Читать онлайн книгу "Пророк"
Пророк
Тарас Григорьевич Шевченко
Т. Г. Шевченко (1814—1861) – видатний украiнський поет, талановитий прозаiк i драматург, визначний художник, у творах якого знайшла вiдображення цiла епоха нашоi iсторii.
До збiрки включено вiршi 1845—1849 рокiв, якi нерозривно пов’язанi з рiдним краем i народом, з його пiсенною творчiстю.
ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ
ПРОРОК
[Заповiт]
Як умру, то поховайте
Мене на могилi
Серед степу широкого
На Вкраiнi милiй,
Щоб лани широкополi,
І Днiпро, i кручi
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з Украiни
У синее море
Кров ворожу… отойдi я
І лани i гори —
Все покину, i полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвiте
І вражою злою кров’ю
Волю окропiте.
І мене в сем’i великiй,
В сем’i вольнiй, новiй,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
25 декабря 1845, в Переяславi
* * *
За що ми любимо Богдана?
За те, що москалi його забули,
У дурнi нiмчики обули
Великомудрого гетьмана.
[1845 – 1847]
Лiлея
«За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вiтають,
Царiвною називають,
Очей не спускають
З мого цвiту? дивуються,
Не знають, де дiти!
Скажи менi, мiй братику,
Королевий Цвiте!»
«Я не знаю, моя сестро».
І Цвiт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До бiлого пониклого
Личенька Лiлеi.
І заплакала Лiлея
Росою-сльозою…
Заплакала i сказала:
«Брате мiй, з тобою
Ми давно вже кохаемось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати… чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала? Я не знаю,
Мiй брате единий!
Хто iй лихо заподiяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла,
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У бiлих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поiхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили…
А мене, не знаю за що,
Убити не вбили,
Тiлько моi довгi коси
Остригли, накрили
Острижену ганчiркою.
Та ще й реготались.
Жиди навiть нечистii
На мене плювали.
Отаке-то, мiй братику,
Було менi в свiтi.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде вiку. Я умерла
Зимою пiд тином,
А весною процвiла я
Цвiтом при долинi,
Цвiтом бiлим, як снiг, бiлим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде… Боже мiй!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дiвчата заквiтчались
І почали звати
Лiлеею-снiгоцвiтом;
І я процвiтати
Стала в гаi, i в теплицi,
І в бiлих палатах.
Скажи ж менi, мiй братику,
Королевий Цвiте,
Нащо мене Бог поставив
Цвiтом на сiм свiтi?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матiр?.. Милосердий
Святий Боже милий!»
І заплакала Лiлея,
А Цвiт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На бiлее пониклее
Личенько Лiлеi.
[Іюля 25 1846, Киiв]
Русалка
«Породила мене мати
В високих палатах
Та й понесла серед ночi
У Днiпрi скупати.
Купаючи, розмовляла
Зо мною, малою:
«Пливи, пливи, моя доню,
Днiпром за водою.
Та випливи русалкою
Завтра серед ночi,
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, мое серце,
Нехай не смiеться
Надо мною, молодою,
Нехай п’е-уп’еться
Не моiми кров-сльозами —
Синьою водою
Днiпровою. Нехай собi
Гуляе з дочкою.
Пливи ж, моя единая.
Хвилi! моi хвилi!
Привiтайте русалоньку…» —
Та й заголосила,
Та й побiгла. А я собi
Плила за водою,
Поки сестри не зострiли,
Не взяли з собою.
Уже з тиждень, як росту я,
З сестрами гуляю
Опiвночi. Та з будинку
Батька виглядаю.
А може, вже поедналась
З паном у палатах?
Може, знову розкошуе
Моя грiшна мати?» —
Та й замовкла русалочка,
В Днiпро поринула,
Мов плiточка. А лозина
Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти,
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Нi з ким розмовляти.
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала,
І згадала, як купала
І як примовляла.
Та й байдуже. Пiшла собi
У палати спати.
Та не дiйшла, довелося
В Днiпрi ночувати.
І незчулась, як зуспiли
Днiпровi дiвчата —
Та до неi, ухопили,
Та й ну з нею гратись,
Радiсiнькi, що пiймали,
Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали…
Та й зареготались.
Одна тiлько русалонька
Не зареготалась.
[Киiв,
1846, 9 августа]
В казематi
Моiм соузникам посвящаю
Згадайте, братiя моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько i я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали, коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зiйдемося знову
На сiй зубоженiй землi?
Нiколи, братiя, нiколи
З Днiпра укупi не п’емо!
Розiйдемось, рознесемо
В степи, в лiси свою недолю,
Повiруем ще трохи в волю,
А потiм жити почнемо
Меж людьми як люде.
А поки те буде,
Любiтеся, брати моi,
Украйну любiте
І за неi, безталанну,
Господа молiте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволi лютiй
Інколи згадайте.
[1847, Орська крiпость]
I
Ой одна я, одна,
Як билиночка в полi,
Та не дав менi Бог
Анi щастя, нi долi.
Тiлько дав менi Бог
Красу – карii очi,
Та й тi виплакала
В самотинi дiвочiй.
Анi братика я,
Нi сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла – не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрii люде?
Їх нема, я сама.
А дружини й не буде!
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург]
II
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встае сивий, похилий.
Встае сам уночi,
Іде в степ, а йдучи?
Спiва, сумно спiвае:
– Наносили землi
Та й додому пiшли,
І нiхто не згадае.
Нас тут триста як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймае.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своiй по землi
Свою кров розлили
І зарiзали брата.
Кровi брата впились
І отут полягли
У могилi заклятiй. —
Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь.
Став на самiй могилi,
На Днiпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Синi хвилi голосили.
З-за Днiпра iз села
Руна гаем гула,
Третi пiвнi спiвали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С. – Петербург]
III
Менi однаково, чи буду
Я жить в Украiнi, чи нi.
Чи хто згадае, чи забуде
Мене в снiгу на чужинi —
Однаковiсiнько менi.
В неволi вирiс мiж чужими
І, неоплаканий своiми,
В неволi, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого слiду не покину
На нашiй славнiй Украiнi,
На нашiй – не своiй землi.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синовi: – Молись,
Молися, сину, за Вкраiну
Його замучили колись. —
Менi однаково, чи буде
Той син молитися, чи нi…
Та неоднаково менi,
Як Украiну злii люде
Присплять, лукавi, i в огнi
Їi, окраденую, збудять…
Ох, не однаково менi.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С. – Петербург]
IV
«Не кидай матерi», – казали,
А ти покинула, втекла,
Шукала мати – не найшла,
Та вже й шукати перестала,
Умерла, плачучи. давно
Не чуть нiкого, де ти гралась,
Собака десь помандрувала,
І в хатi вибито вiкно.
В садочку темному ягнята
Удень пасуться. А вночi
Вiщують сови та сичi
І не дають сосiдям спати.
І твiй барвiночок хрещатий
Зарiс богилою, ждучи
Тебе не квiтчану. І в гаi
Ставочок чистий висихае,
Де ти купалася колись.
І гай сумуе, похиливсь.
У гаi пташка не спiвае —
Й ii з собою занесла,
В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Куда полинула, де дiлась?
до кого ти перелетiла?
В чужiй землi, в чужiй сем’i
Кого ти радуеш? до кого,
До кого руки приросли?
Вiщуе серце, що в палатах
Ти розкошуеш, i не жаль
Тобi покинутоi хати…
Благаю Бога, щоб печаль
Тебе довiку не збудила,
Щоб у палатах не найшла…
Щоб Бога ти не осудила
І матерi не прокляла.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург]
V
– Чого ти ходиш на могилу? —
Насилу мати говорила. —
Чого ти плачеш, iдучи,
Чому не спиш ти уночi,
Моя голубко сизокрила? —
– Так, мамо, так. – І знов ходила,
А мати плакала, ждучи.
Не сон-трава на могилi
Вночi процвiтае.
То дiвчина заручена
Калину сажае,
І сльозами поливае,
І Господа просить,
Щоб послав вiн дощi вночi
І дрiбнii роси.
Щоб калина прийнялася,
Розпустила вiти.
– Може, пташкою прилине
Милий з того свiта.
Зов’ю йому кубелечко,
І сама прилину,
І будемо щебетати
З милим на калинi.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочцi уранцi
На той свiт лiтати.
І калина прийнялася,
Вiти розпустила.
І три лiта на могилу
Дiвчина ходила.
На четверте… Не сон-трава
Вночi процвiтае,
То дiвчина з калиною
Плаче, розмовляе:
– Широкая, високая
Калино моя,
Не водою до схiд-сонця
Поливаная.
Широкii рiки-сльози
Тебе полили,
Їх славою лукавою
Люде понесли.
Зневажають подруженьки
Подругу свою,
Зневажають червоную
Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою умий.
І вiтами широкими
Од сонця закрий.
Вранцi найдуть мене люде,
Мене осмiють,
Широкii твоi вiти
Дiти обiрвуть.
Вранцi-рано на калинi
Пташка щебетала,
Пiд калиною дiвчина
Спала, не вставала.
Утомилось молодее,
Навiки спочило…
Вставало сонце з-за могили,
Радiли люде, встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять дожидала
І тяжко плакала, ждучи.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург]
VI
Ой три шляхи широкii
Докупи зiйшлися.
На чужину з Украiни
Брати розiйшлися.
Покинули стару матiр.
Той жiнку покинув,
А той сестру. А найменший —
Молоду дiвчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полi.
А невiстка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долинi…
А дiвчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жiнка з дiточками
В нетопленiй хатi.
Сестра плаче, йде шукати
Братiв на чужину…
А дiвчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По свiту блукають,
А три шляхи широкii
Терном заростають.
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847,
С. – Петербург]
[VII]
Н. Костомарову
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своiх
Сердешним чаем напували
І часових перемiняли,
Синемундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вiкнi
Привик я трохи, i менi
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моiх кровавих тяжких сльоз.
А iх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нiчого не зiйшло!
І я згадав свое село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовинi…
І жалем серце запеклось,
Що нiкому мене згадати!
Дивлюсь – твоя, мiй брате, мати,
Чорнiше чорноi землi,
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я нi з ким не подiлю
Мою тюрму, моi кайдани!
1847, мая 19 [С. – Петербург]
VIII
Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть.
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають, iдучи, дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечiрня зiронька встае.
Дочка вечерять подае,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дае.
Поклала мати коло хати
Маленьких дiточок своiх,
Сама заснула коло iх.
Затихло все, тiлько дiвчата
Та соловейко не затих.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С. – Петербург]
IX
Рано-вранцi новобранцi
Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дiвча одно пiшло.
Подибала стара мати
Доню в полi доганяти…
І догнала, привела;
Нарiкала, говорила.
Поки в землю положила,
А сама в старцi пiшла.
Минули лiта, а село
Не перемiнилось.
Тiлько пустка на край села
Набiк похилилась.
Коло пустки на милицi
Москаль шкандибае.
На садочок позирае,
В пустку заглядае.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись… Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися
Та Бога хвалити!
А довелось… нi до кого
В свiтi прихилитись.
Сидить собi коло пустки,
Надворi смеркае.
А в вiкно, неначе баба,
Сова виглядае.
[Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург]
X
В неволi тяжко, хоча й волi,
Сказать по правдi, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полi…
Тепер же злоi тii долi,
Як бога, ждати довелось.
І жду ii, i виглядаю,
Дурний свiй розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжi волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйнi поховають,
Що не в Украйнi буду жить,
Людей i Господа любить.
[Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург]
XI
Косар
Понад полем iде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе – гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночi
Зострiчають сичi.
Тне косар, не спочивае
Й нi на кого не вважае,
Хоч i не проси.
Не благай, не проси,
Не клепае коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспiвуе старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужинi зотне,
За решоткою задавить,
Хреста нiхто не поставить.
І не пом’яне.
[30 травня 1847,
С. – Петербург]
XII
Чи ми ще зiйдемося знову?
Чи вже навiки розiйшлись?
І слово правди i любовi
В степи i дебрi рознесли!
Нехай i так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годiть!
Смирiтеся, молiтесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Украiну любiть,
Любiть ii… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неi Господа молiть.
[Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург]
* * *
Не спалося, а нiч, як море.
(Хоч дiялось не восени,
Так у неволi.) до стiни
Не заговориш нi про горе,
Ни про младенческие сны.
Верчуся, свiту дожидаю,
А за дверима про свое
Солдатськее нежитiе
Два часовii розмовляють.
1
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бедненькой такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу и забрили.
Так вот те случай-то какой!
2
А я… аж страшно, як згадаю.
Я сам пiшов у москалi;
Таки ж у нашому селi
Назнав я дiвчину… Вчащаю
І матiр удову еднаю.
Так пан заклятий не дае.
«Мала, – каже, – нехай дождуся».
І, знай, вчащаю до Ганнусi.
На той рiк знову за свое;
Пiшов я з матiр’ю просити.
«Шкода, – каже, – i не проси.
П’ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…» Що робити!
Головко бiдна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пiшов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки тi грошi заробив.
Я годiв зо два проходив
По Чорноморii, по дону…
І подарункiв накупив
Найдорогiших… От вертаюсь
В село до дiвчини вночi —
Аж тiлько мати на печi,
Та й та, сердешна, умирае,
А хата пусткою гние.
Я викресав огню, до неi…
Од неi пахне вже землею,
Уже й мене не пiзнае!
Я до попа та до сусiди,
Привiв попа, та не застав —
Вона вже вмерла. Нема й слiду
Моеi Ганни. Я спитав
Таки сусiду про Ганнусю.
«Хiба ти й досi ще не знаеш?
Ганнуся на Сибiр пiшла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криницi й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не свiтало. Я в палати
Пiшов з ножем, не чув землi…
Аж панича вже одвезли
У школу в Киiв. От як, брате!
Осталися i батько й мати,
А я пiшов у москалi.
І досi страшно, як згадаю.
Хотiв палати запалить
Або себе занапастить,
Та Бог помилував… А знаеш,
Його до нас перевели
Із армii чи що?
1
Так что же?
Ну, вот теперь и приколи.
2
Нехай собi. А Бог поможе,
І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед свiтом дрiмать,
І паничi менi приснились
І не дали, поганi, спать.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С. – Петербург]
Княжна
(Поема)
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволi з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сiдае,
Як у Днiпра веселочка
Воду позичае.
Як широка сокорина
Вiти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по водi розiслала
Зеленii вiти,
А на вiтах гойдаються
Нехрещенi дiти.
Як у полi на могилi
Вовкулак ночуе,
А сич в лiсi та на стрiсi
Недолю вiщуе.
Як сон-трава при долинi
Вночi розцвiтае…
А про людей… Та нехай iм.
Я iх, добрих, знаю.
Добре знаю. Зоре моя!
Мiй друже единий!
І хто знае, що дiеться
В нас на Украiнi?
А я знаю. І розкажу
Тобi; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Боговi розкажеш.
Село! i серце одпочине:
Село на нашiй Украiнi —
Неначе писанка, село.
Зеленим гаем поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистii тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле,
І синi гори за Днiпром.
Сам Бог витае над селом.
Село! Cело! Веселi хати!
Веселi здалека палати,
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й слiду не найшли,
Щоб i не знали, де й шукати.
В тому Господньому селi,
На нашiй славнiй Украiнi,
Не знаю, де вони взялись, —
Приблуда князь. Була й княгиня.
Ще молодi собi були,
Жили самi. Були багатi,
Високi на горi палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горi садок,
І верби, i тополi,
І вiтряки на полi,
І долом геть собi село
Понад водою простяглось.
Колись там весело було.
Бувало, лiтом i зимою
Музика тне, вино рiкою
Гостей неситих налива…
А князь аж синiй похожае,
Та сам несмiлих наливае,
Та ще й покрикуе «вiват!».
Гуляе князь, гуляють гостi;
І покотились на помостi…
А завтра знову ожива,
І знову п’е, i знов гуляе,
І так за днями день минае,
Мужицькi душi аж пищать.
Судовики благають Бога…
П’яницi, знай собi, кричать:
– І патрiот! i брат убогих!
Наш славний князь! Вiват! Вiват! —
А патрiот, убогих брат…
Дочку й теличку однiмае
У мужика… І Бог не знае,
А може, й знае, та мовчить.
Княгиня взапертi сидить.
Їi i в сiни не пускае
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла i повiнчалась,
І батько й мати не пускали,
Казали: вгору не залазь.
Так нi, за князя. От i князь!
От i пишайсь тепер, княгине!
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночi.
Засхнеш, не знатимеш нiчого,
Не знатимеш, як хвалять Бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, Господи, хотiлось!
Хотiлось любити,
Хоть годочок, хоть часочок
На свiт подивитись.
Не довелось, а все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Хоч молись перед тобою,
Мов перед святою…
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить та славить Бога
І добро творити,
Та Божою красотою
Людей веселити.
Так же нi. А молодii
Та карii очi
Щоб марнiли в самотинi…
Може, Бог так хоче?
Боже! Боже! даеш волю
І розум на свiтi,
Красу даеш, серце чисте…
Та не даеш жити.
Не даеш на рай веселий,
На свiт твiй великий
Надивитись, намолитись
І заснуть навiки.
Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Отак i iй, однiй-единiй,
Ще молодiй моiй княгинi,
Красу i серце засушить
І марне згинуть в самотинi.
Аж страшно!.. А вона молилась
І жить у Господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матiр’ю ходила,
Уже пишалась i любила
Свое дитя. І дав дожить
Господь iй радостi на свiтi.
Узрiть його, поцiловать
Свое единее дитя,
І перший крик його почути…
Ох, дiти! дiти! дiти!
Велика Божа благодать!
Сльози висохли, пропали,
Сонце просiяло.
І княгиня з дитиною
Не тiею стала.
Нiби на свiт народилась —
Гралась, веселилась…
І княжнi своiй маленькiй
Сорочечки шила.
І маленькi рукавчата
Шовком вишивала,
І купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгинi тiлько вмiють
Привести дитину.
А годувать та доглядать
Не вмiють княгинi.
А потiм оха: – Забувае
Мене мiй Поль або Фiлат! —
За що ж воно тебе згадае?
За те, хiба, що привела?
А моя свою дитину
Сама доглядала.
А п’яного свого князя
І не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
І говорить уже стало,
І вчила княгиня
Тiлько «мамо» вимовляти,
А «тато» не вчила…
І книжечок з кунштиками
В Ромнi накупила.
Забавляла, розмовляла,
І Богу молитись,
І азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
І що Божий день купала,
Рано спати клала
І пилиночки на неi
Впасти не давала.
І всю нiченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своею…
І жениха iй еднала,
І радiла з нею,
І плакала; довгi коси
Уже розплiтала
І, лишенько, свого князя
П’яного згадала —
У мундирi. Та й закрила
Заплаканi очi.
А дитинi нiби сниться,
Мов вимовить хоче:
– Не плач, мамо, не розплiтай
Моi довгi коси —
Посiчуться… – Що день Божий
Радостi приносить
Своiй матерi щасливiй
Дочка уродлива.
Мов тополя, виростае
Свiтовi на диво.
Виростае… Та недовго
Буде веселити
Свою матiр. Бог карае
Княгиню на свiтi…
А за вiщо? Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добре умирае,
Злее оживае.
Занедужала княгиня,
І князь схаменувся.
За бабами-знахурками
По селах метнувся.
Наiхали… Заходились.
Лiчили, лiчили…
Поки ii, безталанну,
В труну положили.
Не стало на селi княгинi,
І гусла знову загули.
А сирота ii в селi,
Їi единая дитина!
Мов одiрвалось од гiллi,
Ненагодоване i босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бiдне, на жару.
Лопуцьки iсть, ставочки гатить
В калюжах з дiтьми у яру.
Умийся, серденько! Бо мати
Он дивиться й не пiзнае
Межи дiтьми дитя свое.
І думае: тебе не стало…
Умийся, серце, щоб пiзнала
Тебе, единую свою…
І Господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася. А добрi люде
Прибрали, в Киiв одвезли
У iнститут. А там що буде,
Побачим. Гусла загули,
Гуляе князь, гуляють гостi,
Ревуть палати на помостi,
А голод стогне на селi.
І стогне вiн, стогне по всiй Украiнi.
Кара Господева. Тисячами гинуть
Голоднii люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду радi, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
Тойдi б i в Парижi, i iному краi
Наш брат хуторянин себе показав.
А Бог куняе. Бо се було б диво,
Щоб чути i бачить – i не покарать.
Або вже аж надто долготерпеливий…
Минають лiта; люде гинуть,
Лютуе голод в Украiнi,
Лютуе в княжому селi.
Скирти вже княжi погнили.
А вiн байдуже – п’е, гуляе
Та жида з грiшми виглядае.
Нема жидка… Хлiби зiйшли,
Радiють люде, Бога просять…
Аж ось iз Киева привозять
Княжну. Мов сонечко зiйшло
Над обiкраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тiлько смутна, невесела…
Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молодее
Чи не полюбило
Кого-небудь? Нi, нiкого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На свiт виглядала
З того Киева. Аж поки
Побачила села
Знiвеченi. З того часу
Стала невесела.
Мов сизая голубонька,
Село облетiла.
У всiх була, всiх бачила,
Всi повеселiли.
Там словами привiтала,
Там нагодувала…
Що день Божий обходила
Село. Помагала
Усякому. А сироти
До неi в покоi
Приходили. І матiр’ю
Своею святою
Їi звали. І все село
За неi молилось…
А тим часом жиди в селi
З грiшми появились.
Радiе князь, запродуе
З половою жито.
І молотить виганяе
Людей недобитих.
Змолотили, нiвроку iм,
За одну годину
І з клунею провiяли…
Князь i не спочинув,
На могорич закликае,
Та п’е, та гуляе
Аж у гаi… Бо в покоях
Дочка спочивае.
Гармидер, галас, гам у гаi,
Срамотнi спiви. Аж лящить
Жiночий регот. Завивае,
Реве хазяiн: – Будем пить,
Аж поки наша доня спить.
А доня взапертi сидить
В своему сумному покоi
І дивиться, як над горою
Червоний мiсяць аж горить,
З-за хмари тихо виступае.
І нiби гори оживають.
дуби з дiброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
І пугач пуга, i сова
З-пiд стрiхи в поле вилiтае,
А жаби крякають, гудуть.
дивiтесь, очi молодii,
Як зорi Божii встають,
Як сходить мiсяць, червонiе…
Дивiтеся, поки вас грiе,
А зорi спати не дають.
Головою молодою
На руки схилилась,
До пiвночi невесела
На зорi дивилась
Княжна моя. дивилася…
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Та байдуже. Поплакала
Трошки, усмiхнулась,
Помолилась та й спать лягла.
І тихо заснула.
В гаю все покотом лежало —
Пляшки i гостi, де що впало,
Там i осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав.
Та й ту допив. Встае, не пада,
Іде в покоi… Скверний гаде!
Куда ти лiзеш? Схаменись!
Не схаменувся, ключ виймае,
Прийшов, i дверi одмикае,
І лiзе до дочки?. Прокиньсь!
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку, покусае!
Убий, i Бог не покарае!
Як тая Ченчiо колись
Убила батька кардинала
І Саваофа не злякалась.
Нi, не прокинулася, спить,
А Бог хоч бачить, та мовчить,
Грiхам великим потурае.
Не чуть нiчого. Час минае.
А потiм крик, а потiм гвалт,
І плач почули iз палат —
Почули сови. Потiм знову
Не чуть нiчого. І в той час
Скирти i клуня зайнялись,
І зорi зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обiзвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люде збiглись та дивились,
Як дим до неба пiдiймавсь.
Прокинулись вранцi гостi.
Аж бачать, що лихо,
Покинули свого князя
Та любо та тихо.
Так i ми його покинем,
Так i Бог покине.
Тебе тiлько не покине
Лихая година,
Княжно моя безталанна,
Знiвечений цвiте.
Ти ще будеш покутовать
Грiхи на сiм свiтi,
Грiхи батьковi. О доле!
Лукавая доле!
Покинь ii хоть на старiсть,
Хоть на чужiм полi
На безлюддi. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самоi домовини,
Сама й поховаеш.
В селi не бачили й не чули,
Де вона подiлась.
Думали, на пожарищi
Небога згорiла.
Стоiть село. Невесело
На горi палати
Почорнiли. Князь хирiе,
Нездужае встати,
А пiдвести нема кому,
Нiхто й не загляне
До грiшного болящого
В будинки поганi.
Люде трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до iх вернулась.
А ii немае
І не буде вже, святоi…
Де ж вона подiлась?
У Киевi пресвятому
В черницi постриглась.
Родилась на свiт жить, любить,
Сiять Господньою красою,
Витать над грiшними святою
І всякому добро творить.
А сталось ось як. У черницях
Занапастилося добро…
Блукаючи по Украiнi,
Прибивсь якось i в Чигирин,
І в монастир отой дiвочий,
Що за пiсками на болотi
У лозах самотний стоiть.
Отам менi i розказала
Стара черниця новину?.
Що в монастир до iх зайшла
Княжна якась iз-за Днiпра
Позаторiк. Одпочивала,
Та й Богу душу оддала…
«Вона була ще молодою
І прехорошая собою.
На сонцi дуже запеклась,
Та й занедужала. лежала
Недовго щось, седмицi з три,
І все до крихти розказала…
Менi i Ксенii-сестрi.
І вмерла в нас. І де ходила,
В яких-то праведних мiстах!
А в нас, сердешна, опочила.
Оце ii свята могила…
Ще не поставили хреста».
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]
N. N
Сонце заходить, гори чорнiють,
Пташечка тихне, поле нiмiе.
Радiють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся… i серцем лину
В темний садочок на Украiну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І нiби серце одпочивае.
Чорнiе поле, i гай, i гори,
На сине небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! – i сльози кануть.
Чи ти зiйшла вже i на Украйнi?
Чи очi карi тебе шукають
На небi синiм? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб i не чули.
[Друга половина 1847, Орська крiпость]
N. N
Менi тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сiяло,
Чи так менi чого було?
Менi так любо, любо стало,
Неначе в Бога..
Уже прокликали до паю,
А я собi у бур’янi
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому менi
Тойдi так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господне небо, i село,
Ягня, здаеться, веселилось!
І сонце грiло, не пекло!
Та недовго сонце грiло,
Недовго молилось…
Запекло, почервонiло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорнiло,
Боже небо голубее
І те помарнiло.
Поглянув я на ягнята —
Не моi ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав менi Бог нiчого!..
І хлинули сльози,
Тяжкi сльози!.. А дiвчина
При самiй дорозi
Недалеко коло мене
Плоскiнь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привiтала,
Утирала моi сльози
І поцiлувала…
Неначе сонце засiяло,
Неначе все на свiтi стало
Мое… лани, гаi, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужi ягнята до води.
Бридня!.. а й досi, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого вiку у тiм раю.
Умер би, орючи на нивi,
Нiчого б на свiтi не знав.
Не був би в свiтi юродивим.
Людей i [Бога] не прокляв!
[Друга половина 1847, Орська крiпость]
* * *
Не грiе сонце на чужинi,
А дома надто вже пекло.
Менi невесело було
Й на нашiй славнiй Украiнi.
Нiхто любив мене, вiтав,
І я хилився нi до кого,
Блукав собi, молився Богу
Та люте панство проклинав.
І згадував лiта лихii,
Поганi, давнii лiта,
Тойдi повiсили Христа,
Й тепер не втiк би син Марii!
Нiгде невесело менi,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украй[нi], добрi люде,
Отже таки й на чужинi.
Хотiлося б… та й то для того,
Щоб не робили москалi
Труни iз дерева чужого,
Або хоч крихотку землi
Із-за Днiпра мого святого
Святii вiтри принесли,
Та й бiльш нiчого. Так-то, люде,
Хотiлося б. Та що й гадать…
Нащо вже й Бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]
Сон
Гори моi високii,
Не так i високi,
Як хорошi, хорошii,
Блакитнi здалека.
З Переяслава старого,
З Виблоi могили,
Ще старiшоi… мов тi хмари,
Що за Днiпром сiли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь – аж он передо мною
Неначе ди?ва виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки бiленькi виглядають,
Мов дiти в бiлих сорочках
У пiжмурки в яру гуляють,
А долi сивий наш козак
Днiпро з лугами вигравае.
А онде, онде за Днiпром
На при?горi, нiби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоiть з похиленим хрестом.
Давно стоiть, виглядае
Запорожця з лугу…
З Днiпром своiм розмовляе,
Розважае ту?гу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирае
На свiт з домовини.
Може, чаеш оновлення?
Не жди тii слави!
Твоi люде окраденi,
А панам лукавим…
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!..
І Трахтемиров геть горою
Нечепурнi своi хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькее село,
Чи те воно тойдi було?..
Та все пiшло ц[арям] на грище:
І Запорожжя, i село…
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситi рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!..
Бодай нiколи не дивиться
На вас, проклятii!! Нi, нi…
Не ви проклятi… а гетьмани,
Усобники, ляхи поганi!!..
Простiть, високii, менi!
Високii! i голубii!
Найкращi в свiтi! найсвятii!
Простiть!.. Я Богу помолюсь…
Я так ii, я так люблю
Мою Украiну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неi душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручi, нiби сирота
Прийшла топитися… в глибокiм,
В Днiпрi широкому… отак
Стоiть одним-одна хатина…
З хатини видно Украiну
І всю Гетьманщину кругом.
Пiд хатою дiдусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Днiпром.
Сидить, i дивиться, i дума,
А сльози капають… «Гай-гай!.. —
Старий промовив. – Недоуми!
Занапастили Божий рай!..
Гетьманщина!!..» І думнее
Чоло похмарiло…
Мабуть, щось тяжке, тяжкее
Вимовить хотiлось.
Та не вимовив…
......
«Блукав я по свiту чимало,
Носив i свиту i жупан…
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же богу, лучше жити,
Нiж нам на Украйнi.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переiначив?!
Людей Божих?! Котилися
І нашi козачi
дурнi голови за правду,
За вiру Христову,
Упивались i чужоi
І своеi кровi!..
А получшали?.. ба де то!
Ще гiршими стали,
Без ножа i автодафе людей закували
Та й мордують… Ой, ой, пани,
Пани-християне!..»
Затих мiй сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечерне сонечко гай золотило,
Днiпро i поле золотом крило,
Собор Мазепин сяе, бiлiе,
Батька Богдана могила мрiе,
Киiвським шляхом верби похилi
Трибратнi давнi могили вкрили.
З Трубайлом Альта меж осокою
Зiйшлись, з’еднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радуе очi,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею,
Виступае круглий мiсяць
З сестрою зорею,
Виступають iз-за хмари,
Хмари звеселiли…
А старий мiй подивився,
Сльози покотились…
«Молюсь тобi, Боже милий,
Господи великий!
Що не дав менi загинуть,
Небесний Владико.
Що дав менi добру силу
Пересилить горе
І привiв мене, старого,
На сi святi гори
Одинокий вiк дожити,
Тебе восхвалити,
І Твоею красотою
Серце веселити…
І поховать побитее
Грiхами людськими
На горах оцих високих
І витать над ними…»
Утер сльози нехолоднi,
Хоч не молодii…
І згадував лiта своi
Давнii, благii…
Де, як, коли i що робилось?
Було що справдi, а що снилось,
Якi моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І мiсяць з зорями сiяв,
І соловейко на калинi
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Украiнi!..
І усмiхнувся сивий дiд…
Бо, може, нiгде правди дiть,
Було таке, що й женихались,
Та розiйшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатинi вiку доживати!..
Старий мiй знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати,
А потiм Богу помоливсь,
Пiшов у хату ночувати.
А мiсяць хмарою повивсь.
Отакий-то на чужинi
Сон менi приснився!
Нiби знову я на волю,
На свiт народився.
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старiсть, стати
На тих горах окрадених
У маленькiй хатi.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести i положити
На Днiпрових горах.
[Друга половина 1847, Орська крiпость]
Іржавець
Наробили колись шведи
Великоi слави,
Утiкали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордiенко…
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана еднали.
Не стромiли б списи в стрiсi
У Петра у свата.
Не втiкали б iз Хортицi
Славнi небожата,
Не спиняв би iх прилуцький
Полковник поганий…
Не плакала б Матер Божа
В Криму за Украйну.
Як мандрували день i нiч,
Як покидали запорожцi
Великий луг i матiр Сiч,
Взяли з собою Матер Божу,
А бiльш нiчого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.
Заступила чорна хмара
Та бiлую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пiсках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметi поставили
Образ Пресвятоi
І крадькома молилися…
Боже мiй з тобою!
Мiй краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історiю-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Украiну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що ii дiти в кайданах мовчать?
Розказали кобзарi нам
Про войни i чвари,
Про тяжкее лихолiття…
Про лютii кари,
Що ляхи нам завдавали —
Про все розказали.
Що ж дiялось по шведчинi!
То й вони злякались!
Онiмiли з переляку
Слiпi небораки.
Отак ii воеводи,
Петровi собаки,
Рвали, гризли… І здалека
Запорожцi чули,
Як дзвонили у Глуховi,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будовати.
Як плакала за дiтками
Старенькая мати.
Як дiточки на Орелi
Лiнiю копали
І як у тiй Фiнляндii
В снiгу пропадали.
Чули, чули запорожцi
З далекого Криму,
Що канае Гетьманщина,
Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й iм добре на чужинi
Мурзи завдавали.
Мордувались сiромахи,
Плакали, i з ними
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими,
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І Бог зглянувсь на тi сльози,
Пречистii сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглiй дорозi.
Вернулися запорожцi,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ Пресвятоi.
Поставили в Іржавицi
В мурованiм храмi.
Отам вона й досi плаче
Та за козаками.
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]
N. N
О думи моi! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся… але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вiрну дружину,
Як безталанную свою Вкраiну!
Роби, що хочеш, з темним зо мною,
Тiльки не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю…
.......
Ти привiтала
Нерона лютого, Сарданапала,
Ірода, Каiна, Христа, Сократа,
О непотребная! Кесаря-ката
І грека доброго ти полюбила
Однаковiсiнько!.. бо заплатили.
А я, убогий, що принесу я?
За що сiрому ти поцiлуеш?
За пiсню-думу?.. Ой гаю, гаю,
Й не такi, як я, дармо спiвають.
І чудно й нудно, як помiркую,
Що часто котяться голови буi
За тее диво! мов пси, гризуться
Брати з братами, й не схаменуться.
А тее диво, всiми кохане:
У шинку покритка, а люде п’янi!
[Друга половина 1847,
Орська крiпость]
Полякам
Ще як були ми козаками,
А унii не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвiли,
Неначе лiлii, дiвчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… Росли,
Росли сини i веселили
Старii скорбнii лiта…
Аж поки iменем Христа
Прийшли ксьондзи i запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз i кровi,
А сирот iменем Христовим
Замордували, розп’яли…
Поникли голови козачi,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютуе,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Те Deum! алiлуя!..»
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситii ксьондзи, магнати
Нас порiзнили, розвели,
А ми б i досi так жили.
Подай же руку козаковi
І серце чистее подай!
І знову iменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
[Пiсля 22 червня 1847,
Орська крiпость – 1850, Оренбург]
Чернець
У Киевi на Подолi
Було колись… i нiколи
Не вернеться, що дiялось,
Не вернеться сподiване,
Не вернеться… А я, брате,
Таки буду сподiватись,
Таки буду виглядати,
Жалю серцю завдавати.
У Киевi на Подолi
Братерськая наша воля
Без холопа i без пана,
Сама собi у жупанi
Розвернулася весела,
Аксамитом шляхи стеле,
А едвабном застилае
І нiкому не звертае.
У Киевi на Подолi
Козаки гуляють.
Як ту воду, цебром-вiдром
Вино розливають.
Льохи, шинки з шинкарками.
З винами, медами
Закупили запорожцi
Та й тнуть коряками.
А музика реве, грае,
Людей звеселяе.
А iз Братства те бурсацтво
Мовчки виглядае.
Нема голiй школi волi,
А то б догодила…
Кого ж то там з музикою
Люде обступили?
В червоних штанях аксамитних
Матнею улицю мете.
Іде козак. – Ох, лiта! лiта!
Що ви творите? – На тоте ж
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/taras-shevchenko-6007787/prorok/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения