Читать онлайн книгу "Рогнеда"

Рогнеда
Валентин Лукич Чемерис


Історiя Украiни в романах
«Рогнеда» – роман-сказання про вродливу та гордовиту полоцьку княжну. Все, здавалося б, обiцяло iй любов, обожнювання i щастя. Але цi надii рухнули водномить, коли красуня Рогнеда опинилася в потоцi бурхливих подiй та суперництва двох рiдних братiв – Ярополка i Володимира Святославичiв, коли виклично-гордо вiдмовила Володимиру, ще й назвала його зневажливо «сином рабинi». Таких образ Володимир не прощав нiкому…





Валентин Чемерис

Рогнеда



© В. Л. Чемерис, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006


* * *


Впадаю коло любки: «Та ти не бiйся! Ти не журися! Та ти ж мое серденько».

    М. Вовчок

(Любка – розм., кохана дiвчина або жiнка. Коханка. А ще – пестливе звертання до дiвчини або жiнки, зокрема до… власноi.)





Сказання – жанр давньоруськоi розповiдноi лiтератури про iсторичних дiячiв та тi подii, у яких вони брали участь; оповiдний твiр iсторичного або легендарного змiсту.

В автора це роман про Рогнеду Полоцьку, пiзнiше – киiвську княгиню, i про Володимира Святославича, великого князя Киiвського, жiнколюба, рiвного Соломону (любив i мав жiнок), та як вiн силою взяв Рогнеду – любкою-голубкою його вона стане пiзнiше.



Як пiзнiше ця любка-голубка вiзьме гострий нiж i однiеi чарiвноi мiсячноi ночi нацiлить його в серце сонного Володимира Великого, званого на Русi ще Красним Сонцем. Нiчого не пiдозрюючи, святитель Русi мирно спатиме собi пiд теплим боком Рогнеди. Вона була його другою жоною. Сьомою i останньою – принцеса Анна Вiзантiйська, що ii Володимир привiз на Русь разом iз християнством.

«Анна Киiвська – королева Францii» може бути другою книгою роману «Рогнеда», головною героiнею якого е вже дочка Ярослава Мудрого – княжна Анна… Так-так, онука княгинi Рогнеди, яка волею долi стала королевою Францii. Тож це сказання про таемницi ii життя, любовi та загадковоi смертi, що не всi ще й досi розгаданi.

Але, пiшовши з цього свiту, Анна Ярославна назавжди залишилася в ньому. Хоча б тому, що «mа mori na pas errete ma de» – «моя смерть не зупинила мое життя».


Був на Русi дуже давнiй звичай: молода мала роззувати молодого перед першою шлюбною нiччю – так вона вже за медового мiсяця показувала свою покiрнiсть майбутньому чоловiковi. Дочка полоцького князя Рогволода, горда Рогнеда, не схотiла схилятися перед новгородським князем Володимиром i в першу нiч роззувати того, кого вона називала сином рабинi (робичичем) Ольжиноi ключницi Малушi. Полоцька князiвна хотiла вийти замiж за великого киiвського князя Ярополка – до речi, брата по батьковi Володимира – i його роззути, ставши навзамiн киiвською княгинею. Але Володимир кинувся навперейми ii мрiям… Бо хотiв, аби полоцька гордовита красуня саме його роззула…

І, домiгшись свого, на досягненому не заспокоiвся, а зажадав, аби його роззула ще й вiзантiйська принцеса Анна, вона ж царiвна. І це – не беручи до уваги п’яти iнших вродливиць з рiзних краiв i нацiональностей, якi теж були його «любками-голубками»…




Пролог.

Це вiн, Володимир, за словами Нестора, «був жонолюбцем, як i Соломон»


…Володимир же був переможений пожадливiстю до жiнок… І був ненаситним у блудi, i приводив до себе замiжнiх жiнок, i дiвиць розбещував, бо був жонолюбець, як i Соломон…

    Повiсть врем’яних лiт

Вiн стоiть п’ятиметровим пам’ятником на нижнiй терасi Володимирськоi гiрки, в мантii з хрестом i великокняжою шапкою в руцi, стоiть на шiстнадцятиметровому чавунному постаментi i квадратному стилобатi[1 - Стилобат (стереобат) – в античнiй архiтектурi – цоколь будiвлi або колонади.] з чавунних плит, що мае вигляд восьмигранноi каплицi псевдовiзантiйського стилю.

На постаментi – барельеф «Хрещення Русi» i герб старого Киева (архангел Михаiл з нiмбом навколо непокритоi голови, з пiднятим мечем у правiй i зi щитом у лiвiй руцi).

Це вiн – великий князь Киiвський Володимир.

Вiн же – Володимир Великий.

Вiн же – Володимир Святий. (У святому хрещеннi – Василiй.)

Вiн же – хреститель Русi, Рiвноапостольний.

Прозваний у народi – Володимир Красне Сонечко.

Рiк народження – невiдомий.

Рiк смертi – 1015.

З 969-го до 980-го – князь новгородський.

Похований у Десятиннiй церквi в Киевi.

На Русi першим, хто отримав офiцiйний титул великого князя Киiвського, був Ігор Рюрикович, прозваний Старим.

До нього в прадавнiй столицi Русi були просто князi – це легендарний засновник мiста Кий, це – Аскольд (Оскольд), це Олег, прозваний Вiщим. (Йому належать слова про те, що Киеву судилося бути «матiр’ю городам руським», та, власне, й Давньоруську державу створив i утвердив вiн – князь Олег Вiщий.)

Помираючи, Олег залишив Ігорю велику краiну, що розкинулась на 1500 км вiд Ладоги до Переяславля i на 1000 км вiд Полоцька до Ростова. В цю державу входили не тiльки слов’янськi племена. Данину Русi справно платили чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимiгола, корсь, нарова, лiвонцi…



Але вже князь Ігор стае великим князем Киiвським, а не просто, як до нього, князем. Був вiн сином найманця-варяга Рюрика, який, скориставшись бунтом, захопив владу в Новгородi, а матiр’ю його була дочка «князя урманського» Єфанда, якому пiсля народження сина Рюрик дав у «вiно» (вiчне користування) мiсто бiля моря…

Потiм великою княгинею Киiвською була жона Ігоря Ольга – затим титул великого князя Киiвського мав iхнiй син Святослав, потiм ним був (правда, недовго) син Святослава Ярополк, i, нарештi, великим князем Киiвським став його менший брат Володимир, якому вдасться пiдняти Киiвську Русь на небачену до того висоту. За тi заслуги, та ще за хрещення русiв, стоiть вiн на Володимирськiй гiрцi i ось уже не одне столiття хрестом осiняе златоверхий Киiв, Днiпро iз Заднiпров’ям i загалом Киiвську Русь та нинiшню Украiну – ii бiлий день i сонце ii, i грозове хмаровиння в небесах високих…

Чомусь вiн на тiм постаментi самотнiй.

Чомусь не видно його семи – лише офiцiйних – дружин. Першою в нього була знатна варяжка Аллогiя (Олаве), п’ятьох наступних його жiнок подае «Повiсть врем’яних лiт»: Рогнеда, гречанка, чешка, ще одна чешка, болгарка (iхнi iмена не збереглися)…

І нарештi остання, сьома – вiзантiйська принцеса Анна.

Ледве-ледве вистачило б iм мiсяця – на чотирьох боках постаменту.

А ще ж мав 800 (вiсiмсот!) наложниць. За «Повiстю врем’яних лiт», 300 – у Вишгородi, 300 – в Бiлогорiвцi i ще 200 – у Берестовому, в княжому селi.

Це ж який жiночий тлум був би на Володимирськiй гiрцi бiля пам’ятника Володимиру, коли б туди прийшло все його кохане жiноцтво, всi його любки-голубки!



…А починаються лiтописи словами, що стали вже традицiйними: «В лiто» – звiдси iхня назва. Автори ж iхнi й укладачi вiдповiдно називаються лiтописцями.

Лiтописи Давньоi Русi – першi нашi iсторичнi оповiдi, створенi на основi рiзних джерел – усних переказiв, повiстей, актiв, житiй святих тощо. З’явилися на Русi в X – на початку XI ст. Серед давньоруських творцiв цього жанру, класиком, як на нинiшнi вимiри, е письменник i лiтописець Древньоi Русi – Нестор. Рiк народження невiдомий, помер – пiсля 1113 року.

Чернець Киево-Печерського монастиря.

Автор «Оповiдi про життя i згубу… Бориса i Глiба», церковно-iсторичного твору «Житiе Феодосiя, iгумена Печерського».

Закликав давньоруських князiв боротися за еднiсть руських земель, проповiдував християнськi iдеi, пiдкреслював самостiйнiсть Русi щодо Вiзантii, був прихильником сильноi великокнязiвськоi влади.

Високоосвiчена i талановита людина, знавець iноземних мов.

Був автором i упорядником «Повiстi врем’яних лiт», що е шедевром руського лiтописання.

Із самоi «Повiстi…» дiзнаемось, що в кiнцi XI ст. Нестор жив у Печерському монастирi. Розповiдаючи про 1096 рiк i напад половцiв на Печерський монастир, писав: «…и придоша на монастырь Печерский, нам сущим по кельям почивающим по заутрени». Вiдомо, що лiтописець був ще живим у 1106 роцi. У цьому роцi, пише вiн, помер старець добрий Яе, «о него же и аз многа словеса слышах, еже и вписах в летописаньи сем». Бiльше нiяких достовiрних даних про нього не збереглося.

Канонiзований Руською православною церквою як преподобний Нестор Лiтописець. Мощi його спочивають у Ближнiх (Антонiевих) печерах Киево-Печерськоi лаври.

Пiд iм’ям Нестор Лiтописець входить до списку святих Римо-католицькоi церкви.

Пам’ятники Нестору Лiтописцю встановленi в Киевi та Володимирi.

В СРСР i в Украiнi були випущенi поштовi марки, присвяченi Нестору. Засновано також церковний орден Нестора Лiтописця. Нацiональний банк Украiни випустив у 2000 роцi золоту ювiлейну монету, присвячену Нестору Лiтописцю, достоiнством у 50 гривень.

У Киевi збудовано два храми преподобного Нестора Лiтописця.



У своiй «Повiстi врем’яних лiт» Нестор, вiддавши належне Володимиру Святославичу, насамкiнець порiвнюе його з самим Соломоном.

І далi лiтописець додае, що «було у Соломона, кажуть, сiмсот жон, а наложниць триста». Разом, отже, – арифметика проста – тисяча. «Наш» Володимир трохи не дотягнув, наложниць у нього було тiльки 800, а дружин – 7. Правда, лише офiцiйних, бо iнших у нього – несть числа.

«Не звертай уваги на злу жiнку; крапають солодощами губи блудницi, лише короткий час усолоджуе вона гортань твою, а пiсля i гiркоту жовчi вiдчуеш. Той, хто входить до неi, не вернеться, пiсля смертi його стежка в пекло. По стежцi життя не йде вона, бо – блудлива течiя життя ii i нерозважлива». Це сказав Соломон про блудниць, про чесноти вiрних жiнок говорить: «Дорожчi за камiння коштовне. Радiе з неi муж ii, бо робить мужу своему благо все життя. Придбае вовну i льон, створить усе необхiдне руками своiми. Подiбна кораблевi торговому, здалеку збирае собi багатство. І встае з ночi, i годуе сiм’ю свою, i дае роботу рабиням. Побачить поле – купуе, власноруч засiе поле. Крiпко стан свiй перев’язавши, силу рук вiддасть працi. І вiдчувае, що добро творить. І не згасае всю нiч ii свiтильник. Руки своi прикладае до корисного, лiктi ж своi вiддае веретену, долонi рук розкривае для вбогих, подасть плiд жебраковi. Не печеться про дiм свiй муж ii, де б вiн не був. Винятковий одяг пошие мужу своему, а червлений i багряний одяг – для себе. Помiтний бувае на воротях муж ii, а особливо коли сяде на зiбраннi зi старiйшинами i жителями землi. Покривала зробить i вiддасть на продаж. Вуста ж своi розкривае розумно i до ладу мовить язиком своiм. В силу i красу одяглась вона. Милiсть пiдносить ii, дiти ii збагачують, i муж хвалить ii. Розумна жона – благословенна, i хай похваляе страх Божий. Дайте iй вiд плоду вуст ii, i хай прославляють на воротях мужа ii».

Ось так. Це сам Соломон так на вiки прорiк.

Отож, Соломон (р. н. невiд. – пом. 928 р. до н. е.) – цар Іудейського царства 965–928 рр. до н. е. Син царя Давида i його спiвправитель. Провiв низку реформ (деякi – вельми вдало), встановив тверду систему податкiв, трудовоi i вiйськовоi повинностi, змiцнив армiю тощо.

Згiдно з бiблiйною традицiею, уславився надзвичайною мудрiстю. За легендою, Соломон – автор деяких книг Бiблii.

Книга «Пiсня пiсень» – канонiчна книга Ветхого Завiту – приписуеться царевi Соломону. Сьогоднi сприймаеться i тлумачиться як збiрник весiльних пiсень без единого сюжету, але може iнтерпретуватися i як iсторiя любовi царя Соломона i дiвчини Суламiти (в деяких популяризаторських виданнях – Суламiф), або як протиставлення чистоi любовi Суламiти до пастуха та участi жiнок в гаремi Соломона.

Головна героiня «Пiснi» – дiвчина Суламiта. Вона смаглява, рудоволоса, надзвичайно гарна. Одягнена в хiтон i сандалii. У неi й закохався велелюбний цар Соломон, але тут – традицiйний трикутник: вона кохае iншого, молодого пастуха, за що й терпить знущання вiд царевих слуг. Суламiта – селянка, стереже виноград. Пiд кiнець «Пiснi пiсень» вона закликае свого коханого тiкати вiд гнiву царя.

Вислiв «Пiсня пiсень» означае найголовнiшу iз пiсень любовi.

У третiй Книзi царств стверджуеться, що Соломон склав буцiмто аж 1005 пiсень. Хоча згадка iменi Соломона може й не означати його авторства, адже це – збiрник весiльних гiмнiв. Наприклад, у руському весiльному обрядi жених i наречена можуть називатися князем i княгинею, хоч вони такого статусу в життi й не мають. Вважаеться, що увесь свiт не вартий «того дня, у який була дана Ізраiлю «Пiсня пiсень», адже всi книги святi, а «Пiсня пiсень» – святiша святих». А ось православнi християни тлумачать iнакше: «Пiсня пiсень» описуе любов мiж Богом i людською душею. Існуе навiть постанова V Вселенського собору, яка пiддае анафемi кожного, хто вважае, нiбито «Пiсня пiсень» говорить про кохання мiж чоловiком i жiнкою. І все ж бiльшiсть вважае: «Пiсня пiсень» – це поетичний гiмн саме кохання мiж чоловiком та жiнкою, того кохання, на якому i тримаеться людство, адже доки е любов, доти й буде рiд людський на планетi Земля…



Вважаеться, що саме через велику кiлькiсть жiнок Соломон позбувся прихильностi Бога. Особливо коли в нього з’явилося багато чужоземок i вiн почав поклонятися якимсь несправжнiм богам чужих народiв i заслужив навiть вiдчуження Бога.

Але це на царя мало вплинуло. Надто був вiн невгамовно-ненаситним i любов iз жiнкою ставив над усе. Ось як про те написав Олександр Купрiн («Суламiф», глава друга):

«Чего бы глаза царя ни пожелали, он не отказывал им и не возбранял сердцу своему никакого веселия. Семьсот жен было у царя и триста наложниц, не считая рабынь и танцовщиц. И всех их очаровывал своей любовью Соломон, ведь Бог дал ему такую неиссякаемую силу страсти, какой не было у людей обыкновенных. Он любил белолицых, черноглазых, красногубых хеттеянок за их яркую, но мгновенную красоту, которая так же рано и прелестно расцветает и так же быстро вянет, как цветок нарцисса; смуглых, высоких, пламенных филистимлянок с жесткими курчавыми волосами…»

Легенди про великi дiяння Соломона – зокрема, й iнтимнi, – живi й досi. Сусiднi правителi мрiяли порiднитися з Соломоном i вiддавали йому за дружин своiх дочок.

Жiноцтво таки зiпсувало авторитет еврейському царевi. Його вважали iдеальним правителем, а вiн був не бездоганним, не забороняв поклонiння язичницьким богам, це, власне, й призвело до розпаду його колись могутньоi iмперii. Соломон не тiльки шлюбувався з iноплемiнницями, але й будував для iхнiх богiв капища i навiть сам брав участь у язичницьких богослужiннях – аби догодити своему численному жiноцтву (а жiнкам, як вiдомо, догодити не просто). Тож цар – а мудрий же був! – час од часу й застерiгав: глядiть, мовляв, не потурайте жiнкам, бо лихо вам, як i менi, буде.



Слава тобi Господи, Володимир, наш князь, ще й устигав займатися справами державними – виходить, йому не зовсiм замакiтрило голову славне жiноцтво! Роки князювання Володимира вченi називають не iнакше, як богатирською добою.

Може, то його жiнки так надихали, що вiн пiдняв Киiвську Русь на небачену висоту? Став вiн Великим, Святим, Рiвноапостольним. Одне слово – Красне Сонечко. І владарював вiн у стольному градi Киевi, добрий для друзiв i грiзний для ворогiв.

І любий жiноцтву.

Другою з-помiж його офiцiйних дружин була Рогнеда (в iсторичних джерелах зустрiчаються й такi варiанти ii iменi: Рогнiда, Рогнедь).

Повне ii iм’я – Рогнеда Рогволодiвна Полоцька.

З краiв вона неблизьких до Киева, родом з Пiвнiчноi Русi.

Так от…

«На Захiднiй Двiнi розташувалося багате мiсто Полоцьк (центр Полоцькоi землi), де правив якийсь князь Рогволод – за однiею з версiй – повелитель варязькоi кровi.

У нього пiдростала дочка – 16-лiтня Рогнеда, що саме, за словами якогось солодкоголосого спiвця, володiла «тiею дивною i чарiвною красою, яка притаманна гiрському струмку, що увiбрав у себе недосяжнiсть i велич вершин та iскрометно й грайливо спадае вниз, утверджуючи життелюбство i вiчний рух особливого мелодiйного звучання струн. Пiвдень i Пiвнiч, крига i полум’я породили принадне створiння, що приносить неземне щастя манливого очарування… Хто мiг устояти перед чарами такоi дивноi красунi?»

І ще велемовний автор того поетичного опусу додае:

«Легенди розповiдають про десятки знатних чоловiкiв, готових буквально на все, аби лиш заручитися милостивим поглядом юноi i недоступноi, як скеля, дiви. Якийсь таемничий скандинав Рогдай (потiм вiн з’явиться в пушкiнськiй поемi «Руслан i Людмила») пообiцяв дiвчинi стати на герць iз доброю сотнею дебелих супостатiв, якщо занурена в своi думки чарiвниця дасть йому свою згоду». Але… «Скакав вiн з берегiв Двiни i гордiсть проклинав Рогнеди…»

Красуня необачно вiдмовилась iти за Володимира, тож була взята силомiць.



Еротоман (хворобливо пiдвищена статева збудливiсть, психiчний розлад на еротичному грунтi) при верховнiй владi – це завжди трагедiя для пiдданих i водночас фарс, що закiнчуеться психiчним розладом.

Був такий падишах в Османськiй iмперii[2 - Османська (Оттоманська) iмперiя – офiцiйна назва Туреччини до 1922 року (походить вiд iменi Османа I). Склалася в XV–XVI ст. в результатi турецьких завоювань в Азii, Європi i Африцi. Припинила свое iснування пiсля Першоi свiтовоi вiйни 1914–1918 рр., юридично – 1922 р., пiсля лiквiдацii султанату.] – Ібрагiм Божевiльний (роки правлiння 1640–1648).

Як i великий князь Володимир, Ібрагiм Божевiльний мав сiм чи вiсiм тiльки офiцiйних дружин i безлiч наложниць, що iх навiть евнухи не в змозi були порахувати (однi «вилiтали» з гарему, iншi туди прибували – постiйно). Ібрагiм був схиблений на еротицi й володiв ненаситним сексуальним апетитом.

Улюбленим заняттям султана було таке: усадовивши голих-голiсiньких наложниць посеред двору, вiн стрибав бiля них хвацько та вправно i голосно iржав жеребцем.

Власне, молодого жеребчика з себе вдавав. Набiгавшись, хапав першу-лiпшу i на очах у решти та охорони палацу валив ii на землю, а пiсля статевого акту зашарпану наложницю евнухи викидали з гарему в сад, а потiм – i за паркан.

Найбiльше султана збуджували повнявi жiнки. Їх вишукували для нього по всiй iмперii – найогряднiшою жiнкою, яку привели до нього, була «Цукерочка» вагою 160 кг. Як запевняв падишах – солоденька.

Крiм безкiнечних любовних утiх, еротомана на тронi бiльше нiчого не цiкавило, i державними справами вiн нiколи не займався. Днi i ночi його минали в гаремi.

Що ж, кожному, як кажуть, свое.

Бiгав-бiгав, iржав i – добiгався та доiржався…

Правляча верхiвка Османськоi iмперii, якiй урвався терпець, улаштувала змову проти Ібрагiма, схибленого на жiнках. І задушила його (оскiльки проливати кров султанiв було заборонено) шовковим шнурком.



Князь Володимир мав сiм лише офiцiйних дружин, що народили йому дванадцятеро синiв… Чотирьох з них – вiд вже згадуваноi Рогнеди.

Титул ii: княжна Полоцька, княгиня Киiвська.

Вiросповiдання: християнство.

Народилася: бл. 960 року (Полоцьк Полоцького князiвства).

Померла: бл. 1000 року (Ізяслав, Полоцьке князiвство Киiвськоi Русi).

Із роду Рогволодовичiв.

Ім’я при народженнi: Рогнеда. У замiжжi отримала iм’я Горислава.

Перед кончиною постриглася в черницi пiд iм’ям Анастасii.

Батько: Рогволод, князь Полоцький.

Мати: iм’я невiдоме.

Чоловiк: Володимир Святославич.

Дiти: Ізяслав, Ярослав, Всеволод, Мстислав, дочки Предслава, Премислава.

І от дивно: маючи, як уже мовилося, сiм жiнок, не беручи до уваги 800 наложниць, кохав по-справжньому (аж самому навiть дивно було) – лише одну (так воно, очевидно, й мае бути) Рогнеду. Ту, яку силомiць збезчестив, поглумився з неi привселюдно, а тодi – покохав на все життя. Навiть i тодi ii продовжував кохати, коли вона ледь не заколола його сонного. Дивом тодi вiн врятувався.

Отож князь у поривi нiжностi (а таке з Володимиром хоч iнодi, а траплялося) називав ii любкою-голубкою. Правда, дикою.

– І коли вже тебе я приручу, дика моя голубко? – наче аж бiдкався.

Їй це подобалось.

– Як приручиш, – загадково казала, – буду твоею…

– А ось i приручу. І не таких норовливих лошиць укоськував.

– Але я… Я не лошиця.

Лукаво кидаючи на нього погляди, вона таки жадала, аби вiн ii вкоськав. Та й до того власне йшлося. Бо допоки ж iй чинити спротив? Вороття вже немае.

Тож хай приручае ii швидше, вона сама потай хоче приручитися в його Киевi, на Русi його. А може, вже вiдчувала до нього, супостата й насильника, прихильнiсть – це ж треба! Як швидко вiн ii впокорив… Рогнеда боялась i страшилась того нового, досi невiдомого iй почуття, що в неi почало народжуватися – разом iз його дитям, що вже носила пiд серцем.

Отож боялася свого кохання, але й прагнула швидше його утвердити. Хай полонить ii всю. Зрештою, треба вже приставати до якогось берега. І ставати княгинею киiвською, бо тii Рогнеди, що була колись княгинею полоцькою, вже давно немае – вона лишилась десь там, далеко. В минулому. За туманами, за димами палаючого Полоцька.

Чи, може, правi тi, котрi заявляють: що не кажiть, а кохання таки е у свiтi бiлому! Як ото у Володимира з Рогнедою – про це й наше сказання.




Сказання перше.

Сватались до Рогнеди два брати, два князi, два Святославичi



Як воно було iз тим сватанням? Зазвичай отак.

Сват: «Ми люди нiмецькii, iдемо з землi турецькоi. Якось дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу сусiдовi: «Що нам дивитися на непогоду? Ходiмо лишень шукати звiриного слiду».

От i пiшли.

Ходили-ходили, нiчого не виходили. Аж гульк – назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi й говорить нам такii речi:

«Гей ви, мисливцi, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, пiдможiть. Трапилась менi куниця – красна дiвиця; не iм, не п’ю i не сплю та все думаю, як би ii дiстати. Поможiть менi ii пiймати! Тодi чого душа забагне – просiте, усе дам: хоч десять городiв чи тридев’ять кладiв, чого схочете».

Ну, нам того й треба. Пiшли ми слiдами, городами, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину – всi царства-государства пройшли, а куницi не знайшли.

Тодi й кажемо князю: «Що за диво та звiрина? Хiба де кращоi нема? Ходiмо другоi шукати». Та де тобi! Наш князь i слухати не хоче: «Де вже, – каже, – я не бував, в яких тiльки царствах-государствах чого тiльки не видав, а такоi куницi, сирiч красноi дiвицi, не знайшов».

Пiшли ми уп’ять по слiду i саме у се село зайшли; як його прозивають – не знаемо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, знов уранцi встали i таки на слiд напали.

Певно, що звiрина наша пiшла у двiр ваш, а з двору – в хату та й сiла у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застрягла наша куниця, а у вашiй хатi – красна дiвиця.

Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Оддайте нашому князю куницю, себто вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?»




1. Олена, королева русiв


Це, здаеться, нiмецький король Оттон I, який претендував на iмператорство, так ii врочисто нарiк: «Олена, королева русiв».

Тодi як вона року 959-го вiдправила до Оттона посольство, захiднi джерела й розписали ii як королеву русiв. Мовляв, Оттону виднiше, хто вона.



Узагалi-то, вона Ольга (Олена – це пiсля хрещення). І не королева, а княгиня. Але хай буде й так. Важливо iнше: у яких русiв вона була королевою?

І взагалi, що це за народ такий – руси? Був чи й нинi сущий? І вiд чого походить оте його ймення – руси? Чи, як i нинi пишуть: тайна iменi «Русь».

Хоча, як писало одне видання, слово «Русь», незважаючи на свою древнiсть, зрозумiлу будь-якiй людинi, яка розмовляе украiнською чи росiйською мовою, викликае стiйку асоцiацiю з далеким минулим – Киiвською Руссю, першими князями, становленням слов’янськоi державностi та культури. І все ж упродовж столiть iсторики й фiлологи не припиняють суперечку, звiдки ж пiшла «Русь» i що означало це слово до того, як стало назвою величезноi територii i народу, що на нiй живе…

Це слово – основа для багатьох складних топонiмiв, з яких найвiдомiшим е «Киiвська Русь» – колиска схiднослов’янськоi цивiлiзацii. А пiсля татаро-монгольського нашестя, коли Киiвська Русь виявилася роздрiбненою на окремi князiвства, чимало схiднослов’янських земель зберегли в своiй назвi слово «Русь». Так з’явились Московська, Суздальська, Володимирська i Литовська Русь… Гiпотез про походження цього термiна, назви цiеi iснуе чимало. Вони рiзнi, а спiльнi в одному: «Русь» – це етнiчне iм’я, найменування народу. Рiзнi гiпотези, а все ж – вiд чого ж таки походить термiн-iм’я «Русь»? Якщо глянути на карту, на територiю, що у XII ст. займала ота «Русь», то це землi мiж рiками Десною на пiвночi, Сеймом i Сулою на сходi, Россю i Тясмином на пiвднi, Горинню на заходi. Це i е мiсце проживання давнiх русiв. Але звiдки ж усе-таки воно походить, це загадкове «Русь»?

Гiпотез, як уже мовилося, безлiч. Слову цьому приписували i давньослов’янське, i готське, i шведське, i навiть iранське походження. (Цiкаво, що арабськi та перськi автори завжди вживали форму «рус» а греки та вiзантiйцi – «рос».)

Довгий час найпопулярнiшою версiею щодо походження слова «Русь» вважалася версiя така: назва «Русь» походить вiд iменi правого притоку Днiпра – рiчки Рось. А згодом i ii вiдхилили. Мовляв, рiчка Рось – це рiчка Рось, а слово «Русь» – це щось iнше, не пов’язане з назвою рiчки.

А потiм з’явилася версiя, що слово «Русь» i «руський» походять вiд слова «русий» – «свiтловолосий». У лексикографа Даля навiть приказка цитуеться: «Руський народ – русий народ».

Ось так. Можна наводити ще i ще гiпотези i версii щодо походження слова «Русь». І всi вони будуть здаватися правдоподiбними – принаймнi на перший погляд, – хоч таемниця походження цього слова так i буде залишатися таемницею. Може, так i краще, все ж таки цiкавiше, коли е тайна-потайна.

А щодо походження термiна «Русь» – звернiмось до цiеi загадки ще раз. (Може, колись буде винайдена машина часу, i вченим удасться опитати очевидцiв тих часiв, коли нашi далекi предки вперше назвали свою землю Руссю?)

Але це, мабуть, буде колись, а нинi… Як дiзнатися, у яких русiв Ольга (Олена у хрещеннi) колись була королевою? Чи то пак княгинею? Хоч вiдповiдь i так проситься: у того народу, що в давнi часи, створивши Киiвську Русь, населяв ii землi i звався русами, русичами, нашими далекими предками. А що конкретно означае слово «Русь», яке його походження – погадаемо, додавши й своiх версiй, гiпотез, тлумачень загадкового слова «Русь», котре для нас залишаеться незбагненним i в той же час таким рiдним…




2


Слово – не лише «мовна одиниця (як за словником), тобто звукове вираження поняття про предмет або явище об’ективного свiту». Слово – це щось бiльше, це – незбагненна таiна. Яка нiколи не буде розгадана, а тому й хвилюватиме вiчно. Як у поета:

«Мене ще й досi владно кличе моiх степiв свята трава, така i рiдна, i пахуча, немов коханоi слова».

У прадавнину в нашому слов’янському свiтi, у Слов’янщинi нашiй, мова звалася Словом.

Слов’янами ж прийнято називати велику групу спорiднених мовою та культурою народiв, що живуть у Схiднiй i Центральнiй Європi й утворюють три гiлки: схiднослов’янську (росiяни, украiнцi, бiлоруси), захiднослов’янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), пiвденнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенцi, македонцi).

Власне, мова i породила новий народ (народи) слов’ян.

Вона – мова, звана тодi Словом, – була i матiр’ю, i колискою слов’ян. Саме iхня мова породила слов’янську нацiю, мова об’еднала до того розрiзненi народи i створила на европейських просторах ii – Слов’янщину.

Досi для науки достеменно невiдомо (хоч гiпотез не бракуе): де раптом у Європi взялися слов’яни?

Пишуть ще й сьогоднi – i в наукових виданнях, i в популярних на кшталт «Загадки iсторii»:

«Грецькi й латинськi автори, що не мали уявлення нi про яких слов’ян у давнину, знають про них вiд початку VI столiття. Згадуванi ними «склавiни» чи «склавени» – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», вiдома за пiзнiшими пам’ятками слов’янськоi писемностi».

Іще:

«Слов’яни з’являються раптово i повсюди, вiдразу роблячи своею половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправдi схоже на те, питання позбавлене змiсту. Слов’яни – це не народ, який розселився i вiд якого пiшли серби, хорвати, болгари тощо. Подiбно до iнших варварських племен слов’яни виникли з того сплаву, що грецькi й латинськi автори визначали, як скiфське, сарматське, германське населення великих територiй на схiд вiд Ельби».

У полiтичних вiдносинах слов’яни залишаються конгломератом вiдособлених племен. «Вони не керуються однiею людиною, але здавна живуть у народоправствi», «не мають над собою глави i ненавидять одне одного», – так характеризують iхню соцiальну органiзацiю вiзантiйськi автори в VI i VII столiттях. Своею самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «полiтичне» явище. «Словени» – вiд слова «слово», маеться на увазi: можуть порозумiтися зрозумiлою одне одному мовою…»

Порозумiтися зрозумiлою одне одному мовою.

Іншими словами, вони були спорiдненi мовою.

Оскiльки ж вони розумiли одне одного, i в них була одна мова, вони й стали одним народом. Завдяки мовi. Бо якщо ти розумiеш слово мое, а я – твое, то ми вже…

Правильно, слов’яни.

Так вiд однiеi мови – СЛОВА, – виникла одна нацiя. І всi стали людьми одного Слова.

І все б добре було, але… Багато хто з нас, нащадкiв слов’ян, сьогоднi починае забувати рiдне Слово, мову свою, що колись об’еднала наших пращурiв. І це нас починае роз’еднувати.

Бо сказано ж у Новому Завiтi (перше послання до коринтян):

«…Бо якщо й сурма дасть непевний звук, то хто готуватиметься до бою?»

Так i ви: якщо язиком не вимовите зрозумiлого слова, то як дiзнаетесь, про що йдеться? Ви будете говорити на вiтер.

…Отже, «якщо не розумiю значення слiв, то буду чужинцем для того, хто говорить; а тi, хто промовляе – чужинцем для мене».

Перестаньмо ж бути чужинцями серед своiх!

Пора вже знову «слов’янiзуватися». Спiваеться ж у пiснi:

«Оскресни, Бояне, пресвiтлий спiваче! Та де ж ти так довго ночуеш? Давно вже по тобi слов’янщина плаче».

А мова – всьому голова.

А втративши мову свою, доводиться жити безголовими.



Лише в VIII–IX ст. почалося масове розселення людей одного Слова, слов’ян на землях балтiв. Великими групами селилися вони на Правобережжi Днiпра i Березiни, в басейнi Сожу, контактували з мiсцевими племенами, якi проживали в тих краях.

Попереду йшли озброенi дружини, слiдом за ними рухалося землеробське населення, яке й асимiлювало мiсцевих аборигенiв.

Територiю Бiлорусi населяли трое схiднослов’янських племен – кривичi, дреговичi i радимичi.

Пiвнiчнi кривичi стояли бiля джерел Новгородськоi Русi. Захiднi кривичi створили Полоцьк, пiвденнi – Смоленськ, себто мiста, що стали частиною Давньоруськоi держави ще за спадкоемця Рюрика, князя Олега. (Латишi i дотепер руських називають кривичами, Росiю – Кревiею, а Бiлорусiю – Балткревiею.) У всiх регiонах кривичi тiсно спiвпрацювали з варягами. За свiдченням iмператора Костянтина Багрянородного, кривичi лаштували такi човни, на яких руси ходили в Царгород. Пiсля утворення Киiвськоi Русi кривичi разом з в’ятичами брали дiеву участь у колонiзацii схiдних земель – сучаснi Тверська, Володимирська, Костромська, Рязанська, Ярославська i Нижегородська областi, пiвнiч Московськоi, а також Вологодщини, де або асимiлювали, або вiдтiснили фiнськi племена.

Що ж до кривичiв, то iх iще називають полочанами. Це вони разом з дреговичами, радимичами i деякими балтiйськими племенами склали основу бiлоруського етносу.

Де рухалися кривичi, колонiзуючи краi, там на немiряних просторах з’являлися характернi для них довгi кургани та землянi вали. Це були люди високого зросту, з трохи вузькуватим лицем i рiзко окресленим пiдборiддям – тип, характерний для пiвнiчноi нордичноi раси в цiлому.

Полочани – частина кривичiв (прозивалися так вiд рiчки Полота, точнiше, вiд однiеi з дiалектних форм ii назви – Полоча) в ІX столiттi заселяли територiю сучасноi Вiтебськоi областi та пiвнiч Мiнськоi областi в Бiлорусi. На iхнiй територii i сформувалося Полоцьке князiвство – iз центром у мiстi Полоцьку. За Середньовiччя по Захiднiй Двiнi та Днiпру проходили шляхи, якi поеднували Європу з Вiзантiею та iншими районами Схiдного Середземномор’я.




3


Смуга землi, призначена для iзди та ходiння, зветься шляхом. Себто дорогою. А ще – мiсце, простiр, яким вiдбуваеться пересування, сполучення… Вони рiзнi – шляхи, кажуть: битий шлях, великий шлях, верстовий, степовий, уторований… Близький чи далекий. Або обхiдний.

А ще ж бувае слизький (у переносному значеннi), кривавий, тернистий…

Чумацький (Молочний) Шлях – прослався над нами у космосi.

В iсторii був (i нинi залишився) один з найприкметнiших шляхiв, так званий iз варяг у греки.

Або – Варязький шлях.

За своею протяжнiстю, кiлькiстю земель, що до нього прилягали, та несхожими географiчними зонами, цей водний шлях iз варяг у греки не мав собi рiвних у тодiшньому свiтi.

Історики пiдрахували: шлях той вiдкритий за чотириста рокiв до подорожi венецiанця Марко Поло, за шiстсот рокiв до «ходiння за три моря» тверського купця Афанасiя Нiкiтiна, за сiмсот рокiв до навколосвiтнього плавання португальця Фернандо Магеллана…

Кожен з нас, колишнiх школярiв, ще зi шкiльноi лави пам’ятае, що Васко да Гама, португальський мореплавець, вiдкрив i проторував морський шлях в Індiю через Атлантичний океан; що Фернандо Магеллан, теж португалець i мореплавець, також торував шлях до Індii, багато що на ньому повiдкривавши i, врештi-решт, подвигом свого життя зблизив розрiзнене людство. І цi iмена для iсторii з власноi назви перетворилися на узагальнення, ставши символами (справдi, хто нинi не пам’ятае цих iмен?) А ось якi норманськi (варязькi) та давньоруськi «васко да гами та магеллани» вперше проклали шлях iз варяг у греки, на вiки вторувавши його, – ми вже нiколи не дiзнаемось – це залишиться загадкою iсторii.

А напевне ж, були вони, магеллани слов’янськi, на Русi та в Скандинавii, i проклали цей складний шлях на тисячi верстов iз пiвночi на пiвдень, вiд Балтiйського моря рiками та озерами, i, що найдивовижнiше, – суходолом (судна – морськi й рiчковi – перетягували на дерев’яних котках до наступноi води!) Шлях проклали до Киева стольного i далi до Чорного моря й далекоi Вiзантii…

Іншого такого шляху, як шлях iз варяг у греки, iсторiя не знае. Тож були у нас, русiв, своi магеллани – честь iм i хвала!

Мореплавцi вiд Бога, капiтани i лоцмани, вони вмiли кермувати судном так, як нiхто не вмiв – ходити морями та океанами, як згаданi португальцi, а й навiть по сухому, що не вдавалося бiльше нiкому.

Це в пам’ятку тим, хто ще й досi вважае, що нашi прапрапращури мало не до недавнього часу жили в дрiмучих хащах, в обнiмку з ведмедями…

Але вже тодi, коли у хащах-лiсах дрiмучих бродили клишоногi (може, де й бродили, в обнiмку з волхвами) – керманичi, давньоруськi магеллани, прокладали маршрути через краiни i континенти, з далекоi пiвночi на далекий пiвдень i безпомильно водили своi каравани суден. На тисячi-тисячi верст – рiками-озерами, повз болота, знову рiками-озерами, а тодi – чудо iз чудес руського мореплавства! – суходолами, себто волоками, але все одно уперто йшли шляхами незвiданими, не прокладеними нiким досi, далi й далi, аж…

Аж до космосу вже наших днiв.



Шлях еднав пiвнiч iз пiвднем, Європу з Азiею, i ним пропливло багато люду: i скандинавiв, званих на Русi варягами, i предкiв русичiв. Шлях той перетинав Киiвську Русь в тi часи, коли вона формувалася i утверджувалася, а розрiзненi слов’янськi племена ставали русичами.

Шлях iз варяг у греки починався вiд берегiв Ютландii[3 - Пiвострiв на пiвночi Європи в межах Данii (бiльша частина) та Нiмеччини. Омиваеться Пiвнiчним морем та протоками Скагеррак та iн.], був вiн i важким, i небезпечним, але звитяжнi мандрiвцi все ж ними пливли. У Варязькому морi на них пiдстерiгали пiрати, але торгiвцi вiдважно пливли – до Фiнськоi затоки, що тодi звалася озером Котлино (вона непомiтно переходила в озеро Нево, що нинi зветься Ладозьким).

Залишивши позаду синi води Ладоги, судна входили в гирло Волхова, повноводного i тодi вельми неспокiйного. У фортецi Альдегюборг брали лоцманiв (сьогоднi це – Стара Ладога, вже новгородська земля). Доки з’ясовували з лоцманом, судна зупинялися, човнярi дещо лагодили, уточнювали маршрут, а далi двiстi кiлометрiв човни йшли по Волхову – аж до знаменитого Холмграда – Великого Новгорода. Це вже були пiвнiчнi межi Киiвськоi Русi.

До всього ж це було велике торговище, де навколо було стiльки рiчок, що зв’язували Новгород з Бiлим морем, басейнами Захiдноi Двiни, Днiпра i Волги. Скандинави[4 - Скандинави – загальна назва норвежцiв, шведiв, датчан, iсландцiв, фарерцiв.] везли сюди сукно, бурштин, мiдь, олово, залiзо, сiль i, звичайно ж, рибу – ii була сила-силенна, на всi смаки. Щось продавши, самi в Новгородi купували товари i лаштувалися далi. Через Мсту, Твер, Волгу – йшли каравани з Каспiю, по Шелонi зовсiм близько до Пскова, а вiд Староi Ладоги вже починався Великий пiвнiчний шлях до студеного моря. Великий Новгород справдi був великий – i людом, i торжищами з рiзними товарами iз сходу i заходу, пiвдня i пiвночi – клекотливе, завше людне перехрестя багатьох шляхiв-дорiг.

Ось уже i вхiд до Ільмень-озера. З високоi гори Перинь, на якiй було втрамбоване широке требище, де постiйно палало багаття й здiймалися до небес язики димного полум’я, на подорожан дивився витесаний з могутнього дуба iдол – язичницький бог Перун. Подорожани кидали у воду монети i схиляли голови перед iдолом з гори Перинь та прохали в громовержця гарноi днини i всiх гараздiв при подальшому плаваннi, а найперше – попутного вiтру. Озером Ільмень iшли сорок верст, але були вони тяжкими, на озеро налiтали повсякчас потужнi шквали, розкидаючи навсiбiч судна – iх доводилося по кiлька днiв збирати докупи.

Та ось уже й рiчка Ловать, судна входять в ii гирло.

Десь далi – Днiпро, але до нього ще 150 кiлометрiв. Шлях стае все важчим, все труднiшим, iнодi доводиться човни по сушi тягти. Зрештою, повертали в притоку Ловатi, що мала прикметне, «людське» ймення – Серьога.

Ще день, ще два плавання, i…

І судна втикаються в сушу.

– Усе! Припливли! – лунае тут i там. – Требiть путi й мостiть котки!

Про те, що каравани свiй шлях долали волоком – свiдчить i тамтешня топонiмiка, особливо в назвах рiчок: Переволока, Переволочна, Волочка, Волок, Волочок, урочища, мiста й селища так i називалися: Волочиськ, Волоковиськ, Волок, Волокобино, Переволоки, Вишнiй Волочок та iншi.

У верхiв’ях рiчки Торопи – незмiнний перепочинок, спершу йшли вниз за течiею в Захiдну Двiну, а вже потiм повертали вгору, проти течii.

І ось – Днiпро. Вiн же Славутич, Бористен, Данапрiс… Вiн тягнеться на 2285 кiлометрiв (а це дорiвнюе вiдстанi вiд Киева до Парижа!) Це лише трохи менше за територiю Францii.

Днiпро-Славутич-Данапрiс еднав торгiвельнi шляхи багатьох краiн Європи й Арабського Сходу, його верхiв’я було в пiвнiчних землях, а пониззя сусiдило з Азiею, його лiвi притоки виходили до Волги й Дону, а правi – сягали Вiсли й Неману.

Днiпровська частина шляху iз варяг у греки починалася бiля Смоленська. Там укотре лагодили такелаж, смолили човни (звiдси й назва – Смоленськ), там були переволоки мiж басейнами Волхова й Днiпра, i пливли далi мiж високими берегами до Любеча – одного з найстаровиннiших мiст Киiвськоi Русi. Це там клекотiла кривава сiча мiж братами Володимиром та Ярополком, де Володимир перемiг i, женучись за вiдступаючим Ярополком, ринувся на Киiв. На 906-му кiлометрi вiд гирла Днiпра пропливали мимо села Савром’е. Це село – однолiток Киева, назване так на честь язичницького бога Сварога – батька бога сонця Даждьбога. І пливли далi до Вишгорода, звiдки до Киева залишалося якихось двадцять верст.

«Вишгород – град Вольгин (Ольжин). Це вже пiдходи до Киева. Серцевина шляху «Із варяг у греки» i до стольного граду Русi. Коли на рiках скресала крига, звiдусiль – так здавалося – пливли судна: довгi ушкуi з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi грецькi хелендii з пiвдня. Киiв переповнювався тодi товарами, особливо Подiл, куди в такi днi спiшили всi кияни. Там у центрi велелюдноi площi витесане з дубовоi колоди стояло химерне чудисько – водночас подоба людини й звiрини – себто Велес, бог торгiвлi. А перед ним удень i вночi на жертовнику горiв вогонь.

І хто тiльки i чого не привозили на Подiл, на площу бога торгiвлi Велеса! Новгородцi – горючий камiнь (вугiлля), соболинi, куничi, горностаевi, лисячi, ведмежi хутра. Поляни – пшеницю, ячмiнь, просо, мед та вiск; грекини – розкладали сувоi коштовних тканин, вироби iз золота й срiбла, розставляли високi корчаги з вином; херсонити – сiль та сушену рибу, приганяли табуни швидких, як вiтер, степових коней; аравiйцi – зеленi намиста з Хорезму, перли з теплих морiв, а ще усiлякi прянощi – корицю, перець, лавровий лист, ладан… Нi, легше сказати, чого немае в такi днi на Подолi, анiж перелiчити, що там виставлено на торги! І купували i мiняли: пшеницю – за сiль, хутра – за оксамит, мед – за коней, вiск – за рибу. А ще – за гривнi, куни, рези, драхми, дирхеми й нари, а вже потiм, спродавшись та в свою чергу скупившись, заморськi гостi оглядали стольний град Русi i були враженi його величчю i красою – оце град! Де ще такий узриш!

А вiд Киева i далi Низом – друга половина шляху «Із варяг у греки». І Дике поле, де степами никали кочовики – вiд них споконвiку потерпала Русь. Трете мiсто пiсля Новгорода i Киева на тiм шляху – Переяслав, опорний пункт у боротьбi з кочiвниками.

А далi Днiпро круто повертае на пiвдень. За 725 кiлометрiв вiд гирла, на Правобережжi, на горi – старовинний Канiв. Колись на його пагорбi здiймався воiн-вартовий Давньоруськоi держави. Стояв Канiв на високiй кручi, обнесений земляними валами i глибоким ровом та дубовим частоколом…

І чим нижче на пiвдень, тим швидшав плин Славутича. Ще кiлька днiв плавання, i попереду починалося царство Днiпрових порогiв – найтяжча, найнебезпечнiша перепона на великiй рiчцi.

Вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний бiльш вiдомий не як монарх (хоч таким вiн був), а як хронiст-лiтописець. (До речi, це вiн приймав у своiй iмперii киiвську княгиню Ольгу.) Вiн залишив досить мальовничий опис шляху «Із варяг у греки», зокрема описав i пороги на Днiпрi:

«На його серединi здiймаються крутi й високi скелi, схожi на острови; линучи до них i стiкаючи притьмом униз, вода зчиняе там великий шум i страх».

Лоцмани там завше кричать: «Не спи!»




4


Костянтин Багрянородний[5 - Прiзвище Багрянородний походить вiд Багряноi (Порфирноi) зали iмператорського палацу, де iмператрицi зазвичай народжували нащадкiв трону. Ім’я Костянтин латиною означае постiйний, стiйкий – таким вiн i був. І як iмператор, i як людина.] – вельми колоритна постать в iсторii – i як монарх, i – що головне, – як людина. Ще одного такого не швидко знайдеш в iсторii – якщо взагалi знайдеш. Надто вiн своерiдний. Імператор-письменник. Ну де, в якiй ще монархii-iмперii чи царствi, такого знайдеш? А письменником (як i монархом-правителем) вiн був талановитим. Недарма ж в iсторичнiй довiдцi «Вiзантiя» у роздiлi «Лiтература» написано: «Вiзантiйська лiтература вiдзначалася самобутнiстю, багатством нових форм i жанрiв…» А далi – перелiк вiдомих письменникiв, а серед них, найвiдомiших лiтераторiв, називають iм’я iмператора Костянтина Багрянородного. Вiн i починае той список…

Здавалося б, яке йому, iмператору величезноi Вiзантiйськоi iмперii, дiло до порогiв на далекому Бористенi, до Словенii-Русi? А бач… До всього йому було дiло, усiм вiн цiкавився – зайнятий обтяжливою iмператорською службою. І складаеться враження, що вiн усе знав i хотiв знати. І про все, що його цiкавило, писав. І сьогоднi його свiдчення про ту епоху – вельми цiннi для iсторii. І лiтератури, певна рiч.

Серед усiх монархiв за останню тисячу лiт лише вiзантiйському володарю Костянтину Багрянородному (р. н. 905, Константинополь – пом. 959, Константинополь) вдалося щасливо поеднати службу (часом рутинну), так би мовити, роботу з обов’язку i роботу за покликом душi. Тож i не дивно, що саме вiн став першим iмператором-письменником.

З раннього дитинства i особливо в юностi, десь починаючи з 14 лiт, коли його час од часу позбавляли трону, вiн доки його не повертав, уперто займався самоосвiтою, науками i досягнув багато чого. Так iмператор став одним з найосвiченiших людей своеi епохи, був покровителем мистецтв i автором, зокрема таких творiв, як «Про управлiння iмперiею», що е багатим джерелом для вивчення iсторii Вiзантii, Русi та iнших краiн.

Зокрема, там описаний економiчний та полiтичний устрiй Русi.

Десь у 957 роцi (принаймнi не пiзнiше) його вiдвiдала руська княгиня Ольга, пращурка Володимира, яка при хрещеннi отримала християнське iм’я Олена. Імператор приймав велику княгиню Киiвську з усiм належним пошанiвком, розумiючи: добрi вiдносини з Киевом для Вiзантii дуже важливi. І не лише у военно-полiтичному аспектi. Культурний аспект був головним, адже Вiзантiя робила все, аби втягнути молоду державу на берегах Днiпра в коло свого впливу, зокрема й релiгiйного. Вже тодi вiзантiйське християнство нацiлилось на молоду, але таку перспективну державу пiд коротким i промовистим йменням – Русь.

А щодо письменницькоi дiяльностi – iмператор Костянтин цим займався в основному в тi роки, коли бував вiдсторонений вiд фактичноi влади. Його таки часто вiдсторонювали – i вiн тодi, як уже мовилося, вдавався до самоосвiти, наук, багато писав i, врештi-решт, повертав на якийсь час свою втрачену владу. Чимало його робiт мають енциклопедичний характер, вони й досi охоче використовуються, цитуються iсториками рiзних краiн. (Імператора все цiкавило – навiть човни, видовбанi iз стовбура могутнього дуба, на яких руси припливали до Константинополя iз самого Киева, долаючи пороги.) Тож iмператор писав, що подiбнi човни руси виготовляли взимку в таких мiстах, як Смоленськ, Любеч, Чернiгiв, Вишгород, де мешкали союзнi племена кривичiв, а по веснi, пiд час великоi води, пливли рiзними притоками Днiпра, а тодi по самому Днiпру аж до Чорного моря та Вiзантii. Усе описував iмператор. Завдяки цьому ми сьогоднi маемо безцiннi свiдчення. На жаль, Костянтин помер рано i не своею смертю – його отруiв рiдний синок Роман I Молодший, якому набридло (татусь-iмператор все жив та жив) чекати верховноi влади, а так хотiлося стати iмператором! Отож Роман наважився на батьковбивство…



Згадав iмператор-письменник та лiтописець i знаменитi Днiпровi пороги (оминути iх, рухаючись шляхом iз варяг у греки, було неможливо).

Порогiв на Днiпрi налiчувалось дев’ять (у минулому столiттi iх залили води Днiпрогесу): Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будило, Лишнiй, Вiльний… (За легендою, що ii в тих краях свого часу записав Д. І. Яворницький, на порозi Вiльному живе жiнка головного чорта з чортицями, i саме вона у водi «бучу зчиняе».)

Костянтин Багрянородний згадав iх майже всi. Особливо мальовничо описав перший порiг, Кодак – наче сам його проходив:

«Посеред нього (Днiпра) стоять урвистi високi скелi, що стримлять, неначе острiвцi. Ось чому вода, що набiгае й припливае до них, спадае вниз iз гучним та страшним шумом. Через це руси не насмiлюються проходити мiж скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей, але речi залишають на кораблях. Потiм (вони) голi тягнуть iх, намацуючи дно своiми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камiнь. Так вони роблять однi – коло носа, другi – посерединi, третi – бiля корми, штовхаючи (ii) жердинами, i проходять цей перший порiг по згину бiля берега рiчки з надзвичайною обережнiстю. Коли вони проминуть цей порiг, то знову, забравши з берега iнших (людей), вiдпливають i проходять до iншого порога».



Кипить i клекоче, i вируе вода. Пiняться бiлi гриви хвиль. Там i тут височать чорнi скелi. Розбившись об них, шаленiе вода, бо, здаеться, що вся рiка вируе-клекоче. Гуркiт навколо такий, що й людських голосiв не чути. Половина екiпажу виходить на берег, готують котки. Доки однi перетягують човни, iншi пильно пасуть сторожкими поглядами степи – будь-якоi митi можуть наскочити печенiги… Пороги i кам’янi забари, де нуртуе вода – там легко знайти свiй кiнець. І такого шляху – шiсть тисяч крокiв.

Трудний i смертельно небезпечний шлях. Але, слава богам, один за одним залишаються позаду пороги: Кодацький, Сурський, Лоханський (вода там клекоче-кипить, як у лоханi); Будило, Лишнiй, Звонецький… І ось вiн – найбiльший i найстрашнiший – Ненаситець. Скiльки загинуло суден i люду бiля цього зажерливого Ненаситця! Це там обiрвалося й життя киiвського князя Святослава Ігоровича. Чавунна плита, що сповiщае про ту подiю, встановлена на площi села Нiкольське: «972 року бiля Днiпрох порогiв у нерiвному бою з печенiгами загинув витязь – князь Святослав Ігорович».

Тодi князевi виповнилося всього лише двадцять вiсiм рокiв.

І так всi шiсть тисяч крокiв шляху порожистим Днiпром.

Хоча, якщо вже бути точним (без поетичних порiвнянь, а за наукою), то Днiпровськi пороги – виходи гранiтiв, гнейсiв та iнших порiд Украiнського щита в руслi Днiпра мiж Днiпропетровськом i Запорiжжям, тягнуться впродовж 65 кiлометрiв! Це довжина порожистоi частини Днiпра. А ще ж були 60 менших виходiв кристалiчних порiд, якi дiстали назву «забари». Перепад води становив близько 31 м, ширина русла – вiд 380 до 960 м. З-помiж порогiв iснував природний козацький хiд, по якому з великою небезпекою могли пропливати невеликi судна. Лише зi спорудженням Днiпрогесу судноплавний шлюз у його греблi забезпечив проходження через порожисту частину Днiпра значних за розмiрами суден.

Пiсля порогiв вже вiльнiше можна було пливти Днiпром – до острова Хортицi, козацького гнiзда на Днiпрi – то найбiльший острiв на всьому Славутичу.

Вiд Хортицi до гирла Днiпра – 270 кiлометрiв. Рiка глибшае, розступаються береги, водна широчiнь чи не до самого обрiю. Ось i Нiкополь, мiсто перемоги, де колись знаходилась Микитинська Сiч, i де року 1648 Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Украiни.

Ось уже й гирло рiчки Чортомлик, де колись стояла Стара Сiч i де запорожцi на чолi з кошовим Іваном Сiрком писали знаменитого листа турецькому султану Магомету IV, який вимагав покоритися йому – «непереможному лицаревi».

А потiм – острiв Березань – один з пiвденних форпостiв Киiвськоi Русi. Тут востанне перевiряються рангоути, пiдтягуеться такелаж, наладнуються вiтрила… За Березанню – вiдкрите море, що дихае солоним вiтром. Лодiйна флотилiя йде каботажем уздовж захiдних берегiв Руського моря. Попереду за далями, за туманами, за морськими штормами, – Вiзантiя. І, як писав iмператор Костянтин Багрянородний, закiнчуеться iхнiй мученицький, небезпечний, важкопрохiдний i тяжкий шлях».

Ось такий вiн, водний шлях (морський i рiчковий) з Балтiйського моря (варяги) через Схiдну Європу у Вiзантiю (греки). Один з водних шляхiв експансii варягiв (iз району проживання – узбережжя Балтiйського моря) на пiвдень.

Зi Скандинавii вивозили залiзо-сирець, амбру, моржову кiстку, вироби з китовоi шкiри (корабельнi канати та iнше), зброю, художнi вироби, а також речi, награбованi вiкiнгами в Захiднiй Європi (французькi вина, ювелiрнi вироби та коштовностi, шовковi та оксамитовi тканини, срiбне начиння), з Вiзантii – вина, прянощi, ювелiрнi та склянi вироби, коштовнi тканини, iкони, книги тощо; з Прибалтики – бурштин, з Пiвнiчноi Русi (Новгорода) – «м’яке золото» (хутра соболiв, куниць, видр, бобрiв та iн..), ллянi тканини, лiс, мед, вiск, карбоване i керамiчне начиння, зброю, шкiру, смолу; з Пiвденноi Русi (Киева) – хлiб, рiзнi ремiсницькi та художнi вироби, срiбло в монетах тощо.

Найбiльше значення шлях мав у X – першiй третинi XI ст., себто в часи князювання Святослава Ігоровича i Володимира Святославича.

Спочатку цей шлях здебiльшого використовували варяги для грабiжницьких набiгiв на бiльш розвинутi мiста i краiни Європи, а також у Вiзантiю, а згодом вiн став важливим торговим маршрутом мiж Скандинавiею, Руссю, Пiвнiчною Європою, багатою Вiзантiею та Сходом.

Скандинави для торгового плавання використовували судна типу невеликих кноррiв, а згодом – шнекери (новгородцi називали iх шнеками). Такi кораблi могли пiднiматися по рiках до Новгорода, де частина товарiв продавалась, частина купувалась, а всi вантажi перевантажувалися на дрiбнiшi судна, придатнi для плавання по невеликих руських рiках i рiчках.

Русичi пристосували для плавання по рiчках i морях так званi лодii. Існували й iншi кораблi – насади, скедини, буси i шитики. Здебiльшого, це однодеревки на 30–40 чоловiк, вони дiставалися Днiпром до Киева, де iх переобладнували, завантажували i вiдправляли далi вниз по рiчцi. Пройшовши пороги, на Хортицi чи Березанi, лодii оснащувалися вiтрилами для плавання Чорним морем. Кермували кораблем (часто вони називалися просто «наус», себто корабель) пiд керiвництвом людей особливоi професii: по-варязькому iх називали штурманами, по-слов’янському – кормчими, корщиками, а по-грецькому – кiбернетами.

Полоцьке князiвство, яке було на водному шляху iз варяг у греки, жило з цього i мало значнi прибутки, адже брало данину з кожного судна, що пропливало Захiдною Двiною, прямуючи до верхiв’я Днiпра, щоб потiм повернути на пiвдень.

Дещо мало i Новгородське князiвство, особливо на вiдрiзку шляху – Балтiйське море – Смоленськ та Новгород, i навiть постiйно намагалося перехопити прибуток ще й Полоцького князiвства, що було для Новгорода значним суперником. Але господарями обидва князiвства були лише вiд Балтiйського моря i до Киева – далi були володiння великого Киiвського князя. І Рогволод, i Володимир багнули зiбрати до своiх рук увесь шлях «Із варяг у греки».

Землi полочан простилалися по обох берегах Захiдноi Двiни далеко вiд Полоцька, аж до самого Балтiйського моря, i межували на пiвденному сходi зi смоленськими кривичами, на пiвночi i сходi – з iзборськими кривичами та iльменськими словенами, на заходi – з балтами, на пiвднi – з дреговичами.

У «Повiстi врем’яних лiт» стверджуеться, що кривичi походять вiд полочан. Їхнiми значними центрами були Полоцьк, Вiтебськ, Лукомль, Ізяслав, Усвяти, Копись, Мiнськ, Орша, Друцьк, Логойськ.

Останнiм племiнним князем кривичiв, як вважаеться, був Рогволод, якого разом iз синами убив новгородський князь Володимир Святославич. Сталося це року 980-го, 1036 роки тому. І головною причиною його наглоi загибелi негадано стала вона, Рогнеда, едина i люба його донька.

Це наче про доню князя Рогволода через тисячу з гаком рокiв складуть щиру, сердечну пiсню (М. Свидюк та О. Кононенко – «Доня моя, донечка»).

Вона теж для Рогволода була «дiвчинка-перлинка, золота краплинка i весела росинка» та «лiто сонячне» – так батько-князь любив свою маленьку княгиню:

Мое сонце, мое небо, моя донечка,
Моя радiсть, моя втiха, моя доленька.
Зустрiчають тата крильця-рученята,
Зорi-оченята, оченята-зорi,
І немае на землi нi бiди, нi горя…

Але князевi Рогволоду тисячу з гаком лiт тому бiду i горе принесла саме його люба донечка.

Сьогоднi Полоцьк – мiсто обласного пiдпорядкування Вiтебськоi областi Бiлорусi на Захiднiй Двiнi.

Ми говоритимемо про Полоцьк – центр племiнного об’еднання, що вперше згадуеться в лiтописi пiд 862 роком. У тi роки й пiзнiшi полоцькi князi вели затяту боротьбу з киiвськими князями – доки й не зазнали нищiвноi поразки за Володимира Святославича. Новгородець налетiв коршаком i вихопив знеславлену княжну з батькового гнiзда…

І коли сьогоднi часом лунае пiсня «Доня моя, донечка», то здаеться менi, що це пiсня про нього, про князя Рогволода та його доню Рогнеду.

Мое щастя, мое серце, моя донечка,
Моя лада, моя леля, моя доленька…

Тяжкою виявилась доля полоцького князя…




5


Полоцький князь Рогволод…

Хто вiн, якого роду-народу?

І звiдки в нього iм’я (вельми, до речi, рiдкiснеi мовби «не тутешне»)? Скандинавське чи, може, сло- в’янське?

Існують двi версii щодо того, звiдки вiн i якоi етнiчноi приналежностi – свiй чи варяг, яких у тi часи було чимало на Русi, особливо в дружинах киiвських князiв. Перша – Рогволод (зустрiчаеться й форма Рогволд) «iз замор’я», скандинав, друга – свiй. Себто слов’янин. Може, й кривич.

Однi дослiдники переконанi: Рогволод належав до знатного скандинавського роду. Мати його теж, очевидно, належала до знатi (себто рiд давнiй i знатний), iнакше Рогнеда не могла б звинуватити Володимира в «низькому походженнi». Та ще й поводитись гоноровито i зверхньо, величаючи його «робичичем».

За однiею з гiпотез, батько Рогнеди, князь Рогволод, був запрошений в Полоцьк на княжiння, згiдно з iншою – син полоцькоi княгинi Предслави, який пiсля смертi матерi прийняв князювання, повернувшись у вотчину «iз замор’я», де якийсь час перебував.

А може (гадають iншi дослiдники), Рогволод прибув у слов’янськi землi разом з Рюриком i отримав в управлiння мiстечко, що стояло на важливому торговому шляху з Прибалтики до Чорного моря. Сирiч – «Із варяг у греки». Сам вiн не мiг бути засновником Полоцька, оскiльки тодi мiсто було б назване на його честь, а не за назвою рiчки Полота. До початку 80-х рокiв Рогволод був, очевидно, вiдомим i багатим князем, тому киiвський князь Ярополк та новгородський Володимир i забагли з ним породичатися. А багатства йому приносив контроль над шляхом «Із варяг у греки».

Тож полоцького князя називали ще Хапуном. Є така в слов’янськiй мiфологii iстота – невiдома й невидима – викрадач людей. Оскiльки вона не мiчена, тож боятися Хапуна мають усi. Рогволод же – тому його так i прозвали – теж хапав. Тiльки не людей, а добро з торгових суден, якi пропливали Двiною повз Полоцька, прямуючи на Низ – тож його князiвство було не бiдним, а дочка Рогволода – Рогнеда – княжна зi щедрим приданим.

Отож, стверджують iншi дослiдники, Рогволод належав до знатного роду варязьких князiв, якi осiли в слов’янських краях або заснували своi князiвства в тих мiсцях, де проходили важливi торговi шляхи. Батька Рогнеди навiть порiвнюють з князем Туром, який нiбито заснував Туров. На iхню думку, iмена Рогволод та Рогнеда – вочевидь скандинавського походження, а тому, мовляв, полоцький князь належав до династii норвезьких Інглiнгiв.

У джерелах немае даних про те, як Рогволод став правителем Полоцького князiвства.

Іншi ж не менш авторитетнi iсторики запевняють: в останнiй третинi X столiття Рогволод був одним iз найвпливовiших князiв Давньоi Русi (себто був таки слов’янином, швидше всього, кривичем), про якого лiтописи повiдомляють, що вiн «держащю и владеющю и княжащю Полотьскою землею».

Сучаснi ж дослiдники встановили: iм’я «Рогволод» – суто слов’янське, двоскладове, на зразок слов’янського iменi «Володимир». І означае воно «володар рогу». Тобто мису. Давнiй Полоцьк справдi виник на крутому вигинi (заворотi, колiнi) рiчки Полоти, неподалiк вiд мiсця впадiння ii в Захiдну Двiну. Прадавне городище за формою своею нагадуе рiг: заворот широкою дугою крутими схилами прикривав його з трьох бокiв. Ось на цьому мисi-розi i народилася дочка князя «имяше свою волость в Полотьске» – Рогнеда.

Полоцька земля, якою як спадком володiв Рогволод, знаходилась посерединi мiж Киiвським та Новгородським князiвством – володiннями Ярополка i Володимира. Нею, як уже мовилося, проходила торгова артерiя, життево необхiдна як для пiвнiчно-захiдних, так i для пiвденних областей Древньоi Русi. І Рогволод був господарем, повелителем i владарем тiеi золотоi середини, i справдi почувався князем. Навiть великим. І мiг на iнших ще й покрикувати, погрожуючи, на випадок чого, перекрити iм шлях iз варяг у греки. А вiдтак був не лише впливовим, а й багатим.




6


«В iсторii кожного народу е чимало великих iмен. І серед них чимало жiночих. Часом саме з жiнки i починаеться iсторiя нацii. Колись у мiстечку Полоцьку княжив князь Рогволод, вiн був вiдважним i дужим правителем. У Рогволода було два сини i дочка. Дочку звали Рогнедою (що в перекладi зi скандинавськоi це iм’я означае: «та, що оберiгаеться богами»). Вона була дуже гарною. Легенда стверджуе, що полоцька князiвна славилась своею вродою. Та все ж не стiльки краса Рогнеди, скiльки полiтичнi вигоди союзу з нею вабили в Полоцьк сватiв iз Киева та Новгорода» (з Інтернет-видання).



Рогнеда Рогволодiвна (давньоруське Рогьнеда або Рогньдь), також Горислава, в хрещеннi Анастасiя (близько 960 – близько 1000) – княгиня полоцька, дочка князя Рогволода, одна з дружин великого князя Киiвського Володимира Святославича, мати князя полоцького Ізяслава Володимировича – родоначальника династii Ізяславичiв Полоцьких, великого князя Киiвського Ярослава Володимировича i першого князя волинського Всеволода Володимировича – згiдно з «Повiстю врем’яних лiт».

Жила в Полоцьку разом з батьком – князем Рогволодом i не названими в лiтописi по iменах матiр’ю i братами. Що ж до iхнього батька i чоловiка, князя Рогволода, то сказано, що вiн «прийшов з-за моря i тримав владу свою в Полоцьку». А – з-за моря, виходить iз Скандинавii? Ім’я Рогнеди теж деякi дослiдники вважають скандинавським, i буцiмто означае воно «нiжна владою, народжена для влади».

Нинi Рогнiда – цiлком украiнське, тiльки й того, що запозичене зi староскандинавськоi. Зменшувальнi форми: Рона, Ронка, Ронечка, Ронюся (це за словником-довiдником «Власнi iмена людей», Киiв, 1996).

З цього приводу – принагiдна оповiдка з життя.

Так от. Я вже не пригадую, який це був рiк (я тодi ходив, здаеться, у п’ятий клас звичайноi сiльськоi школи), i я вперше почув до того незнайоме менi слiвце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до мiсця чи не до мiсця, аби лишень показати, що я знаю навiть таке, чого в нашому класi навiть вiдмiнники не знають.

А треба сказати, що саме тодi в нашому класi з’явилася новенька дiвчина з незвичайним для наших полтавських краiв iм’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звiсно ж, нiхто з нас, школярiв, не вiдав. (Батька тiеi дiвчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дiвчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селi i, зокрема, в моему п’ятому «а» класi.)

Незнане iм’я мене не злякало, ба, я навiть закохався у новеньку (я вже тодi постiйно закохувався – про це в моiй повiстi «Вiталька + Галя, або Повiсть про перше кохання»).

Оскiльки я вже тодi писав щось таке, що називав його вiршами i навiть оте «щось» подавав у стiнну газету нашого класу, тож, маючи деякий, так би мовити, досвiд у галузi вiршування, я склав експромт про новеньку та про те, що вона менi сподобалась (щоби дiзналась, яку я iй честь виявив!). А складаючи експромт, смiливо влiпив туди слiвце «кредо», що саме тодi його вперше почув). Бо воно ловко римувалося з iм’ям полочанки. Ось той «шедевр»:

Ти – мое кредо,
Дорога Рогнедо.
Хоча й без кредо,
Ти менi все одно дорога,
Рогнедо!

Не генiально, звiсно, але менi, як авторовi, подобалось.

Зiзнаюсь, менi тодi все подобалось, що виходило з-пiд мого невгамовного пера, а це доказ, що я тодi був поетом, який згодом невiдь-чому перелаштувався на прозаiка. Був певний: нашiй новенькiй дiвчинцi з незбагненним iм’ям Рогнеда мiй шедевр не просто сподобаеться – вiн ii пiдкорить!

Може б, воно так i склалося, але все зiпсували моi однокласники. Вони повсюдно почали кепкувати з отого мого «кредо – Рогнедо» – мабуть, iз заздрощiв.

Отож я ще якось терпiв. А ось Рогнеда… Коли ii почали називати слiвцем «кредо», до речi, iй теж незнайомим («А де це наше кредо, чому воно сьогоднi до школи не прийшло?»). Рогнеда кинулась на мене (о, яка невдячна доля поета!) з кулаками. Ще й вигукувала мало не зi сльозами на очах:

– Та я тобi… я тобi всю пику роздеру! (пхе, вона, виявляеться, зовсiм не поетична…) – Кредо! – розiйшлась не на жарт. – Сам ти… кредо!

Звiсно ж пiсля цього у нас нiчого не вийшло. Але я звiдтодi на все життя запам’ятав це рiдкiсне i – нiде правди дiти, – гарне iм’я. Але коли згадую його, то мовби чую далекий-далекий дитячо-дiвочий вереск:

– Сам ти… кредо!




7


Рогволод, коли бував у настроi (а вiн завжди бував лагiдний до дочки), казав, позиркуючи на неi:

– Дщер моя – не для першого стрiчного, який притьмом вирiшив: а дай-но я посватаюсь до дочки Рогволода… Е, нi. Вона достойна лише великого Киiвського князя, володаря Русi. А як не трапиться в Киевi пiдходящого, вiддам ii у замор’я. Або за ромея знатного чи хоча б за варяга, бо серед нашого люду – кривичiв, рiвного iй немае…

– А мурома…

– Ой, про що ви! За мурому я вiддам хiба що свою служницю…

Рогнеда таки була зваблива. Хоча… Хто його знае, хто достеменно скаже, чи була вона красунею писаною? Про яку кажуть: така, що нi словами передати, нi пером описати. Але Рогнедi – от уже вдалася така! – i цього було замало. Знала, що гарна, що зводить парубоцтво з розуму, але хотiла стати ще гарнiшою i чарiвнiшою. Тож переймалася собою та своею вродою-красою. Все iнше ii в тi лiта мало цiкавило. Щоби стати ще звабливiшою, потай пила якесь зiлля, настояне на якiйсь, «непорочнiй» водi, намагалась не зiпсувати личка свого, чорнобрового й бiленького, пiд спекотним сонцем та суховiйними вiтрами; слухалася порад рiзних «ведунок», чаклунок (деякi прибивались до княжни аж iз Новгорода), обiцяючи зробити княжну «чарiвниченькою», за якою сохнутимуть всi чоловiки на свiтi бiлому. І навiть купали ii в якомусь незвичайному молоцi – вiд корiв, у яких на лобi була зiрочка.

А ще Рогнеда, як i ii подруги, здiйснювала обряд очищення водою. В нiч на Івана Купала Рогнеда тричi зачерпувала води i варила в нiй зiлля тирлич, що буцiмто давало красу. Тодi купалася в дiжцi з тiею водою, у якiй були настоянi ще й любисток, рута-м’ята, й барвiнок (щоби довго жити), чорнобривцi (щоби завжди була чорнобровою, i брови не злиняли нiколи), калину (щоби бути завжди красною, себто гарною)…

Вранцi нi свiт нi зоря, як на сходi ще тiльки-но починала рожевiти перша пасмуга на небi, ходила до криницi вмити личко i тiло бiле «зоряною» водою. Таку воду треба було набирати з криницi до сходу сонця, доки вона нiким ще не збовтана, не скаламучена i не почата. Усю нiч у криницю заглядали зорi, надаючи водi чарiвноi сили.

Прийшовши до криницi, треба було спочатку привiтати богиню живоi води, кажучи: «З добрим ранком, свята i непорочна вода Божа, вода жива! З добрим днем, сонячним i гожим, свiтла водиця i земля Уляночка!»

А тодi набрати вiдро непочатоi «зоряноi» води i не лише вмитися нею, а й вилити на себе повне вiдро. А для цього треба було роздягтися i ходити оголеною бiля криницi…

Рогнеда роздягалася, розпускала свое довге i пишне русяве волосся по плечах, виливала на себе вiдро «зоряноi» води, i аж верещала вiд задоволення (вода була з ночi таки студена).

Жiнки пильнували своiх чоловiкiв, щоб, не дай-бо побачать голу княжну… Навiть парубкiв матерi не пускали, аби не присох за княжною – пограеться та й кине, а парубок за нею гине…

Отож слава про красу Рогнеди рознеслася далеко окруж Полоцька i до Новгорода дiйшла. Навiть до самого стольного Киева. Є, мовляв, у Полоцьку княжна небесноi краси.

Але дiвчина була гордовитою i холодною. Не йшла, а пливла лебiдкою – висока, струнка, гордо несучи свою гарну голiвку.

До неi сватались та сватались – кiлька разiв би вже могла замiж вийти. Траплялися серед женихiв i вельми достойнi, але… Все дарма. Жоден примхливiй красунi не припав до душi – всi отримували вiдмову. І нiхто не мiг збагнути: кого чи чого, якоi ще трясцi iй треба?

– Ой, дочко моя… – iнодi зiтхала мати. – Кого ти чекаеш? Королевича на бiлому конi чи на лодii, що прискаче, прилине до тебе iз замор’я? Облиш. Це всього лише дiвочi мрii – я теж про таке замолоду мрiяла. А хто перебирае, той може залишитися без пари. Або такого дiждеться, що вмиеться гiркими сльозами – солодкими вони не бувають. Навiть у таких красунь, як ти, дочко. Дивись, аби не накликала Змiя-Горинича чи ще якогось Змiулана, будь вiн неладний! Викраде тебе i триматиме в печерi, де в нього руськi полонянки знемагають – хто тебе виручить?

– Добрий молодець.

– Ой, дочко, то в казках такi молодцi з’являються, а в життi… Тож дивись, аби не викрала тебе якась змiюка…

І як у воду дивилася добра ii матiнка, колись теж силомiць вiддана за Рогволода – через красу свою. Такоi пари, од якоi матiнка застерiгала Рогнеду, Рогнеда й дiждалась.

І хоч у давнiх лiтописах досить чимало тих чи тих свiдчень про Рогнеду, але так нiхто з iсторикiв i не створив iсторичний портрет ii, не спромiгся реконструювати ii бiографiю. Навiть вiдомi iсторики Карамзiн та Соловйов придiлили iй у своiх працях небагато. Бiльше про неi писано в сучасних працях про Полоцьке князiвство i в монографiях про Древню Русь. Але звернули увагу (дослiджуючи мiнiатюри Радзивiлловського лiтопису), що Рогнеда зображена всюди в особливiй шапцi, що пiдкреслюе ii походження. Згодом у такiй шапцi буде зображено ii правнука Веслава Брячиславича, який проголосить Полоцьке князiвство самостiйним. З цього було зроблено висновок: полоцькi князi вважали Рогнеду своею родоначальницею. Але чому не князя Рогволода, який на таке зi своiми титулами мав бiльше прав?

Жоднiй iншiй жiнцi не присвятили дослiдники стiльки сторiнок, як полоцькiй княгинi Рогнедi. Історики сходяться в одному: знатне походження, могутне становище i багатство батька, яскрава зовнiшнiсть, незнищенна життерадiснiсть i пристрасть чарiвноi Рогнеди – все, здавалось, обiцяло iй любов, обожнювання i щастя. Але цi надii рухнули водномить, коли Рогнеда опинилася в потоцi бурхливих подiй та суперництва двох рiдних братiв – Ярополка i Володимира Святославичiв.

У тi часи батько Рогнеди був одним iз найвпливовiших князiв Древньоi Русi, i, здавалося, нi йому, нi сiмейству його, що загине разом з ним, нi чарiвнiй доньцi його нiщо не могло загрожувати нещастям та загибеллю. Але благополуччя Рогволода тодi було примарним, смертельна небезпека нависла над ним, над його сiмейством та князiвством, а коли старий князь це збагне – вже буде пiзно.

Як уже мовилося, Полоцьке князiвство знаходилося посерединi шляху iз варяг у греки, мiж Новгородським князiвством з пiвночi i Киiвським з пiвдня, i тi князiвства, зчепившись мiж собою, i прикiнчать Полоцьке. Власне, пришвидшить загибель Полоцька i батька-матерi та братiв своiх, а себе прирече на ганьбу саме Рогнеда. Коли виклично-гордо вiдмовить у жениханнi Володимиру, ще й назве його зневажливо «сином рабинi»… Таких образ Володимир не прощав нiкому.

І до неслави й приниження самоi Рогнеди залишалися лiченi днi…




8


Сват – людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, сватае обрану особу, заодно – вiн же староста у весiльному обрядi.

Сватом у князя Володимира був його найближчий радник-воевода i родич Добриня. Саме вiн прибув до Полоцька сватати за свого князя дочку князя Рогволода.

Добриня почав упевнено i коротко, як про щось уже наперед вирiшене:

– Бути нам сватами, князю! У тебе, Рогволоде, княгиня, у мене – жених, князь. От вони й пара. Згоджуйся-но швидше, покiль я не передумав та не повернув голоблi до iншоi дiвки на виданнi.

Засмiявся, i смiх його був схожий на iржання коня.

Свати мають бути велемовними i за словами та приповiдками до кишенi не лазити, як ото сват у драмi Т. Шевченка «Назар Стодоля». Щоби умiв цiкаво оповiдь мережити, слухаеш – заслухаешся. А таким, як сват новгородського князя Володимира не був – слова вiн пiдбирав i одне до одного лiпив довго i трудно. Зрештою, вiн воевода, старший над дружиною, то сказав по-простому, як рубав мечем:

– Твоя дочка моему князевi люба. Вiддавай за нього та й породичаемось. Що ж тут довго думати, не коня в тебе купую чи на iншого мiняю. Я не звик довго теревенити. Оженим мого князя на твоiй княгинi, i Новгородське та Полоцьке князiвства породичаються i стануть за одне. Отодi ми усiм хiба ж таке покажемо!

А Рогволод раптом наче iншоi заспiвав:

– Спiзнився ти, Добриня! Дщер моя, княжна Рогнеда, Ярополковi дала свою згоду, чи то пак його старостiв рушниками пов’язала.

– А м-менi, отже, – почав загрозливо пiднiматися з лави Добриня, – гарбуза? І князевi моему?

– А що я вдiю, як ти, Добриня, той… спiзнився. Зi своiм княжичем. Мабуть, довго думали у своему Новгородi? А хто довго думае, той завсiгди позаду плентаеться… Рогнiда, дщер моя, вродлива дiвиця – кращоi за неi у всьому князiвствi не знайти, – вже засватана. За отого Ярополка, на якого ти збираешся походом iти. Я людей вiд нього жду, щоби Рогнеду свою до нього в Киiв вiдправити.

Рогволод нiби все знав про Володимира (вiн його вперто величав не князем, яким той уже був у Новгородi, а таким собi… княжичем), але хотiв з отих двох – Володимир – Ярополк (обидва ж Святославичi) не прогадавши, вибрати найнадiйнiшого, з ким потiм можна буде владарювати на шляху «Із варяг у греки».

Посланi в Новгород вивiдники з гострими очима i таким же слухом, здаеться, все розвiдали, а повернувшись до Полоцька, в потаемнiй свiтлицi княжого терема доповiдали Рогволоду:

– Коли отець його, князь Святослав, пiшов у свiй останнiй заморський похiд на Болгарiю – далась вона йому! – то призначив Володимира князем у Новгород, бо новгородцi просили об тiм. («Не пришлеш, – казали, – князя, то ми самi його собi знайдемо».)

А як воно все там виникло, як той Новгород з’явився, про те Нестор розповiсть у своiй «Повiстi вре- м’яних лiт»:

«В лiто 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги i брали данину на Чудi, i на Словiнах, i на Мерi, i на Весi, [i на] Кривичах; а козари брали на Полянах, i на Сiверах, i на В’ятичах, брали по бiлi i вiверицi вiд диму.

В лiто 6368 [860]. В лiто 6369 [861].
В лiто 6370-го [862].
І прогнали варягiв за море,
І не дали iм данi,
І почали самi в себе володiти;
І не було в них правди,
І повстав рiд на рiд,
І були усобицi в них,
І самi мiж собою воювати почали.
І сказали: «Пошукаемо самi в себе князя,
І щоб володiв нами,
І судив по ряду, по праву».
І пiшли за море до варягiв, до русi,
І звалися-бо тi варяги русь.
Іншi так само зовуться свеi.
Іншi – урмани, аньгляне,
Іншi – готи, – от так i цi [прозивалися русь].
І сказали русь, чудь, словени, кривичi i весь:
«Земля наша велика i багата,
А наряду нема в нiй;
Ідiть княжити i володiти нами».
І зiбралися три брати з родами своiми,
І взяли з собою всю русь,
І прийшли найперше до словiнiв,
І поставили город Ладогу,
І сiв найстарший, Рюрик, в Ладозi,
А другий, Синеус, – на Бiлiозерi,
А третiй, Трувор, – в Ізборську.
І од тих варягiв прозвалась земля Руською.
І як минуло два роки, помер Синеус
І брат його Трувор…
І прийняв Рюрик всю владу один;
І прийшов до Ільмера,
І поставив город над Волховом,
І назвав його Новгород,
І сiв тут княжити,
І роздавав мужам своiм волостi,
І город ставив, тому – Полтеск, тому Ростов, другому – Бiлоозеро.
І в тих городах варяги були нахiдники,
А першi посельцi в Новгородi – словени.
А в Полоцьку – кривичi, в Ростовi – меряни, на Бiлiозерi – весь, на Муромi – мурома,
І всiма ними володiв Рюрик.
І було у нього двое мужiв не його племенi,
Але бояри – Аскольд i Дiр.
І вiдпросилися вони до Цареграда з родом своiм.
І пiшли по Днiпру,
І, йдучи мимо, уздрiли на горi город
І запитали кажучи: «Чий се город?»
І вiдповiли вони: «Було три брати, Кий, Щек, Хорив,
І поставили вони город цей,
І згинули. А ми роду iхнього, сидимо тут
І платимо данину козарам».
І осталися Аскольд i Дiр в городi цьому,
І багато варягiв зiбрали
І почали володiти польською землею.
А Рюрик княжив у Новiгородi».

Вже вiдзначили 1150-лiття Новгорода (офiцiйною датою заснування мiста вважаеться 859-й рiк). Як тiльки мiсто не звалося за цi одинадцять з половиною столiть: Старий город, Новий город, Новгород (до 1999-го року) потiм урочисто-пiднесено – Великий Новгород (його сьогоднiшня офiцiйна назва). А ще ж була Новгородська республiка (лiквiдована московським царем Іваном III в 1478 роцi), за незалежностi мiсто врочисто i з великою повагою називалося (хоч шапку при цьому знiмай та в пояс кланяйся): Господин Великий Новгород. (У скандинавських сагах це – Хольмгард.)

Сьогоднi про Новгород пишуть, що це – мiсце покликання лiтописного Рюрика та зародження руськоi державностi. Мабуть, так воно i е.

Край той здавна називали Новгородською землею, або ще – Новгородською Руссю. Особливiстю Новгорода е те, що вiн завжди був i залишаеться роздiленим на двi частини – Торгову i Софiйську сторону, кордоном мiж якими е рiка Волхов.

Ранiше це було не просто подiлом географiчного характеру, суперництво жителiв Торговоi i Софiйськоi сторiн нерiдко призводило до сутичок на мосту через рiку. Середньовiчне мiсто склалося на мiсцi значно ранiшнiх поселень бiля джерел Волхова та Ільменя.

У VIII ст. це був центр кiлькох поселень Приiльмення, з IХ – ХII ст. столиця, а потiм друге за значущiстю пiсля Киева мiсто, центр Новгородськоi республiки, що була пiдкорена Московським князiвством у 1478 роцi.

В давнину на мiсцi Новгорода було «старе мiсто» iльменських слов’ян.

За Іпатiiвським лiтописом «Словене же седоша около озера Илмера и прозвалася своiм именем и сделаша город и нарекоша Новгород».

Новгородський (не датований) лiтопис:

«Во времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени и Кривици, и Меря: Словене свою волость имели, а Кривици свою, а Мере свою, кождо своимь родомь владяше…»

Край був глухим, лiсистим – хащi майже непрохiднi, всюди болота… А в болотi звiсно хто живе – дiдько.

Володимир, хоч i носив батькове iм’я Святославич, але не належав до шлюбних дiтей Святослава – був бастардом, байстрюком. Незаконнонародженим. Так би мовити, сином другого гатунку (першого були Ярополк та Олег). А будучи незаконним нащадком, гостро переживав з цього приводу вже змалку.

Та й потрапив вiн князем до Новгорода тiльки тому, що законнонародженi сини Святослава Ярополк та Олег зневажали якийсь там загублений в лiсових хащах i болотах Новгород, для них було образливим погодитись на якесь там князювання на пiвночi Русi, серед комарiв та ведмедiв – довелося погоджуватися Володимиру. А що вiн мав робити?

За все тим же Нестором, до Киева «прийшли новгородцi, просячи собi князя, «Якщо не пiдете до нас, то самi добудемо собi князя». І мовив iм Святослав: «А хто б пiшов до вас?» І вiдмовились Ярополк та Олег (законнi сини). І порадив Добриня: «Просiть Володимира!» Володимир же був вiд Малушi, ключницi Ольжиноi. Малуша ж була сестрою Добринi, батьком iм був Малк Любечанин, i доводився Добриня дядьком Володимировi. І сказали новгородцi Святославу: «Дай нам Володимира!» Вiн же вiдповiв: «Ось вiн вам!»

Слова цi записанi до «Повiстi врем’яних лiт» за 970 роком.

«Володимир не був рiвнею своiм братам Ярополковi й Олегу, народженим вiд Святославовоi княгинi, невiдомоi нам iз джерел на iм’я. Певно, незважаючи на юний вiк – навряд чи йому 970 р. було бiльше десяти лiт, – княжич вiдчував свою неповноцiннiсть у порiвняннi з братами. А можливо, й несправедливiсть долi чи язичницьких богiв – хiба вiн винен, що його мати не живе в князiвських палатах у Киевi? Мабуть, уже тодi в дитячому серцi Володимира народилося бажання довести i батьковi, i братам, i всьому свiтовi, що вiн народжений князювати й сидiти на киiвському золотому престолi… Втiм, нiхто не знае i вже не дiзнаеться про мрii та сподiвання малого княжича, що сидiв у теремi на березi похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добринi й кiлькох десяткiв батькових дружинникiв. І сидiв вiн у Новгородi довгих сiм рокiв» (М. Ф. Котляр).

Володимиру-отроку тодi виповнилося 9 годочкiв. А тому в Новгородi середульший синок Святослава зростав та ума набирався, а Новгородом правив дядько його Добриня, зело мудрий i хитрий. Гiдний брат його матерi Малушi… І все б нiчого, аж доки Ярополк, який став великим Киiвським князем, та не вбив свого меншого брата Олега, князя древлянського, який буцiмто перестав йому коритися i дань платити, Володимир, злякавшись, що й iз ним буде так вчинено (а вiйська тодi достатнього, щоби з Ярополком на прю стати, не мав), тож ноги в руки i втiк у замор’я. Казали, буцiмто в Швецii при королiвському дворi пригрiвся. І був там аж два роки разом iз дядьком своiм Добринею, а в Новгородi правили тодi посадники Ярополка, який тi два роки був одноосiбним правителем Русi з осiдком у Киевi. Та ось Добриня в замор’i тiм назбирав та понаймав варягiв, зробив з них добре вiйсько i через два роки вiн та небiж його Володимир повернулися до Новгорода, вигнали з нього посадникiв Ярополка, а самому Ярополку пригрозили: «Володимир iде на тебе, готуйся з ним битися!» Так Володимир чинив, щоби потiм не пасталакали, що вiн потаемно напав на брата… І став Володимир знову княжити у Новгородi. Правда, не так вiн, як дядько його Добриня – сiм рокiв загалом правив вiн у Новгородi вiд iменi свого племiнника… А коли вони повернулися iз замор’я, Володимиру було тодi вiсiмнадцять годочкiв…

– Але ж вiн отрок ще, юнець босогубий, бо й вусiв ще не мае, – скривився Рогволод. – І вiн до моеi дщерi в женихи набиваеться, а до мене в зятi? Добриню свого у свати опридiлив. Все Добриня та Добриня. Послухайте, мужi моi, а хто вiн такий? Князем вродi Володимир, а князюе насправдi Добриня. Гм…

Думав-думав i сказав:

– А повiдайте-но менi, хто ж такий сей Добриня, хто вiн за iден? Судячи з усього, це старий хитрий лис iз замашками вовка. І доки вiн з князем, Володимира не так просто взяти…



Згодом вiн буде оспiваний у билинах киiвського циклу, як великий богатир Добриня Никитич.

Бо прообразом билинного героя став саме вiн, дядько Володимира, збiрним образом одного з найзнаменитiших руських воiв, таким, як Ілля Муромець, i наймолодший у цiй трiйцi – Альоша Попович.

В енциклопедiях нинi про нього пишуть: богатир, один з героiв руського билинного епосу. Звiдтодi билицi i небилицi, правда i мiфи-легенди та передання поедналися-переплелися. І де реальнiсть, а де народна фантазiя – хто тепер розбере? Добриня разом з Іллею Муромцем (до речi, похований у Киевi, в Киево-Печерськiй лаврi) та Альошею Поповичем охороняли Руську землю. Коли Володимир стане великим князем Киiвським, та ще й Красним Сонечком, Добриня житиме при ньому в Киевi як другий пiсля Ілька Муромця богатир Киiвськоi Русi…

Перш за все вiн – воiн (у деяких текстах згадуеться його княже походження). З усiх богатирiв вiн найближчий до Володимира, завжди виконуе його доручення: сватае за нього наречену, збирае данину, захищае Киiв i Русь.

Ще й бореться зi змiем, страховищем Давньоi Русi, Гориничем. Боротьба зi змiiним порiддям для нього почалася рано, коли вiн, будучи «молоденьким Добринюшкою Микитинцем на доброму конi в чисте поле став наiжджати… малих змiенят потоптувати…» «Для здiйснення головного подвигу вiн подався до «Пучай-рiчки», де кубло Горинича було. (Пiд Пучай-рiчкою маеться на увазi киiвська прадавня рiчка Почайна.) Незважаючи на застереження, вiн вiдважно забреде у воду, але як тiльки вiн опинився посерединi рiчки, миттево прилетiв Змiй Горинич i почав… «Дождит дождем и сыплет огненнымы искрами» на богатиря, який опинився у водi безоружним. Але Добриня, пiрнувши раз-удруге, швидко опиняеться на березi i, ставши на прю, «сокрушает Змея». Той упав на сиру землю. Добриня хоче повiдрубувати «змеищу» глави, але змiй вимолюе пощаду. По добротi своiй Добриня милуе його, а змiючище, пролiтаючи над Киевом, викрадае улюблену племiнницю Володимира – Забаву. Князь Володимир доручае Добринi звiльнити ii. Богатир досягае «нор змеиных», себто печер, спускаеться в них, звiльняе Забаву i численнi «полони руськi». А заодно й топче «потомство змiiне», щоби на Русi бiльше змii не водилися…

І ще багато-багато iнших подвигiв здiйснюе билинний Добриня – богатир iз богатирiв, прообразом якого став дядько Володимира Добриня Никитич.

Але цi та iншi подвиги будуть згодом, як Володимир утвердиться в Киевi. І подвиги тi мiфiчного Добринi теж мiфiчнi, а реальний Добриня, добрий дядько Володимира, поведе вiйсько свого князя на Киiв i допоможе Володимиру подолати Ярополка i зайняти стiл у градi Кия.

Але про цi подвиги Добринi батько Рогнеди вже не буде знати: Добриня, захопивши Полоцьк, виконае наказ юного тодi Володимира, i варязькi воiни з трьох бокiв проштрикнуть трьома мечами полоцького князя, пiднiмуть його на мечах, i вiн миттево сконае… А Рогнеду Добриня оголосить рабинею, знущаючись з неi, гордоi i пишноi, а потiм повезе як бранку до свого племiнника Володимира у Новгород. Як найбiльший трофей. Хоча бiльшим трофеем для Володимира стане Полоцьке князiвство, що вiн його приеднае до свого, Новгородського, i потiм об’еднанi ратi – новгородську i полоцьку, поверженого тестя свого, Добриня поведе на Киiв проти Ярополка…




9


Отож близько 980 року до п’ятнадцятилiтньоi полоцькоi княжни Рогнеди, що вже тодi славилася своею вродою та багатством, посватались двое, як-то кажуть, не безрiдних: великий Киiвський князь Ярополк i його рiдний брат по батьковi – Володимир, тодi новгородський князь.

Рогнеда хутко зробила свiй вибiр:

«За Володимира не хочу, а за Ярополка – хочу!»

Надто була горда i примхливо-перебiрлива. Вiдмову виходити за Володимира пояснила так:

«Не бажаю роззути робичича».

Як уже згадувалось, Володимира, хоч i вiд князя, але народила проста ключниця-рабиня. А вiдтак, Володимир, хоч i був по батьковi княжич, але по матерi все одно залишався сином рабинi.

За тодiшнiми звичаями молода в першу нiч пiсля весiлля мала (на знак покiрностi перед мужем) роззути його перед тим, як вони ляжуть до лiжка. І цим молода пiдкреслювала свою залежнiсть вiд молодого на все подальше шлюбне життя. А цього вже горда i примхливо-свавiльна Рогнеда (а вона таки була слов’янкою, а не скандинавкою, бо тiльки у слов’ян з давнiх часiв був звичай роззувати чоловiка в першу шлюбну нiч), так от Рогнеда не могла принизитись до того, щоби вона, княжна, та роззувала якогось там… робичича!

Древлянка Малуша не зi своеi волi опинилася в Киевi i стала ключницею в княгинi Ольги.

А случилося ось як.

Восени 944 року князь Ігор повiв свою дружину до Древлянськоi землi збирати данину, так зване полюддя.

Зiбравши данину (чималу, мiж iншим), князь вiдiслав ii з частиною дружини до Киева, а сам з незначною купкою дружинникiв, що лишилися при ньому, повернувся до древлян i став вимагати новоi данини! Пожадливiсть зiграла з Ігорем смертельний жарт. Древляни почали радитись з князем своiм Малом: «Якщо унадиться вовк до овець, – казали i мали рацiю, – то викосить усю отару, поки не заб’ють його. Так i цей».

І вбили Ігоря. Щоб знав, як грабувати пiдданих.

Дружина Ігоря жорстоко помстилася древлянам за вбивство чоловiка. Стратила багатьох князiв та вождiв, а iхнi сiм’i велiла пригнати до Киева яко рабiв. Так i було вчинено. Наклав головою й головний древлянський князь Мал, а його сiмейство теж потрапило в полон. Так у Киевi опинилася Малуша, дочка князя Мала. Ользi вона чимось сподобалась. Та й княгиня-удова звернула увагу, що кмiтлива Малуша не е простолюдинкою, а отже, знатна. І зробила ii своею ключницею. Малуша завiдувала господарством, порядкувала над усiма слугами. Посада ключницi була вельми вiдповiдальною в господарствi киiвських князiв. Тож рабинею вона не була – на таку посаду Ольга рабиню не поставила б, – а була лише пiдневiльною. Але не дуже печалилась тим, будучи од природи веселою та безжурною. Змалку, ще вдома в Іскоростенi, ii «крем’яшком» звали. Любила Малуша гратися в крем’яшки, себто гладенькi кругленькi камiнцi. Гралися так: один крем’яшок-камiнець пiдкидали вгору, i щоби встигнути, доки вiн летить, пiдхопити решту в жменю. У Малушi це чудово виходило – тож ii й прозвали «крем’яшком». Вона й була, як крем’яшок – маленька, кругленька, доладненька, круглолиця, мiцненька. Завжди весела, завжди в доброму настроi, смiхотливо-дотепна.

За словом до кишенi не лiзла. Святослав, син Ігоря та Ольги, тодi ще юнак, i незчувся, як i закохався в материну ключницю. І такi в них любощi були… Святослав навiть зiбрався було одружитися з Малушею – про те й матерi сказав. Але княгиня Ольга й слухати не хотiла.

«Мiй син, та щоб побрався з моею ключницею? Не бувати цьому!»

А Малуша вже вагiтною була, пiд серцем носила майбутнього великого князя Киiвського Володимира. У гнiвi великому («Як ти, син князя, посмiв сплутатися з ключницею?..») Ольга вислала з Киева ключницю в село Будутину, там Малуша дитину народила. Там i минуть першi кiлька лiт малого Володимира. Тож коли його бабця Ольга поверне нарештi до Киева Малушиного синка, його ще довго дехто дражнитиме робичичем.

«Мiй отець – князь!» – зi сльозами на очах затято вигукуватиме малий Володимирко, але…

Але мати його була полонянкою, тож так i прилипло звiдтодi до Володимира: байстрюк. Незаконний син князя Святослава. Особливо тяжко цим його зранила полоцька княгиня Рогнеда, коли вiн посватався до неi.

Та хоча Володимир всiм доказував, що нiякий вiн не син рабинi, а мати його, Малуша, була древлянською княгинею, дочкою iхнього великого князя Мала. А батько його – великий Киiвський князь, то який же вiн робичич?..

Але брати його – Ярополк та Олег – як затялися: незаконний ти! І не рiвня нам, хоч мовби ми й брати по батьковi.

Звiдтодi Володимир незлюбив своiх братiв. А тi його теж. Хоч бабця Ольга й забрала сина Малушi до Киева, в батькiв терем.

Мати його, Малуша, залишилася в селi – iй було заборонено й потикатися до Киева.

Того дня (Володимир його добре запам’ятав) хлопчик з матiр’ю грався в крем’яхи. Власне, Малуша вчила сина грати у крем’яхи. Малий Володимирко захоплювався грою, тож швидко ii опанував. Пiдкинувши вгору камiнець, доки вiн летiв, устигав схопити в жменю крем’яшки, що лежали, i пiдхоплював на льоту той, що падав.

Малуша радо смiялася i хвалила синка: молодець!

Аж тут вигулькнули невiдь-звiдки вершники, i в кожного при боцi двосiчний меч. І конi iхнi баскi хропли змiями-гориничами – в Будутину iх послала княгиня Ольга, щоби забрали ii онука.

Один з них, перехилившись з сiдла, пiдхопив пiд пахви Володимирка, кинув його на сiдло свого коня, i вони зникли так само швидко, як i з’явилися. А Малуша, отямившись, бiгла й кричала:

«Вернiть менi синочка! Краще мене вiзьмiть!»

«Взяли того, кого нам велено взяти», – не обертаючись гукнув вершник, i вони зникли.

Малуша впала i забилася в риданнях…

Бiльше сина свого вона нiколи не побачить – княгиня Ольга заборонила iй навiть у Киевi з’являтися, а вартi наказала i близько колишню свою ключницю до княжих хоромiв не пiдпускати.

«Вона виховае з нього робичича, – казала, – а я виховаю з Володимира майбутнього князя».

З Малушею, коли на неi коршаками налетiвши, дружинники вихопили сина, стало творитися щось недоладне. Зрання й до пiзньоi ночi вона никала по околицях села, заглядала пiд кожен кущик та все синочка свого шукала. І скаржилась, що вiн десь плаче.

«Чуете? Це ж мiй синочок плаче… До матiнки своеi хоче, себто до мене. А княгиня Ольга йому лише бабця…»




10


Святослав, iдучи на Дунай, не мiг призначити своiм намiсником у Киевi нi Володимира, нi Олега, який був наймолодшим.

Перший був бастардом, незаконним нащадком, народженим вiд жiнки, яка нiколи не була в шлюбi зi Святославом. І хоч Малуша походила з древлянського князiвського роду, але була в княгинi Ольги ключницею. Володимир, до всього ж, народжений був не в Киевi, а в селi Будутине, куди розгнiвана Ольга зiслала Малушу за ii любов зi Святославом.

До всього Володимир, народжений вiд ключницi, був ще й наймолодшим. А таких намiсниками замiсть себе не ставили, вiддаючи перевагу старшому синовi. Як би склалася подальша доля юного Володимира, невiдомо. Аж тут його запросили до себе новгородцi.



Малко Любечанин – ймовiрно, можновладець iз Любеча. Уже згадувалась гiпотеза, за якою Малушу вважали князiвною, дочкою древлянського князя Мала, якого було страчено 946 року пiд час придушення Ольгою повстання древлян.

Брат Малушi був найближчим сподвижником Святослава, а це теж вказуе на знатнiсть роду.

А Любеч – нинi селище мiського типу на Чернiгiвщинi. Розташований на лiвому березi Днiпра, вперше згадуеться в давньоруських лiтописах пiд роком 882-м. Був значним торговим центром i однiею з фортець, яка захищала Киiвську Русь вiд нападiв степових кочовикiв.

«Найiмовiрнiше, Володимир просидiв би у малопочесному в тi роки новгородському князiвському крiслi набагато довше: адже Ярополк i Олег були теж дуже молодi – перший мав на кiлька рокiв бiльше вiд Володимира, а другий був чи не молодшим вiд нього. 972 р. потрапив у влаштовану печенiгами засiдку й загинув iхнiй батько Святослав. Перед смертю вiн посадив своiм намiсником у Киевi старшого сина Ярополка. Коли батько наклав головою, той, природно, залишився сидiти на киiвському столi. Однак нi Олег, нi Володимир, нi бояри, нi народ зовсiм не бачили в Ярополку справжнього великого князя, яким був видатний воiн та державний дiяч Святослав. Пiд’юджуваний своiми дружинниками, хлопчик Олег перестав визнавати владу старшого брата. 977 р. дiйшло до вiдкритоi вiйни мiж ними. Ярополк, якого постiйно пiдбурював проти брата Свенельд, пiшов з вiйськом у Древлянську землю, в головному мiстi якоi, Овручi, тодi княжив Олег» (П. Ф. Котляр).




11


«Життевий шлях Володимира не був посипаний трояндами, i доля не завжди була до нього прихильною. Багато що, в тiм числi й великокнязiвський стiл, йому довелося здобувати мечем, оскiльки його народження не давало йому на це права. Говорячи про походження нашого героя, митрополит Іларiон столiттям пiзнiше писав: «Сей славний Володимир вiд славних родителiв, благородний – вiд благородних». Дiдом Володимира був легендарний Ігор Рюрикович, бабцею – знаменита в руськiй iсторii княгиня-християнка Ольга, а батьком – доблесний i войовничий князь Святослав, який прославився в затятiй боротьбi з вiзантiйським iмператором Іоанном Цимiсхiем. Але по матерi рiд Володимира далеко не був таким блискучим. За свiдченням лiтописця, Святослав прижив його вiд рабинi, ключницi Малушi. Та й першi роки його життя минули, за деякими свiдченнями, не в стольному Киевi, де виховувались його старшi брати Ярополк та Олег, а в якомусь селi Будутина, куди зiслали його матiр…» (К. Рижов).

Із книги «100 найвiдомiших украiнцiв»:

Володимир народився близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був iще спадкоемцем престолу, а державою правила княгиня Ольга.

Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава вiд законноi дружини, ймовiрно, з угорського правлячого дому. Палке кохання Святослава до Малушi i прихильнiсть до неi Ольги забезпечували високий статус iхнього сина, який уже в юнi роки одержав в управлiння Новгород. Проте великокнязiвський престол було призначено вочевидь не йому.

Вирушаючи у другий похiд проти Вiзантii влiтку 969 р., Святослав залишив намiсником у Киевi Ярополка, а Олега, його молодшого брата, посадив княжити у древлян.

Новгородцi наполегливо просили собi князя iз синiв Святослава, погрожуючи в разi вiдмови знайти його в iншiй землi. Кандидатура Володимира iх цiлком влаштовувала. З молодим княжичем на пiвнiч вирушив його дядько Добриня: Новгородську землю фактично ввiрили йому.

Щоб змiцнити своi позицii, Володимир посватався до Рогнеди, батько якоi, Рогволод, княжив у Полоцьку, а брат Тур утвердився на Прип’ятi, заснувавши мiсто-фортецю Турiв. Влада дому Рогволда поширювалася майже на всi землi сучасноi Бiлорусi, й Володимир бажав залучити його на свiй бiк у боротьбi за Киiв. Проте Рогнеда в образливiй формi вiдмовила жениховi. Тодi розгнiваний князь захопив Полоцьк i силомiць узяв ii собi за дружину, жорстоко розправившись iз ii батьком та братами. Про кохання мiж подружжям не йшлося, але вiд цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод i Мстислав, а також дочки Предслава i Премислава.

Пiдкорення Полоцька значно змiцнило позицii Володимира в боротьбi з Ярополком. Спираючись на варягiв, новгородське ополчення й сили деяких пiвнiчних земель Русi, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши вiйська Ярополка, заволодiли мiстом. Шлях по Днiпру на Киiв було вiдкрито.



У 964 роцi син загиблого на той час киiвського князя Ігоря Рюриковича i княгинi Ольги Святослав Ігорович офiцiйно зайняв престол. Але Киiвською Руссю фактично до кiнця свого життя правила велика княгиня Ольга, адже синок ii Святослав весь час пропадав у походах, яким, здавалося, не було числа.

Святослав прожив мало – зовсiм мало, навiть як на тi часи, – десь тридцять рокiв. Життя його, хоч i недовге, було яскравим i насиченим. Спершу воно принесло Русi блискучi перемоги, а потiм – гiркi поразки, що вкоротили вiку й самому Святославу, який ходив завойовувати чужi землi i ледь було не втратив своi.

Воював син Ігоря та Ольги аж занадто багато, як на своi тридцять лiт. У походи вiн нiколи не брав обозiв, навiть казанiв, харчувався з дружинниками печеним на гостряках списiв м’ясом. Не возив наметiв, щоби не обтяжувати вiйсько, спав, як i всi, на войлоку, поклавши пiд голову сiдло, i нiколи не нападав на противника зненацька, неодмiнно попереджував: «Іду на ви».

У 869 роцi, ведучи свое 60-тисячне вiйсько в останнiй, як час покаже, похiд на Балкани, Святослав у Киевi посадив на князiвство (як вiдчував, що не повернеться) свого старшого сина Ярополка, а другого сина Олега залишив правити древлянською землею. Позашлюбного ж свого сина вiд ключницi Малушi – Володимира – послав у Новгород.

Та й пiшов з Киева – назавжди.

Зазнавши великих i тяжких втрат у тiм непотрiбнiм для Русi походi, згубивши третину вiйська, Святослав наклав головою в березнi 972 року. Печенiзький князь Куря влаштував на Днiпрових порогах засiдку. Святкуючи свою перемогу, Куря велiв вiдтяти голову загиблого Святослава, вичистити череп i зробити з нього, оздобивши його золотом, чашу з написом: «Чужого бажаючи, свое згубив».

І не стало невгамовного та войовничого князя: молодим Святослав Ігорович полiг на Днiпрових порогах. Отам, де

Реве та стогне Днiпре широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма…




12


Так полiг Святослав, затятий язичник, який на вершинi своеi могутностi й успiхiв володiв величезними територiями вiд Балкан до Середньоi Волги й вiд Балтики до Каспiю та Кавказу, але не зумiв iх утримати (так завжди бувае з тими, хто йде завойовувати свiт) i перед своею загибеллю втратив майже всi ранiшнi завоювання i до краю виснажив Русь…

По загибелi Святослава на Днiпрових порогах його сини розв’язали на Русi мiжусобну вiйну – та ще й яку! Наче непримиреннi вороги. І полум’я уособицi або «котори»[6 - Усобиця (мiжусобиця) – незлагода, внутрiшнiй розбрат, вiйна мiж суспiльними групами однiеi краiни або особами в державi (переважно у феодальнiй).] вкотре запалахкотiло на Русi. Всi до таких мiжусобиць братовбивчих на Русi звикли i нiчому вже не дивувалися. Бажали тiльки, щоб пошвидше хто-небудь з братiв перемiг, може, хоч тодi бiйня вгамуеться.

Тiльки полоцький князь Рогволод за мiжусобицею синiв Святослава спостерiгав не без цiкавостi – йому важливо було, хто переможе, щоб тодi вiдповiдно дiяти. А поки що дiяв за принципом: моя хата скраю, менi, мовляв, все iдно, хто з вас переможе.

Хоча насправдi старому князевi було не все одно. У Киевi княжив Ярополк, у Новгородi – Володимир. Якщо Ярополк був великим князем, головним князем Русi, то Володимир – удiльним, та й влада його була слабенькою. До всього ж, усi добре пам’ятали про його походження. Хто буде спiлкуватися з сином полонянки?

Але, як би там не було, а кожен з них шукав пiдтримки в Рогволода. Першим постукався Ярополк – у Полоцьк вiд нього негадано з’явилися свати. Ярополк забаг стати одноосiбним правителем Русi…

Але мав вiн двох братiв, з якими мусив дiлитися владою, обидва, як i вiн, – Святославичi з роду Рюриковичiв, обидва ще батьком поставленi владарювати в удiльних князiвствах, якi йому не корилися, бо теж прагли стати одноосiбними правителями Русi… Чи бодай рiвними йому, великому князевi Киiвському, а отже, й захопити Киiв.

Сьогоднi вони його старшинство ще якось терплять, а завтра, спробувавши влади, забагнуть захопити княжий стiл, а його, Ярополка, кишнуть. Добре, якщо тiльки з Русi, а то, може статися, i зi свiту цього.

То краще буде, якщо вiн iх випередить. Тодi вже можна буде усмак владарювати. А iхнi князiвства до свого приеднати, i стане воно ще могутнiшим, а з ним – i Киiвська Русь. Тож дбае не для себе, для Русi. Бо коли на Русi багато князiв, то мало толку, i Русь сильною i славною не буде.

Тож треба було квапитись, доки братове не вкорiнилися у своiх волостях i не набралися сили. Почати вирiшив з Олега, який владарював у Древляндii.

Буцiмто Олег уже (подумати тiльки!) не виявляе Ярополку як старшому брату «належне пошанування». Ще й почав розпускати усiлякi зловорожi плiтки проти старшого брата. Мовляв, хто вiн такий? Старший брат? Ну й що з того, коли кияни (звiдки йому вiдомо, як вiн сидить у своiй Древляндii?) не вважають Ярополка, як його батька, загальноруським, старшим князем? Малий iще. Не дорiс до такоi шани. Ще нiчим не заслужив, аби його визнавали за старшого. Себто не дорiс до такоi посади. Вiн усього лише княжич, якого поставили на киiвський стiл тiльки тому, що вiн старший у роду. А старший – не завжди означае достойнiший. Авторитету в нього немае, його нiхто не слухае i не визнае за великого князя, за монарха Русi.

І Олег заявив, що слухатися Ярополка не буде. Ба, навiть перестав посилати йому данину. Це вже був початок бунту проти Ярополка, як старшого князя i владаря Русi…

Аби прикiнчити смуту-котору в зародку, треба було негайно провчити Олега. Бо де це бачено, де це чувано, щоб менший не корився старшому i навiть намагався стати вище нього?

Щоб провчити зарозумiлого брата (не провчиш Олега, Володимир у своему Новгородi почне кувати зраду та непокору), року 977-го Ярополк iз дружиною пiшов вiйною на брата Олега в Древлянську землю.

І мiжусобиця закрутилася.

Покнязював i годi буде, а Древлянська земля Киеву – як знахiдка. Правда, Олег брат йому по кровi. Але там, де влада, – там братам не до миру, бо на всiх влади не настачиш i всi князями не стануть…

І велiв воеводам своiм, а найперше старшому, Блуду:

– Готуйте дружину, мостiть дороги в Древляндiю.



«Повiсть врем’яних лiт»:

«В лiто 6485 [977].
Пiшов Ярополк на брата свого Олега у Деревську землю,
І виступив против нього Олег i ополчився.
І була битва мiж вiйськами,
І перемiг Ярополк Олега.
І побiг Олег iз воями своiми в город Вручий,
І був мiст через греблю до ворiт городських,
І в тiснявi, спихаючи один другого, зiпхнули Олега iз мосту в рiв.
І падало багато людей з мосту,
І душилися i конi, i люди.
І ввiйшов Ярополк у город Олегiв,
І захопив волость його,
І послав шукати брата свого.
І шукали його i не знайшли.
І сказав один древлянин:
«Я бачив учора, як iз мосту його зiпхнули».
І послав Ярополк шукати його.
І витягали трупи iз рову вiд ранку i до обiду,
І знайшли Олега насподi пiд трупами,
І, внiсши, поклали його на килимi.
І прийшов Ярополк i плакав над ним,
І сказав Свингельду: «Дивись, ти цього хотiв».
І похоронили Олега у полi бiля города Вручого,
І е могила його бiля Вручого i до сьогоднi.
І успадкував волость його Ярополк».

Вважаеться, що звичай убивати претендентiв на престол увiв султан Османськоi iмперii Мехмед II Завойовник, i вiдтодi жодна краiна не могла перевершити в цьому Туреччину. Вiн першим (у свiтi чи в iмперii османiв?) велiв задушити свого шестимiсячного братика. Пiсля цього майже кожен султан, який ставав на трон, починав з убивства рiдних. Баязид II отруiв двох своiх синiв, Селiм I Грiзний стратив трьох синiв i шiстьох племiнникiв, за наказом Мурада III було задушено п’ятьох його молодших братiв (найменший на той час був ще немовлям). Далi – бiльше. Мехмед III убив двох синiв i 19 молодших братiв (найстаршому на той час було 11 рокiв), а коли двi наложницi попереднього султана, вагiтнi на час страти, народили потенцiйних претендентiв на престол, Мехмед наказував утопити новонароджених, як кошенят. Всього за чотири з половиною столiття правлiння династii Османiв було вбито 78 принцiв. І це при тiм, що в гаремi дитяча смертнiсть сама по собi була спустошливою: в Ахмеда III народилося 52 дiтей, з них 34 померли в дитинствi, а в Абдул-Меджида I померли 25 немовлят. А тих, якi вцiлiли, топили у вiдрах з помиями i викидали на звалище.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/rogneda/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Стилобат (стереобат) – в античнiй архiтектурi – цоколь будiвлi або колонади.




2


Османська (Оттоманська) iмперiя – офiцiйна назва Туреччини до 1922 року (походить вiд iменi Османа I). Склалася в XV–XVI ст. в результатi турецьких завоювань в Азii, Європi i Африцi. Припинила свое iснування пiсля Першоi свiтовоi вiйни 1914–1918 рр., юридично – 1922 р., пiсля лiквiдацii султанату.




3


Пiвострiв на пiвночi Європи в межах Данii (бiльша частина) та Нiмеччини. Омиваеться Пiвнiчним морем та протоками Скагеррак та iн.




4


Скандинави – загальна назва норвежцiв, шведiв, датчан, iсландцiв, фарерцiв.




5


Прiзвище Багрянородний походить вiд Багряноi (Порфирноi) зали iмператорського палацу, де iмператрицi зазвичай народжували нащадкiв трону. Ім’я Костянтин латиною означае постiйний, стiйкий – таким вiн i був. І як iмператор, i як людина.




6


Усобиця (мiжусобиця) – незлагода, внутрiшнiй розбрат, вiйна мiж суспiльними групами однiеi краiни або особами в державi (переважно у феодальнiй).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения