Читать онлайн книгу "І день як вимір нашого життя"
І день як вимiр нашого життя
Олександр Васильович Афонiн
Сафарi
У свiтi, мабуть, не iснуе людини, яка б не пам’ятала найщасливiших чи найтрагiчнiших днiв свого життя. Але це лише окремi днi. Усi ж iншi для бiльшостi людей зливаються у суцiльну строкату смугу за вiкном рухомого потяга й нiчим не вiдрiзняються один вiд одного.
Проте iснуе дуже незначна когорта людей з особливим поетичним вiдчуттям свiту, яким, мабуть, Всевишнiм даровано талант i вмiння робити «стоп-кадр» у суцiльному потоцi буття i наповнювати змiстом кожен прожитий день. Вони, на вiдмiну вiд багатьох, чують, як росте трава, як смiеться сонячний лiтнiй ранок, як розмовляють пiд поривами осiннього вiтру мiж собою дерева, як створюють у небi дивовижнi образи хмари…
До цiеi когорти належить i Олександр Афонiн – громадський дiяч i водночас людина з поетичною душею, для якого кожен день – це цiлий Всесвiт, наповнений смислом, красою, любов’ю до життя, котрим вiн щедро дiлиться зi своiми читачами.
Олександр Васильович Афонiн
І день як вимiр нашого життя
© О. В. Афонiн, 2017
© В. М. Карасик, художне оформлення, 2017
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2005
В’яже весна теплий день перевеслами…
«Зi зливи починаеться весна…»
Зi зливи починаеться весна…
Потужноi, як струмiнь водограю.
В свiй перший день, мабуть, уже вона
Нам обiцяе гарнi урожаi.
Змивае злива залишки зими,
Несе землi i свiтовi обнову.
Із цим дощем оновлюемся й ми,
Щоб жити i життю радiти знову.
«В ночи капель не умолкает…»
В ночи капель не умолкает,
Звенит размеренно в тиши.
Со снегом вместе что-то тает
Внутри измученной души…
И, словно с отогретой почвы,
От бурь и стужи заслонясь,
Уже проклюнулся росточек,
Что даст весной густую вязь
Сомнений противоречивых
И чувств прекрасных высоты,
Творящих сладостное диво
Из счастья, радости, мечты.
«Пускаю сонце я по колу…»
Пускаю сонце я по колу.
Нехай воно весь день сiяе
І свiт весняний, що довкола,
Ще швидше квiтне i буяе.
То й швидше пiдуть за зимою
Думки похмурi i невтiшнi.
Ви ж – переймайтеся весною,
І буде хай ваш день успiшним!
«Надвечiр прилетiв легенький вiтер…»
Надвечiр прилетiв легенький вiтер,
Десь iздаля, мабуть, аж з-за Десни.
І стало враз повiтря соковитим,
Із присмаком вже справжньоi весни,
Із ароматом терпким верболозу,
Що весну супроводжуе завжди,
Й солодким, як дiток маленьких сльози,
Смаком краплинок талоi води.
І все в зiрках шатро небес високих,
Без краю i кiнця, як i життя,
Раптово повернуло в серце спокiй,
А в душу – всi веснянi почуття.
«А ранок нинi свiтлий-свiтлий…»
А ранок нинi свiтлий-свiтлий
І зовсiм вже якийсь весняний.
Жене хмарки легенький вiтер,
І снiг все швидше тане, тане…
Все весняне якесь сьогоднi.
Не веснянi лише думки.
Вони, як i напередоднi,
Якiсь похмурi i важкi…
А як же ж хочеться розради,
Що зазвичай весна дае.
Але життя немае ради,
Воно, на жаль, таке, як е.
«Надвечiр розполохались ворони…»
Надвечiр розполохались ворони,
А потiм раптом сiли на гiлки.
І небо помiж хмар таке червоне,
Як русло вулканiчноi рiки.
Наявнi всi ознаки непогоди,
Що буде завтра, хоч це й не дива.
В цей час такий характер у природи,
Бо рання ще весна, а не жнива.
Та нам лиш треба трошки почекати,
І непогода скоро вже мине.
Зiрве весна напiвзимовi лати
І платтячко iз ситцю одягне.
«Контрастность деревья теряют…»
Контрастность деревья теряют,
Зеленым облеплены пухом…
И воздух весна наполняет
Каким-то таинственным духом.
То терпким, то горьким, то сладким,
Что душу так нежно тревожит…
И мысли – как в школьной тетрадке:
«Не надо… А может? Да, может!»
«Ллеться повiтря холодне i чисте…»
Ллеться повiтря холодне i чисте
І коливае прозору фiранку.
Нинi весна знов гуляе по мiсту
І так ходитиме аж до свiтанку.
На нiч у неi роботи багато,
Що до сьогоднi вона не робила:
Хмари iз неба за нiч позмiтати,
Щоб вранцi сонечко всiх нас зiгрiло.
«Хай вiтер стружку з нас знiмае…»
Хай вiтер стружку з нас знiмае,
Ще й обiцяють снiгопад,
Весна дорогу добре знае
І не поверне вже назад.
Про вiдступ буть не може мови!
Так квiтень вже лякав не раз.
А я даю вам чесне слово —
Тепло повернеться до нас!
Вiтри втечуть за небокраi,
Повiдступають холоди…
Ще днi щасливi нас чекають,
Весна ж бо в душах назавжди!
«Пью сумасшедшее вино…»
Пью сумасшедшее вино
С весны роскошным ароматом…
День – словно старое кино,
Что видел я уже когда-то.
Ему уже так много лет,
Что сосчитать их невозможно!
Но этих лет я даже след
Стер нынче ночью осторожно.
И, как тогда, я пью вино,
Что разлила весна случайно.
Со вкусом юности оно
И радостью, а не с печалью.
«Сьогоднi дощик в унiсон iз потiчком про щось шепоче…»
Сьогоднi дощик в унiсон iз потiчком про щось шепоче.
Можливо, про короткий сон в цi веснянi прозорi ночi.
А може, про складне буття й про те, що з нами далi буде,
А ще, що в вихорах життя весну не помiчають люди.
Не помiчають ту красу, що кожен рiк вона даруе:
Як розплiта верба косу, як ранок фарбами чаруе…
Не чують радiсних пiсень пташок у тишi свiтанковiй
І все стрiмкiше, що не день, втрачають вiру в чеснiсть слова.
І як руйнуються святi ще нещодавно iдеали,
Як свiтлi мрii i думки в людей полiтики забрали.
Нi, то, мабуть, своi думки я хочу в шепiт цей вписати…
А дощ з потiчком не такi! Вони шепочуть: «Спати, спати…»
«Який був гарний настрiй зранку…»
Який був гарний настрiй зранку,
Та я набравсь за день дурнi…
Тепер i думай до свiтанку,
А так не хочеться менi!
Однак сказати, друзi, хочу,
Хоча цей день мене дiстав —
Коли котився вiн до ночi,
Я спалах сонечка спiймав!
Весна, скажу я вам, – це диво
І фору дасть усiм дивам!
От захiд сонця – так красиво!
Менi сподобався… А вам?
«Загляденье, почти что, как летом…»
Загляденье, почти что, как летом
Эти краски вечерней зари…
И, приняв у нее эстафету,
На бульваре зажглись фонари.
Вновь они, как вчера, спорить будут
С звездным небом… Всю ночь напролет.
Вероятно, рассвет их рассудит
Вместе с солнцем, что утром взойдет.
«Ох, цi пiдступнi москалi! Ну як вони уже дiстали…»
Ох, цi пiдступнi москалi! Ну як вони уже дiстали!
Ось днями грози й холоди до нас з Московii прислали.
Якщо не так, то хоч отак, та однаково iм не йметься…
Але Всевишнiй дав нам знак, що все лихе для нас минеться.
Весну не можна зупинить, ii хода завжди невпинна.
І iм пора вже зрозумiть: ми переможем неодмiнно!
«А водограй i справдi грае…»
А водограй i справдi грае!
Куди не йдеш, а вiн дзвенить.
І день, i нiч не замовкае,
Нi на хвилину, нi на мить.
І спiв цей так приемно чути
У веснянi погожi днi.
І хочеться щасливим бути,
Мабуть, не тiльки лиш менi.
Щоби ловити подих вiтру,
І промiнь сонячний ясний,
І дякувати цьому свiту
За те, що е ти й що живий.
За Божий дар оцей величний:
За право чути, бачить, жить!
Хай водограй спiвае вiчно
І не змовкае нi на мить!
«Холодний вiтер шарпае дерева…»
Холодний вiтер шарпае дерева
І розгортае хмар товстий сувiй.
Чомусь сьогоднi схожий вiн на лева,
Що зранечку голодний й дуже злий.
То зареве, немовби навiжений,
А то заскиглить, наче кошеня.
Увечерi вiн був такий блаженний,
А от сказився нинiшнього дня.
І чим йому весна не догодила,
Що стiльки в ньому зараз лютi й зла?
Чи, мо’, не так вночi його любила,
Чи взагалi, можливо, не прийшла?..
Ох, весно-весно, чом не кажеш очi?
Прошу, змiни складний характер свiй
Й холодний вiтер нiжно, по-жiночi,
Ти обнiми й цiлунками зiгрiй.
Бо вiн не злий, йому бракуе ласки,
Якоi ти, напевне, не дала…
Перетвори цей холод в нiжну казку,
Бо нам усiм так хочеться тепла.
«Надвечiр небо чисте-чисте…»
Надвечiр небо чисте-чисте…
Невже i справдi вже тепло?
Зiрки у небi – як намисто,
Бо хмар неначе й не було.
І вiтер вщух. Чи десь дрiмае?
Чи весна його пригорта?
Карпатська нiч вже пiдступае,
Спокiйна, втiшена, свята.
«Сонечко за гори знов сiдае…»
Сонечко за гори знов сiдае,
І мiняе небо колiр свiй…
Небосхил багряно так палае,
Хоча щойно був ще голубий.
Сутiнки стiкають з полонини
З стрiмкiстю старезного коня…
Затихае в лiсi спiв пташиний,
Чутий упродовж усього дня.
Морок швидко поглина долину,
Нiч наступить скоро вже – за мить.
Все змовкае. Тiльки без зупину
Потiчок у сутiнках дзвенить.
Що спiвае вiн там проти ночi?
Пiсня його вiчна про кого?
Вiн спiва про почуття дiвочi,
Що чека коханого свого.
І всю нiч вiн буде так спiвати,
Бо в весняну пору не до сну,
Щоб колись, хто любить, мiг згадати
Дивовижну нiч цю весняну.
«Нiч свiтла i якась казкова…»
Нiч свiтла i якась казкова…
Хоча й не свiтять лiхтарi,
Та мiсяця великий човен
Пливе по небу угорi.
Серед зiркового намиста
Шукае новi береги
І заливае сяйвом чистим
Все, наче повiнь, навкруги.
Далеко вiн вiд цього свiту,
Тому й не може зрозумiть,
Як можуть люди в ньому жити
І так страшенно не любить.
«Сумують нинi буки i ялицi…»
Сумують нинi буки i ялицi,
Бо снiг прийшов сьогоднi i в Карпати.
А снiг е снiг, i, власне, без рiзницi,
Чи вiн дрiбненький йде, а чи лапатий.
Й похмуре небо зависа низенько,
Й вершини гiр геть хмарами повито.
Здаеться, знову десь зима близенько,
Й стае вiд цього якось сумовито.
«Іще дрiмають сутiнки в долинi…»
Іще дрiмають сутiнки в долинi,
Та за горами сонечко встае,
Й в високе небо, як i вчора, сине,
Свое промiння золотаве лле.
Густе повiтря чисте i прозоре.
Здаеться, що потiчок струменить.
Лiсiв, ще голих, безкiнечне море
Пташиним спiвом зранечку дзвенить.
Тутешнiй день, спокiйний i неспiшний,
Ясним промiнням в вiкна загляда.
Хай буде вiн для нас усiх успiшним
Й солодким, як з карпатських рiк вода!
«Карпатська нiч по-справжньому весняна…»
Карпатська нiч по-справжньому весняна…
Щось за вiкном шепоче потiчок.
Мiж темних схилiв жовтi каравани
Пливуть у даль численних зiрочок.
Тут справжне все, яскраве, чисте, миле.
В бруньках духмяних вже кипить життя…
І свiт здаеться мирним, свiтлим, щирим,
І розпинають душу почуття.
«Весна немов на гойдалцi…»
Весна немов на гойдалцi
Лiта туди-сюди.
То нас теплом порадуе,
То знову холоди.
То сонцем в очi бризкае,
То хмарок нажене,
Та, сподiваюсь, гойдалка
Ця скоро вже мине.
І скоро вже ранесенько
Плесне в вiкно блакить,
І день новий пiднесено
Пiснями задзвенить.
«Хмурое небо, хмурое…»
Хмурое небо, хмурое,
Но без дождя пока…
Серая нынче улица,
Серые облака.
Но на газонах просится
К солнцу травинок пух,
А над землею носится
Терпкий весенний дух.
«Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра…»
Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра.
Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной…
Будничным утром поставлю на стол себе завтрак,
Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный.
Выйду из дома под меленький дождь моросящий.
Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться…
Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий
В том, что любимые с нами и в будние дни остаются.
«Все довкола снiгом забiлило…»
Все довкола снiгом забiлило…
То, виходить, що весни нема?
Лиш асфальтних вулиць чорне тiло
Нам шепоче: «Це вже не зима!
Не лякайтесь снiгу, ради Бога,
Сонечко його розтопить вмить!
Бо весну, що вийшла на дорогу,
Неможливо нi за що спинить!»
«Джерела духу, розуму, моралi…»
До 150-рiчного ювiлею Нацiональноi парламентськоi бiблiотеки Украiни
Джерела духу, розуму, моралi,
Усе, що людством створено в вiках,
Що назавжди вкарбовано в скрижалi,
Тримаете сьогоднi ви в руках.
Ви завжди мiж минулим i майбутнiм
І споконвiку людям несете
Те, що для них в життi е справдi сутнiм:
Високе, мудре, щире i святе.
В ваших руках свята i вiчна книга —
Найрозумнiшiй винахiд творця.
Це – криголам, що зла руйнуе кригу,
Й дух, що добром наповнюе серця.
І ваша праця зовсiм не буденна,
Ви творите суспiльство i людей,
Бо, як завжди, на вiстрi сьогодення,
Серед подiй бурхливих та iдей.
В ваш ювiлей я голову схиляю.
Ви – майбуття щасливого творцi!
Несуть нам щастя те, яке чекаем,
Книжки, що ви тримаете в руцi!
«Пригорнувшись, за плечi обняти…»
Пригорнувшись, за плечi обняти
І на вушко щось нiжне шепнути,
Зрозумiти, як значить багато
Буть коханою просто почутим.
Заглянути у сяючi очi
І побачити усмiх легенький,
І вiдчути, як щастям жiночим
Пiд долонею тьохне серденько.
Заспiвае, здiймаючи груди,
Щоб зiрватись на нотi високiй…
Хай у вас, милi, все оце буде:
Нiжнiсть, пристрасть, кохання i спокiй.
Почуттiв життедайная сила
Хай наповнюе знову i знову.
Вам усiм, неймовiрно красивим,
Миру, щастя, достатку й любовi.
«Из окошка мне видна в небе облачном луна…»
Из окошка мне видна в небе облачном луна.
Как огрызок желтый сыра однобокая она.
Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?
И в таком недоуменьи я совсем не одинок.
Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.
То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.
Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.
Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.
Это вам не ерунда! Это – целая беда!
Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда…
Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу
И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!
А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,
Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.
«Дощить… І цiлу нiч дощило…»
Дощить… І цiлу нiч дощило.
Й така вiдчутна прохолода…
Якiсь думки «розм’яклi» й тiло,
Та добре, що не на роботу.
Учора думав, що пройдуся,
Та в дощ не тягне щось гуляти.
Книжками зараз обкладуся
І буду цiлий день читати.
«Непередбачуваний квiтень…»
Непередбачуваний квiтень,
Хоч i, можливо, як завжди,
Вкривав в Карпатах снiгом квiти,
Ще й обiцяе холоди.
Ну зовсiм не стiйка погода!
А нам так хочеться тепла.
Хай хоч би на свята природа
До нас прихильною була.
«Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет…»
Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет.
И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет.
В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг,
Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг.
Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова…
Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова.
Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора,
И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.
«В дворах и узких переулках…»
В дворах и узких переулках
Весна с утра уже гуляет
И в тишине рассветной гулкой
Деревья в листья одевает.
Она их венчиком взбивает
До радостной зеленой пены,
Цветеньем белым заправляя
Коктейль изысканный весенний.
«Дождь поутру со снегом…»
Дождь поутру со снегом,
Хоть, вроде бы, весна…
Между землей и небом
Зависла пелена.
В пальто и под зонтами
Скукожился народ.
Весна сегодня с нами
Плывет, а не идет.
Этот апрель-проказник
Так шутит каждый год —
Нас холодом подразнит
И вновь к теплу придет…
«И у каминного огня…»
И у каминного огня,
Дождю за окнами внимая,
Снимаю я усталость дня
Холодного, так как для мая.
А дождь без умолку шумит.
Как осенью… Похоже очень.
Давно уже вокруг все спит.
И вам, друзья, спокойной ночи.
«Про щось свое дощ поночi шепоче…»
Про щось свое дощ поночi шепоче
І не змовкае навiть нi на мить.
В квiтневiй тишi дощовоi ночi
Дрiмае мiсто, але ще не спить.
Хоча згасають вiкна вже поволi,
Та досить рясно ще горять вогнi.
За кожним з них своя окрема доля,
Своя душа у кожному вiкнi.
Їх полiчити, мабуть, неможливо.
Та i навiщо iх би я лiчив…
Лиш побажати хочу вам щасливих,
Весняних, свiтлих i солодких снiв.
«Скажiть-но, друзi, чи таке бувало…»
Скажiть-но, друзi, чи таке бувало?
Бо я скажу: «Такого не було,
Щоб в серединi квiтня так буяло,
Так пишно зеленiло все й цвiло».
Колись в селi чекали Миколая,
Щоб розпочати справжнiй вже посiв.
І в травнi ще морозило, я знаю,
Бо в тi часи я був уже, я жив.
Лиш на початку травня ще несмiло
Колись листочки виглядали в свiт.
Життя природу, як i нас, змiнило —
Чимало з тих часiв минуло лiт.
Тому й у квiтнi лiтечко стрiчаем.
До цього якось вже звикаем ми.
Лише спитати хочу: «Хто з вас знае,
Як скоро ми позбавимось зими?»
«День як день: робота паперова…»
День як день: робота паперова
І дзвiнки… Усi i не злiчить.
Та про наболiле лиш розмови…
А весна за вiкнами кричить
Рiзнобарвним голосом пташиним:
«Кинь роботу i мерщiй сюди!
Пiд склепiння неба сине-сине,
До Днiпра блакитноi води…
Поспiшай, бо радiсть ця минае.
Не помiтиш, як й життя мине».
Ти вважаеш, весно, я не знаю?
Чи бажаеш здивувати чимсь мене?
І не тiльки я, про це з нас кожен знае.
Ось, до тебе я уже спiшу!..
Подумки… Часу ж не вистачае,
Бо я чергову дурню пишу.
«Ох, яке яскраве сонце…»
Ох, яке яскраве сонце,
Яке небо чисте!
Ходить квiтень, походжае
Розбудженим мiстом.
Загляда в усi шпаринки,
Стука у вiконця,
Щоби люди iх вiдкрили
І впустили сонце.
І не тiльки у домiвки,
А й у власнi душi,
Щоб вiтрильник сподiвання
В душах з мiсця зрушив,
Щоб весняний теплий вiтер
Напинав вiтрила,
Щоб думки, щасливi, свiтлi,
Набирали сили.
Бо людинi без надii —
Як птахам без неба.
Треба вiрить, треба мрiять,
Треба, треба, треба…
«Весна еще не раздала колоду…»
Весна еще не раздала колоду,
По-прежнему пока тасует карты…
Поэтому такая вот погода:
В ней что-то от апреля и от марта.
Хотя, но это только между нами,
Мне в поезде сказала так ворожка:
«Весна на днях пойдет уже тузами,
Осталось подождать совсем немножко…»
Ох, поскорей бы, ведь тепла так мало!
Мы ж заждались давно уже тепла…
И не тузы весна бы пусть сдавала,
А лучше с дамы, как по мне, зашла.
«Колесные считаю перестуки…»
Колесные считаю перестуки.
На тысячи давно пошел их счет.
Казалось, усыпляющие звуки,
Но сон ко мне, что странно, не идет.
Переизбыток, может, впечатлений
Лишил меня в дороге нынче сна?
Хоть возраст мой-то вовсе не весенний,
Но больно уж красивая весна.
«Досель деревьев черные скелеты…»
Досель деревьев черные скелеты
Вдруг как-то быстро стали «опушаться».
Весна, апрель, понятно, что не лето,
Но к Пасхе обещают плюс шестнадцать…
Уже набухли почки на каштанах,
И тополя развесили сережки.
Люблю их аромат горчаще-пряный…
Ах, милые мои «сороконожки»!
Все ярче солнце, небо – выше, выше.
И дали стали радостно ясны…
И птичий звон все четче в парке слышен
Симфонией взрослеющей весны.
Мир черно-белый краски обретает,
Тонуть в их буйстве начинает взгляд.
Благая весть вновь в воздухе витает,
Как куличовый Пасхи аромат.
«Вы такое видели? Зацвела сирень…»
Вы такое видели? Зацвела сирень.
Славно начинается нынешний-то день.
Вон каштана вспыхнула первая свеча,
Белым цветом пенятся слива, алыча.
И стоит черемуха, тоже вся в цвету.
Запахи пьянящие слышно за версту.
Аромат цветения наполняет грудь,
Лепесточки белые устилают путь.
И тревожно-радостно как-то на душе,
Будто не апрель еще, словно май уже.
Так весна торопится! Знать бы хоть куда.
Чай, еще апрельские будут холода.
Морозцом побаловать может даже май,
Но на них, красавица, больно не серчай.
Ты ведь «заневестилась» раньше, чем всегда.
Ну да Бог помилует – и уйдет беда.
А весне-то надобно, видимо, лететь,
Чтобы к Пасхе радостной отцвести успеть.
«Лагiдно, нiжно водночас i весело…»
Лагiдно, нiжно водночас i весело
В’яже весна теплий день перевеслами.
З гiлочок тонких iз пухом зеленим
Верби, берези, тополi i клена.
Неба блакиттю прозорою втiшена,
Ходить босонiж уже помiж вишнями.
Стелеться вранiшнiм легким туманом
Із ароматом нi з чим незрiвнянним.
Вже потеплiлими раптом ночами
Очi ii палко сяють зiрками.
«Мiсяць старий в темнiм небi блукае…»
Мiсяць старий в темнiм небi блукае,
Зiрочок юних у гостi гукае.
А тi регочуть до ранку з старого:
«Прийдемо, прийдемо до молодого!»
Мiсяцю сумно, сховався у хмари,
Бо розгубив вiн юнацькi вже чари…
Зiрочки! Годi ж бо з нього смiятись!
Прийде час в мiсяця вам закохатись.
Бо, на вiдмiну вiд роду людського,
Мiсяць до юностi знае дорогу.
«Ну, до свиданья, Южная Пальмира…»
Ну, до свиданья, Южная Пальмира!
Ты, как всегда, была ко мне добра
И снова очень щедро одарила
Волною задушевного тепла.
Ты, как никто, умеешь незаметно
Снимать налет житейской суеты
И пеньем волн и дуновеньем ветра
Рождать в душе прекрасные мечты.
Не устаю тобою восхищаться,
Иронией твоей и красотой.
Мне все трудней с тобою расставаться,
Одесса, город милый и родной!
Но буду я всегда к тебе стремиться.
Ты, как икона, радостно светла!
Ну, до свиданья, Южная столица!
Желаю тебе мира и тепла!
Домовик
Нiч на дворi. Тиша й спокiй,
В’язкий морок у кiмнатi.
Ходикiв ритмiчний цокiт,
Наче ходить хтось по хатi.
Меж у темряви немае,
Навiть рук своiх не бачу.
Щось у пам’ятi зринае
Дуже давне, ще дитяче…
Якось й слух так загострився,
Плед пiд боки пiдтикаю,
Раптом домовик з’явився
Та у темрявi блукае?
Вiн великий, волохатий…
Ще й страшний, мабуть, до того.
Ходить, ходить вiн по хатi,
Ну а потiм – хвать за ногу!
Хоч старий, а те, дитяче,
Згадую i посмiхаюсь.
Це все так, але, одначе,
Дай пiд пледом заховаюсь.
«День був похмурий та, однак, привiтний…»
День був похмурий та, однак, привiтний.
Й лише надвечiр дощик покропив…
Перед вiкном хитаеться вiд вiтру
Заквiтчане гiлля старезних слив.
Пiсля дощу пелюстки забiлили,
Неначе снiгом, землю навкруги.
І квiтiв аромат, набравшись сили,
Вже втратив своi звичнi береги.
Вiн стрiмко так вливаеться в кiмнату,
Через вiкно потужно струменить…
А я пливу у хвилях аромату,
І щось у серцi радiсне бринить.
«Бiло-рожеве море заливае…»
Бiло-рожеве море заливае
Свiт весняний вiд краю i до краю.
І справдi, уже слiв не вистачае,
Щоб передати те, що вiдчуваю.
Жага шалена, наче птах, злетiти
Над неозорим цим квiтучим раем.
Не дихати повiтрям, його пити
Як напiй чарiвний, що окриляе.
Даруе сили жити i наснагу
До творення щасливого, людського,
Бiль забирае i тамуе спрагу
В тих, хто долае непросту дорогу.
Тому прошу тебе не поспiшати.
Ти чуеш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано лiтати,
Та подумки з тобою я лiтаю.
«Весняно котрий день буяе…»
Весняно котрий день буяе
Книжкове в Арсеналi свято.
Хто там цi днi не побувае,
Той буде сильно жалкувати.
Ідiть iз друзями, з сiм’ею
Туди, де нинi свято слова,
Бо книга сутнiстю своею
То е знання, життя основа.
Вона, як друг, розповiдае
Про все, що в цьому свiтi сутне.
Того ж, хто книжки не читае,
Незавидне чека майбутне.
«Непередбачуваний квiтень…»
Непередбачуваний квiтень
Знов забира у нас тепло.
Удень було ще майже лiто,
А вже надвечiр понесло
У пiднебессi ситi хмари,
І вiтер люто стугонить.
Верни своi нам, весно, чари!
Але вона вже, мабуть, спить…
«Алокрылая чайка рассвета…»
Алокрылая чайка рассвета
На востоке зажгла горизонт,
И апрельское утро, как летом,
Раскрывает небес синий зонт.
Ярче, ярче становятся краски
В колокольной почти тишине.
Снова солнце, волшебник из сказки,
Добрых сил добавляет весне.
Новый день по Одессе шагает,
И те чувства, что в сердце ношу,
Я словами в молитву слагаю
И у Бога лишь мира прошу.
«А что Одесса? Вроде, как всегда…»
А что Одесса? Вроде, как всегда.
Улыбки, солнце, море… – все здесь рядом.
Да, многие видал я города,
Но для меня Одесса – как награда.
Для чувств моих не отыскать слова.
Она чарует красотой своею.
Ее душа всегда во мне жива,
Я на всю жизнь уже сроднился с нею.
Мне близок дух двух славных городов,
Куда всем сердцем буду я стремиться.
Это прекрасный, вечно юный Львов
И ты, Одесса, юмора столица.
«Предпасхальный день…»
Предпасхальный день…
Небо – как в раю!
Щедро раздает синеву свою.
Солнышко течет золотой рекой.
День – как благодать: тишина, покой.
А во всех домах круговерть забот —
Собирает стол к празднику народ.
Пахнут куличи, крашенки горой.
Где тут тишина, где уж тут покой?
На плите шкварчат с мясом колбаса…
Ох, и будет стол – просто чудеса!
Нынче все в трудах – те, кому не лень.
Праздник-то какой – ВОСКРЕШЕНЬЯ день!
Киiв Великоднiй
Наш Киiв – писанка сьогоднi!
Яких тут тiльки фарб нема!
Хоча iще напередоднi
Лякала снiгом нас зима.
Однак хода весни невпинна.
Що iй цi вибрики зими?
І, як весна, пренеодмiнно
Всi зими переможем ми!
«Вже вiдлунали великоднi дзвони…»
Вже вiдлунали великоднi дзвони
І день новий лаштунки пiднiма.
Є особливi вiчностi закони,
Хоча для нас-бо вiчностi нема.
Усе таке мiнливе, швидкоплинне,
День – лише iскра в полум’i буття.
Цiнуй його, бо вiн – единий вимiр,
Яким ми визначаемо життя!
Бо лише вiн нам радiсть обiцяе,
Грайливу, щиру – наче цуценя…
А от для щастя все ж не вистачае
Завжди якогось одного лиш дня…
«Ну, от i знову вишня зацвiла…»
Ну, от i знову вишня зацвiла —
Це украiнське диво споконвiчне…
Хоча весна щось рано залила
Вишневим цвiтом всi двори столичнi.
Над ним так бджоли весело гудуть,
А от хрущам, мабуть, ще ранувато.
І плугарi чомусь з полiв не йдуть,
Та й не спiвають ввечерi дiвчата…
Новi часи, й життя зовсiм нове…
Але, як в давнину, так i донинi,
Шевченка вишня у душi живе
Як вiчний символ щастя в Украiнi.
«Щось швидко клен вже якось вiдцвiтае…»
Щось швидко клен вже якось вiдцвiтае
Й свiй жовтий цвiт розносить навкруги…
Та юний лист зеленим морем грае —
Бiлястих хмар змивае береги.
Легенький вiтер котить нiжнi хвилi,
Й вони зникають в синiй далинi…
Якi ж натхненнi i безмежно милi
Оцi духмянi, цi квiтневi днi!
В них мимоволi розтають тривоги,
Думки приходять свiтлi й почуття.
І кличуть знов, як в юностi, дороги,
І в нескiнченнiсть вiриш знов життя.
І серце знов так повниться любов’ю,
Що обiйняти хочеться весь свiт,
Який вируе молодою кров’ю,
Що й забуваеш, скiльки тобi лiт.
«Зацвiла знов на городi груша…»
Зацвiла знов на городi груша,
Вся немов облита молоком.
І лiкуе наболiлу душу
Заметiль квiтнева за вiкном.
Незрiвнянний аромат цвiтiння
Вiдчувають, мабуть, всi свiти.
У холодну пору, вже осiнню,
Будуть грушi в пам’ятi цвiсти.
А коли морознi заметiлi
Вкриють снiгом у садку гiлки,
Буду думать, що летять то бiлi
З груш старих духмянi пелюстки.
«Ах, неужели вишня зацвела…»
Ах, неужели вишня зацвела?!
И как в апреле у нее так вышло?
Вчера совсем ведь голою была,
А нынче в одеяньи белом пышном.
В цвету она безумно хороша,
Словно в фату невеста завернулась,
Хоть и не время. Но щемит душа,
Как будто к нам опять зима вернулась.
«Невже i справдi вишня зацвiла…»
Невже i справдi вишня зацвiла?!
Отак одразу, дужо, рясно, пишно.
Ще вчора зовсiм голою була,
А нинi вигляда отак розкiшно.
Адже для вишнi зовсiм ще не час.
Вона ж iз травня в квiтень перебiгла.
Весна потiшить вирiшила нас?
Нi, то Всевишнiй нас так любить, бiгме!
Квiтуе, хоч i листя ще нема,
Мов дiвчина, що в бiле одягнулась.
А враження таке, що це зима
Не снiгом, цвiтом знову повернулась.
«Із ранку сонечко привiтне…»
Із ранку сонечко привiтне
І небо синьоi води.
За зеленню – уже все лiтне,
Та свiтанковi холоди
Невимушено нагадають,
Що лише квiтень на дворi,
І через тиждень лиш заграють
Ще великоднi дзвонарi.
Тому й не треба поспiшати
Радiти зеленi берiз,
Бо травень може нас дiстати
Нiчним морозом ще до слiз.
«Неначе потяг продзвенiла злива…»
Неначе потяг продзвенiла злива
І у нiчну помчала далину.
Зелений сад, весь мокрий i щасливий,
Святкуе теплу зливу весняну.
Вiн потопае в цвiту ароматах,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива – це i справдi свято
В найкращому з iснуючих свiтiв.
«Травневий день, духмяний, соковитий…»
Травневий день, духмяний, соковитий,
Немов густе настояне вино,
Яке стiкае по зелених вiтах
У навстiж вже вiдчинене вiкно.
Цвiте бузок, каштани шаленiють
І струменить черемухи нектар…
Це час, коли народжуються мрii, —
Всевишнього святий, безцiнний дар.
«Я дякую тобi, мiй друже Львове…»
Я дякую тобi, мiй друже Львове,
За цi травневi три святковi днi.
Вони були по-справжньому чудовi
Й сподобались, мабуть, не лиш менi.
Тебе я в рiзнi пори пам’ятаю,
Та ти найкращий в пору весняну.
Пора додому… І собi бажаю
З тобою стрiть ще не одну весну.
«Радiсть iз сумом, тривога i збудження…»
Радiсть iз сумом, тривога i збудження…
Їду сьогоднi у зону вiдчуження.
Туди, де дитинство мое розпорошене
В травах так щедро вже стронцiем зрошених.
Туди, де стоять старi сосни нахиленi
Над рiдних i близьких святими могилами.
У мiсце, що в пам’ятi буде до скону,
Із страшною чорною назвою ЗОНА.
«Это – не юбилей. Это – просто этап…»
Николаю Ивановичу Сенченко посвящается
Это – не юбилей. Это – просто этап.
Просто веха в пути под небесною крышей.
Это – лестница жизни, а попросту – трап,
По которому лезем мы выше и выше.
И с высот этих наших мы смотрим на свет
Взглядом возраста четче и как-то острее.
И с вершины уже нами прожитых лет,
Полагаю, что стали добрей и мудрее.
С нами в споре любым оппонентам сложней,
Кто моложе и опыта меньше имеет.
Мы проверили знания жизнью своей,
И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет.
Наши годы как благо должны мы ценить,
Что и так уже щедро нам дадены Богом.
Важно то, что есть силы и жить, и творить,
И идти твердым шагом житейской дорогой.
«Нинi ходить дощ весняний…»
Нинi ходить дощ весняний
Заквiтчаним мiстом,
Засипае його рясно
Водяним намистом.
На квiточках осiдають
Маленькi краплини
І постукують тихенько
В металевi ринви.
Вимивають чисто-чисто
Вулицi, бульвари,
Засiвають пелюстками
Парки й тротуари.
Дощ травневий – то е благо,
А зовсiм не диво.
Киiв навiть в день похмурий,
Мов юнак, красивий.
Задивився вiн на себе
В дзеркало Днiпрове…
Мое вiчно юне мiсто,
Ти завжди чудове!
«Подкрался майский вечер незаметно…»
Подкрался майский вечер незаметно.
Исчезло солнце и пропали тени.
И так внезапно, дуновеньем ветра,
Плеснуло тонким запахом сирени.
То день прошедший, что пылал так ясно,
Наколдовал волшебный этот вечер,
А он для ночи, как любовник страстный,
Зажег цветов сирени нежной свечи.
И тает ночка в их благоуханьи,
Ведь майский вечер ловелас известный…
Себе податься, что ли, на свиданье,
А то в груди вдруг стало чувствам тесно.
«Двор, словно чаша, до краев заполнен…»
Двор, словно чаша, до краев заполнен
Цветущих вишен пьяным ароматом.
И, вне сомнений, эти дни мы вспомним
В далеком нашем будущем, когда-то.
Мы вспомним утро в сладкой полудреме,
Когда народ уехал заниматься.
Тогда лишь мы остались в этом доме
Да два кота, что так умеют драться.
Во двор веранды настежь дверь открыта,
И даже в спальне нежный запах слышен.
Мы друг для друга – все и всё забыто —
В волнах любви, как в аромате вишен.
«За що люблю я мiсяць травень…»
За що люблю я мiсяць травень?
За уособлення весни!
За цi, такi розкiшнi, трави,
За ночi теплi i яснi…
За першi солов’iнi пiснi
І за заквiтчанi сади.
За те, що сине небо висне
У лонi чистоi води.
За хмiль, розлитий у повiтрi,
Що навiть подих перейма…
За те, мабуть, що в цiлiм свiтi
Пори щасливiше нема.
«День уходящий разукрасил небо…»
День уходящий разукрасил небо
В немыслимые алые тона,
Даря нам ощущенье сладкой неги,
На что способна только лишь весна.
Газона зелень, пруд, деревья сада
Приобрели пурпурно-нежный цвет.
Лишь солнца луч по краешку ограды
Оставил желтый, а не алый след.
И вслед за света сумасшедшим всплеском,
Средь постепенно тающих теней,
Зашелся звонкой радостною песней
Певец весны бессменный – соловей.
Он, как волшебник, принял эстафету
От майского сгорающего дня…
Весна уходит, отдавая лету
Всю пылкость чувств закатного огня.
«Набубнявiло небо низьке…»
Набубнявiло небо низьке
Й сховалось сонце. Не пече…
Здаеться, дощ вже близько-близько,
От-от iз хмари потече.
Птахи принишкли, парк i квiти…
Не дощ, здаеться, а гроза!
Ось гуркотнуло… Свиснув вiтер
І… впала дощова сльоза.
«На каштанах вновь вспыхнули свечи…»
На каштанах вновь вспыхнули свечи
Средь темнеющей быстро листвы.
В город входит задумчивый вечер
По ковру еще юной травы.
Шум бульваров, что мощной волною
Бушевал, уже сходит на нет.
Время отдыха, время покоя
Зажигает в домах желтый свет.
Накатила такая усталость.
Не спасло даже то, что весна…
Но совсем уж немножко осталось
До блаженного времени сна.
«Дощ весняний короткочасний…»
Дощ весняний короткочасний
Прошелестiв зеленим листом,
І знову з неба сонце ясне
Промiння сипле, мов намисто.
Помiж хмарок воно смiеться,
Та ще i мружиться лукаво…
Вам все в роботi хай вдаеться,
Бо день вже видався на славу!
«Я вiдчиняю дверi в нiч…»
Я вiдчиняю дверi в нiч,
Іще травневу i вологу,
У небо, де мiльйоном свiч
Горять зiрки, мов очi Бога.
У ту безмежну далину
Порiвняно iз нашим свiтом…
І, проводжаючи весну,
Готуюся зустрiтись з лiтом.
«Похмуре небо низько висне…»
Похмуре небо низько висне,
Неначе зовсiм не весна.
Сезон дерев цвiтiння вийшов —
Цвiте одна лиш бузина.
Хоча i лiта ще немае,
Весни зосталось двi доби,
Однак воно вже наступае —
Он, кажуть, що пiшли гриби.
Дозрiли в лiсi вже суницi,
І трави косять косарi.
А лiто зайде у свiтлицю
Вже пiслязавтра, на зорi.
«Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень…»
Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень
Промчался звоном струй. И снова тишина…
Забыться б и забыть в неведеньи счастливом
В жасминовом раю, что принесла весна.
Невзгод, забот, тревог снять жесткие вериги,
Вернуть забытых лет утраченный покой.
Но не дано. Давно он стал страницей книги,
Той, что прошедший век уже унес с собой.
А новый век летит, гремя на рельсов стыках,
И нет покоя в нем, его здесь не найти…
Вот только лишь жасмин да окна в лунных бликах
Напомнили мне вновь о пройденном пути.
«Бентежний дух весни…»
Бентежний дух весни
Ще десь блукае свiтом,
Та вже всi нашi сни
Наповнюються лiтом.
І сонячний цей день
Нам лiто обiцяе…
То е весна ще десь?
Чи вже ii немае?
Он липа як цвiте,
Й тополя бiлить пухом.
Весна iще… Проте
Вже пахне лiтнiм духом.
«Все. Мiсяць травень лiта добiгае…»
Все. Мiсяць травень лiта добiгае,
Дерева одягнувши у листки.
Тому весна так щедро розсипае
По тротуарах бiлi пелюстки.
Тож що не день, то червень ближче, ближче…
Пора приходить лiтечка свята.
І десь на верховiтньому «горищi»
Зозуля вже рахуе нам лiта.
«Заблукав десь вiтер помiж листя…»
Заблукав десь вiтер помiж листя
Й зовсiм не тривожить спокiй ночi.
В темнiм небi зорi променистi
Сяють, мов коханих яснi очi…
Вони ще й пiдморгують лукаво —
Нумо, вiдшукай мiж них своi…
В нiч весняну то нелегка справа,
Коли так спiвають солов’i.
«Весна так стрiмко в лiто перейшла…»
Весна так стрiмко в лiто перейшла,
Хоч травень не добiг ще й середини.
Але вже стiльки сонця i тепла,
Як лiтньоi, червневоi вже, днини.
Акацiя он скоро зацвiте,
І липа цвiт готова викидати.
Нехай вже буде лiто, та, проте,
Веснi наш вiк не варто пiдганяти.
«Сегодня желтая луна…»
Сегодня желтая луна
Едва видна за облаками.
То спрячется, то вновь она
Плывет, как челн, между волнами.
Но тучи вовсе нипочем
Луне, красавице беспечной.
Она плывет своим путем
С загадочным названьем вечность…
Дорогой жизни бесконечной…
«Чарiвним акацiй ароматом…»
Чарiвним акацiй ароматом
Оповите мiсто, мов серпанком.
Зацвiли вони щось ранувато:
Не у червнi, а травневим ранком.
Змiнюеться дивно так природа.
Чи не те щось коiться зi свiтом?
Нинi весняна iще погода,
А квiтуе все, неначе лiтом.
Останнiй дзвоник
Здаеться, що дзвенить весь свiт
Шкiльним останнiм дзвоником.
І сонце скаче по травi
Веселим жовтим коником.
В сльозах батьки i вчителi,
А дiти посмiхаються,
Бо не батьки, а цi «малi»
Зi школою прощаються.
Мабуть, пробiгти мае час
Вже непомiтним коником,
Щоб дiти з сумом ще не раз
Згадали день цей з дзвоником.
«Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня…»
Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня.
Вiтер ладна уздечку сонячного коня…
День уже весь в напрузi, наче дроти, гуде.
Хай вiн щасливо, друзi, нинi для вас пройде.
«Дождя седая пелена…»
Дождя седая пелена
Вечерние размыла дали…
Мне три часа еще до сна,
А вот глаза уже устали.
Повысилась вдруг «клейкость» век,
Как будто смазали их медом.
Всяк спать захочет человек,
Когда такая вот погода.
Поют дождинки в унисон
Внизу, в листвы зеленом царстве…
Под эту песню входит сон —
От стресса лучшее лекарство.
«Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути…»
Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути!
Как прошел уже много и как много идти…
Что легко было – враки, никому ты не верь.
Оглянешься, и страшно станет только теперь.
Но былое минуло, а что нового ждет
В нашей жизни, что ныне – как весной ледоход?
Льдина лезет на льдину, мнет, ломает, крошит…
Думал, друг, а он в спину все ударить спешит.
Все сложнее, чем было… Нынче – даже вдвойне!
Но оно и понятно, ведь мы все на войне!
И война, как цунами, каждый день над тобой…
А спасеньем в той схватке может стать лишь любовь
И незримой стеною перекрыть все пути,
Чтобы зло в этом мире не смогло нас найти,
Чтобы не остудило горе наши сердца,
Ведь с любовью мы вынесем все! До конца!
«Я родниковой свежестью утра…»
Я родниковой свежестью утра
Наполню двор, плеснув ее в окошко.
И в дверь небес я пропущу ветра,
Чтоб пошалили поутру немножко.
Стряхну с ветвей я лепестковый снег,
Покрыв дорожки белой пеленою,
Остановив часов бесстрастный бег,
Заполнив время лишь одной весною.
Чтобы и впредь, в грядущие года,
Мы молоды душой и сердцем были.
Чтобы любовь в душе жила всегда
И чтоб всегда мы искренне любили.
«Сьогоднi мiсто зранку у туманi…»
Сьогоднi мiсто зранку у туманi.
Розмита ним i досi далина.
Мабуть, сумуе у свiй день останнiй,
Прощаючись iз нами вже, весна.
Вона чудово так вiдпрацювала,
Створивши свiт небачений краси.
І, вже йдучи, невтiшно заридала
Прозорими краплинками роси.
Вже червень першi трави косить
Вже червень першi трави косить
«Тепло, тихо… Ранок лiтнiй…»
Тепло, тихо… Ранок лiтнiй.
Сонечко рiкою ллеться.
У зеленiм верховiттi
Птаха радiсно смiеться.
Бджiлок гул перекривае
Тихе вiтру шепотiння.
Помiж гiлочок сiяе
Золотисте павутиння.
Сад – зелено-рiзнобарвний,
Неймовiрно пахнуть квiти…
День сьогоднi буде гарний —
Бо на те ж воно i лiто.
«Просто ранок, в спокоi i тишi…»
Просто ранок, в спокоi i тишi.
Просто небо, глибоке i чисте.
Просто вiтер, що вiти колише.
Просто рiдне, улюблене мiсто.
Просто день, так, буденний, не свято.
Просто усмiх веселий людини.
Я бажаю зовсiм небагато:
Просто, друзi, щасливоi днини.
«У нiч липневу грiх великий спати…»
Спи, ночь в июле только шесть часов…
Р. Гамзатов «Колыбельная»
У нiч липневу грiх великий спати…
Тоненький серпик мiсяця вгорi,
Садiв темнiють пишнi лiтнi шати
Й, мов дiаманти, сяють лiхтарi.
Нiчне прозоре зоряне склепiння
Над головою низько нависа.
Лише хмаринок бiле павутиння
Липневi обрамляе небеса.
Цi лiтнi ночi – то безмежна втiха,
Полiт бажання, спинений на мить.
Яка ж бо тиша, спокоем все диха!
Лиш тiльки серце радiсно дзвенить.
«Из-за угла выглядывает лето…»
Из-за угла выглядывает лето,
Словно мальчишка, весело свистя.
Как ты, не знаю, но я видел где-то
Вот это шаловливое дитя.
Может, оно из детства к нам примчалось
Или из дальней юности пришло…
Но точно знаю, что еще не старость
Из-за угла смеется так светло.
«Вранцi заступили небо хмари…»
Вранцi заступили небо хмари,
Та дощу вони не обiцяють.
Хоч цих хмар сьогоднi не чекали,
Та нiчого, хай собi лiтають.
Бо й мiж ними сонце проглядае,
То чому б хмаркам не полiтати?
Доброго я дня усiм бажаю,
Адже лiто – завжди наче свято.
«Все небо в бiлих блискавицях…»
Все небо в бiлих блискавицях,
Але громiв чомусь не чути…
Принишкла поночi столиця
В тривозi: що то мае бути?
Тривога просто вже розлита
В задушливiй червневiй ночi,
Й густе повiтря можна пити.
І п’еш, хоч дуже неохоче.
Неспокiй душу обiймае,
Хвилюють бiлi блискавицi.
Ми ж зливи i громiв чекаем:
Я та стривожена столиця.
«Дощить, дощить… Немов в прорiху…»
Дощить, дощить… Немов в прорiху
Щодня з небес тече вода.
І, начебто, iще не лихо,
Та, певним чином, вже бiда.
Та й сонце рiдко виглядае,
І що не день, то в рiзний час.
То ранком трошечки засяе,
То в полудень потiшить нас.
Вже й лiто вийшло у дорогу,
Хоч дощ вночi був, аж гуло.
Сьогоднi попрошу у Бога,
Щоб теплим лiтечко було.
«Купается в волнах заката…»
Купается в волнах заката
Сосновый задумчивый лес.
Он выглядит строго и свято
На фоне вечерних небес.
Они постепенно меняют
Привычный для дня синий цвет,
Ведь солнце на них оставляет
Заката алеющий след.
Стирая исконные грани
Меж летними ночью и днем,
Диск солнца, блуждающий странник,
Пылает закатным огнем…
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-afon-n/den-yak-vim-r-nashogo-zhittya/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения