Читать онлайн книгу "Вічник"
Вiчник
Мирослав Дочинець
Це – сповiдь великоi душi, документ мудрого серця. Це не просто опис винятковоi долi незвичайноi людини. Це – подарунок долi для того, хто запитуе себе: «Хто я, звiдки я, для чого я? І куди я йду?» Це письмо допоможе вiднайти себе й укрiпить у великому Переходi з нiчого у щось.
Мирослав Дочинець
Вiчник
Сповiдь на перевалi духу
Ми приходимо в свiт,
Стиснувши руки в кулак,
Нiби хочемо сказати – все мое!
Ми покидаемо свiт з вiдкритими долонями —
Нiчого я не взяв,
Нiчого менi не потрiбно!
Весь я ваш, боги!
Гiмн Сократа
Свiт ловив мене, але не впiймав.
Григорiй Сковорода
Я – подих у Божому небi. Я – лист у Божому лiсi.
Халiл Жибран
Зачин
Якби я так годен, як не годен, я б написав вербовим прутиком свою книгу на плесi води i втiшно спостерiг би, як птахи з високости зчитують ii i як слова, спiткнувшись об камiння рiки, пiдносяться в небо, а вiдтак спадають на землю мiсячною росою. Бо слово написане не вичахае, не обертаеться в земний тлiн, як тi, що виводять його. Слово, зачате пером i заплiднене мислю, несе свою службу довiку.
Якби я мав золоте стило хисту, я б радо мережив папiр. А так – пiднiмаю перо, змайстроване зi староi гуцульськоi дримби, яку пiд Говерлою подарував менi веселий ватаг, котрому я повернув зiр. Се перо я вигострив на гранiтнiй плитi, змочуючи в квасний потiк, – i зараз воно тьмаво блищить до мого ока i справно порипуе в такт моiй потузi. Неначе само шепче-зчитуе те, що виводить моею рукою. Ми розумiемося. Слово йде за пером, наче за плугом.
Наладив я й чорнило з терпкоi калини й бузини тим спiхом, як чинила мамка, готуючи менi школярську виправу. Коли поженити цi ягоди товкачиком у ялiвцевому горнятку, пуститься синька, що скрiпиться бродiнням i лягатиме на папiр винною барвою.
А папiр чекае мене давно. Ще як замолоду вандрував я полонинами i крем’янистим шкаллям, то в Арпадових загатах напав на бетоновий дикунок. Двi людськi костомахи там лежали i зброя, до якоi я не дiткнувся. А ранець доброго шкiряного шитва прибрав я собi. І в тому ранцi в провощенiй цератi був пак паперу. Аркушi кiстяноi бiлости холодили пальцi i на доторк пестилися, як молоде тiло, шовковою пористiстю. На зшитку прочитав я по-нiмецьки, що папiр справлено з рисовоi соломи. Сей папiр i зараз менi так клично пахне. І коли зашпортаеться пораз перо з утоми i я примкну на мент очi, увижаються менi хиткi рiсочки, що вигойдують десь на теплому вiтрi твердi, як перли, зернятка. І голова моя ще бiльше тяжiе з розмислу: яке я сипну зерно-слово на аркуш.
Наситився я за життя книгами, пересiяв через душу iх мудрiсть, залишивши собi на карбi хiба що дрiбку – як соли, котру береш iз собою в недалеку дорогу. Вiщi ряди слiв стоять перед очима, як рiднi лиця; i маю я що повiсти свiту, маю що видобути зi споду душi i мушу; i прошу на се благословення, сил i снаги, щоб написане мною не мертвим саваном лягло в гробiвець пам’яти, – а живою водою на людський хосен i спожиток.
«Нате!» – кажу я вам, тим, що йменували мене в своему невiр’i, в своiй боязкiй шанi – то Знахарем, то Знатником, то Вiдуном, то Босоркуном, то Характерником, то Вiчним Дiдом, то Тим, що живе в Чорнiй Хащi…
«Нате! – кажу я вам, – скарб моеi душi й тiла. Тут вiн увесь. Кладу вам його пiд ноги».
Хтось переступить, як непотребу. Хтось обачливо промине. Хтось посмiеться з висоти своеi школованости. А котрийсь i зачерпне з сього мисленного кадуба, i буде вiн йому непохибною радою на вiтрах судьби. Для нього й проваджу сю повiсть.
Цiлковий вiк свiй промовляв я до инших, тепер потолкую сам iз собою.
І от, поклавши на рiжечку аркуша калиновий хрестик, починаю свою дорогу берегом паперового листа. І слово йде за пером, наче за плугом.
З чого ж почати? Знаючi починають з початку. Але де вiн – початок? І що вiн – початок? Вiдаю одним: тiльки не з’ява з материнського лона. Бо се лише ступець у грiшний свiт. А народження – то поклик. Поклик, який ти почув i розпiзнав у хащi пустих голосiв.
Нiкому, солодкi моi, не дано пiзнати до кiнця Істину. Бо не мае вона стосунку до наших земних уявлень, до наших законiв. І нiкому не переступити сього порога. Але ступити на сей духовний порiг можна i треба. Так постановив собi я. І, як звiзди лiпше видно iз дна криницi, так i Небо вiдкриваеться тому, хто неустанно споглядае його з глибини духовноi схими. Так i я колись найшов сю камiнну криницю, пустельну темницю мого сум’ятного духу. Жива окрушина в лонi гiр, пiщинка в морськiй мушлi, – я викохував тут у собi перл безсмертноi душi. Упослiджений свiтом i покинутий людьми, замкнений у кам’янiй коморi Природи, – знайшов я свободу волi i радiсть ширяння духу.
І от як то було.
…Коли на досвiтку нас повели в Перевал, бiла мжа холодила нам розпаленi безсонною нiччю лиця. Боканчi слизькалися на мокрому камiннi. Десь долi гримiла повна з талих снiгiв рiка.
«Борше, борше, руськi свинi!» – погиркували мадяри.
Ми й направду випозiрували, як свинi, – немитi три днi, оброслi, в коростi болота, голоднi й причмеленi позавчорашнiм, зо смертною журою в очах.
«Куди нас женуть?» – зазвiдав я сотника Скобала, що з розбитим колiном калiчкував зобiч.
«На Голгофу», – хмуро одрiзав той.
Лiвий сотникiв вус був спалений, а правий вiн часто здував iз нижньоi губи. Вiн тяжко дихав, легенi рипiли пiд грудьми.
«Може, й лiпше вмерти на Голгофi, ги на Красному полi, – вповiв я. – Ближче до Господа. Лише шкода, пане командире, що не ви нас ведете, а цi песиголовцi».
«Що гучиш, хлопче? Я воджу в бiй, а не на бiйню».
На Красному полi Скобало доручив менi англiйського машiнгвера i тримався близько, хоч i бiгав уздовж колiйного насипу туди-сюди. Я пiд патрони постелив кукурудзяного листя, новенькi кулi аж смiялися до сонця. На машiнгвер сотник покладав велику надiю. Командант наш був твердий i смiлий чоловiк, а ми були молодi i не навченi вмирати. Перший панцерник, що гусiнню повз вiд Копанi, бухнув у колодязь, пiд яким я сидiв iз машiнгвером. Цямрину рознесло, як жменю пiр’я, а менi на лiве плече верло колоду. Кiсть хруснула, i рука повисла, як батiг. Сотник погладив рукав – я заревав. Тодi вiн роззирнувся i вiдкапчав багнет вiд карабiна, спiхом роззувся, подер онучу на пасма i прив’язав менi того багнета до лiктя – аби рука рiвно трималася на грудях.
«Стрiляй одною рукою. Машiнгвер на рiжках, сам обертаеться куди треба. Стрiляй по шинелях i, може, лучиш у вiчка панцерника», – i побiг нахильцi далi.
Я направив цiвку на зелену шкатулю з колесами i натиснув на цвiнкель. Далеко на залiзi скипали iскри, i люди, що бiгли на нас, пригинали голови. Тодi я почав сiкти дерева, старi черешнi, над дорогою, – i галуззя, ще безлисте, падало iм на плечi. І се ще бiльше iх пужало. Я хотiв пересiкти грубого горiха, аби той упав на дорогу й перегатив iм путь, та мiй машiнгвер здригнувся, порснув i затих. Тепер було чути, як рiденько пукають сiчовицькi карабiни, i Тиса гейби ковтала тi несмiлi звуки. А коли били мадярськi гармати, мокра рiнь бризкала на нашi уйошi й шапки, i залiзнi штреки за сим довго й сердито гули.
Коли мадяри були за яких сто метрiв, сотник вилiз на насип i гойкнув: «Пристебнути багнети!» А що я мав пристебнути до своеi пушки? Засилив приклад пiд пахву i побiг за сотником, морщачи вiд страху чоло.
А що було далi, чи й розказувати… Як стрiляли по нас i кулi тьопали з сукна криваве клоччя. Як клали нас на мiсцi трупом. Як нас оточили i били прикладами в твар, а потiм чоботами трощили голови… Як силували колiнкувати i пускали в роти струменi сечi: «Украйну хочеш, копиле? На!» Як заганяли нас багнетами у крижану Тису i казали пливти. А другi з того боку стрiляли по водi, i кулi плямкали, як коли дощ цяпае на плесо… Як декотрим пороли черева i прибивали до верби кишки, а ззаду шуськали ножами, щоб караник намотував своi кишки на дерево. А самi гугнали сiчовицький гiмн i приповiдали: «Украйну любиш, сомаре? То танцюй! Тонцолнi, тонцолнi!»
Що ми, дiти, до цього видiли, що знали? Може ми й знали, гуртуючи роi в Хустi, що на тому притисянському полi приспiе вмирати. Але не знали, що се буде так.
Не суди нас строго, Карпатська Украiно. Коли ми лежали в пiдмерзлiй рiнi, холодiючи не так вiд каменя, як вiд невiдомого страху, над нами рiвним шором летiли дикi гуси-лебедi. Вони вертали домiв iз далекоi чужоi теплiнi. Вертали на своi розвiтренi гнiзда. Бо лише тут iм добре. І нам тут було добре. Тут проминуло солодке дiтвацтво i прийшло неспокiйне легiнство. Нам кортiло любити дiвчат, але випало пiзнати коротку, як березнева днина, любов до Вкраiни, до ii малого Карпатського терену, в який вона зараз пускала свое калинове корiння. В промерзлий глиняний тужавик.
Нам було добре жити тут. Але не в сей мент, коли розум розривався мiж тiлом i серцем, – i тiло студенив пiт жаху, зате душа ширяла з лебедями над полем, яке тодi ще не називали Красним. Нетерпеливо крячiло вороння з берегових тополь, передчуваючи масну вечерю, а ми грiли землю грудьми i тремким диханням.
Чуеш, Карпатська Украiно, не суди нас, слабих i невмiлих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.
То нич, що ми тодi пiднялися ненадовго в повний рiст. Головне, що ми впали на свою землю, очима до свого неба. І нiкуди й нiколи ми звiдси не рушимо. Бо лежимо тут не кiстьми, а серцем. Бо лiпше свое лико, нiж чужий ремiнь.
…Тепер нас, пересiяних смертю, гнали на Перевал.
«Якщо вбити, то нащо нас провадити аж пiд хмари?»– питав я з малою надiею сотника.
«Сi не вб’ють, бо ми полоненi зi зброею в чесному бою. А зроблять то поляки. Лиш-но ступимо на iх землю. Тi панькатися не будуть. Я iх знаю – в самого добра лiтра польськоi кровi колобродить».
«То, може, вони вас помилують?»
«О, нi, сього я iм не подарую. А ти, хлопче, слухай сюди, – стис зап’ястя моеi здоровоi руки. – Доки туман, доти маеш нагоду порятуватися. Скочиш у ялиновий гущавник – i дай ногам знати! Ачей, в iмлi не поцiлять. А поцiлять, то годиною-другою ранiше. Яка рiжниця?»
«А ви? – звiдаю пошепки. – Чому ви не збайлуете?»
Офiцер уколов мене гострим оком:
«Я? Я той, що водив инших на смерть. То чому сам маю вiд неi втiкати?» – i зирнув на мене, як iз темноi ями. Тi очi й зараз передо мною – чорнi, з кривавими цятками. Очi птицi, що чуе свою кончину.
Тепер, iз дзвiницi свого перестиглого вiку, я обертаюся в той згiрклий март i зчитую крiзь пласти рокiв розумiння: немае в нас серед людей нi ворогiв, нi друзiв, але кожен з них – малий чи великий учитель, що, як придорожнiй стовп, направляе твiй поступ. Так менi було послано й сотника Скобала, що в малому часi явив менi велике: в термiнi вмирання явив науку життя. А про инших, що дали менi своi неперебутнi школи, я буду говорити далi в сьому нотисi.
…З пiвгодини ми йшли без бесiди. А пак сотник мене зась за руку торгае:
«Важся, синку, бо туман вичахае, а з ним i шанс твiй».
«Не зможу я, пане».
«Зможеш!» – скрипнув зубами сотник.
«Ледве ноги волочу».
«Ти на ноги не грiши, – правив вiн водно свое. – Ти бери ноги в руки i лети наослiп. Аж до Чорного лiсу. Там принишкнеш. Туди навiть звiрi не потикаються».
«А чому я, пане? Чому ви кого другого не нараджуете?» – несмiло питав я.
«Чому? Бо ти не для кулi, хлопче. Бачив я на Краснiм полi, як ти попри воякiв стрiляв. Душа в тебе свiтла. Такi жити мають».
«Нич з того не буде», – гiрко видихнув я.
«Буде! – сказав, як вiдтяв, сотник. – Живи й за нас, хлопче. Живи й помагай жити иншим», – при сих словах обiруч гупнув мене в плечi, штурхнув з урвища вниз.
І залопотiв я, як снiп, по гострому камiняччю, по колючих корчах джеряпину, хапаючи зубами мокру траву, обдираючи руки й твар. Через тлум болю чув, як трiщали за мною пострiли i як щодалi iх глушило ревище рiки. Вода прийняла потовчене тiло в студену кипiнь, розгойдала, як солом’яну бубку, i понесла до запаленого сонцем крайнеба.
Рiка не стратила мене. Зрiс я на тучних водах Тиси i зараз, щоб держатися на плаву, менi було доста одноi, здоровоi, руки. Рiка вивергла мене на зарiнок, де я зачепився за навислу вiльху i, як килава жаба, вицабав на берег.
Як слiпiй курицi зерня, трафився тут стiг сiна з укритим цератою заголовком. Не знаю, звiдки добрав я сили, щоб вискубати собi в сiнi яму, залiз у неi i затих, нагрiваючи тiлом сухе гнiздо. Мишка попискувала менi на вухо свою колисанку. Але не довго я чув ii – сон зломив мене на добру добу.
Прочумався передсвiта i, боячись гулькнути на людей, слiпма рушив у хащi. Знав, що поголос про втечу вiйнув селами i на мене вже чигають жандарми. Одне стелилося спасiння – лiс. І я дерся в гущак, обминаючи возовi колii i топтанi путики, вгадуючи в корчомахах звiринi тропи. Що я робитиму в хащi сам – про се я боявся й думати.
Пралiснi дебрi глухли й темнiли, очi виiдала сiра ряботина, гнiтила спресована тиша i замкненiсть простору. Вiтролом, грубезнi колоди, терня й намети гнилого листя перегачували менi хiд. Щоб обдурити голод, я пив зi жменi воду i жував бруньки. Вбита рука затерпла, посинiла, я ii не чув.
Деiнколи крiзь галуззя вцiрялося, як мачуха на дiти, блiде сонце. Але й того було доста, аби хоч мало розвiялись моi смурнi гадки. Я бiг-утiкав вiд страху в страх, вiд учорашнього дня – у безвiсть. Птицi вривали свист i завмирали, коли я човгав нетрищем, звiрi скляними очима косилися з криiвок. Я був тут чужий, i менi все було чуже й дике. Раннiй вечоровий сутемок давив, як вiко домовини. Далi йти було нiяк. У яму пiд вивернутим коренем я назгрiбав листя й сухоi папоротi, зарився, як звiря, i в полохливому снi перебув якось нiч.
Прохопився я вiд теплого повiву в лице. Розтулив очi i увидiв иншi очi – як двi великi сливи. А пiд ними – мокра зморщена рийка. Ведмiдь! Вiн скривив морду, як чоловiк до плачу, i хрипко заревiв. Я зiрвався на ноги й перелетiв через пень, помагаючи собi здоровою рукою. Страх, як вiтер, гнав мене в плечi. Серце гупало десь аж пiд черевом. Оббiгав колоди, перескакував вирви i поточини, пружиною вихапувався з яркiв. А ззаду насiдало звiрине хурчання. Ялинник рiдшав, я бiг уже просiкою i потиличним оком бачив, як назирцi вайлакувато хлипае ведмiдь. Худий, облiзлий по зимi. Закралася гадка, що вiн не доганяе мене, а просто жене. Раз у раз спочивае, потираючи лапами голову. Нiби й менi дае перевести дих.
І от я вже на голiй рунi, бiгти по всохлiй травi-псяйцi легко. Знаю, що звiр не любить вiдкриту шир – вiтер збивае тут нюх, а очi пiсля голодноi зимiвки ослабли. Та ведмiдь бере влiво, йде навперейми, жене мене на кремiнну косу.
«Добре, – думаю я, – може, там вiдiб’юся вiд нього камiнням».
Ага, камiння тут бiда мае, а те, що е – таке дрiбне, що лише у воробкiв шпуряти. І гоп – полонинний хребет обриваеться звором, та таким крутим, що я i з двома здоровими руками не злiз би в долину. Іржавою папороттю оторочена ся стiна, анi корчика, за який би вхопився. Голе урвище.
«Туй мiй конець!» – шепочу в дурманнiй гарячцi i обертаюся очима до лиця смерти. Вона желiпае вже близько, пахне злежаною шерстю i псячим калом. Стае на заднi лапища i суне на мене. Я чую гаряче дихання i сипле гурчання. Здеревенiлий тiлом, я смиренно чекаю, що буде далi. Ведмiдь простягае лапу i хляпае мене по хворому плечу. Гойкнувши вiд болю, я втрачаю твердь пiд ногами й лечу в провалля. А звiр реве менi вслiд, i в ревищi тому я запаленим мозком вчуваю дике реготання…
Не можу знати, як довго я пролежав у безпам’яттi. Годину, день, а може, й бiльше. Коли вернулося розумiння, на грудях моiх сидiло сiре потя i тоненько зiпало. Я зопершу подумав, що то моя душа. Боявся дихнути, щоб не спудити ii. Птиця шiковно злетiла, а душа лишилася пiд бабиним вовняним светром, ледве тепла. Холод притлумлював бiль струдженого, побитого тiла.
Коли втямив, хто я i де, спробував ворухнути пальцями хвороi руки – вони подалися. Тодi сперся на лiктi, роззирнувся. Зеленi плахти ялин нависали обабоки, вiдчахнутi гiлки лежали пiдi мною. Ось де був мiй рятунок: ялиновi лапи прийняли мене в падiннi i поклали на м’який устiл сухоi хвоi. Мiж деревами свiтлiла прогалина, метрiв за п’ятдесят курився рiденький димок. Я зрадiв, що то чиясь ватра, зiбрався на силах i потягся туди.
Дивниця вiдкрилася очам: курилося парою темне болiтце, ще й тихо побулькувало запахом тухлих яець i згiрклого воску. Зокола рясно впечатанi в чорне багно слiди ратиць, вiхтi шерстi, пiр’я. Видати, сюди щось тягло звiрину. Чей менi ся купiль теж не похибить! І я сторожко встромив туди свою долоню – ii обхопило шумовиння пухирцiв. Вода була тепленька, масна, як куряча поливка. Сяк-так здер я з себе одiж i зсунувся в нуртливу теплiнь. Шкiру млосно заштрикало, заскомтало, вiдпускало нерви. Риб’яча душа дiтвацтва пробудилася в менi, вiйнула шовковими плавниками, вертаючи в блаженну сонячну криницю мого первородного свiту…
«Бульк-бульк-бульк», – булькотiв на вухо лiсовий котел.
Я вибулькнув з матерi в яму, де мочили коноплi. Був такий мiзерний, що в дiвки-матерi до послiднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимiсячним, коли полоскала коноплi. Пiдняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – i тут шубнув з неi у воду я. І став, як пуголовок, перебирати ногами, сновигати мiж жабуринням. Мамка зо страху й подиву довго мене з калабанi не витягувала. А сам я й не спiшив на твердину, у водi менi було любо й безпечно.
Всi ми вийшли з води. З води живемо, водою христимося. Вода очищае нашi душi й омивае кости, а вiдтак пiднiмаеться в небо парою, щоб упасти дощем, щоб спородити й напоiти инших. Кожний iз нас – то жива крапелина води, що е земною i небесною водночас.
Бульк-бульк-бульк…
…Вiтця в мене не було. Моiм сонцем i моiм мiсяцем була мамка. Руки ii пахли молоком, а коси попелом з печi. Вони й барву таку мали. Ми були такi бiднi, що, бувало, мамка зашивала мiх своiм волоссям, бо в хижi не знайшлося ниток. Вона була служницею в пана Драга, а коли знайшовся я, звiдти ii погнали. Баба з ганьби теж хотiла ii вигнати з дому, та дiдо не дав. Вiн лiсникував у Драга i здогадувався, звiдки в доньки знайшлося дiтвача.
Мамка колисала мене у вербовiй кошарцi, прив’язанiй до яблунi. Подерла на пеленки останню свою сорочку. А коли я зоп’явся на ноги, то з ярi до снiгу ходив у куцих ногавичках, без сорочки i обувки. Так я i спав коло мамки на солможаку, набитому перетертою соломою. Увечерi мамка клала мене на ладу i обмивала руки, лице, ноги. Тодi хрестила й приповiдала:
«Господи, дякуемо Тобi за ще один день, котрим Ти нас обдарував. За те, що укрiпляв нас i оберiгав вiд усього лихого. Прости нам вiльнi i невiльнi грiхи, якими за день зажурили Тебе зi слабости й нерозумности своеi. Лишаемося за Тобою, як за стiною, i кладемо в Твоi руки своi душi. Хрест пiд себе стелимо, хрестом вкриваемося, хрестом кланяемося i все зле вiд себе вiдганяемо. Прости нас, Господи, й благослови».
І цiлувала мене в очи. В одне i друге. Коли менi часом кажуть, що моi очи на саме денце чужоi душi заглядають, я смiюся: це вiд моеi мамки. Вона любила цiлувати мене в очи.
Моя мамка навчила мене подяки. Розпочинати й звершувати днину подякою. Приймати радощi й прикрощi з подякою. Все, що стаеться з нами, – благодать. Се милiсть Згори. Навiть випробування. Нам нiколи не посилаеться бiльше, нiж ми можемо знести. Що бiльший iспит, то бiльше вiд тебе хочуть. Знаходь у собi сили перейти поле смирення. І прийдеш до тихоi води.
Бульк-бульк-бульк…
… Широкоплечий, як дверi, ввижалося, що хижа наша тримаеться на дiдових раменах. Та так воно й було. Дiдо кував коня лише на переднi лаби, на чотири пiдкови не заходило грошей. «Коли вивчишся, будемо кувати й заднi», – казав з вуркотливим смiшком. Вони спрягалися з сином i так орали своi пiснi кам’янi нивки.
Пiд хащею в дiда були довбанi кимаки з бджолами. Увечерi ми ходили туди. Дiдо брав бджiл у щiпку i клав iх собi на волосся, на бороду. А пак по однiй легенько тулив i до мене: «Так вони твiй запах запам’ятають i не будуть кусати. Се дуже розумнi мухи».
Дiдо ходив у вовняних гатях з широким пасом-чересом i мав довге темне волосся, в яке пiсля iди витирав руки. Рипучi постоли взував лише до роботи, бiльше ходив босим, нерiдко i взимi перебiгав так двором. Куди б не iздив, на возi мав корчажку свiжоi води, яку за день i випивав.
Вода чистить мозок, як скло, – любив приповiдати. – Радо ii пий i споживай те, що зросло на водi й на сонцi, i будеш чистим i твердим, як скло».
Сам вiн не сiдав за стiл, кедь там не лежав жумак зеленини. Баба се добре знала. Яка приправа, така потрава. Мiг зрiдка ввечерi глитнути вина чи паленки на хронi чи на павутиннi. Та не бiльше, як на два персти в погарчику. Так, аби лише рот сполоснути. Коли хтось бiльше пив, дiдо морщився: «І людям мерзко, i Богу. Не будеш пити – нич не втратиш. Будеш много пити – втратиш усе».
Вiн на все позирав з легким смiшком. Дiдо був моiм першим учителем. («Глядай не долю, а волю»). Посилав мене до кадуба за квасною водою з глиняним пивняком, у якому цоркотiли камiнцi. На дорогу давав скибку кукурудзяноi начанки. За мною ув’язувалися ластiвки. Я гадав, що вони лакомляться на хлiбець, i жалiвся дiдовi. А той смiявся: то вони за кониками й бриндаками летять. Ти йдеш, збиваеш траву – комашня фуркае в боки, а ластiвки й радi кормовi. А коли сам вiн ставав у ярню оранку, то першу грудку землi кидав ластiвцi – на гнiздо.
Дiдо навчив мене видiти довкола все живе й тiшитися йому – дереву, бадилинi, птицi, звiринi, землi, небовi. Вiн нiколи не обiймав мене, але я бачив, як його огрубiла рука пестить мох на криничнiй цямринi чи виноградну лозу. Вiн не говорив мудрi слова, але мудрiсть його коренилася в добрих очах i уважному серцi. І вiд сього йому, неписьменному, вiдкривалися знання, незнайденнi i в розумних книгах. При його многотрудному життi се плекало його душу, давало iй обнову й успокоенiсть.
У тиху годину вiн сiдав самотиною i споглядав свiт природи. І сам зливався з тим свiтом. Завмирав, очi затягувала волога паволока. Тодi я не впiзнавав свого дiда. З часом зрозумiв: блажен, хто виховае в собi волю розуму i спокiй душi. Се – щастя.
Бульк-бульк-бульк…
…Мiж нами крутилася, як веретено, баба. Така ж суха i чорна. Їi пташинi вiчка-поприни дiрявили нас наскрiзь. Баба вгадувала всi моi замiри, звiдкись знала про всi моi деннi грiхи. Сусiдкам вона всi кишки попереiдала. Бабиного язика боявся навiть сiльський пiп. «Ся вповiсть – як прискiпить». Люди казали, що дiдо вимiняв бабу в шатрових циган на кобилу. Не знаю, чи то правда, але моя баба метала карти, зливала вiск, судила по волосинi, приймала в породiль дiтей i спроваджувала мерцiв.
Мали бабу в селi за шептунку. Дрiбних дiтей вона купала в старiй помийницi, щоб росли неврекливими. Для когось гасила водою грань i обмивала тiло. Слабим на дихалку розсипала жменями сiль пiд постiллю. Яловi жони перед тим як прийти до баби, клали пiд себе на нiч коцку цукру. Баба потiм зчитувала з неi болячки. А цукор часто вiддавала менi. Дехто за лiк приносив яйце, дехто мiрку зерна чи шапку горiхiв. Баба товкла тi горiхи, показуючи на зернята: «Здри, неборе: орiх подобае на чоловiчеський мозок. Бо мае вiн силу для мозку. І чоловiчу силу. Добре з’iсти щоднини хоч еден-два орiшки. Будеш крiпкий, як дерево».
Не знаю, яким хворобам баба зараювала, а яким нi, та коли моi ноги обсипали страшнi бородавки, баба нараз повела мене до вуя Ферка.
Перше корiння в лiсi баба копала на Симона, коли ниви вже прийняли зерно. Тi гiркi корiнцi належало заживати натщесерце. Вони мали «впокорювати серце». А ягоди вiд «смолавки» збиралися аж пiд зазимки. Лiчницю свою баба обладила в глинянiй шопi. Там день при днi щось варилося, колотилося, сушилося, товклося, розтиралося. Я пiдносив жердя з хащi i цубрив у вiдрi воду.
Ясно пригадую собi отi вечори. За дверима по-осiнньому вiльго, i цвiркуни сюрчать уже лiниво, нiби дрижать вiд холодноi роси. А нам у шопi файно. І козi Анцi, i менi, i бабi, що молиться в кутку, спершись на бочку iз керинею. Я вартую огень. З мiдноi цiвки точиться вербовим прутиком слив’янка. На нiй баба настоюе своi лiки. Терпкий кiсточковий дух перебивае навiть козячий запах. Вогнянi язички миготять на стiнах, як образи на церковних павiсах. А може, се менi в очах миготить вiд сонливостi i дурманного тепла.
Баба обривае молитву i пiдходить до горшка. Дерев’яною варiшкою зачерпуе паленки i врочисто пiдносить до губ. Смачно морщиться, очi ii свiтлiють.
«Огнем побита, – тихо каже. – Менше дрiвець клади», – i вертаеться в свiй закут домолюватися.
Хоч иншi й не любили бабу, я до неi тягся. Мене зачаровували ii сутемнi ворожiння, мене веселили ii замашнi приповiстки. Вони, як зернята, позападали менi в пам’ять: «Коби здоров’я, а грiхи будуть», «Многi ворони i коня вбалять», «Розумний пес на вiтер не гавкае», «Чесному честь i пiд лавицею», «Кедь робиш махом – пiде прахом», «Чоловiк пахне вiтром, а жона – димом», «Голого ремiнь грiе», «Бiда вимучить, бiда й виучить», «Який корч, такий i прутик»…
Бульк-бульк-бульк…
Кажучи за свiй родовий корч, як обiйти старшину. Я вже казав, що батька не мав. Та вiн був. Я довгий час не розумiв, чому на мене сiльськi дiти гойкають «панчук». В науцi першим був, за се в школi менi горнятко молока давали. Раз управитель прийшов на урок, дяк до нього масно-рясно цiковбанив. Тодi покликав до табли мене. Все, що просив, я написав i виразно прочитав.
«Чисто пише, гладко читае, – похвалив управитель – Чий дiтвак?»
«Панчук-копилець», – захихотiв дяк.
«А-а-а, – догадався управитель. – Кров! Вiд рiвного дерева рiвна й тiнь».
Челядь називала моiм вiтцем молодого пана Драга, що приiздив сюди з Вiдня до дiда на вакацii. Так i спiзнався з моею мамкою. Коли по родах витрутили ii з панщини, старий Драг дав iй пакунок – рясну плахту на косички, червене монисто i бляшану шкатулку з кавовими цукрами. Баба не дала iх з’iсти, а розтопила з олiею i намалювала тою фарбою на печi двох лебедiв, що цiлуються дзьобами.
Няня свого я нiколи на очi не бачив. Вiн з Вiдня давно сюди не потикався. А старий Драг, коли я став недолiтком, брав мене пастушити на лiто. Добре годував, приодяг. Якогось вечора, коли я вертав з худобою, перестрiв нас на бричцi. Пiдкликав перстом i строго зазвiдав:
«Виджу, з книжкою ходиш? То що лiпше – читати чи кози пасти?»
«Кози менi не заважають читати, – виповiв на те я. – А iм не заважають моi книжки».
«Овва, – збитошно скривився пан. – То моi кози мають розумного пастиря…»
Менi видалося тодi, що його студенкуватi сiрi очi ледь потеплiли.
Восени мене покликали до гiмназii, i я легко пройшов пробу. Дали менi задурно тужурку, шапку, юхтовi чоботи i шкiряну ташку через плече. На вулицi Керамiчнiй у Хустi приставили на квартiль, де я й столовувався за державний кошт. Професор Матiко, що нараз полюбив мене, раз виповiв: «Ти маеш мати велику адорацiю до пана Драга. То його клопотом стелиться тобi наука, легiню».
А по часi той же Матiко, що читав нам у гiмназii iсторiю й фiлософiю, розказав i про самих Драгiв.
Мадярський король у 1332 роцi за вiрну службу надiлив лицаря Драга Хустським замком iз землями, що його обiймали. То був смiлий полководець-рубака, його смуглу хмуру твар спотворювали рубцi. А норов мав такий чортоватий, що й прозвали його Драгом. По-румунськи се означае чорт. Звiдтодi царини вздовж соляного шляху називаються драгами, i село тут файне заснувалося – Драгово. У твердiй руцi держав свою домiнiю той володар. Король i сам боявся наремного васала, часто мав з ним сутички. Аж доки не наказав вибити його з хустських мурiв i витiснити в румунськi Карпати. Так чорний лицар вiдiйшов у безвiсть, та сiм’я його розсiялося по руському Мараморошу i Трансiльванii. До тих Драгiв волею судьби прилiпився i я.
З молодим професором у вакацii ми брали заплiчники i рушали в пiшi мандри попiд гору Менчул. Ішли камiнною дорогою коло возiв, що плуганили з Шандрова сiль i ропу. Сю дорогу в непролазних хащах били ще даки, нашi пращури з голубими очима й войовничими серцями, котрi потiм звели на пси Римську iмперiю… Звертали ми на звивистi пiшники контрабандистiв, якими тi ходили за горiвкою-миндрою в Сигот. Присiдали до ватри бокорашiв-плотогонiв, що провадили Рiкою дараби в долину. Купалися-раювали в Тисi, пiд вiльховими корчами ловили довгописких марен з бiлими вусами. На берегах тут колись стримiли в небо, як струни, височезнi тиси, з яких римляни й германцi тесали храми й кораблi. А тепер iз голих груникiв до нас клiпали на сонцi золотi цибулини церковець. Пили ми й шипучий буркут iз криницi, коло якоi ставав сам цiсар Франц Йосип. Тому й прозвали сю мiсцину Бовцар. У мочаристих Кiрешах милували очi мiдянками (по-книжному нарциси), котрi наче бiлими звiздами впали з неба i пахучим покрiвцем заткали долинну ширiнь.
«Оде, цiмборе, вона перед тобою – наша безiменна земля, – зачудовано придихав Матiко. – Земля, яку один мудрий чоловiк нарiк Срiберною… То чи треба нам коло неi ще якi чужi золотi гори й молочнi рiки?!»
Я перечливо хитав головою. Мене не лакомила нiяка чужина.
Бульк-бульк-бульк…
…Солодку дрiмоту урвала шишка, що шлюпнула в мою купiль. Я вилущив з неi п’яток горiшкiв i ласо зжував – першу трапезу сього дня. Зачерпнув жменею води – вона вiдгонила нафтою, яку баба нараювала мене глитати, коли кололо в животi. Чорна вода наче виссала з мене смертельну втому, хвора рука, хоч i кволо, та подавалася. Може, дякувати ведмедю, що торгнув мене лапою, а може, кiстка стала на мiсце, коли я катулявся вниз? Так усе добре звершилося. Я живий, зiгрiтий i убезпечений. Ачей, ведмiдь з того захмар’я не злiзе сюди.
Я вбрався i роздивився окiл. Просто очей лежала широка, як панський двiр, галява, припараджена блiдим первоцвiтом i козодресом, чиi цвiтки чимось подобилися до козячих пискiв. Обручем нависала над видолинком кам’яна стiна, з котроi я сюди i зсипався. Де-не-де вона була пiдбита iржавим ялiвцем i жмутами висхлого колькавника. Скалу огинав гримучий потiк, такий бистрий, що, видавалося – вода перевертае камiння. А далi просторився чорний лiс. Чорнили його темнi кострубатi смереки вперемiш iз густим стовбуряччям дубiв. Чи не сей лiс мав тодi на оцi сотник?
Стояла тут якась осiбна загусла тиша, яку прошивав срiбною ниткою дзвiн поточини. Чулося тут теплiше, нiж нагорi. Яскрiла вже добре розвинута зелень, птицi возилися з гнiздами, полоз вигрiвався на осоннi. Либонь, гаряча пiдземна жила, що випорснула в розколину, грiла цiлу межигiрну котловину.
Любо тут було. Якби така картинка трафилася в наших переходах iз Матiком, ми там неодмiнно стали б табором на ночiвлю. Про неi вартувало зараз подумати й менi. Найперше я розкутуляв перев’язь на руцi – у травицю, блиснувши лезом, ковзнув багнет. Дарчик вiд командира. Чи, може, вiд самоi долi? Тепер я мiг зладнувати собi сяку-таку постелю. Нарiзав ялинових лап i став глядати зручне для ночiвлi мiсце. В пiдошвi скали зяяв читавий видовб, над яким нависав кам’яний дашок.
«Тут i вiд вiтру схрон, i дощ не намочить», – подумав я i знiс сюди свою зелену устiлку. А для укривки нарiзав сухоi осоки, яка густо шелестiла довкола булькотливого озерця.
Коли з сим порiшив, подався клопотати про якусь вечерю. Що я тут мiг настарати для iдла? В торiшньому листi нашамрав жменю букових жолудiв, що вже кiльчилися хвостиками росткiв. Гiркувата потрава, та що вчиниш – порожне черево прилипало вже до хребта. Добре, що далi трафився iстiвний каштан, який у нас називають «гiстиня». На смак лiпший, але зараз, по веснi, вiдгонив плiснявою i стягував язик. Не так наситився я сим, як заморив черв’ячка голоду. Дикий щавель мало перебив пiсну гiрчавiсть тоi iди.
Коли вертався до свого стiйла, запримiтив на узвишшi табунець молодих берiзок. От чий солод менi тепер не завадить! Березовим соком я любив гоститися ще з пастушого дитинства. Надрiзав кору, всилив у неi порожнисту стеблину i лiг пiд березою так, аби з цiвочки менi цяпкало прямо в рот. Нараз заточилося рiдко, а далi густiше. Вiд твердоi свiжости соку менi аж задзвенiло в скронях, замерехтiли темнi павучки в очах. Дерево плекало мене, як приблудлу дитину. Вимордуваний, ослаблий органiзм набирався земноi моци. Лежачи собi так, я бачив на тлi неба обрис скали, пiд якою примудрив собi пристанище. Час i вiтер нещадно пощербили ii, витворивши щось схоже на чоловiче лице. Так i е: круте чоло, горбкуватий нiс, випин вусiв, зцiпленi губи i широка, закорiнена в хащу борода. Когось менi так навiював сей камiнний лик… Та дiда ж! Мого дiда! Наплив споминiв про домiвство зiгрiв мою вихолоджену в блуканнях душу. І тут же блиснув у головi неспогаданий здогад: а що коли се мiй другий дiм?!
Лячнi думи снувалися в тiсний ланцюжок: щось чи хтось наче вiв мене сюди впродовж останньоi седмицi… Гарнiзон Карпатськоi Сiчi… Красне поле, яке радше б назвати кривавим… Вибiр чолового Скобала, що впав чомусь на мене… Рiка, що винесла мене на берег… Ведмiдь, що загнав мене в кам’яний мiх… Тепле озеро… І ось скала з такими рiдними рисами…
Я придивився пильнiше – скала всмiхалася менi.
Другого ранку, як на свiт благословилося, рушив я в екскурс своiми володiннями. Та й дрижаки, якi хапав цiлу нiч, змушували думати про вогонь. Сокрушена бурею яворина послужила менi за мостик. За кiлька ступнiв вiд рiчища громадився лiс, що стрiв мене похмурою вiльгiстю. Дихання спирав пласт гнилого листя, що аж гойдався пiд ногами. Дерева стояли в такiй близькостi одне до одного, що за десяток метрiв не було просвiтку. А ще пiдпирали iх полеглi брати, всохлi чи порушенi вiтром, обплiтали лiани й мотузяччя дикого плюща, ядучi шапки омели. Тугi гребенi папоротей i колючi кущi глушили й той мiзерний простiр мiж стовбурами.
Солдатським ножем тут собi не поможеш. Я пролазив у шпари, як у живоплiт забутого городища. Робив затеси на корi, щоб знати, як вернутися назад.
В глибинi хащi гусла тиша, якась похмура, аж крижана. Птицi тут майже не озивалися, звiрячих слiдiв не видно, зате сирi яруги повнiли тучними жабами й слимаками, а з листяних куч сторожко зорили щурячi вiчка. Перелiзаючи бурелом, я провалювався в трухлявi дiри, повнi червiв.
Лiс гнiтив, туманив очi, плутав думки. Щоб осмiлити себе, я гупав палицею об дерево – i лiс здригався, хворякувато гугнiв, трiщав схиленими сухаринами. І довго ще по тому тривожний шерех одлунював у вершках.
Добру годину я продирався через хащi, доки не вперся в камiнну загороду. Змiрявши оком приблизно сорок п’ять градусiв, я повернув на полудень, вгадавши керунок за мохом на корi. Ще година ворискання з непролазнiй химоротi – i я вийшов до знайомого потоку. Подався вздовж русла i знову дiйшов до прямовисного крем’яного муру. Потiк губився в розщелинi, гейби пропадав пiд землю. Зате скальна порода тут була нiздрювата, крихка й аж iскрилася на сонцi. А пiд нею – повно карiчок вiд дрiбних копит. Дикi кози, здогадався я. На глевкiй землi тягся рiвний топтанець слiдiв. До лiсу нiякого ходу не було. Дика маржина дiставалася сюди з крутого бескеття. На водопiйло, розумiв я. Але нащо звiринi товктися пiд скалистою брилою?
Я пiдiйшов ближче, лизнув кристалистий камiнь – i до мене все дiйшло. Сiль – от що притягувало кiз! Ножем вiдколов кiлька грудок i вже мав у кишенях трофей на спожиток. Виходить, я не сам у сьому пустинному обручi гiр. А в тому, що се таки круглий котлован, запевнився пiсля того, як протяв ще один 45-градусний прохiд на захiд. І мене вивело на знакомитий яворовий мiсток. Зачароване коло замкнулося.
Зачумлений вiд думок i сумнiвiв, кинув тiло на ялинове лежбище i замкнув очi. Десь далеко пульсував людський свiт, а тут вiдрубно скнiв я – мiзерне зерня, завiяне лихим вiтром у камiнну яму закрайних Карпат. Втiкаючи вiд смерти, я впав у смертний склеп, де якусь часину, може, ще проживу черв’яком, доки сам не стану черв’якам поживою. І що лiпшого я добув?
У сьому лiсi нiгда не звучала сокира, нога людська не топтала тут ряст. Бо кому сюди закортить злiзти, та й нащо? Сюди можна лише впасти i чудом залишитися живим, як се сталося зi мною. То хiба се не варте подяки? Я став на колiна й помолився. «Амiнь!» – завершив я i постановив собi вручити подальшу долю в тi руки, що привели мене сюди. Бо що инше лишалося менi робити?
Пекучий голод скребтав кишки. Трусила передвечiрня холодiнь. Се змушувало братися до дiла. В лiсi я знайшов трутовик, пористий гриб, що смокче соки з дерев, назбирав сухого моху й бадиляччя. Се я вимостив, як гнiздо, в колодязику з камiння i пiшов на рiнник шукати камiнцi для кресала. Круглi голяки не годилися, тому я наколов гранiтних осколин i взявся за огненну ворожбу. Дiтваком я не раз пильно слiдкував на толоцi за тим, як дiдо Гафич викрешуе вогонь.
Вiдщипнув кусник iз губчастого трутовика i притулив до моху. Тодi почав чиркати один об другий камiнцi. Іскри направду цвiркали в моi долонi, гарячi крупини сипалися на трут, але губка не тлiла. Аж коли геть наморився i скришив на пiсок своi камiнцi, я здогадався притулити губку до щоки. Вона була студена, сирувата. Як така запалиться?
Пригадалося, що дiдо Гафич свiй трут i кресало носив у шкiряному кисетi за пазухою. Майстерштик для вогню брався до рук сухий, нагрiтий тiлом. Вчинив так i я – засилив за сорочку губку i кремiнцi, щоб до ранку вони просохли. Зморений i зневiрений марними трудами, пожував молоденьких ялинових пагонiв i зарився в свое сiновище. Щоб лiпше зiгрiтися, руками обхопив плечi й занурив лице в груди, як дитинча в материнськiй утробi. Так я боронився вiд дикого тутешнього свiту.
Ще клубилася передрання мжа, коли, гнаний голодом, я пустився в промисел. Вчора на якомусь пнi я зогледiв шапку глив, що перебули зиму й вiджили. Мав надiю, що вогонь я таки викрешу i грибова печеня наситить мене. Але пня того я не знайшов, вертався впорожнi з подертими руками й лицем. Зате в млакуватому пiдлiссi я надибав надуту ропуху з жовтою звiздою на грудинi. Такi дорiднi жаби менi ще не стрiчалися.
Криво осмiхнувся сам до себе: «Колись ми хихонiли з професорських казок про жабоiдiв-французiв. Хочеш не хочеш, а мусиш у се повiрити…»
З лiщини я виламав рогачку i пiдступив до жаби. А та вилупила на мене зачудуванi пульки i так сердито скреконула, що я обмер. А сама з легкiстю скочила вбiк ачей на метр. Я за нею, i на п’ятому кроцi розсiшкою таки впокорив ii. Нiс жабу за лабу, зацiнюючи тужаве, як у молодого когутика, стегенце.
Здобич я притис камiнцями на карнизi скали, щоб не втекла. А сам знову приступився добувати вогонь. Як я не мордувався, як не дув на трут, що вже добре просох i побурiв, та жаданого димка не дочекався. Чи моi кресальцi були не такi, чи моi пальцi для сього були невправнi?
Тодi я рiшив дiяти иншим штибом. Знайшов на березi потiчка дерев’яний цурпалок, облизаний водою i вiдбiлений сонцем. Вирiзав суху паличку. Тодi продiрявив ножем трутову губку i запхав у неi паличку. «Тепер, – мислив я, – будуть три точки тертя – полiнце, трут i паличка». Поплював у руки, як се робив мiй дiдо, коли приступав до значимоi роботи, i почав. Цiпочок закрутився в моi долонях, як веретено. Я робив се так, як бачив колись на образчиках про давнiх людей.
«Невже тi дикуни в шкурах, що жили в страху перед звiром i небесним громом, знали i вмiли бiльше за бувалого заброду, чинного матуранта гiмназii?!» – гоноровито питав себе я. Смiшний i нерозумний, я не чаяв ще тодi, що iстиннi школи моi лише починаються…
Долонi розпеклися ранiше, як дерево. Я змочував iх i крутив паличку далi. В головi теж крутилося, тiло змокрiло пiд платтям, затерпли колiна. А я все снував i снував свое веретено, вслухаючись, як пiд губкою кришиться на порохняву деревинка. І сталося: гарячi нiздрi вхопили запах перепiчки, паленого листя. Сей запах був менi зараз найсолодшим у свiтi. З дiрки несмiло, як з пригаслого цигаретлика, сiпнувся сивий димок. Я припав до нього ротом i зачав навiсно дмухати, прикладаючи моховиння. Губка тлiла, димок густiшав, i враз у лице менi бризнув пломiнець, обпалюючи брови.
Перше, що спало менi на гадку, – вогонь сей живий! Вiн звивався з веселим трiском, пожадливо хапаючи мох i сiно, смачно облизуючи паличку, яка його спородила. Чмокав, попискував вiд насолоди, шемрав щось свое. Наче говорив до мене. І я, не володаючи собою, схилив голову, вклонився вогню, як живому челяднику. (Мине не хтозна скiльки часу i я так же навчуся вклонятися в подяцi дереву, стеблинi, птицi, рибi, каменю, сонцю, небовi, дощевi, землi…За те, що вони е i я е з ними. І не чаючи на потвердний одвiт, дочекаюся iх навзаемности.)
Лише коли кинувся за хворостом, увидiв, що долонi стертi до крови. Та тiлько би жури. В мене був огень, була своя ватра-спасителька! Накидавши в огнище ломаччя, я сiв перепочити. Так, зiгрiтий i вколисаний тихим воркотанням, задрiмав.
Снилося, що мене опосiла якась слизька паскудота, навалилася на груди, не дае дихнути, затуляе рот i очi. І я, знерухомлений, лежу пластом пiд сiею повзучою лавиною. Пробудився в дурманi i явнiсть пойняла мене ще бiльшим жахом. Усе довкола було встелено жабами, що кишiли, горбатилися в два-три ряди – рябi, жовтуватi, бородавчато-сiрi, червонi, як грань, i зовсiм крихiтнi зелепухи. Найгрубiшi топтали мене, злосно б’ючи, як копитцями, тонкими лабиськами. Дивострах сiеi картини повнився тим, що мерзка жабина маса совзалася беззвучно. Жалiбно рохкала лише принесена мною ропуха пiд каменем у виямцi скали. А иншi намiряли пiдскочити до неi, гупалися об брилу i зсипалися долi.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/miroslav-dochinec-11230628/vichnik/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения