Читать онлайн книгу "Норма"

Норма
Софi Оксанен


Карта свiту
Софi Оксанен – одна з найвiдомiших фiнських письменниць сучасностi. Їi тексти перекладено 48 мовами свiту, i в однiй лише Фiнляндii розпродано бiльше пiвмiльйона ii книг. Їi попереднiй роман «Коли голуби зникли» вийшов у 2015 роцi, права на його переклад були проданi бiльш нiж у 30 краiн.

«На перонi вона присiла на лавку, на яку мати не сiдала. Метро примчало тим самим шляхом. Мама жбурнула взуття та сумочку пiд лавку, а потiм ii вже не стало».

Новий роман Софi Оксанен – це магiчна розповiдь про Норму, яка потрапляе в рiзноманiтнi пригоди через свою особливiсть. Вона застрягла в сiтцi шахрайства та змов, звiдки вона мае вирватися.





Софi Оксанен

Норма



© Sofi Oksanen, 2015

© Л. О. Лiстус, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




«Один»


Якщо все буде добре, у серпнi зможемо насолоджуватися смачною iжею та здоровим сном, турбуватися лише про вiдпочинок. Змалюемо собi майбутне, в якому ти отримаеш все, про що навiть i мрiяти не наважувалася. Тодi моя мiсiя буде виконана, i платою за твое нове життя буде не жалкувати про мене.



Пiсля похорону нiщо вже не було таким, як ранiше, хоча Норма хотiла завiрити себе в протилежному, залишаючи позаду гостей та прослизаючи на стежку, що вела до сходинок кладовища. Мати б не образилася на те, що вона вже замовила таксi. На iнше Норма не звертала увагу: напiвзнайомi родичi, iнтриги спадкоемцiв та доля будинку Наакка, в якому мiж карельськими пирiжками та бутербродами прорiзалися спряженi бабусею iз власних спогадiв зауваження. Вона зараз з радiстю залишить весь цей фарс та повернеться до буденного життя, вiдразу зайнявшись вирiшенням питань, пов’язаних зi смертю матерi. Нарештi завершиться уникнення всього, що ii нагадуе. Вона вже не буде запiзнюватися на роботу – поiде на таксi, а не на метро, та не розридаеться, коли залiзнi вiстря гребiнця заплутаються у волоссi. Вона не забуватиме достатньо iсти та пити, i не вiдмовиться вiд звичного життя, яке вони з мамою разом збудували такими величезними зусиллями, i яке зараз руйнуеться повнiстю. Вона готова, як зазвичай, йти на роботу вже наступного ранку: iдеально випрасувана сорочка, в сумочку покладенi дитячi масла для укладки волосся, «дiазепам» та «постафен» для заспокоення думок i тiла, а на днi валiзи дорожня версiя спрею для волосся «Елнетт». Вiн мае запах нормального робочого дня i ним користуються жiнки, життя яких органiзоване i впорядковане; саме такою вона почне бути.

Натягнувши на себе панцир, щоб пережити новий день, вона пiде пiшки на стацiю метро «Сьорнеiнен». Влившись у потiк людей, дозволить ескалатору вести себе на платформу, потiм у тунель метро, як будь-якого iншого дня. Потiк повiтря гойдатиме подоли спiдниць, люди сидiтимуть у своiх телефонах та читатимуть безкоштовнi газети, i нiхто з них вже бiльше не згадае про трагедiю, яка трапилася на тому самому перонi. Лише вона буде думати i буде готова зустрiти атмосферу метушнi на роботi, яка продовжувалася вже мiсяцями через переговори про спiвробiтництво; i вона зрозумiе, що в життi бiльше нiчого не зупинилося, окрiм серця ii мами.

Таксi не було. Норма обперлася об огорожу цвинтаря та для полегшення свого стану надала «бензодiазепiновi» та «скополамiновi» владу формувати зараз «басейн» ii буття. Вона вже протверезiла вiд похорону. Вона не чула анi брехливi спiвчуття, анi лицемiрнi жалiсливi емоцiйнi слова. У неi не запаморочилося в головi, i не нудило, i не було панiки, хоча деякi пiдходили дуже близько й обiймали. Вона поводилася, як примiрна дiвчинка, i нарештi була готова скинути сонячнi окуляри, якi почали сушити носа i вiдбивати виступаючий пiт, але, як тiльки вона проштовхнула iх до своеi сумочки, до неi пiдiйшов незнайомий чоловiк виразити своi спiвчуття.

Норма знову натягнула окуляри. Сльози ще не встигли висохти.

– Іншi хотiли б вже просуватися далi.

Норма попрямувала в бiк ресторану, де вiдбувалися поминки, i схопивши край капелюха, стягнула його з голови. Чоловiк не пiшов, а потягнувся за ii рукою. Норма не вiдповiла на його жест, iй було не до спiлкування iз незнайомцем. Однак чоловiк не розгубився i сам схопив долоню Норми.

– Виконавчий директор Ламберт, – представився чоловiк. – Макс Ламберт. Старий друг Вашоi матерi.

– Не пам’ятаю, щоб вона колись про Вас говорила.

– А Ви матерi про всiх своiх друзiв розповiдали? – засмiявся чоловiк. – Це було давно. У нас з Анiтою було багато пригод у дитинствi.

Норма вивiльнила свою руку. Його хватка вiдлунювала у пальцях, наче проти бажання зроблене клеймо на шкiрi, i вiн використовував минулий час, говорячи про маму. Це звучало неправильно. Норма ще перебувала в iншiй реальностi, да i чоловiк не був схожий на неньчиного друга. Життя Норми та Анiти Росс було вiдокремленим, а соцiальнi контакти обмежувалися колом спiвробiтникiв. Вони чудово знали невелике коло знайомих одна одноi. Цей чоловiк туди не входив.

Волосся у нього було зачесане назад. Щось у виглядi видавало його вiк. Зморшки пiддалися сильному впливу промiння сонця, а мiшки пiд очима сильно тиснули на очi. Прослiдковувалося серйозне вживання горiлки, а засмага покрила пошарпанi кров’янi судини. Випите напередоднi пиво тхнуло, змiшавшись iз потом, стiкаючим зi скронь. На чоловiковi був одягнений вчорашнiй костюм, колiна були мiшкуватi, весь його зовнiшнiй вигляд був обвислим та погано вписувався у гробовий спокiй хвойних дерев, не дивлячись на те, що говорив вiн ввiчливо; костюм, до речi, був чорний, а тканина виглядала дорогою. Лосьйон пiсля голiння був свiжий, марки «Коурос», вiн очевидно не простояв роками у нього на поличцi, а шампунь такий, який використовують у перукарнях. На цьому тлумачення Норми зупинилося. Їi нiс заклало вiд лiкiв та суму. Протинудотнi пластирi за вухами качали «скополамiн» в судини рiвномiрно. Вона не змогла прочитати чоловiка детальнiше. Побачивши його хвостик iз слабкого кудрявого закрученого у штопор волосся, вона почала непокоiтися та дивитися час на мобiльному телефонi, бо машина вже мала приiхати. Чоловiк дiстав зi свого карману сонячнi дзеркальнi окуляри та натягнув iх на голову.

– Можу запропонувати Вас пiдвезти?

– Нi, дякую, таксi ось-ось приiде.

Смiхом нагадуючи гравця, вiн пiдсунувся до неi дуже близько. Щось у його голосi звучало, нiби говiр тих блазнiв, котрi завжди вирiзняються серед балаканини численних туристiв, голоснiшi за iнших, та якi розповiдають своi анекдоти, з яких смiються навiть тодi, коли не до всiх вони доходять.

– Було б добре якнайшвидше зв’язатися. Я буду займатися вирiшенням сумних справ, щоб Ви могли продовжувати свое життя.

Чоловiк дiстав вiзитiвку iз футляра, темнi плями на якому видавали те, що вiн мiг бути срiбним, та поклав свою картку в Нормину руку. Ланцюг, що крутився на зап’ястку, виблискував на сонцi. Вiн, напевне, виграв цей футляр у грi в карти, або вкрав – кiнематографiчнi варiанти продовжували виринати в Норминiй головi. Чоловiк не мiг бути ii батьком замiсть Рейо Росса, бо мама не була такою людиною, яка не розповiла б про можливе iснування у Норми братiв або сестер. Чоловiк помилився з похороном.



Маргiт подзвонила, коли таксi вже було бiля району Каллiо. Норма вiдповiла пiсля шостого сигналу. Вiзитiвка Ламберта лежала на колiнах, i жiнка клацала ii куточки, схиляючись до iдеi повернутися назад. Картон картки був в’юнкий та дорогий, колiр – кремовий, лiтери – золотi. Не вистачало його посади та адреси. Подумавши трохи, Норма спитала у тiтки, чи не пригадуе вона iм’я Макса Ламберта.

Ім’я не мало жодного вiдголоску в пам’ятi Маргiт. Отже, висновок Норми, що вiн прийшов не на той похорон, був правильний, i вона вже опускала скло в машинi, щоб вiддати картку на милiсть вiтру.

– Почекай, ти маеш на увазi екс-чоловiка Хелени? – спитала Маргiт.

Норма здригнулася. Вона достатньо сильно заспокоiла себе для похорону. Тому i не змогла поеднати все мiж собою: у маминоi найкращоi подруги було таке саме прiзвище, як i у чоловiка, який представився напередоднi.

– З якого це дива Макс Ламберт прийшов би на похорон Анiти Росс? – спитала Маргiт. – Це неможливо.

– Я бачила його ранiше. А зараз його там немае?

– А ти не пам’ятаеш, з якоi причини Хелена та Ламберт розлучилися? Твоя мати нi за що у свiтi не хотiла б бачити цього чоловiка тут.

На фонi розмови звучала заспокоююча проповiдь священника та дзеленькання тарiлок. До того, як Маргiт почула iм’я Ламберта, ii голос був гiрким, а тепер вiн вiдбивав стурбованiсть. Вона говорила про Хелену шанобливо, наче мама могла почути iхню розмову, i на якусь мить ненька знову була живою, в цiй розмовi, яка все ще дотримувалася ii бажань. Нiхто iнший не говорив про Хелену так, як мати.

– З тих рокiв вийшло пару хороших дiтей, а все iнше – лише горе. Уяви собi, через що пройшла та жiнка.

Маргiт зробила маленький ковток чогось, стакан задзвенiв.

– Забудь все це, ти помилилася.

Чудернацький чоловiк Хелени. Мати не могла терпiти, коли Хелену ображали, однак вона не говорила про те, щоб пiти i провiдати ii. Хоча, за останнiй рiк вона-таки бувала в мiстi Куопiо частiше, нiж ранiше, i Нормi залишалося лише здогадуватися про стан Хелени. Вона нiколи про це не питала. Середовище лiкарнi завжди наводить на думку про те, що долi у всiх рiзнi, i вона досить багато чула про них вiд мами. Це пригнiчувало. Хоча сама Норма не була знайома з Хеленою, вона не пам’ятала, чи взагалi колись ii бачила. Тiльки зараз вона зрозумiла, що не отримала вiд Маргiт пiдтвердження, що Хелену сповiстили про мамину смерть, та чи iй достатньо добре роз’яснили ситуацiю.

– Вiд цих друзiв лише однi прикрощi.

– Друзiв… Яких друзiв?

Маргiт знову почала прискорюватися, але «дiазепам» уповiльнив артикуляцiю слiв та заповнив рот тiтки ватою. Тодi Норма подумала, чи у змозi ще Маргiт впiзнати Ламберта. Чоловiк вiдправився у Швецiю разом iз Рейо Россом десятки рокiв тому i нiхто цю парочку не бачив у селищi Наакка з тих пiр. Вони не приiхали навiть на похорони власних батькiв.

– Ти маеш на увазi Рейо? У Рейо Росса е родичi? Може Ламберт приiхав з кимось iз Россiв?

– Росс? Не смiши! Було та загуло. Нiчого туди копати.

Тiтка скорiш за все була права. Мама подумала б так само. Вона хотiла тримати тих людей там, де iм належить, тобто у минулому. Але, якщо нiхто не пiдтримував зв’язок анi з Рейо, старим другом Ламберта, анi з Хеленою, то звiдки Ламберт дiзнався про нещасний випадок? Норма не пам’ятала, що саме було написано в некролозi, та чи було там щось про похорон. Цим займалася Маргiт. Газетна новина про цей випадок не згадувала маминого iменi: «Жiнка померла, впавши пiд потяг на станцii „Сьорнеiнен“. Полiцiя не знайшла доказiв пограбування».

Норма клацнула, видавлюючи смужку з нових таблеток, та кинула картку в сумку. Запит номера вказав, що той був скритий або передплачений, та й адресу знайти неможливо. Мама б знала, що робити. У неi завжди були вiдповiдi на всi проблеми, незалежно вiд того, знала вона чоловiка чи нi. Не дивлячись на те, що удавана веселiсть лiтнього радiо не пасувала до сьогоднiшнього дня, Норма попросила водiя таксi зробити звук голоснiше. Їй було вже за тридцять i вона звикла, що мама вирiшувала все ще до того, як проблеми занадто закручувалися.

Мати не залишила б ii турбуватися про сумнiвних виконавчих директорiв, якi переймаються власним волоссям, слiдуючи законам електричного струму.



Марiон глянула на Альвара, який непомiтно в знак заперечення похитав головою. Дiвчини не було на панахидi. Ламберта також. У думках Марiон злилася, бо вона хотiла поговорити з Нормою першою.

– Ще кави?

Жiнцi, яка задала це питання, було десь близько п’ятдесяти рокiв i вона складала враження людини, яка весь час була десь в iншому мiсцi. Стримана посмiшка з’явилася на ii обличчi i залишилася на ньому навiть тодi, коли вона помилково пiшла в чоловiчий туалет та наткнулася на дверi.

– Гарна церемонiя. Саме таку Анiта хотiла б.

Знайомий тон Альвара розвiяв необхiднiсть себе представляти. Вiн поводився так, наче вони були старими друзями покiйноi та довiрився тому, що жiнка не посмiла б розпитувати бiльше, потайком звинувачуючи свою хитку пам’ять.

– Ми не знали, як вчинити, – мовила панi. – В офiсi ритуальних послуг сказали, що в подiбних випадках зазвичай роблять кремацiю. Ми вирiшили зробити похорон таким через мамин стан. Вона б дуже засмутилася, якби ми не зробили все традицiйно.

Сестра. Отже, це була сестра Анiти – Маргiт. Жiнка стояла у могили бiля матерi Анiти. Зовнiшнiй вигляд Еллi Наакка був тендiтним та вiдстороненим, дiйсно настiльки безладним, як розповiдала Анiта.

Стара жiнка, похитнувшись, здригнулася i пiддалася пориву ридання, коли на гроб почали кидати землю i обтрушувати руки, наче давали втiху якомусь далекому знайомому. Вона не впiзнала Маргiт i не могла усвiдомити, що була на похоронах власноi дочки. Це заспокоiло Марiон, але вона все ж таки сподiвалася, що жiнка зрозумiе, що вiдбуваеться, бо вона хотiла бачити сльози.

Альвар опустив руку на плече Маргiт та забрав у неi глечик з кавою.

– Я можу допомогти з обслуговуванням. Кiнець поховальноi церемонii був досить красивим.

– Ми так i не розповiли матерi, що трапилося. Якщо будете з нею говорити, не здумайте згадувати про розлив мозковоi кровi, – сказала Маргiт. Ви, напевно, з пошти. Товариш Анiти по роботi?

Марiон вручила чашку кави своему братовi, щоб дати трохи часу подумати, але Альвар вже встигнув погодитися. Анiта, очевидно, не розповiла про свое звiльнення i про нову роботу в перукарнi «Туккатайка». Це не було чимось екстраординарним, бо люди постiйно втрачають роботу, тому вона, напевно, не хотiла пояснювати й описувати нове робоче мiсце цiй групi людей. Пiд час приймання iжi у промовах згадувалися сходи будинку Наакка та iнша нiкчемнiсть – не бiльше за смiття. У словах було дуже мало спiльного iз справжнiм життям Анiти. Марiон помiтила, що пригнiчений гнiв знову пiднiмаеться у ii грудях. Людей, якi не знали покiйну, не повинно було бути на проводi ii у вiчне життя. Це ii розлютило б. Вона хотiла б, щоб гостi пили вино, танцювали, щоб звучала «Абба» i щоб була Хелена, а не Ламберт. Коли священник читав промову, Ламберт шепотiв Марiон, що вони з братом марно турбувалися i все йшло чудово. Нiхто не згадав про те, що трапилося з Хеленою i нiхто не пам’ятав Ламберта, навiть Марiон або Альвара. Час зробив свое дiло.

– Ми не могли розпiзнати, що Анiта носила в собi щось подiбне, – продовжувала Маргiт.

– Депресiя може бути пiдступною, – визнав Альвар.

– Ви теж нiчого не помiчали?

– Ну, може останнiм часом Анiта була трошки бiльш вiдлюдкуватою, – сказав чоловiк i подивився на Марiон, щоб отримати пiдтвердження. Вона нiчого не говорила. Вона була не в змозi. Вона намагалася намацати в кишенi носовички, але вони скiнчилися. Альвар дав iй серветку. Марiон приклала ii до очей.

– Анiта нiколи не була соцiальною людиною, – сказала ii сестра. – Менi самiй потрiбно було дзвонити iй частiше i питати про справи.

– Як тримаеться Норма? – спитав спiврозмовник.

– Їй, напевно, зараз найскладнiше.

– Норма хоче займатися всiма справами сама.

– Якщо ми можемо якось допомогти…

– Дякую, буду мати на увазi. Було б непогано поговорити з колегами Анiти, але я не можу нiкого впiзнати, – сказала Маргiт i розповiла, як дзвонила на поштове вiддiлення серед усiеi метушнi та просила передати iнформацiю про похорон, але жiнка, яка вiдповiла на дзвiнок, не знала, про кого йшла мова.

– На поштi великий плин кадрiв, – визнав Альвар.

Розмова почала рухатися в неприемному напрямку, брат мiг довести цю вигадану iсторiю до кiнця. Марiон обережно вiдiйшла подалi та вiн непомiтно кивнув iй, продовжуючи подавати каву. Здавалося, що Маргiт зовсiм забула, що колеги Анiти пiдходили у потоцi гостей за першою та другою чашками кави. Глечик кави був спритним ходом Альвара, оскiльки вiн вдало мiг лавiрувати серед усiх запрошених.

Родичi чоловiчоi статi стояли так само, як i пiд час поховання: не звикнувши до своiх костюмiв та скуто, схрестивши руки за спиною.

Ламберт робив те ж саме. Чоловiча звичка показувати свою побожнiсть. Вона йому не личила бiльш за всiх на похоронах Анiти, бо виглядала несправжньою. Проходячи крiзь натовп гостей, Марiон уловлювала слова, якi вiдбивали приголомшенiсть та збентеження, а також здивованiсть тим, що нiхто не мiг нiчого передбачити – наче хтось iз них мiг робити подiбне до того. Як рiдко всi бачили Анiту пiсля ii переiзду до Гельсiнкi! Марiон розумiла, навiщо всi цi люди прийшли сюди: хтось, скорiш за все, для того, щоб полегшити погане самопочуття, через власну жалюгiднiсть, iншi – поплiткувати з односельчанами про трагедiю, яка спiткала родину Наакка. Реакцiя людей на насильницьку смерть завжди була однаковою, особливо, коли причина не до кiнця вiдома. Марiон спочатку ще намагалася спiймати Норму, але потiм цього блюзнiрства було вже досить i вона пiшла.



Норма вийшла з машини, вiдiрвала з-за вух та з лiктiв скополамiновi пластирi i запалила цигарку. Скоро вона перевдягне похоронний одяг i викине його в смiття, вiдрiзавши все те горе, яке принiс цей день; вiдкрие пляшечку червоного вина, яке зберiгалося в кухоннiй шафi для полегшення очiкування завтрашнього дня. Треба тепер тiльки ступити за ворота. Останнiми тижнями це було найскладнiшим кроком.

Дванадцять рокiв тому все було iнакше. Цi самi ворота радiсно вiтали iх з мамою вдома i наче самi вiдчинялися, а переiзд у мiсто здавався найкращою iдеею в свiтi. Вирiшальний крок було зроблено, коли Норма отримала свою випускну шапочку i будинок Наакка зi своiми гнiтючими вiдносинами з оточуючими залишився позаду. Ідеальнi квартири були знайденi в одному будинку, i вони думали, що iм дуже пощастило. Вони вiдсвяткували це iздою туди-сюди на метро.

Дванадцять рокiв по тому цей самий представник урбанiстичного життя переiхав маму через день пiсля ii повернення з Тайланду. Норма не могла не думати, чи була вона в змозi якось це попередити. Чи могла вона прочитати знаки у ходi думок мами, якби подзвонила iй у той вечiр? Якби вона пiднялася на кiлька сходинок вгору до неi в гостi?

Вона не пiшла у кафе, а провела нiч з випадковим супутником. Саме в той час мама вiдправила iй свое останне повiдомлення: «Завтра вечеряемо? Отримаеш сувенiри з Тайланду». Норма прочитала його лише наступного ранку. Якщо мати i дзвонила б, дочка б не вiдповiла. Норма намагалася хоча б на мить забути атмосферу робочого мiсця, бо так цього потребувала. Весь тиждень був наповнений спостереженням за нею начальника та виразами обличчя менеджменту, який прослизав повз неi на сходи за черговою дозою нiкотину, а також особою двiрника, який повертався з виконання своiх справ та чомусь почав уникати мiсце для курiння. Це прийняли за пророкування поганого ходу переговорiв. Думка про те, як iй прийшлося б переживати цi напруженi подii разом з мамою вiдразу по поверненню додому, душила. Вона зосередилася на келиху, незначному чоловiковi, на порожнiй митi в своiй головi. Вона мала побачити маму наступного ранку.

Коли Норму покликали посеред робочого дня, вона подумала, що це стосуеться переговорiв про спiвробiтництво i жваво ввiйшла в кiмнату, готова показати себе з найкращоi сторони, але ii зустрiла двiйка полiцайок. Вiд завитих локонiв цих жiночок пахло березовим шампунем та здоровим способом життя, великими дозами вiтамiну; волосся Норми було скручене i в той же час у неi спалахнула думка, що вона пережила б цi переговори, залишившись неушкодженою. Пiзнiше iй стало незручно. В той момент iй слiд було думати про щось iнше, а не про те, що людину, яка тiльки що пережила трагiчну втрату матерi, не можуть звiльнити.

Новина швидко розлетiлася по всьому офiсу i ii сумочку заповнили картки з номерами центрiв допомоги у кризових ситуацiях. Найближчий колега прошепотiв, що про це написали в газетi. Зазначалося, що водiями в метро вибирали людей, якi могли пережити стрес, викликаний падiнням на рейки людей, бо в данiй професii рано чи пiзно таке трапляеться.

Розмови про водiя нагадали Нормi, що це була остання людина, яка бачила маму живою, в останню ii секунду, останнiй крок, останнiй подих. Очевидно, все вiдбулося дуже швидко i чоловiк не змiг цьому запобiгти. Але все одно цiею людиною повинна була бути Норма, а не водiй, не незнайомцi на перонi.



Коли погляд староi жiнки, блукавши, зупинився на Марiон, вона усвiдомила, що зробила помилку. Все вiдбулося дуже швидко: стара встала несподiвано спритно i спробувала плюнути в ii напрямку. Священник, який сидiв поряд, здригнувся, голови повернулися в сторону Еллi Наакка. Пiсля моменту тишi всi почали прикривати неприемний iнцидент брязкотом чашок з кавою та нагрiбанням у тарiлки iжi.

– Вона скорiш за все прийняла тебе за Хелену, – сказав Альвар.

Брат виник бiля неi непомiтно i почав вiдводити завмерлу Марiон в сторону дверей. У неi пересохло в ротi, а руки тряслися. Саме тому вона не хотiла бачити нiкого, хто пам’ятав Хелену.

– Я не так вже i схожа не неi, – прошепотiла вона братовi.

– Звичайно нi, i нiхто тут не пов’язуе тебе з нею.

Альвар мимохiдь обтрусив ii волосся.

– Забуть про цей випадок. Мати Анiти божевiльна.

Погляд Еллi Наакка був гострий, засуджуючий. Вона вже усвiдомила, що була на похоронах власноi дочки i винуватила в усьому Хелену, немовби хотiла сказати, що без компанii цiеi недоумкуватоi жiнки з Анiтою цього не трапилося б. Але Марiон розумiла, що то лише здогадки. Вона науявляла вже занадто багато, бо Еллi Наакка не зрозумiла, що трапилося. Марiон наблизилася до староi лише для того, аби бути в змозi сказати Ламбертовi, що вона хоча б спробувала. Вона була впевнена, що не витягнула б нiчого з Еллi Наакка i що та вже не впiзнала б ii.

– Спробуй зараз заспокоiтися. Пам’ятай, навiщо ми сюди прийшли. Тут е хоча б хтось, хто бачив Анiту в компанii? – спитав Альвар.

Марiон прочистила голову. Вони винюхували на похоронах Анiти i це було хворим вчинком. Марiон глянула на братовi зiницi. Нормальнi. Щойно напруженi зморшки завжди говорили про те, що вiн впiзнав когось, з ким в дитинствi бився, або когось, хто спiвав про «схиблену» Хелену. Тому вiн був у змозi залишатися тут тверезим та розмовляти з тими людьми чемно. Коли таксi приiде i Марiон поiде звiдси, Альвар залишиться за дверима ресторану, стоячи в колi курцiв, крутитиме знайдену в карманi флягу, витончено знайде зв’язок iз якимось родичем i вдало роз’яснить все, що його цiкавить. Ламберт буде задоволений i дасть синовi додатковi бонуси. Марiон вони не дiстануться, якщо тiльки не рахувати власноi перукарнi.

Альвар помiтив пальцi сестри, якi розкремсали серветку, i забрав у неi паперовi залишки. Пiдлога виглядала, наче там покрутилася курка пiд час лiньки.

– Тобi щось потрiбно?

– Нi, я в порядку.

– Зроби промову для Анiти пiзнiше, можливо, вже вдома. Скажу Ламбертовi, що ти виконала це найкращим чином.



Вiкно було вiдкрите: пилюка з вулицi вкрила пiдвiконня i вона долетiла аж до одягу, який валявся на диванi. Блузи Маргiт заховали мамине плаття. Посад у кухоннiй мийцi був слiдами перебування там Маргiт, не мами. Із програвача виглядав диск Сувi Тераснiска, який теж належав цiй жiнцi. Запах «Шалiмару» змiнився тiтчиним пiслязапахом. Квартира вже не була маминим домом, i Норма почала гадати, чи не зробила вона помилку, давши тiтцi закоренитися тут i повнiстю займатися похороном. Вона прийняла пропозицiю допомогти, бо сама не була в змозi зайти до квартири пiсля першоi спроби. Вона не могла витримати вигляду цього мiсця, який поставав з порогу: помешкання виглядало так, наче мама просто кудись вискочила i скоро повернеться. Тому Норма попросила тiтку знайти неньчину улюблену сукню, дозволила iй вiдкрiпити вiд краю дзеркала бiлет на концерт «Абби» та взяти духи «Шалiмар» з тумбочки – зiбрати речi, якi мама хотiла б в труну. Вона дозволила тiтцi робити все, що мало бути ii власним завданням, бо та нiчого про маму не знала. Тiльки Норма знала, навiщо iй з собою «Шалiмар». Тiльки вона знала, як мама прокинулася в лiкарнi пiсля пологiв вiд запаху бергамоту та лимону i раптово зрозумiла, що все складеться добре, що вони впораються навiть тодi, коли робитимуть це удвох, i iм не потрiбен анi Рейо, анi хто-небуть iнший.

Пiзнiше мама впiзнала той самий запах у сiльськiй аптецi i, не звернувши увагу на цiну, купила парфуми. Це був запах найбiльшого повороту в ii життi. Норма закурила цигарку. Вона сама дозволила тiтцi заплутати мiсце злочину. Помiтивши, що думае про мамину оселю як про мiсце злочину, вона здригнулася i так само iнстинктивно вiдмахнула волосся, наче хотiла змахнути цю думку. Вона силомiць намагалася знайти рацiональне обгрунтування неньчиному вчинковi i хотiла бачити сумнiви, де iх не було. Скорiш за все природним поясненням була спроба Макса Ламберта наблизитися до неi.

Норма вiдкрила кришку маминого ноутбуку i вiдразу ii закрила. В комп’ютерi нiчого з ii молодостi бути не могло, i пошук був би просто копанням у минулому. Вона зберiгала фотоальбоми часiв юностi у шафi, а зараз полиця була порожньою. Нарештi, альбом знайшовся на нiчному столику, причому на ранiше заповнених сторiнках видiлялися порожнини. Маргiт i сюди приспiла першою. За тiтчиним свiдченням, мама не залишила листа, i Норма повiрила, хоча тепер вона не розумiла, навiщо. Мама не розповiла Маргiт про свое звiльнення та нову роботу. Маргiт не знала власну сестру так, як Норма. Вона не змогла б шукати у правильному мiсцi, i Нормi почало здаватися, що тiтка супроводжувала апатичну племiнницю заради знищення доказiв, якi стосувалися Ламберта. Норма була близькою до того, щоб подзвонити iй та випитати про зниклi фотографii. Схопилася за трубку, але передумала, i поклала ii знову до сумки. У тiтки було право забрати деякi свiтлини, i гнiв був безпiдставним. На Маргiт був великий тягар, пов’язаний iз проведенням похорону та органiзацiею оренди квартири ще на червень та липень, аби не поспiшати iз ii звiльненням, та у жiнки було, де ночувати у разi Норминого бажання, щоб та пiдмiнила ii на довше.

Норма поклала комп’ютер у сумку разом iз знайденими на столi кодами доступу до банкiвських рахункiв, запалила нову цигарку i почала переглядати альбом. Тiтка забрала свiтлини, на яких бiля мами були бабуся i сама вона, та залишила сумiснi фото Хелени й мами молодими та Хелени з ii дiтьми на руках. Марiон пiдлiтком була дуже схожа на свою матiр у молодостi. Божевiлля настигло мамину подругу пiзнiше. На фото у Хелени був прямий погляд та мила посмiшка. Норма перегорнула сторiнку, де виступила остання прогалина. Вона вже пiднялася, коли в очi кинулася фотографiя, де двi пари проводили радiсний лiтнiй день: тiтка та Рейо Росс дивилися в камеру, обпершись один на одного. Бiля них стояла молодша версiя чоловiка, котрого вона сьогоднi зустрiла, який оповив Хелену своiми руками. Пiд цим фото було моментальне фото, зроблене на «Полароiд». Там вже старiша версiя того самого чоловiка посмiхалася разом з Марiон i тримала на руках немовля. На зворотнiй сторонi звивистим почерком був написаний текст. Його написав Альвар. Вiн сам зробив фотографiю i просив маму невдовзi приiхати.



Телефон Марiон дзенькнув новим повiдомленням, але це був клiент, а не дiвчина, як вона сподiвалася. У повiдомлень в телефонi Марiон, видалених привiтань i електронноi пошти однакова доля: дiвчина утримувала мовчанку.

– Через двi години у мене зустрiч, – нагадала Алла.

Марiон ухопила знiмач плiвки i вiдiрвала руку вiд свого телефону. Алла не спитала про похорон, лише грала у байдужiсть, грала до того моменту, поки не переступила через порiг перукарнi, начебто знала, що Марiон нiчого не вияснила. У неi була така звичка – сипати сiль на рану, направляти в правильне мiсце.

– Не випробовувала ще це волосся у настiльки теплу погоду. Думаеш, це мае значення?

– Зачiска витримае що завгодно: i хлоровану воду, i занурення, В’етнам… – вiдповiла Марiон. – Жоден iз подорожуючих у тропiки клiентiв ще не скаржився. Деякi прихильники водних розваг перестали користуватися навiть шапочками для плавання.

До подорожi в Ханой ще був час i волосся Алли було в гарному станi. Але вона жадала продовження роботи над ним саме зараз, в день поховання Анiти. Було очевидно, що вона хотiла, аби розмова закiнчилася темою якостi волосся та трендiв зачiсок.

Алла вже точно встигла поговорити про похорон зi своiм коханим чоловiком. Але якби Ламберт винюхав б що-небудь у Норми, Алла не була б такою спокiйною. Або Ламберт вiдправив жiнку спостерiгати за поведiнкою Марiон, щоб упевнитися, що та залишаеться в колii i може працювати.

– Покажи журнал замовлень, – сказала Алла.

Марiон простягнула iй книгу. Алла на схвалення посмiхнулася. Украiнське волосся усiх зачарувало i змусило також всiх Аллиних подруг стати клiентками «Туккатайка». Марiон не наважилася змiнити iхнi бронювання, що зробило розподiл часу ще важчим. Розклад весiльних зачiсок вона не хотiла мiняти, бо вiд ii перукарнi залежав успiх свята, а таке змiнювати не можна. Іншим клiентам вона знайшла новий час, комусь навiть на мiсяцi вперед. Це створювало напруженiсть. Сьогоднi останнiй клiент буде о дев’ятiй вечора, а перший – вже о шостiй ранку. Вона не впораеться у весiльний сезон без допомоги.

Алла продовжувала вивчати книгу, наче читала Бiблiю. Для Ламберта торгiвельний оборот перукарнi був дрiмучим лiсом, а вiдстеження доходiв викликало чистiсiньку паморозь. Вони не були постачальниками щастя для покупцiв, як Марiон, хоча вона нiколи не знайде у свою перукарню достойну замiну Анiти, навiть якщо приведе професiонала. Нiхто не мiг заспокоювати знервованих через власне волосся жiнок настiльки добре, як покiйна спiвробiтниця. Вона була вродженою перукаркою i вiдчувала те, про що iншi не хотiли навiть говорити. Хоча Марiон дуже боялася, що у перший же робочий день Анiти на поверхню спливе Хелена та минуле, або пролунае розповiдь про те, як через тридцять рокiв доля знову звела iх разом, але цього не сталося. Коли Анiта ступила через порiг «Туккатайка» в перший раз, вона не викрикнула, як сильно Марiон нагадуе власну матiр, i не почала ii докоряти, що та нiколи не провiдуе Хелену.



До грудей Марiон на секунду закрався сум. Тiльки Анiта розумiла ii. Алла клацала iмена книги замовлень нiгтем, поклавши ii на колiна.

– Скiльки у нас ще украiнцiв у запасi?

– На тиждень. На два, якщо iх з росiянами перемiшати.

Алла зiтхнула i поглянула на свiй телефон, котрий знову беззвучно блимав. Вона зробила так, щоб Марiон точно побачила, хто намагався до неi додзвонитися. Це знову був японець. Алла опустила трубку на колiна i чимось прикрила. Можливо, вона хотiла пiдкреслити те, що з найважливiшими клiентами не буде говорити у ii присутностi. Або таким чином намагалася показати свою владу: вона вiдповiсть тодi, коли iй зручно. Навiть японцю.

– А що ти думала запропонувати клiентам пiсля цього? Ми говорили з Максом про це. У тебе е тиждень. За цей час тобi потрiбно розiбрати безлад, який виник з твоеi провини.

У Марiон з’явилася думка схопити ножицi i штрикнути ними Аллу у голову. Бажання було настiльки сильним, що iй прийшлося схопити вiзок з iнструментами i тримати його дуже мiцно. Алла говорила про справи клану, а також про те, як змiниться доля Марiон.

– Макс був набагато дiяльнiшим за тебе на похоронах. Я навiть не буду питати, як ти збираешся це виправити, але годинник тiкае: «тiк-так».

Алла легенько стукнула свiй ролекс – жест, який вона перейняла вiд свого чоловiка. В очах Марiон запекло. Пилок. Або тому, що смерть Анiти поховала всi ii мрii. За день до повернення до Фiнляндii вони сидiли в бунгало-барi та замовляли коктейлi пiд назвою Свiт Дрiмз[1 - З англ. «солодкi мрii».]. Ними вони пили за майбутне. Все було ясно. Марiон вирiшила тодi, що якось провiдае Хелену разом з Анiтою.

Марiон дивилася через вiкно на вулицю. Очiкуваний день не настане. Автостоянка була порожня. Саме там вона востанне бачила подругу. Та сидiла в авто: випрямлена спина, погляд вперед, пiдняте пiдборiддя. Коли Марiон нарештi наважилася вийти на вулицю, Анiта вже поiхала.

За десять хвилин до восьмоi мама поспiшала на метро, хоча iхала в перукарню, яка знаходилася не так i далеко. На перший погляд здавалося, що вона мало не бiжить, але зранку багато людей поспiшае, тому це нiколи не визивало здивування. Норма вдихала аромат смаженоi кави, який був точнiсiнько такий, як i останнього маминого ранку, i поспiхом направилася до станцii «Ваасанауккiо», як i та. Вона швидко оминула компанiю людей, яка на порозi магазину очiкувала на початок продажу алкоголю, та намагалася розгледiти хоч щось, що могло б вплинути на мамине рiшення, що могло б все прояснити. Вона вибрала практичне взуття, капрi та бавовняну сорочку з комiром – звичайний робочий одяг; у щось таке мама i вдягнулася того ранку. Норма прошмигнула з ескалатору на перон, як зробила i мама, вибачилася, проштовхуючись через селюкiв, якi не розумiли, що стояти потрiбно праворуч, а не посерединi сходинок. З мамою вони робили так само тiльки-но перебравшись до Гельсiнкi. На перонi вона присiла на лавку, на яку мати не сiдала. Потяг примчав тим самим шляхом. Мама жбурнула взуття та сумочку пiд лавку, а потiм ii вже не стало.

Норма поставила свою сумку точнiсiнько на те саме мiсце, та опустила своi черевики на сiру кам’яну плиту. Мамине взуття та сумочку iй доставили без записки. Вона вiдкрила сумку i витрясла ii, сподiваючись, що вислизне хоч щось, але нiчого там не було, лише старi квитанцii, пошарпанi пластирi, тобто смiття, яке можна знайти у кожнiй дамськiй сумочцi.



Запахи перукарнi, волосяна пилюка. Не валiза. Робоча сумка. Волосяний кольоровий сад. Декiлька застряглих у застiбцi волосин iндiйськоi довжини i один свiтлий, скорiш за все клiентки. Телефон мама забула вдома. Коли тiтка його принесла, Норма була впевнена, що десь в його надрах приховувалося повiдомлення, яке було для неi. Розчарування довело ii до того, що вона кинула його об стiнку. Останнi дзвiнки були з тижня перед Тайландом, повiдомлення стосувалися бронювання часу, його змiни та булочок для церемонii закриття. Всi повiдомлення та дзвiнки мали вiдношення до «Туккатайка». Мама була модератором фейсбук-сторiнки перукарнi i ii останнiм оновленням за кiлька годин до поiздки було наступне: «Повернувшись з вiдпустки, Анiта знову буде готова створювати своiми чарами найнезабутнiшi зачiски! Акцiя: ламiнування волос власноi довжини!».

Ще один потяг промчав повз Норми, i струм повiтря пройшов по ii щиколоткам. Охорона метро приходила та йшла геть, кийки, бронежилети та берци, вiдкрито, закрито, всередину, назовнi, попередження про зачинення дверей, вагони мандаринового кольору, знайома з телевiзору посмiшка повара, березовi лавки на перонi, товстi оксамитовi спiдницi фiнських циган, пиво в руках, зруйнованi вiд «метадону» зуби, люди, що iдуть у вiдпустку чи з неi повертаються, валiзи на колiщатках, бездомнi кишеньковi злодii та побляклi полiетиленовi пакетики, ефектнi портфелi, якi поспiшають на роботу, жвавi кроки, хрумкi вiд миючих засобiв спiдницi, тiльки-но розпакованi несповзаючi капроновi колготки без пальцiв для нiг, свiжi набiйки, примноження iндiйського та росiйського волосся, а мiж ним малайзiйського, клей, таблетки «мелатонiну», гормонотерапiя, фiле та бiльш дорогi бальзами для волосся. Остання станцiя мами.

Пролетiла половина дня. Уповiльнюючи кроки, мати вже не бачила пересiчних людей на платформi, iх прихорошеного ества, не вiдчувала запах дешевоi туалетноi води, тих, хто не користувався дезодорантом, необрiзаного волосся, перебитого вчорашнiм напiвфабрикатом та пивом запаху поту, кока-коли та гiрчицi. Вона не помiчала сомалiйських дiвчат та чарiвного мерехтiння свiтла у iхнiх в’язаних хустинках, швидкого зростання кiлькостi переселенцiв, батькiв-домогосподарiв зi своiми дитячими вiзочками, зовсiм новеньких тенiсних черевик, загорнутих штанин та франтських картузiв. Вона не вiдчувала фiмiам прийшлих чiлiйцiв, солодкiсть квiтки.

Ложки, якi зберiгалися у морозилцi, були охолодженi для очей, котрi вiд плачу стали, наче пухкi пташинi яйця, але ефект уже вщухнув. Ложки були частиною маминих порад для краси. В молодостi вони з Хеленою частенько ними користувалися також для вiй. Норма потерла пальцями очi. Всi цi люди, вся ця метушня. Всi, хто був в метро, дiзналися про все до неi. Дiзналися, що щось сталося, прийшли на перон, i iм прийшлося знову пiднiматися вверх на вулицю, щоб сiсти на трамвай чи автобус. Усi вони дiзналися в момент, коли це трапилося, а вона в той час укладала волосся Лореалiвським спреем «Ельнетт» та бажала, щоб переговори про спiвпрацю вже скiнчилися. Сотнi людей сварилися через те, що треба було мiняти маршрут та через свое запiзнення на роботу чи зустрiч, i вони вже все знали до неi.

Декiлька рокiв тому вони з мамою пережили таке разом. Вони iхали потягом до Гельсiнкi i раптом волосся Норми почало крутитися.

Мiсця були вибранi у вагонi для людей з алергiею, завдяки чому зайвих факторiв роздратування не було, тому iй просто було не по собi. Мати запропонувала коньяк, i саме в той момент потяг зупинився. В об’явi не вказали на причину зупинки. Але всi пасажири розумiли, що з колiй збирали залишки людського тiла. Всi, хто був всерединi, дiзналися про це ранiше, нiж близькi та родичi того, хто пiд нього потрапив. Мати побачила ii реакцiю i, не зважаючи на те, вибрала такий брутальний спосiб – з усiх станцiй метро саме ту, звiдки Норма iздила на роботу. Якби вона не ночувала у випадкового знайомого вдома, iй довелося б прийти на зупинку саме тодi, коли все трапилося.

Норма пробудилася вiд деренчання телефону. До лавки пiдiйшов охоронець i здавалося, що вiн спостерiгае за нею. Норма присунулася до iнших людей, якi стояли на платформi. Дзвiнок знову був з «Туккатайка». Марiон. Норма не вiдповiдала. Вона б не змогла вiдноситися до тiеi жiнки невимушено та i не хотiла говорити з нею, вже не кажучи про те, щоб зустрiтися, не зважаючи навiть на той факт, що Марiон знала, який у мами був настрiй останнiми робочими днями, i у неi могло бути пояснення дивнiй поведiнцi свого батька. У Норми з жiнкою було кiлька конфлiктiв, коли мати йшла з роботи разом з нею. Жiнку оточувала хмара запаху перукарнi, Норму нудило вiд неi i вона ухилялася вiд контакту очей. Тому вона i вiдступила якнайдалi вiд жiнки на похоронi, сховавшись за спинами iнших. Вчинок Хелени назавжди наклав вiдбиток на всю родину. Люди вiдносяться до членiв такоi родини зi штучним спiвчуттям, iз цiкавiстю шепчучись про них. Звичайно, не так, як про пересiчних людей. Мати це ненавидiла i Норма поводилася так само.



Альвар повернув ключ i вони ввiйшли всередину. Марiон залишила сандалi в передпокоi, а брат йшов мов пiвень, байдуже оминувши плетену корзинку в коридорi звiдки Марiон взяла собi пару капцiв Анiти для гостей. Пилюка, що скупчилася на пiдвiконнi вiтальнi, здiйнялася в повiтрi. Жiнка отряхнула свою щоку, а стоячий навпроти неi Альвар, проковтнувши цю пилюку, чхнув i почав шастати по всiх ящичках парфумерного столика, перевiряючи iхнiй вмiст, немов роблячи бухгалтерський облiк: з такою самою точнiстю, з такою ж пильнiстю, готовий вiдразу ж схопити будь-яку пiдказку. Вiн довiряв бiльше власним очам, нiж псам Ламберта, якi були в квартирi миттево пiсля нещасного випадку i скопiювали весь вмiст Анiтиного ноутбука. В комп’ютерi не знайшлося нiчого важливого i тому Альвар очiкував на той момент, коли оселя буде порожня. Хлопець, який слiдкував за будинком, подзвонив йому вiдразу, коли все було чисто.

– Шукай адресну книгу, листiвки, папiрцi для нагадування, лотерейнi бiлети, авiабiлети, квитанцii з готелiв, орендованих квартир, – сказав Альвар. – Іншi телефони, карти пам’ятi.

У виразi обличчя Альвара Марiон прочитала його думки. Те, що йому варто було б самому керувати справою. Тодi таких ляпсусiв не було б. Вони б вже знали, хто поставляв Анiтi украiнок, Марiон не потрiбно було б думати, ким iх замiнити, а брат знову отримав би один iз найчисленнiших своiх бонусiв, i галасливий iнцидент клана був би стертий з iсторii, а вони були б у безпецi.



– Маргiт жила тут два тижня i, напевно, вже багато iнших встигло побувати в квартирi, – пiдмiтила Марiон, хоча i знала, що перевiрки почалися вiдразу ж пiсля смертi Анiти. Клановi пси знали вже всiх, хто живе в цьому самому пiд’iздi, iхнiх близьких та рiдних, iхнi захоплення та щоденнi ритуали. Незнайомцi кидалися в очi вiдразу i, очевидно, Ламберт вiдправив когось iз хлопцiв на похорон, а когось чергувати бiля будинку Анiти. До того ж брат не був впевнений, що тiльки Маргiт з усiх, хто був на похоронах, користувалася квартирою. Через купу псiв Ламберта не прослизнув ще нiхто i нiколи.

– Розкажи ще раз, що ти бачила на похоронi.

– Скiльки ще разiв ми будемо через це проходити? Спитай у своiх людей, чому вони нiчого не знайшли тут, – сказала Марiон та глянула на годинник.

Норма була на роботi, Маргiт поiхала, у Альвара був цiлий день i Марiон тут не була потрiбна, i не хотiла вона тут бути, i не пасувала вона до цiеi ситуацii. Вона розплакалася i знову взялася за своi щоки, бурмотiвши щось про пилюку. Клан хотiв лише мучити ii. Тому iй також потрiбно було бути тут. Альвар нишпорив все ще в парфумерному столику, пiднiмав пляшечки та баночки, вiдкривав коробочки. В однiй з них знайшлася давня фотографiя, на якiй Анiта з Хеленою позували у довгих квiтчастих спiдницях. Марiон вiдвернула голову.

– Подумай ще, – вимагав Альвар i запхав фотографiю до кишенi. – Може ти про щось забула?

– Маргiт могла винести звiдси все, що завгодно.

– За донесенням речей було мало. В машину Маргiт поклала нiчого, окрiм маленького вiзку, мiшку для одягу, чогось в’язаного, декiлькох кiмнатних рослин i старого лампового радiоприймача. Норма допомогла з перенесенням, вони обiйнялися на прощання, Маргiт повисла на Нормi, Норма виглядала виснаженою, – випурнув Альвар. – Ти знала Анiту краще за всiх. Ти, як нiхто iнший, здатна на те, щоб знайти наводку.

Марiон оглянула книжкову поличку: книги про мистецтво, iнструкцii по роботi з волоссям, докторськi книги, генетика. Три англомовнi бiографii Елiзабет Сiддал, двi – про сестер Сазерленд, одна – Марти Харпер, три книги з керiвництва для швидкого росту волосся. Не дивно, що Анiта добре робила свое дiло – вона читала про волосся все, що тiльки було можливо.

Альвар схопив з полицi книгу пiд назвою «Золотий вiк Кокоттi», передивився ii вiд початку до кiнця та поклав на мiсце.

– Остання порцiя пiшла за п’ять тисяч баксiв за кiло.

– Знаю!

– Ламберт може вiдправити когось перевiрити оселю Маргiт. Нам треба було самим сюди прийти вiдразу пiсля нещасного випадку.

Скиглення Альвара було даремним. Вчинок Анiти пiдняв всiх навшпиньки i спочатку було необхiдно переконатися, чи не обшукав квартиру вже хтось iнший до них. Нiхто не бажав iншоi засади i голову клану просили узгодити все. Коли помiтили, що у будинку безпечно, Маргiт вже вкоренилася в домi Анiти. Свiтло горiло всю нiч, плач було чутно аж на сходах. Пси Ламберта стверджували, що жiнка не виходила з квартири, окрiм як в бюро ритуальних послуг, яке знаходилося в мiкрорайонi Лiньят, але i тодi не на довго. Норма не зупинялася у себе вдома, гостей не було.

Альвар став перед камерою, що лежала на книжнiй полицi. Вона була нова та дорога. Карти пам’ятi не було. Вiн поклав ii на мiсце i повернувся до парфумерного столика. На краях дзеркала були листiвки та фотографii з острову Тенерифе, Родосу, Стокгольму, Таллiнну, Афiн, Риму та Анталii, Гран-Канарiв, сонячного берега Іспанii.

– Якщо Анiта була досвiдченою мандрiвницею до Киева i у неi були далекi родичi в Украiнi, чому тут немае жодноi листiвки звiдти? А що, якщо волосся-таки надходить з якогось iншого мiсця? – спитав Альвар. – Нiхто на похоронах не чув анi про украiнських родичiв, анi про украiнського коханця чи подругу.

– Звiдки ще воно може бути?

– Анiта мала отримувати його через посередника. Нам треба знайти його.

Марiон поглянула на годинник. Їй треба було повертатися до перукарнi, бо наступний клiент мав з’явитися через пiвгодини. Вона забрала у брата запасний ключ вiд квартири Анiти на випадок, якщо дiвчина прийде забрати речi матерi. В мiшечку, який висiв у передпокоi, знаходилися ключi вiд горища та пiдвалу. Альвар мав про це подбати.




«Два»


У серпнi зможемо вже смiятися з усiх старих балачок та з заповiту, який зробимо для тебе. Тобi не треба буде бiльше боятися анi нещасних випадкiв, анi безсоння у роздумах про те, чи вибоiна на автомобiлi з’явиться вiдразу, як я стану недосяжною по телефону, чи я просто буду дуже далеко, щоб провiдати тебе в лiкарнi або, що ще гiрше, прийти до моргу. Можеш забути про кремацiю.



На свiтлих стiльцях залишився ще пiт звiльненого до неi; на поручнях виднiлися вiдбитки пальцiв та залишки жиру того, хто також чекав на свою долю. Норма поклала руки на колiна. Повз неi пролетiли слова про складнi часи та конче необхiднi заходи. Рiшення, яке стосувалося Норми Росс, було прийняте вже давно, приймаючи до уваги загальну думку. Слова повторювалися знову i знову, немовби хотiли наголосити на тому, що мiж розiрванням робочих вiдносин i трагедiею немае жодного зв’язку. Перед розмовою Нормi дали карточку з номером кризового центру. Ідея про психотерапiю, пов’язану з ii проблемою, була просто смiшною, але вона проковтнула застрягле в горлi хихикання.

Винятковим на цьому робочому мiсцi було те, що в базi клiентiв було багато людей зi слабким зором i не треба було думати про iхнiй погляд. Собаки-поводирi були добре навченi, i iхня увага була повнiстю сконцентрована на хазяiнi, як i у всiх тварин зазвичай. Вентиляцiя у будiвлi була хорошою, оновленою. Норма вiрила, що зможе утримати секретарську роботу, бо, загартувавшись досвiдом попереднього звiльнення, вона навчилася ухилятися вiд найгiрших рифiв: службових романiв та надмiрноi соцiальностi, втручання у внутрiшнi вiйни та критики керiвництва. Вона могла вже зав’язати вiдносини, якi були майже загорнутi в дружньоподiбну обкладинку: вона ходила в театр та iншi заклади вiдпочинку аби здаватися звичайною.



«Тут можна було б i залишитися», – казала Норма мамi. У неi в резюме у стислому виглядi пробiгав весь тягар минулих мiсць роботи, хоча тодi вони були необхiднi у кризовi часи. Отримання роботи у центрi для незрячих «Нековаммайнен» було великою вдачею.

Начальник капав причини звiльнення досить продумано. Голос його став сильнiшим, коли вiн помiтив у Норми сухi очi. Звiльнення було ii власною провиною: упертiсть та розбещення моралi робочого колективу, сiяння бунтарства в моменти, коли позицiя мала бути зовсiм iншою. Норма Росс постiйно запiзнювалася та, не зважаючи на попередження, ii зухвала поведiнка останнiм часом навiть посилювалася. Вона нiчого того не заперечувала, а лише непомiтно крутила свое волосся, яке всмоктало пригнiчення iнших людей та пiд час переговорiв про спiвпрацю стало трохи жорсткiшим. Воно ставало поперемiнно то незручним для пiдрiзання колючим дротом, то конопляною мотузкою, i було причиною ii запiзнювання кожного ранку та розтягнення обiдньоi перерви. Також iхня вага зросла, немов вони вже були готовi захищати ii на вiйнi. Цi проблеми вже почали впливати на зап’ястки, тому вона придумала собi жалiтися на синдром постiйноi розтяжки. А потiм прийшла смерть мами.

Начальник чекав на природню лють, нестабiльну поведiнку, яка б проiлюструвала причини звiльнення та заспокоiла б його совiсть. Норма вiдчула, як кутикули волосся вiдкриваються, наче у гарячому душi, але заборонила собi задовольнити очiкування чоловiка. Скронi i лоб його були дуже шкiрястими, так що можна було ткнути туди ложкою та вона б там i залишилася. Сальнi залози працювали дуже старанно весь день, i настiльний вентилятор не мiг полiпшити його стану. Норма встала, щоб пiти, взяла зi столу ручку начальника та написала у фiрмовий блокнот: «Ducray Sabal»[2 - Марка шампуню для жирного волосся.].



– Це допоможе iз проблемним волоссям. Не думаю, що керiвництво, яке не дотримуеться правил гiгiени, мае хороший iмiдж начальника.

Вона зупинилася навпроти дверi торгiвельного центру «Ітакескуста» i помiтила, що вся тремтить. Мама б засмутилася через звiльнення бiльше за неi. Вона б назвала це смугою невдач у спробах дочки прикрiпитися до якогось робочого мiсця. Вона пригадувала всi тi рази, коли опинялася в подiбних ситуацiях, а також всi тi обставини, в якi вона потрапляла через свое волосся, над якими вони потiм разом жартували. Так, наприклад, хтось колись раптово побачив волосся iншоi довжини, бiля якогось колеги воно почало рiзко завиватися, а колись умови були неможливими для стрижки i вона мало не пiймалася. Бiльше таких жартiв не буде.



Норма почула, як хтось гукнув ii iм’я вiдразу, як вийшла з магазину i направилася в сторону дому. Вона iнстинктивно зупинилася та вiдразу пожалкувала про це. Зуби Макса Ламберта блищали з-пiд старого маркiзу кабака «Култапалма», засмага зробила так, що вони видiлялися бiлизною, наче фiрмова американська посмiшка. Єдиною причиною зупинки Норми була звичайна ввiчливiсть, бо вона не знала цього чоловiка i хотiла продовжити свiй шлях, але Ламберт, очевидно, добивався iншого, спритно стрибнувши в сторону Норми i пiдiгнавши свiй крок пiд ii ритм.

– Ось тобi i несподiванка! – сказав Ламберт. – Я очiкував на твiй дзвiнок!

Не дивлячись на те, що пакет паперових рушникiв, який повисав на ii пальцях, не вказував нi на що iнше, окрiм повернення додому, вiдкрити дверi, якi вже синiли за кiлька метрiв вiд неi, в компанii цього чоловiка було неможливо. Норма минула вхiд до свого пiд’iзду i просто йшла вперед. Тераса пабу «Хейнахатту» ставала все ближчою. Ламберт зробив ще кiлька швидких крокiв i випередив ii.

– Чи можу я пригостити тебе пивом або iншим лiтнiм напоем?

– Нi, дякую. На жаль, я не в настроi спiлкуватися.

– Інколи про речi треба говорити. У тебе е хтось, з ким ти можеш полегшити тягар свого серця?

Крок жiнки постiйно прискорювався, i, здавалося, це чоловiка не дратувало. Вони оминули колону пабiв так швидко, що мало не змусили зустрiчних людей вивертатися, собак – пiднiмати своi носи, а жiнок – тримати мiцнiше своi сумочки.



Це був епiзод, який чудово пiдiйшов би до комедiйного шоу лiтнього вечора i викликав би смiх аудиторii, якби тiльки настирлива поведiнка чоловiка не почала б здаватися переслiдуванням. Норма не розумiла, чого вiн хотiв. У Ламберта не могло бути нiяких справ до неi. У мами вдома вона не знайшла нiчого, що пояснило би його iнтерес до неi. Тому ii волосся закликало поспiшати, бо воно хотiло втекти вiд нього. Вони пiдходили до пам’ятника матерi-трудiвницi, потiм до вулицi Стуренкату. Норма намагалася почути, чи не наближаеться трамвай, у який можна було б стрибнути. Може, це було стосовно ii батька? Якщо Рейо Росс чув про смерть ii матерi, то чому вiн вибрав своiм посланцем зовсiм незнайому Нормi людину – колишнього чоловiка Хелени? Навiщо взагалi вiн захотiв би з нею зв’язатися?

Спека зовсiм перекрила дихання, i вона вже не могла бiльше прискорювати свiй хiд. Вона притулилася до краю трамвайноi зупинки та перевела дух. Почуття було важким, волосся вiдступило зi скронь i стало в’юнким. Вона заштовхнула свiй подвiйний хвостик пiд плаття.

– Я думав, що ти живеш на вулицi Ваасанкату, поверхом вище Анiти. Чи нижче? У Анiти був гарний дiм, – сказав Ламберт.

Спека зробила частину сорочки на його грудях липкою. Хекання, промоклий вiд поту одяг та поспiх до зупинки в одному тактi зробили так, що вони виглядали, наче батько й дочка, якi запiзнювалися на сiмейний вечiр i iхнiм завданням було принести випивку. Молода пара, що прийшла на зупинку i чекала на трамвай, не побачила нiчого смiшного, та й iнша пара, котра пройшла повз зупинки скандинавською ходьбою, не дивилася на них скоса. Вирiвнявши свое дихання, Норма зрозумiла, що сказав Ламберт: вiн був у мами вдома.

– Я думала, що ви були лише друзями дитинства.

– І дитинства також.

Ламберт дiстав невелику коробку сигар i запропонував iй. Норма похитала головою та подивилася на розклад руху. Наступний через вiсiм хвилин. Таксi приiхало б швидше, вона вмить набрала номер. Але все ж таки не подзвонила. Телефон повернувся до сумочки. Чого йому треба?

– Це ж стосуеться батька, так?

Лоб Ламберта напружився.

– Будьте добрi, залиште мене в спокоi. Такi привiтання можете передати йому, – сказала Норма.

Мама сказала б те саме. Нiчого особистого. Якнайбiльше нейтральностi, як можна ввiчливiше. Маминi фрази вилiтали самi по собi i Нормi, очевидно, вдалося вибити Ламберта з колii, причому досить влучно, i вона самовдоволено вирiвняла спину. А чого той чоловiк вiд неi очiкував? Думав, що вона кинеться щось беззв’язно гомонiти або запропонуе випити святкового шампанського?

– Рейо дуже засмучений через те, що у вас такi вiдносини. Вiн дуже за тобою скучив.

Норма закусила губу i встигла проковтнути запитання, про яке не хотiла думати. Воно просто пролетiло в головi. Яким був батько? Той чоловiк знав, а вона – нi. Вона вже не може отримати вiд мами вiдповiдей на запитання, якi ii завжди цiкавили. Вона не отримала вiд Рейо Росса нiчого, окрiм прiзвища.

– Як я вже сказав ранiше, можемо поговорити i про цi речi також десь у зручному мiсцi, – сказав Ламберт.

Тон його голосу був досить невпевненим, i Норма жахнулася його впливу. Не дивлячись на те, що безлад в ii головi був схожий на небезпеку, яка йшла вiд чоловiка поряд, вона хотiла все ж почути, що Ламберт мiг розповiсти про Рейо Росса, i iй спало на думку прийняти запрошення, бо один келих не зробить зла. Але вiдразу за цiею iдеею вона вiдчула, як напружилися коренi ii волосся, наче хтось потягнув ii за голову, i це повернуло ii до здорового глузду.

– Не хочу нiчого знати про батька.

– Сумно про це чути, але у моеi справи немае нiчого спiльного iз твоiм татом. Я вже багато рокiв не бачив Рейо. Наша остання спiльна поiздка була десь рокiв десять тому.

Щоки Норми почервонiли. Даремно було б i думати, що батьковi цiкаво почути, як у неi справи. Якщо йому було байдуже три десятки рокiв, то що могла змiнити смерть мами?

Несподiвано Ламберт досить розмашистим жестом стукнув себе по лобi, що виглядало, як сцена iз нiмого кiно.

– Почекай! Невже мама тобi не розповiдала? Менi на думку й не спало, що треба представити себе бiльш детально. Анiта була моею спiвробiтницею – я власник перукарнi, де працюе Марiон.

Пiд натиском спеки Норма присiла на лавку, а Ламберт швидко вмостився поряд з нею. Про це мама не розповiдала. Скорiш за все вона не знала, хто володiв перукарнею. Іншого пояснення не могло й бути. Мама не могла б так вчинити з Хеленою. Сморiд вiд горiння пластикового пакета погiршувався запахом поту, запхнутий пiд плаття хвостик виступав верхньою частиною, наче пухлина, i Норма вiдчула, як у ротi почала збиратися слина. Їi нудило.

– Не дивно, що ми не зустрiчалися ранiше. Я багато подорожував, хоча iнколи i з’являвся у перукарнi, – продовжував Ламберт. – За словами Марiон, Анiта останнiми днями була якоюсь вiдчуженою, навiть сумною.

– Тобто сумною?

– Марiон прийняла це за своерiдне прощання.

– З чого вона це взяла?

– З рiзних дрiбниць у жестах i словах. Анiта попросила Марiон приглянути за тобою, якщо з нею станеться щось погане.



Тепло його тiла пiднялося на скронях та кiнчиках волосся. Брехня була яскравою.

– У перукарнi залишилися деякi речi Анiти. Думаю, ти хотiла б якось прийти iх забрати.

Брязкiт трамваю наближався, i Норма пiдвелася з лавки. Чи то iй здалося, чи то тон чоловiка i справдi змiнився, але Норма не знайшла потрiбних слiв вiдразу, а потiм вона зрозумiла, що вiн почав звучати по-батькiвськи. Ламберт схопив ii сумку з покупками швидше, нiж вона встигла йому завадити.

– Це не слушний момент, – сказав Ламберт, – але я повинен все ж таки це сказати, оскiльки ти очевидно не знаеш…

Трамвай зупинився. Дверi вiдчинилися.

– Рейо помер пiд час аварii човна у Тайландi. Це було давно. Вiн був менi як брат i я можу багато чого розповiсти про нього. Наша родина готова всiляко тобi допомагати. Ми завжди пiклуемося про своiх.

Норма сидiла в трамваi до тих пiр, поки вiн не зробив круг i не повернувся знову в район Каллiо. Ламберт не брехав про батька. Новина не пробудила в Нормi нiяких почуттiв, так само, як i не турбувало ii те, що вона була на тiй самiй зупинцi. По шкiрi бiгали мурашки, але це було не через Рейо, а через бажання, яке заклав Ламберт перед тим, як вона сiла в трамвай. Тiльки зараз вона згадала, що цей чоловiк ще не розповiв, на якi саме сумнi речi вiн натякав бiля ворiт кладовища, i тут раптом вона зрозумiла, що шукала докази якихось зв’язкiв мiж ним та мамою не в тому десятилiттi.

Ноутбук. Там може щось бути. Вона до того не розумiла, що Ламберт був частиною маминого життя останнiм часом також.



Погляд Ламберта був приклеений до екрана. Вiн знову крутив той самий запис з камери безпеки клiнiки у Банкоку. Той, де Анiта проникла у в’язницю, i на якому вона завела закуту у наручники дiвчину. Вiдео було зроблене у закритому примiщеннi i було чiтко видно, що в руках ii була камера i вона записувала розмову.

– Виключи його вже, – сказала Алла. – Ти не побачиш нiчого нового.

– В якому, чорт забирай, мiсцi та дiдькова камера? – Ламберт перекручував запис. – Бос Анiти знае, що ii викрили i вона померла. Чому на це немае нiякоi реакцii?

Алла дивилася на дiтей, якi гралися у дворi з Любою, та накладала на губи новий шар блиску. Цi шари утворювали хвилi, якi залишали навколо губ точковi зморшки. Двое iз людей Ламберта стояли бiля гномiв у готовностi перевiряти кожний рух та звук, навiжену iзду хлопцiв, якi розносять рекламу, стрижку газонiв, п’янi крики сусiдiв, якi тiльки-но вийшли з сауни по той бiк паркану. Вiдразу пiсля нещасного випадку з Анiтою Алла зажадала собi охорону i вже нiкуди не виходила сама. Авто забронювали, а безпеку будинку оновили. Такi мiри ii заспокоювали, хоча i не до кiнця.



– Якщо росiяни все наплутали…

Ламберт зупинився, коли Алла пiдняла руку на знак бiлого прапору.

– Те, як це робила Анiта, не можна назвати традицiйною росiйською звичкою вирiшувати територiальнi суперечки. Росiяни нагадали про себе пiсля ii смертi.

– Але якщо вони таки наплутали, то треба закiнчувати цю гру, – продовжувала Алла. – Ми не будемо вплутуватися у вiйну. Так справа не пiде.

Аплiкатор сильно надавив на нижню губу жiнки i вона так потерла свiй рот, наче зiскрiбала висип. Старого шару наче й не було. Посередники Алли нiчого незвичного не чули. Бiзнес в Украiнi продовжував порушення, продавцi не погрожували, склади не розграбовували i не палили, вiкна нерухомостi залишалися зачиненими. Розкриття Анiти не мало нiякого вiдношення до територiальних змагань, окрiм того, що Алла впроваджувала свiй логiстичний ланцюг росiйського волосся. Ламберт ще пам’ятав, як дружина зiгнала зi свого шляху декiлькох американцiв, якi прагнули попасти на украiнський ринок.

Алла поклала блиск i взялася за пилочку. Думка про вiйну кришила ii гордiсть, наче тiстечко безе об тарiлку, i на мить у вiкнi з’явилася дiвчина, яка була з уральським волосяним магнатом i яка поспiшала. Змагання за владу на ринку волосся стало настiльки сильним, що ii чоловiк отримав кулю в голову. Чоловiк, який полював на Аллу, сам загинув, а його права рука втекла у Конго. Тепер Алла керувала своею територiею з Фiнляндii за допомогою маленьких спiвучасникiв, але ii залiзна хватка все ж таки ослабла. Вона дивилася на малюкiв, якi крутилися на дитячому майданчику.

– Украiнцi могли бути лише приманкою, способом заманити Анiту до себе, – зауважив Альвар. – Нiхто не може протистояти такому волоссю.

Ламберт стиснув зуби. Квартири Маргiт, Норми та Анiти були просто гонитвою за химерами, i клан так i не отримав iнформацiю про постачальника волосся. В словах Ламберта вiдчувалося осудження, коли вiн сварив сина за безлад. Клан зробив помилку, забувши про додаткову обережнiсть. Вони б мали вiдразу усвiдомити, що у справi було щось неладне, бо так воно i було, якщо посередники Алли в Украiнi не знали, звiдки було волосся, до чиеi територii воно належало, вiд кого Анiта його отримувала. Вони захопилися украiнськими можливостями i дiсталися ближче до крота.

– Хто б не дерибанив те волосся, може продовжувати бiзнес разом з нами. Це дуже хороший товар, щоб продавати iншим, – сказав Ламберт.

– Звучить як вiйна, – вiдповiв Альвар.

– Ми вiзьмемо лише те, що нам належить. Ми будемо вiдслiдковувати всi зачiпки, поки не зловимо того, вiд кого це волосся приходить. Потiм знайдемо шефа Анiти i роз’яснимо правила гри, – продовжував Ламберт.

– Це вiйна.

– Безсумнiвно!

Кулак Ламберта бабахнув по столу. Супротивник був хитрий, як нiхто iз його ворогiв. Вiн зумiв знайти крота iз особистого минулого, того, кому в дитинствi той довiряв.

Салон панi Фолаке був зачинений, але гул швейних машин досягав порогу. Дiвчата, якi працювали у заднiй кiмнатi, були ще на роботi i Марiон вже от-от мала отримати готове волосся. Було як завжди всiляке: зшите у стрiчки, ущiльнене, ламiноване, просте. Нiхто б i не помiтив, що росiян також примiшали. У цьому Фолаке була впевнена.

– Але все одно надчутливим клiентам його давати не будемо, – запевнила Марiон.

Фолаке кивнула. Жорстке росiйське волосся пiддалося рiзноманiтним хiмiчним обробкам, тодi як украiнське лише помили та обробили антиалергенними засобами. Це стало хiтом у Нiгерii, бо такий засiб допомагае тим, у кого алергiя на справжне волосся. До того надчутливi люди користувалися синтетичним замiнником, а тепер можуть мати справжне.

– When will you get more?

– Soon, it’s just a delay.[3 - З англ. «Коли ти отримаеш бiльше?– Скоро, це просто затримка».]

Марiон посмiхнулася переконливою посмiшкою i прилипла до стакану, який дала iй Фолаке. Проблему у логiстицi, яка виникла пiсля смертi Анiти, треба було виправити, поки жiнка не запiдозрила, що за все вiдповiдала покiйна. Марiон знову поглянула на телефон. Вона все продовжувала надзвонювати дiвчинi. Норма мала знати про знайомих своеi матерi. Треба було з нею зв’язатися, хоча нiхто iз членiв клану не вiрив, що Марiон це вдасться. На сiмейних зборах ii вже викреслили iз обговорення, наче ii зворотнiй вiдлiк вже почався. Пусте мiсце….Вона була для клана вже просто пустим мiсцем.

Волосянi стрiчки були вже майже готовi. Марiон сидiла i чекала, дивлячись на вулицю. Стакан iз манговим соком в ii руцi був доказом того, що iй не довiряли, вона це усвiдомлювала. До речi, вона не сидiла би зараз в салонi Фолаке i ii настигла би доля Анiти, бо ii мали схопити в аеропорту Гельсiнкi. Їй пощастило, що вони на всяк випадок завжди лiтали рiзними лiтаками. Їi рейс прилетiв на кiлька годин ранiше i за чашкою кави в «Старбаксi», очiкуючи на подругу, вона помiтила людей Ламберта. Спочатку вона засмутилася, потiм намагалася додзвонитися Анiтi, але та не вiдповiдала. Коли дверi вiддiлення для отримування багажу вiдкрилися, Анiта влучила прямо до лап Ламберта, i його пальцi до хрусту стиснули ii зап’ястя. Пiзнiше Марiон виказала здивування, що Анiта прослiдувала за нею до Банкоку, запевнивши, що думала, начебто та вiдпочивала з друзями десь у iншому мiсцi. Клан повiрив, бо вважав ii дурепою.

Дзижчання зупинилося. Марiон отримала гарно упакованi стрiчки волосся та готовi смужки ламiнованого.

Рух на вулицi вже зупинився, i лише десь далеко чувся гул вiдпочиваючих на терасi людей. Не було видно груп хлопцiв-iммiгрантiв або псiв Ламберта. Марiон не прислухалася до порад Алли, вона не хотiла посилювати мiри безпеки, бо так вона постiйно вiдчувала б на собi батькiв погляд. У той самий момент, як вона вирiшила, щоб Анiта почала збирати докази проти клану для того, щоб його потiм шантажувати, витиснути зi справ i контролювати його територiю, ii погляд був гострiший за звiрячi iкла.



На верхньому кутi монiтору починалися боковi повiдомлення про непрочитану пошту: всi за останнiй тиждень, всi вiд клiентiв. Почуття тиснули на груди. Норма вiдклала мамин ноутбук, бо знала, що весь завал смiття перукарнi вивалиться перед нею, як тiльки вона сяде за нього. Але все ж таки вона була задоволена, бо цей ящик залишився вiд мами i нiхто iнший туди не залазив, бо тiтка не знала маминого пароля «Елiзабет Сiддал».

Норма увiйшла на мамин електронний рахунок. Остання операцiя була покупкою у продуктовому магазинi за день до поiздки до Тайланду. Орендна плата за травень була зроблена ще до подорожi, i на рахунку залишилося двiстi п’ятдесят евро. Нормi нiщо не здалося дивним, едине, що вона зрозумiла, що окрiм плати за мамину весняну поiздку з нього вже мiсяцями не сплачувалися витрати кредитноi картки i до поiздки мама не знiмала великi суми грошей. Норма спробувала порахувати. Розходи на поiздку перевищували мамину зарплатню. Невже вона взяла позику, про яку не розповiла дочцi? Данi банкiвського рахунку нi на що подiбне не вказували.

Історiя браузеру була почищена. Серед вiдправлених листiв були лише повiдомлення до Марiон, але вони були тiльки про заброньований час та робочi змiни. Норма почала дослiджувати фейсбук-сторiнку перукарнi, на якiй мама була модератором пiд iменем Анiта Елiзабет.

Акаунт був створений весною, i вона користувалася ним лише для роботи, а всi друзi, за включенням Марiон, були клiентами. Норма запалила цигарку i мiркувала. Ще за декiлька годин до рейсу в Тайланд мама пiдтверджувала час для клiенток. Навiщо вона б це робила, коли планувала вкоротити собi життя?

Повiдомлення про непрочитанi листи дратували Норму i заважали ii роздумам. Вона вiдключила Інтернет у комп’ютерi та у своему телефонi. Мама вже нiколи не буде онлайн, i за ii рослинами вже не треба було доглядати, вiд цього залишилася лише записка-нагадування на екранi.



Норма поставила фiалку на прилавок i сказала, що вона не вмiе доглядати за рослинами. Пiд ii опiкою вони просто помирають.

– Це квiти Анiти.

Флористка не чула про долю своеi постiйноi клiентки. Їй було лише вiдомо, що хтось стрибнув пiд потяг, коли вона була в подорожi на пiвдень, але не знала, що то була Анiта. Жiнка присiла та зiтхнула. Норма почекала, давши iй час усвiдомити, що трапилося, а потiм представила увесь вмiст маминого балкону.

– Мамi було важливо посадити цей хвойний кущ на задньому дворi.

– Його ще можна пересаджувати, – вiдповiла флористка.

– Тодi посадiть його поки де-небудь.

Жiнка уважно подивилася на рослини: вони були рiдкiсними для цих широт. Ставши старшою, мама захопилася догляданням внутрiшнього дворику iхнього будинку i зробила його охайним. Кущ мигдалю був подарунком вiд вдячного клiента незадовго до Тайланду. Норма вже збиралася йти, коли продавщиця дiстала щось з-пiд прилавку.

– Анiта залишила тут свiй запасний ключ.

Жiнка дала Нормi товстий конверт. Вiн був запечатаний i зверху нiчого не було написано.

– А мама так часто робила?

– Завжди, коли вiдправлялася у поiздки.

Норма не розумiла. Запасний ключ був у неi, а iнший мама мала тримати на роботi.

Вона розiрвала конверт. У серединi ключа не було. Там була флешка та картка пам’ятi.



На екранi мерехтiла вiдкрита валiза з накиданими до неi речами. Мама тримала камеру в руках i не могла встояти на мiсцi, вона ходила навколо, всюди знiмаючи рiзноманiтну пилюку. Норма помiтила пакет баранячого фiле. Сумiш спецiй «Гарам масала», мигдаль. Остання спiльна вечеря. Вiдео на картцi пам’ятi було зняте до того, як мама вiдправилася у подорож наступного дня. Екран почав дрижати i так слiпив, що очi почали болiти. Норма вiдвернулася та прочистила горло вином, проштовхнувши ком вниз. Вона шукала маминi послання в неправильних мiсцях, уявляла, що вона написала дочцi, але справа у тому, що мама не була «писемною» людиною. Вона пояснювала речi, коли дзвонила, при зустрiчi, у бесiдi. Норма мала це збагнути ранiше.





«Почавши все це минулого року, я не могла передбачити, до чого воно приведе. Тримаючи камеру в руках перший раз, я думала задокументувати речi, якi твоя бабуся могла б пам’ятати. Заради тебе. Але вийшло iнакше. Закiнчилося тим, що я поiхала в розвiдувальну подорож, подii якоi мали непередбачуванi повороти. Сподiваюся, що зможу зiбрати достатньо мужностi, щоб все прояснити. Якщо у мене не вийде, то в Банкоку я дам тобi цi вiдеозаписи. Я безумовно дуже хвилююся. Я вже дуже близько i мiй настрiй, наче у переддень свята».


Мама була збуджена, i вона не залишала побажань усього найкращого Нормi, тому це не було ii прощальним повiдомленням, i Нормi ще не було так важливо переглянути це вiдео. Норма натиснула на паузу. Вона вiдрегулювала настройки екрана, зробивши його темнiше, але достатньо свiтлим, щоб бачити картинку. В ротi з’явився смак мигдалю, а в носi був запах смаженоi баранини. Задушливе вiдчуття повернулося до горла i вино його не приховало. Розчiсування волосся не покращило самопочуття. Вона глянула на iконку корзини. З вiдеозаписiв може вийти щось, чого вона не хотiла б знати, але, заглушивши неприемне передчуття, вона секунду покрутила в пальцях знайдену в конвертi картку пам’ятi, на яку мама зробила резервнi копii вiдео, та перейшла на першу. Це був файл, на якому був записаний травень 2012 року. Тiльки зараз вона помiтила, наскiльки мама постарiшала за рiк. З’явилися новi борозни, очi стали бiльш впалими, чому не завадили анi зроблене Марiон нарощування вiй, анi гелевi нiгтi, анi зроблена тiею ж Марiон зачiска. Вона знову подивилася на список вiдеозаписiв. Кожний файл мав назву: «Нормi». Переглядання iх викликало десятки почуттiв.




«Три»


Коли я зустрiла Ламберта вперше за багато рокiв, перед очима пролетiли всi спогади. У його поглядi я побачила таку саму реакцiю. Але ми поводилися, наче всього цього не було, наче у нас не було анi спiльного минулого, анi несправедливостi щодо Хелени, анi вдачi Марiон. Так було легше для нас обох. А також для Марiон, яка в напруженнi чекала на нашу зустрiч. Ева порадила менi зберiгати спокiй, i будь що буде. Нiхто нiчого не запiдозрив.


09.05.2012

Бабусi не стае краще, прогнози невтiшнi. Їi голова працюе лише в моменти просвiтлення, i тому я маю говорити з нею про Еву, бо вiдкладати справу вже нiкуди. Перша спроба викликала спалах гнiву, а наступна – гнiвнi сльози. Бабуся твердить, що не знае нiякоi Еви, або плутае ii з однойменною сусiдкою, та приймаеться мене вичитувати за брови чи зачiску. Медсестра вже попередила, що моi вiзити призводять до надмiрних хвилювань. Але я не здаюся.

Сьогоднi спробувала, чи не допоможе свiтлина. Пiдiйшла до бабусиноi тумбочки i взяла сiмейну Бiблiю. У нiй знайшла фото i ткнула ним прямо в обличчя, щоб вона зрозумiла, що я мала на увазi цю жiнку. Бабуся пiдскочила i намагалася вихопити його у мене. Я не вiддала. Пiсля цього вона почала терти своi скронi, забула, де ми знаходилися i знову повернулася у дитинство, попросивши зачесати ii якнайкраще, щоб мати не сварила.

Це фото було в Бiблii скiльки я себе пам’ятаю. Маленькою я часто дивилася на цю загадку. Одного разу мене впiймали на гарячому i добряче вiдшмагали так, що я всю нiч ховалася в сараi. Тодi я не знала, що за жiнка була на фото. Але мiсце свiтлини у Бiблii говорило про те, що вона була якоюсь особливою. Те саме доводила мамина реакцiя. Я бiльше не згадувала про жiнку пiд дахом будинку родини Наакка.

Питати про неi у iнших я також не наважувалася. Я подiлилася цiею тайною лише з Хеленою, i завжди, коли нiхто не бачив, я ходила роздивлятися чорно-бiлi фотолистiвки, якi залишилися ще з минулого столiття. Завдяки надприродньо довгому волоссю жiнка виглядала бiльше, як казкова iстота, анiж реальна людина. Лише коли я навчилася читати, змогла розiбрати, що було написано на листiвках i зрозумiла, що вона доводиться нам якоюсь родичкою. Нiколи не чула, щоб хтось колись говорив про жiнку на iм’я Ева Наакка.

Пiсля твого народження я передивилася усi можливi лiки, якi я могла вживати, та мiй рацiон пiд час вагiтностi. Я пiдозрювала, що подорожувала кудись, куди вагiтнiй жiнцi не треба було б iхати, або сталося так, що сама того не знаючи, була десь у занадто забрудненому мiсцi або помилково з’iла радiоактивнi гриби, чи була у домогосподарствах, де використовували хiмiкати для боротьби iз комахами. Було зовсiм абсурдним, що у мене дочка, у якоi волосся росло бiльш нiж на метр в день. Якось менi спала шалена думка, що питання було у скритiй спадковiй якостi або у вразливостi до своерiдного росту волосся, i свiтлина Еви Наакка наштовхувала саме на цi думки. Якщо ii волосяний шквал на фото був справжнiм, то вона була б таким самим виключенням, як i ти, i в цьому випадку твоя винятковiсть не була моею провиною.

Я почала шукати щось подiбне до тебе в книгах та на фотографiях, i завжди поверталася до Евиноi свiтлини. Якби вона не була б обрамленою, то стосувалася б одержимостi моеi мами волоссям. У дитинствi вона завивала менi коси так спiшно, що аж очi розбiгалися. Коси треба було розпускати у школi i Хелена повертала iх у попереднiй стан перед поверненням додому. Бабуся була проти вiдкритих кучерiв, вважаючи iх знаком розпусних жiнок. Їх треба було тримати у належному станi. Незвичайнiсть Еви могла пояснити таке вiдношення, якщо бабуся, безсумнiвно, про це знала. Я тому i боялася, що причиною могло бути щось iнше.


10.05.2012

Штамп на листiвцi свiдчив про те, що вона була вiдправлена з Нью-Йорку, але дата була розмазана. На iншiй сторонi чоловiк на iм’я Антеро розповiдав, що у вiкнi компанii, яка займалася перуками, побачив дiвчину iз знайомою зовнiшнiстю: «То точно була Ева Наакка на зображеннi. Я залишився непомiченим, начищаючи до блиску свого черевика перед будiвлею», – написав вiн.

Ми не знали Антеро, але декiлька рокiв потому раптово натрапили на його слiди. Його мама, Хелмi, дожила до дев’яноста рокiв i за кавовим столиком ми розмiрковували, чи живий ще сам Антеро, i чи вiн ще в Америцi, бо на похоронах його не було. Тiтки Хелени почали пригадувати пригоди iз шюцкором[4 - Добровольча военiзована органiзацiя, яка iснувала у Фiнляндii в 1917–1944 роках.] i те, як пiд натиском зверху голова цього руху Карл Емiль Берг застрелився. Комунiсти слiдкували за ситуацiею i були в курсi всього. Хелмi не спала ночами, бо в Антеро була звичка вплутуватися в подiбнi справи.

Коли вiд нього прийшла листiвка пiсля самогубства Берга, камiнь упав з грудей жiнки. Листiвка доводила, що ii син був в Америцi, а не вплутався у неприемностi у Фiнляндii. Говорячи про листiвку, тiтоньки Хелени нахилялися одна до одноi i шепотiлися, чи була це саме та листiвка.

Вирiзнити десятилiття було легко. Карл Емiль Берг застрелився в 1921 роцi. Того ж року Хелмi отримала вiд Антеро листiвку. У той самий час або трохи ранiше Ева мала бути зображена у Парижi, де була зроблена фотографiя. Я це зрозумiла, розмовляючи з арт-дилером Йоханссоном.

Портрет моiх бабусi з дiдусем пiд час прибирання впав на пiдлогу, i мене вiдправили полагодити рамку до майстернi торговця творами мистецтва Йоханссона, яка була поеднанням вiддiлу iз рамками та магазину старих товарiв. Щоб зайняти себе поки вiн працював, я отримала ящик зi старими фотографiями. На зображеннi з Евою мене спантеличило побачене там поеднання слiв «PC Paris», i я помiтила тi самi букви на багатьох фотографiях у коробцi. Йоханссон пояснив, що це вказувало на одну й ту саму досить вiдому друкарню, де були зробленi цi картки. «Моделi, якi попадали на iхнi листiвки, не були аби хто», – сказав Йоханссон, i почав показувати пейзажi та розробленi для жiнок збiрки. Я вiдразу подумала, що Ева скорiш за все виграла якийсь конкурс краси, щоб попасти на цю листiвку. В купi були i побляклi картки, серед яких знову була одна з Евою. Йоханссон розповiв, що в той час тонувати фотографii могли лише в Парижi та Бельгii. Потрапити на фотокартку в Америцi було неможливо, бо у них були власнi зiрки кiно, яких також знiмали у тому старому свiтi. «Ручна праця, усi. Розфарбовування було жiночою роботою i багато хто з них отруiлися, коли обмочували пензля в ротi» – шепотiв Йоханссон.


03.06.2012

Встигли з Хеленою навигадувати Евi рiзноманiтнi пригоди. Ми були впевненi, що вона приймала участь у конкурсах краси, та намагалися зрозумiти, чи саме це здобуло ii сумнiвну репутацiю у будинку Наакка. Як би там не було, а фактом було те, що вона вiдправилася у широкий свiт i стала зiркою. Вона була тiею людиною в нашому селi, з якоi щось вийшло в життi. Наша Ева. У Паризькiй студii. Це вплинуло на наше з Хеленою рiшення: ми також звiдси поiдемо. Ми не мали Евиноi краси, але придумали б щось iнше. Хелена мрiяла про кар’еру спiвачки, а я просто хотiла побачити свiт. На подорож до Америки або до Парижу у нас не було грошей, а от до Швецii можна було б добратися хоча б автостопом.

Утiкши до Гетеборгу i почавши працювати на заводi «Вольво», ми отримали запал на своi вiдмiрянi ритмом змiн днi продовженням розгадування Евиноi таемницi. У бiблiотецi ми переглядали книги з картинками та фотографiями, а також поiхали якось до Стокгольму, щоб зустрiтися з тамошнiм вибором антикварiату. І в одному з таких магазинiв ми знайшли! Ева точно була вiдомою. Одна з карток була вiдправлена з Опатii до Дiнару, iнша – iз Брiстона до Бостону. Перший штамп був 1922 року, а другий – 1924 року. Картинки були вельми показовими, хоча на них не було вказано анi назви студii, анi iм’я фотографа: на однiй з них Евине волосся доходило аж до нижнiх сходинок i його бiлизна протиставлялася чорнiй мандолiнi на колiнах.

На iншiй фотографii вона гралася з маленькою собачкою, тримаючи у лiвiй руцi гребiнець, наче вона збиралася вичiсувати свое волосся. Дзеркало овальноi форми було розташовано таким чином, що ii волосся можна було бачити i ззаду.

Я спитала у продавця серiйнi номери цих листiвок, бо помiтила, що такi часто зустрiчаються на французьких картках. Такого не було лише на картинцi «PC Paris», наче ii тiльки що зробили. Продавець розсмiявся. Серiйнi номери не були прив’язанi до конкретних мiсць, але значок бiльш вiдомого виробника пiднiмав цiну i це не означало, що картка справжня. Пояснення мене розчарувало. Можливо, Ева нiколи i не була в Парижi. Хелена не здавалася i спитала у продавця, чи немае у нього iнших фотокарток з надзвичайно довговолосими моделями. Тодi вiн пiдморгнув та поставив перед нами коробку повну французьких листiвок. Фавориткою чоловiка була фотографiя Аделiти, яка сплела патронташ i свое волосся в одне. Цi слова були новими для нас, цi термiни Мексиканськоi революцii, ii символи. Ця картка була винятком, бо модель була блондинкою i обличчя було подряпане. Продавець бився об заклад, що жiнка хотiла скрити свою особистiсть, бо фотографiя була досить смiливою. Але волосся та поза не залишали сумнiвiв. Це була знайома нам Ева, а компоновка рук та форма були такими самими, як i у дiвчини з мандолiною. І точнiсiнько така сама, як на фотографii з дому Наакка.

Я продовжила вiдшукувати фотографii Еви пiзнiше через Інтернет. Натрапила на кiлька нових французьких, але не бiльше. Копiювання вже знайдених замiсть цього вистачило. Їх було зiбрано, використано для коробки конфеттi, баночок для парфумiв, обкладинок для книг та реклами з одного десятилiття в iнше.



Ім’я Еви Наакка нiде не згадувалося, хоча у свiтловолосоi екзотичноi жiнки мала бути своя часточка, як у тривалоi зiрки «PC Paris», як у Мiсс Ферданде. Але такого точно не було. Щось або хтось цьому завадив.

Лише зi Швецii я наважилася подзвонити до нашоi родини i спитати про церковнi записи щодо Еви. Мама почула про мiй дзвiнок i дуже розсердилася. Коли пiсля твого народження я разом з немовлям повернулася до будинку Наакка, то вiдчула ii злобу у себе на потилицi. Завдяки всiм своiм знанням сьогоднi я розумiю, ким була Ева: вона була першою дружиною мого дiдуся Юханi Наакка, яка залишила свою дитину, чоловiка та село. Ева була справжньою матiр’ю твоеi бабусi.

За даними церковних книг, Ева Куппаря та Юханi Наакка одружилися у 1917 роцi. У родинi народилося двi дитини. Однiею з них була моя мама, Еллi Наакка, другою – загиблий у зимовiй вiйнi мiй дядько Ерiк. Шлюб було анульовано в кiнцi 20-х рокiв, бо Ева Наакка вже роками не жила зi своiм чоловiком, i ii мiсце знаходження було невiдомо. У рядку «мiсце проживання» олiвцем було написано «Америка» i пiсля цього знак питання.

Пiзнiше Юханi Наакка одружився на Аннi Хейккiнен i у них народилося двое дiтей. Я виросла з повною впевненiстю, що Анна була моею бабцею, i на сiмейному портретi вона було разом iз Юханi, саме на тому, який я заносила полагодити до лавки Йоханссона. Я дзвонила своiм ще живим тiткам, але нiхто з них не чув анi про Еву, анi про перший шлюб iхнього батька. Так вони стверджували. Це можна було зрозумiти. Збiднення будинку почалося з пияцтва Юханi, скритою причиною якого на основi нових даних було щось пов’язане з першим шлюбом.



Тепер я розумiю, чому свiтлина Еви була схована у сiмейнiй Бiблii, але як вона туди потрапила я так i не дiзналася. Проте, можу побитися об заклад, що бабуся вициганила ii у Хельми. Або Хельма сама вiддала iй, думаючи, що мiсце свiтлини у Евиноi дочки.


16.06.2012

Багаторiчне оцiнювання долi Еви змiнилося в моiх очах. Тi, хто вiдправився до Америки, були бiднiшими, молодшими дiтьми своiх родин, це були люди, у майбутньому яких не було особливого вибору. Ева ж була хазяйкою дому Наакка, який ще був великим та багатим. В юностi я думала, що вона залишила родину через позашлюбне кохання. І це пояснило б мамину реакцiю: Ева була грiшною жiнкою.

Пiсля твого народження я вже менше розумiла рiшення тiеi жiнки. Вона народила двi здоровi дитини чистою вдачею, i наслiдки вiд скандалу через звершений аморальний крок погано вiдбивалися на ii дiтях. Якщо ii тайну не розкрили, чому б вона залишила свое зручне життя?

Я намагалася зрозумiти також те, чому вона стала моделлю для фотолистiвок? Ранiше i ти могла б дозволити собi жити незалежно, будучи Музою художникiв, бо фотографii або портрети не робили з таких моделей, яких впiзнають. Стан листiвок досить змiнився. Їхне колекцiонування стало модним захопленням у суспiльствi, якого стерегтися треба було навiть бiдним, бо технiчний прогрес значно пiдвищив вартiсть таких листiвок.

Раптом моделi стали мiшенню для поглядiв усiеi нацii, i iхнi жести та вирази обличчя iмiтували. Одна модель в iнтерв’ю жалiлася на те, що абсолютно незнайомi люди торкаються на вулицi до ii голови. Ева розумно приховала свое волосся на еротичнiй фотографii, але я знала ii обличчя i фотограф знав, хто вона. Чого вона хотiла досягти? Чого вона настiльки жадала, що була готова пiти на подiбний ризик?

Пiсля твого народження я ненавидiла Еву. Вона була героiнею мого дитинства, найгарнiшою та найвiдважнiшою жiнкою села, яка насправдi ж була чимось iншим, i у мене з’явилося вiдчуття, наче вона мене зрадила. Я також зрозумiла мамин гнiв щодо неi. Мама була дочкою горе-скандалу, ii кинули i нiколи навiть не пояснили чому. Причиною моеi злостi було iнше: я народила тебе, не знаючи нi про якi ризики i це було Евиною провиною. Було щирою випадковiстю, що бабуся народила двох абсолютно здорових дiтей. Я почала думати, чи мае до цього вiдношення i невелика кiлькiсть дiтей, яка прослiдковуеться в нашому родi. Наскiльки я знаю, у мами було кiлька викиднiв, так само, як i в Маргiт. Коли таке трапилося вперше, я горювала разом з сестрою. Коли вона почала очiкувати на другу дитину, ти вже народилася, i я сподiвалася, що вагiтнiсть перерветься десь посерединi. Так i сталося. Коли вiк взяв свое, вона плакала, що втратила свою можливiсть, а я вiдчувала лише полегшення, бо весь час боялася, що ii спiткае таке саме, як i мене.




«Чотири»


Дуже довго я взагалi не хотiла думати про Еву. Потiм я зрозумiла, що лише розказавши ii iсторiю, я зможу залишити тобi у спадок розповiдь, яка буде твоею власною, знайомою тобi. У тебе е право знати, якою може бути твое, подiбноi до неi, життя. І у тебе е право чути всi застереження, якi до цього додаються. Я не хочу повторювати помилки Еви.



На стiнцi передпокою у мами висiли Офелiя та Режина Кордiум – ii улюбленi картини. Норма зняла iх зi стiнки i перевiрила iхнiй фон. Вона роздiлила скло та рамку. Нiчого. Звичайно, бо мама не могла знати, що Норма забуде покласти ii улюбленi картини до труни. Їх вона точно хотiла би, якби розпланувала день похорону свiдомо, хоча це i було б схоже на неi.

Мама завжди полювала на подiбних до Норми жiнок, i ii дiм був обклеений фотокартками, а полички вже прогиналися вiд книжок, якi розповiдали про них. Вона хотiла запевнити часто сумну Норму у тому, що красою тих жiнок захоплювалися i iх увiковiчили. Квартира могла бути мавзолеем для золотоволосих красунь минулого i це було б доказом того, що треба приховувати iснування Еви. Пошук мами продовжувався i пiсля того, як Норма вже стала зi своiм волоссям «на ти» i вже не погоджувалася сидiти на лавцi маминоi «початковоi школи» поводження з волоссям. Замiсть цього мама прагнула вирiшення, вiдповiдi, яка допомогла б iй зрозумiти, у чому було питання. Тому вона не могла припинити гонитви, i своiм знанням подiлилася з Нормою, хотiла та того чи нi. Чому мама не розповiла про Еву вживу? Чому лише через вiдеозапис? Чому вона не повiсила Евинi фотографii собi на стiнку?

Думка про те, що в родинi був хтось такий самий була революцiйною.

Норма кинула картини на пiдлогу i пройшла над ними. Скло трiснуло, шия клацнула i погане самопочуття через те, що вона забула покласти iх до труни, перейшло на волосся. Вона дiстала ножицi з маминоi полицi i пiдрiзала волосся, намагаючись позбутися провини. Потiм вона почала переглядати бiографiю Елiзабет Сiддал та iнших муз Розеттi. Пiдрiзання допомогло на деякий час, вона заспокоiлася. Жiнка не змогла б знайти кращого мiсця, нiж цi книги та картини. Намальованi Офелiя та Режiна Кордiум, Елiзабет Сiддал – вони були маминими улюбленими музами, прерафаелiтськими ангелами[5 - Об’еднання молодих англiйських художникiв, засноване в 1848 роцi.], обличчя та значнi волосянi хмари, кожна з яких була на картцi, плакатi, книзi, i тому ii справжня загадка залишилася у надiйному мiсцi. Вона була такою самою, як i Норма.

Чоловiк Елiзабет, художник Данте Габлiель Розеттi, вiдкрив, що його жiнка померла вiд передозування опiумом через шiсть рокiв пiсля ii смертi. Розеттi хотiв отримати назад свою збiрку вiршiв, яку вiн в поривi романтичного вдiвця поховав разом з дружиною. Його кар’ера була тодi на спадi i похованi вiршi були потрiбнi для того, щоб знову стати на ноги i засяяти своею зiркою. Норма з легкiстю знайшла саме цей момент з бiографii Сiддал, бо на сторiнцi була маленька закладка. Там не було якогось повiдомлення, картинки чи пiдкреслення. Таке саме було i в iнших книгах Сiддал. Закладена сторiнка i нiчого бiльше.

Історiя Елiзабет позбавила Норму самокатування. Це допомогло iй зрозумiти, що нещаснi випадки та самогубства не е лише заради того, щоб вони сталися, не е найбезнадiйнiшою точкою буття людини. Через це, коли Розеттi вiдкрив труну, вона була заповнена мiдними кучерями Елiзабет.

На противагу поетичнiй збiрцi, вони за весь той час збереглися незiпсованими i заповнили всю труну. У випадку, якщо б Норма померла так, що ii тiло зберiглося цiлим i його б знайшли, з нею було б таке саме. За цим пiшли б жахливi заголовки, папарацi, якi лiзли б з усiх вiкон, та лiкарi, котрi вже типiзували бородатих жiнок, як наслiдки гiпертрихозу або генетичних помилок. Цього вона не хотiла. Вона б не хотiла потрапити до лабораторii, де ii розрiжуть на частини. Тому у неi завжди з собою був маленький папiрець, де зазначалося, що у випадку, якщо з нею щось трапиться, вона просила зв’язатися з Анiтою Росс. Тому вона завжди пiдтримувала в квартирi порядок на випадок, якщо несподiвано заявиться хазяiн будинку або полiцiя. У будинку мали ремонтувати вiкна, але подiбнi речi не турбували Норму. У неi вдома не було видимих знакiв проживання там дивноi жiнки, i бiльше не було волосяного пилу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sof-oksanen/norma/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


З англ. «солодкi мрii».




2


Марка шампуню для жирного волосся.




3


З англ. «Коли ти отримаеш бiльше?

– Скоро, це просто затримка».




4


Добровольча военiзована органiзацiя, яка iснувала у Фiнляндii в 1917–1944 роках.




5


Об’еднання молодих англiйських художникiв, засноване в 1848 роцi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения