Читать онлайн книгу "Ги-ги-и"

Ги-ги-и
Юрiй Павлович Винничук


Цю книжку без перебiльшення можна вважати взiрцем творiв, написаних у жанрi чорного гумору й абсурду. Жанр цей давно вже iснуе в розвинених лiтературах свiту – досить згадати i Хорхе Луiса Борхеса, i Луiса Кортасара, i Шарля Бодлера, i Льюiса Керрола… Це, так би мовити, iнша лiтература i творилася вона завжди як своерiдний протест проти влади. Твори, якi ввiйшли до цiеi книжки, писалися переважно у 70 – 80-тi роки минулого столiття, як то кажуть, «для себе», тобто в жодному разi вони не призначалися для публiкацii. Натомiсть без зазначення авторства оповiдання з’являлися у самвидавi. Звичайно, з часом прiзвище автора стало вiдоме, i з тих пiр Юрiя Винничука небезпiдставно називають «батьком чорного гумору». Окрiм того, що цi твори знайшли свого читача на батькiвщинi, вони неодноразово перекладалися багатьма мовами, навiть есперанто.





Юрий Павлович Винничук

Ги-ги-и





Роздiл 1

Ги-ги-и








Ги-ги-и



1

Було менi, либонь, зо п’ятнадцять рокiв, а братовi Максовi – шiсть, коли наш татуньо виграв на довiчне володiння дерев’яну садибу, единою незручнiстю якоi було те, що там можна було тiльки лежати i була вона на глибинi двох метрiв пiд землею. А влаштував вiн собi мандрiвку в лiпший свiт тим робом, що упав напiдпитку з кладки в струмок, де й водi було жабi по колiна. Так вдало беркицьнути з кладки, може, татковi хтось i помiг, але нам про це нiчого невiдомо.

Щоправда, того вечора матiнка велiла нам iз братиком перетягти кладочку мотузкою i ледь-ледь пiдпиляти поруччя. Вона не пояснила для чого, то я й досi в здогадах. Коли ж уранцi знайдено трупа, то мотузки, звiсно, вже не було. Матiнка одразу в плач:

– Ой горе ж менi! Ой лишенько! На кого ж ти нас зоставив?

Та грiх було нарiкати, бо зосталася наша ненька в незлих руках своiх кавалерiв, котрi ще за життя татуньового утоптали до нас стежечку i платили незлецькi грошi, вiддаючи належне матусиним привабам.

В такий ото час мама нас виганяла з хати, але ми були не в тiм’я битi i, пiдкравшись до вiконця, усе любенько бачили. Меншенького я пiдносив на руках, щоб i вiн поглянув, як то наша мамуня йдуть гопки з дядьком на лiжковi.

Всiх ii гостей ми знали добре з вигляду i завше гречно вiталися, дуже iх любили i шанували, бо ж приносили нам цукерки та iншi солодощi.

Лише одного жевжика терпiти не могли. То був такий пузатий кнуряка, що ледве до хати влазив. Ото вiн, щоб не увередити нашу матiнку, не на неi вибирався, а клав ii зверху. Це ж, було, бiдна матiнка гецкають та гецкають, аж рясним по5том сходять, а вiн лежить, мов колодисько, та й сопе тiко.

Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми i тебе погецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в лiжко пiд простирадло. Самi причаiлися за вiкном i чекаемо.

Приходе наш любасик i зараз iз матiнкою порозбиралися – та й бух у лiжко. От мама почали свое робити, а вiн, хоч-не-хоч, i терне задком, перець йому – й туди. Ех, як не почне вiн кидатися та пiдкидатися, що матуся наша, мов горобчик, злiтали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забiдкалися, аби не беркицьнула вона на пiдлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка пiсля тiеi скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягаеться вже, бiсова намога, а чухаеться!

А то якось нас дiдуньо пiд вiкном застукали, та як галайкнуть:

– А що ви тут, шибеники, робите, га?

Ми ж йому:

– Цитьте, дiду! Клiента сполохаете!

– Якого ще в бiса клiента?

– А ходiть-но лишень погляньте!

Та з тих пiр i дiдуньо наш учащати почали пiд вiкна. Усе нам, було, наказують:

– Дивiться, не забудьте й мене покликати, коли там тее… Бо вiзьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!

Не минуло року по татовiй смертi, а наша матуся з’iздилася на нiц. Куди й кавалери пропали – наче вiтром здуло.

Як на зло, ще й з дiдом пригода. Дiдуньо, бачте, займалися тим, що перевiряли сусiдськi курники. Вони всюди любили порядок.

– Я, – каже, – чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу – непарна рахуба, то й кажу собi: не буде пари – з’iдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну вiзьмеш – пару розiб’еш. Беру двi.

Одноi нещасливоi години прилапано було нашого дiдуня в курнику саме як вони парнiй курочцi голiвоньку скручували. Дiдуньо, звичайно, пробували пояснити, що його дiяльнiсть спрямована винятково на користь господарства, але кийки на цi апеляцii не зважили i справно вирахували парнiсть дiдових ребер. Так що нi в кого вже сумнiву не було, що дiд зайвого ребра не мав.

Пiсля такоi рахуби небiжчик з лiжка вже не вставали. Але нам вже було добре вiдомо, що порода наша живучiша за котячу, i дiдуньо бозна ще скiльки лiт валятимуться в лiжку, доки надумають Бозi духа вiддати. А що це нам було й зовсiм не до речi, то не дуже-сьмо жалували, коли якось уночi дiдо задихнулися пiд периною, котрою накрилися з головою. А щоби тая перина не сповзла, i нашi дiдуньо, не дай Боже, не застудилися, ми з матiнкою сiли зверху.

Небiжчик i кавкнути не змiг, бо наша матiнка була вже на ту пору дебеленькою жiночкою i хоч мала гузно в добрих два обiйми, то все ж, певно, iй холерно дiдова голiвка намуляла, а особливо довгий з горбиком нiс.

Ото як дiдуньо, царство iм небесне, гегнули, то зосталися ми на бобах. Патент на безгучне проникання в курники втратив свою актуальнiсть вiд часу, як його авторство стало вiдоме всiм, кого вiн обслуговував. То й не диво, що наша матiнка якось i каже:

– Ну, ви вже повиростали, пора й за дiло братися. Бо я не збираюся дармоiдiв тримати.

А що це святiсiнька правда, ми на дiдуньовi переконалися, i щоб убезпечити себе вiд рiзних несподiванок, на якi наша мама була дуже спритна, удалися до цiлком пристойного дiла: де що не так, або ж не там, де треба, лежало, вiдразу волокли у хату.

Малий Макс був на диво кебетним хлопчиною, але занадто вже верескливим. Якось менi той вереск так допiк, що я не втерпiв:

– Цить, – кажу, – а то вухо вiдрiжу!

Куди там – не перестае. Я свого братчика дуже любив, але обiцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк – i вуха нема.

Макс умить занiмiв; де й сльози подiлися. То капотiло, як з ринви, а то мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько – дзюрр та дзюрр.

– Дурню! – не витримав я. – Ти хоч би долонею прикрив!

А вiн анi мур-мур. Стоiть як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама i питае:

– Що таке сталося, що вiн вже не плаче? То верещав, як недорiзаний, а то замовк i нi шелесть. Що ти йому зробив?

– Та нiчого. Ото тiко вухо вiдчикрижив, бо занадто вже вiн заходився.

– А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як вiдчикрижити?

– Нi, а що?

– А те, що мiг iнфекцiю занести. Господи, що менi з вами робити? Нiколи в старших не спитаються, самi все вирiшують. Ходи, Максе, в хату. Залiплю тобi рану тiстом. Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!

Те вухо я сховав у сiрникове пуделочко, вимостивши його ватою, i Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощiв усiх вуличних хлопчакiв, ба навiть iз передмiстя приходила дiтвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс iз гордiстю показував свое вухо i пояснював:

– Це Влодзьо менi втяв, коли я кричав, як недорiзаний.

І тодi всi звертали на мене погляди, повнi пошани i заздрощiв: оце братик – перша кляса!

На щастя, я одразу зорiентувався, що на демонстрацii вiдтятого органа можна незле заробити, i став брати вiд кожного глядача п’ятачок. І лише в рiдкiсних випадках, коли глядач був надто малим, аби володiти бодай дрiбною копiйчиною, плата замiнювалася якими-небудь цiнними предметами. Це могли бути кольоровi скельця, гудзики, здохла миша, якийсь дивовижний жучок або навiть цукерка.

Мама не могла нами натiшитися:

– Я завше казала: у вас грае моя кров.

Про кров нашого татуся нiколи не згадувала, оскiльки й сама гаразд не вiдала, хто з безлiчi ii кавалерiв мiг бути нашим татом.

Але все мае свiй кiнець. Коли забракло охочих милуватися вiдтятим вухом, наш гешефт занепав. Бiдолашний Макс не мiг цього пережити. Вiн зi слiзьми на очах благав мене, щоб я вiдрiзав йому i друге вухо, але я добре розумiв, що це вже ледве когось знову зацiкавить.

І тодi ми почали розмiрковувати, що б таке ще в Макса можна було вiдрiзати. Довго ми думали, доки врештi Макс не повiдомив з таемничим виглядом, що в нього е одна дивна штучка, яка йому зовсiм не потрiбна, i вiн би з радiстю ii позбувся. Та коли вiн менi показав тую штучку, то я не захотiв брати на себе такого тяжкого грiха.

– Максе, – сказав я, – ти ще занадто малий i не можеш гаразд оцiнити вартiсть цiеi штучки. Коли ж пiдростеш, вона тобi деколи буде дуже потрiбна.

Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати iншого зарiбку.


2

На ту саму пору забрiв на наше подвiр’я п’яничка i заснув, а наша свиня пiдкралася i перекусила йому горлянку. А що вона, як рiдко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала i давай собi ласувати.

Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибiгли ми з матiнкою i вiдiгнали жирунiв. Та було надто пiзно, п’яничка одiйшов у кращий свiт. І в тую мить посивiлу голiвоньку нашоi неньки навiдала смiлива iдея: аби добро не пропадало та поки м’ясце не засмердiлося, напекти з останкiв цього п’янички шницлiв.

Довго не думаючи, затягли ми його в льох i хутко розтяли вiд пецьки до тецьки.

Оскiльки шкура вже була пошкоджена, ми ii закопали, а м’ясо, вiддiливши вiд кiсток, перепустили через м’ясорубку.

Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивiска:


ПІД ЗЕЛЕНИМ ПСОМ


Тут можна смачно пообiдати i переночувати


в товариствi незрiвнянноi Лолiти.

Незрiвнянною Лолiтою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собi чорну кудлату перуку i зовсiм незле виглядала, хоч ii форм вже не стримували жоднi гумки i жоднi корсети.

Таким чином, наша робота полягала в тому, що нiчлiжан годувалося найрiзноманiтнiшими м’ясними делiкатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гостi розходилися по видiлених покоях, то одразу цiкавилися незрiвнянною Лолiтою. Яке ж було iхне збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було iншоi ради – незрiвнянна Лолiта заходила в кожну кiмнату по черзi i примушувала до злягання, поеднуючи корисне з приемним.

На свiтанку жоден iз клiентiв уже не дихав, i тодi для нас iз Максом починалася справжня робота. Хоч i часто заходили вiдвiдувачi «Пiд зеленого пса», та все ж м’яса лишалося стiльки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кiсток до бiса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.

– А чому б нам не почати варити з них мило? – поцiкавився я у матiнки.

Їi ця iдея неабияк зворохобила.

– А що – i справдi! Не пропадати ж добру.

Роботи навалило стiльки, що ми ухекалися не на жарт.

Одного вечора ми пiсля довгоi наради вирiшили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засiяли цикутою i блекотою, щоб була приправа до м’яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кiстки i тлущ. На мене лягла вся рiзницька робота, а на маму – кухня i роля незрiвнянноi Лолiти.

Проте й далi ми не встигали за всiм, i тодi мама запропонувала залучити до компанii свого брата, а мого стрийка.


3

Стрийко мешкав за мiстом на хуторi, i було в нього донька Рузя та три дебелих пiдсвинки: мiй ровесник Бодьо та два близнюки – Мiлько i Фiлько.

Стрийко займався теж непоганим гешефтом: ловив котiв i собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих i псячих шкурок норковi й лисячi хутра, якi надто пiдозрiло пахли, i iхнi власники дуже нарiкали на те, що за ними вулицями бiгло щонайменше з десяток котiв i псiв, мабуть, родичiв лисячого хутра.

Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку i сховав за поясом пiд курткою.

На хуторi панував затишок. Осiннiй вiтер розважався нещасним листям. Стрийна сидiла на порозi й товкла масло. Ледве чи воно було коров’яче.

Я чемно привiтався i запитав, чи е стрийко.

– Є, е, пiди за хату – вiн там хазяйнуе.

За хатою старий кендюх стрийко i його трое бовдурiв саме бiлували котiв.

– Боже помагай! – привiтався я.

– О, хто до нас прийшов! – вигукнув стрийко, вдаючи, нiби дуже втiшений, а вся трiйця його вишпорткiв порозтягала писки вiд вуха до вуха, оголюючи жовтi рiденькi зуби. – Яким тебе вiтром занесло?

– Тим вiтром, що мете грошима.

Почувши про грошi, стрийко зацiкавлено глянув на мене, тодi витер скривавленi руки об траву i пiдступив ближче.

– Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку моi хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якоi-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.

При тих словах трое бенькартiв метнулися до мене, скалячи зуби, i вже хотiли виконати велiння свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голiвцi.

– Е-е, – заметушився стрийко, – я пожартував.

– Прибережiть такi жарти для роботи, яку я вам збираюся пiдкинути.

На Бодя вилили вiдро дощiвки, i вiн очуняв. Сiли ми пiд деревом на траву, i я iм почав розповiдати.

– Отож, дiло таке. Вiдкрили ми з матiнкою шинок «Пiд зеленим псом», куди чимало гостей заходе, але нiхто не бачив, аби вони звiдси виходили.

Стрийко значуще перезирнувся зi своiми гавриками, а я продовжував:

– Частуемо iх м’ясцем, а залишки м’ясця продаемо на ринку. А ще ж виварюемо мило з дуже доброякiсних кiсток i тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?

– Чого ж не чув. Це найлiпше мило, яке е. Я й сам часто ним користуюсь.

– Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуемося.

– То ви його варите з тих кiсток, що вiддiляете вiд того м’яса?

– Еге ж.

– А м’ясо у вас з’являеться пiсля того, як кудись пропадають нiчлiжани?

– Маете рацiю.

– А нiчлiжан годуете м’ясом, яке з’явилося пiсля того, як звiльнилося мiсце пiсля iхнiх попередникiв?

– І якi ж бо ви, стрийку, дотепнi! – вигукнув я захоплено.

Стрийко задумався. Трое лайдацюр i собi наморщили своi приплюснутi чола, вдаючи, що сильно думки iх пригнiтили.

– Гм-м… – нарештi промимрив стрийко. – То ти хочеш менi запропонувати спiлку?

– Ви, стрийку, так якби моi думки читали.

– А не боiшся, що я продам вас?

– Не-а.

Стрийко здивовано пiдняв брови:

– Чому?

– Бо ми з Максом неповнолiтнi, i суд вирiшить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матiнка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять ii в палацi культури для вар’ятiв, а нас випустять на всi штири сторони. А тодi, дорогенький стрийку, зачнуться для вас суднi днi. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.

Стрийко скривився.

– Ну, добре. Я згоден. А ви, моi любi дiточки?

Любi дiточки одразу ж закивали головами. Менi сподобалась iхня маломовнiсть. Ми потиснули одне одному руки, i стрийко мовив:

– Ну, таке дiло не зашкодить i обмити. Ходiмо до хати.

Стрийна накрила на стiл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящину i розлив по келишках. В життi ще не доводилося менi пити бридкiшого пiйла. Певне, що й покiйник скривився б, якби хто хлюпнув йому тiеi зарази на губи. Закусив я квашеним огiрком, бо тi вареники з м’ясом, що з’явилися на столi, довiри в мене не викликали.


4

Вiдтодi пiшло наше дiло так вдатно, що заробили ми доволi грошенят i стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, i без сварок, бо i стрийко, i наша матiнка нiколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурнi не пошити.

Одного разу мама й кажуть стрийковi:

– Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?

І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слiв за стрийкову доню, котра мала вже сiмнадцять лiт i вважалася на виданнi. Звали ii Рузя. То було придуркувате вiд народження створiння, котре годилося б тримати на темнiм стриху, аби вона порядних людей не полохала.

Уявiть собi худющу, позеленiлу, а на додаток того всього замало, ще й вусату баберу. І ото на такiй немитiй мармизi мене зiбралися обкрутити. Я вперся руками й ногами:

– Та ж вона страшна, як свiт соцiалiзму! Коли я ii бачу, у мене все опускаеться i гикавка бере.

– Сину мiй! – сказала матуся. – Наше дiло потребуе жертв. І коли ти не даси згоди, то менi доведеться вдатися до крайнощiв.

Вона так промовисто подивилася на мене, що я вiдчув себе одною ногою вже там, де i мiй коханий татусь.


5

Весiлля закотили на всю губу. У мiстi помiтно поменшало блудних котiв i собак, а що вже ворон упольовано – то й лiку нема. Стрийна напекла таких курчат у сметанi, що гостi мало пальцi не попроковтували, не здогадуючись, що ще вчора цi курчата каркали на деревах. Не кажу вже про тушковану крiлятину з котiв i печеню з псiв. Стрийна доклала весь свiй кухарський талант, аби навiть найзаповзятливiший смакоша не засумнiвався у натуральностi ковбас, паштетiв i шинок.

Я сидiв iз квасною мiною на обличчi, а поруч стирчала, мов шило з мiшка, моя Рузя. Вусата усмiшка сяяла вiд вуха до вуха. Довгий час я намагався не зиркати у ii бiк, щоби не зiпсувати собi апетиту, й сумлiнно спожити тих кiлька натуральних канапок, якi менi мама запхала до кишенi. Але отi пуцьверiнки, ii пришибленi братчики, зчинили страшенний вереск – мовляв, горiлка гiрка (а хiба вона може бути солодка, якщо ii з кiзякiв гнали?), i пити вони, бач, не будуть, поки молодi не засолодять.

Я зблiд i вiдчув, як мурашки повзуть менi по спинi. Куди там, вража мати, до солодощiв! Такiй штахетi хiба чоботи дай цiлувати, то, може, заблищать вiд ii губ, як вiд дьогтю. А тi iроди не вгавають, лементують так, що аж iхнi пики збуряковiли вiд потуги.

Рузя тим часом тулиться до мене, мов собача, i я чую, як щось у неi бурчить в животi, наче там хтось пiд гору тачку цегли пхае.

Звiвся я на ноги з важким серцем. Рузя менi рийку свою тиць та й обслинила всього так, що мало носа не вiдгризла. Присмокталася тая кляча, мов п’явка, думав, що й душу з мене висмокче, бо вже почув, як в шлунку моему буйнi соки зануртували i пiднялися до горла. Ледве вiдiрвав ii вiд себе i впав на лаву. Писок аж блищав менi вiд слини, а витертися нiяк не пасуе, то я вхопив кусень короваю i дарма, що його спечено було з тирси, набив ним рота, щоб хоч так якось витравити смак Рузиних вуст.

Тим часом родичi чомусь вирiшили, що я палаю страшним бажанням усамiтнитися з молодою, i, пiдхопивши нас попiд руки, заштовхали в покiй та зачинили на ключ.

Моя жiночка, уся червона вiд невтомноi жаги, переповнена бажанням нарештi знищити залiзобетонну лiнiю Мажiно своеi невинностi, умить поскидала з себе усеньке манаття, усе, що приховувало вiд людського ока ii кiстлявi форми, i стала передi мною гола-голiсiнька, як ii дурнувата матуся породила.

Мiй сумний погляд проiхався по гладенькiй поверхнi вiдсутнiх грудей, провалився в запалий iз синiми прожилками живiт, на котрому можна було б цвяхи випрямляти, i з жахом заплутався в чорнiй куделi, що стирчала з-пiд живота. Ця жахлива мiтла приголомшила мене своею непропорцiйнiстю до решти тiла, i я вiдразу запiдозрив талановиту рученьку стрийни.

Зловтiшно посмiхаючись, я шарпнув за тее гнiздо. Рузя скрикнула. А в руках у мене опинилася звичайнiсiнька перука, не без майстерностi пристосована для виконання зовсiм iнших функцiй. А на мiсцi, де щойно чорнiли непролазнi хащi, рудiла тепер несмiлива хошимiнiвська борiдка, яку Рузя цiлком доречно вирiшила цнотливо прикрити кiстлявою ручкою.

Щоб якось розвiяти напружену атмосферу, Рузя хихикнула i, беркицьнувши в лiжко, жваво розкинула нiженьки, аби я хоч зараз не засумнiвався в наявностi того мiсця, на якому мене, дурного, вженили. Я дiйсно побачив, що там усе в порядку i не чигае на мене замаскований мiксер, адже вiд моiх родичiв усього можна було сподiватися.

Та-ак, думаю собi, коли зараз ii не навчу розуму, то коли ж учити? І, скинувши ременяку, пiдступаю до неi, а воно, звiсно, дурне – шкiриться та потягуеться, мов кiшка. Ухопив я подушку, мордяку ii накрив та ну ж хрестити по чiм попало. Вона, як змiюка, звиваеться та кидаеться, аж костi торохтять, а я не вгаваю – хресть-навхресть, аж ремiнь до шкiри прилипае.

Одвiв я душу, сiв бiля неi та й кажу:

– Оце писни кому – порiшу на мiсцi. Я такий. Втямила?

– Умгу, – крiзь сльози.

– І щоб бiльше я тебе голою не бачив. Твоi божественнi форми дiють на мене, як на кота скипидар.


6

Пiсля того родичання може б ми й жили собi, як пироги в маслi, але наша матуся уже зовсiм занепала на силах i, яко незрiвнянна Лолiта, могла тепер задовольнити хiба такого хлопа, що п’ятнадцять лiт в кримiналi вiдсидiв, та ще перед тим добряче його пiдпоiвши.

Зiбралася всенька наша родина за квадратним столом i почала розмiрковувати, як же тут виплутатися з тяжкоi ситуацii.

От я й кажу:

– Коли наша матiнка вже не тее, то я пропоную до цього дiла залучити або стрийну, або мою любу жiночку.

Ех, що зi стрийком зробилося! Як не зiрветься на своi кривулi та як не загамселить кулаками по столу:

– Не дозволю! Не дам! – i таке iнше, присмачене перченими слiвцями.

А його одоробали i собi за ножi та виделки схопилися, мовби сплутали мене з печеним гиндиком.

– Ага, – кажу я, – то це як ваша сестра, а моя матiнка надуживала сил задля спiльноi кишенi, то ви нi гу-гу, а як черга до ваших дiйшла, то ви зараз гальма тиснете?!

– Я слаба для такоi роботи, – сказала стрийна.

– Вона дуже слаба, – пiдтвердив стрийко. – Ми з нею тепер не частiше, як раз на два днi борюкаемось, та й то чух-чух, аби скорше.

– І то хiба, як вiд него по зубах дiстану, – зiтхнула стрийна. – Бо для мене i раз на два днi затяжко. Добре, жи я на нiч щелепу виймаю, бо був би менi весь писок погаратав.

– Тi хлопи – то всi якiсь бузувiри, – похитала головою моя матiнка. – Колись до мене один такий приходив, що все хотiв менi кавалок дупи врiзати. Казав, жи як баче ii, то зара йому слина тече i хоче жерти. Як-ем тото зачула, то бiльше вiн мене без майталесiв не видiв.

– А як же вiн тое?… – поцiкавилася стрийна, але мама, кивнувши на дiтей, зашептала iй на вухо.

Стрийна сказала:

– Ага, – i задумалась.

– Ну, добре, – встряв я. – На стрийну маете право. Тримайте ii винятково для своiх дрiбновласницьких куркульських потреб. Бийте в писок i нюхайте, чи дихае. А я хлоп сучасний, в мене мораль не засмiчена буржуйськими забобонами. Я свою кохану жiночку вiддаю на спiльне дiло.

Рузя, як те зачула, спалахнула, мов жар, i очка опустила. Вiдразу видно, що мою пожертву оцiнила вона, як найвищий дар своеi долi. Нареш тi вона скине iз себе важкi ланцюги невинностi i наситить спраглу плоть.

Всi решта важко перетравлювали мою пропозицiю, гарячково пiдраховуючи своi вiдсотки. Аби полегшити тii пiдрахунки, я продовжив:

– Оскiльки я – ii повновладний власник, то вимагаю для себе сорок вiдсоткiв iз прибутку.

Я знав, що кажу. Стрийко, зачувши про грошi, вiдразу забув, що йдеться про доньку, i кинувся торгуватися, збиваючи цiну. Стрийна i свое вставила:

– А менi скiльки перепаде? То ж я ii родила. Дев’ять мiсяцiв носила, аж менi поперек ломило! Прошу менi заплатити за кожен мiсяць.

– Не дев’ять, а сiм, – сказала моя матiнка. – Я добре пам’ятаю. Через те воно таке худюще i вродилося.

– Як то сiм? – насторожився стрийко. – Я добре рахував. І знав, що роблю. Все йшло за планом. Сiм бути не може, бо мене до войська забрали вiдразу по весiллю. То було в листопадi, а Рузя ся вродила на початку серпня. Себто якраз через дев’ять мiсяцiв.

– Так, на початку серпня, але вродилася на сьомому мiсяцi, а не на дев’ятому. Так жи твоя жiночка через два мiсяця пiсля шлюбу мусила мати з кимось контакт близького ступеня.

Стрийна сидiла з очима в стелю i зовсiм бiла.

– Як-як? Якого ступеня? – морщив чоло стрийко.

Потiм поволi повернувся до стрийни, подивився уважно, мовби прицiлюючись, i, не довго думаючи, заiхав так в зуби, що стрийна гугупнула разом iз крiслом, розкинувши руки i ноги. В лiвiй руцi вона стискала свою щелепу, котру перед хвилею встигла вийняти.

– Так то е з бабами, – похитав головою стрийко i всмалив собi десять дека шпагатiвки, не закусуючи. – Двадцять п’ять i нi вiдсотка бiльше.

– Добре, – погодився я.

Рузя про свою долю навiть не мрукнула, бо ж отримала все, про що тiльки могла мрiяти, – щоночi по п’ять-шiсть хлопiв, а то й бiльше. Не життя, а рай. Сам би заздрив, якби був кобiтою.

Але на тiм проблема не закiнчувалася, а щойно починалася, бо коли екс-Лолiта переймалася лише тим, як стримати розкiшнi форми, що рвалися з одежi, то в Лолiти новоспеченоi, навпаки, ребра випиналися, як у драбини.

Щоб добре обстежити, якi саме мiсця ii тiла потребують руки майстра, матiнка звелiла Рузi розiбратися наголяса. На ту пору вже стрийна очуняла, дiставши вiд стрийка ще два ляпаси по писку i горнятко води на голову. Вона вставила собi щелепу i теж взялася до дiла. Обое з матiнкою кружляли, мов джмелi, довкола Рузi та радилися, що з цим скарбом робити.

– Цицьки я зроблю з паклi, – сказала матiнка. – Обшию iх марлею, аби купи трималися, коли iх клiент буде мняцкати. А ти, Рузю, аби моцно стогнала, бо то воно, хоч i пакля, але як кобiту хтось лапае за цицьку, то мусить вона стогнати i очима вивертати. Такий порядок. Але що робити з ребрами? На них можна марша грати. Дивуюся тобi, сину, як ще ти об неi не потовкся.

– Може, тiстом замастити, аби не так випирали? – спитав стрийко, пережовуючи шкуринку солонини.

Стрийна взяла зi столу ложку i постукала себе по лобi, дивлячись при цьому стрийковi просто в очi. Але стрийко, певно, не зрозумiв ii прозорого натяку, бо потягся за квашеним огiрком, а не за ременем.

– Іншоi ради нема, – сказала мама. – Треба буде ii кiлька днiв поiти псячим салом. Так вона раз-два поправиться.

– Не хочу псячого са-ала-ла! – заскиглила Рузя.

– До псячого розтопленого сальця треба ще додати трохи меду, горiлки i збитих яець, – додала матiнка. – То е муровий припис, коли хтось хоче притьмом поситнiшати. І не таке то вже гидке, як ти собi гадаеш. Я пила, i нiчо.

– А яйця чиi? – спитала стрийна. – Курячi?

– Нi. Котячi, – вiдказала матiнка.

– Ве-е-е, – скривилася Рузя.

– Цить, – урвала ii стрийна. – Як тра, то тра. Яйця маем, чого жалiти?

– Ще би iй дупу трохи роздмухати, – сказала мама, – бо це якась грудочка, а не дупа. Як вона, бiдачисько, сидить на нiй? Ану, нагнися.

Рузя слухняно нагнулася, наставивши на нас твердий, як колiно, афедрон, вiд вигляду якого стрийко тяжко зiтхнув i хутенько ликнув ще десять дека.

Того таки дня бiдолашну Рузю прив’язали до лiжка i стали щогодини поiти коктейлем iз псячого смальцю i збитих котячих яець. А щоб товщ насичував тiло i якнайменше витрачався, Рузя вже з лiжка не вставала, аби жирiв своiх не розгоцкати. Надвечiр цiла родина збиралася коло ii лiжка i уважно обстежувала наслiдки матусиноi дiети.

Писок Рузi аж виблискував вiд смальцю, але погляд ii був сумний i пригнiчений. Поволi тiло й справдi бралося товщем, а надлишки його навiть виходили всiма порами, i тiло в притьмаренiй кiмнатi аж свiтилося. Густо пахло псятиною i збитими котячими яйцями.

Як не чаклували матiнка зi стрийною, але за тиждень Рузя набрала в тiлi ще недостатньо, аби ii запустити до клiентiв, i довелося сеанси ожирiння продовжити. Ще за тиждень Рузя виглядала так пишно, що менi самому капнула слинка i захотiлося спробувати цього смаколика, але, згадавши, якими його спецiями начинювано, хутко втратив апетит.

Рузя тепер стала пухкою i круглою всюди, де досi випинали самi квадрати. Ребра щезли, натомiсть з’явилися такi складки сала, що навiть на грудях вигулькнуло два пампухи i щокроку весело пiдстрибували. Матiнка навчила ii ще й ходити так, щоб задок випирав якомога красномовнiше, i ось уже моя Рузя перетворилася на таку кобилку, на котрiй ледве хто й вiдмовиться погарцювати.

Так воно й сталося. Рузя користувалася незмiнним успiхом, i дiло наше розквiтло всiма барвами.


7

Коли наше обiйстя оточила полiцiя, ми були зовсiм не пiдготовленi до оборони.

Стрийко зi стрийною займалися своiми котами, Макс варив у казанi мило, Рузя нагорi, в покоi, бавила чергового клiента, а матуся з котячих кишок готувала мисливську ковбаску. Я в цей час пиляв дрова для вудження шинок, а моi стриечнi братове гнали свою улюблену кiзякiвку.

І от у такий мирний час, коли небо над головою розливалося прозорою блакиттю, а сонячнi променi грайливо лоскотали вуха, несподiвано завищали сирени i гальма, заклацали цинглi на карабiнах i десятками голосiв пролунала команда пiдняти руки й здаватися по одному.

– Краще смерть, як неволя! – вигукнула моя матуся, i за лiченi секунди ми сховалися в будинку.

Кожен озброiвся, чим мiг. Стрийко виставив у вiкно свою стару дубельтiвку, з якою полював на котiв, а стрийна випорпала на стриху австрiяцького кулемета, котрий востанне стрiляв ще в бою на Макiвцi.

Згори збiгли Рузя з клiентом, зовсiм голi. Клiент кричав, що вiн тут випадково i зараз пiде здаватися.

– Добре, – сказав стрийко. – Дорога вiльна.

Рузя зробила йому цьом-па, i клiент вискочив на подвiр’я, вигукуючи:

– Я свiй! Я свiй!

Може, якби вiн пiдiбрав iнше гасло, все обiйшлось би, але полiцiя в цьому вигуку вiдчула сильну образу своеi честi. Автоматнi черги прошили його повздовж, а потiм впоперек.

Пiсля цього полiцiя рушила в наступ. На стриху загарчав кулемет. Кулi стрибали то по деревах, то по парканах, а стрийна кляла на чiм свiт полiцiю i, думаю, цi прокльони дошкуляли iм бiльше, анiж кулеметнi кулi. Тим часом десь iз пiдвалу три братчики витягли гармату, пофарбовану помаранчевою фарбою. Гармата виглядала не так грiзно, як смiшно.

Стрийко зосереджено лякав полiцiю своею дубельтiвкою, важко сопучи при цьому бараболястим носом.

Макс iз матiнкою взяли вила i зайняли оборону бiля дверей.

Я за той час поскидав у пiдвал все, що може свiдчити проти нас, i щедро полив бензином. В будь-яку хвилину досить кинути туди запалений сiрник, i полiцiя втратить одним махом усi докази.

Нарештi гармату наладували i, вiдчинивши дверi, спрямували люфу в нападникiв. Полiцiя, побачивши таке чудо, миттю залягла на землю.

Бодьо запалив паклю, пiднiс ii до дзюрки i гукнув:

– Вогонь!

Як вам описати те, що вiдбулося? Пролунав оглушливий вибух, аж цiлий будинок ходором заходив. І все довкола заволiк чорний ядучий дим. Не знаю, як вони цiлилися в полiцiю, що одним пострiлом висадили всi вiкна разом iз рамами, дверi з одвiрками та ще й чомусь за нашими спинами, якраз навпроти дверей, ядро вибило в стiнi другi дверi. Певно, люфа не в той бiк стрiляла.

Коли дим розвiявся, я побачив двi вiдiрванi голови. Близнюки чесно виконали свiй обов’язок. Бодьовi повезло бiльше – йому лише вiдiрвало руку.

Стрийко тяжко кашляв.

Матуся i Макс трясли головами i били себе по вухах.

Стрийна тим часом вилiзла вже на дах, бо зi стриху мала обмежений круговид, i гукала нам:

– Льондзю!

– Гов! – хрипiв старий.

– Ти живий?

– Живий!

– А кого забило?

– Близнюкiв!

– Я з них нiколи потiхи не мала. Навiть в такий день мене нервують.

А за хвилю:

– Льондзю!

– Гов!

– Скажи Рузi, най вбере майтки, бо вже знов полiцiя наступае.

Пiсля цього закалатав кулемет, i Рузя кинулася шукати своi майталеси.

Я зрозумiв, що нам небагато зосталося.

Бодьо одною рукою вперто ладував гармату. Тепер вже було по цимбалах, куди вона стрелить, бо полiцiя перла зi всiх сторiн. Матiнка з Максом вистромляли своi вила то у вiкна, то в дверi, щоби вороги знали, яка iх грiзна зброя чекае.

Стрийко спитав:

– Бодю, будеш стрiлев?

– Буду.

– Ну, то бувай здоров.

Гармата гугупнула так, що на протилежнiй стiнi з’явилися ще однi дверi, а одна полiцейська машина радiсно спалахнула. Шкода, що Бодьо того вже не побачив.

На даху пролунав гуркiт, а потiм голос стрийни сповiстив:

– Льондзю!

– Гов!

– Я вже полетiла!

– Царство тобi небесне, – перехрестився стрий, коли стрийна важко хляпнула на подвiр’я.

Вiд гарматного пострiлу ми всi мали чорнi писки i виглядали на ангольських повстанцiв.

Рузя нарештi вбрала майтки i полiзла на дах до кулемета.

Макс спитав:

– І що ми iм зробили поганого?

– Загинемо, як героi, – вiдповiла матуся.

Нагорi знову залунало тарахкання кулеметних черг. Я мiг пишатися своею жiнкою. І дивна рiч: жодного разу з нею так i не переспавши, я саме у цю вирiшальну хвилину вiдчув до неi такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах i там пiд кулями кохатися з нею на зло ворогам.

І, може, я б так i вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркiт на даху i голос Рузi:

– Тату!

– Гов!

– Я лечу!

– Царство i тобi небесне.

Рузя впала разом iз кулеметом.

Стрийко повернув повiльно свою голову вiд вiкна, i я побачив у його ротi повно кровi. Тiло його важко осiло на пiдлогу.

Я пiдхопив дубельтiвку i збив якомусь полiцаевi кашкета. На бiльше, видно, ця зброя i не претендувала.

У дверях мужньо боронилися моя матiнка з Максом, але сили були нерiвнi. Полiцiя дуже хотiла хоча б частину нас захопити живими i стрiляла понад голови. Та коли матiнка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлюченi полiцейськi розпанахали iй кулями живота.

– Бандити! – щиро обурився Макс i кинувся в атаку з вилами.

Кiнець вже було видно. Я хутенько вiдскочив од вiкна, чиркнув сiрником, i в пiдвалi бехнуло полум’я.

Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.

Я пiдняв з пiдлоги полiно i зi всiеi сили гаратнув себе в чоло.


8

Що було далi, я дiзнався на судi.

Судили, звичайно, тiльки мене, бо я один i вижив. Докази згорiли дотла, i я вперто грав вар’ята, вдаючи, що не розумiю, чого вiд мене хочуть.

Я свого домiгся. Мене визнали хворим i вiдправили в божевiльню на Кульпарковi.

Зараз я сиджу коло вiкна i милуюся зимовим парком. Падае дрiбненький снiжок, каркають ворони, на менi чиста пiжама, а на колiнах – тарiлка з манною кашею. Життя прекрасне.

Коли розвеснiе, я попрошу санiтарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я мiг ранiше чинити такi страшнi злочини. Дехто навiть каже, що я страждаю тiльки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.

Санiтарочка Оля приносить менi цукерки, гладить по головi – та приказуе:

– Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!

Я пробую лизьнути ii в руку, а вона ховае ii за спину i смiеться.

Санiтарочка Оля скаже: «Вiн заслужив», – i виведе мене навеснi прогулятися. На той час у мене пiд пiжамою схованi будуть штани i сорочка, щоб перебратися.

– Дивися, щоб головний не помiтив, – усмiхнеться старша сестра до санiтарочки Олi i вiдiмкне дверi.

Ми будемо йти повiльно, дуже повiльно, адже я за рiк i ходити вiдвик. Санiтарочка Оля триматиме мене попiд руку i приказуватиме:

– Обережно, ямка… обережно, горбик…

Там, в глибинi саду, за густими кущами я усмiхнуся санiтарочцi Олi, вiзьму ii обома руками за горло. Шийка у неi тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, i тiло ii, маленьке i тендiтне, повисне менi на руках.

Може, я поцiлую ii на прощання, а може, нi.

Хутенько перевдягнуся i, зiп’явшись на розлогу липу, опинюся на мурi. Прощальний погляд на дiм вар’ятiв i – вiтай мене, воле!

А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санiтарочка Оля питае про добавку, я спритно лизькаю ii долоню й кажу:

– Ги-ги-и!



1978




Кульпаркiв, або Ги-ги-и-2



1

Якщо вам нiколи не доводилося бувати в лiкарнi для божевiльних на Кульпарковi, ви не можете вважати, що знаете Львiв. Бо Львiв – то не тiльки Кайзервальд, Личакiв, Кривчицi, Погулянка, Замарстинiв, Клепарiв, Голоско. Це ще й Кульпаркiв. І якими ж мали бути львiвськi язики, що зумiли перемолоти давню назву цiеi мiсцини Гольдбергоф на… Кульпаркiв!

Коли я починаю замислюватися, чому санаторiй для вар’ятiв ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепаровi, де заклад для людей без одноi клепки був би якраз на мiсцi, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономiрнiсть. Уже сам Пауль Гольдберг, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у головi не в порядку поскладано. Але, що цiкаво, ознаки свого божевiлля вiн став проявляти саме з тiеi пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величнi дубовi лiси, звiдки цiлими днями линуло меланхолiйне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як i цокання дзигаря, але пан Гольдберг чомусь у тiм куваннi почав уловлювати якiсь дивнi сигнали. Азбуки Морзе тодi ще не iснувало, але вже давньоегипетськi в’язнi знали азбуку перестукування. Тому пан Гольдберг узяв чистий папiр i почав старанно записувати кожне «ку-ку».

Стос паперiв iз записами невпинно рiс, а пан Гольдберг уже не встигав iх розшифровувати. Врештi змусив своiх слуг займатися кодуванням сигналiв, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурнi слуги не могли збагнути своеi iсторичноi мiсii i виконували повиннiсть недбало. Пан Гольдберг вiдразу помiтив, що розшифрованi тексти втрачають свою залiзну логiку, i одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дiтьми самi втекли. І зостався великий учений наодинцi з зозулями.

Коли йому забракло паперу, почав писати на стiнах, далi на книгах, на тарiлках, на меблях, на яечнiй шкаралупi, на пелюстках рожi, на крильцях метеликiв, на пiску, на камiнцях, на водi, ба навiть коли нiчого не мав пiд рукою, писав на ногах, на животi… А зозулi кували й кували невпинно, вмовкаючи пiзно восени, аби дати можливiсть единому посередниковi мiж ними i людством розшифрувати дорогоцiннi послання.

Так його, бiдачку, i знайшли серед безлiчi записiв у геть побазгранiй хатi. Останнi своi нотатки вiн робив уже кров’ю, коли чорнила забракло. А коли скiнчився й червоний атрамент, Пауль Гольдберг вiддав Боговi душу.

З тих ото пiр вi Львовi кажуть на вар’ята «кукунамунi», оскiльки «муня» – це мозок у говiрцi вуличних бенькартiв.

Та що цiкаво, тi клятi зозулi продовжували «дiставати» й усiх iнших власникiв помiстя. Аж поки один дiдич у 1588 роцi не вирубав цiлих 600 дубiв, щоби таким чином зменшити кiлькiсть пташви, що гнiздилася там i в чиiх гнiздах вилуплювалися зозулi. Але це мало помогло, бо тепер зозулi кували i в гайках, i в садках. Смiливiшi сiдали на ганку, на даху, ба навiть на пiдвiконнi. Зранку до вечора бiдний дiдич тiльки й чув, що оте знавiснiле кування, а вночi у снах йому ввижалися велетенськi зозулi з кривавими дзьобами i довгими змiiними язиками.

З того всього вiн привiз на пiдводi до лiсу гакiвницю, наладував ii шротом i бабахнув у розлогi корони дубiв. Густа, мов рiй мух, зграя пташок з галасом спурхнула в небо i закружляла понад головою. Та ще доки вiн устиг наладувати гакiвницю вдруге, зозулi впали на нього i вкрили собою з голови до нiг.

Жалюгiдна купка манаття i скарлючений обсмоктаний скелет – усе, що зосталося вiд дiдича.


2

І ось настав такий вiдповiдальний час, що менi довелося вдати зi себе вар’ята, аби уникнути караючоi десницi правосуддя й потрапити у цей величезний пансiон. Жодна iнша львiвська дiльниця не може похвалитися будiвлею, котра б виросла до символу, i вже сама ii назва говорила так багато.

Я побачив чудовий парк, у якому проростають тропiчнi рослини, спiвають райськi птахи i розливають пахощi казковi квiти. А все чому? Та тому, що тут не тiльки люди слабi на голову, але i все довкола, пiддавшись незбагненним флюiдам психотерапii, на мiсцi чманiе i шаленiе. Вся ця рослиннiсть, беручи заразливий приклад з пацiентiв, котрi вважають себе хто Наполеоном, а хто Юлiем Цезарем, так само не може стримати буйноi своеi фантазii, i вже якийсь обшарпаний присохлий каштан починае дутися пiд баобаба, а рахiтична лiщина корчить iз себе бамбука, а лопухи виганяють своi стебла i листя до розмiрiв рододендрона. То як же придуркуватим горобцям не вдавати королiвських папужок, а воронам не спробувати свого таланту в ролi фазанiв?

Одне слово – Кульпаркiв. Тут геть усе дурiе з лiкарями вкупi.

Наприклад, я помiтив, що медичнi сестри працюють у тих самих вiддiленнях багацько рокiв, i iх практично нiколи не переводять до iнших. І на мiй погляд, вiд цього вони обов’язково повиннi в якiйсь мiрi втрачати свою здорову iндивiдуальнiсть. Адже за такого порядку речей середнiй медперсонал i хворi мовби сплавляються в одну велику родину. І людина, котра працюе з хворими протягом тривалого часу, сама пiддаеться великому ризиковi психiчного розладнання.

Коли одного разу iхнiм пацiентом став колишнiй головний лiкар Кульпаркова, то нiхто особливо не дивувався. Така вже iхня доля – спочатку лiкувати когось, а потiм i самим лiкуватися.

У моiй палатi були, крiм мене, ще п’ятеро вар’ятiв. Старший пан Мiсько Штунда з’iхав з глузду в час нацiонального здвигу. В патрiотичному поривi вiн записався геть до всiх органiзацiй i партiй, пошив собi купу мундирiв i видавав себе за ветерана УСС, УПА, «Нахтiгаль» i СС «Галичина» вкупi. Кiлькiсть москалiв, яких вiн убив, росла щодня, i я мав пiдозру, що за кiлька рокiв вона перевищить населення Росii.

Його постiйним опонентом у полiтичних баталiях був товариш Бураченков, якого потряс той самий нацiональний здвиг. І тодi як Штунда дiлився своiми спогадами про особистi зустрiчi мало не зi всiма членами Центральноi Ради, додаючи при тiм новi деталi бою пiд Крутами, тов. Бураченков згадував Ленiна, Крупську i Коллонтай, переконуючи, що з останньою мав роман.

Їхнi дискусii могли тривати до пiзньоi ночi, а що я людина аполiтична, то впросив, щоб мене перевели в iншу палату, де перебували тихi, але безнадiйно хворi. Це мене влаштовувало. Бiльшiсть iз них взагалi не проявляли жодних звихiв. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позi якого-небудь пам’ятника i стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кiлок на головi тесати, а вiн навiть оком не мругне.

Одного дня на Кульпарковi зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чистi пiжами. Ну, а коли на обiд зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхнi, сумнiви у мене зникли – мае приiхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпаркiв провiдав пан бургомiстр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратушi.

З-помiж хворих вибрано було пiвтора десятка якнайпристойнiших дебiлiв i запроваджено до кiмнати вiдпочинку. Зайве казати, що до тоi славноi когорти потрапив i я. Нам видали зовсiм новенькi шахи, книжки i сказали, щоб ми розсiлися за столами i робили вигляд, буцiм то наш улюблений вiдпочинок.

Я й перед тим, заки вар’ятом став, у шахах нiчого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цiкавила ще менше, бо називалася вона «Мелiорацiя пiвденних районiв Полiсся», i я став собi проти вiкна, милуючись деревами.

Коли пана бургомiстра запровадили сюди, то нiхто не кинув у нього шахiвницею, нiхто навiть не засмiявся. Всi сидiли дуже набурмосенi й, насупивши брови, робили вигляд, нiби нiщо на свiтi iх так не цiкавить, як шахи i книжки. Я подумав: якщо так далi пiде, то гiсть не винесе зi своiх вiдвiдин жодних цiкавих споминiв.

Але бургомiстр, вислухавши лекцiю про перспективи розвитку вiтчизняноi психiатрii, вирiшив поспiлкуватися з хворими особисто. Найбiльше його зацiкавив дiдок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другоi кляси. При цьому вiн ще закушував губи i голосно сопiв.

– Як вас звати, прошу пана? – спитав високий гiсть.

Дiдок пiдвiв угору напружене обличчя, кольору кабачковоi iкри, i випалив:

– Мiсько Штунда, мiльдую слухняно.

– Дуже приемно. Пане Штунда, чи ви себе вважаете вар’ятом?

– Чому нi? Я е чистоi води вар’ят. Але спокiйний. Я читав, жи в Украiнi на кожну сотню людей припадае iден вар’ят. Дивуе мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тежко е визначити вар’ята. Вiзьмiмо тих депутатiв. Нинi вiн чоловiк як чоловiк, а одного дня як бовкне щось коло мiкрофону, то зараз видно, жи не мае всiх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.

– Це дуже свiдомий хворий, – втрутився головний лiкар. – Вiн слухае всi засiдання Верховноi Ради i пiзнае кожного депутата по голосу.

– Чим вас так зацiкавила Верховна Рада? – здивувався бургомiстр.

– То е справжнiй дiм вар’ятiв, – вiдповiв дiдок, а всi гостi аж затряслися вiд реготу. – І я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би iм щодня клiзми вставляти. Бо я все пiсля клiзми такий розморений i добрий-добрий… Я би тому Симоненковi власноручно двадцять лiтрiв напомпував.

– То ви патрiот! – похвалив бургомiстр.

– Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Украiну будувати на своему мiсцi. Ви – там, а ми тут – на Кульпарковi.

– Чи ви маете, пане Штунда, якесь прохання, яке б я мiг задовольнити?

– Чому не? Маю.

Всi лiкарi вiдразу насторожилися i перезирнулися, а дiдок вiв далi:

– Просив би-м пана бургомiстра, аби прислали нам синьо-жовтi прапори. Бо коли яке свято, то в цiлому мiстi вивiшують прапори, тiльки в нашiм Кульпарковi не вивiшують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лiкарню.

Бургомiстр змахнув сльозу i потис дiдовi руку.

– Ви е щирий украiнець. Якби всi украiнцi були такими вар’ятами, як ви, пане Штунда, Украiна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотiлось виписатися звiдси, то скажiть.

– Нi, пане бургомiстр. Тут менi добре. Годують, обпирають. А вдома я навiть радiва не маю, аби Верховну Раду слухати.

Готовнiсть бургомiстра посприяти, щоб iз божевiльнi виписали, мене зацiкавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна, i, ставши на крiсло, почав у повен голос спiвати нацiональний гiмн. Гостi й лiкарi вiд несподiванки отетерiли i зробили мудрi пики. Інтелiгентна частина вар’ятiв пiдвелася i з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увiбравши голови в плечi. Один iдiот пустив з переляку пiд крiсло струмочок. Пан бургомiстр свiтився блаженною усмiшкою. Я вiдспiвав цiлий гiмн вiд початку до кiнця з додатком ще кiлькох маловiдомих куплетiв. Коли оплески вляглися, я спитав:

– Пане бургомiстр, чи багато ви зустрiчали нормальних людей, котрi здатнi були б вiдспiвати весь гiмн без жодноi помилки?

– М-м-м… таких, що знають геть увесь гiмн, дуже мало.

– А скiльки, ви гадаете, назбираеться цих унiкумiв на цiлу Украiну?

Бургомiстр замислився.

– Може, з десяток.

– О! Видите! І один iз цих вибраних перебувае в божевiльнi! – патетично виголосив я. – Спитайте мене, за що!

– За що? – слухняно спитав пан бургомiстр.

– За те тiльки, що мене було запiдозрено в скоеннi злочинiв, котрих нiхто не зумiв довести.

– Це правда? – звернувся вiн до лiкарiв.

– Хворий потрапив до нас пiсля черепно-мозковоi травми i два мiсяцi перебував у станi важкого психiчного розладу, iв лише з рук, мимрив щось нерозбiрливе. Єдиною ознакою, що це мисляча iстота, було те, що вiн справно просився в туалет i не обминав жодноi можливостi задирати халати санiтарок. Але останнього мiсяця вiдбулися значнi змiни. Хворий практично вже нiчим не вiдрiзняеться вiд нормальних людей, що позитивно свiдчить про розквiт психiатрii на мiсцях, – виголосив головний лiкар.

– Браво! – захоплено вигукнув бургомiстр. – Але навiщо ж його досi тримають у лiкарнi?

– Рiч у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Вiн та його родина провадили кнайпу, в якiй годували постояльцiв рiзним свинством, вiд чого тi давали дуба, а потiм iх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки i таке iнше. Однак, оскiльки вся родина, крiм нього, загинула пiд час штурму iхньоi кнайпи мунiципалами, а речовi докази разом iз кнайпою згорiли, то все це зосталося на стадii пiдозри.

Пан бургомiстр уважно подивився на мене.

– Важко повiрити, що людина з таким iнтелiгентним виглядом могла творити щось подiбне. Скажiть, чи вважаете ви себе здоровим?

– Так. Тутешнi лiкарi творять дива. Шкода, що в Украiнi так мало знають про наш Кульпаркiв.

– І чим ви займетесь, коли покинете цi стiни?

– Я мрiю вступити до медичного iнституту, вивчитися на психiатра i повернутися назад на Кульпаркiв, щоб якнайбiльше вар’ятiв стало щирими патрiотами нашоi Вiтчизни!

Цими словами я викликав сльози розчулення у цiлоi депутацii. А той прибацаний, що нацюняв на пiдлогу, залiз пiд стiл i став витирати слiди свого грiха книжкою «Хiмiя в побутi».

– Панове! – звернувся бургомiстр до лiкарiв. – Саме таких людей потребуе наша багатостраждальна ненька!

І потиснув менi руку.

Санiтарки тулили мокрi хустинки до носа i клiпали очима.

Пiсля цього пан бургомiстр обвiв радiсним поглядом усiх присутнiх вар’ятiв i сказав ще раз:

– Панове! – Так до нас ще нiхто не звертався. – Панове! Наближаеться вирiшальний день: бути чи не бути нашiй неньцi Украiнi. І день цей настане пiслязавтра. В недiлю весь свiдомий народ у единому поривi кине свiй голос за своiх обранцiв. Усi на вибори! – таким е гасло кожного патрiота, i я звертаюся до вас, тих, хто волею долi вирваний iз щоденного виру життя. Ви все ще залишаетеся громадянами Украiни, а тому повиннi виконати свiй священний обов’язок. У недiлю сюди приiде телебачення i зарубiжнi спостерiгачi. Вам надаеться висока честь вiдкрити в себе виборчу дiльницю.

Оця промова дещо ошелешила лiкарiв.

– Знаете, пане бургомiстр, – сказав головний лiкар, – у нас тут нiколи дiльницi не було… Ми для цього не маемо жодних умов.

– А це тому, що ранiше iх за людей не мали! – радiсно проголосив бургомiстр. – А я в них вiрю, як у самого себе. Нинiшнiй i завтрашнiй день можете з успiхом присвятити впорядкуванню дiльницi. Слава Украiнi! – гукнув вiн на прощання i покинув нас.

Вiдпровадивши гостей, стурбованi лiкарi повернулися до читальнi:

– Всi хворi вiльнi, крiм вас, пане Штунда, i вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маемо неабияку проблему. Наша лiчниця якось не пристосована для святкових подiй. Мусимо подумати, як ii оздобити.

– Тепер така хвиля по цiлiй Галичинi, щоби ставити всюди пам’ятники i вiшати портрети, – сказав пан Гольцман, спецiалiст з жiночих хворiб. Недавно вiн запустив козацькi вуса i почав учити украiнську мову. – А ми мусимо бути на хвилi, iнакше нас змие…

– Воно то так, – зiтхнув головний, – але в нашому закладi будь-який портрет виглядатиме, як насмiх. Повiсимо Шевченка – прийде УНСО i наб’е нам писки, повiсимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.

– Треба когось не такого значного вiшати, – сказав доктор Фiлюсь. – Може Марка Вовчка?

– Ой, нi! – скрикнув головний. – Тодi будемо мати справу з Союзом Украiнок.

– Певно лiпше б якогось полiтичного дiяча повiсити, – сказав я.

– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо iнакше не буде сюди пасувати.

Тодi всi почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи полiтик.

– Менi здаеться, що таких дуже багато, i можна смiливо замовляти цiлу галерею, – сказав головний.

– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Фiлюсь. – Та в нас же лiкувався депутат Цвiбак!

Усiх враз пересмикнуло, наче вiд струму.

– Боже мiй! – закотив очi Штунда. – Сам пан Цвiбак! Гроза комунякiв! Тут! У цих стiнах!

– Чудово! – втiшився головний. – Повiсимо портрет Цвiбака. Народ його любить. Десь у нас мае бути його фотографiя. Жiноче вiддiлення настриже витинанки, стрiчки, прапорцi i почепить гiрлянди. А крiм того розучить виконання нацiонального гiмну. І все це пiд вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув вiн пальцем у мене.

– Нам конче бракуе якогось пам’ятника, – сказав я. – Пам’ятник перед входом до лiкарнi справив би на телевiзiю фантастичне враження.

– Гм… Маете рацiю, – кивнув головний. – Взагалi в нас десь валяеться дiвчина з веслом. Але без голови.

– Є вихiд, – продовжив я. – Можна поставити живого пам’ятника. В моiй палатi е такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якiйсь театральнiй позi.

– А-а, знаю. Вiн же отак може стояти цiлими годинами. Але кого б вiн мав зображати?

– Та ж того самого депутата Цвiбака! В чорному гарнiтурi, при краватцi i в напуцованих мештах. Тодi всi побачать, якi великi люди виходять iз цих стiн.

– Стривайте, – втрутився пан Гольцман. – Наскiльки я пригадую, депутат Цвiбак був невисокого зросту… Щось бiля метра шiстдесят…

– Метр п’ятдесят вiсiм, – уточнила санiтарка Оля.

– Одним словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.

– Ну i що? – стенув плечима пан Фiлюсь. – То не е проблема. Ленiн i Сталiн так само були курдуплями, а ми на постаментах видiли мурових хлопiв. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дiйснiсть.

– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?

– А чому б йому не стояти в класичнiй позi? – пiдказала Оля. – Я маю на увазi римську тогу. Як у Цезаря.

– О! Власне! – втiшився пан Фiлюсь. – Вiн буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим вiночком на головi. Лiва рука бiля грудей, а в правiй – сувiй паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.

– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То мае бути не просто свистик паперу. Вiн щось мае означати. В нашому випадку нехай то буде iсторiя хвороби.

– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчiй дiльницi кабiни зi скриньками для бюлетенiв. Бюлетенi – дурниця, самi намалюем. А от скринька i кабiна…

– Пане дохтор, – засяяв радiсно Штунда. – На задвiрку е наш старий дерев’яний кльозет, котрий мае якраз двi кабiни. Нiхто до него вже не ходе i вiн дурно стоiт. Я би-м го помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапiрцi i була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тiм кльозетi е двi дзюрки у формi серця, куди дуже зручно опускати бюлетенi.

Пiсля цього кожен дiстав свою дiлянку працi i нарада закiнчилась. Я подався до жiночого вiддiлення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тiла.


3

Частина жiнок, що лiкуються на Кульпарковi, – це перестарiлi пантофлi, котрi не пам’ятають, як iх звати i в якому напрямку мiститься кльозет. Іншi мають на своему дубовому писку намальоване приречення на вiчний життевий кайф i не розлучаться з ним до скону.

Я обiйшов iхнi палати i зi смутком визначив, що для хоровоi капели можна вiдiбрати не бiльше десяти молодичок. У цих принаймнi були симпатичнi обличчя.

– Видiлiть для мене покiй, де я спокiйно зможу прослуховувати хористок, – попросив я санiтарку Олю, котра мене супроводжувала. – А почнемо з оцiеi, – показав я на одну гарненьку панночку з вiдсутнiм поглядом. – Який у неi дiагноз?

– Dementia praecox.

– Перепрошую?

– Вона уколошкала свого чоловiка i на цьому суттевому пунктi на даху в неi розповзлася черепиця.

– Нiчого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.

– Що-що ви сказали? – не второпала санiтарка.

Я збагнув, що, захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.

– Я маю на увазi ii горло. Його треба прочистити. А вже пiсля цього вчити спiву.

– О, ii вчити не треба. Вона й так чудово спiвае.

– Тодi я навчу ii слiв. Де ми можемо спокiйно попрацювати?

– Тут е одна порожня палата.

– Чудово. Одне лише прохання – стежте, щоб нiхто менi не заважав.

Я завiв молодичку в палату, i, не довго мудохаючись, розщiпнув халатика, щоби прискiпливим оком обстежити альпiйський пейзаж.

– Мене цiкавить дiафрагма, – сказав я, обмацуючи повнi налитi перса.

Мiй погляд ковзнув нижче: живiт був надiйно запакований в рожевi панталони. Востанне такi самi я бачив на своiй покiйнiй бабцi, коли ii на той свiт споряджали. Стягнув я з неi цей лiкарняний iнвентар i зрозумiв, що око маю набите – все було на мiсцi, як книжка пише, навiть бiльше.

Далi вже не зоставалось менi нiчого iншого, як покласти ii до лiжка. Панночка не опиралася, а тiльки щось невиразне муркотiла, весь час усмiхаючись. Я й так не дуже любив, аби менi баба в лiжку пашталакала, i такий стан справи цiлковито задовольняв. Звичайно, було б куди лiпше, аби оця одалiска взагалi виявилася нiмою, але така вже наша хлопська доля, що нiколи не передбачиш, який гандж вигулькне в обранцi твого серця.

Головне, що менi подобалося, це виразне вдоволення тоi вар’ятки вiд любощiв. Вона й очi закочувала i язика вистромляла i мукала, мов корова, котру забарилися видоiти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собi, що яке менi дiло – завагiтнiе вона чи нi, коли вже за мiсяць-два по менi й слiду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей свiт на ще одного придурка – хай собi голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав ii напомпувати безцiнним коктейлем своiх секрецiй, зненацька ця безнадiйна дурепа, в черепку якоi, здавалося, не лишилось анi краплi олii, з-пiд мене штудерно висковзнула, i все, що я старанно накопичив за три мiсяцi тюремного слiдства, комiсiй i лiкарняного режиму, вистрiлило туди, де могло заплiднити хiба що тарганiв.

Я не знаю, що за вар’яти працюють в медичнiй комiсii, коли вони повiрили в безнадiйне божевiлля цiеi зозульки.

– Ну, що? – засмiявся я. – Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маеш не менше здорового глузду, нiж я.

– А я вже й не збираюся вдавати. Менi так сподобалося те, що ти зi мною зробив, що я тепер вiд тебе не вiдстану.

Люблю мудрих бабiв.

Вдягаючись, вона спитала, як мене звуть.

– Влодзьо, – сказав я. – Моiй родинi не повелося, i вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всi iхнi грiхи. А тебе як звати?

Їi звали Ганулькою, i мала вона дев’ятнадцять лiт.

– І давно ти тут лiкуешся? – поцiкавився я.

– Вже пiвроку. Але скоро мене випишуть.

– Випишуть? І ти вернешся додому?

– Аякже. На поруки батькiв. Я по чоловiковi дiстала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому треба.

– Розкажи менi, як ти овдовiла.

– Спочатку я тобi оповiм, як вiддалася за того бузувiра. Моi батьки займаються дуже поважним бiзнесом. Мама робить аборти, а тато – горiлку.

– То ти маеш золотих батькiв! – зрадiв я за неi. – Твоя мама гiнеколог?

– Звiдки? Моя мама скiнчила штири кляси i не вiрить, що земля е кругла. Але вона мае делiкатнi руки i робить аборти навiть на дев’ятому мiсяцi.

– Зачекай, Ганульцю, – труснув я головою. – Я е вар’ят, але не настiльки, щоби не знати про дев’ятий мiсяць. Який тодi може бути аборт?

– Ну який – звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собi шкробанку. А як при тiм можна вишкребти цiлу дитину – то е проблема пацiентки, а не моеi мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всi незаконнi плоди кохання вiддае нашому сусiдi. Тут нам iз сусiдою дуже пофортунило, бо вiн працюе на цвинтарi старшим гробарем. От вiн тих янгеликiв ховае, ще й над ними отченаш вiдспiвуе.

– Ага… Ну-ну, далi… – наставив я вуха, бо люблю я людей, котрi киплять творчою енергiею.

– Тато мiй робив горiлку зi всього, що пiд руку попало, а коли якось нiчого лiпшого не знайшов, то вигнав з лайна.

Я вiдразу аж очима блиснув:

– Яке ж це менi рiдне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров’ячих млинцiв, конячих пампухiв i курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.

– Бо татовi кiзякiв забракло. Ну, от вiн потiм той самогон через маминi майталеси процiджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбiду i виходила горiлка, як сльоза. Але треба було ii ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав менi тато одного хлопця, котрий на горiлчанiм заводi електриком робив. Татовi конче треба було мати корки i налiпки. Але тато не сказав менi, що то е запропащий пияцюра. І от коли вiн напивався i лiз до мене з обiймами, я тiкала до батькiв. А коли тато його випихав за дверi, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тодi ми задумалися i побачили, що iншоi ради нема. Бо колись та свинюка зiправдi заявить на нас, i плакала вся наша праця. Одного разу, коли вiн припхався до батькiв, тато вмовив його сiсти за стiл i пiдпоiв так, що той звалився без заднiх нiг. Потiм ми його поклали на тачку i завезли до сусiда. Той тiльки глянув i тяжко зiтхнув: «Нiчого собi вишкребок! Покажiть менi ту пiхву, з якоi це чудо вилiзло! Та й ще в гарнiтурi i в мештах». Мiй тато його заспокоiв: «Не переживайте. Я вам заплачу». «Та добре, – каже сусiд, – жи я бачу, що тому абортовi не дев’ять мiсяцiв, а тiльки тридцять разiв по дев’ять». «А ми вам заплатимо за кожен мiсяць окремо». На тiм i зiйшлися, i гробар завiз мого п’яницю на цвинтар та й поклав коло якоiсь староi дримби.

– Так-таки живцем i поховав? – перепитав я.

– А хiба та свинюка вартувала лiпшоi долi?

– Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?

– Бо його родина почала грандувати, де пропала iхня дитина. Свекор прийшов до нас i сказав, що все про нас знае i коли ми не скажемо, де його син, то пiде в мiлiцiю. Що було робити? Моя мама вдарила його по головi пательнею.

– І ви знову завезли тачку до сусiда?

– Нi. Спочатку тато пiшов i сказав гробаревi, аби той забрав вiд нас тачку i те, що в тачцi. А той спитав: «Але скажiть ми правду: чи то е немовля?» «Так, – сказав мiй тато. – Вже немовля. І то таке, що нiгди рота не розкрие. Або що?» «Та нiчого, – каже гробар. – Бо той ваш попереднiй аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Не. Того разу писка вже не розкрие». Гробар сказав, що як стемнiе, то забере. Але тим часом свекруха пiшла шукати свого чоловiка i влетiла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспiли зашкодити, як вона вилетiла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну i таки привела мiлiцiю. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мiй чоловiк подiвся, я прикинулася вар’яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бiзнес i перечекати. Але скоро все стане на своi мiсця.

Менi ii оповiдь припала до душi, i я зрозумiв, що нарештi натрапив на свое щастя.

З десяти молодичок, якi претендували на хористок лише завдяки своему пристойному вигляду, одна Ганулька могла спiвати. Решта здатна була хiба ворушити губами.

– Хор у пiжамах справляе сумне враження, – сказав я Ганульцi суботнього ранку.

– Давай з простирадел поробимо для них грецькi тунiки, – запропонувала Ганулька.

– Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспiваете? Крiм нацiонального гiмну.

– Може, «І шумить, i гуде»?

– Ну ти ж iх навчи бодай приспiв, якщо вже всiеi пiснi вони не запам’ятають.

Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.

Жiночий вiддiл, захопившись витинанням гiрлянд, порiзав усi фiранки i штори i почав витинати прапорцi з власних пiжам. Ледве вдалося iнiцiативу зупинити.

В коридорi на стiнi вивiсили для оглядин портрет депутата Цвiбака. Близнюки-дауни – автори шедевру – стояли поруч, побравшись за руки. За зразок iм дiсталася свiтлина з iсторii хвороби. Пан Цвiбак був зображений у розщiпнутiй до пупа пiжамi та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманiлий погляд славного депутата не кликав анi вперед, анi назад. Нiхто вiд близнюкiв, чие нацiональне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патрiотизму: пiжама пана Цвiбака мала синьо-жовтi смуги.

– Це знахiдка! – похвалив доктор Фiлюсь. – У тi важкi колонiяльнi часи, коли вся наша краiна умлiвала пiд кирзаками окупантiв, ми – щирi украiнськi психiатри i пацiенти – вихлюпували свiй гнiвний протест у виглядi синьо-жовтих пiжам. Тепер усi побачать, де кувалися ключi нашоi незалежностi.

– М-м-м… е-е… – задумався пан Гольцман. – Мене турбуе його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

– Нема вогню? – здогадався пан Фiлюсь.

– Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвiбака?

– Цими… ну, як його… – наморщила чоло санiтарка Оля.

– А-а, ну то не дивно, – кивнув пан Гольцман. – Тому й нема вогню.

Братики-дауни кивали голiвками, скалячи зуби.

– Як iм тепер витлумачити, що вiд них вимагаеться? – замислився пан Фiлюсь.

– Дуже просто, – сказала санiтарка, – вони цiлком ручнi. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемнi. А я з ними по-хорошому. Ось дивiться.

Вона пiдiйшла до братикiв i погладила iх по мармизах.

– Любi моi, в очах мае бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумiете? Це ж герой! Вiн поривае маси у наше з вами свiтле завтра. А тут – затурканий, пригноблений пацiент. Дайте йому iскру в очах, i вiн оживе!

Близнюки визнали ii рацiю ритмiчним потрясанням голiв.

Трохи далi бiля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвiбака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицiй. Збоку це виглядало на вправи кунг-фу. З тим, що пiсля кожного рiзкого руху Шопта завмирав i уважно приглядався в дзеркало.

– Цiле щастя, що вiн нiчого не знае про карате, – сказав пан Гольцман. – Такий би мiг стiну проламати.

Тим часом Мiсько Штунда тяжко працював над оздобленням самоi виборчоi дiльницi. Сюди вже притарабанили старого дерев’яного кльозета, обклеiли його бiлим папером i вивели напис «кабiни для голосування». А нижче красувалися вiршованi творiння тутешнiх пацiентiв.

«Тут куеться наша доля —
Украiни слава й воля».

«Заходь сюди в ранковий час,
Лиш не сiдай на дзюрку,
І не роби менi ковбас,
А голосуй, придурку!»

«Стiй, хто вар’ят! Зупинись!
Голосуй завзято!
Украiна – мати нам!
А Кульпаркiв – тато!»

В одному з кутiв зайняв свiй пост товариш Бураченков. Вiн стояв з червоним прапором пiд транспарантом.

– Це наша опозицiя, – пояснив Штунда.

– Вiн що, лаштуеться агiтувати пiд час виборiв? – спитав пан Фiлюсь. – Не мае права.

– Воно то так, – погодився Штунда, – але ж комiсiя побачить, яка в нас демократiя. А то вийде, що вар’ятом може бути лише свiдомий украiнець. Це викривлення дiйсностi. І ще одне. Нам бракуе буфету. Знаете, на виборчих дiльницях мае бути буфет.

– І чим ви збираетесь торгувати в тому буфетi?

– Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стiл з канапками i баняк узвару. І шлюс.

– А то з чого ви гадаете тi канапки робити? – здивувався пан Фiлюсь. – Ви ще, чого доброго, зажадаете ковбас, шинок i сальцесонiв?

– Нi-нi, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав – чим кухня багата.

– Да-а, то вже легше, – зiтхнули лiкарi. – Робiть собi буфет… Тiльки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…

– Не переживайте, – палав ентузiазмом Штунда, – я на то майстер перша кляса.

– Що-що? На що ви натякаете?

– Дуже просто. На плястерках буряка малюю бiлi очка, i прошу дуже – ковбаса «московська». З плястеркiв моркви вийде «докторська». А манна каша, зварена на буряках i морквi, виглядатиме, як червона iкра. Всi продукти – природного походження плюс власнi секрецii. Жодноi шкоди для здоров’я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…

Пан Гольцман узяв Штунду пiд руку i спитав стишеним голосом:

– Зелень… Звiдки ви вiзьмете зелень?

Так само стишено Штунда вiдповiв:

– Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритнiсть рук i жодного шахрайства. У нас тут е такий спецiалiст з витинанок. Може в три секунди вирiзати з газети ваш портрет. А нарiзати з кульбаби i подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комiсiя, побачивши такий стiл!

Обличчя лiкарiв зблиснули радiстю.

– Пане Штунда, – сказав Фiлюсь, – ви вартуете кращоi долi. Зайдiть до мене ввечерi на келишок дистильованоi води.

– З великою приемнiстю, пане дохтор. Але я ще не скiнчив. В буфетi ще буде шампанське.

– О, Боже! – вжахнулися лiкарi. – Ви нас обдерете до нитки!

– Нi-нi, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбiдом. Потребую тiльки десять порожнiх пляшок з корками.

– Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.

– Я подумав про одну проблему, – сказав пан Фiлюсь. – Коли хворi почнуть заходити у цi вашi кабiни для голосування, у них може прокинутись здоровий iнстинкт. У нас е рiзнi пацiенти. Що буде, коли хтось iз них сяде справляти потребу?

– Я про це вже подумав. Там пiд сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всiстися, то враз дiстане шприхою в самi… знаете, куди.

Пан Штунда мав рецепти на всi життевi випадки. Коли лiкарi розiйшлися, вiн пiдiйшов до мене:

– Влодзю, я тут вирiшив органiзувати невеличку концертову програму. Покажемо фiнальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедiв i кiлька пiсень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафiйку, жи на кухнi бульбу чистит. Але, видиш, слiв я не пам’ятаю, а тут нема тоi книжки. Може, ти пригадаеш, що там той Вотелло Диздимонi казав?

– Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…

– З Яськом. То я пам’ятаю. Але що на то Диздимона?

– Жи спала, але тiльки iден раз.

– А то стерва! Так я i думав! Пiсля того вiн ii дусит?

– Так, але вкiнцi вона ще спiвае, – пригадував я.

– О, власне! Напiвзадушена! То не дурний хлоп писав. Я тi, Влодзю, вповiм, жи я на тiм дуже добре розумiюсь. Коли я дусив свою жiнку, вона обзивала мене рiзними поганими словами. І не стрималася анi на мент! Я iй кажу: мовчи, холеро, бо тi задушу. Ну i таки мусив. Така була з неi вредна баба.

– Я думаю собi, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

– Так, Влодзю, я пережив багацько.

– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедiв?

– Маю шiсть дистрофiкiв. На людей вони вже не подiбнi, але лебедi з них – перша кляса. Ага, ту в нас е ще один вар’ят, добре спiвае, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.

– Ну i де вiн?

– Ходи в сусiдню палату. Я iх там загнав слова вчити.

В палатi з десяток хворих вгризалися в якiсь клаптi паперу. Штунда пiдкликав високого худого чоловiка i сказав до нього:

– То е Влодзьо, вiдповiдальний за культурну програму, вийдiть собi до парку, бо тут такий галас, що годi говорити.

Ми вийшли в парк, сiли на лавцi, i я спитав:

– Що то за пiсня, яку ви спiваете?

– Це наш нацiональний гiмн.

– Ваш? Особисто?

– Нi, мого народу.

– Ага, то ви представник нацiональноi меншини?

– Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик i вже п’ять лiт мучуся у цьому вашому Кульпарковi.

Менi все стало зрозумiло. У нас тут е рiзнi особистостi. Є просто Марiя, апостол Павло i навiть Сергiй Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?

– Я знаю, що ви думаете, – сказав вiн. – Але ви помиляетесь. Я справдi прибув сюди звiдти, – вiн тицьнув пальцем у небо. – І повернуся туди.

– Всi там будемо коли-небудь, – хитнув я головою.

– Влодзю, я вам вiрю, ви не е божевiльний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звiдси, i я вiддячу. Я маю дивовижнi властивостi: можу лiкувати людей, ба навiть воскресати iз мертвих.

Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тодi вiн встав, роззирнувся i сказав:

– Зараз я вам доведу. Злапайте менi щось… Щось живе – муху, метелика…

– Де я вам тут буду бiгав по парку i лапав мух! Це вам не палата.

Я лiниво покрутив головою i побачив метелика, який сонно стирчав на стеблi квiтки. Я впiймав його i принiс тому диваку.

– Обiрвiть йому крила.

Колись у дитинствi я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приемностi. Проте я слухняно позбавив бiдолашного метелика крил i поклав на лавку.

– Тепер розчавiть йому голову.

– Та ви що гадаете собi? Що я садист?

– Добре, тодi це зроблю я.

І вiн узяв камiнчик, роздушив метеликовi голiвку й почекав, доки той не перестане вовтузитися.

– Тепер ви бачите, що вiн мертвий, правда? Бачите?

– Ну, бачу.

Вiн втупився в метелика своiм поглядом i завмер непорушно, затамувавши подих.

Я зустрiчав тут рiзних вар’ятiв. Однi пророчили майбутне, iншi бачили крiзь стiни, ще iншi могли впливати на мiжнародну розрядку силою своеi думки. Мене вже нiчим не здивуеш. Я спокiйно дивився на метелика.

Але поволi цей спокiй зник. На моiх очах розчавлена голiвка метелика поворушила вусиками, а за мить уже вiн i лапками дригав. Та найдивнiше було попереду: на спинi в метелика почали вiдростати крила, а голiвка поволi набрала нормального вигляду. Ще секунда, i комаха злетiла в повiтря.

Що б ви помислили на моему мiсцi? Я вирiшив, що коли вже конче хтось iз нас двох мае бути божевiльним, чому не я? Хiба здоровiй людинi може подiбне привидiтися?

– Тепер ви не вiрите своiм очам, правда?

– Може, ви фокусник?

– Називайте це як завгодно. Я хочу вирватися звiдси.

Я подумав, що в майбутньому можна було б на цьому дiлi незле заробити, i погодився йому допомогти.


4

У день виборiв Кульпаркiв майорiв прапорами i цвiв гiрляндами.

Пан Штунда, який мав зображати пам’ятник славного депутата Цвiбака, вже стояв на постаментi, загорнутий в простирадло, мов Юлiй Цезар. Для урочистого вiдкриття його покрили полотном, звiдки стирчала тiльки його рука з iсторiею хвороби в жменi. На помостi зайняв свою позицiю жiночий хор у грецьких тунiках. По краях його стало двое вар’ятiв з барабанами i двое з пiонерськими горнами.

Коли брама Кульпаркова вiдчинилася, i в’iхало кiлька автомобiлiв, гучно забили барабани i зарипiли горни. Ледве iх вдалося спинити. З машин вигулькнула вся мiська влада i ще купа якихось представникiв. Мурашки побiгли по спинi лiкарям, й медики почали поправляти на собi халати.

Висока делегацiя наблизилася до помосту, i хор почав спiвати гiмн. Як на бiду, Ганулька навчила iх одразу двох пiсень, i тi вар’ятки усе змiшали докупи. Пiсля першого рядка гiмну пролунало «І шумить, i гуде, дрiбен дощик паде!», а пiсля другого «А хто ж мене, молодого, та й додому заведе?» При цьому дiвки ще й пританцьовували. Тунiки, одначе, для танцiв не були розрахованi i посповзали, оголивши перса, котрi стрибали на очах ошелешеноi делегацii. Видовище було фантастичне. А коли хористки почали пiдкидати догори ноги, всiм глядачам забило подих.

Головний лiкар, рятуючи ситуацiю, вибiг на помiст i почав виголошувати святкову промову. Хористок хутенько стягли зi сцени.

– Шановна громадо! Ми – украiнськi психiатри, хворi на голову та iншi щирi патрiоти нашоi неньки, зустрiчаемо цей день значними здобутками. Украiнська психiатрiя вийшла на новi, незнанi ще рубежi. Ми повертаемо для народу його блудних синiв i дочок, звар’йованих в часи колонiалiзму. За звiтний перiод Кульпаркiв виростив гiдну змiну нашому суспiльству. У нас куються кадри новоi держави. В зв’язку з тим, що кiлькiсть божевiльних невпинно зростае, населення Кульпаркiвськоi лiчницi мрiе про статус автономноi республiки зi своiм парламентом i президентом. З цiею метою ми плануемо провести з’iзд божевiльних Украiни й дiаспори. Вар’яти украiнського походження! Єднайтеся пiд прапор президента Цвiбака!

Бургомiстр якось дивно зиркнув на Цвiбака, але теж двiчi плеснув у долонi, коли депутата виштовхнули на помiст.

– Я до глибини душi зворушений тим, що Кульпаркiв мене пам’ятае. Я провiв тут найкращi роки свого життя. Адже тiльки тут мiг як належиться вiдпочити, розслабитися i нi про що вже не думати. Як менi тепер цього бракуе! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у свiтле завтра. Дешевоi ковбаси не обiцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати рiзнобарвнi пiжами! Першим своiм декретом я скасую цi ненависнi заштрики!

Громове «ура!» з вуст усiх пацiентiв перелякало ворон на деревах, i тi шугнули в небо.

– Я буду боротися за те, щоб вар’ятам надали рiвнi права з рештою населення. Вар’яти теж повиннi посiдати вiдповiднi пости i вчитись керувати краiною. Окремi одиницi вже прорвалися у верхнi ешелони влади. Але iх вкрай мало. А найгiрше те, що вони змушенi вдавати з себе людей при здоровому глуздi.

Цвiбака змiнив бургомiстр.

– Панове! Менi здаеться, що ми у своiй ейфорii задалеко зайшли. Одним подавай Крим, iншим Донбас, а вам Кульпаркiв! Навiщо вам вiдокремлюватися? Адже бути вар’ятом – це почесно. Це так само, як бути вiдомим артистом. Ідеш вулицею, i всi на тебе звертають увагу, всi озираються, бо ти вар’ят. Пан Цвiбак обiцяв боротися за проникнення вар’ятiв в урядовi структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих мiнiстерствах i партiях божевiльнi явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчi написано, що вiн працюе не на Украiну, а на Кульпаркiв. А в економiцi – там уже одна тiльки ваша агентура. І тому жалiтися на утискування прав нема чого. Деколи менi самому робиться прикро, i я запитую: мамо, чому я не вар’ят? Тодi б я не протирав штани у Ратушi, а керував би промисловiстю. А тепер я хочу надати слово представниковi Спiлки украiнських вар’ятiв Америки.

Представник мав напрасованi штани i напуцованi мешти. І це виразно видiляло його з-помiж наших.

– Шановнi панi й панове! Ми – украiнськi вар’яти Америки – чуемося пригнобленими муринами. Ми не маемо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рiшили вертатися в Украiну. Ми принесемо iз собою наш американський досвiд. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всiх вар’ятiв Украiни, аби нарiд знав своiх героiв. Тодi вони побачать, яка ми сила! На закiнчення скажу, жи ми вам привезли гуманiтарну допомогу. Сто пачок зi заштриками. А ще велику паку гамiвних сорочок, якi розшили хрестиком нашi вар’ятки в Америцi. Носiть i штрикайтеся на здоров’я!

Пiсля американця зiйшов на сцену Штунда.

– Панове! Зараз вiдбудеться урочисте вiдкриття пам’ятника славному синовi Кульпаркова, борцю за незалежнiсть i рiзнобарвнi пiжами, пановi Цвiбаку! Гурра!

Пiд гучний бiй барабанiв з пам’ятника здерли полотно, але зробили це так поспiшно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. А вiдтак перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.

Головний лiкар пояснив делегацii, що пам’ятник вирiшили поставити в античному стилi. Без одягу.

– Оригiнально, – погодився бургомiстр. – Але я б собi не бажав подiбного пам’ятника. Чи не стануть вашi пацiенти вiд споглядання на цей пам’ятник вiдчувати збудження?

– А ми пiсля свята знову його полотном накриемо.

Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедiв, i на сцену вискочило шiсть розмальованих дистрофiкiв. Коли вони пiдстрибували, здавалося, ось-ось iх пiдхопить вiтер i понесе, мов пiр’iнки.

Скiнчився танець, i Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носi мав кiльце, як у бика. Дездемону грала груба Гафiйка з кухнi. Вона робила вигляд, нiби розчiсуе тi два п’юрка, що були в неi на головi.

– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи менi, чи ти з тим Яськом щось мала?

– Мала. Але тiлько раз!

– Де то було?

– На сiнi.

– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!

– Йой, та шо там вповiдати! Чи ти не знаеш?

– Я хочу знати всьо! Кажи, бо тi вдушу!

– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.

– І то правда, – тяжко зiтхнув Штунда i вхопив Гафiйку за горло.

Коли вона закотила очi й почала голосно хрипiти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неi посинiло, i тiлом побiгли корчi.

Я побачив жах на очах лiкарiв. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафiйка повалилася на помiст, як мiшок бульби. Штунда ще не вийшов з ролi й весь тремтiв, розглядаючи своi скарлюченi пальцi.

На сцену вибiгли вар’яти i винесли Гафiйку та вивели Штунду. Глядачi плескали в долонi. Концерт продовжувався.

Я пiшов подивитися за лаштунки. Сумнiвiв уже не було. Штунда ii таки задушив.

– Чому ви ii задушили? – спитав я.

– Я згадав свою жiнку. Не мiг себе стримати. Ех, файна була баба Гафiйка, царство iй небесне.

– Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацiю.

Я хутенько вiдшукав Бездрика, привiв його i показав на труп.

– Ну, тепер маеш можливiсть проявити своi талант.

Бездрик став на колiна i почав манiпулювати руками. Я шепнув Штундi:

– Ідiть звiдси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.

За пару хвилин обличчя мертвоi прояснiло, повiки вiдкрилися, i перше, що вона сказала, було:

– Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!

Вона зiрвалася на ноги i почала люто озиратися. Я зрозумiв, що пора нам накивати п’ятами.

Концерт закiнчився, i весь тлум посунув усередину. На виборчiй дiльницi уже працював буфет. Гори канапок i зеленi виглядали на диво пристойно. Побiля пляшок iз «шампанським» лежали банани. Я штурхнув Штунду:

– Признайтеся, з чого тi банани?

– З качанiв капусти.

За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускiт. Це один iз вар’ятiв ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.

Бургомiстр був дуже задоволений виглядом виборчоi дiльницi. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвiбака.

– Що це в нього?

Аж тепер я помiтив, що на портретi намальовано iскри, якi сипалися з Цвiбакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозумiли «дати вогню в очах» по-своему.

Головний лiкар спробував тлумачити:

– Бачите, це така авангардова течiя в мистецтвi, внутрiшнiй стан людини зображено на портретi iскрами. Депутат Цвiбак горить i рветься в бiй.

– Кабiни у вас оригiнальнi, – сказав бургомiстр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закiнчимо наш вiзит фуршетом.

Лiкарi отерпли, а Штунда враз пополотнiв.

– Взагалi ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…

– Нiчого. Нам тут подобаеться. До того ж, ми вiдчутно зголоднiли.

І гостi обступили буфет.

– О, канапки з iкрою! – захоплювався бургомiстр.

Ясно, що всi в першу чергу розiбрали саме канапки. Лiкарi проковтнули язики i чекали скандалу. Штунда закотив очi на стелю i щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво i Господь перетворив фарбовану манку на iкру. Я не стримався i теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.

Головний зиркнув на мене з надiею. Я шепнув:

– Манка.

І в нього на чолi виступив пiт.

– Якi смачнi канапки! – хвалили гостi й наминали все пiдряд.

Коли ж вони почали хрумтiти «бананами», я подумав, що ось-ось станеться врештi скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

Нiхто не гаркнув.

Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», i воно стрiляло за всiма законами фiзики. Санiтарки принесли келихи. Лiкарi, не вiрячи своiм очам, наповнили й собi. Вони дивились на чай з карбiдом, який газував i пiнився, та й думали: хто ж тут вар’ят?

Бургомiстр виголосив:

– За здоров’я украiнськоi психiатрii!

Я й сам пригубив те пiйло – рiденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.

Банани i канапки зникли, «шампанського» було багато, i гостi виразно хмелiли. Лiкарi вдавали, що й вони щось вiдчувають.

І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах мiського туалету. Я глянув на кабiни i з жахом побачив, як з них виходять двое гостей, защiпаючи штани. За ними подалися й iншi. Запах посилювався.

– Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазi того, хто лежав пiд сподом зi шприцом i мав штрикати кожного, хто забажае у кабiнi справляти потребу. – Чи вiн заснув?

– Ну, то пiдiть розбудiть, – сказав я.

За хвилю почувся крик, i з кабiни, пiдтягаючи штани, вистрибнув один iз гостей.

Штунда з’явився сяючий, потираючи руки.

– Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От вiн i спасував.

– Що нам з ними робити? – забiдкався головний лiкар. – Вони ж зовсiм п’янi.

– Карбiд робить свою справу, – тiшився Штунда.

– Це вже не жарти, – сказав доктор Фiлюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушенi будемо втрутитись.

Гостей уже добре розвезло, й вони почали спiвати i чiплятися до санiтарок, вигукуючи:

– А подати сюди хористок!

Кiлькоро добивались до кабiн, в яких зачинився наш чоловiк i не пускав.

– Це неподобство, – сказав бургомiстр, – ви не пускаете людей до кльозету!

Лiкарi пробували пояснити, як вiдшукати туалети, але все було марно. Гостi бушували, кричали, перевертали крiсла. Доктор Гольцман скомандував принести гамiвнi сорочки. Санiтари кинулися на гостей i запеленали iх.

Депутат Цвiбак, який досi все холодно спостерiгав, урештi вигукнув:

– Панове! Кульпаркiвська революцiя звершилась! Вся влада вар’ятам! Гурра!

Пiд вiкнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горiли iсторii хвороб.

П’яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик i сказав:

– Це добрий шанс! Тiкаймо!

– В пiжамах?

– Чому в пiжамах? Ходи за мною.

Ми забiгли в палату, де лежало кiлька непритомних гостей. Ми iх розпеленали, роздягнули i запеленали назад. В темних костюмах i при краватках ми виглядали дуже пристойно.

Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собi сукню.

– Я здогадалася, що ви затiяли, i готова вас супроводжувати.

– Свобода! – вигукнув я, i ми утрьох побiгли назустрiч невiдомому.

Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевiльний, звар’йований i хворий на голову свiт.



1992




Святе сiмейство


– Ви поводите себе по-хамськи, – сказав я Сталiновi.

– Що?

Вiн вибалушив отетерiлi очi, нiчого подiбного, певно, не сподiвався, але хутко зметикував, що коли не прореагуе так, як належиться вождевi народiв, то опиниться у ще дурнiшiй ситуацii. Тодi вiн розмахнувся, щоб дати менi ляпаса, але я в останню мить вiдхилився, i його долоня заiхала по пицi Берii.

Щока в Берii вiдразу спалахнула багрянцем, але вiн тiльки люто подивився на мене. Якби не присутнiсть Сталiна, убив би мене. А так – тiльки пiдiйшов до дзеркала, примiрився i ляснув себе по правiй щоцi. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного вiдтiнку, що й лiва. Берiя задоволено мрукнув щось пiд нiс i знову пiдiйшов до нас.

Сталiн стояв розгублений, то ховав руки в кишенi, то виймав i роздратовано сопiв. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутностi стiлькох високопоставлених осiб. Нарештi видушив iз себе:

– Цей петлюрiвський шпигун… Цей петлюрiвський шпигун… Так! Петлюрiвський шпигун!

Його виразно заткало, вiн бризкав слиною i вiдчував себе невимовно пригнiченим через свiй зрiст, бо сягав менi лише до грудей. Зрештою, так само, як i той пуголовок Берiя. Нарештi рвучко вийшов з кремлiвськоi зали, лишаючи мене вiч-на-вiч з божевiльним Лаврентiем.

Всi iншi вождi революцii, що сидiли за столом разом зi своею товстелезною Матушкою, пасивно спостерiгали за сваркою, навiть на мить не переставши жувати.

– Я тебе уб’ю, – прохрипiв Берiя якимсь дуже теплим, мало не батькiвським тоном так, наче збирався вручити менi орден.

Я гречно вклонився.

Берiя вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моеi страти.

До Кремля мене привезли з в’язницi, де мене й так чекав розстрiл, а тому на всi цi вибрики я не звертав особливоi уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матерi Революцii, яка тримае на руках усiх своiх пуцьверiнькiв, що стали вождями i повели нас, грiшних, до нових висот. Народивши таку зграю вождiв, Мама, як любовно називали ii у Кремлi, неймовiрно розтовстiла i, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м’яса. Але йшов уже 1950 рiк i з кiлькох десяткiв ii синочкiв живими зосталися тiльки п’ятеро братiв – Сталiн, Берiя, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень – Маленков. Отже, усiх iх я повинен був розмiстити на портретi так, щоб усьому радянському i не радянському народовi видно було, яке це щасливе сiмейство i як вони всi себе палко люблять. Але сталося так, що Сталiн вперся рогом, що не буде вiн сидiти в Мами Революцii анi на лiвому, анi на правому колiнi, а тiльки посерединi, себто задницею на самому ii революцiйному лонi. Мамi Революцii якось те все було по цимбалах – хто вже тiльки не товкся по ii животу! Але всi решта запротестували, бо тодi, мовляв, симетрiя пропаде, а симетрiя для успiшного обйобування трудящих мас мае просто вирiшальне значення. Вийде так, що на одному колiнi сидiтиме аж три вождi, а на другому тiльки два.

Сталiн почiхав потилицю, попихкав люлькою i сказав, що в такому випадку вiн взагалi вiдмовляеться позувати для групового портрета i почав натякати менi, що волiе бути зображеним окремо. Оскiльки я вдавав, що не розумiю його натякiв, вiн почав хамити. Цим поки що й скiнчився конфлiкт.

Я спокiйно наносив на полотно рисунок вуглем.

– Щоб я здохла, коли його не розстрiляють! – ляснула себе по животу Мать Революцiя.

– Але спочатку нехай намалюе портрет, – сказав Каганович. – Історiя мусить балдiти вiд своiх героiв.

– Історiя балдiе лише тодi, коли ii гвалтують, – крутнув вуса Ворошилов.

– Особливо, коли це групове згвалтування, – докинув Молотов, а Маленков заллявся iстеричним смiхом.

– Цiкаво… – задумався Каганович. – Коли розстрiлюють – це боляче?

– А чому ти не спитав у троцькiстiв? – поцiкавився Ворошилов. – Взагалi, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати i про те, щоб наука якусь користь дiстала. Гiтлер був не дурак…

– О-о-й, Адольф! – простогнала Мать Революцiя. – Це моя найбiльша рана! Я його так любила! Пiсля Йосi це був найулюбленiший мiй синок.

– Ну, це ви, Мамашо, загнули, – обурився Каганович. – Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуацiя! З внутрiшнiми ворогами – жодноi проблеми. Ешелонами iх, гадiв, давили. А от iз зовнiшнiми – повний абзац. І тодi я придумав, що хтось iз нас мусить зiграти образ зовнiшнього врага. Адольф був шизiком вiд народження i вибiр упав на нього.

– Да, – перебив його Ворошилов, – Гiтлер був не дурак. Вiн на врагах проробляв рiзнi екскременти…

– Климусь! – устряв Каганович. – Екскременти – це гавно, поняв? А Гiтлер проробляв експерименти.

– Ну, всьо равно… значить цi… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука вiд цього просто цвiла. А ми шо? Стiльки цiнного научного продукту прахом пустили.

– Ну ти зрiвняв! – похитав головою Молотов. – Якби Адольфу треба було зничтожити п’ятдесят мiльйонiв так, як оце нам, то я хотiв би побачити, чи возився б вiн тодi з експериментами. У нас часу було обмаль.

Мать Революцiя, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, вiдкинувши своi тiлеса у глибоке крiсло, гортала якийсь часопис.

– Чудово! Я в захопленнi! – нарештi проказала вона. – Передайте Будьонному, що я в захопленнi. В моi часи таких журналiв не було.

– Можна? – потягнувся до журналу Маленков, але Мама ляснула його часописом по руцi: – Нi-нi, в жодному випадку! Тобi ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографiчний журнал!

– Еге ж, Матусю, – усмiхнувся до неi Каганович. – Тiльки Будьонний мiг додуматися в кожну пiську втикати червоний прапор.

– Червона порнуха колись завоюе свiт, – сказав Молотов.

– А-ах, – потяглася Мать Революцiя, – коли нам подадуть солодке?

– За десять хвилин, – повiдомив Ворошилов.

Каганович голосно висякався i буркнув:

– Все тут вирахувано до секунди. Все тут вимiряно. Якщо я й досi не збожеволiв, то лише завдяки моiм стрибкам.

– Цiкаво-цiкаво, – заплескала в долонi Мама, – я нiчого не чула. Я завше про все дiзнаюся в останню чергу. Про те, що скiнчилася гражданська вiйна, я дiзналася вже тодi, коли почалася Отечественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потiм. А друге – про якi стрибки ти говориш i чому вони тебе рятують вiд божевiлля? Принаймнi, чому ти думаеш, що вони тебе рятують?

Каганович пiднявся з-за столу, зробив серйозну мiну i почав:

– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупiю, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рiвноваги свiй органiзм. Тiльки-но в мене починае закручуватися не в той бiк мозок, я його стрибками розкручую назад, тоiсть в iсходное положенiе. Звiдси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори яснiше. Я хочу все знати.

– Та ж стрибки! Стрибки не дають менi з’iхати з глузду.

– А для чого ти виiжджав?

– Куди?

– Та на той глузд! Хiба ти не знав, що вони тобi потiм не дадуть з’iхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцiю, тодi обвiв поглядом усiх своiх братiв, вiдкашлявся i знову зайняв свое мiсце за столом.

– Ну? – не вгавала Матуся.

– Я там опинився вiдразу, як з’явився на цей свiт.

– Не бреши. Ти ще не вмiв ходити. Ти ще навiть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.

– Я прагну духовноi iжi. А ii так мало у цьому засраному Кремлi!

– Духи надто дорогi, щоб iх споживати, – вiдказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.

– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсiм про iнше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зi всiма ii клопотами, проблемами i стражданнями.

– Да це, браток, просто антiсовецька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Якi страждання в нашоi людини? Якi проблеми? Та ти на шо натякаеш? Ось прийде Лаврентiй, так вiн тобi вправить мозги!

– Здаеться, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобi б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речi… Скаржилася менi твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе дiло Климентiю.

Ворошилов вiдразу почервонiв i, сховавши голову пiд стiл, став наминати торт, який там красувався на золотiй тацi.

– Климентiй, звичайно, кавалерист i таке iнше, – продовжувала Мать, – але в нього е своя сiм’я, i обслуговувати двох жiнок…

– Трьох! – вихопився несподiвано Молотов i ляснув Ворошилова по спинi.

– Трьох?! – пiдняла голову Мать.

– Еге ж, трьох, – засмiявся Молотов.

– Чия ж третя?

– Оно, – кивнув на Маленкова. – Пупсика.

– Пуп-си-ка?! – вирячила очi Революцiя. – Пупсик! Це правда?

Пупсик Маленков потупив очi i тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.

– Так ти шо, Клим! – гримнула Революцiя. – Ти шо, скоро всiх жiнок Полiтбюро пердолити будеш? Га?

– Пардон, Маман, – пiдняв вказiвного пальця Молотов. – Мою жiнку Йося вiдправив на Колиму, i до неi Клим не добереться.

Мать вдарила кулаком по столу:

– Що за чорт! Коли подадуть солодке?!

– За десять хвилин, – вiдказав Ворошилов, вистромивши нарештi голову.

– Так шо, Лазар? – знову провадила свое Мать. – Доки твоя жiнка буде клянчити любов?

– До наступноi п’ятирiчки. А там я обiцяю, що знову буду ii файдолити. Зараз я не маю сил. Всi сили я вiддаю розгорнутому будiвництву соцiалiзму…

– Лазiк! – урвав його Ворошилов. – Ти шо, врiзав понад мiру? Шо ти плетеш? Соцiалiзм ми вже побудували i розгорнули. І даже вiдрапортували перед народом.

– А шо ж ми тепер робимо? – здивувався Каганович.

– Тепер ми будуемо комунiзм. Поняв?

– Поняв. А з чого ми його будуемо?

– З обломкiв соцiалiзму! – зареготав Молотов.

– Ну, братва! – обурився Ворошилов. – Мало ми вас, опортунiстiв, стрiляли! Ти шо собi дозволяеш в присутствii першоi дами Революцii? Ти про якi обломки? Да ти сам обломок!

– Шо-о? – визвiрився Молотов. – Я – обломок?!

– Ану припинiть негайно! – накричала Мать. – Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он – представiтель народа… – i вказала на мене.

– А-а, – махнув рукою Ворошилов. – Хай дивиться, все одно в расход пустим.

По тих словах вiн знову пiрнув пiд стiл i захопився тортом.

– Всьо, – сказала Мать, – мое терпiння лусноло. Де солодке?

– За десять хвилин! – гукнув з повним ротом Ворошилов.

– Я вже це десятий раз чую!

– І почуете ще двадцятий, доки Маленков не прокукае восьму вечора.

– Шо у вас за порядки дурнi? – дивувалася Мать. – Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свiжих вождiв революцii, у вас кожен раз якiсь новi порядки.

– Родiне нужни героi, но рождает пiська дураков! – заспiвав Каганович.

– Це ти про себе? – спитав його невинним голосом Молотов.

– Гандон штопаний, – вiдбрикнув Лазар.

– Нормальнi порядки, – сказав Молотов. – Ми рiшили, що коли в нашiй краiнi все йде по плану, то чому це не повинно стосуватися й часу? От i призначили одного члена Полiтбюро, а iменно товариша Пупсика Маленкова на пост Генеральноi Кукушки. Стоiть йому тiльки кукнути – i вiдразу озиваються куранти, щоб возвiстити на весь свiт наше радянське врем’я, которе iде всiгда впiрод. Но дiло в тому, що коли Пупсик береться кукати, його розбирае iстеричний смiх i замiсть кукати, вiн, падла, починае пукати. Тоiсть по-простому пердiти. Через те ми не дуже зараз наполягали, щоб вiн прокукав, тоiсть пропукав восьму годину. Ми вирiшили, що у вашiй присутностi це виглядатиме непристойно.

– Єрунда, – вiдмахнулася Революцiя. – Я в своему життi вже стiльки бачила гадостi, що якась там нещасна пердячка подiе на мене як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свiй Генеральний Пост.

Маленков слухняно пiдiйшов до вiкна, вiдчинив його i, вилiзши на пiдвiконня, зайняв позицiю. Та щойно зробив губи дудочкою, як вiдразу ж пирхнув смiхом i, обхопивши живота руками, почав випускати революцiйне повiтря. Усi за столом i собi покотилися вiд реготу, а Ненька Революцiя аж затряслася, б’ючи себе по боках та мало не гигикаючи.

Увесь цей час я безперестанку рисував i стирав, рисував i стирав, намагаючись зобразити Соцiалiстичну Революцiю таки в образi матерi, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом i вишкiреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував ii з натури. Врештi я облишив ii голову i зайнявся малюванням тулуба.

Пукнувши двадцять разiв, Маленков вернувся до столу, i вiдразу ж почали бити куранти.

– Браво! Браво! – похвалила Мать. – Якi в мене талановитi дiти!

– А ось i солодке! – оголосив радiсно Ворошилов, подаючи на стiл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхiвку.

– Це – торт?! – обурилася Мать. – А де рiзнi там розочки, пташечки, листочки?

– А де напис «Смерть космополiтам»? – трахнув кулаком Молотов.

Ворошилов нервово облизався, але запiзно.

– Ось! Ось де наш крем! – закричав Лазар, показуючи на кавалерськi вуса.

Зчинився рейвах, всi одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянськiй дiяльностi.

– Всьо! – сказала Мать Революцiя. – Мое терпiння пукнуло! Подайте менi Климентiя!

– О-о-о-й! Мамо! Не треба! – верещав Климентiй, але його все-таки скрутили, притягли до Мами i, здерши галiфе, наставили задницю.

Мать Революцiя узяла ремiнь, якого подав iй Маленков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, i тричi вiд душi ляснула Ворошилова по задницi. В цей час Маленков намагався ще й ущипнути Климентiя, i, коли це йому вдалося, вiн застрибав вiд щастя довкола столу.

– Брись! – форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собi з колiн. – І що в мене за дiти? Кожен тiльки й думае, як обмахерити iншого.

– И-и-и-и! – розмазував сльози Ворошилов. – Торта менi пожалiли!

– Нiчого ти, дурак, не поняв, – похитав головою Молотов. – Не торта ми пожалiли, а твоеi революцiйноi свiдомостi шкода нам стало.

Саме в цей момент з’явився Берiя i, розмахуючи в повiтрi якимсь папером, покрокував просто до мене.

– Во! Приказ про твiй розстрiл! – Вiн тiшився неймовiрно.

– А Йосип Вiссарiонович пiдписали? – поцiкавився я.

– Конешно пiдписали. Так шо я тебе вб’ю.

– Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.

– Справдi? – витрiщив баньки Лаврентiй. – Чому?

Голос його усе сильнiше скидався на голос евнуха.

– Тому, що такого ще не було, аби звичайнi персонажi могли убити свого автора.

– Якi персонажi? Який автор?

– А такий, – менi дуже подобалося його дратувати. – Ви всi – плiд моеi фантазii. Вас уже давно не iснуе так само, як i того дикого свiту, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав iз непам’ятi i змусив знову ожити. Але все це тiльки в моiй уявi.

– Бред! Самашедший бред! – загорланив Берiя i забiгав по залi, роблячи широкi кроки. – Ти хочеш сказати, що я i товариш Сталiн, i геть усi тут у Кремлi – це тiльки твоя фантазiя?

– Звичайно. Це навiть не сон, i ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.

– Не зможу… прокинутися… – навiщось повторив вiн i протер пенсе.

– Е! – озвалася Мать Революцiя. – Ти шо там агiтуеш? Ти шо, хочеш сказати, що i я тiльки плiд твоеi уяви?

Всi насторожено повернули голови у мiй бiк i чекали вiдповiдi. Я розумiв тепер, що потрапив у тунель з одним виходом i мусив тепер рухатися назустрiч своiй смертi, а може, й спасiнню.

– І ви теж плiд уяви. Але вже не моеi. Бо така соцiалiстична революцiя, яка пiдкосила наш народ, могла народитися тiльки у хворобливiй уявi присутнiх i не присутнiх тут манiякiв. Досить когось iз них вифантазувати з пам’ятi i вiдразу ж з’явитеся ви – Вiчна Фрейлiна Смертi!

– Браво! Браво! – заплескала в долонi Мамуся. – Ви поет! Так мене ще нiхто не називав! Вiчна Фрейлiна Смертi! Хай сховаеться Маяковський!

– Вiн уже сховався, – гигикнув Маленков.

– Але ж це повний бред! – нервував Берiя i натис дзвiнок.

До зали ввалився Сталiн. У нього був заспаний вигляд.

– В чом дело? Тривога?

– Да, – сказав Лаврентiй. – Іменно тривога. Цей суб’ект запевняе, що нас не iснуе i що ми – плiд його фантазii. Весь Кремль – це його уява. Га? Як тобi подобаеться?

– Я вiдразу казав, що вiн контрик. Це Петлюра нам його спецiально закинув мозги парити.

– Який Петлюра? – здивувався я. – Ви його давно забили.

– Нiхто його не вбивав! – невiдомо чого сполошився Берiя. – Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсiм. Тобто зовсiм, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за цi… як його…

– Жидiвськi погроми, – пiдказав Сталiн.

– Погроми робив Денiкiн, а на Петлюру списали, – заперечив я.

– Неправда! У нас е документи! – ще нервовiше заверещав Берiя.

– Спокiйно, – сказав Сталiн, – одним Петлюрою менше, одним – бiльше, це не мiняе дела. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстрiляемо.

– А дiло, я вам скажу, неординарне! – озвався Каганович. – Дiло дуже, я вам скажу, делiкатне. Бо, коли вiн диствительно… гм… ето… автор… тодi самi понiмаете… iнтересна получаеться комбiнацiя.

– У Львовi нашi офiцери грабанули магазини i тепер iхнi жiнки ходять в комбiнацiях на танцi! – обурився Ворошилов. – І нiхто не пояснив iм, що це зовсiм не сукнi, а обикновенне комбiне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов – узагалi скандал.

– Це зовсiм iнша тема, – перебив Берiя. – Нехай собi ходять. І так скоро вiйна. Всiх iх переб’ють.

– Мовчать! – гаркнув Сталiн. – Берiя! За розглашенiе державноi таемницi нащот вiйни я тебе позбавлю права вечеряти за моiм столом. На цiлий мiсяць. Не… мiсяць забагато… на цiлий тиждень.

– Тоже менi таемниця, – здвигнув плечима Берiя. – Якщо вiн автор, то йому й так усе вiдомо про те, що ми запланували третю свiтову вiйну.

– Вiн нас продасть, – засопiв Сталiн.

– Нiхто йому не повiрить.

– Його потрiбно негайно лiквiдувати, – сказав твердо Сталiн.

– Але поки ми не знаемо точно, хто вiн, ризикуемо дуже сильно, – заперечив Каганович. – Якщо ми його знищимо, а вiн автор, то ми тим самим знищимо i самих себе.

Сталiн змiряв мене поглядом, повним ненавистi.

– Думайте, хлопчики, думайте, – сказала Мать Революцiя. – Сiм разiв вiдмiряйте, один раз розстрiляйте.

– Треба негайно зiбрати Полiтбюро, – сказав Сталiн.

– Та ж воно усе тут! – здивувався Берiя.

– Я сказав зiбрати Полiтбюро! – гримнув Сталiн. – А не родичiв!

Берiя зробив чудну мiну й, пiдморгнувши столу, сказав:

– Прошу розiйтися всiх по своiх кабiнетах. Зараз я почну збирати Полiтбюро. – Вiн пiдняв слухавку: – До мене, негайно.

Молотов, Каганович, Ворошилов i Маленков вийшли. Мать Революцiя не приховувала свого iнтересу до всього, що тут вiдбувалося, але й не забувала смакувати тортом.

Дверi вiдчинилися i з’явилася зовсiм гола секретарка:

– А ось i я!

– Негайно збери Полiтбюро.

– Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене згвалтуе, промине купа часу.

– А ти не давайся!

– А вони подумають, що я кокетую i всьо равно згвалтують.

– Тодi так… Трьох водночас ти зможеш задовiльнити?

– Канешно! Я й чотирьох можу.

– Да? А яким образом? – пожвавiшала Мать Революцiя.

– А таким, що примiром Каганович ляже, а я сяду на нього i нагнуся вперед. Молотов пристроiться ззаду, Ворошилова я вiзьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Маленкову зделаю ручкою. Японський вертольот називаеться. Це менi фрау Рiббентроп прислала.

– Чудово! – вигукнула Мать Революцiя. – До чого цi япошки тiльки не додумаються! Навiть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своеi юностi. Я б тодi ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому дiлi треба знати не тiльки кому дати, але i як дати.

Сталiн поплескав секретарку по тлустiй дупцi й вiдiслав зi словами:

– Давай, дерзай. І все в темпi.

Потiм обiйшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звiра. Навiть помацав рукою плече i видушив:

– Менi все-таки здаеться, що вiн нас дурить.

– Ти завжди вибираеш, що легше. Тобi не хочеться, щоб ми вiд нього залежали, от ти й не вiриш, – заперечив Берiя.

– А тобi нiби хочеться.

– І менi не хочеться. Але шо делать, як неоднократно казав тов. Ленiн?

– Ти поясни менi, дорогий, як це сталося, що вiн попав у Кремль? Хто його визвав?

– Да ти ж його сам i визвав.

– Я? – вибалушив очi вождь.

– Ти менi наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сiмейство», як оце ми всi сидимо на колiнах у Мамашi Революцii.

– Так я що, казав саме його викликати?

– Дiло в тому, що ти сказав привести генiального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усi генiальнi художники в расход пущенi. Нiкого не лишилося. Тоiсть пару ше е, но вони космополiти, а ввиду теперiшньоi твоеi полiтики нащот того, шоб долой космополiтiв, iстественно я не мiг iх запрошувати для такого ответственного дела. А це якраз найгенiальнiший режисер современностi. Його фiльм «Земля» дивився весь свiт.

– А-а, – закивав радiсно Сталiн, – так це вiн «Щорса» зняв?

– Вiн! От бачиш – признав. Короче, ясно, що вiн з нiчого може зробити шось. Потому шо в диствiтельности Щорс був, канешно, пшик. Там на фронтах i куди бiльшi героi воювали. Но вони всi вовремя були лiквiдованi. Як враги. А цього лiквiдували як героя…

– Так це ж режисер, а не художник.

– Да, але вiн i художник. Рисуе за милу душу. Всi стiни в камерi порозмальовував. Іншi там матюки рiзнi царапають, антiсоветчину, а цей – сключительно картiни. Просто тобi ермiтаж. Словом, я рiшив, що тiльки вiн може намалювати про нас героiчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав i бив поклони до отупенiя.

– Поняв. Значить я сам собi свиню пiдсунув? – Тяжко зiтхнув Сталiн. – Добре, а шо було далi?

– Як? А ти шо, не помниш?

– Да у нього ж страшнi провали, – озвалася Мать Революцiя. – Вiн не пам’ятае, куди люльку подiв, не то шо…

– Про провали нам давно iзвесно, – сказав Берiя. – Але одне дело люльку загубити, а друге – державу.

– Е! – стрепенувся Сталiн. – Ти на шо намекаеш?! Ти куда гнеш?!

– Правильно гне! – пiдтримала Берiю Мама. – Держава – не люлька. В зубах тримай, а згорiть не давай.

– Коротше, – вiв далi Берiя, – нi з того нi з сього ти вперся, шо сядеш посерединi, а далi i взагалi вiдказався вiд групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь, i давай отдельну картiну.

– Ну i що? Не заслужив я, чи що?

– Та нiхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.

– І я заслужила! – нагадала про себе Революцiя.

– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скiльки затягнеться. А вiн, тоiсть художник, один у нас. Усiх уже пострiляли, оце одного й лишили. Семенной фонд називаеться.

– Так, – кивнув Сталiн. – Це пам’ятаю. А що далi було?

– А далi, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.

– А вiн шо?

– А вiн чи не здогадався, чи зделав вид – не знаю. Всi вони – цi деятелi iскуства такi. Один Джамбул Джабаев не такий. Да ше Корнiйчук.

– Значить не здогадався, – похитав головою вождь.

– Потiм ти почав розказувать про всi своi подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо вiн догадаеться.

– А вiн i тут не догадався? – аж позеленiв вождь.

– Не-а… i тодi якраз случився припадок.

– З ним?

– Нi, не з ним, а…

– З тобою?

– Да я шо – припадошний, чи шо?

– А з ким?

– Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною i вопше употреблять некультурнi слова. В тому числi i нащот його матерi. Шо ти ii, мовляв, у свойо врем’я ето самое…

Тут Берiя поляскав долонею по кулацi.

– Шо за ерунда? – стенув плечима Сталiн. – Да нiколи я з його мамашою нiчого такого…

– Але вiн так поняв, шо ти маеш в виду не його мамашу, а Украiну вопше. Тоiсть ти Украiну, – ляск-ляск долонею по кулацi, – ето самое.

Сталiн перестав мiряти залу й спинився.

– А-а, Украiну? Да, було дело. Вздрючив я ii, как надо. А вiн шо – образився?

– Вiн назвав тебе катом. І тодi ти мене ударив.

– А-а, да-да-да… З цього мiсця я уже все пам’ятаю. Так воно й було.

Раптом до зали ввалилося четверо членiв Полiтбюро. Всi в кальсонах з квiточками i зi штанами в руках.

– Що це таке?! – аж кипiв Каганович. – Нас уже обшукують до голого тiла! Пороздягали, як контрабандистiв на кордонi!

– Це все штучки Лаврентiя! – сопiв Ворошилов.

– А по-моему, правильно, – сказав Молотов. – Треба бути бдiтельним. Потому шо враг не дремлет i Росiя в опасностi. Мiжнародний iмперiалiзм тiльки й чекае, щоб угробити нашого дорогого вождя.

– Не угробити, а умавзолеiти, – заперечила Мать Революцiя, – бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеi.

– А ви знаете, Маман, – задумливо промовив Каганович, – як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам’ятник.

– А шо? – примружила око Мать. – В цьому шось е. Інтересна мисль.

– Вiн буде стояти i показувати рукою туди, – продовжував Каганович. – Або туди!

– Лазар, а ти знаеш, куди ти оце рукою показував? – спитав з ехидною посмiшкою Берiя.

– А куди?

– А на Сибiряку!

Всi розсмiялися. Один лише Сталiн дивився з похмурим виглядом i, коли влiгся смiх, захрипiв:

– Нiкуди я не буду показувати. Нема чого менi робити – стояти й показувати! Ти сам попробуй постiй хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося – як заскавулиш.

– Да, – кивнув Каганович, – но ви вже тодi будете… м-м… в смислi покiйник.

– Ану прекратiть iздiватися над покойником! – затупав ногами Берiя, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. – Я хотiв сказать – над вождем народiв! Сталiн живее всiх живих! Поняли? Ану повторiть!

– Сталiн живее всiх живих! – заревло хором Полiтбюро, навiть Мама пiдтримала. – Сталiн живее всiх живих! Сталiн живее всiх живих! Сталiн живее всiх живих! Сталiн живее всiх живих!

Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталiна, розмахуючи руками, в яких метлялися галiфе. Мама теж тупала ногами i лупила кулаком по столу. Несподiвано для себе, отупiлий вiд галасу, вождь так само затупцяв на мiсцi, а за хвилю вистромив руку i завмер, показуючи кудись в неозору далечiнь або в прекрасне майбутне.

Помiтивши цю ленiнську позу, Полiтбюро поволi стихло i розступилося, iмiтуючи душевний трепет.

– Генiально! – заплескала в долонi Мама, чим i розрядила обстановку. – В одному я впевнена: якщо коли-небудь цей експеримент з соцiалiзмом полетить кiбенi матерi, моi дiти не залишаться без шматка хлiба. Адже вони такi талановитi циркачi!

– Чому ви це назвали експериментом? – спитав Сталiн. – Шо за шуточки?

– Йося, а знаеш, що менi одного разу сказав академiк Павлов? А вiн так сказав… Якби Ленiн був мудрою людиною, вiн би свiй експеримент перевiрив спочатку на собачках. А вже потiм, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.

– Шо? Так i сказав? – аж затрясся вiд смiху Сталiн, i всi решта за ним заiржали, загелготiли, закувiкали…

– Так! Ну всьо! Ну всьо! – заспокоював iх Берiя, душачись вiд смiху. – Канчай балаган! У нас Полiтбюро! Прошу сiдати. Зiбрали ми вас… Я кому сказав сiдати?!.. Зiбрали ми вас, таварiщi, щоб сповiстити пренепрiятнейшое iзвестiе. А iменно…

– К нам iде ревiзор, – зхохмив Каганович.

– Шо, знову цей Рiббентроп? – сполошився Маленков.

– Мовчать! – гаркнув Берiя. – Ситуацiя у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловiка? Хто його знае? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Украiну послали?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-vinnichuk/gi-gi-i/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения