Читать онлайн книгу "Вітіко"

Вiтiко
Адальберт Штiфтер


В iсторичному романi видатного австрiйського письменника Адальберта Штiфтера (1805–1868) яскраво описано подii XII столiття, ми стаемо свiдками становлення Чеськоi держави, бачимо ii стосунки з сусiднiми Баварiею, Австрiею, Польщею та Угорщиною, участь у походi на Мiлан. Але цей твiр – водночас ще й запiзнiлий куртуазний роман, оспiвування лицарських чеснот i чистого кохання. Образ головного героя Вiтiко подано в розвитку – вiд юнака, який шукае своеi долi, вiн доростае до мудрого державника, що дбае про людей i краiну.

Книжка буде цiкава всiм, хто любить iсторiю, цiнуе щирiсть почуттiв i полюбляе чудовi описи природи.





Адальберт Штiфтер

Вiтiко



© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017


* * *




Передмова


Автор зi щирою любов’ю присвячуе цей лiтературний експеримент з iсторii рiдного краю своiм землякам, надто з давнього i почесного мiста Праги.

    Лiнц, грудень 1864 р.

У дитинствi я часто натрапляв на слiди роду, що жив на пiвднi Богемii i живе далi в народних спогадах та оповiдках. Юнаком я став вивчати тi слiди i провiв багато днiв у руiнах його родового замку. Потiм я вдавався до рiзних дитячих спроб написати художню розповiдь про цей рiд. Згодом пiсля численних перерв i повернень до працi склалося щось поважне i дiйшло недавно до завершення, проте через мою хворобу це завершення знову довелося вiдкласти на довгий час. Тодi друзi порадили менi опублiкувати спершу початок твору, що тепер у вас перед очима. Про успiшнiсть цiеi спроби, прошу, судiть поблажливо. Нехай iсторики, якщо дехто з них ушануе своiм переглядом наступнi сторiнки, не знайдуть у них багато неправдивого, а митцi не знайдуть багато нехудожнього, i нехай, якщо Господь позбавить мене хвороби й дасть менi нову силу, наступнi томи вийдуть кращими за цей перший.

Лiнц, грудень 1864 р.

Адальберт Штiфтер




Вiтiко





Том перший





1

Спiв, дзвiнкий i чистий, наче спiв жайворонка


У верхнiй течii Дунаю стоiть мiсто Пассау. Рiчка тiльки-но вийшла зi Швабii та Баварii, i до цього мiста доходить один iз пiвденних виступiв баварсько-богемського лiсу. Цей виступ – гостра i прямовисна скеля. Єпископи Пассау збудували на нiй укрiплений замок Оберхаус, щоб при нагодi мати змогу оборонятися вiд своiх пiдданих. На схiд вiд Оберхаусу височiе ще один кам’янистий горб, на якому стоiть будиночок, що колись належав черницям, тож його називають Черничим маетком. Мiж цими двома горами пролягае ущелина, по якiй тече рiчка, що, як дивитися згори, чорна, мов чорнило. Це Ільц, вiн тече з богемсько-баварського лiсу, що всюди посилае до Дунаю бурi та чорнi рiчки, i тут поеднуеться з Дунаем, на чималiй вiдстанi оздоблюючи його пiвнiчний берег темною каймою. Оберхаус i Черничий маеток поглядають згори на мiсто Пассау, що лежить на пiвдень по той бiк Дунаю на широкiй височинi. Далi за мiстом е ще одна рiчка, що тече з далекого пiвденного високогiр’я. Це Інн, вiн теж тут впадае в Дунай i також формуе вздовж його пiвденного берега кайму, але вже свiтло-зелену. Покрiплений цими двома допливами, Дунай тече потiм далi на пiвденний схiд i мае на своiх берегах, здебiльшого на пiвнiчному, високi, вкритi лiсом гори: виступи богемського лiсу, якi спускаються аж до води. На пiвнiч вiд щойно описаноi мiсцевостi земля пiднiмаеться, наче окремими сходинками, вгору назустрiч лiсовi, що дiстав назву богемсько-баварського. Той край ряснiе гiрськими схилами, довгими хребтами, численними глибокими улоговинами та круглястими долинами, i хоча тепер його здебiльшого вкривають луки, поля й людськi оселi, вiн належить усе-таки до того величезного лiсу, який, напевне, багато рокiв тому рiс на кожному клаптику землi. Але що вище вгору, то щедрiше прикрашають той край дерева та лiси, то ряснiше його омивають чистi струмки з гранiтними бережками, то частiше його овiвае чисте й прохолодне повiтря, аж поки на горах Арбер, Лузни, Унчин, Плехи i Драйзесель (горi Трьох Сiдал) лiс здiймаеться найвище i стае найгустiшим, а в багатьох мiсцях просто-таки непрохiдним. Цей ще й досi великий лiс у низинах переважно буковий, вище починаеться царство ялиць i всiеi родини хвойних, i, нарештi, на гiрських гребенях часто росте гiрська сосна i трапляеться криволiсся, але не через велику висоту, а внаслiдок холодних вiтрiв, якi панують там залюбки й вiльно. З гострих залiсених гiрських гребенiв можна побачити долину Влтави, що змiiться, iнколи помiж болотистих земель, вiльних вiд лiсу, i тече в далекi краi. Лiс постае перед рiчкою густими широкими хвилями, нерiдко бере ii у свiй затiнок, а потiм знову дае iй змогу текти далi серед лук i пасовиськ. Отакими численними хвилями лiс тягнеться на пiвнiчний схiд у глиб Богемii, аж поки через багато годин, якi довелося б iти пiшки, своею останньою хвилею, яка мае назву Бланско, виходить на рiвнину, де стоiть мiсто Будейовiце. Якщо в улоговинах i округлих долинах лiс ще дае притулок численним лукам, ланам i селам, то посерединi неприборканi лiсовi хащi тягнуться вiд гори Плехи на схiд через гори Смрчина (Хохфiхт), Краснi Планини i Градки, i в ньому немае анi галявин, анi людських осель. Рiчка Влтава теж тече на схiд, i то тiльки по Богемському краю. Їi течiя в долинi великого лiсу дуже повiльна. Нижче вiд Єзуiтського лiсу вона натрапляе на гору Луч, що стоять на лiвому березi. Далi Влтава зустрiчаеться зi скелею Чортового муру, i ii течiя коло нього бурхлива й несамовита. Нижче рiчка знову обминае гарнi лiсистi пагорби i ще якийсь час тече на схiд. Потiм змiнюе напрям, повертае на пiвнiч i покидае Лiсовий край. Їi течiя там жвавiша i швидша, нiж у болотистих лiсових долинах на високогiр’i. Рiчка натрапляе ще на кiлька твердих скель i лiсистих пагорбiв, якi, звиваючись, змушена обминати, а також на кiлька видовжених схилiв, уздовж яких змушена текти прямо, аж поки гори стають дедалi нижчi й вона легко обминае iх, а потiм, подолавши багато миль, виходить, як i Бланско, на рiвнину, де стоiть Будейовiце. Найважливiшi населенi пункти, якi Влтава й нинi проминае вздовж своеi течii, – села Горнi Плана i Фримбурк, абатство Вишшi Брод i мiстечка Рожмберк i Крумлов.

За доби, коли в Нiмеччинi владарював Конрад III, перший iз роду Гогенштауфенiв, у Баварii правив Генрiх Гордий, маркграфом австрiйським був Леопольд Щедрий, а на княжому престолi в Богемii сидiв Собеслав I, – iдеться про 1138 рiк, – ущелиною мiж горою, де стоiть Оберхаус, i горою Черничого маетку (тодi на тих горах буяла дика рослиннiсть) вiд Дунаю до пiвнiчних пагорбiв верхи на сивому конi, чия масть видавалася майже такою, як свiжо розламаний шматок залiза, iхав один чоловiк, власне, ще юнак. Рiденька порiсть, радше жовта, нiж каштанова, прикрашала його верхню губу i обрамляла пiдборiддя. Щоки були майже малиновi, очi синi. Про волосся на головi годi було щось сказати, бо його цiлковито прикривав шкiряний шолом, що був немов чашею з дуже мiцного i грубого матерiалу, тож навiть досить сильний удар мечем навряд чи пробив би його, i шолом так сидiв на головi, що ховав усерединi все волосся, а вiд вух на спину тягнулась запона, тож навiть удар по шиi, здаеться, не завдав би вершниковi шкоди. Але це подовження шолома не вiльно звисало на плечi, а лежало грубим шаром i ховалося пiд куртку, що, пошита з такоi самоi шкiри, тiсно облягала весь тулуб. Пiд пахвами були прорiзи, щоб можна було пiдняти руку високо вгору i глянути в разi потреби на спiднiй полотняний одяг. Певне, з такоi самоi шкiри були й штани верхiвця. Вся та шкiра попервах була тьмяно-жовта, i, хоча годi було недобачити, що ii дуже ретельно доглядали та чистили, слiд усе-таки визнати, що вона була не нова й на нiй виднiли слiди вiд негоди й зiтертих плям. На поясi у вершника висiв меч. Якийсь плащ або полотняна, а то й вовняна свита була скручена i пристебнута до сiдла, тож важко було здогадатися, що то за рiч i навiщо вона. Тiльки колiр здавався сiрим. Вершник не мав пiр’iн на головi i нiде нiяких знакiв на собi. Руки були без рукавичок, права звисала, а лiва тримала вузду. Кiнь мав бiльшi копита й мiцнiшi ноги, нiж у звичайних бойових та верхових коней. Вершник, вибираючись з ущелини, не поглядав анi праворуч, анi лiворуч i не озирався на мiсто. Була рання година дня наприкiнцi лiта, що вже наближалося до осенi. День був безхмарний, i сонце припiкало. Кiнь iшов уздовж ущелини повiльною ступою. Вийшовши з неi, пiшов швидше, але й далi ступою. Пiднiмався довгим схилом на гору, потiм ступав по пласкiй вершинi, далi з гори, знову схилом угору, другим схилом униз, у лiс, iз лiсу, аж поки настав уже майже полудень. Тiеi пори вершник доiхав до кiлькох рубаних хат, що мали назву Гауценберг. Хати безладно розкинулись на горбистiй мiсцевостi. Там уже було холоднiше, нiж на Дунаi, бо, якщо в Пассау росло багато плодових дерев, тут здiймалася вгору одинцем тiльки дика черешня, а ii не раз зламане гiлля свiдчило, що взимку повз неi промчало багато несамовитих бур. Натомiсть навколо черешнi дуже гарним кружечком скупчились горобини, що росли й коло багатьох хат i поеднували зелень свого листя i вже народжувану червiнь ягiд iз сiрою барвою покрiвель. Заiзд був кам’яним будинком, коло нього теж росла горобина, а сам вiн мав плаский дах iз великих гранiтних плит iз широкою стрiхою. Крокви виступали далеко вперед, були пофарбованi в червоний колiр i прикрашенi рiзьбленням. У стiнi, що виходила на вулицю, були дверi з червоними одвiрками. Вони вели до шинку. Неподалiк вiд дверей були ворота, що вели на подвiр’я. На вулицi стояло чимало кам’яних столiв. Далi вглиб стояли вкопанi в землю конов’язi. Ще далi вiд тих стовпiв стояло кiлька вiдкритих стаень, щоб конi мали дах над головою. Позаду стаень виднiв лiс.

Вершник, доiхавши до хат, повернув на вузеньку стежку до заiзду, там став i спiшився. Пiдвiв коня до конов’язi, дiстав вудила з пащi, дiстав недоуздок iз сiдельноi сумки i прив’язав ним коня до конов’язi. Потiм дужою чоловiчою рукою взяв iз сiдла вовняну ганчiрку i протер обидва боки та iншi частини коня. Впоравшись i струсивши ганчiрку, ще провiв голою долонею по животу й по спинi тварини, що дивилася на нього. Потiм накрив коня плащем. Коли вiн розклав той плащ, стало видно, що то дуже простий i невигадливий шматок грубоi вовняноi тканини сiроi барви. Коню вiн не дав нi пашi, нi води, а покинув його й пiшов до одного з кам’яних столiв, за яким нiкого не було, й сiв.

На лавi перед заiздом сидiв чоловiк, вбраний вiд шиi до пiдошов в однакову грубу буру тканину, яка тiсно облягала його струнку постать. На плечах вiн мав дуже коротку сiру свиту, пошиту зi ще грубшого полотна, нiж решта одягу. На ногах були важкi черевики. Бiльше вiн не мав на своему тiлi нiчого. Голова була непокрита, а на нiй буяло таке густе й кучеряве чорне волосся, що здавалося, нiби кожне окреме пасмо скрутилося в кiльце. Навколо пiдборiддя, на верхнiй губi й на обох половинках обличчя виднiло таке саме коротеньке волосся, але, здаеться, ще кучерявiше. З тiеi чорноти визирало червоне молоде обличчя з дуже великими чорними очима. Чоловiк обв’язував мiцним залiзним дротом, сплiтаючи його руками, наче грати, трiснутий череп’яний горщик. Вершник сiв обличчям до того чоловiка.

Збоку вiд вершника, десь за десять крокiв вiд нього, за дерев’яним столом сидiли ще двое чоловiкiв. Вони мали на собi дуже бруднi шкiрянi жилети. А широка стiльниця не давала змоги побачити, в чому вони вбранi нижче. Їхнi шкiрянi шапки лежали на столi. Один мав темно-руде волосся i руду бороду, другий був чорнявий, але в тiй чорнотi проступало вже багато сивини. Рудобородий мав рокiв тридцять, сивобородий – рокiв п’ятдесят. Обличчя в обох були дуже засмаглi. Перед чоловiками на столi стояв великий череп’яний кухоль iз синiми намальованими квiтами. До лави коло столу був прихилений арбалет, а на лавi лежала палиця з залiзним вiстрям, яку можна було б назвати i списом. На вулицi вже не було iнших гостей, крiм мандрiвного крамаря за найдальшим i найменшим столом, що поставив свого возика з товарами, певне, з череп’яним посудом, коло себе.

А чи був хто в самому шинку, годi було побачити.

Тiльки кури господаря походжали на сонечку i вряди-годи дзьобали зеренце з розсипаного конячого фуражу.

Коли вершник сiв за стiл, з дверей iз червоними одвiрками до нього вийшов господар у куртцi з оленячоi шкiри, темних штанах i плескатiй шапцi. Пiдiйшов до столу, де сидiв юний вершник, i запитав:

– Чи потрiбне вам щось, що може дати наш дiм?

– Гаразд, якщо ви до моiх послуг, – вiдповiв вершник, – то дуже небагато. Подайте менi шматок м’яса, хлiб i трохи пива. А коли я поiм, пришлiть слугу, щоб я сказав йому, що потрiбне для мого коня.

– Я й сам догляну вашого коня, – запропонував господар.

– Для мене було б краще, якби ви вчинили саме так, як я просив, – заперечив вершник.

– Добре й так, – кивнув господар i пiшов.

З заiзду одразу вийшла червонощока дiвчина з двома русявими косами, що звисали з потилицi на червоний нагрудник i чорну вовняну спiдницю. Дiвчина постелила чисту скатертину на нерiвну стiльницю й поклала зверху мисочку, нiж i виделку. Потiм принесла в сiрому кухлi теж iз намальованими синiми квiтами пиво i нарештi шматок смаженоi телятини i буханець хлiба. Вершник розрiзав м’ясо i хлiб, з’iв iх i запив пивом. Коли вiн допив, прийшов господар i хотiв знову наповнити кухоль, але вершник поклав руку на вiнця й проказав:

– Досить, я вже вгамував свою спрагу. Пришлiть тепер слугу, щоб мiй кiнь був доглянутий.

За сусiднiм столом рудобородий простяг господаревi кухоль iз синiми квiтами, щоб той знову наповнив його. Господар пiшов iз кухлем у дiм.

Коли до столу вершника пiдiйшов слуга й запитав про його бажання, вершник вiдповiв:

– Накажи служницi, щоб вона водою, соломою i пiском почистила трохи конячий жолоб.

Слуга дивився на вершника так, нiби не збагнув, чого той хоче, тому вершник пояснив:

– Я повинен тримати свого коня в чистотi, i тому помийте менi жолоб.

Слуга послав служницю, що принесла воду в коновцi, потiм солому та пiсок i помила один iз дерев’яних жолобiв, якi стояли перед заiздом замiсть ясел. Вершник пiдвiвся з-за столу, придивлявся до ii роботи i пiдказував iй. Коли служниця помила, той жолоб поставили перед його конем. Потiм вершник сам узяв у руки плаский i видовжений заокруглений кошик, у якому слуга принiс вiвса, струснув зерно i насипав частину, вимiрявши долонями, коневi в жолоб. Коли кiнь скуштував i став iсти, вершник знову пiшов до столу, сiв i дивився просто себе.

Коли минув певний час, вершник знову пiдвiвся й пiшов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна i цього разу дав ще й сiна, яке принiс слуга. Потiм стояв коло коня.

До вершника пiшов один iз двох чоловiкiв, якi сидiли недалеко вiд нього. То був старший, уже з сивиною. Пiдступивши досить близько, заговорив до молодика:

– Оце гарний кiнь, дужий i, певне, i мчить дуже прудко.

– Кiнь добрий, i менi його прудкостi вистачае, – вiдказав молодий вершник.

А старший чоловiк за мить озвався знову:

– Ви тут не гнiвайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вченi. Сюди дуже рiдко навiдуються пристойнi вершники, бо це аж нiяк не шлях для вiйська, тут немае сiл та мiстечок, якi б торгували мiж собою всякою всячиною, а тутешнi пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далi йдуть самi лiси, де й люди не живуть. Але ви, звiсно, приiхали не туди й не поiдете туди.

– Я задоволений харчем, який менi подали в цьому домi, – вiдповiв вершник, – i овес добрий для мого коня, i сiно.

– Авжеж, – погодився чоловiк, – але тут не вмiють поштиво ставитись до шляхетних людей.

– Я не шляхетний, – мовив вершник.

– Тепер у цiй вiйнi багато може статися, – не вгавав чоловiк. – Можуть iздити посланцi та воiни i обирати шляхи й стежки, про якi нiхто нiколи й не думав.

– Менi тiльки селяни траплялися по дорозi, – заперечив вершник.

– Тодi ви, мабуть, приiхали з Пассау, – виснував чоловiк.

– Коло цього заiзду сходиться багато дорiг, – стенув плечима вершник.

– Це правда, – погодився чоловiк. – Є лихi люди, якi можуть пiдстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генрiх, шляхетний, багатий i могутнiй чоловiк, зять нашого покiйного iмператора, – нехай Господь навiки благословить iмператора, – цей герцог мае клейноди i не вiддасть iх. Потiм е король Конрад, ясновельможний володар iз дому Штауфенiв. Ще е святий володар, архiепископ Трiрський, крiм того, австрiйський маркграф Леопольд, молодий володар. Вiн единоутробний брат нового короля i буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемii вже старший лiтами i мае досвiд.

– Я ще не бачив жодного з цих володарiв, – вiдповiв вершник.

– Авжеж, ви ще молодi, – казав чоловiк, – i ще знайдете свое щастя у свiтi. Вам дiстануться ласки та почестi. А я вже старий i тому не можу нiчого, крiм молитися за високi голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справдi мали багато щастя i не втратили його.

– Що ж, ви менi бажаете добра, тому i я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрiбна вам, – мовив вершник.

– Добра, тiльки щирого добра, – пiдтвердив чоловiк i повернувся до свого товариша за столом.

Та тiльки-но той чоловiк пiшов вiд вершника, перед ним з’явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль i прикипiв своiми чорними очима до коня. Мабуть, уже скрiпив свiй глечик.

Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобi, глянув на кучерявого й мовив:

– Ти теж милуешся моiм конем?

Кучерявий пiдiйшов ближче й вiдповiв:

– Милуюся, вiдколи ви приiхали сюди. А той чоловiк теж був у захватi вiд нього? Певне, що так.

– Ти вмiеш iздити верхи? – запитав його молодик.

– Так, умiю, – вiдповiв кучерявий, – i не потребую анi стремен, анi острог, анi сiдла. Я iжджу верхи босонiж, керую колiньми, п’ятками й кулаками.

– Мабуть, гарна iзда, – протягнув молодик.

– Авжеж добра, i конi не скидають мене, навiть коли хвицаються, кусаються, стають дибки i пiдскакують.

– А ти маеш коня? – запитав вершник.

– Сам я не маю коня i нiколи не мав його, але iжджу на конях iнших людей.

– І тi люди дозволяють тобi iздити на своiх конях? – запитав молодик.

– Так, щоб привести iх iз пасовиська й повести купатися, – вiдповiв кучерявий. – А е ще конi на громадському вигонi, вони там викачуються або пасуться.

– І добрi тi конi? – запитав вершник.

– Так, добрi, – вiдповiв кучерявий, – але е рiзниця, однi дужчi, iншi слабшi, але такого гарного i гладенького, як у вас, немае. Я б хотiв коли-небудь посидiти на такому конi, в сiдлi i вставити ноги в цi залiзнi петлi.

– Для цього треба мати вправнiсть, – сказав вершник.

– Той, хто плавае, знiмае воронячi гнiзда, переходить струмки по стовбурах i ловить бугая, зможе i в такому сiдлi всидiти.

– Атож, сидiти легко, – кивнув головою вершник, – але ж треба вести коня, щоб вiн був розумний i слухався вершника.

– Та я швидко навчився б, – запевнив кучерявий. – А передусiм дбав би про свого коня так, як ви.

– Це добре, – похвалив вершник.

– Ви накрили його плащем, щоб вiн не застудився пiсля швидкоi iзди? – запитав кучерявий.

– Бачиш, ти нiчого не тямиш у доглядi коней, – пояснив вершник, – бо пiсля швидкоi iзди не можна, щоб кiнь, навiть укритий плащем, стояв на мiсцi, слiд водити його по колу, спершу швидше, потiм повiльнiше, щоб вiн потихеньку остигав i був готовий iсти i пити.

– Тодi чому ви одразу поставили свого коня? – запитав кучерявий.

– Бо я аж нiяк не iхав швидко, – вiдповiв вершник.

– Їхали нешвидко? – перепитав кучерявий i пильнiше глянув на вершника.

– Коли швидкiсть не потрiбна, – пояснив вершник, – я пускаю коня ступою. А вiн вiддячуе менi, коли я потребую сили i швидкостi.

– Дуже добре, – кивнув головою кучерявий. – Я б доводив коневi свою вiрнiсть, щоб i вiн був вiрний менi i йшов за мною.

– Отак було б чудово, – похвалив вершник.

– Оскiльки я знаю стежки в лiсi i знаю, як звуть у лiсi людей та iхнiх собак, то знав би, й чого хоче кiнь.

– Можливо, – стенув плечима вершник.

– Та я нiколи не матиму коня, – скрушно похитав головою кучерявий.

– Це ж чому? – запитав вершник.

– Бо нiколи не матиму так багато пфенiгiв, щоб купити його.

– Ага, – кивнув головою вершник.

– Навiть якби я був у лiсi першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.

– Так, але ж ти нiколи не матимеш його, – сказав вершник.

– А якби на вiйнi коло нашого вiйська я взяв пiку, пiшов до ворога, викрав коня i приiхав би на ньому верхи назад, той кiнь належав би менi?

– То була б здобич, – пояснив вершник.

– А вiн би належав менi? – знову запитав кучерявий.

– Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнiм, а таки залученим до вiйська i здобудеш коня не пiд час загальноi битви або нападу, а сам пiдеш до ворога i сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобi, – вiдповiв вершник.

– Тож я так i вчиню, – запевнив кучерявий.

– Авжеж, мiй друже! – всмiхнувся вершник.

Кiнь тим часом уже почав байдужiти до своеi поживи i дедалi частiше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кiнь попив, а потiм вiн знову докинув йому в жолоб трохи вiвса. Поки кiнь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв i придивлявся. Коли кiнь поiв i ще раз попив води, вершник витер йому губи i забрав жолоб. Потiм молодик пiшов до столу i звелiв гукнути господаря. Коли той з’явився, запитав:

– Що я винен вам?

– За харчi сiмнадцять пфенiгiв, а за миття жолоба ще три пфенiги, – вiдповiв господар.

Вершник розпустив трохи на грудях куртку i дiстав звiдти калитку. Вiдрахував грошi, вiддав iх, затягнув шнур i знову заховав калитку в куртку. Потiм пiшов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провiв коня трохи в бiк вулицi й сiв верхи. Кучерявий, що пiшов разом iз ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на конi, повернув праворуч, пiд’iхав до господаря й проказав:

– Дякую вам, любий пане, за гостиннiсть, i нехай Господь береже i вас, i все, що е у вас.

– Дякую вам, – вiдповiв господар, – i бажаю вам того самого, щасливоi дороги!

Вершник повiльно поiхав по вулицi, лишивши позаду кучерявого i людей, якi дивилися йому вслiд. Вiн поiхав у пiвнiчно-схiдному напрямi. Знову iхав на гору, з гори, з лiсу, в лiс, мiсцевiсть ставала дедалi глухiша, зрештою всюди навколо був тiльки лiс. На стежцi траплялось переплутане корiння i гранiтнi каменi, i кiнь обережно переставляв копита.

Коли звечорiло, вершник iхав по гребеню довгоi гори, видовженоi з заходу на схiд. Цей гребiнь, укритий густим лiсом, спускався у вузьку долину, внизу виднiла смужка води. По той бiк струмка знову тягнувся вгору ще вищий i густiший лiс, а на узлiссi зiпнулася вгору кам’яна брила. Вершник зупинився на мить i оглянув брилу.

Потiм став спускатися лiсом униз. Їхав попiд гiллям дерев, якi обступали його, i не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гiлляку. Трохи згодом доiхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву i знову поiхав далi. Коли геть споночiло, спiшився, взяв коня за вузду, пiшов уперед i вiв його за собою. Вiд хреста вiн був проiхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на вiдкрите мiсце, де з багатьох темних горбкiв злiтали вгору вогненнi омахи, освiтлюючи нiчнi ялицi, звiдти ж пiднiмався над лiсом i легенький дим. Збоку вiд тих горбкiв стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник пiдвiв коня до однiеi хатини. Коли вiн дiйшов туди, дверi вiдчинилися, i з них вишли чоловiк, жiнка i двое дiтей.

– Ви тут, – мовив чоловiк, – а ми вже й не сподiвалися вас!

– Вiтаю тебе, Матiасе! – вiдповiв вершник. – Вiд Пассау я нiяк не мiг доiхати швидше.

– Тож заводьте сюди свого коня, – запросив чоловiк i вiдчинив ворота неподалiк вiд дверей.

– Маргарито, запали менi скiпку, – попросив вiн.

Жiнка зайшла в хатину i вийшла звiдти з запаленою буковою скiпкою. Зайшла зi скiпкою у ворота, вершник iз конем увiйшов за нею, а позаду нього йшов чоловiк iз дiтьми. Всi зайшли до хлiва. В одному кутку тiсно стояли прив’язанi одна коло одноi двi корови, тож було вiльне мiсце для коня. Його прив’язали, i вершник iз чоловiком зняли вузду i сiдло. Власник прикрив плащем спину коня. Дiти придивлялися. Потiм усi вузенькими дверима зайшли з хлiва до кiмнати. В кiмнатi стояв високий стовп iз багатьма залiзними кiльцями. В двох кiльцях стримiли запаленi буковi скiпки. Жiнка вставила свою скiпку в трете кiльце. Вершник сiв на дерев’яний стiлець. Жiнка накрила скатертиною ялиновий стiл, а потiм поставила на стiл миску з супом. Їли суп усi: вершник, господар, жiнка i дiти. Потiм господар сказав:

– Я подбаю про вашого коня, бо ви, може, втомленi.

– Подбаемо разом, – поправив його вершник.

Чоловiк узяв скiпку й пiшов у хлiв, вершник – услiд за ним. У хлiву вершник дав коню вже наготовану пашу. Потiм обидва повернулись до кiмнати. Але ходили до хлiва i назад ще не раз, аж поки як слiд подбали про коня, i тодi господар проказав:

– А тепер ми пiдемо спочивати, доброго й вам спочинку.

– Вам теж, – побажав вершник.

Жiнка повела дiтей у бiчну комiрчину, а чоловiк пiшов за дружиною i дiтьми.

Вершник вiдстебнув меч, зняв шолом iз голови, загасив скiпки, лiг одягнений на лiжко, що стояло в кутку кiмнати, поклав коло себе меч i приготувався спати.

Коли наступного дня над лiсом зiйшло сонце, вершник iз шоломом на головi i мечем на поясi вже стояв перед хатиною. Коло неi, як i коло iнших хатин, було трохи поля i лука. Чорнi горбки, що були вогнищами для випалювання вугiлля, горiли i димiли, як i вчора.

З хатини вийшла жiнка з дiтьми, якi сьогоднi були вбранi охайнiше, i запросила:

– Ходiть снiдати, любий пане.

Вершник зайшов до кiмнати, i всi разом поiли з миски, повноi теплого молока з житнiм хлiбом.

Поснiдавши, вершник пiшов до хлiва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

– Сьогоднi недiля, тож кiнь нехай спочивае! Я пiду нагору в лiс i до скелi Трьох Сiдал. Я бачив ii вчора з краю широкоi гори. Пополуднi я повернуся. А ти, Матiасе, подбай опiвднi про коня, ти вже знаеш як.

– Я дбатиму про нього, як i про того молочно-бiлого коня в Планi, якого ви мали.

– Але для завдання, яке тепер стоiть передi мною, той бiлий кiнь був би заслабкий, – мовив вершник.

– То вiзьмiть принаймнi шматок хлiба з собою, – озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хлiба й заховав у куртку. Потiм пiшов до струмка, що бiг поблизу вiд хатини. Мешканцi хатини провели його аж до води.

– Як гарно тече Мiхель коло вашоi хатини! – в захватi мовив вершник.

– Еге ж, – кивнув головою чоловiк, – але iнколи, хоч i не часто, просто в хатину.

– Ну, бувай здоровий, Матiасе, i ви, панi, теж iз вашими дiтьми, – побажав вершник.

– Бувайте здоровi, молодий пане! – вiдказав чоловiк.

– Не перегрiйтесь i здоровi повертайтеся! – вклонилася жiнка.

– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’янiй кладцi, а господарi хатини вернулися додому.

По той бiк струмка вершник пiшов лiсом угору. Небо було синiм-синiм, а в повiтрi лунали калатала корiв i частi крики якогось птаха. Вершник iнколи збочував зi стежки й виходив на лiсовi галявини.

На однiй такiй галявинi, де росла невисока трава й маленькi бiлi квiточки, а скраю височiли старезнi клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбiльшки, як хата, – здавалося, нiби ii поклали там людськi руки, – а зверху на нiй росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколiшки перед ялицею й помолився. Пiсля молитви пiдвiвся й пiшов краем галявини далi. Знову пiдiйшов до кленiв, помiж яких теж лежали каменi, але маленькi, iх нiби поклали, щоб сидiти на них. Вершник спробував сiсти, i на всiх каменях можна було бiльш-менш зручно вмоститись. Зрештою пiдвiвшись, щоб iти далi, вiн раптом почув голоси. То був спiв, дзвiнкий i чистий, наче спiв жайворонка. Але голоси були не пташинi, а людськi, дiвочi. Вони спiвали оту пiсню без слiв, у якiй у лiсах та горах серце виражае себе рiзноманiтними змiнами голосу, його спадами та злетами, мiнливiстю i сталiстю. Голосiв було два, вони то звучали в унiсон, то немов переплiталися. Голоси видзвонювали, злiтали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились i радiли. В них звучали насолода i радiсть. Спiв, здавалося, наближався. Нараз з-пiд ялиць вийшли двi постатi й зупинилися на краю тiеi самоi галявини, де стояв вершник, i то недалеко вiд нього. Вони обiймали одна одну за шию, а двi руки в них були вiльнi. То було двое юних дiвчат iз непокритими головами, в кожноi звисали двi коси. На руках у них виднiло бiле полотно рукавiв, а вiд червоних нагрудникiв спадали вниз чорнi спiдницi з численними складками. Одна дiвчина мала на головi густо натиканi дикi червонi троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловiка, дiвчата замовкли. Зупинились i дивилися на нього, а вiн теж стояв i приглядався на них. Потiм став повiльно пiдступати до дiвчат. Дiвчина без троянд одразу зайшла назад у лiс, друга стояла й далi. Вершник пiдступив до неi й запитав:

– Чому ти тут стоiш зi своiми трояндами?

– Стою, бо це мiй рiдний край, – вiдповiла дiвчина. – Ти от запитуеш, а для тебе це теж рiдний край чи ти звiдкись прийшов?

– Я тут зайшлий, – вiдповiв вершник.

– Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дiвчина.

– Бо хотiлося б знати, – вiдповiв вершник.

– А якби менi хотiлося знати, чого ти хочеш? – запитала дiвчина.

– Можливо, я б вiдповiв тобi, – мовив вершник.

– А я б, можливо, сказала, чому я стою тут iз трояндами.

– Тож чого ти стоiш? – запитав вершник.

– А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дiвчина.

– Немае причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю свое щастя.

– Свое щастя? Ти загубив його? – поцiкавилася дiвчина. – Чи ти шукаеш iншого щастя, нiж те, яке мають удома?

– Так, – пiдтвердив вершник, – я йду шукати великоi долi, яка личить справжньому чоловiковi.

– А ти вже знаеш цю долю i знаеш, де вона? – запитала дiвчина.

– Нi, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де ii щастя, i мала тiльки пiти, щоб пiдiбрати його. Спершу я сам скую собi долю.

– А ти, як ти кажеш, справжнiй чоловiк? – запитала дiвчина.

– Розумiеш, я ще не знаю, чи я справжнiй чоловiк, – вiдповiв вершник, – але хочу робити в свiтi все, що зможу.

– Тодi ти, напевне, справжнiй, – мовила дiвчина, – бо в нас, каже батько, чоловiки завжди роблять менше, нiж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собi долю. І не знаю, чи ти куеш ii, коли стоiш у нашому лiсi на цiй галявинi.

– Менi можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогоднi недiля, день вiдпочинку для людей i тварин, якщо нужда або необхiднiсть не вимагають iншого. Мiй кiнь у стайнi, а сам я пiшов у лiс помолитися. А потiм спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сiдал.

– Зможеш, – запевнила дiвчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш iз неi. Бо, хоча вiд землi, де стоiть скеля, вона здiймаеться вгору, наче прямовисний мур, люди поскрiплювали стовбури, зiперли iх на скелю i змайстрували драбину, якою можна дiстатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобi не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повiтрi над усiма вершинами.

– А ти вже була там? – запитав вершник.

– Авжеж, бо ж я тутешня, – вiдповiла дiвчина.

– Що ж, – сказав вершник, – якщо ти була там, то i я доберусь туди.

– А коли ти сьогоднi спустишся з Трьох Сiдал, – запитала дiвчина, – то завтра поiдеш за своею долею далi?

– Поiду далi, – пiдтвердив вершник. – А чому ти з трояндами?

– Невже я маю вiдповiдати, коли мене запитують? – i собi запитала дiвчина.

– Коли батько-мати запитують, ти повинна вiдповiдати, – мовив вершник. – І коли хто iнший чемно запитуе, теж повинна, i повинна, якщо пообiцяла.

– Тодi я скажу не бiльше, нiж ти менi, – вiдповiла дiвчина. – Я ношу троянди, бо хочу.

– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.

– Коли хочуть, причини не шукають, – вiдказала дiвчина.

– Якщо людина розумна, ii бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.

– Неправда, – не погодилась дiвчина, – бо на людину, бувае, щось находить.

– Тож на тебе найшло заквiтчатись трояндами? – запитав вершник.

– Не знаю, – мовила дiвчина, – але коли ти бiльше розповiси про себе, то i я скажу бiльше.

– Багато тут не розкажеш, – зiтхнув вершник. – Я маю матiр, що живе в Баварii, мiй батько помер, i я iду тепер у свiт, щоб почати свое життя.

– Тодi i я тобi щось скажу, – полагiднiшала дiвчина. – Моi батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дiйшли до нього, якби зайшли отут у лiс, звiдки я вийшла з подругою, пiшли лiсом угору, аж поки почуемо струмок, потiм повернули до струмка, а далi пiшли вздовж нього вгору, i там нарештi побачимо луки i лани, а серед них будинок. Коло дому е сад iз сонячного боку, а в саду росте багато квiтiв. А по той бiк вiд дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць i на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю iх там.

– То на тебе найшло сьогоднi нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всмiхнувся вершник.

– Я маю металевий обруч, у який залiзають стеблинки троянд, – пояснила дiвчина, – тож наламала сьогоднi троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

– Ми ще трохи порозмовляемо, тож ходiмо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлiсся, звiдки, як ти бачила, я вийшов. Там е каменi, на яких можна сидiти. Тож ми б сiли на них i порозмовляли.

– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – вiдповiла дiвчина, – але пiду туди i посиджу трохи з тобою. Я знаю тi каменi, я сама звелiла обтесати iх як сидiння. Влiтку до полудня там дуже гаряче, та пополуднi вже е затiнок. А восени й до полудня там мило i затишно.

Обое пiшли на узлiсся, звiдки вершник вийшов до дiвчини. Невдовзi пiдiйшли до каменiв, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидiти. Вершник зупинився й наполiг, щоб дiвчина сiла перша. Вона сiла на гладенький камiнь. Вершник сiв по лiву руку вiд неi на трохи нижчий камiнь, тож тепер його обличчя було майже на одному рiвнi з ii. Меча вiн поклав лiворуч вiд себе на плаский камiнь. Обое мовчали.

– Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.

– Таж кажи ти що-небудь, – мовила дiвчина. – Ти казав, нiби хочеш порозмовляти зi мною.

– Я вже й не знаю, що я хотiв сказати, – знiтився вершник.

– Що ж, я теж не знаю.

Минуло трохи часу, i нарештi озвався вершник:

– А ти правду казала, що до полудня тут затишно пiд сонечком.

Дiвчина мовчала, а трохи згодом мовила:

– А ти нiколи не знiмаеш з голови цей огидний шолом?

– Та нi, одягаю тiльки тодi, як е потреба, – вiдповiв вершник. – А втiм, зняти його дуже легко.

З цими словами вiн легенько, почавши спереду, зняв шолом, i на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом вiн поклав на траву.

– Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дiвчини.

– А якi в тебе щiчки червонi! – в захватi мовив вершник.

– А якi синi вашi очi!

– А якi твоi очi карi й великi!

– І як приязно ви говорите! – дивувалася дiвчина.

– І яка ти мила! – вiддячував вершник.

– Скажiть, як вам удаеться запхати таке пишне волосся в цей шкiряний шолом? – поцiкавилась дiвчина.

– Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однiею рукою, а другою одягаю зверху шолом.

Сказавши, вiн узяв шолом, схопив лiвою рукою волосся, пiдняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

– Гарно, – похвалила дiвчина.

– Тепер волосся накрите, – вiдзначив вершник.

– Гаразд, а тепер знову знiмiть шолом, – попросила дiвчина.

Вершник знову зняв шолом i поклав на те саме мiсце, волосся знову спало на шию.

– Якщо ви хочете йти на вiйну, – казала далi дiвчина, – як ви зможете лякати ворогiв, якщо у вас такий приязний погляд?

– А хто тобi сказав, що я йду на вiйну? – здивувався вершник.

– Я знаю, – вiдповiла дiвчина.

– Що ж, у моiй долi можуть бути i вiйни, – погодився вершник.

– Вiйна – це честь, – додала дiвчина.

– Вiйна дае честь тiльки тодi, коли це не грабунок i не насильство, – поправив вершник. – І ще бiльшу честь, коли захищаеш вiд ворогiв батька, матiр, брата, сестру, сусiда й народ i треба битись на смерть i життя. А до цього треба готуватися.

– Ви забули ще одне, що треба захищати.

– Що? – здивувався вершник.

– Свою дружину, – всмiхнулася дiвчина.

– Я не маю дружини i тому не подумав про це, – виправдався вершник, – але, якщо захищаеш увесь народ, то захищаеш i свою дружину.

– Нi, дружину треба захищати насамперед, – поправила дiвчина.

– Що ж, тодi ii захищають насамперед, – не сперечався вершник.

– А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно? – знову запитала дiвчина.

– Не знаю, – вiдповiв вершник, – але дивитимусь так, як казатиме серце, i ворог зрозумiе. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.

– Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви пiдготувалися? – запитала дiвчина.

– Я хочу бути вершником, – вiдповiв юнак, – i тому навчився дбати про коня i iздити верхи на ньому. Я вчився i нападати, i оборонятися, вчитимусь i на вiйнi й побачу, як командують загоном.

– Тож ви хочете бути проводирем? – запитала дiвчина.

– Якщо зможу, так, – вiдповiв вершник.

– А у вас гарний кiнь?

– Анi гарний, анi бридкий, – вiдповiв вершник, – але серед добрих вiн один iз найкращих. Вiн здоровий i дужий, розумний i вiрний. Я люблю його, i вiн любить мене i йде за мною.

– А якоi вiн мастi? – запитала дiвчина.

– Сивоi.

– А чому ви не маете нiякоi прикраси на головi, як iншi родовитi чоловiки? – запитала дiвчина.

– Я не високого роду, – вiдповiв вершник, – i шолом дуже дорогий менi. Бачиш, вiн iз лосиноi шкури, ця тварина живе далеко звiдси. Його й меч не проб’е.

Розповiдаючи, вершник пiдняв шолом i показав його дiвчинi. Вона оглянула i торкнулася пальцем м’якоi шкiри.

– А вам не дуже жарко, коли ви ховаете свое довге волосся в шоломi? – запитала вона.

– Набагато гарячiше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека i холод чоловiковi мають бути байдужi. Всi давнi народи любили довге волосся, i воно захищае й вiд ударiв.

– А решта вашого одягу теж зi шкури тiеi тварини? – запитала дiвчина.

– Тiльки панцер, а решта з тоншоi шкiри, – вiдповiв вершник. – Дехто ставить ще металевi пластини, а в мене тiльки шкiра.

– Ви взяли з собою меч навiть у лiс, – проказала дiвчина.

– Я завжди маю його при собi, хiба що сплю вдома в безпечнiй кiмнатi, – пояснив вершник. – Меч – це водночас i меч, i щит.

– А вiн гарний? – запитала дiвчина.

– Дивись!

Вершник повернув пiхви до себе, дiстав меч i подав його дiвчинi. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу вiн.

– Ох, що за знаки! – вигукнула дiвчина.

– Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маемо його за нашого святого покровителя: адже наш рiд походить iз Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.

– А ота iнша штука? – запитала дiвчина.

– Теж прикраса.

– Дуже гарне зображення, – похвалила дiвчина.

– Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч мае бути добре загартованим проти ударiв i тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

– Авжеж, – кивнула дiвчина.

Вершник узяв пiхви, потримав iх i вклав меч усередину.

– А тепер, дiвчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав вiн.

– Берта, – вiдповiла вона. – А вас?

– Вiтiко, – мовив вiн. – А скiльки тобi рокiв?

– Шiстнадцять, – вiдповiла дiвчина, – а скiльки рокiв вам?

– Двадцять. Я народився за дев’ять рокiв по тому, як убили богемського князя Сватоплука.

– Я й думала, що ви дуже молодi, – мовила дiвчина.

– І ти, Берто, живеш у лiсi?

– У лiсi, та ще й десь, – вiдповiла вона. – Я вже казала вам, що ми маемо трохи вище звiдси будинок. Там ще стоiть будинок батька подружки, що спiвала зi мною, бiльш нiчого.

– А церква у вас е?

– Церква стоiть за п’ять годин ходу звiдси у Фраюнгу, – вiдповiла дiвчина. – А коли вiд нашого дому пiднятися на сто крокiв угору, а потiм пройти пiвгодини до Мiхелю, де живуть вуглярi, там стоiть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижцi е рiзьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Їi освятив епископ. Перед хижкою стоять низенькi лави, щоб можна було стати навколiшки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, i тi горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажiть менi щось про себе.

– Мiй рiд невiдомий, – вiдповiв вершник, – але не завжди був таким.

– А куди ви подастеся, коли завтра виiдете звiдси? – запитала Берта.

– У Богемiю, – вiдповiв вершник.

– У Богемiю? – здивувалася дiвчина. – А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генрiха?

– Тому, – пояснював вершник, – що на пiвднi Богемii жили в Лiсовому краi моi предки. За давнiх часiв, багато сотень рокiв тому, коли ще не було Нiмецькоi iмперii, а в краiнi франкiв, яка була дуже велика, панували смiливi мажордоми похилих лiтами королiв, один чоловiк iз роду князiв Урсiнi в Римi, якого, як i мене, теж звали Вiтiко, внаслiдок цькувань ворогiв, якi вдерлися в краiну, подався зi своею дружиною, дiтьми, родичами та вiйськовим почтом у пiвнiчнi краi i дiйшов аж до Дунаю. Звiдти вiн хотiв напасти на Богемiю. Але Воен, князь Богемii, первородний син князя Мнати, який був ще поганином i ненавидiв християн, вийшов з вiйськом назустрiч Вiтiко, завдав йому поразки й перебив майже всiх його людей. Тодi Вiтiко уклав iз князем Военом союз, вiн хотiв визнати його зверхнiсть i захищати Богемську марку вiд чужинцiв, якщо князь дозволить йому жити в лiсистих горах, куди вiн удерся. Князь дозволив, i вiдтодi Вiтiко жив на однiй горi в Лiсовому краю. Його рiд розмножився, став могутнiм i запровадив християнство, охрестивши в Регенсбургу чотирнадцятьох лехiв iз пiвдня Богемii задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемii. А потiм рiд знову занепав, став невiдомим, i я останнiй представник цього роду. Вiтiко посадив на горi, де вiн жив, дикi троянди, бо й на горi коло його дому в Римi теж росли дикi троянди. Всi предки давнього Вiтiко, яких можна простежити вiд часiв, коли в усьому свiтi ще не було Христа, садили дикi троянди, бо ж нiяких iнших ще не було, i всi його нащадки теж садили дикi троянди.

– Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, – протягло мовила Берта.

– А ти часто береш цi квiти?

– Уряди-годи, – вiдповiла Берта.

– Просто диво, що такоi пори року ще цвiтуть троянди, – мовив Вiтiко.

– Я знайшла iх лише в затiнку i вставила у свiй обруч, – пояснила Берта.

– Тямиш! – похвалив Вiтiко.

– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – i нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб вiн дав вам провiдника до Трьох Сiдал, який покаже найкоротшу стежку.

– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вiтiко.

– Ви справдi хочете? – запитала вона.

– Хочу.

– Тодi ходiмо, – запросила дiвчина.

Запросивши, дiвчина пiдвелася, вершник одяг на голову свiй шкiряний шолом i теж пiдвiвся.

Обое пiшли узлiссям аж до мiсця, звiдки вийшли дiвчата. Там зайшли мiж дерева й побачили трохи далi другу дiвчину, яка спiвала разом iз Бертою. Коли Берта i Вiтiко пiдступили до неi, вона втекла й бiгла попереду них. Вiтiко помiтив тепер, що ii коси, звисаючи на темний одяг, мали свiтлий, майже ясно-жовтий вiдтiнок, тодi як Бертинi коси були каштановi. Але подруга мчала так швидко, що невдовзi вони вже не бачили ii. Вiтiко i Берта йшли пiд високими ялицями i помiж замшiлим камiнням. Пiднiмалися вгору.

Невдовзi обое почули, як дзюрчить струмок, що бiг, напевне, десь по лiву руку вiд них. Берта повернула тепер лiворуч i пiшла до струмка, який виднiв крiзь дерева внизу в глибокiй ущелинi. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямi, але краем урвища. Обое всякчас пiднiмалися вгору. Трохи згодом лiс порiдшав, i нарештi вони вийшли на вiдкриту мiсцевiсть. Перед ними стелилася лука, далi йшли лани, а за ними стояв великий бiлий будинок. За будинком лiс пiднiмався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годi було побачити гребiнь, до якого вiн пiднiмався, але на сходi з тiеi смуги виступали iншi гiрськi гребенi. Лука була очищена вiд кущiв i камiння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по нiй можна було б iхати навiть на возi. Пройшовши по стежцi досить далеко, Берта i Вiтiко, коли до будинку лишилося кiлькасот крокiв, пiдiйшли до мiсця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схiд до стежки. Дверi хижки були замкненi, але вгорi був отвiр, у якому виднiв образ Богородицi, розмальований золотою, червоною, синьою та iншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколiшки на одну лаву й помолилася. Потiм пiдвелася, й вони пiшли далi. З ущелини долинав клекiт струмка, та й недалеко вiд хижки з трави на луцi витiкав ще один струмочок i невдовзi спадав униз.

– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вiтiко.

– Тут е ще бiльше, праворуч i лiворуч, – сказала Берта, – вони течуть iз Трьох Сiдал та зi скель.

– А це той образ, про який ви розповiдали менi? – запитав Вiтiко.

– Так, це вiн, – кивнула головою Берта.

– А то ваш дiм?

– Так, дiм, – пiдтвердила дiвчина.

Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дiйшли до будинку.

На схiд вiд будинку лежав пiщаний майданчик, а на пiвдень – тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований iз каменю i побiлений вапном. Вiкна, що тягнулися рiвненьким рядочком, були захищенi залiзними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, i мав пласку покрiвлю з численних великих каменiв. На торцi будинку, що виходив на пiщаний майданчик, виднiли окутi залiзом дверi. Крiзь тi дверi, що були незамкненi й пiддалися легенькому натиску, Берта завела Вiтiко в дiм. Одразу за дверима був просторий передпокiй, вiд якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта i Вiтiко вийшли лiворуч в iще одну залу. Зала була велика, з чотирма вiкнами вздовж торця будинку i шiстьома вздовж фасаду. Пiдлога була з ялицевих дощок, стiни були побiленi, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, якi забарвились у брунатний колiр. На стiнах висiла зброя, в кутках теж стояла притулена до стiн зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стiл.

На верхньому краi того столу сидiв чоловiк, що мав десь вiд сорока до п’ятдесятьох рокiв. З-пiд його складчастого чорного плаща визирав свiтло-коричневий нижнiй одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двое чоловiкiв, i вiн розмовляв iз ними.

– На луку Глур iдiть о п’ятiй годинi, – казав вiн, – тодi з половиною ви зможете впоратись.

– Авжеж, – мовив один iз чоловiкiв.

– Ви повиннi обстругати зрубаний лiс з сонячного боку i змiцнити кутки, – наказував вiн далi.

– Так, – мовив другий чоловiк.

– Ну, а тепер iдiть i повiдомте менi, коли зробите.

Чоловiки пiшли до дверей i вийшли.

Чоловiк, що сидiв за буковим столом, тепер дивився на Берту i Вiтiко двома великими синiми очима.

Берта ступила кiлька крокiв до нього й промовила:

– Батьку, ось хлопець, що прийшов у лiс, iде за своiм щастям i хоче скувати собi долю. Сьогоднi недiля, тож вiн спочивае i молився в лiсi. Я розмовляла з ним на луцi Шпер i привела його тобi.

Чоловiк iз каштановими кучерями пiдвiвся, пiдiйшов до Вiтiко й запросив:

– Ласкаво прошу до мого дому!

– Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вiтiко, – i хотiв би вибачитись за свiй несподiваний прихiд.

– Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гiсть, – припрошував господар, – i були б бажаним навiть тодi, якби прийшли самi, бо мiй дiм гостинний.

– Мене звуть Вiтiко iз Пржица, – представився Вiтiко.

– Я Генрiх, – назвався господар.

– Цей вершник хоче сьогоднi пiднятися на Три Сiдала, – пояснила Берта.

– Якщо ви, Вiтiко, – сказав господар, – по дорозi на добру службу зайшли до мого дому, то пообiдайте з нами, потiм я дам вам чоловiка, що проведе вас до Трьох Сiдал. А тепер я пропоную вам стiлець, i, якщо це не суперечить вашим звичаям, вiдстебнiть ваш меч. щоб вiн не заважав вам.

– Я з удячнiстю приймаю ваше запрошення на обiд i пропозицiю сiсти, а от меч вiдстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тiльки можна, мати його при собi, щоб його не забракло, коли буде потрiбний, – вiдповiв Вiтiко.

– Тут ви маете слушнiсть, – погодився Генрiх, – а коли повернетеся з Трьох Сiдал, буде вже нiч, то, може, заночуете в нас?

– Завтра вранцi я iду далi, – заперечив Вiтiко, – та й лишив свого коня у вугляра на Мiхелi, тож маю ще сьогоднi повернутися туди.

– Гаразд, тодi ми так органiзуемо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генрiх.

Сказавши, вiн обернувся до столу, висунув два стiльцi, показав на один i сiв разом iз Вiтiко. Потiм звернувся до Берти:

– Іди до матерi i скажи, що ми маемо гостя.

Берта пiдiйшла до простiнка i повiсила свiй вiнок на цвях.

– Чому ти вiшаеш свiй золотий обруч до зброi? – запитав батько.

– Нехай троянди повисять сьогоднi коло зброi, – вiдповiла Берта i пiшла крiзь дверi далi в глиб будинку. Невдовзi вона вийшла з тих дверей уже з матiр’ю. Мати, як i Берта, теж мала темнi коси й карi очi. Мала витонченi руки та кiнцiвки. Була вдягнена у вузький синiй жилет зi срiбною каймою на краях, рукави i широка спiдниця, якi виднiли з-пiд нього, були пошитi з блiдо-жовтого сукна. Їi коси накривала широка сiточка з золотих ниток.

– Вюльфгiльто, – звернувся до неi Генрiх, – наш гiсть – молодий вершник Вiтiко з Пржица, син Вокса i Вентiли.

– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вiтiко.

– Мiй юний вершнику, я знав вашого батька, i знаю вашу матiр, – вiдповiв Генрiх.

– Ми знаемо добру й милу Вентiлу, – додала жiнка, що зайшла, – а якщо ви ii син, тож будьте бажаним гостем у нашому домi.

– Я ii син, – пiдвiвся Вiтiко, – а отже, перебуваю тепер у домi, де були моi батько-мати.

– У цьому домi iх не було нiколи, – поправив його Генрiх, – зате вони були в iншому.

– Тож дозвольте нам привiтати вас у цьому домi, – проказала Вюльфгiльта.

– Шляхетна панi, – мовив Вiтiко, – мене тiшать цi привiтання, i вибачте, якщо я збiльшую ваш клопiт.

– Мiй хатнiй клопiт – це моя радiсть, а клопiт задля гостя – подвiйна радiсть, – запевнила жiнка.

– Якщо я тiльки заслуговую ii, – додав Вiтiко.

– Заслуговуете, бо ви син своiх батька-матерi, – сказала Вюльфгiльта, – i заслужите ще й бiльше. А якби й не були iхнiм сином, однаково були б нашим гостем.

– Вюльфгiльта, – мовив Генрiх, – вершник ще сьогоднi хоче пiднятися на Три Сiдала, а ввечерi повернутися до вугляра в Клаферi. Подбай про вчасний обiд.

– Тож дозвольте менi бути вiльною до обiду, – попросила жiнка.

– Ідiть, бо це ваше право, – кивнув головою Вiтiко.

– А я пiду з матiр’ю, – заявила Берта.

– Слушно, – схвалив батько.

Мати i донька вийшли з зали.

– Якщо вам до вподоби, то ходiмо до обiду на свiже повiтря, – запропонував Генрiх Вiтiко.

– Ще й як до вподоби, – погодився Вiтiко.

Господар дому повiв тепер свого гостя через iншi дверi в сад. Пiдперезався й пiдсмикнув вище свiй складчастий одяг, потiм ступив помiж грядок. Вiтiко йшов за ним. У саду росла городина, запашнi трави, а з краiв – кущистi грушi. В кiнцi саду здiймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дiм i лiс.

– Я нiколи не знав, – дивувався Вiтiко, – що тут стоiть такий будинок, хоча вже бував у лiсi.

– Вiн стоiть на вiдшибi, – пояснив Генрiх, – стежка йде внизу повз Мiхель, i нiхто, хто йде в дальшi землi, не пiднiмаеться сюди, бо одразу за домом починаеться високий лiс, де немае жодноi стежки. Отже, ззаду будинок обступае стiна, яку формують Три Сiдала i гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком лiс тягнеться вниз аж до Мiхелю. Якби викорчували лiси, тодi здалеку можна було б бачити, що на горi стоiть будинок. А втiм, лiс на Трьох Сiдалах i Плехах, звичайно, не викорчують нiколи, бо цi гори крутi й придатнi тiльки для лiсу, тож дiм тодi б яснiв на тлi темного лiсу позаду.

– А дiм давно вже тут стоiть? – запитав Вiтiко.

– Я збудував його, – вiдповiв Генрiх.

– А чому ви збудували його на вiдшибi? – знову запитав Вiтiко.

– Бо я так захотiв, – вiдповiв Генрiх. – Однi будують на луках, другi на скелях, третi в лiсах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований i непомiтний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось мiцно десь в iншому мiсцi.

– Напевне, тут добре жити, – мовив Вiтiко.

– Атож, тепер, а можливо, i в майбутньому, – погодився Генрiх. – На широкiй горi, що по той бiк Мiхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там е пiдходящi умови, а саме: добрий грунт i добре сполучення, можливо, тодi в багатьох мiсцях навколо збудують будинки i навiть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина вiдчуватиме меншу потребу в захистi, нехай бiлi стiни цього дому яснiють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гостi й насолодитись вiдпочинком у домi.

– Нехай цей дiм стоiть багато сотень рокiв, – побажав Вiтiко.

– Якщо тi, хто приходить до мене, думають так, як я, – вiдповiв Генрiх, – дiм стоятиме. Можуть настати днi, коли який-небудь рiд утратить могутнiсть i авторитет, але цi риси можуть вiдродитись, якщо сам рiд не згас. Коли-небудь цей дiм можуть зруйнувати дощенту, але iншого дня вiн знову може постати на цьому мiсцi, i якщо котрийсь мiй нащадок житиме тут i радо господарюватиме серед своiх маетностей, тут буде оселя, затишна для мешканцiв i приязна для чужинцiв, якi прийдуть сюди зi щирим серцем.

– Я думаю так, як i ви, – мовив Вiтiко. – Жоден рiд не загине, якщо його члени праведнi, вiн занепадае i пiдноситься, хiба що Господь покладе йому край, коли помре останнiй представник.

– Таж так, всяке бувае, – кивнув Генрiх. – Ходiмо далi.

Обидва чоловiки зiйшли з пагорба, через хвiртку вийшли з саду i пiшли далi, i то приблизно в той бiк, звiдки прийшли Вiтiко i Берта.

– Це моя лука для випасу корiв, – сказав Генрiх, показуючи рукою навколо. – Вона тягнеться аж до лiсу, звiдки ви прийшли.

Чоловiки йшли на схiд по дорозi через луку.

– А то моi поля, – пояснив Генрiх, показуючи на смужку землi, що позаду будинку тягнулася до лiсу, – вони дають усе, чого потребуе i вимагае дiм. Джерела щедро дають нам воду, а лiс – свое багатство.

Чоловiки дугою стали повертатися до будинку й пiдiйшли до його схiдного боку, куди Вiтiко пiдходив разом iз Бертою. Тепер вiн помiтив, що поряд iз дверима, в якi вiн зайшов iз Бертою, е ще й залiзна брама в мурi, що вiдходив вiд будинку. Генрiх повiв його в ту браму, i вони вийшли на подвiр’я.

– Тут конi, – пояснював Генрiх, ведучи Вiтiко до стайнi, що стояла праворуч вiд входу. Вiтiко зайшов до стайнi й дуже пильно придивлявся до шiстьох коней, якi стояли там.

– А тут корови, – проказав Генрiх, повiвши Вiтiко до хлiва, що стояв поряд. Вiтiко побачив десять добрих i гарно збудованих корiв.

– А тут тяглова худоба, – розповiдав далi Генрiх, повiвши Вiтiко до ще одного хлiва. Там було три пари важких волiв.

– А там телята, дрiбна худоба i птаство, – розповiдав Генрiх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвiдчивши жодного намiру йти туди. Вiн повiв Вiтiко впоперек двору до будинку, а в будинку – по коридору в залу, де приймав його.

У залi тим часом вiдбулися змiни. Стiл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарiлки та столовi прибори.

Чоловiки постояли трохи в залi, аж тут пролунав дзвiночок.

Одразу по тому вiдчинилися дверi з коридору i до зали зайшло багато людей. То були слуги i служницi. Вони стали коло столу. Потiм iз дверей, що вели всередину дому, вийшли мати i Берта. Обидвi були в тому самому одязi, що й ранiше. Генрiх тепер проказав уголос коротку молитву, люди пiд час вiдповiдей приеднувалися до нього. Потiм усi сiли за стiл. Генрiх сидiв на чолi столу, Вiтiко показали сiсти по лiву руку вiд нього, праворуч сiли мати i Берта. Далi сидiла прислуга. Потiм двi служницi принесли страви на стiл. На верхньому краi столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу i пироги, на нижньому краi столу – печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту i хлiб. На верхньому краi налили вина в маленькi та вишуканi срiбнi келишки, на нижньому краi розливали з великого вiдра пиво в сiрi череп’янi кухлi з синiми квiтами.

Вiтiко помiтив на нижньому краi столу кучерявого молодика, що пiдморгнув йому веселими очима.

Генрiх припрошував iсти тих, хто сидiв коло нього, а на нижньому краi столу хтось подiлив свинячу печеню.

– Наш гiсть казав, що iде в Богемiю, – озвалася Берта.

– Ти розпитувала його? – запитав Генрiх.

– Ми розмовляли про всяку всячину i запитували одне одного, i тодi я, звичайно, запитала й про це, – пояснила Берта.

– Берто, гостя не розпитують, – зауважив Генрiх.

– Вiн тодi ще не був нашим гостем i охоче вiдповiв менi, – виправдалась Берта.

– Я охоче сказав iй про це, – пiдтвердив Вiтiко.

– Коли я зi скелi Трьох Сiдал або з Блекенштайну дивилася в бiк Богемii, – сказала Берта, – менi завжди здавалося, що в тому краi не так ясно, як на нашому боцi гiр.

– Звiдти на наш край дивляться в пiвденному напрямi, – уточнив Генрiх, – а коли дивитися на пiвдень, мiсцевiсть завжди видаеться привабливiшою.

– Не знаю, чи захотiла б я жити в Богемii, – проказала Берта.

– Найбiльше свободи i свiтла можна мати лише тодi, коли живеш у лiсi на горах, – мовив Вiтiко.

– А от стародавнi богеми завжди будували своi замки або дерев’янi фортецi своi жуп, де вони ховалися, коли надто могутнiй ворог плюндрував вiдкриту мiсцевiсть, на рiвнинi, – розповiдав Генрiх. – Вони будували тi фортецi в мiсцях, де були болота або де сходилися двi рiчки, щоб вхiд був тiльки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, i в богемiв дещо змiнилося, бо новi часи несуть iз собою й новi звичаi.

– А я завжди думав, що там, де до крутоi скелi пiдступае вода, яка тече або розливаеться навколо неi, тож ту скелю тiльки ззаду пов’язуе з суходолом вузенький перешийок, – сказав Вiтiко, – можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий лiс, що не дае пройти численним ворожим загонам i не забезпечуе iм харчу, теж може бути захистом.

– Тож так i збудовано цей дiм, – пiдтвердив Генрiх.

– Дитино моя, – озвалася Вюльфгiльта, – ми жiнки залежнi й нiколи не знаемо, де житимемо, i те мiсце, де ми потiм живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.

Обiд тривав недовго, а коли скiнчився i люди попiдводились, Генрiх, як i перед обiдом, знову проказав молитву, а потiм звернувся до слуги:

– Вольфраме, цей юний вершник, наш гiсть, хоче побачити Три Сiдала, ти проведеш його туди, а як вiн захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потiм знову приведеш до нас.

На цi слова озвався кучерявий хлопець:

– Гаразд, пане!

Коли вщух гамiр, спричинений вiдходом слуг i служниць, а господар iз родиною i його гiсть якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був вiдходив, повернувся i сказав, що вiн уже споряджений. Тепер вiн накинув сiренький плащ на буре вбрання, в якому сидiв за столом, мав арбалет i сагайдак зi стрiлами й подав Вiтiко ратище. Вiтiко взяв його й мовив:

– Дякую за обiд, дякую за турботу про мою подорож i я приймаю вашу пропозицiю.

– Ідiть iз Богом i швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генрiх.

– Вольфе, поводься добре, – промовила Генрiхова дружина.

– Ви не пошкодуете, – запевнила Берта Вiтiко, – вiн знае лiс i всi шляхи в ньому.

– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.

Усi вийшли в дверi передпокою, а потiм крiзь залiзнi дверi на пiщаний майданчик. Там попрощалися, i хлопцi пiшли своею дорогою. Вiд дому вони пiшли на пiвнiч.

За домом стелилися лани. Хлопцi проминули iх, i кучерявий невдовзi пiдiйшов до Вiтiко й мовив:

– Я радо йду з вами.

– Ти радо йдеш зi мною? – здивувався Вiтiко.

– Так, – вiдповiв Вольф, – бо ви маете такого гарного коня i добрi.

– Ти вже розповiдав менi, як ти собi коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вiтiко.

– Так, якби ж тiльки була вiйна! – вiдповiв Вольф.

– Вiйна майже завжди е, – зауважив Вiтiко.

– Я вчора шинкаревi в Гауценбергу зробив одне добре дiло i, якби ж я лише здогадався, що ви iдете до нашого пана, я б пiшов iз вами й показав би дорогу. Але вашого коня немае в нашiй стайнi, – мовив Вольф.

– Я не iхав до твого пана, – пояснив Вiтiко, – а мiй кiнь стоiть на Мiхелi у вугляра.

– У вугляра погане мiсце для вашого коня, – заявив Вольф. – У нашого пана я виконую всi доручення посланця i тому знаю багато людей та iхнiх коней, але жоден кiнь не мае такого поганого мiсця, як ваш.

– Я задоволений мiсцем, де стоiть мiй кiнь, i сам став на постiй у вугляра, – мовив Вiтiко.

– Бо ви такi добрi? – дивувався Вольф.

Хлопцi дiйшли до краю лiсу, де росли ялицi, й повернули на захiд. Знову проминали багато кам’яних брил, що так безладно лежали на землi, немов iх поклали людськi руки. На однiй з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неi видавалася крихiтною.

– Тут живе Труда, подружка нашоi панни, – пояснив Вольф. – Їi батько дуже бiдний чоловiк.

Хлопцi проминули хатинку, потiм зайшли в лiс i йшли далi лiсом.

Помiж камiння i скель клекотiв, збiгаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебiг на той бiк i озирнувся на Вiтiко. Той переходив по стовбуру.

– Ох, та ви вмiете! – вигукнув Вольф. – Тодi все буде добре. Дивiться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Мiхеля, вiн упираеться в поперечну стiну i змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзае ту стiну i по той бiк вiд неi збiгае в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навiть Дунай перепливав туди i назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить дiру в глинистiй стiнi й через луку потече на Мiхель. Коли-небудь про нього нiхто вже й не знатиме.

Хлопцi йшли тепер знову лiсом на пiвнiчний захiд пiд розлогими буками, а потiм пiд високими ялицями. Перебуваючи в дорозi вже години пiвтори, вони по вкритому лiсом гiрському хребту дiйшли до скелi Трьох Сiдал, що вiд лiсовоi трави здiймалася вище вiд верхiвок дерев. Вiтiко полiз по драбинi, Вольф – за ним. Угорi був вiдкритий майданчик i три високi виступи, поверх яких можна було визирати. Вiтiко глянув у бiк Баварii. Коло своiх нiг вiн побачив великi лiси, потiм побачив рiчки Інн, Ізар i Дунай, а на обрii Альпи. Потiм розвернувся i глянув на пiвнiчний схiд, на темнi вершини близьких лiсiв, якi здiймалися там.

Трохи згодом озвався Вольф:

– Якщо ви завжди дивитесь у бiк Богемii, то було б краще, якби ми пiшли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навiть на Блекенштайн, звiдки можна побачити набагато бiльшi простори тiеi краiни. Блекенштайн вищий за оцi скелi, i з нього можна побачити якнайбiльшу частину Богемii.

Вiтiко ще якийсь час дивився в той бiк, а потiм проказав:

– Ходiмо на Унчин.

Хлопцi спустилися зi скелi i пройшли невелику вiдстань на пiвнiч. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопцi пiднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вiтiко побачив перед собою вищi та дальшi гори Богемii, нiж зi скелi Трьох Сiдал, побачив i новi лiсистi схили, але далi в глиб краiни вже нiчого не бачив.

– Ходiмо на Блекенштайн, – промовив вiн.

Хлопцi спустилися i пiшли в схiдному напрямi. Йшли крiзь низькорослi ялицi, через корiння, болота, камiння i кущi жерепу. Години за двi дiйшли до височини й вибрались на неi. Зупинились на гребенi, й Вольф сказав:

– Ми на Блекенштайнi.

Звiдти Вiтiко i Вольф бачили широкi й далекi простори на схiд i на пiвнiч, але там були тiльки лiси. В багатьох мiсцях виднiла рiчка Влтава, тьмяно полискуючи в сяевi небес. Вiтiко зацiпенiв i прикипiв очима до Влтави.

Вольф показав рукою лiворуч i мовив:

– Отам угорi, де круто загинаеться лiс, ми б побачили, якби не було лiсу, гору з багатим камiнням. Там е каменi, в яких знаходять золото. Золото спливае з водою i у Влтаву, де воно е серед пiску, i його можна вимити звiдти. Там тепер на горi збудували хатинки й хочуть видобувати багате камiння. Далi внизу ми б побачили Вiмперк, якби не отой зубчастий лiсистий гребiнь. А просто отут унизу – долина Єленi, де з озера витiкае струмок. А потiм вiн тече вниз, але через густий лiс його не видно. А отам, прямо, – Горнi Плана. Якби не лiс перед нами, ми б побачили там далi лiс святого Хоми, а ще далi вже немае нiчого, крiм неба.

Пiд час пояснень провiдника Вiтiко стояв i дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потiм обернувся, щоб iти.

– А отут близенько е ще Чорне озеро, – розповiдав далi Вольф.

Хлопцi вiд мiсця, де стояли, пiшли ще трохи на схiд i водночас униз. Невдовзi вони опинились на верхньому краi прямовисного урвища, що нижчав iз протилежного боку, а пiд iхнiми ногами мiж скелями i лiсами лежало, немов у норi, темне озеро. Лiс обступав його з усiх бокiв, а на його поверхнi не виднiло нiчого живого. На березi пiд прямовисними скелями валялися поваленi вiтром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, i довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся i приготувався йти далi.

Хлопцi пiшли тепер вiд краю урвища на пiвдень, якраз у тому напрямi, де мав стояти дiм, до якого хотiли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзi побачили край поля, де стояв дiм Генрiха.

Вiтiко, коли вони вже пiдходили до дому через лани, хотiв дати винагороду своему провiдниковi. Але той вiдмовився:

– Вiд вас я не вiзьму нiчого.

– Якщо ти вiдмовляешся вiд усiх грошей, тодi ти нiколи не матимеш коня, – зауважив Вiтiко.

– Ви лише подумайте, що сьогоднi ми ходили з вами разом, – мовив Вольф, – i менi цього досить.

– Я думатиму ще й про те, – додав Вiтiко, – що ти дуже добрий провiдник.

– А я – про те, що ви так добре ходите по лiсу, як мало хто здатний.

– Я навчився, – вiдказав Вiтiко.

Тим часом вони вже пiдiйшли до будинку. Вiтiко вiддав провiдниковi палицю i сказав:

– Красно дякую тобi, Вольфе, я нiколи не забуду, яким вiдданим був ти менi сьогоднi.

– Отак найкраще, – всмiхнувся Вольф.

Сказавши цi слова, вiн узяв палицю й пiшов за рiг будинку. Вiтiко зайшов у залiзнi дверi й пiшов у залу. Там були Генрiх iз дружиною й Берта, а крiм того, ще й дiвчина з ясно-жовтими косами, яка спiвала разом iз Бертою. Вiтiко запропонували стiлець. Вiн сiв. Служниця принесла вино i хлiб.

– Сподiваюся, ви добре прогулялись i мiй провiдник дбав про вас, – мовив Генрiх.

– Я добре прогулявся, а ваш провiдник неоцiненний, – похвалив слугу Вiтiко.

– А тепер почастуйтеся трохи i спочиньте, – припросила Вюльфгiльта.

– Шановна панi, я таки почастуюсь, – вiдповiв Вiтiко, – а от iз вiдпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати вiдпочинку, а час змушуе мене пiти до мого притулку й подбати про коня.

Вiтiко взяв трохи хлiба й поiв, потiм випив келих вина. Одразу пiдвiвся i сказав Генрiховi:

– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття i, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

– Я ще трохи проведу вас, – пiдвiвся Генрiх.

– А вам, шановна панi, – звернувся Вiтiко до Вюльфгiльти, – я кажу спасибi за вашу турботу i працю.

– Господь, Вiтiко, благословив ваше перебування в нас, i нехай вiн дасть вам щастя i честь, – побажала жiнка.

Потiм Вiтiко звернувся до Берти:

– Бувайте здоровi, Берто, i будьте веселi та радiснi!

– І ви, Вiтiко, – сказала дiвчина. – Щасливоi подорожi!

– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви спiваете, як навiдаюсь iншого разу, – мовив Вiтiко.

– Можливо, якщо ви думаете i спiваете так, як лiс, – заявила дiвчина.

– Це мене тiшить, – усмiхнувся Вiтiко, – бо, хоч i не вмiю спiвати, я думаю так, як лiс.

Потiм уклонився Трудi й мовив:

– Бувайте здоровi, i дякую вам за спiв, який я почув усупереч вашiй волi.

– Бувайте здоровi! – зашарiлася дiвчина.

Пiсля цих слiв Вiтiко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вiнок.

Генрiх пiшов iз Вiтiко по дорозi, а потiм далi аж до червоноi каплицi. Там вiн сказав:

– А тепер ми розстанемось. Щасливоi вам дороги, а коли знову потрапите в цi краi й побачите бiлий дiм, вiдвiдайте його.

– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – вiдповiв Вiтiко.

– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообiцяв Генрiх.

– Ще раз дякую, – подякував Вiтiко.

– З Богом! – попрощався Генрiх.

Вони розлучилися, Генрiх пiшов на пiвнiч, Вiтiко – на пiвдень. Широкий шлях закiнчувався разом iз лукою, i Вiтiко пiшов далi вузенькою стежкою, що привела його до Мiхелю. Зайшовши в дiм вугляра, вiн одразу подався до свого коня. Потiм усi повечеряли, як i вчора, а згодом Вiтiко лiг спочивати в тому самому лiжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вiтiко вже сидiв у нижньому вбраннi за столом у кiмнатi вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вiтiко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайнi, де дбав про коня, потiм одягся i поiв разом з усiею родиною юшку з молока та борошна.

– А тепер я дякую вам, добрi люди, за ваше дружне прийняття, – мовив Вiтiко.

– Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, – попросив вугляр, – то розкажiть йому, що ми приймали вас тут.

– Розповiм, – пообiцяв Вiтiко.

– Вiд Мiхелю далi йде гiрська стежка, – розповiдав вугляр. – За чотири години повiльноi iзди ви будете в Айгенi. В першому домi з червоними балками вас чекатиме дядько Флорiан. Вiн подбае про вас i вашого коня i проведе вас до Фримбурка.

– Добре, – кивнув головою Вiтiко, погладив дiтей по щоках i дав кожному блискучий пфенiг. Потiм попросив привести коня. Вугляр привiв коня пiд дверi.

– Щоб вам судились справдi великi справи! – побажала жiнка.

– Як захоче Господь, – вiдповiв Вiтiко й подав iй руку. Потiм подав руку й чоловiковi. Перевiрив збрую на конi й мовив: – Дякую вам ще раз! – i поiхав.

– Їдьте з Богом! – крикнули люди.

Вiтiко поiхав до Мiхелю, перейшов брiд i поiхав далi гiрською стежкою на схiд.

Дивлячись праворуч, вiн бачив довгий лiсовий покрив широкоi гори, лiворуч бачив лiс зi скелею Трьох Сiдал, Блекенштайн i дальшi гори на сходi. Мiхель дзюрчав поряд iз вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, i тодi Вiтiко був змушений пускати коня ступою.

Вiн iхав повз гостроверху, вкриту лiсом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святоi Гульдрiки, а потiм проминав по лiву руку вiд себе великий лiс, який називали Хохфiхт.

На шляху Вiтiко ще до полудня лiси подiлила долина, з’явилися луки i лани, i вiн пiд’iхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а ii крокви, пофарбованi в червоний колiр, далеко вiдступали вiд стiн. Вiтiко зупинився. З хати вийшов чоловiк у сiрому вбраннi з сивою бородою.

– Це таки Айген? – запитав Вiтiко.

– Так, а я Флорiан, дядько Маргарити, дружини вугляра Матiаса, – вiдповiв чоловiк.

– А я той, кого ти чекав, – мовив Вiтiко, спiшився i за вказiвкою старого повiв коня до клунi. Там кiнь отримав свiй полуденний харч, пообiдав i Вiтiко за дощаним столом перед домом господаря.

Вiтiко пробув там двi години, потiм загнуздав коня, заплатив за гостину i поiхав далi в супроводi старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкiрянiй шапцi, грубих штанах i великих чоботях.

Неподалiк вiд дому, де спочивав Вiтiко, вони побачили ще кiлька дерев’яних хатин iз луками та ланами. Потiм дорога знову повернула в лiс.

Ще двi години подорожнi йшли вздовж Мiхеля. Інколи по дорозi траплялася хижка зi шматком викорчуваного лiсу, або осiдок вугляра, або дiлянка вирубаного лiсу з хижкою лiсорубiв, або навiть хатинка з тартаком. Коли вони пiдiйшли до гори, яку називали горою святого Освальда, i провiдник Вiтiко повернув до великого лiсу, що всякчас тягнувся по лiву руку вiд них, вони зайшли в густий лiс, де не було жодноi вiльноi вiд дерев латочки. Мандрiвка в тому лiсi тривала понад двi години, стежка вела подорожнiх у пiвнiчно-схiдному напрямi i завжди трохи вгору. Помiж грубезними i вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало свiтла, землю вкривало почасти камiння, почасти чагарники, почасти зеленi тiньовитривалi рослини. Жодне з тих дерев ще нiколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревинi, проте чимало дерев попа?дало вiд старостi або ж були ураженi блискавками, iнших ушкоджень не було видно, бо навiть вiтри не могли проникнути в глиб тих лiсiв.

Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожнi вийшли на гребiнь лiсiв, i там простерлася вiльна вiд дерев мiсцевiсть. Не було навiть кущiв, тiльки низенька трава i великi гранiтнi брили. Вiтiко iхав угору стежкою помiж камiнням, аж поки виiхав на височину, а потiм на пагорб, що височiв над верхiвками всiх дерев, якi росли нижче. Там вiн зненацька зупинився, i його очi мали змогу оглядати широкi i далекi простори. Вiн глянув на пiвдень, на Баварiю, що синiла своiми лiсами, луками i вiдкритими мiсцями аж до ще синiших Альп, де чимало гiрських лук полискували снiгом. На сходi вiн бачив Австрiю з синiми луками, лiсами i полями, там правив молодий Леопольд. Вiтiко оглядав величезний край, а коло його нiг стелився лiс, у якому вiн виiхав на вершину, а також iншi лiси. А коли Вiтiко повернувся на пiвнiч, лiс, на гребенi якого вiн стояв, тягнувся далi не менш густий i неозорий, нiж той, по якому вiн iхав нагору. А нижче текла Влтава, але виднiли вже не короткi вiдтинки, як учора, а довгi звиви, що тяглися вiд лiсiв на верховинах униз у долини. По той бiк рiчки лежала Богемiя, вкрита гарними лiсами, i знову лiсами, а потiм рiвнинами, де чергувалися лiси i поля, що давали поживу людям. Вiтiко бачив лiс, у якому вiн стояв учора, лiс, у якому було Чорне озеро, а далi знову сутенiли лiси. Та й на схiд тягнулись лiси i лiси.

– Тут мала б стояти королiвська фортеця, – мовив Вiтiко.

– Так, а мiг би жити i якийсь високий пан, – додав Флорiан.

– Цей лiс набагато бiльший, густiший i непрохiднiший, – зауважив Вiтiко, – нiж лiс коло будинку Генрiха пiд Трьома Сiдалами, i тут вiн широкий, вiльний i пишний.

– Тут колись уже щось було, – мовив Флорiан, – не житло, а якась свята споруда, мiсце для молитви. Тут на найвищому мiсцi в хатинi з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давнiх часiв, коли в Лiсовому краi панувало ще багато християнських володарiв. Тут жив могутнiй рiд. А потiм люди почали справляти тризни, якi тодi ще були поширенi в Богемii, святу будiвлю розiбрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанiвець, i тiльки це мiсце ще досi називають вершиною Хоми.

– А кому належить земля, на якiй ми тепер стоiмо?

– Князю Собеславу з Богемii, – вiдповiв Флорiан. – Вiн може порядкувати нею або подарувати ii, як йому заманеться.

– А в чиiй краiнi живеш ти? – запитав Вiтiко.

– Я людина князя Собеслава, – вiдповiв Флорiан. – У Рихновi внизу навпроти гори Освальда стоiть моя лiсова хижка з лукою i худобою. Ми на далекi гони не маемо сусiдiв i мусимо довго йти, щоб дiйти до Мiхелю. Проте ми не маемо над собою нiякого пана, крiм князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка мiститься за сiм годин ходу звiдси на рiчцi Мальше в тому напрямi, в який ви завжди дивитесь.

– Так, я дивлюся в тому напрямi, – мовив Вiтiко, – але ходiмо далi.

Вiн спрямував свого коня на стежку по той бiк пагорба вниз.

Подорожнi знову зайшли в лiс, що був не менш гарний i густий, нiж той, крiзь який вони виходили на гору.

Коли минула година i вже почало сутенiти, вони дiйшли до рiчки.

– Це Влтава, – пояснив Флорiан.

– Вiтаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! – промовив Вiтiко.

Вiтiко i Флорiан перейшли Влтаву по мiсточку i пiдiйшли на тому боцi до невисокого й довгого пагорба.

– Це Фримбурк, – повiдомив Флорiан, – i тут ми заночуемо.

Вони вийшли на пагорб, де стелились луки i невеличкi лани, i побачили чимало хат. Усi вони були рубанi й мали широкi покрiвлi. Одна, проте, була з каменю i мала масивну круглу кам’яну арку ворiт. Флорiан повiв вершника до того дому, господар вийшов до них i завiв усередину.

У домi з круглою кам’яною аркою ворiт Вiтiко, старий i кiнь розмiстилися на нiч.

Коли зiйшло сонце, Вiтiко й Флорiан уже ладналися до дальшоi подорожi. Вiтiко попросив Флорiана провести його до краю лiсу, i той погодився. Вiтiко сказав, що хотiв би iхати вздовж Влтави, i тому вони знову повернулися до мiсточка й пiшли стежкою вздовж берега на схiд. Двi години вони пробиралися тим густим i мокрим низьколiссям. Потiм дiйшли до мiсця, де на березi рiчки здiймалися крутi скелi. Влтава клекотiла i вирувала серед порогiв. Флорiан i вершник видерлися на скелi, потiм знову пiшли лiсом, але по рiвнiй мiсцевостi. За годину вони дiйшли до мiсця, де Влтава вже не текла на схiд, а повертала на пiвнiч. А ще за годину дiйшли до мiсця свого полудневого спочинку. На березi Влтави стояло багато хат. До однiеi з них i зайшли подорожнi. Вiтiко побачив, що Влтава тут робить коло i одразу позаду нього виднiе довга петля. На тому круглому закрутi з пiвнiчного боку височiли кам’янi виступи, якi потiм тяглися вздовж петлi. Вiтiко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Вiн пильно оглядав те мiсце.

Спочивши двi години, подорожнi знову рушили на пiвнiч уздовж Влтави. Вкритi лiсом гори дедалi меншали та дрiбнiшали, чимало iх iз пiвнiчного боку були пологi. За чотири години подорожнi дiйшли до мiсця свого нiчного спочинку.

– Це Крумлов, – пояснив Флорiан, – i тут була б фортеця ще краща, нiж на Рожмберку, отому кам’яному виступi, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кiльце, потiм зовнi вiд першого – друге кiльце в зворотному напрямi, а потiм ще одне, найбiльше, знову в протилежному напрямi, i якраз на ньому стоiть скеля.

Флорiан повiв вершника до однiеi хати, що стояла в Крумловi.

Уранцi ще до сходу сонця Вiтiко вибрався на стелю i озирнув усе навколо. Потiм спустився, пiдготував коня i поiхав разом iз проводирем далi.

Порослi лiсом гори дедалi нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожнi за три години ходу вийшли на безлiсну рiвнину.

Вiтiко повернув коня i глянув назад на лiс. Потiм подякував провiдниковi й винагородив його. Провiдник пiшов на пiвдень назад у лiс, а Вiтiко поiхав верхи далi на пiвнiч.




2

Вони були безтурботнi й веселi


За три години iзди в пiвнiчному напрямi Вiтiко добувся до мiстечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду смiх i тупiт копит. Обернувся й побачив, як позаду iде кiлька гарних вершникiв. Повернув коня на край шляху i iхав ступою й далi, давши вершникам змогу обiгнати себе. З ним уже порiвнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбраннi на бiлому винохiдцi. Замiсть проминути Вiтiко вiн притримав коня й проказав:

– Ти, самотнiй вершнику, певне, iдеш завоювати Богемське князiвство!

Вiтiко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги i глянув на незнайомця. Той теж зупинився i витримав його оглядини. То був молодий i гарний чоловiк iз бiлявим волоссям i синiми очима. На головi вiн мав чорну шапку, на якiй стирчала орлина пiр’iна. В стременах виднiли важкi шкiрянi чоботи, а на червонiй перев’язi через плече висiв рiг. Його одяг був брудний, закурений i заляпаний болотом, по якому вiн, напевне, iхав. Поки Вiтiко дивився, над’iхала решта вершникiв. Усi були молодi i в гарному барвистому вбраннi. Бiльшiсть були в червонястому або червоно-брунатному, iншi в зеленому. Всi мали пiр’iни на шапках: чаплинi, пiвнячi й т. iн. Чимало мали мисливськi роги, всi були з мечами, а дехто мав один, а то й декiлька мисливських дротикiв. Їхнiй одяг теж був брудний, як i в чоловiка в яскраво-червоному вбраннi. Їх було кiльканадцять чоловiк.

– Якщо йдеться про завоювання Богемii, – вiдповiв Вiтiко, – тобi це вдасться набагато краще, нiж менi, бо ж у тебе такий почет, а я сам.

– Нашi коники негодящi, щоб скакати на них, – вiдказав чоловiк, – наш одяг благенька мiшура, яку й палиця роздере, натомiсть твiй сiрий виноходець, на якому ти iдеш ступою, дебелий i дужий, твое вбрання годi пробити, i ти мiг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовуе князь.

– Якби я мiг узяти фортецю Госту, i багатий Вишеград, i всю Богемiю, – заперечив Вiтiко, – я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгi роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоему серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зi словами, якi тобi втовкмачив якийсь пройдисвiт.

– Послухай, сину мудрого Начерата, – мовив чоловiк у червоному вбраннi, обернувшись до одного з супутникiв, якi пiд’iхали ближче, – оцей чоловiк вважае, нiби тут ми всi, за винятком його, бажаемо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’iздi наших земель у Садскiй, сидiти у Вишеградi чи деiнде i дослухатися до думок та порад досвiдчених старих людей i бути пiдпорядкованими iм замiсть жити на вiльному повiтрi, дати змогу володарювати розумним головам i перейматися радощами, якi дав нам Бог у свiтi: веселою iздою верхи, полюванням, келихом i дiвчатами, нехай то навiть буде сама вродлива австрiйка Гертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаемо вiчне життя на цiй землi, хоче вiддати в дружини богемську княжну Марiю, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стрижижа, i Велиславе, невже ми не найкращi й не наймолодшi, щоб обрати найгарнiших дiвчат, нiж отой хлопець, Вратислав iз Брно, який рокiв п’ять чи шiсть тому привiз собi князiвну з Русi, яка була вродливiша за всiх смертних людей?

– Ти жартуеш отак, – виснував Вiтiко, – то, певне, тобi хотiлося б бути першим, тiльки ти не можеш.

– А ти так завзято захищатимеш вiд мене князя Собеслава? – запитав червоний вершник.

– Марно сперечатися про всякий дрiб’язок, – сказав Вiтiко, – але я б захищав його до останньоi краплi кровi, бо вiн затверджений згiдно з правом, добрий чоловiк i справедливо урядуе.

– Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.

– Якби я й мiг повалити поганого князя, i то сам, – вiдповiв Вiтiко, – я б не робив цього, якщо вiн урядуе згiдно з правом, бо мiг б прийти ще гiрший i несправедливiший, але поганому я б не служив.

– Якщо ти каменотес або вчений, що повiльно iде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цiлком мiг би скористатися твоею доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулицi пiд шнурок, обтесати купу камiння, яким вiн хоче вимостити пiдлогу у Вишеградi, а також панелi для церковних вiкон, а ще й збирати книжки.

Пiсля цих слiв Вiтiко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершникiв. Зупинився i крикнув:

– Якщо ви приiхали глузувати з чоловiка i його коня, якi нiколи не ображали вас, то ваша дiя ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмiете шанувати честь, щоб хтось один з-помiж вас вiдповiдав за вашi слова проти одного, то я тут, пошлiть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робiть; я краще побачу, як ллеться тут моя кров як невiдомого чоловiка, нiж зазнаю ганьби та дiзнаюся, що слов’янська гостиннiсть не шануе чужинця, що iде в краiну.

Сказавши, Вiтiко дiстав меч, опустив вiстря донизу i стояв разом зi своiм конем.

– Як вiн так швидко подав коня назад? – дивувався червоний вершник.

– Я Одолен, син Стржижа, – сказав серед гурту чоловiк у зеленому вбраннi й повернув голову свого коня до Вiтiко, – i нi вiд кого в цьому свiтi не потерплю спротиву.

– Я Велислав, – вигукнув чоловiк у брунатному вбраннi й теж повернувся до Вiтiко, – i не потерплю нiякоi погрози!

– А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! – гукнули три голоси.

– Ох, – заговорив червоний вершник, – якщо тут мае бути бiйка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в нiй участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивiться, як пташечка настовбурчуе пiр’я, а ще навiть пушку не мае на пiдборiддi i скидаеться на дiвчину. Ану, вiдступiть, а ти, шкiряний, пiдходь, ми не заподiемо тобi лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти бiльше не почуеш таких. Ми веселi хлопцi i кажемо один одному грубi слова, якi не мають значення. Якщо ти ще глибше заiдеш у краiну давнiх чехiв, то побачиш багато таких, як ми.

– Ви не повиннi казати таких слiв, – застерiг Вiтiко.

– Казати чи не казати, – мовив червоний вершник, – так уже сталося, тож повiр менi.

– Якщо ти кажеш, що й у думцi не мав нiчого поганого проти мене, i обiцяеш бiльше не казати нiяких лихих слiв проти мене, то я вiритиму тобi, якщо й твоi товаришi мають таку саму думку.

– Вони мають таку саму думку, – запевнив червоний вершник. – А тепер пiдiйди i iдь з нами так довго, як тобi до вподоби.

– Я iду тiльки ступою, – попередив Вiтiко.

– Вiн уже видае закони, – мовив червоний вершник, – i ми дотримаемось iх i проiдемо з тобою якусь вiдстань ступою.

– Тож iди до нас! – гукнув хтось iз гурту.

– Іди! – докинув ще хтось.

Водночас тi, хто загрозливо ставав проти Вiтiко, повернули своiх коней, i всi зрушили та посунулись, немов щоб дати йому мiсце i по-дружньому прийняти його.

Вiтiко вклав меча в пiхви i повiльно поiхав помiж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вiтiко, i Вiтiко пiд’iхав до нього.

– Ну, – мовив червоний вершник, – якщо ти хочеш iхати по праву руку вiд мене, то iдь. Одолен потiм може iхати по праву руку вiд тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посерединi. А ти, Велиславе, Касто, Мiкуле, Радмiле та iншi, iдьте за нами. А ви, сини Смiла, що так полюбляете мчати вперед, вам не зашкодить, якщо вашi конi не так тяжко сапатимуть.

– Доведеться iхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.

Отож Вiтiко став по праву руку вiд червоного вершника, а той, кого вiн назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку вiд Вiтiко, i кавалькада рушила, як i казав червоний вершник. Коли вже поiхали, вiн запитав:

– Ну, шкiряний, скажи, хто ти, звiдки iдеш i куди прямуеш у такому вбраннi?

– Цього я вам не скажу, – мовив Вiтiко, – бо я не знаю, хто ви i якi вашi намiри.

– З тобою нiколи кiнця не дiйдеш, – усмiхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повиннi покаятись i сказати, хто ми. А потiм ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто iде по праву руку вiд тебе, – це Одолен, син Стржижа. Вiн хоче змiнити увесь свiт, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а вiн хотiв убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.

Вiтiко глянув на чоловiка по праву руку вiд себе. Той iхав на чорному конi. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся i очi. Був у зеленому вбраннi, чорнiй шапцi з чаплиною пiр’iною, мав меч i мисливський рiг.

– Ну, шкiряний, – мовив вiн, – невже я справдi схожий на розбiйника, який прагне вбивати людей, що iздять отак самотою?

– Нi, – вiдповiв Вiтiко, – але ти мiг би бути надто поквапним.

– Вiн такий i е, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто iде позаду мене, – розповiдав вiн далi. – Це Велислав, вiн завжди каже, що вiрний, проте не знае кому, вiн ще такий молодий, що навiть не почав бути вiрним. Тож озирнись на нього.

Вiтiко озирнувся. Велислав iхав на рудому конi, мав каштанове волосся i очi, брунатне вбрання, пiр’iну шулiки на чорнiй шапцi, меч i рiг.

– Що ж, я пiдозр не викликаю, – сказав вiн Вiтiко.

– Так, – погодився той.

– А тепер, шкiряний вершнику, глянь просто назад, – казав далi червоний вершник, – це син Начерата, вiн завжди син Начерата i завжди буде сином Начерата.

– Таж озирнися! – гукнув чоловiк позаду Вiтiко.

Вiтiко крутнувся трохи на конi й побачив чоловiка, що гукав. Вiн iхав на гнiдому конi й був дуже гарним юнаком iз бiлявим волоссям, синiми очима i рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з бiлою пiр’iною, вiн мав меч i рiг.

– Я не загрожую нiкому, – запевнив вiн Вiтiко.

– Хiба що всiм гарним дiвчатам! – усмiхнувся червоний вершник.

– Я мiг би пiдтримувати шляхетну дружбу i з лицарем, наприклад, iз цим шкiряним вершником, – мовив юнак.

– Може, а може, й нi, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вiтiко.

– А тепер iде другий ряд позаду нас, – пояснював далi червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець, але вiн не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехiв? – гукнув вiн назад товаришевi.

– Я скоро буду ним, – вiдповiв той.

Вiтiко озирнувся. Той чоловiк iхав на вороному конi, мав свiтле волосся, зелене вбрання, чорну пiр’iну на чорнiй шапцi, меч i рiг.

– Того, що праворуч вiд Бена, звуть Каста, – розповiдав червоний вершник. – Ти тiльки глянь на нього, вiн завжди пiде на смерть задля своiх друзiв. Касто, ти помреш за нас усiх! – гукнув червоний вершник.

– А ви всi за мене! – вiдповiв Каста.

Каста iхав на вороному конi, мав русяве волосся, сiру пiр’iну на чорнiй шапцi, рiг i меч.

– А тi двое позаду iх – сини Смiла, великого полководця князя Собеслава, – знову заговорив червоний вершник, – вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання i ще повиннi признатися нам, чи iхнi любки мають однаковi очi. Ти бодай глянь на них, мiй шкiряний.

Вiтiко озирнувся i тiльки побачив, що обидва вдягненi в зелене, мають червонi пiр’iни на чорних шапках i кожен iде на буланому конi.

– А ще далi ззаду iдуть Мiкул, Радмiл та iншi, – пояснював червоний вершник, – тепер немае сенсу озиратися на них, а якби ми замiсть кавалькади знову зiбралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них i побачив би, чи вони подобаються тобi.

Вiтiко помiтив, що всi тi чоловiки вдягненi однаково: не дуже широкий верхнiй одяг iз поясом, тугi штани i шкiрянi чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всi були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потiм було зрiзане навскiс.

– Що ж, шкiряний, я тобi вже трохи розповiв, – мовив червоний вершник, – ми аж нiяк не вiдмовчуемось, а от ти прибув iз краiни Офiр або з краiни царицi Савськоi i туди ж i iдеш у такому вбраннi.

– Я обрав собi такий обладунок, який вважав за добрий, – вiдказав Вiтiко.

– І ти вiзьмешся за великi справи, – припустив червоний вершник.

– Ти, може, теж, – вiдповiв Вiтiко.

– Ти, певне, вже бачиш, – пояснював червоний вершник, – що ми не хотiли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштованi на багато важливих справ, на завоювання не тiльки Богемii, а й таких дрiбних краiн, як Австрiя, Баварiя, Саксонiя, Нiмеччина i цiлий свiт, а саме: свiт задоволень. Ми королi та управителi того господаря, що володiе всiма краiнами. І навiть земля йому замала, навiть на зорi й небо вiн прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше i мае там своiх людей, хтось у горах коло Саксонii i мае там своiх людей, хтось у Баварському лiсi i мае там своiх людей, хтось на благословеннiй луцi коло Ельби i мае там своiх, i всi вони такi, як ми.

– Одяг, у якому ви ходите, я бачив i в iнших краiнах, – мовив Вiтiко.

– Не тiльки одяг, а й звичаi i традицii та все iнше поширенi в усьому свiтi, i ми живемо з усiм свiтом, ми не можемо сидiти за нашою дубовою колодою, щоб вона затiнювала нас. Звiсно, старi люди розказують, що наш народ колись жив вiдрубно, був собi сам по собi i не прагнув пориватися назовнi, любив пiснi й танцi, шанував гостиннiсть i обробляв землю. Розум вважали за найбiльшу цiннiсть, а присуд, який вирiшував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашiй краiнi належала не вiйськовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий вiд усiх i вiн усiм мiг порадити й допомогти. Напади ззовнi просто вiдбивали. Князь Само в давноминулi часи знищив вiйсько франкського короля Дагоберта в триденнiй битвi пiд Тогастбургом, а вiйсько Людовiка Нiмецького, що прагнув поневолити чехiв, зазнало нечуваноi нищiвноi поразки. А ми не знаемо анi мiсця битви, анi iм’я чоловiка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тодi були добрi часи, але хтозна, як воно все вiдбувалося. Старi люди завжди хвалять минувшину i давнi часи. Роки, якi ближче до нас, були тут у краiнi теж досить буремнi. Чому той чоловiк не зберiг краще свое iм’я i чому я не повинен мати змоги шукати i знищувати лихого сусiду, що завдае мук i погрожуе, в його краiнi i чому я не можу нести в серце чужих народiв iм’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

– Ми зi славою понесемо iм’я нашого народу в найдальшi краiни, – мовив Вiтiко.

– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тодi ми всi, що тут е, пiдемо з тобою в будь-яке вiйсько володаря! – вигукнув червоний вершник.

– Я не нестиму корогви, – заперечив Вiтiко, – який-небудь славетний князь Богемii сам скаже, кому ii нести.

– Може, твiй Собеслав? – запитав червоний вершник.

– Може, Собеслав, а може, той, хто буде пiсля нього, – вiдказав Вiтiко.

– Чому вiн випустив короля Лотара, коли оточив i розбив його пiд Хлумецом, i задовольнився тим, що лишився князем Богемii?

– Вiн знае, – вiдповiв Вiтiко, – i знае, чому обстоюе нiмцiв, але це не завадить йому колись зi славою повести наш народ за кордон.

– Тож ти iдеш не з краiни царицi Савськоi чи краiни Офiр, а належиш, як чую з твоiх слiв, до нашого народу, – виснував червоний вершник.

– Ти ж бачиш, що я iду на пiвнiч, отже, приiхав iз пiвдня, – вiдповiв Вiтiко.

– Ми всi iдемо з тобою на пiвнiч, отже, приiхали з пiвдня, – пожартував червоний вершник.

– Таж так, – погодився Вiтiко. – Лишаеться тiльки питання, хто здаля, а хто зблизька.

– Тож ти, мабуть, мандруеш iз лiсу, де ростуть ялицi та журавлина, – мовив червоний вершник.

– Ялицi, журавлина та iнше, – пiдтвердив Вiтiко, – i там е багато мiсць, де невибагливий чоловiк може спорудити добрий лiсовий замок.

– Та вони там такi невибагливi, що iх i жаби задовольняють, – усмiхнувся червоний вершник.

– Їм досить i жаб, i в цьому е перевага, – мовив Вiтiко.

Почувши цi слова, червоний вершник напiвобернувся на конi й гукнув своiм товаришам:

– А що, друзi, якби ми коли-небудь поiхали на лови в пiвденнi лiси нашоi краiни, звiдки тече гарна Влтава, бо ось шкiряний каже, що там було б не так уже й погано?

– Якщо вовки, ведмедi та оленi взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! – гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

– І ми зi списами в руках та в мiцних чоботях на ногах пiдемо через камiння, болота i плутане корiння, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.

– Хтозна, чи вiдбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, – крикнув Одолен збоку вiд Вiтiко, – а якщо ми будемо першi, хто запровадить там справжнi лови, нас чекае слава, i тим бiльша слава, що бiльше труднощiв нам доведеться подолати. Перемога справжня тiльки тодi, коли перекидають гори, щоб дiстатися до ворога.

– Та ти рiчку вип’еш, щоб дiстатися до нього! – засмiявся червоний вершник.

– Це було б надто повiльно, – заперечив Одолен, – я кинуся з нашими людьми в рiчку й перепливу на той бiк.

– Ми пiдемо туди, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, – бо ще не були там!

– А корiння i трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушенi пекти на вечерю борсука, – гукнув той, кого назвали Кастою.

– А ведмежi шкури привеземо жiнкам i дiвчатам, щоб мали м’якенькi укривала! – крикнув котрийсь син Смiла.

– Еге ж, твоiй матерi, щоб ноги зiгрiла, – кинув Велислав.

– Коли-небудь ми поiдемо туди, – крикнув червоний вершник, – але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо i чого зазнаемо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорiкати нам за нашi звичаi i вихваляти давнi часи.

– Поiдемо! – гукнув чийсь голос.

– Атож, поiдемо! – гукнув ще хтось.

– Авжеж! – гукнув третiй.

– А нашi звичаi – справжнi чистi бiлi ягнятка супроти вовкiв, якими були тi звичаi давнiше, – сказав червоний вершник, знову повертаючись на конi обличчям уперед. – Якби старий Космас не мав уже вiсiмдесятьох рокiв, коли записав на багатьох пергаментах дii нашого народу, то б побачив, якими були тi давнi: вони були лихi, а ми тепер добрi. А ти, шкiряний лицарю, вже чув про два великi роди нашоi краiни, якi були такi великi, що не було бiльших вiд них i навряд чи буде коли-небудь бiльший?

– Я чув про багато родiв цiеi краiни, – вiдповiв Вiтiко, – i не знаю, кого ти маеш на увазi.

– Тож слухай, – почав розповiдати червоний вершник, – був колись у краiнi чоловiк, що жив у замку Лiбiц i мав синiв та доньок i володiв землями, якi тягнулися впоперек князiвства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славникiв. Коли вiд спасiння свiту ще не почався тисячний рiк, один його син, що звався Войтех, був епископом Праги. Вiн був другим у низцi епископiв i прибрав собi iм’я Адальберт. Космас вихваляв його i написав про нього на пергаментi, що вiн був високого роду, мав гарну статуру, був привiтним у спiлкуваннi, дотепним у життi i його всi любили. А ще за давнiх часiв жив чоловiк на ймення Врш, вiд якого походять вршi. Одного разу дружину одного врша заскочили пiд час перелюбу. Існував звичай, що жiнка, винна в такому переступi, мала загинути вiд руки свого чоловiка. Та жiнка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свiй грiх, Адальберт послав ii до жiнок монастиря Святого Георгiя. Вршi прибiгли до Адальберта i шукали ту жiнку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця i захисника перелюбу. А вiн сказав iм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхiтливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смертi грiшника, а його поправи», аж тут проводир вршiв кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоiм братам i твоему дому я згадуватиму це до останнього родича». Потiм вршi побiгли далi, а коли iм виказали мiсце перебування провинноi жiнки, обступили облогою монастир, аж поки iм видали ту жiнку. А оскiльки шлюбному чоловiковi було страшно вбивати ii, вршi наказали, щоб iй вiдiтнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршiв, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Вршi почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в краiнi, вони володiли неподiленою спадщиною Славника i жили в замку Лiбiц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичi втратили все, крiм Лiбiцу, та й Лiбiц опинився в облозi. Анастасiй, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичiв, був у тому замку й порадив, коли смiлива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всi нащадки Славника подалися до церкви та вiвтаря, а коли вршi вдерлися до замку i обiцянками виманили втiкачiв iз церкви, то повбивали геть усiх: чоловiкiв, жiнок, дiтей i дiвчат. А слуг i людей, якi належали вбитим i були в замку, закрiпачили. Абат Анастасiй утiк до Угорщини i вже нiколи не повернувся. Вршi забрали всi маетностi Славниковичiв i проводир вршiв жив тепер частiше в Лiбiцi. Тiльки трое Славниковичiв уникли долi свого роду: Адальберт, що був у Римi, Радим, його наймолодший брат, що поiхав разом iз ним, i Собiбор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським вiйськом разом з iмператором Оттоном проти пiвнiчних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщi i здобув там маетностi та повагу. Але рiд уже не пiднявся i згас.

– А чому князi не забороняли таких дiй? – запитав Вiтiко.

– Так, тодi був один князь, – вiдповiв червоний вершник, – що звався Болеслав Рудий, i вiн з усiм своiм почтом сприяв вршам i навiть воював разом iз ними проти Славниковичiв. А коли зiйшов на княжий престол, то дав одному вршу за дружину свою доньку, i вршi мали нащадкiв вiд нього. Але Болеслав утратив усi прилеглi землi своеi держави й розлютився i на родовитих, i на простолюд. Це породило обурення, i вршi першi повстали проти нього. Вiн був змушений утiкати. Потiм Болеслав знову став могутнiм i запросив пiд час карнавалу, коли всi розважалися, найшляхетнiших людей краiни, а також вршiв до себе, а ошукавши iх своею приязнiстю, напав на них зi своiми охоронцями, передусiм сам проштрикнувши кинджалом тiло свого зятя, i вбив усiх, кого боявся. Але того самого мiсяця його ослiпив польський князь Болеслав i вiн помер за кiлька рокiв, нiким не оплаканий, в одному далекому польському замку. Коли десь через сiмдесят рокiв князь Вратислав запанував як король цiеi краiни, вршi знову тiшилися повагою: Бук, Чач, Добромил, Тiста та iншi. Та коли князь Вратислав помер i на князiвський престол зiйшов його син Бржетислав, двох наймогутнiших вршiв вигнали з краiни: Мутину, що доти був приятелем князя i жупаном Лiтомержица, i Божея, проводиря вршiв, володаря Лiбiца i жупана в Жатецi. Адже князь зокрема дiзнався, що вони пiд час облоги польськоi фортецi Брдо накладали з ворогом. Коли минуло чотири роки пiсля цього вигнання, про яке пишуть, що воно сталося 1100 року, князь Бржетислав у вечiрнiх сутiнках у День святого Хоми повертався з ловiв у лiсах коло Крживоклату до свого двору в Збечнi, а в лiсовiй пiтьмi назустрiч йому iхали люди зi смолоскипами, з лiсовоi гущавини вискочив чоловiк на ймення Лорек i щосили вгородив йому в тiло мисливський дротик. Лех Космас записав: «Наче зiрка з неба, впав високий князь у лiсi на землю». Люди князя пiд’iхали запiзно i пiдняли вмирущого. Побiгли шукати вбивцю i побачили, що вiн разом iз конем упав у канаву, проткнувши себе власним мечем. Чи то навмисне, бо ж не мiг уникнути погонi, чи то внаслiдок нещасного випадку, – те вже годi дiзнатися. Поширилася чутка, нiби вбивцю пiдiслали вигнанi вршi Божей i Мутина. Коли пiсля Бржетислава на князiвський престол зiйшов його брат Борживой, вршiв закликали назад i вони вiрно служили. Та оскiльки двоюрiдний брат Борживоя Сватоплук з Оломоуца прагнув зiйти на князiвський престол, вiн послав до Борживоя начебто посланця, що мав йому назвати його ворогiв, i вiн назвав вршiв, Борживой став недовiрливий i двiчi намагався схопити врша Божея, а потiм вршi вiдiйшли вiд нього, перекинулись до Сватоплука, допомогли йому перемогти i зiйти на княжий престол. Борживой був змушений утiкати до полякiв. За рiк по тому Сватоплук iз вiйськом разом зi своiм кумом Генрiхом V, королем нiмецьким, пiшов проти угорського короля Коломана. Для захисту Богемii вiн лишив пана Вацека i врша Мутину з вiйськом. До Пресбурга Сватоплук i Генрiх прийшли разом. Сватоплук зруйнував i знищив усе, що могло б йому перешкоджати в околицях Пресбурга i намагався разом iз Генрiхом здобути мiсто i фортецю. Аж тут прибув посланець, повiдомивши, що польський король Болеслав, що був другом Угорщини, вдерся з Борживоем у Богемiю, перемiг Вацека та Мутину, спустошив жупи, i прийшов таемний посланець вiд Вацека, який сказав, що Мутина порозумiвся з ворогом, вiн, як виявилось, сприяв Борживою, тiльки вдавав боротьбу, а сам потай пiшов до свого двоюрiдного брата Немоя, що е прихильником Борживоя. Сватоплук був змушений вiдiйти вiд Пресбурга, i король Генрiх теж мусив пiти геть. Сватоплук зi своiм вiйськом пiшов у Богемiю, а польський король повернувся в Польщу. Вацек i Мутина вийшли назустрiч князю. Вiн приязно зустрiв iх i був приязний iз вршами, якi були з ним в Угорщинi. Потiм поiхав у замок Мутини, що мав назву Вратислав, i переночував там. Коли почався день, вiн зiбрав усiх людей, якi були з ним, у великiй залi замку: панiв, лицарiв та всiх iнших. Прийшли Мутина з двома молодими синами, вршi Домаслав та Унiслав. Князь швидко зайшов до зали, вискочив на лаву коло печi й крикнув звiдти, що вршi здавна завжди були пiдступнi, зрадливi та лихi, i заявив: «Тож я вiддаю iх на поталу, i той, хто вб’е iх, забере iхне добро i маетностi, все, що зможе захопити й загарбати. Цi, що в залi, будуть першими». Потiм зiскочив iз лави й вийшов iз зали. Мутина сидiв на стiльцi й мовчав. Вiн одразу отримав два удари i не ворушився. Пiд час третього удару хотiв пiдвестися, та вже його голова вiдскочила вiд тулуба. Вбили Унiслава i Домаслава. Дiтей Мутини кудись повели. Невша, один приятель вршiв, вискочив iз вiкна в лiс, але свiтлий одяг виказав його, його схопили i ослiпили. Краса i Вакула скочили на коней i помчали до замку Лiбiц, де сидiв Божей. Вiн саме обiдав iз дружиною i своiм юним сином Боржитою i пустив iх до себе як вершникiв з угорськоi вiйни. Краса забiг i паплюжив усiх, а коли йому показали Боржиту, вбив його i закривавленим мечем проткнув батьку серце. Вршiв у замку перебили, з убитих здирали одяг i прикопували iх, усе сплюндрували. Тепер вршi, якi лишилися живi, почали вiйну проти свого напасника, i вiйна ставала дедалi лютiша, бо iм допомагали iхнi прихильники, а iхнiх ворогiв бiльшало. Проте вршi зазнали поразки й загинули. Одних повели на ринковi майдани мiст i стратили там, iнших убили на горi Петржин або ж на вуличках i в будинках. Старий лех Космас написав, що сини Мутини були добрi хлопчики й такi гарнi, наче намальованi на слоновiй костi, проте iх убили. Люди хрестились i тiкали. Перебили всiх вршiв, крiм одного, що втiк, то був Йоганн, син Тiсти. З замку Мутини Сватоплук знову пiшов проти Коломана, бо ж той iшов у Богемiю, i одного разу, коли вiн прудко мчав у лiсi, одна гiлка так ударила йому по оку, що вибрала його. Сватоплука повезли до Праги, де вiн одужав. Коломан повернувся до Угорщини. Сватоплук, одужавши, iхав узимку зi своiм вiйськом три дня i три ночi, аж поки добувся до Нiтри, куди хотiв заiхати, але охоронцi побачили його i замкнули браму. Тож вiн спустошив усе навколо й повернувся назад у Моравiю. Коли настало лiто, вiн хотiв помститися полякам i рушив у похiд проти них разом iз королем Генрiхом. Але вiйна точилася аж до осенi без успiху i вже треба було думати про повернення. Двадцять першого дня мiсяця вересня, коли Сватоплук був цiлий день коло короля, щоб порадитися про вiдступ, i коли вiн у вечiрнiх сутiнках повертався до своiх наметiв, iз лiсу до його почту виiхав якийсь чужий лицар, тодi казали, що це врш Йоганн, син Тiсти, i щосили метнув списа помiж плечi князя, тож той упав мертвий iз коня. Вбивця втiк завдяки своему прудкому коневi. Наступного року пiсля цього вбивства Йоганна, сина Тiсти, схопили пiд час бунту проти князя Владислава, i Вацек ослiпив його. За три роки по тому Вацека вбили з наказу теперiшнього князя Собеслава, який був тодi ще молодим княжичем, на полi пiд Вишеградом, бо друзi повiдомили княжичу, що Вацек звинувачував його перед його братом князем Владиславом i хотiв виманити його з Вишеграда, щоб полонити i ослiпити.

– Страхiтливi розправи, – зiтхнув Вiтiко, – i я знав i про них.

– Я розповiдаю тiльки тому, – сказав червоний вершник, – щоб показати, що дiялось.

– А князi тим часом сидiли на своiх володарських престолах, – мовив Вiтiко.

– Атож, князi, князi, – пiдтвердив червоний вершник. Обернувся i крикнув: – Друзi, чоловiк, що iде поряд зi мною, запитуе про князя нашоi краiни.

– Я мав на увазi тiльки князiв, якi правили тодi, – поправив його Вiтiко.

– Так, князi, князi, правда, друзi, що е така рiч, як князi? – гукнув червоний вершник.

Дехто з вершникiв, почувши цi слова, засмiявся.

Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед i сказав:

– Колись, мiй сину, в цiй краiнi, що лежить така благословенна перед нами, не було князiв. Хтозна, що тодi дiялось, коли твiй лiс рiс ще й тут, де ми тепер iдемо.

– Було досить ведмедiв i мало мисливцiв! – крикнув Одолен.

– Марбод зi своiми людьми повбивае всiх ведмедiв i турiв, – кинув червоний вершник.

– Були часи! – крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.

– Проте нашi старi навряд чи вмiли розповiдати про минулi часи, – зауважив червоний вершник, – вони тiльки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сiм рiчок i нашi предки осiли в краiнi. В однiй частинi краiни панував той, у другiй – хтось iнший, а в третiй не було нiкого, i всi були дуже щасливi, як завжди бувають щасливi, коли починають розповiдати про початок життя якогось народу.

– Тепер це не було б щастям, – мовив Велислав, – але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своiх осель.

– Але господарнiсть скiнчилася, – зiтхнув червоний вершник. – Коли старий Крок склепив очi i його авторитет успадкувала його донька Лiбуша, кожен хотiв стати ii чоловiком i всi тиснулись до неi, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловiка, жила з ним, i вони пiдпорядкували собi краiну, де жили, i вiд них походили численнi нащадки, що завжди тримали ту краiну в покорi й були князями: Незамисл, Мната, Воен, Унiслав, Кржесомисл, Неклан та iншi, хто iх знае тепер, i Гостивiт, i Борживой, його син, перший християнський князь, i його онук, святий Вацлав, чиiм братом був жорстокий Болеслав; та iншi. Помираючи, вони завжди подiляли землю мiж синами, i це призводило до суперечок i жорстоких учинкiв, але нiхто чужий не приходив у Богемiю та Моравiю воювати з нащадками Пржемисла. Сто рокiв тому серед нащадкiв Пржемисла з’явився видатний чоловiк на ймення Бржетислав, син князя Ульрiха, онук князя Болеслава Побожного, правнук Болеслава I, брата святого Вацлава. Бржетислав зi своiми шляхтичами, лехами i жупанами вирiшили, що Богемiя вiдтодi мае бути неподiльна, найстарший iз роду Пржемисла мав бути великим князем Богемii i Моравii, а решта нащадкiв цього роду мали отримати землi в Моравii, жити з тих земель, мали називатися князями i бути пiдпорядкованими найстаршому князевi. Ця постанова мала покласти край суперечкам, великим князем завжди мав бути найстарший i найдосвiдченiший чоловiк i кожен нащадок Пржемисла мав дбати i про Богемiю, i про Моравiю, бо мiг коли-небудь стати князем. Але цей закон порушили ще онуки Бржетислава. Вiн мав багато онукiв. Вiд свого найстаршого сина Вратислава вiн мав чотирьох онукiв: Бржетислава, Борживоя, Владислава i Собеслава, що тепер великий князь. Вiд свого молодшого сина Конрада, що був князем у Брно, i Оттона, що був князем в Оломоуцi, вiн мав онукiв Ульрiха, Лютольда, Сватоплука, Оттона i Бржетислава. Коли старий Бржетислав помер, його наступником на князiвському престолi став його син Вратислав, що був найстаршим нащадком роду Пржемисла i першим серед богемських князiв досяг найбiльшоi пишноти, якоi мiг досягти, а саме: королiвськоi корони. Коли вiн помер, його наступником на престолi став його брат Конрад, бо тепер уже вiн був найстаршим представником роду Пржемисла. Коли невдовзi помер i вiн, наступником став найстарший син короля Вратислава Бржетислав, що тепер був найстаршим у родi Пржемисла. Саме цього Бржетислава вбили в лiсi коло Крживоклату. Пiсля похорону наступником на княжому престолi став його брат Борживой, хоча вiн уже не був найстаршим представником роду Пржемисла, проте Бржетислав домовився з можновладцями краiни, що його наступником мае стати брат. Найстаршим представником був Ульрiх, що намагався утвердити свое право, але невдовзi вiдступив. Але не так учинив Сватоплук, бо йому кортiло бути князем. Вiн вдавався до насильства, але марно. Тож потiм послав, як я вже розповiдав, до Борживоя одного ошуканця, який мав розповiсти, нiбито Сватоплук кривдив його i тому вiн перейшов до Борживоя. Той чоловiк розповiдав Борживою i правдиве, i брехливе, i назвав йому як ворогiв тих, хто був його друзями. Борживой сповнився недовiри i став немов чоловiк, що пiднiмаеться драбиною i обрубуе щаблi позаду себе. А коли вiд нього був змушений утекти навiть його шляхетний брат Владислав, Борживоя було легко повалити, i великим князем став Сватоплук. Наче вогонь, що горiв на княжому престолi, вiн сидiв на ньому два роки. Але породив велике невдоволення, тож його вбили.

– Я знаю про цi сумнi подii, – зiтхнув Вiтiко. – Князi так вживали владу, що завжди зростало тiльки зло.

– Тож ти, мiй друже, теж бачиш, якi тi князi! – виснував червоний вершник. – Але прийшов чоловiк, що поставив межу i стримав лихо. Такого шляхетного, чудового, великодушного i високого чоловiка не було ще нiколи. За весь час його князювання не пролито жодноi краплi кровi, вiд ворогiв вiн вiдборонився, покарав iх, але потiм простив iм, а народ зробив щасливим i задоволеним. То був Владислав, брат Бржетислава, вбитого в лiсi коло Крживоклату, i брат Борживоя, що його прогнав Сватоплук. Оскiльки внаслiдок порушення принципу наступностi на престолi за вiком з’явилася непевнiсть у визначеннi наступника, можновладцi Богемii i Моравii одразу пiсля вбивства Сватоплука самi обрали собi князя, i то Владислава, що вже в найближчi днi пiсля смертi Сватоплука зiйшов на князiвський престол у Празi. Князюючи вже два мiсяцi, вiн захотiв вiдсвяткувати Рiздво в Градецi й запросив на свято свого двоюрiдного брата Оттона Чорного, Сватоплукового брата. Але й до великого князя прийшло запрошення вiд нiмецького короля Генрiха V вiдсвяткувати з ним новорiчнi свята в Регенсбурзi. Тому князь послав до Градеца богемського пана Вацека, щоб той привiтав i гостинно прийняв там Оттона, а сам подався з почтом у Регенсбург. Коли великий князь був у Пльзенi, примчав вiсник, повiдомивши, що напередоднi Святого вечора князiв брат Борживой iз вiйськом узяв Прагу та Вишеград i проголосив себе великим князем. Владислав вiдправив вiсника до Вацека i Оттона, закликаючи вирушити на Прагу, й водночас послав звiстку про ту оказiю королю Генрiху, а сам зi своiми людьми подався назад у Прагу. З Вацеком i Оттоном вiн обступив облогою Вишеград, де був Борживой, i почалася вiйна батькiв проти синiв, синiв проти батькiв, братiв проти братiв, родичiв проти родичiв, землякiв проти землякiв, i це лихо тривало вiсiм днiв, аж поки в Богемiю вступив король Генрiх, забезпечив завдяки своiм представникам припинення бойових дiй i запросив обох братiв до Рокiцанiв, де вiн стояв. Вони приiхали обидва, i iх схопили на полi перед Рокiцанами: Владислава як друга, а Борживоя як ворога. Його закували в кайдани i спровадили у фортецю Гаммерштайн на Рейнi. Владислав повернувся в Прагу i вчинив суд над тими, хто вiдкинувся вiд нього. Найтяжчих зрадникiв тiльки ослiпили, iншi втратили маетностi, а голову старого мiста Праги Привiтана змусили тричi прилюдно нести по ринку собаку, потiм кат вiдтяв йому бороду i вiн був змушений пiти у вигнання. Через якийсь час Оттон Чорний теж спробував поширити своi права на князiвський престол. Князь схопив Оттона, i князевi друзi порадили ослiпити його. Але князь сказав: «Я й близько не маю намiру всякчас пiдживлювати ненависть». Вiн тримав Оттона три роки у в’язницi спершу у Вишеградi, а потiм у Крживоклатi. Оттон покаявся, i князь повернув йому його маетностi. Крiм того, ще й Собеслав, наймолодший брат князя Владислава, найтяжче i найдовше кривдив його. Були сварки i примирення, новi сварки i новi примирення. Як Собеслав був ще хлопцем, його брат Борживой, тiкаючи вiд Сватоплука, взяв його з собою. Коли польський король Болеслав вступив у Богемiю, щоб звiльнити Борживоя з в’язницi в Гаммерштайнi i знову посадити на князiвський престол, Собеслав був у польському вiйську. Пiд час страхiтливоi битви в горах Карконошах пролилося багато чеськоi кровi, i Собеслав iз польським вiйськом повернувся в Польщу. Коли за якийсь час польський король знову одружився i обрав собi за дружину сестру дружини богемського князя, i сестри намагалися утвердити мир мiж своiми чоловiками, а до того ж приiхала ще й мати всiх синiв, що сперечалися, – Владислава, Борживоя i Собеслава, – полячка Сватава, вдова богемського короля Вратислава, щоб примирити сперечальникiв, князi Богемii i Польщi уклали мир, Владислав простив своему молодшому братовi Собеславу i дав йому для життя Жатец та землi коло нього. Але вiн, як i Оттон, намагався утвердити свою владу над великим князем, i той застерiг його. Та коли друзi Собеслава сказали йому, що князь хоче заманити його до Вишеграду, щоб там схопити та ослiпити, i Вацек потiм супроводив його до Вишеграду, Собеслав наказав вбити його на полi перед Вишеградом i втiк. Владислав дуже розсердився, але знову простив братовi, покликав його, як не минуло ще й двадцятьох мiсяцiв, назад, i дав йому у володiння землi навколо Градеца, а також Брно i Зноймо. Тепер Собеслав засвiдчував вiрнiсть, як i Оттон. Коли на Лукерському полi точилася битва проти угорського короля Стефана, вiн разом з Оттоном зайшов у тил ворога i одержав велику перемогу, пiсля якоi богемське вiйсько повернулося до Праги зi славою i великою здобиччю. Пiсля цих подiй Борживоя звiльнили з в’язницi в Гаммерштайнi. Владислав доброхiть зiйшов iз князiвського престолу й передав йому владу над Богемiею i Моравiею. Але Борживой не тямив урядувати, тож Владислав знову почав княжити. Собеслав, бувши вiрним вiсiм рокiв, укотре повстав проти свого брата. Владислав, розгнiвавшись, пiшов iз вiйськом у Моравiю, прогнав Собеслава разом iз дружиною – угоркою Адельгайдою – i вже нiколи не пустив назад. Собеслав був добрим лицарем i мав гарну статуру, i чеський народ вважав, нiби вiн мае бути десь далеко. Настав нещасливий рiк, який називали 1125 роком пiсля народження Спасителя. На початку того року захворiв Владислав. Вiн справив свято Трьох Святих Царiв на своему дворi в Збечнi, тяжко захворiв i наказав перевезти його до Вишеграду. Вiн пiдупадав дедалi бiльше. До нього пiдходили рiзнi люди i просили примиритися з Собеславом. А той i сам прибув у Богемiю серед лютоi зими i обiйшов у лiсi Бiлу гору. То було на початку лютого. Сватава, мати двох синiв, сiла на лiжко хворого i своiми шанобливими вустами i всiею своею шанобливою постаттю просила його примиритися. Шляхетний епископ Бамберзький Оттон пiсля подорожi з метою навернення людей до християнства заiхав до Праги. Князь сповiдувався йому i отримав вiд нього церковнi благословення. Єпископ також вимагав примирення. Двадцять п’ятого дня мiсяця березня князь нарештi звелiв, щоб приiхав Собеслав. Вiн приiхав. Брати, заплакавши, обнялися, i Собеслав став навколiшки коло лiжка хворого. Всi в Богемii зрадiли на цю звiстку й молилися в церквах, щоб князь одужав. Проте вiн помер дванадцятого дня мiсяця квiтня, його тiло повезли в монастир у Кладруби, який вiн обдарував маетностями, а його брат Собеслав зiйшов на богемський престол i сидить уже на ньому тринадцять рокiв.

– І тепер вiн уже iнший, нiж був ранiше, – мовив Вiтiко.

– А ти, шкiряний, багато знаеш про нашi справи, – дивувався червоний вершник.

– Про них вiдомо i в iнших краiнах, – сказав Вiтiко.

– Але вiн почав правити не серед спокою, – розповiдав далi червоний вершник. – Оттон Чорний поiхав до нiмецького короля Лотара i сказав, мовляв, йому належить богемський князiвський престол, i просив короля про допомогу. Король послав князю послання: навiть якщо увесь богемський i моравський народ бажав його i обрав, тi вибори не чиннi, бо дати розпорядження про них i провести iх мiг тiльки нiмецький король. Вiн дав Собеславу термiн, щоб той з’явився до його суду й чекав присуду. А якщо вiн не зробить цього – нехай готуеться до вiйни. Собеслав сказав: «Я сподiваюся на милосердя Господне i на заступництво наших святих Вацлава i Адальберта, якi не дадуть нам опинитись у руках чужинцiв». Потiм вiн рушив у Моравiю й зайняв маетностi Оттона. Згодом пройшов по Богемii, закликав народ i звелiв молитися в церквах. Узяв корогву святого Адальберта з церкви замку Врбчан, який належав Славнику, прикрiпив ii до списа святого Вацлава i звелiв нести ii попереду пiд час вiйни. Наступного року по тому, як князь Собеслав зiйшов на князiвський престол, король Лотар почав серед зими вiйну. З ним були майже всi пани Саксонii, звiдки вiн походив, а також Альбрехт Ведмiдь i Генрiх фон Гройч. Собеслав зi своiм вiйськом чекав короля в долинi Хлумеца. Коли король вступив у Богемську марку, Собеслав послав йому ще одну звiстку через Начерата, Смiла, Дiвiша i Мирослава, що мали почет iз собою, i звелiв iм переказати: «Чехи досi самi наставляли своiх князiв, i римський iмператор визнав iх як правителiв християнського свiту, тож ми й хочемо зберiгати цей стан i швидше загинемо, нiж вiзьмемо на себе нове ярмо. Нехай нас Господь розсудить». Король не зважав на цi слова й рушив у Хлумецьку ущелину. Оттон зi своiм загоном iшов попереду. Його вбили разом з усiма. Потiм прийшов другий загiн. Його теж розбили. Потiм надходили iншi загони, на них нападали, iх розпорошували, розбивали, полонили. Король утiк на гору, чехи оточили гору, щоб анi вiн, анi тi, хто був коло нього, не мали змоги втекти. Король вiдправив посланця до Собеслава. Собеслав пiднявся на гору i сказав королю: «Ми почали цю вiйну не з пустотливостi, щоб пролити кров твоiх людей i завдати тобi ганьби, ми воювали, щоб захиститися вiд насильства, яке хотiли заподiяти нам. Господь розсудив нас. Ми приймаемо вiд тебе пiдтвердження вибору князя, але не тому, що ти нiмецький король, а тому, що будеш римським iмператором, i повертаемо собi давнi права». Король поцiлував князя i пiдтвердив, давши присягу на корогвi, його вибори. Пiсля цього князь дав змогу королю i його людям безперешкодно пiти звiдти. Полонених вiн вiдпустив без викупу. Серед них були епископ Мерсебурзький, епископ Гальберштадтський, Альбрехт Ведмiдь i три абати. П’ять сотень шляхетних нiмецьких лицарiв, якi полягли, i людей, що загинули з ними, а також людей з iнших краiн, якi теж полягли, Собеслав звелiв поховати.

– Добре вчинив, – кивнув головою Вiтiко. – Моя мати i один шляхетний священик розповiдали менi про цi подii, як я був хлопцем, i ще частiше знову розповiдали про це, коли я вже вирiс i був юнаком.

– Коли Собеслав п’ятого року свого врядування вирушив iз великим почтом у Моравiю, – розповiдав далi червоний вершник, – один слуга назвав йому двох людей iз його почту, якi мали намiр убити його i чекали для цього слушноi нагоди. Князь розповiв про це своiм жупанам Здеславу i Дiвiшу, що були його вiрними радниками, i звелiв iм потай схопити тих обох чоловiкiв. Коли iх схопили, в них упiзнали слуг братiв Мирослава i Стржезимира. Їхня зброя була отруена. Вони призналися, що iхнi господарi наказали iм убити. Мирослава, що був коло князя, схопили, Стржезимир намагався втекти, але його наздогнали, обох зв’язали i привели у Вишеград. Князь припинив похiд i пiшов у Прагу. В мiсто вiн зайшов iз непокритою головою, босий, в одязi покутника i одразу подався до церкви Святого Вiта. Бамкали дзвони, дiти з гiлочками стояли на вулицях, священики спiвали хвалу святому Амброзiю, тиснулися люди. В церквi князь помолився за свiй порятунок. За сiм днiв по тому був день прилюдного суду i земельного з’iзду. Того дня прийшли двi тисячi чоловiк. Князь виголосив промову, запевнивши у своiй ненастаннiй прихильностi до Богемii та Моравii, i сказав, що вiн грiшна людина, проте за грiхи його мае спiткати, на вiдмiну вiд брата Бржетислава, iнша кара, нiж смерть, i карати мае вища сила, а не руки грiшноi людини. Суд повинен вирiшити, невiдступно дотримуючись справедливостi судочинства. Суд вiдбувся, i наступного дня стратили Мирослава, Стржезимира, обох iхнiх слуг i лiкаря, що дав отруту. Мирослав назвав як головного призвiдцю епископа Майнгарда, що пiшов на прощу в Єрусалим. Коли епископ повернувся, його за постановою князя i лехiв повели на суд до архiепископа Майнцького Адальберта i епископа Бамберзького Оттона. Вирок зачитали в День святого Вацлава. Єпископ Бамберзький сам прибув до Праги. Майнгарда перед усiм народом оголосили невинним. Єпископ Оттон, епископ Оломоуцький Здик i семеро богемських абатiв поклали своi епитрахилi й засвiдчили невиннiсть Майнгарда. Отак була врятована його честь. Вiдтодi вже нiхто не повставав проти Собеслава. З королем Лотаром вiн жив у дружбi i двiчi давав йому своiх богемцiв для його подорожi до Рима. З польським королем Болеславом вiн воював через угорського короля Белу. Собеслав перемiг, примирився з королем, i вони стали друзями. Вiдтодi мир.

Червоний вершник якусь мить мовчав, Вiтiко також.

– А тепер ти, шкiряний, – знову заговорив червоний вершник, – ти говорив про князiв, запитував про них, я вже назвав тобi тепер досить князiв i багато розповiв про них. Оскiльки я багато розповiв i про князiв, i про рiзнi роди та про iхнi дикi звичаi, а також про нас i нашi добрi звичаi, тож тепер i ти мiг би розповiсти щось про себе i свою натуру, це буде втiхою для нас.

– Я вже сказав тобi, що я iду з пiвдня i прямую на пiвнiч, – вiдповiв Вiтiко.

– Справдi сказав, мудрий чоловiче, – говорив далi червоний вершник, – i це дуже дивно, та оскiльки ти не завжди матимеш на собi шкiряне вбрання i коли-небудь, можливо, помiняеш його на якесь iнше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповiдатиму про тебе, i не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповiдатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну рiч, яку називають iм’ям, i ця рiч мае бути невинною, щоб ii можна було назвати.

– Мене звуть Вiтiко, – вiдповiв Вiтiко, – я походжу з пiвдня краiни, i не маю нiяких iнших родичiв, крiм матерi, що шляхетного роду.

– Що ж, Вiтiко, – мовив червоний вершник, – якщо ти походиш iз пiвдня нашоi краiни, то ти, напевне, був i в Баварii, i бачив Генрiха Гордого, про якого всюди говорять.

– Я не бачив його, – вiдповiв Вiтiко. – У Рандсгофi, що стоiть неподалiк вiд рiчки Інн i де ще до великого iмператора Карла i його синiв часто жили володарi франкськоi землi, в монастирi, що стоiть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генрiх зi своею дружиною Гертрудою i малим сином, що теж звався Генрiх. Я пiшов туди. Герцог не приiхав. Там були пфальцграф Оттон, архiепископ Зальцбурзький Конрад, епископ Пассауський Регiмберт, пани з Роре, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гагенау i багато iнших.

– А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як i багато зарозумiлих панiв, – зауважив червоний вершник. – Таж вiн нi про що iнше й не думав, як про ласку, яку б вiн зробив Нiмецькiй iмперii: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на нiмецькому престолi сидить шваб Конрад i каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, i тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонiя вже йому не дiстанеться, а Баварiю той шваб дасть своему единоутробному братовi молодому маркграфу Австрiйському Леопольду, який буде добрим союзником тiльки тодi, коли хто-небудь домагатиметься його пiдтримки.

– У Баварii кажуть, що герцог не пiддасться, i ще меншою мiрою – Вельф, – вкинув Вiтiко.

– Отак спалахне iскра, – мовив червоний вершник, – i пошириться вогонь. Наш великий князь будуе тим часом замки на марках своiх земель i дбае, щоб усi можновладцi мали людей, потрiбних для роботи, й чекае свого часу.

– Вiн, мабуть, слушно чинить, – пiдтвердив Вiтiко.

– Так, можливо, ти, шкiряний, здогадуешся, – погодився червоний вершник. – Три мiсяцi тому вiн поiхав до нового короля Конрада в Бамберг i домiгся, що його молодому синовi Владиславу, якого вiн торiк зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два мiсяцi тому вiн скликав панiв Богемii на з’iзд у Садскiй i там усi, i високi, й низькi, визнали молодого Владислава i пiдтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усi справи впорядкованi та утвердженi, тож нам, нашому гуртовi вершникiв, не було б нiякоi користi, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краi. Ми могли б тiльки вбивати оленiв i вихваляти гарнi очi дiвчат, якби тут де-небудь були справдi гарнi очi; щонайбiльше, до чого ми можемо бути придатнi, – надати допомогу в тому, що задумали високi та низькi пани.

– Але навiть тодi, коли все добре впорядковане, а на престолi сидить князь, що править справедливо й по праву, – заперечив Вiтiко, – це аж нiяк не заважае комусь iншому думати, нiби вiн може стати князем, i планувати, що? вiн зробив би, якби престол належав йому.

– Тодi ми маемо мiльйон князiв, – скрикнув червоний вершник, – i всi вони думають, яка iм буде радiсть i насолода, коли князiвський престол опиниться в iхнiх руках! Але я тобi вже казав: кожен iз нас i ми всi, увесь наш гурт, маемо перед собою щось вище, i саме воно цiкавить нас: царство радостi, яке охоплюе увесь свiт i супроти якого князiвський престол – ослiнчик, що про нього нiхто й не думае. Чи ти, може, хотiв би стати ще одним Кроком, якщо тi, хто походить вiд нього через його доньку Лiбушу та ii чоловiка Пржемисла, погодяться з цим, i хотiв би правити в мудростi й заснувати рiд, що, неозорий, триватиме пiсля тебе аж до кiнця свiту?

– Я про це не думав, – заперечив Вiтiко, – та якби внаслiдок вiйни чи якогось лиха всi, хто походить вiд Пржемисла, вимерли i Богемiя та Моравiя захотiли мене згiдно з правом зробити своiм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем i хотiв би правити чесно i справедливо.

– Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпецi, – мовив червоний вершник, – наш князь Собеслав i далi товаришуе з уже зблiдлим iмператором Лотаром, давав йому людей для його iмператорських подорожей, вiдвiдував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей i з великою пишнотою та численними подарунками iздив на день народження iмператора в Мерсебург. Вiн дружитиме i з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володiння, а якщо мiж королем Конрадом i гордим герцогом Генрiхом у Саксонii чи десь-iнде спалахне вiйна, князь Собеслав зi своiми людьми поiде допомагати королю, i в такому разi вiйна може тривати дуже довго.

– А ти теж був у Садскiй? – запитав Вiтiко.

– Я там не був, i всi, хто тут iде, не були там, – вiдповiв червоний вершник, – туди iздили тiльки досвiдченi, а також тi, хто хотiв iз якихось причин.

Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

– А тепер я трохи розкрию тобi нашi намiри. Я i всi, хто зi мною, iдемо на схiд, глянь на оту рiвнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях вiдходить убiк до краю, який називають Моравiею, а оскiльки ти нам iз власноi волi повiдомив, що ти iдеш на пiвнiч, тож ми, напевне, й розстанемося там.

– Так воно й буде, – погодився Вiтiко.

– А коли ти знову десь натрапиш на нас, – запрошував червоний вершник, – то пiд’iдь до нас i будь нашим товаришем.

– Але вiн мае зректися свого звичаю, – крикнув ззаду Велислав, – iхати ступою!

– Подорожуючи, я iду тiльки ступою, – вiдповiв йому Вiтiко, – а в iншi часи можу й по-iншому.

– А ми навiть у подорожах не iздимо ступою, – сказав Велислав.

– Тодi ви маете коней для перемiни, – зауважив Вiтiко.

– Шкiряний мае слушнiсть, – погодився червоний вершник. – Вiн береже свого коня, а ми занапащаемо iх, вiн розумний, а ми легковажнi.

Тим часом вершники доiхали до деревця, де шлях розгалужувався.

– Бачиш, ми iдемо цим шляхом праворуч, – мовив червоний вершник.

– А я iду по тому, що йде просто вперед, – нагадав Вiтiко.

– Ну, шкiряний, бувай здоровий! – попрощався червоний вершник.

– Щасливоi дороги i не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! – гукнув Одолен.

– Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, – вiдповiв Вiтiко.

– Веселоi подорожi! – гукнув Велислав.

– І тобi! – крикнув Вiтiко.

– Бувай здоровий! – попрощався Бен.

– Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.

– Бувайте здоровi! – побажав Вiтiко.

– Бувай здоровий! Щасливоi дороги! – гукнули вершники, якi iхали позаду.

– Бувайте здоровi! – вiдповiв Вiтiко. Потiм постояв хвилинку i сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть i звiдки я iду, ти багато розповiв менi й назвав менi тих, хто iде з тобою, а тепер скажи менi, хто ти, якщо ти так дбаеш про цей край i переймаешся тим, що вiдбуваеться в ньому.

– Отож, шкiряний, слухай: я син шляхетного i великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодноi краплi кровi, я онук славетного короля Вратислава, я небiж князя Бржетислава, що в лiсi коло Крживоклату впав, наче зiрка на землю, я небiж нещасного Борживоя, що мусив утiкати вiд Сватоплука, i я небiж теперiшнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

– Коли ти справдi такий… – заговорив Вiтiко.

– То що, Вiтiко? – запитав червоний вершник.

– То мав би бути поважнiшим, – закiнчив фразу Вiтiко.

– Мiй сину, – мовив червоний вершник, – ось iде мiй шлях на схiд, у Моравiю, а твiй – на пiвнiч. Бувай здоровий i знайди свое щастя.

Пiсля цих слiв i вiн, i його супровiд зрушили коней i помчали швидким клусом на схiд, тож тiльки закурилося за ними. Вiтiко ступою подався на пiвнiч.




3

Зала була дуже велика


Року Божого 1140-го захворiв богемський князь Собеслав. Торiк восени вiн iздив на схiдний кордон своеi держави. А ще рiк тому вiн, i теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав змiцнив свою державу проти Польщi, збудував замок Госту й жив неподалiк вiд нього на своему дворi в Хвойно. Вiн захворiв напередоднi Святвечора i звелiв завезти його в замок Госту. Настала Рiздвяна нiч, проминуло новорiчне свято i свято Трьох Святих Царiв, наближався мiсяць лютий. Князь лежав у покоi з потинькованими стiнами i трьома вiкнами. Два вiкна були завiшанi полотном, а крiзь трете князь дивився в той бiк, де лежали землi його покiйного приятеля короля Болеслава. Надворi був мороз, тож тiло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якоi лежали його посивiла борода i руки. Поряд iз хворим на дерев’яному стiльчику сидiла жiнка в темному вбраннi. Князь заговорив до неi:

– Адельгайдо, дiзнайся, чи юнак, який у недiлю був у передпокоi, ще е десь у замку або поблизу, i нехай вiн зайде до мене.

Жiнка пiдвелася i вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

– Вiн ще тут, його знайдуть i пришлють до тебе.

Сказавши, жiнка знову сiла на свое мiсце.

Небагато минуло й часу, як слуга вiдчинив дверi й завiв Вiтiко, що й далi був у шкiряному обладунку.

Князь кивнув слузi, щоб той вийшов, а потiм сказав:

– Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазi. Пiдступи ближче, Вiтiко.

Вiтiко ступив кiлька крокiв вiд дверей i пiдiйшов до князя.

– Ти повинен пiдiйти аж до лiжка, – мовив Собеслав.

Вiтiко пiдiйшов, зупинився i дивився на князя. З його непокритоi голови звисали на плечi русявi локони. Шкiряний шолом вiн тримав у руцi.

– Вiтiко, – заговорив князь, – ти був розумним у нашому з королем Конрадом походi в Саксонiю, ти не належиш до жодного шляхетного роду моеi держави, в тебе чесний погляд, i ти не зрадиш мене. Вiзьми найкращого коня, що е в замку, захистися добре вiд холоду та iдь у Прагу. Там у Вишеградi скликали з’iзд i радяться, що буде пiсля моеi смертi. Дiзнайся, що вони кажуть i що намiряються робити, i привези менi назад докладну звiстку. Я дам тобi золотого хрестика, покажи його епископовi Сильвестру, вiн допомагатиме тобi. Ти заприязнився з людьми навколо мене i виконаеш мое доручення.

– Ясновельможний пане, – озвався Вiтiко, – якщо я привезу тобi правдиву звiстку, чи будеш ти потiм карати тi землi, якi дiють проти тебе?

– Нi, мiй юний вершнику, – вiдповiв князь, – я лише почую, що дiеться, а потiм помру.

– Тож я йду i принесу тобi правдиве повiдомлення, – пообiцяв Вiтiко.

– Нехай Господь береже тебе, – побажав князь. Потiм сягнув рукою до дерев’яноi скринi, що стояла за лiжком, i дiстав звiдти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Вiдкрив ii i взяв золотого хрестика: – Ось хрестик, – додав вiн.

Потiм знову закрив скриньку й подав ii Вiтiко, що взяв ii й заховав у куртцi. Потiм уклонився князевi та жiнцi й пiшов до дверей. Жiнка пiдвелася, пiдступила до нього i сказала:

– Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, i зберiгай вiрнiсть, допоки житимеш.

Вiтiко промовчав, а жiнка пiшла попереду нього до дверей i першою вийшла. В кiмнатi, до якоi вони зайшли, на численних простелених на пiдлозi оленячих шкурах гралося трое хлопчикiв. На лавi сидiв священик.

– Собеславе, – сказала жiнка одному хлопчиковi, – глянь у кiмнатi, чи е там Бореш, i погукай його. Твiй батько хоче послати цього чоловiка.

– Добре, мамо, – вiдповiв хлопчик, пiдскочив i вибiг за дверi.

– Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.

– Нi, Вацлаве, – вiдповiла жiнка, – але йому треба спочити.

– Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.

– Треба ще якийсь час посидiти тихо, – наполягла жiнка.

Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводi озброеного чоловiка.

– Бореше, – сказала жiнка, – князь вiдправляе цього вершника посланцем. Вiн мае вибрати собi коня i отримати все потрiбне.

– Я пiдготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.

– Де Владислав? – запитала жiнка.

– Поiхав у лiс i невдовзi повернеться, – вiдповiв Вацлав.

– Скажеш, коли вiн повернеться, – попросила жiнка. – Бувайте здоровi, велебний отче, а тобi, Вiтiко, щасливоi дороги.

Жiнка знову пiшла до кiмнати хворого. Священик, що був пiдвiвся, знову сiв, а Вiтiко i Бореш пiшли до iншоi кiмнати. Там товклося багато людей: слуг, священикiв та iнших. Чоловiки перетнули кiмнату, вийшли в передпокiй, спустилися сходами вниз i пiшли до стайнi.

Минула година, Вiтiко вiдчинили браму, i вiн поiхав на чорному князiвському конi по заснiженiй стежцi на захiд. Вiтiко обмотав собi ноги в стременах у грубi тканини, прикрив хутром шкiряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежоi шкури, руки теж замотав у хутро. В правiй руцi вiн тримав коротенький дротик, а на поясi в нього висiв меч. Вiн iхав так прудко, що вранцi четвертого дня доiхав до Праги.

Пошукав заiзду, завiв коня в стайню, почистив одяг i з’iв щось на снiданок. Потiм пiшов до дому епископа. Постукав молоточком у дверi. Воротар вiдчинив, повiв Вiтiко до сходiв, а потiм сходами до передпокою, де передав його чоловiковi в сутанi. Той запитав, чого хоче гiсть. Вiтiко вiдповiв, що вiн князiв посланець i назвав свое iм’я. Потiм його завели в теплу кiмнату, де пiд балдахiном стояв великий хрест Спасителя. Дверi коло хреста, сказав чоловiк, ведуть до епископа, проте Вiтiко мае зачекати, бо епископ саме розмовляе з одним високим паном.

Вiтiко став коло вiкна й чекав. Чоловiк сiв на лаву.

Згодом дверi коло хреста вiдчинилися, i вийшло двое чоловiкiв. Обидва були у фiалково-синiх сутанах. Один мав високе чоло й темнi очi, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав синi очi й сиву бороду. В кожного висiв на грудях золотий хрест.

Виходячи, чоловiк iз каштановою бородою сказав другому:

– Навчiться пiзнавати його.

– Я знаю його, знаю, – запевнив чоловiк iз сивою бородою.

Потiм обидва мовчки пройшлися по кiмнатi до вхiдних дверей. Там вони попрощалися, чоловiк iз каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кiмнату, з якоi обидва були виходили. Тепер у ту кiмнату подався й проводир Вiтiко. За хвилину повернувся й завiв Вiтiко всередину.

Вiтiко зайшов i побачив, що чоловiк iз сивою бородою та синiми очима стоiть серед кiмнати. Проводир вийшов.

– Я епископ Сильвестр, – промовив господар.

– Мене послав князь Собеслав, – пояснив Вiтiко.

– Тож будь благословен i сiдай на стiлець, – запросив епископ.

Вiтiко сiв, епископ сiв на другий стiлець i запитав:

– Ну, а тепер скажи: як я розпiзнаю твое послання?

– Бо його кажу я, – вiдповiв Вiтiко, – а завдяки цьому знаковi ви допоможете менi.

Вiтiко витягнув iз куртки червону оксамитову скриньку, дiстав iз неi хрестика й подав епископу. Єпископ узяв його, поцiлував i вiддав Вiтiко.

– Коли вiн дав тобi цього хрестика?

– Чотири днi тому вранцi, – вiдповiв Вiтiко.

– Вiн дiстав його з лiжка?

– Вiн пiдняв руку вiд ведмежоi шкури на лiжку, сягнув до скринi за лiжком, дiстав звiдти скриньку з хрестиком i вклав ii менi в руку, – розповiв Вiтiко.

– Добре, – схвалив епископ. – Чого ти хочеш?

– У Вишеградi провадять нараду, – вiдповiв Вiтiко, – i я повинен дiзнатися, що вони кажуть i що задумують, i доставити князю правдиву звiстку.

– Тож я, дитино, розповiм тобi, що знаю i що можу розкрити, а ти тодi iдь до князя й перекажеш йому, – запропонував епископ.

– Це означатиме, що я не дiзнаюсь, якi iхнi намiри, i не принесу князевi правдивоi звiстки, – заперечив Вiтiко. – Адже ви, превелебний епископе, самi сказали, що не знаете всього i не все можете розкрити.

– Що ж, i як ти хочеш дiзнатися про це? – запитав епископ.

– Я пiду на з’iзд i слухатиму, що там кажуть i що вирiшують, – вiдповiв Вiтiко.

– Хочеш пiти туди! – вигукнув епископ. – Бiдолашна дитино, вони оголосять тобi вирок, а потiм виконають його.

– Не знаю, – стенув плечима Вiтiко, – але я повинен намагатися виконати свою обiцянку князевi.

– І як я можу допомогти тобi? – запитав епископ.

– Щоб вони впустили мене i дали змогу слухати, – припустив Вiтiко.

– Про це, напевне, я зможу подбати, – мовив епископ, – i вони швидше погодяться з цим, нiж якби ти сам сказав iм про свiй намiр. А от те, що станеться потiм, впаде вже на твою голову.

– Може впасти, – кинув Вiтiко.

– Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немае потреби, – вiдраджував епископ. – Ти впiзнав чоловiка, який вийшов вiд мене?

– Нi.

– То був Здик, епископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Вiн мае великий вплив на нарадах наших народiв i запевняе, нiби вже знае, хто буде князем. Ти бачив лiкаря коло князя?

– Нi, – вiдповiв Вiтiко, – тiльки його помiчникiв.

– Вiн у Празi й заходив до мене, – сказав епископ, – i розповiв, що не мине й пiвмiсяця, як князь помре.

– Лiкар, може, й знае про це, – стенув плечима Вiтiко, – а мое завдання зовсiм iнше.

– Це буде великий з’iзд, на який збереться багато людей, – розповiдав епископ, – i якщо на цьому з’iздi Господь Бог не подбае про утвердження правди, а далi випробовуватиме ii, князь тут уже нiчого не змiнить. Ти ще маеш батька-матiр?

– Тiльки матiр.

– Тобi, мiй сину, було б краще, – порадив епископ, – посидiти коло матерi, поки це все минеться.

– Це вже неможливо, – мовив Вiтiко.

– А князевi байдуже, чи вiн ще тепер уже знатиме, що вiдбуваеться, а чи дiзнаеться потiм, – зауважив епископ.

– Я ж пообiцяв йому, – нагадав Вiтiко.

– А якщо я тобi анiтрохи не допоможу? – запитав епископ.

– Тодi я сам виконуватиму свое завдання, – не поступався Вiтiко.

– Ти дав надто поквапну обiцянку, – дорiкнув епископ.

– Я обдумав ii, – захищався Вiтiко.

– Як обдумуе молодiсть, – зiтхнув епископ. – Тож як тебе звуть?

– Вiтiко.

– Далi я не розпитую, – махнув рукою епископ. – Іди до свого заiзду, не спiлкуйся з людьми i не втручайся в розмови, скажи одному з моiх людей, де тебе знайти, i я потрiбноi години пришлю тобi звiстку.

– Гаразд, – кивнув головою Вiтiко, – я слухатиму вас.

– Ну, поводься добре, мiй сину, – попрощався епископ i легенько поклав руку на тiм’я юнака, а потiм прибрав ii. Вiтiко низько вклонився i вийшов.

У передпокоi тепер було багато людей. Один чоловiк провiв Вiтiко сходами вниз. Вiтiко назвав йому свiй заiзд. Потiм воротар вiдчинив йому браму й випустив на вулицю. Тiею самою дорогою, якою прийшов, Вiтiко повернувся до заiзду.

Вiтiко довелося чекати кiлька днiв. Вiн ходив у мiсто, придивлявся до кам’яниць, якi стояли мiж дерев’яних будинкiв, виходив на довгий дерев’яний мiст над Влтавою i знову повертався в свою кiмнату. Вiн бачив багатьох людей i помiчав, що вони приiхали здалеку, а в заiздi говорили, що, оскiльки князевi недалеко до смертi, слiд провести вибори i обрати його наступника.

Третього дня мiсяця лютого до заiзду Вiтiко прийшов чоловiк вiд епископа Сильвестра i переказав прохання епископа, щоб юнак наступного ранку був ошатний, бо прийде один священик i поведе його на з’iзд лехiв. Вiтiко пообiцяв.

Наступного ранку, коли почався четвертий день мiсяця лютого, Вiтiко вдягнув свiй добре вичищений шкiряний обладунок, шкiряний шолом на голову i почепив меч на пояс. Прийшов священик, i вiн пiшов iз ним по вулицях Праги. Всюди було повно людей у святочному вбраннi, якi сновигали в рiзнi боки й розмовляли про подii, якi мали вiдбутися того дня. Священик i Вiтiко ступили на шлях до Вишеграду. Люди йшли в той самий бiк. Деякi вершники iхали з великим почтом. Дехто йшов самотнiй по дорозi. Отак Вiтiко зi священиком дiйшли до Вишеграду i пройшли крiзь браму.

На подвiр’i скупчилося вже багато людей. Священик повiв Вiтiко до сходiв, потiм сходами вгору й вивiв у довгий коридор. Якщо десь стояли озброенi люди, священик казав якесь слово, i, почувши його, iх пропускали. З коридору Вiтiко i священик зайшли до кiмнати. Вона була простора, i там зiбралося дуже багато людей. Серед них були i слуги, i пани, ба навiть жiнки та дiвчата. З тiеi кiмнати ще однi дверi вели до другоi кiмнати, обидва зайшли туди, i там теж усюди стояли люди.

– Тут ми повиннi зачекати, – мовив священик Вiтiко.

У тiй другiй кiмнатi були ще однi дуже високi дверi, коло яких стояли озброенi люди.

Вiтiко i священик прочекали десь годину, i з високих дверей вийшов чоловiк i гукнув:

– Вiтiко!

– Туди ти повинен iти сам, – шепнув священик.

Вiтiко пiшов повз озброених людей у високi дверi, оповiсник – разом iз ним, дверi за ними зачинили, i Вiтiко постав перед з’iздом.

Зала була дуже велика. В заднiй частинi i з бокiв купчилися люди. Тiльки там, де стояв Вiтiко, був чималий вiльний простiр. Вiтiко мiг бачити всiх, i всi могли бачити його. Попереду зборiв, там, де стояв довгий стiл iз письмовим приладдям, сидiв епископ Празький Сильвестр. Лiворуч вiд нього сидiв епископ iз темними очима i каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, епископом Оломоуцьким. Далi сидiли численнi абати i духовнi особи. Збоку сидiли священики, що належали до пiдлеглих епископiв i абатiв. Попереду зборiв сидiв ще й чоловiк в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбраннi, пiдперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На головi вiн мав темно-пурпуровий шолом з бiлою пiр’iною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд iз ним сидiв чоловiк у сiрому вбраннi та зеленому шоломi з бiлою пiр’iною i сивим волоссям. То був Смiл, один iз военних проводирiв, Вiтiко бачив його пiд час походу в Саксонiю. Поряд зi Смiлом сидiв чоловiк у чорному вбраннi, чорнiй шапцi з сiрою пiр’iною i сивою бородою, а потiм ще багато iнших людей у дорогих шатах. Позаду них сидiли рядами ошатнi й прикрашенi шляхетнi богемськi пани. Кожен мав меч. Вiтiко не знав нiкого або ж нiкого не мiг упiзнати серед такого скупчення. Серед тих, хто сидiв у найдальшому кутку, Вiтiко, як здавалося йому, помiтив обличчя вершника, якого коло Чинова назвали сином Начерата. А ще побачив чоловiка, якого, здавалося, тодi назвали Велиславом. Помiтив i ще одного чоловiка з того товариства, проте не знав його iм’я.

Зайшовши до зали, Вiтiко лiвою рукою зняв свiй шкiряний шолом, уклонився, правою рукою пригладив локони i стояв, спрямувавши очi на збори.

У залi, коли Вiтiко заходив до неi, панував гучний гамiр, як звичайно бувае, коли багато людей збираються в одному примiщеннi, i той гамiр, коли вiн зайшов, лише погучнiшав. Багато хто пiдводився, щоб побачити його, а чимало людей позаду стали на ноги, щоб мати змогу краще дивитися вперед.

Коли гамiр трохи вщух, пiдвiвся один священик, що сидiв коло епископа, вийшов на вiльний простiр перед столом i гукнув:

– Я абат iз Кладрубiв!

Потiм замовк, а оскiльки нiхто не заперечив i запанувала майже цiлковита тиша, заговорив:

– Дорогi можновладнi та добромиснi! Ми зiбралися сьогоднi в цьому замку на такий важливий i поважний з’iзд, яких було дуже мало в нашiй краiнi. Коли лихо, яке видаеться тепер близьким, здавалось, уже загрожувало, чимало вiрних людей почали радитись, яких заходiв можна було б ужити, щоб не постало лихо, яке вже не раз виникало в наших землях пiд час змiни на князiвському престолi. Коли серед людей поширилася чутка, що так само може статися й тодi, коли наш ясновельможний князь Собеслав буде покликаний до вiчного життя в товариствi своiх братiв, батька-матерi й предкiв, то прийшло дуже багато шляхетних планiв нашоi держави, якi розповiли про свое становище та маетностi й вимагали пустити iх на з’iзд. Отож сьогоднi в цiй залi зiбралась нарештi рада для поважних мiркувань про справи i пошукiв виходу. Але, перше нiж рада змогла зосередитися на предметi своiх роздумiв, сталась одна оказiя, яку й треба насамперед якось вирiшити. Приiхав молодий вершник, якого прислав наш могутнiй князь Собеслав, щоб вiн дiзнався, що вирiшили шляхетнi пани держави, i повiдомив йому. Тому вiн хоче звернутися до з’iзду з проханням дозволити йому послухати всi обговорення i постанови. Але його перше клопотання полягае в тому, щоб рада дозволила йому самому викласти свое прохання. Оскiльки внаслiдок опитування розважливих людей, а потiм на нашiй радi ми вирiшили, що його треба вислухати, i оскiльки я сам провiв це опитування i порушив дане питання на з’iздi, я повiдомляю тепер, що оцей юний посланець стоiть перед вами, щоб сталося те, чому судилося, i щоб тi, хто ще хоче висловитись, перше нiж слухати його, сказали свое слово.

Виголосивши цю промову, абат з Кладрубiв повернувся на свое мiсце й сiв.

Пiсля нього пiдвiвся чоловiк у чорному вбраннi з сивою бородою, що сидiв коло Смiла, вийшов на вiльний простiр й вигукнув:

– Я Бен, вiйськовий проводир i другий голова цих зборiв. – Коли люди приготувалися слухати його, вiн знову заговорив: – Тепер нехай виступають тi, хто зголосився говорити про допуск посланця. Перший знае свое мiсце, а кожен наступний знае свого попередника.

Сказавши, Бен знову сiв.

Одразу по тому серед зборiв пiдвiвся чоловiк у чорному вбраннi, на його чорнiй ведмежiй шапцi стирчала вороняча пiр’iна, вiн мав чорне волосся на головi й чорну бороду. Не сходячи з мiсця, вiн вигукнув:

– Я Богдан! – Хвилину почекавши, заговорив далi: – Превелебний абат iз Кладрубiв повiдомив, що посланець, який стоiть перед нами, прийшов, щоб дiзнатися про постанови князiвського з’iзду, а потiм повiдомити про них князю Собеславу. Розвiдник пiд час вiйни намагаеться дiзнатися про дислокацiю й намiри вiйська, щоб повiдомити про них вороговi. Розвiдник пiд час миру намагаеться дiзнатись про думки й постанови, щоб повiдомити про них туди, звiдки може прийти вiйна i ще бiльше лихо, нiж вiйна. Тому я й кажу: киньмо цього молодика у в’язницю, вчинiмо над ним суд, щоб вiн отримав вирок, а потiм виконаймо той вирок.

Висловивши цю пропозицiю, Богдан сiв.

Тепер пiдвiвся чоловiк у червоному вбраннi, що сидiв на заднiх лавах, вiн мав чорну шапку з червоною пiр’iною, а на пiдборiддi – пишну шпакувату бороду. Вiн вигукнув:

– Я Домаслав! – А потiм заговорив: – Посланець, що стоiть перед нами, хоче доповiсти князевi Собеславу про постанови, якi ми ухвалимо. Ми тут зiбралися з очевидним намiром порадитись, що слiд робити пiсля смертi нашого ясновельможного князя, яка, здаеться, вже недалеко, щоб нашу батькiвщину обминули всi лиха, що можуть виникати в таких випадках. Навiть якщо нашi постанови завжди будуть слушнi, може статися, що вони не сподобаються князевi Собеславу, i його дух, потьмарений хворобою, може спонукати до наказiв, якi призведуть у краiнi до збурення i лиха. Те, що так не криючись намагаеться зробити цей молодий посланець, – зрада нашоi батькiвщини. Ми можемо запобiгти цiй зрадi, просто вивiвши посланця з наших зборiв, але тодi однаково лишиться замах на зраду, i саме так слiд розумiти його намiр цiеi митi. Тому я кажу, що молодика треба взяти пiд варту й вiддати пiд суд майбутньому князевi.

По цьому промовець знову сiв.

Тепер у лiвiй половинi зали пiдвiвся чоловiк у темно-синьому вбраннi, що мав руду бороду, руде волосся i бiлу пiр’iну на темно-синiй шапцi. Вiн вигукнув:

– Я Бенеш! – А потiм заговорив: – Навiть якщо те все, що казали люди передi мною, правда, то не менша правда й те, що найвищi чоловiки держави зiбралися в цiй залi, назва якоi, якщо вигукнути ii, вiдома всiм, щоб узяти в своi руки долю людей, якi живуть у нашiй краiнi. Посланця, який стоiть перед столом, не знае нiхто, а його роки не дають йому нiякого права в цiй залi. Тут злочин товаришуе iз зарозумiлiстю, i треба покарати iх обох. Тож я й кажу: не чекаймо наступного князя, а вчинiмо суд самi i оголосiмо вирок.

Сказавши, чоловiк знову сiв на свое мiсце, i посеред правоi половини зали одразу пiдвiвся якийсь молодик. Вiн мав русявi локони й синi очi, чорну шапку з бiлою чаплиною пiр’iною вiн тримав у лiвiй руцi, рукав свiдчив, що в нього гаптоване золотом вбрання брунатноi барви. Вiн вигукнув:

– Я Мiлгост! – А потiм заговорив гучним голосом: – Оскiльки нашi збори повиннi подбати про порятунок краiни, iм належить i найвища гiднiсть, яка е в цiй краiнi. Якщо вони мають довести свою мету до кiнця, то повиннi бути й найвищою владою, якiй нiхто не може чинити опiр i яку нiхто не може пiдточити, не пiдточивши сам себе. Тому я кажу: поставмо перед Вишеградом високу палю i повiшаймо на нiй цього молодика, щоб вiн висiв там для постраху i науки аж до часу, коли лишиться година до митi, коли новий князь сяде в Празi на князiвський престол.

Чоловiк, якого звали Мiлгост, знову сiв на свое мiсце.

Пiсля нього пiдвiвся лiтнiй чоловiк, що сидiв на однiй iз переднiх лав. Вiн мав темно-буре вбрання, чорну шапку без пiр’iни i довгу сиву бороду. Вiн вигукнув:

– Я Болемiл!

Пiсля цього вигуку запанувала глибока тиша, i Болемiл почав говорити:

– Я б тепер ще не виступав, бо вважав, що не настала ще пора говорити нам, але оскiльки моi попередники вже висловились i дiйшла черга до мене, я скажу наступне: я прожив багато рокiв i багато бачив. Я знав ще давнього римського iмператора Генрiха IV, що сперечався зi святим отцем Григорiем i жив однiеi пори з нашим князем Вратиславом, князем, що став королем. Вiдколи того князя коронували як короля, я прослужив ще понад п’ятдесят рокiв. Такого свята в Богемii ще нiколи не було i нiколи вже не буде: в День Святого Вiта князя i його дружину Сватаву, що померла чотирнадцять рокiв тому, коронували в королiвських шатах i помазали в соборi Святого Вiта, коронував iх архiепископ Трiрський Егiльберт, а князi, епископи, всi лехи Богемii i весь народ кричали: «Велике спасiння i благословення помазаному вiд Бога королю Вратиславу!» Тодi лунали пiснi, якi тепер уже майже забутi. Я дiзнався, як той король упав iз коня й помер. Я знав його сина Бржетислава, що правив вiсiм рокiв, а потiм його вбили в лiсi коло Крживоклату. Я був свiдком кривавих битв, якi точилися за князiвський престол, бо за панування Бржетислава скасували перехiд престолу до найстаршого. Я знав брата i наступника Бржетислава Борживоя, що спершу був змушений воювати за владу з Ульрiхом iз Брно, а потiм зi Сватоплуком з Оломоуца, зазнавши вiд нього поразки. Я бачив, як Сватоплук протягом свого дворiчного панування знову був змушений воювати з Борживоем за престол i як вiн пiд час цiеi боротьби з лютi винищив увесь рiд вршiв, а потiм убили i його самого по той бiк Карконошiв. Я знав i другого брата Бржетислава: доброго Владислава, змушеного провадити криваву боротьбу за свiй князiвський престол i в Празi, i в цьому замку з Борживоем та польським королем, його приятелем. Крiм того, я знав i третього брата Бржетислава, нашого теперiшнього доброго князя Собеслава, я був разом iз ним у великiй битвi пiд Хлумецом, яку вiн був змушений провадити супроти зазiхань Оттона Чорного, щоб мати змогу лишитися князем у Богемii. Отак вiдбувалися тi подii. Ми зiбралися тут пiд час тяжкоi хвороби, яка вразила нашого князя, щоб, коли його покличе Господь, не тiльки дiйти думки, як тепер уникнути глибоких ран, якi були б завданi нашiй нещаснiй краiнi та ii людям, якби виникла боротьба за спадковiсть на тронi, а й придумати, як можна уникнути таких лих у майбутньому. Можливо, чимало вас прийшли сюди з такими думками, але багато тих, кому бракуе великого досвiду, можуть це не дуже виразно розумiти, а дехто може мати в головi тiльки власнi бажання. Хлопець, який стоiть перед нами, не знае нiчого, про що йдеться, князь не посилав його до нас, вiн сам прийшов до нас i не знае, що вiн не належить до нас. Та оскiльки ми таки знаемо, чого вiн хоче, слiд вивести його i сказати, що його присутнiсть тут недоречна, дати йому пораду пiти до своеi рiднi й дозрiвати там до майбутнього. Можливо, вiн ще може зробити щось добре. Отак каже Болемiл, старий чоловiк, що вже не любить земних благ, нi до кого не вiдчувае ненавистi й готуеться лише до поеднання з Богом i його святими.

Пiсля цих слiв Болемiл повiльно, як i пiдводився, сiв на свое мiсце.

Якийсь час панувала цiлковита тиша. Потiм у заднiх лавах пiдвiвся чоловiк середнiх лiт, що мав каштанове волосся i каштанову бороду й був у чорному вбраннi. Вiн вигукнув:

– Мене звуть Немой, я такоi самоi думки, як i Болемiл!

Пiсля нього озвався десь посерединi старий чоловiк у темно-синьому вбраннi:

– Я Славибор i думаю, що досвiдчений Болемiл сказав слушнi слова.

Потiм з правого боку зали пiдвiвся чоловiк, що зростом переважав усiх, хто доти вставав перед ним. Вiн був у темно-червоному вбраннi, мав пишне чорне волосся i чорну бороду. Вiн гукнув:

– Я Пржедбор! – А потiм заговорив: – Я згоден iз тим, що казав Болемiл, але думаю, що зарозумiлiсть i настирливiсть посланця заслуговують справедливого суду.

Пiсля цього промовця в передньому ряду насилу пiдвiвся старий чоловiк iз сивим волоссям i сивою бородою, вбраний у темно-зелений одяг. Вiн сказав:

– Мене звуть Преда, я теж думаю, що ми повиннi вчинити суд, навiть якщо й несуворий, над цим молодиком, який стоiть перед нами, бо, якщо ми, зглянувшись на його юнi лiта, випустимо його, в краiнi, що дивиться на нас, зменшиться повага до нас, а коли ми поступимось перед його волею, то не шануватимемо наших власних постанов i, можливо, невдовзi самi порушимо iх.

Старий насилу знову сiв на свое мiсце, i тепер позаду нього пiдвiвся молодик у яскраво-зеленому вбраннi та з русявими кучерями, що мав на шапцi одну довгу бiлу пiр’iну:

– Я Коган! – гукнув вiн, а потiм заговорив: – Як на мене, над посланцем треба вчинити суворий суд.

Пiсля нього озвався чоловiк у передньому ряду, що теж був русявий, але в гарному брунатному вбраннi, а на чорнiй шапцi вiн мав одну плямисту пiр’iну:

– Мое iм’я Дрслав, i я також кажу, що мае вiдбутися суворий суд.

Пiсля цих двох молодикiв посеред зали промовляв старий чоловiк у темно-сiрiй шубi i з сивим волоссям:

– Мене звуть Хотимир, я вважаю, що поради Болемiла досить.

Пiсля слiв Хотимира на якийсь час настала тиша. Бiльше нiхто не пiдводився, щоб говорити.

Трохи згодом зi свого мiсця пiдвiвся епископ iз темними очима i каштановою бородою, пiдiйшов до столу i тричi вдарив металевою штабою по дзвону, що дзвiнко озвався в усiй залi.

Коли всi, почувши цей звук, глянули вперед, вiн сказав:

– Я Здик, епископ Оломоуцький i перший голова цих зборiв.

Пiсля цих слiв почувся схвальний гомiн, тож епископ зачекав, поки настане тиша. Вiн i далi стояв за столом, повернувся обличчям до зборiв i заговорив:

– Пiсля Хотимира настала черга говорити й менi. Але я вже не говоритиму про справу, яку ми розглядаемо, а тiльки подав дзвоном знак, що як голова зборiв я не говоритиму як iхнiй учасник. А як голова я кажу: тi, хто виступав досi, розглядали не те, що слiд. Вельмиповажний лех Болемiл сказав, що йому здаеться, нiби нам ще не настала пора говорити, i цим самим вiн повiдомив, що тема обговорень iнша. Оскiльки превелебний абат iз Кладрубiв запитав, чи треба вислухати юнака, що прийшов у справах князя Собеслава, i чимало тих, хто присутнiй тут, дали ствердну вiдповiдь, то порядок такий: той, хто вважае, що, крiм питання, чи треба слухати посланця, годилося б поговорити i про iнше, нехай виступае, щоб потiм ми послухали посланця i люди сказали, що з ним робити. Як я вже сказав, я вiдмовляюсь вiд свого слова, аж поки ми вислухаемо юнака.

Сказавши цi слова, епископ знову пiшов на свое мiсце й сiв.

Пiсля нього пiдвiвся Бен, другий голова зборiв, пiдiйшов до дзвона i вдарив раз по ньому. А потiм викрикнув, стоячи коло столу:

– Я Бен, другий голова зборiв, закликаю тих, хто, за словами превелебного епископа Здика, мае промовляти перед тим, як заслухають посланця, щоб вони промовляли.

Не зголосився вже жоден промовець, i збори мовчали. Трохи почекавши, Бен заговорив знову:

– Коли решта промовцiв зрiкаються свого слова, я запитую збори, чи знайдуть вони час вислухати посланця.

Майже всi пiдвелися на знак згоди.

Тепер Бен звернувся до Вiтiко i мовив:

– Молодий вершнику, шляхетнi пани держави, що прибули на з’iзд, хочуть вислухати тебе, говори.

Вiтiко, що й далi стояв на своему мiсцi, вклонився, випростався й заговорив:

– Високi й могутнi панове! Я син цiеi краiни. Ми маемо на пiвднi невеличкий маеток у Пржицi, ще один маленький у лiсi в Планi i ще менший у Митiнi. Мiй рiд за прадавнiх часiв був досить могутнiм у великому лiсi. Але, хай там е, тепер ми не могутнi. Я народився в краiнi двадцять два роки тому. Мiй батько невдовзi помер. Моя мати жила зi мною то в Баварii, то в нашому маетку. Коли я навчився iздити верхи i володiти зброею, я поiхав iз Баварii через мою батькiвщину до Праги, щоб служити Собеславу, князю нашоi краiни. Вiдтодi вже минуло пiвтора року. Я опинився серед людей, якi служили в кiннотi. Коли торiк вiдбувався похiд нашого народу в союзi з нiмецьким королем Конрадом проти Саксонii i я розвiдав один шлях, по якому наше вiйсько могло краще просуватись, я бачив князя, i вiн похвалив мене. Коли князь захворiв, я поiхав у замок Госту, щоб дiзнатись, як тяжко вiн страждае. Минулого мiсяця князь покликав мене до покою, де вiн лежав хворий, i сказав, що я повинен поiхати до Праги, там мае вiдбутися з’iзд у Вишеградi, де будуть радитись, що буде пiсля його смертi. Я мав дiзнатися, що кажуть на з’iздi i що збираються робити, i привезти йому докладнi звiстки. На знак того, що я промовляю не вiд себе самого, вiн дав менi хрестика, завдяки якому менi мали повiрити.

Вiтiко розстебнувся, витягнув скриньку, дiстав хрестика, ступив кiлька крокiв уперед i подав його епископу Здику.

Той оглянув хрестика й передав його епископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатiв i священикiв, якi сидiли збоку вiд нього. Вiд них хрестик перейшов до решти священикiв, а вiд них – до свiтських панiв. Чоловiк у широкому пурпуровому вбраннi докладно оглянув його, а потiм дав iншим людям. Тi, хто вже оглянув хрестика, передавали його далi, тож вiн мало-помалу просувався в глиб зали. Потiм хрестик знову передали наперед у руки епископа Здика. Здик вiддав його Вiтiко, що вiдступив на свое мiсце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своему одязi.

Пiсля оглядин хрестика на вiльний простiр у переднiй частинi зали вийшов один священик, що сидiв збоку вiд епископiв та абатiв, i крикнув:

– Я Даниiл, син Магнуса, пiдпорядкований велебному старшому священиковi Праги Оттону, а водночас разом iз ним – i превелебному епископовi Сильвестру. Зi схвалення цих високих духовних осiб я прошу вельможних панiв дозволити менi розповiсти про цей хрестик.

Коли пiсля його слiв ущух гомiн у залi, вiн став розповiдати:

– Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князевi Собеславу. Це хрестик, якого вiн носив, вiдколи примирився зi своiм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив епископ Майнгард. Я тодi стояв на службi Божiй поряд зi своiм батьком i цiлував хрестик. На ньому на щирому золотi написано iм’я Ісуса й початковi лiтери iмен Владислава i Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзi епископськоi церкви, i моi превелебнi духовнi пастирi, оскiльки всi вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свiдчення.

Священик замовк, а епископ Здик додав:

– Я також упiзнав хрестик i знаю, що князь носив його.

Потiм у першому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк у темно-фiалковому плащi та з лискучим сивим волоссям i заговорив:

– Я Дiвiш, колишнiй слуга i жупан князя, i знаю, що досi вiн тримав цього хрестика коло себе.

Тепер уже пiдвiвся епископ Сильвестр i вигукнув:

– Я Сильвестр, обраний епископ Празький! – Потiм став говорити: – Я розмовляв iз юнаком, який стоiть перед нами, й вiн розповiв менi подробицi, завдяки яким я пересвiдчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.

Пiсля духовних пастирiв уже нiхто не висловлювався iз приводу промiжного питання про хрестик.

Потiм Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далi.

Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вiтiко знову заговорив:

– Коли князь дав менi це доручення, я запитав його, чи вiн, дiзнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходiв проти тих, хто дiятиме супроти нього. Князь вiдповiв, що вiн лише хоче знати, що дiеться, а потiм помре. Тодi я сказав, що пiду, i ось я тут. Я нiякий не розвiдник, бо не прагну дiзнатися щось потай i просив превелебного епископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високi збори. Я нi з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не вiдповiдав би. Я нiякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’iзд, я тут сам по собi i смиренно прошу з’iзд дозволити менi послухати постанови, щоб я не принiс князевi чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю нiякого значення, хiба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок i який люди знаходять i поважають. Якщо збори терпiтимуть тут мою присутнiсть, я лишуся, а якщо виведуть мене, я пiду, нi з ким не розмовлятиму i повiдомлю князевi про перебiг подiй, хiба що мене тут затримають i вживуть проти мене суворих заходiв.

Сказавши, Вiтiко знову вклонився i стояв мовчки.

– Це вiдданий хлопець! – гукнув чийсь голос у заднiх рядах.

– Смiливий чоловiк! – гукнув ще один голос посеред зали.

Єпископ Здик пiдiйшов до дзвона i тричi вдарив по ньому. Вже нiхто не вигукував, але дехто гримотiв мечем. Зрештою гамiр ущух i епископ звернувся до зборiв:

– Порядок мае бути таким, що промови i звернення мають iти по черзi, як записано. А тепер я запитую другого голову зборiв, чи хоче вiн запитати юнака про що-небудь.

Сказавши, епископ знову сiв на свое мiсце, а Бен пiдвiвся, обернувся до Вiтiко й запитав:

– Твое iм’я Вiтiко?

– Вiтiко, – пiдтвердив юнак.

– А яке iм’я мав твiй батько? – запитав далi Бен.

– Мого батька звали Вок, – вiдповiв Вiтiко.

– Що ж, Вiтiко, сину Вока, – мовив Бен, – я вiйськовий проводир Бен, другий голова цих зборiв, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’iзд?

– Мене не послали на з’iзд, – заперечив Вiтiко.

– Тодi чому ти стоiш тут перед нами? – запитав Бен.

– Я стою сам по собi з проханням, яке вже висловив, – вiдповiв Вiтiко.

– А князь сам тобi дав золотого хрестика, якого ти показував? – запитав Бен.

– Своею рукою вiн вклав його в мою руку, – пояснював Вiтiко, – то мав бути лише знак, що я маю доручення вiд нього.

– А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашоi держави? – запитав далi Бен. – Чому не наполягав, щоб хто-небудь iз цих зборiв привiз йому звiстку, а послав тебе, майже хлопця?

– Не знаю, – вiдповiв Вiтiко. – Вiн сказав: «Ти маеш чесне обличчя, ти виконаеш мое доручення».

Пiсля цiеi вiдповiдi Бен мовчав i якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потiм озвався Болемiл:

– Запитуй далi!

– Вiтiко, – запитав Бен, – а коли тобi дозволять лишитися, ти теж захочеш говорити?

– Я б цього не робив, якщо до мене не звернуться з запитанням, – вiдповiв Вiтiко. – Я не учасник зборiв, тож i запитував, чи можна менi слухати, а не говорити.

– Я бiльше не запитую, – кинув Бен i пiшов на свое мiсце.

Тiльки-но вiн сiв, знову, як i тодi, коли заходив Вiтiко, зала загомонiла, бо сусiди або ж чоловiки, якi сидiли неподалiк один вiд одного, стали обговорювати питання.

Той гомiн тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвiн дали знак i в залi стало тихiше, а епископ Дзик пiдвiвся i мовив:

– Тепер настала черга нарад, що нам робити з посланцем.

Бен пiдвiвся i оголосив:

– Першим записався до слова Здик, превелебний епископ Оломоуцький.

Бен сiв, а епископ Здик вийшов трохи вперед на вiльний простiр, обернувся до зборiв i заговорив:

– Любi вiрнi та розважливi люди! На сьогоднiшнiх дуже важливих зборах виникла одна перешкода, хоча було б краще, якби ii не було. Оскiльки ця перешкода й досi тут, я зi своiм невеликим розумом i доброю волею запропоную постанову, яку ви можете або схвалити, або вiдкинути. Дозвольте менi сказати спершу про те, що дае нам радiсть. Чеський народ жалiв нашого князя Собеслава, коли вiн ще малим хлопчиком був змушений утiкати зi своiм старшим братом Борживоем; чеський народ любив його, бо вiн замолоду воював як добрий лицар, помилявся, але виправляв своi помилки; чеський народ дуже радiв, коли вiн примирився зi своiм братом, великодушним Владиславом на його смертному одрi; чеський народ був удячний, коли пiсля смертi Владислава вiн зiйшов на князiвський престол, i ви всi воювали разом iз ним i допомогли йому перемогти пiд Хлумецом, коли Оттон Чорний iз допомогою нiмецького короля Лотара хотiв вiдiбрати в нього князiвський престол. Коли була викрита змова Мирослава i Стрежимира, що готували замах на Собеслава, i вiн повернувся до Праги, його зустрiли бамканням дзвонiв, зеленим гiллям i радiстю, бо народ, як уже минула небезпека, спiвав i танцював. Князь Собеслав уклав мир з усiма могутнiми князями, а подбавши про дружбу з ними, полегшив тягар народу, добре опорядив усi служби, збудував фортецi, спорудив кам’яницi в Празi i так добре опорядив замок, за мурами якого ми провадимо тепер раду, що вiн ще нiколи не був таким гарним; князь жив помiрковано, в його келиху вже не було п’янких напоiв, вiн нагромадив скарб для наступника i переймався тепер захистом кордону вiд Польщi, звiдки могла прийти небезпека. Наш обов’язок – ставитись до нього з удячнiстю i повагою, тож нумо доведiмо це, вирiшивши питання про теперiшню перешкоду з удячнiстю i справедливiстю, бо тiльки так i можна вирiшити його. А тепер я повинен сказати про сумне. Ясновельможний князь Собеслав захворiв, лiкар сказав, що невдовзi вiн вiдiйде, князь уже не матиме змоги виховати до зрiлостi свого сина, визначеного наступника, щоб той син твердо взяв обидвi землi в своi руки i мiг керувати ними. Ми спiвчуваемо князевi, тож нумо вирiшувати питання про цю перешкоду зi спiвчуттям, бо тiльки так його можна вирiшити. Цей молодик прийшов сюди з волi князя Собеслава. Князь не мiг послати на цi збори жодного леха чи якогось iншого належного посланця, бо вiн не скликав цей з’iзд, i вiн не мiг чекати, поки котрийсь iз панiв держави принесе звiстку, бо його пiдганяе час i вiн дiзнався б про справи тiльки тодi, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дiзнатися, що вiдбуваеться, й повiдомити князю. Князь щиро признався, що хоче тiльки знати, що вiдбуваеться, а потiм помре, i молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою пiдступiв, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати нашi постанови. Тож вирiшуймо це питання по щиростi, бо тiльки так i можна вирiшити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вiрить у його чеснiсть, вiн не довiряе всiм звiсткам про нас, якi доходять до нього iншими шляхами, i не довiряе нашим зборам. Отже, ми повиннi засвiдчити князевi, що й у думцi не маемо нiчого лихого проти нього, а також те, що цiеi тяжкоi пори, коли вiн мае покинути нас, ми зiбралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут краiни не був анi порушений, анi втрачений. Сам князь, якби був присутнiй, мав би думати так, як i ми, бо ж вiн уже не може виховати свого сина i наступника, i навiть майбутнiй князь, якщо його оберуть на цьому з’iздi, не захотiв би пiднiматися до своеi князiвськоi гiдностi з ночi й таемницi, а хотiв би неприховано й справедливо. Послати вiсника до князя ми не можемо, бо князь не довiрятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скiнчиться. Тож визнаймо чоловiка, якого прислав князь, за посланця й пустiмо його на наш з’iзд, як свiдка переговорiв, щоб вiн розповiв про них i пiднiс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але вiн тут iз волi князя, тож вiдкинути його означало б вiдкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичiв нашоi держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, вiн добре вихований, як свiдчать його мова i поведiнка, бо вони такi, як у шляхтичiв нашоi краiни. Навiть перед тими, хто з далеких краiв спрямовуе на нас своi очi, ми анiтрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо нашi дii не бояться свiтла гласностi. Так, я благав би Бога, щоб ми могли засiдати просто неба i всi, хто живе в Богемii та Моравii, пiдступили сюди i мали змогу чути, про що ми говоримо, i бачити, що ми робимо. Отак кажу я, бо хотiв би дбати про всiх, хто живе в Богемii та Моравii, i в своiх молитвах я всякчас закликаю Господа, щоб при теперiшнiй змiнi влади не сталося анi лиха, анi проливу кровi, як траплялося пiд час попереднiх змiн влади з такими тяжкими муками i страхiттями.

Єпископ замовк, i пролунав чийсь голос:

– Наш епископ не менш справедливий чоловiк, нiж святий Адальберт!

Але епископ, ще стоячи на своему мiсцi, повiдомив:

– Як голова цих зборiв я заявляю, що порядок зборiв не слiд порушувати, а як епископ стверджую, що на святого Адальберта можна дивитися тiльки як на взiрець, проте дорiвнятися до нього неможливо.

Пiсля цих слiв епископ покинув вiльний простiр i знову пiшов на свое мiсце.

– Дозвольте говорити наступному промовцевi! – гукнув чийсь голос.

– Превелебний епископ добре сказав! – похвалив iнший голос.

– Неоцiненнi слова! – пролунав третiй голос, i в залi пiднявся схвальний гомiн.

Єпископ Здик пiдвiвся, пiдiйшов до дзвона i тричi вдарив по ньому, нiчого не кажучи. Вiн стояв коло дзвона, аж поки в залi запанувала тиша. Потiм знову пiшов на свое мiсце.

Натомiсть пiдвiвся Бен i оголосив:

– Другий промовець – священик Даниiл.

Бен сiв, священик Даниiл вийшов наперед i заговорив перед зборами:

– Вельможнi, що зiбрались отут! Якби я знав, що казатиме передi мною превелебний епископ Здик, я б не записувався для промови i навiть тепер я б зрiкся своiх слiв, якби не мав додати ще дещо, що лежить глибоко в основi високого значення його слiв, тож саме тому вiн i не згадував про це. Якщо припустити, нiби наш високий i ясновельможний князь Собеслав, незважаючи на своi слова, все-таки схильний ужити яких-небудь ворожих дiй супроти наших зборiв i нiби внаслiдок звiстки, яку князь отримае про нас, ця ворожiсть, як вважае дехто, посилиться, вона, звичайно, стала б дуже велика, якби князь дiзнався, що ми прогнали, ув’язнили або скривдили молодика, якому вiн дав доручення. А якщо дехто тут плекае думку, нiби князь може не схвалити наших найкращих постанов, бо його розум затьмарений хворобою, цiлком могло б бути, що пiсля такоi прикроi оказii князь унаслiдок свого хворого розуму мiг би ухвалити надто поквапнi постанови i виникло б саме те лихо, якого ми намагаемось уникнути. А якщо ми пустимо до себе цього посланця, князь чекатиме його вiдповiдi, i ми виграемо час, а князь утратить час. Крiм того, може статися, що князь не тiльки тодi, якби мiг бути присутнiй тут, побачив би, як сказав превелебний епископ Здик, учинене тут добро, а й тодi, коли йому розкажуть про нього, погодився б iз ним, незважаючи на пелену хвороби, i тодi все залагодилося б i скiнчилося добром. Тож я й кажу, наскiльки мiй розум дае менi змогу бачити, що не тiльки великодушнiсть наших зборiв, як уже розповiв передi мною превелебний епископ, а й розум вимагае, щоб ми допустили цього юнака, який стоiть перед нами, i вiн слухав перебiг наших обговорень.

Скiнчивши промову, священик Даниiл знову пiшов на свое мiсце. Аж тут вигукнув молодий Мiлгост:

– Високий статус нашого з’iзду не повинен зазнати шкоди вiд розуму i не повинен боятися ворожостi. Буде ворожiсть чи нi, байдуже: тiльки сила i влада наших зборiв повиннi стояти над усiм, що е.

Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:

– Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мiлгосте, щоб ти не порушував порядку зборiв!

– До порядку, до порядку! – загукали численнi голоси.

Молодик сiв, а епископ Здик знову пiшов на свое мiсце.

Потiм пiдвiвся похилий лiтами чоловiк у темному вбраннi, що сидiв у другому ряду:

– Я Любомир i записаний у черзi на слово пiсля велебного священика Даниiла. Пiсля всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомiсть стверджую тепер, що людянiсть – адже ми зiбралися тут, щоб уберегти вiд лиха наш бiдолашний край – вимагае вiд нас уникати за цих непевних часiв сварок i розбрату. Немае нiякого значення, хто слухае: честь зборiв залежить вiд iхнiх дiй, а не вiд присутностi чи вiдсутностi якогось хлопця.

Пiсля цих слiв Любомир знову сiв, i тепер заговорив, пiдвiвшись, чоловiк середнiх лiт у зеленому вбраннi з чорною пiр’iною на шапцi:

– Мене звуть Юрик, i я кажу, що нашi збори такi високi, що можуть ухвалювати своi постанови на очах усього свiту.

Пiсля Юрика пiдвiвся i сказав свое слово лiтнiй чоловiк у бурому вбраннi, з сивим волоссям i зеленою пiр’iною на чорнiй шапцi:

– Я Вшебор i я кажу: наш обов’язок полягае передусiм у повазi до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досi його пiдданi.

Пiсля його слiв у залi знявся схвальний гомiн, а потiм у першому ряду пiдвiвся вiйськовий проводир Смiл:

– Я Смiл i керую тепер тiльки словами: сила кожних зборiв полягае в iхнiй помiркованостi, а небезпека – в зухвалостi, i ця небезпека виникае тодi, коли окремi люди, якi не мають нi влади, нi авторитету, прагнуть домогтися iх iз допомогою наших зборiв.

Пiсля Смiла посеред зали пiдвiвся лiтнiй чоловiк у темно-червоному оксамитовому вбраннi i сказав:

– Я Божебор i зрiкаюся свого слова.

Тепер у правiй половинi зали пiдвiвся чоловiк iз чорним волоссям, чорною бородою i чорними очима. Вiн був у червоно-каштановому вбраннi i мав бiляву пiр’iну на чорнiй шапцi.

– Мене звуть Бартоломеус, – сказав вiн, – i я зрiкаюся свого слова, бо превелебний епископ Здик уже сказав його.

Пiсля цих двох чоловiкiв чийсь голос вигукнув:

– Не забувайте сказаного про покарання i суд над посланцем!

– Не забувайте про суд! – гукнув ще чийсь голос.

– І покарання! – знову гукнув перший голос.

– Покарання, покарання! – закричали численнi голоси.

Здик на те вдарив по дзвону й мовив:

– Дотримуйтесь порядку! Тi, хто проти Вiтiко, вже висловились. Тi, хто за Вiтiко, теж висловились. Якщо записався ще хтось, хай говорить. Бене, оголоси.

Бен пiдвiвся i мовив:

– Прошу тих, хто ще записаний, говорити.

Нiхто не пiдвiвся.

Тодi Бен запитав:

– Є ще записанi, що хочуть виступати?

Вiдповiдi не було.

Тодi Бен заговорив утрете:

– Отже, виступи про князевого посланця скiнчилися.

Бен сiв, i тепер до дзвона пiдiйшов Здик, тричi вдарив по ньому, а коли всi вже дивилися на нього, заговорив:

– Оскiльки виступи з приводу перешкоди, яка сталася на нашому з’iздi, скiнчилися, я закликаю з’iзд ухвалити постанову. Я кажу: кожен, хто дотримуеться моеi думки, що задля миру i порятунку краiни цього посланця можна допустити, нехай пiдтвердить це, подавши знак: пiдведеться зi свого мiсця.

Здик i далi стояв коло дзвона i дивився на збори.

Єпископ Сильвестр пiдвiвся i випростався. Пiдвелися абат iз Кладрубiв, абат iз Бржевнова, абат iз Вiлемова, абат iз Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуго, старший священик Вишеграду, священик Даниiл та iншi священики, старий Любомир, старий Вшебор, вiйськовий проводир Смiл, Дiвiш, старий жупан iз сивим i бiлим, мов снiг, волоссям; вiйськовий проводир Бен, а пiсля нього ще багато iнших чоловiкiв, Юрик, Бартоломеус, Божебор i знову багато iнших чоловiкiв, зокрема й численнi молодики в останнiх рядах: Велислав i син Начерата, а також Каста, що в лiсi коло Чинова мав на шапцi смугасту соколину пiр’iну. Зрештою бiльша частина зборiв стояла коло своiх мiсць, i Здик, епископ Оломоуцький, вигукнув:

– Я закликаю всiх глянути навколо й пересвiдчитись, що бiльша частина зборiв погодилася з моею пропозицiею. Писар запише це на пергаментi.

Пiсля слiв епископа всi, хто пiдвiвся, знову посiдали на своi мiсця. А сам епископ Здик обернувся до Вiтiко i сказав:

– Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’iзд.

Пiсля цих слiв епископа юнаковi Вiтiко принесли в залу стiлець. Здик знову пiшов на свое мiсце.

Вiтiко шанобливо вклонився, пiшов до стiльця, який принесли йому, й сiв.

Пiсля цього обговорення в роботi з’iзду настала довга перерва. Люди пiдводились, розмовляли, знайомились, заходили i виходили, ба навiть де-не-де вже випивали щось. Із заднiх рядiв до Вiтiко пiдiйшов Велислав, подав йому руку й запитав:

– Ти ще пам’ятаеш мене?

– Ти Велислав, – вiдповiв Вiтiко.

– Так, – вiдповiв Велислав, – можливо, ми дотримуемось протилежних думок, але сьогоднi ти знову такий, як коло Чинова, i це тiшить мене.

– Не знаю, чи нашi думки протилежнi, – зауважив Вiтiко, – бо я нiякоi думки не маю, а тiльки чекаю, що станеться.

Пiдiйшов до Вiтiко й син Начерата. Вiн був одягнений у небесно-блакитний оксамит i знову мав бiлу пiр’iну на чорнiй шапцi, як i коло Чинова. Вiн сказав Вiтiко:

– Я ж казав тобi, що ми знову зустрiнемось. А ти затятий, Вiтiко, i не поступаешся.

– А ти поступаешся?

– Коли змушують обставини, це робить кожна людина, – мовив син Начерата.

– Тiльки для одних цей примус легший, нiж для iнших, – зауважив Вiтiко.

Пiдiйшов i Каста:

– Вiтаю, тебе, Вiтiко!

– Я вже не пам’ятаю тебе, – признався Вiтiко.

– Я Каста, – сказав чоловiк, – я був коло Чинова в кавалькадi надто далеко позаду, щоб ти мiг запам’ятати мене. А тобi сьогоднi пощастило.

– Тут тiльки про дiло йдеться, – мовив Вiтiко.

Пiсля перепочинку знову тричi вдарили в дзвiн, потiм зачинили дверi, розсiлися на своi мiсця, запанувала тиша, Здик повiльно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборiв, дививсь на них якусь мить, а потiм заговорив:

– Любi, поважнi та вiрнi! Настала мить, коли ми маемо вирiшувати велике питання про спокiй i добробут нашоi краiни. Нехай благословення найвищого проводиря вiйськ спаде на голови, якi будуть вирiшувати, що справедливе i спасенне для краiни. Наш ясновельможний, шляхетний i обачний князь Собеслав, що п’ятнадцять рокiв правив у Богемii та Моравii, так тяжко захворiв, що невдовзi покине цей свiт. Лiкарi кажуть, що незабаром його вже не стане. Вельмишановний лех Болемiл виразно нагадав нам, що в недавнi минулi часи, коли вiдбувалася змiна володарiв, виникали такi тяжкi нещастя, що тепер ми повиннi палко намагатись уникнути iх. Але роки панування останнiх двох князiв – доброго Владислава i розумного та справедливого Собеслава – довели не тiльки потребу уникати лиха при переходi влади, а й необхiднiсть навiть пiд час тривалого iснування незмiнноi влади захищати вiд лихих намiрiв окремих осiб тi зерна щастя, якi сходять i ростуть у краiнi пiд захистом володарiв. Тим численним, хто приiхав сюди з рiзних частин краiни i присутнiй тiльки на сьогоднiшньому останньому засiданнi, я кажу: протягом небезпечноi хвороби князя i окремi люди, i цiлi гурти влаштовували зустрiчi, присвяченi цiй темi. Визнано, що сварки при переходi та утвердженнi влади виникають тiльки тодi, коли кожен iз супротивникiв мае багато прихильникiв, якi пiдтримують його. Тому й вирiшено з’ясувати, котрому представниковi улюбленого роду святого Пржемисла засвiдчуе свою прихильнiсть бiльшiсть панiв наших обох земель i чи iхне число таке велике, що iхнiй супротивник нiчого не зможе вдiяти проти них, щоб потiм князь, обраний цiею бiльшiстю, зiйшов на князiвський престол i кiлькiстю своiх прихильникiв вiдлякував вiд спротиву, а в роки свого врядування помножував завдяки iм добро в краiнi, яке служить усiм побожним. Досi iснують ще численнi галузки роду Пржемисла. Є Конрад зi Зноймо, син Лютольда, сина Конрада, е Вратислав iз Брно, син Ульрiха, сина Конрада, цей Конрад був братом короля Вратислава; е Оттон, що втiк у Русь, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Крiм того, е онуки великого короля Вратислава, передусiм вiд його сина Борживоя: онуки Спiтигнев, Леопольд, Болеслав, Альбрехт; потiм вiд його сина Владислава Лагiдного, що панував перед теперiшнiм князем: онуки Владислав, Дипольд i Генрiх; потiм вiд його сина Собеслава, нашого теперiшнього ясновельможного князя: хлопцi Владислав, Собеслав, Ульрiх i Вацлав. Я назвав не всi галузки, бо ж ви знаете iх. Два роки тому двадцять дев’ятого дня мiсяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’iзд у Садскiй, де високi й низькi пани Богемii i Моравii на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князiвському престолi. Тепер треба з’ясувати, чи всi, а якщо не всi, то як багато людей i далi прихильнi до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рiк, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змiнила ситуацiю, що треба дiйти якоiсь iншоi постанови. В цiй залi зiбралося так багато чоловiкiв, ба навiть майже всi, з Богемii та Моравii, чие слово мае вагу серед народiв, якi живуть у цих землях, що справдi можна виробити належну остаточну постанову про владу i пишноту володаря. Нехай князiвський престол буде мiцно утверджений великою одностайнiстю. Як голова цих зборiв я закликаю тих, хто записався подати свiй голос iз приводу даноi ситуацii, виступити i сказати, що, на iхню думку, треба робити даноi митi. Те, що тут вiдбуваеться, мае велике i вирiшальне значення, тож вiд нинiшньоi митi залежить, чи зi стiн цiеi зали вийде i утвердиться на довгi роки щастя краiни, а чи одразу почнеться неозоре i плутане лихо. Я закiнчив свiй вступ до предмета обговорень.

Пiсля цих слiв у рядах пролунали крики:

– Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!

Лунали й iншi нерозбiрливi схвальнi вигуки. Здик пiшов на свое мiсце й сiв.

Коли знову запанувала тиша, пiдвiвся Бен i вигукнув:

– Тим, хто записався, пора вже висловити згiдно з визначеним порядком свою думку про це питання.

Бен знову сiв.

Якийсь час стояла тиша i нiхто не пiдводився. Потiм серед зали пiдвiвся чоловiк, що мав на собi чорну ведмежу шубу, а на чорнiй шапцi – синю пiр’iну. Вiн гукнув:

– Я Ровно з пiвдня Богемii i був на з’iздi в Садскiй. Там вияв волi був не вiльний. Великi почули обiцянки, а ми, малi, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.

Пiсля нього пiдвiвся чоловiк у грубому чорному верхньому одязi i з пiвнячою пiр’iною на ведмежiй шапцi. Вiн крикнув:

– Я Дiт iз Ветржнi на пiвднi Богемii i згоден зi своiм земляком Ровно.

Пiсля цих землякiв iз пiвдня пiдвiвся Мiлгост:

– Тепер настала таки моя черга промовляти, i я кажу: ганьба, що чоловiки, якi мають дружин i дiтей, сестер та наречених i зброю в руках, сидять у своiх садибах, служать якомусь пановi, дають йому свое добро, коли вiн вимагае, i проливають свою кров, щоб вiн знову наказував iм i пiдпорядковував своiй волi. Високi й низькi пани Богемii i Моравii повиннi панувати, бо вони й становлять краiну. Я вимагаю, щоб збори, засiдаючи в цiй залi, виробили принципи, якi зобов’яжуть майбутнього князя i скують його нашою владою, щоб вiн, зiйшовши на престол, мiг виконувати тiльки нашу волю задля добра обох земель, не зазiхав на нашу владу i не мiг нас знищити, як учинив Сватоплук iз вршами. Отак я кажу i не вiдступлю вiд своiх слiв.

Пiсля цих слiв зала гучно схвально загомонiла, Мiлгост сiв, i тепер уже пiдвiвся Богдан:

– Я був у Садскiй. Там усi казали одне i хтось один не може казати iнакше. Князь зв’язав нас словом, але ми повиннi розiрвати передчаснi зв’язки i обирати вiльно, як велить нам душа.

– Це так, ми повиннi обирати вiльно! – крикнули численнi голоси.

Тепер пiдвiвся рудоволосий Бенеш i крикнув:

– Я тiльки кажу, що молодий Владислав нiколи не зможе стати нашим князем, бо Собеслав завжди гнобив нас i зрештою заманив у Садску, щоб там позбавити нас нашоi волi.

– Собеслав гнобив нас, вiн гнобив нас! – завзято й загрозливо кричали голоси.

Потiм пiдвiвся Домаслав i мовив:

– Я тiльки додам, що Собеслав дуже часто був проти нас. Хiба не вiн на шiсть рокiв запроторив до в’язницi Конрада зi Зноймо, що був його супротивником? А хiба Вратислав iз Брно не був змушений просидiти рiк у в’язницi? Я вже не кажу про нещасного Бржетислава, сина того князя Бржетислава, що так трагiчно загинув у лiсi коло Крживоклату i був братом Собеслава. Хiба вiн не запроторив до в’язниць панiв, якi приятелювали з Бржетиславом? І хiба ви не сидiли у в’язницях, коли були проти князя? Хiба вiн не хотiв, щоб селяни, купцi, лихварi, евреi i скрипалi розкошували? Тому народ i став таким зухвалим щодо нас. Нащадок такого князя не може стати князем панiв Богемii i Моравii.

Пiсля цiеi промови знову довго не вщухав схвальний гомiн.

Коли стало тихiше, пiдвiвся Кохан i сказав:

– Не тiльки князь Собеслав дiяв супроти панiв наших земель, а й усi князi, i тому я згоден iз Мiлгостом, але не з тим, що треба виробити принципи, якi князь мае пiдтвердити присягою, бо не повинно бути нiякого князя i знову мають, як i колись, панувати пани краiни.

Цi слова теж привiтали схвальними вигуками.

Тепер у лiвiй половинi зали пiдвiвся й заговорив чоловiк середнiх лiт у темно-синьому оксамитовому вбраннi, з каштановою бородою та волоссям i бiлою пiр’iною на чорнiй шапцi:

– Я Богуш i теж кажу, що всi князi були проти нас. Так було ще за найдавнiших часiв. Хiба Пржемисл не був першим паном, якого iншi змусили замовкнути? Хiба Неклан, один iз його нащадкiв, не звелiв убити пiд час великоi битви лукерського пана Властислава? Хiба Спiтигнев i Вратислав, сини першого християнського князя Борживоя, не пiшли до Регенсбурга на iмперський з’iзд i не поставили нас у залежнiсть вiд нiмцiв? Хiба вони не вбили Драгомиру, дружину першого Вратислава, та ii свекруху святу Людмилу, а ii син Болеслав – свого рiдного брата, святого Вацлава? Хiба онук Болеслава, рудий Болеслав, не допомiг вршам винищити синiв Славника, братiв святого Адальберта, i хiба вiн сам не лютував проти вршiв? Хiба брат Рудого, запальний Ульрiх, не викрав Божену, вродливу доньку владики Кресини, i не зробив ii своею дружиною i хiба не змусив до втечi свого та ii сина, першого Бржетислава, що був смiливим i мужнiм, як грек Ахiлл, i викрав прекрасну Юдиту зi Швайнфурта? Хiба Спiтигнев, син цього Бржетислава, не запросив на iмперський з’iзд триста моравiв i потiм утримував iх як заручникiв? Я вже не кажу про недавнi часи, лех Болемiл уже змалював нам iх. Я згадаю лише одне: знищення вршiв руками несамовитого Сватоплука. Чи було б це можливим, якби влада належала нам, а не князю?

Пiсля цих слiв почулося гучне схвалення, i багато голосiв кричали:

– Авжеж, отак вони чинили! Отак воно дiялось! Вони завжди були проти нас!

Пiсля Богуша пiднявся Дрслав i сказав:

– Якщо ми не беремо Владислава, то тим паче не вiзьмемо iнших дiтей Собеслава, бо вони ще й до хлопцiв не доросли.

– Ми не вiзьмемо iх! Не вiзьмемо! – лунали численнi голоси.

Пiсля Дрслава в другому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк iз сивим волоссям, що колись могло бути русявим, i темно-синiми очима. Вiн був у чорному вбраннi без пiр’iни й вигукнув:

– Я Мiрета з пiвдня Моравii! – А потiм заговорив уже тихiше: – Коли ми будемо тiльки нарiкати, то не досягнемо нашоi мети. Колись було по-iншому. Оскiльки всi народи жили на батькiвщинi невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своiй батькiвщинi й вiдбивали тiльки принагiднi напади, але, коли племена навколо нас об’едналися, ми потребували князя, щоб об’еднав нас проти них i представляв нашу краiну. Я пропоную обрати князем Конрада зi Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на пiвднi Моравii, знаемо цього князя. Роки його змужнiння були мудрi та помiркованi. Вiд лиха вiн замкнувся в собi. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в’язницi шiсть рокiв, бо той прагнув набагато бiльшого, нiж дозволяли межi його прав, i тримав спершу тут у Вишеградi, а потiм у Генрiха фон Гройча. Конрад зазнав покарання i тому в наступнi шiсть рокiв, коли знову жив коло нас, став лагiдним до нас i уважним до наших прав. Чимало лехiв iз Моравii, скажiмо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стiбор, погодяться зi мною.

– Я згоден! – гукнув хтось у залi.

– Я теж! Я теж! – пролунали iншi голоси.

Пiсля старого Мiрети пiдвiвся чоловiк середнiх лiт. Вiн мав на собi дуже товстий жовто-сiрий вовняний одяг i вовчу шапку. Вiн викрикнув:

– Я Озел iз пiвдня Богемii, дрiбний землевласник, i кажу, що радше ми керуватимемо князем добром i зброею, нiж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кiлька.

– Правда! Правда! – залунали численнi голоси, а потiм ще довго тривав схвальний гомiн.

Тепер у першому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк, який мав шпакувате волосся, синi очi, червонясте обличчя i був у бурому оксамитовому вбраннi. Вiн вигукнув:

– Я Зната, син Таса! – В залi залунав схвальний гомiн, а потiм Зната казав уже далi: – Якщо ми не обираемо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную iншого Владислава, сина мудрого i лагiдного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинiшнього князя Собеслава. Це син чоловiка, який усi шiстнадцять рокiв свого панування завжди був тiльки добрий, доброхiть вiдступив князiвський престол своему брату Борживою, а на смертному одрi дав нам доброго князя Собеслава, що тепер i сам на Божiй дорозi. Цей юнак веселий i приязний, як i батько, спiлкуеться з нашими родичами i буде виконувати нашi справедливi вимоги.

– Так-так, – гукали голоси. – Так-так! – гукали ще численнiшi голоси i знявся схвальний гомiн. Коли вiн ущух, пiдвiвся Славибор:

– Думаю, ми не повиннi забувати й про Вратислава з Брюнна, слiд справедливо й докладно перевiрили його права i риси.

– Авжеж, слiд перевiрити iх! – гукнув чийсь голос.

– Так-так! – лунали численнi голоси.

– Вратислав! – гукали iншi голоси, i зала знову схвально загомонiла.

Тепер пiдвiвся Сильвестр, епископ Празький. Вiн вийшов на вiльний простiр, спрямував своi очi на збори, зупинився й заговорив:

– Любi, добрi й шановнi! Пiсля Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що мое волосся сиве, а моя спина зiгнута. Я промовляю не з радостi чи неохоти i не за когось, а як чоловiк, обраний верховним духовним пастирем цiеi краiни, дарма що я не гiдний цiеi посади i мене ще не освятив архiепископ Майнцький. Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, нiби мене спонукае говорити тiльки прихильнiсть до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празi та у Вишеградському замку вже вiдбувалися з’iзди, а тепер тут сьогоднi засiдае великий з’iзд, на який з’iхалися майже всi пани Богемii i Моравii. Наш з’iзд у тяжкiй ситуацii намагаеться знайти порятунок i обрати князя. Але цей з’iзд не витримуе погляду Бога. Наш князь живий i тяжко хворiе у фортецi Гостi. Лiкарi кажуть, що вiн помре вiд цiеi хвороби, але той, хто пiдняв Лазаря i сказав калiцi: встань i йди, ще може привести князя до нас i протримати його якийсь час на князiвському престолi. Навiть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разi князь ще е, i майже всi в цьому залi, скiльки сягають моi очi, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому нiмецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня мiсяця травня на з’iздi князiв у Бамбергу дав князiвську корогву Богемii, i ми обрали наступника на з’iздi представникiв обох земель у Садскiй двадцять дев’ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постае як майбутнiй князь. Ще жерцi облудних богiв, яких шанували в Грецii та Римi, а недавно i в нашiй краiнi, тiльки по-iншому, призначали суворi покарання за переступ кривоприсяжництва, i набагато тяжче каратиме за нього справедливий i едино iстинний Бог християн. Але християни дотримуються своiх обiтниць не тiльки через страх зазнати покарання, а й завдяки вiрi. Тож коли рука кривоприсяжника вiдсихае, або виростае з могили, або коли Бог завдяки дивам i знакам насилае страх на душу кривоприсяжника, вiн отак лише повiдомляе про огиду перед цим наймерзеннiшим переступом. Навiть земна перевага, яку ви прагнете мати, вдавшись до кривоприсяги, не дiстанеться вам. Об’еднання в несправедливостi немiцне, хоч яким мiцним видаватиметься зв’язок, бо князь розбрату, що сплiв нитки, знову розривае iх, бо ж розiрвати iх легко, i зiштовхуе мiж собою окремих членiв, бо вiд несправедливостi дуже легко перейти до новоi несправедливостi; натомiсть об’еднання в справедливостi мiцне, хоч яким слабким може видаватися зв’язок, бо ж Господь зв’язав тi нитки, а вiдступати вiд справедливостi страшно. Той, хто рукою хлопця Давида вбив велетня Голiафа, той, хто через суддю Гедеона заплутав у травi тисячу ворогiв, той може через хлопця Владислава, якому ви завчасно присягнули, врятувати цю краiну. Це перст Господнiй привiв вас так багато до Садскоi i спонукав там скласти присягу. Тому я й кажу i прошу вас iз християнським смиренням: пошлiть до князя Собеслава i скажiть: ми прийшли до тебе в твоiй тяжкiй хворобi порадитися i визнали за слушне, що ми повиннi просити Господа дати тобi одужання, а ми, якщо вiн коли-небудь вiзьме тебе в царство свое, служитимемо твоему синовi Владиславу як нашому князевi. Отак я кажу i вважаю таку постанову за слушну.

Коли епископ промовив цi слова, повставали один за одним усi священики, встали абати i низько вклонилися йому, а в деяких частинах зали почувся радiсний гомiн. Єпископ пiшов на свое мiсце i сiв.

Минув якийсь час, люди вже поглядали, хто буде наступним промовцем, i тодi пiдвiвся старий Болемiл:

– Пiсля превелебного епископа Сильвестра прийшла моя черга. Моi слова, звичайно, будуть марнi, бо молодь i багато людей iдуть за своiми примхами, але я промовляю до вас, бо винен перед вами. Я мушу знову почати з давнiх часiв. Коли правив король Вратислав, теж траплялися суперечки: бувши князем, вiн часто сварився зi своiм братом Ярославом, тодiшнiм епископом Празьким, а ставши королем – зi своiм братом Конрадом iз Брно, мав i прикрий конфлiкт зi своiм рiдним сином Бржетиславом; я, будучи молодим васалом, сам був свiдком тiеi борнi, але тi сварки завжди були розпаленi тiльки несамовитим пiдбурюванням, яке бувае властиве людям, i залагоджували iх iз болем каяття i братернiми та дружнiми сльозами, як-от коли лагiдний король перед Брно дав за дружину своему братовi Конраду австрiйку Гiльбургу. Тодi завжди знали, хто князь, його права нiхто не ставив пiд сумнiв, люди виконували свiй обов’язок i всi видатнi люди вшановували короля i князя, та й народ загалом, про що казали навiть вороги короля, любив його, i то всi, вiд найзаможнiших шляхтичiв Богемii до найбiднiших музик. Був тодi один чоловiк, ви, певне, чули про нього, його звали Боржетех, вiн був абат i керував монастирем у Сазавi; цей абат малював гарнi картини i виготовляв iз дерева, каменю та костi святих та небеснi створiння, тож туди приходили люди i з подивом та сльозами роздивлялися iх. То був шляхетний i веселий чоловiк, i король Вратислав дуже любив його. Одного разу на врочистiй месi вiн випередив епископа Космаса i сам поклав корону на голову короля. Єпископ через те так розсердився, що наказав йому вирiзьбити хрест iз розп’яттям заввишки в людину, понести його на плечах до Рима i поставити в соборi Святого Петра. І Боржетех справдi зробив так, як йому наказали. А де тепер знайти чоловiка, який, навiть якби вiн знав, що таке послух, засвiдчив би отаке визнання святостi порядку? Це все зникло. Тодi князi змiнювали один одного на престолi без суперечок. За поривним Ульрiхом iшов перший Бржетислав, що видав закон про перехiд престолу до найстаршого в роду, пiсля Бржетислава йшов вродливий Спiтигнев, а пiсля нього – його брат, наш король Вратислав, потiм його брат Конрад, а за Конрадом, сином Вратислава, – другий Бржетислав, який поклав край наступностi за вiком. Потiм настали тяжкi усобицi, про якi я вже розповiдав сьогоднi. До утвердження наступностi за вiком, оскiльки сини князя по смертi батька завжди подiляли землю, теж точилися кривавi й запеклi битви. Закон про наступнiсть за вiком поклав край цим суперечкам, натомiсть породив iншi. Князь, прихильний до своiх дiтей i братiв, iз бiльшою охотою прагнув бачити iх як наступникiв, нiж найстаршого в роду, що мiг бути дуже далеким вiд його любовi, а оскiльки князь мав владу, вiн намагався скористатися нею. Несамовитий другий Бржетислав ще замолоду пiд час одного вiйськового походу внаслiдок необережного купання в рiчцi, яким вiн привабив до себе ворогiв, прирiк на смерть багатьох видатних людей держави, що охороняли його; вiн убив Здерада, приятеля свого батька Вратислава, бо той Здерад якось дорiкнув йому цим, тож унаслiдок цього вбивства виникла недовiра мiж ним i батьком, ба навiть спалахнула грiховна синiвська вiйна. З допомогою своiх лехiв та жупанiв Бржетислав, вiдступивши вiд закону про наступнiсть за вiком, забезпечив наступнiсть своему братовi Борживою, бо законний наступник його двоюрiдний брат Ульрiх дратував його. Ви знаете, як скiнчив Бржетислав. У лiсi коло Крживоклату його вбив один чоловiк, кажуть, то була помста вршiв Боржея i Мутини, яких вiн спровадив у вигнання. Той, хто вбивством засвiдчуе неповагу до людського життя, дае iншим науку, що його власне життя теж не слiд поважати. А загалом Бржетислав був добрий чоловiк, правив задля добробуту краiни, тож князя, коли його спiткала отака сумна смерть, оплакували i молодi, i старi. Пiсля його панування настала, як i мала настати, цiлковита невизначенiсть щодо наступностi. Адже в Борживоя, якого вiн призначив, владу вiдiбрав Сватоплук, а пiсля вбивства Сватоплука у вiйськовому таборi вiйсько обрало собi на чужiй землi князя, i то Оттона, брата Сватоплука, натомiсть виборчий з’iзд на батькiвщинi обрав Владислава, брата Борживоя i единокровного брата Бржетислава, але згодом дiйшли до компромiсу, внаслiдок якого Оттон зрiкся своiх претензiй. А Владислав на смертному одрi з власноi волi призначив своiм наступником Собеслава, нашого теперiшнього князя, що зiйшов на князiвський престол серед народноi радостi, i тепер, коли князь ще живий, а наступного князя вже призначено й визнано, ми зiбралися знову, щоб обрати князя. Що може статися з цього всього? Через невизначенiсть наступностi внаслiдок дiй того Бржетислава загинуло кiлька сотень видатних людей краiни i пiшло в могилу багато тисяч простолюду, мiста обернули в попiл, села зрiвняли з землею, родючi поля перетворили в пустища, i краiна знову потрапила в залежнiсть вiд чужоземцiв, бо кожен, хто домагався князiвського престолу, шукав ще й зовнiшньоi допомоги, як Борживой, Сватоплук, Оттон i навiть сам шляхетний Владислав. А лиха, якi спiткали нас за теперiшнiх часiв, сягають глибше i охоплюють бiльше складових частин краiни, нiж тi, якi вiдбувалися ранiше. Якщо так триватиме й далi, князiвський престол затремтить, стане примарою i опиниться пiд владою якого-небудь чужинця. Найважливiше питання тепер – не те, хто буде князем, а як визначити наступнiсть. Якщо сьогоднi на з’iздi ми оберемо найкращого, що е на землi, i якщо вiн довго житиме i протягом свого довгого життя добре правитиме обома землями, ми тiльки вiдсунемо лихо, тож пiсля його смертi воно постане знову, i якщо й тодi буде змога знову обрати найкращого i так далi, кожен обраний князь матиме владу стримувати тих, хто не визнаватиме результату виборiв як закон. Менi здаеться, я помiтив, нiби пани Богемii i Моравii схильнi затверджувати князiв пiсля смертi попередника тiльки на основi виборiв, але в такому разi було б краще повернутися до вже вiдкинутого поганого закону про наступнiсть за вiком, нiж ставити все в залежнiсть вiд виборiв. Видаеться ймовiрним, що в результатi виборiв завжди буде змога обирати найкращого, але я прожив довгi лiта i бачив багато людей; е дуже мало людей, якi тямлять обирати, i вкрай мало тих, яким можна обирати. Хоча пани Богемii i Моравii представляють усю краiну, все-таки е ще селяни та iншi люди, про яких вони повиннi думати, i навiть якщо вони думають про них, то е дуже багато людей, якi передусiм думають тiльки про себе, i навiть не так власне про себе, як про своi забаганки. Тi, хто прагнутиме зiйти на князiвський престол, даватимуть обiцянки, а коли обраний князь дiятиме всупереч деяким людям, вони об’еднаються, щоб обрати нового князя, який буде поступливiшим, а потiм знову якогось iншого, i робитимуть це тим частiше, що бiльшою мiрою внаслiдок вiйни, яка супроводитиме цi дii, ставатимуть несамовитiшi та пожадливiшi. Вони не матимуть едностi мiж собою, аж поки якийсь чужинець забере ослаблений престол, як за сумних часiв Болеслава Рудого це вже зробив польський король Болеслав. Нехай тодi той чужинець простирае над нашими землями лагiдну, мудру i могутню руку. Моi очi, хоч якi старi, здатнi все-таки бачити, що багато тих, хто сьогоднi голосуватиме за Владислава, сина колишнього князя Владислава, знову вiдкинуться вiд нього, як оберуть його, i збройно пiдуть проти нього. Тому я повинен сказати з християнською вiрою: дотримуйтеся своеi обiцянки, даноi Владиславу, синовi нашого князя Собеслава, i вшануйте його по смертi батька як князя. Об’еднайтеся навколо нього, i разом з ним, дарма що вiн молодий, ви будете сильнi в правдi, як сказав превелебний епископ Сильвестр, бо iнакше будете слабкi. Обiцянка в Садскiй була невимушена, бо туди нiкого не гнали i звiдти можна було вийти, не давши обiцянки. Натомiсть якщо разом iз вами панування цього Владислава мiцно утвердиться, тодi поеднайтеся з ним i визначте пiд час тривалоi i мудроi ради наступнiсть володарiв, щоб можна було уникнути i нинiшнього лиха, i будь-яких майбутнiх лих. Отак я кажу, i в моiх лiтах думок уже не мiняють.

Доказавши, Болемiл знову сiв. Одразу почулися вигуки:

– Так, наше становище дуже прикре! Вiн мае слушнiсть, ми дiйшли до гнiву й боротьби! Краiна котиться до лиха! Це треба змiнити! Ми не хочемо знову втрачати майно i проливати кров!

Потiм вигуки стали нерозбiрливi й перейшли в гамiр.

Коли завдяки наполегливим знакам епископа Здика той гамiр ущух i настала така тиша, що можна було почути слова, вiн вигукнув:

– Тепер уже моя черга промовляти! – Коли запанувала цiлковита тиша, вiн заговорив: – Я маю казати небагато, але обдумайте моi слова. Коли два роки тому ми були в Садскiй, то виконали добру роботу. Ми визначили майбутнього князя, щоб при переходi влади був забезпечений порядок у державi. Наш шляхетний князь Собеслав був не такий старий, щоб ми могли думати про його швидкий вiдхiд, i ми сподiвалися, що свого сина Владислава, якого ми визнали, князь виховае на наших очах до сильного володаря, яким був вiн сам. Але сталося по-iншому, наш князь близький до смертi, а його син Владислав мае лише двадцять один рiк. Але часи тепер складнi i думки спрямованi в такi рiзнi боки, що молодий князь не зможе поеднати iх i зi своiм м’яким юнацьким серцем дотримуватиметься iх по черзi, а ми внаслiдок цього пiдемо назустрiч вiйнi та руiнi. А не дотримавшись обiцянки, даноi в Садскiй, ми не скоiмо нiякого грiха, бо попередня умова, про яку всi ми думали, даючи обiцянку, не дотримана. Дотримавшись обiцянки, ми б запровадили лихо, якого прагнули уникнути, давши обiцянку. Тому я вважаю, що нам слiд обрати iншого князя, такого, що вже тепер мiг би керувати, натомiсть вiд сина Собеслава ми могли б сподiватися такого тiльки в майбутньому. Я знаю чоловiка, здатного керувати. Якби мое мiзерне життя взяли запорукою за нього i якби це життя вимагали, щоб обрати його, я б поклав його. Це Владислав, син нашого колишнього князя Владислава, що правив iз добротою та мудрiстю i на своему смертному одрi дав нам нашого теперiшнього князя. Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетноi дiяльностi, i вже такий старий, що мае розум i досвiд, його тiло гарне i сильне, вiн може дожити до похилих лiт, його дух ясний i розумний, вдача зичлива й товариська, вiн любить нас, вiн шануватиме права краiни, змiцнить ii добробут, i в ньому е те, завдяки чому, можливо, вiн пiднесе ii до ще вищоi пишноти. Я промовляю на основi ретельних спостережень, я говорю не вiд себе. Я кажу: оберiмо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем i посадiмо його, якщо невдовзi настане смерть Собеслава, на князiвський престол. Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоцiненного ясновельможного князя Собеслава вiд теперiшньоi тяжкоi хвороби знову до здоров’я, сьогоднiшня постанова не матиме чинностi i знову набуде чинностi обiцянка, дана в Садскiй. Отак кажу я i прошу вас узяти моi слова до уваги.

Пiсля цих слiв Здик пiшов на свое мiсце.

У залi знову знявся галас, заворушилися люди, але годi було щось розiбрати, аж поки прорвалися окремi голоси:

– Нехай кажуть далi! Нехай кажуть далi!

Зала трохи заспокоiлася, i зi свого мiсця пiдвiвся Дiвiш i, коли всi обернулися в його бiк, щоб слухати, проказав:

– Я старий i простий чоловiк i тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залi знову залунали безладнi вигуки. Потiм якусь мить бiльше нiхто не промовляв i зрештою в першому ряду пiдвiвся чоловiк iз сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбраннi, ступив кiлька крокiв на вiльний простiр, обернувся до зборiв i мовив:

– Я Начерат, син Таса.

Цi слова зустрiв загальний радiсний гомiн. Коли вiн вiдлунав i запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

– Дорогi, розважливi й шановнi панове! Я незначний чоловiк у наших великих i могутнiх землях.

– Найзначнiший! – гукнув чийсь голос.

– Незначний, – повторив Начерат.

– Нi! Нi! Нi! – пролунали численнi голоси.

– Моi слова не мають значення, – казав далi Начерат.

– Мають! Мають! – заперечували голоси.

– Дорогi й шановнi, – мовив Начерат, – коли ви такi ласкавi до мене, то слухайте мене.

– Слухайте його! – загукали голоси.

Настала тиша, i Начерат заговорив:

– Я незначущий на цих високих зборах. Моi слова будуть недоречнi i на шальках терезiв, якi ви тримаете у ваших мудрих руках i на яких невдовзi все зважите, нiчого не змiниться, але я думаю, що за цих тяжких часiв мають промовляти i великi, й малi, щоб засвiдчити свою участь. Цi високi збори важливi, але миролюбнi, я прийшов без зброi, бо ви працюватимете в мирi та злагодi, як колись у минулi часи нашою краiною правили в щастi та мирi. Ви повиннi знати, i про це написано гарними латинськими словами, що наш народ був спокiйний, вiн лише вiдбивав напади чужинцiв i обирав задля цього вiйськового ватажка, який потiм знову не мав нiякоi влади. Таким був батько Чех, що сiмсот рокiв тому привiв наш народ у цю землю. Пiсля нього не було нiякого володаря. Таким був Само п’ятсот рокiв тому, пiсля нього знову не було нiякого володаря. Про добробут i право громади дбали старшi громади, яких через те називали старостами. З’iзд старост усiх громад порядкував усiею краiною. Той, хто завдяки своему майну i досвiду мав видатнi здiбностi, мiг стати старостою навiть у молодому вiцi. Отак з’явилися такi назви, як лехи, кмети, владики. Якщо хто-небудь славився своею мудрiстю, iншi доброхiть слухалися його, наче князя, i вiн мав батькiвську владу. Таким був Крок. Але, як i дiти тодi пiсля смертi батька подiляли спадщину i обирали для керування нею владику зi свого числа, так iнколи й дiти краiни теж обирали для керування нею владику краiни, який потiм ставав iхнiм князем. У пiзнiшi часи це ставалося дедалi частiше. Але дiтьми краiни завжди були лехи, кмети i владики. Цi дiти зiбралися тепер у цiй залi. Князь править тiльки через вас i разом iз вами. Вашi права слiд забезпечити ранiше вiд прав князя, бо князь походить вiд вас. Тiльки так може настати щаслива i миролюбна доба, за якоi хтось один не може тiльки для себе вживати та марнувати всю силу i добро. Але серед князiв траплялися такi, якi не шанували прав дiтей краiни i думали тiльки про власний добробут. Навiть наш шляхетний, ясновельможний i славетний князь Собеслав – нехай Господь даруе йому одужання – не завжди просив ради великих i часто лишав iх осторонь. Тому я й не пiдводився за його посланця на нашому з’iздi, хоча менi аж нiяк не кривдно, що вiн сидить отут перед нами на стiльцi. Оскiльки вам тепер як дiтям краiни треба обирати князя, ви, звичайно, зважите все аж до останнього висновку, хто мае бути майбутнiм князем i чи поважатиме вiн вашi права. За цi дii ми можемо висловити вам лише найглибшу подяку, бо завдяки вам на нашi поля знову повернуться щастя, спокiй i багатство, як i було колись. Дехто з нас до вашоi появи в цьому мiстi й цiй залi провадив багато рiзних зустрiчей i спрямовував своi думки й на цi речi. Нам прийшов на думку чоловiк, якого ранiше вже називав мiй брат Зната i якого порадив превелебний епископ Оломоуцький: Владислав, син нашого колишнього шляхетного князя Владислава. Вiн добрий i приязний, любить наших дiтей, подiляе iхнi радощi i страждання, дослухаеться до iхнiх думок, грае в iхнi iгри i поважае iхнi права, шануе iхнiх батькiв i поради цих батькiв. А якщо ви оберете iншого Владислава, сина Собеслава, то, безперечно, тiльки тому, що переконанi, мовляв, вiн ще краще захищатиме вашi права, ще бiльше дослухатиметься до ваших порад, дасть ще бiльше щастя дiтям нашоi краiни. Я закiнчую свою промову, що й так уже тривала задовго.

Начерат знову пiшов на свое мiсце.

Пролунали вкрай гучнi, майже оглушливi вигуки:

– Не сина Собеслава! Твого Владислава! Владислава! Владислава! Владислава!

Син Начерата вiдстебнув свого меча разом iз пiхвами вiд пояса i на радощах пiдкинув його над головою. Бiльшiсть присутнiх почали ляскати долонями по пiхвах мечiв, усюди гуркало i бряжчало. Мало не всi попiдводились, чимало людей стояли на своiх стiльцях.

Коли знову можна було розiбрати голоси, й далi лунало лише одне слово:

– Владислава! Владислава! Владислава!

Коли крики стихли, стали чутнi голоси, якi вимагали:

– Годi балачок! Годi балачок!

Могутнiй чорнявий Пржедбор крикнув страхiтливим голосом:

– Владислава обрано!

Потiм цей крик лунав наче з единих вуст усiеi зали:

– Владислава обрано! Владислава обрано!

Зрештою, коли збiгло досить багато часу, Здик пiдiйшов до дзвону i щосили вдарив по ньому. А коли галас трохи ущух, крикнув:

– Навiть якщо ви обрали таким способом, усе-таки слiд викликати тих, хто уповноважений говорити, а потiм провести голосування.

Наперед вийшов Бен i вигукнув:

– Як другий голова зборiв я прошу виступити тих, хто ще записаний!

– Ми вже не говоримо! – гукнули численнi голоси.

Бен знову звернувся до з’iзду:

– Якщо бiльше нiхто не хоче виступати, вiдповiдь треба дати мовчанням. Отже, я ще раз закликаю говорити наступного промовця.

Вiдповiдi не було.

– Отже, дискусii про вибори князя припиненi! – вигукнув Бен.

– Припиненi! – озвалося чимало голосiв.

Здик тепер тричi з довгими iнтервалами вдарив по дзвону, то був знак готуватися до голосування. Потiм крикнув:

– Щоб можна було голосувати, учасники з’iзду повиннi сiсти.

Коли всi сiли, Здик говорив далi:

– Я, Здик, епископ Оломоуцький, перший голова цих високих зборiв, прошу пiдвестися зi своiх мiсць усiх, хто вважае, що пiсля смертi нашого славетного князя Собеслава князем Богемii i Моравii мае стати Владислав, син ясновельможного покiйного князя Владислава!

Начерат пiдвiвся зi свого мiсця, за ним Зната, старий Мiлота, Ктибор, пiдвелася вся молодь, вставало дедалi бiльше людей, навiть священики, аж поки нарештi майже всi збори стояли коло своiх мiсць.

Здик тепер крикнув ще гучнiшим голосом:

– Про випадок смертi князя Собеслава пани Богемii i Моравii обрали князем наших земель Владислава, сина останнього померлого князя Владислава! Про цей вибiр запишуть на пергаментi.

Усi радiли, аж тремтiла зала i здригалося повiтря. Минуло чимало часу, i тiльки тодi можна було розчути окремi крики:

– Тепер усе скiнчилося щасливо! У краiнi тепер знову щастя! Нарештi ми вирiшили! Тепер усе добре!

Здик подав знак, що хоче говорити. Коли пiсля великих зусиль залу нарештi трохи вгамували, вiн повiдомив:

– Тепер я доручаю вiдправити посланця до обраного, що перебувае тепер у Вiднi, а також посланця, який повiдомить князя Собеслава про те, що сталося.

Пiдвiвся й заговорив Начерат:

– Я думаю, що це доручення добре, пошлiмо вiсника до Владислава, i я пропоную, щоб ми за три днi зiбралися на раду щодо послання до Собеслава.

– За три днi до Собеслава! За три днi до Собеслава! – кричали майже всi.

Знову лунали радiснi вигуки.

Єпископ Сильвестр вийшов на вiдкритий простiр, пiдняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити. З його синiх очей на сиву бороду й на одяг котилися сльози.

– Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! – лунали численнi голоси.

Коли запанувала тиша, епископ Сильвестр заговорив гучним голосом:

– Я Сильвестр, обраний епископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемii заперечую цей вибiр. Вiн нечинний i грiховний перед триединим Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взiрець, вiдмовився вiд своеi посади, бо не мiг вiдповiдати за те, що його пiдданi не зреклися поганських звичаiв, то i я не можу вiдповiдати за те, що довiренi менi люди доброхiть i з радiстю порушили заповiдь Господню, i зрiкаюся своеi посади. Молитва моя далi полягатиме в тому, щоб Господь не покинув цю краiну через те, що ii найкращi сини згрiшили.

Пiсля цих слiв знявся несамовитий лемент. Єпископ iз похиленою головою пiшов на свое мiсце й сiв. Бiльшiсть присутнiх ладналися покинути залу.

Здик пiдiйшов до епископа Сильвестра, поклав йому обидвi руки на плечi, глянув йому в обличчя й заговорив:

– Мiй батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимi молився на Гробi Господньому, тут немае нiякого грiха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тiльки про своiх дiтей. Наш обранець урятуе краiну вiд занепаду, i прикро розчаруються тi, хто пов’язуе з ним легковажнi та егоiстичнi сподiвання.

Сильвестр витер полою сльози i проказав:

– Мiй сину, це все-таки грiх. Навiть коли милосердя Господне поведе через вашого обранця краiну на вершину спасiння, кара все-таки спаде на голови кривоприсяжникiв.

– Станеться те, що мае статися, – вiдказав Здик, – а кожен може бути покараний тiльки за те, де вiн прогрiшив.

– Таж так, – кивнув головою Сильвестр i пiдвiвся, щоб вийти з зали. Чимало священикiв обступили його i провели до дверей.

Вiтiко пiдвiвся й вийшов крiзь дверi, в якi був заходив, у передпокiй. Там вiн таки побачив священика, що привiв його в залу i чекав тепер. Далi вони пiшли разом.

Вони вже йшли по коридору, як iз бiчного хiдника вийшов епископ Сильвестр зi своiми священиками. Вiтiко вiдступив i хотiв пропустити старого. Але епископ зупинився коло юнака i сказав:

– Моя добра i люба дитино, iдь до князя й повiдом йому, що тут сталося, i скажи йому, що я позбувся всiх посад i невдовзi приiду.

Сказавши, епископ зробив пальцями знак, немов благословивши, i пiшов зi своiми священиками далi. Вiтiко зi своiм проводирем iшов за ним трохи позаду.

На подвiр’i, куди вони вийшли, вже зiбралося чимало людей. Люди стояли майже впритул одне до одного. Почасти вони прийшли з мiста, а почасти повиходили з замкових примiщень. Посеред двору сидiв верхи на конi Начерат у бiлих шатах, його обступили друзi та iншi люди, бажаючи йому щастя. Син Начерата в розкiшному вбраннi сидiв на конi поряд iз батьком. Там були Велислав, Каста, Смiл з обома синами, вiйськовий проводир Бен, а також чимало слуг, якi тримали коней для своiх панiв, i багато хто вже сiдав верхи. Вiд брами крiзь юрбу, сидячи верхи на бiлому конi, до Начерата пропихався молодий i гарний, вбраний у каштановi шати чорнявий Одолен, син Стрижа. Були там i русявий Дрслав, чорноволосий Богдан, гiнкий Пржедбор, Мiлота, Немой, Юрик, Бартоломеус, а червона пiр’iна Домаслава височiла над головами решти вершникiв. Русявий, вбраний у зелене, Кохан верхи на чорному конi шукав собi дороги крiзь юрбу до брами, за ним iхав Мiлгост. Нагорi в одному вiкнi замку стояв епископ Здик, поряд iз ним священик Даниiл, абат iз Бржевнова та iншi. В усiх вiкнах тиснулися люди. Там можна було побачити й чимало вродливих жiнок. Дiвчата та жiнки з простолюду стояли на подвiр’i. Лунали радiснi вигуки, вряди-годи вигукували iм’я нового князя, бажали йому щастя i благословили його. З одних дверей на подвiр’я вийшов старий Болемiл. Навколо нього купчилося чимало молодих хлопцiв, якi скидалися на його синiв та онукiв, в отакому супроводi вiн i пiшов до брами.

На Вiтiко нiхто не звертав уваги. Зi своiм священиком вiн iшов уздовж муру до виходу. Звiдти вiн заквапився до мiста. По дорозi йому траплялися люди, якi спiшили у Вишеград. Іншi люди йшли або iхали верхи пiсля заiзду в мiсто. Вiтiко ще раз побачив епископа Сильвестра, що зi своiми священиками повiльно йшов до Праги. Вiтiко в гуртi кiлькох людей проминув його.

Дiйшовши до заiзду, Вiтiко розпрощався зi священиком, який супроводив його, подякував йому й попросив сказати превелебному епископовi Сильвестру, що вiн уже не може зайти до нього, бо повинен негайно iхати до хворого князя. Священик пiшов, i Вiтiко зайшов до заiзду. Там оглянув коня, попросив щось поiсти, а коли i вiн, i кiнь покрiпилися, знову накинув шубу на свiй шкiряний обладунок, загорнув ноги, взяв дротик, сiв верхи i виiхав iз мiста.

Вiтiко iхав на пiвнiч, наближаючись широкою дугою до замку Гости. Вiн дозволяв собi зупинятися тiльки для того, щоб кiнь мiг поiсти та вiдпочити. Перепочинки на нiч робив лише такi короткi, якi давали йому змогу робити знання дороги i пора року. Дев’ятого дня мiсяця лютого вiн добувся до Гости i одразу пiшов до князя.

– Ти привiз новини? – запитав князь.

– Так, – вiдповiв Вiтiко. – Четвертого дня мiсяця лютого на велелюдному з’iздi у Вишеградi, де були присутнi багато високих i низьких панiв обох земель, князем Богемii i Моравii обрано в разi твоеi смертi Владислава, сина твого покiйного брата Владислава.

– Вiд кого ти маеш цю звiстку? – запитав князь.

– Вiд себе, – вiдповiв Вiтiко, – я був присутнiй на з’iздi.

– Ти був присутнiй на з’iздi? – здивувався князь. – Як таке стало можливим?

– Я попросив превелебного епископа Сильвестра посприяти, щоб мене вислухали, – пояснив Вiтiко. – Вони вислухали мене i пустили на з’iзд.

– Менi шкода тебе, мiй сину, бо я довго не житиму, – зiтхнув князь. А за хвилину запитав: – Хто виступав?

– Зната, син Таса, висловив пропозицiю, – вiдповiв Вiтiко, потiм Здик, епископ Оломоуцький, вихваляв твого небожа, а згодом Начерат, другий син Таса, вiдрекомендував його в довгiй промовi, а потiм усi гукали його iм’я i вже нiхто бiльше не виступав i нiкого не слухали.

– А що казав епископ Сильвестр? – запитав князь.

– Вiн прокляв цей вибiр, – мовив Вiтiко, – а оскiльки вони не вiдступилися вiд нього, зрiкся своеi посади. Вiн просив передати, що скоро буде тут.

– А решта? – запитав князь.

– Старий лех Болемiл довго промовляв за тебе, а також жупан Дiвiш, – вiдповiв Вiтiко.

– А де хрестик? – запитав князь.

– Вiтiко полiз у свою шкiряну куртку, дiстав червону оксамитову скриньку й подав князевi. Князь узяв ii, дiстав хрестика, поцiлував, знову поклав до скриньки i сховав ii до дерев’яноi скринi за лiжком.

– Гаразд, – сказав князь i махнув рукою Вiтiко, щоб той вийшов, а сам обернувся до стiни i вже не розмовляв. Вiтiко вийшов iз покою.

Наступного дня князь викликав Вiтiко. В покоi були ще його дружина Адельгайда, донька угорського князя Альмуса, князева донька Марiя, дружина австрiйського маркграфа Леопольда, крiм того, його найстарший син Владислав, Бореш, каштелян Гости, два священики, двое богемських панiв i лiкар.

– Я скликав вас, пiдступiть ближче, – мовив князь. Коли всi пiдiйшли, вiн казав далi: – Тобi, Вiтiко, я винен велику подяку, моя княгиня подбае про неi. А ви, решта, слухайте. Мiй батько, король Вратислав, збудував у Вишеградському замку нову церкву. Вiн похований у нiй. Моя мати Сватава лежить коло нього. Поховайте мене коло них, як я помру. А тепер iдiть.

Того самого дня княгиня Адельгайда через Бореша викликала Вiтiко до себе. Бореш завiв його у велику комору, де лежали рiзнi речi. Там стояла i Адельгайда з двома жiнками. Побачивши Вiтiко, вона пiшла йому назустрiч, подала йому бiлу руку й мовила:

– Вродливий юначе, ти виконав важливе завдання. Князь високо цiнуе його. Ми дуже вдячнi тобi. Я висловлюю цю подяку добрими i щирими словами. Вiзьми оце вбрання, вiзьми оцю зброю, вiзьми оцю кольчугу i вiзьми оцю скриньку з золотом, ти ще молодий, воно стане тобi в пригодi. Можеш узяти цi речi, подарунки князя вшановують i значних, i малих. А ще я тобi скажу наступне: лишайся таким, яким ти е тепер.

– Висока панi! – мовив Вiтiко. – Я, звичайно, недосвiдчений, але буду намагатися вивчити, чого потребуе чоловiк. Я не заслужив цих подарункiв, але приймаю iх як ласку вiд доброго й бiдолашного князя i вiд вас, ясновельможна княгине, я завжди берегтиму iх зi щирою вдячнiстю.

Княгиня пучками правоi руки поправила Вiтiко локони, зобразила хрест на його чолi й махнула, щоб вiн пiшов. Вiтiко вклонився i вийшов. Чоловiк, що прийшов разом iз Борешом, занiс йому подарунки до кiмнати.

Наступного ранку маркграфиня Марiя поiхала назад в Австрiю. Вона мусила iхати, бо ii чоловiк покинув замок на горi Каленберг i знову готувався до вiйни з Баварiею, до якоi спонукав його единоутробний брат нiмецький король Конрад, що посiв мiсце Генрiха Гордого, i яку вiн сподiвався виграти. Марiю супроводили чоловiки, що мали гарнi лати пiд шубами, i жiнки в зимових уборах. То були австрiйськi шляхтичi та лицарi i придворнi дами Марii. Молодий Владислав i чимало богемських панiв приедналися до супроводу. Вiтiко з вiкна своеi кiмнати дивився на вiд’iзд гостей.

Десь опiвднi того самого дня прибув абат з Острова, трохи згодом приiхало багато богемських панiв: старий Дiвiш, Боржебор, старий Любомир, Вшебор i Хотимир.

Пополуднi приiхав епископ Сильвестр. Із ним були Оттон, старший священик Праги, Гуго, старший священик Вишеграду, абат з Кладрубiв, Даниiл i кiлька священикiв. Єпископ пiшов до кiмнати хворого. Князь, побачивши його, заговорив:

– Сильвестре, товаришу моiх юних лiт, вiдпусти менi моi грiхи, якщо Господь зможе простити iх менi.

Єпископ став перед лiжком навколiшки на ослiнчик i проказав коротку молитву. Потiм удалися до приготувань, щоб князь прийняв увечерi вiд епископа останне причастя.

Наступного дня, дванадцятого дня мiсяця лютого, князь попросив, щоб усi його родичi, а також пани i священики, присутнi в замку, i Вiтiко прийшли до нього. Коли всi зiбралися, князь махнув рукою, щоб його син Владислав пiдступив ближче, i заговорив:

– Мiй первородний сину Владиславе! Нiмецький король Конрад дав тобi у володiння Богемiю та Моравiю, а пани обох земель на з’iздi в Садскiй визнали тебе. А тепер вони у Вишеградi обрали князем про випадок моеi смертi твого двоюрiдного брата Владислава, сина мого покiйного брата князя Владислава. Скорися йому i слухай його, щоб не сталося грiхiв, якi були за моеi молодостi. Начерат не переможе Владислава. Ви почули моi слова, ти, Вiтiко, ще молодий, i збережеш iх на багато рокiв, а Адельгайда перекаже iх рештi моiх дiтей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.

Люди один за одним повиходили з покою.

Тринадцятого дня мiсяця лютого приiхало ще багато панiв iз Богемii та Моравii.

Чотирнадцятого дня мiсяця лютого князь уже не розмовляв, вiн дививсь у незавiшене вiкно на схiд, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямi простяглися пополудневi тiнi, його руки пiд ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти iх. Єпископ подав князевi срiбного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалi бiльше людей. Лiкар пильнував коло князя, священики стиха бурмотiли молитви, i, день ще не згас, як князь кiлька разiв глибоко вдихнув, потiм повiки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лiкар подав рукою знак, що вже кiнець.

– Сталося, – мовив епископ. – Вiн отримае велику винагороду за те добро, яке вчинив, i простять йому те мале, де вiн грiшив. А от проти нього грiшили дуже багато.

Адельгайда пiдiйшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покоi, стала навколiшки i обiруч обняла його. Їi обличчя зблiдло, як у небiжчика, а очi запали ще глибше, нiж у нього. Владислав стояв бiлiший за побiлену стiну. Решту дiтей вивели до iншоi кiмнати.

Вiтiко пiшов, подався до своеi кiмнати i дозволив потоку слiз ринути зi своiх синiх очей.

Тiльки-но князь склепив повiки, з брами виiхав посланець. Начерат мав у замку людей наготовi, а в усiх селах мiж замком Гостою i Прагою мав запасних коней.

Отож сiмнадцятого дня мiсяця лютого Владислав, син князя Владислава, зiйшов на престол князя Богемii.

Натомiсть Владислав, син князя Собеслава, втiк до Моравii.

Тепер до замку Гости зiбралися значнi люди обох земель: Начерат, Здик, Смiл з обома синами, вiйськовий проводир Бен, Домаслав, Славiбор, Немой, Зната, Мiлота, Собен, Бенеда та iншi. З навколишнiх жуп посходилися жупани, а з Праги прибуло багато високих i низьких людей.

Вiсник, якого епископ Здик посилав до князя, не встиг доiхати до його смертi.

Пiсля попереднiх готувань, пишно оздоблене золотом, чорним оксамитом i самоцвiтами тiло померлого князя повезли до Праги на прикрашених конях у супроводi тих, хто був у фортецi, й тих, хто приеднався по дорозi. Новий князь, коли вони доiхали до Праги, вийшов назустрiч iм i з усiма своiми радниками, воiнами, священиками, заможними мiщанами i панами, якi приiхали здалеку, а також простолюдом провiв тiло до церкви Святого Вiта, а потiм до церкви у Вишеградi i, нарештi, до останнього мiсця спочинку, де Собеслава поховали коло його батька Вратислава i матерi Сватави.

Вiтiко був присутнiй на похоронi. Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гiлок, якi використовували пiд час свята зiшестя на князiвський престол, а очi ще бачили слiди на снiгу, де товкся простолюд, якому кидали монети.

Коли минули врочистостi з приводу зiшестя на престол Владислава i похорону Собеслава, з Праги виiхали трое вiсникiв.

Перший iхав до овдовiлоi княгинi Адельгайди, щоб привiтати ii й висловити спiвчуття з боку князя.

Другий поiхав до найстаршого сина Собеслава в Моравiю, щоб вiн, якщо хоче, повернувся в Богемiю, його приймуть iз приязню та любов’ю i щедро забезпечать.

Третiй вiсник поiхав iз високими панами в iхнiх найкращих уборах i довгою вервечкою коней, якi везли одяг, золото i самоцвiти в замок на горi Каленберг коло Вiдня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрiйського, його сестру Гертруду.

Вiтiко викликали до князя. Вiн мав iхати до нього у Вишеград. Коли Вiтiко завели в кiмнату до Владислава, князь сидiв у каштановому вбраннi на дерев’яному стiльцi за дерев’яним столом. Навколо нього сидiло чимало його друзiв у пишних уборах. Князь був дуже поважний i блiдий.

– Вiтiко, – мовив вiн, – сядь на один iз тих стiльцiв.

Вiтiко сiв.

– Бачиш, – казав далi, всмiхаючись, князь, – те, що приписав менi жартiвник, таки справдилось!

– Ти не пам’ятатимеш моiх слiв iз лихою думкою, – зауважив Вiтiко.

– Я пам’ятатиму iх iз доброю думкою, – поправив його князь. – Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далi. Вiтiко, мiй дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.

– Високий пане, – заперечив Вiтiко, – я прошу тебе, щоб ти менi тепер ще дозволив iти своiм шляхом.

– Отже, ти вважаеш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тодi, – мовив князь.

– Нi, – знову заперечив Вiтiко, – я б тiльки хотiв зiбратися з думками.

– Тож нехай буде так, як е, – погодився князь.

– Високий пане, якщо менi можна говорити, – сказав тепер син Начерата, – я б сказав, що вiн тепер зовсiм iнший, нiж тодi, як я думав про нього коло Чинова. Вiн стоiть навпроти тебе, i його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затятi й замiряються на владу. Є Болемiл зi своiми численними синами та онуками, крiм того, Дiвiш i його прихильники, лихий Любомир, могутнiй у Дудлебах, потiм Вшебор, Боржебор та iншi. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаешся до нашоi поради, а ми ж вiрнi тобi.

Цiеi митi в дверi зайшов Начерат у дуже гарному бiлому вбраннi. Вiн тихесенько сказав кiлька слiв князевi й вийшов.

– Вiтiко, – озвався князь, – iди своiм шляхом. Я накажу, щоб тебе нiхто не ображав i не кривдив.

Вiтiко пiдвiвся зi свого стiльця, вклонився i вийшов. На своему сивому конi вiн поiхав до Сильвестра, що, зрiкшись своеi посади, знову жив у монастирi в Сазавi, де ранiше вiн був абатом. Вiтiко подякував йому, а потiм знову поiхав на пiвдень краiни.




4

Майорiли корогви


На шостий день пiсля зiшестя на престол князя Владислава в Празi вiдбулися вибори епископа, бо Сильвестр наполягав на своiй вiдмовi вiд посади. Єпископом Богемii обрали Оттона, старшого священика Праги, i одне посольство поiхало до святого отця в Рим, а друге в Обергiртен до архiепископа Майнцького, пiд чиею патерицею перебувала й Богемiя.

З Праги мало-помалу роз’iхалися люди.

Ще ранiше виiхав Лех Болемiл зi своiми синами, онуками та почтом на захiд Богемii, Дiвiш – у свою жупу в Жатец, Немой – у Нетолiце, Хотимир – у Дечин на пiвнiч, Ктибор – в Устi, Любомир зi своiми людьми – в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою епископську кафедру в Оломоуц.

Натомiсть iншi люди знову iхали до Праги. Серед них були молодi сини панiв, найманцi, ремiсники, рiзноманiтнi митцi, вченi, блазнi, спiвцi, гравцi на козi, евреi, шльондри, мiняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Вiн лишив людей, якi служили за Собеслава, на iхнiх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генрiх i старий лех Начерат.

Невдовзi пiсля вибору епископа Владислав зi своiм почтом молодикiв поiхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звелiла завiсити покiй, де помер князь Собеслав, темними тканинами; лiжко з ведмежою ковдрою i скриня, з якоi покiйний князь дiставав хрестика для епископа Сильвестра, i дерев’яний стiлець, на якому вона сидiла, доглядаючи князя, й далi стояли в покоi. Хрест, який Адельгайда обняла пiсля смертi Собеслава, прибили в простiнку й поставили перед ним ослiнчик. Коло задньоi стiни покою княгинi поставили лiжко, де вона спала вночi. Владислав, пiд’iхавши до замкових мурiв, послав до Адельгайди чоловiка запитати, чи можна йому прийти до неi. Вдова переказала через того чоловiка, що чекае князя. Князь зайшов до фортецi з двома друзями – Велиславом та Одоленом, – i його провели до темноi кiмнати. Коли вiн зайшов, Адельгайда пiдвелася, обое вклонилися одне одному, служниця подала князевi дерев’яний стiлець, обое сiли, i вдова запитала:

– Чого ти хочеш, мiй ясновельможний родичу?

– Ясновельможна тiтко, я приiхав, – вiдповiв Владислав, – щоб власними вустами висловити свое спiвчуття з приводу тяжкоi втрати, якоi ти зазнала внаслiдок смертi твого чоловiка славетного князя Собеслава, i власною персоною запропонувати тобi захист iз боку моеi влади, а також запевнити, що я дбатиму про твоi потреби i потреби твоiх дiтей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому мiсцi краiни, ти маеш вiльний вибiр.

– Мiй любий i добрий небоже, – вiдповiла Адельгайда, – ти вже в першi днi свого володарювання прислав менi вияв спiвчуття, i я через твого посланця подякувала тобi, а тепер ти прийшов сам висловити свое спiвчуття, i я теж сама висловлюю тобi свою вдячнiсть. Ти любив мого чоловiка, вiн знав про це i теж любив тебе. Вiн мав iншу думку про тебе, нiж твоi ближнi, i його думка була й моею думкою. Добре, що так склалося. А оскiльки людина мае думати й про земне, i то не для себе, а для своiх дiтей, я дякую тобi за твою пропозицiю дбати про мене й вiдхиляю ii, бо нашого майна досить для мене i моiх малих дiтей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоеi краiни не зашкодив iй. Вибiр мого житла нехай припадае на цей замок, я не бажаю нiякого iншого.

– Нехай буде по волi твоiй, – кивнув Владислав, – i, поки Господь дае менi владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоiх малих дiтей для пiднесення нашого роду, а з бiльших Марiя вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрiйського, i буде через його сестру Гертруду ще тiснiше пов’язана зi мною i з краiною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравii в Богемiю, щоб видiлити йому майно, як i личить молодiй галузцi священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зi своiми дiтьми в цьому замку, поки в краiнi мир, i так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

– Ця пам’ять не змiниться нiколи, – промовила Адельгайда.

– У цьому домi твое серце не одужае, – зауважив Владислав.

– Але менi тут найкраще, – вiдказала Адельгайда.

– Тож нехай буде так, – погодився Владислав.

– Нехай, – зiтхнула Адельгайда, – i нехай не зникне моя довiра до твоiх слiв.

– Я вiзьму цю довiру з собою в дорогу як радiсть, – усмiхнувся Владислав.

– А тепер накажи своiм людям, – запропонувала Адельгайда, – зайти в замок, щоб iх почастували. Тут ще е припаси з часiв Собеслава. Бореш подбае.

– Я не вестиму своiх людей у замок, щоб вони не заважали тобi, – вiдмовився Владислав. – У нас е своi припаси на в’ючних конях i ми можемо споживати iх де завгодно. Бореш лишиться твоiм каштеляном, тiльки в питаннях розбудови цього замку та його безпеки вiн повинен слухатися мене.

– Тодi, моя люба Агнесо, принеси три келихи вина для трьох чоловiкiв, – звелiла Адельгайда.

Одна з жiнок, якi були коло Адельгайди, вийшла з кiмнати i принесла на тацi три срiбнi келихи з вином. Адельгайда взяла найгарнiший келих, вiдпила з нього й подала Владиславу. Вiн пiднiс його до вуст i випив вино. Два iншi келихи подали Велиславу та Одолену, i вони теж випили.

– Ну, тепер ти вже почастувала нас у своему домi, – мовив Владислав, – i ми прощаемось. Дозволь менi, ясновельможна родичко.

Владислав пiдступив i поцiлував Адельгайду в чоло. Потiм став перед нею, та вона пiдняла вгору руки, поклала йому на голову i теж поцiлувала його в чоло.

– Нехай Господь освятить усi твоi дii, – промовила Адельгайда.

– Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращi дiйдуть до своеi мети, – вiдповiв Владислав. Потiм ще раз узяв Адельгайду за руку i обернувся, щоб iти. Тримаючись за руку князя, вона пiшла поряд iз ним аж до дверей. Потiм обое вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кiмнату.

Вiд Гости Владислав зi своiми людьми знову поiхав до Праги. Прибувши до мiста, послав вiсникiв до панiв Юрика, Богуслава i Здеслава. Коли всi трое приiхали до нього, сказав iм:

– Приготуйтеся ви, трое, i iдьте до мiста Киева, там ви знайдете чоловiка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Пiсля битви пiд Хлумецом, у якiй його батько загинув вiд воякiв Собеслава, вiн утiк i вже не повернувся. Скажiть йому: Владислав, князь Богемii i Моравii, переказуе тобi свое вiтання i звелiв сказати: Оломоуцьке князiвство належало твоему дiдовi Оттоновi, належало твоему батьковi Оттоновi й належатиме тобi, третьому Оттоновi. Їдь iз нами i йди до князя Владислава, щоб вiн передав тобi твою землю. Я накажу приготувати листи, якi ви маете передати тому чоловiковi. Тим часом оберiть собi супровiд i впорядкуйте своi справи.

Трое чоловiкiв пообiцяли виконати все i вийшли з покою.

Потiм князь послав посланцiв до панiв Богдана, Сезими i Звеста. Вони прибули, i князь сказав iм:

– Вас, чоловiки, я прошу поiхати до Моравii до мiста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покiйного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажiть йому: Владислав, князь Богемii та Моравii, переказуе тобi з любов’ю та приязню, що, оскiльки першим послам, якi запросили тебе до Богемii, ти вiдповiв, що охоче б приiхав, вiн просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозi до Праги, бо ж вiн тобi як брат, вiн дасть тобi те, чого вимагае твiй статус i походження, i ти уславиш будь-яке мiсце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приiдеш до нього разом iз його людьми, вiн iз жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потiм вiзьмете листи, якi напишуть йому.

Князь вiдпустив тих панiв, i вони вийшли. А вже обравши собi супровiд, спорядившись i отримавши листи, поiхали в Зноймо.

Мiсяць березень уже наближався до кiнця, i в Богемiю приiхала Гертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрiйського. З нею приiхав численний почет дам i панiв. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузiнберг, Вернгард фон Брун, Гадмар i Альберо фон Хунрiнг, Генрiх фон Гундрамсдорф, Мархард фон Гiнтберг, Генрiх фон Мiстельбах, Гартунг фон Руенег i Вольфтрiгiль фон Штайн. Князь вислав iй назустрiч таке саме число людей, поiхали Начерат, Смiл, Бен, Зната, Мiлота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав i Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити iхне багатство, чекали процесiю на кордонi й провели ii до Праги. Там вiдбулися заручини, а потiм князь Владислав i княгиня Гертруда одразу поiхали у Вюрцбург, щоб сьомого дня мiсяця квiтня зустрiтися в тому мiстi з нiмецьким королем Конрадом, единокровним братом Гертруди.

Владислав, повернувшись, поiхав iз почтом по своiх замках. Приiхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потiм у другий, теж оглянув i розпорядився, i так далi.

А Вiтiко, попрощавшись iз Сильвестром, поiхав на пiвдень через мiстечка Добрiш, Пiсек i Нетолiце, аж поки добувся до великого лiсу, що на пiвднi й на заходi вiдокремлюе Богемiю вiд Баварii. Тепер на гiллi й на землi мiж стовбурами лежав снiг i часто дуже довго панувала зимова тиша. Вiтiко заiхав у лiс i iхав по ньому. Подекуди вiн брав провiдникiв. Опiвднi третього дня, iдучи помiж дерев, Вiтiко вибрався пологим схилом на рiвну загострену, але безлiсну гору, на вершинi якоi стояв червоний хрест. Вiтiко проминув гору й пiд’iхав на пiвденному схилi до церкви з високими вiкнами, на червоно-бурiй гонтовiй покрiвлi ii дзвiницi снiгу вже не було. Навколо церкви на невеликiй вiдстанi вiд неi тягнувся мур. Вiд церкви земля полого опускалася на пiвдень, i на тому схилi виднiли два ряди хат i хижок. Позаду них i мiж ними ще росли лiсовi дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бiк долини здiймалася лiсова стiна, вища та могутнiша за всi тi, якi досi доводилося проiздити Вiтiко. На пiвдень вiд тiеi стiни мали бути лiси та луки, по яких Вiтiко приiхав два роки тому, коли попрощався з Генрiхом i його родиною.

Вiтiко пiд’iхав до муру навколо церкви, а потiм заiхав помiж хат. Трохи далi на схiд вiд мiсця, де вже кiнчалися хати, стояла кам’яниця. Вiтiко вiдхилився вiд напряму свого руху й поiхав вузькою снiговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам’яницi. Доiхавши, заiхав у вiдчинену браму в мурi, що стояв перед будинком, на подвiр’я. Його формували сама кам’яниця, брама, мурована клуня, мурована комора й мурований хлiв. На подвiр’i Вiтiко спiшився. З кам’яницi вийшов лiтнiй чоловiк. Побачивши його, Вiтiко крикнув:

– Бувай здоровий, Мартине!

– Вiтiко, це ви! – гукнув старий чоловiк. – Господи, яка радiсть! Тепер слiд одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсiдлали та розгнуздали його, прив’язали недоуздком i накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повiльно. Потiм добре зачинили дверi стайнi й пiшли до будинку.

– Давно вас тут не було, Вiтiко! – мовив старий.

Вiтiко скинув грубий вовняний плащ, зняв iз голови шкiряний шолом, поклав його на стiл i сам сiв на стiлець.

– Так, це я, – сказав Вiтiко, – i довгенько поживу тут.

– Для мене це велика радiсть, – усмiхнувся старий, – але як ви зможете жити взимку в лiсi?

– Узимку, а може, й довше, – вiдповiв Вiтiко.

– Ну, тодi треба пiдготувати дiм, – кивнув головою старий, пiшов до дверей кiмнати, прочинив iх i гукнув: – Люсiе! Люсiе!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зi зборками, бiлий фартух i бiлу хустку на головi. Запитала, чого старий хоче.

– Син господинi цього дому житиме тут i взимку, i влiтку, а можливо, ще й довше, – пояснив вiн. – Ти повинна зварити йому iсти, розпалити в печi й належно опорядити дiм.

– Зараз розпалю, – вiдповiла дiвчина, – поставлю страву на плиту, а коли все закипить, пiду до Доротеiноi Агати, щоб вона разом iз сестрою допомогла менi прибрати в домi.

– Гаразд, роби, – мовив старий, i служниця вийшла зi свiтлицi. Потiм старий звернувся до Вiтiко: – Ми вже поiли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

– Чекати не важко, – кинув Вiтiко.

– А вас довго не було в цьому вашому домi, – зауважив старий.

– Що ж, тепер я вже тут, – сказав Вiтiко.

– Нехай вам тут добре живеться, – побажав старий.

– Так, як тут е, буде добре й для мене, – мовив Вiтiко, потiм пiдвiвся, вiдстебнув меч вiд пояса, поклав на стiл i додав: – Тут вiн менi, звiсно, не знадобиться. – Згодом зняв iз рук хутрянi рукавицi й поклав коло меча. Знову сiв на стiлець i докинув: – Отже, я тепер тут.

Старий теж сiв на стiлець трохи поодаль вiд Вiтiко й не запитував, звiдки приiхав юний вершник. Вiтiко теж нiчого не казав, i отак вони сидiли якийсь час мовчки. Зрештою Вiтiко заговорив знову:

– Нам треба далi подбати про коня.

Чоловiки пiдвелися й пiшли до стайнi. Вiтiко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потiм насипав iй у жолоб чистого вiвса. Старий поклав чистоi соломи про випадок, якщо кiнь потiм захоче лягти i спочити. Трохи згодом принiс йому ще й води. Потiм чоловiки ще кiлька разiв навiдувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година пiсля приiзду Вiтiко, i в свiтлицю зайшла служниця з бiлим обрусом, зняла меч, шолом i рукавицi зi столу на лаву i накрила стiл обрусом. Потiм поклала перед Вiтiко дерев’яну тарiлку i столовий прибор. Згодом принесла хлiб, варену i копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна i пиво.

Вiтiко iв страви, поки втамував голод, i пив пиво, поки втамував спрагу. Потiм зi столу прибрали.

Люсiя вiдчинила дверi, якi вели в кiмнату поряд зi свiтлицею. Прийшли ще двi дiвчини з водою в шапличках, зi жмутками соломи та пiском i почали терти пiдлогу. Впоравшись iз цiею роботою, вiдчинили вiкна, щоб холодне зимове повiтря висушило пiдлогу. Потiм до каркаса, зробленого з ялицевих брусiв i дощок, поприв’язували свiжу чисту солому, накрили ii зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац i вовнянi укривала та хутра, готуючи Вiтiко мiсце ночiвлi. Пiсля цього зачинили вiкна, посипали суху пiдлогу бiлим пiском, запалили в грубцi вогонь iз ялицевих полiн. Коли кiмната нагрiлася, туди перенесли плащ Вiтiко, його меч, шолом i рукавицi, частину тих речей поклали на лаву, а частину – на скриню, що стояла в кiмнатi. Зрештою вже й Вiтiко запросили зайти до кiмнати.

Вiтiко перейшов до кiмнати, а дiвчата тепер заходилися терти пiдлогу у свiтлицi i прибирати в нiй, протирати лаву, iншi лави навколо печi, стiльцi та стiл. Як вони вже скiнчили роботу, посипали пiдлогу пiском, нагрiли свiтлицю i прибрали своi причандалля, старий вiдчинив дверi кiмнати, вивiв Вiтiко i сказав, що обидва покоi будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домi.

Старий ще говорив, як до свiтлицi зайшов чоловiк у короткому баранячому кожусi, в баранячiй шапцi i з сокирою на плечi. Старий сказав йому:

– Цей молодий вершник – син нашоi господинi, вiн житиме тут у домi, поки вважатиме за слушне.

Потiм старий звернувся до Вiтiко:

– Це слуга Раймунд. Вiн був у лiсi, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутенiе. Отже, ми трое доглядаемо будинок: я, слуга Раймунд i служниця Люсiя. Поденницi, яких ми наймаемо, допомагають тiльки пiд час великих робiт.

– А де живете ви, якщо вiдступили менi для життя простору свiтлицю цього дому, та ще й кiмнату? – запитав Вiтiко.

– У будинку ще вдосталь мiсця, – вiдповiв старий. – Може, ви не знаете, але ми нiколи не живемо у свiтлицi та кiмнатi, я живу в покоiку, що навпроти свiтлицi, його вiкно виходить на подвiр’я, Люсiя спить у кiмнатi коло кухнi, а слуга – у дерев’янiй загородцi в стайнi. А е й iншi мiсця.

– Якось пристосуемось, – мовив Вiтiко.

– Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуете, – запевнив старий.

– Мартине, я багато не вимагатиму, – махнув рукою Вiтiко, – i допомагатиму вам, де зможу, у вашiй роботi.

– Це було б неправильно i несправедливо, – заперечив Мартин.

– Авжеж, неправильно! – пiдтримав його слуга.

– Та не сперечаймося, – мовив Вiтiко, – якось воно буде.

– Так, так, – погодилась прислуга.

Потiм слуга подав Вiтiко руку i вийшов iз кiмнати.

Тим часом настав вечiр. Вiтiко з допомогою Мартина доглянув коня, поiв трохи юшки, яку принесла Люсiя, замкнув дверi свiтлицi, коли Мартин уже пiшов, i лiг спочивати в кiмнатi на ялицевому ложi.

Наступного дня вранцi, тiльки-но засiрiло, Вiтiко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снiгу. Мартин сказав, що так, i привiв шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобiт Вiтiко вибрав собi пару мiцних шкiряних чобiт iз високими халявами, заплатив за них i одразу взувся. Споживши снiданок, який Люсiя приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вiтiко, коли сонце вже показалося над сосняком, що рiс на схiд вiд села, вийшов iз кам’яницi й вирушив на прогулянку. Вiн пiшов вузенькою стежкою до хат, пройшов мiж ними нагору, проминув церкву i став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Вiн не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снiгу. Вiтiко йшов помiж синюватих кущiв ялiвцю, якi де-не-де визирали з-пiд снiгу, i зрештою добувся до червоного хреста. Там вiн проказав коротеньку молитву, а потiм роззирнувся. Коло його нiг пiд горою лежало село зi снiговими покрiвлями хат i хижок. Із коминiв де-не-де курився дим. Далi внизу тягнулася видовжена бiла поверхня долини. Вiтiко знав, що там тече Влтава, але рiчки не бачив, усе було вкрите однаковим бiлим снiговим укривалом. Долину обступав густий лiс. На схiд вiд хатин не дуже далеко вiд них рiс сосняк. Далi на пiвдень вiд нього тягнувся широкий i могутнiй вкритий лiсом гiрський хребет, край якого, на вiдстанi, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вiтiко знав його дуже добре. То був лiс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, вiн стояв два роки тому з провiдником Флорiаном, а потiм спустився звiдти до Влтави i хат Фримбурка. Вiтiко довго дивився на лiс. Потiм глянув на пiвдень, на лiсову стiну, по той бiк вiд неi мав бути Айген, звiдки вiн вийшов разом iз провiдником Флорiаном. Потiм Вiтiко спрямував свiй погляд на захiд, на ще вищу лiсову стiну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому свiтлi, десь там будо Чорне озеро, на яке вiн iз Вольфом дивився зверху i про iснування якого з такоi далечiнi навряд чи можна було здогадатися. На пiвночi дуже близько до своеi гори Вiтiко бачив лiсову завiсу, крiзь яку проiхав учора верхи i за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому вiн вiдвiдав iз наказу князя Собеслава i яку знову тепер покинув.

Вiтiко, вволю насолодившись краевидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайнi слова, i слiпучими снiгами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, вiн пiшов до маленькоi кам’яницi, що стояла коло церкви, зайшов усередину i ступив до кiмнати. Там перед грубою книжкою сидiв старий iз сивою бородою. Коло грубки сидiла i пряла стара жiнка.

– Радий бачити вас, вельмишановний пане, – промовив Вiтiко, – я зайшов до вашоi кiмнати, щоб привiтати й вiдвiдати вас.

– Агов, Вiтiко, – сказав старий, пiдводячись, – ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний i свiжий! Щиро вiтаемо тебе!

Бабуся встала вiд прядки, протерла своiм синiм фартухом стiлець i подала гостевi, щоб вiн сiв. Вiтiко сiв.

– Тож ви й досi парох у Планi? – запитав Вiтiко старого.

– Так, я ще й досi тут, – вiдповiв старий, – i хотiв би й лишатися тут, а невдовзi й померти як парох Плани. Ви б бо знаете мою сестру Анну?

– Авжеж, – вiдповiв Вiтiко i глянув на пряху. Жiнка вiдповiла йому приязним поглядом синiх очей.

– Плана – дуже гарне село, – похвалив парох. – Воно чудово розкинулось у лiсi й мае велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемiя ще дотримувалася поганства, тут жили двое християн-вiдлюдникiв, якi обробляли латку землi, що через те й дiстала назву Горнi Плана, i поширювали християнське вчення. Через те тут i церкву збудували, вона дуже давня. Численнi вiдлюдники у великому i широкому лiсi були першими проповiдниками християнського вчення в цьому краi. Ви надовго сюди приiхали?

– Можливо, пробуду тут довше, нiж звичайно, я ще не знаю, – вiдповiв Вiтiко.

– Тодi ви часом i до мене зазирнете i дозволите, щоб i я вiтав вас у вашому домi, – промовив парох.

– Буду заходити, i для мене буде радiстю бачити вас у себе, – сказав Вiтiко.

Стара Анна, що була вийшла з кiмнати, тепер повернулася i принесла на тарелi хлiб, сiль i пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вiтiко на стiл i проказала:

– Ласкаво просимо почастуватись!

Вiтiко взяв скибку хлiба, посолив i став iсти. Потiм ковтнув iз келиха. І одразу пiдвiвся, щоб iти.

Старий парох зняв баранячий кожух iз цвяха на стiнi, вдягнувся i вивiв Вiтiко з дому.

Трохи нижче вiд дому пароха Вiтiко проходив повз кузню. Там пiдковували коня. Вiтiко пiдiйшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потiм розмовляв iз ковалем i власником коня про коня i про деякi iншi речi.

Вiтiко розмовляв отак iз багатьма чоловiками i жiнками, що, коли вiн проминав iхнi оселi, виходили привiтати його.

Опiвднi Мартин, Люсiя i Раймунд уже мали iсти разом iз Вiтiко за великим столом у свiтлицi.

Пополуднi Вiтiко поiхав на своему конi на схiд у лiс i за двi години повернувся.

Увечерi, коли коня вже доглянули, а Раймунд i Люсiя впоралися з доглядом худоби i Люсiя занесла молоко з хлiва в комору, на свiтнику коло стiни завдяки повним сосновим шишкам горiв такий яскравий вогонь, що сяяла вся кiмната. Мартин, Раймунд i Люсiя мали приходити до свiтлицi, щоб сидiти там увечерi, як вони звичайно й сидiли, коли не було Вiтiко. Треба було пускати до хати навiть Мартинового сiрого смугастого пса. Люсiя пряла коло свiтника, Раймунд трохи далi лагодив цiп, а Мартин сидiв без роботи на лавi коло печi. Вiтiко сидiв на стiльцi. Собака лягав пiд стiл.

Пiсля сьомоi години вечора до покою зайшов чоловiк у кожуху, смушковiй шапцi, грубих бiлих вовняних штанах i важких чоботях.

– Слава Богу! – проказав чоловiк.

– Дякувати Богу! – вiдказали присутнi.

– Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! – зрадiв Вiтiко. – Мене страшенно тiшить, що ти вiдвiдав нас! Як там твое мистецтво?

– Агов, Вiтiко, – вiдповiв чоловiк, – тож ви ще пам’ятаете мене! – А як мистецтво? Весiль уже майже немае, а на танцях музик щораз бiльше стае. З рiпи на своему полi я можу жити краще, нiж iз мистецтва.

– То живи тепер i з рiпи, i з мистецтва, – мовив Вiтiко.

– А що вас привело до нас узимку? – запитав чоловiк.

– Так склалося, – мовив Вiтiко.

– А ви тепер побудете в нас довше, нiж ранiше? – запитав чоловiк.

– Як складеться, я й сам ще не знаю, – вiдповiв Вiтiко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стiл буханець чорного житнього хлiба та нiж, поставив сiль. Чоловiк сiв за стiл, вiдрiзав собi скибку хлiба, посипав сiллю i iв.

Потiм вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, i тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пiшов у широкий свiт, i тих, хто прагнув вiйни у внутрiшнiх землях, щоб пiти туди i розжитися здобиччю. Розмовляли про рiльництво, плекання худоби, про те, що дiеться в лiсi, i загалом про те, що е нового у свiтi, та про iнше.

Коло дев’ятоi години чоловiк пiдвiвся, побажав на добранiч i пiшов. Люсiя винесла з покою прядку, Мартин iз собакою i Раймундом пiшли спати, а Вiтiко вмостився на своему ялицевому ложi, лишивши дверi з кiмнати до покою вiдчиненими i давши дотлiти сосновому полiну на свiтнику.

Наступного ранку Вiтiко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину i лiс, дiм, у якому вiн жив, i свое господарство. Оглянув два запряги волiв, корови, вiвцi, свинi, птаство, а також клунi, дровiтню, возiвню, комору i льох. Потiм пiшов до трьох найближчих сусiдських хат i провiдав iхнiх мешканцiв. Поiвши, знову поiхав на своему конi в лiс. Пополуднi наказав, щоб прийшов кравець, i замовив собi вбрання з грубоi бiло-сiроi вовняноi тканини, яке можна було б виготовити i одягати в лiсi. Через Мартина придбав собi й сiру повстяну шапку.

Увечерi в освiтлений покiй до Вiтiко прийшло четверо чоловiкiв у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин i тесля Давид. Мартин знову поставив перед гiстьми хлiб та сiль, i вони iли, як i Том Йоганнес учора. Люсiя сидiла коло свiтника i пряла, Раймунд нарiзав iз букових колод довгi скiпки, Мартин плiв широкий пояс, Вiтiко також. Як i вчора, розмовляли про рiзнi речi, а близько дев’ятоi години гостi попрощалися й пiшли додому.

Третiй день був приблизно таким самим, як i два попереднi.

Четвертого дня десь опiвднi до кам’яницi пiд’iхав на винохiдцевi якийсь чоловiк. Вiн був у дуже бахматому темно-бурому вбраннi й пiдперезався шкiряним поясом. На головi мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Вiн сидiв на винохiдцевi помiж двох в’юкiв iз невичинених борсучих шкур. Коли вершник заiхав на подвiр’я, Вiтiко i Мартин вийшли з дому. Прибулець спiшився i мовив:

– Вiтiко, Бореш щиро вiтае тебе, тут нiчого не бракуватиме!

– Добре, – мовив Вiтiко. – Коли ти виiхав iз замку Гости?

– Дев’ять днiв тому, – вiдповiв чоловiк. – Снiг дуже заважав менi iхати.

– Але ти щасливо добувся, – всмiхнувся Вiтiко. – Раймунд допоможе тобi вiдв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайнi й заходь до покою, тобi треба покрiпитись.

Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони вiдв’язали в’юки вiд коня i Раймунд занiс iх до кiмнати Вiтiко. Вiтiко пiшов за ним. Чоловiк завiв коня в стайню i пiшов до покою. Там вiн скинув свое вовняне верхне вбрання, смушкову шапку i сiв за стiл. Йому подали пиво i хлiб.

Вiтiко пiшов у кiмнату, невдовзi вийшов i тримав у руцi зашитий у лисячу шкуру пакуночок.

– Ось рiч, що була замотана в одному з в’юкiв, я не знаю, що це, – мовив вiн.

– Усе гаразд, – вiдповiв чоловiк. – Бореш дав менi i сказав, що я повинен дуже пильнувати цю рiч, тому я й замотав ii у в’юк.

Вiтiко розрiзав шов, i показався поганенький пояс iз лисячого хутра. Пояс мав залiзнi пряжки й був пiдшитий шкiрою. Вiтiко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папiрець, на якому рукою Бореша були написанi слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покiйного князя якусь князеву рiч, тож i тобi, Вiтiко, даруе пояс, який князь одягав у саксонському походi, вона даруе його тобi, бо князь сказав, що ти в тому походi засвiдчив свiй розум, i дае ще й тому, що князь сказав, що ти iздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».

Вiтiко якийсь час тримав пояс у руках i розглядав його. Потiм пiшов у кiмнату й поклав його до скринi. Пiсля цього розкрив грубi в’юки i дiстав складенi речi. Там були одяг i спорядження вершника. Вiтiко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потiм вийшов у свiтлицю й мовив:

– Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобi потiм винагороду, i ти знову зможеш рушити в путь.

– Коли ваша ласка, я вiдпочину один день, а потiм вирушу назад, – мовив чоловiк.

– Роби, як тобi до вподоби, – погодився Вiтiко. – А де тепер ясновельможна княгиня?

– У замку Госта, – вiдповiв чоловiк.

– Отже, вона ще досi в замку, де помер ii ясновельможний князь, – вiдзначив Вiтiко.

– Вона спить у покоi, де помер ii ясновельможний чоловiк, – повiдомив посланець.

– А хто коло неi? – запитав Вiтiко.

– Їi малi дiти.

– А де Владислав? – запитав Вiтiко.

– Утiк до Моравii, бо боiться нового князя, – вiдповiв посланець.

– Їi бiль уже стишився? – розпитував далi Вiтiко.

– Так, – пiдтвердив посланець, – вона вже навiть не згадуе.

– А вона довго перебуватиме в Гостi?

– Не знаю, – вiдповiв посланець.

– Гаразд, – зiтхнув Вiтiко i замовк.

– Я маю ще лист вiд Бореша, – мовив посланець.

– Що ж, давай його.

Посланець розстебнув свiй камзол, дiстав звiдти сiрий папiр, розгорнув його й подав паперовий пакуночок, перев’язаний рожевим шнурком i запечатаний воском. Вiтiко розгорнув складений лист, прочитав написанi рядки й проказав:

– Я напишу вiдповiдь.

Вiтiко пiшов до своеi кiмнати.

Посланець i цей день, i наступний гостював у кам’яницi. Спати вiн лягав на сiно в стайнi, де стояв його кiнь. Уранцi третього дня вiн уже готувався до вiд’iзду. Отримав вiд Вiтiко винагороду i взяв лист до Бореша. Потiм у своему бурому вбраннi та чорнiй смушковiй шапцi поiхав вузенькою, протоптаною в снiгу стежкою до хат, далi вгору мiж хатами, проминув гору з хрестом i лiсовий схил, по якому шiсть днiв тому приiхав Вiтiко.

Пiсля вiд’iзду посланця в кам’яницi все знову було так, як i ранiше. Вiтiко вдягав уже пошите бiло-сiре вовняне вбрання, а на голову – сiру повстяну шапку. Вбрання складалося зi свити з застiбками i штанiв, поверх яких взували чоботи. Вiтiко тепер щодня одягався так. Разом iз Мартином вiн порядкував домашнiми справами, радився з ним, наказував зробити те або те i сам багато працював. На своему конi вiн щодня майже iздив години на двi до лiсу. Крiм того, iздив i в гори, i в долини та дослiджував iх. Часто виiздив на Кржижову гору, де стояв хрест, i оглядав околицi. Свого коня Вiтiко доглядав сам iз допомогою Мартина.

Увечерi, коли у свiтнику палахкотiв вогонь, завжди сходилися чоловiки. Тепер iнколи навiдувалися ще й коваль Петер Лауренц, муляр Пауль Йоахiм, полотняний ткач Адам, шинкар Захарiя, а також Матiас, Норберт, Якоб та iншi. Коли в свiтлицi у Вiтiко вiдбувалися посиденьки i сходилися з прядками дiвчата та жiнки, щоб прясти за розмовами, заходили ще й парубки та юнаки, скажiмо, гiрник Фiлiп, Маз Альбрехт, рожевощокий Урбан, що був родичем коваля Лауренца, Вiт Грегор, цимбалiст Ламберт, Вольфганг, Андреас, дудар Августин i багато iнших. Інколи спiвали дiвчата, iнколи хлопцi, iнколи дiвчата з хлопцями разом або по черзi. О дев’ятiй годинi вечора всi розходилися.

Не раз увечерi Вiтiко заходив до якоiсь iншоi хати, i так само й Мартин, слуга Раймунд i Люсiя, коли йшла до когось прясти. Тодi Вiтiко iв хлiб та сiль, що ними частували його, сидiв у свiтлi свiтника й розмовляв iз чоловiками або жiнками, присутнiми в домi. Інколи вiн навiдував прядильнi посиденьки, сiдав помiж спiвакiв i спiвачок, якi пряли, i хвалив якусь пiсню або ганив, якщо вона не подобалася йому. Вiн приглядався до розваг, скажiмо, коли були танцi i скрипаль вигравав на скрипцi, дудар грав на дудi, цимбалiст – на цимбалах або коли люди ковзались на кризi, iнколи вiн i сам брав участь у тих розвагах. Вiтiко провiдував одного за одним усiх жителiв села, а коли йшов по вулицi i здибався з кимсь або коли гуляв десь пiшки чи верхи i бачив кого-небудь, хто, скажiмо, вивозив на грубих дощаних санях гнiй на поле, або вiз лiс додому, або йшов кудись на роботу чи в лiс, то зупинявся коло нього й розмовляв. Вiтiко часто навiдувався до сивого пароха, та й парох часто ходив до нього. У святковi днi Вiтiко ходив до церкви, де збиралися всi селяни, а також люди з багатьох хатин, захованих у навколишнiх лiсах.

Вiтiко спостерiгав, як працюють селяни, намагався з’ясувати, як вони зберiгають своi припаси i розподiляють iх для споживання, як вирощують свiйських тварин i виготовляють рiльницьке знаряддя: плуги, борони; а також ткацькi верстати, шаплики, цебра, кошики тощо, як вони з допомогою сокири, пилки та молотка опоряджують своi хати або найлегшим способом пiдвозять до них на санях лiс, який рубають узимку; як iз допомогою нечисленних ремесел вони задовольняють усi iншi потреби свого життя.

Вiтiко брав участь у спiльних роботах, коли, наприклад, треба було прокласти дорогу крiзь снiг, або знайти стежку i позначити ii тичками, бо стара стежка разом з ii тичками вже десь зникла, або вирушити на лови, щоб уполювати вовка або якогось iншого звiра, чи вжити заходiв, щоб дикi тварини не заходили в село.

Вiтiко брав участь i в iнших громадських справах, скажiмо, в нарадах та iнших спiльних дiях.

Отак минав час, iнодi свiтило яскраве зимове сонечко, iнколи лютувала заметiль, справжня буря, а iнодi зимовий туман чiплявся за гiлля ялиць.

Днi подовшали. Сонце вранцi набагато ранiше сходило над соснами, а ввечерi синя поверхня озера ще довго вiдображувала золото небес. Уже не чулося вовчого виття, натомiсть лунали крики оленiв, заклики глухарiв, швидкий спiв перших жайворонкiв.

Лiси втратили свiй снiговий покрив i вже почорнiли, снiг струмками збiгав iз гiр у долини, аж поки вже нiде не виднiло жодноi бiлоi латки. На довгастiй поверхнi долини луки простиралися тiльки в ii нижнiй частинi, де серед блiдоi зимовоi трави яснiла синя стрiчка Влтави. Вище вгорi тягнулися бурi смуги зораних ланiв, а то й зеленi, де росла озимина, далi вже рiс лiс.

Почалися веснянi роботи, i Мартин та Раймунд подалися зi своiми воловими запрягами в поле, iм допомагали наймити, Вiтiко теж був там i докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки i лани стали доглянутi й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави i збiжжя.

Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темнiли зеленню, лiсовi черешнi, що родили влiтку маленькi чорнi ягоди, вкрилися бiлим цвiтом, квiтнули терен i крушина, а також грушi, пiсля них лiсовi яблуньки, ялицi пускали новi свiтло-зеленi пагони i нарештi розпукли п’ятипелюстковi квiти свiтлих i темних лiсових троянд, якi росли серед чагарникiв та на узлiссях.

Сiльськi пастухи гнали своi стада i отари на верховини, де в лiсах помiж сосон та iнших дерев траплялися галявини, дiти гралися на сонечку, дiвчата спiвали тепер просто синього неба, несучи з лiсу свiжу пашу. Дiвчата не мали широких уборiв, як у внутрiшнiх частинах краiни, а одягали короткi спiднички зборками та фартухи, бiлi або червонi хустки на голову та плечi й часто заплiтали двi коси, якi поверх жилетки спускалися аж до спiдницi.

Коли минули веснянi роботи, а в чагарниках та помiж камiнням цвiли п’ятипелюстковi квiти диких троянд, Вiтiко одного разу, поснiдавши, взяв свiй шкiряний обладунок, одягнув його, осiдлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарii, щоб той був йому за провiдника, i вирушив разом iз ним у схiдному напрямi в лiс. Бенедикт iшов попереду з довгою палицею, Вiтiко iхав за ним. Пiд соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потiм буковим лiсом i помiж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вiтiко побачив козулю, що пила воду, i оленя неподалiк вiд неi. Разом iз провiдником вiн перейшов струмок. Лiс тепер став полого пiднiматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкiй височинi. Там уже не було високих дерев, траплялися тiльки невисокi й тоненькi хирнi сосни, подекуди взагалi не виднiло жодного дерева. Стелилась сiра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сiру барву.

– Тут дивний грунт, – пояснив Бенедикт, – коли змастити ним осi колiс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащенi жиром.

– Треба дослiдити цей грунт, – мовив Вiтiко.

– Авжеж, треба, – погодився Бенедикт.

Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, свiтило за товстим запиналом хмар. Дiйшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий лiс, полого спускаючись у долину. Оскiльки вже сутенiло, Вiтiко спiшився i вiв коня за собою. За годину вони вийшли на вiдкрите мiсце i почули в лiсi чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вiтiко i Бенедикт стояли й далi. Те мiсце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку пiд мiсяцем, блищала трава навколо води, блищали й вiдображенi в нiй кущi, серед них височiли темнi виступи, скидаючись на покрiвлi, а вгорi виднiв мiсяць помiж жовтавих хмар. На узлiссi стояли три постатi, вбранi в широкi убори, натягнутi аж на голови. Здаеться, то були жiнки. В лiсi знову пролунав крик, потiм знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихiше, потiм почувся спiв немов багатьох голосiв. Спiв був спокiйний i повiльний. Невдовзi спiв урвався i настала тиша. Потiм залунав знову.

– Це якiсь поганськi обряди, – тихо шепнув Бенедикт Вiтiко. – Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилi, бо священик заборонив, тому люди йдуть у лiс i справляють обряди там. Я знаю цей спiв, моя бабуся не раз спiвала отак, а одного разу я навiть чув цей спiв у лiсi над Горецом.

– А хiба цим людям не давали настанов? – запитав Вiтiко.

– Вони ж роблять це потай, – вiдповiв провiдник, – i нiчого не розповiдають, щоб iх не покарали iхнi боги.

– Тодi мають, звичайно, прийти новi поколiння, якi забудуть грiхи давнiх, – зауважив Вiтiко.

– Так воно й буде, – погодився провiдник.

Спiв припинився, знову залунав i нарештi замовк остаточно. Вiтiко зi своiм провiдником ще трохи постояли. Згодом до тих жiнок пiдступили постатi з лiсу. Вони теж були закутанi в широкi убори й пiдперезанi поясом. Серед них були чоловiки i жiнки. Вони зупинялися коло жiнок, i iх ставало дедалi бiльше. Потiм усi розiйшлися. Дехто пiшов униз стежкою на узлiссi, по якiй Вiтiко i його провiдник мали йти далi, iншi пiшли назустрiч Вiтiко i пройшли в лiсi повз нього. Однi проминали його мовчки, iншi вiталися:

– Слава Спасителю!

– Слава Спасителю! – вiдповiдали Вiтiко i його провiдник.

Зрештою вже не бовванiло жодноi постатi, три жiнки покинули свое мiсце, нiщо не ворушилось, i тiльки осяянi мiсяцем хмари тихо пливли по небу.

Аж тепер Вiтiко i його провiдник знову пiшли своiм шляхом. Вони спускалися вниз стежкою на узлiссi i пiсля буйних трав знову зайшли в густий лiс. Але дорога в лiсi була широка i добре втоптана. Хлопцi повiльно йшли по нiй, iнколи крiзь листя аж до них проривалося мiсячне сяево.

Ступаючи цiлу годину по тiй дорозi, Вiтiко i Бенедикт знову вийшли на вiльний простiр. То була широка долина, яку зусiбiч обступав лiс. У долинi виднiли чагарники, лани i луки, де-не-де, здаеться, полискувала вода. З водяного блиску здiймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.

– А ми йшли довше, нiж я гадав, – мовив Вiтiко.

– Плутанi стежки i корiння перешкоджали нам, – пояснив провiдник, – а бур’яни подовжили нам шлях.

– Добре й так, – кинув Вiтiко, знову сiв верхи на коня й поiхав до башти. До неi можна було добутися тiльки по вузенькiй смужцi землi мiж очеретом i водою. Брама була зачинена. На брамi висiв воловий рiг. Провiдник узяв його й подув. Трохи згодом вiдкрилося вiчко в брамi й визирнув чоловiк:

– Здоров будь, Бенедикте! – вигукнув вiн i вiдчинив браму.

Вiтiко заiхав в арку брами i опинився на подвiр’i. Браму позаду нього знову зачинили. На подвiр’i Вiтiко спiшився. Провiдник i чоловiк, який вiдчинив браму i знову зачинив ii, допомогли йому завести коня до стайнi. Коли коня там прив’язали й накрили, чоловiк завiв Вiтiко й провiдника до свiтлицi, дуже простороi й зi свiтником на далекому краi. Вiд нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стiл iз ялицевих дощок. Коло свiтника сидiв чоловiк iз непокритою головою в бахматому чорному вбраннi з розв’язаним поясом. Поряд iз ним сидiв iнший чоловiк у сiрому вбраннi, цей уже пiдперезаний. Вiн теж не мав шапки на головi. За довгим ялицевим столом сидiло перед кухлями багато чоловiкiв i юнакiв. Всi вони теж були в бахматих уборах, пiдперезанi, й не мали шапок на головах.

Побачивши Вiтiко з провiдником, чоловiк у чорному вбраннi коло свiтника пiдвiвся й гукнув:

– Я владика Ровно, чого ви бажаете?

– Мене звуть Вiтiко, – вiдповiв Вiтiко, – я родом iз пiвдня Богемii i прошу тебе про гостиннiсть. А це мiй посланець.

– Вiтiко, пiдходь до верхнього краю столу, – запросив Ровно, – а Бенедикт мае сiсти на нижньому краi.

Вiтiко пiшов до верхнього краю столу, а коли пiдiйшов до Ровна, той подав йому руку й мовив:

– Ласкаво просимо, вiзьми собi стiльця й сiдай коло нас за стiл. Зараз тобi дадуть, чим покрiпитися, а твiй провiдник теж отримае страву i питво.

Вiтiко сiв, як сказав йому Ровно, а той теж сiв на свое мiсце. Чоловiки i юнаки за столом пiдвелися, вiтаючи Вiтiко, а потiм знову сiли.

Тепер прийшов чоловiк, що на широкiй тацi принiс смажене свиняче фiле, й поставив ii перед Вiтiко. Другий чоловiк принiс кухоль пива i буханець хлiба.

Вiтiко вiдрiзав собi м’яса, вiдрiзав хлiба й почав тамувати i голод, i спрагу.

Провiдниковi на нижньому краi столу теж принесли iсти i пити.

Тiльки-но Вiтiко трохи поiв, Ровно пiдняв свiй рiг i мовив:

– Я п’ю, Вiтiко, за твiй прихiд.

Вiтiко пiдняв кухоль i вiдповiв:

– Я п’ю до тебе!

Обидва випили, i Ровно потiм сказав:

– Вiтiко, це ж ти той хлопець, що в день виборiв у Вишеградi просив, щоб тебе пустили на з’iзд як посланця князя Собеслава?

– Так, це я, – вiдповiв Вiтiко, – i я знаю, що й ти був у Вишеградi. Я живу тепер як твiй сусiд у домi своеi матерi у Горнiй Планi й гостинно запрошую тебе.

– Я подякую за твою гостиннiсть, коли приiду до тебе, – вiдповiв Ровно.

Тепер пiдвiвся другий чоловiк, що сидiв коло свiтника й мав на собi сiре вбрання. Пiдiйшов до Вiтiко й заговорив:

– Я Озел, я теж бачив тебе у Вишеградi, де ти промовляв. Я перебуваю в Ровно завдяки його гостинному запрошенню i завтра вранцi, тiльки-но благословиться на свiт, iду далi. Якщо приiдеш у Дуб, де ми живемо в нашому домi, ти будеш у нас бажаним гостем.

– Дякую за запрошення, – мовив Вiтiко – i ти теж будеш любим гостем у мене.

– Дякую, – всмiхнувся Озел. – Адже ти Вiтiко з Пржица, що лежить трохи далi, i туди вiд Дуба дорога не дуже далека.

– Ми маемо маеток у Пржицi, – кивнув головою Вiтiко, – але я забрався ще глибше в Лiсовий край.

– Ти забрався глибше в Лiсовий край, – пiдхопив Озел, – бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.

– Я належав тiльки Собеславу, – заперечив Вiтiко, – i виконав його доручення. Все iнше мене не обходить.

– Пiсля виборiв ти одразу поiхав до Собеслава i бачив його смерть? – запитав Ровно.

– Одразу пiсля виборiв я поiхав у замок Госту, – пiдтвердив Вiтiко, – i був у покоi, як князь склепив повiки, був i серед тих, хто проводжав його до склепу.

– Ми теж вiддали йому таку честь, – додав Ровно, – i сам великий князь проводжав його. Собеслав був для краiни добрим володарем аж до зборiв у Садскiй. Як ти пiсля його похорону змiг виiхати з Праги?

– Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з мiста, – вiдповiв Вiтiко.

– Слушно, – схвалив Ровно. – Князь уже зiйшов на князiвський престол, люди радiли, i вiн надто поринув у себе. Ти бачив святкування?

– Я був коло покiйного князя в Гостi, – нагадав Вiтiко.

– А в Празi тим часом вiтали живого, – дорiкнув Ровно. – Всi, хто там був, iз радiсним криком зверталися до великого князя, бо вiн зiйшов на престол Пржемисла i завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руiни, якi приходять тодi, коли на князiвському престолi сидить слабкий чоловiк, а iншi намагаються захопити той престол. Навiть якщо лихо не так легко приходить у наш Лiсовий край, бо тут непрохiдний лiс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться вiйна, яку провадить маркграф Австрiйський Леопольд за Баварiю, а тим часом добре, що воно оминае нас.

– Я ще надто недосвiдчений у цих справах, – мовив Вiтiко. – Дозволь, Ровне, щоб я вiдiйшов на короткий час i доглянув свого коня.

– Гаразд, якщо тобi так хочеться самому доглядати його, – погодився Ровно.

Вiтiко вийшов зi свiтлицi i трохи згодом повернувся.

– Отже, люди, – озвався вiн, – таки чогось бояться.

– Бачиш, е старий Болемiл i старий Дiвiш, – сказав Озел, – а ще й Любомир, усi вони бачили попереднi вiйни. Постарiвши, вони стали боязливi i всякчас думають, що можуть знову настати страхiття. Лехи, кмети i шляхтичi хотiли б, правда, завжди панувати, i тому iм хотiлося б сiяти невдоволення, але ми i тисячi iнших людей волiемо обстоювати одного могутнього чоловiка, що захищае нас, нiж терпiти утиски вiд багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.

– На вашу думку, це могло б призвести до чвар? – запитав Вiтiко.

– Проти мужнього мужностi забракне! – запевнив Ровно. – Нашi старi священики розповiдали, що проти Пржемисла, чоловiка Лiбушi, жоден несамовитий пан не намагався пiдняти зброю.

– Нехай тiльки наш Владислав завжди буде таким Пржемислом, – побажав Озел, знову пiшовши на свое мiсце.

– Превелебний епископ Здик поручився за нього своiм життям, – нагадав Ровно.

– Коли ясновельможний князь Собеслав лежав при смертi, – додав Вiтiко, – я чув, як вiн сказав своему синовi Владиславу: «Скорися Владиславу, Начерат не переможе його».

– Люди в Празi розповiдали, що вiн справдi казав таке, – пiдтвердив Ровно.

– Та вiн це сказав при смертi, коли йому розум скаламутився! – крикнув Озел. – Начерат привiв князя Владислава на князiвський престол, вiн могутнiй чоловiк у Богемii, тож навiть якби родичi Болемiла, Дiвiш, Божебор, Вшебор i Любомир захотiли спробувати посадити на князiвський престол молодого Владислава, сина Собеслава, вони б нiчого не наважилися вчинити проти Начерата.

– Князь на початку свого правлiння одразу подбав про вiйсько, – зауважив Ровно. – Вiн збiльшив його кiлькiсть i поiхав по краiнi, щоб змiцнити замки. Вiн звелiв запросити назад Оттона, сина Оттона Чорного, i дав йому Оломоуцьке князiвство, а молодий Владислав, син покiйного князя Собеслава, перебувае коло нього в Празi й мае честь та багатство. Отак великий князь здобув собi двох друзiв. Вiн узяв шлюб iз двадцятиоднорiчною Гертрудою, сестрою маркграфа Австрiйського Леопольда, i став таким чином родичем нiмецького короля Конрада i швагром маркграфа Австрiйського, що, якщо зможе вирвати в прихильникiв Генрiха Гордого Баварське герцогство, яке дав йому в ленне володiння король Конрад, стане в нiмецьких землях наймогутнiшим володарем.

– Вiн вирве його, бо Генрiх Гордий помер, а його син – лише тiнь того Генрiха, – промовив Озел.

– Що ж, це правда, i тодi все гаразд, – погодився Ровно, – i ми маемо на батькiвщинi простiр для руху. В Лiсовому краi, Вiтiко, теж усе рухаеться вперед. У Гленицях будують церкву, i церков ставатиме дедалi бiльше, бо в лiсах там i там будуватимуть хати, бiльшатиме людей. У Фримбурку викорчують лiс, у Горецi знову збудували новi будинки, а на мiсцi, де Влтава тече до лiсу святого Хоми, – те мiсце називають Дольнi Вiтавiце, – збудували великий заiзд, щоб подорожнi, якi iдуть там по глибокiй улоговинi в Баварiю, в Айген або ще далi, у Фельден до суду, могли завiтати туди й покрiпитися. Владики повиннi збiльшувати свою могутнiсть. Ми поширюемо нашi володiння в бiк Лiсового краю, i ти, Вiтiко, теж повинен намагатися дiяти так само, тож iз допомогою Бога i Святоi Дiви Марii та наших святих Вацлава i Адальберта, а також святих божеств та вiл на небесах ми досягнемо нашоi мети i присадимо великих i владолюбних.

– Два мiсяцi тому, – повiдомив Озел, – я врочисто обтяв волосся своiм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вiк, були мiцнi й брали участь у нашiй роботi.

– Ну, а я сам, i моя сила маленька, – зiтхнув Вiтiко.

– Великий рiд завжди засновував хтось один, – мовив Ровно.

Чоловiки та юнаки за столом лише дослухалися до цiеi розмови, а коли й розмовляли мiж собою, то тихо, щоб не заважати.

Вiтiко ще раз провiдав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лiсовому краi, про те, що роблять його жителi, i як слiд упорядкувати те або те.

Надходила нiч, i Ровно пiдвiвся, запрошуючи всiх на спочинок. Разом з ним усi пiдвелись i розпрощалися.

До Вiтiко пiдiйшов слуга з запаленою буковою скiпкою, щоб провести його до кiмнати. Вiн повiв Вiтiко сходами нагору в кiмнату, де на дерев’яному настилi йому приготували мiсце для спання. Слуга вставив скiпку в залiзний свiтець, прикрiплений на стiнi, пiд свiтцем на пiдлозi стояла велика залiзна миска, куди падали згорiлi частинки скiпок. Вiн поклав пiд стiною ще багато скiпок, якi нiс пiд рукою, i вийшов. Вiтiко взяв дверi на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повiсив одяг на кiлочки i спокiйно лiг, давши дотлiти скiпцi в залiзному свiтцi.

Тiльки-но засiрiло, Вiтiко вже пiдвiвся й пiшов до коня в стайню. Там вiн ще раз побачив Озела, що загнуздав i осiдлав коня, готуючись покинути башту.

– Озеле, – звернувся Вiтiко до нього, – приiзди незабаром до мене.

– Так, незабаром, – пообiцяв Озел. – А ти до мене.

– Авжеж, – сказав Вiтiко, – i бувай здоровий!

– І ти теж, – побажав Озел, сiв верхи i виiхав iз брами.

Вiтiко, доглянувши коня, пiшов у свiтлицю. Там уже зiбралося багато людей. Там тепер були й старшi чоловiки, яких Вiтiко не бачив учора ввечерi. Прийшли навiть жiнки i дiвчата. Бiльшiсть iх стояли. Коло одного вiкна стояв Ровно. Вiн, як i вчора, був у чорному уборi, але сьогоднi пiдперезався. На головi вiн мав сiру повстяну шапку. Поряд iз ним стояла жiнка з нiжними щоками. Їi свiтло-сiрий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку вiд неi стояли хлопчик i дiвчинка. Далi стояла вродлива дiвчина в темно-синьому вбраннi з фiалковим поясом. Їi коси були чорнi, очi – чорнi, щоки – рожевi, а вуста – не менш червонi, нiж вишнi в саду. Далi стояли чоловiки i юнаки. Здебiльшого вони були в бахматих темних уборах. Нiхто з чоловiкiв не мав зброi. А жiнки та дiвчата мали широке темно-сiре або буре вбрання й гарно вишитi пояси.

На столi стояла величезна макiтра з теплим молоком, яке наливали в кухлi й подавали людям. Якийсь слуга подав кухоль й Вiтiко. Вiтiко випив, поставив кухоль на стiл i пiдiйшов до Ровна. Той привiтав його, повiв до жiнки з нiжними щоками i представив свою родину:

– Це Людмила, моя дружина. – Потiм пiдвiв до дiтей i пояснив: – Це Мiш, мiй синочок, а це Дюрантiя, моя донечка.

Потiм пiдвiв до дiвчини в темно-синьому вбраннi й представив ii:

– Це Дiмут, моя сестра.

Потiм показав на чоловiкiв, якi стояли далi, й пояснив:

– Це Ярош, мiй дядько, зi своiм первородним сином Лутою та iншими родичами, а це мiй дядько Стан зi своiм первородним сином Бранiшем та iншими родичами, це мiй дядько Бетлеб iз сином Пореем, цей мiй двоюрiдний брат Вацлав, це мiй двоюрiдний брат Мiшек, це мiй брат Дуда, а це мiй брат Велiш.

Потiм Ровно повiв Вiтiко до жiнок i мовив:

– Це Сватислава, дружина Стана, це Млада, дружина Бетлеба, це Рiхса, дружина Бранiша, а це Юта, дружина Порея. Молодших чоловiкiв та дiвчат я не називаю, ти й сам познайомишся з ними. Всi вони прийшли привiтати тебе, а потiм пiдуть у своiх справах.

Обернувшись до всiх родичiв, Ровно вигукнув:

– Це Вiтiко з Плани, наш сусiд i наш гiсть!

Пiсля цих слiв чимало людей пiдiйшли ближче i подали Вiтiко руку. Іншi просто вклонилися, люди мало-помалу почали виходити з кiмнати.

Вiтiко пiдступив до Людмили, дружини Ровна, i сказав:

– Я приiхав до Ровна, бо бачив його в день виборiв у Вишеградi i вiн мiй сусiд, я провiдав його для розмови з ним.

– Ласкаво прошу до нашого дому i до нашого роду, – запросила Людмила. – Потiм обернулась до Дiмут: – Ви, звичайно, теж не вiдмовите чужинцевi в гостинностi в цьому домi.

– Друзi мого брата – моi друзi, – вiдповiла дiвчина.

Пiсля цих слiв ранковi привiтання скiнчилися i люди розiйшлися.

Ровно вивiв Вiтiко надвiр. Вони вийшли з брами на смужку землi, що вела вiд башти. Там Вiтiко побачив, що велика чотирикутна башта стоiть серед болiт. По греблi вони вийшли на мокру луку, де вряди-годи полискували озерця та струмки. Зрештою, там, де земля пiднялася, почалися лани, збiжжя на них уже половiло. За ланами рiс лiс.

Зрештою Ровно та Вiтiко вийшли на широку тверду мiсцину, де стояло чимало хат i халуп. Над деякими курився дим, перед деякими гралися дiти, тут i там iз дверей виходила якась жiнка i дивилася iм услiд.

За хатами знову тягнулися лани, на них де-не-де працювали люди. За ланами пiднiмалися вгору луки, там росли поодинокi дерева i паслися корови, отара овець, свинi та кози, походжали пастухи. А вже за луками починався непрохiдний лiс.

– Ми доглядаемо маетностi, успадкованi вiд наших предкiв, неподiльно i спiльно, – розповiдав Ровно. – Мене обрали головою роду, пiсля моеi смертi оберуть когось iншого. Ось вони розкинулись перед тобою: башта, луки, лани, знову луки i лiс. Бiльша частина володiнь, якi належить нам, покрита лiсом. Але ми намагаемось викорчувати його i збiльшити нашi орнi землi. Коли число наших родичiв зростае, ми завжди будуемо новий дiм або хату. В баштi е досить мiсця для всiх людей iз iхнiм харчем i всiх тварин iз iхнiм фуражем. Коли нам загрожуе ворог, ми можемо пiти в башту i боронитись, аж поки вiн вiдступить: адже довго вiн стояти не зможе, бо в лiсi зголоднiе. А якщо вiн спалить хати та хижi, потiм ми вiдбудуемо iх. Але вiд часiв наших прадiдiв таких нападiв не ставалося. А тодi точилася вiйна. А чи були вiйни ще ранiше, ми не знаемо, бо немае нiкого, хто б мiг розповiсти що-небудь про таку давнину.

З лук коло лiсу Вiтiко i Ровно пiшли дугою через лани вже iншою дорогою до смужки землi, яка вела до башти. В баштi Ровно показав Вiтiко примiщення i комори, де можна було б розмiстити тварин i припаси, показав i стайнi. Потiм повiв його сходами нагору в громадськi кiмнати, де не жив анi вiн, анi його родина. Всi кiмнати були побiленi вапном i мали простi ялицевi меблi. В бiльшiй кiмнатi зберiгалася зброя: довбнi, булави, бердишi, метальнi сокирки, бойовi сокири, списи, мечi, арбалети i катапульти. Деякi кiмнати були пiдготованi для оборони. З найвищоi кiмнати Ровно i його гiсть вийшли на покрiвлю. Вона була зроблена з грубих дощок, трохи нахилених досередини, а також мала пристрiй, який давав змогу спорудити швидко з балок горизонтальну поверхню, щоб поставити на них великi катапульти. Покрiвля мала навколо грубi мурованi бруствери, а оскiльки дощова вода стiкала всередину, для ii вiдведення спорудили дерев’яний жолоб, який випускав воду далеко вiд мурiв над болотом.

З башти можна було оглянути долину, але годi було щось побачити поверх навколишнiх лiсiв.

Опiвднi до свiтлицi принесли обiд. За обiдом були присутнi Людмила, Дiмут та iншi жiнки. А загалом було менше людей, нiж уранцi, коли всi вiтали Вiтiко, бо тi, хто мав родину, обiдали з нею в своiх хатах i хижах. На стiл подали телячу печеню, рибу, птицю, пиво i житнiй хлiб.

Вiтiко гостював у Ровна три днi. Четвертого дня, коли зiйшло сонце, вiн поiхав далi на схiд. Вiтiко проминув луги, лани i луки, що стелились навколо башти, i знову заiхав у лiс. Там тiк струмок у схiдному напрямi i вздовж струмка тягнулася стежка. Вiтiко iхав по тiй стежцi. Вiн цiлу годину повторював вигини струмка, долаючи корiння, болiтця i камiння. Потiм струмок змiнив свiй напрям i по довгому, порослому лiсом схилу потiк на пiвнiч. Вiтiко ще з пiвгодини iхав уздовж струмка. Потiм струмок повернув удруге i знову бiг на схiд. Вiтiко двi години iхав по густому лiсу, аж поки помiж двох скель разом iз бурхливою водою дiйшов до Влтави. То було мiсце, де стояв Крумлов.

Вiтiко шукав для себе i для коня заiзду, щоб покрiпитися. Вiн пробув там двi години. І знову вчинив так, як i першого разу. Вийшов на скелю над Крумловом i споглядав мiсцевiсть. На пiвдень вiд крутоi скелi мiстився потрiйний закрут Влтави, всерединi якого стояли хати Крумлова, на пiвночi тягнулась ущелина, по якiй приiхав Вiтiко, на заходi скеля переходила в пологу й дедалi ширшу дiлянку землi, придатну для ланiв i городiв, на сходi скеля теж полого опускалася.

Покрiпившись i нагодувавши коня, Вiтiко поiхав далi. Вiн знову обрав схiдний напрям. Вiтiко iхав помiж високих скель i Влтавою, поки рiчка текла на схiд. Коли вона повернула на пiвнiч, Вiтiко покинув ii i iхав по пагорбах, дотримуючись свого напряму. Лiс уже скiнчився, i Вiтiко iхав тепер помiж ланiв, лук, лугiв, чагарникiв, гаiв i розкиданих де-не-де осель. Коли сонце було вже на вечiрньому прузi, вiн добувся до жупного мiстечка Дудлеби. Вiтiко iхав мiсточком через рiчку Мальше, а потiм помiж хат до жупноi садиби. Садиба стояла окремо, мала сiрi стiни i крутi гонтовi покрiвлi. Садибу захищав мiцний мур. Вiтiко пiд’iхав до низенькоi брами, над якою височiла велика надбрамна арка з давнiх часiв. Брама була вiдчинена, тож Вiтiко заiхав на подвiр’я, яке обступили стайнi, клунi, повiтки тощо. Якийсь чоловiк запитав Вiтiко, чого вiн хоче. Вiтiко вiдповiв, що хоче бачити жупана. Чоловiк притримав Вiтiко стремено, коли той спiшувався, й допомiг йому завести коня до стайнi. Потiм повiв його на друге подвiр’я, а звiдти – в простору залу, де стояло багато кам’яних столiв. За одним з них на кам’яному нерухомому стiльцi, застеленому килимом, сидiв жупан Любомир. Вiн був у широкому темному вбраннi, на яке спадало його нiчим не прикрите сиве волосся. Коло столу стояв чоловiк у сiрому вбраннi з поясом, жупан розмовляв iз ним. За кiлька крокiв позаду чоловiка стояла жiнка в не дуже широкому синьому вбраннi, пiдперезана сплетеним з лика поясом. Чоловiк, що завiв Вiтiко, знаком звелiв йому зупинитись на кiлька крокiв позаду жiнки й чекати, а сам вийшов iз зали. Любомир далi розмовляв iз пiдперезаним чоловiком у сiрому вбраннi. Нарештi той чоловiк ледь уклонився, немов дякуючи, i вийшов iз зали. Тепер до Любомира пiдiйшла й заговорила жiнка, вiн вiдповiв iй, жiнка знову щось казала, жупан вiдповiдав далi. Розмова тривала досить довго. Потiм жiнка захотiла поцiлувати край одягу жупана, але вiн не дозволив, i вона вийшла з зали. Тепер пiдiйшов Вiтiко. Коли вiн став перед Любомиром, той запитав:

– Чого ти хочеш, мiй сину?

– Мое бажання полягае тiльки в тому, – вiдповiв Вiтiко, – щоб ви дозволили менi подивитися на вас i я подякував вам, бо ви одного разу заступилися за мене.

– Тож зайди до моеi кiмнати прийнять, – мовив Любомир, пiдвiвся й пiшов до дверей, Вiтiко – за ним. Любомир вiдчинив дверi й повiв Вiтiко кам’яними сходами вгору. Вони зайшли у великий передпокiй iз темно-сiрими стiнами, де було багато озброених людей. Любомир сказав:

– Славо, пiди вниз i стiй у кам’янiй залi на вартi, раптом ще хто-небудь захоче говорити зi мною до заходу сонця.

Один з озброених чоловiкiв пiшов сходами вниз. Любомир завiв тепер Вiтiко в другий передпокiй, що був, проте, набагато меншим за залу. В тому передпокоi перебували трое неозброених слуг. Любомир сказав одному:

– Радиме, принеси вино i пироги.

Слуга пiшов, а Любомир i Вiтiко перейшли з передпокою до простороi свiтлицi. То була нарiжна кiмната, що мала по чотири вiкна на кожнiй зовнiшнiй стiнi. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирiзьблена з в’язу. Пiдлогу вкривали шкури козуль. У свiтлицi стояли три великi столи з в’язового дерева i багато стiльцiв iз того самого дерева. Над дверима i над кожним вiкном висiли пишнi оленячi роги. Вздовж стiн i навiть у заглибинах вiкон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тiльки в чотирьох мiсцях, i на тих мiсцях на високих пiдставках стояли чотири вирiзьбленi з дубу великi людськi постатi.

Коли чоловiки дiйшли до середини свiтлицi, Любомир зупинився й проказав:

– Ласкаво прошу, Вiтiко, за що ти хочеш подякувати менi?

– Ви знаете мене? – здивувався Вiтiко.

– Ти був зi мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, – вiдповiв Любомир, – i виконав для нього завдання, яке могло погано скiнчитися для тебе.

– Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, – мовив Вiтiко, – а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великiй залi Вишеградського замку.

– Я заступався не за тебе, – поправив його Любомир, – а за справу. Але менi дуже сподобався твiй учинок i я радий, що ти приiхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межуе з великим Лiсовим краем: лiсовоi деревини i шкур та рогiв лiсових тварин. Постатi, якi тут стоять, належать до давньоi iсторii держави: Само, Крок, Лiбуша i Пржемисл. Їх вирiзьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував iх йому. Вiд мого батька вони дiсталися менi.

Тiльки-но Любомир сказав цi слова, як у свiтлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, i принiс на тацi два срiбнi келихи з вином i невеличкий круглий пирiг. Поставив тацю на середнiй стiл i вийшов.

– Ну, Вiтiко, бери вiтальне вино i вiдламай шматок пирога, яким частують у домi, – припросив Любомир.

Вiтiко взяв один срiбний келих i вiдпив трохи вина. Поставивши келих на мiсце, вiдламав шматок пирога i з’iв. Любомир пив iз другого келиха i теж вiдламав шматок пирога. Потiм сказав:

– Вiтiко, я з радiстю приймаю тебе в своему домi i тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скiльки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стiлець.

Любомир показав на стiлець коло столу, де стояло вино, Вiтiко сiв, а Любомир сiв на стiлець поряд iз ним.

– Я дякую вам за добре прийняття, – подякував Вiтiко. – Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домi лише кiлька днiв.

– Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануемо, – мовив Любомир.

– А я постараюсь не зневажити гостиннiсть, яку ви засвiдчуете менi, – вiдповiв Вiтiко.

– Вiтiко, пiсля зiшестя на престол Владислава ти виiхав iз Праги, ми багато чули про це в нашому краi, – казав далi Любомир.

– У лiсi, що тягнеться до Баварii, е будиночок, що належить нам, – пояснив Вiтiко, – а в тому будиночку живе один старий управитель, i я пiшов туди, бо вже давно не бачив його.

– Вiн стоiть у лiсi на Влтавi, – додав Любомир.

– Понад день iзди звiдси в лiсi на захiд, – уточнив Вiтiко, – i не зовсiм на Влтавi, а коло села Плани, де е й церква.

– Знаю, – кивнув головою Любомир, – там усю долину обступае великий лiс.

– Якраз перед тим лiсом, – додав Вiтiко.

– Там ще досi е рисi, ведмедi та вовки, – промовив Любомир, – i було б ще бiльше, якби не суворi зими.

– Бо ж вони дають хутро людям, якi не дуже бояться звiрини, – зауважив Вiтiко.

– Лiсова церква у Горнiй Планi дуже давня, – говорив Любомир, – ii збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехiв iз пiвдня краiни i там молився самiтник Ципрiн.

– Десь так само менi розповiдав i священик iз Плани, – докинув Вiтiко.

– Що ж, дбай тим часом про свiй дiм, як дае тобi змогу твоя молода сила, – наставляв Любомир.

– Я допомагаю i дбаю, як можу, – запевнив Вiтiко. – Земля там для збiжжя бiдна, а для плодiв ще бiднiша.

– Там, де бiдна земля, суворi люди, – прорiк Любомир, – але люди не знають анi того, анi сього.

– Люди живуть у нас iз того, що родить земля, – розповiдав Вiтiко, – i з того, що вони беруть у лiсi. Дехто намагаеться шукати заробiтку навiть десь зовнi.

– Якщо той заробiток дiстаеться не завдяки вiйнi, до прибутку вiд якоi звикли, – мовив Любомир.

– За давнiх часiв таке, звичайно, траплялося, – пiдтвердив Вiтiко. – Люди ще досi розповiдають про це i мають речi, якi дiсталися iм завдяки вiйнi.

– Як i всюди, – кивнув Любомир.

– Тепер вони мало знають про час i його значення, – вiдзначив Вiтiко.

– Ми всi мало знаемо, – доповнив Любомир. – Час, мiй сину Вiтiко, ще не дозрiв. Двi волi, якi забезпечили висування нового князя, мають розпастися, i тодi в краiну прийдуть лихо i проллеться кров, вiд чого, як здавалося декому, вони вбереглися. Серед усiх був, напевне, лише один чоловiк, що ясно бачив майбутне, а саме: князь Собеслав, але тепер вiн уже небiжчик. Вiн хотiв запобiгти лиховi i тому сказав своему синовi Владиславу, щоб той скорився своему двоюрiдному братовi, та й закликав ще свiдкiв для своiх слiв, зокрема таких молодих, як ти, щоб вони тi слова передали для пiзнiших часiв, але це не зарадить. Собеслав дiяв пiд примусом як умирущий чоловiк з умирущими силами. Якби вiн жив, то, напевне, зупинив би все.

– Багатьох людей я не можу збагнути та пiзнати в iхнiх учинках, – зiтхнув Вiтiко.

– Вони самi себе не можуть збагнути, – сказав Любомир. – Їх поганяе несамовитiсть iхнiх поривiв, а вони не можуть визначити, що вони здатнi зробити даноi митi. Якщо старий Болемiл доживе до дев’яноста лiт, як вiн бажав своему батьковi, його очi ще, може, побачать, що вiн iм напророчив. Новий князь хотiв затримати тебе коло себе?

– Так, – вiдповiв Вiтiко, – але спершу менi треба зорiентуватися.

– Дитино моя Вiтiко, ти, напевне, ще з’ясуеш, що слушне для тебе, – сказав Любомир. – Зусилля спершу мають стати вiдвертiшi, i тодi багато хто ясно побачить, що йому треба робити. Князь усюди прагне змiцнитися. Вiн збiльшуе навколо себе число своiх людей, намагаеться укрiпити частини краiни, щоб мати друзiв. Сину Оттона Чорного вiн знову дав Оломоуцьке князiвство, а Владислава, сина князя Собеслава, що ранiше сидiв там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багатi маетностi i всюди висувае його наперед. Навеснi зi своею молодою дружиною вiн iздив до нiмецького короля у Вюрцбург.

– Таж нiмецький король Конрад – единоутробний брат Гертруди, дружини Владислава, – мовив Вiтiко.

– Це теж може бути причиною, чому вони поiхали до нього, але вони могли б i союз там укласти, – заперечив Любомир. – Тi, хто був присутнiй у Вишеградi в день виборiв, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошенi, але ж вони завжди можуть зiбратися знову. Нехай тепер буде так, як е, слiд почекати, що станеться.

– А ви знаете щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? – запитав Вiтiко.

– Дещо знаю, – вiдповiв Любомир. – Вона й досi з дiтьми Собеслава Ульрiхом i Вацлавом живе в Гостi.

– Узимку один посланець казав менi, що вона тодi була там, – додав Вiтiко.

– Вона й досi там, – мовив Любомир, – i далi житиме там i справлятиме жалобу. Вона мае необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша ii каштеляном.

– Це добре для неi, – зауважив Вiтiко.

– Авжеж, добре, – пiдтвердив Любомир.

– Але ж у краiнi всюди спокiй, – мовив Вiтiко.

– Тепер спокiй, надто в нас, бо ж ми живемо на вiдшибi. Народ тут живе i не вiдае, що станеться, обробляе поля i любить гру на козi й танцi. Ми, що поставленi в краiнi як вартовi турботи про народ, не можемо робити чогось iншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу i сприяти вiрi, завдяки якiй вiн стае моральнiший i щасливiший.

– Чотири днi тому я чув, як люди пiд мiсяцем у лiсi спiвали поганських пiсень, – сказав Вiтiко.

– Вони справляли тризну, – пояснив Любомир, – таке стаеться раз по раз i, мабуть, триватиме ще довго. Народ любить давнi звичаi, i це добре. Якби народ змiнився за одну мить, це означало б перевернути i краiну, i людей. Хоча тут, на пiвднi, вiра набагато давнiша, нiж на пiвночi, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаiв, якi нагадують про давнi часи, i вони зберiгатимуться ще багато рокiв. Якщо цi звичаi не становлять вiровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змiшаеться, i люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут пiд час сонцестояння, ти б побачив на всiх пагорбах давнi вогнища, якi вони запалювали колись, вiдзначаючи поворот сонця. Коли тутешнi люди звертаються до Святоi Дiви Марii, чимало iх iдуть до священних дерев або священних скель i спiвають iй, прикладаючи руки до чола. Крiм того, ворожать на рiзних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, i вважають яструба за священного птаха.

– Я всюди, де бував ранiше, – пiдтвердив Вiтiко, – бачив вогнища на честь сонцестояння, баварцi на Дунаi, Іннi, Траунi та Енсi теж чинять так.

– Отже, цей звичай дуже поширений, – пiдсумував Любомир, – тож i зникне не дуже повiльно. А загалом наш народ тут добрий та лагiдний i цiлком заслуговуе, щоб його захищали, берегли i не змушували до страждань, бо ж вiн нi в чому не завинив. Я спершу покажу тобi свiтлицю, яку ми видiлимо тобi в цьому домi для проживання, щоб ти вiдпочив або якось iнакше, як воля твоя буде, використав свiй час, а потiм я поведу тебе до своеi дружини i ти повечеряеш iз нами. Про твого коня добре подбають.

– Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, – мовив Вiтiко.

– Добре, що ти так робиш, – похвалив Любомир, – бо конi часто краще вiддячують за догляд своему доглядачевi, нiж будь-якому iншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобi когось, щоб служив тобi. А тепер випий ще трохи зi свого келиха i потiм ми вийдемо звiдси.

Сказавши цi слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вiтiко теж узяв келих. Потiм обидва пiдвелися й пiшли до дверей. У передпокоi Любомир сказав:

– Радиме, пiди з цим молодим вершником i роби, що вiн накаже. А я, Вiтiко, тепер попрощаюся з тобою, а потiм сам проведу тебе на вечерю.

Любомир вийшов iз кiмнати.

Вiтiко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привiв, Вiтiко доглянув коня, а потiм звелiв слузi показати кiмнату, де вiн мав спочивати. Слуга повiв його двома рiзними сходами нагору, а потiм через передпокiй у простору свiтлицю, що мала три вiкна. Там Вiтiко сказав:

– А тепер можеш iти, я вже не потребую твоiх послуг.

Слуга вийшов у дверi, а Вiтiко ступив уперед i оглянув кiмнату. Вона вся була оббита пiдпаленим ялицевим деревом i мала пiдлогу з червоного тису. На пiдлозi лежали сплетенi з очерету мати. Лiжко, на якому лежала постiль iз м’яких укривал та хутр, стiл i чимало стiльцiв, козла для одягу, умивальник i двi лави, що стояли вздовж стiн, були виготовленi з натертого воском дубу.

Вiтiко пройшовся кiлька разiв по кiмнатi. Потiм сiв на стiлець. Згодом пiдiйшов до вiкна i глянув на мiстечко Дудлеби. В жовтаве вечiрне небо здiймалися причiлки, покрiвлi, комини, дах великоi церкви та дзвiниця. Вiтiко побачив, що мiстечко стоiть на видовженiй смузi землi, утворенiй довгою петлею рiчки Мальше. На сходi ця смуга поеднувалася з рештою суходолу. Понад хатами вiн бачив горбкувату мiсцевiсть, де можна було розрiзнити лани, луки, луги, лiси i людськi оселi. Потiм iшла темна смуга – лiс, iз якого вiн вийшов. Та смуга тягнулася на захiд аж до обрiю. З мiстечка долинав гамiр людського життя.

Згодом Вiтiко знову пiшов до стайнi, щоб закiнчити догляд свого коня. Доглянувши, повернувся до кiмнати.

Коли сутiнки вже майже переходили в пiтьму, прийшов Любомир i повiв Вiтiко до iдальнi. Вони зайшли в дверi, за якими стояло двое вартових, що потiм пiшли вслiд за ними. Пiшли сходами вниз, далi по довгому коридору i зайшли до iдальнi. То була довгаста зала з великими арковими вiкнами на обох кiнцях. Стiни з гранiтних брил до висоти людського зросту, а то й вище були оббитi гладенькими ялiвцевими панелями. Вздовж обох стiн тягнулися дубовi лави. Вздовж зали стояв стiл, накритий бiлим обрусом i заставлений стравами. Зi склепiння над столом звисали три великi свiтники, в кожному з них горiло кiлька скiпок.

У дверях зали стояло багато чоловiкiв. Любомир повiв свого гостя повз них до верхнього краю столу. Там стояла жiнка в широкому темно-каштановому вбраннi, пiдперезаному гаптованим золотом поясом. Золота сiточка притримувала на ii головi пишнi сивi й бiлi, мов снiг, коси. За тiею жiнкою стояли двi молодшi жiнки, а за ними – трое дiвчат. Любомир пiдвiв Вiтiко до жiнки i сказав:

– Болеславо, я привiв до тебе юнака Вiтiко, що з наказу князя Собеслава приiхав на з’iзд у Вишеград, потiм князь Собеслав повiдомив йому при свiдках свою останню волю щодо наступностi, а тепер вiн живе в будинку в лiсi неподалiк вiд нас.

Жiнка з приязню на обличчi обернулась до Вiтiко i сказала:

– Наш пан i жупан Любомир, мiй чоловiк, казав менi, що ви наш гiсть. Я з радiстю ласкаво запрошую вас i прошу задовольнитися тим, що е в нашому бiдному домi i що двое самотнiх людей змогли приготувати для вашоi втiхи.

– Висока панi, ви засвiдчуете менi велику прихильнiсть, – вiдповiв Вiтiко, – гостинно приймаючи мене в своему домi, i я вдячний вам за це.

Любомир обернувся до чоловiкiв, якi стояли коло дверей, i, показавши на першого, мовив:

– Це Растислав, мiй родич, що допомагае менi в моiх обов’язках.

Потiм показав на другого й мовив:

– Це Видимир, мiй родич, вiн теж допомагае менi в моiх обов’язках.

Потiм показав на третього й мовив:

– Це Вентислав, мiй родич, i вiн допомагае менi в моiх обов’язках.

Потiм показав на цiлий ряд чоловiкiв i мовив:

– Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивiл. – І пiсля кожного iменi додавав: – Це мiй родич, що допомагае менi в моiх обов’язках. – А в кiнцi додав: – Я всiм iм удячний, i ми запевнили одне одного у взаемному захистi.

Пiсля цього Любомир напiвобернувся до Вiтiко i вигукнув:

– Цей юнак – Вiтiко, наш сусiд у Лiсовому краi i, поки йому подобаеться, наш гiсть.

– Ласкаво просимо! – гукнув один iз чоловiкiв.

– Ласкаво просимо! – гукнув другий.

– Ласкаво просимо! – гукнули всi.

Коли вiтання скiнчилися, вiдчинилися дверi, принесли в рiзних посудинах наiдки та напоi i поставили iх на стiл.

– Помолiмося Боговi! – закликав Любомир.

Чоловiк у бахматiй темнiй сутанi, що стояв геть позаду, пiдiйшов до столу i вголос проказав молитву, яку решта повторювали.

– Сiме, покажи мiсця, – звелiв Любомир.

Чоловiк у бiлому вовняному вбраннi, який вiдчиняв дверi, коли слуги принесли страви, показав Вiтiко стiлець i рухом руки, що був зрозумiлий усiм, показав стiльцi рештi чоловiкiв. Любомир i Болеслава сiли самi.

Любомир сидiв на чолi столу. Праворуч вiд нього сидiла Болеслава, лiворуч – Вiтiко. Коло Болеслави сидiли ii жiнки. Трое дiвчат стояли позаду iх. Чоловiки сiли по обидва боки столу. Сидiло ще й кiлька юнакiв. На нижньому краi столу сидiв чоловiк, який проказував молитву.

Страви складалися з телячоi печенi, птицi, риби, дичини, а також хлiба i рiзних пирогiв. Напоем було вино, яке з великого цебра наливали в срiбнi келихи. Наготовi стояли i кухлi з пивом.

– Багато рокiв тому зi мною за стiл сiдали i моi сини та доньки, – проказав Любомир, – але тепер усi, слава Богу, роз’iхалися, коло мене не лишилося жодного, але всi заснували своi родини i живуть iз ними.

– Таж так, – мовила Болеслава, – замолоду людина живе з батьком-матiр’ю, згодом iз дiтьми, а на старiсть сама.

– Та все ж не сама, – заперечив Любомир, – бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, лiси й пагорби, за якими живуть нашi дiти, а вони знову-таки мають коло себе своiх дiтей, що теж належать до нашого роду. Ми думаемо тут, вони думають там, ми iздимо туди, вони iздять сюди.

– Моя мати в Пржицi дуже часто довго жила сама, – сказав Вiтiко, – а потiм поiхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

– Не так, мiй сину, – заперечив Любомир, – благословення твоеi матерi та ii бажання йдуть за тобою i щоразу повертаються до неi.

– Авжеж, моi думки повертаються до неi, – мовив Вiтiко, – а ii, звичайно, йдуть до мене.

– От бачиш, – мовив Любомир.

– Усi люди шукають свого майбутнього, – докинула Болеслава, – i вважають, що можуть досягти чогось доброго.

– А коли не шукають, – додав Любомир, – життя зупиняеться. Ще добре, коли з чужини не приходить нiчого, що пантеличить людей i збивае iх iз пуття.

– Крiм того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, – мовила Болеслава.

– Я вже не сподiваюсь нiякого нового майбутнього i, коли буваю за мурами з людьми, якi живуть навколо нас, – розповiдав Любомир, – i вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я iм бажаю.

– Дii та вчинки людини – теж ii товариство, – сказала Болеслава. – Правда, шановний батьку?

– Те, що людина робить зi смиренням, – проказав чоловiк на нижньому краi столу, – це ii спадщина, яка лишаеться по нiй, хоч яка незавершена.

– Якщо тiльки щастя нашоi краiни нiхто не порушить, – спохмурнiв Любомир, – i не прийде лихо в невиннi хати, будинки i поля.

Пiсля вечерi одна дiвчина пiдiйшла до Болеслави i стала тримати пiд ii руками срiбну миску, друга дiвчина зi срiбного глечика почала зливати iй воду на руки, Болеслава помила пальцi й витерла руки бiлим рушником, який тримала третя дiвчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук i рушник для витирання iх. Потiм усi пiдвелися. Чоловiк на нижньому краi столу знову, як i перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потiм Любомир сказав Вiтiко:

– Тебе проведуть у твою кiмнату, хай тобi добре спиться пiд нашим дахом.

– Нехай ваш перший нiчний спочинок у нашому домi буде добрим, – побажала Болеслава, – i прокидайтесь радiсно, як властиво у вашi роки.

– Амiнь, – закiнчив Любомир. – Бувайте здоровi, моi родичi!

– З Богом! – гукнули чоловiки.

Чоловiк у бiлому вбраннi тепер знову вiдчинив стулку дверей, одна з жiнок пiшла попереду з восковою свiчкою, Болеслава – вслiд за нею, пiсля Болеслави пiшла друга жiнка i трое дiвчат. Потiм вийшов Любомир, присвiчував йому Слава. А Вiтiко сказав чоловiкам, якi стояли навколо:

– Бувайте здоровi i не згадуйте лихом!

Пiсля цих слiв чоловiки пiдступили до Вiтiко й подали йому руки.

– На добранiч iз нашою гостиннiстю i нашою охороною в цьому домi! – побажав чоловiк, якого Любомир назвав Растиславом.

– На добранiч! Бувай здоровий! Нехай тобi добре ведеться! – гукали iншi чоловiки.

– На добранiч! – побажав iм Вiтiко.

Коли всi вiдступили вiд Вiтiко, стало видно чоловiка, що сидiв на нижньому краi столу. Вiн сказав:

– Спочивайте з Богом, i ти, молодий гiсть, спочивай iз Богом.

– Спочивайте з Богом, велебний отче! – вiдповiв Вiтiко.

Чоловiки розступилися i хотiли пропустити Вiтiко до дверей. Але вiн сказав:

– Спершу ви.

– Спершу Вiтiко! – гукнув хтось iз них.

Вiтiко вийшов iз дверей, Радим попереду свiтив йому. Потiм пiшли зi скiпками решта. Останнiм iшов чоловiк у темнiй сутанi.

Радим провiв Вiтiко до його свiтлицi, запалив там гнiт срiбноi лампи i вийшов. Вiтiко ще походив трохи по кiмнатi, посидiв трохи на стiльцi, проказав вечiрню молитву, роздягнувся, погасив лампу i лiг на лiжко. Його сон був такий, як йому бажали, а прокинувся вiн так, як i казала Болеслава.

Прокинувшись, Вiтiко одразу пiшов у стайню доглядати свого коня.

Коли зiйшло сонце, Радим покликав Вiтiко до Любомира i повiв його сходами до великоi свiтлицi, оббитоi дубовими панелями. В нiй стояв високий дубовий хрест iз розп’ятим Спасителем. Там було багато стiльцiв, довгий стiл i чимало молитовних ослiнчикiв. Вiкна були розмальованi образами Спасителя, янголiв i святих. У тiй залi зiбралися всi, хто вчора був присутнiй на вечерi.

– Я запрошую тебе, Вiтiко, – промовив Любомир, – побути з нами на службi Божiй.

– Звичайно, буду, – вiдповiв Вiтiко.

Потiм усi, хто був у залi, пiшли сходами вниз, вийшли з подвiр’я i пройшли мiж хатами до великоi i високоi благочинноi церкви. В церквi iм приготували мiсце поблизу вiд вiвтаря, де вони й сiли. В церквi було багато народу, всi молилися. Дехто був у широкому вбраннi зi зборками та поясом, поширеному в чеських землях. Іншi були у вузькому вбраннi з застiбками i в штанах, так одягаються в Баварii, а дiвчата й жiнки мали сукнi зi зборками i нагрудники, фартухи i хустки. Деякi жiнки були вбранi дуже строкато, iншi – майже однобарвно. На головному вiвтарi кiлька священикiв освячували Святi Дари, серед них був i той, який у домi жупана проказував молитви за вечерею. Пiсля служби Божоi всi родичi Любомира повернулися до його дому. Священик, що проказував молитви за столом, iшов останнiм.

Усi пiшли до iдальнi. Там на столi стояло молоко, мед, масло i багато iнших харчiв, кожен брав, що хотiв, i снiдав.

– Вiтiко, – заговорив Любомир, – якщо ти хочеш трохи подивитись, як приходять до нас люди, то ходiмо пiсля снiданку до кам’яноi зали. А потiм моi родичi Кодим i Диш покажуть тобi мiстечко, аж поки я знову матиму час побути з тобою.

Вiтiко пiсля снiданку пiшов у кам’яну залу. Там розстелили килими навколо кам’яного столу, накрили сам стiл i кам’яний стiлець i поклали килим перед стiльцем. Любомир прийшов i сiв на стiлець перед столом. Чимало його родичiв теж посiдали на стiльцi. Потiм до зали зайшли люди, у строкатому i однобарвному вбраннi, в якому були i в церквi, в бахматому i прилеглому, старi й молодi, чоловiки й жiнки, юнаки i дiвчата, ба навiть майже дiти. Їх вишикували в чергу перед Любомиром, i вiн розмовляв iз ними та вирiшував iхнi справи. Писар записував, що треба, до течки.

Досить тривалий час поспостерiгавши тi розмови, Вiтiко з Кодимом i Дишем пiшов оглядати замок. Спершу вони зайшли в невелику замкову церкву, потiм у молитовну залу, iдальню, у велику залу прийнять, у малу залу прийнять, де вчора Вiтiко сидiв iз Любомиром, у три покоi самого Любомира, в покоi для ночiвлi, в кiмнати для замковоi залоги, потiм у кiмнати для челядi. Зайшли до зброярнi, де зберiгалася зброя для оборони i нападу, кольчуги, щити, шоломи, шкiряна збруя, мечi, списи, луки, стрiли, сагайдаки, арбалети тощо. Зайшли до примiщення для катапульт, захисних сiток, плетених щитiв та iнших допомiжних засобiв. Потiм оглянули коней та iнших тварин у стайнях i комори для зберiгання припасiв.

Тим часом настав полудень i в iдальнi подали обiд.

Пiсля обiду Любомир зi своiми родичами i Вiтiко поiхали в поля. Там були лани, де росла Любомирова пшениця, поля з житом, ячменем та iншими культурами. Далi тяглися луги, луки i лiс. Вершники вибралися на височину, звiдки можна було побачити далекi околицi. Любомир зупинився i сказав Вiтiко:

– Бачиш, отам, де стоять дуби, е садиба Хлуми, де живе мiй син Мойслав зi своею родиною, а далi праворуч на великiй вiдстанi ми б дiйшли до садиби Дуба, де живе мiй син Пустимир зi своею родиною, отам, за тими горами з лiсом, стоiть Тржебин, де живе мiй третiй син Радоста з дружиною та дiтьми. Далi в краiнi живуть моi доньки Марiя та Евфемiя зi своiми чоловiками та дiтьми, а в бiк Моравii живе наймолодша зi своею родиною, ii, як i матiр, звуть Болеслава.

Повернувши на захiд i зробивши велике коло, вершники повернулися до жупного мiстечка.

Наступного ранку Вiтiко оглянув ринок у Дудлебах, де були речi, що iх селяни з довколишнiх земель привезли на продаж, i речi, якi вони купували, щоб повезти додому. Пополуднi Любомировi родичi виiхали на конях на луку i показали свою вправнiсть у iздi верхи та у володiннi зброею.

Вiтiко гостював у Любомира п’ять днiв. Шостого дня вранцi вiн попрощався. Любомир подарував йому гарного арбалета. Вiтiко пiдвiсив його до сiдла. Чимало Любомирових родичiв мало не цiлу годину проводжали Вiтiко до лiсу, звiдки вiн приiхав. Там вони попрощалися з ним i поскакали назад.

Десь опiвднi Вiтiко добувся до Крумлова. Там вiн спочивав двi години. Потiм iхав одну годину вздовж Влтави проти течii на пiвдень. Далi повернув на захiд i виiхав на видовжену височину. Опинившись нагорi, побачив на пласкiй вершинi перед собою велику садибу, огороджену грубим чотирикутним муром. Навколо садиби стояли хати i хижi. Брама в мурi садиби була вiдчинена, i Вiтiко заiхав на подвiр’я. До нього пiдiйшов чоловiк у високих складчастих шкiряних чоботях, штанах iз грубого сiрого сукна i суконнiй свитi з застiбками. На головi вiн мав чорну повстяну шапку з червоною прямою пiвнячою пiр’iною. Вiн звернувся до вершника:

– Ти Вiтiко, що промовляв у Вишеградi, чого ти хочеш?

– Якщо ти Дiт iз Ветржнi, що в лютому голосував у Вишеградi, – мовив Вiтiко, – i якщо ця садиба – Ветржня, то я, Вiтiко, хотiв би переночувати одну нiч i скористатися один день твоею гостиннiстю.

– Я справдi Дiт iз Ветржнi, що голосував тодi, – вiдповiв чоловiк, – а це моя садиба Ветржня, i я подбаю про те, чого ти просиш. – Потiм пiдiйшов i взяв коня за вузду, показуючи Вiтiко, що можна спiшитися.

Вiтiко спiшився, i Дiт повiв коня, поряд з яким iшов i Вiтiко, за вузду до стайнi i там iз допомогою Вiтiко доглянув його. Потiм повiв Вiтiко до простороi свiтлицi з побiленими вапном стiнами, де стояли великий стiл, лави i стiльцi з буку. В свiтлицi Дiт пiдiйшов до великого дзвона i вдарив по ньому. Зайшов слуга, i господар повiдомив йому:

– У нас гiсть.

Слуга пiшов i, повернувшись невдовзi, поставив на стiл житнiй хлiб, сiль i пиво.

– Ласкаво прошу до мого дому, – припросив Дiт.

Пiсля цих слiв Вiтiко вiдрiзав собi скибку хлiба, посолив i заходився iсти. Потiм випив трохи пива.

Дiт тепер ударив по дзвону двiчi. Невдовзi до свiтлицi зайшла молода жiнка. Їi чорнi коси були зв’язанi у вузол, на грудях синiла жилетка, нижче йшла спiдниця зi зборками i бiлий фартух. На ногах виднiли червонi чобiтки.

– Елiзабет, – мовив Дiт до жiнки, – цей чоловiк – Вiтiко, що з волi князя Собеслава iздив на з’iзд у Вишеград, вiн буде нашим гостем так довго, як захоче, привiтай його i приготуй дубову кiмнату i частування. Вiтiко, ця жiнка – моя дружина.

– Вiтаю тебе, – проказала Елiзабет до Вiтiко, – мiй чоловiк розповiдав менi, що ти родом з тiеi частини краiни, де ми живемо. Прийми нашу приязнь, яку ми можемо запропонувати тобi в нашому домi.

– Я приймаю ii з великою вдячнiстю, – вклонився Вiтiко, – i пропоную й вам гостиннiсть у моему домi в Планi або Пржицi.

– Цiлком може бути, що я прийму ii, якщо коли-небудь завiтаю до тебе, – сказав Дiт, – бо ти теж був прихильний до покiйного князя Собеслава i хотiв би бачити великим князем його сина Владислава.

Елiзабет пiсля цих слiв вийшла з кiмнати. А Вiтiко сказав Дiтовi:

– Я поiхав до Собеслава i служив йому, бо вiн був законним i справедливим князем, i я б i далi служив йому, якби вiн iз ласки Божоi ще жив. Щодо наступностi, то я анi виборець, анi суддя в цих питаннях, але моi думки кажуть менi, що слова старого леха Болемiла цiлком можуть бути правдою. Якщо в Садскiй князь Собеслав i водночас пани нашоi краiни призначили наступником Владислава, сина князя Собеслава, вiн був законним наступником. Другий Владислав завдяки тiльки вашому виборовi, але без участi князя був незаконний. Та оскiльки потiм князь Собеслав перед скликаними свiдками сказав своему синовi: «Скорися йому», що я сам чув коло його лiжка з його вуст, цей другий Владислав став законним князем.

– Як виявилось, – вигукнув Дiт, – нiхто не наважився суперечити йому. Прихильники Собеслава i його сина спокiйно розiйшлися. Великi лехи стоять коло князя, багато дрiбних опинились у його почтi, князь мае владу i боронитиме наших прав.

– Я не дуже добре знаю цi речi, – зiтхнув Вiтiко.

– Тепер усе гаразд, – заспокоiв його Дiт, – i нiхто не повинен перешкоджати нам порядкувати i змiцнитися у своiх маетностях, якi дiсталися нам вiд наших батькiв. Але навiщо ми говоримо про цi речi, в яких уже нiчого не змiниш. Якщо ти мiй гiсть, ходiмо оглянемо садибу, де ти перебуваеш, i всi моi маетностi.

Обидва чоловiки вийшли з кiмнати, i Дiт повiв Вiтiко оглядати свою садибу. Спершу вони пiшли до стайнi. Там стояли конi, на яких можна було iхати на лови i навiть на вiйну. Були гарнi, менш гарнi i такi, якi вирiзнялися лише своею витривалiстю. Робочих коней, здаеться, не було. Потiм iшов ряд волiв для господарчих робiт на землях садиби й невеличкi тварини для працi на гiрських схилах. У вузьких стiйлах стояли корови, бик i телята. Далi пiд пласкою стелею тягнувся хлiв для свиней. Вiвцi мiстилися в просторих кошарах iз великими свiтлими вiкнами, в окремому загонi стояли кози. Кури i голуби мали окреме подвiр’я зi своiм входом. Гуси i качки мали свiй вигiн зi ставком. Дiт повiв Вiтiко в клунi, де зберiгалися сiно, збiжжя в снопах, потiм у комору, де купами лежало насипане зерно. Потiм обидва подались у повiтку, де стояли терези, плуги, борони та iнше рiльницьке знаряддя, в кiмнату з iнструментами, майстерню i оглянули кiмнати слуг та служниць.

– Велику частину цiеi землi викорчував ще мiй прадiд, – пояснював Дiт, – ми володiемо нею за правом первородства, i передаемо далi, коли народжуеться перший син. Молодшi сини та доньки отримують трохи добра для свого господарства, i ми сподiваемося, що так буде й далi. Ми повиннi намагатися збiльшити свiй маеток, щоб зросли нашi володiння i сила. А твоi родичi живуть далеко звiдси?

– Ми маемо у Горнiй Планi будинок iз землями, – вiдповiв Вiтiко. – У Пржицi маемо бiльше, i нашi предки жили ще й там, де тепер у Митинi коло Фримбурка про них i не згадують.

– Це той дiм, де живе Гульдрик?

– Так, – пiдтвердив Вiтiко. – Ти знаеш його?

– Знаю, – вiдповiв Дiт, – але досi думав, що вiн iз чужого краю. Вiтiко, ти повинен закрiпитися на одному мiсцi i розростатися, здобувати повагу своiх сусiдiв i прагнути стати лехом.

Вiтiко нiчого не вiдповiв на цю пораду, а коли вони йшли по подвiр’ю, до них пiдiйшла Елiзабет i сказала, що все впорядковане, кiмната для Вiтiко вже готова, а в свiтлицi вже чекае вечеря. Тож чоловiки пiшли туди, дарма що сонце ще було на небi, а на подвiр’i лунко бамкав дзвiн. У свiтлицi, куди вони зайшли, вже зiбралося трохи людей, решта прийшли пiзнiше. Там було й п’ятеро дiтей, трое хлопчикiв i двое дiвчаток. Дiт погукав дiтей, поставив iх перед Вiтiко й мовив:

– Це моi сини за вiком: Дiт, Вольф i Ебергард.

Хлопчики була вбранi в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потiм Дiт погукав дiвчат, теж поставив iх перед Вiтiко i сказав:

– А це моi доньки Софiя i Гелiха.

Дiвчатка зi зiбраними на головi косами були вдягненi в червонi жилетки, чорнi спiдницi зi зборками i бiлi фартушки.

Потiм усi сiли за широкий буковий стiл. На верхньому краi сiли Дiт i Елiзабет, мiж ними Вiтiко. Далi сiли дiти. Нижче сидiли iншi люди, звичайнi слуги та служницi. На столi стояли житнiй хлiб, ячмiнний хлiб i пиво. На верхньому краi столу поставили копчену та смажену шинку i квашену капусту, на нижньому краi – юшку зi шматками копченоi свинини, фрикадельками i квашену капусту.

Коли вечеря скiнчилася, Дiт без скiпки, бо надворi ще був бiлий день, завiв Вiтiко до його кiмнати. То була нарiжна кiмната навпроти лiсу. Як i велика свiтлиця, вона мала побiленi стiни, мiцне дубове лiжко, де постелили Вiтiко, та iншi меблi з твердого дуба. Дiт попрощався, Вiтiко взяв дверi на дубовий засув i приготувався до ночi. Коли вже смеркло, вмостився на лiжку спати.

Наступного ранку, ще вдосвiта, Вiтiко доглянув свого коня. Потiм поснiдав у великiй свiтлицi молочним супом iз борошном i бiлим хлiбом. Згодом Дiт повiв його по кiмнатах дому. Майже всi були такi, як i велика свiтлиця, в них жили Дiт, його родина i гостi. В бiльшостi кiмнат меблi були з бука, в деяких були кращi меблi з дуба. В одному просторому пiдвалi зберiгалася зброя i катапульти для захисту садиби. Над тим пiдвалом мiстилася висока надбудова, до якоi можна було потрапити знизу. Дiт i Вiтiко пiднялися нагору. Там, немов у вартiвнi, можна було бачити все навколо.

– Бачиш, – мовив Дiт, – на тiй дорозi, якою ти вчора iхав вiд Влтави до моеi садиби, я побачив тебе i пiшов до брами тобi назустрiч.

– А ота скеля – це скеля Крумлова? – запитав Вiтiко.

– Так, – вiдповiв Дiт.

– Там мав би стояти за?мок, – зауважив Вiтiко.

– Якби я мав змогу, я б уже збудував його там, – сказав Дiт.

– Може, збудуе колись хто-небудь iз твого роду, – припустив Вiтiко.

– Або з якогось iншого, хтозна, – стенув плечима Дiт.

Подивившись якийсь час на ущелину, що тяглася в бiк Крумлова, Дiт повернувся на захiд i мовив:

– Отам нашi поля, луки i луги. Бачиш, де-не-де ще стоять скелi та дерева помiж лук i навiть серед збiжжя. Не було змоги прибрати все, тут мае працювати час. Найнижчi вологi грунти ми лишили пiд луки, далi йдуть лани, а отам вище вгорi, пiд лiсом, луги. Ми можемо розширювати своi землi далi на пiвдень i будемо розширюватись. – Потiм показав рукою на схiд i мовив: – Там мало що можна додати, щоб мати ще кращий захист.

Вiтiко глянув i побачив будинок пiд лiсом iз могутнiми ялицями, що звiдти круто спускався до Влтави.

Потiм Дiт повiв Вiтiко на мур навколо садиби й показав, як можна обороняти дiм.

Згодом крiзь широку браму Дiт i Вiтiко вийшли за межi садиби i оглядали поля. Проминали багато хат, де жили Дiтовi люди, а також хати людей, якi мали земельнi дiлянки поблизу вiд садиби. Опiвднi знову повернулися до садиби. Пополуднi вiдвiдали багато мiсць, де працювали люди.

Вiтiко попросив Дiта, щоб той наступного дня дав йому провiдника, який проведе його аж до Митини до дому Гульдрика. Дiт пообiцяв.

Наступного ранку Вiтiко попрощався з Дiтом та Елiзабет i сiв на подвiр’i на свого коня. Там уже чекав провiдник, що сидiв на одному конику з-помiж тих, яких Вiтiко бачив у стайнi.

Вiтiко з провiдником поiхали землями Дiта на пiвдень, аж поки добулися до лiсу. А в лiсi й далi iхали на пiвдень.

За двi години вони виiхали на галявину, де лежали стовбури зрубаних дерев, а в кiлькох мiсцях горiли вогнища, щоб спалити зайвий хмиз, серед якого паслося багато волiв, корiв i кiз; стояло там i кiлька рубаних хат iз корою помiж колод, а чоловiки, жiнки i дiти з пилками, сокирами, кирками i мотиками розчищали землю. Всi чоловiки були в сiрому грубому вузькому суконному вбраннi, поширеному в пiвденних частинах Лiсового краю, а жiнки були вдягненi в короткi спiдницi зi зборками i мали хустки на головах.

– Це Светлик, – пояснив провiдник. – Люди рубають дерево для будiвництва новоi дерев’яноi церкви, щоб вона стояла посерединi цих розкиданих хат.

Обидва чоловiки спiшилися i погодували коней, провiдник узяв зерно ще з Ветржнi. Потiм попили води з джерела. Вiтiко об’iхав галявину навколо, придивився до працi, поговорив iз людьми. Вiдпочивши годину, вершники знову поiхали лiсом на пiвдень.

Їдучи й цього разу десь двi години, вони знову виiхали на галявину, але цю, мабуть, розчистили вже багато рокiв тому. Тут теж стояли де-не-де будинки, стелилися луки, лани i пасовиська.

– Це Митина, – пояснив провiдник, – а ота бiла кам’яниця, на широкiй покрiвлi якоi ви теж бачите камiнь, – дiм Гульдрика. Ви вже не помилитесь.

– А ти не iдеш зi мною туди? – запитав Вiтiко провiдника.

– Нi, – вiдповiв вiн, – я сьогоднi повинен повернутися додому i тому iду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поiм зi своiх припасiв.

– Тож дякую тобi i виконуй свое доручення, – мовив Вiтiко й дав провiдниковi винагороду. Той узяв ii, повернув коня i знову подався в лiс.

Вiтiко поiхав вузенькою стежкою, що вiдходила вiд шляху i вела до бiлоi кам’яницi. Там вiн спiшився, з дому вийшов лiтнiй чоловiк iз пишним сивим волоссям. Пiдiйшов до Вiтiко, придивився до нього й раптом вигукнув:

– Тож на небi таки почули мою молитву i моi очi бачать тут Вiтiко, що вiд нього пiде спасiння!

– Гульдрику, що ти верзеш! – обурився Вiтiко. – Я тiльки прошу пустити мене на нiч.

– Якоб тепер у лiсi, а Регiна доглядае капусту, – проказав старий, – але я допоможу вам.

Обидва чоловiки завели коня до стайнi, де iм довелося перевести корову, щоб кiнь мав окреме стiйло. Вiтiко, накривши коня, як звичайно, мовив:

– Що ж, веди мене до свiтлицi.

– До свiтлицi, до свiтлицi, – повторив старий, – тодi йди за мною.

Старий повiв Вiтiко до свiтлицi, що була нарiжною кiмнатою з чотирма вiкнами, побiленими стiнами i давнiми буковими меблями. Поряд iз нею була ще кiмнатка з одним вiкном.

– А тепер я ще маю принести вам щось поiсти, – промовив старий.

– Неси, Гульдрику, – кивнув головою Вiтiко.

Старий пiшов i принiс у зеленому глечику молоко, буханець бiлого хлiба, нiж i рогову ложку. Поставив молоко на стiл, поряд поклав хлiб, нiж i ложку. Вiтiко сiв на стiлець перед столом, порiзав скибку хлiба в молоко i iв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Вiн був у дуже грубому свiтло-сiрому суконному вбраннi. Його свита була набагато коротша й ширша, нiж звичайно, i ледве закривала тулуб. Свита була на застiбках. Штани були бахматi, немов унаслiдок вiку старого стали йому завеликi; чоботи були коротшi, нiж звичайно, з грубоi шкiри й пiдбитi на пiдошвах грубими залiзними цвяхами. А на головi, навiть коли виходив до Вiтiко, Гульдрик не мав нiякоi шапчини.

– Для мене це радiсть, – казав старий, дивлячись Вiтiко в обличчя, – бо тепер наближаеться справдження. Ви не були тут вiд самого дитинства.

– Якось не склалося, – промовив Вiтiко.

– Ви були колись у Фримбурку, – мовив Гульдрик.

– Тодi я мав iхати до Праги, – сказав Вiтiко.

– Я чув про це вiд Флорiана, – розповiдав старий. – Якi ж великi та гарнi ви виросли за п’ять рокiв, вiдколи я вас не бачив.

– Гульдрику, я тебе одразу впiзнав, а от дiм уже не мiг пригадати з часiв свого дитинства.

– Тепер ви тут, i тепер усе буде по-iншому, – запевняв Гульдрик. – Ваша мати ще п’ять рокiв тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зi мною, i в такому разi можна було б почати ще тодi.

– Я лишуся коло тебе, але ненадовго, – мовив Вiтiко.

– Тепер це байдуже, бо ж ви таки заiхали сюди i вiдбувся початок, – радiв Гульдрик. – Ви можете тепер жити в Планi, як i досi, або пiти ще куди-небудь, це вже нiчого не змiнить, доля вже йде своiм шляхом.

– Тепер нам треба пiти глянути на коня, – сказав Вiтiко, вiдкладаючи ложку.

– Авжеж, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловiки зi свiтлицi знову пiшли до стайнi, i Вiтiко став далi доглядати коня. Потiм попросив:

– А тепер покажи менi, що тут е в тебе.

– Що ж, тут е чотири корови, – розповiдав Гульдрик, – там двое телят, а порожне стiйло належить двом бикам, iз якими Якоб поiхав у лiс. А тепер iдiть зi мною до овець.

Вiтiко i Гульдрик пiшли тепер до кошари, де в одному загонi було дванадцять овець, а в другому – чотири кози i цап. Потiм Гульдрик показав Вiтiко хлiв iз чотирма свиньми i повiв у клуню, де лишилося тiльки трохи торiшнього сiна.

– Кури та iнше птаство на подвiр’i i взагалi всюди, – пояснював Гульдрик. – Пiдвал iз молоком, яйцями та iншими харчами я покажу, коли Регiна повернеться додому. Ключ у неi. В молочнiй комiрчинi завжди е тiльки невеликий припас. Із дверей клунi ви бачите морiжок коло хати i двi вишнi з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить камiння, росте капуста на полi, а ген там, праворуч, коло кущiв, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях вiд лiсу йде вниз i виднiе темна пляма, ми цього року посадили овес, пiд пагорбом теж е трохи вiвса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогоднi, та от тiльки тепер немае нiкого коня глядiти.

– Тож лишiмо на завтра, – мовив Вiтiко.

– Завтра теж е багато часу, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловiки знову пiшли в житлову частину кам’яницi, i Гульдрик показав Вiтiко кiмнатки, де жили вiн, слуга i служниця. Потiм показав ще комори з припасами.

– Ми щороку посилаемо трохи харчiв iз маетку, – розповiдав старий, – дарма що вiн тепер уже не такий, як був. Ми посилаемо вашiй матерi в Ландсгут сiмдесят чудових козячих сирiв, кружало коров’ячого сиру i добре борошно.

– Це для неi велика радiсть, – мовив Вiтiко.

– Решту ми посилаемо в Пржиц, – додав Гульдрик.

– Дуже добре, – похвалив Вiтiко.

– Воно е так, як може бути, – пiдсумував Гульдрик, – а тепер починаеться наступне.

Трохи згодом Вiтiко i Гульдрик закiнчили доглядати коня.

У дiм повернувся слуга з дровами i запросив iх на мiсце, не дуже далеке вiд дому. Потiм прийшла стара служниця Регiна i принесла у великiй пiлцi зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до пашi. Служницю представили Вiтiко, вона привiтала його, вiн теж привiтав ii. Регiна пiшла далi поратись по господарству.

Вiтiко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечерi Регiна приготувала Вiтiко вечерю з копченоi свинини i капусти, i вiн, коли вся денна праця вже скiнчилася, пiшов спочивати на лiжку в своiй кiмнатi.

Наступного дня, попоравши вранiшню роботу й поснiдавши, слуги вивели Вiтiко надвiр, i Гульдрик показав йому частину лук i ланiв, якi належали до будинку. Якоб i Регiна йшли позаду, з нагоди приiзду Вiтiко вони влаштували собi вихiдний день. Вiтiко до всього пильно придивлявся i розпитував про все.

Коли всi повернулися до свiтлицi, Гульдрик, сидячи на стiльцi поблизу Вiтiко, тим часом як Регiна, склавши руки на колiнах, сидiла трохи далi, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

– Оце той маеток, який ви i ваша мати маете тут у лiсi, вiн дае небагато, але однаково дае щось, як я вже розповiдав вам. Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були двi дiвчини, що iхали на винохiдцях. Ми постелили iм гарне лiжко в кiмнатi. Ваш батько iнколи несподiвано приiздив iз Пржица i лягав у соломi, або на сiнi, або там, де вiн був. Останнього разу вiн ночував у кiмнатi, тодi ми вбили ведмедя в Нагловському лiсi. А тепер ви тут, як i пророчили вам.

– Для цього не треба нiяких пророцтв, – заперечив Вiтiко. – Таж можна було подумати, що я коли-небудь приiду, i ще не раз вiдвiдаю цей дiм, як матиму змогу.

– Авжеж, справдi, – мовив Гульдрик. – Тут викорчували лiс, де-не-де збудували поганенькi хати i назвали це мiсце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, i тут ще е луки, пасовиська i вирубки, якi належать iншим людям, хоч i нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий снiг, а те, що тут родить, дае поганенькi врожаi.

– Та земля завжди так родить, – мовив Вiтiко, – хтось мае щось одне, а другий – щось iнше.

– Авжеж, так i е, справдi, – зiтхнув Гульдрик.

Коли всi трохи вiдпочили, стара Регiна показала Вiтiко комору з маслом i молоком, грудка масла плавала в холоднiй джерельнiй водi, що протiкала крiзь ночви, молоко стояло в горщиках, далi лежала купка яець, трохи далi була комора з сирами. Потiм служниця назвала Вiтiко корiв i телят, показала йому птаство на подвiр’i, розповiла, як звуть тварин. Решту дня Вiтiко, Гульдрик i Якоб ходили по лiсу, що належав до дому, i двое слуг хвалилися господаревi добрим станом ялиць, ялин, букiв та iнших дерев, якi росли там, крiм того, показали ручай iз форелями, що протiкав у лiсi. І лiс, i ручай були добре доглянутi.

Отак минув день.

Увечерi всi сидiли не коло скiпки, бо ж лiтнi сутiнки дуже довгi, а без нiякого свiтла й розмовляли. Коли вже споночiло, розiйшлися спати.

Наступного дня Вiтiко оглянув усi роботи в домi i взяв участь у них. Увечерi, коли сутенiло, всi знову сидiли у свiтлицi.

Третього дня, коли, з’iвши форелей, яких наловив Якоб, усi знову сидiли у вечiрнiх сутiнках, Регiна латала стару спiдницю, Якоб плiв мотузку, а Вiтiко поiв, скiльки треба, молока, масла та меду i потiм вiдсунув iх, раптом озвався Гульдрик:

– Уже е всi ознаки, i таки справдиться те, про що казали старi люди, що воно буде правдою, i таки правда, що це, як вони казали, мае статися.

– Ну, i що ж вони казали? – запитав Вiтiко.

– Та ви й так це знаете, – вiдповiв Гульдрик.

– Нi, не знаю, – заперечив Вiтiко.

– Таж вони мали б сказати вам те, що стосуеться вас, – наполягав Гульдрик.

– Мене? – здивувався Вiтiко.

– Авжеж, – мовив Гульдрик. – За давнiх часiв, коли ще панували Тор i Фрея i Перун i Лада i ще були божки та вiли, тут зовсiм не було лiсу, далеко навкруги не було лiсу, а стелилися тiльки гарнi поля, садки, луки та гаi i тут жив мирний народ, звiдси аж до моря. Лiси росли там, де тепер стоiть сонце, а тут вiяли лагiднi вiтерцi.

– Я про таке ще нiколи не чув, – дивувався Вiтiко.

– Це менi розповiдав ще мiй прадiд, а йому розповiдав знову-таки його прадiд, бо в нас чоловiки доживають до дуже похилих лiт, – пояснював Гульдрик, – i так аж до того прадiда, який жив тодi, коли це все було так. А земля, Вiтiко, належала вашому роду, вiн мав рiзнi замки i жив то в одному, то в другому. А там, де тепер цi будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу рокiв. Потiм прийшли чужоземнi войовники i створили велику державу, прогнавши попереду себе iншi народи, спустошивши землю i знищивши людей. Оскiльки тут усе зруйнували дощенту, то вирiс лiс, наче нiколи й не було по-iншому, i прийшло зимове повiтря i злиденна рослиннiсть. Потiм через якийсь довгий час вiд ваших предкiв, якi на той час жили далеко звiдси, один потомок на ймення Вiтiко разом iз людьми з Рима прийшов сюди, принiс нову вiру й вiдвоював у народу, що тодi загарбав собi землю, Лiсовий край i знову збудував замки i запанував тут, i його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вiтiко рятуватиме рiд. Вони збудували мисливську хатку, i там, де стоiть та хатка, щоправда, вже немае давнього пишного замку, але стоiть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята i тiшилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване i знову вирiс лiс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дiм. А тепер ви, Вiтiко, прийшли, як i сказано в пророцтвi: прийде найбагатший пан роду i iстиме молоко та мед на буковому столi там, де стоятимуть золотi i срiбнi столи.

– Дива, – промовив Вiтiко.

– Ви знову прийшли, Вiтiко, – казав далi старий, – рiд вiдродиться, бо ж сказано так, i моi очi ще побачать це.

– Нехай Господь дасть тобi многii лiта, – побажав Вiтiко.

– Життя швидко минае, – мовив Гульдрик, – але я ще потримаю вам стремено, коли ви заiдете десь тут до свого замку.

– Коли заiду, то потримаеш, – кивнув головою Вiтiко.

– І ще побачу ваших численних нащадкiв, – казав далi старий.

– Поки що я сам, – зауважив Вiтiко, – i зачекаймо, що буде далi.

– Буде, буде, – запевняв Гульдрик.

Вiн пiдвiвся i приязно подивився юнаковi в обличчя. Вiтiко у своему шкiряному обладунку сидiв на буковому стiльцi. Стара служниця Регiна опустила руки на колiна, Якоб припинив працювати, i обое дивилися на старого.

Вiтiко пiдвiвся.

– Високий пане, дозвольте провести вас у вашу кiмнату, – запропонував Гульдрик.

– Гульдрику, здоров’я тобi й на добранiч, – побажав Вiтiко.

– Як буде на те ласка Божа, – промовив старий.

Усi вийшли зi свiтлицi й розiйшлися по своiх спальнях.

Вiтiко ще на один день лишився в домi.

Наступного дня вiн попрощався й попросив, щоб слуга пiшов iз ним до Фримбурка, а звiдти повiв його коня вгору вздовж Влтави до заiзду в Дольнi Вiтавiце i чекав його там, бо вiн сам вийде пiшки на гребiнь лiсу святого Хоми, а звiдти пiде до заiзду. Але Гульдрик заперечив, сказав, що вiн сам повинен вести коня, а слуга мiг би йти поряд iз ним.

Вiтiко погодився й виiхав iз Митини. Старий у своему вбраннi, до якого додав тепер сiру повстяну шапку з короткою синьою голубиною пiр’iною, йшов на кiлька крокiв позаду за конем, а слуга Якоб iшов на кiлька крокiв позаду за старим. У Фримбурку вони по кладцi перейшли Влтаву. На тому боцi Вiтiко спiшився i дав вузду в руки Гульдрика. Старий у супроводi слуги повiв коня вузенькою стежечкою в лiсi вздовж рiчки вгору, а Вiтiко пiшов лiворуч i почав пiднiматися на широку вершину лiсу святого Хоми.

Вiтiко за годину з невеликим дiйшов по дорозi, якою вiн колись спускався вниз iз провiдником Флорiаном, до гребеня гори i дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вiтiко зупинився i дивився вниз на Баварiю, де тепер воювали Леопольд i прихильники Генрiха Гордого. Перед Вiтiко виднiла схiдна частина Баварii, де текли рiчки Дунай, Траун i Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штiрiйська марка. Потiм глянув на Богемiю, де тепер вiдбулася така важлива змiна володаря. Вiтiко бачив пiд собою синюватий лiс, пронизаний ясною смугою Влтави, потiм глянув у пiвнiчно-схiдному напрямi на Бланско як на останню лiсову вершину на тлi неба, а в пiвнiчно-захiдному напрямi вiн добачив серед темних лiсiв блiдувату ялiвцеву гору, яка височiла коло Плани, а вiд тiеi гори на захiд – синю стiну, яка ховала темне озеро i скелю Трьох Сiдал. Мiсце, де стояв Вiтiко, було найвищим мiсцем у лiсi. Потiм вузенькою стежкою по лiсу святого Хоми вiн пiшов навскiс у пiвнiчно-захiдному напрямi знову вниз до Влтави й дiйшов до мiсця, яке мало назву Дольнi Вiтавiце, саме там був дерев’яний заiзд, про який розповiдав Ровно.

У заiздi Вiтiко побачив Гульдрика, слугу Якоба i свого коня. Подбавши про коня i пообiдавши зi своiми людьми, Вiтiко попрощався з ними, Гульдрик зi слугою пiшов в’ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звiдти назад до Митини. Вiтiко з заiзду поiхав кладкою через Влтаву, а потiм на пiвнiч повз нову Кутову вирубку, згодом на захiд через Чорне болото, далi через густi лiси й пополуднi добувся до Горньоi Плани.

Слуги Вiтiко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд занiс гарний арбалет до кiмнати.

Вiтiко скинув шкiряний обладунок, одягнув лiсове вбрання i жив, як i ранiше. Але тепер частiше вправлявся з конем, iздячи клусом та вчвал по нерiвнiй мiсцевостi з чагарниками та iншими перешкодами.

Наприкiнцi вересня до Вiтiко прийшов чоловiк iз костуром мандрiвника i сказав, що вiн прибув iз замку Гости. Вiн належав до замковоi прислуги, але, постарiвши, тужив за своею батькiвщиною, тож Бореш вiдпустив його i вiн покинув замок. Його батькiвщина була в Лiсовому краi, тож Бореш i переказав через нього вiстку Вiтiко.

– Яку вiстку? – запитав Вiтiко.

– Померла княгиня Адельгайда, – вiдповiв чоловiк.

– Померла княгиня Адельгайда! – вигукнув Вiтiко, зiрвавшись на ноги. – Померла княгиня Адельгайда!

– Так, – кивнув головою чоловiк.

– Як це могло статися? – запитав Вiтiко.

– Ми не знаемо, – вiдказав чоловiк. – Ясновельможна княгиня жила в покоi, де помер князь, дбала там про дiтей, спала там, завжди була там, нi на що не хворiла, тiльки сивiшала всякчас, i п’ятнадцятого дня мiсяця вересня померла.

– А що сталося з дiтьми? – запитав Вiтiко.

– Їх повезли до Праги, – вiдповiв чоловiк.

– А ти бачив княгиню останнiм часом? – запитав Вiтiко.

– Я бачив княгиню i тодi, як вона померла, – вiдповiв чоловiк. – Мертва вона була як жива.

– А iй засвiдчили честь у замку, де вона жила?

– Князь дав iй повну владу, – вiдповiв чоловiк, – i ми всi були пiдпорядкованi iй.

– А де ii поховали?

– Їi з почестями повезли у Вишеград до чоловiка.

Вiтiко якийсь час ходив по кiмнатi. Потiм знову сiв за стiл i промовив:

– Отже, вона пiшла за ним, пiшла за ним.

Пiдпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловiка:

– Ти принiс менi важливу, хоч i сумну, новину, я щиро дякую тобi й прошу тебе погостювати в нас i насолоджуватися тим, що ми маемо, поки воля твоя.

– Я бачив вас у Гостi, – мовив чоловiк, – де ви зробили князю послугу, i охоче прийшов до вас, щоб принести вам звiстку.

– Ти теж живеш у Лiсовому краi? – запитав Вiтiко.

– Я живу в хатах Вiмперка.

– Тепер ти житимеш у своiх родичiв, – мовив Вiтiко.

– Менi забезпечено проживання в двох моiх братiв, – пояснив чоловiк.

– Тож насолоджуйся спокоем, якщо дозволять часи, – побажав Вiтiко.

– У нас завжди спокiйно i тихо.

– Нехай i далi так буде, – побажав Вiтiко. Потiм пiшов надвiр i блукав мiж полями.

Прийшлий чоловiк прожив у кам’яницi два днi. Потiм прийняв подарунок вiд Вiтiко, взяв свiй костур i пiшов далi в мандри. Вiн вирушив на свiтанку й пiшов лiвим боком Ялiвцевоi гори на захiд i прагнув дiйти до своеi мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вiтiко жив у Планi.

Коли на полях ще лежав снiг, у Горнiй Планi з’явився розкошланий чоловiк i розповiв, що його вигнали з дому i вiн був змушений утiкати. Князь лютуе проти своiх пiдданих, проганяе iх iз дому та двору або вбивае. До Лiсового краю в Горец прибуло ще двое чоловiк i хотiли оселитися там, але потiм подалися далi.

Коли чоловiка почастували стравами i напоями, вiн пiшов по глибокому снiгу через лiс у Баварiю.

А Вiтiко пов’язав на пояс меч, узяв свiй вовняний плащ. наказав слузi Раймундовi йти з ним, сiв на коня i поiхав дорогою на пiвнiч у глиб краiни.

Тiльки-но дiставшись на безлiснi землi, Вiтiко i Раймунд дiзналися, що князь раптом заходився проганяти з краiни розбiйникiв, а тих, хто не змiг утекти, хапае i вiшае на деревах або палях. Воiни збиралися, вдиралися в будинки та фортецi, де боронилися злочинцi, й виконували вироки. Потiм знову поверталися у своi замки, де загалом були розпорошенi.

У краiнi настав великий неспокiй.

Вiтiко зi слугою повернувся до своеi кам’яницi.

Коли настала весна, до кам’яницi якось пiд’iхав чоловiк у гарному каштановому вбраннi з чорною шапкою на головi, на якiй рiвненько стримiла одна бiла пiр’iна; з ним був ще й слуга. Доiхавши до кам’яницi, чоловiк спiшився, лишив коня слузi, зайшов до свiтлицi й сiв за стiл там, куди запросив його сiсти Вiтiко. Чоловiк був молодий, мав русяве волосся й синi очi.

– Я Мiкул, – повiдомив вiн Вiтiко. – Я був на зборах у Вишеградi, куди тебе пустили як слухача.

– Я не пригадую тебе, – мовив Вiтiко, – бо не можу утримати в своiй пам’ятi всiх людей, якi були в тiй залi. Чого ти хочеш?

– Оскiльки ти так твердо дотримувався своеi думки i так мужньо протистояв смертi, якою тобi погрожував Мiлгост, – розповiдав Мiкул, – деякi люди послали мене до тебе. Четвертого дня мiсяця липня вони зберуться в садибi Плака на з’iзд, на якому говоритимуть про те, що дiеться в краiнi, i на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’iзд.

– Не знаю, чи поiду я на з’iзд, – вiдповiв Вiтiко, – але дякую тобi за цю поiздку до мене. Нехай твiй слуга заведе коней i насолоджуйтесь у домi тим, що тут е.

– Я повинен подякувати тобi за твое запрошення, – мовив Мiкул, – але в нас дуже мало часу i ми повиннi без зупинки iхати далi.

– Тож дiйте, як вважаете за слушне.

Пiсля цих слiв Мiкул пiдвiвся й попрощався. Вiтiко провiв його з дому аж до коней. Мiкул вискочив на коня, якого тримав його слуга, i обидва поiхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньоi Плани.

Третього дня мiсяця липня Вiтiко спорядився й поiхав по дорозi, якою повертався з Праги до Горньоi Плани, в лiс на пiвнiч. Вiн проминув багато лiсiв та галявин i переночував в однiй хижi. Наступного дня, вже четвертого вiд початку липня, Вiтiко, як уже зiйшло сонце, доiхав до садиби Плака. Ця садиба мiстилася на узлiссi на болотистiй луцi й була однiею дуже довгою будiвлею. Вiтiко поiхав до неi. Пiд’iхавши до брами, побачив, що вона вiдчинена. Перед брамою i за брамою на подвiр’i стояли конов’язi. Багато хто прив’язав своiх коней до дерев перед будiвлею. В самiй будiвлi походжали й розмовляли люди. Декого Вiтiко знав. Приiхав Богдан, що на з’iздi у Вишеградi першим виступав iз приводу присутностi Вiтiко в залi й пропонував кинути його до в’язницi для суду; був i Бенеш, що теж прагнув судити його; приiхав Домаслав, що хотiв ув’язнити Вiтiко, аж поки його судитиме майбутнiй князь; був Мiлгост, якому кортiло повiсити одразу Вiтiко на стовпi, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вiтiко, був Богуш, що покликався на лихо, якого краiна зазнавала вiд усiх князiв; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вiтiко, був Юрата, старий Мiкул, старий Родмiл i ще багато iнших людей, яких Вiтiко не знав. Із кожним, здаеться, приiхали ще й слуги та прихильники. Вiтiко, спiшившись, повiв коня до вiльноi конов’язi, прив’язав його й подбав про нього. Потiм пiшов до великоi повiтки, що тягнулася вздовж будiвлi й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберiгали рiльниче знаряддя та багато iнших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стiл iз лавами коло нього, а на столi стояли пиво, вино i наiдки. На лавах сидiли чоловiки i iли страви та пили напоi, пiдходили й iншi, а покрiпившись, вiдходили. Вiтiко з’iв трохи хлiба i випив пива.

– Тож твiй пан дозволяе полювати в своему лiсi навiть улiтку, коли в полюваннi й потреби немае? – беручись за кухоль пива, запитав чоловiк у грубому червоно-бурому вбраннi, пiдперезаний шкiряним пасом.

– Так, Гаухе, – пiдтвердив другий чоловiк, що сидiв на грубiй дерев’янiй колодi, маючи коло себе чашу з вином, – господаревi Плаки нема потреби рахувати своiх тварин. Скажiмо, ти п’еш пиво, а ми п’емо вино, якщо твiй господар мае зайцiв, ми маемо рисей, вовкiв, лисиць i ведмедiв, i iх можна полювати i влiтку, i на Великдень, i коли завгодно. Саме тому наш господар, якщо ти не розумiеш, i запросив на це полювання багатих друзiв i впливових людей.

– У нас полювання зовсiм iнше, – вiдповiв перший чоловiк.

– Авжеж, на мух i джмелiв, – глузував другий.

Вiтiко не дослухався далi до розмови. До нього поки що нiхто ще не озвався. А тепер до Вiтiко пiдiйшов молодий Мiкул у тому самому каштановому вбраннi i з тiею самою бiлою пiр’iною, як i тодi, коли приiздив до нього в кам’яницю в Планi. Мiкул привiтався i сказав:

– Добре й слушно, Вiтiко, що ти приiхав, тут е багато людей, якi, безперечно, чекають тебе. Стрих, що запросив усiх до себе, полюе тепер з охочими в лiсi, але вони мають скоро повернутися. Бачиш, вiн запросив таких шановних гостей, що навiть такоi пори полюе.

До Вiтiко пiдiйшло ще кiлька чоловiк: рудий Бенеш, русявий Дрслав, чорнявий Богдан, Домаслав та Юрата i привiтали його. Вiтiко подякував. Вони взяли собi страви та вино. Надходили iншi чоловiки, щось казали, а потiм знову вiдходили.

Як уже минула половина ранку, до садиби пiд’iхала цiла юрба вершникiв. Попереду на гнiдому конi iхав чоловiк у широкому темно-синьому вбраннi зi сталевим поясом, у руках вiн мав дротик. На головi в нього виднiла чорна шапка з однiею сiрою пiр’iною. Вiн мав каштанове волосся i каштанову бороду навколо пiдборiддя.

– Це Стрих, пан Плаки, – пояснив Мiкул Вiтiко.

Позаду Стриха iхали iншi чоловiки. Вони теж були в бахматих уборах iз поясами й дротиками. Слуг i собак iз ними не було. Пiд’iхали до брами, поприв’язували коней i пiшли в повiтку.

Коли вони посiдали коло столiв i покрiпились наiдками та напоями, чоловiк у бiлому, мов снiг, суконному вбраннi i з довгою синьою патерицею в руках став на лаву й вигукнув:

– Обiд закiнчився!

Почувши цей крик, чоловiки рiзноi статури i в рiзноманiтному вбраннi вийшли з зали через двое дверей по рiзнi кiнцi зали, коло кожних дверей стояло по трое чоловiкiв зi списами.

Пiсля цього минув якийсь час i на лаву став чоловiк у темному широкому оксамитовому вбраннi, його пояс був гаптований срiблом. Вiн мав сиве волосся i сиву бороду. На поясi в нього висiв меч, а на головi вiн навiть шапки не мав. Вiтiко впiзнав у ньому Начерата, що на зборах у Вишеградi був одягнений у темно-пурпурове вбрання. Коли в залi вщух гамiр, чоловiк заговорив:

– Дорогi та вiрнi присутнi люди! Сюди з’iхалося дуже багато людей, i тому я, бо я, мабуть, тут найстарший лiтами, складаю подяку нашому господаревi за те, що вiн улаштував для нас таке сповнене приязнi свято i таке гарне полювання у своiй садибi Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приiхати сюди. Навiть якщо iншим бiльше б личило стояти на тому мiсцi, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кiлька моiх тутешнiх друзiв спонукали мене, крiм того, внаслiдок свого вiку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите менi. Стрих дiяв добре, пристойно i значуще, запросивши нас у свою садибу, яка мае назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свiйських тварин, пирогiв, пива та вина, побачили лiси, якими вiн тут володiе, i полювали в тих лiсах. Ми вирушили на лови ще вдосвiта, а тепер повернулися, щоб не дуже вiдчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зi своiми друзями висловлюю йому мою найщирiшу подяку за це, i всi, звичайно, подякують йому не менш щиро, нiж ми. Запрошенi вже й тепер могли б податися додому i взяти з собою в дорогу радiсть i втiху. Вони тут побачились, налагодили дружнi зв’язки i, безперечно, хоч де стоять iхнi садиби, провiдуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб i далi пiдтримувати свою дружбу, змiцнювати своi зв’язки i розмовляти про те, що лежить у них на серцi. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали i посадили на престол, не так цурався нас, то мiг би бути серед нас, мiг би подiлити нашу насолоду i збiльшити нашу радiсть. Хiба князi давнiших часiв не полювали й не обiдали зi своiми лехами? Хiба було iнакше? Хiба лехи – не iхнi супутники i не iхне законне товариство? Хiба лехи не ставили i не пiдтримували князiв, i хiба лехи не вiдповiдають за iхнi дii, i хiба iхнiй вибiр, виявившись помилковим, не справляе згубного впливу на краiну? А хiба наш добрий князь Владислав подiляв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хiба бував у iхнiх садибах i iв за iхнiм столом? Ви мовчите, отже, вiн не робив цього. А якби робив, то збiльшив би насолоду, сам би тiшився насолодою; якби вiн був iз нами, ми б сьогоднi були ще веселiшi, нiж тепер. Нам шкода його, що вiн вiдмовляе собi в цiй насолодi, i ми повертаемося без нього до своiх домiвок. Я не дуже переймаюся цим, я старий i переживаю за краiну, але молодь прагне радостi. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був iз нашими дiтьми та молоддю краiни i насолоджувався iхньою радiстю. Тепер вiн цього не робить i не мае насолод, дарма що молодий. Вiн не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли вiн iздить по краiнi, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повиннi бути з нами, коли ми iдемо на лови. Вiн поiхав iз численним почтом до замку Гости i розмовляв iз ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покiйного князя Собеслава. Коли я зичливо пiдказав йому, щоб вiн завдав собi клопоту запросити тих, хто тодi ввiйшов до ради, вiн поглузував iз мене. Вiн поiхав по замках краiни з багатьма молодиками i давав розпорядження, про якi державнi радники i пани не знають. Коли вiн повернувся, ми, а саме: мiй брат Зната, Мiлота, потiм старшi Мiкул i Домаслав, присутнi на цьому святi, яке влаштував нам наш любий господар, i я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зiбрати, приедналися до нього, щоб надати його почтовi належного блиску, якого iнакше вiн не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо вiн уже не подiляе радощiв нашоi молодi, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що нi. Хiба вiн не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покiйного князя Собеслава, що, хоч i гнобив панiв, був усе-таки добрим i мудрим, тiкати цiеi зими з Праги до Угорщини? Менi шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що вiн зрiкаеться насолод. Вiн бере на себе завдання i постанови, якi загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двiрський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичi та державнi радники, i мае досить турбот i клопоту, тож не мае часу для радостi. Не минуло й дванадцятьох тижнiв, як вiн зiбрав воiнiв i всiх, кого назвали розбiйником, прогнали або знищили. Оскiльки йому для цього потрiбна влада, вiн замiсть бути присутнiм на наших святах, поринув у думки, як йому збiльшити свою могутнiсть. Менi шкода нашого доброго князя, що вiн не з нами i не подiляе наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рiдного брата святого Вацлава, вiдчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехiв i шляхтичiв краiни. Аж до нього проводирi народу були немов князями, а князь помiж них був як перший серед рiвних. В усiй краiнi був блиск i нiхто не скнiв у крiпацтвi. А потiм, скориставшись своiми прихильниками, вiн змусив людей служити йому, бути його воiнами i почтом. Зникла навiть ваша назва проводир, i вже не чути ii. І всi пiзнiшi онуки Пржемисла були такi самi й мусили думати про посилення своеi влади, завдяки якiй вони правили. Менi шкода нашого доброго князя, що його немае серед нас. Вiн позбавлений навiть спiлкування зi своiми родичами та iхньоi пiдтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гiдного Собеслава, пiсля смертi свого високого чоловiка була змушена перебувати в самотнiй фортецi Гостi й померла з туги та горя торiк восени. Їi малi дiти, що iх князь узяв пiд свою опiку, нiчого не можуть йому дати, тож вiн самотнiй i сам вирiшуе за всю краiну, i ми згодом побачимо, якi будуть плоди. Тепер ви дiзналися, що моi слова, що я балакучий, таки правда. Я завжди розповiдаю про геть усе i нiяк не висловлю нашому ласкавому господаревi подяку за його сьогоднiшне свято, яке вiн так гостинно влаштував, i нiяк не можу припинити шкодувати, що наш ясновельможний князь не присутнiй тут. Тож насолоджуймось святом, а коли в молодi е бажання, я запрошую ii на День святого Лаврентiя до свого замку Руден, щоб i там отак вiдсвяткувати. Я не знаю, чи я зможу бути присутнiм, але я намагатимусь, i, звичайно, все буде наготовi для якнайкращого прийняття. Я спускаюся з лави, щоб мене не попросили зiйти з неi, бо я вже задовго стою на нiй i заважаю перебiгу свята. Я тiльки запрошую присутнiх, хто матиме змогу, рiвнятися на нашого щедрого господаря i ще раз висловлюю йому нашу подяку, нашу велику подяку, нашу щиру подяку, задля якоi я й стою на цiй лавi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/adalbert-shtifter-12265166/vitiko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения