть, боротьба iдей, а головне – непорозумiння. Нiщо iнше, як непорозумiння, iгнорування, неуцтво, вiдсутнiсть культури i були причинами того, чому людськi раси впродовж тисяч рокiв знищували одна одну. Аби цей ненормальний (i образливий для «нашого культурного столiття») стан усунути, треба лише науково обгрунтувати iдеал людства, треба тiльки розплющити очi гнобителям i гнобленим на цю ненормальнiсть, i все буде гаразд! Гноблених – вiдучити вiд iхнього «шовiнiзму», гнобителiв – вiд фальшивих iдей iмперiалiзму, i одних, i других – вiд нацiонального заслiплення. Яким способом? – Вочевидь, освiтою, переконуванням i пропагандою iдей вселюдського братерства… Розумних причин для ворожнечi мiж нацiями немае, цю ворожнечу пiдтримуе лише жменька пануючих (царiв i панiв). Історiя – це вiчний поступ вiльноi думки, постiйне подолання забобонiв, повiльний шлях до трiумфу розуму над афектом i волею, над усiм, що темне, незбагненне, задерикувате та фанатичне, що загачуе людству шлях до землi обiтованоi, думали вони.

Розцвiла в нездоровому повiтрi уярмленоi нацii, ця iдея неподiльно запанувала над поколiннями нашого ХІХ i початку ХХ столiття. Не було такоi течii, вiд крайнiх лiвих до крайнiх правих, де б ця iдея не панувала тим чи iншим способом. Спершу в першiй яснiй i скристалiзованiй програмi украiнства ХІХ столiття, – у кириломефодiiвцiв. Вони визнавали, справдi, що Украiна була розп’ята i замучена ii супротивниками, але, приписуючи iй власну забудькуватiсть i великодушнiсть, твердили, що вона не пам’ятае лиха, готова простити iм усе i навiть «проливати свою кров» за ворогiв, якщо тiльки тi «просвiтяться» i визнають своi «помилки». Чужий iмперiалiзм в Украiнi був для «братчикiв» явищем анормальним, причиною його було iгнорування. Треба його було розвiяти, «прокинутися зi сну i дрiмоти» та «викорiнити з своiх сердець безглузду ворожнечу» до iнших народiв, i на слов’янськiй землi настане спокiй.

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання мефодiiвцiв. Вiчне прагнення народiв до експансii не було для них спiвставиме поняттю нацii, як, наприклад, iманентне поняттю газу намагання заповнити будь-яку порожнечу; ворожнечу мiж народами вважали вони чимсь штучним, прищепленим народам «царями i попами на загальну згубу», як у своiй незрiвняннiй демократичнiй мовi висловлювалися мефодiiвцi.[8 - Охримович Ю. Розвиток украiнськоi нацiональноi думки. – Киiв, 1922.] «Розумнi» причини – в свiтi фiзичних явищ, i «розумнi» аргументи – в свiтi надорганiчному, вони лише керували всiм навколо нас, вони ж мали перемогти всi «темнi» сили, що стояли на дорозi до царства чистого розуму.

Якщо мефодiiвцi були першими, що сформулювали цi iдеi, то найзавзятiшим iхнiм популяризатором став М. Драгоманов. Вiн вирiс в отруйному оточеннi росiйських патрiотiв, переконаний росiйський державник, релятивiст та еклектик з голови до п’ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко (родом русин – нацiональнiстю росiянин (лат.). З приемнiстю вхопився вiн за тезу, настiльки вигiдну i настiльки зрозумiлу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» мiж народами пояснюються лиш тим, що люди е «нерозважливi». Тепер цих «сварок» е менше – (шкода, що Драгоманов не дожив до наших днiв!), але коли в давнину iх було бiльше, то це пояснюеться, на думку професора, людським iгноруванням: «Коли люди були не такi розумнi, як тепер, то мiж рiзними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували мiж собою так, як, наприклад, кiнь жахаеться верблюда, або собаки ворогують iз котами тощо».[9 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] А звiдси ясний для кожного драгоманiвця висновок: як людському вихованню вдалося погодити кота з псом, так мае вдатися привернути й мирне спiвжиття рiзних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, наприклад, лисицю з курми, або вовка з телям, – над цим правовiрнi драгоманiвцi не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори дригом усе iхне вiдчуття свiту, в якому прiоритетом мав бути розум, а не вiд нього незалежнi iнстинкт i воля.

Та на щастя, свiт думав власне так, як Драгоманов (бодай йому так здавалося), «i згодом розумнiшi люди стали думати, що такий гнiт одного (народу. – Д. Д.) iншого – рiч неправедна, вкрай нерозумна, невигiдна для загалу навiть пануючого».[10 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] Отже, шляхетним завданням украiнського «нацiоналiста» стало переконувати супротивника в «безглуздостi» його агресii та невигiдностi ii для нього ж самого, однiею силою розумових аргументiв; точнiсiнько так, як вiн гадав переконати Росiю зупинити культурний гнiт украiнського шкiльництва «однiею силою педагогiчних аргументiв».[11 - Драгоманов М. Дивацькi думки.]

Один iз видних представникiв монiзму, В. Освальд (полемiзуючи з «мiлiтаризмом») писав, що вiдносини мiж нацiями мають нормуватися розумовим принципом енергетичного iмперативу, який чисто «науково наказуе iм сидiти тихо i не витрачати на марно сили у непродуктивнiй боротьбi».[12 - Oswald W. Monistische Sonntags Predigten.] Як iз точки зору енергетичного iмперативу, плуг вищий за соху, а полюбовне розмежування сусiдiв вигiднiше за вiчнi сварки та бiйки, так, iз тiеi ж самоi точки зору, вигiднiше мирне спiвжиття народiв, нiж iхня ворожнеча.

Щоб ця ворожнеча зупинилася, треба лиш «переконати» ворогiв в ii безсенсовностi! Поколiнню, хворому на надрозвиток iнтелекту, промовляли до переконання цi наiвнi аргументи. Вiрив у них i Драгоманов. Так, найбiльшим аргументом проти надання украiнству державно-правового характеру було в нього те, що цi потяги не можуть витримати критику «освiченого» чоловiка; що iх вiдкинуто науковою критикою й аналiзом. Для нього те, що вiдкинула наука, не смiе iснувати в життi, бо ним же ж керуе розум. Афект у соцiальному життi не вiдiграе жодноi ролi i вiн радить перенести «точку опори соцiального та полiтичного руху в Росii з почуття i вiри – на науку i розрахунок». Наука ж, розум, критика, аналiз, переконування, а не iнстинкт i воля мають вирiшити й нацiональну проблему.[13 - Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе // Полное собранiе сочиненiй. – Париж. – Т. II. – С. 401.]

Це було якесь полiтично-нацiональне толстовство. Толстой також проповiдував, що не треба бути фантастом, аби вiрити, що спершу в усiй Європi, а потiм i на всiй кулi земнiй запануе братерство народiв, як тiльки вони вiдповiдно «просвiтяться» i зрозумiють «безглуздiсть» iхньоi ворожнечi.[14 - Толстой Л. Царство Божие внутри вас.] Слiдами цього толстовства, популяризованого Драгомановим, пiшла i майже вся украiнська публiцистика. Галицькi молодоукраiнцi хвалили Драгоманова за те, що той не виставляв украiнську «квестiю з формально нацiоналiстичного боку», а лише з педагогiчно-практичного,[15 - Молода Украiна. – Львiв. – Ч. 2.] тобто, не з точки зору iррацiональноi волi нацii до життя, а лише з огляду логiчного обгрунтування. Так само людина, яка витиснула свою печатку в украiнофiльствi мiж першою та другою революцiями, вважала, що боротьба украiнства за iснування була «iдейною боротьбою», боротьбою не двох взаемовиключних воль, а лише боротьбою iдей, за якоi завжди е змога переконати супротивника аргументами логiки.[16 - Єфремов С. За рiк 1912. – С. 12.] Навiть украiнська революцiйна публiцистика дотримувалася думки, що нацiональне питання (тобто, мiжнацiональна ворожнеча. – Д. Д.) – це щось ненормальне, нерозумне, щось надумане (буржуазiею, як у мефодiiвцiв, царями та попами) для того, щоб штучно нацьковувати один народ на iнший.[17 - Войнилович. С. Неiснуюче питання. Праця ч. 11 // Наш голос. – С. 283.] За вiдповiдноi просвiти сатанинська полуда, накинута на очi народу (пролетарiату), спаде, i позбавленi своеi буржуазii (панiв i царiв) народи зiллються в братерському союзi, у вiчному царствi всесильного розуму.

В повнiй злагодi з наведеними думками, твердив один iз головних украiнських часописiв перед революцiею, що говорити про неприязнь росiян до нас можна лише в патологiчному станi. «Неуцтво («невежество») пояснюе багато з того, що украiнцi беруть за неприязнь, за негативне ставлення до iхньоi нацiональноi справи».[18 - Салiковський О. // Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 2.] Тому й драгоманiвцi були переконанi, що «доводи розуму та справедливостi» змусять супротивника змiнити свое негативне ставлення до украiнськоi нацiональноi справи,[19 - Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 78. – С. 51.] бо виною такого ставлення е тiльки непоiнформованiсть чужинцiв, «прискорбное заблуждение, которое объясняется очень плохой осведомленностью» стосовно украiнських змагань.[20 - Украiнская жизнь. – 1922. – Ч. 6. – С. 12–13.]

Такий бiльш-менш був змiст усiеi украiнськоi преси. Спершу тон iй надавав Драгоманов, пiсля 1900 року – М. Грушевський. Для нього так само прагнення украiнства диктувалися не спонтанною волею нацii, не ii iррацiональним прагненням життя та влади; украiнськi домагання е логiчним висновком роздумiв над розумним устроем соцiальних i мiжнацiональних взаемин. Як такi, цi прагнення е «безсумнiвнi для будь-якоi, просто тiльки гуманно i культурно налаштованоi, людини», хоч би й iз ворожого табору. Тому й цi домагання треба було «аргументувати бiльше вiд розуму». Правда, тих доказiв ворожа сторона не вислухала, i подii не пiшли за порадою професора, але тим гiрше для подiй! Бо засадниче мають рацiю все ж не подii, не та «темна» сила, що пануе i над людським розумом, i над учинками людей, i над iхнiми мотивами, – лише прекрасний розум. Цi докази вiд розуму, «коли б були вислуханi свого часу, витворили б тривкий моральний зв’язок мiж украiнським громадянством з одного боку, росiйською державнiстю i великоруським (?) поступовим громадянством iз iншого».[21 - Грушевський М. Якоi ми хочемо федерацii // Вид. 3. – Киiв, 1917.] Дотеперiшня непримиреннiсть украiнського та неукраiнського нацiоналiзмiв для Драгоманова, так само, як i для Грушевського, е, отже, станом патологiчним, викликаним «нетямущими» iгнорантами… Яким домом для, Боже, вiльних мусiла видаватися шановному професоровi iсторiя, яку робили Олександр, Цезар, Кромвель, Наполеон, Мадзiнi й iншi «нетямущi» та «некультурнi» люди, що ось уже кiлька тисяч рокiв тримають людство у патологiчному станi! Гандi i Лев Толстой мусять видатися для людей цiеi психологii единими свiточами людства…

Тiею самою психологiею були зараженi навiть революцiйнi кола Надднiпрянщини. Рука в руку з ними йшли i революцiйно налаштованi галицькi кола. «Молода Украiна» писала, що боротися за свiй революцiйний iдеал треба «зброею знання, одинокою зброею наших часiв». І далi: «знання i наука, що нинi змiнили весь овид землi, е для нас одинокою зброею до боротьби з нашими ворогами», свяченi ножi засадниче вiдкидаються…[22 - Молода Украiна, 1906. – Ч. 6.] Особливе значення набирае це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першоi революцii на сходi Європи, 1900 рiк, час, коли, за визнанням самих прихильникiв цього кредо, нiколи становище украiнськоi нацii не було настiльки подiбне до становища за часiв Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська iдеологiя була в нас настiльки поширена, настiльки загально прийнята серед офiцiйного украiнства, настiльки сама собою зрозумiла, що ii слiди безперестанно надибуемо i в нашiй поезii.

«Коли ти любиш рiдний край, – то так i знай, – що гук вiйни, огонь Перуна, – дочаснi, як i свист бича, – i щастя дасть не блиск меча – а вiльна школа i трибуна», – так звучала драгоманiвщина, перелицьована на вiршi одним iз корифеiв нашоi поезii минулого столiття.[23 - Вороний М. Коли ти любиш рiдний край…] Уривок цей не виняток, вiн так само характерний для украiнськоi поезii, як цитованi уривки з Драгоманова та Грушевського для украiнськоi публiцистики. В ньому вiдбився весь недолугий свiтогляд тих часiв позбавленоi всього здорового та сильного iнтелiгенцii нашого fin de siecl’a. В поколiння з вiдмерлою волею, засудженого на безчинне спостерiгання, орган цього спостерiгання, розум, зробився силою, що будуе та руйнуе свiти, нищить зло i насильство, запроваджуе щастя та добро…

Типовим представником драгоманiвщини в Галичинi (хоча наприкiнцi життя вiн ii й зрiкся) був Іван Франко. Всевладнiсть людського розуму для нього – найвищий закон. Інтелект i для нього – та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже, й нацiя) мае боротися за бажаний для неi лад, головна пiдпора реформ. Вiн питае: «А ще скажiте, як сей лад перевернути хочем ми? Не збруею, не силою – огню, залiза i вiйни, – а правдою i працею – й наукою».[24 - Франко І. З вершин i низин.] Як бачимо, в надднiпрянця i в галичанина зустрiчаемося навiть iз одними i тими ж словами на висловлення iхнiх спiльних думок. І цi думки не були винятком у Галичинi. В iншому збiрнику того ж автора читаемо: «Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тiльки науки й правди меч – врагiв спалить у пень».[25 - Із днiв моеi молодости.] «Розум владний без вiри основ» – ось його мета, а наука – той «спокiйний i щирий провiдник», що «шукае виходу зi стежок блудних», на якi зайшли одиницi, народи, все людство, батоженi егоiзмом i ненавистю.[26 - Із днiв моеi молодости.]

«Наука, поступ i всi заходи просвiтнi» – були для того поколiння тараном проти «царства темноти». «Висока думка» того поколiння була його мечем, а мова – единою зброею.[27 - Мова М. Козачий кiстяк.] З гордiстю неофiта проголосило воно, що «над силу ума вже бiльшоi сили й на свiтi нема». «Не неволя чужа i не сила меча – гаслом стали: «освiта й наука». Проти нападу злого, i тьми, i бича – це найкраща в життi запорука». Це поколiння покiнчило зi старою романтикою, вважаючи, що навiть сам Іван Котляревський, «не гетьман польовий, а культурний», який усiм iм «вказав шлях лiтературний», шлях школи та просвiти, що вiв нацiю до щастя.[28 - Вороний С. На свято вiдкриття пам’ятника Котляревського.] Що ця фiлософiя таки справдi була загальна, хай на доказ послужить i цей маленький вiрш, узятий iз одного галицького журналу для дiтей (1924 рiк): «Шаблю, порох та пiстолi – можуть мати й дураки, – але розум, цей дар долi – лиш правдивi козаки. – Можем волю здобувати, – непотрiбний порох твiй – не потреба кровцi лляти – лиш бери все розум в бiй».[29 - Свiт дитини. – Львiв, 1925. – Сiчень] «Справедливiсть i взагалi вимоги моралi та те «духовне переродження» людства пiд впливом розуму – були рушiями iсторii!..

Такий собi свiтогляд вiдбивався i в усiй зигзагуватiй полiтицi украiнства, вся вона була наскрiзь просякнута драгоманiвською вiрою в силу розуму та переконання, «буржуазна» так само, як i соцiалiстична чи радикальна. Вся вона, властиво, виходила з положення, що непримиренна ворожнеча мiж народами – байка, щось штучне, що вдасться усунути взаеморозумiнням; вся вона не один раз апелювала до драгоманiвського порiвняння пса i кота», аби переконати, кого треба, в безглуздостi iхнього неприязного до нас ставлення, та в можливостi, в обопiльних iнтересах modus’a vivendi мiж народами, мрiючи про автономii, украiнськi Швейцарii й iншi утопii. Нiчого ж не було легшого. Чи релiгiйне почуття, як тепер нацiональне, не було колись також страшним вибуховим матерiалом, причиною страшних вiйн? Але, нарештi, мiж рiзними вiрами запанували мир i злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму i нацiональне почуття, як приборкали поволi людожерство, рабство, iнквiзицiю та поединки? «І коли iдея релiгiйноi свободи пройшла шлях розвитку, де спершу ii не визнавали, коли панувала нетолеранцiя, потiм з’явилася терпимiсть, але з широкими привiлеями пануючоi церкви та лише наприкiнцi прийшла доба повноi свободи сумлiння, – то той сам шлях розвитку доводиться пройти i нацiональнiй iдеi до митi ii остаточного трiумфу у вказаному нами сенсi».[30 - Чубинський М. // Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 1.] Справдi, людська природа мiняеться дуже повiльно, але може ж змiнитися точка зору! Лише бiльше доброi волi та вiри в трiумф справедливостi.

Це була, отже, iхня дорога, дорога украiнських нацiоналiстiв вiд мефодiiвцiв, що залишилися глухi на гамiр 1848 року, через Драгоманова, що перелицював визвольну боротьбу iрландцiв, мадярiв i балканських слов’ян, аж до тих авторiв меморандумiв до Денiкiна i советiв, що були глухi на шум революцii, яка почалася в Украiнi 1917 року. Нiчого з почуття, нiчого з волi, нiяких аксiоматичних нацiональних правд, лише наука, розум, аналiз i переконання е тим шляхом, яким iдеться до пiзнання правди загалом i до ii панування у свiтi.

Як питання тiеi чи iншоi системи оранки, так i питання нацiональних взаемин було питанням доцiльностi: як таке, вирiшувалося воно розумом i переконанням. Пiднести у вищий стан господарство чи клас, або нацiю, мала тiльки освiта, всеобiймаючий засiб на будь-яку соцiальну бiду. Провiнцiя до всього пiдходила зi своею мiркою: не тiльки проблеми буденного життя, не тiльки дрiб’язковi суперечки за межу, але й проблеми свiтового масштабу вирiшувала вона вмовлянням, благанням, закликом до «здорового хлопського глузду», найвище – позовом до суду…




Роздiл II

«Науковий» квiетизм


Із того примiтивного iнтелектуалiзму випливае цiлком послiдовно ще примiтивнiший, нiбито науковий, квiетизм, вiра в непорушнi суспiльнi закони – друга характерна риса украiнофiльства. Спершу украiнофiльство шукало науково обгрунтованого i науково доведеного iдеалу. Це обгрунтування йшло раз дедуктивно вiдiрваним шляхом, а раз – шляхом експерименту. Розум правив свiтом фiзичним, вiн же ж, вочевидь, правив i свiтом соцiальним. Як земля рухалася усталеною орбiтою, так своiм приписаним бiгом iшло й соцiальне життя, покiрне законам еволюцii та поступу. Все це було ясне й просте, як двiчi по два е чотири, i тому моментально засвоене, як найглибша мудрiсть нашим нацiоналiзмом; цей нацiоналiзм твердо пам’ятав, що прагнення нацii також мають своi межi у вiчних законах суспiльного поступу. Критика i сумнiв замiсть певностi та фантазii були головнi чесноти людини науки, вони ж були в наших украiнофiлiв запорукою проти нацiонального максималiзму.

Анi тих сумнiвiв, анi цього скептицизму (бодай такою мiрою) не знав той, хто визнавав шопенгаверiвську qualitas occulta, «волю», за головну самостiйну рушiйну силу в iсторii, яка творить зi себе самоi (aus sich heraus), як казав Гегель. Але для наших провансальцiв iснував лише видимий свiт феноменiв, окремi тiла, доступнi нашим сенсам. Цi тiла творили «одне з мiсцем, на якiм знаходилися i до якого були прив’язанi, або, коли рухалися, то якоюсь причиною зовнi». А роли цей рух (як, наприклад, рух планет) «вiдбувався не за впливом ззовнi, то все ж вiн був залежний вiд точно усталених законiв», обов’язкових i незмiнних.[31 - Hegel G. Vorlesungen ub. d. Aesthetik, В. I. – Berlin, 1842. – S. 156.] Аналогiя зi соцiальним життям була настiльки близька i настiльки приваблива, що нiчого дивного, що в нас це життя розумiли стацiонарно? Випадковi тимчасовi стосунки мiж рiзними феноменами суспiльного життя вважалися за постiйнi, як, наприклад, статистичнi цифри даного моменту, взаемини сил мiж окремими нацiями тощо. Цi стосунки були усталенi раз i назавжди, а коли й пiдлягали змiнам, то й змiни могли вiдбуватися лише в стисло приписаному темпi та порядку, до якого як людина, так i нацiя мали пристосуватися, а не накидати iм свiй шлях.

Знаряддя в чужих руках, з надламаною волею, поколiння минулого столiття рухалося в напрямку найменшого опору; вiд вiдсутностi здiбностi чинно втручатись у життя, формувати дiйснiсть за власною вподобою, воно для виправлення своеi безсилостi накинуло дiйсностi цiлий ряд законiв, менш або бiльш «вiчних», менш або бiльш фантастичних, за якими стояла так звана залiзна обов’зковiсть iсторii. Для нацii, що хотiла вiльно розвиватися, ii провансальськi провiдники на кожному поворотi встромили стовпи зi застереженнями i загрозою покарання за недотримання «законiв». Хто хотiв жити та рухатися, мусiв цим «законам» коритися. Правда, тi об’ективнi, емпiричнi закони нiби суперечили виведеним дедуктивно законам розуму, але хаотичний мозок провансальця дуже легко перестрибував через цю суперечнiсть (як i через багато iнших), бо коли багато з об’ективних законiв були й розумнi, то чому розумнi не могли стати об’ективними. І чи однi, й iншi не були вiдкритi тим самим людським розумом?

Так нацiональна воля, i без того рiч сумнiвна для драгоманiвцiв, отримала новi кайданки – закони соцiального розвитку, яких не можна переступити, не наражаючись на славу неука або iдеалiста. Найбiльш консеквентнi просто переносили фiзичнi засади до соцiологii. Однiею з цих засад була вже згадана засада енергетичного iмперативу. За цiею засадою вiдносини мiж народами мали укластися так, щоб при iхньому усталеннi та плеканнi споживалося якнайменше енергii. З цiеi точки зору, вочевидь, треба було якнайбiльше стiснити вiдносини мiж нацiями. Отже, в програму такого нацiонального енергетизму входило, мiж iншим, водностайнення мови, далi – знищення мит, мир за будь-яку цiну, за можливостi знесення мiждержавних кордонiв, або бодай не штучне збiльшення вже iснуючих тощо. Другим таким законом була обов’язковiсть зменшення рiзницi мiж нацiями для бiльшого гармонiйного розвитку загалу, яку треба, вочевидь, за будь-яку цiн, зберегти непорушною. «Кожен народ, вiдповiдно до свого темпераменту, клiмату та продуктивностi своеi краiни вносить свою вiдмiнну вiд iнших частину до загальноi культурноi скарбницi й саме та рiзноманiтнiсть у творчостi робить можливим витворення однiеi гармонiйноi цiлостi»,[32 - Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 36 i 110.] – писав предтеча маркерського нацiонально-нiвеляцiйного соцiалiзму, i цю думку мiцно засвоiли в нас. Кожнiй нацii дозволялося виявляти свою особистiсть, але лиш наскiльки це йшло на користь гармонiйноi цiлiсностi i не суперечило енергетичному iмперативу. Утримання власноi армii, уряду та державностi було з тiеi точки зору забаганкою.

Може, ще важливiшим за цей закон був закон iсторичного розвитку, що iнакше звався духом часу. Покликаючись на обидва цi однаково туманнi закони, колись Карл Маркс проголосив австрiйських слов’ян (iз малими винятками) додатком до нiмецькоi або угорськоi нацiй. Виявлення iхньоi волi в напрямку, протилежному до аспiрацiй великих народiв, таврувалися як контрреволюцiйнi, що iдуть упоперек iсторичному розвитку, i тому були гiднi осуду. Через кiлькадесят рокiв пiсля цього такi самi змагання «росiйських» нацiй також таврувалися кремлiвськими i нашими учнями Маркса як контрреволюцiйнi i тими, що суперечать духовi часу.

То ж знову таким «залiзним» законом проголошувалася еволюцiя державних форм у напрямку загальноi амальгамацii, стоплювання малих народiв у великi полiтичнi громади. Тимчасову рiвновагу европейських держав пiсля вiденського конгресу 1815 року було перештамповано у «вiчний» закон, який, вочевидь, iшов не в напрямку творення нових держав, а лише в напрямку скрiплення iснуючих держав-левiафанiв. Хто пережив цю добу, ще перед Першою свiтовою, перед турецько-iталiйською та балканською вiйнами, той пам’ятае, яке «погiршення» серед фарисеiв iснуючого стану справ викликало вiддiлення Норвегii, й як соцiалiсти, особливо росiйськi, доводили всю «абсурднiсть» цього кроку для самоi ж Норвегii та неможливiсть робити з того винятку правило… Деякi йшли ще далi та проголошували, що новiтнiй тип, якого прагне держава, це держава нацiональностей, отже, гасло, що кожнiй нацii осiбна держава, е ненауковою утопiею.[33 - Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 36 i 110.]

В характерi законiв, що мають регулювати спiвжиття мiж нацiями, були, звiсно, i так званi закони господарського розвитку, якi нiбито вимагали збiльшення, а не зменшення господарського терену, зайнятого однiею державною органiзацiею тощо. Тому, коли нашi нацiоналiсти хотiли якось обгрунтувати своi «моветоннi» домагання (iх обов’язково треба було доводити), то вони так само покликалися на всiлякi «закони», що iх були обов’язанi визнавати й iхнi супротивники. Так, наприклад, коли украiнськi соцiалiсти вiдважилися пiдняти невинне гасло автономii, то на це бракувало документування волi нацii на окреме iснування, треба було доводити, що «економiчна децентралiзацiя тягне й децентралiзацiю полiтичну» та що процес демократизацii державного ладу (слово «процес» мало характер чогось мiстично-неминучого!) вимагае децентралiзацii законодавства, адмiнiстрацii, судочинства», та що «в iнтересах розвитку продукцiйних сил» автономiя Украiни обов’язково потрiбна, iхнi супротивники, знову ж таки, доводили так само неухильно, що «розвиток капiталiзму нищить iз неминучiстю нацiональнi iндивiдуальностi».[34 - Наш голос. – Львiв. – С. 285, 349.] І нiхто з тих, хто сперечалися, не зауважив, що iнтерпретацiя тих «залiзних законiв» для кожноi окремоi нацii, ширша чи вужча, залежала винятково вiд енергii, з якою вона, не журячись жодними законами заявляла свое право на iснування.

Нашi «буржуазнi» партii не вiдставали вiд соцiалiстичних i також намагалися подбати про «законний» паспорт, аби легiтимувати домагання своеi нацii. Вони «доводили» неминучiсть нацiональних поступок вимогами також «залiзних законiв культурного розвитку», якi скрiзь тягнуть на поверхню громадського життя демократiю. Але, з iншого боку, боронячись вiд «нетямущих людей», якi закидали iм сепаратизм, доводили, що «лише приналежнiсть до великого, добре органiзованого державного союзу може дати економiчному та культурному розвитку народностей i краiн, що входять у його склад, дуже багато вигод, як… створення бiльших i досконалiших просвiтних i культурних установ, бiльша забезпеченiсть перед мiжнародними комплiкацiями» тощо. Іншi готовi були визнати й самостiйнiсть, коли б iм хтось сказав, «що буде робити полiтично самостiйна Украiна?… Бо така Украiна точно вiдгородить себе вiд Польщi та Росii митом, а як це в’яжеться з процесом iнтернацiоналiзацii»?[35 - Грушевський М. // Украiнскiй вестнiк. – 1906. – Кн. 3.]

Всi цi закони, з яких переважна бiльшiсть була емпiричними фактами, важливими хiба для конкретного, дуже обмеженого перiоду часу, були, так само, як i весь цей недужий на надрозвиток iнтелекту, свiтогляд, – капiтуляцiею перед феноменом, перед свiтом цих фактiв, перед iснуючим status quo; це було обранням свiту не в його динамiцi, лише в статицi. Для щирого драгоманiвського провiнцiала не було жодних пiдсвiдомих гонiв, що мiняли i хвилевi закони i хвилеве status quo, нiякоi безмотивноi волi нi в одиницях, нi в нацiях. Усе це були забобони; для провiнцiала iснував тiльки свiт видимих явищ, усталених стосункiв, постiйних величин або сьогоднiшнiх законiв – одним словом, свiт незмiнного status quo, або його, згори накинутоi, еволюцii, яку порушувати спонтаннiй нацiональнiй волi – було смiшною утопiею. «Не вiйськовi подii на наслiдки битв, а логiчнi етичнi засади, й iхнi еманацii – закони людського та мiжнароднього спiвжиття – мали бути рiшаючими для будучого упорядкування мiжнародних вiдносин», – ось як формулювало свiй свiтогляд те недолуге поколiння. Для нього iсторiя йшла несвiдомо, механiчно, вона не була «вислiдом свiдомих змагань», прагнула до своеi мети «хоч би навiть нiхто до того свiдомо не йшов».[36 - Бочковський І. // Народ. – 1891. – Ч. 1718.]

Так розумiли свiт, повний гамору нацiональноi боротьби, люди, котрi дивилися на нього з висоти рiдноi купи, яким вигiдно було з iхнiми законами та вимогами рiзних процесiв, що звiльняли iх вiд чинного втручання в хiд подiй. Як Лаплас, який не потребував для своеi теорii повстання свiту «гiпотези Бога», не потребували й драгоманiвцi в свiтi своiх непорушних соцiальних прав того здогаду волi, якому найсвiтлiшi уми людства присвячували блискучi сторiнки своiх фiлософських систем.

У цiй вiрi людей з ослабленою волею у всевладнiсть розуму над волею, в iхнiй вiрi в «залiзнi закони», якi все самi зроблять без нашого втручання й яким не коритися – марна праця, виявляеться те саме згасання вольового iмпульсу. Зомбарт казав, що «Марксiв («науковий») фаталiзм нiщо iнше, як розпачливе перенесення вiдповiдальностi на сили природи, якi треба лиш пiзнати, щоб iх опанувати. Цiею штучною конструкцiею… намагався Маркс свiй нахил до теоретичноi обсервацii бiгу подiй ужити як «ерзац бракуючоi йому… здiбностi полiтичноi»,[37 - Зомбарт В. До психологii соцiалiстичних теоретикiв. – ЛНВ, 1924. – С. 35.] здiбностi чинно творити нове. Нiчим iншим, як ерзацом вiдмерлоi волi були й «закони» наших нацiоналiстiв.




Роздiл III

Хуторянський унiверсалiзм


Інтелектуалiзм, що привiв нашу нацiональну думку до квiетизму, допровадив ii до зречення власного нацiонального iдеалу, до певного роду унiверсалiзму, в якому без остатку гинуло всiляке нацiональне почуття. Інтелектуали також шукали нацiональну правду, але iхня правда, як результат суто пiзнавальноi працi iнтелекту, не пiдказувалася почуттями та бажаннями, настiльки розбiжними в рiзних нацiях, iхня правда була незалежна вiд емоцiйнного, iррацiонального чинника; ii доводили розумом. Як збудувати суспiльство, як уладнати взаемини мiж нацiями, де позначити межi нацiональним прагненням – про все це вирiшувала не рацiя iснування кожноi окремоi нацiональностi, а лише сила всевладного розуму. А що закони розуму, як i закони логiки, загально зобов’язуючi для всiх, то й правда, якоi дошукувалися нашi нацiоналiсти, цiлком природно, була правдою унiверсальною; спецiальна правда тiльки для тiеi чи iншоi нацii (species), правда, яка була б правдою для одного народу, а брехнею для iншого, для них не iснувала. Бо лише правда вiдчута, правда вiруючого е правдою тiльки його i його спiввiруючих, але правда, доведена розумом, логiкою, експериментом, е правдою спiльною для всiх. Їхня правда була не виявом нашого «хочу», а лише нашого «знаю». Ось як про це гарно сказав Г. Зiммель: «Змiст iнтелектуального твердження в своiй сутi мае те, що його можна вдiлити всiм; кожен достатньо освiчений розум мусить дати себе переконати самому iнтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогii до цього немае в царинi волi та почуття».[38 - Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922.] Заповiдь – «Аз есьм Господь Бог твiй» iнше можна прийняти або нi, або комусь накинути, але нiколи не можна нiкого змусити доводом прийняти ii. Це суб’ективна, вiдчута «правда». Це лише правда того, хто в неi вiрить. Але така правда, що трикутник мае три кути, або що iхня сума рiвна двом простим, – мусить зобов’язувати всiх; це об’ективна правда. Іншими словами, хто шукае правди абстрактним розумом, мусить виходити з положення, що iснуе одна, спiльна, загальна та прийнятна для всiх правда, базою якоi е не та чи iнша секта, церква чи нацiя, лише людство, не суб’ективно-нацiональне вiдчуття, а загальнолюдський розум.

З цього положення виходили нашi мефодiiвцi XIX i XX столiття, виробляючи собi рiзнi мiстичнi «правди» та «закони», якi мають регулювати «розумне» життя мiж нацiями, й яким мае коритися будь-яка «вузьконацiональна» правда. З цього ж положення виходили й iхнi епiгони, цiлком логiчно вiдкидаючи нацiональну правду, ставлячи над нею правду космополiтичну.

«Сама по собi думка про нацiю, – писав Драгоманов, – ще не може довести людства до волi i правди для всiх… Треба пошукати чогось iншого, такого, що стало б вище над усiма нацiональностями та й мирило iх, коли вони пiдуть одна проти другоi. Треба шукати всесвiтньоi правди, що була б спiльною всiм нацiональностям».[39 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] І знову, беручи за взiрець релiгiйнi справи, вiн казав: «Аж ось розумнiшi люди по рiзних вiрах стали думати, що не слiд чiпатися до iнших за рiзнi церковнi справи та звичай та що «треба поставити над усiма церквами людство i всiх людей усiх вiр визнати братами. Так думка про людство поставлена була вище над думкою про нацiю та вiру з iхнiми окремими звичаями, урядами й iнтересами i стала таким суддею посеред суперечок мiж нацiями i вiрами й основою для волi кожноi нацii та вiри в тих межах».[40 - Драгоманов М. Дивацькi думки.]

Нацiоналiзм як джерело життя i власноi правди було для Драгоманова чимось темним. Натомiсть яснi – «думки всесвiтнього людства», цiеi наiвноi фантасмагорii провiнцiйних Вольтерiв… «Цi думки всесвiтнього людства i були единими, якi могли б «дати найцiннiший грунт нашому прямуванню до нацiональноi свободи».[41 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] Над нацiоналiзмом ставив вiн «iнтереси iнтернацiональнi, загальнолюдськi». Вiн настiльки ще великодушний, що «не вiдкидае нацiональностi, але вiдкидае нацiоналiзм, особливо такий, який сам себе протиставляе людству або космополiтизмовi». Це фантастичне «людство» е в нього мiркою всiх речей i всiх правд, особливо ж нацiональноi. Нацiя та ii потреби – найреальнiша рiч на свiтi – для Драгоманова мiстика. Будь-якi вияви нацiональноi волi, спецiально мова, не мають виправдання самi в собi. Вони мають рацiю iснування тiльки оскiльки «е орудiем проведення гуманних або загальнолюдських iдей» у тi чи iншi народнi маси. Нацiональна iдея нiколи не може бути основою для прагнення всiеi нацii, для цього треба шукати «всесвiтньоi правди», спiльноi для всiх народiв. Стихiйне почуття нацiонального самозбереження е для Драгоманова абсурдом. Вiн радить здолати в собi «всi iнстинктивнi та туманнi почуття» расовi i «пiднятися над ними» при вирiшеннi будь-якого, в тому числi й украiнського нацiонального питання; «поглянути на нього зi загальнолюдськоi точки зору», з вершин «загальноi правди для всiх». Украiнство в нього не могло мати своеi мети, бо всi «працi людськi однаковi на всьому свiтi, як однакова здумана наука».[42 - Передне слово до громади. – 1878.]

Погляди Драгоманова i в цьому стосунку вчинили в нашiй безкритичнiй суспiльностi шкоду. Передусiм серед нашоi соцiалiстичноi та радикальноi iнтелiгенцii. В нацiональних рухах шукала вона загальних принципiв i свою симпатiю до цих рухiв мiряла вiдповiдно до тих принципiв; цими загальними принципами, цiею загальною правдою, що стояла над нацiональною, була для вчителя людством, для учнiв – або соцiалiзмом або тим самим фантастичним людством; обидва цi поняття дуже часто змiшувалися. Для радикал-соцiалiстiв «змагання за рiвнiсть, братерство та свободу всього людства» було змагання, яке треба було виконати в першу чергу, яке домiнувало над прагненням нацiональним.[43 - Громадський голос. – 1925. – Ч. 6.] Один iз основоположникiв галицького драгоманства з гордiстю проголошуе, що «нацiональнi святощi» для нього не iснують. Вiн i його однодумцi «не моляться до них». За права своеi мови вони не стоять тому, що е «в принципi за рiвноправнiстю всiх мов», «за розвоем украiнськоi лiтератури тому, що ми прихильники цивiлiзацii та поступу… Загалом усе те, що народовцi роблять iз криком патрiотичним, ми робимо для того, що воно розумне i практичне». Тобто «тому, що», тому, що на це е санкцiя «вищоi» правди, розуму. Нацiональнi чування та домагання, якi б не мали цих чужих «тому, що», вочевидь, втратили б для наших космополiтiв будь-яку рацiю буття.[44 - Народ. – 1891. – Ч. 2.] Такi тиради зужитих, голосних, нудних i порожнiх фраз можна зустрiти й на сторiнках кожного соцiалiстичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала iм партiйну iдеологiю…

Тi самi соцiалiсти та радикали тiльки тодi допускають нацiональнi гасла, тiльки тодi виправдовують самостiйний нацiональний iдеал, коли вiн погоджуеться з «думками всесвiтнього людства», зi загальною правдою. Нацiоналiзм припустимий тiльки тодi, коли можна довести, що вiн не суперечить соцiалiзмовi, а навпаки, допомагае його розвитку.

Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезiю Івана Франка, що панував над думками кiлькох поколiнь у Галичинi. Вiн тiльки тодi виправдовував любов до рiдного краю, коли вона нiчим не суперечила (те саме слово!) «вищiй» iдеi любовi до того самого фантастичного людства: «І чи ж перечить, – питався вiн, – ця любов (до нацii. – Д. Д.) – тiй другiй, а святiй любовi – до всiх, котрих гнетуть окови?» Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дае вiдповiдi… В кожному разi, шлях до нацiоналiзму лише через космополiтизм, через цi «вищi» iдеi, бо «Хто не любить всiх братiв, як сонце, Боже, всiх зарiвно, той щиро полюбить не мiг тебе, кохана Украiно».[45 - Франко І. Любов до Украiни.] Не визнае любовi до рiдного краю без санкцii наднацiональноi правди i Тичина: «Поете, любити свiй край не е злочин, – писав вiн, – коли це для всiх…». Яка вражаюча тотожнiсть думок, фраз i навiть слiв у всiх трьох iдеологiв: галицького молодоукраiнства, малоросiйського комунiзму, i спiльного божка всiеi «поступовоi» Украiни – Михайла Драгоманова!

Змiст цiеi спiльноi для всього людства правди, що стояла над правдою нацiональною, змiнювався вiдповiдно до вподобань i темпераменту ii апостолiв. Раз цiею всесвiтньою правдою був поступ, то знову ж таки соцiалiзм, «розвiй гуманности i цивiлiзацii», «братерство i рiвнiсть народiв», «еманципацiя демократii» або пролетарiату, чи «визволення слов’янства», а то й просто «культура» – але всi тi «правди» мали одне спiльне: вони були самоцiллю, нацiя й ii право на iснування – засобом або знаряддям, самодостанiй нацiональний iдеал – шкiдливою утопiею.

Для нормальноi людини, яка вiдчувае навколо себе в життi i в собi самiй, як i в своiй нацiональнiй спiльнотi пульсуючу, нiчим i нiким недетермiновану волю до життя й експансii, ця фiлософiя викличе лише жаль i вiдразу, але не для «освiченоi» людини XIX столiття з ii iдеями про спiльну, встановлену суверенним розумом, правду, i тим менше – для громадянина Украiни, насильно втиснутого перед вiйною в чужорiдне тiло великих iмперiй, владу яких треба було собi усправедливити пануючими над нiбито нацiею iнтересами людства. Ясно, що не в таких головах могла народитися думка про самостiйний i самовистачаючий нацiональний iдеал, який знаходив би свое виправдання в собi самому i не потребував озиратися на наднароднi iдеали, нi шукати в них виправдання.

«Я-м ще таке не видiв!» – це трафаретна реакцiя хлопського розуму на все, що виходить за рамки емпiричного, за рамки його тiсного досвiду. А надднiпрянець у таких випадках питае: «Чи ви таке бачили?!» В обох випадках вилазить зневага до всього iррацiонального, що лежить поза свiтом експерименту. Цю психологiю мали й iдеологи украiнського провансальства, i тому вони вiдкидали iррацiональну волю, як прiоритет в iсторii; бо в свiтi, який кожен iз них «видiв», дiяв закон «розумноi» кавзальностi, а людська iсторiя була нестримним походом думки до опанування як фiзичного, так i соцiального хаосу. Тож схиляв вiн голову й перед всiлякими соцiальними «законами», бо це був порядок речей, який вiн «бачив», а iншого не визнавав.

Узяти ж за вихiдну точку прагнення нацii до самостiйного життя, прiоритет волi та вивести з нього, як аксiоми ii незадавненi бажання, – це була метафiзика для нашого хлопа, неписьменного чи письменного, байдуже. Це означало б пiзнати правду в надприроднiй дорозi, на якiй не вистачае лиш розуму, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до визнання iррацiонального моменту в iсторii, мусiли провансальцi вiдкинути й спецiальну, свою, правду даноi нацiональноi species, бо правда, вiдкрита розумом i логiкою е, з природи речi, спiльна, загальнолюдська, але в жодному разi не iндивiдуальна, i не вузьконацiональна.




Роздiл IV

Матерiалiзм (лiбералiзм, демократизм, пацифiзм, партикуляризм, анархiзм)


Вивiдома науково (дедуктивно чи з досвiду) загальна правда – це був формальний бiк нацiонального iдеалу нашого провансальства.

Переселена в царину конкретно нацiональноi iдеологii, та загальна правда виродилась у нас у нiчим не прикрашений, екранний матерiалiзм або суспiльний утилiтаризм. Парафразуючи, мабуть, Гете, сказав Шпенглер у своiй популярнiй книзi: «Антична людина знае лиш те, що вона бачить i схоплюе».[46 - Spengler О. Untergang des Abendlandes. – I. – S. 118 etc.] Я далекий вiд думки порiвнювати наше рiдне провансальство з античнiстю, але зi старосвiтськiстю провiнцii воно мало дуже багато спiльного. Свiт вiчнозмiнних явищ, що охоплюеться думками i розумом; що у виглядi законiв пануе над нами i конструюе свою, загальну, правду – зсував на третiй план постiйний, активно творчий чинник пiдсвiдомого, iррацiонального, чинник волi. Заперечення цього чинника в теорii нашого нацiоналiзму i призвело на практицi до того, що я називаю матерiалiзмом; матерiалiзм протиставляв цьому постiйному, вiчно собi рiвному, творчому моментовi його кожночасний змiнний прояв; невидимому загальному – охоплене думкою iндивiдуальне. Така генерацiя, такий клас, що репрезентуе або хоче репрезентувати нацiю, ii теперiшнiй добробут i щастя, а не вiчна воля нацii, що переливаеться через усi кожночасовi форми, стоячи над ними; те, що е, а не те, що мае бути, – ось що було прiоритетом для нашого занепадницького провiнцiоналiзму. Це була теорiя, народжена на тлi атрофii нацiонального вольового iнстинкту. Для здорових species – вольовий iнстинкт, необмежений нiчим. Утвердження права на життя, подовження роду, – мае в них аксiоматичний характер, iде передусiм. Це вiчне арацiональне право нацii до життя ставляеться там понад усе дочасне, феноменальне, охопиме, рацiональне; понад життя конкретноi одиницi, понад кров i смерть тисяч, понад добробут цiеi генерацii, понад абстрактно розумовi калькуляцii, понад загальнолюдську етику, понад викомбiнованi вiдiрвано поняття добра та зла. Вiчне ставало там понад дочасне, суть – понад вияв, волю – понад ii тимчасову об’ективацiю, експансiю – понад статус-кво, динамiку – понад статику.

Інакше дивиться на це наша старосвiтщина. Для неi – оточення е лише «перерахована сума матерiальних речей», як казав Шпенглер. Вона чужа нашому свiтосприйняттю, для якого «все видиме як щось умовне, протиставляеться безумовному», що живе в душi одиницi, як i в душi народу, прямуючи до здiйснення. Для старосвiтщини абсурдом е вважати лише ментальне, партикулярне, за дiйснiсть другорядну, яку треба «перемогти» в iм’я внутрiшнього, ще не здiйсненого iдеалу, в iм’я загального; для неi, навпаки, ця ментальна дiйснiсть е единою реальнiстю в свiтi.[47 - Spengler О. Untergang des Abendlandes. – I. – S. 118 etc.] Як для античного свiту з’ява творила цiлiсть божественного (Гегель), так для нашоi старосвiтщини iснував лише свiт видимих явищ. Їй далека була думка, що зовнiшне е лиш «один iз моментiв Божественного», що «царство вiльного духа е царство невидимого» (idem), того, яке лише мае настати. Гегель називав цей матерiалiстичний свiтогляд прозаiчним, das nur Sinnliche Шпенглера е в нього Besonderheiten, що вiн iм протиставляе totales Ganzes або freie Einheit речей; воно як щось самостiйне стоiть понад з’явищами, е iхнiм осередком i душею, що iх оживляе.[48 - Hegel G. Vorlesungen ub. d. Aesthetik, В. I. – Berlin, 1842.] Все це, звiсно, було метафiзикою для нашого провансальства. Окремi люди, цi атоми безформноi маси не були тут можливiстю, що лише завдяки формi стають готовою рiччю надорганiчного свiту, – вони були единою реальнiстю. В нас не думали, що суть тих надорганiчних речей е в одиницях лише potencia (в можливостi), що лише через форму стае вона в них actu (в реальностi). Навпаки, атоми, ця безформна маса розглядалася в нас, як едина реальнiсть. Загальне поняття було для нас ворогом емпiричноi дiйсностi, ця остання була единою реальнiстю. Для фiлософii нацiонального волюнтаризму (який знае «вiчну» волю species, а не дочасну одиниць) усе, що добре для species, – добре для одиницi, для поколiння, для «я» i для «ти», для «ми». Для провансальськоi фiлософii все, що добре для «я» i для конкретного «ми», мае бути правилом поведiнки i для нацii. Там – прiоритет iдеалу, бажання до його здiйснення, до реалiзацii того, чого не бачилося. Тут – прiоритет теперiшнього, лише ментального умовного. Як для Феербаха та Руссо, пiдставою етики, так для наших провансальцiв пiдставою нацiональноi полiтики було ущасливлення «мене» i «тебе», щастя всiх, хто зараз заселяють нацiональну територiю. Щастя не схоплених у форму атомiв, щасливих i зарозумiлих своею безформнiстю.

Так цiлком логiчно прийшов наш нацiоналiзм до своiх головних матерiалiстичних доктрин, цi доктрини, як i попереднi (iнтелектуалiзм, космополiтизм i соцiальний квiетизм) поставило наше провансальство над нацiональною правдою, понад безумовне; а тими доктринами були лiбералiзм, що ставив iнтереси маси, як зiбрання одиниць, понад iнтереси нацii – як вищого цiлого; демократизм, що ставив iнтереси народу, як неорганiзованоi безформноi юрби, понад iнтереси нацii, i соцiалiзм, що ставив понад iнтереси нацii iнтереси класу. До них треба ще додати пацифiзм, гуманiтаризм, анархiзм (рiзновид лiбералiзму), i провiнцiоналiзм (рiзновид демократизму), який iнтереси однiеi провiнцii ставив понад добро всiеi нацii. Всi вони були в рiзкiй опозицii до iдеi державностi як цiнностi в собi.

Так по-номадськи зрозумiла свобода, колективний егоiзм найгiршого сорту стали в нас вартостями в собi. Домiнував такий зрозумiлий для провiнцiала момент партикулярноi вигоди (особистоi, класовоi, провiнцiйноi) в протиставленнi до моменту загального, родового, нацiонального примусу. Ослаблення родового iнстинкту, а не його змiцнення, афiрмацiя часового, тимчасового, конкретноi форми – в протилежнiсть до «вiчного». Двi доктрини стояли проти себе: розв’язання егоiстичних потягiв, деструктивна засада laisser faire з одного боку, а з iншого – принцип творчоi волi цiлого, що пiдкорюе собi одиницю, поколiння, класи, iхне щастя, свободу, народ, суверенне «я», – не вiдступаючи перед агресiею i «насильством», перед накиданням усiм цiеi волi, що сама в собi мае свою санкцiю.

Цей момент недорозвиненого вольового iмпульсу виявляеться в нашому провансальствi передусiм у занепадницькому гуманiзмi, що понад усе ставить фiзичне «я» одиницi. Хто не бачить за деревами лiсу, за «мiщанами» – народу, а за iндивiдуальною об’ективацiею волi species до життя – самоi цiеi волi, для того зi зникненням цiеi об’ективностi зникае й саме життя. Для нього фiзичний бiль i смерть одиницi завжди будуть найстрашнiшим нещастям; для нього доктрина лiбералiзму, що протиставила права одиницi правам цiлого, до якого вона належала, – завжди буде аксiомою, а особливо ii найвульгарнiша форма – пацифiзм. Героiзм, що пхае маси до самопосвяти, нiколи не виправданий для них, в iм’я якоi б величноi мети вiн не виступав. Вiйна для них, незалежно вiд ii мети та наслiдкiв, це зло, «масове мордування», гiдне вже тому всiлякого осуду, що посягае на найцiннiше: на життя одиницi. «Милосердними треба нам бути задля всього живого, – писав Франко, – бо життя це клейнод, хiба ж е що вище вiд нього»?

Для великих рас е щось, що е вище за життя одиниць. І для цього «щось» готовi вони жертвувати навiть життям одиниць. Для украiнського провансальства, просякненого наскрiзь дрiбномiщанськими iдеалами звироднiлого гуманiтаризму, навпаки, життя одиниць було найвищим клейнодом, що стояло над усiма метафiзичними вартостями… «Ах, минали б бенкети кривавi, – писав iнший представник нашого гуманiтаризму, – брязкiт зброi скорiш би утих, – досить болю, i кровi, i слави – i дочасних могил дорогих».[49 - Олесь О. Вибiр поезiй. – Вид. Лаврова.] І цей пафос не був чимсь випадковим, це була глибоко вiдчута фiлософiя. Вона згадуе про дорогi могили не з гордiстю, як могили невiдомого вояка, не як приклад великоi самопосвяти для iдеi, що стоiть понад життя, не як заохочення i звеличення чину, що призвiв до передчасноi смертi, – лише зi сумом розчуленого сентименталiста, для якого жодна iдея не виправдуе тих дочасних могил. Для iншого автора вiйна це, передусiм, убивство людей. Оглядаючи поле битви, питае герой: «Боже, великий добрий, Боже, де ж Ти подiвся? Засвiти сонце, засвiти пiтьму ночi, нехай брат брата побаче». Бо iхнiй «Бог», то був бог безжурного щастя мишi пiд мiтлою. Той же ж, хто принiс на землю «не мир, но меч», хто ставив любов до Бога понад любов до людей – Бог сильних рас, е «страшним Богом» для провансальцiв; йому в обличчя глянути лякаються вони, бо вiн жадае собi в жертву i «молоде життя, й здоров’я, й iснування багатьох одиниць». У нас е навiть спецiальний роман, прийнятий дуже схвально, роман-протест проти страхiть вiйни, в якому не лише видно бiль iз приводу тих страхiть (почуття зрозумiле та виправдане), а в якому на вiйну споглядаеться виключно через призму хлопа, якому гранати не дають орати свою скибу, байдужого на те, кого матиме за пана.[50 - Турянський О. Поза межами болю.] Але романiв, подiбних до «Вiйни i миру» Л. Толстого, «Вогнем i мечем» Сенкевича, або «Шуанiв» Бальзака, де б показувалося не тiльки один, але й iнший бiк вiйни – велике зусилля нацii в iм’я ii iдеалу, що стоiть понад життям одиницi, понад усiм, – ми ще не маемо.

Для кого рiд або iдея, власна примха – це все, для того навiть знищення одиницi е великою афiрмацiею, перемогою життя. Парафразуючи великого фiлософа волюнтаризму, можу сказати, що «не вiн, iндивiдуум, а нацiя е те, на чому залежить природi»; для пацифiстiв та iнших. Члени ворогуючих нацiй «особисто не мають нiчого один проти iншого», не смiють, отже, виступати проти себе i нашi, бо не iхнi iнтереси, а вигоди одиницi е прiоритетом для лiберала, i «нiякий уряд не смiе стояти над моральним кодексом одиниць».[51 - Christianity and World Problems. The Abolition of war. – N. Y. – № 7.] Бо iнтерес нацii нiчим не вiдрiзняеться вiд iнтересiв кожного з iхнiх окремих членiв. Поняття роду, нацii як щось, чого не можна охопити думками, що е вище вiд суми iхнiх членiв, е для провiнцiала метафiзикою. Те, що йому найдорожче, це видимi речi: «я», «ти», «ми», одиниця або народ i його терпiння та зручностi, теперiшнiсть, а не завтра, матерiя, а не iдея.

Це був iндивiдуальний егоiзм. Далi йшов егоiзм збiрний (демократизм), хоч, врештi, iх досить важко розмежувати. «Щастя одиницi» та «щастя всiх», тих, кого Кант називав Grande-etre – людство. Але в обох випадках iнтереси дня панували над усiм, сьогоднi над завтра, щастя ближнiх над щастям далеких, iнтереси цього поколiння та його добробуту над категоричними наказами нацii. Для колективного егоiзму та його провiдникiв (соцiалiстiв i демократiв) такi питання, як протоки i Стамбул, колонii, Ельзас, Крим, мета, для осягнення якоi потрiбнi систематичнi зусилля кiлькох генерацiй – це метафiзика. Для цiеi мети треба ж жертвувати спокоем i матерiальним добробутом цiеi генерацii, а до такоi напруги, до прагнення вийти за своi буденнi завдання, паралiзована воля провансальцiв не сягала. Безсмертнi нацiональнi iдеали? Але ж «безсмертне лиш тiло, бо жоден атом його не пропаде на вiки столiть». Така мета, як експансiя в Тихому океанi, як пiдкорення Сибiру Єрмаком, iдея вiдплати, якою жила Францiя п’ятдесят рокiв пiсля 1871-го, – все це були химери, iлюзii поетiв у полiтицi. Це був той рай поетiв, що «лиш у сферi мрiй, привиджень, iлюзiй i оман… цвiте». І добре, що «в кiнцi доглупалися ми, що тi фантоми е собi фантоми, не вартi мук i кровi i страждань».[52 - Франко І. Зiв’яле листя.] Аби лиш не було тих страждань – це найважливiше для провiнцiала. Що ж до тих «оман», то за ними женуться нiяк не в iнтересах народу, лише «в iм’я iнтересiв купки авантюристiв». Великий похiд обраних рас, що призвiв до створення таких величних пам’ятникiв людського генiя, як Британська iмперiя, европеiзацiя Африки, культивiзацiя Індii тощо – для пирятинських iдеалiстiв був злочинною забавою, в якiй ходило лише про те, «хто мае одягати… африканських негрiв у фартушки» i «напувати iх алкоголем». Для пирятинських свiтобувальцiв усi цi фантазii вже тому гiднi осуду, що «винищують органiзм селянськоi мирноi краiни» i порушують спокiй ii мирних обивателiв.[53 - Винниченко І. Вiдродження нацii. – С. 22.] Обиватель нiколи не керуеться в своему життi «iлюзiями», лише буденними iнтересами свого мiстечка i з цiеi точки зору оцiнюе всi свiтовi подii й явища. Вiн керуеться у своiх вчинках не абстрактними iдеалами, а iнтересами найбiльшого числа. Треба тi iнтереси вiдшукати та iх правильно сформулювати (це справа не пророкiв, а економiстiв i статистикiв), а полягають вони у збiльшеннi щастя i добробуту цього поколiння в першу чергу. Ідея для провансальця е те, що приносить йому щось реальне, а не тягне за собою руiну краю i тисячi невинних жертв, або, в найкращому випадку, приносить важкi податки. Спорудження пiрамiд, середньовiчних катедр, великих iмперiй, походи хрестоносцiв – усе це продукти варварськоi епохи, про якi смiшно говорити в наш освiчений вiк. Їхнiй iдеал – сидiти тихо в хлiборобськiй мирнiй краiнi, що заплила медом i молоком, i, крий Боже, не дати себе з неi вивести жодному Мойсеевi. Ілюзii лише на згубу простому народовi, а ще бiльше тi, хто iх вигадують, так званi великi люди. Бо тi великi люди це були або рiзники, що нищили наше безсмертне тiло, або просто неморальнi люди, а нiякi ширителi культури; наприклад, «досить згадати про гареми Володимира Святого, про його боротьбу з братами, щоб мати уяву, яку культуру плекали князi» й iншi великi люди.[54 - Народня влада в Украiнi // Гр. наш. – Прага, 1922.] Так думають нашi соцiалiсти та демократи. Їхня точка зору найслушнiша для всiх, хто дивиться на великих людей iз погляду лакея, а на iсторiю – з точки зору лояльного обивателя, що журиться лиш дешевим урядом, уникненням ставити на вiстря меча «драстичнi» мiжнароднi питання, порозумiнням мiж народами та добровiльною втечею вiд великого шляху народiв; за галасливого й за невигiдного для спокiйноi душi гуманного дрiбного мiщанина.

Ось як гримiв проти цього «теологiчного духу», що наказуе нацii ставити свiй iдеал понад iнтереси народу та його добробут, один, може найталановитiший iз прекраснодушних цинiкiв нашого недужого столiття, Анатоль Франс: «Коли задуматися над мiзерiею, в якiй занурена з самого печерного столiття аж до наших днiв нещаслива людськiсть (цинiки та мефодiiвцi нiколи не кажуть про нацiю, лише одразу про людство, про механiчну суму одиниць), то ii причина завжди е у фальшивому розумiннi природи та ще в кiлькох iз цих теологiчних доктрин, якi надають свiтовi жорстоке й iдiотиське тлумачення». Вiн обурюеться, що в «наш освiчений вiк» знаходяться люди, пройнятi цим духом, якi вiдважуються проповiдувати, що вiдмовляння собi в чомусь, терпiння в iм’я якоiсь вищоi iдеi е чеснотою. «Не слухаймо попiв, – закiнчуе цей салонний комунiст, – якi вiрять, що терпiння гарне. Нашi iнстинкти, нашi органи, наша фiзична i моральна натура, все наше ество радить нам шукати щастя на землi. Не втiкаймо ж вiд нього». Старий гедонiзм – ось та заповiдь, яку дае нам Франс. Це його iдеал. Бiльш примiтивно й наiвно формулюють його нашi мефодiiвцi. В них цей iдеал стае якимось рустикальним матерiалiзмом, матерiалiзмом гречкосiя, але виявляеться вiн в одних i тих же формах: у вiдразi «до страхiв, до саможертви, до великоi звитяги», до всього, що тягне «геть вiд сонноi мороки, вiд огидноi бездiяльностi» в iм’я «абстрактних» вартостей. Це була фiлософiя тих, що «вгору нiколи iм глянуть», що не хочуть знати про нiякi метафiзики, «цупко дотримуючись одного скарбу – власного життя» («Днiпрова чайка», «Плавнi горять»).

У галицьких малоукраiнцiв читаемо: «Добро народньоi маси е першою метою… патрiота. Та в чiм лежить це добро народньоi маси? Передусiм у тiм, що всi люди уважають пiдставою i необхiдною умовою цього добра матерiальнi вимоги справжнього людського життя. Добра пожива, яснi просторi помешкання, вiдповiдна одiж, потрiбний вiдпочинок пiсля працi, – взагалi все те, що люди для свого фiзичного життя потребують. Оце i е найконечнiше нацiональне добро. Плекати й розвивати фiзичний добробут народних мас е першим завданням народних мас, е першим завданням нацiональних змагань».[55 - Молода Украiна. – 1905. – Ч. 1.] Оскiльки похiдним вiд цього «вiрую» мiщанського соцiалiзму було «вiрую» того гайдамацького ватажка, який пiвтораста лiт тому писав до слiдчоi росiйськоi комiсii: «Не за iмущества втруждаемося, только аби вiра християнська… не була б осквернена».[56 - Украiна: мiсячник украiнознавства. – Киiв, 1924.] Але цей темний ватажок ще не мiг читати нi Драгоманова, нi «Молодоi Украiни»… Для цих останнiх та iхнiх учнiв цi вiри християнськi й iншi романтичнi або теологiчнi, як казав Франс, цiнностi – були забобонами, або перебiльшеним нацiоналiзмом, iз яким треба боротися, бо «iнакше в свiтi нiколи не буде миру, а буде кров i нужда»; бо iнакше не переведуться сварки мiж народами, а вони недопустимi, бо «сварки та гризня нищать людський рiд», тобто лягають тягарем на цю генерацiю й ii добробут.[57 - Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 46.] Правда, тi сварки та гризня мiж народами допровадили англосаксiв до опанування половини американського, майже третини африканського та всього австралiйського континентiв, Росiю – до пiдкорення Сибiру, а Украiну – до звiльнення степу вiд кочовикiв, але цi наслiдки проявилися щойно в майбутньому, а натурою провансальця е оцiнювати все з точки зору «муки та страждань» цiеi генерацii. Це й був iхнiй iдеал – аби голотi було легше, або, як у нас казали: «коли б хлiб та одежа, то iв би козак лежа». Хлiб та одежа, або «добра пожива» молодоукраiнцiв це був iхнiй нацiональний iдеал. Визнаючи заслуги Драгоманова, один iз його учнiв писав: «Лише гуманiзм, найбiльша сума щастя найбiльшого числа людей може бути критерiем соцiалiстичноi етики» i будь-якоi полiтики.[58 - Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – С. 67.] Спецiально Драгоманов уважав, що нашi прагнення до нацiональноi свободи нiколи не повиннi iти врозрiз iз добробутом i спокоем найбiльшого числа людей. Дороговказом мае бути не абстрактний нацiоналiзм, а лише iдеi всесвiтнього гуманiзму.[59 - Украiнская жизнь, 1912, – Ч. 10.] Не треба згадувати, що весь наш соцiалiзм був нiчим iншим, як лише вiдмiною того «народолюбства», до якого належали Драгоманов, молодоукраiнцi галицькi й iншi цитованi поети та письменники Соборноi Украiни; однi – iдентифiкували нацiю з народом i його прагненням до доброi поживи», iншi – з пролетарiатом, який в iхнiй уявi обiймав узагалi «всiх гноблених» соцiально, отже, ту ж таки масу, а обидва – з iснуючою генерацiею та ii примiтивно матерiальними потребами.

Формулюючи свiй нацiоналiзм, вiдомий французький полiтичний письменник Шарль Моррас писав, що iнтереси тих землякiв, що житимуть (des nationaux a vivre), треба ставити над iнтересами тих, що живуть (des nationaux vivants), а добро «вiчноi Францii» (France eternalle) – над добром усiх французiв цiеi доби.[60 - Maurras Ch. La politique Religieuse. – Р. 77.] Наскiльки далекий вiд цiеi концепцii був наш провiнцiальний нацiоналiзм, який нехтував волюнтаристським чинником в iсторii, для якого воля до життя народу вичерпувалася потребами одиницi й iхнього загалу, цього поколiння, i то iнтересами найбiльш примiтивно й вульгарно зрозумiлими! На потяг до пожертви теперiшнiм в iм’я iдеалу майбутнього, – до цього найвищого ступеня об’ективацii волi нацii до життя, наше провансальство не спромоглося.

Воно, властиво, переносило в царину нацiональноi iдеологii модний у XIX столiттi матерiалiзм. Для Феербаха не iснували нi платонiвськi iдеi, нi гегелiвський дух, яких марним вiдображенням була лише дiйснiсть. Для нього iснувало насправдi лише iндивiдуальне (das Einzelne), доступне думкам. Загальне ж (das Allgemeine) було тiльки абстракцiею. Це загальне в життi народiв, яке надихнуло «Божеським шалом» Мойсея у його мандрiвцi пустелею; яке осягаеться зусиллями кiлькох поколiнь, нездiйснений ще iдеал, усе це – в моменти сумнiву – лише «тiснозора» омана, не варта, щоб ii ставити понад iндивiдуальне, та його терпiння. Для Феербаха дух е iлюзiею одиницi, для Франка душа безсмертна – дика фантазiя, як i «дух той, що чоловiк создав з нiчого», бо «одне лиш вiчне, без початку й кiнця – се е матерiя»… Для матерiалiзму е лише етика des Diesseits, моменту, «загалом нема безоднi, нема нiчого, лиш атом, момент»,[61 - Schopenhauer A. Sammtl. – Leipzig. – S. 339.] те, що стоiть перед очима, його сльози та страждання, а не безоднi тих «оманливих» iдеалiв, що переходять до порядку дня над потребами моменту. А з феербахiвськоi максими – der Mensch ist, was er isst виплила вся iдеологiя соцiалiзму з його наукою, що ушляхетнити людину може тiльки добра пожива.

Немае нiчого дивного, що визнаючи прiоритет людини й iхнього механiчного колективу, цiеi групи i цiеi генерацii над тривалим, над species, наше провансальство дiйшло до заперечення (вiдвертого чи замаскованого) iдеi державностi, тобто форми нацiональноi волi, що журиться не лише перехiдним, теперiшнiм, феноменальним, а й тривалим, що накладае руку на хаотичне зiбрання «незалежних» одиниць, що е, сказав би я за Шопенгавером, «вищим щаблем об’ективностi волi».[62 - Украiнскiй вестнiк, 1906. – Ч. 12.] Цей вищий щабель був для наших провансальцiв нижчий, а нижчий – вищим. Для нацiй, що творять iсторiю, нацiй-набувачiв, головною метою е панувати та укладати життя на власний смак, якого б напруження народньоi енергii це не коштувало, з якими б жертвами не було поеднано. В цих нацiй народилася горда приповiдка Navigare necesse est vivere non est necesse: прагнення – все, жертви та вигода – нiщо. У наших провансальцiв vivere було всiм, не та мiцна органiзацiя нацii, що забезпечувала iй перемогу в боротьбi мiж расами, лише свобода одиницi та загалу. Т. Гобс встановлюе чотири завдання держави: 1) захист вiд чужоземцiв, 2) мир удома, 3) збагачення пiдданих, 4) непорушення iхнiх свобод. Із цих чотирьох у нас розумiли лише три останнi, а найважливiшим завданням держави було забезпечення четвертого – свободи. Обиватель дивився на державу з точки зору потреб i мети одиницi, з огляду природжених прав людини, якi в першiй лiнii мали поважатися. Не згори вниз, а лише знизу вгору. Важлива була не мiць держави, а лише забезпечення щастя одиницi або одиниць. Держава була не апаратом для досягнення мети нацii, а лише для зручностi одиницi.

Ясно, що коли, при такому поглядi на рiч, одиниця або народ потрапляли в суперечку з державою, чи нацiею, – державно-нацiональний iдеал вiдходив на другий план. Нацiя не мае права над одиницею, яка суверенна до того ступеня, що мае право сецесii з цього нацiонального або державного зв’язку. Щоб той, хто народився украiнцем, мусiв бути украiнцем, це було для провансальцiв нечуване насильство над вiльною особистiстю, бо «такий погляд суперечить самiй психологii нацiональностi та заслуговуе на осуд як вiдгомiн або продукт того самого гнiту над нацiональнiстю та над особистiстю»; «йому треба протиставити принцип полiтичноi свободи нацiонального самозначення особистостi». Суб’ектом нацiональностi «треба визнати не рiд, а людську особистiсть», а «нацiональнi права це нiщо iнше, як права особистостi».[63 - Єфремов С. За рiк 1912 // Життя, орган укр. соц. молодi. – 1925. – Ч. І (4). – С. 77.] Отже, в разi суперечки мiж одиницею та нацiею, поступитися мае остання… «Найпершим громадським завданням, що червоною ниткою проходить через усю iсторiю людства – це визволення людини з усiх пут», а «кожна людська особа е найвищою цiллю сама в собi».[64 - Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 144.] Коли нацiональний iдеал вимагав повного пiдпорядкування одиницi своiм наказам, коли його пута ставали нестерпнi для нашоi суверенноi особистостi», – нацiя та держава оберталися в той фантом, iз якого смiявся Франко. Провансалець знав лише волю вiд чого, а не волю дo чого. Ось, як писав один iз типових представникiв простацько-банального народолюбства: «Коли волю народу забезпечуе окремiшнiсть (нацiонально-державна) – треба змагатися до окремiшности, коли волю краще забезпечуе спiлка (федерацiя) з другим народом, тодi треба використати федерацiю».[65 - Народня влада в Украiнi // Гр. наш. – Прага, 1922.] Точка зору члена не нацii, а племенi, провансальця, готового за «шмат гнилоi ковбаси» (соцiальну свободу мовою провансальцiв) дати себе полiтично вести на мотузцi чужинському демагоговi. Тому, мiж iншим, таку величезну роль на всiх дiлянках нашоi полiтичноi iдеологii вiдiграе питання форми правлiння. Як у внутрiшнiй полiтицi, так i в зовнiшнiй державник стежить, яка форма уряду взагалi, яка з сусiднiх держав сприятиме найбiльше незалежностi його краiни. Для iдеологiв нашого фелахства краще федерацiя зi сусiдньою республiкою, нiж власна держава з монархом на чолi (якщо цi фелахи – лiвi). Якщо ж вони правi, то волiтимуть союз iз сусiдньою монархiею, нiж власну республiканську незалежнiсть. В цьому стосунку iдеологи червоних фелахiв нiчим не вiдрiзняються вiд iдеологiв фелахiв бiлих. Однi готовi пожертвувати незалежнiстю краю, якщо «союз» iз червоним сусiдом забезпечить iм здобутки революцii, iншi – iдуть на федерацiю зi сусiдньою монархiею, аби лиш вона забезпечила бажаний iм суспiльний устрiй у краi, бо нацiональнi права – це не права нацii, що хоче бути самостiйною, лише права особистостi, що дбае, як той козак, лише про хлiб та одежу, та про усунення пут. Бо сума iнтересiв одиниць вища за iнтереси колективу.

Однi й iншi, правi та лiвi – це новiтнi «Болоховськi люди», що власну (особисту чи класову) вигоду ставлять понад справою нацii. Лiвi виправдують тих татарських людей, якi в час змагання украiнських державотворчих чинникiв iз татарською навалою зрадили iх, перейшовши, за економiчнi поступки, до чужинцiв; виправдують тим, що пiд татарами «iм вiльнiше та краще жилося, нiж людям княжим». Для наших соцiалiстiв громади татарських людей, якi, отже, визнавали над собою чужу зверхнiсть, були «традицiею украiнськоi народньоi влади».[66 - Драгоманов М. Дивацькi думки.] Головний представник украiнського провансальства пiсля Драгоманова також вихваляе «татарських людей» та осуджуе державнi змагання Украiни, оскiльки вони вiдбувалися коштом соцiального «визволення» народних мас, або просто вимагали вiд них жертв. «Я був вихований, – писав апостол украiнофiльства, – в строгих традицiях радикального украiнського народництва, яке вело свою iдеологiю вiд кириломефодiiвських братчикiв i твердо стояло на тiм, що в конфлiктах народу i влади вина лежить на боцi власти, бо iнтерес трудового народу – це найвищий закон будь-якоi громадськоi органiзацii, i коли в державi цьому трудовому народовi недобре, це його право порахуватися з нею»: не з тiею чи iншою формою правлiння в нiй, а з нею самою, з державою… Ось генеза всiх наших автономiй, федерацiй чи iнших союзiв, причина чого – не зважаючи на барвисту фразеологiю – державницька думка е й досi думкою чужорiдною в наших полiтичних колах.[67 - Драгоманов М. Дивацькi думки.]

Mutatis mutandis – цiлковим ту саму психологiю мають i нашi правi болоховцi. Коли iхне правдиве обличчя ще не прояснене i коли, серед нашоi некритичноi громади, вони ще приймаються за державникiв par excellence, то це тому, що вони прикриваються голослiвними фразами про державнiсть i тому, що iхнi груповi iнтереси вимагають не свободи, що часом переходить в анархiю, а лише мiцноi державноi органiзацii, однак без огляду на те, своеi чи чужоi. Така була концепцiя Кулiша, Локотя i хлiборобiв-державникiв. З цiеi точки зору можуть претендувати на назву державникiв i болоховцi, i Савенiо з його богданiвцями, бо й вони стояли за мiцну державну владу (першi – за татарську, другi – за росiйську), аби лиш вона забезпечила iм iхнi особистi або груповi права.

Типовим болоховцем був, звiсно, й М. Драгоманов, дух якого бiльше шкодить украiнському нацiоналiзмовi пiсля смертi, нiж був йому корисний за життя. Цiлком у дусi тих прав особистостi, що мала право вибирати собi нацiональнiсть, цiлком у дусi болоховщини, вiн виправдовуе, наприклад, ельзасцiв за iхню зраду нiмецькостi пiд час Французькоi революцii, бо Францiя «ельзасцiв увiльнила вiд панiв i попiв!» Для полiтика з фелахською психологiею звiльнення вiд будь-яких тягарiв – це найважливiша рiч у свiтi, за яку не один, а й десять разiв можна змiнювати рiдний край. «Нацiональна еднiсть не завжди може вести до бiльшоi свободи».[68 - Життя, 1925. – Ч. І (4).] Коли вона веде до бiльшоi свободи – осанна iй! Коли ж нi – тим гiрше для неi, тодi для болоховця одна дорога: до того чи iншого хана.

Цей iдеал татарських людей, голоти, суверенних особистостей, та як там ще його назвати, – набував у крайнiх лiвих форму народництва або соцiалiзму. Taм над державою (взагалi нацiею) стояла одиниця або народ, тут – клас, пролетарiат, робочий; або трудящий народ. Суть залишалася та ж сама: засаднича нехiть до великого органiзуючого колективу, який в iм’я своiх тривалих iнтересiв вимагае жертв i накладае тягарi i на одиницю, i на народ, i на його окремi класи.

Для соцiалiстiв «найвищою метою е добро та розвиток чоловiка» (тобто одиницi). Вони також, звiсно, державники, але iм потрiбна своя держава для того, щоб «наш мужик i наш заробiтчанин мали кусень чорного хлiба». Так пишуть соцiалiсти, i мимоволi згадуеться все та сама наказка – «коли б хлiб та одежа»… Ну, а коли цей хлiб буде не щодня, як, наприклад, було з нiмецьким заробiтчанином i мужиком пiд час Першоi свiтовоi вiйни i блокади, що тодi? Тодi, вочевидь, настае право сецесii та самовизначення своеi державноi приналежности для класу, як – вище ми бачили – для одиницi.[69 - Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну.] Драгоманов мириться з росiйською державнiстю тому, що вона служила нiбито аграрним iнтересам селян. Для нього цiлком зрозумiло, що за цю цiну украiнська iнтелiгенцiя пiшла на службу чужiй державнiй iдеi i «стала й собi на боцi уряду» царя Олександра II. Це сталося «тим легше, що тодi було в ходу народництво, думка злитися з народом. Виправдовуе й тих украiнцiв, хто ставали при царському урядi «мирними посередниками», бо вони «мають за собою виправдання в тому, що збiльшили селянську землю в трьох правобережних губернiях майже на два мiльйони моргiв».[70 - Народня влада в Украiнi // Гр. наш. – Прага, 1922.] Як бачимо, фiлософiя гречкосiя, що на всi полiтичнi справи дивиться з точки зору «прирiзки землi». Отже, народолюбство веде логiчно до кооперацii з царатом та що ця спiвпраця – нiщо iнше, як злиття з народом. Чи справдi воно веде до цього? Народництво, свiдоме своеi полiтичноi мети, полiтичних цiлей класу, який воно хоче заступити, – до такоi спiвпрацi не призвело б, як не призвело до неi народолюбство росiйських народовольцiв, вiдповiддю яких царевi за «збiльшення селянськоi землi» був акт 1 березня 1881 року. Але народовство – аполiтичне, примiтивне, до спiвпрацi з будь-якою владою готове. Якнайкраще вiдбиваеться в цiй антитезi рiзниця двох народовств: з одного боку – iдеологii полiтично свiдомих революцiонерiв, що прямують передусiм до полiтичноi влади, а з iншоого – iдеологii мирних посередникiв мужикiв i заробiтчан (хоч би i в професорськiй тозi), iдеологii нашоi братii, голоти, яка далi аполiтичного соцiального голоду не йде, й яка так характерна для кожноi некультурноi верстви або племенi. Для провiдникiв цiеi верстви, «для соцiалiста держава школи не може бути метою, а тiльки засобом, перехiдною формою громадського життя». Вiн iз цього лише погляду розглядае справу украiнськоi державностi. «Украiнська державнiсть потрiбна украiнському трудовому народовi лише настiльки, наскiльки вона спроможна забезпечити йому кращi форми громадського та приватного життя»[71 - Драгоманов М. Шевченко, украiнофiли i соцiалiзм.]… З точки зору iнтересiв приватного життя дивиться на свiт i полiтику кожен мiщанин, як буржуазний, так i соцiалiстичний. Не дивно, що з тiею самою мiркою пiдiйшло до справи державностi й наше соцiалiстичне мiщанство. Для нього iнтереси рiдноi дзвiницi, його власноi цiнноi особи, його поколiння, хоч би цiною пiдпорядкування чужiй волi, завжди будуть важливiшими за волю власноi species до життя i до виняткового панування на своiй територii. Говорячи про росiйськi бунти XVII i XVIII столiть, Драгоманов докоряв iм, що були це бунти, хоч i за старожитнiсть, але не за «чисту старожитнiсть, доцарську, додержавну», не в iм’я вiчного республiканського полiтичного iдеалу, лише аполiтичнi бунти «за царя проти бояр». У сутi речi цим рухом проти класових супротивникiв, за царя проти бояр, за будь-яку державну владу, хоч i чужу, – був i весь наш соцiалiстичний нацiоналiзм,[72 - Молода Украiна. – Ч. 6.] для якого державна iдея була книгою зi сiмома печатками. Недаремно ж цi соцiалiсти iдентифiкували нацiональну справу зi соцiальною справою украiнського демосу, не дуремно був для них «украiнський нацiоналiзм… iдентичний iз соцiальною справою украiнського мужицтва i робiтництва».[73 - Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.] Так думали галицькi салоннi соцiалiсти чверть столiття тому, так думають iхнi надднiпрянськi товаришi тепер. Вони думали, що клас стоiть над нацiею, що вiн може осягнути «щастя» без створення власноi полiтичноi влади, лише делегуючи iй чужiй species. Пiдставою цiеi формули була злочинна омана, що клас, який хоче заступати нацiю, може вiддати розпорядження матерiальними та людськими багатствами свого краю чужим товаришам, i не зважаючи на те, залишитися паном «у своiй сторонцi»; iлюзiя, хибнiсть якоi доведена кров’ю цiлих генерацiй. Так само революцiйнiсть нашого соцiалiзму була примiтивною вiд природи. Це не було повстання проти держави, яка надуживае своiх прав колективу, як його розумiли Джон Мiль або Гобс, що дозволяли в певних випадках це право бунту не проти держави, лише проти такоi ii форми. В нас декларуеться право бунту проти держави як такоi, право Дортена, який також в iнтересах працюючих мас Рейнщини хотiв вiдiрвати цей край вiд своеi нацii. Цю рiзницю мiж теорiями Мiльтона i Гобса з одного боку, а з iншого – Дортена та тарговичан, якi ухвалювали розбiр власноi краiни, треба добре пам’ятати при оцiнцi нашого народолюбства i його права рахуватися зi своею державою в iм’я iнтересiв трудящого люду. Не можна проводити аналогii мiж революцiонерами з патрiотизму i патрiофобами з бунтарства, мiж бунтiвниками з глибоким культом держави та бунтiвниками, якi, як зараз бачимо, схилялися в бiк чистого анархiзму; мiж тими, хто найвище цiнував органiзований колектив, i тими, для кого не було нiчого вищого за приватнi iнтереси своеi дзвiницi, окремоi особи, або iхньоi механiчно злiпленоi цiлостi, народу чи класу.

Виходячи з такоi психологii, Драгоманов ставиться так само й до iнших справ нацiонального життя, наприклад, забезпечення кордонiв, забезпечення спокiйного посiдання територii нацii. Суверенне «я», «кусень хлiба» для нього, видобутий зi землi, нарештi й сама земля (територiя) – ось що було реальне. Байдуже, чи це дасть своя держава чи чужа, чужа правда чи своя. Прагнути при цьому, щоб не страждали вiчнi iнтереси species, ii волi, влади – означало гнатися за оманами. Йому було все одно, хто, яка держава принесе волю народовi, йому ж було байдуже, чия сила цi кордони забезпечить. Тому пiдкорення Катериною Чорного моря вважае вiн за сторiнку «украiнськоi iсторii» так само, як i росiйсько-турецьку вiйну 1877 року.[74 - Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.] Украiнцi, якi служили царям у цих походах, робили «дiло для свого часу нормальне та нацiональне». Тут яскраво виступае в усiй красi психологiя не члена нацii-пана, що уважае своiм лише те, що вона зробила сама, а лише психологiя члена суспiльства, i то безправного, який мусить уважати за свое те, що для нього робить стороння сила; функцii якого обмеженi функцiями споживача та виробника, чужого шляхетнiшого завдання, органiзацii влади й ii виконання. На такiй самiй позицii стояв i Кулiш. Усiм своiм еством журилися вони про «мирне та благоденственное житiе», про мир, незалежно вiд того, чи це буде мир Володимира Великого, чи царя Олексiя, чи мир вiльноi Галii чи Іберii, чи – Pax Romana. Коли б Кулiшевi чи Драгоманову якимсь дивом довелося б народитися в Іспанii, коли та почала свою боротьбу за звiльнення вiд маврiв, вiн, мабуть, доводив би несвоечаснiсть цiеi акцii, та пiдкреслював факт, що маври закрiпили для iспанцiв володiння берегами Атлантики та Середземного моря… В нас думали, як казали в старому вiршi, що коли нашi предки «за Олега руского монархи, плавали в чолнах по мору i на Царград штурмували», то це для краю мало таке саме значення, як те, що iнший, росiйський монарх гнав нас штурмувати той самий Царгород…

Для провансальця суть – край рiднесенький, край веселий i люд хрещений, з тим розумiнням щастя, яке дае йому люд, а хто е суб’ектом панування в цьому краю – байдуже.

Наскiльки цей момент вигоди переважав у наших провансальцiв, видно ще з того, що Драгоманов зi своеi болоховськоi точки зору виправдовуе тих своiх польських сучасникiв (яких вiн нараховуе «багато»), якi були проти державного усамостiйнення Польщi, бо «бачили, що при всiх теперiшнiх обставинах Європи… вiдрив Конгресiвки вiд Росii був би iхньою руiною».[75 - Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.] Певна рiч, бо коли провансальцю треба вибирати мiж абстрактним iдеалом нацiональноi самостiйностi з економiчною руiною й «економiчним розквiтом» у рабствi, то вiн вибере останне. Згаданi вище фiзичний добробут i добра пожива – це шпиль нацiонального iдеалiзму, на який може вилiзти провансалець… Взагалi вiн висловлювався проти незалежницьких змагань майже всiх народiв, що повставали з руiн iсторii, й усе – в iм’я примiтивних iнтересiв голоти, якiй не було дiла до полiтики. В редакцiйнiй статтi редагованого Драгомановим «Народу» читаемо, що «примiром, серби, болгари, румуни показують нам наглядно», що сама по собi полiтична свобода «зовсiм ще не означае поправу долi робочого люду», отже, не може бути метою в собi. Так само, на його думку, боротьба чехiв за самостiйнiсть, «боротьба о право корони чеськоi… спричинила чеському суспiльству величезну шкоду». Вiн же ж криво дивиться й на iрландський нацiональний рух тому, що «в тому гомрулерствi справа економiчна була вiдсунена трохи назад перед справою державною». Крiм того, вiн принципово проти нацiонального вiдмежування Ірландii, бо воно скривдить… ольстерцiв, а для нього жменька останнiх, вочевидь, мае такi самi права, як уся Ірландiя, i в кожному разi коритися волi всiеi нацii не мае жодноi потреби. З тих самих причин вiн проти приеднання до украiнськоi етнографiчноi територii тодiшньоi Угорськоi Русi, бо вона «не мае економiчно нiчого спiльного з Галичиною». Взагалi роздiл територiй згiдно з етнографiчними кордонами не подобаеться йому. Лiпше, не порушуючи статус-кво, обмежитися «загальними законами про нацiональностi та адмiнiстративною автономiею громад.[76 - Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.]

Прошу перечитати ще раз цю цитату Драгоманова, де потреба боротьби за власну державу мiряеться шлунковими iнтересами народу, i порiвняти його з ось цими словами вiдомого iталiйського iсторика П’етро Орсi. «Незважаючи на добру й упорядковану адмiнiстрацiю, якоi iншi частини Італii могли б заздрити, почала невдовзi (в Ломбардii та Венецii) проявлятися жива опозицiя проти уряду австрiйського з тiеi тiльки причини, що був вiн чужим урядом». Перший уривок i другий – мова хама i мова пана.

Ця мова, врештi, не була властивiстю того чи iншого представника нашого провансальства, лише його цiлiсностi. Вiдгуки ii знаходимо i в вiдгуках деяких галичан: «Нам усе одно, який прапор буде в Киевi вiяти», аби лиш i «ми» були пiд ним, i в пам’ятнiй заявi надднiпрянцiв про вибух вiйни (в «Украiнськiй жизнi» та «Радi») в оборонi росiйського «отечества», i в творах рiзних iдеологiв провансальства. Безперечно, прагнення забезпечити непорушнiсть територii нацii е вищою формою об’ективацii нацiональноi волi, нiж турбота про «щастя» цього поколiння, – та в сутi речi, поки в цьому прагненнi зрiкаються з ролi активного чинника, задовольняючись роллю знаряддя в чужих руках, не можна цей потяг назвати державницьким.

Я, ми (народ, голота), добробут, клас, земля (територiя) – ось були тi реальностi, якi «видiв» наш провансалець i в iм’я яких вiдкидав вiн усiлякi фантоми. Ще однiею з таких реальностей була провiнцiя, власна парафiя, те, що вiн мiг бачити з висоти рiдного смiтника. Так, поруч iз iншими партикулярними цiнностями, якi в нас протиставлялися «загальному», колективу нацii, з’явилася ще одна – партикуляризм у властивому значеннi того слова. Особливо помiтний цей партикуляризм у галичан (про це в iншому зв’язку), але хворiють на нього так само й великоукраiнцi, якi зi запалом визнавали вiддiлення Криму, створення гумористичноi «молдавськоi республiки» на живому тiлi Украiни тощо. Нема потреби додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся в нас в основному пiд впливом Драгоманова. Вiн рiдко коли мислив категорiею нацii, натомiсть iснували для нього тiльки землi. З трьох чинникiв, iз яких складаеться зрiла полiтична нацiя, з територii (землi), народу та влади, для нього, як i для всiх соцiалiстiв, демократiв i радикалiв, найменш важливим був чинник останнiй – влада. Їм усе одно було, в чиiх руках перебувае влада над двома iншими чинниками. Їхнiм гаслом була не земля i влада, а земля i воля. Найважливiшим чинником був народ, а щойно тодi – територiя, чи то в виглядi забезпечення кордонiв ким би то не було (море для Драгоманова, соборнiсть для галичан), чи то в виглядi «земельки» (соцiальне визволення); врештi, у виглядi партикулярних iнтересiв тiеi чи iншоi провiнцii, якi або протиставлялися iнтересам цiлiсностi, або ставилися над ними. Як вiдомо, в основу свого проекту подiлу Росii на областi Драгоманов поклав не нацiональну, а територiальну засаду; багато областей у нього, подiбно до швейцарських кантонiв, мають мiшаний нацiональний склад. У конкретнiй програмi самоуправи Украiни вiн зробив iз неi не одну державно-правну одиницю, не едину цiлiснiсть, а кiлька. Мiродатними для нього були не iнтереси нацii, а лише абстрактнi мотиви «вигоди» тiеi чи iншоi землi. Отже, державно-нацiональна думка мала затриматися там, де починали промовляти iнтереси тiеi чи iншоi землi. Вiн же ж був i тiеi думки, що «украiнцям, замiсть того, щоб рватись заложити свою державу… лiпше старатися розбавляти будь-яку державну силу i прямувати до волi краевоi i громадськоi, вкупi з усiма iншими краями i громадами». Цей погляд, земля провiнцiонального дiяча, що журився лише справами свого повiту, впроваджував Драгоманов уперто. В iншому мiсцi радить вiн своiм землякам у боротьбi за нацiональне визволення, крий Боже, не виступати пiд прапором iнтересiв i потреб усiеi нацii. Навпаки, «найвiдповiднiшим буде, коли боротьбу ту, наприклад, ми украiнцi будем вести на грунтi не нацiональнiм, а державно-адмiнiстрацiйшм, тобто, висуваючи на перший план потреби автономii мiсцевоi i крайовоi, автономii громад, повiтiв i пpoвiнцiй».[77 - Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.] У цiй цитатi вже виразно звучать властивi авторовi нотки анархiзму.

Дорога до нього була доволi легкою для украiнського провансальства. Першим етапом була власне ця парафiяльнiсть, цей дух провiнцiоналiзму, що дивився на державу з точки зору приватних чи повiтових iнтересiв, або суверенноi особистостi (гуманiзм), далi йшло ототожнювання цих iнтересiв iз iнтересами нацii загалом, унаслiдок чого повстало аполiтичне украiнство, як питання культурне, педагогiчне або справа демосу, коли нацiя уявлялася як еднiсть суто культурна або класова. Нарештi прийшов анархiзм, у чистому виглядi, коли нехiть до чинника збiрноi влади (що е суттю поняття держави) кристалiзувалася поволi в теорiю. Вочевидь, що наш рiдний анархiзм не був анархiзмом Грава, Малатести, Реклю, або хоча б Штiрнера, вiн був такий самий незачепний, недокровний i прекраснодушний, як i все провансальство, i, знову ж таки, не був виявом волi до чого, лише виявом волi вiд чого; пасивним невизнанням моменту влади, зовсiм чужого та незрозумiлого провансальцям. Цей анархiзм був логiчним наслiдком усiеi iдеологii нашого провансальства. На ньому мала скiнчитися ця iдеологiя, бо повна свобода одиницi та груп важко мириться з державним примусом, як i з щастям тiеi «мирноi краiни», яка передусiм не хоче, аби ii виривали з ii мертвого сну. Ми вже бачили, як Драгоманов проповiдував махнiвську iдеологiю «розбавляти будь-яку державну силу». В pendant до цього його учень-професор дозволяе демократii порахуватися з державою (також iз будь-якою, навiть своею). Явно анархiстськi нотки, розсипанi в усiх його творах, особливо у «Вiльнiй спiлцi» та в передмовi до «Громади». Пiшли за ним i його наступники й учнi. «Всi люди на землi, – читаемо в одного популяризатора та вульгаризатора iдеi вчителя, – собi браття, а тiльки панськi й поганi державнi порядки роблять мiж ними ворогiв одних другим». Державний примус, – а яка держава е без примусу, яка держава не е панська? – е лихо саме в собi, а тому «всi народи землi повиннi заснувати вiльну спiлку мiж собою». Як мае виглядати ця вiльна спiлка? Висловлюючись тим елегантним «народницьким» стилем, який впровадив у нашу публiцистику Драгоманов, ця спiлка мае бути «без попiв i без панiв» (мабуть, i з правом сецесii), без начальства, бо «безначальство – iдеал маси», а маса, особливо темна – бог соцiалiстiв i радикалiв.[78 - Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 44–46.]

Ідеал суто анархiстський, суто плебейський! Для кожного плебея будь-яка органiзацiя, що бере з нього початок, що посилае його, якогось архангельського мужика, битися з якимось там турками за протоки, – е, вочевидь, абсурдом, порушенням його вiльностi. Тому лiпше без тiеi органiзацii. Краще право довiльноi сецесii «захочу – полюблю, захочу – разлюблю»! Лiпше замкнутися в своему повiтi i бути вiльним. В тому ж «Капiталi» народницького мiщанства читаемо, що держава обмежуе людську свободу, i вже тому ця установа е пiдозрiлою в очах будь-якого щирого народолюбця. Та ж будь-яка колективна органiзацiя не iснуе для iнших цiлей, лише для забезпечення нашоi волi, в державi ж немае волi i не може бути, бо «справдi вiльними можуть бути тiльки малi держави, або лiпше сказати – громади, товариства»;[79 - Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 44–46.] а що украiнський народ, на нещастя для народолюбця, не може змалiти до розмiрiв Швейцарii, то найкраще створити з нього (за рецептом Драгоманова) кiлька автономних груп, бо воля – понад усе! Або, почекати зi самостiйностями, а зажити «громадами та товариствами», як ними живуть у провiнцii; краще так вiдгородитися вiд «злiсного» державного центру, щоб iз нього до наших громад, як казав Гоголь, хоч тридцять лiт скачи, то не можна було б доскакати. Громада i повiт, – це альфа й омега нашого державництва, точка, до якоi вiн завжди спадае, як би високо не лiтав: до добробуту, до волi, до парафii – завжди повертае вiн.

У цiй концепцii держави без держави вiдстежуеться значною мiрою джерело мудростi наших соцiалiстiв; це, з одного боку (згадуючи вихованого на росiйськiй лiтературi Драгоманова), писанина народницьких росiйських «соцiологiв», усiх тих Михайловських, Лаврових та iнших «безсмертних водолiiв», а нарештi – Бакунiна. Останньому належать слова: «Коли е держава, то неминуче е й панування, а, отже, й рабство; держава без рабства… немислима, ось чому ми – вороги держави».[80 - Бакунин М. Государство и анархiя.] Прошу порiвняти цю тираду, так само категоричну, як i глупу, зi згаданими щойно вище сентенцiями наших бакунiнцiв, аби побачити iхню подiбнiсть, майже тотожнiсть. Однаковий i висновок: держава, будь-яка держава, вiдкидаеться в iм’я суто партикулярних цiнностей: одиницi, групи й iхнi волi, що не терплять над собою жодного колективу.

Так само яскраво висловлюеться спадкоемець Драгоманова. Для культурних нацiй Європи й Америки державний примус е обов’яковий в iнтересi кожноi групи й одиницi, що належить до державного зв’язку. Для вихованих у гуляйпiльських степах махновцiв (як габiлiтованих, так i негабiлiтованих) це зовсiм iнше. Народолюбний махновець не бачить в атрибутах держави нiчого, а лише «власнi марки та грошi, власний двiр, армiю, власнi в’язницi та власних жандармiв»; для нього все це – такi приемностi, за якi вiн охоче подякуе, аби лиш йому забезпечили добру поживу. Це все – страви для панського столу (для народiв-панiв), «але менш вередливе суспiльство охоче позбудеться цих вишуканих приемностей за простiший, але здоровий кулiш забезпечення свободи культури та суспiльного самовизначення», за «можливiсть… розпоряджатися своiми, мiсцевими вiдносинами»[81 - Грушевський М. // Украiнскiй вестнiк, 1906. – Ч. 3.]… Отже, та сама пiч, вiд якоi мусить почати свiй державницький танець украiнське провансальство: мiсцевi вiдносини, громади, повiт, рiдна дзвiниця; держава ж – це делiкатес не для мужицького шлунка i не для мужицького розуму… Що головний iдеолог украiнського народництва був у сутi речi анархiстом, це без озву визнають i його учнi, i вiн сам. Ідеальний громадянин, казав Драгоманов, «буде байдужий до того, як там впорядкуеться вище державне начальство, а бiльше налягатиме на те, щоб збiльшити власне волю кожноi особи, волю кожноi людськоi породи, спiлки, громади, краiни, – щоб, скiлька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади i щоб дати iм бiльше способу для того, щоб заложити живi початки порядкiв безначальних, безпанських i бездержавних», тобто – початки анархiзму.[82 - Передне слово до громади, 1878.] В цьому дусi виховували ряд поколiнь не лише провiдники украiнства, але й уся украiнська активна iнтелiгенцiя. За авторитетним твердженням найбiльшого з живучих наших iсторикiв, «нова украiнська iсторiографiя… жадiбно ловила прояви народнiеi активностi i, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, якi скеровувалися проти держави, а саме: конфлiкти вiча з князями в XI–XII столiттях, опозицiя Запорiжжя гетьманському режимовi в XVII i XVIII столiттях, усе це було улюбленою темою украiнськоi iсторiографii, популярноi лiтератури, белетристики, театру тощо».[83 - Грушевський М. Борiтеся поборете, Вiдень, 1920. – Ч. 1.] Цiнне визнання!

Держава як щось загальне, що стоiть над усiм окремим, виводила з рiвноваги кожного провiнцiала, правого чи соцiалiста. Видумала ii властиво буржуазiя, видумала якусь абстрактну державу, поставила ii на словах «вище за всi класи, стани, iнтереси» i патякае, що «держава не хоче того, не може того, не повинна того, як якась надлюдська, надприродна iстота, окультна сила, нiби втiлення iдеi Бога»[84 - Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – С. 225.]… В цiй озлобленiй тирадi вiдбилася вся душа соцiалiстiчного мiщанина. Буржуазiя, звiсно, тут нi до чого, бо таке поняття держави iснуе так довго, скiльки iснують самi держави, але суть ненавистi кожного мiщанина до держави тут вiддана дивово! Вiн ii не терпить передусiм тому, що вона надлюдська, тобто тому, що мае свою мету й етику, до якоi не можуть пiднятися iдеологи голоти, що турбуються лише про мир, вигоду та «кусень чорного хлiба»; тому, що примушуе коритися iй анархiчну, задивлену в своi приватнi справи одиницю; тому, що вона, iронiзував Драгоманов, iснуе «Божою милiстю», тобто, незалежно вiд одиниць i над ними. Вiн ненавидить ii за властивий iй, а чужий йому, елемент влади, бо вона наказуе. Врештi, тому, що вона окультна, абстрактна сила, тобто така, що стоiть понад кавзальною причиннiстю свiту окремих явищ, що не рахуеться з розумом iндивiдума i своi абстрактнi, тривалi цiнностi ставить над конкретними цiнностями одиницi: його добробут, життя, його конкретне i, як казав Франко, вiчне тiло, з його непередавненими правами на добру поживу.

Психологiя цього антидержавницького, наскрiзь матерiалiстичного свiтогляду та його головних доктрин (лiбералiзму, соцiалiзму, демократизму тощо) висувае дуже цiкавi висновки щодо iдеологii нашого провансальства; я iх зроблю аж тодi, коли порушу тему, яка перебувае в тiсному зв’язку з антидержавницькими поглядами нашого нацiоналiзму. Цiею темою е тема симбiозу в полiтичному життi.




Роздiл V

Провансальство i полiтичний симбiоз. Сувереннiсть як забобон, пiдряднiсть нацiонального iмперативу


Хто уявляе собi нацiональностi, як окрему species, якi, як це е i в органiчному свiтi, зданi на вiчну конкуренцiю мiж собою, той ясно бачить, що навiть двi з них не можуть умiститися на одному i тому ж клаптику землi пiд сонцем, як не можуть умiститися на однiй клiтинi шахiвницi двi рiзнокольоровi фiгури: слабша (на цей момент) мусить поступитися, аби ii мiсце зайняла сильнiша. Але для кого iснуе не та чи iнша нацiя, а людство, для якого такий симбiоз не виключений. Так було з нашими провансальцями. Для них нацiя – це механiчна сума одиниць; як така, вона не мала своiх окремих збiрних, надособистих цiлей, отже, не потрiбно було й органу, суб’екту тих окремих цiлей нацii назовнi, – власноi держави.

Ця обставина, як i загальна ворожiсть вiльного iндивiдума до всiх атрибутiв не тiльки державноi влади, а й будь-якоi авторитарноi органiзацii взагалi, прагнення вiддати iх до чужих рук, привело до iдеi симбiозу полiтичного.

Що таке симбiоз? Це спiльне життя двох або бiльше органiзмiв без взаемноi шкоди, що навiть допомагають один одному. Симбiоз таким чином протиставляеться паразитизму, коли один iз «федералiзованих» органiзмiв живе коштом iншого (господаря), коли одна сторона мае всi користi вiд спiвжиття, а iнша – всi негаразди. Коли вiзьмемо до уваги взаемини мiж такими двома органiзмами, то матимемо два типи паразитизму: зовнiшнiй, коли паразит iснуе поза органiзмом-господарем (ектопаразитизм) i внутрiшнiй, коли паразит загнiздився в самому тiлi господаря (ендопаразитизм). Форма так званого коменсалiзму е формою посередньою, яка, залежно вiд обставин, наближаеться то до симбiозу, то до паразитизму, не дозволяючи властиво запровадити непереходиму межу мiж ними, тому за окремi явища наука бере лише справжнiй паразитизм i типовий симбiоз.

Для характеристики нашого провансальського державництва треба пiдкреслити, що не лише до 1917 pоку, а й потiм, коли iдея власноi державностi, самим ходом подiй, несподiвано та владно вдерлася в коло цiлком чужих i ворожих понять нашого провiнцiйного нацiоналiзму, – навiть тодi iдея симбiозу в нас не вмерла, навпаки – розцвiла пишним цвiтом. Їi не скасувала навiть офiцiйно i contre coeur прийнята майже всiма партiями самостiйницька iдея; ця iдея мирно уживалася, як побачимо, зi старою гадкою про «братерство всього людства», з цiлим рядом змiцнiлих iдей – автономii, федерацii, союзу тощо. Держава (згiдно з iснуючим парафiяльним свiтоглядом) була чимось, вiд чого треба звiльнитися, а не чимось, до чого треба було прямувати. Ми бачили, що пересаджений лiбералiзм, демократизм i соцiалiзм робили наших нацiоналiстiв байдужими до iдеi державництва. Але культ iнтелектуалiзму, соцiальних законiв i спiльноi, загальнолюдськоi правди робив цю iдею просто непотрiбною. Коли iснувала мiжнародна, спiльна правда, то единою дiйснiстю була ii пiдстава – людство, ширше або вужче схоплена, яка й була конкретною реалiзацiею цiеi унiверсальноi iдеi; часом це людство заступав вужчий колектив – Союз слов’ян, як у мефодiiвцiв, то Лiга нацiй, то Радянський Союз, то европейський схiд (для «хлiборобiв»), одним словом – та чи iнша форма полiтичного симбiозу.

Воля без ii виявлення назовнi – нiсенiтниця. Так само й нацiональна воля, яка прагне зберегти лише залишену iй дiям ворожих сил дiлянку впливу, зрiкаючись i духовоi, i матерiальноi експансii. Такi нацii в Європi е, деякi з них навiть iз блискучим минулим, та вони стоять на узбiччi свiтового полiтичного життя, вони – провiнцii Європи. Провiнцiями ж е й нацii, позбавленi державноi самостiйностi, якi не вмiють або не хочуть завоювати ii, спромогтися на пошук власноi великоi iдеi, власних шляхiв. Не в змозi жити власною iдеею, стають такi народи сателiтами бiльших, воля яких до експансii не померла. Такi нацii все ще живуть симбiозом, в тiй чи iншiй формi, спiльноi зовнiшньополiтичноi мети. Украiнський провансалiзм добровiльно став на цю платформу, iдентифiкуючи своi зовнiшньополiтичнi завдання зi завданнями Росii або слов’янства, з людськiстю або частиною, що ii заступала в конкретний момент. На мiсце боротьби за iснування став тут принцип еднання всiх. На мiсце державноi – наддержавна органiзацiя як iдеал. Я не кажу тут про змагання народу до самостiйностi: хаотично, iмпульсивно Украiна завжди прагнула до цього iдеалу; я кажу про нашу нацiональну iдеологiю, про iдеологiю провiдникiв, а вона нiколи, навiть у момент, коли хвилi нацiональноi революцii били найвище, не спромоглася на ясне формулювання самостiйницького iдеалу, i завжди переполовинювала чисте вино нацiоналiзму водою вселюдських, засадничо угодових концепцiй. Називати цi своi концепцii могли вони, як хотiли (вони, переважно, називалися самостiйницькими та державницькими), але всi вони, навiть в iнтерпретацii своiх авторiв, були iдеологiями, опертими засадничо на iдеi симбiозу, тобто, протинезалежницькими.

Початок, звiсно, зробили нашi мефодiiвцi. І нiщо, можливо, не е таким характерним для духовоi iмпотенцii украiнського сучасного провансальства, його нездатностi створити щось нове, як оцiнка, яку знайшло в нього мефодiiвство. Я вже цитував одного есерiвського провансальця, який бачив у болоховцях традицiю украiнськоi державностi тому, що вони з татарами боролися проти власних князiв. Тепер бачимо перед собою буржуазного болоховця; вiд мефодiiвцiв, казав вiн, починаемо ми «iсторiю украiнського полiтичного розвитку» бо – головна iхня заслуга полягае в тому, що вони дуже спричинилися до «слов’янського порозумiння!».[85 - Єфремов С. // Украiна. – Киiв, 1924. – Ч. 12.]

Для нього «програма (братчикiв) була логiчним i неминучим завершенням того розвитку, що початками своiми сягае у сиву давнину»… Украiнська полiтична думка настiльки не бачила свiту нiде, крiм симбiозу, що свiй, вихований довгим рабством, провiнцiалiзм важилася накидати нашiй блискучiй давнинi, сильнiй, войовничiй i свавiльнiй. Ідея симбiозу з чужою нацiею була для них зовсiм природною. «Костомаров… об’явив дiло унii Украiни з Московщиною органiчним i вiковiчним», а в «Комiтетi, котрий виробляв план помника (Б. Хмельницькому в Киевi), в тому числi i надпис на ньому: «Б. Хмельницкому, единая, неделимая Россiя», – були вiдомi украiнськi вченi-патрiоти: Максимович, В. Антонович i К. Козловський»[86 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Чернiвцi, 1918. – С. 262.]… Як бачимо, патрiот, що хоче стерти зi себе ганьбу столiть неволi, як тi студенти, що 1918 pоку збивали цей напис у Киевi, – мусить нищити не лише дiло Росii в Украiнi, а й дiло ii адептiв.

За мефодiiвцями пiшли iншi. Драгоманов вiдмовляв Украiнi в самостiйних, вiдмiнних вiд iнших, зовнiшнiх полiтичних прагненнях, i тим самим, в потребi власноi державностi. Для нього Украiна не була окремим полiтичним органiзмом iз власними завданнями. Мiж «нацiональними задачами» Украiни та паразита (Росii), що сидiв на нiй, не було (гадав вiн) жодноi рiзницi. Тут був не паразитизм, а був симбiоз, бо «московське царство все ж таки (sic!) виконувало елементарнi географiчнi завдання Украiни». Призначенням Украiни було стати знаряддям державноi волi iншоi нацii (Росii). 1878 pоку царський уряд прямував лише до того, «до чого прагнув сотнi лiт росiйський народ, в лицi козакiв украiнських, а потiм донських».[87 - Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. Турки внутреннiе й внешнiе.] Отже, «в лицi» росiйських царiв украiнський народ виконував своi завдання, а в особi украiнських козакiв росiйський народ – своi, точнiсiнько так, як в особi татарiна украiнська голота, а в особi об’еднаних слов’ян – украiнський народ, виконували свою iсторичну мiсiю i закладали пiдвалини пiд украiнськi державницькi традицii… Повна iдилiя, мiшанина така туманна, що кращоi не знайти для об’ективного розуму провансальця.

Власнi державно-правнi iдеали для Украiни були «тепер рiччю остаточно пережитою всiма освiченими украiнцями».[88 - Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе.] Не тiльки, що здiйснювати, а й навiть просто пропагувати незалежництво як iдею, було непотрiбно. Що означав нацiональний афект, невмотовавану жагу до життя i його найвищих форм порiвняно з тим, що вирiшив розум освiченого украiнця? Коли край не мав жодних самостiйних полiтичних аспiррацiй, то единим його завданням була, вочевидь, лише маленька направа iснуючого, врештi, цiлком принятного стану симбiозу. Коли б Драгоманов виходив в оцiнцi росiйсько-украiнських стосункiв iз факту паразитизму, а не симбiозу (як вiн це робив у стосунках австро-слов’янських i турецько-слов’янських), вiн нiколи не мiг би прийти до iдентифiкацii iнтересiв паразита та господаря. Але вiн вiрив, що «тепер уже люди переросли державнi спiлки та прямують до якихсь iнших», вiн вiрив в iдею симбiозу, а вона вимагала iншого погляду. Так дiйшов Драгоманов, а за ним усi його колишнi та теперiшнi прихильники, до думки, що збiльшення великодержавноi потуги держави-паразита в украiнському тiлi (Росii) е в найжиттедайнiших iнтересах нацii господаря, iдея, яка й досi сидить у головах наших соцiалiстiв i монархiстiв i яка не знае, мабуть, аналогiв у визвольницькiй iдеологii жодноi iншоi нацii.

Завзятим пропагандистом iдеi симбiозу став пiсля Драгоманова чоловiк, iм’я якого було вiд початку цього столiття аж до 1918 pоку, символом украiнства, М. Грушевський. Для нього також iдентичнiсть зовнiшнiх iнтересiв Украiни та держави паразита, незалежно вiд форми правлiння в нiй, була аксiомою. Спiвжиття обох нацiональних органiзмiв у жодному разi не треба було розривати, лише у найкращому випадку, трохи модифiкувати; сам стан симбiозу залишався i мав залишитися, протиставляючи себе iншому свiтовi, ворожому як нацii-господарю, так i паразитовi. Називалися цi стосунки мiж обома нацiональними органiзмами по-рiзному, – то автономiя, то знову федерацiя, то навiть союз двох зовсiм самостiйних членiв. Але все ж це залишалися члени единого цiлого, пов’язаного почуттям взаемноi любовi та солiдарностi, а iнший свiт уявлявся лише, як протиставлення до них обох. Інтереси цих самостiйних членiв нiяк не суперечать один одному. Твердити протилежне можуть хiба «люди нетямущi… або вороги свободи». Те, що кожен iз народiв чи краiн, членiв цього союзу мае свое державне право, сам е державою, зовсiм не послаблюе iхнього потягу до спiльного державного зв’язку. Росiяни мають зрозумiти, що не гальмувати органiзацiйну енергiю украiнського народу iм треба, не обмежувати ii, а власне дати будь-яку змогу розвиватися iй повнiстю.[89 - Грушевський М. Звiдки пiшло украiнство i до чого воно iде. – Киiв, 1917.] Так навiть наймудрiшi украiнськi провансальцi органiчно не були спроможнi вийти за межi симбiотичного погляду на свiт. Для них навiть самостiйнiсть виключае будь-який сепаратизм. Поняття, що вiдходять вiд зачарованого кола понять, пов’язаних iз iдеею симбiозу, е поняття трансцендентнi для украiнського провансальства; воно не те, що iх вирiшувати, навiть ставити не в силi. Воно органiчно не в силi зрозумiти, що кожна, в тому числi нацiональна species мае власну волю; що поняттю незалежноi нацii iманентне прагнення окремого зовнiшнього полiтичного iдеалу. Для провансальцiв самостiйнiсть краю здiйснюеться нiколи contra, а лише cum, лише за допомогою ворожих сил, нiколи vi, а завжди consilio.

І навiть у тi рiдкiснi моменти духового просвiтку, коли провансальцi пробували вийти за тiснi межi свого свiтогляду, коли додумувалися до закону експансii нацii, до сутi поняття держави як до чогось «загального», що стоiть над усiм окремим, що тяжiе до активности назовнi, навiть тодi вони iнакше собi цю експансiю не уявляли, як тiльки щось несамостiйне в методах та напрямку. Украiнська нацiя мае розширитися (визнають вони часом), але обов’язково в тому самому напрямку, що й нацiя-паразит: маю на увазi нуднi та наiвнi розмови про Зелений Клин, Сибiр тощо, якi нiби не дозволяють Украiнi жодним способом розраховувати в своему розвитку лише на своi сили.

Не зiйшли з цiеi точки зору й нашi украiнськi напрямки – як правi, так i лiвi. Своею реакцiею проти анархiстичного «демократизму» права течiя, як кулiшiвщина i хлiборобське державництво, безперечно мала певне значення в розвитку нашоi нацiональноi iдеологii, але й ця течiя не пiднялася над iдеологiю симбiозу. Для «Хлiборобськоi Украiни» тiсний союз iз Москвою був необхiдним ще за Б. Хмельницького; за цим же ж союзом нiби промовляють поважнi тактичнi причини мiжнародного характеру i в наш час. Для правих течiй справа самостiйностi чи федерацii була питанням не засадничим, а тактичним.[90 - Хлiбороб // Украiна. – Зб. II, III–IV. – С. 33.] Хлiбороби-державники вважали випадковий, ним самим пiзнiше жалуваний, крок Хмельницького (унiю з Росiею), за необхiдний для Украiни. Точнiсiнько так, як i Драгоманов, для якого «присяга Б. Хмельницького царевi… була етапом не тiльки природним, а й цiлком нацiональним».[91 - Драгоманов М. Листи i пр.]

Симбiоз iз Росiею (союз) – це категоричний iмператив украiнськоi нацiональноi полiтики. Як зовсiм незалежний полiтичний чинник у свiтi, Украiна для хлiбороба-державника – така ж сама нiсенiтниця, як i для соцiал-махновця. Вона е лише авангардом «руського (?) Сходу в його оборонi як перед захiдною демократiею, так i перед азiйською охлократiею» з тiею рiзницею, що до цiеi захiдноi демократii Украiна ставиться зовсiм ворожо, як до чогось чужого, тодi як ставлення до «азiйськоi охлократii» е «домашня суперечка слов’ян мiж собою», внутрiшня справа «Руського Сходу», що вимагае полюбовного вирiшення мiж Великою i Малою Руссю. Вiдродження Украiни мае й тут наступити не контра нацii-паразита, а лише спiльно з нацiональним вiдродженням всiх трьох Русей».[92 - Хлiбороб // Украiна. – Зб. VII–VIII. – С. 185.] Це лише в гнилому Заходi народи, що визволялись, мусiли розривати iснуючi зв’язки з iншими, виступати проти державних iдей, що тяжiли над ними (оттоманськоi, австро-угорськоi); в Росii було iнакше, тут визволення нацii не могло йти до повного вiддiлення вiд нацii пануючоi, навпаки, воно мало скрiпити великодержавне становище пануючоi нацii, бо, як писав Тютчев, «умом Россию не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россию можно только верить»; i в неi вiрили нашi «державники».

Вiрило в неi й наше демократичне та соцiалiстичне украiнство 1901–1918 рокiв. Вiрили в неi i правi, в «братнiй по кровi, духу (а де ж азiйська охлократiя?) i культурi народ великоруський (?)», вiрили, що «три братнi (?) нацii заживуть у спiльному братерствi. Треба лише, щоб «хлiборобська Великорусь» (?) стала «державою земельною, а не кочово-експансивною, не ворожою, не небезпечною нам», бо лише випадковi причини (невiдповiдна система уряду) псують вiдносини мiж народами, призначеними до мирного спiвжиття, до тiеi чи iншоi форми симбiозу, яку лише шовiнiсти вважають за стосунки паразитизму.[93 - Хлiбороб // Украiна. – Зб. V–VI. – С. 63–64.]

Так само, як правi, цю «велику iдею» пропагують i лiвi; для них «сувереннiсть – це повне виявлення волi, але це – не сепаратизм». Слiдом за своiм головним iдеологом вони зiзнаються, що «серед нас немае принципових ворогiв федеративного начала в державному будiвництвi». Для соцiалiстiв усiх гатункiв найвища iдея – «через самостiйнiсть – до федерацii»; i то до цiеi уступки iдеi самостiйностi вони прийшли лише через фактичний, помимо iхньоi волi, доконаний розпад Росii. Коли б до нього не дiйшло, максимальним iхнiм гаслом було б «через автономiю – до федерацii». Вони почувалися «живою, органiчною частиною Росii».[94 - Христюк П. Украiнська революцiя; Винниченко В. Вiдродження нацii.] Як для правих Украiна була лише пханим чужими руками «авангардом» Росii («Руського Сходу»), так авангардом тiеi самоi Росii (авангардом революцii) була Украiна i для соцiалiстiв; iншоi ролi вона не мала в iхнiх очах. Їхньою найбiльшою журбою е те, що здоровий iнстинкт европейських нацiй викреслив iз порядку денного найважливiшу для полiтичних манiлових справу нацiонально-державного симбiозу. А нагода була така гарна пiсля вiйни, i здiйснити «прекрасну iдею» було так легко! Треба лиш було, щоб «мирна конференцiя… консеквентно та однаково проти всiх визволених народiв (дурничка!) провела рацiонально перебудову майбутньоi Європи», ось як проводиться рацiональне угноення рiдноi скиби, «пiд нацiональним поглядом», бо остаточно нiякий народ не потребуе жити коштом iншого, або загрожувати iншому, лише всi мають жити в мирi та злагодi.[95 - Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 145.]

Це поняття «авангарду» особливо цiкаве тим, що майже всi нашi провансальцi намагаються затулити ним порожнечу своеi «державницькоi» думки. Авангард революцii, авангард руського сходу, – нiщо iнше, як пережовування староi концепцii Костомарова. У Винниченка «в цiй (росiйськiй) федерацii Украiнi належалося зайняти одне з перших мiсць», але так само мало бути i в «Книзi Битiя» з Украiною, як «незалежною Рiччю Посполитою в Союзi слов’янськiм».[96 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 103, 111.]

На позицii симбiозу стояла й галицько-украiнська полiтична думка. Загалом у Галичинi iдея самостiйноi державностi не викристалiзувалася в думках полiтичних iдеологiв, ii заступали або вузький провiнцiоналiзм або так зване соборництво, яке драгоманiвсько-грушевсько-соцiалiстично-хлiборобську федерацiю чи там союз замiнюе просто iдея об’еднання з Росiею за будь-яку цiну i з будь-якою Росiею i то не з метою полегшення боротьби за сувереннiсть (ii, як побачимо зараз, засадничо вiдкидаеться), лише з метою здiйснити свiй найвищий постулат – об’еднання з Великою Украiною, всiх украiнських земель (це означае Галичини). Для них, як i для хлiборобiв i соцiалiстiв усе, що розбивае потугу й еднiсть европейського Сходу (тобто, все, що розхитуе великодержавним становищем Росii) е шкiдливе. І тому вони осуджували будь-який рух, що руйнуе цю еднiсть (як повстання кiнця 1918 pоку), як соцiалiсти весь час стримували вiд’еднання, аж поки воно не стало доконаним фактом. Вони шкодують, що Схiдна Європа (Росiя), не дочекалася 1919 року «у якiйсь нормальнiй формi» та не брала участь в мирнiй конференцii, бо це, можливо, спричинилося б до здiйснення «великоi iдеi» симбiозу на всьому Сходi[97 - Дiло, 1923. – Ч. І.]… Щоб бути логiчними, вони мають таким чином жалувати за украiнською революцiю 1917 pоку, бо це ж в основному вона – через утворення окремого полiтичного осередку в Киевi – зашкодила тому, щоб Росiя «у якiйсь нормальнiй формi» з’явилася 1919 pоку пiд Трiумфальною аркою в Парижi! Будь-яке ослаблення цього спiвжиття, великодержавностi Сходу Європи (Росii) називалося мовою галицьких самостiйникiв зрадою iнтересiв Украiни (якi iдентифiкувалися з iнтересами Галичини), мовою соцiалiстiв – контрреволюцiею, а мовою хлiборобiв – анархiзмом. Тут iдея симбiозу настiльки мiцна, що навiть люди науки не бачать жодноi рiзницi мiж iдеалом сепаратного (зовсiм незалежного), i симбiозного iснування; для них i украiнська, i росiйська революцii мали ту ж саму iдею; обидвi «перейняли iдею самовизначення народiв i долучили до неi ще й заборону анексiй».[98 - Днiстрянський С. Нова держава. – Прага, 1923.] Хоч це було не тiльки фактично неправильно, але й формально, бо Росiя пiдпорядкувала iдею самовизначення нацii – iдеi самоозначення пролетарiату (цiеi нацii), особливо того, який був «авангардом пролетарськоi революцii».

Це поняття симбiозу, звiсно, розширяеться в iдеi аж до найдальших меж. Наразi в нас створилася спецiальна теорiя, що самостiйнiсть i сувереннiсть – поняття зовсiм не iдентичнi; що самостiйнiсть (така, яка потрiбна провансальцям) дуже добре може обiйтися i без суверенностi. Для Поллока, Бодiна й iнших державникiв, сувереннiсть е «пробним каменем нацiональноi незалежностi», але це – теорii нацiй-панiв, а не плебеiв. З iнiцiативи Драгоманова все украiнське провансальство боронило цю iдею незалежностi без суверенностi. Грушевський проголосив, що «народнiсть для свого розвитку не потребуе доконечне полiтичноi самостiйностi». Це була, правда, формула, трохи обширнiша за стару, оскiльки не заперечувала полiтики зовсiм, але все ж вона базувалася на славнозвiснiй теорii В. Антоновича, про «смiшнiсть i дитинячу наiвнiсть будь-якого полiтичного прагнення» для украiнськоi нацii. Для одного з видатних, хоч i безнадiйно поверхових iдеологiв галицького украiнства, iдея украiнськоi суверенностi суперечить духовi часу, бо цей дух часу, який пiсля 1918 pоку створив ряд нових держав у Середнiй Європi, не допускае «пульверизацii Сходу Європи». «Незалежнiсть, самостiйнiсть вiджила свiй вiк», а тому треба боротися з «вульгарним розумiнням самостiйностi», на якому досi щасливо iснують великi держави Заходу, навiть не здогадуючись, на якiй вульгарнiй пiдставi вони iснують. Ідея украiнськоi суверенностi е iдея неморальна, неможлива, абсурдна i шкiдлива для загалу украiнського племенi, яке дистинцiйоване до симбiозу. Коли б ця сувереннiсть навiть постала, то ii треба було б поборювати![99 - Панейко В. З’единенi держави схiдноi Европи // Украiнскiй вестнiк, 1926.]

Так писав полiтик, а ось, як учений: «Помиляеться той, хто шукае сили держави в пануваннi. Сувереннiсть – це поняття розбите, поплутане та в собi протирiчне. Це останок давньоi заборчоi iмперiалiстичноi традицii середнiх та початку нових столiть. Сувереннiсть держави належить уже до iсторii».[100 - Днiстрянський С. Нова держава. – Прага, 1923.] В цьому дусi пишуть й iншi: «Перш усього треба нам позбутися отоi стереотипноi фрази “аби тiльки своя держава”».

Так само надднiпрянцi: «Дотеперiшню засаду державно-нацiональноi суверенностi треба замiнити засадою державно-нацiональноi автономностi».[101 - Об’еднання. – Вiдень, 1924. – Листопад.] Правда, ми знаемо, що це останне слово злякае деяких фанатичних самостiйникiв, бо автономiя досi здебiльшого означала саме обмеження самостiйних прямувань поневолених народiв», але не це найважливiше, найважливiше – «здiйснення iнтернацiональноi солiдарностi людства», «реалiзацiя заповiтноi його мрii, вiчного миру»; дуже важливе «творення поняття вищоi колективноi суверенностi», що стояла б над «умовними суверенностями окремих держав». Все мае бути, як у громадському життi (коло понять, яке неможливо переступити фiлiстеровi). Як там егоiзм одиниць обмежений авторитетом усього суспiльства, так i в мiжнацiональному життi мае зобов’язувати засада «релятивноi лише суверенностi окремих краiв i народiв. Повна сувереннiсть буде атрибутом тiльки загального Союзу народiв». Ідея суверенностi – це «найбiльше лихо в довоенному мiжнародному правi».[102 - Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 51, 94, 125, 167.]

Ось до яких висновкiв дiйшли провiдники нацii пiсля ряду блискучих рокiв боротьби за сувереннiсть; дiйшли до старого погляду Кулiша, що «малороссiйская народность совершенно лишена государственнаго инстинкта». Як у минулому «не составляла отдельнаго государства», так i на майбутне вiдхиляла «образованiе такового».

Все це не було вже настiльки нелогiчним iз iх точки зору. Завдання держави вони завжди плутали iз завданням земськоi управи або повiтовоi ради. Їi завданням було «боронити свою землю i своi права». Як мета – земелька, як змiст акцii – оборона. Крий, Боже, лише нiяка експансiя, нiякий напад. Елементи панування не е суттевим елементом поняття державностi, панування мае належати до якоiсь наддержавноi органiзацii, яка б захистила окремi нацii вiд «загрози сильнiших сусiдiв iз глитайськими iнстинктами та хижацькою вдачею», та забезпечила б «вiчний мир»… Основою iдеi, що зрiкаеться моменту панування i дбае лише про те, щоб хтось забезпечив мир, не е, вочевидь, нiяка нацiя, а лише суспiльство, клас, в найкращому випадку – плем’я, щось таке, як бретонцi чи провансальцi. І справдi, до цього «iдеалу» поволi повертаються цi самостiйники; до iдилii мирного племенi, без «глитаiв» i «гвалтiвникiв», де «всi люди е собi брати, де панують слабкi, а сильнi iменованi злочинцями – щаслива утопiя мiщанських кастратiв у полiтицi.[103 - Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 51, 94, 125, 167.]

Полiтикам такоi психологii, вочевидь, не лиш держава була непотрiбна (плем’я обходиться без неi), а й саме поняття нацii розпливаеться i частково навiть компрометуеться. Так воно й мае бути, бо хто вiдкидае поняття полiтичноi нацii, мусить дiйти до заперечення поняття нацii взагалi, яка не може iснувати без власних державно-полiтичних змагань. Ми бачили вже в хлiборобiв-державникiв, що поняття украiнськоi нацii поволi розчинялося в них у поняттi однiеi з галузок «руського Сходу»; для них украiнець не бiльше рiзниться вiд москаля, як баварець вiд пруссака. Так i Драгоманова не «переконали наука i практика», що «Росiя i Русь зовсiм два окремi народнi тiла (так, як Русь i Чехiя, або Нiмеччина)». Ми були для нього просто Русь, «а якi ми руськi – чи ми разновиднiсть общого, чи окреме зовсiм, цього правду сказавши, гарно нiхто не знае». Суть кожного колективу – бути примусовою органiзацiею (незалежно вiд способу повстання його), у ставленнi до нацii, для провансальцiв не зрозумiла. Драгоманов кiлька разiв протестуе проти «примусовоi нацiональностi». Ця примусовiсть для нього – щось ненормальне, витворене «лихими порядками», але жодним трибом не е суттю нацiональноi вдачi. Кониського за те, що той цю примусовiсть приписував, мiж iншим, московськiй вдачi, називае вiн дурнем.[104 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т. IV. – С. 13; Листування М. Драгоманова з В. Навроцьким. – ЛНВ, 1923. – Т. III.] Змушувати когось, аби вiн належав до тiеi нацii, членом якоi народився, е для свободолюбного Драгоманова нiсенiтницею, ортодоксiею, фанатичною виключнiстю. Вiн виправдовуе нацiональне ренегатство, бо вiн проти того, щоб колектив накидав одиницi примусовi думки та примусовi вiчуття, якi «треба раз i назавжди залишити на волю особи». Слово «ренегатство» «мусить бути викинуте з лексикону як наслiдок часiв релiгiйного фанатизму».[105 - Народ, 1891. – Ч. 1.] Так думав Драгоманов, так думало й пiзнiше украiнство, що, як ми вже бачили, нехтуючи всiлякими правами загалу проти одиницi, договорилося до права сецесii одиницi, тобто, до звеличення того ренегатства, яке боронив Драгоманов. Для них нацiональностi не було, були «лише люди польськоi та руськоi породи», одиницi; так само, як одиницi, так i окремi громади мали право сецесii, з нацiонального зв’язку: «автономiя полiтичноi громади е… воля кожноi громади признатись до того народу i приступити до тiеi спiлки, до котроi вона сама хоче».[106 - Програма громади, 1880.] Твердження Морраса, що «сума колективних iнтересiв (цiеi нацii) не е ще загальним iнтересом» (L’interet general) було незрозумiле для провансальцiв. Для одного з теоретикiв украiнофiльства «нацiональнiсть е лише психологiчна форма», а тому можуть iснувати одиницi… двох нацiональностей, бо «совмещенiе двох форм зовсiм не те, що совмещенiе двох елементiв змiсту, що себе взаемно виключають, наприклад, двох протилежних вiрувань, двох пристрастей, що боряться мiж собою».[107 - Украiнскiй вестнiк, 1906. – Ч. I.] І це було також логiчно: коли з поняття нацii виключаеться все, пов’язане з волею, з афектом: жадоба панування, пристрасть, релiгiйнiсть, вочевидь, вiд нього не залишаеться нiчого; тодi можливе все – два народи в однiй нацii (для Драгоманова), двi нацiональностi в однiй людинi, i будь-яка iнша нiсенiтниця, як можливою е тодi сувереннiсть без суверенностi, самостiйнiсть без самостiйностi, незалежнiсть тотожна федерацii, федерацiя iдентична з автономiею, а нацiя – з племенем…

До цього безнадiйного еклектизму дiйшла наша полiтична думка, вiдмовляючись вiд вольового моменту як засадничого в поняттi нацii. Там, де немае волi, немае й експансii; де нема експансii – е лише оборона; де е лише оборона – е iдеал миру, i згасання потреби органiзацiйно-державного центру, а коли наступае це згасання, своi найвищi функцii народ передае iншiй нацii, а сам перестае нею бути. Це було в нас якесь полiтичне толстовство. Л. Толстой також виходив зi заперечення нацii як органiзованого колективу, що з природи речi тяжiе до експансii. Для нього еднiсть мiж народами нiчим не порушувалася б, якщо б не було урядiв. «Хто б ви не були, – писав вiн, – француз, москаль, поляк, англiець, iрландець, – зрозумiйте, що всi вашi iнтереси – людськi, промисловi, торговельнi, мистецькi або науковi – нiчим не суперечать iнтересам iнших народiв… Зрозумiйте, що питання про те, кому вдалося забрати Вей-Хай-Вей, Порт-Артур чи Кубу – вашому урядовi або iншому – для вас не лише байдуже, але будь-яке завоювання, яке зробить ваш уряд, шкодить вам тому, що неминуче тягне за собою рiзного роду примуси на вас вашого уряду, щоб змусити вас брати участь у грабунках i насильствах, потрiбних для завоювань та iхнього утримання. Зрозумiйте, що ваше життя нiтрiшки не полiпшиться вiд того, чи буде Ельзас нiмецький чи французький, чи будуть Ірландiя i Польща вiльнi чи уярмленi». Уважний читач побачить, скiльки спiльного з писаниною наших провансальцiв мае ця маячня божевiльного! Воно цiкаве для нас своею внутрiшньою логiкою: хто дбае лише про життя i про те, щоб йому не було жодноi шкоди, для того не iснують нi вищi цiлi нацii, нi шляхи до iхнього здiйснення; хто ж втрачае нерв здобувати щось, втрачае i нерв захисту того, що мае, i тому граф Толстой логiчно вважае, що апостолам свiтового спiвжиття мае бути байдуже, чи iхня краiна буде вiльна, чи в ярмi. Логiчним подальшим висновком було б, що й поняття нацii треба скасувати, як таке, що веде до незгод у свiтi, i Толстой робить цей висновок. В нього для народу «немае нiякого глузду» порушувати iнтереси iншого народу (таке кажуть i нашi провансальцi), «i тому, здавалося б, що почуття патрiотизму, що вже вiдживае, як зайве i таке, якого не дасться погодити з свiдомiстю братерства людей рiзних народностей, – повинно було б усе бiльше i бiльше зникати, а там i зовсiм щезнути».[108 - Толстой Л. Патрiотизм.]

До таких висновкiв дiйшов яснополянський «мудрець», i до них же – тiльки не так цинiчно – дiйшли i нашi провансальцi до свого патрiотизму, до заперечення спершу експансiй i шовiнiзму, потiм – самостiйностi на рiч симбiозу, до мирного життя краiни, «где все обильем дышет, где реки льются чище серебра, где ветерок степной ковыль колышет, в вишневых рощах тонут хутора», патрiотизму, як любовi лише до фiзичноi природи свого краю, його етнографiчних вiдмiн, пiснi, звичаiв, коротко кажучи – до провансальства.

Така була еволюцiя нашоi державноi думки. Об’ективнiсть волi нацii затрималася тут на першому щаблi – на любовi до свого краю, примiтивнiй i наiвнiй, що не розумiе нi потреби агресii, нi значення моменту панування (суверенностi) i пiдкорення перших двох елементiв нацii (територii, народу), елементовi влади, без якоi жодна нацiя не вийде з пелюшок провiнцii. Спершу – держава, як воля вiд чогось, спокiйний добробут, щастя всiх, земля i воля, лише з iншим класовим змiстом (щастя степовикiв, щастя мiщан), без огляду на те, хто цiею державою володiе. Подальше поняття держави трохи розширилося, виступаючи за рамки суто групових чи особистих потреб, – на iнтереси народу загалом i територii, але знову не як полiтичноi цiлостi, бо полiтика i тут залишилася в чужих руках. Нарештi Украiнi призначено навiть полiтичну роль, але не власну, лише як додаток, причiпку до чужоi. Нерозумiння моменту влади, зайвiсть його, коли всi нацii засадниче солiдарнi, коли боротьба мiж ними – непорозумiння, надавала поняттю нацii (на усiх ii щаблях розвитку) хиткий i невиразний характер, характер чогось розпливчастого, що переходило вiд нацii до народу, вiд народу до племенi, нарештi, до заперечення поняття нацii та повного його пiдкорення якiйсь вищiй надорганiзацii. Поняття нацii поволi пiдмiнилося поняттям плебсу, групи, свiдомiсть якоi доросла лише до усвiдомлення собi своiх економiчних або культурних потреб, i якiй засадниче бракувало будь-якого розумiння значення аристократичного елементу в органiзованому суспiльству (панiв, попiв i царiв).

Цим пояснюеться нiби суперечнiсть державницькоi концепцii провансальства. Чим пояснити, справдi, з одного боку нiбито анархiзм цiеi концепцii, нехiть до держави як такоi, а з iншого – одночасну потульнiсть перед будь-якою наднацiональною органiзуючою силою (людство, слов’янство, Європейський схiд)? Це пояснюю я так: ставлячи «во главу угла» своiх поглядiв на державу iнтереси одиницi (або iхнього гурту), ii волю (й ii вiдмiни – добробут тощо), провансалець мусить прагнути такого устрою, який би забезпечував цю якнайбiльшу волю. Так дiйшов вiн спершу до байдужостi, а потiм i до заперечення держави. Але, з iншого боку, прив’язуючи якнайбiльшу увагу до партикулярного (свого «я», своеi провiнцii, iнтересiв цiеi генерацii, вузько економiчного добробуту та безумовного миру), вiн заплющував очi на решту; оскiльки iнтереси цього партикулярного, що едине його цiкавило, були сяк-так задоволенi, вiн уже не журився загальним, органiзацiею колективу, державою i терпiв ii. Аби була земля та воля, то все одно, чия була влада. Тим, мiж iншим, пояснюеться крайня нестiйкiсть украiнського провансальства, його хитання, вiдсутнiсть усталених переконань тощо. Це все походило з того, що замкнений у вузькому колi своiх партикулярних iнтересiв, провансалець не мав жодних поглядiв на питання «високоi полiтики»; вiн приймав, як типовий «обиватель», будь-яке iхне рiшення, яке дало б лиш йому дихати в його тiсному колi. До суперечки про владу вiн ще не додумався, вiн думав лише про «лiси та пасовиська» i про мир, про право молитися своею мовою тощо, а хто йому все це дасть, «як там впорядкуеться вище державне начальство», як казав Драгоманов, це його не цiкавило.[109 - Громада. – Ч. І.]

Для Фейербаха der Leib ist mein Leben selber, як i для Франка, вiчне було лиш тiло. Для провансальцiв – единою реальнiстю е кожен окремий громадянин у суспiльствi з його буденними потребами. Нацiя була iдентична до iхньоi суми, й особливих завдань i цiлей, вiдмiнних вiд цiлей одиниць, класу, генерацii не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для iхнього здiйснення – нi держави, нi правлячоi верстви…

Тепер можемо зробити тi висновки, про якi я казав наприкiнцi попереднього роздiлу. Цi висновки – такi: там, де нацiя не е causa sui, де над нацiональною правдою стоять «правди» iнших колективiв (племенi, класу, суспiльства), там ця нацiональна правда зобов’язуе лише настiльки, наскiльки не впадае у суперечнiсть iз тими; там, де прiоритет е не властива воля, а лише iнтелект, будь-яка правда мусить довести свою «розумнiсть». Так втратив наш нацiоналiзм (безумовне право нацii на незалежне iснування) у наших провансальцiв свiй аксiоматичний характер. Нацiональна iдея набула деривативного характеру. Наш нацiоналiзм не знав нацiональних постулатiв як чогось, про що не дискутуеться, не був предметом вiри, догматом. Імперативи нацii не були категоричними, лише гiпотетичними (не S е Р, а коли е х, то S е Р). З точки зору не реляцii, а модальностi iхнiй осуд нацii нiколи не був аподиктичним, а завжди проблематичним (S може бути Р). Накази нацiонального почуття не мали значення, коли iх не можна було виправдати: non sapit nisi dat;ir ejus ratio (Р. Бекон). Провансальськi нацiоналiсти черпали своi рiшення не зi себе самих, а лише вiд рiзних оракулiв (людство, добробут) або, як казав Драгоманов, вони «проголошували вiйну всiм релiгiйним, нацiональним, полiтичним i соцiальним iдеям, якi не можна погодити з всесвiтнiм суспiльним i науковим поступом».[110 - З початкiв украiнського соцiялiстичного руху. М. Драгоманов i женевський соцiялiстичний гурток // За ред. М. Грушевського. – Вiдень, 1922. – С. 158.] Свою мораль нацiя черпала не зi себе самоi, лише в чогось стороннього. Мораль була не автономна, а лише гетерономна. «Нацiя мае iснувати не тому, що так каже мое нацiональне почуття, а лише тому, що менi довели розумнiсть або виправданiсть цього iснування». Такий був хiд думок провансальцiв. Їхнi нацiональнi заповiдi не були продиктованi почуттям, не проголошенi надприродною силою, а лише – порадами розуму (коли це для всiх, коли це не суперечить iнтересам людства, законам еволюцii тощо), вони мали виправдання не самi для себе, лише в iнших заповiдях, або в санкцii розуму. Спонтанна воля до життя нацii, невмотивована та безрозумова, була для наших провансальцiв чистою метафiзикою. Ми бачили, як один iз соцiалiстiв обурювався, що найвищiй формi об’ективностi нацiональноi волi (державi) шовiнiсти хочуть надати характеру якоiсь окультноi сили. Саме про цю «квалiтас окульта» казав i Шопенгавер, пишучи про волю взагалi. Не дивно, отже, що наше провансальство, що дивилося на чинник волi, як на щось пiдрядне, iнстинктивно ненавидячи й усi форми його прояву, заперечувало ii найвищий прояв у нацii.

Руссо в своему Contrat social дiлить кожен рух на скомунiкований i спонтанний. У першому випадку рушiйна сила чужа порушуваному тiлу, в другому – вона е в ньому самому. Отже, «освiчена» драгоманiвщина не визнавала в нацiональному моментi жодноi афективноi основи, або вiдводила iй третьорядне мiсце; тому й вiдмовляла нацii «спонтанного» руху, з власноi волi та права (творчу силу мав лише розум), знаючи лише «комунiкований» тiею силою, що стояла над нацiею, вiд якоi виводить свое право на рух. Рушiйна сила, що була в нацiональному моментi, аби дiяти, мала зародитися не в самiй нацii, остання мусiла, щоб дiяти, отримати поштовх ззовнi. Ідея нацii втратила самодостатнiй характер, i набула деривативного характеру.

Це мало наслiдки, якi ослабили нацiональне почуття взагалi; що провансальство мало вигляд чогось млявого, якоiсь вегетарiанськоi фiлософii.

Правда, багато iнших доктрин виступали на арену iсторii також пiд плащем доведених розумом «наукових» доктрин (наприклад, французький якобiнiзм, «науковий» соцiалiзм i бiльшовизм), але в них це були в сутi речi теологiчнi доктрини, якi лише скрiплювали своi догми логiчними доводами, як середньовiчний католицизм, що сягав до Аристотеля i для якого фiлософiя була лише служницею теологii (ancilla theologiae). Для нашого нацiоналiзму було iнакше. Тi вiдкидали очевиднi розумовi правди, коли вони суперечили iхнiй прийнятiй догмi, а наше провансальство (як ми вже бачили) заплутувалося в своiх догмах, коли йому доводили iхню нестiйкiсть.

Таким способом наш нацiоналiзм утратив будь-яку агресивнiсть. Коли б ще iншi правди, якi вiн ставив над нацiональною, були для нього самодостатнiми цiнностями, догматами вiри, вiн мав би певну агресивнiсть, хоч i iншого, не нацiонального змiсту. Але й цi наднацiональнi правди не були для нього догматами, а лише правдами, що iх треба було довести. Так сталося, що нi народ, нi суверенна iндивiдуальнiсть, нi анархiзм, нiщо не мало в нашому провансальствi вигляду якоiсь живоi, вибуховоi сили. Все було розмiрене, акуратне, половинчасте, далеке вiд ясностi i вiд сильноi афiрмацii. Бог, в якого нiбито вiрилося, був невиразним поняттям: не були впевненi, чи вiн один, чи iх два, чи три. Та й вiрилося в нього бiльше розумом, iхня загальна правда не була загальна в тому сенсi, на який претендують релiгiйнi догми, вона була загальна не тому, що iхня правда е едино правильна, i лише тому правдива, що була загальною, що вони знайшли ii в усiх i прийняли, хоч би для цього й треба було потiснитися у вселюдському пантеонi iхнiм власним богам. В них нiколи, наприклад, не знайти такого понурого мiсця, як в Руссо (соцiальний договiр): «Коли хтось, хто каже, що вiрить в цi правди, так поводиться, мовби iх не визнавав, мае бути покараний смертю». Такого мiсця не знайти в усьому украiнському провансальствi, бо те, за що Руссо погрожував смертю, було майже чеснотою в провансальцiв, бо свiдчило про iхню об’ективнiсть i критичний сенс, або про рахування з фактами, вiдповiдаючи цiлком розлiзлому та туманному змiстовi iхньоi iдеологii.

Маючи такий змiст, з природи речi помiркований, поеднавчий, нечiпляючий, не могло наше провансальство виявити тiеi агресивностi i в методах, якими я гадаю йти до здiйснення свого iдеалу. До цих методiв боротьби тепер переходжу.




Роздiл VI

Тактика провансальства, антитрадицiоналiзм


Найголовнiшою рисою нашого провансальства в тактицi була його засаднича ворожiсть до традицii i до експансii. Не визнаючи, в сутi речi, за нацiею окремоi iндивiдуальностi, iншоi вiд одночасноi суми ii членiв, вiд «числа», – вони не визнавали тяглостi нацiональноi мети; кожна генерацiя «довлiла собi», не «турбувалася о устрiй», не розширяючи поля прикладання енергii майбутнiх поколiнь (експансiя), i не переймаючи вiд батькiв iхню мету (традицiя). Вiдданi теперiшньому, не мали вони пошани нi до мертвих, нi до ненароджених.

Виводячи розумово своi засади, не прислухалися вони до мiстичного голосу кровi. Жоден нацiональний колектив, нi теперiшнiй, нi тим паче, минулий чи майбутнiй, не смiв диктувати iм закони поведiнки. Драгоманов укладав свою iсторичну програму щодо Польщi «на стисло крайовому грунтi, без будь-яких завчасних вирiшень справ подальшого майбутнього i без огляду на iсторичну старожитнiсть усiеi Польщi й Украiни». Для нього «жоден справжнiй космополiт, нi в шкiрi, нi в самих кiстках нацiональних, тобто – нi в якiй ознацi життя нацii, що iсторично склалася, не видить iдеалу, а… в однiй iнтернацiональнiй науцi». Вiн хоче опертися «на такiй реальнiй пiдставi, як добро простого люду». Це завдання «потребуе насамперед розуму, щоб вiн мiг поглянути на справу без будь-яких упереджень, вiльний вiд будь-яких згадок iсторii i вiд теперiшнiх, що зросли на iсторичному грунтi iнституцiй, iнтересiв, звичок, iнстинктiв.[111 - Народ. – 1890. – Ч. II; 1893. – Ч. 14.]

Цiеi iдеологii дотримувалися й епiгони Драгоманова, якi не хотiли нiчого знати нi про справи подальшого майбутнього, нi про iсторичну старожитнiсть при визначеннi своеi мети, вiдгороджуючи себе, немов залiзним дротом, вiд iсторичних традицiй нацii, i вiд iмперiалiстичного прагнення в майбуття. Нацiональну справу «треба (було для них) вирiшувати аналiтичним (тимчасово) способом, а не синтетичним (принциповим)». Печать тимчасовостi, вiльноi вiд великоi мети минулого та майбутнього, – дрiбноi, палiативноi видно й на всiй полiтичнiй тактицi нашого провансальства, до якоi я тепер i переходжу.

Пiсля всього сказаного не буде нiчого дивного, коли я зауважу, що наше провансальство – з огляду полiтичного – було течiею наскрiзь опортунiстичною. Але це стосуеться ii лiвого крила; щодо правого крила, до передреволюцiйного украiнофiльства, до радянства (вiд киiвськоi Ради), до першого галицького народництва, то тут варто сказати, що це була опортунiстична течiя, це було щось на кшталт фабiанського товариства, щось як «армiя порятунку», яка мирною пропагандою й удосконаленням людства, поширенням просвiти думала осягнути свою мету.

Інакше й бути не могло. Коли провансальство, як ми бачили, взагалi не висувало окремих полiтичних цiлей, нi суверенностi, нi самостiйностi; коли його метою був симбiоз iз паразитами, коли воно не протиставило себе ворожiй iдеi так, що тiльки однiй iз цих iдей залишалося б мiсце на цiй територii, лише засадниче вважало спiвжиття з чужою iдеею можливим i потрiбним, то iдея боротьби вiдходила на другий план. Їi приймалося як крайнiсть; не як необхiднiсть, а як щось, чого за можливостi треба уникати. Коли iснувала лише одна «вселюдська правда», до якоi доводилося розумом, коли закон боротьби за iснування в надорганiчному свiтi вважався за пересуд або пережиток некультурноi давнини – то ясно, що все можна було осягнути закликом до загальноi справедливостi супротивника, переконанням його розумовими аргументами, i поступом на шляху цивiлiзацii, зосереджуючи свою увагу на економiчних, культурних i визвольних цiлях. Крiм того, виключаючи в сутi речi зi своiх цiлей момент влади, не маючи до нього навiть найменшого розумiння, провансальство природно недооцiнювало чинника боротьби в тактицi, оскiльки кожна боротьба е передусiм боротьбою за панування, за владу.

Суперечка нашого провансальства з опонентами була передусiм (вони думали) – iдейною суперечкою, а якщо такою, то ii засадниче можна було закiнчити порозумiнням. Ось що про це казав Зiммель: «Гострота теоретично-логiчних контроверсiй не вадить, щоб розумовiсть (Intellektualitat) була все ж таки засадою погодження, бо як тiльки суперечка переходить iз дiлянки протиставлення вiдчуттiв або бажань, iз дiлянки протиставлення мiж аксiомами, якi не доводиться, а лише вiдчуваеться, – в дiлянку теоретичних дискусiй, то вiн засадниче мае бути залагоджений», бо закони логiки – спiльнi для всiх.[112 - Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922. – Р. 48.] Украiнське провансальство нiколи не розумiло нацiональноi iдеi як аксiому, але лише як теорему, яку треба було довести, вивести з iншого твердження. Тому для нього нацiональнi постулати завжди були предметом «теоретичних дискусiй», отже, «ворожi» точки зору (не афекти) завжди можна було погодити на пiдставi спiльноi логiки та тверджень, визнаних правдивими обома сторонами.

Зв’язок мiж рацiоналiзмом та угодовством бачив i Драгоманов, вiн казав: «Особливо переконанi ми, що дo згоди межи народами може прийти тiльки в такому разi, коли всi дадуть перевагу розумовi (ratio), котрий один виводив i виведе людство з бiди та темряви, – та науцi, котра яко одна на всiм свiтi, i може погодити людей, чого не в станi зробити релiгii з тiеi простоi причини, що iх багато, i одна лiпша вiд другоi».[113 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т. IV. – С. 17.] Тому драгоманiвцi й будували всю свою полiтику не на нацiональних почуттях, не на спонтанному проявi невмотивованоi iррацiональноi волi: це ж було щось iз релiгii (з теологii); воля ж могла утвердитися лише в боротьбi з iншими (бо iх було багато i кожна себе вважала найкращою); тут згода могла здiйснитися тiльки через експансiю, отримання у власнiсть, агресiю. А це не пiдходило мефодiiвськiй психологii провансальцiв, вона прагнула згоди та гармонii i тому апелювала передусiм до розуму i науки. І навпаки, тому, що вони визнавали тiльки розум, що стоiть над волею, вони стали засадничими угодовцями, прихильниками згоди за будь-яку цiну.

До цiеi засадничоi угодовостi провансальства схиляло його, i його ворожiсть до «загального», надавання ексклюзивноi ваги та цiнностi партикулярному (одиницi, iхнiм групам, провiнцii, генерацii), на вiдмiну вiд нацii як колективу, вiд держави. Бо стан боротьби, вiйни занадто яскраво та наочно виправдовував необхiднiсть вивищення загального над окремим, а це руйнувало всю фiлософiю провансальства. Спенсер, що як типовий представник iнтелектуалiзму мав великий вплив у нас, писав про це: «Пiдкорення особистого добробуту соцiальному е лише випадкове явище (?), бо воно настае лише тодi, коли загрожуе iснуванню суспiльства, це означае, що таке пiдкорення залежить вiд iснування суспiльств, якi взаемно одне одного поборюють. Воно мусить закiнчитися, коли щезне ця боротьба; бо тодi не буде вже публiчних претензiй, якi могли б суперечити приватним. Тодi соцiальне життя дiйшло б до того, що ставило б собi iндивiдуальний добробут як найближчу мету. Отже, стан принагiдноi або звичайноi вiйни чи загального та тривалого миру мусить мати велику вагу».[114 - Szwarce К. Herbert Spencer. – Aus Natur und Geisteswelt. – Р. 106.] Я дотримуюся iншоi думки щодо домiнування публiчних претензiй над приватними (Спенсер розумiе цю перевагу занадто вузько, зводячи все до випадку вiйни), але фактом е, що пiд час вiйни й узагалi боротьби, коли бiльш, нiж будь-коли вимагаеться зосередження всiх сил суспiльства, – це пiдпорядкування окремого загальному потрiбне бiльш нiж будь-коли. Ми ж бачили, наскiльки ненависна провансальцю, як будь-кому провiнцiалу, кожна метафiзична iдея, що вимагае вiд нього посвяти особистих, класових або економiчних вимог в iм’я вищоi мети та тривалих iнтересiв нацii – звiдтiля й його ненависть до такого стану, який е природним мiж нацiями, який диктуеться унiверсальним законом боротьби за iснування й який збiльшуе тягар загального над окремим. Все його бажання – ослабити, якщо не знищити цей закон, а звiдси його засаднича компромiснiсть, прагнення здобути своi цiлi не шляхом боротьби, а угоди.

Теорiя Дарвiна, що пояснюе поступ перемогою сильнiшого над слабшим у невпиннiй боротьбi за iснування – не зверталася до iхнього втомленого та спокiйного серця, як i взагалi заклик до сили, замiсть до розуму. Вони нiколи не сказали б супротивниковi – «роби це, бо я думаю, вiрю, що це справедливе», а лише – «роби це, коли я доведу, що це справедливе». Тому нiколи вони не уявляли собi перемоги своеi iдеi на руiнах чужоi; психологiя або/або була iм чужою навiть у моменти найвищоi напруги обох ворожих iдей. Слова Хмельницького – «най одна стiна о другу вдариться, одна впаде, друга зостанеться» – були вираженням цiлком чужоi нашому провансальству ментальностi (mentalite), афективноi, вольовоi, але не iнтелектуальноi.

І ця психологiя була спiльною для всiх течiй украiнства, як помiркованих, так i революцiйних або соцiалiстичних. Усi вони виходили з положення, що засадничих протирiч мiж iхнiм нацiональним iдеалом та iдеалом опонента – немае, та що порозумiння, примирення обох – цiлком можливе. Всi вони базувалися на трьох принципах: по-перше, що питання нацiональне не е питанням сили; по-друге, що вирiшуеться воно не нагромадженням цiеi сили нацii, а лише мирною пропагандою й «еволюцiею»; по-трете, що воно вирiшуеться не руйнуванням ворожоi iдеi, а лише модифiкацiею, не проти протилежноi iдеi, лише за ii допомогою, не contra, а лише cum. Тому про революцiйнi способи вони думали лише тодi, коли цi способи пiдiймала вгору революцiйна стихiя, аби в ту ж мить звернутися до iнших, коли стихiя спадала, завжди готовi «рахуватися з фактами» i перейти вiд ролi полiтичноi партii до ролi фiлантропiчного товариства.

У вiршах Старицького «Поклик до братiв слов’ян» мiститься суть, фiлософiя полiтичноi тактики нашого провансальства. Цю фабiанську фiлософiю засвоiли, звiсно, вже нашi мефодiiвцi. За ними – «шестидесятники». Вони, як «хлопомани», бiльше придiляли увагу покращенню мужицького господарства, нiж якимось державним порядкам», а що «мужики украiнськi стояли за царя, вiд котрого сподiвалися волi», то цiлком природно цю фiлософiю засвоiли й нашi демократи, «радi, що начальство виконае хоча б частину iхнiх бажань». Це була програма доброзичливоi критики iснуючого ладу та його повiльного реформування.[115 - З починiв украiнського соц. руху. – С. 111.]

Далi, вочевидь, перейняв ii пiсля них чоловiк, що був maitre des ceremonies усiляких гуманних, вселюдських, поступових та якихось там ще виступiв украiнства, М. Драгоманов. Його думка про автономiю i – страшно сказати – про федерацiю могли звучати досить небезпечно та вiдважно для кожного, хто судить поверхнево. Та насправдi c’est le ton, qui fait la chancon. А тон, чи краще сказати Unterton тих страшних гасел був мирний i «благонадежный» з тiеi хоча б причини, що найстрашнiшi, найкрайнiшi своi постулати радив Драгоманов здiйснювати поволi та шляхом засадничого компромiсу. Недаремно Драгоманова шанували всi росiйськi патрiоти вiд кадетiв до комунiстiв, якi хвалили його за вiдсутнiсть вузького шовiнiзму i за рахування з iнтересами «спiльноi вiтчизни», за те, що «вiдкинув вiн усiлякi самостiйницькi тенденцii, що помiчалися в його часи»; «ставив високо росiйську культуру»; за його «культурнiсть» i «науковiсть», – одним словом, за повну нешкiдливiсть його iдей для тих, проти кого вони були нiбито спрямованi.[116 - Драгоманов М. Полное собранiе сочиненiй. – Пролетарська правда, 1925.]

До його програми «автономii та федералiзму», – думав Драгоманов, – «пристане завжди багато людей i з iнших краiв i народiв», а також iз Росii. Ворожiсть мiж нацiями – щось ненормальне, а «системи, подiбнi «обрусенiю», суть ознакою не певноi нацiональностi, а певного порядку громадського». Залишаеться лише апелювати до почуття справедливостi пануючого народу, i нацiональне питання розв’яжеться. Через змiни в iснуючому status quo його повалення не потрiбне. Це тим легше буде зробити, що в боротьбi за свое визволення украiнцi завжди зустрiнуть «союзникiв, мiж якими будуть безперечно i самi великоруси». Програма Драгоманова вже хоча б тому не вимагатиме боротьби, що «така програма буде мати за собою всiх розумних людей, якоi б нацii хто не був».[117 - Драгоманов М. Дивацькi думки: Политическiя сочиненiя. – Москва. – Т. 1. – С. 31.] Пригадайте щойно згадану цитату Зiммеля: Драгоманов дае iлюстрацiю до його твердження, що «гострота теоретично логiчних контроверсiй не вадить, щоб розумовiсть була все ж таки засадою погодження». Не менш страшним вiд федерацii гаслом Драгоманова був i його своерiдний соцiалiзм, але й ця його наука була особливого, фабiанського характеру. Дорога до його соцiалiзму вела не через революцiю, а через «еволюцiйну працю дальновидящих людей», через аполiтичнi реформи». «Будучи соцiалiстом по своiм iдеалам, – писав вiн, – я переконаний, що здiйснення сього iдеала можливо тiльки при певнiй постепенности… i розвитку мас, а тому й осягнеться бiльше з допомогою умовоi пропаганди, а нiж кривавих повстань».[118 - Драгоманов М. Дивацькi думки: Политическiя сочиненiя. – Москва. – Т. 1. – С. 31.] Ідеологiя «останнього бою», властива всiм революцiйним течiям, йому зовсiм чужа; коли вiн i думае про цю «останню борню», то не як про щось, що випливае з природи суперечки двох суперечливих одна однiй iдей, а як про щось, без чого може й обiйтися. Природа сугестивноi сили великих революцiйних рухiв та iдей була занадто абстрактна для його вузького розуму провiнцiала. Теперiшнiй божок нашого радикалiзму був засадничим ворогом тиранii i називав його канiбалiзмом».[119 - З починiв украiнського соц. руху. – С. 85.]

Вiн вiдкидав «фанатичну виключнiсть» нацiоналiзму (пiдйому усiх великих рухiв!). Ненависть до чужоi нацii неприпустима, «як наслiдок часiв релiгiйного фанатизму». Висунути якусь велику революцiйну iдею, аби навколо неi гуртувати людей, було для нього найвищою нiсенiтницею. Програма-максимум для нього властиво не iснувала. Треба завжди виступати з програмами-мiнiмум, тобто з такими, «навколо яких можна зiбрати на конкретну годину якнайбiльше людей, полегшуючи пiдпору для певноi точки й тих людей, якi мають iншi максими».[120 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] В цьому й була його полiтика, полiтика користi на цю годину, угода з людьми iнших максим, хоч би це й досягалося шляхом затирання в душi мас яскравостi власноi iдеi i свiдомостi абсолютноi непримиримостi цiеi iдеi з iншою, – як це було, наприклад, коли вiн благословляв нашу iнтелiгенцiю служити царатовi. Цiй своiй компромiснiй полiтицi сам Драгоманов дав убивчу критику. В одному мiсцi вiн дае дефiнiцiю, менш-бiльш правильну, вимушеного обставинами та допустимого компромiсу як напрямку, який «не мiняе й не таiть якости своiх думок, а тiльки, стремлячи в певну хвилину до того, щоб цi думки стали законом для громади, ставить в цю хвилину таку iхню скiлькiсть, яка в той час може бути засвоена громадою».[121 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] Та компромiснiсть Драгоманова була ще нижчого гатунку; сам же вiн радив «не дражнити москалiв» висуванням остаточних наших цiлей, навiть радив автономiю висувати пiд плащиком загальнодержавноi децентралiзацii, аби не перелякати кого не треба; тобто якраз «таiв» суть своiх думок! Це, власне, й була найгiрша компромiснiсть. Суть полiтичноi тактики в нього – це змагання за те, що даеться осягнути, «програми полiтичнi мусять мати дiло з справами, якi можуть бути впорядкованi найскорше… в 1, 2, 3 каденцii (парламенту). Інакше полiтична партiя обертаеться в академiю полiтичних наук».[122 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] Кiнцеве зауваження для Драгоманова цiлком логiчне: не визначаючи iншоi сили iсторii, крiм розуму, вiн не мiг визнати й доцiльностi пропаганди вiддалених цiлей, яка дiяла б на афект мас; для нього ця пропаганда була академiею. Вiн вороже ставився до революцiйноi роботи емiграцii, закликаючи до «постепеновщини» своiх нетерплячих землякiв; «головне наше дiло (було) культурне та лiтературне».

Суттю його програми була в грунтi речi наiвна вiра мужика в царя, в можливiсть полегшити свое соцiальне становище шляхом реформ без усунення того полiтичного ладу, що спираеться, мусить спиратися на його полiтичному та нацiональному упослiдженнi. Не можна також без здивування читати такi наiвнi думки в автора, сучасника кiлькох европейських революцiй i боротьби росiйських революцiонерiв iз царатом; даючи кiлька порад Олександру III, Драгоманов писав, що «добре було б, якби новий цар взяв усе це на увагу i перестав боротися з потребами, котрих вимагае час». Пiсля доброзичливих порад «благонамеренного» земського дiяча, стверджуе автор, що цар, властиво, не був i супротивником полiтичноi волi, аж поки «не пiддався лихим радам». Цим Драгоманов пiдкрiплював своiм авторитетом i без того популярну в кожного фiлiстера легенду про те, що царат не е система засадниче ворожа нам, а лише така, яка даеться реформувати, i то закликом до доброго серця справедливого монарха… Треба лиш, аби «поважнi столiттям i станом громадяни» постаралися пояснити новому урядовi його помилки на «своiх земських i других зборах i через печать».[123 - Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.] Програма лояльного та полiтичне не вихованого й iмпотентного земського лiбералiзму, окреслена в цiй тирадi, i була програмою Драгоманова, який став божком наших радикалiв i соцiалiстiв. Суть полiтичноi акцii була для нього не основне (ближче чи дальше) повалення iснуючого ладу, а лише його вмовляння та поступове реформування. Вiн рахувався, властиво, тiльки «зi земсько-лiберальним рухом Росii, на котрому одна тiльки й може бути полiтична надiя украiнофiльства».

Тому вiн то виступав вороже проти будь-якоi далекосяжноi полiтики, що виховувала б маси для «останнього бою»; ставлячи понад усе тимчасовi концесii, хоч би й зi шкодою для кристалiзацii революцiйноi iдеi. Вiн слабо розумiв зв’язок ширшоi нацiональноi програми з едино важливими для нього cпpaвaми просвiти та пасовиськ. Що тодiшнi нацiональнi сили Украiни не дозволяли на активне поставлення ширшоi програми, що для того треба було спершу провести журавлину пiдготовчу роботу, – це був лиш виняток. Бо нiщо не перешкоджало реальному прихильниковi ширшоi нацiональноi програми, бодай у пропагандi, пов’язувати ii з потребами дня та з буденними iнтересами мас, як це вiн сам робив, наприклад, з iще абстрактнiшою та вiддаленiшою iдеею соцiалiзму.

Вiн попросту не розумiв цих подальших цiлей. Для нього такi, наприклад, слова, як право державне руське – темнi, а що здiйснити це право не можна було «у 1, 2, 3 каденцii», то й не повинно воно було стояти в полiтичнiй програмi. На думку Драгоманова, в «Украiнi патрiоти шкодили русько-украiнськiй справi своiми нетерплячими виступами за самостiйну Украiну проти москалiв, котрi-то виступи поверталися проти будь-якого розвитку русько-украiнського».[124 - Павлик М. // Народ. – 1890. – Ч. 23.] Як чуються в цьому кредо нотки старого украiнофiльства, яке хотiло «примирить с собою правительство» i вважало, що будь-якi яскравi нацiональнi постулати лише шкодять справi нацii, бо звернуть на неi i на лоялiстiв гнiв всесильних, вiд яких, лише вiд них, кожен опортунiст чекае для себе порятунку. Далекi iдеi (як самостiйнiсть) могли б бути осягненi лише «всесвiтнiми катаклiзмами», навiщо ж тодi було iх пропагувати?

Адже ж реальний полiтик iз катаклiзмами не рахуеться, i… не любить iх, уповаючи бiльше на нормальний перебiг подiй, на поступ. Вiра в катаклiзми, це ж була та сама вiра в революцiйний зрив, у стрибки, а це суперечило законам еволюцii. Виступати з революцiйними нацiоналiстичними iдеями означало б бавитися в пророкiв, а таких Драгоманов органiчно не терпiв тому, що мало було в них «гуманно-альтруiстичних думок», настiльки шанованих полiтичними вегетарiанцями, натомiсть багато «скаженоi злости проти тих, хто не приймав вiри пророкiв i апостолiв»;[125 - Народ. – 1894. – Ч. 4.] бо така безоглядна вiрнiсть своiй iдеi вражала позбавлену всiлякого сильного почуття пласку душу провансальського фiлiстерства. Простiше йти до своеi мети через просвiту та рiвнi права всiх громадян у державi, якi тодi й встановлять собi громадськi порядки, якi схочуть, i запровадять «коли не райське життя, то в усiлякому разi досить благополучне i щасливе».[126 - Драгоманов М. Рай i поступ.] Це «благополучне i щасливе життя» народу-раба пiд опiкунськими крилами народу-завойовника й було iдеалом драгоманiвщини.

Свою опортунiстичну тактику пропагував Драгоманов i в Галичинi. Тут вiн думав, що далекосяжнi нацiональнi програми вже тому були не потрiбнi, що коли б шляхта мусiла поступатися пануванням у краю народу, то «впала би в Галичинi i примусова польськiсть, котра не мае другоi пiдстави, як крiм у шляхетствi».[127 - Народ. – 1891. – Ч. 12.] Як у Росii треба було ховатися зi своiми остаточними iдеалами, щоб не залякати москалiв, так i в Галичинi вiн протестуе проти висунення суто манiфестацiйного гасла подiлу краю, бо тим украiнцi «вiдiпхнули б вiд себе своiх найприроднiших союзникiв, польських хлопiв», а крiм цього вiдвернули б увагу самих украiнцiв вiд реальних щоденних, буденних справ. Для нього е догмат, що «русинам безпремiнно треба прагнути до згоди з поляками, як i з другими сусiдами» i вiн вiтае слова графа Ю. Чарторийського, що мовляв «не треба багато говорити про Вiдень i Киiв, а треба зайнятися щиро нашими справами краевими».[128 - Народ. – 1891. – Ч. 12.] Інтереси працюючих мас, думав вiн, усiх народiв однаковi, отже, людям, що тi «iнтереси боронять, дуже легко було б зговоритися мiж собою, коли вони тiлько не згадуватимуть нi про Польщу, нi про Русь Божiю милостiю».[129 - Народ. – 1891. – Ч. 12.] В цьому i було виправдання (для нього i для всiх соцiалiстiв i радикалiв) iхнього ворожого ставлення до iдеi самостiйностi й iнших абстрактних iдеалiв, виправдання iхнього опортунiзму; займаючись лише справами краю, народною просвiтою й економiчним вишколом люду, вважаючи цi справи за едино важливi, – вiн заплющував очi на великi цiлi нацii, на принцип влади (без якого всi тi справи на дiлi висiли в повiтрi) i тому з легким серцем проповiдував угоду мiж трудящими масами, яка на дiлi була угодою з iснуючим полiтичним становищем. Суттю його тактики була боротьба без боротьби, оборона без запалу й без вiри, бо «вiра заводить незгоду мiж людьми»,[130 - Передне слово до громади. – Т. І.] «лише, – писав вiн, – цю мiщанську боротьбу (в Галичинi) треба… вести для уникнення докорiв у такiй самiй несправедливостi, якою ми докоряемо полякам i жидам, пiд другим бiльш людським прапором, нiж релiгiйний i нацiональний фанатизм»[131 - Политич. сочиненiя i пр. – С. 388.]… Іншими словами, боротьба в iм’я якоiсь iдеi без любовi до неi, без ненавистi до чужоi iдеi, без того, без чого не обходилася жодна боротьба живих iдей на свiтi. Пiсна фiлософiя полiтичного евнуха…

І навiть усе його так зване европейство, яке протиставляв вiн росiйському бунтарству, було в сутi речей протиставленням росiйсько-лiберальноi «постепеновщини» – iдеi будь-якоi революцii, якiй не чужа була й Європа. Вiн протестував проти агiтацiйного тону полiтичних брошур i картав Марко Вовчок за ii «украiнськi бунтарськi прокламацii».[132 - З починiв укр. соц. руху. – С. 49.] Отже, драгоманiвщина була подiбна до кулiшевого державництва, яке протестувало проти будь-якого порушення ладу, хоч би й чужого, хоч би в iм’я нацiональноi iдеi. Вiн, властиво, не мав нiякоi нацiональноi полiтики, бо завжди застерiгався якнайвиразнiше, що при визначеннi головних лiнiй украiнськоi полiтики треба виходити не з iнтересiв нацii, а лише одиниць, класу або провiнцii. Так само вiн скептично ставився до здобуття незалежностi Ірландii, бо вiльна Ірландiя кривдила б ольстерцiв; так негативно висловлювався i проти можливого приеднання угорськоi Руси до Украiни, бо вона не пов’язана з нею економiчними iнтересами.[133 - Народ. – 1891. – Ч. 2, 19.] За рiдну школу змагався вiн, виходячи «з педагогiчного, а зовсiм не з нацiонального принципу»; за автономiю – знову не з нацiонального, а з огляду засад децентралiзацii тощо. Скрiзь i завжди старанно ховав нацiональний момент. Нацiя в нього не була пiдставою для якоiсь полiтики. На ii мiсце вступала демократiя, одиниця, народ, який мав перемогти не проявом нацiоналiстичного афекту, а лише пропагандою та просвiтою!

Цi думки були лише публiцистичним перелицюванням проповiдi наших кириломефодiiвцiв, якi знали лише мирнi засоби – виховання молодi й освiту; якi думали перетворити Росiю Миколи І в оперту на рiвностi та братерствi федерацiю слов’ян.

Розвинути тi самi думки випало на долю учня Драгоманова, iншого професора, який домiнував над думками офiцiйного украiнства аж до 1918 року – М. Грушевського. Автономiю Украiни (яка, звiсно, е «спiльним iнтересом Украiни й усiеi Росii») треба здобути (в момент революцii!) «з можливим спокоем i розвагою». Найважливiше в свiтi, щоб автономiя здiйснювалася «не похапцем, не серед боротьби, не в розпалi змагань»[134 - Грушевський М. Якоi ми хочемо федерацii. – Киiв, 1917.] (порiвняйте драгоманiвську «постепеннiсть» та осудження «фанатизму»!). Це тим легше осягнути, що деякi з украiнських постулатiв «безсумнiвнi для будь-якоi, просто тiльки гуманноi i культурно настроеноi людини».[135 - Грушевський М. Вiльна Украiна.] Треба було ii у цьому лише належним чином переконати, – боротьба була не потрiбна… Людинi з такими поглядами довелося стати на чолi революцiйного украiнства. Його думками жило все офiцiйне украiнство, а частково живе (вже не як офiцiйне) й досi. Украiнство мало перемогти своею «внутрiшньою iдейною правдою», як думають про свою iдею квакери та духобори. Ідейне украiнство (мiж 1905 i 1914 роками) на Надднiпрянщинi вiрило, що коли в свiтi ще пануе «кулачне право», то це – здобуток старожитностi, який треба знищити, а не самому ним користуватися. Є два нацiоналiзми – добрий i поганий, поневолених i пануючих. «Нацiоналiзм перших – ворожий насильству… е творчий i поступовий. Нацiоналiзм, що виступае вiд iменi пануючоi нацii, проявляеться в пригнiченнi будь-якоi iншоi нацii, спочивае на правi сильного».[136 - Укр. жизнь, 1925 – Ч. 1.] Отже, завданням украiнського нацiоналiзму (поступового) було побороти «внутрiшньою iдейною правдою» насильницький нацiоналiзм, при чому завданням поступового нацiоналiзму нiколи не може «пiдривати взаемне довiр’я» мiж обома нацiоналiзмами i не може опиратися на правi сильного. Украiнськi iдеi, властиво, е до прийняття для будь-якоi «дiйсно поступовоi людини в Росii», для «дiйсно державно мислячих» груп, спершу – царських, а потiм – комунiстичних.[137 - Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4.]

У таких обставинах було б злочином «поглублювати нацiональний антагонiзм, шукати принципового виправдання шовiнiзму».[138 - Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.] Точка зору, що базувалася на засадах обов’язкового конфлiкту обох iдей, тодiшнiм мiщанським украiнством вiдкидалася принципово, вважалася помилковою та шкiдливою. Думки, що украiнство «мае свого ворога майже в усьому полiтично активному росiйському суспiльствi», таврувалися як зрада украiнськоi справи, що шкодила ii правильному розвитку.[139 - Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.]

Оскiльки чужа була такому украiнству психологiя непримиримоi активностi, найлiпше демонструе спосiб, яким вони опростачили Шевченка. Революцiйностi його творчостi нiхто не заперечить. І ось в iнтерпретацii провiдникiв украiнства XX столiття, «здебiльшого не з помстою (борнею. – Д. Д.), а з милосердям еднаеться правда Шевченка». Пристосований до духового рiвня гуманного семiнариста, «лагiдною iстотою з масляничною гiлкою всепрощення»[140 - Єфремов С. Історiя украiнського письменства. – С. 265.] являеться нам Шевченко, як тi мефодiiвцi, котрi хотiли «ворогiв тисячолiтнiх» обiйняти. Вороже за його революцiйнiсть вiдноситься до Шевченка й угодово-державницька полiтика. Для украiнського радянства (вiд киiвськоi, чикаленкiвськоi Ради, 1905–1917 рр.) не боротьбу мало зустрiти украiнство з боку своiх супротивникiв, а лише привiтання. Розумiючи нацiональнiсть як тiльки культурно-племiнну еднiсть, радянцi не могли знайти «в усiй всесвiтнiй iсторii… жодного прикладу, де… боротьба мiж народами базувалась би виключно на тiм, що вони належали до рiзних нацiональностей».[141 - Укр. вестнiк. – 1906. – Ч. 5.] Мiж украiнською нацiею-господарем та ii паразитом (Росiею) могла бути нацiональна «пiкiровка», але про «нацiональне порiзнення або антипатiю… не могло бути й мови». Украiнська справа була справою суто культурною, отже, вимагала культурних способiв свого розв’язання. «Кожен скаже, що коли учитель i школа говорять не однiею мовою, то це абсурд»,[142 - Єфремов С. // За рiк 1912. – С. 176.] так само, коли суддя не розумiе пiдсудного. Як справа суто розумноi доцiльностi (а не вiдчуттiв i сили), нацiональна справа могла, i повинна була знайти розв’язок шляхом угоди, для тих полiтикiв.

Це був регрес, навiть порiвняно з Драгомановим, бо полiтику радянство зовсiм виключало. Тут Украiна була «однiею з галузок росiйського народу, що й далi хоче брати участь у загальнодержавному життi Росii в напрямку до спiльного блага всiх народiв, якi живуть пiд крилами двоголового орла».[143 - З киiвськоi ради // Наш голос. – С. 418.] Немае нiчого дивного, що в такому становищi, будь-яка насильна змiна status quo або пропаганда використання вiдповiдноi мiжнародноi ситуацii вважалася за злочин проти демократii, що вiдривае ii вiд служiння правдивим iнтересам украiнського народу; цi ж, в переддень свiтовоi катастрофи, опиралися на вибори до Галицького сейму i на «Просвiтах». Немае нiчого дивного, що вiрна своiм засадам, ця демократiя, пiсля вибуху вiйни 1914 року, прагнення використати мiжнародну ситуацiю для нацiонального визволення нацii проголосила провокацiйними впливами, i ще раз задокументувала готовiсть виконати «свiй громадський обов’язок щодо Росii».[144 - Укр. жизнь. – 1914, 1917. – Липень.] Пiд час революцii головним завданням буржуазного провансальства було боротися з «демагогiчним лозунгом самостiйностi», що висунули невiдповiднi елементи, «позбавленi мудроi помiркованостi та широкого (?!) розумiння нацiонально державних завдань». Головне було «уникнути докору в самочинностi», в загарбницькому способi акцii.[145 - Укр. жизнь. – 1917. – Ч. 3, 6.] Найстрашнiше для них було, коли рiвний i спокiйний нацiоналiзм ставав бурхливим i пристрасним, бо тодi ставав явно небезпечним. «Проти цих небезпечних (для кого?) сторiн нацiоналiзму, проти його винятковости й егоiзму, – казали, – треба поставити iдею справедливостi, iдею загальнолюдських iдеалiв i етичних норм (повний асортимент помадкових провансальських iдей!), якi цiлком слушно М. Драгоманов, iдейний провiдник украiнства, ставив вище за всi нацiоналiстичнi претензii окремих народiв».[146 - Салiковський О. // Укр. жизнь. – 1916. – Ч. 9.]

Цiеi дрiбномiщанськоi психологii не облишило радянство (вiд киiвськоi Ради) i пiсля свiтовоi вiйни, i пiсля росiйсько-украiнськоi; i в особах своiх найвидатнiших провiдникiв залишилося воно на тiй самiй дрiбно-мiщанськiй точцi зору на справи полiтичноi тактики. Один iз найважливiших представникiв цього радянства (тепер УНР), сумбурнiстю свого розуму й iстеричнiстю полiтичноi психологii, що могла перестрибувати вiд канiбальського шовiнiзму до сентиментально-солодкавого плазування перед чужою iдеею, – так формулював тактичнi завдання украiнства: воно мае прагнути передусiм до «вiчного миру», а коли мусить боротися за повну нацiональну свободу, то це не через засадничу непримиримiсть його iдеi з ворожою, а лише через «войовничий московський примiтивiзм мислення, вiд якого всiм народностям доводилося боронитися», але й вiд якого можна було супротивника вилiкувати. Отже, нашим гаслом мае стати не засвоення украiнським народом i собi цiеi войовничостi (цього не дозволяе дрiбно-мiщанська гуманнiсть), а лише намагатися прискорити духовне переродження московського народу, яке привело б його вiд егоiстичного до етичного мислення, вiд брехнi до правди iстини. На щастя, якраз у тому напрямку й рухаеться людство! Це й е найважливiше, а не те, що украiнство виказало замало сили. Правда, поки що в свiтi е перевага грубоi або матерiальноi сили, але ж так завжди не буде, й украiнство переможе не тодi, коли саме набереться тiеi сили, а коли в свiтi переможуть правда, справедливiсть i взагалi вимоги моралi. Засади грубоi сили мають колись зникнути, бо суперечать «демократичним принципам, свободi, рiвностi, праву, справедливостi, правдивiй цивiлiзацii та доброзичливостi». Коли досi до порозумiння не дiйшло, то це – випадковiсть; ясно, що «коли один народ органiзуе взаемини фiзичною силою кулака, а iнший – моральною силою внутрiшньоi правди», то вони зговоритися не можуть. Але колись ця сподiвана мить таки настане, а що «загальний мир можливий тiльки за панування спiльноi правди для всiх», то не залишаеться нiчого iншого, як… переконати москалiв «жити без кулака» i «викликати в них розумiння о правдi життя й етицi нацiональних взаемин».[147 - L’orient libre (стаття С. Шелухiна). – Прага, 1924. – Ч. 3.]

Я навiв цю тираду тому, що вона характерна для всiеi психологii провансальства, а ще й тому, що рiдко коли доводиться читати таку квiнтесенцiю простацькоi глупоти, вiдчайдушного плазування перед ворожою iдеею, i органiчного невмiння навчитися хоча б чогось iз подiй життя… Вся ця своерiдна тактика нашого провансальства (переконування супротивника), доведена до абсурду в утопii вченого пацифiста Бертрана Расселя – «Ікар, або Майбутне науки», який переконався, що единий шлях створити нарештi здорове та щасливе суспiльство – це перевезти одного дня всiх пануючих на якийсь острiв, i – вштрикнути iм таемну субстанцiю, яка прищепила б iм приязнiсть до своiх ближнiх… З цiеi утопii можна смiятися, але ще бiльше з такоi ж утопii наших провансальцiв, яку з них, мабуть, жодними субстанцiями не вдасться вигнати.

Великою помилкою було б думати, що цей принциповий опортунiзм у тактицi властивий лише iдеологам украiнського провансальства вiд 1905 року; таким самим був цей опортунiзм i пiсля 1917-го, коли лише проти волi, змушений фактами, мусiв змiнити свою угодову тактику, але не вмiв надати iй розмаху та потрiбноi для моменту неприеднанностi. Не зважаючи на свою фразеологiю, i соцiалiстичне украiнство страждало на ту саму недугу. Це найперше стосуеться найстаршоi украiнськоi партii. Героiчний перiод цiеi партii був iз 1900-го по 1906 рiк, тобто, поки вона ще не стала соцiалiстичною, поки залишалася РУП. Пiзнiше партiя поволi змiнюеться на групу, завданням якоi е вести свою партiйну роботу, не викликаючи революцii, лише намагаючись стати на ii чолi, коли вона вибухала, i шукати знову пристосувань до якогось status quo, яким би короткотривалим вiн не був. Це стосуеться тактики партii в соцiальних питаннях (для партii найважливiших), i ще бiльше – питань нацiонально-державних (для партii другорядних). Властиво, весь час свого iснування в партii безперервно було актуальним питання… про потребу ii iснування як окремоi органiзацii, а не частини чужоi, росiйськоi (спiлка, обласництво, лiквiдаторство тощо). Партiя не могла внести до своеi програми гасла самостiйностi, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за «науково обгрунтованi та доведенi тези», чого не можна нiбито було сказати про тезу самостiйностi. Для соцiалiста на першому планi завжди було його вульгарне розумiння об’ективного ходу iсторii. А той об’ективний хiд виправдовуе твердження, «яке, виходячи з тiсного зв’язку Украiни з великоросiйським (?) ринком, вiдкидае можливiсть iснування економiчноi самостiйностi Украiни».[148 - Проект резолюцii по нацiональному питанню О. Скорописа для грудневого з’iзду 1904 pоку РУП. – Вiдень, 1924. – С. 84.]

З цiеi точки зору до права нацii на самовизначення партiя не зiйшла, аж поки ii не поставили перед доконаним фактом подii революцii, i нацiональний сентимент украiнських мас, якого партiя не розумiла й який не хотiв нiчого знати нi про розвиток капiталiзму, нi про наукове обгрунтування нацiональноi революцii, i не мав страху, властивого соцiалiстам, вирiшувати питання руба. Але й це навернення вiдбулося не вiдразу: перш за все старi дiячi партii прагнули украiнську справу пов’язати зi справою демократii всiх народiв Росii, а одна закордонна органiзацiя цих дiячiв, що постала пiд час Першоi свiтовоi вiйни (хоч i пiд iншою маркою), пропагуючи, настiльки довго, поки iснував царат, безумовну самостiйнiсть, пiсля революцii за базу своеi тактики взяла «надiю, що Украiна не зустрiне жодних перешкод у твореннi свого нацiонального життя» – з боку князя Львова, i Керенського[149 - Вiстник Союза визволення Украiни. – 1917. – Ч. 15, IV i ч. 6, V.]… Все це було не серйозно. Зi спонтанною волею мас партiя не рахувалася, i не думала будити ii, чи накидати свою волю подiям; думала лише пристосуватися до подiй, людей, суспiльних законiв i iхнiх чужинських iнтерпретаторiв. Дехто договорився до твердження, що коли нацiональнi намагання украiнського соцiалiзму «не можуть тепер… з’еднати украiнського пролетарiату», то партiя як окрема органiзацiя мусить лiквiдуватися. «Бо коли росiйська революцiя (1905) не поставила гостро нацiонального питання в Украiнi, то в добi реалiзацii ii лозунгiв ми не сподiваемося зустрiти на порядку майбутнього дня нацiонального питання нашоi краiни.[150 - Наш голос. – С. 356.] Розвиток капiталiзму, росiйська революцiя – ось тi сили, вiд яких робив наш соцiалiзм залежним не здiйснення, а навiть поставлення лише як свiй постулат боротьбу за самостiйнiсть! Вiн вiдмовлявся вiд боротьби за цю iдею лише тому, що тепер не вдалося для неi об’еднати маси… Те саме казав i Драгоманов, який викидав iз тактичного плану партii всi питання, яких не можна було залагодити «в 1, 2, 3 каденцii»: одна психологiя, та сама можливiсть. І в сутi речi, ця соцiалiстична можливiсть нiчим не вiдрiзнялася (крiм фразеологii) вiд буржуазноi. Бо коли украiнський мiщанський нацiоналiзм – у пам’ятнiй записцi генералу Денiкiну[151 - Доценко О. Лiтопис украiнськоi революцii. – Львiв, 1924.] – головну увагу в тактицi клав на необхiднiсть усунути недовiр’я i неприязнь та антагонiзм мiж двома рiдними народами, то тiеi самоi тактики дотримувався й украiнський соцiалiзм, лиш замiнюючи слово «народи» словом «пролетарiат». Коли ж нашi демократи переконували стару Росiю, що в ii ж iнтересах е сприяти украiнському нацiоналiзмовi, уникаючи непотрiбноi та небажаноi боротьби, то на тiй самiй позицii стояв i наш соцiалiзм, звертаючись до бiльшовицькоi, або керенськоi Росii. Ба бiльше, навiть у своiй соцiальнiй боротьбi нiколи не накидали вони своеi концепцii, своеi iдеi масам, так само, як i своеi самостiйноi полiтичноi тактики, iдучи й тут за подiями (за демократiею, за чужоземним iмперiалiзмом, за советською системою тощо), за настроями, як iм здавалося, мас, або за сильнiшою волею тих, хто накидали ii подiям.

Блискучу автохарактеристику нашого соцiалiзму, його тактики, дав один iз найвизначнiших його представникiв. Боротьба мiж нацiями як тактика – це справдi щось небажане та непотрiбне, бо ж усi народи iдуть до однiеi мети. Навiть пiд час революцii тактика боротьби видавалася соцiалiстам чимось дивним. Накидати комусь свою волю? Але ж iхня правда в iхнiй думцi – це не воля, що бореться з iншою такою ж правдою, правда е спiльна! І чи не е абсурдом боротися за неi, коли маеться «за собою справедливiсть, правду, совiсть, цiлу купу гуманiтарних iдей, висновкiв науки, здорового глузду»? Ясно, що коли пануючий народ, що прийшов до влади, визнае всi цi прегарнi речi (а вiн iх визнае!), то нiщо не стоятиме на шляху до порозумiння… Соцiалiсти вiрили в демократiю як таку, вiрили, «що нам зовсiм не… фiзичною силою доведеться здобувати свое право». Та ж закони розуму, а не афект, панують у свiтi, так логiчно, так послiдовно, то згiдно з ii властивими засадами було б, коли б росiйська демократiя прийшла до украiнцiв i сказала: «Украiнцi, ми помилялися… Тепер ми бачимо, що вашi домагання справедливi. Отже ми росiйськi демократи… вiдходимо убiк i поступаемося вам правом порядкувати на вашiй землi».[152 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Так уже навчали Костомаров, Драгоманов, що сварки мiж народами, це непорозумiння (виннi в тому лише царi та пани), що завжди можна зговоритися на вимогах справедливостi та спiльноi правди, логiчнi висновки з якоi зобов’язують усiх. Що ж дивного, що соцiалiсти шукали визволення не власною силою, а лише, за рецептом доктора Рассела – шляхом духового переродження супротивника? Що революцiйнi соцiалiсти зовсiм забули революцiйну засаду – права не дають, права беруть, i навернулися до фiлiстерського очiкування наданого права, очiкування ласки? Реалiзацii цього права очiкували соцiалiсти вiд кожного представника пануючоi нацii, вiд кожного режиму, вiд демократii до советськоi влади. Вiрнi нашiй мiщансько-соцiалiстичнiй доктринi, прiоритету розуму та логiки над афектом, вони були вкрай здивованi, коли представники пануючоi нацii не робили логiчних висновкiв iз власних доктрин, лише змiнювали цi останнi, коли така консеквентнiсть порушувала iнтереси пануючоi нацii. Провансалець не мiг збагнути, чому в представникiв пануючоi нацii «давня емоцiя брала гору над розумовими висновками та заявами». Соцiалiстичнi манiлови сподiвалися i вимагали, щоб доктрина (так, як i в них) i в iхнiх супротивникiв панувала над вiдчуттями, навiть коли б вона йшла врозрiз iз «несправедливим почуттям члена пануючоi нацii.[153 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Що принципи будь-якоi нацii випливають з ii емоцii, з ii волi, а не навпаки – цього прекраснодушнi нашi революцiонери нiяк не могли собi усвiдомити, вiрячи в переродження мозку своiх невблаганних ворогiв.

Вони не ставили справи суперечки двох народiв у площинi суперечки за владу над народом i територiею спiрноi краiни, йшлося ж тiльки про втiлення принципiв демократii, а хто ж краще розумiеться на тому, як це зробити в Украiнi, як не нашi украiнськi демократи? Це була справа доцiльностi та переконання. І в цьому стосунку наше соцiалiстичне дрiбне мiщанство нi в чому не вiдрiзнялося вiд мiщанства буржуазного. В прихильнiсть до них ворожоi iм нацii вони повiрили вiдразу, без вагань. Інтереси iхньоi колишньоi в’язницi стали iм близькими, своiми, бо вони почувалися органiчною частиною… единого цiлого,[154 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] а не самостiйною нацiею. Вiрячи, що захоплення влади над нашим краем Росiею мало метою тiльки запровадження i трiумф тих чи iнших засад, а не панування як таке, вони радо мiняли своi засади (демократiю на радянство), переконанi, що коли лишень приймуть засади противника, то в нього вiдпаде будь-який iмпульс прагнути захоплення влади.[155 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Що iх найбiльше займало – це як би уникнути революцii, не порушити порядок. «Зробити революцiю було б не важко, але ж чи привело б це до нашоi мети? Чи дало б лад нашому краевi?» Їхньою метою, цих соцiалiстiв, було «провадити революцiю в органiзованiй, продуктивнiй формi»,[156 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] з музикою, як казав Тичина. Нашим соцiалiстам треба було такоi революцii, яка б «пiдняла ще на вищий щабель революцiйний дух мас» i «вела б до здiйснення нацiональних постулатiв», але одночасно «не викликала братовбивчоi (?) рiзнi мiж росiйською та украiнською демократiями»; революцiйне, але без вибухiв,[157 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] одним словом кажучи милою iм мовою росiйськоi демократii, хотiли робити революцiю «во всю прыть тихими шагами». Єдине, на що вони орiентувалися, то це «на добре, широке серце росiйськоi демократii», навiть на диво (грiм перемоги), яке «зм’ягчить круте серце царату» i призведе до парламентаризму i до волi нацiй.[158 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Такоi вiри трималися революцiйнi соцiалiсти. В наiвнiй зарозумiлостi вважали соцiалiстичнi мiщани схоластиками або бандитами тих, хто вiрили лише в закон боротьби, реалiстами ж були тi революцiонери, якi мрiяли про «зм’ягчення» серця противника… Своi домагання реалiст мав висувати «не як протестуючi домагання, а як нагадування», бо «сумнiву (в розм’якле серце супротивника) немае мiсця» в нiжнiй душi соцiалiстичного мiщанина. Великi гасла революцii, «свято великих днiв, сяючi очi обивателя, все (було) для нього запорукою, що нiкого не буде обiжено». Вони вiрили в ласку супротивника «довiрчиво, безхитросно, простодушно».[159 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.] Про яку революцiю тут було думати?

«Сяючi очi обивателя», який iз своею обивательською простодушною психологiею пiдходить до розв’язання свiтових проблем; який у момент великоi iсторичноi катастрофи благае, аби його «не обiжено»; який пiд час жорстокого конфлiкту двох iдей «без хитростi» мрiе про непорушення узгодження з чужою iдеею, яка несла смерть його нацii, все це варто зафiксувати. Такоi суто манiловськоi «пошлости», «обивательського туподумства», сентиментальноi провiнцiйноi обмеженостi й ентузiазму раба заледве чи можна знайти ще в лiтературi пригноблених нацiй. Чи не все одно, до якоi партii належать люди з такою психологiею, чи не однаково, якi гасла виписують на своiх прапорах, буржуазнi чи соцiалiстичнi, автономнi чи самостiйницькi? Вони споганять будь-якi одним дотиком своеi «слизнякуватоi, плебейськоi душi». Вони називали себе соцiалiстами, демократами? Але хiба це не плагiат iз Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщирiше, неприкрашене, боягузливе дрiбне мiщанство, що чесноти свого рiдного запiчка хоче пiдняти до значення регулятора взаемин, якi усталюються тiльки силою – фiзичною та моральною?

Ту саму психологiю, що в Драгоманова, в лiбералiв, i в соцiал-демократiв, мали й iншi соцiалiсти; передусiм тi, якi виписали на своему стязi «борiтеся – поборете», але якi також вiрили в «розм’якшення серця» i «переродження» мозку свого супротивника, що був для них, як трудящий люд водночас i приятелем. Голосних фраз тут також не бракувало, але не було й тiнi усвiдомлення засадничоi протилежностi iнтересiв обох народiв, нi шляхiв, якими нацii здобувають собi мiсце пiд сонцем. Для украiнського соцiалiстичного народництва метою полiтики було не визволити нацiю, а лише об’еднати людство в одну соцiалiстичну спiлку. В такому разi справа «трудящого люду» кожноi окремоi нацii опускалася до значення мiсцевоi проблеми, яку розв’язувати треба було не iнакше, як «шляхом мiжнародноi революцiйно-пролетарськоi взаемностi». Тому метою есерiв, як i метою соцiал-демократiв, було вдаватися до «всiх засобiв, щоб досягти миру» мiж братнiми народами, щоб «спiльно захищати iнтереси трудового народу». Усвiдомлення, що треба силою вибороти право нацii на самовизначення, в «есерiв» так само мало, як i в iхнiх соцiал-демократичних братiв. Вони вiрять, що цього самовизначення можна досягнути порозумiнням з «глибоко i щиро демократичним» московським урядом.

Для них самостiйнiсть – не мета, а лише етап до федерацii. Вони твердо вiрять, що коли народ прийде до влади в краiнах, що ворогують мiж собою, то закон боротьби за iснування в надорганiчному свiтi втратить свою силу, а його мiсце замiнить закон солiдарностi. І хоч, за iхнiм же визнанням, «украiнцi вiд часiв Кирило-Мефодiiвського братства, через Драгоманова аж до новiтньоi доби, марно доводили необхiднiсть децентралiзацii та федералiзацii Росii», то все ж i тепер цю тактику не треба залишати: доводити далi… Потiм дiйшли до самостiйностi, але не тому, що це був категоричний iмператив будь-якоi здоровоi нацii, лише тому, що «iншого виходу не було». Але цей вихiд е лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч i через сепаратизм, то украiнцi завжди йдуть до своеi староi мети – до майбутньоi вiдбудови та вiдродження сходу Європи. Бо, що на сходi Європи мусить витворитися якась така наддержавна унiя та союз, це е рiч певна.[160 - Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – Прага: Нова Украiна, 1922. – Т. І.]

Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунiзм украiнського провансальства виходив зi засадничоi байдужностi до справ органiзацii влади в цих людей, свiтогляд яких не сягав далi вiд залагодження мiсцевих справ, культури, економiчного добробуту, – полiтики рiдноi дзвiницi. На грунтi такоi полiтики (а такою вона була, не зважаючи на велемовнi фрази про соцiалiзм) вiрили вони, що можливе було й порозумiння з будь-якою московською владою (з царатом, демократiею, советами). Ця полiтика «малих дiл» i уникання за будь-яку цiну розриву з iснуючим ладом не один раз вироджувалася просто в звичайну фiлантропiю. Драгоманов радив займатися лише такими справами, якi можна залагодити в 1, 2, 3 каденцii парламенту, соцiалiсти (полiтична партiя!) найважливiшим завданням пiд час голоду в Украiнi вважали займатися доброчиннiстю, тобто шукати «таких форм працi, якими вже тепер можна було б закласти грунт для припинення того руйнiвного процесу», в який кинула край вiйна.

Практично ця полiтика зводилася до роботи з (чужим) урядом, i то «не для полiтики або пiдкопу… влади, а для реальноi культурноi та господарськоi працi,[161 - Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – Прага: Нова Украiна, 1922. – Т. І.] i цю практику малих дiл (що так нагадуе мiнiмальну програму Драгоманова), революцiйна партiя радить не в момент загальноi стабiлiзацii стосункiв, лише (1922 року), в хвилину найкритичнiшого стану бiльшовицькоi влади в Украiнi! Цiею тактикою вона нагадувала соцiал-демократiв, якi вустами свого найвизначнiшого провiдника, в розпал вiйни (1915), проголосила найважливiшою i цiлком актуальною метою украiнськоi полiтики у Великiй Украiнi… агiтацiю за народну школу.[162 - Укр. жизнь (стаття В. Винниченка). – 1915. – X – ХІІ.] Та сама революцiйна партiя есерiв найважливiшим своiм завданням у добу революцii вважала «уживання всiх сил для стримування не лише молодi, але й усього працюючого люду вiд непотрiбних жертв i виступiв», повторюючи до нудоти прекраснодушнi аргументи росiйського лiбералiзму, що дарував свою спiвпрацю царатовi. «Ми не були революцiйною партiею (зiзнаеться один iз провiдникiв есерiв), що непохитно втiлюе у життя своi погляди, а… добрими сусiдами, що намагаються з усiма жити в злагодi: i Бога не гнiвити, i чорта не образити. Ми не були «соглашателями» (угодовцями) по сутi, але своею м’якотiлiстю допомагали створенню для «соглашательства об’ективних умов».[163 - Нова Украiна. – Прага, 1922. – Ч. 17.]

Заледве чи можна додати щось до цiеi автохарактеристики полiтичноi нiкчемностi революцiйних фiлiстерiв! Спiвпраця з будь-якою владою, яка дала б iм змогу вирiшувати своi мiсцевi справи, здiйснювати мiнiмальнi або просто фiлантропiчнi, чи щiльнi програми, того, що можна зробити й осягнути тепер, працювати на користь единого цiлого, а не тiльки рiдного краю, без братовбивчоi вiйни – в усьому проявилася настiльки характерна для всiх украiнських партiй байдужiсть до позицii влади, властива iдеологам племенi (а не нацii), якi обмежували своi прагнення справами суто локальноi природи.

Як пiд тим поглядом вiдрiзнялися представники чужого нацiоналiзму, передусiм росiйського! Нашi провансальцi дивилися на елемент влади з точки зору тих вигод економiчних i культурних, якi iм ця влада несе. Представники росiйського нацiоналiзму дивилися на цi вигоди з точки зору влади, чи вони ведуть до укрiплення, чи до ослаблення чужоi (взагалi то своеi) влади. Бiльшовики на будь-яке, навiть домашне питання в Украiнi дивилися з точки зору змiцнення iхньоi влади. Всi питання для них були передусiм питаннями военними та полiтичними. В наших есерiв – навпаки; будь-якi питання военнi та полiтичнi були передусiм питання харчування: вони готовi були визнати будь-яку владу, яка дала б iм змогу займатися фiлантропiею для трудящого люду, як Драгоманов готовий був багато простити Олександровi III за його «полегшення» народовi. По iнший бiк, навпаки, насамперед ставили питання влади, i жоднi поступовi аграрнi реформи для «трудящого люду», наприклад, не вiдвернули росiйських революцiонерiв вiд порахунку з Олександром ІI i П. Столипiним. В цьому промовляв iнстинкт членiв нацii-пана, для яких будь-якi економiчнi поступки для класу чи для нацii iлюзорнi, поки в iхнiх руках не опиниться полiтична влада. В цьому усвiдомленнi в одних, й у вiдсутностi його в наших провансальцiв, i полягае рiзниця мiж полiтикою та фiлантропiею.

Про методи полiтичноi боротьби правих партiй можу тут i не згадувати, вони принципово виключали з цих методiв революцiйний елемент, вважаючи його чинником винятково анархiстським. Менш-бiльше ту ж саму iдеологiю опортунiзму, коли можна так сказати – принципового опортунiзму, зустрiчаемо й серед галицькоi полiтичноi iдеологii, i то знову ж таки всiх вiдтiнкiв: вiд клерикалiв i трудовикiв – до соцiалiстiв будь-якого штибу.

Головними практиками опортунiзму були там народовцi, теоретики (не занедбуючи й тактику) – радикали. Їхня перша й остаточна мета була «допомогти зрушити матерiально та справдi просвiтити наш народ». Аж коли ця остаточна мета буде досягнута, буде час подумати й про високо полiтичнi справи, а поки що просувати свою мiнiмальну програму – тихо правничим способом, тобто не робити «нiчого такого, що було б протилежно… конституцii».[164 - Народ. – 1892. – Ч. 78.] Так було сформульовано засади галицькоi полiтики ще 1890 року, доручаючи iх усiм любителям правди та робiтничого люду, i з того часу цi засади навряд чи змiнилися. Треба було спершу добиватися особистоi та краевоi волi без нацiональноi нетерпимостi, що е спадком варварства,[165 - Народ. – 1890. – Ч. 1, 23, 8, 19.] спiльно з вiдповiдними елементами iнших народiв, у рамках iснуючоi державностi, а тодi вже «само собою настане воля i для украiнськоi нацii». На змаганнi до матерiального добра люду та на працi над просвiтою i закiнчився тодiшнiй галицький нацiоналiзм, поза тим слiдуе шовiнiзм. При запровадженнi демократичного ладу розв’яжеться й украiнське питання «само собою», бо ж «мазурському люду зовсiм не в головi русинiв полонiзувати».[166 - Народ. – 1891. – Ч. 1.] Займатися такими речами, як нацiональна самостiйнiсть, або навiть подiл краю – вважалося досить довгий час вiдсутностю доброго демократичного тону. Крiм того, займатися такими справами означало б намарно витрачати енергiю народу, занедбуючи «iншi, на oко дрiбнiшi справи» i працю навколо «нещасливого становища бiдного люду». «Взагалi такi шумнi, лише нацiональному почуванню схибляючi програми» е лише «покривкою для занедбання щоденноi повiльноi працi над здвигненням простого народу». Нам, украiнцям, було «ще завчасу запалюватися такими далекими i непевноi вартости справами» (як подiл Галичини, самостiйнiсть), «коли народ наш бiдуе гiрко i йому цiлком iншi речi дошкуляють». Ідея самостiйностi вже тому е фантастичною та нереальною, що «доля робiтничого люду в такiй самостiйнiй державi могла б навiть погiршитися». Крiм того, самостiйницька програма «зовсiм не рахуеться нi з силами нашого народу, нi з полiтичними кордонами, що iдуть по нашiй краiнi». «Самостiйнiсть полiтична в наш час – це дiло страшно коштовне». Для ii виборення потрiбно «затрати такоi маси сил i капiталiв, що ними любесенько, в межах iснуючих держав, можна влаштувати людовi робiтничому набагато кориснiше життя». За облаштування цього кориснiшого життя радикалiзм не вагаеться хвалити й царя Олександра ІІІ за визволення з-пiд ярма нiмецькоi буржуазii естонцiв i латишiв, хоч це зроблено лише для того, щоб «потiм вiддати iх пiд опiку росiйським урядникам»[167 - Народ. – 1891. – Ч. 1.]… Утiм звучать вже нотки засадничого полiтичного опортунiзму соцiальних радикалiв проти будь-якого полiтичного ладу, що забезпечить iм «кавалок чорного хлiба» i повiльну працю над своiм «двиганням»; за можливiсть цiеi повiльноi працi радо зрiкаються вони голослiвних програм i далеких справ.

Так формулювалося завдання галицьких полiтикiв наприкiнцi минулого столiття, але уважний читач, який умiе пiднятися над фразеологiю, побачить у тiй формулi катехизм опортунiстичного галичанства: тодi – «прагнення робити все правним способом», тепер – автономiя, тодi – «ми прикроiли свою програму спецiально до потреб Руси Галицькоi», тепер – галицько-володимирська iдея й повне iгнорування самостiйних змагань усiеi Украiни, тодi – вiдкинення самостiйностi як чогось занадто коштовного, тепер – заклик «рахуватися з цифрами i фактами»; версiя, що вiйна не принесла нам нiчого, крiм «горя й занепаду культури, моралi й економiчноi руiни». Тодi – мiнiмальна пpoгpaмa, тепер – здiйснення «умов, необхiдних до i мiнiмального правильного розвитку суспiльного життя», тодi – застереження проти iдеалiстичноi полiтики завтрашнього дня, проти полiтики катастроф, тепер засада, що «краще оминути велику програму малими реальними здобутками, нiж iти геройськи у бiй».[168 - Дiло по проголошенню автономii. – 1924. – Ч. 164, 166.] Психологiя залишилася та ж сама.

З такими ж бiльш-менш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраiнство. Вже 1905 року воно думало здiйснити свою мету «без нацiонального ворогування до народних мас iнших нацiй»;[169 - Молода Украiна. – 1905. – Ч. 1.] це гасло стало догмою соцiалiстiв аж до останнiх часiв, коли iхня частина (з нацiоналiстичним забарвленням) мусiла зiйти з кону полiтичного життя, а та, що залишилася (комунiстична), вiдверто зрiкалася власноi нацiональноi полiтики, посунувши тезу 1905 року до полiтичного ренегатства.

Звiсно, що будь-який полiтик мусить рахуватися з обставинами, але не мае бути iхнiм невiльником. Самi ж галицькi опортунiсти писали, що «коли нам практична дорога заложена, то ми повиннi виробити собi певний теоретичний свiтогляд», в дусi якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозрiли ще активно за той iдеал виступити. Але такого iдеалу – крiм мiнiмальноi програми й повiльноi працi не було… Вони самi закликали своiх опонентiв «показати виразно програму по всiм питанням», зауважуючи, що «хто ii не показуе, той або ii не мае, або хитруе.[170 - Народ. – 1892. – Ч. 2, 78.] Можна смiло сказати, що наше провансальство нацiональноi програми не мало, бо ii не показувало, вiд неi вiдмахувалося як вiд чогось нереального. Далекими iдеями захоплювалися вони, втягуючи iх у свою тактику, лише тодi, як iх накидала iм мить, аби зараз пiсля того, коли спадали гребенi масового пiдйому, знову повернутися до староi тактики закулiсних домовленостей i до пред’явлення рахунку за «податок майна i кровi»; до тактики, що розрахована не на виховання мас, а на торги з державою, до так званого парламентського кретинiзму. Перемагала знову мiнiмальна програма; що ж до максимальноi, – то ii не намагалися проводити iншими засобами, лише, як нереальну, – забували. Коли ж намагалися часу вiд часу й про неi щось згадати, тодi виявлялася безмежна безпринципнiсть iдеологiв, якi в одному i тому ж часописi впродовж одного тижня вмiли до тих далеких iдей зайняти дiаметрально-суперечне становище. Використовуючи безсмертну фразу провiдника хлiборобiв-державникiв, самостiйнiсть була для них тактичним питанням, чимось таким, як абстиненцiя вiд виборiв тощо. Отже, питанням не засадничим, не властивою метою нацii, а лише справою, яка може виринути нинi, а завтра зовсiм зникнути з кола питань, що займають партiю. Не дивно, що при такому поглядi на максимальну програму рiдко кому спадало на гадку зробити з неi об’еднуючий осередок для всiеi полiтики так званих малих дiл, розглядаючи ii з точки зору не миттевоi користi, а вiдповiдно до того, чи вона наближае чи вiддаляе нацiю вiд ii мети.

Наше провансальство «нiколи не вiддiляло украiнське питання вiд загального плану суспiльного та полiтичного оновлення Росii», тобто нацii-паразита.[171 - Укр. жизнь (стаття М. Грушевського). – 1916. – Ч. 1.] В нашого провансальства не було усвiдомлення, що украiнська нацiональна iдея е революцiйною. Воно не припускало, що для ii перемоги потрiбен революцiйний запал. Звiдси його ненависть до шовiнiзму, афекту, пристрастi як головних чинникiв боротьби; такi почуття непотрiбнi та шкiдливi для принципового угодовця. Вiн не розумiв, що нацiональна iдея – це iдея, яка керуеться гаслом або/або, i звiдси його ненависть до понять, що виражаються словами експансiя, панування, влада. Бо угодовець бореться не за владу, а за рiвнiсть, за визволення (економiчне та культурне) цiною угоди з владою. У нашого провансальства не було хоч би такоi непримиримостi проти чужоi iдеi, яку плекала – в найбезнадiйнiшу добу, перед царатом – ППС. І в провансальцiв народжувався не один раз бунт проти iснуючого, але не отриманий iз глибоким вiдчуттям права зайняти мiсце того iснуючого; так, як найсмiливiшi вибрики учня щодо свого вчителя нiколи не виходять iз почуття права зайняти його мiсце на кафедрi.

Я процитував двох крайнiх iдеологiв двох крайнiх партiй – великоукраiнськоi та галицькоi, про так званi закони суспiльного розвитку. Хто тiльки механiчно розумiв iх, не мiг засвоiти iдеi чинного втручання в перебiг подiй; iсторiя для них не смiла мати стрибкiв, якими е революцiя. Думки про революцiю – це було якобiнство. «Такi державнi думки iшли… поруч iз старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що Бог творить у свiтi дива, а потiм коли й добралась до того, що побачила порядок у змiстi всього на свiтi, то все-таки думала про скорi змiни».[172 - З починiв укр. соц. руху. – С. 138.] Це все було, певна рiч, «ненауково». Науковою була лише «постепеновщина», – найвища рiч для провансальцiв, iхне розумiння свiту – явище стацiонарне, як поняття староi математики про число. Поняття змiнностi iснуе в них лише як так звана еволюцiя, але нiколи – як революцiя. Вони нiколи не поставлять гостро своi iдеi, завжди спершу оцiнюють ситуацiю, все нюхають, яка iдея на iхню думку висить у повiтрi або приемлива масi народу, i за нею iдуть. За царату вони були культурниками, за Керенського – демократами, за бiльшовизму – комунiстами, пiсля фактичного розвалу Росii – самостiйниками, а в Галичинi – незалежниками або автономiстами, nach Bedarf. Опертися на сили нацii та виступити з iдеею, яка хоча б зазирала в майбутне, але iшла врозрiз iз пануючою на цей момент, вони нiколи не були в силi. Боротьба з ворожою нам iдеею визнавалася лише тодi, коли ворог не залишав iм жодноi дороги до угоди, в iншому разi угода укладалася, але й то не з примусу, а з «пiдскоком», зi захопленням, роблячи рекламу супротивниковi, з повною вiрою, що це не «передишка», а остаточне припинення боротьби, яка е «непотрiбна та небажана»; найбiльше деморалiзуюча форма компромiсу. Накинута боротьба вiдбувалася в атмосферi непорозумiння та туманностi, на яку нездужала й сама iдеологiя, що нiколи не ставила питання на вiстря меча навiть у рiшучi моменти; яка будь-який конфлiкт iз народом, пролетарiатом або трудящим людом чужоi нацii вважала за непорозумiння, що якнайскорiше мусить i мае закiнчитися. Ясно, як впливала така iдеологiя на розвиток конфлiкту i його результат, наскрiзь ворожий будь-якiй iдеi боротьби.

У тому зачарованому колi блукав наш «народолюбний» рух. Вiн дебатував там, де мав звертатися до мас. Вiн критикував там, де мав публiчно оскаржувати, й укладав угоду, де мав вести безкомпромiсну боротьбу. Нацiя не була для провансальця causa sui, i тому вiн мусiв гамувати в собi пробуджений афект, навiть у момент бою. Вiн не мiг прийняти гасла ксенофобii, бо людство було однiею родиною, а всi люди – братами… Виступати рiзко проти чужоi нацii – це була зрада iдей пролетарiату або взагалi робiтного народу, а також iнтересiв гуманностi… Вiйна – це ж була руiна тисяч «я» i добробуту, найважливiших речей у свiтi для провiнцiала… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з кола угодових понять у своiй акцii, бо саме поняття нацii не було для нього поняттям аксiомним, самодостатнiм. Яка теорiя, така була й практика, яке «що», таке й «як».

Їхня полiтика, що визнавала лише те, що дасться осягнути тепер, у цей момент, органiчно не в силi була дивитися на боротьбу за iснування мiж нацiями, як на щось довготривале та природне. Дiловцi не бачили в вiйнi нiчого, крiм руiни. А ось якi пiдсумки боротьби за визволення робить орган украiнських есерiв i есдекiв: «Сцена вiдбуваеться при брамi раю, де товпляться представники рiзних украiнських партiй, що боролися мiж собою на землi й якi домагаються, щоб iх впустити до раю. І ось що казав iм св. Петро (такий, як повинен бути в уявi революцiйних фiлiстерiв): «За що ви рiзалися, за iдеi? Кому ж з того користь? А хто ж ту iдею здiйснив? Добру iдею прийме найлютiший ворог, коли переконаеться в ii користi, а до злоi не змусите людей жодним насильством… Не сваркою, не мечем, а дiлом треба переводити iдеi в життя… Ви вмерли всi за iдею, але в тiм жодноi нема заслуги. Це й дурень зробить. Вмер, бо не вмiв зробити нiчого путнього для iдеi. За це в рай шляху немае… Не велика рiч вбити людину або самому загинути вiд неi; велика рiч жити з людьми по-людяному, навчити людей бути людьми. Це найвища iдея людського життя. Навчiться на землi спiвати одну пiсню (св. Петро називае це «де згода в сiмействi»). Переводьте своi iдеi не биттям, а спiльним людським життям».[173 - Нова Украiна. – Прага, 1923.]

Що можна додати до такоi фiлософii дрiбного мiщанина? І чи всi тi мiркування про користь вiд боротьби, горювання над людьми, що згинули даремно, i вiра, що добру iдею й ворог прийме, i бажання спiвати з ним спiльну пiсню «де згода в сiмействi», чи цi нотки не взятi живцем з полiтичного лексикону наших буржуазних i революцiйних фiлiстерiв? І це мае бути пiдсумком кривавих лiт боротьби!?

Мимоволi пригадуеться iнша цитата, не нашого провансальця, а европейця. Ось як розповiдае, вiд iменi свого героя, iрландського нацiоналiста, П’ер Бенуа в «Шляху велетнiв» про психологiю боротьби нацiоналiста: «Раптовий вигук «Хай живе республiка!» обiрвав важку мовчанку. Це був Джемс Коннолi. Вiн пiдiйшов до Пiрса, обое мiцно обiйнялися… Нiколи, як у цю мить, не усвiдомлював я собi такого великого контрасту мiж цими людьми. В одного, у Коннолi, – тверда вiра в перемогу. Його груба плебейська комплекцiя потребуе такоi потiхи. Для нього зусилля завжди повинно мати безпосереднi та реальнi наслiдки… Пiрс навпаки – душа аристократа та поета, може боротися, знаючи, що буде переможений. Його царство – не вiд свiта цього. Його зiр сягае далi, нiж миттева поразка. Вiн бере на себе посiв зерна, плоди якого, вiн це знае, збиратимуть iншi поколiння».

Тут е два свiтогляди! У наших революцiонерiв, якi, як той мужик, бачать лише те, що можуть намацати, зачисляючи решту до «метафiзики», зусилля мусить мати реальнi наслiдки – нарiзку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцiю; коли цього немае, вони боротьбу вiдкидають. Плоди, якi збиратиме не теперiшне поколiння, – це фантазiя, а iдея, в iм’я якоi борються за це, – нiкчемна. Те «царство не вiд свiта цього»; це фантастична держава «милостiю Божiю»; це щось окультне та непотрiбне». Мiлорд (з того самого роману) промовляе до сера Р. Кезмента: «Я певний того, Роджере (що нас переможуть)… Однак, не зважаючи нi на що, щось вийде переможним з цiеi боротьби, це щось е душею Ірландii. Вона вже завмирала, вона вже гинула… Нашi лiберали волочили ii по англiйських зiбраннях. У безплiдних парламентарних базiканнях… втратила вона культ твердого чину, що визволяе i вiдроджуе».

Це «щось», та «душа» народу – це була абстракцiя для нашого селянина, який «не iсть того, чого не знае»; для якого безсмертним було лише тiло. Цiннiстю для нього е те, що можна помацати, мiнiмальне. Вiчна воля, species нацii, що втiлюеться столiттями, зусиллями кiлькох генерацiй, що стоiть понад добробутом i щастям одиницi та народу, над тiлом – цього не визнае демократ, лiберал, соцiалiст, а передусiм плебей, для якого боротьба за iдеал – порожнiй звук.

Немае нiчого дивного, що така точка зору не давала змоги нашому демократичному народолюбству збагнути супротивника, нi його iдеологii, нi методiв дiяльностi, нi мети. Вiн усе мiряв своею провiнцiйною мiркою. Позбавлений будь-якого вiдчуття агресii, вiн не може собi уявити, щоб це вiдчуття стало рушiйною силою й в iнших. Тому вiн вiрить, що треба лише домовитися щодо головних засад, а тодi зникнуть причини суперечки. Тому вiн завжди блукае, як у туманi, в полiтицi опонентiв, впадаючи то в одну несподiванку, то в iншу. Визнаеться один матокантний провансальський «революцiонер»: «Ми, украiнськi соцiал-демократи вихолостили марксизм. Ми вiрили в його життеву, творчу силу», але засвоiли з нього лише «одну його половину; об’ективний хiд подiй». «Ми прийняли з нього тiльки те, що може вiн нам дати незалежно вiд нашоi волi, вiд наших прагнень; механiчний розвиток соцiальних вiдносин; не маючи самi жагучого, одважного прагнення, знищення, в самих його основах, в самому його грунтi, капiталу, ми й iншим не вiрили, не розумiли iх». Соцiалiст думав, що треба нам прийняти засаду супротивника (совети) i «сама собою спинилася б вiйна з росiйською радянською владою». Твердження, що бажанням Росii е панувати над нами, буржуа вважав вигадкою людей, перейнятих нацiоналiстичною фразеологiею. Що супротивниковi йдеться не про принцип, а лише про владу; що вiн тяжiе передусiм до знищення, що в боротьбi нашiй пануе не розум, а iнстинкт. Це було китайською грамотою для наших сентиментальних провансальцiв[174 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 92, 94, 163.]… Дикун, як казав Спенсер, перебувае цiлковито пiд впливом безпосереднього враження вiд явищ, якi закривають перед ним уявлення про майбутнi приемностi або неприемностi. Таким був i наш дикун, i тому вiн цiлком пiддався впливам черговоi декларацii, обiцянки Троцького (Лiги нацiй), програми договору, не зважаючи на подальший зв’язок явищ, на внутрiшню, незалежну вiд заяв, логiку подiй, на не заявленi, а справжнi мотиви дiй. Звiдси не тiльки вже згадане органiчне невмiння збагнути полiтику супротивника, але й вiчний перехiд вiд надiй до зневiри, полiтична iстерiя.[175 - Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 92, 94, 163.]

Не розумiючи ворога (що було обов’язковим для самоi можливостi змагання з ним), вони ще менше розумiли масу, той возвеличуваний ними народ. А це ще бiльше унеможливлювало iм боротьбу. Засада, що справжнiм двигуном iсторii завжди е незначна меншiсть, яка несе масi своi iдеi (iнша рiч – вiд чого залежить прийняття тих iдей масою) – ця засада була цiлком не прийнятна для нашого демократизму. Сентиментальний культ народу не дозволяв накидати йому свою волю, нехтування вольового чинника не дозволяло йому розвинути належним чином вiдпорну силу нацii. Глибшою причиною цього пересадженого народолюбства була вiдсутнiсть вiри в свою правду i в своi сили. В зовнiшнiй боротьбi ця вiдсутнiсть вiри у вольовий бiк людськоi психологii призвiв до пошуку порозумiння з ворожою силою, замiсть опиратися iй; стосовно до власноi нацii це призвело до постiйних хитань i врахування настроiв мас; до ослаблення, до занепаду тих функцiй, без яких будь-який керуючий осередок нiчого не вартий.

І тут знову початок дав Драгоманов. Вiн досить пасивно ставиться до суперечки мiж москвофiлами й украiнофiлами: «Чи роздiлимось i ми, – писав вiн, – на твердих i м’яких, куди народ наш сам схоче пiти, те й буде». Вiн був проти архiерейського духу в партii i проти якобiнства, розумiючи пiд цим активне накидання своiх iдей масi. В своiй плебейськiй пошанi до маси вiн навiть радив «залишити кожному… кандидатовi поставити свою програму в згодi з його виборцями» (sic!). Вiн нiколи не е певний i не бачить «нiзвiдки, щоб бiльшiсть народу була тепер за нас», а без цього акцiя для нього неможлива. Але навiть i деспотизм бiльшостi зовсiм не е його iдеалом. Недовiр’я до творчоi ролi дiяльноi меншостi досягае в нього того ступеня, що вiн протестуе проти називання одного симпатичного йому часопису «Волею», бо «Волю» можуть зрозумiти не тiльки як Freiheit, а й як Wille, а це вже – якобiнство i деспотизм! Але з цiею своею наiвною наукою вiн, у своiм пiдсвiдомому «я», був у розбратi; вiн зве себе старим анархiстом-прудонiвцем, чи не единим на всю Європу, де якобiнськi люди пiшли скрiзь i навiть «жалуе, чому не родився деспотом… був би мав бiльший вплив на цiлий ряд молодих поколiнь.[176 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – VI. – С. 190 i VII. – С. 267.]

За це ще докоряв Драгоманову Франко. Драгоманов, на його думку, «не злучив в одну органiчну цiлiсть думок специфiчного росiйського хлопофiльства… На його думку суспiльство – це власне тiльки продукт робочих, у нашому краю хлопських мас. Переважно бiлоручки в нього, як i в бiльшостi росiйських соцiологiв тiеi доби, iдентифiкуються з експлуататорами i п’явками народу… Невiдрадний росiянин, вiн завжди стояв на вiрi в якусь мiстичну «волю народа» i його вроджену iнстинктову здiбнiсть до осягнення «правди» в суспiльних вiдносинах. Їй, народнiй масi, i треба було лишити «будову нового ладу». Вiн занадто вузько розумiв поняття суспiльностi, занадто низько ставив вагу та роль iнтелiгенцii.[177 - ЛНВ (стаття І. Франка про М. Драгоманова). – 1906.]

Цей погляд Драгоманова дуже завадив формуванню полiтичноi психологii наступних поколiнь. Тим поглядом i досi переймаються в нас всi лiвi групи, як у Великiй Украiнi, так i в Галичинi. Той погляд, що вiдкидае творчу роль активноi меншостi (iнтелiгенцii Франка), е й досi причиною боягузтва наших нацiональних верхiв, невмiння активно вести за собою маси; страху виступити в конкретний момент з iдеологiею, у масi непопулярною; причиною iхнього безнадiйного опортунiзму, який, щоб бути з народом у момент iсторичних поразок, обов’язково прагне в Каноссу… Нашiй нацiональнiй меншостi бракувало чеснот, потрiбних будь-якiй аристократii; вiдваги вибирати та наказувати: наш Гриць завжди ховався за плiт громадськоi думки i волi народу.




Роздiл VII

Плебс versus нацiя, утопiя versus легенда, хуторянська калокагатiя


Коли ми хочемо охопити однiею формулою всi зазначенi в попереднiх роздiлах ознаки нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його вiдповiдi на питання взаемин мiж одиницею (або iхньою сумою) i нацiею з одного боку, а з iншого – мiж рiзними нацiями. І в першому, i в другому випадку (хоч iз першого погляду здаеться iнакше) ставить наше провансальство партикулярне над загальним. В обох випадках iгноруе воно вольовий чинник нацiоналiзму: не нацiя, а щось iнше е causa sui; вольовий, рушiйний центр нацiоналiзму лежить не в ньому самому, а поза ним; формально ця воля обмежуеться (у нашого провансальства) санкцiею iнтелекту, експерименту (законiв суспiльного життя) i спiльною правдою; матерiально – будь-якими напоказ вищими, та, в сутi речей, партикулярними iдеями (нижчоi братii, голоти, класу, провiнцii, людства).

Ми бачили тут iнстинктивну ненависть, з якою всi iдеологи провансальства (правi й лiвi) ставилися до слiв «панування», «влада», «окультна сила» держави, нацiя «милостiю Божiю»; до права нацii визначити нацiональну приналежнiсть своiх членiв, до нацiонального афекту, пристрастi, до невмотивованоi нацiональноi волi, що ставить себе над окремими одиницями, над цим поколiнням, над провiнцiею тощо. В цьому ставленнi провансальства було надзвичайно примiтивне розумiння нацiонального колективу, як i колективу загалом. Для середньовiчноi фiлософii (номiналiстiв), в розпалi суперечки про universalia, унiверсальне було лише сумою окремих, об’еднане одним i тим самим iм’ям, словом, унiверсальне – це було тiльки збiрна назва для рiзних речей, i поза ними не мало нiякоi реальностi. Так думали i нашi провансальцi про нацiю. Для них iдея нацii (ii бажання, потреби) не могли iснувати як forma separata (Томаса), зi своiми власними завданнями та цiлями, не пов’язаними з тимчасовими цiлями та бажаннями одиниць. Позаяк homo означало для них стiльки, скiльки omnes homines, так i народ – не бiльше, як усi люди, Грицько, Петро, Семен та iншi, тому цiлi народу, якi вiдрiзнялися вiд прагнень грицькiв i петрiв (iхнiх свободи та щастя) або намагалися пiдкорити собi цi останнi, були окультизмом, а в партiйнiй агiтацii – зрадою iнтересiв народу. Так дiйшло до ототожнення (нацiонального) гурту з механiчною сумою його окремих членiв; його iнтересiв – з примiтивними iнтересами iхнiми, а головне, до заперечення права нацii хотiти, права накидувати свою волю одиницям, племенам, провiнцiям, поколiнню. Для таких наших нацiоналiстiв, як у Спенсера, не iснувало соцiального censoriumy, а тому добробут агрегату, взятий окремо вiд добробуту одиницi, не мiг стати метою, якоi треба прагнути. Сучасна соцiологiя вчить, що е спецiальнi роди вчинкiв, думань i почуттiв одиницi, якi силою себе iй накидають; що багато з цих почуттiв е не «наше власне дiло, а припливають на нас ззовнi», з колективу. Тому для соцiолога якась думка або почуття е загальним тому, що воно колективне (тобто мае менш або й бiльш зобов’язуючу силу), але для провансальця, який визнае лиш те, що бачить, коли якесь почуття колективне – то тiльки тому, що воно загальне.[178 - Durkheim Е. Die Methode d. Soziologie. – Leipzig, 1908. – S. 28, 34.] Життя, свобода, щастя всiх е для нього колективним iдеалом, бо це – iдеал загалу грицькiв i петрiв. Думка, що боротьба, експансiя нацii тощо мають бути метою одиниць, бо це потрiбне для цiлого, е для провансальця найабсурднiшою рiччю в свiтi. Лиш теологи безпардонно касували самодостатнiсть окремих речей, пiдкреслюючи першiсть загального, iдеi, вiчного. В тому i був гераклiтiв момент фiлософii тих теологiв, настiльки ненависноi соцiальним епiкурейцям. Провансальцi мали свою теорiю: в них не окреме позначалося цiлим, не випливало з нього, а навпаки, цiле було витвором окремих речей, що iснували вже до того. Це був послiдовний атомiзм, який призводив до анархiзму, подiбного до штiрнерiвського, хоч вiн i носив маску людяностi та «громадськостi. Фейербах проголосив дух, iдею теологiчною примарою, визнаючи едино реальною тiлесну, сенсовну людину, але вiн визнавав ще й права колективу. Штiрнер, а за ним i нашi провансальськi анархiсти, просувають права колективу (крiм своеi фразеологii). Єдино потрiбним для них е окреме. Тiльки в Штiрнера це окреме е die selbstherrliche Personlichkeit, а в наших провансальцiв – це пасивно терпляча, людина. Але i вiн, i вони не дозволяють колективу втручатися в ii права.

В цьому атомiстичному розумiннi нацii, на перший погляд, суперечив провансальський космополiтизм, iнтернацiоналiзм, який усе ж ставив якусь цiлiсть над одиницями, загальне над окремим. Але це – на перший i поверхневий погляд. Бо це справдi був провансальський космополiтизм, тобто вiн виходив iз позицii не колективу, а лише тiеi самоi одиницi. Пацифiст, що зустрiвся в окопах з ворогом, мiркуе: «Ми, особисто, не маемо нiчого один проти одного, вiн не бiльше хоче вбивати мене, як я – його». Із такого розумування виводиться злочиннiсть вiйни (в тому числi й визвольноi). Це був свiтогляд примiтивноi людини, яка не визнае за колективом iнших iнтересiв, нiж за окремою людиною. Коли людина ця особисто не мае нiчого проти iншоi, отже, i нацiя нiчого не мае проти iншоi, бо нацiя – це ж нiщо iнше, як сума таких самих окремих одиниць. З цього власне пiдкреслення моменту окремого й вирiс наш провансальський космополiтизм, заперечення нацiональноi зверхностi; вийшла наука про те, що всi люди – брати, про загально людськi iнтереси тощо. Тут не на одиницю накладалися певнi тягарi, певна iдеологiя в iм’я загальноi правди, а лише суто особисту правду проектувалося в площинi колективних iнтересiв. Їхнiй iнтернацiоналiзм не був творiнням вищого колективу (Pax Romana, British Empire), а лише приборканням уже iснуючого (нацiонального), звiльнення одиницi, юрби, вiд будь-яких наказiв згори, а головне – звiльненням вiд вiчного закону боротьби за iснування мiж нацiями… Людство, космополiтизм, iнтернацiоналiзм не був мужнiм iнтернацiоналiзмом. Dei gratia пануючих, що зi своеi iдеi робили мiжнародну, пiдкоряючи iй слабшi. Нi, цей iнтернацiоналiзм був iхнiм «тихим пристановищем», де вони збiгалися, мов стадо овець перед громовицею, разом, у юрбу: до Лiги нацiй, до пацифiстських товариств, так само, як до вегетарiанських i антиалкогольних, щоб працювати в любовi та братерствi, бо не мали сили стояти самi, зробити зi себе якийсь осередок, навколо якого крутилося б усе iнше. Так зi своеi атомiстичноi теорii наше провансальство дiйшло до занепаду iдеi (нацiонального) колективу, iдеi нацii, що мае волю над окремим, до проголошення права вибору на рiч племiнного пiднацiоналiзму, або космополiтичного нацiоналiзму, до розпорошення самого поняття нацii.

Цей свiтогляд призвiв до занепаду поняття нацii, до занепаду iдеi боротьби, будь-якого розумiння для неi i почуттiв, отриманих iз нею. І в одному, i в iншому випадку це було нехтування вольовим моментом у нацiональному чиннику, в нацiональному почуттi. Поняття нацii, особливо полiтичноi, якому iманентнi поняття волi до влади та боротьби, стало неясне i непотрiбне. Але все ж таки вони, безперестанно маючи на вустах слова «народ», його «щастя» тощо, мусiли мати якесь свое розумiння цього народу? Мусiли, i мали, але це не було поняття нацii полiтичноi, а лише – власне народу, простiше кажучи, плебсу. Плебс ще в Стародавньому Римi вважався протилежним патрицiям, частина нацii була позбавлена полiтичних прав, юрба, що жила будь-якими iншими iнтересами, тiльки не справами полiтики та влади; справами приватними, але не iнтересами цiлiсностi нацii. За часiв феодалiзму в Європi таким плебсом була буржуазiя. Коли вона стала полiтичною нацiею, плебсом став лише клас пролетарський i селянський тощо. Зрiкаючись зверхностi i власноi полiтичноi iдеi, ставлячи приватнi iнтереси одиниць над окультними iнтересами держави й нацii, як окремого колективу, випихаючи в своiй тактицi боротьбу за владу на друге мiсце, наше провансальство мусiло дiйти до ототожнення нацii з плебсом. Його нацiя це було розрiзнене товариство з правом сецесii його членiв, вiльна спiлка, до якоi хто хоче вступае, а кому не вигiдно – виходить; його iдеалом були нацii як добровiльнi товариства, пов’язанi не бiльше того, скiльки вимагала потреба, i мiцнi настiльки, наскiльки iхне iснування не шкодить правам особистоi свободи.[179 - Костомаров М. Две русских народности.] Демократизм вони ототожнювали з мужицтвом. Але це була особлива, iхня демократiя. Як i мужицтво, вони передусiм думали про рiвнiсть, але не про свободу, i тому готовi були забути про момент свободи (влади), коли хтось забезпечить iм рiвнiсть: як Драгоманов iз своiм царефiльством, як Грушевський i вся наша плеяда iсторикiв, якi вiдкидали полiтичну свободу, коли вона вимагала жертв вiд того самого народу. Вони просто «покланялись народовi як животворящiй стихii… котра мусить одвiт дати на всi нашi питання про iндивiдуальну i общеську свободу, про iндивiдуальне i людське щастя». Щастя одиницi, щастя всiх, свобода вiд будь-яких окультних сил, що стояли над ними й охорона вiд будь-яких жертв, це був iдеал нашого провансальства, iдеал суто плебейський.

Але вiд прагнення до захоплення влади, вiд будь-якоi агресii, вони «в нацiональних питаннях не йшли дальше тiеi границi, яка визначалася потребою самооборони, оборони своiх економiчних i культурних, мiнiмальних» iнтересiв. Особливо ненависний був iм принцип державного насильства.[180 - Житецький П. Д. Дорошенко. Огляд укр. iсторiографii. – Прага, 1923. – С. 176.] В народi, як i тодiшнi москалi, вiд яких вони взяли свою науку, бачили вони щось мiстичне; все, що виходило з глибин народних мас, набувало в них тим самим вищу, мiстерiйну силу; vox populi був для них vox Dei. Вони були експонентами маси. Їхне поняття про народ не було поняттям тих, хто хочуть його кудись вести, в довiрi до своеi великоi правди, яку вони носили в серцi i в iм’я якоi закликали масу йти за ними до своеi мети, не спиняючись перед жертвами; нi, iхне народолюбство це була слiзливо-сентиментальна любов мирного провiнцiала до рiдного оточення, його «благоденствiя i мирного житiя його затишноi парафii». Це не був нацiоналiзм нацii, суто релiгiйна iдеологiя, з волею будувати, зi завойовницьким iнстинктом, зi жагою панування та влади. Це був вузько обмежений нацiоналiзм провiнцii, сентиментальна iдеологiя, яка прагнула лише визволити особу вiд будь-яких пут i забезпечити iй не закаламучене спокiйне життя пiд чиiмись опiкуючими крилами. Свiй патрiотизм вони принизили до любовi, до рiдноi сторононьки, до ii звичаiв, до регiоналiзму.

Замiсть вкласти в поняття нацii велику iдею, високу цiль, що стояла б понад партикулярним, вони зробили собi Бога з феноменального: обмежили об’ем поняття нацii. Замiсть включити в поняття нацii не тiльки «нинi», але й «завтра», вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нацii в часi. Вони були поза часом, а iхня iдея – нi ретроспективною, нi проспективною, без традицiй вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму та виклинаючи вiдчуття, фанатизм, вони зробили нацiональне почуття плитким i яловим; обмежили його iнтенсивнiсть. Вiдповiдно до цього пристосувався й увесь iхнiй свiтогляд, який знав замiсть легенди, мiфу – погiдну й нудну утопiю; замiсть руху – спокiй, а замiсть протесту – немiчний жаль.

Суттю такого свiтогляду була недовiра до вибуховостi, до пристрастi. Supremus motor людськоi душi був розум, не воля. На чинний спротив i агресiю той свiтогляд не мiг спромогтися. Вiн боявся бути жорстоким до чужих так само, як i до своiх; боявся обом накинути свою волю, повести своiх за якоюсь блискучою оманою. Коли б вiн вiрив у цi останнi, взагалi в окультнi сили, то знав би лише iдею та протест в iм’я ii, хоч би це й мало завдати болю окремому. Але для нього це окреме було суттю, i тому коли в страшнiй боротьбi за iснування воно гинуло – едине вiдчуття, яке опановувало його, був тiлесний бiль, сум. Там, де не унiверсалiя мала реальнiсть, а партикулярне, вiчний приплив i вiдплив людськоi енергii викликав лише песимiзм i нудний бiль. Наше провансальство не розумiло таких фантазiй, як релiгii, нацiональнi мiсii, самодостатнi нацiональнi iдеi, якi знали iншi народи, якi будували «вiчне», що утверджували тяглiсть своеi колективноi волi хоч би цiною гибелi дочасних дiбр i жертв сучасних поколiнь. Наше провансальство того не знало, i тому сум чи туга е головними ознаками нашоi вдачi та головними формами реагування на зовнiшнi сили. Це реагування зупинилося на першому щаблi, на вiдчуттi болю, i не перейшло на вищий, на спротив, на активне бажання усунути суперечнiсть мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм через заперечення останнього.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dmitro-doncov/ideologiya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Степан Ленкавський «Фiлософiчнi пiдстави «Нацiоналiзму» Донцова» вперше опублiковано в журналi «Розбудова нацii» (ч. 7–8, 1928). Подаеться за виданням: Д. Донцов. Нацiоналiзм. Украiнська видавнича спiлка. Торонто. 1966.




2


«Нацiоналiзм» подаеться за виданням: Д. Донцов. Нацiоналiзм. Украiнська видавнича спiлка. Торонто. 1966.




3


Schopenhauer A. Sammtl. – Werke. В. І., Die Welt als Wille u. Vorstellung, Inselv. – Leipzig.




4


Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922.




5


Stephen Leslie. History of English Thought in the l8th Century. – II. – Сh. X.




6


Stephen Leslie. History of English Thought in the l8th Century. – II. – Сh. X.




7


Buckle H. T. History оf Civilization in England.




8


Охримович Ю. Розвиток украiнськоi нацiональноi думки. – Киiв, 1922.




9


Драгоманов М. Дивацькi думки.




10


Драгоманов М. Дивацькi думки.




11


Драгоманов М. Дивацькi думки.




12


Oswald W. Monistische Sonntags Predigten.




13


Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе // Полное собранiе сочиненiй. – Париж. – Т. II. – С. 401.




14


Толстой Л. Царство Божие внутри вас.




15


Молода Украiна. – Львiв. – Ч. 2.




16


Єфремов С. За рiк 1912. – С. 12.




17


Войнилович. С. Неiснуюче питання. Праця ч. 11 // Наш голос. – С. 283.




18


Салiковський О. // Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 2.




19


Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 78. – С. 51.




20


Украiнская жизнь. – 1922. – Ч. 6. – С. 12–13.




21


Грушевський М. Якоi ми хочемо федерацii // Вид. 3. – Киiв, 1917.




22


Молода Украiна, 1906. – Ч. 6.




23


Вороний М. Коли ти любиш рiдний край…




24


Франко І. З вершин i низин.




25


Із днiв моеi молодости.




26


Із днiв моеi молодости.




27


Мова М. Козачий кiстяк.




28


Вороний С. На свято вiдкриття пам’ятника Котляревського.




29


Свiт дитини. – Львiв, 1925. – Сiчень




30


Чубинський М. // Украiнская жизнь. – 1912. – Ч. 1.




31


Hegel G. Vorlesungen ub. d. Aesthetik, В. I. – Berlin, 1842. – S. 156.




32


Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 36 i 110.




33


Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 36 i 110.




34


Наш голос. – Львiв. – С. 285, 349.




35


Грушевський М. // Украiнскiй вестнiк. – 1906. – Кн. 3.




36


Бочковський І. // Народ. – 1891. – Ч. 1718.




37


Зомбарт В. До психологii соцiалiстичних теоретикiв. – ЛНВ, 1924. – С. 35.




38


Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922.




39


Драгоманов М. Дивацькi думки.




40


Драгоманов М. Дивацькi думки.




41


Драгоманов М. Дивацькi думки.




42


Передне слово до громади. – 1878.




43


Громадський голос. – 1925. – Ч. 6.




44


Народ. – 1891. – Ч. 2.




45


Франко І. Любов до Украiни.




46


Spengler О. Untergang des Abendlandes. – I. – S. 118 etc.




47


Spengler О. Untergang des Abendlandes. – I. – S. 118 etc.




48


Hegel G. Vorlesungen ub. d. Aesthetik, В. I. – Berlin, 1842.




49


Олесь О. Вибiр поезiй. – Вид. Лаврова.




50


Турянський О. Поза межами болю.




51


Christianity and World Problems. The Abolition of war. – N. Y. – № 7.




52


Франко І. Зiв’яле листя.




53


Винниченко І. Вiдродження нацii. – С. 22.




54


Народня влада в Украiнi // Гр. наш. – Прага, 1922.




55


Молода Украiна. – 1905. – Ч. 1.




56


Украiна: мiсячник украiнознавства. – Киiв, 1924.




57


Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 46.




58


Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – С. 67.




59


Украiнская жизнь, 1912, – Ч. 10.




60


Maurras Ch. La politique Religieuse. – Р. 77.




61


Schopenhauer A. Sammtl. – Leipzig. – S. 339.




62


Украiнскiй вестнiк, 1906. – Ч. 12.




63


Єфремов С. За рiк 1912 // Життя, орган укр. соц. молодi. – 1925. – Ч. І (4). – С. 77.




64


Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 144.




65


Народня влада в Украiнi // Гр. наш. – Прага, 1922.




66


Драгоманов М. Дивацькi думки.




67


Драгоманов М. Дивацькi думки.




68


Життя, 1925. – Ч. І (4).




69


Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну.




70


Народня влада в Украiнi // Гр. наш. – Прага, 1922.




71


Драгоманов М. Шевченко, украiнофiли i соцiалiзм.




72


Молода Украiна. – Ч. 6.




73


Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.




74


Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.




75


Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.




76


Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.




77


Драгоманов. Дивацькi думки // Народ, 1891. – Ч. 1, 2, 19.




78


Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 44–46.




79


Коберський К. Украiнське народництво по обох боках Збруча. – Львiв; Коломия. – С. 44–46.




80


Бакунин М. Государство и анархiя.




81


Грушевський М. // Украiнскiй вестнiк, 1906. – Ч. 3.




82


Передне слово до громади, 1878.




83


Грушевський М. Борiтеся поборете, Вiдень, 1920. – Ч. 1.




84


Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – С. 225.




85


Єфремов С. // Украiна. – Киiв, 1924. – Ч. 12.




86


Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Чернiвцi, 1918. – С. 262.




87


Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. Турки внутреннiе й внешнiе.




88


Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе.




89


Грушевський М. Звiдки пiшло украiнство i до чого воно iде. – Киiв, 1917.




90


Хлiбороб // Украiна. – Зб. II, III–IV. – С. 33.




91


Драгоманов М. Листи i пр.




92


Хлiбороб // Украiна. – Зб. VII–VIII. – С. 185.




93


Хлiбороб // Украiна. – Зб. V–VI. – С. 63–64.




94


Христюк П. Украiнська революцiя; Винниченко В. Вiдродження нацii.




95


Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 145.




96


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 103, 111.




97


Дiло, 1923. – Ч. І.




98


Днiстрянський С. Нова держава. – Прага, 1923.




99


Панейко В. З’единенi держави схiдноi Европи // Украiнскiй вестнiк, 1926.




100


Днiстрянський С. Нова держава. – Прага, 1923.




101


Об’еднання. – Вiдень, 1924. – Листопад.




102


Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 51, 94, 125, 167.




103


Бочковський I. Нацiональна справа. – Вiдень, 1920. – С. 51, 94, 125, 167.




104


Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т. IV. – С. 13; Листування М. Драгоманова з В. Навроцьким. – ЛНВ, 1923. – Т. III.




105


Народ, 1891. – Ч. 1.




106


Програма громади, 1880.




107


Украiнскiй вестнiк, 1906. – Ч. I.




108


Толстой Л. Патрiотизм.




109


Громада. – Ч. І.




110


З початкiв украiнського соцiялiстичного руху. М. Драгоманов i женевський соцiялiстичний гурток // За ред. М. Грушевського. – Вiдень, 1922. – С. 158.




111


Народ. – 1890. – Ч. II; 1893. – Ч. 14.




112


Simmel G. Philosophie des Geldes. – Munchen, 1922. – Р. 48.




113


Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т. IV. – С. 17.




114


Szwarce К. Herbert Spencer. – Aus Natur und Geisteswelt. – Р. 106.




115


З починiв украiнського соц. руху. – С. 111.




116


Драгоманов М. Полное собранiе сочиненiй. – Пролетарська правда, 1925.




117


Драгоманов М. Дивацькi думки: Политическiя сочиненiя. – Москва. – Т. 1. – С. 31.




118


Драгоманов М. Дивацькi думки: Политическiя сочиненiя. – Москва. – Т. 1. – С. 31.




119


З починiв украiнського соц. руху. – С. 85.




120


Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.




121


Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.




122


Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.




123


Народ. – 1891. – Ч. 3, 19 i 20.




124


Павлик М. // Народ. – 1890. – Ч. 23.




125


Народ. – 1894. – Ч. 4.




126


Драгоманов М. Рай i поступ.




127


Народ. – 1891. – Ч. 12.




128


Народ. – 1891. – Ч. 12.




129


Народ. – 1891. – Ч. 12.




130


Передне слово до громади. – Т. І.




131


Политич. сочиненiя i пр. – С. 388.




132


З починiв укр. соц. руху. – С. 49.




133


Народ. – 1891. – Ч. 2, 19.




134


Грушевський М. Якоi ми хочемо федерацii. – Киiв, 1917.




135


Грушевський М. Вiльна Украiна.




136


Укр. жизнь, 1925 – Ч. 1.




137


Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4.




138


Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.




139


Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.




140


Єфремов С. Історiя украiнського письменства. – С. 265.




141


Укр. вестнiк. – 1906. – Ч. 5.




142


Єфремов С. // За рiк 1912. – С. 176.




143


З киiвськоi ради // Наш голос. – С. 418.




144


Укр. жизнь. – 1914, 1917. – Липень.




145


Укр. жизнь. – 1917. – Ч. 3, 6.




146


Салiковський О. // Укр. жизнь. – 1916. – Ч. 9.




147


L’orient libre (стаття С. Шелухiна). – Прага, 1924. – Ч. 3.




148


Проект резолюцii по нацiональному питанню О. Скорописа для грудневого з’iзду 1904 pоку РУП. – Вiдень, 1924. – С. 84.




149


Вiстник Союза визволення Украiни. – 1917. – Ч. 15, IV i ч. 6, V.




150


Наш голос. – С. 356.




151


Доценко О. Лiтопис украiнськоi революцii. – Львiв, 1924.




152


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




153


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




154


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




155


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




156


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




157


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




158


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




159


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 39, 43, 47, 90, 92, 98, 155, 192, 193, 268, 279.




160


Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – Прага: Нова Украiна, 1922. – Т. І.




161


Шаповал М. Революцiйний соцiалiзм в Украiнi. – Прага: Нова Украiна, 1922. – Т. І.




162


Укр. жизнь (стаття В. Винниченка). – 1915. – X – ХІІ.




163


Нова Украiна. – Прага, 1922. – Ч. 17.




164


Народ. – 1892. – Ч. 78.




165


Народ. – 1890. – Ч. 1, 23, 8, 19.




166


Народ. – 1891. – Ч. 1.




167


Народ. – 1891. – Ч. 1.




168


Дiло по проголошенню автономii. – 1924. – Ч. 164, 166.




169


Молода Украiна. – 1905. – Ч. 1.




170


Народ. – 1892. – Ч. 2, 78.




171


Укр. жизнь (стаття М. Грушевського). – 1916. – Ч. 1.




172


З починiв укр. соц. руху. – С. 138.




173


Нова Украiна. – Прага, 1923.




174


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 92, 94, 163.




175


Винниченко В. Вiдродження нацii. – С. 92, 94, 163.




176


Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – VI. – С. 190 i VII. – С. 267.




177


ЛНВ (стаття І. Франка про М. Драгоманова). – 1906.




178


Durkheim Е. Die Methode d. Soziologie. – Leipzig, 1908. – S. 28, 34.




179


Костомаров М. Две русских народности.




180


Житецький П. Д. Дорошенко. Огляд укр. iсторiографii. – Прага, 1923. – С. 176.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения