Читать онлайн книгу "Аргідава"

Аргiдава
Марiанна Борисiвна Гончарова


Украiнська жiноча проза
Свiт сповнений таемниць. Але у своiй повсякденнiй марнотi ми забуваемо про це. І лише у хвилини вiдносного спокою, десь у горах або на березi рiчки, нас раптом охоплюе непередаване вiдчуття краси i гармонii навколишнього свiту. І його вiчноi таемницi, розгадати яку навряд чи комусь дано.

Ось i нова книжка Марiанни Гончаровоi – по сутi, перший ii роман – насамперед про таемницi. Про таемницi, якi зберiгае в собi овiяна легендами Аргiдава – старовинна фортеця на березi Днiстра. І про те, що – нi, не розкрити цю таемницю, а хоча б наблизитися до неi – дано лише тому, хто приходить туди з чистим серцем i добрими намiрами. До цього можна додати, що, як i всi книжки письменницi, «Аргiдава» читаеться на одному диханнi. У чому, взявши ii в руки, ви легко переконаетеся…





Марiанна Гончарова

Аргiдава



©  М. Б. Гончарова, 2017

© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2017

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016


За допомогу i спiвробiтництво автор вдячний Аркадiю Томульцю, Нiнi Гончаровiй i протоiерею Василю Савчуку, настоятелю храму Св. Константина i Єлени в Хотинськiй фортецi


Аргiдава – давне поселення, фортеця.

    Вiкiпедiя






Роздiл перший

Рiпочка


Найпопулярнiше iм’я у нас тут, у Прикарпаттi, – Марiя. В горах, наприклад, кожна друга дiвчинка – Марiя.

Ану гукни: «Марiiiiя!» І зусiбiч до тебе зараз же пiдбiжать жвавi дiвчатка i дiвчата, пiдпливуть молодi матерi, неквапливо пiдiйдуть зрiлi жiнки, приповзуть премилi немовлята i, спираючись на цiпок, пришкандибають допитливi бабусi. Зi слiдами колишньоi вроди. Адже природа лiпить зовнiшнiсть iзсередини. А хiба жiнка на iм’я Марiя може бути недоброю, заздрiсною чи в’iдливою? Тобто – негарною?.. Тож гайда, гукни. Прибiжать, прискачуть, приплентаються. Ну, а якщо не прибiжать, не прийдуть, не приповзуть i не пришкандибають, то звiдусiль ви просто почуете:

– Га?!

І всi вони будуть Марiчками, Марусями, Марiями Іванiвнами, Манечками й Машеньками.

І ось коли одного разу народилася дiвчинка, тато прийшов зустрiчати ii в пологовий будинок, узяв згорток з рiпочкою в шапочцi з рук нянечки i каже:

– Привiт, Марусю!

Рiпочка в згортку спохмурнiла, зморщила мармизку i чхнула.

Всi хором, тато, мама, бабуся та дiдусь, рявкнули:

– Будь здорова, Марусю!

А нянечка:

– А чому Маруся?

І Марусин тато iй:

– А хто? – нашорошено так. – Стоп, стоп! Це взагалi точно дiвчинка? – поцiкавився i з пiдозрою зазирнув у личко згортковi. Потiм на маму глянув суворо, а потiм уже на нянечку зиркнув.

– Дiвчинка-дiвчинка! – хором заспокоiли його мама i нянечка. Тато дуже хотiв доньку.

– Ну тодi Маруся, – вiдразу вгамувався тато i заусмiхався. – Марiя Олегiвна, значить.

Нянечка ображено провадила:

– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригiнально, наприклад Свiтланою? Не хочете назвати? – i знiяковiла одразу.

Марусин батько вручив iй коробку цукерок i каже:

– Свiтлана? Спасибi вам, звичайно, Свiтлано! Але у нас, бачте, Маруся. Нам подобаеться.

– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.

– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись рiпкою в згортку.

– І талановита! – вступила мама.

– І щоб допитлива! – немов фея iз казки про сплячу красуню, нянечка Свiтлана махнула вслiд згортковi букетом квiтiв, нiби чарiвною паличкою.

Рiпка з-пiд мереживного трикутничка зацiкавлено повела очима за хризантемами, котрi чарiвливо розсипали довкола невагомi, нiжнi своi осiннi пелюстки. І тi затанцювали, закружляли: фрррр!..




З нотатника

Справжнiй маститий письменник N., замисливши книгу про таемницi старовинноi фортецi, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом i в косичку, оголив би натхненне чоло високе бiле, почав би ходити рiзними вiдомствами i, широко вiдчиняючи дверi ногою, з порога поважно промовляти:

– Я вiдомий письменник, я лавреат N., пишу книгу про фортецю вашого нiкчемного маленького провiнцiйного мiстечка, в якому навiть нормального ресторану немае. Але нiчого, нiчого, от коли ми з вами видамо книгу…

Вiн не економить на рухах та гучностi, його стае багато в невеличкому кабiнетi, i, що важливо, вiн упевнено всiдаеться без запрошення якомога зручнiше i гайда описувати, як завдяки його майбутнiй книзi розквiтне туристичний бiзнес у мiстi А. на околицi якого стоiть вiдома цитадель. І не простiй книзi, а на крейдованому паперi. Звiсно, вона буде дорогою, – впевнено заявляе N., – i серцю кожного, i по грошах, але ж то буде книга на вiки. Вона перевидаватиметься, ви даруватимете ii найiменитiшим гостям.

Одне слово, бачу, ви все зрозумiли, i долонею по глянцевiй стiльницi – лясь, прибивши в зародку очiкуванi несмiливi заперечення: грошi наперед, бо iнакше втратите шанс.

І ось що я вам скажу: дадуть. Адже я читала Ільфа i Петрова та, на жаль, знаю письменника N.

Сповнений палкоi любовi до себе i киплячоi невтомноi злоби до iнших, неймовiрноi пробивноi сили i – що дуже важливо – фантастичноi працездатностi, вiн володiе гiдним заздростi вмiнням: за нiч, протримавшись на кавi, коньяку та цигарках, склепати добротний роздiл. Або й два, коли нiч лiтня та тепла. І мiсяцiв за два – книгу. А вже розповiдати про тих, iз ким вiн запанiбрата, та нахвалятися про тридцять п’ять тисяч самих кур’ерiв – то це вiн просто майстер, актор-вiртуоз.

Отже, хоч прийом давно вiдомий, змальований у лiтературi, вiн, як i ранiше, дiевий. Ось як слiд розпочинати роботу! З певнiстю в завтрашньому днi. І в пiслязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка i слабачка. Нерiшуча, невпевнена в собi, повсякчас думаю: та куди менi! І бiля фортецi тiеi упадаю з усiх бокiв, либонь, десятки рокiв уже. З дитинства. То намагаюся взяти ii штурмом, лечу стрiмголов, беззбройна, наiвна, з роззявленим вiд захвату ротом, готова дiзнаватися, пiзнавати, вiдкривати, мовляв, подiлися, благаю, я ж не заподiю шкоди. А вона не здаеться. Мовчить, не вiдповiдае. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чiпляюся до наукових працiвникiв, гуляю неподалiк, сиджу бiля рiчки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменiв, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалi нiби на мене не зважае, не вiдгукуеться, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через великий дерев’яний вiчний мiст, то з боку Днiстра, дiставшись моторним човном з допомогою друзiв. То вiддаю мзду за вхiд, як звичайний турист, то забiжу нелегально, таемними стежками, в обхiд. То приходжу побути наодинцi, коли немае нiкого, лише вона i я, стою, дослухаюся. То заявлюся до фортецi в днi iсторичних реконструкцiй, коли грае вона з новими поколiннями в баталii, битви, облогу та штурми, грае не всерйоз, легко, пiдсмiюючись, мовби кiшка з мишкою, мовляв, ну-ну, спробуйте. Ти менi нiхто, – неначе каже вона менi, – й сили в тебе недостатньо, i душа в тебе, як я бачу, дрiбна, й намiрiв твоiх я не вiдчуваю, неконкретнi вони, твоi намiри, туманнi вони, намiри твоi. Таких чимало тут було в усi вiки, i нiхто, жоден, не взяв мене нi силою, нi ласкою, нi вмовляннями, нi обiцянками. Так, траплялося: стояли у дворах моiх рiзнi люди, билися та вбивали одне одного, палили, руйнували, знищували, проте жоден, жоден таемниць моiх не дiзнався i не забрав.

Вона притягуе мене так, нiби в минулому життi я мала до неi близький, практично родинний стосунок. Якби ж знати! Так, я ходжу туди часто, вештаюся фортецею i навколо неi довго, обов’язково веду туди своiх гостей, роздивляюся ii чужими очима. І, здаеться, я там пам’ятаю i знаю все: кожен камiнь, кожну сходинку. Руки моi пригадують дотики до холодних стiн i дерев’яних перил мостiв та сходiв, серце мое пам’ятае страх висоти, коли пiдiймаешся на найвищу вежу i з неi дивишся додолу. Ноги пам’ятають, як бiгти потiм до Днiстра, куди i як ставати, перестрибуючи з каменя на камiнь, щоб не послизнутися, не впасти. Менi здаеться, я пам’ятаю i вiдчуваю ледь вловимий з минулого запах вогнищ, диму, мокроi вовни, шкiри, коней. Залiза запах iдкий такий, що вiдчуваеться в ротi. Я вiдчуваю запах бруду, кровi, згарищ. Скошеноi трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своiх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:

– Ти вiдчуваеш запах? Вiдчуваеш?

– Так, – зазвичай вiдповiдае мiй гiсть, дослухаючись до себе, – пахне рiчкова вода. І ще… Камiння. Пахнуть стiни. Чимось iще. Не второпаю, чим.

Я прожила поряд iз нею кiлька життiв. І коли б не приходила туди – а приходила я часто i проводила там всерединi багато часу – почувалася емiгранткою. Знадвору мiнявся устрiй, на символiчнi трони – бiльшi та меншi – вилазив то один, то iнший з тих, що обiцяли послужити народовi, здебiльшого черговий негiдник, що пiдгрiбав пiд себе довгими руками все. Змiнювалося життя, змiнювалися мiста i села, змiнювалися цiнностi, змiнювалася мода, зникали назавжди однi люди, народжувалися, росли та дорослiшали iншi. А в Аргiдавi все залишалось, як ранiше. Неприступнi стiни злегка кришилися вiд вiтру, дощiв i снiгiв, погано росла трава, а дерев споконвiку там не було. Зрiдка в Аргiдаву залiтав птах, але нiколи не оселявся там усерединi, не будував гнiзда. Не було в Аргiдавi нi комах, нi плазунiв, нi дрiбних гризунiв, немовби життя оминало ii, боялося там оселитися, неначе Аргiдава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як менi здаеться (та чого там – я певна!), вона сама по собi була живою: нервовою i чутливою.





Роздiл другий

Маруся


…І вiдчувала я, що менi давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною i мовчазною, поглядаючи пихато i зверхньо на мене, що прибiгала туди дедалi частiше i просила про милiсть бесiди тихоi, майже безмовноi один на один, про дозвiл почути, осягнути i розгадати, даючи обiтницю не нашкодити.

– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадiйнi спроби твоi. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона менi: – Дурепа ти. Дiвка нерозумна та легковажна, – глузувала.

Он як?! Не я?!

І тодi я вигадала Марусю, свою героiню, свое вiдображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсiм. Вiдмiннiсть мiж нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона смiливiша, рiшучiша, кмiтливiша. Шляхетнiша. І… бiльш довiрлива.

І, врештi-решт, вiдповiдальностi в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своiм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися i здiйснювати вчинки, на котрi я сама нiколи б не зважилася.


* * *

Вперше Марусю привели до фортецi батьки. І ще з ними був друг батькiв, колишнiй однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увiйшов до будинку – легкий, кiстлявий, пiдсушений сонцем, – вiн сiв поряд iз п’ятирiчною Марусею, простягнув iй руку i вiдрекомендувався:

– Тищенко.

– Маруся, – серйозно вiдповiла Маруся. – Тищенко – це твое iм’я?

– Так. Це мое iм’я, – вiдповiв Тищенко.

– Іншого iменi в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?

– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засмiявся Тищенко.

Маруся погладила Тищенка по щоцi.

– Тишко.

Тищенко засмiявся, великою мiцною рукою притис ii долоньку до своеi щоки i поцiлував ii крихiтну лапку.

Ну нарештi ii привели туди. З одного боку за руку ii тримав Олежик, ii тато, з iншого – Тишко. Привели ii на Турецький мiст, i дiвчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в головi. Внизу лежала Аргiдава. Вони з подругою Мiрою облазили на той час, як iм здавалося, всi загадковi для п’ятирiчних дiтей мiсця. Але це! В iхньому рiдному мiстi! Казкова i справжня, велична i неприступна. Їi не могли вмiстити Марусинi очi. А також ii маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревiлася i не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозумiли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до ii слiз зi спiвчуттям. Коли прийшли додому, за обiдом вiн багато цiкавого розповiв про фортецю.


* * *

Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кiлька рокiв пiсля знайомства. Либонь рокiв через п’ять. І вiдтодi бiгала туди постiйно. І не було для Марусi принаднiшого мiсця на свiтi. Вона бiгла до Аргiдави, коли була щасливою, ходила поплакати, коли засмучувалася. Як то кажуть, у горi i в радостi. Часто просто стояла на Турецькому мосту, i вони – Аргiдава та дiвчинка – дивились одне на одного. Й обидвi почувалися безсмертними. Маруся – тому, що була ще дитиною, а в дитинствi всi безсмертнi. Фортеця – тому, що була справдi вiчною, iснувала завжди. Вони обережно рухалися назустрiч одна однiй з рiзних бокiв. І з якогось дня фортеця раптом почала впiзнавати людину, дiвчинку Марусю, вони стали не чужими. За якоi б погоди не пленталася Маруся туди, раптом саме над ними – над нею та фортецею – розвiювалися хмари, припинявся дощ, стихав вiтер, i навiть протяги, що притаманнi старовинним замкам i фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревiй, снiгопад i заметiль, а у фортецi робилося тихо i спокiйно, сухо i безвiтряно. Аргiдава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разiв вiдроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужнiстю та звитягою, – пам’ятала i народження, й смертi, чула останнi стражденнi стогони та вiдчайдушнi бойовi кличi, була нiмим свiдком пiдступних пiдлих iнтриг та убивств, полону невинних, вiдкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Днiстра, то розжарювалася в киплячiй вiд пожеж водi, безмовно страждала i руйнувалася, вiдчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися i придивлятися. До Марусi. І надсилати знаки. І надсилати випробування.

Чому, чому?.. Бо вiрила.


* * *

І найвiрнiшим посвяченим другом у цьому впiзнаваннi двох – фортецi та Марусi – був Тишко, великий друг Тишко. Мiж ними була таемна домовленiсть: Тишко привозив Марусi «секретнi» книжки, вiдеофiльми, свiтлини розкопок. Вони годинами сидiли в дитячiй, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точнiше, Маруся – запитуючи, Тишко – вiдповiдаючи, докладно, запаморочливо цiкаво. Коли вiн приiздив, Маруся бiгла до нього перша, смикала його: «Привiз? Що ти менi привiз?», хапала його за руку в нападi ревнощiв, скиглила поряд, коли вiн обiдав або теревенив з батьками про дрiбницi, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжнiй вiрний друг, радiсно поступався.

Коли iй виповнилося шiстнадцять, Тишко не приiхав. Обiцяв. Але не приiхав. Батьки приховали вiд неi в ii день народження, що Тишко раптово помер. Не хотiли засмучувати. Проте Маруся i без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко ii покинув, почувалася нещасною, бо мала намiр урочисто оголосити йому, своему улюбленому друговi, що вже вирiшила, куди вступатиме, де i чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадiе. А вiн навiть не зателефонував. І, вештаючись знiчев’я будинком, вона не витримала i зателефонувала йому сама. Вигадала навiть щось на зразок:

– Ану вiтай мене! Ти що, забув?

Маруся та ii батьки, Оленка й Олежик, поiхали прощатися з другом через два днi… Маруся йому сказала, як i хотiла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:

– Тишко, я йду в археологiю. Ти не заперечуеш?




З нотатника

Менi, щиро кажучи, вона важко давалася – ця книга. Кiлька разiв я схоплювалася з-за столу, сама на себе кричала, сердилася, кидала роботу i йшла геть. Назавжди. До сусiдньоi кiмнати або до кухнi. Господи, як багато я iла через усi цi прикрощi! Я ж повсякчас щось жувала. Двiчi видаляла файл, вбивала крок за кроком. «Зберегти?» – «Нi!» – забивала я курсор у варiанти вiдповiдi, файл переходив у кошик, я мстиво обирала опцiю «Очистити кошик». Вставала, струшувала руки, робила сiм’i офiцiйну заяву: «Вбила Аргiдаву» – i знову рiшуче перла до холодильника. Але рукопис все одно звiдкiлясь випливав, i мiй хитрий ноутбук, теплий та живий, привiтно iнформував: «Останнiй файл, який ви вiдкривали, – „Аргiдава“. Вiдкрити?»

Я похмуро сопiла i малодушно вiдповiдала: «Не знаю…»

А ноутбук наполегливiше: «Вiдкрити? Так? Нi? Чого мовчимо?»

«Ну, вiдкривай. Чо!» – понуро вiдказувала я.

Досi не збагну, як йому, моему комп’ютеровi, вдаеться зметикувати i зрозумiти, що треба видалити назавжди, а що зберегти i знову пiдсунути потрiбноi митi. От якби й чоловiки, думаю я, були такими ж уважними та кмiтливими, як мiй комп’ютер…

Менi дуже важко давалася ця книга. Я так давно i так сильно хотiла про це написати, що коли сiдала працювати, пальцi не встигали за думкою. Водночас мене починало лихоманити, трусити, нудити, болiли очi та голова, завершувалося все сльозами, сварками з усiма, хто трапиться пiд руку.

Я багато iздила, шукала, сидiла в неопалюваних архiвах картинних галерей, соборiв, закритих для вiдвiдувачiв сховищах бiблiотек, де стояв такий безпросвiтний застояний запах книжкового пилу, що тривалий час у мене лилися сльози, не вiдпускав сухий кашель i допiкав алергiйний нежить.





Роздiл третiй

Не взяли!


– Тому, що ти дивна. Так вони сказали. Ти дивна. Це не я кажу, Марусю, це вони так кажуть. Ну ти сама помiркуй. От пригадуеш той випадок, коли ми грали в «пекаря»? А ти раптом завмерла, втупилася кудись удалечiнь i мовчиш. І не бачиш нiкого й нiчого. Вони кажуть, що через тебе наша команда завжди програе. Бо ти впадаеш у задуму. І застигаеш нi в сих нi в тих. І ще Вовця сказав, що лячно дивитися в твоi очi. Ось чому тебе не взяли. А нас iз Раюнею взяли. Нi, я вже звикла! Я знаю, що ти впадаеш у задуму, нiби в грi «Замри-вiдiмри», що ти в цей час вигадуеш. Щось. Або бачиш когось.

А ось вони – нi.


* * *

А як все починалося…

Великий двоповерховий австрiйський будинок. Кiлька дружних родин мешкали там, у цьому мiцному добротному розумному домi: теплому взимку, прохолодному влiтку. Будували його освiченi австрiйськi майстри. На вiки. До слова, коли через багато рокiв на цьому зручному мiсцi, в центрi мiста, вирiшили збудувати якусь владну споруду для чиновникiв усiх мастей та рiвнiв, будинок не захотiв помирати. Його намагалися розiбрати за допомогою вiдбiйних молоткiв – вiн стояв. Приiхав кран, i будинок заходилися бити спецiальною гiгантською залiзною грушею. Вiн все одно впирався i продовжував стояти. Будiвельники розiбрали дах. Почалася злива. А будинок вперто i вiдповiдально не пропустив досередини анi краплини. Немовби вирiшив триматися до останнього, позаяк iз самого початку не планував здаватися i з доброго дива вмирати. І тодi його пiдiрвали. На його мiсцi збудували чотириповерхову споруду з бiлоi цегли. У нiй холодно взимку, душно влiтку. До того ж пiд час землетрусу споруда дала трiщину й просiла. У кожному кабiнетi тiсно сидять чиновники та чиновницi. Безкiнечно п’ють гидку розчинну каву, палять, плiткують, сваряться з набридливими вiдвiдувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну i держава вдае, що платить iм зарплатню.

Пiсля загибелi будинку всi дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навеснi. Кажуть, що вони замерзли, не звиклi до тогорiчних нетипових морозiв. Але насправдi дерева пiшли iз життя з власноi волi. Слiдом за будинком. Таке трапляеться. На знак скорботи. Таке бувае.


* * *

Хороший, надiйний був у центрi мiста будинок. Живий, чуйний i мiцний. Вiн вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений iз кубiв. Гадаю, ранiше, на початку ХХ столiття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати i добудовувати квартири – спершу в лiнiечку, потiм праворуч, затим лiворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з рiпочкою на iм’я Маруся, вiддiлений невеликим садочком та квiтником, стояв iще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один iз перших у мiстi, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при входi, де можна було навiть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кiмнат i без зручностей, навiть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дiм», хоча вiн був сiрого кольору, зi свiжою шорсткою «шубою» на всiх зовнiшнiх стiнах. Увесь великий двiр, в кущах бузку, квiткових клумбах i фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли дiти вiд шести до сiмнадцяти рокiв. Дiти збиралися або бiля «Жовтого будинку», або в сусiдньому занедбаному парку iменi Пушкiна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублiв», у класики, в штандер, у бадмiнтон, в цурки, у козаки-розбiйники, iншi чудовi iгри, в котрi давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом i просто до фiналу, через вечiрнi уроки в музичнiй школi. Але зате пiд час канiкул, у вихiднi, якщо ii не вiдвозили до бабусь-дiдусiв, вона гралася з дiтьми мало не цiлими днями!

І ось якось влiтку вся компанiя зникла. Доки Маруся, нетерпляче пiдганяючи хвилинну стрiлку на годиннику iз зеленавим фосфорним слоном, вiдсиджувала обов’язковий час за фортепiано, чула у вiдчинене вiкно: «А Вовця вийде?», «А Мiра вийде?», «А Таня вийде?» – це бiгали одне до одного ii друзi-сусiди, й ось коли вона вийшла надвiр, з’ясувалося, що нiкого, абсолютно нiкого у дворi немае. Куди всi подiлися? На ганку сусiднього особняка сидiв сусiдчин син Варерiк, чистив овочi на всю велику – семеро дiтей – родину й одночасно жував уже почищену сиру картоплю.

– А де всi? – запитала Маруся.

– Пiшли кудись, – байдужим тоном вiдповiв Варерiк, граючись маленьким ножем.

– Куди це?! – Маруся почала роззиратися навколо, але нiкого не побачила.

– А не знаю, – Варерiк ножем зосереджено виколупував червивинку з картоплини, вiдкушуючи з неi горбики та нерiвностi.

– А Вiталiк де? (Вiталiк був Варерчиним братом, на один рiк старшим, вони мiцно дружили.)

– Вiталя також iз ними пiшов, – солодко цямкав картоплею Варерiк. – Усi пiшли.

– І Раюня?

– Ага.

– А ти чому не пiшов?

– Покараний. Я вчора у кiвш екскаватора залiз! – похвалився Варерiк.

– Навiщо? – Маруся заздрiсно дивилась, як точиться соком картопля на бiлих зубах Варерiка. Особлива, як вона вважала, картопля, таемнича картопля, чи то батат, чи ще щось, – припускала дiвчинка, вже тодi начитавшись рiзних пригод за участi хлiбних дерев, трюфелiв та солодкоi картоплi.

– Навiщо ти залiз у кiвш екскаватора? – повторила вона запитання.

– Та! – вiдмахнувся Варерiк. – Покататися хотiлося. А екскаваторник побачив. Привiв додому. За вухо, гад, схопив. І привiв. Диви, яке червоне.

– Так у тебе обидва вуха червонi.

– Мама ледь друге вухо не вiдiрвала. Сказала, нiчого солодкого бiльше, крiм картоплi та моркви. От я i жеру. Моркви я вже поiв, а зараз картоплю ось…

– А тобi… тобi смачно?

– Ага! – з iнтонацiею Тома Сойера хвалькувато причмокнув Варерiк. – Хоч куснути?

– Так, – чесно зiзналася дiвчинка. Нiколи вона не куштувала сироi картоплi. Нiколи батьки не давали iй такоi пiнно-соковитоi картоплi. Такоi з вигляду апетитноi, хрусткоi солодкоi картоплi.

Варерiк простягнув почищену половинку в бруднiй лапi:

– На. Бери. Назовсiм. Чуй, тiки так: ти дочисть цибулю i моркву, харе? Я зара’.

Зiстрибнув з ганку i, босий, у зелених шортах, чкурнув за рiг i також зник.

Картопля виявилася звичайнiсiнькою сирою картоплею, нiчого особливого або таемничого. На ганок вийшла тiтка Катерина, побачила, що сусiдська вчительська донька невмiло, проте старанно колупае ножем моркву, з розумiнням по-совиному угукнула, вперлася кулаками в боки i з максимальною силою звуку загрозливо заволала кудись удалечiнь:

– Вар-рре-ерiк! Варррре-е-ерiк, зарррраза, приб’ю тебе зовсiм, Варерiк!

Варерiк не вiдгукувався. І взагалi нiхто не вiдгукувався. Тiтка Катерина погукала ще Вiталiка, потiм Льончика, знову Варерiка, знову угукнула, мовчки вiдiбрала у Марусi нiж, пiдхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи нi слова, увiйшла в дiм. Маруся залишилася на ганку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усi подiлися.

По обiдi, ближче до вечора, подруга i сусiдка Мiрочка стукнула у вiконце, мовляв, виходь.

– Тiльки заприсягнись менi, Марусю, що ти нiкому не скажеш, що я тобi сказала, i нiкому не скажеш, що ти обiцяла, що нiкому не скажеш! – прошепотiла Мiрочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай дiлилися секретами та розмовляли про серйознi речi.

– Як заприсягтись?

– Ну, скажи так: та щоб я стала товстою i прищавою, та щоб я провалилась на академконцертi, та щоб я заграла лiву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мiй день народження! батьки забули! мене! привiтати! І щоби всi-всi забули привiтати i нiчого, нi-чо-го, абсолютно нi-чо-го не подарували!

– …нiчого не подарували, – зi сльозами в голосi, холодiючи вiд жаху, повторила Маруся страшну обiтницю, – нi-чо-го. Всi-всi. І бабуся щоб нiчого. І дiдусь. І сестра Лiна. І тiтонька моя, i дядечко. І сестри всi двоюрiднi та троюрiднi. І нiколи? – В голосi ii забринiли сльози.

– Нiколи, – категорично пiдтвердила Мiрочка.

Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, нiколи не отримати цуценя в подарунок. Але дiзнатися, куди водночас подiлися дiти всього двору, немовби iх забрав щуролов iз сопiлкою, iй було необхiдно.

Мiрочка не iнтригувала, не грала очима й не шантажувала. Маруся було ii другом, i Мiра хотiла з нею подiлитися. Мiрка була добра людина. Та, власне, i зараз вона молодчина.

– Ти знаеш, що пiд старим мiстом е пiдземний хiд?

Пiдземний хiд! – У потилицi зашумiло, залоскотало в носi, дихнуло принадною таемницею. Маруся похитнулася i ледь не гепнулася з дерева – пiдземний хiд! Отже, вiн е?! Отже, правда. Вони були там, у пiдземеллi! Вони там були. І мене не взяли з собою! Дурний рояль. Дурнувата музична школа. Дурнуватий Бах. Все дурне! Вони мене не дочекалися! Як вони могли?! Це я, я мала увiйти туди першою, тому що, ну як же ж?! Хто iм розповiдав про одеськi катакомби, про пiдземелля Киiвськоi лаври, про пiдземнi ходи Гатчини, про таемнi пiдземелля Шамбали, врештi-решт – все-все, розказане Тишком, коли вона зливалася зi стiною i робилася непомiтною, щоб ii не вигнали спати, бо пiзно, а завтра до школи, i дали послухати, про що говорять Тишко та його друзi, з далеких мандрiв повернувшись!

– Та вони й не збиралися тебе чекати, – Мiрочка знизала плечима: – Розумiеш, Вовця сказав, щоб тобi нi слова не говорили, бо ти дивна…

І далi Мiрочка розповiла, як усi обговорювали, що Маруся замислюеться раптом про щось, неначе засинае стоячи. І – страшно дивитись iй в очi.

– І клич – не клич, ти стоiш i бачиш щось для нас невидиме. І бурмочеш щось невиразне. А раптом ти ось так замреш у пiдземеллi, що з тобою тодi робити, як вчинити? Кликати батькiв? Тодi всi дiзнаються. Буде скандал. Тому тебе вирiшили не брати.

Марусю просто вбило навiть не те, що iй не вiрили i не взяли до компанii у пiдземелля, що чомусь боялись i, по сутi, зрадили ii великодушних батькiв, котрi дозволяли збиратися у них вдома, гратися допiзна, брати додому будь-якi книги, слухати будь-якi платiвки, нi. А те, що до компанii потрапила молодша сестра Мiрочки, Раюня! Раюня! Котра завжди доповiдала батькам про всi проступки та провини Мiрочки та Марусi, маленька боягузлива Раюня, яка боялася собак, котiв, курей i любила манну кашу! Манну кашу! Раюню взяли, а Марусю нi!

– А ти, Мiрко?! Ти?! Чому ти не сказала iм, щоб мене також взяли?! Чому ти пiшла без мене?!

Гiрко ридаючи, Маруся злiзла з дерева, обдерши лiкоть, розвернулася i пiшла додому. Як жити далi, як дружити з оцими зрадниками, куди, на який незаселений острiв пливти на саморобному плоту по рiчцi Прут, зiбравши в торбинку найнеобхiднiше: пару цукерок, пляшку лимонаду, книжку «Таемничий острiв», теплi шкарпетки, лiхтарик, кота Тяпу, два бутерброди iз сиром, один для неi, другий для Тяпи. Або три. Два для Тяпи. Як далi вчитися на «вiдмiнно» з усiх предметiв та за поведiнку, як рости великою i красивою, смiятися, досягати успiху в навчаннi, спортi та працi, як читати книжки i не думати про цей страшний день, кого запрошувати на днi народження та передноворiчний вечiр, щоби прикрашати ялинку з татом i iсти мандарини, горiхи та цукерки, що iх дiдусь до Нового року надiслав з Одеси? Як жити?! Як далi жити?!

У Марусi болiло всерединi, в горлi та нижче, вона прикладала руку до правого боку грудей i скаржилася мамi, що iй болить серце.

Як же я ii розумiю, мою Марусю. І вiдчуваю ii бiль. Зараз, переживши чимало всiляких кривд i розчарувань, образ i обманiв, я знаю, що там, у дiлянцi грудей, болить душа. Гуде нечутно для iнших, i нестерпне це гудiння викликае бiль в усьому тiлi.

Мiрочка, добра подружка, потрюхикала за своею Марусею, забiгаючи вперед i зазираючи iй у заплакану фiзiономiю, примовляючи: ну що ти плачеш, знаеш, як там було страшно, ти б там дуже налякалася.

– Невже?! – скривджено завивала Маруся. – Ти ж не злякалася?! Раюня також не злякалася? Чого б це було менi боятися, коли ми всi разом?!

– Все одно страшно. Нiби всi разом, а кожен боiться наодинцi. Мiж iншим, Раюня взагалi йшла iз заплющеними очима, я тримала ii за руку.

– А ти, – шморгнула Маруся носом, – ти також боялася?

– А я… – Мiрочка, розумна, розсудлива Мiрочка, помовчала i стиха додала: – Я мусила собi довести.

Мiрочка тодi категорично вiдмовилася показати Марусi, де розташовано вхiд. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, нiби до звичайного пiдвалу, а потiм у стiнi виявилися i вiдчинилися важкi розбухлi дверi на iржавих завiсах. І перш нiж увiйти крiзь них, кожному з учасникiв випробування дали плаский недопалок парафiновоi свiчки, нести його слiд було на складених разом, як для хресного знамення старовiрiв, вказiвному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, i недопалок мiг догорiти будь-якоi митi. Із цим недопалком у пальцях однiеi руки та Раюниною мокрою вiд страху лапкою в другiй Мiрочка йшла спецiально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мiрчиноi оповiдi. Карта! Спецiально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потiм праворуч, потiм лiворуч, потiм знову праворуч, йшли зiгнувшись, а прохiд ставав дедалi нижчим i вужчим. (Не взяли!!!) І тiльки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зi склепiннями, примiщення з грубо збитим дерев’яним столом посерединi, на ньому стояла гасова лампа i кiлька високих парафiнових свiчок у мисочцi. За столом сидiв, прокравшись туди заздалегiдь, Вовця Марущак i ставив у спецiальному списку галочки: мовляв, дiйшла i не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хiд вiв далi, Мiрочка знизала плечима. Тодi iй було не до запитань. Мiрочка доводила собi, вiдповiдала за Раюню i взагалi – було доволi страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так i не дiзналася, чи прямуе кудись далi той пiдземний хiд». (Якби мене взяли, я б дiзналася!) І на запитання: для якого такого таемного товариства, для яких таких героiчних справ вiдбувалися цi випробування Марусиних начебто вже й не друзiв, Мiрочка так i не змогла дати притомноi вiдповiдi, адже компанiя бiльше туди не збиралася i нiчого такого таемного здiйснювати не планувала. Вочевидь, фантазii Вовцi Марущаку на бiльше, нiж саме випробування, забракло. Але багато рокiв Маруся пам’ятала, що ii не взяли i що вона «мусить довести».

Саме Мiрчина фраза про «довести собi» заспокоiла Марусю. Вона витерла сльози i шмарклi, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собi. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мiрочка. Та щось iще, що сформулювати тодi для себе не змогла. Таемниця пiдземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це пiдземелля ще вiдiграе в ii життi важливу роль. Яку – вона тодi не знала, проте iнтуiцiя, ii вiдданий напарник i друг, нiколи не пiдводила, не розчаровувала й не обманювала.

Ох, е таке загадкове слово «серендипiтi». І той, хто розумiе, що це таке – вмiння бачити i читати знаки, передбачати подii, – живе значно цiкавiше, нiж тi, хто просто пливе за течiею, байдуже озираючи зеленi або скелястi береги.

Готувалася «доводити собi» Маруся дуже довго. Багато рокiв. І ображалася тодi довго. Тим паче що дала слово мовчати i не виказувати свою поiнформованiсть. Тож iй доводилося бути привiтною з усiма своiми колишнiми вiрними друзями з двору, кликати iх на днi народження i на «прикрашати ялинку», виносити бадмiнтоннi ракетки i татiв розкiшний баскетбольний м’яч, давати покататися свiй велик i навiть своi дволезовi ковзани, на якi став i поiхав, не треба навiть тримати рiвновагу, вони самi тримають.

Терпiння Марусi не бракувало. Нарештi, манiвцями, вона з’ясувала, що органiзував усе саме Вовця Марущак, найстарший iз iхньоi компанii, що саме в нього виявилися великi iржавi ключi вiд входу до пiдземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здiбностей, а також iз допомогою пiдкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дiзналася, що пiдземний хiд починаеться пiд архiвом. Тобто практично поряд iз домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхiд був десь iззовнi, iнакше до нього не змогли би пройти так багато ii друзiв (колишнiх друзiв, «мене, Марусю, не взяли!»).

Згодом iншi подружки, включно з Мiрчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповiсти Марусi про випробування пiдземеллям, але вона щоразу зупиняла цi намагання. По-перше, щоб цi дурепи не порушували обiтницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на ii власну обiцянку про музичний слух та подарунки вiд усiх-усiх, особливо якщо цуценя, а по-трете, iй уже було цiкаво розслiдувати все самiй i вiдшукати люк.

І вона знайшла його.

Через два роки, закреслюючи у своему таемному списку пiдозрюваних мiсць уже перевiренi та обстеженi, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхiд до пiдземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нiбито вхiд до пiдвалу, мiцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправдi – вхiд до таемницi. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора мiського архiву i ключi просто мiг поцупити, а вiдтак покласти на мiсце. Адже в директора обов’язково мають бути ключi вiд пiдземелля, що розташоване пiд його архiвом. І не було такого дня, щоби, минаючи архiв (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архiв до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»




З нотатника

Якось я тяжко захворiла на грип, та ще й якийсь нетутешнiй i такий небезпечний, що всiх домашнiх вiдселили вiд мене якнайдалi i що три години «швидка» возила до мене лiкаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усiма пересторогами, як у кiно про пандемii. Лiкар приiздив, фальшиво-радiсним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що органiзм у мене молодець, що вiн бореться, а те, що вона не падае, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тодi не знала, що реанiмацiя переповнена хворими на цей самий грип i деякi вже й не видряпались, а перебралися з лiкарняноi палати на зеленi луги iншого свiту, позаяк я не знала, що неможливо вiд нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в тi днi якось окремо вiд мого грипуючого тiла, я просто iнстинктивно скеровувала ту гарячку в потрiбний напрямок, i якось уночi вона наснилася менi, Аргiдава. Вона прийшла до мене сама i розкрила обiйми.

Пожалiла.

Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменiв сходинках, спускалася до рiчки з великим важким глеком на плечi, притримуючи його однiею рукою, а другою пiдсмикнула спiдницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким i шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на подiл i не спiткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собi пiд ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дiвчина – тоненька, гнучка, з вузькою мiцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-пiд тiсноi шкiряноi стрiчки навколо чола, в грубiй коричневiй сукнi. Вона ступала легко, боса, майже бiгла, пританцьовуючи i наспiвуючи щось, постукуючи ритмiчно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти ii хотiла, що там далi, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотiла гукнути ii, але з горла, як бувае увi снi, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити анi слова, лише беззвучно хрипiла й задихалася. Я вiдпустила подiл спiдницi, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дiвчини, але не змогла дотягтися, бо вона бiгла дедалi швидше й стрiмко вiддалялася вiд мене, i я вже не встигала й захлиналася вiд бiгу. Ось-ось вона мала спiткнутися об криво покладений камiнь на розi. І тодi я щосили кинула об землю свiй глек. Вiн розбився з глухим стукотом. Дiвчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дiвчина, ця дiвчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правiй руцi, на тильному боцi долонi. Блiде личко. І червона пляма на перенiссi. Вона знiяковiло посмiхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не бувае, i сказала:

– Дiвчинка чекатиме на Турецькому мосту.

«Яка дiвчинка?..» – подумала я увi снi.

– Донька коваля, – була вiдповiдь. – Гобнета.

Прокинулась я з криком i вся спiтнiла, на вологих простирадлах, i виявилося, що температура в мене нарештi впала, дихати стало легше, лiкарi моi святкували перемогу i хвалили мене. Довго я приходила до тями пiсля цього важкого грипу, температура бiльше не мучила мене, снiв я бiльше не бачила, та коли за кiлька днiв, похитуючись вiд слабкостi, нарештi дiсталася до ванноi i поглянула на себе в дзеркало, виявилося, що на перенiссi та на крилi носа у мене з’явилася червона пляма. Вона е i тепер. Вона то червонiе, то стае майже непомiтною, але позбутись ii неможливо, а лiкарi розводять руками.

Менi здаеться, саме тодi у стосунках iз Аргiдавою щось вiдбулося i зрушилося. Я раптом отримала вiд неi моторошний i приголомшливий дар: вiдтодi, як на моему перенiссi з’явився шрам, час вiд часу, коли змiнювалася погода, коли я нервувала, коли хворiла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язанi з Аргiдавою. Чи то були дрiмотнi сни, чи справжнi видiння, але вони були яскравими та чiткими, немовби на екранi. Сповненi голосiв, шумiв, запахiв, життя.

Цей дар я не хотiла передавати Марусi, але з важким серцем враз виявила, що з моею героiнею трапляеться те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно i нечiтко, але таке траплялося ще ранiше – мало не з самого дитинства.





Роздiл четвертий

Гнат


Минув час. Сусiди Марущаки переiхали. Маруся вступила на iсторичний факультет унiверситету i не без задоволення навчалася там уже кiлька рокiв. Склала сесiю. І саме вирiшувала, що робити iй на канiкулах – нестися кудись iз компанiею за свiжим вiтром, новими враженнями та знайомствами чи побути вдома з Оленкою та Олежиком – мамою i татом, добрими друзяками. Якось вранцi у дверi постукали. І, як на лихо, Маруся тепер не пробачить собi нiколи, вона була кудлатою, роздратованою, з пилотягом, у старих шортах i – жах! – з ненафарбованими вiями. Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила дверi, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякi… А бiля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стiни, руки в кишенях джинсiв, схилена до плеча голова, чудовоi бездоганноi форми голова, розумнi веселi очi та пречудова радiсна посмiшка. Просто здивування суцiльне, а не хлопець чомусь завiтав до iхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?

– Ну? – привiталася Маруся.

– Емм… Ви… – знiтився юнак.

Тiеi ж митi до передпокою вибiгла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радiсна подруженцiя Луша, красуня-хаскi, срiбляста бешкетниця з блакитними очима в чорнiй оправi. Вилетiла i гайда витанцьовувати навколо Марусi свiй звичний танець iз миготiнням потужних лап, пухнастих хвостiв, розкритоi в посмiшцi пащi, ох, дзига, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати i пiдвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котiв, придушити парочку курчат i присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоiть, пахне лiтом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!

– Зайди, – звелiла Маруся парубковi, – а то собака вибiжить i втече. Ми вже виплачували сусiдам за якихось рiдкiсних курей, котрих вона придушила.

– На смерть?

– Практично! Вона ж мисливець. Придушила i виклала тушки рiвненько рядочком бiля порога. А потiм всiлася хвалькувато поряд, щоб ii похвалили. Ледь не прибили дурепу таку. Бiгла додому з пiдiбганим хвостом.

– Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хiба це про тебе, собако? – Хлопець заусмiхався, нахилившись до Лушi.

Луна Квiн Амор, у просторiччi Луша, сiла, вирячилася ясними, майже бiлими на тлi чорноi облямiвки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бiк i видала свiй цирковий номер, тобто цiлком по-людськи вимовила:

– Айлав’юмаааха.

– Що? – здивувався юнак. – Що вiн сказав?

– Це вона. Дiвчинка. Луша. Тато подарував ii менi i навчив говорити: «I love you, Masha».

– Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посмiхнувся i став iще чарiвнiшим.

Почувши свое iм’я, Лушка ввiчливо i трохи навiть знiчено, сором’язливо вiдвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вмiе справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:

– А я – Гнат.

– Айлав’ю, – коротко вiдповiла Луша.

Хлопець на iм’я Гнат присiв i обiйняв Лушку за шию. А та яскравим своiм язиком лизнула гостя в щоку i поклала йому голову на плече.

– Ти взагалi до кого прийшов? – пiдiбгала губи Маруся.

Цi двое вже тепло обiймалися, куйовдили одне одному загривки, воркотiли бiля Марусиних нiг на пiдлозi i, здаеться, про все забули.

– А, так. Ми тут… Ми вашi новi сусiди, – юнак головою кивнув кудись за вiкно i поглянув за Лушиною гривою на годинник. – Ходiмо до нас, Маха, га?

– Чого б це? – Маруся якось зовсiм розгубилася вiд такого його простого домашнього доброзичливого тону, немовби вони знайомi сто рокiв.

– Та ти розумiеш, ми сюди переiхали. А у мене вдома сестричка Ася, сидить сама на канiкулах, сумуе за своiми подружками дурненькими. Реве, що тут у неi нiкого немае, що вона тепер самотня назавжди.

– Маленька, чи що? Ти мене в няньки кличеш?

– Ну, як маленька, п’ятнадцять рокiв буде. Саме час ревти i сумувати. А, так. Я Гнат, – ще раз уточнив Гнат, чомусь дивлячись Лушi в обличчя. Та, зрадниця, вклонилася, витягнувши переднi лапи.

– Я тебе не в няньки кличу.

– А навiщо?

– Ну як… Дружити… Га?

– Гаразд. Я – Марiя, – взуваючи сандалi, набундючившись вiд знiяковiння, вiдповiла Маруся.

– Я знаю. Менi Луша сказала.

Луша знову вигнулася в поклонi, вляглася i затулила лапами очi, мовляв, засоромилась я.

– Ходiмо вже. Чекай, Лушо, пiдлиза така! Я скоро. Охороняй!

Луша знову розтулила свою немаленьку вовчу пащу, промовила «няу!» i з важким зiтханням вляглася, згорнувши лапи пiд грудьми, немов бабуся на лавочцi. Ще один Лушин цирковий номер.

– Якось дивно вона лежить. Якось не по-собачому… – озираючись, вже у дверях, зауважив Гнат.

– Лушка, бачиш, переконана, що вона кiт. Їi, маленьку, наша стара кiшка виховувала, Брюль ii звали. Хороша вона була людина. Вилизувала Лушку всю. Вночi приходила до цуценяти спати, щоб та не скавулiла вiд самотностi. Бачив би ти картину, коли Луша виросла. Брюль щоранку пiдходила, ну просто як людина, дивилася приречено на це гiгантське поле дiяльностi i починала вилизувати. І така сувора матуся була, могла i по мордi лапою врiзати, якщо Лушка митися не хотiла. І нiколи перша не iла. Чекала, коли Луша поiсть зi своеi миски, кусне з ii, хоч ми i не дозволяли, i вже потiм, коли дитина сита, бралася до iжi. От собака й поводиться, нiби не дуже добре вихований, випещений, викоханий, перерослий котик. Ти ще не все бачив. Вона ж фиркае, ображаеться, краде потрошку, скидае з поверхонь усiлякi дрiбницi, ганяе iх лапою по пiдлозi, у вiкно дивиться годинами, на колiна лiзе, така корова, клубком згортаеться, вилизуе себе i тих, хто iй подобаеться…

– Ну, я зауважив. Менi лестить, – Гнат саме витирав носовичком свою скроню та щоку, котрi Луша щедро обцiлувала на прощання. – А вона багато слiв говорить?

– Ну, англiйською лише про любов.

– А iншими мовами?

– Іншими мовами нявкае. І коли хоче iсти або гуляти, каже «Маааха». Тобто я.

– Ох! Чудеса виявилися поряд! – вигукнув радiсно Гнат. – Ходiмо швидше, Маха. Ти – просто скарб. Аська зрадiе, а то менi до унiверу треба iхати. У мене лекцiя.

– Лекцiя? Ти вчишся? Нi? – Маруся зупинилась. – Я не бачила тебе… вас в унiверситетi. Викладаеш…те?

– Ага. Викладаеште, – Гнат засмiявся. – Та кiлька годин у мене. Аспiрант… ми. Звичайно, ти не бачила. Ганяеш, задерши носа, з почтом залицяльникiв i друзiв, де тобi мене побачити. А ось я тебе бачив. І не раз. Ходiмо швидше.

Гнат пхикнув, не приховуючи задоволення, що Маруся зайшлася вiд смiху, задираючи колiна, нiби конячка в галопi.

– Ось тут, – показала Маруся будинок, – жила моя найкраща подруга Мiрочка. Вона зараз в Ізраiлi вчиться. І збираеться йти до армii служити. Дуже цим пишаеться. А це старе дерево, слива-угорка – наш iз Мiрочкою штаб.

– Ааа, штабик! Хлопчики в дитинствi так називали секретнi своi мiсця.

– Велике дiло, штабик. Та ми з Мiркою державнi, нi, всепланетнi проблеми вирiшували он там, на тiй гiлцi. Сидiли… Як два горобцi…

Дорогою вони обдерли нiчийну, а отже, спiльну черешню.

– А що ти викладаеш? – спльовувала Маруся кiсточки в кулак i з задоволенням зауважила, що Гнат також не плюеться на всi боки, а збирае кiсточки в долоню.

– Історiю стародавнього свiту i археологiю.

– Та невже?! Овва! Правда? Чесно-чесно? А сюди чого переiхав?

– Та якось… Батьковi клiмат не пiдходив у мiстi. Вiн астматик. А тут у вас, в сiльськiй мiсцевостi… точнiше, тепер уже в нас, добре. Тато в архiвi працюе. Вже тиждень. Директором.

– В архiвi? – Маруся зупинилася, практично на однiй нозi завмерла, тримаючи перед собою кулак iз черешневими кiсточками. – Нi, правда, в архiвi?!

– Ну правда, звичайно. Навiщо ж менi вигадувати. А що в цьому такого? Ти чого зупинилась у позi журавля? Ходiмо. Слууухай, а що це в тебе з обличчям?

– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вii… та немае, як iй здаеться, у неi жодних вiй, так, сама назва, щiтка облiзла. Пiсля прибирання навiть не вмилася, так i вибiгла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама ii, Оленка, якось привезла з Голландii олiвець. З тих, що в школi роздають дiтям. На олiвцi було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй iз незнайомцем), але хто ж маму слухае в дев’ятнадцять рокiв?

– У мене на обличчi? Де? – Маруся тильним боком долонi заходилася витирати щоку.

– Нi, на носi в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказiвним пальцем собi в нiс. – На перенiссi. Що це? В клубi побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?

– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася смiхом, Гнат iз задоволенням загиготiв i собi. – Книга впала. З полицi. Уявляеш? Просто на перенiсся. Ребром. Важка. Альбом iз репродукцiями. Малi голландцi.

– О! Добре, що малi, а не великi.

Обидвое знову з готовнiстю зареготали.

– Боже мiй, як я люблю смiятися. Вiд цього в мене частенько неприемностi. Якщо раптом смiшно стае на парi або, як тато часто застерiгае: «Не смiй смiятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зiзналася Маруся.

– І я теж такий смiшливий! – у вiдповiдь зiзнався Гнат i заразливо посмiхнувся.

Гнат iржав безпардонно, радiсно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всiеi маленькоi вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навiть вродливий. Маруся зi здивуванням – адже лише щойно познайомилися – реготала у вiдповiдь. Обидвое були страшенно задоволенi одне одним. На них радiсно озиралися поодинокi перехожi.

– Та годi тобi! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворiла на грип, такi сни були страшнi, боялася спати, ну… хотiла одну книгу з шафи дiстати, але слабка була i не втримала. Такий гуркiт був. Нiс синiй взагалi. Соромилася потiм з дому вийти.

Вiдсмiялися пiсля реплiки про «великих голландцiв», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсi, що за голландцi, що за альбом, оцiнила, що вiн також не переймаеться розтлумаченням, певний, що Маруся зрозумiе його жарт.

– То ви, матiнко, може, i книги читаете? – з пiдвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.

– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском i присiла в кнiксенi.

– А вiршi? – серйозно зазирнув вiн у вiчi. – Любиш?

– Любиш, – згодилася Маруся. І знiяковiла чомусь. Й опустила очi. І заходилася себе подумки картати. Коза така. Зашарiлася. От же ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вii не нафарбувала. Коза, достеменно коза.

Так, захоплено перебираючи назви книжок i дивуючись збiгам, дiзнаючись, що обое полюбляють каву з пiнкою, що не люблять зрiзаних квiтiв, що дрiбний дощ, коли ти безтурботний турист або гiсть у чужому мiстi чи у чужiй краiнi, – це прекрасно i дуже важливо для душi, – вони, ще мить тому зовсiм не знайомi люди, а зараз, здаеться, вже друзi, широко крокуючи, забiгаючи одне перед одним, високо i недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусiдiв Добровольських на подвiр’я. Гнатова сестра Ася вийшла на порiг, смiшна, також дуже вродлива, смаглява, тонка, гнучка, нiжна дiвчинка в завеликiй, як на неi, чи то Гнатовiй, чи то батьковiй картатiй сорочцi, що дуже доладно й навiть елегантно на нiй сидiла, посмiхнулась, як i брат, вiдкрито, на весь рот, i коли Маруся привiталася й сказала: «Я – Марiя», знову пригадавши, що вбралась, як опудало (коза, достеменно коза), вона, замiсть того, щоб манiрно простягти й потиснути руку, вчинила цiлком правильно, спонтанно, щиро та смiшно. Вона нахилилася до Марусиного плеча, потерлась об нього, немов кошеня, i сказала:

– Няу.

Всi трое, i гостя, й Ася, i ii симпатичний брат Гнат, ну достоту симпатичний i милий братчик-Гнатчик, ох-ох! – весело засмiялися, просто день смiху якийсь.


* * *

Контакт iз Асею було встановлено миттево. По-перше, вона була схожою на Гната, одне обличчя, лишень дiвчинка. І iй це обличчя личило ще бiльше.

Маруся тодi ось що зауважила i досi це бачить: що Гнат i Ася, безумовно щирi, чеснi та вiдкритi люди, нiколи не робили й не роблять двозначних лицемiрних вчинкiв, не говорять зайвих дурних слiв i терпiти не можуть загальних дурнуватих ритуалiв. Одне слово, вони виявилися цiлковито Марусиними людьми.

– Яка ж ти Марiя? Ти не Марiя зовсiм. Ти… – Ася високо-високо звела й без того високi брови та негайно отримала вiд брата: «Не морщ лоба!» – Ти – Маруся, типова Маруся. Зараз-зараз. Зараз зрозумiеш. Ходiмо.

– Менi також батьки нагадують: «Не морщ лоба!» – А як його не морщити?

– І я кажу. Звiдкiля менi знати, морщу я лоба чи нi…

– «Коли побачите першi зморшки у двадцять п’ять рокiв, тодi зрозумiете», – так каже моя мама.

Ася, безтурботно чалапаючи босими нiжками, побiгла в дiм.

Маруся з Гнатом пiшли слiдом. Увiйшли до прохолодного, духмяного, з добротним запахом дерева та свiжого ремонту будинку. На дверях Асиноi кiмнати висiла табличка: «Бейкер-стрит, 221В».

– До Аськи не заходь! – попередив Гнат. – У неi завжди свинарник.

– Оце сказав! – звiдкись iз глибини своеi кiмнати глухо пробуркотiла Ася. – У мене творчий безлад! Перформанс.

– Ну, – знизав плечима Гнат. – Я бачу свинарник, ти бачиш перформанс.

– Так. Я художник. Я так бачу! – Ася надулася на брата Гната. – Цiкаво, а що побачить Маруся? Заходь, – дiвчинка, прочинивши дверi, широко повела рукою, запрошуючи Марусю до своеi кiмнати.

Як на Марусине недосвiдчене око, п’ятнадцятирiчна Ася виявилася непоганим художником. Стiни було оздоблено ii малюнками, начерками, акварелями. Щоправда, висiло це все без рамок, неоформлене, прикноплене, пришпилене, прилiплене скотчем абияк, налiзало одне на одне. Але в цьому всьому була якась дивовижна краса, чарiвнiсть, iронiя. Якийсь безладний лад, з котрим легко було погодитися та примиритися. Так само, як iз Асиною гiгантською картатою смiшною сорочкою. Помiж малюнкiв на стiнах було чимало портретiв: i олiвцевi начерки iз зображенням брата, кумеднi шаржi, й один дивовижний начерк, де Гнат витрiщився з картини просто на глядача, здивований, радiсний i водночас знiчений, немов дитина. Нiби як: ой, ти хто, дiвчинко, га?

Марусi здалося, що вона дуже довго стояла, як вiслюк, нi, як баран, непристойно розглядаючи цей портрет, i ледве змусила себе вiдвести погляд.

– А як ти знаходиш тут те, що тобi потрiбно? – запитала вона обережно, поглядаючи на купу речей, з явним поспiхом звалених на диван, на стiл та в куток, скорiш за все, ще не розкладених пiсля переiзду. Запитала, щоб не мовчати. І щоб знову не витрiщатися на Гнатiв портрет.

– А дуже просто. Я вмикаю в собi Шерлока Холмса. – Ася з ногами залiзла в крiсло i вже черкала щось у блокнотi. Вправно шарудiла олiвцем, по-пташиному крутила головою, дрiбно поглядаючи. Маруся, як перед фотографуванням, пригладила волосся i знову пошкодувала: «От дурна! Ну хто заважав затриматися, вмитися i вii пiдфарбувати!»

– А Шерлок Холмс думае, кх-кх! – провадила Ася. – If I were Asya Dobrovolsky, where I could put the thing I was looking for? А ось якби я був Асею Добровольською, куди б я мiг покласти ту рiч, що ii я шукаю? І вiдразу знаходить. Тобто я знаходжу. – Ася рвучко видерла аркуш з блокнота, звiдкiлясь виловила кольорову яскраву кнопку, застрибнула на стiлець i помiстила Марусин портрет на стiну поряд iз отим портретом Гната.

Ох, Маруся навiть заплющила очi вiд знiяковiння, засоромилася, знiтилася, розгубилася, i що там iще кажуть у таких випадках. А Гнат раптом кашлянув, суворо зиркнув на Асю, одразу ж заходився збиратися, швидко попрощався i пiшов. Нi, ну нормально? Марусi навiть здалося, що аж надто вiн запоспiшав i попрощався сухо. Щойно гиготiли, немов ситi гуси пiд чиiмсь плотом, а зараз випростав спину, такий поважний, – викладач, аспiрант, можна сказати, просто аспiрантисько.

«Ну ось… – подумала вона тодi i скисла. – Ще цього менi бракувало!» А чого саме, вона собi боялася зiзнатися. Але неначе всю накопичену за цi пiвгодини, чи скiльки там, зiгрiту сонцем короткоi прогулянки радiсть зi смаком краденоi черешнi, усi збiги та влучностi, усе це нiби забрали в Гнатовому дурнуватому портфельчику, немовби ii, цiеi радостi, й не було, а все iй просто здалося, вигадалося. «Ну i зрештою, чого я хочу?» – думала вона. Кудлата, ненафарбована, в старих шортах, якась одна з тисячi студенток унiверситету.

І хоча Маруся серйозно засмутилася, не зiзнавалася собi в цьому, намагаючись не показувати цей смуток кумеднiй i чарiвнiй Гнатовiй сестричцi, того ж дня вона познайомила Асю зi своiми друзями, iз сусiдами, а заочно – з Мiрочкою та ii сестрою Раюнею, майбутнiми лiкарями, котрi виiхали разом iз батьками до Ізраiлю. Показала квартиру, де вони жили, стiл пiд виноградом, де всi разом сидiли – грали, читали, iли. Познайомила i зi своею сливою-угоркою. Вони з Асею навiть залiзли туди i трохи посидiли серед гiлок. Втiм, розмовляти Марусi хотiлося тiльки про те, про що нiкому говорити було не можна. А сестрi Асi й поготiв.

«Втелющилась я, одне слово. Мiцненько втелющилась, – констатувала подумки Маруся. – Невже закохалася? Коза».




Видiння

…а закiнчилося його велике i страшне життя за мить до сходу сонця.

На свiтаннi, коли жiнки вирушали по воду до джерела, Равке зайшла до покоiв, побачила його, нерухомого, закривавленого, i зрозумiла одразу, що вiн не дихае. А вiрила ж ранiше, що безсмертний, всемогутнiй, безстрашний, повновладний повелитель свiту. Збагнула одразу, що пiзно його повернути, воскресити: нi живою водою, нi кров’ю людською, нi соком гiрким полиновим, нi словами втiшними та лагiдними, нi замовляннями, нi бурмотiнням чаклунським не пiдняти. Нiщо вже не допоможе. Вона, годувальниця його престарiла, що мала славу вiдьми степiв та пустель, немов ковила, моталася свiтом за божеством своiм, безпритульна, брудна, у дрантi з пiр’ям i в лахмiттi зi смердючих шкур – непристойно вбрана, – що iла вона, що пила, нiхто не знае, чим животiла, коротаючи ночi бiля порога його, годувальниця його Равке. Вона хрипко заревла, заверещала, застогнала, видираючи сплутанi сивi коси, що нiколи не бачили гребеня, сто рокiв тому дрiбно й туго заплетенi, звитi, скрученi, немов змii, по всiй худiй маленькiй головi, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевiльний танець, приказуючи:

– Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя мое! Помер! Що ж ти накоiв, мiй хлопчику?!

З лютим галасом, б’ючи в панiцi крилами, злетiли сотнi крукiв, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого вiд слiз обличчя i не бачачи нiчого скляними очима, випростала вперед повiльно руку, обвiшану моторошними гримучими браслетами зi шкiри змiiноi, з чиiхось кiсток та зубiв, скерувала свiй кiгтявий палець на молоду дружину вождя Ют, кiлька разiв тицьнула ним в обличчя дiвчини, котра смиренно сидiла бiля ложа чоловiка, сяяла в тьмянiй iмлi ясним бiлим лицем i срiблястим, з мiсячним вiдливом, волоссям, сидiла, покiрно обiйнявши колiна, i чекала вирiшення своеi долi. Охорона миттево, за нiмим повелiнням, пiдхопила i повела Ют до жiночого шатра, слiпо пiдкорившись вiдьмi Равке, не розбираючись, повела на розправу до iнших дружин царя. Жерцi, що супроводжували Ют, перейшли в це поселення разом зi своею панею з-за тихоi чистоi молодоi рiчки Борейон, котра народилася i побiгла з веселим блиском, рукавом вiд Істра, жерцi, незворушнi добрi мудрi люди, що носили на плечах бiлi нетутешнi м’якi шкури, жерцi, що виростили дiвчинку i виховали справжню принцесу германську, навчили ii як жiночих, так i чоловiчих мов багатьох племен та народiв, жерцi вiдданi, перевiренi неодноразово, авгури, якi вмiли передбачати майбутне, спостерiгаючи за польотами та поведiнкою птахiв, звiздарi, здатнi за свiтилами читати прийдешне, знахарi, готовi зцiлювати недужих, хто б вони не були, – вони, жерцi, не зумiли i не встигли врятувати свою господиню, позаяк, едине, чого не вмiли, – битися i вбивати. На знак скорботи за своею принцесою Ют жерцi порiзали собi обличчя. Чоловiки – щоки. Жiнки – перенiсся. Над поселенням, немов чорнi низькi грозовi хмари, нависли зойки, ридання i густе тваринне нелюдське виття. Нiхто не очiкував, що щасливоi своеi шлюбноi пори з безцiнною жаданою юною дружиною вiн загине раптово. Миттево.

Немае царя, отже, i царства не стало. Вiн був – царство. Царство – був вiн. Загинув вождь, розпалась iмперiя. Як i чим було жити тепер його народовi? Цар завжди вирiшував за них. Вiн думав за них. Вiн годував iх. Вiн давав iм вiйну, щоб у народiв його було золото, вдосталь iжi, жiнки та конi. Вiн навчав iх ненавидiти i бути щасливими вiд своеi ненавистi. Вони не вмiли бiльше нiчого, вони не озиралися навколо, дивилися лише вперед. Попереду завжди був вiн, вождь, цар. І ось його не стало. Нiхто не розповiдав iм, як горювати i жалiти. Вiд цього сила несподiваноi скорботи була такою великою, важкою, незнаною ранiше, що люди, враженi звiсткою про загибель вождя, падали замертво.

Тi з охорони, хто за наказом радникiв царя, ске-рованi вказiвним кiгтем вiдьми Равке, вранцi прийшли за юною покiрною мовчазною дружиною його Ют, аби вiддати ii на поталу в жiноче шатро, тi, що вели ii, знiтившись, тримаючи ii бiлi небаченi шовковi руки та плечi, були згодом убитi. І слiдом за замордованою Ют було вбито всiх дружин вождя. Вбили i тих, хто вбивав катiв його юноi дружини. Всiх, хто готував iз сердечною тугою в грудях поховання вождя, також було вбито. Всiх, хто побачив вождя в ранок його смертi, вбитого так непристойно, на ложi подружньому, а не в бою чи поединку зi звiром, убили. Тих двох хлопчикiв-рабiв iз германського племенi, котрi розчiсували, заплiтали гриву i чистили норовливого царського коня, що плакав людськими сльозами, i пiдвели його до господаря, полеглого в останнiй битвi з вiчнiстю, також було зарiзано. І жеребця його, тонконогого дивовижного молодого жвавого красеня, котрий так само сильно вiдрiзнявся вiд бойових приземкуватих коней, як колишня принцеса, рабиня Ют, вiд iнших втомлених, спрацьованих, змучених смаглявих чорнокосих рабинь, – коня його також закололи. Всi, хто бачив кри-ваве поховання вождя, були вбитi. Їхнi передсмертнi сльози, iхня невинна кров залишилася на золотi, на коштовностях, на мечi легендарному, на луках, стрiлах та буденних речах, необхiдних у посмертнiй подорожi душi царя та життя в iншому свiтi.

Равке перепорпала все, оглянула кожну рiч, що ii поклали вождевi iз собою в далеку путь, нишпорила, принюхуючись, шумно i часто втягуючи носом, крутячи головою, як щур, обмацувала чутливими своiми пальцями складки одягу. Що вона шукала? Знаходила непотрiбне, струшувала з рук куди прийдеться. Що розшукувала? Нiкому не було вiдомо. Голосила страшно, захлиналася, та пошукiв не припиняла. Рухалася дедалi повiльнiше i важче, а згодом, вiдчувши щось нездоланне, фатальне, схопилася з ii единою дорогоцiнною любов’ю, з дитятком ii, з Молодшим, потяглася другою рукою до нього зi смердючого крикливого натовпу, не дотягнувшись, пройшла на негнучких невiрних ногах, закричала: «Камiiiiнь, Хлопчик! Зник камiнь, Хлопчик!», раптом легко зiтхнула, тихо та нiжно засмiялася своiм дивовижно нiжним дитячим смiхом, який нiби нiкому не належав i був занесений випадково пiвденним вiтром, промовила здивовано й смиренно: «Як же не знайшла? Як же не встигла?», та й упала замертво, одразу ж почорнiвши на обличчi ще бiльше, втупившись порожнiми очима в байдужi до неi, незнайомi з нею, здивованi старi небеса.

Епоха лютого божевiльного вождя скiнчилася. За його злочини розплатився його народ. Своiм життям розплатився, проклятий свiтом, господарем якого вiн хотiв себе вважати, народ, що довiрливо йшов за своiм царем до пекла, народ по сутi своiй невинний, проте дикий та неосвiчений, народ, котрий не вмiв нiчого, крiм як слiпо вiрити вождевi, йти за ним, грабувати, вбивати i гинути.

Тих, хто вцiлiв, охопив спершу вiдчай, страх, а потiм апатiя та зацiпенiння. І втратили силу колишнi воiни божевiльного лютого царя. І невдовзi вони зникли, нiби iх i не було. Однi пiдпалили поселення i випили отруту. Іншi, боягузливi, тi, що не прийшли на похорон, забрали своiх дiтей та худобу, втекли разом, бiгли затятою галасливою зграею, втрачаючи дорогою майно, людей, але потiм заспокоiлися i розповзлися рiзними землями, розповсюджуючи легенду про меч бога Ареса. Про меч всевладдя, здатний захистити господаря вiд кого завгодно, вiд чого завгодно, крiм хiба що пiдступностi коханоi жiнки. Легенду про меч, що його – за iхнiми розповiдями – якраз i шукала всюди напiвмертва вiдьма Равке, що явно втратила, разом iз загибеллю Молодшого, своi сили. І мало хто почув та розiбрав, що саме кричала Равке, прощаючись iз вождем в останнi своi хвилини. І мало хто знав, що зовсiм не меч шукала древня степова шептунка. І мало хто знав про камiнь, а хто знав, намагався забути, цю таемницю запечатавши в собi на вiки вiчнi. Мало хто. Залишилося неподалiк вiд пожежi i таемного глибокого захоронення лише декiлька вцiлiлих у сум’яттi жерцiв нещасноi принцеси Ют, котрi заприсяглися берегти у вiках i передавати з поколiння в поколiння таемницю походження та причину шрамiв на iхнiх обличчях. Через багато рокiв на мiсцi згорiлого поселення було збудовано нове, вiдтак, ще через кiлька десяткiв рокiв, нащадки жерцiв вигнали найманцiв i почали самi вчитися воювати й звели навколо поселення дерев’яну фортецю. Коли правнуки жерцiв Ют утомилися вiдновлювати дерев’янi укрiплення через частi набiги та пожежi, вирiшено було будувати кам’яну фортецю. За якоюсь негласною згодою назву поселення та фортецi не змiнювали. Навiть на перших картах, що збереглися в музеях та архiвах, ii було означено як Аргiдаву.





Роздiл п’ятий

Ася


Маруся з друзями – Смiтом, Настею, Іваном, Женею – покликали дiвчинку Асю з собою на рiчку, i там народилася гра «Де дитина», бо всi друзi вже були студентами, закiнчували унiверситети, а дiвчинка Ася ще навчалася в школi. І час вiд часу хтось кепкував з Асi реплiками: «Нагодуйте дитину», «Дитино, iди в затiнок», «Дитино, вийди з води», «Дитино, не морщ чоло». Собака Луша всiм зазирала в обличчя, вклонялася, нявкала й освiдчувалася в коханнi. Ася реготала, морщила чоло i малювала, малювала всiх нових знайомих, i Лушку, i рiчку, й очерет, i старий паром, i дiдуся-поромника Матвiйовича. Паромника Матвiйовича всi знали з дитинства, усе невелике старовинне мiстечко його знало. Здаеться, вiн, дiд Матвiйович, легендарний, навiть таемничий, був тут завжди, вiчнiсть. Усi, хто йшов на прогулянку, на пляж, на пiкнiк, тягли для Матвiйовича з дому пирiжки, котлети та яблука, бо вiн служив на поромi з восьмоi ранку до восьмоi вечора. І жодних грошей за перевезення не брав. Просто мiсто платило йому зарплатню. А Матвiйович приймав шанобливi пiднесення, як вiн казав, i радiв гостинцям. І самогоночкою не гребував. Але й не зловживав. Перевозив на iнший берег людей, що йшли з базару, пляжникiв, рибалок i туристiв, котрi прямували в гори, на озера i в села за рiчкою. Адже мостiв тут не було через частi повенi, а якщо й були, то пiдвiснi, котрi вода також не оминала.

Вручивши дiдусевi Матвiйовичу його портрет, Ася миттево завоювала його серце, вiн, розчулений, – нi щоб вiдпочити, полежати в затiнку в очiкуваннi пасажирiв, – возив Асю саму через рiчку то до одного берега, то до другого, частував цукерками i розповiдав про свое довге життя на оцьому поромi. Аська махала друзям долонею, посмiхалась ясно, чисто, розкiшно й бiлозубо. А поромник Матвiйович iй казав:

– Та встигнеш ти, доню, до своiх хлопцiв, давай ще покатаю тебе на поромi, подихай повiтрям, бо он ти яка худенька. Редиску будеш з хлiбом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвiйович iз захватом дивився, як дiвчинка з хрускотом розгризае редиску, i пiдсовував iй огiрочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дiдусь враз спохмурнiв, – скажу бабi своiй, щоб менi на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.

До слова, друг Женя стояв на березi i пильно дивився з-пiд руки в бiк порому, спостерiгаючи за Асиною мандрiвкою через рiчку.

– А що ж, вона ж iще маленька, на поромi, сама, треба ж комусь дивитися за… за… дитиною.

Хорошi люди, Марусинi друзi. Все розумiють. Нiхто не глузував, не кпинив. Лише перезирнулися, а Луша осудливо фиркнула Смiтовi в обличчя, вiдчула щось i спроквола, потерпаючи вiд спеки, солiдарно всiлася поряд iз Женею на самому сонцi. І ось так, склавши йому компанiю, сидiла поряд, стиха скавулiла i примовляла-пiдвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Женi в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дiвчинку на поромi, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька нiяковiв, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив ii величезну розумну хутряну довбешку i все намагався перетягти ii в затiнок.

Ася повернулася радiсна, збуджена. Поромник дiдусь Матвiйович вiдпустив ii лише тому, що до протилежного берега рiчки пiд’iхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрiчках, квiтах, повiтряних кульках, якi лопалися лунко вiд спеки, а попереду машина з нареченим i нареченою. Хтось iз супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вiнчання спiзнюемося. І дiд Матвiйович з гiднiстю, перебираючи по тросу, натягнутому через рiчку вiд мiцного стовпа на одному березi до мiцного стовпа на iншому, спецiальними великими дерев’яними гаками, повiв пором через iскристу лiтню теплу рiчку назустрiч щастю молодих.

– А потiм… – наближаючись разом зi своiми охоронцями Женею та Лушею до мiсця, де розташувалася компанiя, продовжувала захоплено розповiдати Ася, – вiн дременув з дому, бо вiтчим його нещадно бив. І заховався десь неподалiк фортецi, в якомусь чи то пiдвалi, чи то пiдземеллi. Друг носив йому туди хлiб та воду. Часом i молоко. І йому там не було нi страшно, нi самотньо. Дiд Матвiйович сказав, що всiм нам треба вчитися бути самотнiми. І що ранiше, то краще. Навiщо вiн так сказав? – Ася подивилася Женьцi в обличчя, а той знизав плечима i знiтився.

– І якось вiн виявив, що звiдти, з того пiдвалу, йде кудись пiдземний хiд. Коли Матвiйович i його друг були вже майже дорослi, вони вирiшили повернутися туди, бо ходили якiсь чутки, що в цьому старовинному пiдземеллi чи то турки, чи ще хтось, вiдступаючи, сховали все награбоване золото, щоби потiм повернутись. І ось вони взяли смолоскипи – лiхтарики ж тодi були на вагу золота – i прокралися до пiдземелля. І знаеш що? Вони пройшли декiлька кiлометрiв. Дiд Матвiйович нiчого, а друг його ледь не помер. Просто там. Майже задихнувся.

– Метан, напевне… – припустив хтось.

– Метан вони б одразу вiдчули i змогли б втекти. То був CO, страшний газ. Без кольору, без запаху, мабуть, просотався з карстових печер… Так бувае, коли пiдземелля глибоке, i багато рукавiв та вiдводiв, – авторитетно заявив Смiт, студент хiмiчного факультету.

А Женька кивав, нiчогiсiнько не розумiючи, просто слухав голос Асi, як слухають музику, з насолодою, навiть не думаючи, що вiн зараз може мати смiшний, наiвний, дурнуватий вигляд.

– А ходiмо до фортецi, Марусь? Я не була ще там? Пiдемо? – Ася склала долоньки молитовно. – Няу!

– Няааау! – вiдгукнулася Луша, метляючи хвостом.

– Це дуже менi цiкаво! Дуже. Те, що ти розповiдала. Дивовижно… Пiдземний хiд веде, виявляеться, до фортецi. Пiдемо, пiдемо обов’язково, – пообiцяла Маруся, занепокоено клацаючи пальцями перед Жениним обличчям. Чи то перегрiвся мрiйливий хлопчик, чи…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/m-b-goncharova/arg-dava/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения