Читать онлайн книгу "Garbage"

Garbage
Вiолетта Гаттi


Розповiдь колишнього гастарбайтера, як посiбник майбутнiм гастарбайтерам.





Вiолетта Гаттi

Garbage




Читаеться як «гарбич»


(Смiття – непотреб)




1


– Ти чула про грiнкарти?

З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Лiда.

– Читала в газетi, ну i що? – мляво вiдповiла я.

– Люди виграють! Це ж для всiеi сiм’i! – в голосi Лiди чулося захоплення.

– Може хтось i виграе, та не з моiм щастям. Менi нiколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних бiлетiв на тридцять карбованцiв, цiлих 100 штук…

– Ну? – перебила мене Лiда. – Нiчого не виграла? Такого бути не може, зi ста штук хоча один, а виграе.

– Нi, чому, виграла. Один карбованець i однi дитячi колготки за один руб i десять копiйок.

– А тут виграють, – не вгамовувалась Лiда.



Жаль загасити такий запал, i я згодилася пiти з нею в посольство, хоч я в Америку i не збиралася. Що менi там самiй робити? А моi – нi зять, нi дочка туди нiколи не поiдуть, хоча б iх про це умовляв би сам Буш.



Ну, питання – коли, де i в кого можна було отримати анкети – все це, як i завжди, лягло на мене.



І ось ми в посольствi. Пiшли пiсля перерви – це час консультацiй. До перерви там видають вiзи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Пiсля перерви – тiльки консультують, ну i можна отримати анкету на Грiн-карту.

Людей не дуже багато, але все ж таки е. Постояли десь з пiвгодини. Лiда в однiй черзi, я в другiй – до рiзних вiконець.

Я ще стояла, коли Лiда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона вiдiйшла вiд вiконця i, проходячи повз мене, прошепотiла.

– Не дали…

Ось i моя черга пiдiйшла.

Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грiн-карту.

У вiдповiдь чую запитання.

– А у вас е знайомi в Америцi?

– Багато…

– А коли ви поiдете, то до кого?

– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.

– А що вона робить?

– В неi свiй косметичний салон.

– А що ви будете робити?

– Зароблю трохи грошей i хочу подивитись Америку, помандрувати.

– А зараз ви десь працюете?

– Так, на кiностудii, заробляю тисячу гривень в мiсяць (це я брешу, бо вже нiде не працюю).

– А яка в вас сiм’я?

Нiчого не розумiю. Чому такi запитання? Це ж лотерея! Хто виграе, а хто й не виграе. При чому тут моя робота i сiм’я? Хоча, Грiн-карта – це ж для всiеi сiм’i. Один виграе, а iде сiм’я. Та я все одно нiчого не виграю…

Ну, вiдповiдаю.

– Дочка, зять, онучка та собачка.

Дiвчина-консультант засмiялася.

– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!

І пiшла десь iз моiм паспортом.

Поки ii чекала, дивилася, як iншi вiдходили вiд вiконець, тримаючи в руках анкети.

Незабаром пiдiйшла моя дiвчина-консультант i протягнула менi паспорт.

Анкети не дала.

Ось i я пролетiла, а вона ж казала, що проблем не буде.

Перегорнула кiлька сторiнок у паспортi i остовпiла. На однiй зi сторiнок стояла сине-червона вiза на в’iзд в Америку.

Так! Так! Вiза, за яку багато б людей вiддали шаленi грошi!

А я й не знала: радiти менi чи нi. Чим це я так сподобалася, що менi дали вiзу ось так, запросто?



Вийшла на вулицю, де на мене чекала Лiда.

– Слухай, менi дали вiзу…

– Не може бути!

– Дивись сама, – я протягнула паспорт.

– Оце так!

З’ясувалося, що Лiдi теж задавали такi питання, як i менi.

– Я iм кажу, що менi анкета потрiбна, а вони такi питання задають…

Їй не тiльки не дали анкету, а ще й штамп про вiдмову вiзи в паспорт шльопнули.



Я тягнула до останнього.

Вiзу менi дали у травнi, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.

Все! Їду!



За три днi здала свою квартиру. Це була моя помiч дочцi в мою вiдсутнiсть. Квартиранти – два iндуси-студенти. Так не хотiлося, щоб знiмали iноземцi, але, як потiм з’ясувалося, були дуже гарнi хлопцi. Платили справно, i охайно в квартирi було, краще нiж в мене.



Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школi. Вiн там давно. Займаеться купiвлею i продажем «росiйських сувенiрiв». Дав менi завдання привезти фотоапарат «Киiв-160», деякi лiки i вiдкривачки для пляшок.

Такi вiдкривачки, як вiн просив, купила в старiй сiльськiй крамницi. Старовинi запаси, ще з часiв СРСР – всi забрала, штук сто.

Фотоапарат менi винiс та продав приятель, теж зi старих запасiв, прямо з заводу «Арсенал», де iх вробляли.

Ну i лiки, звичайно, в аптецi – багато iх набралося, доволi велика торбинка.

А вiд себе купила iкру чорну в скляних баночках.



«Проводжали» мене до глибокоi ночi, а вставати потрiбно о шостiй ранку – майже не спала.




2


Ось вже й аеропорт. Хмiль ще не зовсiм вийшов, хочу спати.

Стоiмо з моею дочкою Олею в черзi до митника.

Стали читати декларацiю.

Грошi в нiй написала точно, але виявилося, що багато, стiльки вивозити не можна.

(Не забувайте, це було бiльш нiж 10 рокiв тому!).

Треба лишок вiддати. Оля стоiть поруч. Вiддаю iй грошi на очах у митника.

Вiн читае далi, а я чую, що щось впало менi до кишенi куртки.

Це Оля як вправний злодiй сунула менi грошi знову.



Ну, а далi була перша кумедна пригода з усiх, що зi мною зчинилися.

Я попрощалася з дочкою, пiдняла сумку i пройшла до ii досмотру.

Вiдкрила, поставила на стiл, та трохи невдало, вона нахилилася, i всi вiдкривачи, що лежали зверху в кульку, всi сто штук випали i з грюкотом розкотилися по пiдлозi.

Мiй митник остовпiв. Іншi теж пiдняли голови, кинули свою роботу i пiдiйшли до нас.

Вони стояли i реготали.

Потiм «мiй» запитав.

– Це що? Навiщо стiльки?

Ну, я почала брехати. (До речi, чому Юрко iх стiльки менi замовив, я й сама не розумiла. Хiба це в Америцi дефiцит?).

– Та це подарунок знайомому. Вiн в барi робить, там пляшки треба вiдкорковувати, ось цi вiдкривачки й цуплять, йому багато потрiбно…

Митник ще не зовсiм вiдiйшов вiд подиву.

– Скiльки рокiв тут роблю, а таке перший раз бачу. Ну i контрабанда!

Всi митники посмiялися i розiйшлись. А в мене бiльш нiчого не дивились. Мiй митник допомiг зiбрати вiдкривачки, позапихав iх в сумку i побажав добре долетiти.

Добре, що далi не дивились.

Лiки та iкру провозити, як виявилося, не можна.

Все! Летимо!



Пiсля «проводiв» iсти не хотiлося. Але принесли таке смачне (я перший раз iла в лiтаку), що все з’iла i вина трохи випила.

Мiй сусiда звисока копирсався в iжi.

– Хiба це зелений горошок? Ось побачите, пiсля Шеннону буде друга iжа, так ось там горошок дiйсно буде зеленим, а не сiро-болотного кольору, як цей…



Незабаром i був Шеннон, аеропорт в Ірландii. Бiльше двох годин вiльного часу. Багато крамниць.

Нашi стюардеси скуповували парфуми – тут набагато дешевше, нiж у нас, але теж дорого.



Летимо далi!

Так, сусiда був правий.

Коли подали iжу, горошок таки був зелений!



Дивлюся у вiкно. Пiд нами океан. На всi боки вода – велично, але трохи страшнувато. Та ось i берег – це Канада.



Нарештi пiд нами Нью-Йорк.

Лiтак все нижче, нижче…

Всi завмерли.

Ось чутно, як випустили шассi…

Все!

Сiли!

Тишу розiрвали оплески!




3


Я знала, що нiхто мене не зустрiчатиме, тому сiдаю в таксi, даю адресу i через пiвгодини я «вдома».

Моi друзi на роботi. Є Тася – iх дочка.

Ой, яка вона стала велика. Я ii бачила рокiв п’ять тому – зараз доросла дiвка!



Нарештi всi вдома!

Красуня Іра, розумник Семен!

Друзi моi, як я за вами скучила!

Розмовляли до ночi. Коли вже все переказали, Сеня повiв мене до полиць, де стояло безлiч пляшок i банок вiд пива, якi вiн випив.

– Зараз я п’ю тiльки «Henneken».

– А водку «Smirnoff», – почувся голос Іри.



Семен та Іра закiнчили Киiвський iнститут фiзкультури. Обое – фехтувальники. Семен – майстер спорту, тренер. Всi чемпiони Украiни – то його учнi. Але еврею в Украiнi – мало поваги.

І ось вони всiею сiм’ею: Семен, Іра, iх дочка, сестра Семена з чоловiком та сином, його батько, як тiльки трапилась можливiсть, знялися i виiхали у США.

Спочатку сидiли на «Велферi» (це помiч емiгрантам), а потiм Семен почав тренувати дiтей i дорослих. Зараз його розривають на частки, тому що учнi, яких вiн тренував, вже зайняли першi мiсця на всiляких змаганнях. А дорослi платять по 50 доларiв, щоб попасти до нього на один час тренувань.

Іра тренуе маленьких дiтлахiв, теж доволi вдало.

Тася ще в школi, розмовляе тiльки по-англiйськi i зовсiм не хоче говорити по-росiйськи (про украiнську вже й промовчу!).



Іра вмовила мене трошки посидiти вдома, вiдiйти вiд змiни часу, а вже потiм шукати роботу.

Жила в них десь трохи бiльше тижня. За цей час наробила iм декiлькi сотень пельменiв, за якими вони скучили, а в Америцi iх не продають.

Семен кожен день «до пельменiв» приводить нову горiлку. Каже – для мене, та Іра, яка не любить, коли вiн п’е, кривиться.

– Ага, для тебе! То тiльки балачки. Вiн знае, що я сваритись буду, то вiн так каже. То вiн для себе купуе.



Ну ось, вже знайшла собi роботу. Сама, без агенцii. Недалеко вiд Брайтона. Гарнi новi будинки. Бiля дому сквер з фонтаном (який не робить!). в домi багато молодi, бо в скверi гуляють маленькi дiти з нянями й самi.




4


Я буду доглядати маленьку дiвчинку Нiку, iй десь бiля року, тiльки починае ходити. Сiм’я на дуже велика – мати, батько i ще одна дитина, хлопець рокiв дев’яти.

Моя робота – це «babysitter» – «беби-ситтер», той хто доглядае дитину. Але для колишнiх росiян, якi зараз в Америцi, це ще й безкоштовна прибиральниця, готувальниця iжi, прачка – все разом за одну цiну! Тому вони наймають робiтниць iз колишнього СРСР – це дешевше. Нiхто з американських «babysitterov» не буде нiчого робити, крiм догляду за дитиною.

Дива почалися з першого дня, коли я вийшла на вулицю з дiвчинкою. Всi на мене дивилися, стиха мiж собою перемовлялися, а потiм одна з росiянок, яка теж доглядала дитину, не витримала, засмiялася i звернулася до мене.

– Ой, ви в них вже четверта за це мiсяць! Що це за сiм’я?!



Прийшла додому. Нiка поiла i заснула. Я почала прибирати. Дивлюся, на столi грошi, на кухнi – грошi, в передпокоi в попiльничцi – грошi. Так… Перевiряють, думають, що вiзьму…



Ввечерi кажу господинi.

– Ви- б грошi прибрали. А то хлопець вiзьме, а ви на мене звернете.

– Вiн не вiзьме, – буркнула вона.

– Я теж не вiзьму, не треба мене провокувати.



Наступного дня грошi прибрали, але хлопець до школи не пiшов. Ходив за мною, як пришитий, дивився, що я роблю.

Пiшов i на вулицю. А там його однолiтки грають. Вiн iз заздрiстю дивився на них, але вiд мене не вiдходив.

– Йди пограй з хлопцями, чого ти за мною слiдкуеш? – кажу я.

Але вiн так i не вiдiйшов вiд мене цiлий день.



І так три днi.

Господиня ще хоч трохи зi мною розмовляла, але господар мовчав.

Я нiчого не розумiла. Що це за родина така? Я для них новий чоловiк, але нi в чому перед ними не винна. Коли що не так роблю – то кажiть!

Забiгаючи наперед, скажу, що вже потiм менi сказали, що хлопцю давали 10 доларiв в день, щоб вiн слiдкував за мною.



У п’ятницю вiн нарештi пiшов до школи. Менi полегшало, але не надовго.

Гуляючи з Нiкою в скверi, я почула в кущах якесь шарудiння. Вдивилася – сидить зiгнувшись якийсь чоловiк. Зрозумiвши, що його викрили, вiн вилiз звiдти та пiшов не оглядаючись. Я остовпiла, за мною пiдглядав сам господар, батько Нiки! Я дивувалась: коли вони не ходять на роботу, а пiдглядають за мною, то хай би самi й доглядали свою дитину.



Все! Доволi! Хай шукають п’яту няню.

В недiлю я отримала платню, сказала, що йду вiд них i почала збиратися. Тiльки покидала своi речi в сумку – на порозi господар.

«Зараз будуть обшукувати», – майнула думка. Так i е!

– Покажи речi в сумцi.

– Так я i знала, – i я зi злiстю вивернула на пiдлогу все, що було в сумцi.

Вiн покопирсався в речах, нiчого не сказав i пiшов.



До кiмнати зайшла його дружина, i серце зайшлося, коли вона пiдiйшла до маленькоi Нiки, котра стояла в своему лiжечку, i, ковтаючи сльози, промовила.

– Бiдна моя, залiзобетонна дiвчинка!

Так, дiвчинку було жаль… Вона була така мила, спокiйна, невередлива i вже почала звикати до мене.

Я не витримала.

– Та хiба- ж так можна ставитись до людей?! З таким вiдношенням нiхто бiльше тижня не витримае. Ви що, ворогiв наймаете?

Господиня мовчала, вiдвернувшись до стiни.

Хотiлося пiти, грюкнувши дверима, але я стрималася.




5


Брайтон був недалеко, сумка легка, а я знову вiльна.

Побачивши великi гарячi пирiжки, купила один, вийшла на «border work» («бордвок») – великий дерев’яний настил, що тягнувся вздовж океану.

Здорово! Я- б хотiла тут жити. З одного боку пляж та океан, а з другого туляться дома, на перших поверхах яких кафе та ресторани. Правда, лiтом, мабуть, тут занадто вже весело – музика, шум… Але зараз тихо. Вже пiзня осiнь, кафе i ресторани працюють, але не на дворi, а всерединi.

Де-не-де ще лишилися столи та стiльцi. Я купила пляшку пива, сiла на один iз стiльцiв i почала iсти великий i дуже смачний пирiжок.



Пирiжки на Брайтонi!

Ви, напевно, й самi чули й читали про деяких з наших емiгрантiв.

І часто, чомусь, щоб довести, що людина дiйшла «до ручки», можна було почути: «Вiн продавав пирiжки на Брайтонi». Тобто людина так впала, що нижче й нема куди.

Я й думки тодi не мала, що колись не тiльки буду iсти пирiжок на Брайтонi, а мине трохи часу, i я буду iх продавати сама.



…Ну i що далi? Йти до Семена та Іри. Нi, совiсть треба мати!

Ой, а Юра! Я про нього й забула. Все, що для нього привезла, я лишила поки у Семена.

Знайшла телефон, лишила на столi пиво i пiв-пирiжка.

Пiшла до телефону-автомату, що був пору з кафе.

Ой- ой – ой! Юри не було вдома, а буде через тиждень. Що робити?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-oletta-gatt/garbage/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения