Читать онлайн книгу "Криничар"

Криничар
Мирослав Дочинець


“…Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет, як здобути те, чого домагаються всi – Багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – звiльнення вiд страху i вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми . Ось писемний дiярiюш про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…”





Мирослав Дочинець

Криничар

Роман



Івану Дочинцю, який вiдкрив менi свiтло книги.

Емiлii Дочинець, яка вiдкрила вагу грошей.

    Мирослав Дочинець.

Я – крихiтний олiвчик у руцi Господа, який пише лист любовi цьому свiтовi.

    Мати Тереза.

Час – це едина монета нашого життя.

    Карл Сендбер.

Коли стаеш на мiст, спробуй палицею – чи надiйний.

    Стара приказка.

Спекотного пролiття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тодi благодатна домiнiя Мункач подарова ясновельможним цiсарем архiепископу графу Лотару Францу фон Шенборну за помiч цiлим драгунським полком у турецькiй вiйнi) в княжому городi Мукачевi на торжищi Пiяц було здвигнуто залiзного боввана. То був пам’ятник не людинi, а псовi. Викуваний зi старих ланцiв, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полудень, вiтрив гострим носом прибазарний сморiд. Дужi лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Дiлового. Дротяною шерстю пса стiкало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, нацiдивши повнi пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуда, мовчки вiдхиливши рукою питво, зiрко придивлявся то до вух звiра, то до панських – i втiшно знаходив подобу. Тодi й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавiло в прозеленкуватому склi.

Другого дня монастирський маляр Жига, що жив пiд мостом на Руському кiнцi, принiс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив пiд ним солому i, коли попiл розтопився на густу оливу, став з варiшки поливати нею залiзного пса. Олива та нараз застигала – i пес заряхтiв на сонцi, як новий дукат. Торбачка Пiшi-Магда лизала собачий хвiст i гойкала, що то щире золото. Нiби вона на тому розумiлася направду.

Десь за тиждень по тому хтось уночi зiшкрябав золотий покрив – i пес запiстрявiв, як злежаний заячий лайбик. Тодi знову придибав кривий Жига з вiдрятком, i знову крив кування позолотою. І втрете так було, доки не приставили до пса сторожа. І той стелив собi на нiч солможак, а голову клав на камiнну плиту, що нагрiвалася за день. А в дощ натягав над псом просмолену верету i влягався пiд його черевом. Золото не пахло, а дощова вода кисло пахла залiзом.

Мукачiвськi люди нараз полюбили свого боввана. І, погладжуючи його шию, потайки просили собi багатства. Вони знали, що чинять, знали, звiдки в того лаби зросли.

Довго стояв той пес на Пiяцi, i обминала його челядь, вози i роки. Глинянi хижки довкола брала рiка, а натомiсть мурували кам’яницi. Ширшала i твердiшала вулиця. А люди навпаки – м’якли серцями, бо замагалися, виходили з бiди. Мали що продавати, мали за що й купувати. Отож i торговиську стало тiсно. А вiдтак умер той сумноокий пан, перед яким клепав головою кожен мукачiвець, виказуючи йому честь i пошанiвок.

Із пса давно здерли позолоту, пiд ним кублилася жеброта. Позагинали вуха, вiдломили хвiст. Якщо бовван не iржавiв, то лише через те, що дiтня голими гузенятами возилася на ньому. А вiдтак якийсь жид купив те мiсце i скинув пса, переплавив його на долота. Коли вивертали плиту пiд ним, знайшли акацiеву довбанку iз заткальцем. А в нiй шкiряну тайстрину iз зшитком паперiв. Жид з усього вмiв мати хосен, вiн продав знахiдку графському гайниковi Шолтису. А той вiддарував iх учителевi-швабу Ленарту, що навчав його доньок.

Учений чоловiк, маючи пiетет до всякого документа, покликав собi на помiч руського дяка Йвана Гошика з Росвигова. І той вичитав i витлумачив йому кириличне письмо. Не одна корчага вина спорожнiла, не одне курятко було з’iдено за тим перечитом. Що далi вглиблявся Гошик у повiстування, тим бiльше загострювався Ленартiв сухий нiс, а в риб’ячих очах оживали лiловi чоловiчки. І вiн квапив-пилував Гошика вислiпувати буквенi ряди. Вiн збирався переписати собi зшиток по-своему, але нагло заслаб. Так тi папери й осiли в дяка.

На останнiй покайнiй сповiдi Гошик вiддав iх ченцевi, котрий опiкувався монастирською книгозбiрнею. Так у гайниковiй тайстринi з оленячоi шкiри вони й пролежали на верхнiй полицi до 1946 року. А тодi одного березневого дня бiблiотеку завантажили в студебекер i вiдвезли до Ужгорода на дворище КДБ. Тут ученi мали перебрати книги й переписати те, що придасться новiй добi, а що нi – спалити. Волохата торбочка впала пiд ноги водiю студебекера, i оскiльки той був затятим рибалкою, то злакомився на таку рiч: добре буде носити в нiй рибальський рихт i хлiбець iз солониною. Пiдняв ii i запхав собi пiд сидiння. Тайстрина справдi придалася, в нiй пожиток не мокнув навiть у зливу.

Я добре пам’ятаю оту його наплiчну тайстру, бо вуйко Митро часто брав мене з собою на Боржаву, в якiй паркими ночами кидалися грубi, як телята, соми. Про паперовий згорток, який вiн про всяк випадок запхав пiд дошку пiдлоги, мiй родич прозрадився вже тодi, коли я сам почав щось пописувати в газети.

Так на свiт було видобуто зжовклi крихкi аркушi, списанi твердою рукою. Вони пахли мишвою, тлiном i трiшки iржею, що залишаеться пiсля старого залiза, з’iденого невмолимим часом.

Ось – цi записи. До них мимоволi тягнеться рука в сум’яттi душевному. І тодi здаеться, що не ти iх читаеш, а вони зчитують тебе.


* * *

Коли менi не спиться, я кличу не ангела до сну, я покликаю в пам’ять дими. Так любо, так утiшно дивитися на сивi хиткi стовпи, що здiймаються в небо, пiдпираючи студенi хмари. Добрi чотири сотнi коминiв грiють обшир над Мукачевом. І вiд того й менi теплiе на серцi, а нiздрi лакомно хапають звичний припах. Може, тому, що молодiсть моя проминула пiд землею, в старi лiта мене, як безклопiтного дiтвака, манить небо. Усе навиворiт, як на смiх.

Дим – це вiддих людського житла, добрий дух хижi. Дим може багато чого розповiсти такому бувалому чоловiковi, як я. За клубами з комина я вгадаю, чим топили пiч. Легкi, як марево, синюватi струменi сiе добрий бук. Такi димки стоять над жидiвськими й мадярськими кам’яницями довкола Пiяцу. Твердi, ситi снопи вергаються з димарiв там, де горять дубовi колотвицi, що iх громадять у Пiдгородi шваби. Молочно-блiдi цiвочки пускае береза й вiльха. Липа, осика, лiщина та iнший рiденький корчiвник пахкають густими клубами, якi довго не розвiюються у високостi. Зеленкуватими космами, пострiлюючи iскрами, чадить сира солома й сiнна потеруха. Кислою гiркавiстю тягне з Руського кiнця, який мадяри називають Оросвийгом. Там гнiтять у печах бадилляччя, гарбузове гудиння, стебла посоняху i надертий з-пiд снiгу лист. І нi з чим не сплутаеш змiйчастi iржавi павiсьма вiд кiзяка. Пораз, хоч i не одразу, вгадую я терпкий, як егерське вино, смак кiптяви вiд паленого жолудя й дикого каштана. Його заколочуе вiтер iз пiстрялiвського порубища. Ще менi пам’ятний гар смолистоi стружки й квасного пиловиння, що тягне з майстерень лiвобережноi Карiчки. Що лише не палить, не пхае в черiнь наш люд, аби вгрiти тiло й приварити якесь iдло. Вогонь iх грiе й годуе, ще й повiдае небовi про iх поденну житнiсть. Шепоче про це пащами коминiв.

А менi з тих димiв найсолодший той, що з вербового пагiлля. Такий задавнено солодкий i жданий, що аж памороки забивае, коли зненацька надлетить iз пiдгорянського зарiнку, вiд пiзньоi рибарськоi ватри чи вiд казана кошикарiв, що виварюють на березi свiжу лозу. Хоч той димок i дере горлянку, але менi вiн проситься в груди, як майський мед на язик. Може тому, що приносить на своiх легких крилах казки мого дитинства. Їх було не густо, та все ж були. Хоча б ота – про замохнатiлу вусату рибу з-пiд кольчинськоi греблi, що ссе цицьки потопельниць…

Багато билиць можуть розповiсти менi дими.



Не пiдвладний менi й не пiзнаваний, як це нерiдко бувае, лише дим iз власного комина. Бо це не вiльний, не справдешнiй дим. Дим зламаний i замурований у камiнь. Такий дим не може мати свого сталого запаху. Як пес на припонi, що завжди мае iнший норов. Як невiльник у темницi, що мае iншi очi.

Я, багатий чоловiк, можу привезти собi з Верховини найлiпшi буковi дрова, що дзвенять, як залiзо. Можу топити деревним вугiллям з моеi ж копальнi, яку пастушки колись винюпали за коропецьким березняком. Можна б без жури i стиску грiти покоi та столувати родину й прислугу. Та що, коли я не звик топтати золото ногами i пускати грошi на вiтер. Якщо свiт вiдкрив менi очi, налив оливи в голову, а в руку дав грiш, то мушу, видати, я цим послуговуватись до скону. Мушу йому служити.

Менi розповiв про цi печi вузькоокий чоловiчок пiд Бiлгородом. Я там копав лази пiд городськими мурами, а вiн навчав нашу старшину битися на мечах. Хоча сам вiн меча й не мав – такий собi акацiевий обрубок. Зате цiпок той крутився мiж його пальцiв, як веретено, зi свистом краяв повiтря, а турецькi палашi вiдлiтали вiд нього, як вiд булата. При цьому сам чоловiк майже не переступав з ноги на ногу, лишень кий його мигтiв, невловимий оку, лiворуч-праворуч, над головою й за спиною, вiдсiкаючи з глухим дзвоном нападникiв. Звався вiн Лiнь. Недурно, либонь, прилипло те назвисько до чоловiка. Бiльшого лiнюха я не стрiчав. День при днi, коли не школив рубак, Лiнь дрiмав, загорнутий у баранячу реверенду. Мороз стягував його жовту, як на бубнi, шкiру, лише iнiй бiлiв на бровах i рiденьких вусах. Я торгав його за плече, аби пересвiдчитись, чи ще живий. І вiн вищиряв рiденькi мишачi зуби й розтуляв шпари сльозавих очиць. Був живий, ще й який живий! Як той здихлявий кiт, що й позiхнути лiнуеться, а пожбур його з даху – впаде на чотири лапи й у клiп ока вихопиться на дерево, в безпечне мiсце.

Я питав того чоловiка, звiдки вiн. «З-пiд небес», – шкiрився, як пес на гарячi крупи. «Не бог же ти, скажи, з яких земель?» – допитувався я. – «Я iз землi, що огороджена кам’яним парканом, по якому можуть пройти чотири верхiвцi стремено в стремено». – «То ви там лише б’етеся на палицях, чи щось i робите людського?» – «Ми там будуемо храми з верхами, закоченими, як лист лопуха. І сiемо в воду бiлу пшеницю». – «Як не люди», – сердився я. Але не зi злостi, з холоду. Що сердитися на людей, котрi не такi, як ти. У Бога всього багато.

Зима тодi стояла така ж люта, як i тепер. Конi копитами примерзали до криги. А нам не вiльно було палити вогнi, щоб не забачила замкова сторожа. Менi ще стерпно, я довбався пiд землею, а земля тепла. Для живого вона тепла. Це вмираючому вона здаеться студеною. До того ж я мiг притулитися до кобили, що витягала з довбанки кремiнь. А тим, що сидiли на льоду в очеретах, скажу вам, було невесело. Нiяк iм було. Бо мороз зварював кров i висушував мозок. То нiчого вже й не кортiло, тiльки спати. І засинали навiчно. Кого десяцькi не могли вже розбудити, роздягали, розпорюючи полотно, i обтуляли себе добутими хламидами. Ножi тупилися об тiла, задубiлi на кiстку.

Мiркую, що холоднеча дiткнулася й жовтолицього. Як сновида пiдiйшов вiн до купи, котру ми наносили з пiдкопу. Своiм бучком-мечем поцоркав об рудi плитняки, один, другий, третiй. «Це теплi каменi», – засипiв радiсно. Нiхто й око не скинув, подумали, що сплив розумом мечоносець. А вiн тiшився: «Тепла постiль буде. Тепла нiч буде». Пiдняв свiй акацiевий костур i найближчого з нас штурхнув на глиняну купу. Нiхто не мав нi сил, нi волi перечити мавпиську, знаючи його легку руку i тяжку зброю. Вояки тягали камiння i мостили з нього низенький колодязь, що сходився аркою вгорi. Вiд нього протягли ярок на два лiктi завширшки, який теж накрили плитами й замастили глиною. Землю розмiшували своею сечею. Так казав Лiнь. Той рiвчак потягся до гаю, пiд кудлатi шапки сосон. Коли це було готово, Лiнь палицею пiдсiк очеретину, i всi взялися за своi клинки. Нiхто не розумiв його дивного замiру, але кров наша ожила, пiд каптанами зародилася подоба тепла.

Люди, вимордуванi затяжною облогою, сiкли тростину, як ворога. Тим паче, що цей не боронився. А Лiнь учив, як сплiтати з комишу снопики, схожi на рiздвяного дiдуха. Тi перевесла ми запхали в кам’яну криницю, i Лiнь черкнув кресалом. Лише тодi всi збагнули, що це – пiч. Сухий очерет затрiщав, заговорив гарячими язиками, а над сосняком закурився легенький димок. Здаля, з фортецi, то могло здатися снiжною курявою чи млявим надвечiрнiм туманцем.

Що казати, пiч наша горiла i грiла. Вузькоокий першим постелив свою попону на тепле камiння. Ми попадали за ним, переплiвшись тiлами в живий ланцюг. Люди хапали забуте тепло руками, губами, вдихали його й надовго затримували в собi. А солома тлiла, пiч розпалялася, видуваючи рятiвний дим, i мерзлота вiдступала вiд наших стегон. Земля ставала теплою, як жона. Нам уперше за цю зиму наснилися солодкi чоловiцькi сни.

Ми гадали, що не покинемо Бiлгород нiколи, що вмерзнемо в кригу його озера. А сталося так, що порятував нас усiх один чоловiчок. Той, котрого ми мали за нiщо, за пусте мiсце, брали на посмiх, ненавидiли i таемно жадали, аби розсiк його жовту плоть чингал котрогось iз наших сотникiв.

Дивний був той чоловiк Лiнь. Та хiба мало дивних? Хiба для когось я не чудний?! І чи не здасться комусь химерною ця розповiдь про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…



Тепер, через десятки лiт, я розумiю, що лiнькуватiсть Лiня, вiдстороненiсть вiд окружжя i подiй були для нього рятiвною Пустотою, в яку вiн ховався, як равлик у мушлю. Це була не осоружна, гнiтюча порожнеча, як у нас, котру ми наповнювали хто чим – хто страхом, хто млявим гнiвом, а хто пустослiв’ям. Вiн свою порожнечу залишав вiльною. Цим вiдрiзнявся вiд нас. Барабан звучить порожнiй, а набитий лахмiттям – глухне. Лiнева Пустота була цариною неприсутностi, необтяженостi, недоторканностi. Затишне кубельце духу, в яке не проникали нi солдатськi знегоди, нi буденнi клопоти, нi жура, що черваком жере серця. А що вже казати про студiнь, про вошi i голод…

Ми мали Лiня за пусте мiсце, а вiн i справдi перебував у пустотi легкостi. Легкiсть серця для таких людей важливiша за твердiсть м’язiв, широку кiсть i тягар корисних речей, якi ми громадимо собi впродовж життя. Легкiсть для Лiня була навiть у виборi зброi, щоб i руку зайвий раз не обтяжувати. Інколи менi здаеться, що й палицю вiн носив лише про людське око. А перемогти мiг i без неi.

Якщо, звiсно, йому була потрiбна ця перемога. В чому я маю сумнiв.



Так я мiркую нинi. Та з ким про це поговориш у чотири ока, душа в душу? Якби поряд був Гречин. Я навiть здогадуюся, що б вiн мiг сказати – чоловiк, що називав себе буквою Епсилон.



Меч належить однiй людинi й убивае одну людину. Чаша належить однiй людинi, але з неi можуть напитися декiлька людей. Монета теж належить однiй людинi, але в дбайливiй руцi послужить багатьом, помножить мечi й чашi, та й сама помножиться.

Якщо ти вродився з насiнини войовничостi, то можеш у лiнощах скнiти весь вiк, можеш спати собi, але бряжчання зброi вмить пробудить тебе. І ти пiднiмешся, як стiй, оголяючи нерви свого духу i свiй меч. І в бою ти вiдновишся, а меч твiй нагостриться. Навiть якщо вiн дерев’яний. Бо справа не в матерiалi, з якого вiн роблений. Справа в матерiалi, з якого правлений ти – воiн. Перст вiйни на тобi.

Якщо ж на твоiй руцi золота печать, то може долоня бути твердою вiд мозолiв, як кiнське сiдло, можеш ти бути зноском примiського вертепу, байстрюком з попелу й тирси, – твое серце втiшатимуть не шабельнi згуки, не нути гусель, не бемкання дзвонiв, а тихий, таемничий подзвiн крейцерiв у прохолоднiй скринi. Бо в тiй скринi прихованi i вiйни, i музика, i храмини. Весь бiлий свiт умiщаеться в цьому темному нутрi.



До чого я хилю? Ота пригода пiд Бiлгородом мимоволi застряла в моiй головi, як застряють цiннi окрушини на решетi золотаря. Весь час я добуваю iх звiдти, обмацую, зважую, а далi вiдливаю в якесь пожитне дiло. Так я вдома скликав лiпших мурникiв i пiчникiв i розповiв iм про свiй задум. Лише в двох засвiтилися очi, але й цього достатньо. Я звик до людського маловiрства. Вони вимурували казан за моiм начерком, а середину обкували залiзом. Тодi взялися за стiни. Чим довша люлька, тим лiпша тяга, мiркував я. Стiни, з покою до покою, порожнили борознами, щоб дим мiг вiльно собi снувати аж до комина, до якого вже доходив ледь теплим, устигши вiддати тепло кам’яницi. Ще бiльше чудувалася челядь, коли ми затопили оту пiч. Я велiв пiдмести двiр i дровiтню, обрiзати дерева, а з хлiвiв нести потеруху. Усе це засипали в залiзний бубен i запалили. Пiд вечiр хижа нагрiлася рiвним благим теплом. А в пiч до ранку й заглядати нiчого, воно собi тлiло й тлiло – смiття. Я й сусiдам сказав: тепер свое смiття несiть сюди. Усе, що горить i не горить, те, що дотепер у Латорицю скидали.

Направду мiй осiдок обiгрiвався смiттям i навiть помиями, усiм, що прибирали з берега рiки вiд млина до Черленоi корчми. Бувало, тиждень пiч не розпалювали, а вiд казана з непотребом цiдилося лiтепло, якого було доста для хатнього затишку. Жона в лежницi тулилася до теплоi стiни бiльше, нiж до мене. Я ж люблю холод, свiжiсть. Що ще чекати вiд того, хто зрiс на семи вiтрах.

Тодi я увiльнив служника, що стояв при грубах, i вiдрядив його опоряджати церковне дворище. А дрова, заготовленi на зиму, вiдвiз до школи.

Прихитрившись, я пустив змiйкою цiвки i в городець, пiд грядки. А згори накрив iх стрiшками з вистрижених кролячих шкур, аби сонце пробивалося. Надворi снiжило, а в моiй теплицi яскрiла зеленина i земля смачно парувала. На великодне розговiння я поклав на архiерейський стiл кошарик зеленоi цибулi, салати, кропу й повне сито огiрочкiв-мiзинцiв. Було з чого дивуватися на гостинi.

Вуличних поголосiв теж вистачало. Приносила iх з торжища кухарка. «Пан Кутьо вiзьме хосен навiть iз собачого лайна!» «Золотар е золотар, циганам тепер у мiстi немае що робити. Все вiн пiдбирае». «Переповiш, Гафiе, газдi най прийде i мiй будар почистити».

Я знаю, це не злоба iхнiми язиками обертае, то плеще з них голоштанна веселiсть. Ачей не забули вошивi мудраки, з чого я вчив iх хижi лiпити, коли сiм лiт тому Латориця в першi зазимки понесла цiлу вулицю. Ледве худобу вiдтягли. І стали чорним згарищем на бiлiм снiгу, з дiтьми на руках i з упованням в очах. От i маете те, що накликали! Доки вам, маловiри, можна заказувати не довбати камiнь з дамби, не копати пiщанi ями в берегах, не рубати хащу над потiчками?! Доки лiпити будете халупи з глини на глинi?! Та ще й на самих закрайках, аби нужникiв не треба робити, аби сикати прямо в воду, аби не копати колодязiв, а просто з берега черпати – i худобi на пiйло, i собi на юшку. Нерозумне, недбайливе плем’я! Не порадившись iз головою, руками все хапають…

Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.

«Господь покарав нас, солодкий паночку».

«Виджу, – сказав я, – але ж я не пiп. Ви до церкви йдiть».

«Рiка все забрала у нас, i твоi позики теж. Голi ми чисто, що з нас тепер вiзьмеш?»

«Правда твоя, Йошку: нiчого з голого не вiзьмеш».

«Тодi хоч шкури нашi вiзьми. Твоi ми цiлком. Роби з нами, що хочеш», – правив далi хитрий чоловiк.

«Е нi, братику, робити з вами я нiчого не буду. Самi робити будете».

«Ми б i радi прислужити, пане, та зима зазирае в дiри. А дехто й шапку не встиг ухопити».

«Нiчого, Йошку, зiгрiетесь. Хто робить, той голий не ходить».

Загад дiло справуе. Я послав кметя до своiх цеховикiв за сокирами й пилами, i нужденна череда людей i тварин потяглася до Сорочого лiска. Його я вимiняв колись у графа на брукiвку зi своеi каменоломнi в Шелестовi – вiн ii стелив на майданах у Вiднi. Прийшли, стали. Дерева сiяли на сиротинну громаду останне листя, тверде, як бляха. Хтось пiдняв жолудь i пiднiс до рота, щоб заживитися.

«Тут маете свою нову вулицю, – сказав я. – Поселяйтеся».

Перезиралися лячно, як загнанi звiрi.

На один дух ми перетяли узлiсок шнурами, так, аби кожнiй родинi припало чотири дерева на шiсть-сiм ступнiв одне вiд одного. Шваби колись мiряно садили лiс. Люди взялися за роботу нараз i мовчки. Заговорили сокири, загули пили. Сорочi гнiзда падали, як шапки з верховiття.

Робили i вдень i вночi, присвiчували ватрами. Час не вiл, його не прив’яжеш. А снiжок, що сiявся за комiри, лише пiдганяв робiтникiв. Дерева пiдрiзали на висотi в пiвтора зроста найвищого чоловiка. Стинали iх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводiла з Визницi. Вiн так цiлив, що крони входили одна в одну, як пальцi рук у замок, коли хочеш напитися з криницi. Їх ув’язували гужовками з лика, а зайве палiччя вiдсiкали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дiтьми теж не сидiли – рiзали в заплавах очерет i тут же пластали його на покрiвлю. Товстiше встелиться – теплiше буде, радили дiдове. Мали роботу й вони – обкурювали стовпи, аби дерево далi не йшло в рiст i не бралося черваком.

Прийшла черга й до стiн. Колись у Волохii я видiв, як iх плетуть iз верболозу, а затим обмащують глиною. На Карiцi, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогнi, щоб земля попустила й прийняла воду для замiсiв. Глина вперемiш iз солом’яною сiчкою добре бралася до плетенки, твердiла за руками. Хижки виходили, як кошi. Може, десь кривенькi, та не мусить бути рiвно – аби живно! Розпаленi всерединi вогнища просушували стiни, наповнювали iх першим теплом.

Я послав на лiсну вуличку вiз, аби в кожну хижу занесли по мiщатi муки й картоплi, бутлик олii i плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.

Не минув i тиждень пiсля повенi, як отець Данило кропив тi поселi йорданом i креслив нiгтем хрестики на глинi. Благословив iх, а новосели на мене обзиралися:

«Пане Кутьо, скажiть нам щось i ви на порiг».

«Що тут казати. Живiть i не бiдкайтесь, не пiдгодовуйте бiду».

Ще й на iнше iх напоумив: збирати за худобою свiжi кiзяки i мастити стiни поверх глини. Для пущого тепла. Й не лiнуватися, бо та кiрка вбереже iх гнiздовища вiд студенi.

«А псяче лайно теж збирати?» – питали мене. – «Всяке збирати», – вiдказував я. Люди вiдходили трiшки, притлумлювали горе, вже фiглювали. І я не сердився.

Пан Кутьо – так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хiба я можу сердитись? Назвисько це не найгiрше. А головне – заслужене.


* * *

Народила мене, як i всiх, жiнка, та матерi я не мав. А про вiтця грiшно й казати. Нiхто його не вирахував. А може, вiн був i не один.

По Юрiю, коли об’ярювалася вже вся бiднота й удовицi, заiздив до Мукачева цiркус. Бургомiстер не пускав iх фiглярити на Пiяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березi Латорицi, коло винарнi «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мiзерний зморщений карлик, що мав колiщата на ступнях, на колiнах i на гузицi. Вiн качулявся на них мiж ногами людей, як навiсний, ще й на стiни злiтав. Був ще хирляк iз качиним носом i з дiрками в щоках. Крiзь них дзюрив водою на п’ять ступнiв довкола – жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку i на неi всiдалися всi доброхотцi. Витягував пальцями з одвiрка забитий цвях. Пiднiмав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всi чекали прикiнечного видива. Коли на обзiр винесуть кошарку з дiвчиною-змiею. Вона лежала карiчкою, як ковбаска на сковорiдцi. Тiло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чiлочка здiймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дiвча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платинка, що шнурком оперiзувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят i в пупок було засилено крихiтнi срiбнi дзвiночки. Великi сiряво-синi очi (такi i в мене) склiли в нерухомостi. Повiки ii не клiпали.

Та ось циганчук торгнув бубон – i шийка змii здригнулася, дрiбнi брижi перебiгли шкiрою. Вузенькi блiдi губи розтулилися i звiдти стрiльнув роздвоений язичок, зателiпався, як у правдешньоi змiйки. Шия видовжилася, i жало торкнулося чiнговика на цицi, на однiй, на другiй, на пупi. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвiн: «цiнь-дзiнь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Людська гуща заревiла з утiхи й тiснiше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батiжок кротона обпiк йому пальцi.

Вкопали сторчма струганий стовпець, i дiвчина умлiока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на однiй нозi танцювала пiд лампою, ламала натрое-начетверо свою безкiсткову плоть. І в такт ii дивовижних хилитань уплiталися срiбнi нути: «цiнь-дзiнь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Сипалися, нiби монети, на задертi голови присоловiлого юрмища.

Затим вона сповзла долi й iгрище продовжилося. Заголосили, хто хоче зловити змiю. Позивач кинув до кротонового клебана грiш i розчепiреними п’ятiрнями став загрiбати в’юнке тiло. Та де там, кожноi проби лишався нi з чим. Двое торгашiв заповзялися накрити ii своiми сердаками й притиснути ногами. Але дiвча вислизнуло, як вуж з-пiд лопуха. Давидкiвський рибар мав при собi сiть. Приноровився й заплутав нею змiючку. Якийсь вiзник кинувся йому на помiч, аби пов’язати невтримну вiжками. Смiшнi людкове: якщо та знайшла шпарину в неводi, то який ремiнь ii припне. У кротонiв капелюш дзенькали й дзенькали копiйчата, але втiху не заробив собi нiхто. Нещасного, кажуть, змiя й на конi вкусить, а в руки не дасться.

Корчма гула, як бджолина борть у маю. Дзюрчало дешеве вино в пугари, цiдилася сливова паленка. Жiноча голизна розпалювала чоловiцьку спрагу. Марно домагалися спритники втамувати ii бодай рукою. Така нагода приберiгалася на вечiр, i не для простолюду. Пiд стрiхою «Молока русалки» була картярня, де збиралася вiйськова старшина, цеховики, крамарi, а бувало, що й попик якийсь затягнеться, вiддаючи кесарю кесареве. Коли картярi добре вже розiгрiються винцем i грiховним дiльцем, притлумлювали лампу i розгрiбали стiл. На схiдцях чулося гупання кованих чобiт кротона. Вiн нiс перед собою сувiй едвабу, а в ньому – дiвчина-змiя. На пурпурному полотнищi вона тепер лежала бiла, як болотна лiлея, i так же тривожно пахла. На пальцях рук i нiг були нанизанi перснi – мiднi, склянi, кiстянi, дерев’янi. А на зап’ястях i щиколотках коливалися кiльця-бранзулетки. Накучерявлене волосся ряхтiло золотими крихтами.

Вона й зараз лежала непорушно, з неклiпними очима й завмерлими грудьми. Та ось притюпав карлик, набрав жменю яблуневого цвiту з тареля i сипонув на неi. Тiльце стрепенулося, наче пiд живою водою, дзенькнули бранзулетки, зацокали перснi, озвалися дзвiночки. Пелюстини квiту змагалися з шовком дiвочоi шкiри. Соромiцьке видиво одною мiрою притягло очi гультяiв. У другому тарелi були першi ягоди з теплого боку Мужiiвськоi гори. Карлик став на перевернуту бочку i поклав ягiдку мiж грудей дiвчини. Вона сягнула двiйчастим язичком, пiддiла ягоду i втягнула до рота. Весело тенькнули дзвiночки.

«Хто хоче купити й собi ягоду?» – загугнiв кротон.

Карлик розкладав полуницi по випростаному дiвочому тiлу – на повiки, на губи, на шию, на груди, мiж реберцят, на пупок i марусин поясок, рожевою пiдковою обклав лоно. В затхлiй картярнi запахло ярим садом. Пiднесли мисочку з товченою чорницею, i блазень устромив до неi свiй гострий пташиний кiготь. Бiля кожноi ягодини вiн виписував цифру. Здушений гомiн перебiг залою. Що бiльше знижалися ягоди вiд лиця додолу, то дорожчали. Хтось хiхiкнув: «Малий золотник, та коштовний».

«Дверi в рай вiдчиняе щедрiсть, панове», – щирив зморщений рот карлик.

Та чоловiцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на тарiль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своеi ягоди, при тому чоломкали з присмоктом i тiльце. Хтось у жолобок бiля пупка пiдлив собi ще й вина. Іншi теж загалайкали, розказали й для них нести кухлi з питвом. Засовгали об сукно гамани. Коли в головi поселяеться хiть, розум вiдходить. Полуничнi цiлунки пiд регiт громади звучали частiше, i за кожним подячно дзенькав срiбний дзвiночок. Карлик пританцьовував на бочцi й виводив на дiвочiй шкiрi новi й новi цифри, що темнiли змiiними розписами, доки iх не злизували гарячi язики, голоднi плотi.

А далi було таке, про що менi не те що писати, але й говорити не бажиться. Не знаю, наскiльки правдиво повiдае вдовиця Влена, до котроi стягуються всi окружнi брехнi, та мушу iй вiрити. Бо iншого передання не маю.

Однi картярi впивалися, другi виходили з порожнiми кишенями, третiх волочили домiв роз’ятренi супружницi, проте були й такi, котрi навелично крутили перед карликом барвистим папiрцем i влесливо шепотiли: «Мiй полоз хотiв би спiзнатися з твоею змiючкою. Благослови, няню». Очицi дрiбного виродка зважували суму, рот кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль звершувався, дiвчину згортали в покривало й вiдносили до сусiдньоi комiрчини. Вона ставала знову безживною, як мiдянка на студеному каменi. Жили лише дзвiночки на ii податливому тiлi. Вони гомонiли навiть крiзь дубовi стiни…

Дiвчина-змiя була моею мамкою.

Влена якось переповiла менi ii планиду. Дитина знайшлася в газди у Лавках. Це маленьке сiльце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрiбними бумбульками, печуть крумплi i яйця в попелi з лози, а дiвчата вечорами тягнуть на мiстках журнi спiванки.

Плавле кача, плавле,
Само собi кряче,
Мамка ня втопила,
Тепер за мнов плаче.
Не плач, мамко, не плач,
Бо вже тепер годi,
Кой-ись ня втопила
В каламутнiй водi.

Дiтвачка народилася якоюсь несправною. Виглядало, що не мае кiсток. Тiльце подавалося й тягнулося, як драглi. Куди рученя чи ноженя обернуть, там i залишаеться. До того ще й очi не стулялися, нiби повiчки приросли до брiв. Зайвий раз на калiчку не кортiло глянути, а вона зорить за тобою невсипно – i вдень i вночi. Аж страхи брали. Ворожка Бумбаня нашептала, що коли жона ходила в тяжi, зiрвала ягоду зi змiiним сiм’ям. От i посiялося в нiй. Мати аж принiмiла зо страху, що народила. Розсудила, що треба позбутися того виплодка. Але губити живу душу грiшно, то вона, коли прала покрiвцi, пустила кошик з дитиною за водою. А нижче циган купав кобилу. Узрiв, що добро пливе. Поклав кошарик на воза. У кого нiчого немае, той нiчого й не втрачае. Вдома циганчатам буде бавка. Де шiсть ротiв, там i сьомий. Дома циганка роздивилася дитинча i сказала: «Воно не з м’яса, а з воску. Може, це й лiпше, бо вiск дорожчий за м’ясо. Дочекаемося, коли приiде цiркус».

Цiркус навернувся в Мукачево другоi весни. І кротон, мовчазний i добродушний чоловiк, викупив у цигана «гумового» назимка за три лiктi полотна i десяток пiдкiв, якi вiн згинав i розгинав на показiю людям. Карлик вимуштрував дiвчатко в лицедiйку. Та ще й яку! На дiвку-змiю радо ходили випулюватися i в Сукмарi, i в Доброчинi, i на Словаках, i в Кроснi, i в Сербii, i по волоських схилах, i навiть у хмурому Лембергу. Та бодай раз у роцi вело ii серце сюди – на угринське перепуття, де в долонях теплих горбiв пригрiлося Мукачево, промите Латорицею, що колись таки не забрала ii в засвiти, а винесла в свiти пречуднi.

З роками падав на силi кротон, тратив голос карлик. А чоловiк з дiрками в щоках шкодував порскати вином на публiку, радше ковтав його. Дiйшло до того, що цiркус тримався на вутлих плечах дiвчини-змii. Їi тiлом тримався.

Одноi ярi, як завжди, стали вони в Мукачевi. Та Змiя вже не крутилася обручем. Обтяжував ii живiт. Якоiсь ночi в першу косовицю комедiанти нишком згорнули шатро i звiтрилися, не заплативши Мордковi за винайняте мiсце. А вагiтну дiвицю залишили на бабу Влену, що обмiтала тут робiтнi двори за трiски й дрiвцята. Вона й прийняла дочасно сиротя вiд сердешноi. Вузькi стегна не були придатнi до дiтородження. Най хоч небо буде до неi прихильним, бо земного притулку вона так i не зазнала. Цвинтарний сторож затявся копати яму в затиннi. А дяк i слухати не хотiв про читання над блудницею. Зговорилися з якимось пропийдухом, i той поночi спустив тiло у воду. Випив зароблену кварту i перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось i рибi жити».

Я так думаю: кого мае вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому. Пiсля того як до мене дiйшла ця притча, Латориця менi стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привiллi дати серцю вiдпругу й освiжити голову. Думаю свое, а очi зазирають у глибiнь, хапають корчi, камiння, трав’янi бороди. Неначе хочуть щось узрiти знайоме, рiдне, зустрiтися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпiт, у шум перекату – хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.

Рiка розмовляе зi мною. Рiка мае що розповiсти менi. Вона принесла менi матiр, вона й забрала ii.


* * *

Уже рiк, як Мукачевом кубляться пiдшепти: Криничар буде бити новий мiст. Звiдтодi як мав я бесiду з драгоманом вiд затопельникiв, яких прихистив пiд Сорочою горою, люди перезимували, обжилися, обсiялися. Послали до мене хитрого Йошка з поклоном.

«Усе в нас слава Богу, пане. Все, як у людей. Але чим ми вiддячимо тобi за милiсть?»

«Ти ж знаеш, Йошку, що я нi вiд кого не чекаю вiддяк. Я вiд людей чекаю роботи».

«Кажи, ми вiдробимо».

«Поможете покласти новий мiст».

«Добре, пане, ми зробимо це для тебе».

«Не для мене – для себе i для своiх дiтей, онукiв. Залишите iм мiст, як лишають по собi тестамент».

Йошко цiрив дрiбнi, як дикий часник, зуби:

«Красно говориш, пане. Добре, коли е що залишати».

«Залишати завжди е що. Хiба тобi не лишають увесь свiт тi, що вiдходять? Тож i ти його залишай, але хоч на мiзерiю лiпшим, бодай на гiрчичну зернину багатшим».

Йошко, всмiхаючись потайнiй гадцi, писав писком постола по пiску. А вiдтак видихнув з повного серця:

«За що я честую тебе – за те, що грошва тобi не заполудила очей i не заглушила серця. За це тобi й Господь помагае, ласкавий пане».

«Е-е, ти знаеш, Йошку, який я пан. Хiба що пан своiм рукам i головi».

«Воно так, бджола знае, з яких косиць мед збирати… Тож чекаемо твого розказу до роботи. Дай вже нам свiй борг скинути з горба».

«Почекай, Йошку, я ще не вибрав мiсце. Не можу вибрати i край».

«Не гризися, господине, слiпому бузьковi гнiздо в’е Бог».

Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня мiсив ногами береги i не мiг вибрати мiсця. Дослухався рiки, а вона легковажно шумiла, пересмiюючи людський говiр: «Криничан буде бити мiст. Мi-i-iст, мi-i-i-iст, мi-i-i-i-iст…»

Криничан – мое прилюдне ймення. Це вiд задавненого мого ремесла. Чужi люди так мене й прописали в паперах.

Нi, я не спiшив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоеi вершi. Я чекав знака. Тут знак мав бути осiбний. Бо кожнiй намiтцi – своя мiтка. Дорогу мостять за протоптами звiрiв. Травиця пiдказуе, де копати колодязь. Птицi й комашня покажуть знатнику грибнi i ягiднi мiсця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читае кору дерев, аби вийти на дичину.

З мостами по-iншому. Тут я виглядав незвичнi прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була пiдказка вiд самоi матерi. Паркоi днини ми з Рябим зiйшли з греблi i розгарячений пес забiг у мiлководдя. Я теж роззувся, почепив наплiчник на корчомаху. Це потривожило змiю, що зачаiлася там. А коло неi менша – як дощовий червак. Миттю вони затяглися в лопухи, а за хвилю вигулькнули на пiщанiй обмiлинi i поповзли в бiк мого пса. Рябий наiжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пiшов назирцi. Змii обачно обiйшли пса i сповзли до води. Тодi я узрiв нiколи досi не бачене. Стара взяла гаденя в писок i пустилася вплав. Лише голiвка з жовтими вухами похитувалася на плесi i поблискували бурштиновi намистини вiчок.

Мамко солодка, змiя пливла неначе в жолобi, що протинав течiю. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, нiби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навiть пса не побоялася, добираючись до мiсця лагiдноi переправи! І показала його менi. Це був очiкуваний знак.

Про яву на Латорицi я розповiв Оленi. Стара, трясучи зiжмаканим волом, виповiла:

«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоiти ii стражденну душу».

«Як?»

«Вели зарiзати черленого когута, хай прив’яжуть йому до лапки стару пiдкову i кинуть у воду на тому мiсцi. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суд, ii нiхто не розбудить».

Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моею пожертвою рiцi, чий спокiй я мав намiр невдовзi порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усi ii толкування були якiсь викривленi, як i очi – одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщинi, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки i водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко. Одним оком пантрувала землю, другим – небесний овид. А вночi пряла при скiпцi й стежила за дитиною в колисцi. Так очi й викривилися. «То на добре, – смiшкувала вона. – Бо однi люди зазвичай вдивляються в землю, а iншi в небо. Тобто лише пiвсвiту видять. А я – цiлий свiт».

Таким викривленим, двомiрним зором вона справдi добачала те, що iншi не пiдмiчали чи проминали. І на все мала свiй несподiваний присуд. Сонячний промiнь, що переломлюеться крiзь краплину, мае бiльшу силу. Тому я й слухав бабу Влену, другу матiр свою. Я до багатьох прислухаюся – чотири ока лiпше видять, як двiйко. Я слухаю не тiльки людей, а й поривний вiтер, що розповiдае iсторiю цього свiту. Бо я виучень Грека.



«Лiпше розмисел, як замисел», – приповiдав Гречин. І я йшов за його словами.

Розпитав i бувалих рибарiв про значене змiею мiсце. Так, потверджували вони, це Дикий Брiд, мертва для риболовлi царина. Рiка тут ламаеться, мае глибинне колiно. І риба це чуе, тут вона спочивае i гзиться в любощах. Можеш i не потикатися з вудами й ятерами. Темне мiсце, сюди й потопельникiв прибивае. А чому зветься Диким Бродом – про це лiпше знае дiдо Жига, що мешкае на два перемети вище.

Дiймав я цiкавiстю i старого маляра. І той, як завжди, скупо наточуючи безбарвнi слова (бо барви берiг для своiх дощечок i полотен), повiдав менi дивний переказ. Коли мадяри перевалили через Карпатський хребет i продерлися через сольвiвськi хащi, то вiдкрилася iм пречудова долина. Повноводна тиха рiка обнiмала ii широкими синiми рукавами. І клiпали до сонця облатки чистих озер, повних риби, птицi i рудих щурiв. На вольних обширах паслися тучнi табуни турiв, буйволiв i кiз. Тугi трави сягали iм пiд груди. Дикi виннi лози густою павутиною обплiтали припутнi акацii. Тисовi дерева зеленими списами пробивали небо, а дубники сiяли стiльки жолудiв, що дикi свинi спали на них, як на рiнi. Ласкаве сонце ряхтiло на збруi кудлатих коней кочiвникiв i по-домашньому сюрчали маленькi коники в травi. Дику красу пом’якшували спiвом птицi.

Мiднолиций вождь з рiдкими вусами пiдвiвся в стременах i радiсно гойкнув: «Ось ми й прийшли! Тут наша нова батькiвщина».

Зачувши свiже м’ясо, першi комонники з гелготом понеслися на лагiдну дичину. Здригнулися стада, тривожно затрубили вожаки-ватаги, скликаючи худобу в ряди, i з безумним тупотом кинулися до рiки. Живими вервечками попливли на рятiвний берег. Лучники пускали iм навздогiн стрiли, кидали зашморги i витягували звiрiв на тверде. А iнших, пiдстрелених, несла Латориця, i хвилi злизували густу кров. Порятована дичина поховалася в Чорному Мочарi, за Макаровим та Пiстрявим хуторами. З тих часiв i означили те мiсце Диким Бродом. Таку казанку донесли старi людове. Жига ще пiдмiтив, що лiд у цьому мiсцi дае першу трiщину, а замерзае воно найпiзнiше – качки тут сидять у проталинах аж до Водохреща.

Я й сам мiряв той брiд, легкими махами, як у дитинствi, перепливав його. Здавалося, що вода по правдi тут м’якша, теплiша. А дно твердiше. «Тут i городити», – мовив я сам до себе. На Успенському храмi бомкнув дзвiн i вiдлуння протяло вечiрню тишу i лягло на плесо. «Ще одне потвердження», – подумав я. Дзвiн я привiз iз Дрогобича, звiдки ходом уславлений звiздар Юрко Котермак.

То було влiтi. А пiд кiнець зими, напродив крiпкоi цього року, Латориця вiдкрила менi свое серце. Вранцi я повiв майстра Рахунека на те мiсце, аби робити перший начерк. Ще позавчора рiка була скута кригою. А вночi проти Стрiтення лiд рушив, обдираючи гострими боками прибережнi вiльхи. Ми розмовляли на березi, мороз стягував губи, а вiтер зривав слова i сердито жбухав ними в нурт льодоходу. Вода посеред Латорицi впала й вивiльнила верболози. На прутики начепилося листя й ганчiр’я, все це строкато трiпотiло на вiтрi – як списи давнього мадярського вiйська. То оголилася перша ополонка на Дикому бродi. Вона була схожа на велике срiбне серце.

«Дивися», – показав я Рахунеку.

«Що?»

«Серце Латорицi».

Останнi моi сумнiви скресли з тим льодом. Я виносив у собi цей мiст, як корова теля.



Мiй дорогий терпеливцю, той, хто зчитуе цi рядки, моi карби пам’ятi. Нехай не дивуе тебе, що моi думки скачуть на паперi, як блохи на веретi. Люди одне на одного схожi, та характери у всiх рiзнi. В мене життя кроiлося пасмами, так я й приймати його звик, так i думати навчився.

Гречин повчав: хочеш дотягнутися до чогось вищого, спустися перше до самого себе. Це я i роблю в своiх записах – до глибини криничноi спускаюся, з якоi, як вiдомо, найлiпше видно звiзди.

Але копання криниць дае й iнший хосен. Добуваючись до глибокоi води, можеш натрапити на доброжитностi – на розписане прожилками камiння, на золотий пiсочок, вапно, вугiлля чи й скарб. Як пiд Хотином, коли я копав для братства пiд насипною горою колодязь, то напав на крицевий меч, срiбну кольчугу i надломлений хрест iз трьома смарагдами. Печерний книжник, якому показали знахiдки, назвав iх гостинцем iз руськоi давнини. «Лише з-пiд землi нам вiдкриваються тi правiчнi часи, через такi релiквii, як цi. Хтозна, може вони вiд самого якогось князя…»

До чого я веду. Все, що людина робить, вона робить для себе. Але те, що потрiбно iй, здобудеться й iншим. У цьому полягае таiна дiлення. Думка, як i монета, борзо обертаеться. Якщо подiлишся помiчною радою, вона проросте й дасть плiд, помножиться. Грiх талан закопувати в землю, про це i в Письмi казано. Через те i вдався я до писання. Щоденно в благий час вечiрнiй муштрую перо. Таким робом вирiвнюю мислi сам перед собою, а заднiм умом припускаю, що, може, ця сповiдь знадобиться ще комусь. Якби ж то так.

Ще замолоду насмiлився я вiдкритися Божому Симковi:

«Маю свербiж до писання, отче».

«Хвалю», – ворухнув вiн сiрими губами.

«Вас це не дивуе?»

«Нi. Якщо нам дано букви, то мають бути й тi, хто з букв складае слова, а слова верстае в ряди».

«Але ж, отче, е одна притичина: писати менi кортить, та я не знаю як».

«Нiхто не знае. Наш Учитель цього також не вчив. Лише раз написав щось цiпком на пiску, та коли пiдiйшли апостоли, – нараз затоптав напис».

«Тож як менi писати?»

«Мабуть, так, як нашiптуе серце».

«Не знаю. Мое серце скулюеться зо страху, коли сiдаю за чистий папiр».

«Нiчого, то вiд його незайманостi. Пиши так, наче розмовляеш iз найближчою людиною».

Ота настанова залягла менi глибоко в головi. Так я й пишу. Серце мое набiгалося за життя i тепер за цим заняттям поволi випростуеться, м’якне.



Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет – як здобути те, чого домагаються всi – багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – свободи вiд страху i свободи вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми – до грошей.



І ось тобi моi першi двойко секретiв:



Щастя не спускаеться в кошi з неба.




У випадковому багатствi щастя немае.



* * *

Батьку мiй небесний, не прошу в тебе дарунка цiннiшого – лишень змогу бодай на часину вернутися в дитинство. Там, де грають на гусельках цвiркуни, де липи скапують медом, де горлицi п’ють з моiх долоньок, де можна наiстися солодом косиць, де лiтня днина тягнеться як рiк, де тернини пробивають п’яти аж до серця, а твердолобi хрущi гупають у твоi груденята так, що завмирае дух… Там i досi мое серце. Свiтку короткий дiтвачий, звiдки в тебе стiльки свiтлостi й нiжностi, аби наповнити ними порожнiсть цiлого вiку?!

…Цiркус пiшов з нашого города назавжди, залишивши йому мене як данину. І то, либонь, був останнiй трюк скоморохiв, бо звiстки про них сюди бiльше не долинали. Зате на бабу Влену (вона ще тодi бабою не була) впала бiда чорна. Сама приблудна, що ледве злiпила глинянку на задвiрках робiтень, а тут ще семимiсячний сирiтський доважок, чужий рот. Та ще яка чудь: вуха гострi й лапатi, волосся шерститься, а ноги, як корчулi, загнутi до чола. Аби iх вирiвняти, треба прив’язувати. Двiрна челядь позирае – хреститься: «Змiiний зносок. Лiпше б уже на свiт не начадався». Іншi пiдшiптували: «Не будь дурна, Влено, не зав’язуй собi ним свiт. З грiхом прийшло – з грiхом хай iде».

А я жив. Божим духом жив, бо що могла дати менi нещасна вдовиця, котра не кожного дня мала й собi щось заколотити в горнятку. Бiгала на ринок, просилася витирати молочнi столи. А з тим, що набиралося в полотнинку, бiгла домiв i скапувала менi в ротеня. Коли не було що цяпати, заварювала лободу й торiшне квасолиння з чужих городiв, вмочувала палець i давала менi ссати. Бувало, за возом iшла не одну годину – може, щось упаде з нього. Або знайде пiд корчмою вiдрубану голову курицi чи рибини. Доки раннi пси не винюхали.

Про псiв – окрема бесiда. Повiнь тоi весни зайшла велика. Раз у сiм-десять рокiв потопи мордували Мукачево. Простолюд i вояцтво зiгнали мостити греблю, однi носили в’язанки палiччя, iншi тягали тайстри з пiском. Наскочила вода i в клiп ока злизала iх загати, вiдрiзала Росвигово вiд камiнного города, а з ним i робутнiх людей. П’ять днiв тi перечiкували водопiлля в лiщинниках, доки наладять пором. Влена страшною гадкою лiтала через рiку – чи вже затих дiтвак, чи вже посинiв, чи вже щурi взялися за нього? Недобрим часом прийшло, недобрим i пiшло…

Коли верталася, снувала iншу журу: прикопати його за греблею пiд тополями (там м’який пiщаник), чи пустити по водi, нехай пливе за матiр’ю. Воно так, треба з чогось i рибi жити.

Прийшла на дворище i обмерла. Очi напудилися бiльше, нiж коли Латориця мiст забрала, а на ньому вози з людьми, що втiкали вiд напастi в гори. Я на той час уже повзав. То, мабуть, про сирiт кажуть: на пожарищi трава росте скоро. Сидiв голодний у хижцi, дослухаючись до виття вiтру, i сам ревiв. Вiтер дочувся i вiдчинив менi хлипкi дверi. Мокре бур’янище обпекло холодом, i я поповз до тепла. Тепло було неподалiк i пахло вогкою злежаною шерстю. Я вгнiздився в нього i затих, як дитинча пiд материнським боком.

Влена знайшла мене в трiснутiй бочцi, де сука привела трiйко щенят. Я лежав у смерековiй стружцi четвертим i ссав вимучене сине вим’я. Жiнка хотiла вiдтягти мене, але сука грiзно оскалилась. «А й правда, – подумала Влена, – що я покладу йому в рот». Саму хилитало з голоду. Там, на вiдрубi, вони животiли на самих орiшках та кислицях. Та ще й намокли. Цiлу нiч i цiлий день Олену трясла пропасниця, кiстки торохтiли одна об одну, товклися об тверду лавицю. Не до мене iй було. Якийсь тиждень я жирував на пессьому молоцi, вигрiвався в м’якому кублi. Пробував першi зубенята на костомасi, яку притягла сука.

При столярнях сторож Пальо варив клей iз кiсток. Розводив його в мисцi, пiдсипав толокна й носив той приварок Оленi, бо мав до неi хiть. Мое ранне дитинство знало лише тi два запахи – собачий i кiсткового варива, яким просякла наша затхла куча. З рiки часом лоскiтно тягло йодовою свiжiстю, але нудний пах клею глушив ii.

Коли Влена трохи вiджила, Пальо дорiкнув iй:

«Грiшно дiтвака держати коло псiв. Як не як, людське чадо».

«Як вийду з цiеi болiстi, похрещу його», – зареклася Влена.

«Я тебе за язик не тягнув, – полегшено видихнув Пальо. І щоб якось ii пiдвеселити, сказав: – Чи знаеш, чому його пси прийняли? Бо в нього така ж поросль, як i в них. Кажуть, якщо в дiтвака на потилицi довга кiска, буде багатим».

Влена вимучено посмiхнулася:

«Еге, великою нуждою владати буде».

«Не кажи, жоно. Я йому перст простягаю, а вiн його зубами. Чуеш, не рукою бере, а зубами. Хапкий, то добре. Бо цей свiт зубами треба гризти».

«Похрещу, – шелестiла вустами, як сухим листом, хвора. – На Покрову й похрещу».

Та дяк вiдмахнувся вiд триба й цього разу. Зате старенький отець Николай несподiвано згодився. Хитряк Пальо принiс на фару грабовий стiльчик i свiжостругане коритце: «Це вам, отче, ноги парити пiсля затяглого стояння на молебнях. А заодно в ньому й сиротюка скропите. Вже чуб на очi лiзе, а живе, як збiща, без Божого хреста».

Так мене в тiй довбанцi з бiлоi шовковицi й похрестили. І то була перша в моему життi купiль. Влена зрiдка мене по тому мила в помийницi, щоб неврiкливим рiс. І це помагало. Тодi з хрестиком мiдним припечатали менi й iм’я – Овферiй. Досi не знаю, чи Николай вичовпав його в святцях, чи слабими очима щось наплутав? Уже звiдтодi я звикав брати, що давали. Якщо давали. Бо сирота, як мовиться, сам собi й пуповину обрiзае.



Вiд суки мене вiдлучили, але вiдiгнати вiд псiв не змогли. Це залишилося на все життя. Кажуть, миша пам’ятае нору, звiдки вилiзла. Свiт мене не приймав, люди сторонилися, а пси нараз прихистили, пригрiли, мали за свого. Скiлькох людей я стрiчав за життя, що були дурнiшими, нiкчемнiшими i злiшими за останнього шолудивого собаку. І скiлькох знаю поважних господарiв, якi не вартi нi щопти довiри й вiдданостi iх псiв.

Що це за дивнi iстоти! Самi без мислення, зате вгадують мислi твоi. Безсловеснi, а розумiють тебе з пiвслова, з пiвзвука чи навiть з погляду. За подихом твоiм, за запахом шкiри чують стрiй твоеi душi, здогадуються про кожен твiй крок. То не ми доглядаемо iх, вони стережуть наше життя. Вiрний пес вiдчувае люблячого хазяiна за десятки верст, не iсть i не спить, коли не iсться й не спиться тому. Я не раз пiдмiчав, як мiй пес позiхае, коли позiхаю я, i смiеться, коли погiдно менi на серцi.

Коли вже я торкнув цю явнiсть, мушу коротко згадати про свого знайомого рибаря. Головно не стiльки про нього, як про його пса. Отроком вiн купався в рiчцi й зогледiв, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрiбних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добiг до того мiсця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував iз заячоi лапки, мачав ii в молоко i давав йому ссати. Всi довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав iдло, потрошив пташинi гнiзда. Помалу Дунчi вирiс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицiрити iкла i трiпнути лабою – аж порох курився! Зате з якою ласкавiстю горнувся вiн до своiх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварнi, i пес щодня його проводжав на роботу i до вечора вiрно чекав пiд деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця – нараз чулося грiзне гарчання. А ввечерi вони ладком вертали домiв.

Коли Іванця послали на румунський бiк у хащу, Дунчi два тижнi не пiдходив до миски з помиями. Лежав у лопухах i нi до кого не обзивався. Гадали, що здохне. І от прийшов чужий чоловiк, став коло ворiт. Дунчi скочив на нього i видер з рук тайстру, став колошматити пожитки, аж поки не вхопив Іванцеву хустинку з грошима для матерi. Ледве видерли в нього з писка. А корм так i не брав нi вiд кого з рук, добував живу потраву в полях, хапав рибу на мiлководдi. Геть задичавiв.

Іванцьовi в лiсi ногу перебило – та й по заробках. Шкутильгав iз псом по берегах i призвичаiвся до риболовлi. Мати знала: якщо Дунчi, що дрiмав пiд горiхом, схоплювався до ворiтницi, – можна класти в пiч горнець, скоро син наспiе. Дунчi чув його за версту. Ще бiльша дивина чекала iх перегодом. Іванцьо змiгся на човник, ходив з вершами по стариках i затонах. Вертався пiзно. Вiрно чекав його на березi Дунчi. Якраз на тому мiсцi, де мали того вечора прибитися з човнами рибарi. Дiти кушпелилися коло пса, знали, де виглядати своiх вiтцiв. Хто йому про це говорив? Бувае, Дунчi ще до вечiрнi тягнеться до рiки. І всi розумiють, що риба нинi не бере, вернуться невiдники рано i впорожнi.

А якогось вечора пес аж сказився. Кидався берегом туди-сюди, завивав, журно тряс головою. Намерки лягали на плесо, а з промислу нiхто не вертався. Прирiчанцi вийшли на берег з лампами i с молоскипами, а Дунчi понуро поплiвся домiв. Тiеi ночi рибарi не вернулися, на Зняцiвському рукавищi iх погромили цигани, забрали улов i снастi, а самих потовкли кiллям. Але хто дав про це знати псовi?!

Такi трапунки я годен переповiдати безкiнечно, та повiсть моя не про псiв – про людей. Хоча що вони без нас, а ми без них? «Пес пса впiзнае», – зубоскалять i поза моiми плечима, коли вдираюся в чужi двори i вiдв’язую щеня з мотузка чи збиваю ланець з шиi озвiрiлого собачища. «Зараз тебе прив’яжу до кола – скусиш як це», – гиркаю до господаря. «Так вони злiшi, пане. Сторож мае бути злим», – виправдовуеться. «Злим, кажеш. То чому дався менi в голi руки твiй злий сторож?» – «Ну-у, то ж ви есьте, – бурчить уголос, а про себе: – Пес пса впiзнае». Але крiпляться, не суперечать, бо в кожному другому дворi менi виннi. Не я iм, а вони менi. Котрому назвисько припечатали – Кутьо. Пес. Що ж, я його легко ношу. Не так, як вони своi ланцi несвободи, якими так радо дiляться. З рiднею, з жонами, дiтьми, навiть з довiрливою звiриною. Назвав би iх псами, та недостойнi того. Писячки!



За три найбiльшi ласки безмежно вдячний я Господу: за те, що народив мене людиною, а не твариною; за те, що народив мене русином; за те, що народив мене в Мукачевi. Бо тут мiй новий Вавилон, осяйний мiй Єрусалим. Тут мое глибоке закорiнення i моя листата крона.

Правда, тодi, коли дiстав я перше благословення в дерев’яних ночвах, цих кучерявих книжних слiв я ще не знав. Їх менi й не бракло, барви й згуки довколишнього свiту довго замiнювали менi слова. Тримаючись за собачий загривок, несмiло увiйшов я в чрево города. Вiдкрилися кривуватi вулицi, зм’якшенi порохом, соломою i здобренi кiнськими кiм’яхами й помиями, якi газдинi виплескували з вiкон i дворiв. Розверзлися темнi й сморiднi пащi дуфортiв-дворищ, якi ковтали поодиноких людей i навiть брички. Розпросторився синiм бруком плац, оторочений коробицями будинкiв. Загалайкала-запiстрявiла торговиця, стягуючи людей, наче свiжий кiзяк мух. Над усiм цим зоддалiк бовванiло маленьке дiвоче груденя гори з камiнним соском замку. І неспогадано виблискувала крiзь мури й дерева рiка – як розлите й забуте на землi небо. Кликала, зачаровувала i в’язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрiзаеться часом.

Пiсля Влениноi кучi i собачоi буди менi вiдкрилися райськi простори. Я спрагло обживав цей свiт очима, руками, колiньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нiкому не було до мене дiла, я вiд першого раннього скрипу колiс до першого нiчного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.

Нiхто не мае стiльки клопотiв на тривкий лiтнiй день, як безпритульний хлоп’як.

Пронизливо свистiти губами на два пальцi i на кулак, пужаючи щурiв на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батiг-карбач. Стояти на головi, ходити на руках та колесом, стрiляти з рогачки, лука i цiвки з бузини, поцiляти камiнцем у бляшаного когута на каплицi. Ловити птиць на кiнську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возiв на ходу качани. Скакати з мосту i перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремiнцем i мохом, глушити каменем рибу, запiкати в глинi вкрадене курятко чи пiдбиту дику качку, непомiченим лазити мiж базарними столами. Чорнити сажею бiлизну дiвкам, що перуть на Забродi. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори i дерти пташинi гнiзда…

Я умiв ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимi запрягав у старе корито i шурхотiв заснiженими яругами. Та це дурощi, хоча дещо iнше викликало в дiтвори не лише завидки, а й страх. Я мiг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, – i коли налiтав скажений псисько, я простягав до нього руки i починав тихо говорити. Молов усе, що спливало на гадку. Важило, аби цей переказ був цiкавим для мене самого i щоб голос був тягучий, з придихом i не вривався. Пес сiдав на гузичник i завмирав. Посоловiлi очi його неклiпно зорили на моi губи, а з чорного писка точилася ниткою слина. Тим часом ватага шибеникiв теребила винницi й сади. Чим довшою була моя собача казка, тим бiльша частка садовини менi припадалася.

Так я вчився заговорювати зуби, попервах собачi. З тих оказiй, либонь, i зародилася хiть до писання. Правда, говорити й писати – не одне. Для розлогих казань треба мати за душею тьму-тьменну словес, а для писання слiд добирати iх скупо й мiсити густо, як гончар iз жменьки землi лiпить красну корчагу, що потому аж дзвенить у руках. Письмо – хитромудра штука. Кортить написати много, але слiв для цього зужити мало. Це як iз грiшми: можна мати iх густо, та обходитися малим. Що багатший чоловiк, тим суворiшу мiру мусить знати, сповiдати спасенну самообмеженiсть.

Про мою ворожбу з псами скоро дочулися господарi. Не один грозив Оленi п’ястуком: «Я тому сучому синовi ноги-руки покришу! Аби лише напав його десь». І Пальо гугнiв п’яним ротом: «Урвитель росте, Влено, на твою голову. Давно час прибивати’го до якогось ремесла».



Як би не минути згадку про iнше. Коли пильнiше придивитися до свого поступу, то збагнеш, що водить тебе якась таемнича рука. Направляе твоi кроки, вiдкривае потрiбнi дороги, пiдтручуе до потрiбних людей. Пригадуеться, мав я вже тодi першу свою скарбничку, яку ховав у запiчку. Там були гладенькi камiнцi, гудзики, горiшки, скельця, квасолини, риб’ячий мiхур, перо сойки, кiнський зуб i навiть мiдна бляшка з церковноi лампи. Не було лишень грошей, жодноi монетки. І я взявся це дiло поправити.

Колись чув, як на базарi один низянин цоркав одна об одну глинянi люльки i гойкав: «Добра тяга, солодкий дим! Дзвенить, як залiзо!» І тепер я знав, з чого буду правити грошi. Кружальця з глини виходили кривенькi й блiдi. Тому я заповзявся iх пiдбарвити. Добре, що барва була пiд руками. На самих руках. Я здирав своi заструпавiлi подряпини i кров’ю черленив лiпнину. Так вона бiльше скидалася на мiднi грошi. Шкода лишень, що мало було ранок на тiлi. Але то нич, буде й завтра день, i позавтра – будуть i свiжi рани.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/miroslav-dochinec-11230628/krinichar/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения