Читать онлайн книгу "Князь-варвар"

Князь-варвар
Ігор Васильович Макарук

Катерина Ігорiвна Макарук


Історiя Украiни в романахПрокляття волхвiв #1
«Князь-варвар» – це перший роман iз серii «Прокляття волхвiв» iвано-франкiвських дослiдникiв Ігоря i Катерини Макарукiв.

Драматичнi подii роману розгортаються у перiод правлiння Великого князя киiвського Володимира Святославовича. Ще не прийнято християнство. Могутня Киiвська держава живе своiм сталим споконвiчним життям. Спадкоемцi Прадавньоi Орiани намагаються вберегти священнi символи минувшини i моляться своiм Богам. Бояри, волхви, дружиннi воiни – всi вони оживають через тисячолiття, стають нам близькими i зрозумiлими, коли ми разом з ними страждаемо, б’емося з ворогами, сумнiваемося i любимо Рiдну Землю…





Ігор Васильович Макарук,

Катерина Ігорiвна Макарук

Князь-варвар

Прокляття волхвiв





Дiйовi особи та iсторичнi постатi, про яких згадуеться в романi



Великокняжа родина:

Ігор Рюрикович на прiзвисько Старий – Великий князь киiвський, батько Великого князя Святослава Хороброго, дiд Великого князя Володимира Великого, чоловiк княгинi Ольги. Загинув у древлянських землях.

Ольга (Гельга, Алогiя) – Велика княгиня киiвська. Дружина Великого князя Ігоря Старого, мати Великого князя Святослава Ігоровича, баба Великого князя Володимира Святославовича.

Святослав Ігорович – Великий князь киiвський, батько Великого князя киiвського Володимира Великого.

Володимир Святославович – Великий рiвноапостольний князь киiвський, хреститель землi Киiвськоi. Син Великого князя Святослава Хороброго.

Анна Вiзантiйська – принцеса, сестра iмператора Вiзантiйськоi iмперii Василя ІІ Македонянина, майбутня дружина Великого князя киiвського Володимира Великого.

Ярополк Святославович – Великий князь киiвський, син Великого князя Святослава Хороброго, старший брат Великого князя Володимира Святославовича.

Олег Святославович – князь древлянський. Старший брат Великого князя киiвського Володимира Святославовича. Син Великого князя Святослава Хороброго.


Волхви:

Святозар Свiтлий – Верховний волхв землi Киiвськоi, органiзатор i натхненник першоi змови волхвiв.

Боговид Споконвiчний – волхв, хоронитель таемного святилища перших людей. Оберiг споконвiчного знання.

Боголюб Любецький – волхв iз Любеча, сподвижник Верховного волхва землi Киiвськоi Святозара Свiтлого. Брав активну участь у першiй змовi волхвiв.

Благослав Тихий – волхв iз Чернiгова, який входив до пантеону Вищих волхвiв земель Киiвського князiвства. Сподвижник Святозара Свiтлого у першiй змовi волхвiв.

Всесил Боголюбич – старший син Боголюба, волхва iз Любеча. Брав участь у другiй змовi волхвiв. Близький друг i сподвижник Дана (Данеслава) Святозарича.

Всеслав Бiлий – волхв Іскоростенськоi землi, його останнiм учнем був Інгвар (Ігор), побратим i сподвижник по другiй змовi волхвiв, Дана (Данеслава) Святозарича.

Дан, або Данеслав Святозарiв – син Верховного волхва землi Киiвськоi Святозара Свiтлого, один iз ватажкiв другого повстання волхвiв проти Великого князя киiвського Володимира.

Добрисвiт Мудрий – волхв iз Вишгорода, який входив до пантеону Вищих волхвiв земель Киiвського князiвства. Сподвижник Святозара Свiтлого у першiй змовi волхвiв.

Інгвар, або Ігор – волхв, друг i побратим Данеслава, сина Святозара Свiтлого, Верховного волхва землi Киiвськоi. Один iз провiдникiв другоi змови волхвiв.

Молибог – волхв iз Новгорода, який входив до пантеону Вищих волхвiв земель Киiвського князiвства. Сподвижник Святозара Свiтлого у першiй змовi волхвiв.

Орiй Давнiй – старий мольфар, волхв, який е хранителем споконвiчних таемних традицiй стародавнiх антiв часiв могутньоi Орiани, краiни славетних орiiв.

Свiтолик Богомудрий – переяславський волхв за часiв князювання Ігоря Старого та Ольги.

Святовид Переяславський – волхв, який входив до пантеону Вищих волхвiв земель Киiвського князiвства. Сподвижник Святозара Свiтлого у першiй змовi волхвiв. Старший син переяславського боярина Добромира Поклiнного.

Антип – малолiтнiй син Боголюба, волхва iз Любеча, у майбутньому монах Афонського монастиря Антонiй.


Родина Мала Нiскинi:

Мал Нiскиня – верховний вождь союзу древлянських племен. Батько Добринi i Малушi. Дiд Великого князя киiвського Володимира Святославовича.

Малуша Нiскинiч – мати Великого князя киiвського Володимира Святославовича, ключниця Великоi княгинi Ольги; донька древлянського князя Мала Нiскинi, сестра Добринi Нiскинiча.

Добриня Нiскинiч – Великий воевода, посадник новгородський, рiдний дядько Великого князя киiвського Володимира, брат Малушi, син древлянського князя Мала Нiскинiча.

Анастасiя Нiскинiч – дружина посадника новгородського Добринi Нiскинiча, славетна поляниця – жiнка-воiн. Мати Костянтина Добринiча, майбутнього посадника новгородського.

Костянтин Добринiч – син Добринi Нiскинiча, воеводи Великого князя киiвського Володимира, майбутнiй посадник новгородський.


Сiм’я бояр Поклiнних:

Переслав Поклiнний – боярин переяславський, батько Добромира Поклiнного, сподвижник Великого князя Ігоря Рюриковича Старого.

Добромир Поклiнний – боярин, колишнiй посадник переяславський, батько Ратимира, посланника Великого князя та волхва Святовида Переяславського.

Катерина Поклiнна – дружина Добромира Поклiнного, гречанка, колишня улюблениця княгинi Ольги.

Святовид Переяславський – старший син Добромира Поклiнного. Волхв, сподвижник Святозара Свiтлого.

Добромира Поклiнна – донька Добромира Поклiнного, мати Позвiзда Володимировича.

Позвiзд Володимирович – син Добромири Поклiнноi i Великого князя Володимира Святославовича.

Ратимир Поклiнний – боярин iз Переяслава, син Добромира. Посланник Великого князя киiвського Володимира до Риму i Константинополя.

Родена Поклiнна – дружина Ратимира Поклiнного, мати Добромира Молодшого.

Добромир Поклiнний (молодший) – малолiтнiй син Ратимира Поклiнного, посланника киiвського, i онук Добромира Поклiнного, боярина переяславського, майбутнiй посадник переяславський.

Мечислав Вiдчайдушний – дружинний воiн, командир Третьоi когорти молодшоi великокнязiвськоi дружини. Незаконнонароджений син Добромира Поклiнного.

Ладомира – дружина Мечислава. Полонянка, привезена Мечиславом iз одного з великокняжих походiв.

Переслав Мечиславiв – син Мечислава i Ладомири.

Воiмир Шуйця – сподвижник i побратим Переслава Поклiнного. Командир переяславськоi дружинноi когорти. Рiдний дядько Добромира Поклiнного, брат його матерi.

Дзвенимира – дружина Воiмира Шуйцi.

Дзвенимир Шуйця – син Воiмира. Пiсля Добромира Поклiнного був посадником переяславським.

Лют Дзвенимирич – син Дзвенимира Шуйцi.


Родина Сiгурда Ейрiксона:

Сiгурд Ейрiксон – воевода молодшоi дружини Великого князя Володимира, рiдний дядько Олафа Трюггвасона.

Ейрiк Бьодаскаллi – батько Сiгурда Ейрiксона i Астрiд Олафсон, дiд Олафа Трюггвасона по материнiй лiнii.

Астрiд Олафсон – сестра Сiгурда Ейрiксона, дружина Трюггвi Олафсона, мати Олафа Трюггвасона, донька Ейрiкa Бьодаскаллi.

Трюггвi Олафсон – батько Олафа Трюггвасона, чоловiк Астрiд Олафсон, сестри Сiгурда Ейрiксона.

Олаф Трюггвасон – племiнник воеводи Сiгурда Ейрiксона, майбутнiй король Норвегii Олаф І Трюггвасон, посланник Великого князя киiвського Володимира до iмператора Василя ІІ Македонянина. Перебуваючи в чужинських землях, називав себе Олiй Руський.

Гейра Прекрасна – донька короля вендiв Бурислава Мужнього, дружина Олафа Трюггвасона, з якою вiн прожив три роки.

Гаральд Прекрасноволосий – король Норвегii, дiд Трюггвi Олафсона, батька Олафа Трюггвасона.


Дружиннi воеводи, полководцi, бояри, посадники:

Верчеслав Хоробрий – полководець Великого князя Володимира. Один iз очiльникiв дружинного вiйська у походi до Вiзантii.

Бардi Косматий – варяг, ватажок найманцiв Восьмоi когорти молодшоi великокнязiвськоi дружини.

Воiслав Хитрий – ватажок п’ятоi ватаги, Третьоi когорти молодшоi великокняжоi дружини.

Доброгост Новгородський на ймення Страшний – полководець Великого князя киiвського Володимира Святославовича, сподвижник i побратим Добринi Нiскинiча.

Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовкiв – варяг, командир Сьомоi когорти найманцiв iз пiвночi, якi були на службi у Великого князя киiвського Володимира Святославовича.

Лют Свенельдич – син шведського воеводи на службi киiвських князiв, рiдний брат Мiстишi. Учасник походiв Великого князя Святослава Хороброго, де неодноразово вiдзначався. Убитий пiд час полювання Олегом Древлянським.

Мал Завидiв – полководець Великого князя киiвського Володимира Святославовича, командував Четвертою когортою молодшоi великокнязiвськоi дружини, брав активну участь у походi до Вiзантii. Звитяжно проявив себе пiд час взяття Христополя.

Мiстиша Свенельдич – син киiвського воеводи Свенельда, брат Люта. Був убитий у древлянських землях.

Остромир Глiбович – боярин киiвський, радник Великого князя киiвського Володимира Святославовича.

Претич – боярин киiвський, воевода Великого князя киiвського Святослава Ігоровича.

Свенельд – варяг, воевода Великих князiв киiвських Святослава Ігоровича i Ярополка Святославовича, був убитий Добринею Нiскинiчем пiсля захоплення Киева Володимиром Святославовичем.

Творимир Чернiгiвський на ймення Сподвижник – полководець Великих князiв киiвських Святослава Ігоровича та Володимира Святославовича.

Чорновид Вiдступник – великокняжий посадник у Іскоростенi. Колишнiй волхв, який зрiкся свого шляху, став воiном, але протягом всього свого життя намагався вiдшукати найкоротший шлях до таемного знання стародавнiх волхвiв.


Знахарки, вiдуньi:

Богуслава Темна – знахарка, яка певний час жила неподалiк Іскоростеня, а потiм була сподвижницею другоi змови i повстання волхвiв.

Зореслава – донька Святозара Свiтлого i Ягни Ясноi, майбутня вiдьма киiвська, яка певний час жила у молодшоi сестри Ягни Чаруни.

Чаруна – молодша сестра Ягни Ясноi, знахарка, яка проживала в поселеннi Ольжичi i в якоi певний час перебувала на вихованнi Зореслава, донька Святозара Свiтлого i Ягни Ясноi.

Ягна Ясна – киiвська вiдьма, дружина Верховного волхва Святозара Свiтлого, мати Зореслави, майбутньоi вiдьми киiвськоi.


Чужоземнi правителi:

Агмунд Двоедушник – верховний чаклун вiкiнгiв, який свого часу вiдкрив таемне вчення скандинавiв тодi ще молодому волхву Святозару Свiтлому.

Бурислав Мужнiй – король вендiв, на його середнiй доньцi Гейрi був одружений Олаф Трюггвасон.

Василь ІІ Македонянин (Болгаробiйця) – iмператор Вiзантii, брат принцеси Анни, майбутньоi дружини Великого князя киiвського Володимира Святославовича.

Варда Фока – вiзантiйський военачальник, який проголошував себе iмператором i двiчi пiдiймав повстання проти iмператорiв Вiзантii Івана І Цимiсхiя та Василя ІІ Македонянина. Виходець з Малоi Азii iз знатного каппадокiйського роду, вiрменського походження.

Гаральд Сiра Шкура – король Норвегii, вбивця Трюггвi Олафсона, батька Олафа Трюггвасона.

Гаральд І Синьозубий – король Данii i Норвегii до 986 року. Зазнавши поразки у вiйнi проти Оттона ІІ Рижого, був змушений прийняти християнство. В цiй вiйнi активну участь брав Олаф Трюггвасон.

Ерес – бонд у краiнi естiв. Саме в нього у рабствi був Олаф Трюггвасон, племiнник Сiгурда Ейрiксона.

Іван XV – сто тридцять восьмий Папа Римський, за його понтифiкату посли киiвськi вiдвiдували Рим, а Володимир Великий охрестив землi киiвськоi держави.

Костянтин Македонянин – брат iмператора Василя ІІ Болгаробiйця, майбутнiй iмператор Костянтин VIII.

Миколай ІІ Хрисоверг – Патрiарх Константинопольський в часи хрещення князем Володимиром Великим Киiвських земель.

Оттон II Рудий – король Нiмеччини та iмператор Священноi Римськоi iмперii з 973 року. Був одружений на родичцi iмператора Вiзантii Івана І Цимiсхiя. Пiд орудою Оттона ІІ воював Олаф Трюггвасон з королями Данii та Норвегii.

Хакон ІІ Могутнiй – скандинавський ярл, фактично був повноправним королем Норвегii у перiод 970–995 рокiв. Був союзним васалом Гаральда І Синьозубого, тому брав участь у вiйнi Гаральда проти германського iмператора Оттона ІІ. Пiсля смертi Хакона королем Норвегii став Олаф Трюггвасон.


Посланники вiзантiйськi:

Сергiй Студит – посланник вiзантiйського iмператора Василя ІІ Македонянина до Великого князя киiвського Володимира, монах Студiйського монастиря, якого ще називали Кирило Фiлософ. Майбутнiй Патрiарх Константинопольський.

Феодот Нiкомедiйський – вiзантiйський посланник до Великого князя киiвського, вельможа, вiдважний полководець, закоханий у принцесу Анну Вiзантiйську.




Вiд автора


До цих пiр намагаюся заглянути собi у душу i зрозумiти, у який перiод мого життя так мене зачепила за живе тематика життя наших пращурiв? Чому «голос кровi», який жив у менi давно, раптом так настирно i вагомо заявив про себе, збуривши всi моi почуття i лишивши спокою? Випадковiсть це, чи грунтовна закономiрнiсть? Адже я повнiстю свiтоглядно сформована особистiсть. З дитинства я пишаюся тим, що я украiнець. Я завжди дякував долi, що я украiнець. Глибинне корiння нашого народу, на певному iнтуiтивному рiвнi я знав, але всю сутнiсну складову у повнiй мiрi не розумiв. Саме тому мабуть i не був готовий своiми знаннями дiлитися. І раптом у менi пробудилося нездоланне бажання зрозумiти i вiдкрити для себе той потаемний зв’язок iз нашим минулим, яке живе у нас донинi! Яке заставляе нас любити цю землю, боротися за неi, гинути, але не здаватися. Не здаватися нiколи, в iм’я сивоi давнини, у честь наших Великих предкiв.

Хоча насправдi, певними недобрими силами все було зроблено, щоб крiзь вiки ми втратили зв’язок зi своiм корiнням. Втратили свое iм’я, загубили честь, але Боги не дозволили цьому статися. Вони продовжують донинi оберiгати те родинне вогнище, яке жеврiе у наших душах. Подивившись у глиб себе, ми можемо побачити витоки того знання, носiями якого ми зараз е. Адже наш народ повинен iти тим шляхом, який з часом приведе до повного i остаточного розумiння, звiдки ми прийшли, чому освоiли саме цю, дану нам Богами землю. Чому ми живемо саме тут? Чому саме ця земля е для нас рiдною? Чому саме так зiгрiвае нас наше Сонце? Чому нашi страждання i бiди пов’язанi iз перебуванням у цьому часовому просторi? З яких причин ми вiдчуваемо силу, перебуваючи саме на своiй землi? Звiдки ця сила? Де основа всього нашого украiнського, автентичного ества. Того ества, яке притаманне саме нам, тому народовi, який нинi називаеться украiнцями?

Як бачимо, постало багато питань, тих питань, на якi вiдповiдi дати, на перший погляд, дуже складно. І першим, хто роздiлив зi мною цi питання, була моя донька Катруся. І що цiкаво, маючи те саме вiдчуття «голосу кровi», вона ж сама почала шукати вiдповiдi на невимовнi питання, спонукаючи тим самим i мене до рiшучих дослiдницьких дiй.

Першим нашим кроком, не знаю наскiльки вiн був вiрний, було намагання зрозумiти iсторичний процес на теренах наших земель у порiвняльному аналiзi iз розвитком iсторичних процесiв у iнших краiнах. Єдиною i основною вадою цього кроку було те, що вiн надто довготривалий i не давав миттевих вiдповiдей на поставленi питання. Але ми поступово, крок за кроком йшли вперед, розумiючи, що дана земля не могла розвиватися одноосiбно, не маючи тiсних контактiв iз цивiлiзацiйними процесами на сусiднiх територiях.

Коли ми опанували певну кiлькiсть iсторичних джерел i перебували пiд враженням прочитаного, нас вiдвiдали суперечливi вiдчуття, якi поставили нам новi, непростi для розумiння запитання. «Кожна краiна намагаеться висвiтлити свою iсторiю у певних привабливих кольорах. Тих кольорах, якi б вiдтiнювали складну i суперечливу iсторiю, роблячи ii величавою. Такою, яка вiдзначае сутнiсть народного i нацiонального духу, який формуе самодостатню i сформовану нацiю як едину i неподiльну субстанцiю, яка тiсно пов’язана зi своею рiдною землею та своiми Богами.

А що у нас? Що ми знаемо про те, яким чином на нашу землю прийшло християнство i наскiльки мiцно воно пов’язано iз нашою духовною субстанцiею, яка зародилася в прадавнi i споконвiчнi часи перших людей? Що ми знаемо про наших предкiв, якi жили у дохристиянський перiод на цих Богом даних нам землях? Яким був iхнiй суспiльний уклад? Що формувало iхнiй свiтогляд i його духовну складову, яку ми отримали разом iз так званим «голосом кровi»? Що за Боги володарювали на цих землях, впроваджуючи закони гармонiйного спiвжиття у всiх сферах людськоi життедайностi? І чи були цi Боги споконвiчними i рiдними, для цiеi, водночас благодатноi i багатостраждальноi землi?»

Спробувавши вiдповiсти самi собi на поставленi запитання, ми вкотре переконалися, що вiдповiдей немае, тому що про тi часи вiдомо лиш те, що вивчалося в загальному курсi iсторii Украiни. А цi знання не задовольняли нашоi жадоби розумiння гармонiйного зв’язку мiж минулим i майбутнiм нашого краю, нашоi землi, нашоi держави.

Тодi розпочався пошук iсторичних матерiалiв, якi могли змалювати сенс нашого цивiлiзацiйного поступу. Але, несподiвано для себе, нам довелося зiткнутися з вiдсутнiстю достовiрних i глибинних джерел, з яких можна було почерпнути хоч якусь, вiдносно вiрогiдну та правдиву iнформацiю. Ту iнформацiю, яка змогла б окреслити контури тих пiдвалин, якi сформували сучасне розумiння нашоi дiйсностi. Лише мало чим пiдтвердженi здогадки, науково-фантастичнi гiпотези та свiдчення, якi носили взаемовиключний характер. Ось на тлi таких, не зовсiм оптимiстичних висновкiв, у нас виникла пiдозра, що наша iсторiя якщо не повнiстю, то достатньо i суттево сфальсифiкована, а те, що не можна було сфальсифiкувати, було просто-напросто знищено. І знищувалася наша iсторiя настiльки грунтовно, з вибудовуванням фальшивоi iдеологiчноi платформи, стиранням пам’ятi, щоб ми не змогли вiдновити свою правдиву сутнiсну основу. Настiльки та основа була колись мiцною i непохитною, що донинi наводить страх на наших кровних ворогiв. Все робилося для того, щоб ми забули ту основу, зреклися самих себе.

Ось у таких кольорах вимальовувалася не зовсiм оптимiстична перспектива можливостi заглянути в сиве минуле нашоi рiдноi землi. Але неймовiрне бажання i наполегливiсть брали гору над вiдчаем. «Історiю не можна стерти iз пам’ятi живого народу», – десь у глибинi нашоi свiдомостi пульсувала живильна i обнадiйлива думка.

Хоча у ту мить нам не хотiлося шукати реальнi першопричини, якi стали б пiдтвердженням здогадiв, у тому числi не було намiрiв ламати голову над питанням: «Якими ворогами це було зроблено i навiщо?» Насправдi хотiлося знати, що вiдбувалося на наших землях у дохристиянський перiод i яким чином здiйснювалася замiна споконвiчних вiрувань на новi, якi сьогоднi е нам рiдними i близькими, а на тi часи були далекими i незрозумiлими нашим предкам? Адже несла у душi наших предкiв хаос i нерозумiння, навiть у певному сенсi руйнування старого споконвiчного закону. Так завдяки чому нова релiгiя перемогла стару, вирвавши ii глибоке корiння iз самого серця вiрноi людини? Те корiння, яке приживалося довгими вiками на наших прадавнiх землях?

Не почерпнувши достатньоi iнформацii iз вiтчизняних лiтописiв, ми змушенi були розпочати дослiдження давнiх закордонних, чужинських iсторичних джерел. І тут колосальну роботу провела моя донька Катерина, вона як молодий iсторик взяла на себе великий обсяг дослiдження архiвних документiв, у тому числi i доступнi iнтернет-видання. Саме вона вiдшуковувала, спiвставляла рiзнi джерела, знаходячи невiдповiдностi або суперечностi в нашiй iсторii.

Бiльше нiж упевнений, що без талановитого iсторика iз самобутнiм поглядом на часи минувшi Катерини Макарук ця робота не була б такою, якою вона е. Саме Катруся вдихнула часточку життя у цей твiр.

Першими частково були опрацьованi старовиннi скандинавськi рукописи. У них нас вразив детальний опис багатьох подiй у землях Киiвського князiвства, яке скандинави, небезпiдставно, вважали близьким, а в деяких випадках родинним. Було вiднайдено багато неймовiрних речей про життя княжоi верхiвки, та багато, хоч i суперечливих, свiдчень найманцiв, iз яких переважно складалися великокняжi вiйськовi дружини. Виявляеться, на теренах наших земель iснувала, протягом десяткiв столiть, потужна супердержава, яку поважали i з якою рахувалися всi правителi стародавнього навколишнього свiту.

Правда, аналiзуючи хронiки тих подiй з точки зору пiвнiчних варягiв, враховуючи iмена героiв-вiкiнгiв, довелося важко розбиратися i вникати у сутнiсний змiст скандинавських лiтописiв, адже не так легко було зрозумiти, хто куди i по що ходив воювати у рiзнi напрямки внутрiшнiх та зовнiшнiх завоювань.

Мiзки «закипали» вiд пригод вiкiнгiв у землях Гардiв, але робота упевнено просовувалася вперед. Хоча коли ми вивчили частину матерiалiв, стали зрозумiлими послiдовнi подii декiлькох перiодiв, але загалом картина не стала набагато яснiшою, тому що скандинавськi лiтописи в деяких мiсцях суттево суперечили «Повiстi минувших лiт». У такому випадку нiчого не залишалося, як сiдати i додумувати, який документ пише не зовсiм правдивi ймовiрнi здогадки, а в якому е та зернина, яка може дати паросток до розумiння правдивого розвитку тих, таких суперечливих подiй.

Пiсля опрацювання тiеi частини скандинавських лiтописiв, де згадувалася краiна Гардарики, ми перейшли до вивчення стародавнiх вiзантiйських лiтописних джерел, якi мали остаточно розв’язати нашi непросвiтленi очi. Вiдкрити, засвiтити промiнь правди нашоi далекоi минувшини. Ось тут ми вперше зрозумiли, що iсторiя вчинила несправедливо iз багатьма видатними особистостями тiеi епохи. Вiзантiйцi описали приблизний сценарiй, яким мав розвиватися iсторичний хiд подiй. Але за дивним збiгом обставин задумане не вдалося.

Саме iз стародавнiх джерел можна розгледiти i розпiзнати вiзантiйських правителiв, якi показали себе у всiй красномовнiй пiдступностi i готовностi платити будь-яку цiну за досягнення своiх цiлей. Але, як виявилося зi старовинних джерел, всiм пiдступним планам вiзантiйських грекiв щодо Киiвськоi держави двiчi судилося бути проваленими з незрозумiлих причин, якi не мають логiчного пояснення. Зрозумiло, що до череди стрiмких iсторичних подiй, якi завадили здiйсненню грецьких пiдступiв, могли долучитися невiдомi i незрозумiлi вищi, надприроднi сили, ставши на захист iнтересiв наших рiдних земель.

Опрацювавши частину вiзантiйських лiтописiв, можна було вималювати ймовiрну сюжетну лiнiю тих подiй. І ось тут, коли ми зрозумiли, що нашi iсторичнi подii абсолютно не поступаються драматизмом i цiкавiстю аналогiчним подiям в iнших державах, у нас виникла думка: «Хоч частково слiд спробувати заглянути за завiсу минувшини i спробувати вiдхилити, розiгнати ту пелену, яка приховала вiд нас iмовiрну дiйснiсть. Нехай весь свiт знае, що наша iсторiя е не менш величавою, драматичною, трагiчною iсторiею, яку нам варто зрозумiти, усвiдомити, вiдкрити для себе пiд iншим кутом, лиш для одного: щоб знати, як жити далi. Щоб зрозумiти, яку державу слiд будувати у майбутньому».

Ось так виникла iдея систематизувати весь дослiджений матерiал i написати книгу про часи двовiр’я в Украiнi. Коли вже почалася робота над романом, ми, зводячи накопичену джерельну базу в едину сюжетну лiнiю, зрозумiли, що в однiй книжцi висвiтлити весь опрацьований матерiал неможливо. Так, вибудовуючи хронологiчне дерево подiй, доводилося розширяти географiю та часовi рамки тих iсторичних звершень, якi вражали нашу уяву своею безкомпромiснiстю i вiдчайдушнiстю.

У результатi на сьогоднi плануеться написання п’ятьох повноцiнних, у деяких моментах незалежних iсторико-лiтературних творiв, якi будуть об’еднанi в одну епопею давньоi пори: «Прокляття волхвiв».

Першим твором став роман, з якого починаеться все епохальне дiйство на теренах нашоi батькiвщини: «Князь-варвар: хронiки тих часiв».

У романi висвiтленi основнi подii, якi передували хрещенню тодiшньоi держави, яка в тi часи панувала на теренах набагато бiльших, нiж теперiшня Украiна. На теренах, якi до цих пiр ще тримають мiць наших могутнiх предкiв.

Серед головних персонажiв роману – родина переяславського боярина Добромира Поклiнного, який е головним героем роману «Добромир». Багато у чому хiд iсторичних подiй буде вiдображатися на долях членiв саме цiеi родини. Саме Добромир i його нащадки будуть iти сюжетною лiнiею, поряд з iншими героями, опиняючись на вiстрi iсторичних перипетiй.

У другому романi-епопеi «Прокляття волхвiв», який мае робочу назву «Імператор-хрестиянин: хронiки тих часiв», всi подii вiдбуватимуться на теренах Вiзантiйськоi iмперii. Важкий час для iмператора Василя ІІ, вiн в очiкуваннi або смертi, або порятунку iз Киева. За порятунок iмператор дае обiцянку своему Боговi…

У цьому романi, поряд iз новими героями, ми побачимо тих самих героiв, звитяжцiв нашоi рiдноi землi, якi фiгурують у попередньому романi. Вони продовжують вершити нашу з вами iсторiю.

Третя книга – «Хронiки повсюдноi вiйни» складатиметься iз двох частин. У першiй висвiтлюватиметься хiд жорстокого придушення великокняжими дружинними вiйськами повстання у Вiзантii. Звитяга наших воiнiв, пролита кров. Чи пролита вона не надаремно? Рiдна кров на чужинський землi, чужинська кров на рiднiй землi.

Друга частина оповiдатиме про завоювання i знищення Великим князем киiвським Володимиром Святославовичем православного Херсонесу – як кривава помста вiзантiйським iмператорам за обман i пiдступ. Помста за приниження Великого князя киiвського, того, хто звик отримувати те, що йому насправдi належало. Зрада, помста, пiдступ, перемога i крок у невiдоме майбутне – головнi сюжетнi лiнii цiеi частини роману.

Четверта книга – «Принцеса – дружина варвара». В цьому романi буде детально описано одруження Великого князя Володимира на вiзантiйськiй принцесi Аннi та наступне криваве хрещення Киева. Буде змальована доля жiнки, яка фактично забута iсторiею, хоча саме Анна зробила найвагомiший внесок у те, що на цю, рiдну нам, землю прийшов новий Бог. Прийшов i докорiнно змiнив життя i долю наших предкiв. У думках називав героiню Анна Рiвноапостольна, тому що дуже хочеться вiдновити iсторичну справедливiсть щодо цiеi жiнки, принцеси, яку принесли у жертву рiднi брати, розплатившись нею за свое спасiння i використавши ii у своiх пiдступних планах щодо наших земель.

Крiм того у четвертiй книзi буде описана так звана «Перша змова волхвiв». Подii, якi запалять вогонь повстання у рiдних землях проти чужинськоi вiри i невiдомого Бога.

Тепер Великому князю слiд рятувати вiд смути не далеку Вiзантiю, а власну землю. Боротьба буде кривавою i вiдчайдушною. Вогонь i меч ходитимуть нашими землями, ставлячи на колiна одних, а iншим вiдтинаючи голови. Це вже рiдна кров на рiднiй землi…

Завершальний п’ятий роман мае робочу назву «Друге повстання волхвiв. Знак вiдчаю». Душа i серце мое «розриваеться навпiл», коли я думаю про цю книгу. Вона буде сумною i трагiчною, як вся доля нашоi землi i нашого народу. «…Рiки слiз i кровi принесли на собi новi часи для наших предкiв i якими тi часи були протягом десяти вiкiв, вiдомо кожному… Лише вiд нас залежить, якi ми зробимо висновки iз iсторii нашоi рiдноi землi, а у вiдповiдностi до наших висновкiв житимуть нашi нащадки i або славитимуть нас, або проклинатимуть…»

Можливо, десь на сторiнках п’ятоi книги будуть вiдчуватися нотки оптимiзму щодо далекого майбутнього наших земель, але в основi буде висвiтлена боротьба людини самоi iз собою. Коли свiтла сторона людини оголошуе ворогом темну сторону тiеi ж людини i починаеться непримирима вiйна. Та вiйна, яка не може мати переможцiв, ii результатом може бути або мир, або смерть усiх…

Хочу зазначити, що iсторична епопея «Прокляття волхвiв» е твором художнiм, у якому автори спробували викласти свое власне бачення розвитку тих подiй, якi мали таке велике значення для подальшого iсторичного поступу, який мав мiсце на наших споконвiчно рiдних землях, вiд прадавнiх часiв аж донинi. Можливо, через тисячолiття, саме сьогоднi ми пожинаемо плоди тих зерен, якi були рясно завiянi на наших споконвiчних теренах. Можливо, сьогоднi вiдбуваеться остання змова волхвiв, iз нестерпним бажанням наших пращурiв повернути нам нашу Землю, саме у тому виглядi, у якому вони ii колись полишили. Можливо, саме сьогоднi приходить розумiння нашоi невипадковоi величi i сили духу, яка дае наснагу протистояти озвiрiлим супостатам, ворогам усього сущого.

Вiдповiдь на це дасть наша майбутня iсторiя, яка сьогоднi твориться, яка сьогоднi пишеться.

Сподiваюся, що пiднята тематика буде цiкавою для широкого кола наших украiнських читачiв. Тих читачiв, якi вже сьогоднi запитують себе про причини наших бiд, iхнi витоки та причини творення. Якi хочуть зрозумiти минуле, щоб усвiдомити свое майбутне…



Ігор Макарук

Івано-Франкiвськ,

2014 рiк


* * *


«Гадаю, що перша помилка – вiзантiйський обряд, що нас, найсхiднiшу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш iндивiдуалiстично-захiдний дух, спертий деспотичним вiзантiйським православ’ям, так i не змiг вивiльнитися iз цiеi двоiстостi духу, двоiстостi, що витворила згодом комплекс лицемiрства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду, не визрiлу душу народу – призвiв до жiночностi духу як атрибута нашоi духовностi. Залiзна дисциплiна татаро-монголiв заплiднила росiйський дух, додавши йому агресивностi i пiрамiдальностi будови. Украiнський дух так i не змiг видряпатися з-пiд цього тяжкого каменя».

    Василь Стус






Пролог

Одна мить дитинства


По-лiтньому гарний день вже поступово хилився до тiеi пори, коли сонце полишае зенiт i плавно починае скочуватися до лiнii горизонту, яка височiла над тими пагорбами, що простягнулися вiд великоi рiчки ген-ген, в манливу далечiнь. Це був саме той день, коли у сонячному промiннi купався неймовiрно п’янкий запах квiтучоi липи, що, в поеднаннi з легеньким вiтерцем, створював неймовiрну атмосферу. Ту атмосферу, якою хочеться насолоджуватися, вдихати на повнi груди i, заплющивши очi, йти назустрiч тому благосному вiдчуттю.

Саме такими вiдчуттями самотньо бавився дев’ятирiчний Володимир. Вiн марив ясним сонечком, пiдхоплював легенький подих вiтерцю, наповнюючи ним своi дитячi груди i заплющивши очi, починав бiгти за ароматним запахом липи, так, щоб бодай на одну мить не втратити його. А коли п’янкий запах таки втрачався, i вiтерець, наче бавлячись з малюком, направляв свiй подих у iнший напрямок, Володимир зупинявся, вiдкривав повiки, знову звертав свiй погляд до сонця, визначаючи, який шлях воно здолало у напрямку горизонту, за той час, вiдколи вiн грайливо забавляв вiтер. Інколи Володимиру здавалося, що сонце не здiйснило нi кроку, а iнодi вiн з душевним трепетом зауважував, що велике небесне свiтило наче зачепилося за маленьку хмаринку i з нею разом пливе по небу, як вiтрильна чайка, що лине хвилястим Днiпром.

Володимир знову глибоко вдихнув, набравши повнi груди повiтря, заплющив очi i, широко розставивши руки, зi смiхом почав бiгти за п’янким запахом липового цвiтiння. Хлопчина бiг i йому здавалося, що весь свiт, зараз у цю мить, готовий перед ним розступитися. Вiд такого вiдчуття у малого княжича аж дух спирало i серцю в грудях було замало мiсця. Володимиру хотiлося, щоб ця мить тривала, якщо не вiчно, то хоча б якомога довше. Щоб було сили насолодитися нею удосталь…

Аж раптом княжич на щось наштовхнувся i мало не впав вiд несподiванки. Володимир розплющив очi i побачив перед собою двох старших братiв: Ярополка i Олега. Вiн спробував iм усмiхнутися, але усмiшка не вийшла надто привiтною. У душi молодший княжич розумiв, що йому не варто чекати вiд цiеi зустрiчi чогось хорошого. Крiм того, усiм душевним еством Володимира пробiглося роздратування за втраченими по-дитячому казковими вiдчуттями. А Ярополк i Олег тим часом стояли та надмiрно дивилися на свого молодшого брата.

– Смерде, ти як стоiш перед княжичами? – злобно звернувся Олег до Володимира, намагаючись своiми словами як найбiльш дошкульно принизити його.

І дiйсно, слова сказанi Олегом, наче голкою, прокололи серце малого Володимира. У скронях натужно запульсувала кров. Йому важко було знести таку образу, але що вiн мiг зараз вдiяти? Вiд роздратування i обра5зи малий княжич на якусь мить закусив нижню губу.

– Я не смерд, – з притиском i злiсним вiдблиском у очах процiдив крiзь зуби Володимир.

– Якщо ти не смерд, то може закуп? – нахабно запитав Олег i розсмiявся, розумiючи, що його слова ще бiльше принижують малолiтнього Володимира.

– Я княжич, такий же як i ви, – промовив гордливо Володимир, пiднявши догори пiдборiддя, намагаючись вiдстояти свое кровно-княже право. – Я син Великого князя киiвського Святослава Ігоровича…

– Можеш себе величати ким завгодно, байстрюче, але насправдi ти син брудноi служницi, тому не маеш нiякого права називатися княжичем, – наче вирок проголосив Ярополк таким голосом, наче вiн вже Великий князь, а тодi рiзко, намагаючись налякати Володимира, наказав: – Ставай на колiна перед княжичами, син блудницi.

Володимир не мiг вже зносити болючi та принизливi образи, вiн вiдчув, що може зараз розплакатися. Сльози хвилею, iз глибини душi, вiд самого серця почали накочуватися до очей. Тому, щоб не розплакатися перед жорстокими братами, Володимир рiзко розвернувся i побiг у бiк рiчки, до пiщаного берега. Вiн мав надiю, що брати залишать його в спокоi, вони вже достатньо його принизили, тому не побiжать за ним. Але вiн помилявся, старшi i дужчi брати швидко наздоганяли його.

Володимир вiдчув сильний поштовх у спину, вiд якого вiн спiткнувся i, зробивши ще декiлька крокiв, з розмаху боляче упав обличчям у пiсок, вiдчувши, як пiщинки заскреготали мiж зубiв. Бiль вiд поштовху i падiння розбiгся по усьому тiлу малюка.

«Вони хочуть мене вбити!» – жахлива думка промайнула в головi малого Володимира. І ця думка посилилася непереборним страхом уперемiш iз лютою ненавистю, яка прорiзала його свiдомiсть в ту мить, коли Ярополк взяв його за комiр сорочки i рiзко шарпнув. Край натягнутого комiрця уп’явся в горло Володимира, заважаючи йому дихати. Малий княжич закашлявся i заплющив очi, не маючи наснаги протистояти, своему, як вiн вважав, братовi-вбивцi.

Але Ярополк не мав на метi вбивати молодшого брата, його душа жадала iншого. Вiн бажав продовжити глум i приниження, поки що набагато слабшого за нього Володимира. Вiн пiдняв його за комiр i поставив перед собою на колiна, задоволено усмiхаючись вiд потiшеного жорстокiстю самолюбства.

– Вклоняйся до нiг майбутньому Великому князю цiеi землi, син блудницi, – прохрипiв розгарячiлий Ярополк, не замислюючись до яких наслiдкiв, у майбутньому, може привести ця наруга.

А Володимир, важко дихаючи, примружив очi i спiдлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить бiль за образу i злоба почали перемагати страх. Вiн скреготнув зубами, збираючи докупи пiсок, який там застряг.

– Ось тобi твоя земля, невiгласе, – вiдчайдушно i безстрашно прохрипiв Володимир i виплюнув зiбранi пiщинки, якi скреготiли на зубах, Ярополку на його вузькi штани.

Побачивши це, Ярополк оскаженiв. Важко задихаючись вiд лютi, вiн з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула iз носа i розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю i закрив болюче обличчя обома долонями.

Ярополк же почав бити ногами тiло майбутнього Великого князя киiвського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свiдомiсть, на пiску, поблизу берега рiчки. Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що вiдбуваеться, схаменувся Олег i почав вiдтягувати старшого брата вiд молодшого.

– Доста з нього, пiшли, а то ще хтось побачить i батьковi скаже, – намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.

Ярополк хотiв ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подiяли на нього, як кiвш холодноi води, вiн зупинився. Його руки тремтiли i вiн важко дихав. Ще раз глянувши на бездиханне тiло, Ярополк плюнув зпересердя в бiк Володимира i пiшов до стежки, яка вела до великокнязiвського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слiдом за ним пiшов i Олег.

Коли Володимир прийшов до тями i усвiдомив, що з ним вiдбулося на цьому пiщаному березi, то бiль i люта ненависть почали розривати його дитячi груди недитячим риданням. Ще зранку весь свiт i життя здавалися йому чудовими i прекрасними, а зараз вiн вiдчув все зло цього свiту, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика. Його била iстерика, вiн тремтiв усiм тiлом i тремтiв не вiд холоду, а вiд лютоi злоби i невiдрадного почуття до своiх братiв. Очi горiли нездоровим вогнем, i цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли вiн буде чути iмена своiх братiв-кривдникiв, яких вiн тодi, на тому пiщаному березi, викреслив зi свого подальшого життя, знаючи, що iм не буде прощення нiколи.

Трохи заспокоiвшись, вiн спробував витерти з обличчя ту сумiш кровi, пiску i слiз, якi застигли на його щоках, губах i пiдборiддi. Але торкнувшись розбитих губ i носа, вiн знову, вiдчувши рiзкий бiль, зцiпив зуби вiд новоi хвилi ненавистi, яка виростала iз його ества, ширилася ним i поглинала кожну частинку його тiла, щоб вкоренитися там назавжди, щоб не забути нiколи, нi за яких обставин.

І тут Володимир, пiдвiвши погляд, побачив Добриню. «Дядько, ось хто мене захистить», – рятiвна думка промайнула в свiдомостi Володимира. Вiн зiрвався з мiсця i кинувся до свого кровного захисника, який зупинився за два кроки, вражений побаченим.

– Хто посмiв вчинити таке з тобою? – стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.

– Я iх ненавиджу, – прохрипiв Володимир, приникнувши всiм своiм дитячим тiлом до кремезного Добринi, – i буду ненавидiти до тих пiр, поки вони житимуть. До тих пiр, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони проклятi не знайдуть шляху до ворiт Ірiйських…

А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетii земного життя, мовчки скотилося до горизонту i сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогоднi бiльше нiкому не свiтити.




Роздiл перший

Земля киiвська. Важке рiшення



…«Далекий вiдгомiн столiть, плином своiм безповоротним, лине понад Землею, проникаючи у свiдомiсть людей, якi живуть на благословенних теренах, i, не затримуючись, розправивши крила, вириваються у майбутне, чекаючи нас там iз нетерпiнням», – мислив я, спостерiгаючи за птахом, який, наче знак Богiв, пролинув попри нас, на iнший берег рiчки.

– Я вже колись жив на цiй Землi, – раптом промовив Данеслав, вiдiрвавши мене вiд моiх роздумiв.

Я, усмiхнувшись, подивився на свого товариша, але, наткнувшись на серйозний i упевнений погляд, мимохiть мовчки кивнув головою. Не тому, що я погоджувався, а тому, що менi також хотiлося бути упевненим у всьому тому, що я бачив i знав.

– Ти також, Інгваре, тодi жив, – ствердно i переконливо хитнув головою Данеслав, дивлячись менi прямо у вiчi.

«Невже це все правда?» – мовчки, дивлячись у вiчi своему товаришевi, запитав я сам себе.

– Поглянь навколо, так було завжди на нашiй рiднiй землi, – Данеслав говорив, i менi здалося, що вiн дивиться попри мене, десь туди, у сиву далечiнь. – Люди орали, сiяли, вирощували, жали, а у часи лихоi бiди кидали рало i брали у руки меч зi щитом, а у серце вiдвагу i звитягу.

– Так чинили нашi предки, – кивнувши головою, промовив я, щоб пiдтримати товариша.

– Так чинимо i ми. Так само ходитимуть нашими слiдами нащадки рiдного Роду нашого. Тому що це наша Земля, яка вiд Богiв перейшла до наших пращурiв. А вiд них, поколiння за поколiнням вiддана нам на збереження, процвiтання i передачу нашим нащадкам. Вiд самого народження аж до смертi.

– Вiд вiку на всi часи, – продовжив я мовити сакральнi слова, а сам подумав: «Вiн i направду сильнiший за мене. І вiра його незламна».

– Інгваре, – звернувся до мене мiй друг, – ти пам’ятаеш, що нам казав старий мольфар Орiй Давнiй, там, на горi Гук Мольфарський?

Я знову поглянув йому у вiчi i неупевнено кивнув головою, тому що менi здавалося, що я пам’ятав, але не знав, чи це було насправдi, чи це менi наснилося.

– Орiй говорив: «Слухайте, нащадки славних предкiв своiх, слово сущих у родi небесному: «Дiтей своiх родовими iменами називайте, щоб не перервався у родинах ваших зв’язок предкiв з нащадками. Родове iм’я, дане вашому чаду вiд предкiв, вiд самого роду небесного, – вiрний оберiг, а чужорiдне iм’я – все одно, що прокляття. Родове iм’я – Пам’ять Родову вiдмикае, чужорiдне – безрiдним на землi жити прирiкае. Пам’ятайте, родичi, що ви – Сварожичi-Божичi вiд народження, дiти Рiдних Богiв наших. Тому називайте своiх дiтей тими iменами, якi Богiв i предкiв прославлятимуть, i Боги перебуватимуть у дiтях ваших та у справах i помислах iхнiх. Славте, родичi, рiд небесний! З роду небесного ви у свiт прийшли, у родi земне втiлення знайшли, та в строк свiй з роду земного в рiд небесний повернетеся, як це Родом Самим визначено. Славу творiть Рiдним Богам! Серцем – Правi дотримуйтесь. Адже стезя Правi – не десь, а тут – по дорогам земним пролягае. І як ви йдете по землi, свою честь i вiрнiсть роду зберiгаючи, – так по шляху Правi до Обителi Свiтла Божого пiднiмаетесь, яка у Серцi вашому перебувае вiд вiку нетлiнного. Стежкою Правi у минулi часи предки вашi йшли i вам те ж творити заповiдали. Так i ви, ланцюг родiв земних продовжуючи, нащадкам своiм те ж саме заповiдайте. І нехай не перервуться ланцюги родiв земних ваших, поки Сонце красне свiтить, поки Мати Сира-Земля родить! Вiд Кола до Кола! Слава Роду Вседержителю! Слава роду небесному! Слава роду земному!

І у цю мить я все згадав…




1. Добромир Поклiнний

Це було його життя


Зима поступово послаблювала свою мiць, перед впевненим наступом весни. Люди дякували Богам за пережиту холодну зиму i з надiею на тепло та добро дивилися у майбутнiй рiчний кругообiг. Адже на порозi поставав новий рiк. Це вже був 6495 рiк вiд того часу, коли Боги створили цей свiт i подарували його для життя першим людям нашоi землi.

– Все буде добре! Боги нас оберiгають i люблять, – мiркуючи промовив колишнiй посадник переяславський, боярин Добромир Поклiнний, наче сам себе переконуючи у свiтлостi прийдешнiх часiв.

Усамiтнившись, Добромир сидiв у своiх боярських хоромах, якi знаходилися у самому центрi переяславського дитинцю. А який був дитинець у Переяславi, було вiдомо усiм у Киiвськiй державi.

Поважний боярин розмiстився у зручному дубовому крiслi, яке стояло бiля камiна, що палахкотiв живильним теплом, у лiвiй частинi простороi, багато прибраноi кiмнати. Добромир хотiв вiдпочити, а заодно i помислити над днями, як минувшими, так i тими, що грiзно поставали на обрii. Зробити це боярин мiг лише тут, у своiх гостинних i милих серцю палатах.

Ця кiмната була постiйним пристанищем старого боярина. Тут вiн проводив бiльшу частину свого дня, працював, перебував у роздумах, спогадах. Саме у цих палатах Добромир приймав своiх поважних гостей. Інколи навiть траплялося, що старий боярин не йшов дiлити сiмейне ложе зi своею дружиною Катериною, а ночував ось на цьому тапчанi, який стояв пiд стiною, з iншого, протилежного боку вiд камiна, ближче до вiкна. Того вiкна, з якого можна було споглядати за життям мiста аж ген за дитинець через окольний град до тiеi сторони, де закiнчувалося поселення мирян. Туди, де мiлководна Альта з’еднуеться iз руслом могутньоi рiчки Трубiж.

Цiеi ночi Добромир також ночував у своiй улюбленiй кiмнатi, тому що мав вранiшнiй клопiт i не хотiв будити дружину спозаранку. Справа у тiм, що двiчi на тиждень боярин, встаючи до сходу сонця, приносив, як завше, молитву Богам, а потiм вправлявся у вiйськовому бойовому мистецтвi з одним iз дружинних воiнiв, якi несли службу у Переяславi. Добромир хотiв вiдчувати, що вiн ще вправний воiн. Що вiн ще може тримати удар при шаленому натиску супротивника, не дивлячись на вiк i тi рани, якi були отриманi у колишнiх кривавих баталiях.

Для Добромира була надто важливою ця обставина, адже вiн зустрiчав уже шiстдесят третю весну у своему довгому i всiяному рiзними перипетiями життi. Хоча насправдi, Добромиру здавалося, що життя пролинуло, промайнуло, як одна невловима мить, та мить, яка залишаеться лише вiдголоском минулих подiй, у твоiй, поки що, ще живiй пам’ятi.

Боярин iз вiдчуттям поваги пiднявся зi свого крiсла i пройшовся iз одного краю кiмнати у iнший. Пiдiйшовши до широкого столу, який стояв у глибинi простороi кiмнати, Добромир обiперся обома руками у край гладкоi поверхнi i зосередив свiй погляд на мiнiатюрну, невеличку, майстерно виготовлену подобу свого Бога. Вiн так стояв декiлька миттевостей, величаво нависнувши над маленькою подобою Того, хто вершив родинну долю Поклiнних. Можливо, у цю мить вiн вiдверто розмовляв з ним, дякуючи за сьогодення, а можливо, жалiвся на долю, яка не завжди, як здавалося боярину, була до нього справедлива. Бiльше того, iнколи були нестерпнi хвилини болю, коли Добромир у повному вiдчаi, стоячи поряд iз палаючим полум’ям Крада, хотiв дорiкнути Боговi за несправедливiсть, але вчасно зупинявся. У глибинi душi боярин розумiв, що Бог не може помилятися, адже вiн один вiдае, що твориться навколо нас у круговертi не завжди зрозумiлих простому смертному подiй. Тих подiй, якi дуже часто лягали важким вiдбитком на життевому шляху людини. Подiй, якi ставали дороговказом на шляху життевоi маяти.

Добромир опустив голову i, поклавши руку на груди, вiддав шанування Богу. Так вiн простояв кiлька затяжних миттевостей, а тодi, вiдступивши на крок, випростався.

Незважаючи на свiй поважний вiк, Добромир був високим, струнким i пiдтягнутим. Боярин завжди намагався вiдповiдати тому становищу, яке вiн займав, як у мiстi, так i у Киiвськiй державi. Лише злегка плечi починали сутулитися пiд важким натиском прожитих рокiв.

Також свiдченням пережитих життевих перипетiй була глибока, сумна складка на чолi боярина, яку можна було прийняти за шрам, залишений тонким вiстрям ворожого меча. Хоча хто знае направду iстинну причину тiеi натiльноi складки? Можливо, вона була вiдбитком того шраму, який утворився на серцi боярина. І не меч був причиною того шраму, а тяжкi життевi втрати, якi довелося пережити Добромиру, поважному боярину переяславському.

Добромир кiлька разiв провiв долонею по чолу, наче намагаючись розгладити начiльну складку, а тодi, рiзко вiдвернувшись вiд столу, пiдiйшов до камiна i, нахилившись, взяв обома руками кiлька сухих березових полiн i кинув iх до пригасаючого багаття.

Вогонь зрадiв, що змiг вiднайти нову жертовну поживу, затанцював над загравою свiй ритуальний поглинаючий танець. Цей вогненний танок зумiв вiдбитися у поглядi синiх очей боярина, якi задумливо дивилися на багряне дiйство. Те дiйство, яке приносило у жертву одних, щоб дати тепло i можливiсть жити iншим.

Дуже часто Добромир любив прищурювати своi повiки, так, що попервах було важко розгледiти колiр його очей, але коли вiн вiдкривав свiй погляд, то могло здатися, що у його поглядi вiдбилася вся синява нашого неба.

Добромир не був красенем, хоча й вiдразним його не можна було назвати. Просто у нього був надто суворий вигляд, який одних людей вiдлякував, а iнших, навпаки, заворожував i притягував. У ньому вiдчувалася безмежна владнiсть, яка дозволяла йому керувати ватагами у самi скрутнi та важкi митi життя i не лише на ратному полi.

Боярин вiдволiкся вiд танцю вогню, який на мить його заворожив своею гармонiйнiстю, випростався i, повернувшись, пройшов до того мiсця, де зберiгалася його зброя. Вiн легенько, з повагою доторкнувся до свого бойового меча i вiдчув спорiдненiсть iз живим, як вiн вважав, шматком майстерно викуваного булатного металу. Того металу, який надто вправно умiв забирати життя у завзятого ворога, за якими б вiн обладунками не ховався.

Але у руки Добромир не став брати меч. «Не треба його будити без потреби», – помислив боярин i, вiдiрвавши долоню вiд меча, як завжди з трепетом, доторкнувся нею до одежi на грудях, наче намагаючись передати собi ту енергiю i мiць, яку вiн отримав вiд своеi рiдноi зброi. «Адже меч забирав життеву енергiю i силу у вбитого ним ворога, а потiм вiн мiг дiлитися своiм надзвичайним набутком iз тим, кому вiн належав, зi своiм господарем», – так говорили волхви, i Добромир свято у це вiрив. Бiльше того, вiн сам неодноразово у цьому переконувався.

Так, тримаючи долоню на грудях, Добромир, знову ступивши кiлька крокiв убiк, розвернувся, крутнувшись на каблуках дорогих чобiт, i, зупинившись посеред кiмнати, роззирнувся. Оглянув себе, свiй одяг i повiльно попрямував до свого улюбленого дубового крiсла.

Одягнений боярин був у шовкову бiлу сорочку iз червоною вишивкою навколо горловини та грудного вирiзу. Сорочка була пiдперезана вузьким шкiряним поясом з металевою, лiроподiбною застiбкою. На плечах, поверх сорочки, була накинута дорога вiзантiйська плащ-мантiя, яка була застiбнута невеликою, але коштовною фiбулою, посерединi пiд шиею.

Фiбула була закрiплена так, щоб ii не прикривала невелика, гостра, пiдстрижена борiдка, яка ранiше була чорна як вороняче крило, а нинi посрiблилася вiдтiнком сивини. Хоча не лише борода побiлiла у Добромира. Побiлiло напiвдовге волосся, яке було старанно розчесане назад i спадало з макiвки на потилицю.

Пiдiйшовши до крiсла, Добромир сiв, спочатку чомусь лиш на краечок. Посидiвши так мить i вiдчувши незручнiсть, боярин сiв, зручно обiпершись усiм своiм тiлом у спинку. Руки поклавши на колiна, боярин через тканину штанiв нащупав кiнчиками пальцiв правоi руки старий шрам над колiном правоi ноги, який йому колись залишили на згадку печенiги, взявши в облогу Киiв, у якому тодi правила Велика княгиня Ольга. Через це давнiшне поранення Добромир злегка, майже непомiтно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.

Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому вiн завжди пiд шовковi штани ще одягав полотнянi порти без кишень, якi трималися на просунутому по верхньому краю ремiнцевi. Порти були вузькi i заправленi у шкiрянi чоботи, якi мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрiзанi пiд кутом та по краях гаптованi вiзерунковим гаптуванням.

Так, боярин одягався пишно, i нiхто не мiг собi дозволити у Переяславi одягатися пишнiше за Добромира Поклiнного. Так само, як сам Добромир не мiг собi дозволити одягатися пишнiше за Великого князя киiвського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.

Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розiрвала серце у грудях на дрiбнi шматки. Добромир пiдвiв праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав i вiдвiв руку. «Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся i картав себе до самоi Кради, до тих пiр, поки я тебе не зустрiну у садах Ірiйських», – зцiпивши зуби i заплющивши очi, надривно помислив Добромир.

Сльоза накотилася на повiки. Вона хотiла пробитися на волю, але заплющенi повiки ii не пропускали, тримали, а вона вiдчайдушно билася, звiльняючи собi прохiд, жадаючи вiльного шляху. І ось повiка здалася, розступилася перед впертiстю i наснагою маленькоi краплинки. А та радiсно забринiла на вiях i зiрвалася униз, у невизначену невiдомiсть, залишивши лиш невеликий мокрий слiд на щоцi боярина. Добромир провiв лiвою долонею по обличчю, наче витер шлях за тим, що вже втрачено, так само, як вимивають пiдлогу за померлим.

– Добромиро, донечко, – прошепотiв боярин, – менi варто було дослухатися до того, що говорили волхви, але я мислив, що вiдкупився Святовидом. Якби я знав, що все так складеться, то все зробив би, що твiй життевий шлях не перетнувся iз Володимиром. А тепер я все життя з долею вини буду дивитися у вiчi Позвiзда.

Згадавши онука, Добромир вiдчув, як у грудях потеплiшало. Боярин усмiхнувся, пригадавши милi риси дитячого обличчя i добрий, надто як для майбутнього воiна, погляд.

Саме пiсля тих сумних подiй Добромир вiдмовився бути посадником у Переяславi, а зайнявся вихованням своiх онукiв. Придiляючи кожному максимальну увагу, виховуючи iх зовсiм не так, як виховував його батько. Просто вiн не мiг iх так виховувати, адже вони не його дiти, вони стали для Добромира набагато ближчими за своiх рiдних дiтей.

У Добромира було трое онукiв. Всi вони жили у боярському будинку. Позвiзд i малий Добромир, син Ратимира, були ровесниками i зустрiчали четверту весну. Переслав, син Мечислава, був на рiк старший.

Так вже чомусь сталося, що дружина Добромира Катерина не до всiх онукiв ставилася однаково. Був у неi улюбленцем малий Добромир, який був сином ii любого Ратимира. Позвiзда Катерина недолюблювала, хоч намагалася цього не показувати, але вона вважала малюка причиною тих бiд, якi сталися. До Переслава вона взагалi вiдносилася холодно, адже то була дитина не ii кровi. То був син Добромирового бастарда Мечислава.

Саме через неоднозначне i нерiвномiрне ставлення до онукiв Катерини опiкуватися онуками допомагала Добромиру дружина Мечислава Ладомира, яка стала матiр’ю не лише для свого малюка, а i для двох iнших.

Спомин про онукiв пригасив душевний бiль боярина, вiн вiдчув, що е йому ради кого жити. Вiн знав, що потрiбен своiм онукам, можливо, набагато бiльше, нiж своiм дiтям.

Добромир злегка поворушив плечима i, вiдчувши слабкий щем втоми у своiх м’язах, схвально кивнув головою.

– Дякуючи Богам, я ще живий i можу тримати меч у руках, заради своiх рiдних, – усмiхнувшись прошепотiв Добромир, згадуючи слова покiйного батька: «Той, хто не може упевнено пiдняти меч, той може вважати себе безпомiчним, а значить мертвим. Такi довго не живуть. Я це знаю».

Раптова згадка про батька сколихнула хвилю спогадiв про давнi подii у життi боярськоi сiм’i. Про тi часи, коли був ще живий славний воiн, сподвижник князя Киiвського Ігоря Старого, Переслав Поклiнний.

– Батько, – перед очима Добромира постало суворе обличчя предка, риси якого, за давнiстю часу, поступово почали ставати все бiльш розмитими.

Так сталося, що Добромир знав лише батька Переслава. Про долю своеi матерi боярин майже нiчого достовiрно не знав донинi. Вiн лише знав iм’я. Знав, що ii звали Доброгнiва i що вона була з родини Воiмира Шуйцi.

Лише одного разу, пiдрiсши, Добромир спробував запитати батька про свою неньку, але той нiчого не вiдповiв. Лише, примруживши очi, промовив: «Ти щось знаеш?» Добромир нiчого не знав, тому похитав головою i знизав плечима. Тодi батько з розмаху долонею вдарив сина по обличчю.

Добромир впав. З розбитоi губи потекла кров, але вiн не заплакав, тому що знав: якщо батько побачить сльози, вдарить знову. Ось так Переслав Поклiнний виховував у своему единому синовi справжнього чоловiка i воiна. Такого, яким був сам.

Добромир доторкнувся долонею правоi руки до обличчя. До того мiсця, яке тодi так безжально вдарив батько. Добромировi на мить здалося, що вiн знову, крiзь роки, вiдчув бiль i солоний присмак кровi на розбитих губах. Боярин поглянув на пальцi, щоб переконатися, що там немае кровi, i облизав губи. Кровi не було, i вiн полегшено зiтхнув.

Пiсля отримання кривавого i болючого уроку Добромир бiльше нiколи не запитував у батька про матiр. Так крiзь все життя вiн пройшов iз болем у серцi, не вiдаючи про долю тiеi, яка дарувала йому життя.

Потiм, вже по смертi батька, Добромир чув вiд одного волхва, що може над родиною висiти якесь страшне прокляття, через яке жiнки, вродивши дитину, лишають ii i йдуть геть у iншi свiти. «А для того, щоб виправити або вiдвести вiд родини прокляття, треба, щоб у сiм’i родився хлопчик, який прийме посвяту i стане волхвом, йдучи шляхом служiння Богам. Ось тодi Боги можуть змилосердитися i зняти страшне закляття».

Спочатку цi слова юному Добромиру видалися дивними, але з часом вони все мiцнiше i мiцнiше засiдали у його серцi, iнколи навiть заважаючи прийняти вiрне i життево справедливе рiшення.

– Але чому менi батько не повiдав правди? – задавав тодi собi запитання Добромир. – А може, просто не встиг? Може, вiн хотiв менi все розповiсти, коли я стану дорослим?

Цього Добромир не мiг знати. Не мiг вiн вiдгадати, що творилося у батьковiй душi i чому вiн був такий суворий iз своiм единородним сином.

На той час Переслав Поклiнний, своею вiдвагою i вдачею, зумiв наблизитися до Великого князя киiвського Ігоря, на прiзвисько Старий, настiльки, що зумiв стати довiреною людиною i сподвижником князя. Переслав супроводжував тодiшнього володаря киiвських земель у лiтнiх походах на чужинцiв, а взимку ходив з ним на полюддя до васальних володiнь князя за даниною.

Лиш виповнилося Добромиру п’ятнадцять рокiв, як батько став брати його з собою у всi походи. На мiжусобнi сутички, ресталищнi баталii, набiги на чужинськi землi. Деякi бояри запитували Переслава, навiщо вiн наражае дитя, единого сина, на смертельну небезпеку? На що Переслав вiдповiдав: «Мiй син нiколи не загине безславно, а як загине, то лише як герой! А якщо виживе, то буде справжнiм воiном, i я пишатимуся ним, тому що мiй единий син звитяжний рубака».

Поступово Добромир справдi ставав тим воiном, якого у ньому хотiв бачити батько. Меч тримав впевнено, за щитом ховався лише тодi, коли була крайня необхiднiсть. Добромир розумiв ристалище i бачив можливостi супротивника, його слабкi мiсця.

Коли Добромиру виповнилося двадцять рокiв, князь Ігор оголосив дружинне ристалище для воiнiв старшоi i молодшоi дружини. Добромир сам собi здивувався, з якою легкiстю вiн перемiг перших своiх двох суперникiв, хоча вони були командирами дружинних ватаг. Тому вiн з нетерпiнням чекав бою iз наступним своiм суперником. Йому було цiкаво: чи зможе вiн так само легко розiбратися ще з одним дружинним воiном? Вiн хотiв зрозумiти: чи його перемоги е закономiрнiстю, чи простою випадковiстю?

Добромир поворушився у своему крiслi. Щемом у грудях вiддався спомин про той особливий день на ристалищi. Ось вiн стоiть, чекае виходу свого суперника, мiцно стискаючи в однiй руцi меч, у iншiй щит. І ось перед ним постае той, кого вiн найменше жадав бачити своiм суперником. У серцi похололо: перед ним стояв Переслав Поклiнний. Його суперником, за злим жартом турнiру, був його рiдний батько.

Молодший Поклiнний чекав, що батько щось скаже, але Переслав мовчки почав шалену, здавалося, смертельну атаку на сина. Мечi скреготали, висiкаючи з металу iскри. Щити стогнали, приймаючи на себе всю вагу смертельного удару.

У Добромира навiть промайнула думка: «Може, вiн хоче мене убити? Але навiщо це йому?»

Але в одну мить натиск Переслава послабнув i Добромир зрозумiв, що йому пiд силу тягатися iз батьком. Вiн вiдчув, що може здолати старiючого воiна. Здолати не кого-небудь, а славетного Переслава Поклiнного. Ось вiн не встиг прикрити плече. А ось незахищений пах. Тепер можна нанести удар вiстрям меча у горло.

Великою спокусою було бажання перемогти батька. Показати йому, на що здатен його син. Вразити усiх своею перемогою i тим, що вiн перевершив свого батька. Але Добромир, як справжнiй син, цього не зробив. Вiн пiдставив пiд удар плече i з криком болю упав на колiно, пiднявши догори праву руку, з якоi випав меч, благаючи пощади.

На тому великокняжому ристалищi був вшанований перемогою саме Переслав Поклiнний, а молодий воiн Добромир залишився у затiнку слави свого батька. Правда, пiсля того пам’ятного поединку вiдношення Переслава до сина змiнилося повнiстю. Батько почав розмовляти з Добромиром як iз собi рiвним. Бiльше не було глузувань, зверхностi. Мабуть, досвiдчений воiн зрозумiв, якого молодого звитяжця вiн виховав. Та крiм того, мабуть, Переслав усвiдомив вчинок сина i гiдно його оцiнив.

Тодi життя Добромира змiнилося, вiн насолоджувався молодiстю i гарною компанiею батька. Вони, як i ранiше, завжди були разом, але тепер все було по-iншому. Тепер Переслав був добрим i люблячим батьком. Добромиру хотiлося, щоб так було завжди. Вiн був готовий програвати боi на ристалищi батьковi хоч все життя, лиш тiльки у iхнiх стосунках нiчого б не змiнювалося. Але так не могло тривати вiчно. Все пливе, все змiнюеться. Таке гарне життя тривало лише вiд однiеi осенi до iншоi, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирiшив примучити древлян.

Ось так Добромир, у думках пробiгшись спогадами про свое життя пiд батькiвським опiкунством, зупинився на тому днi, коли вiн бачив його востанне живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть вiдчував щось недобре.

– Чому я тодi його послухав? Чому не вiдмовився залишатися у Киевi? – прохрипiв Добромир, мiцно стискаючи кулаками бильця нi у чому неповинного крiсла.

– Ну i що ти змiг би вдiяти? – десь iз глибин ества прорвався голос батька. – Безславно загинув би разом iз усiма, а цього не повинно було статися!

Важкий i болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрiзь прокололи серце тонким шпичаком. На повiках забринiла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже нiхто i нiколи не мiг бачити, що вiн може плакати. Вiн навiть не плакав, коли на Краду клали його доньку. Вiн нiколи не плакав i нiколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усi думають, що твое серце iз крицi!»

Добромир похитав головою i потер долонею груди. Вiн добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого iншого. Але це знав вiн, а iншi не повиннi цього знати.

Пам’ять Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, вiдтворила ту останню розмову з батьком. Вiдбулася вона ввечерi у киiвському будинку Поклiнних. Так само, як i зараз, тодi також палахкотiв камiн. Вони сидiли один напроти одного i розмiрковували про життя, вiйськовi дружиннi буднi, про печенiгiв, про Свенельда, який оббирае васальнi княжi землi. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навiдатися на полюддя до Мала Нiскинi.

Розмова була довгою i тривожною. Вперше батько лишав його у Киевi, а сам iшов iз князем на полюддя. Це бентежило i турбувало. Добромир не хотiв лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.

– За мене не хвилюйся, – Переслав усмiхнувся синовi, – зi мною пiде наш вiрний побратим Воiмир.

– Дядько, – прошепотiв Добромир.

Воiмир був рiдним братом зниклоi дружини Переслава Поклiнного, а тому Добромиру приходився рiдним дядьком. Прiзвисько у Воiмира було Шуйця, тому що вiн був лiвшею i завжди тримав меч у лiвiй руцi. І хоч Шуйця був старший за свого племiнника всього на десять весен, вiн Добромиру, наскiльки змiг, замiнив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме пiсля того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закiнчення.

Потiм цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадае той день: «…Боги чекали слова вiд людей, а люди, наче нiмi, мовчали. Тодi Боги вирiшили сказати свое слово, але люди, наче глухi, нiчого не чули…»

Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зi своiми вiрними поплiчниками, вирушив у землi древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирiшили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотiли вiд чогось оберегти, застерегти, але марно.

Давно такоi грози не було. Люди не розумiли, чим змогли так розсердити Богiв. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пiзно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розумiючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути i зрозумiти Богiв. А тепер Божий гнiв може впасти саме на iхнi голови.

Але гроза як раптово розпочалося, так раптово i припинилася. Визирнуло сонечко, усмiхнулося, i весь щирий люд зрадiв тому диву. Боги змилостивилися, Боги пробачили. Але, як виявилося пiзнiше, радiсть була передчасною…

…Добромир згадав, як вiн чекав звiстки вiд батька. Кожен iз чотирьох днiв виринув iз його задавненоi пам’ятi. Вiн тодi мало спав, похапцем iв i все був насторожi. І ось настав п’ятий день очiкування пiсля вiд’iзду князя зi своiми поплiчниками до древлянських земель. Вся п’ята ватага також продовжувала бути насторожi, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.

Хоча раптом, по обiдi п’ятого дня, Добромир заспокоiвся i перестав нервувати. Вiн постiйно отримував звiстки про спокiй у князiвських хоромах, що там не вiдбувалося нiяких надзвичайних подiй. Життя у княжих хоромах було буденним i не вiдзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вiрити у те, що батьковi хвилювання i пiдозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось вiдкриються дверi гридницi i на порозi постане втомлений, але завзятий Переслав Поклiнний у супроводi Воiмира Шуйця.

Дверi направду по обiдi у гридницю вiдтворилися. На порозi стояв втомлений Воiмир. Вiн був один i у руках тримав батькiв меч. Його кремезна постать у кольчузi мала страхiтливий вигляд. Вiн зняв з голови шолом i поклав його на лавку. Туди ж вiн поклав меч. Обличчя було покрито шаром сiроi пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воiмиру блiдiсть.

Добромир тодi пiднявся iз-за столу i мовчки очiкувально дивився на свого дядька, який повiльно пiдходив до нього. Молодший Поклiнний i Воiмир зовсiм не були схожi. Єдине, що видавало iхню кровну близькiсть, це очi. Могло здатися, що вони дивляться на цей свiт одними очима. І ось цi два однакових погляди зустрiлися, пересiклися. Серце Добромира частiше забилося, вiн зрозумiв, що дядько прийшов iз поганими новинами.

– Воiмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мiй батько? – якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподiвання i в той же час тривоги голосом запитав Добромир.

– Я принiс тобi батькiв меч, тому ти зараз, Добромире, маеш зiбрати докупи всю свою волю, – важким надривним голосом промовив Воiмир, – адже так сталося, що ми не зогледiлися, як на нашу землю пiдступно i неждано завiтали недобрi часи.

– Недобрi часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так i не вiдповiв менi, де мiй батька? – Добромир запитально iз наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.

Добромир добре знав, що означають слова Воiмира, але не хотiв йняти вiри у те, що сталося найстрашнiше, що могло статися. Але попри все вiн добре знав, якою буде вiдповiдь.

– Вони всi мертвi, – коротко промовив Воiмир.

Добромир донинi пам’ятае той стан, який його переповнив у ту мить, коли вiн почув тих три страшних слова: «Вони всi мертвi». Це була перша страшна i непоправна втрата, до якоi вiн був не готовий. Це пiзнiше вiн буде переносити втрати, затискуючи горе у своему серцi, а тодi все було по-iншому. В головi загупали важкi молоти, на очi насунулася сива непроглядна сивина. Серце стиснулося вiд болю i жалю. Через тугу кольчугу Добромиру стало важко дихати. Здавалося, ще мить, i вiн впаде на пiдлоги гридницi. Але Добромир не впав, вiн мiцно обiперся обома руками об край столу.

Добромир намагався зiбрати докупи всю свою силу волi i мужнiсть, щоб протистояти раптовому горю. Вiн хотiв осмислити все, що сталося. Йому потрiбна була впевненiсть i розумiння, як слiд вчинити далi, адже недарма Воiмир принiс батькiв меч.

– Чия кров на мечi мого батька? – запитав Добромир, взявши у руки батькiв меч. – З яких причин на булатному залишено ворожу кров?

Запитання Добромира було не випадковим, адже iснувала давня традицiя очищення меча вiд ворожоi кровi пiсля завершення бою. Кров на мечi залишалася лише у тих випадках, коли вона вимагала помсти або справедливого суду i дотримання давнього закону.

Воiмир взяв закривавлений меч iз рук племiнника, поглянув на нього i, зiтхнувши, вiдклав булатного убiк на дерев’яну стiльницю.

– Меч твого батька, Переслава Поклiнного, я вийняв iз пробитих грудей Мiстишi Свенельдича, – слова, мовленi Воiмиром Шуйцею, прозвучали у гридницi, як грiм серед ясного неба.

– Ти хочеш сказати, що саме мiй батько убив блудного сина воеводи Свенельда? – запитав Добромир, будучи до нестями здивований почутим.

– Поруч iз твоiм батьком лежав мертвий Свенельдич. Із його пробитих грудей стирчав булатний меч Переслава, i це е найбiльшою загадкою. Тому що, якщо твiй батько вбив Мiстишу, то хто вбив Переслава? – розвiвши руки, проговорив Воiмир.

Шокований почутим, Добромир лиш розгублено розвiв руки, в думках збираючи докупи все почуте.

– Мiй батько не мiг просто так взяти i вбити сина воеводи, вiн не вбивця. Якщо вiн так вчинив, значить, мав для того вагомi пiдстави, – знову Добромир вирiшив настояти на своему, захищаючи вiйськову честь свого покiйного батька.

– Мене вже не це турбуе. Я про iнше думаю, – махнувши рукою, промовив Шуйця.

– Про вбивцю? – здогадався Добромир.

– Саме так. Якщо вбивця твого батька iз когорти Свенельда, то думаю, що вже приготований меч, який мае розтяти тобi груди. Бiльше того, можливо, вже хтось тримае той меч у руцi…

…Протягом усього свого життя Добромир у своiх роздумах неодноразово буде повертатися до подiй тих днiв, ставячи собi одне i теж питання: «Чи вiрно я тодi вчинив?» Були митi, коли вiн жалкував, що не розтяв груди Свенельду. Навiть, десь iз потаемних глибин душi, iнколи виринала пiдступна думка щодо самоi Великоi княгинi, ii пiдступних чар, якi так звабливо подiяли на нього.

Але цi думки Добромир швидко гнав геть. Вiн розумiв, що не можна пiддаватися тим сумнiвам, вiрити iм, адже вони можуть перекреслити весь сенс вчиненого i прожитого життя. Життя непростого i звитяжного…

…Добромир пiдвiвся i, ступивши кiлька крокiв, знову присiв бiля камiнного багаття. Взяв полiно i положив його на жар. Суха кора на полiнi миттево спалахнула i вiдбилася у поглядi боярина палаючим багаттям Крада. Це було поховальний вогонь для його батька. Горiв його човен, який вiз старого боярина в останню земну путь. Поряд з батьком на тому човнi лежала невiдома для Добромира жiнка.

Довго вiн не знав усiеi правди. Лише коли лiг на смертне ложе Воiмир Шуйця, вiн дiзнався крихти правди, якi були вiдомi дядьковi i якi вiн не хотiв забирати з собою на той свiт. Тодi вiн прикликав до себе Добромира i повiдав йому страшну таемницю його роду. Але повiдав вiн ii вже пiзно, та й, як виявилося пiзнiше, Воiмир також не знав усiеi правди. Та що тепер гадати, багато чого було зроблено такого, що поправити неможливо. З цим болем Добромир продовжував жити i донинi.

Раптом Добромировi згадалася одна давня молитва, яку колись вiн почув iз вуст, вже нинi покiйного, переяславського волхва Свiтолика Богомудрого. Потiм ця молитва була мовлена багатьма волхвами i чута боярином неодноразово, але чомусь вiн ii завжди пов’язував саме з Свiтоликом.

– Смерть не страшна, страшним е вiдчай! Не кари прошу, а уроку! Не перешкоди, а подолання! Не погибелi, а Переходу! Народжуемося на смерть! Вмираемо на життя! Так було, так е i так буде! Вiд столiття до столiття! Вiд Кола до Кола! – прошепотiв давно завченi слова боярин. Слова, якi поступово стали сенсом його життя i розумiння дiйсностi…

Добромир знову сiв у крiсло, на якусь мить заплющив очi, десь у глибинi душi картаючи себе за те, що так безжально своiми роздумами пошматував свое уже немолоде серце.

– Колись воно не витримае твоiх катувань, Добромире, – сам до себе промовив боярин, – i ти ляжеш на Крада i пiдеш шляхом Ірiйським.

Можливо, вже Добромир насправдi втомився жити. Бували митi, коли вiн вiдчував готовнiсть перетнути межу i ступити на стежку, яка веде до родових пращурiв. Але усiма своiми помислами боярин розумiв, що ще не пора. Розумiв, що вiн ще потрiбен на цьому свiтi своiй рiднiй землi, своiм рiдним, а особливо тим трьом безпомiчним малюкам, якi жили у його родовому помешканнi i яким судилося творити майбутню iсторiю вiд iменi бояр Поклiнних.

Погоджуючись зi своiми думками, Добромир кивнув головою i хотiв пiднятися, щоб пiдiйти до вiкна. Йому захотiлося вдихнути свiжого рiдного повiтря, яке, як вважав Добромир, мало чудодiйну силу додавати життевоi наснаги.

Але лиш тiльки вiн обiперся обома руками у бильця крiсла, як у дверi постукали i на порозi з’явилася красива i статна Ладомира, дружина Мечислава i мати одного iз Добромирових онукiв, який був названий у честь старого Переслава.

– Прийшов ваш син, волхв Святовид, – спочатку трiшки присiвши, а потiм схиливши у поклонi голову, промовила жiнка. – Вiн хоче порозмовляти з дiтьми, розповiсти iм правду рiдноi землi.

– Дякую тобi, дитино, ти добру менi принесла звiстку, – усмiхнувшись промовив Добромир, – я давно його про це просив. Скажи Святовиду, що я зараз вийду.

Ладомира знову вклонилася i тихенько, майже беззвучно полишила боярську кiмнату.

– Життя продовжуеться, – промовив боярин, – тi, хто помер, йдуть своею дорогою до життя, а тi, хто ще живуть, йдуть своiм шляхом до невiдомого. Так було споконвiку i так буде до тих пiр, поки Боги будуть оберiгати вогонь у наших оселях.

Добромир знову усмiхнувся i, пiдвiвшись зi свого крiсла, неквапно пiшов до дверей, щоб зустрiтися з тими, хто йшов слiдом за ним.




2. Мечислав

На Переяславському трактi


Полишивши по обiдi заiжджий двiр, кавалькада iз двох десяткiв кiнних дружинникiв виiхала на тракт i попрямувала у бiк Переяслава. Подорожнi, якi рухалися гостинцем чи то у бiк Киева, чи то у зворотному напрямку, до Переяслава, з пошаною звiльняли проiзд дружинним воiнам. На хоругвi дружинного загону були вiдзнаки приналежностi до п’ятоi ватаги славетноi Третьоi когорти молодшоi великокнязiвськоi дружини.

Це були воiни тiеi всiм вiдомоi когорти, яку у народi називали дружиною Сiгурда. Того Сiгурда Ейрiксона, який був воеводою молодшоi великокняжоi дружини. Саме вiн зiбрав навколо себе найкращих воiнiв цiеi землi у славну когорту звитяжцiв.

Так вже сталося, що пiсля загибелi колишнього когортного командира Третя когорта довгий час безпосередньо пiдпорядковувалася воеводi, тому що серед рiвних звитяжцiв вiн не мiг виокремити самого бiльшого достойника, який мiг би взяти пiд свою оруду найкращу дружинну когорту. Всi десять ватагiв були як один славетними воiнами, i Сiгурд не хотiв когось ставити вище iнших. Хоча можна було видiлити одного ватагу, Мечислава на ймення Вiдчайдушний, але вiн був бастардом i Сiгурда брали сумнiви, чи варто видiляти його з-помiж iнших. Та й невiдомо було, як сприйме Великий князь такого когортника. Тому часто доводилося Сiгурду самому водити когорту до бою та вiддавати особистi розпорядження ватагам.

Помiж iншим саме Третя когорта охороняла Великого князя i супроводжувала його у виiзди до замiських резиденцiй. Багато хто ще називав Третю когорту «вовками Сiгурда», адже iхньою особливою вiдзнакою була голова вовка. Саме голова вовка красувалася як на когортних хоругвах, так i на обладунках i зброi воiнiв.

Окрiм Третьоi когорти Сiгурд мав пiд своею орудою ще три когорти, але там були своi когортнi, через яких i здiйснював командування воевода. Двi когорти, Сьома i Восьма, складалися виключно зi скандинавських найманцiв, войовничих вiкiнгiв. Це були сильнi воiни, завзятi рубаки, крiм того одноплемiнники Сiгурда. Вiн знав, де i коли можна використати iх завзяття i лють. Воевода добре знав когортних командирiв i був упевнений у iхнiй вiрностi i вiдданостi. Вони були родом iз Опростадiра, тих самих земель, що i Сiгурд Ейрiксон, тому з великою пошаною вiдносилися до воеводи. Командирами цих когорт були Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовкiв та Бардi Косматий. Свого часу вони несли службу у батька Сiгурда, ярла Ейрiкa Бьодаскаллi, тому воевода не сумнiвався, що у будь-яку мить може розраховувати на цих завзятих воiнiв.

Ще однiею когортою, Четвертою, командував далекий родич Великого князя Мал Завидiв. Тут були зiбранi рiзнi воiни: найманцi iз рiзних земель, ближнiх та дальнiх, а також своi, мiсцевi рубаки. Інколи Сiгурд диву давався, як дае Мал раду такому рiзношерстому дружинному братству. Але цi воiни завжди були напоготовi, намагаючись довести, що нiчим не поступаються воiнам iз iнших когорт.

Ось таку армiю мав пiд своею орудою Сiгурд. Дехто з бояр навiть нашiптував Великому князю про те, що Сiгурд мае надто великий авторитет серед дружинних воiнiв, об’еднуючи навколо себе найкращих звитяг, а це недобре. Цi нашiптування дiйшли до Сiгурда, i хоч Володимир не зважав на цi пустi слова, все-таки воевода замислився, вiн не мав найменшого бажання вступати з кимось у конфлiкт, тим бiльше дозволити собi розкiш дратувати Великого князя. Тому пiсля кiлькаденних роздумiв Сiгурд наважився i прийняв рiшення. Вiн таки призначив командиром Третьоi когорти Мечислава Вiдчайдушного, який до цього очолював п’яту ватагу когорти i якого у народi ще називали Вiдiрви Голова.

Саме цей Вiдiрви Голова i мчав трактом на Переяслав у супроводi кавалькади дружинних воiнiв. Мчав, не зауважуючи поривiв холодного вiтру, який ще не встиг прогрiтися ранньовесняним сонцем. Мечиславу було байдуже до холоду, адже його душу з учорашнього дня зiгрiвало призначення когортним командиром. Воiн давно про це мрiяв, але не сподiвався, адже вiн не прямий потомок боярського роду, вiн бастард. І хоч його батьком е славнозвiсний переяславський боярин Добромир, все одно Мечислав був незаконнонародженим. Це до певноi пори дратувало воiна, спонукаючи його вiдчувати себе скривдженим життям, але з часом вiн знайшов спокiй у своiй душi. Служив i вiрив у свою добру долю i у те, що Боги не можуть бути завжди до нього не прихильними.

І ось вiн прямуе до рiдного дому, вже не ватага, а командир Третьоi когорти, щоб постати перед своiм батьком, як рiвний iз рiвним. Нагода навiдатися додому з’явилася вчора ввечерi, коли воевода Сiгурд сказав йому про нагальну потребу вiдправити когось iз посильних воiнiв до переяславського боярина Добромира з посланням вiд Великого князя. Мечислав розцiнив це як знак Богiв, якi хочуть, щоб вiн у своiй славi представ перед батьковi очi, тому подякував воеводу, виказуючи бажання самому доправити послання своему батьковi вiд Великого князя. Сiгурд усмiхнувся i на знак згоди кивнув головою.

Із Киева до Переяслава вело два тракти. Один добротний i безпечний, але набагато довший. Вiн простягався попри величаву i грiзну рiчку Днiпро через Пересiчень до Треполя, а там далi попри Чучин до Зарубського броду. Вiд Зарубського броду, через Устю, до Переяслава було зовсiм близько.

Інший тракт був набагато коротший, але мiг бути небезпечним, тому що простягався у деяких мiсцях через густий лiс, виводячи на Альтське поле i оминаючи великi поселення, такi як Ворониця i Мажеве. Крiм того вже неодноразово доходили звiстки, що печенiги час вiд часу з’являються в околицях Переяслава. Але хiба це могло налякати новопризначеного командира Третьоi когорти. Тому, взявши з собою два десятки дружинних воiнiв iз П’ятоi ватаги, Мечислав вирушив короткою дорогою. Йому хотiлося чимшвидше переступити батькiвський порiг.

Ось вже i поле Альтське, половину шляху подолано. Мечислав стишив ходу коня, який, роздуваючи нiздрi, почав важко дихати пiсля шаленого галопу, по не зовсiм добротнiй дорозi. Натягнулася вуздечка i кiнь загарцював на мiсцi. Мечислав озирнувся i задоволено усмiхнувся. Всi його воiни одночасно також притримали своiх коней, повторивши рухи свого командира.

Всi дружиннi воiни були, як на пiдбiр, справжнi рубаки i кожен мав особливу вiдзнаку П’ятоi ватаги – вовча паща з мечем у зубах. Вороги знали про вовчу пащу, яка е уособленням Третьоi когорти. Ця вiдзнака наводила неабиякий жах на ворожi загони. Але коли у повiтрi майорiв штандарт П’ятоi ватаги Третьоi когорти, iз вовчою головою, яка тримала у зубах меч, ворог знав, що пощади не буде нiкому.

Правда, серед двох десяткiв кремезних воiнiв був один, який вiдрiзнявся вiд iнших. Це був юний воiн Данеслав. Вiн не мав кремезноi статури. Навпаки, вiн виглядав якось по-дитячому. Пiд свое опiкунство взяти цього юнака, рокiв два тому, Мечислава попрохав Сiгурд за дорученням Великого князя. Мечислав тодi не дуже зрадiв цьому проханню. Йому не хотiлося з чиiмось знатним дитям бавитися, але вiн не мiг вiдмовити воеводi, тим паче той не стiльки прохав. Бiльше це було схоже на наказ.

Мечислав знову глянув на юнака. Той iхав на своему конi, трiшки вiдставши, i його обличчя не виказувало будь-яких емоцiй. Втомленим вiн також не виглядав.

Завжди дивлячись на цього юнака, Мечислав розумiв, що цей юнак доволi непростий хлопець. Багато речей дивувало не лише Мечислава, а й багатьох воiнiв П’ятоi ватаги. Насправдi хлопець не був надто завзятим рубакою, тому Мечислав все робив, щоб юнак не наражався на смертельну небезпеку. Хоча юнаку це не подобалося, вiн намагався бути задiяний у всiх баталiях. Але одного разу ватага втрапила у жорстоку i криваву сiчу з печенiгами. Ворог чисельно переважав, тому Мечислав не мав можливостi прикривати Данеслава вiд небезпеки. Глянувши на юнака, помислив Вiдчайдушний: «Не вийде Данеслав живим iз цього бою». Але юнак бився на рiвних, за чужi спини не ховався i вийшов живим iз сiчi кривавоi. Бiльше того, Данеслав вийшов iз бою неушкодженим, на його тiлi не було жодноi подряпини. Якась невiдома сила оберiгала молодого воiна у бою.

«Випадковiсть, – подумалося тодi Мечиславу, – просто йому повезло у цьому бою».

Хоч насправдi досвiдчений воiн знав, що таких випадковостей не бувае. І справдi, через декiлька тижнiв знову вiдбулася люта зустрiч iз ворогом. Данеслав убив трьох ворогiв, знову не маючи найменшоi подряпини на своему тiлi. Так, це вже не могло бути випадковiстю.

Воiни стали з повагою вiдноситися до юнака, а деякi шепталися, що Данеслав е таемним характерником, якого у бою оберiгають Боги. Можливо, так i було насправдi, хто знае, адже крiм того у юнаковi вiдчувалася велика духовна внутрiшня сила. Сам же вiн лише знизував плечима i смiявся, не заперечуючи слiв бувалих воiнiв ватаги i не пiдтверджуючи iх.

Мечислав на якусь мить зiщулився, вiдчуваючи, що холод хоче пробратися пiд кольчугу.

– Уперед, дружиннi воiни, – прокричав Мечислав, – якомога швидше треба добратися до Переяслава, там ми зможемо зiгрiти i свое тiло, i свою душу.

– Слава Роду! – у вiдповiдь прокричали воiни, пришпорюючи своiх коней услiд за когортним командиром. Пришвидшив свого коня i юний воiн Данеслав.

Кавалькада воiнiв понеслася далi через Альтське поле. Навколо була тиша, лиш тупiт копит порушував те зимове онiмiння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось вiн порiг переходу. Порiг року, який мав ознаменуватися новою весною. Весною нових надiй i нових сподiвань.

З такими ж вiдчуттями мчав на своему скакуновi новий командир Третьоi когорти Мечислав Вiдчайдушний. Воiн наче свiтився вiд радостi. Вiн радiв, що нова весна так добре починаеться для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своеi прихильностi до нього.

– Треба буде шану i дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустрiну сьогоднi Святовида, поговорю з ним про це.

Так вже сталося, що з усiеi родини Поклiнних Мечислав найприязнiше ставився саме до волхва Святовида, вiн дiйсно вiдчував у ньому брата. Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклiнних. Тодi Святовид пiдiйшов до нього i промовив: «Ти мiй брат». Своiми таемницями Мечислав дiлився лише зi Святовидом, будучи щасливим вiд того, що по смертi матерi вiн вiднайшов справдi рiдну i близьку душу.

Щодо Ратимира, iншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав нiяких особливо дружнiх вiдносин не мав. Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча i ворожнечi з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, iнколи у Ратимировi вiдчувалося щось чужинське, не свое, не рiдне. Мабуть, кров його матерi гречанки час вiд часу брала гору над нашою рiдною кров’ю. Окрiм того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч i була доброю людиною, все ж, з-помiж трьох своiх дiтей, найбiльше любила i вирiзняла Ратимира. Тим самим для неi платив молодший син, адже помiтно було, що Ратимир бiльше тягнувся до матерi, нiж до батька.

Певний час теплi i дружнi стосунки складалися у Мечислава з Добромирою. Вiн також вiдчував у нiй свою кров. Але сталося лихо i пiшла у свiт пращурiв едина донька Добромира Поклiнного.

Щодо батька, то протягом життя вiн по-рiзному вiдносився до цiеi людини. Було таке, що душа Мечислава металася по усiх крайнощах, вiд безмежноi ненавистi до величезного захоплення.

Мати померла, коли Мечиславу було десять весен. До цього вони жили з матiр’ю у невеликому будинку на околицях переяславського дитинцю. Батька Мечислав бачив рiдко, але хто вiн – знав. Добромир вiд сина не вiдмовився, все робив, щоб вiн жив у статку i не знав нужди. Саме завдяки турботi батька Мечислав не знав, що таке голод, мав вiдповiдне вбрання.

Важко до нього, тодi у дитячi роки, приходило розумiння, хто вiн. Ось тодi вiн уперше зненавидiв батька, розумiючи, що, не дивлячись на впливовiсть i мiць Добромира, вiн у цьому життi буде не сином боярина, а його бастардом.

Був час, коли вiн не хотiв зустрiчатися iз батьком, йому було образливо його бачити, адже той жив у самому центрi дитинця, мав шановану дружину, поважних дiтей, якi завжди будуть боярськими. Одне лиш було приемним: нiхто з дiтей не був так схожий на боярина, як Мечислав. Бiльше того, старшi люди шепталися, що вiн бiльше схожий на старого боярина, славного Переслава. Це iм’я Мечислав запам’ятав. Йому тодi захотiлося бути бiльш схожим на свого невiдомого дiда, нiж на знаного батька. Не могла не тiшити хлопця ще й та обставина, що йому передалися найкращi навики воiна, якими володiли у роду Поклiнних.

– Знай, сину, нiхто настiльки не е Поклiнним, наскiльки ним е ти, – неодноразово говорила ненька. – Бачив би тебе старий Переслав.

Коли Мечиславу виповнилося десять весен, мати несподiвано швидко зiв’яла i померла. Померкло небо на горизонтi, темним став для малого Мечислава ясний день. Раптом вiн став одним-однiсiньким у цьому свiтi.

Але малюк не залишився наодинцi зi своею долею i своiм життям. За ним прийшов його славетний батько i зробив те, про що Мечислав боявся навiть мрiяти. Батько забрав його до свого боярського будинку, який красно височiв у центрi дитинцю.

Зi смертю матерi почалося нове життя у Мечислава. Життя, до якого йому прийшлося звикати. Йому довелося навчитися жити у новому, незвичному оточеннi, з новою родиною, iхнiми слугами та рiзним невiдомим людом, який вiдвiдував оселю, тодi ще посадника переяславського.

На перших порах Мечислав насторожено дивився на батькову дружину гречанку Катерину. Вiн ii по-дитячому боявся, але з часом малюк зрозумiв, що ii не варто боятися, вона добра. Окрiм того Катерина не намагалася будь-якою цiною замiнити йому матiр. Трималася з бастардом рiвно, iнколи можливо навiть холодно. Але це не лякало малюка, навпаки, вiн був задоволений, що бояриня не намагаеться залiзти йому у душу, щоб вiдкрити його потаемнi помисли. Адже тi помисли були рiзнi i не завжди вони могли сподобатися родинi Поклiнних.

Батька вiн рiдко бачив, найбiльше часу проводив iз Святовидом, який був на чотири весни молодшим. Ще приязно ставилася до нього малолiтня Добромира, а Ратимир тодi був ще зовсiм малий.

Йшов час, Мечислав пiдростав, багато спiлкувався iз простолюдом. Одного разу до нього дiйшла дивна чутка, що усi жiнки, якi мають якесь вiдношення до родини бояр Поклiнних, перебирають на себе родове прокляття i iх швидко забирають невiдомi сили iз цього свiту у iнший. Цi слова, одного разу почутi, назавжди закарбувалися у пам’ятi Мечислава. Тодi, будучи ще дитиною, вiн дав собi обiцянку, що нiколи не одружиться, щоб не накликати бiди на чиюсь голову.

Мечислав усмiхнувся, згадуючи ту дитячу обiцянку, адже вiн десь глибоко у душi радiв, хоч i боявся сам собi признатися, щоб не зурочити, тому що вiн вважав, що змiг перехитрити долю.

Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свiй погляд до жiнок, якi були пов’язанi з сiм’ею Поклiнних. Таких жiнок було двi: дружина боярина Катерина i його донька Добромира. Тодi Мечислав зрозумiв, що котрась з них е приреченою.

Через деякий час вiн почув розмову старого волхва Свiтолика iз одним iз боярських гостей. Їхня розмова нiякого вiдношення не мала до родини Поклiнних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у головi Мечислава: «Є думка, що на чужинцiв, якi моляться iншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалi не дiе, а якщо дiе, то лише так, що вiд того страждають iншi, вiрнi люди». Далi Свiтолик говорив про великий зв’язок наших Богiв i людом, який проживае на рiдних землях, але це вже Мечислава не цiкавило. Юнак отримав зерно для роздумiв i все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.

Усвiдомивши почуте, Мечислав зрозумiв, хто у родиннi його батька е приреченим. Бiльше того, вiн зрозумiв, що може одружитися лише на чужинцi, яка знала iнших Богiв. Так i сталося, як гадалося.

Час iшов, Мечислав, дорослiшаючи, все впевненiше тримав меч у руках. І ось настала життева мить, коли Добромир вiдвiз свого бастарда до Киева i вiддав на вiйськову службу до Великого князя. Знову життя Мечислава змiнилося. Знову вiн був змушений звикати до iнших умов життя, до iншоi сiм’i. Тепер його сiм’ею стало вiйськове дружинне братство.

Мечислав мужнiв як воiн, несучи службу у великокняжiй дружинi. Походи, смертельнi баталii, кров ворога на твоему мечi, на твоему обличчi, мертвiючий погляд того, у кого ти тiльки що забрав життя. Все це гартувало, вирiзняло, робило звитяжцем.

У одному з таких пам’ятних походiв Великого князя Мечислав знайшов свою чужинську долю. То був лютий i довготривалий похiд. Вогнем вони пройшлися землями хорватiв, ляхiв, ятвягiв. У одному поселеннi вiн побачив дiвча, яке сидiло бiля убитих батькiв i палаючоi хатини. Це було дiйсно дiвча, вона вже не була дитиною, але й дорослою жiнкою важко було ii назвати.

Мечислав пiдiйшов до неi i пiдняв з колiн. Вона була перелякана. Все ii тiло тремтiло. Мить провагавшись, вона переконалася, що молодий воiн не несе для неi загрози. Якимось своiм жiночим вiдчуттям дiвча побачило, вiдчуло, що Мечислав не ворог, не вбивця. Усiм своiм тiлом вона припала, пригорнулася до юного воiна.

Цю мить Мечислав запам’ятав на все життя. Вiн пережив неймовiрнi вiдчуття, адже вперше у життi вiн вiдчув юне, щире дiвоче тiло, пригорнуте, наче приклеене до його тiла. Мабуть тодi, у ту мить цi двi чужих душi, двi половинки злiпилися у одну.

Мечислав забрав дiвча з собою. Вiн нiкому нiколи не признавався про пережитi вiдчуття, а сказав, що вона буде його рабинею. Вiн привiв ii до того дому, де колись вiн жив iз матiр’ю. Попервах вона там стала господинею. Кликати ж ii Мечислав став Ладомирою, так, як звали його матiр.

Мечислав ii не займав до того часу, поки вона не стала жiнкою. Саме тодi Ладомира вперше роздiлила з ним його ложе. І почали вони жити удвох. Колишня полонянка розквiтла, як вранiшня квiтка, i стала красунею, яка повнiстю змiнила життя молодого воiна.

Коли ж Мечислав зрозумiв, що Ладомира чекае дитину, промовив: «Я не хочу моiй дитинi долi, яку мав я. Мiй син не буде бастардом». Взявши за руку Ладомиру, Мечислав повiв ii до свого брата молодого волхва Святовида. Той вислухав брата i провiв всi необхiднi обряди, для того, щоб Ладомира могла називатися його дружиною. Тодi вони пiшли до батька боярина Добромира.

– Батьку, – звернувся Мечислав до Добромира, – вiднинi вона моя дружина i скоро у нас буде син.

Добромир, знизнувши плечима, вислухав свого бастарда, намагаючись зрозумiти, навiщо вiн це чинить. Але приглянувшись до колишньоi полонянки, ще раз хитнув головою, у глибинi душi одночасно розумiючи i не розумiючи сина. Благословив стримано, не намагався врозумити, але й жити у боярських хоромах не запропонував.

– Це твое рiшення, – лиш проронив боярин, – i я думаю, ти розумiеш, що робиш. Сподiваюся, нашi Боги не розсердяться на тебе.

Боги не розсердилися на Мечислава. Вiн жив зi своею полонянкою у своему домi. А у домi боярина з’явилася, як ii тодi назвав Мечислав, «нова жертва». Одружився молодший син Добромира Ратимир. Увiв до батькiвського будинку мiсцеву красуню Родену. Життя видавалося прекрасним i щасливим. Добромира, донька боярина, готувалася стати нареченою самого Великого князя киiвського Володимира. Про яке ще бiльше щастя може мрiяти людина. Але людина не Бог.

Повеснi Ладомира народила сина. Мечислав, нi з ким не радячись, нiкому нiчого не кажучи, назвав сина Переславом. «Нарiкаю тебе, сину, Переславом, тому що нiхто не може бути бiльшим Поклiнним, нiж ти», – частково подумки повторив Мечислав слова своеi покiйноi матерi.

На цю пору це була остання радiсть у родиннi Поклiнних. Боги раптом нагадали про себе Добромировi. Протягом одного мiсяця вищi сили забрали у краiну пращурiв обидвi «жертви» iз родини Поклiнних. Спочатку, народжуючи сина Великому князю, померла Добромира. Сина нарекли Позвiздом.

Через два тижнi Родена народила Ратимировi сина. Назвали його на честь дiда Добромиром. Здавалося, що Боги вже змилуються над Поклiнним i все буде добре. Але так не сталося. Через два тижнi пiсля пологiв вiдiйшла у свiт пращурiв Родена.

Могло здатися, що родина Поклiнних не подужае таке непомiрне горе. Катерина переносила втрату дуже важко, але Добромир вистояв. Одного дня вiн переступив порiг Мечиславового будинку. Переступив iз проханням, щоб син зi своею сiм’ею перебрався жити до боярського будинку. Щоб Ладомира у цi важкi часи допомогла поставити на ноги сирiт, та й за господарством приглянула.

Так знову, вже вкотре, змiнилося життя Мечислава. Можливо, сталося те, про що вiн мрiяв усе свое життя. Батько фактично визнав його кровне право жити у боярських хоромах. Не тодi, у дитинствi, коли вiн залишився напiвсиротою, а саме тепер, коли вiн мае свою сiм’ю, коли всi сини боярина дорослi. Чомусь Боги захотiли, щоб Добромир звернувся за допомогою саме до нього, до свого бастарда. Це, мабуть, було вчинено Богами для того, щоб боярин у душi також зрозумiв те, про що Мечиславу говорила мати: «…нiхто настiльки не е Поклiнним, наскiльки ним е ти, сину…»

Мабуть, найщасливiшим днем у життi Мечислава був той, коли Добромир зрiвняв у правах малого Переслава iз правами двох iнших своiх малолiтнiх онукiв, Позвiзда i Добромира. Тепер Переслав не був сином бастарда Мечислава, вiн був онуком боярина Добромира з усiма належними йому правами i можливостями.

За долю сина Мечислав уже був спокiйним, його турбувала Ладомира. Вiн боявся, що вона не впораеться з усiма тими обов’язками, якi на неi поклав боярин Добромир. Адже тепер на нiй було все господарство боярське, трое малолiтнiх дiтей i бояриня Катерина. Дружина Добромира дуже важко переносила несподiвану втрату, крiм того, iй була нестерпною розлука з улюбленим сином Ратимиром, який пiсля смертi дружини залишив рiдний будинок. Ратимир вiдправився на службу до Великого князя, ставши його посланником. Тепер вiн тинявся свiтами, подовгу не з’являючись додому, живучи своiм життям i майже не цiкавлячись своiм сином, якого десь у глибинi душi звинувачував у смертi коханоi Родени.

Але йшов час i час лiкував. Перестороги Мечислава були даремними, Ладомира стала незамiнною у боярському домi. Вона з усiм справлялася, i з господарством, i з дiтьми, й Катеринi стала пiдтримкою i розрадою. Поступово бояриня поверталася до реалiй цього життя, звернула свою увагу на онукiв, адже попервах вона визнавала за онука лише Ратимирового сина Добромира. Тепер же бояриня навiть Переслава гладила по голiвцi, який не був для неi кровним онуком. Жiноча доброта Катерини брала верх над горем i непомiрними втратами.

Як би життя не складалося, Мечислав був задоволений усiм поворотом подiй. «Недарма Боги до мене прихильнi. Все збуваеться, про що я мрiяв. Тепер я став командиром найкращоi когорти у всiй великокняжiй дружинi. Можливо, колись Великий князь мене зробить воеводою, адже Володимир мае вiдчувати вину перед родиною боярина Поклiнного. Крiм того, там росте його син, а ним опiкуеться саме моя дружина», – з такими думками долав шлях iз Киева до Переяслава Мечислав Вiдчайдушний, бастард переяславського боярина Добромира Поклiнного…

…Раптом Мечислав трохи натягнув повiддя i прислухався до дихання коня i його поведiнки. Командир когорти вiдчув тривогу у поступi коня i ця раптова тривога передалася Мечиславу. Буланий стишив хiд i заiржав. «Десь поряд таiться небезпека», – помислив Мечислав i, роззирнувшись, поглянув на своiх воiнiв. Тi також притримали коней, намагаючись зрозумiти, що стурбувало iхнього командира, адже з виду все виглядало спокiйно.

– Мабуть, якiсь духи носяться цими просторами, – промовив командир усмiхнувшись, заспокоюючи себе i своiх воiнiв.

– А можливо, десь звiр дикий зачаiвся, от i настрахав коней, – зробив здогад один iз дружинних воiнiв.

– Там, – прислухаючись, проговорив молодий воiн Данеслав, – там чути окрики людей i тупiт кiнських копит.

Всi воiни прислухалися, але нiхто нiчого не чув, тому всi здивованi погляди повернулися до молодого воiна.

– Ось там, – знiяковiло i знизуючи плечима вказав рукою Данеслав, – за цим пагорбом, там щось недобре вiдбуваеться.

– Вперед! – недовго задумуючись i взявши на вiру слова юнака, рявкнув Мечислав.

Кiлька хвилин шаленого галопу – i за поворотом, який вiдкрився воiнам, постала люта i кривава картина. Бiля перевернутих трьох повозок лежало закривавлених, понiвечених, порубаних шiсть тiл. Жорстокiсть, з якою було вчинено дане звiрство, вразило усiх воiнiв, хоч бiльшiсть iз них були звиклими бачити кров i смерть.

Воiни, зупинивши коней, якусь мить з подивом дивилися на картину, яка iм вiдкрилася, намагаючись зрозумiти, що тут сталося. Що за кривава розправа вiдбулася на цьому рiвному мiсцi? Навколо нiкого не було, лише кiлька десяткiв кiнських слiдiв вiдходили вбiк вiд тракту.

– Постраждали люди мого батька, боярина Добромира, – скочивши з коня, промовив Мечислав, упiзнавши одного вбитого, який лежав бiля повозки i був найменше понiвечений.

– Хто ж мiг дозволити собi наважитися так зухвало i люто напасти на людей боярина? – запитав блiдий i стурбований побаченим один iз воiнiв на ймення Простовид.

– Навiть уявлення не маю, адже батько не може мати ворогiв у цих землях. Донедавна вiн ще був посадником цих земель, – розвiвши руки, промовив Мечислав.

Вiтер засвистав у повiтрi, це, мабуть, душi невинно убiенних залишали своi тимчасовi домiвки. Десь там за горбом прокричав пугач i вiд того вiщого голосу моторошно стало воiнам. Дехто зiтхнув, хтось скривися, хтось поморщився. Всi розумiли, що зараз стоять на межi мiж життям i смертю. На територii, на яку зараз зайдуть «вищi провiдники», щоб забрати душi померлих i провести iх до шляху слiдування у iнший свiт.

– Командире, сюди! Тут е один живий, – вiд дальньоi повозки почувся голос Данеслава.

Всi воiни одночасно озирнулися на юнака, який нахилився над закривавленим тiлом. Мечислав першим усвiдомив почутi слова i, рвонувши з мiсця, пiдбiг до понiвеченого тiла.

– Ти чуеш мене, – прохрипiв, нагнувшись, Мечислав, – скажи, хто то був, i моя помста буде страшнiшою за будь-яку кару.

– Печенiги, – прошепотiло понiвечене тiло, i це було останне слово, яке воно промовило у цьому земному життi…




3. Святовид

Боги дали нам цю Землю


Волхв Святовид сидiв на невеликому стiльцi у гостиннiй кiмнатi бiля камiнного вогнища, чекаючи коли вийде до нього його батько боярин Добромир. Хоча Святовид прийшов не лише побачити батькiв. Вiн прийшов, щоб оповiсти своiм малолiтнiм племiнникам iсторiю творення нашого свiту, який був переданий для життя нашим пращурам…

…Те, що Святовид стане волхвом, всi у родинi знали з часу його народження. Спочатку бояриня Катерина намагалася перечити своему чоловiковi Добромиру, але той не взяв до уваги ii заперечень, промовивши: «Вiн наш первiсток, а тому стане волхвом, тому що так хочуть Боги». Бiльше Добромир нiчого дружинi не пояснював, вважав що на то немае нагальноi потреби. Так i сталося. Досягши вiдповiдного вiку, Святовид став на шлях служiння Богам.

Служив Святовид самовiддано i Боги оцiнили його устремлiння та пориви. Вiдносно за короткий час вiн став одним iз самих авторитетних волхвiв у великокняжiй державi. Переяславський волхв Святовид був другом i поплiчником Верховного волхва Святозара Свiтлого увiйшовши у Вузьке Коло Вищих волхвiв Рiдноi Землi.

Добромир радiв успiхам сина, сподiваючись, що саме його служiння здобуде прихильнiсть Богiв до родинного обiйстя Поклiнних. Тодi старий боярин навiть не мiг помислити, що саме Святовиду судилося запалювати Краду, на якiй в останню земну путь будуть вiдправленi найближчi родичi. Боги виявилися невблаганними i безкомпромiсними, вони захищали родину вiд рiзних окiльних i злих бiд, але те що було визначено Богами, давно мало здiйснитися належним чином…

…Святовид зiтхнув i вiдсахнувся вiд вогнища, яке стало сердито трiскотiти i розкидатися iскрами, пiсля того, як вiн кинув до камiна свiже полiно, яке мабуть було не зовсiм сухим. Це, мабуть, i розiзлило вогонь, який хотiв готовоi поживи. Одна iскра попала на рукав одежi волхва i Святовид швидким порухом руки вiдкинув ii, щоб злiсна часточка вогню не встигла на одежi волхва залишити свiй слiд, адже це могло бути дурним знаком для служителя Богiв.

Святовид пiдвiвся i оглянув своi одежi, щоб переконатися, що якась пустотлива малесенька часточка полум’я не заподiяла шкоди його вбранню. Одягнений волхв Святовид був вiдповiдно до його високого статусу, хоч i не у святково-обрядовi, але у добротнi i дорогi одежi. Бiла з вiдбiрного полотна довгопола тунiка з широкими рукавами була вишитою спереду вздовж усiеi застiбки. Тунiка була пiдперезана добротним вишитим поясом, який був зав’язаний спереду вузлом, трiшки повернутим улiво. З вузла спадали донизу кiнцi вишитого пояса. Поверх тунiки була одягнена з дорогого сукна накидка з широкою вiдлогою. На накидцi був вишитий символ Боговник. Цей символ уособлював Вiчну силу i заступництво Свiтлих Богiв людинi, яка стала на шлях Духовного розвитку i досконалостi, оберiгаючи той шлях, який був вибраний волхвом.

Святовид хотiв пройтися кiмнатою до вiкна, але дверi розчинилися i до кiмнати увiйшла Ладомира, дружина Мечислава, яка вже кiлька рокiв була управителькою боярського дому. Увiйшовши, вона, приязно усмiхнувшись, поклонилася братовi свого чоловiка. Святовид окинув оком дружину свого брата i на якусь мить замилувався нею. Ладомира була гарна, статна жiнка iз нiжними рисами обличчя. Крiм того вона одягалася хоч просто, але вишукано i з великим смаком. Кожен елемент одягу пiдкреслював жiночнiсть i привабливiсть Ладомири.

Голова жiнки була акуратно i щiльно обгорнута убрусом iз бiлого шовку, який був вишитий на кiнцях мереживним узором. Один iз кiнцiв убруса також обгортав пiдборiддя, де був заколотий невеликою застiбкою. Інший кiнець убруса звисав на плече. Довга бiла сорочка була дещо звужена донизу, де бiля самих п’ят ii вiнчала орнаментна кольорова вишивка. Рукава сорочки були зiбранi до лiктя у зборку i пiдтримувалися бiля зап’ястя невеличкими поручами. Комiр жiночого вбрання, щiльно облягаючи шию, був не гладенький, а у зборку пiд пiдшивку.

Поверх сорочки Ладомира носила недовгий навершник з широкими недовгими рукавами, вишитими по краях. Навершник також був бiлий, вишитий орнаментними колами, якi пасували до вишивки на сорочцi. Але на вiдмiну вiд сорочки навершник мав шийний розрiз, який був застiбнутий невеликим гудзиком. Вишивка у декiлька кольорiв навколо шийного розрiзу була гарна, пишна i багата.

Навершник внизу мав край саме у тому мiсцi, де була зав’язана одна iз головних ознак замiжньоi жiнки – понева. Ця незшита спiдницяi складалася iз трьох прямокутних пiлок, прикрiплених до поясного очкура. Понева була коротшою вiд сорочки, прикриваючи ii до литок, i мала спереду для зручностi розрiз. Взута Ладомира була у черевички iз цупкоi тканини з трохи загостреними носками.

– Боярин Добромир вже знае, що ви прийшли. Вiн зараз вийде до вас, – миловидним голоском, з ледь помiтним чужинським говором прощебетала Ладомира, – а я зараз переодягну дiтей i приведу до вас.

Промовивши останнi слова, Ладомира дочекалася, щоб волхв кивнув головою, а тодi, трiшки присiвши, поклонилася i вийшла iз кiмнати.

«Гарна дружина у мого брата бастарда», – усмiхнувшись помислив Святовид, зовсiм без заздрощiв, а заодно згадавши свою кохану Чаруну. Ту Чаруну, яка направду причарувала хлопця, позбавивши його душевного спокою, розриваючи душу i серце навпiл. І як не намагався Святовид знайти рiвновагу у своiх почуттях до цiеi таемничоi жiнки, поки що цi спроби були невдалими. Серце продовжувало сумувати, а пам’ять нiяк не могла забути тi романтичнi митi, проведенi разом iз Чаруною.

Чаруна була родичкою Верховного волхва Святозара. Сестрою його дружини Ягни. Жила воно на краю спадкового княжого поселення Ольжичi i була вiдомою на всю округу знахаркою. Здавалося, що iхню зустрiч готували Боги, адже можна так сказати, що вона були створенi одне для одного, були двома половинками одного цiлого. Але однiеi митi якiсь невiдомi, можливо, не зовсiм добрi сили вирiшили все по-iнакшому, захотiвши створити певну кiлькiсть перепон на шляху до щастя двох закоханих людей, спрямувавши iх у лоно пiдступного непорозумiння.

Святовид скривився вiд болючого спомину, адже вiн знав, що йому важко буде жити без цiеi жiнки, у той же час забути вiн ii не зможе, а як досягти порозумiння з нею, вiн не знав. Зiтхнувши, Святовид повернувся до вхiдних дверей, якi розкрилися позаду нього. На порозi постав славний його батько, боярин Добромир Поклiнний.

Син, як належить, з повагою схилив голову перед батьком. Добромир пiдiйшов до сина i обiйняв його.

– Мiй славний волхв, – усмiхнувшись, промовив старий, – як добре, що ти завiтав до нас, я дуже радий тебе бачити.

– Моi вiтання, батьку, – приязно усмiхаючись, але з глибокою пошаною промовив Святовид, – я прийшов, щоб побачити вас, окрiм того хочу поспiлкуватися iз вашими онуками. Думаю, вони вже готовi до сприйняття iсторii творення нашого свiту.

– Це дуже добре i дуже вчасно, – промовив Добромир, взявши сина за плечi, – але мене турбуе одна серйозна обставина.

– Яка? – насторожено запитав син з тривогою у серцi, що у родинi знову щось не гаразд.

– Мене, сину, турбуе, що я нiяк не дочекаюся онукiв вiд тебе, – дивлячись у вiчi синовi, з ледь помiтною усмiшкою промовив Добромир.

Цi слова батька, як i спомин про Чаруну, кольнули Святовида у самiсiньке серце. Вiн якусь мить мiркував, що вiдповiсти батьковi, але не встиг. На порозi кiмнати з’явилося трое малюкiв у супроводi Ладомири.

Можна було диву датися, яким чином ця миловидна, середнього зросту жiнка дае раду трьом непосидючим малюкам, адже крiм Ладомири вони нiкого не слухалися. Ще одна дивина, що коли кожен iз цих хлопчакiв залишався на самотi або у присутностi будь-кого iз дорослих, вели себе сумирно, тихо i слухняно, але лиш тiльки вони збиралися трое докупи, то раду iм могла дати лиш Ладомира.

Хлопчаки, ступивши декiлька крокiв вiд порогу, зупинилися. Спочатку вони за вказiвкою своеi виховательки вклонилися старому боярину, а потiм повернулися до Святовида i також шанобливо вшанували його. Ушанувавши старших родичiв, хлопчаки повернулися i поглянули на Ладомиру, щоб дiзнатися, що iм слiд далi робити.

Ладомира також поклонилася i провела дiтей до розставлених табуреток i всадовила iх, наказавши уважно слухати все, що для них будуть розповiдати, поклонилася i полишила кiмнату, тому що мала багато клопоту по господарству.

– Я бачу ви вже достатньо пiдросли, з того часу, як я вас бачив уостанне, – привiтно i приязно усмiхнувшись, промовив волхв, – тепер ви майже дорослi i вам слiд знати iсторiю нашоi рiдноi землi. Тiеi землi, на якiй ви живете.

– Це дуже цiкаво знати, тому я також iз задоволенням послухаю, – хитнувши головою, промовив старий боярин.

– Ну, що ж, дуже добре, тодi розпочнемо, – промовив Святовид, закликаючи усiх до уваги. – Наймудрiшi волхви Орiани про створення нашого споконвiчного свiту оповiдали так: «Око було завжди, i було воно вiчно. І з Вiчностi воно летiло у Вiчнiсть. Та одного разу Око зупинилося, пролетiвши чорне безмежжя впродовж безконечноi кiлькостi часу i не знайшовши краю пiтьмi. Зупинившись раптом iз невiдомих причин, Око засумувало i пустило Сльозу. Та Сльоза була Чистою-пречистою Росинкою. Саме з цiеi Сльози-Росинки вродилося диво: Першоптах i Першобог – птиця Сокiл. Золотаве пiр’я цiеi неймовiрноi птицi осяяло непроникну нiч. Коли вiчна пiтьма розсiялась, Сокiл розправив крила i почав кружляти над Оком. І пустив Сокiл золоту Сльозу-Росинку, вона впала на Око. І вмить розрослося Око у великий острiв серед мороку. Тодi пустив Сокiл срiбну Сльозинку, i впала вона посерединi острова, де утворилося озеро Живоi Води. Пiсля цього Сокiл пустив ще одну Сльозу-Росинку, тепер вже зелену. Вiд зеленоi сльозинки проросли дивовижнi квiти й густi високi трави на островi й берегах озера. Тодi Сокiл сiв мiж квiти й став глибоку думу думати…

Волхв Святовид зробив паузу i поглянув на трьох малюкiв, якi сидiли навпроти нього, щоб переконатися, що племiнники розумiють все те, що вiн намагаеться донести до iх дитячоi свiдомостi. Потiм вiн перевiв погляд на старого боярина, який сидiв на вiддалi у гостьовiй кiмнатi i, задоволено усмiхаючись, кивав головою. Добромиру щиро хотiлося, щоб Святовид донiс до дитячих душ iстиннi уявлення про iснуючий свiт, звiдки вiн узявся i за якими законами жив, живе нинi i житиме вiчно.

Як на диво, дiти сидiли сумирно i уважно слухали, навiть не клiпаючи очима. Позвiзд сидiв, склавши руки перед собою i схиливши набiк голову. Добромир гойдав лiвою ногою, але робив вiн те не усвiдомлено, дивлячись на дядька здивованим поглядом. Переслав сидiв рiвно iз напiввiдкритим ротом. Можливо, дiтлахи i не все розумiли, але цiкавiсть мовленого дядьком, який ще до того був волхвом, та авторитет дiда Добромира, який сидiв позаду, був беззаперечний i непохитний. Окрiм того, Ладомира попередила кожного, що вони сьогоднi мають бути чемними, як нiколи. Чийому-чийому слову, а слову Ладомири дiти вiрили без будь-яких сумнiвiв.

Дiти сидiли на високих дерев’яних табуретках, звiсивши ноги, не достаючи до пiдлоги, яка була встелена хутряними попонами, щоб оберiгати малюкiв вiд ще зимовоi прохолоди. Одягненi дiти були майже однаково, щоб всi були рiвними i нiхто не вирiзнявся якимось особливим зверхнiм положенням щодо iнших. Усi трое буди одягненi у тонкi бiлi сорочки, вишитi червоними нитками навколо шиi i на грудному розрiзi. Єдине що вiдрiзняло, це вишивка на сорочках. Кожний малюк мав свiй вишитий взiрець на сорочцi. Сорочка у кожного була пiдперезана вузьким шкiряним поясом, який був застiбнутий на металеву пряжку. У Позвiзда пряжка була округлоi форми, а у його братiв чотирикутна. Поверх сорочки на малюкiв був одягнений короткий сiруватий iз рiзними вiдтiнками плащ, який був у всiх пiдбитий хутром, тому що весна була ранньою i зимовий холод ще нагадував про недавнi лютi морози. Взутими малолiтнi бояри були у короткi шкiрянi чобiтки. У тi чобiтки були заправленi штани iз темного сукна.

«Як вiн схожий на свою покiйну матiр, – зловив себе на думцi Святовид, оглядаючи дiтей i зупинивши свiй погляд на Добромировi молодшому, – здаеться, крiм очей вiн нiчого бiльше не отримав вiд Ратимира».

Перевiвши свiй погляд на Переслава, Святовид вкотре iз здивуванням вiдзначив схожiсть малюка iз старим боярином. Волхв навiть пригадав, що старшi люди стверджували, що недарма це дитя наречене Переславом, адже у ньому живе дух старого, покiйного Переслава, який був батьком боярину Добромиру.

Поглянувши на Позвiзда, Святовид вiдзначив, що у цьому дитятi були родовi ознаки як батька, так i матерi. У його рисах можна було з легкiстю розгледiти як Великого князя Володимира, так i покiйну Добромиру.

Помисливши так, Святовид вiдчув, як сердечний щем жалю розтiкся по його грудях. І невiдомо було, чи вiн жалкував за смертю двох юних красунь, одна з яких була рiдною сестрою, чи жалкував за молодшим братом, якого вже бiльше року не бачив. А можливо, жалкував за тим, що двое iз цих трьох безгрiшних дiтей ростуть, можна сказати, сиротами.

«Ратимир не захотiв миритися зi смертю своеi коханоi Родени, пiшов у далекi свiти, вiддае свое життя служiнню Великому князю. Великий князь також зрiдка згадуе про свого нащадка», – зiтхнувши, помислив волхв, знову поглянувши спочатку на молодшого Добромира, а тодi на Позвiзда.

– І довго птах Сокiл думав свою думу? – пролунав у кiмнатi дитячий голосок Переслава, виводячи Святовида iз роздумiв.

– Так, довго думу свою думав Сокiл. Мабуть, проминула велика тьма часу з тiеi митi, коли птах Сокiл почав свою думу, – хитнув головою, усмiхнувшись дитячому запитанню, заодно збираючи докупи усi думки, якi вiн хотiв сьогоднi повiдати племiнникам.

– А що було далi? Що Сокiл вчинив? Що вiн надумав? – з непiдробною цiкавiстю запитав тепер уже Позвiзд.

– Що вчинив? – перевiвши погляд на великокняжого нащадка, промовив Святовид, радiючи, що малюки проявляють зацiкавленiсть до iсторii створення нашого свiту. – Сокiл знiс золотий жолудь.

– Золотий жолудь? – чи то здивовано, чи то зачудовано промовив малолiтнiй боярин Добромир Ратимирович.

– Так, золотий жолудь, – кивнув головою дядько, вiдчуваючи, як у малюкiв пробуджуеться голос кровi: «Не дивлячись нi на що, цi дiти плоть вiд плотi нащадки перших людей, якi заселили цю споконвiчну землю. Вони нашоi рiдноi кровi, тiеi кровi, яку у собi носять усi нащадки прадавньоi Орiани».

– І що сталося з тим золотим жолудем? – щиро дивлячись дядьковi у вiчi, запитав Позвiзд Володимирович.

– І сталося диво, моi дорогi хлопчики, виросло з того жолудя розкiшне й могутне Першодерево. Це дерево не що iнше, як Прадуб, або Дуб-Стародуб.

– Першодерево. Прадуб. Дуб-Стародуб, – наче усвiдомлюючи i уявляючи почуте, прошепотiли по черзi малюки, чомусь переглянувшись мiж собою, наче переконуючись у правдивостi почутого.

– І дало те дерево плоди. Вони наче зорi розцвiли на його крислатому гiллi, – продовжував мовити волхв Святовид, – то вродили яблука.

– Яблука? – запитуючи, знову захоплено переглянулися малюки.

– Саме так, але тi яблука не були простими, то були молодильнi яблука, якi е плодами невмирущостi, – промовив Святовид i зиркнув на старого боярина, який, склавши долонi, також уважно слухав, наче уперше.

– Молодильнi яблука, якi е плодами невмирущостi, – стиха, собi пiд нiс прошепотiв Добромир молодший.

– І стало довкола свiтло й весело. Тодi злетiв Сокiл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Вирiй. Тут мое мiсце на вiки вiчнi. Звiдси я творитиму Свiт».

Святовид знову зробив паузу, даючи племiнникам можливiсть глибоко усвiдомити почуте, щоб iхнi оченята посвiтлiли вiд розумiння Великого творення. Поки хлопчаки мiркували над почутим, Святовид пройшовся по кiмнатi, спочатку до вiкна, вiд вiкна до вогнища, а тодi повернувся до свого батька. Поглянувши, переконався, що старий задоволений, знову пiдiйшов до дiтлахiв, щоб продовжити розпочату оповiдь.

– І знову поринув у свою глибоку думу Сокiл-Род. Довго-довго вiн мiркував свою думу. І ось знiс вiн два яйця: одне було бiле, а iнше чорне. Впали цi два яйця у озеро Живоi Води, i вродилися з них Бiлий Лебiдь i Чорний Лебiдь. Попливли Лебедi назустрiч один одному i стали люто битися. Тодi з вершини Дуба-Стародуба сказав iм Сокiл: «Зупинiться!» І лебедi одразу ж перестали битися. І мовив до них Сокiл: «Я даю вам Слово i Розум. Вийдiть з води i станьте обабiч мого Дуба». Вийшли лебедi з води й одразу перетворилися на людиноподiбних велетнiв. Тiльки в одного велетня шкiра була бiла, волосся – русяве, очi – блакитнi, а в другого все було чорне – i шкiра, i волосся, i очi. І знову мовив до них Сокiл: «Зiрвiть з дерева по яблуку i з’iжте iх». З’iли велетнi по молодильному яблуку i вiдчули в собi силу неймовiрну. Тодi сказав iм Сокiл: «Тепер ви невмирущi Боги». Велетнi з пошаною вклонилися Соколу. І звернувся Сокiл до бiлошкiрого: «Ти е Бiлобог. Володар Свiтла й бiлого Свiту та всього, що створиш у ньому». Потому звернувся Сокiл до чорношкiрого: «Ти е Чорнобог. Володар ночi i пiтьми та всього, що створиш у нiй». А тодi Сокiл звернувся до обох, промовляючи: «Ви е Добро i Зло, Краса i Погань, Свiтло i Тьма, Правда i Кривда. І ви будете завжди, скрiзь i вiчно. Бо ви е Життя. І тi, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла i так само не зазнають Краси без Поганi, бо iнакше не знатимуть, що таке життя i навiщо жити в ньому».

Святовид, ступивши крок назад, припинив свою оповiдь, на якусь мить замислившись. Тепер йому слiд було оповiдати про живе Творення двох Богiв i вiн замислився, дивлячись у вiчi добрих i щирих дитячих душ, мiркуючи, яким чином вiрно донести до них основнi принципи гармонiйного творення всього сущого. Адже саме вiд першого сприйняття розумiння двох шляхiв, якi ведуть або по колу налiво, або по колу направо, буде залежати iхнiй майбутнiй життевий вибiр.

– Одного разу зронив Сокiл два великих пера. Одне перо було чорне, а iнше бiле. І полетiли вони донизу. Чорне перо оминуло Вирiй i полетiло прямiсiнько у царство Пiтьми до Чорнобога. Чорнобог побачив те перо i схопив його, щоб роздивитися, але не встиг, тому що тiльки вiн взяв перо у пальцi, як одразу Володаря Пiтьми зморив сон. Невiдомо, скiльки Чорнобог спав, але проснувшись вiн став робити те, що йому звелiв увi снi Сокiл-Род. Вiн вiдломив гострий, цупкий утинок вiд корiння Прадуба, який прорiс крiзь товщу Вирiю аж у Царство Пiтьми. І вдарив Чорнобог себе гостряком у лiве стегно. Так сильно вдарив, що з рани хлинула холодна i чорна кров. Спочатку змочив Чорнобог тiею кров’ю перо, а тодi тричi на нього плюнув. І перетворилося те перо на Велетня Змiя. І був той Змiй триголовим, вогнедихаючим, слизькокрилим, пазурятним, вкритим холодним товстим панцером. Заревiв Змiй, розправляючи величезнi крила, так що аж пiтьма здригнулася вiл того ревiння. Чорнобог неймовiрно зрадiв такому переродженню: «Ось ти явився у цей Чорний Свiт, мiй кревний син. Ти моя сила i моя надiя».

Святовид помiтив, що дiтлахи дивляться на нього широко розкритими очима, намагаючись уявити все мовлене ним. Всеслав повертiв голiвкою, а малолiтнiй Добромир продовжував сидiти iз розкритим ротом.

– А що з бiлим пером? – клiпнувши очима, по-дитячому наiвним голоском запитав Позвiзд, – до кого воно потрапило?

– Так, – пожвавiшав Всеслав, пiдтримуючи брата, – а бiле перо на кого перетворилося?

– Мабуть, на бiлого Змiя, – раптом зробив припущення Добромир-молодший.

– Бiле перо з Сокола-Рода впало у Вирiй, – усмiхнувшись продовжив свою розповiдь Святовид. – Пiдхопив те перо Бiлобог, подивився на нього, та раптом його здолав крiпкий сон. Проснувшись, Бiлобог почав вчиняти так, як йому увi снi повелiв Сокiл-Род. А повелiв вiн йому вiдломити вiд Дуба-Стародуба гострий утинок гiлляки i вдарити ним себе у стегно. Так i вчинив Бiлобог, вдаривши себе у праве стегно, та так сильно, що з рани бризнула гаряча червона кров. Змочив у своiй кровi Бiлобог перо, а потiм тричi сплюнув на нього i сталося диво. Те бiле перо, окроплене гарячою кров’ю, раптом перетворилося на могутнього велетня. Був той велетень мiцний, наче з каменю витесаний, золоточубий, срiбновидий, з пучком вогненних стрiл у десницi. Зрадiвши цьому дивовижному перевтiленню, гучно мовив Бiлобог: «Вiтаю твое народження, сину мiй! Ти е Перун, захисник Вирiю i усього Бiлого Свiту. Ти е моiм вiйськом i моею силою i надiею. Сила твоя у вогненних стрiлах, що iх народжуватиме твоя Свята десниця».

– Бачиш, не Змiя бiлого було творено, а самого Перуна, Бога нашого, – повчально прошепотiв Позвiзд Добромиру, пiднявши догори вказiвний палець правоi руки.

Добромир кивнув голiвкою, але нiчого не вiдповiв, можливо, вiн знiяковiв вiд того, що помилився у своему припущеннi, тому озирнувшись зиркнув на дiда, а тодi поглянув на Святовида.

– Добромире, я також думав, що з пера буде творено бiлого Змiя, – пiдтримуючи брата, промовив Переслав, втягнувши шию у плечi, наче соромлячись свого зiзнання.

Пiдбадьорений Добромир усмiхнувся, поглянувши iз вдячнiстю на брата. Позвiзд же знизнувши плечима, наче граючи якусь гру, зиркнув iз-пiд лоба на обох братiв i вони всi трое розсмiялися.

– Довго сидiв Сокiл-Род на вершечку Дуба-Стародуба й думу думав, – продовжив, усмiхаючись, оповiдь Святовид, пiсля того як малюки перестали смiятися, – а по завершеннi своеi думи звернувся до Бiлобога, промовивши: «Ти, сину мiй, пiрни на дно озера i набери скiльки можеш священного золотого пiску i розсiй в пiтьмi його, аби твердь була». Пiрнув Бiлобог на дно озера Живоi Води, схопив пiску в обидвi жменi, випiрнув з води i пiшов Чорний Свiт пiском засiвати. І там, де вiн сипав, – утворилася Земля з долинами i полями. Тодi Перун слово мовив до Сокола: «Великий Роде, дозволь i менi йти Землю творити». І сказав йому Сокiл: «Іди». І ось пiрнув Перун на дно озера, набрав у обидвi жменi священного пiску, та тiльки хотiв випiрнути, аж озеро Живоi Води товстою кригою вкрилося. Що робити Перуновi? Вiн пiсок запхав собi в рот, а в руки схопив з-за пояса вогненнi стрiли й щосили пробив ними кригу. Випiрнувши, Перун кинувся Землю творити. І де вiн випльовував з рота пiсок, там гори утворилися.

Святовиду згадалося, як вiн у дитячому вiцi уперше почув розповiдь про Перуна, його вогненнi стрiли та Творення Свiту. Як захоплено вiн тодi ii сприймав iз вуст старого волхва Святолика. Історiя через бiльше як двое десяткiв лiт повторювалася. Тепер Святовид, з такими самими захопленими вiдчуттями, оповiдав давню iсторiю Великого Творення онукам свого батька, якi зачудовано дивилися на свого дядька волхва. «Ця iсторiя назавжди мае вiдкластися у Серцях i Душах юних нащадкiв роду Поклiнних», – помислив Святовид.

– І звернувся знову Сокiл-Род, Творець усього сущого до Бiлобога: «Сину мiй, Землю створено. Вона мае чудовi блакитнi очi, якi ми назвали озерами. У тих озерах повно риби, але ii нiхто не ловить, нiхто не споживае. Земля пустельна i нема кому ii обробляти. Земля потребуе iснування розумних iстот. На Землi повиннi жити люди, тому ми маемо iх сотворити. Чи погоджуешся ти, сину, на таке Творiння?». «Погоджуюся, Батьку наш», – вiдповiв Бiлобог. «Якщо так, то пiрни на дно Священного озера i набери якомога бiльше золотоi глини». Так Бiлобог i вчинив. І сказав йому Творець: «Вилiпи iз цiеi золотоi глини вродливу Жiнку. Вилiпи ii за подобою своею, але так, щоб у неi все було жiночне i красиве». І став Бiлобог створювати iз золотоi глини Красуню-жiнку. А Сокiл-Род слiдкував за творенням i пiдказував, якими мають бути ii частини тiла. Коли творiння було завершено, Сокiл поглянув на прегарну постать Жiнки i мовив: «Це е Краса». Злетiвши з Прадуба, Творець вдихнув життя у вуста Красунi. Тiеi ж митi та ожила, оглядiлася i промовила: «Як довго я спала». «Так, ти спала вiчнiсть, – промовив до неi Сокiл, – а тепер ми даемо тобi життя. Ось Земля перед тобою. Ти маеш iти туди i зачати рiд Перших людей». «А хто я? Як мене звати?» – запитала Жiнка. «Ти е Слава, – вiдповiв iй Сокiл-Род, – таке твое iм’я, тому що ти перша Людина на Землi. Перша Жiнка. Отже, ти маеш бути славною, адже ти будеш першою Господинею на Землi». «Що ж я маю робити на Землi?» – запитала у Творця Слава. «Ти мусиш народжувати дiтей, – вiдповiв Сокiл, – годувати i ростити iх»…

– Як наша мама Ладомира, так? – раптом озвався несмiливим голоском Добромир.

Святовид вiд несподiванки запнувся на пiвсловi, поглянувши спочатку на малюка, який щирими оченятами дивився на нього. Тодi перевiв погляд на старого боярина, який, скривившись, повертiв головою. Видно було, що почутi дитячi слова причинили йому душевного болю.

– Так, – кивнув головою Святовид, швидко мiркуючи, як вийти iз непростоi ситуацii розповiдi про Велику Матiр, коли перед тобою сидить двое малюкiв, якi не знали рiдноi материнськоi любовi, а отримували ii вiд чужинки Ладомири, яка замiнила кровну матiр.

Не ставши заглиблюватися у деталi розповiдi, щоб не порiвнювати Ладомиру iз Великою Праматiр’ю, Святовид вирiшив пропустити детальний опис Слави, знову зиркнувши на свого батька. Той продовжував сидiти на своему мiсцi, похитуючи головою.

– «Роде Великий, – промовила Слава, – я бажаю йти на Землю». «Іди», – вiдповiв iй Творець. Ось так на Землi з’явилася Перша Жiнка, яка стала матiр’ю Перших людей на Землi.

– А як з’явилися першi чоловiки? – iз дитячою наiвною цiкавiстю запитав Переслав.

– Зараз розповiм, – радо промовив волхв, переходячи на iншу тему розповiдi. – Пiсля того, як пiшла Слава на Землю, звернувся Сокiл-Род до Бiлобога: «Сину мiй, пiрни на дно Священного озера i пiдiйми звiдти единого каменя, що там лежить». Пiсля того як Бiлобог виконав прохання Творця, той знову до нього звернувся: «Ось з цього прегарного каменю витеши Чоловiка за подобою своею». Почав Бiлобог виконувати свою чергову працю, витесувати великого Богатиря, а Сокiл спостерiгав за його творiнням i пiдказував, як творити ту чи iншу частину тiла. Коли Бiлобог закiнчив свою працю, то перед ними постала могутня постать Чоловiка. Сокiл поглянув на творiння Бiлобога i, сказавши: «Це е Сила», вдихнув життя у вуста Велетня. І враз той ожив, озирнувся навколо й мовив: «Як я довго спав». «Так, ти спав цiлу вiчнiсть, – промовив до Велетня Творець, – але тепер ти отримав життя. Ось перед тобою Земля, ти маеш спуститися на неi, щоб жити i творити рiд людський». І запитав Чоловiк у Рода: «А хто ж я?». Творець вiдповiв йому: «Ти е Гук, таке iм’я твое. Бо дужим гуком своiм огласиш ти мертву Землю i сповiстиш, що на нiй починаеться життя людське. Ти гукатимеш свою суджену Славу, яка вже ходить по Землi й шукае житло для тебе i для себе. Вона тобi скаже, що ти маеш робити: чи на полювання йти, чи рибу ловити, чи житло впорядковувати. А ще ти маеш знайти гору, яка називатиметься гора Гук. На нiй ти складатимеш подяку i шанування Творцю». «Боже мiй великий, чи зможу я все те робити, що Ти менi велиш?» – засумнiвався Гук. І мовив Творець: «Насилаю на тебе вмiння робити все, що доведеться на Землi». У ту ж мить, скрикнувши, промовив Гук: «Роде великий, я вiдчуваю у собi вмiння робити все, що треба на Землi. А ще я маю велике бажання стати чоловiком Слави. Тiеi жiнки, яка стане Матiр’ю перших людей i усього роду людського. Я хочу йти на Землю». «Іди», – вiдповiв йому Сокiл-Род. Так був явлений у Земний Свiт батько Перших людей i усього роду людського.

Святовид, склавши долонi, кiнчиками пальцiв доторкнувся до пiдборiддя, дивлячись на дiтей i розмiрковуючи, чи варто продовжувати далi. Чи готовi дiти ще сприймати не легку для iхнього дитячого розумiння iсторiю Творення? Волхв запитально подивився на старого боярина, який сидiв позаду дiтей на тапчанi пiд стiною. На здивування Святовида, старий боярин слухав з не меншою цiкавiстю, нiж малолiтнi дiти. Могло здатися, що Добромир цю iсторiю чуе вперше. Але чув вiн ii не вперше i знав з самого дитинства, просто у Добромира було свое надто трепетне вiдношення до Богiв. Вiн неодноразово намагався зрозумiти, у чому провина його роду перед Природою, перед Богами. У такi хвилини вiн намагався вiдчути, зрозумiти голос i бажання Богiв. Тому Добромир кивнув головою, на знак того, що Святовид може продовжувати свою розповiдь.

– Сокiл-Род звернувся до Бiлобога i Перуна: «Не гоже нам, Богам, залишати своiх дiтей напризволяще, мусимо допомогти iм», – продовжив свою оповiдь Святовид, поглядаючи на дiтлахiв, чи уважно вони слухають. – І знiс Творець Золотий Жолудь i Золоте Зернятко, повелiвши Бiлобоговi посадити iх на Землi своiй та полити Живою Водою. Посадив Бiлобог Золотий Жолудь та Золоте Зернятко, полив Живою Водою. І сталося диво-дивне, з Жолудя Золотого вирiс молодий крислатий зелений дуб, вершиною якого був надзвичайноi i небаченоi вроди юнак, що спав мiцним сном. А з Золотого Зернятка вирiс великий Житнiй Колос, вершиною його була надзвичайноi i чарiвноi вроди дiвчина, що спала мiцним сном. Злетiв Творець iз Прадуба й вдихнув життя, спочатку у вуста юнака, а потiм передав свiй дух прекраснiй дiвчинi. У ту ж мить обое, i юнак i дiвчина почали дихати, ожили, розплющивши очi й одним голосом мовили: «Як довго ми спали!» «Ви спали вiчнiсть, – промовив Сокiл, – а вiдтепер я даю вам Життя Вiчне». І повелiв iм Сокiл-Род прийти до Вирiю. Довго iшли вони пустельною Землею посеред напiвтемряви та пронизливого холоду. Здолавши важкий шлях, юнак i дiвчина прийшли до свiтлого Вирiю, де спiвали пташки i було тепло. Стали вони перед Прадубом, на вершечку якого сидiв Сокiл-Род. І сказав Сокiл юнаковi: «Ти е Дажбог. Найщедрiший Бог, бо щедро будеш засаджувати Землю лiсами, гаями, травами, квiтами, заселятимеш живнiстю, звiром i птахом, та усiм чим зможеш i зумiеш». Тодi Сокiл звернувся до дiвчини: «Ти е Жива, тобто Богиня Життя. Ти будеш засiвати Землю житом, пшеницею, та усiм чим зможеш». По тому звернувся Сокiл до обох: «Ви е чоловiк i жiнка. Ви народжуватимете Богiв i людей, аби i Вирiй, i Земля не були пустельними. Будете щедрими, творячи Добро i Красу як на Землi, так i у Вирii. А тепер скуштуйте молодильних яблук i скупайтеся у Священному озерi». Вкусивши молодильних яблук, Дажбог i Жива стали безсмертними, а скупавшись у Живiй Водi, стали безсмертними, будучи готовими прикрашати й збагачувати весь Свiт. Потому скинув iз себе Сокiл-Род Золоте перо. Упало воно у озеро Живоi Води й перетворилося там у великий Золотий Камiнь. Повелiв Творець Дажбоговi витягнути камiнь i покласти його бiля Прадуба. Дажбог одразу ж виконав велiння Сокола-Рода, дiстав Золотий Камiнь i поклав його у тому мiсцi, де було вказано. Тодi звернувся Сокiл до Дажбога та Живи, мовлячи такi слова: «Ось вiвтар, який буде слугувати Золотим Ложем для Богiв. На ньому ви зачинатимете Богiв i людей. Лише з-пiд нього ви братимете всiляке насiння. Засiватимете його, щоб воно буйно родило на Землi». І направду сталося диво-дивне у Вирiю, Золотий Камiнь, який був Вiвтарем, почав без упину плодити усяке насiння для посiву. Дажбог брав те насiння й розсiвав його земними просторами, щоб…

Святовид перервав свою оповiдь на пiвсловi, тому що через вiкно, знадвору, до кiмнати долетiли спочатку стукiт копит, а тодi пролунали голоси i розпочалася дворова метушня.

– До нас завiтали якiсь гостi, – поважно пiдвiвшись iз тапчана, промовив старий боярин, – цiкаво хто.

На декiлька хвилин у кiмнатi запанувала тиша в очiкуваннi вiдомостей про прибулих. Малолiтнiй Переслав, наче щось вiдчувши своiм дитячим сердечком, зiскочив з табуретки i випроставшись стояв також у очiкуваннi.

Вiдчинилися дверi i на порозi, усмiхаючись з’явилася управителька Ладомира.

– Батьку Добромире, до нас прибув ваш син, а мiй чоловiк Мечислав Вiдчайдушний, – поклонившись, промовила вона до старого боярина.

– Прибув мiй син Мечислав, – також усмiхнувшись, промовив старий боярин.

– Так, батьку, я прибув до вас iз посланням вiд Великого князя киiвського Володимира Святославовича, – промовив Мечислав, поставши на порозi кiмнати у всiй красi i величi когортного командира.

Всi присутнi одразу звернули на це увагу, зрозумiвши, що Мечислав прибув у дiм батька вже зовсiм у iншiй якостi, не як ранiше.

– Гостинно прошу тебе до дому, сину мiй славний, – усмiхаючись з радостi за сина, промовив старий боярин, роблячи крок назустрiч для обiймiв i шанування.




4. Ладомира

Володарка цiеi ночi


Ладомира дуже зрадiла, коли побачила свого чоловiка Мечислава, який, верхи гарцюючи, у супроводi дружинних воiнiв в’iхав на подвiр’я боярського дому. Щиро зрадiла, адже доля так склалася, що вони не могли жити постiйно разом, пiд одним дахом. Ладомира господарювала у великому боярському домi у Переяславi, доглядала за iхнiм сином i ще двома дiтьми, якi через примхи Богiв залишилися сиротами. Саме вона, Ладомира, повинна була замiнити для них матiр.

Окрiм дiтей, Ладомира у боярському будинку мала багато обов’язкiв. До того ж вона повинна була догоджати бояринi Катеринi, яка через горе втрати рiдних вiдiйшла вiд управлiння боярською господою, але, як i ранiше, повинна була вiдчувати, що саме вона господиня у боярському домi. Ладомира докладала усiх зусиль, щоб у цьому домi все було саме так, як i було ранiше. Тодi коли ще усi були живi.

Мечислав же нiс службу за межами рiдного мiста у Киевi. Будучи воiном великокняжоi дружини, командував ватагою i був правою рукою у славного воеводи Сiгурда. Численнi i довготривалi великокняжi походи не давали змоги йому бути поряд зi своею коханою дружиною. Правда, час вiд часу Мечислав навiдувався додому, щоб побачити сина, вдихнути на повнi груди рiдного переяславського повiтря, а також роздiлити ложе зi своею красунею дружиною. Правда, це траплялося не так часто, як того хотiлося б Ладомирi. Тому у неi були нiчнi хвилини смутку, жалю i самоти, але так жили всi дружини великокняжих воiнiв. «Тiльки б живий повернувся», – постiйно благала Богiв Ладомира.

Ще з самого ранку, проснувшись, Ладомира мала вiдчуття хвилюючого i млосного збудження, наче вiдчувала, що Мечислав сьогоднi приiде. Вiдчувала, але не сподiвалася. З ii молодим жiночним еством це часто траплялося. Але сьогоднi вiдчуття були дивними, сильними, навiть доходячи до межi болю. Тому вона повiльно встала з постелi, оглянула свое по-жiночному пишне, але недолюблене тiло, омила його прохолодною водою i, одягнувшись, причепурившись, поринула у домашнi, господарськi справи, щоб чимшвидше забути про вранiшнiй неспокiй.

Так i сталося. Затурбувалася, заметушилася, з дiтьми довго возилася. То бояриня покликала, все про Ратимира поговорити хотiла. Потiм боярин старий кликав, розпорядження невiдкладнi собi придумував. Ладомира вислухала. Не перечила господаревi будинку, хоч бiльшiсть iз тих розпоряджень було вже виконано. Потiм Святовид прийшов. Ладомира зрадiла, що вiн на певний час дiтей займе, а вона зможе доробити те, що ще не дороблене. Але, не дивлячись на заклопотанiсть, все одно, час вiд часу вiдчувала тривожне поколювання у низу живота. Вiдчувала, але виду не подавала, усiм привiтно усмiхалася.

Бути привiтною ii навчило життя на чужинi. Вона вже майже не пам’ятала того краю, у якому народилася, де пройшло ii дитинство. Маму свою вона взагалi, можна сказати, не знала. Вона померла, ще тодi коли Ладомира була малим дитям. Певний час вона жила пiдростаючи з батьком, але вiн безглуздо загинув, а вона, у той самий день, стала бранкою. Дiвчам ii Мечислав привiз на чужину, де вона на зло усiм, у тому числi й долi, зробила все, щоб стати щасливою. Не просто вижити на чужинi, а жити тут гiдно i славно. «Я бiльше нiколи не втрачу свою родину», – дала вона тодi собi затяту обiцянку.

Не дивлячись на великi життевi труднощi, Ладомира невпинно працювала над собою, влаштовуючи усiма правдами й неправдами свое життя, свою долю. І Боги оцiнили ii старання, вони усмiхнулися iй, влаштувавши ii життя. Що ще зараз хотiти Ладомирi? Вона дружина славетного воiна, командира великокняжоi дружинноi когорти. Живе у найбiльшому будинку, який е у переяславському дитинцю, бiльше того, вона не просто тут живе, вона управляе всiею господою, прислугою, смердами, закупами. Без ii вiдома нiчого не може вiдбутися у цьому боярському домi. Окрiм того, вона щаслива мати, ii син е онуком боярина Добромира Поклiнного iз усiма визнаними правами. Ладомира переконана, що пiсля смертi старих бояр вона стана повноправною господинею цiеi господи. Вона буде бояринею, такою, якою е зараз, також чужинка i колишня великокняжа рабиня, гречанка Катерина.

Але це буде потiм, буде колись, а сьогоднi гряде очiкувана нею нiч кохання. Саме цiеi ночi вона порине у палкi обiйми люблячого чоловiка. Ладомира все зробила, щоб Мечислав був закоханий у неi до безтями, щоб не мрiяв про iншу жiнку. Вона дуже цього боялася, тому докладала всiх зусиль, щоб вiн марив лише нею. І так було. При першiй-лiпшiй нагодi вiн iхав до Переяслава. Їхав, щоб насолодитися своею коханою чужинкою, яка з бранки стала дружиною…

…Нашвидкуруч завершивши усi господарськi клопоти, заглянувши у дитячу кiмнату, вона наказала служницi, щоб та вклала дiтей спати без неi. Сама ж Ладомира iз щемлячим вiдчуттям майбутньоi ночi усамiтнилася у своiх спальних покоях. Сама оглянула подружне ложе, перестелила його, розложила духмянi трави, якi iй дала знахарка Чаруна. Та Чаруна, у яку так безтямно був закоханий Святовид. Потiм покликала служниць, наказала розтопити великий камiн, а також принести у передспальну кiмнату великi дерев’янi ночви для омивання. Велiла нагрiти багато води, щоб було достатньо самiй омитися i чоловiка викупати.

Служницi заметушилися, виконуючи розпорядження господинi, а сама Ладомира пiдготувала пахучi й кориснi для тiла трави, якi будуть добавленi у приготовану купель. Спочатку вона взяла любисток, до нього вiдiбрала звiробiй, м’яту, чистотiл. Деяку мить помислила, чи досить цих трав, а потiм, окинувши оком пiдготовлений трав’яний збiр, усмiхнулася, зрозумiвши, що ще не вистачае духмяноi ромашки.

Ладомира поспiшала, вона хотiла встигнути омити свое тiло, до того як повернеться Мечислав. Вона жадала бути готовою, щоб коли вiн переступить порiг iхньоi опочивальнi, вiддати йому всю свою ласку i нiжнiсть, яка назбиралася за останнi днi i нерозтраченою клекотала у ii тiлi, час вiд часу турбуючи молоду жiнку.

Ладомира озирнулася навколо. «Здаеться, все так, як мае бути», – подумала вона. Вогонь палахкотiв у великому камiнi, швидко зiгрiваючи кiмнату. Неподалiк вiд вогнища стояли великi ночви, наповненi теплою водою. Поряд на лавцi лежали чистi спiднi одежi, якi буде одягнуто пiсля омивання. Пiдiйшла служниця, щоб допомогти iй роздягтися. Ладомира не перечила. Їй подобалося, як навколо неi метушаться слуги. Спочатку служниця, добра, сердечна жiнка, яка була старшою за Ладомиру на весен п’ятнадцять, допомогла iй зняти з голови бiлий iз тонкого шовку убрус, який на кiнцях був вишитий кольоровим узором. Убрус був завитий навколо голови, проходячи пiд пiдборiддям, де був сколений застiбкою. Пiд убрусом у Ладомири на головi, як i у кожноi замiжньоi жiнки, був повойник. Виготовлений повойник був у формi волосника iз дорогих шовкових ниток i мiцно був затягнутий на потилицi зав’язками, щоб з-пiд нього не вибивалося i не виглядало волосся замiжньоi жiнки. Цупке темне волосся, вивiльнившись iз полону убруса i повойника, важко впало вниз, розсипавшись на плечi жiнки по навершнику з дорогоi тканини.

Поступово ii тiло вивiльнювалося iз обiймiв одежi. Спочатку служниця допомогла здiйняти навершник, потiм розв’язала поневу, вiдложивши убiв, а тодi допомогла вислизнути iз бiлоi сорочки, яка була пошита з тоненького, приемного на дотик шовку.

Ладомира постала повнiстю гола бiля ночов iз теплою водою. Вона на якусь мить потягнулася догори, пiднявшись на кiнчиках тендiтних пальчикiв. Потягаючись, вона вiдчула тепло, яке зiгрiвало ii спину, вириваючись iз камiна, який палав позаду неi. Насолоджуючись миттю, яка поступово наповнювалася манливим передчуттям блаженства, яке вона зараз вiдчуе, занурившись у теплу воду. Гаряча вода не лише омие ii тiло, вона вiддасть iй свое тепло, розгарячивши томне жiноче тiло.

Притримуючись за край глибоких ночов, Ладомира обережно з допомогою служницi опустилася у воду, занурившись у неi з головою. Мить пробувши у водi, вона, наче малолiтне пустотливе дитя, виринула, розхлюпуючи бризки по пiдлозi. З ii горла вирвався блаженний стогiн як задоволення, так i радостi, яка раптом охопила молоду жiнку. Ладомира вiд усiеi душi розсмiялася, чим змусила усмiхнутися служницю, яка з цiкавiстю спостерiгала за своею молодою господинею.

Коли луна вiд смiху полишила невелику кiмнату i Ладомира заспокоiлася, вона сiла вiльно у ночвах, розслабилася, заплющивши очi, i дозволила служницi старанно i ретельно ii омити. Вона сидiла, дослухаючись, як пальцi сторонньоi чужоi жiнки обережно доторкаються до ii тiла, розтираючи спочатку плечi i спину, потiм пiд пахвами, а тодi служниця почала омивати ii груди i живiт.

Ладомира вiдчувала приемнiсть вiд того, що у неi е власна служниця, яка iй догоджае, стараючись не розсердити свою господиню. Зараз вона ii омивала, нiжно i з трепетом доторкаючись до неi, так наче вона мила власну малолiтню дитину, намагаючись зробити все так, щоб iй було радiсно i приемно. Ладомира розплющила очi, поглянула, як та мие iй живiт, поглянула на своi жiночi груди i трiшки скривилася. Їi перса вже не були такими, як ранiше. Годування Переслава позначилося на iх формi. Вони злегка опустилися i поникли, хоча ще мали гарний i добротний вигляд. Ладомира зiтхнула, iй здалося, що вона старiе i на якусь мить iй знову стало лячно, що настане день, коли вона перестане так чарiвно вабити свого чоловiка.

Але цей стан тривав у Ладомири лише декiлька миттевостей. Завершивши купання, вона полишила ночви, служниця насухо обiтерла iй тiло i допомогла одягнути чисту бiлу натiльну сорочку. Полишивши слуг, якi виносили воду iз ночов i готували, загрiваючи на вогнищi нову купель, Ладомира перейшла до опочивальнi. Там вона знову окинула оком кiмнату, щоб переконатися, що тут все готове для того, щоб провести велике таiнство двох закоханих.

Ложе було застелене чистими покривалами, на пiдлозi були застеленi теплi шкури впольованих звiрiв. Збоку у стiнi палахкотiло полум’я, яке наповнювало теплом кiмнату, щоб закоханi не вiдчували холоду. На невеликому столику стояли рiзнi ароматичнi масла, якi вона взяла також у знахарки Чаруни для натирання тiла, щоб воно було приемним на дотик i покращувало сприйняття чарiвних вiдчуттiв. Ладомира прислухалася, як вкотре за сьогоднiшнiй день пришвидшено забилося ii серце у передчуттi майбутнього еднання i блаженно зiтхнула. Саме у цю мить вона почула кроки i метушню у передпокоi. Їi сердечне биття знову пришвидшилося i млоснi вiдчуття у грудях посилилися.

– Це, мабуть, Мечислав iде до мене, – прошепотiла Ладомира i обернулася до дверей, що вiдкривалися.

Але то був не Мечислав. Розкривши дверi i переступивши порiг, до кiмнати увiйшла кланяючись служниця.

– Господине, ми все пiдготували, – промовила служниця. – Хочу лиш запитати, чи будуть ще якiсь розпорядження чи побажання?

– Дуже добре, – схвально кивнула головою Ладомира. – На сьогоднi ти менi бiльше не потрiбна. Можете усi йти вiдпочивати.

Служниця, нiчого не промовивши, низько вклонилася i полишила опочивальню. У передпокоi стихла метушня. Ладомира залишилася одна, з легким вiдчуттям розчарування. Вона усмiхнулася своiй поведiнцi в очiкуваннi того, що мало нинi статися.

Раптом Ладомира згадала, що хотiла зробити ще одну рiч. Одним швидким порухом вона скинула iз себе сорочку, положила ii на ложе i, взявши у руки невелику скляночку iз натiльним ароматним маслом, почала себе ним натирати. Приемний духмяний запах швидко почав розлiтатися кiмнатою. Жiнка iз задоволенням вдихала той аромат, iз нiжнiстю натираючи кожну часточку свого звабливого i красивого тiла, вiдчуваючи, як воно сповнюеться жагою пристрасного бажання.

Закiнчивши натирати свое тiло, Ладомира сiла на ложе, звiсивши ноги, поставила iх на шкiру, якою була застелена пiдлога, i прислухалася. Вона намагалася вловити хоч найменший звук, незначний шерех, який би означав, що Мечислав вже звiльнився i прямуе до неi, до ii обiймiв. Адже у ii ествi вже поступово починав загорятися пекельний вогонь. Але марно, нiяких ознак того, що Мечислав вже прямуе до неi, вона не почула. Навпаки, у цей пiзнiй вечiрнiй час життя у боярському будинку поступово, засинаючи, стихало. Ладомира пiджала губки, скривившись, i у ii оченятах промайнула тривога: «Мечислав вже мав давно прийти. Чи, бува, чого недоброго не трапилося?» Це питання запульсувало у ii голiвцi, трiшки притишуючи той пристрасний «вогонь», який ii переповнював.

Ладомира пiдвелася iз ложа, одягнула сорочку, якусь мить постояла, а потiм знову сiла на ложе. Вона, як iмовiрна господиня дому, могла пройтися будинком i прислухатися, що де вiдбуваеться. Могла вона пройти i до кiмнати боярина, де зараз зiбралися на раду ратнi мужi переяславськi. Але для цього потрiбно знову одягатися, прибирати волосся пiд убрус, а вона цього не хотiла, тому що тодi всi ii приготування будуть надаремно. А пройтися боярським будинком у тонкiй шовковiй сорочцi, одягненiй на голе тiло та ще й з розпущеним волоссям, вона не просто не могла собi дозволити, вона такого навiть помислити собi не могла.

Залишалося чекати. Вона краем вуха чула, що щось трапилося на трактi, неподалiк Переяслава. Чи хтось помер, чи когось убили, Ладомира не знала. Вона тiеi новини не взяла до уваги, тому що ii думки заполонила iнша звiстка. А саме те, що воевода Сiгурд повелiв, щоб саме Мечислав став командиром найкращоi когорти у всьому дружинному вiйську. Їi серце пристрасно колотилося вiд радостi, а душа була переповнена гордiстю за свого любого чоловiка. Перебуваючи у такому емоцiйному станi, хiба могла Ладомира зважати на те, що там десь щось сталося на трактi. Хiба мало чого навколо стаеться кожного дня, що iй до того, коли вона переповнена радiсними вiдчуттями i трепетними передчуттями, якi наповненi манливим очiкуванням прийдешнiх перипетiй.

– Що вони можуть так довго обговорювати, – прошепотiла стурбована очiкуванням жiнка.

Їi помисли понеслися до кiмнати боярина Добромира, де зараз радили раду найкращi мужi Переяслава. Ладомира намагалася зрозумiти, вiдчути, що там вiдбуваеться, про що ведуть мову мужi славнi. І серед тих мужiв ii Мечислав. Жiнка спробувала усмiхнутися, але усмiшка вийшла дивною, бiльше схожою на гримасу.

Ладомира встала з приготовленого ложа, пройшлася кiмнатою, пiдiйшла до вiкна i зазирнула у непроглядну темiнь ночi. Мiсяць сховався за хмарами, якi нависли над мiстом. Ладомира знову прислухалася, але до ii слуху долетiв поодинокий гавкiт собак, якi несли свою нiчну сторожову службу.

Молода красива жiнка стояла i не знала, що iй слiд вчинити. Думку одягтися i сходити до боярськоi кiмнати, щоб запитати, чи, бува, чого не сталося, Ладомира вiдкинула одразу. Так постоявши кiлька миттевостей бiля вiкна, обiпершись плечем об стiну, вона помислила, а потiм розвернулася, пiдiйшла до ложа i, не знiмаючи сорочки, лягла.

Деякий час лежала Ладомира на своему ложi iз заплющеними очима, випроставши руки вздовж свого тiла. Вона лежала, вслухаючись у темiнь ночi, щоб вловити будь-який найменший шерех, який мiг долетiти з передпокою. Раптом ii тiло напружилося i нервово сiпнулося. Ладомира усiм своiм еством вiдчула чиюсь присутнiсть у кiмнатi. Вона розплющила очi i зойкнула. Вiд порогу до неi наближалася блiда жiнка у всьому бiлому.

Спочатку Ладомирi здалося, що то покiйна Доброслава, донька старого боярина. Вона вже кiлька разiв приходила до неi увi снi, щоб запитати про залишеного нею маленького сина. Але добре розгледiвши жiнку, яка була бiльше схожа на примару, Ладомира зрозумiла, що вона ii бачить уперше. Ця обставина ще бiльше схвилювала i стурбувала жiнку.

– Ти хто? – трохи здавленим голосом, не притаманним iй, запитала Ладомира незнайомку, але наче не чула запитання.

– Ти померла з першим стуком твого серця, – почала говорити примарна жiнка замогильним голосом, – коли ти побачила перший промiнь свiтла i свiт почув твiй перший крик – ти тодi уже була мертвою. Коли ти зустрiла свою любов, тобi на мить зажеврiло у тобi життя, але це тривало недовго. Коли у тебе народився ваш син, ти цим вбила його. Але з останнiм ударом твого серця у тебе з’явиться можливiсть знову знайти життя. Бо коли Яв зростае, тодi Нав зменшуеться, i навпаки. Прав же ж – врiвноважуе iх, перетворюючи на гармонiю. Тому кажуть Боги людям: «Осягнув Прав у своему Серцi – перевершив Яв i Нав». І ще одне хочу сказати: «Той, хто перевершить одночасно Свiтло Ірийське i Темряву Пекла, – досягне Невiдомих Чертогiв Родових». Невiглас у своему життi бачить лише життя, а на смертi бачить лише смерть. Мудрий же ж у життi навчаеться помирати, а у смертi навчаеться жити. Вчитися у життi вмирати – означае готувати себе до переходу. Вчитися у смертi жити – означае позбавлятися прив’язаностi до всього минущого. Той, хто намагаеться вибрати Яв або Нав – залишаеться невiльним. А той, що шукае Прав за межами Явi i Навi, е божевiльним. Той, хто осягне основи едностi Тиесвiття, – збагне велике розумiння Шляху, поеднавши в своему Серцi початок Шляху з його закiнченням. Про таку людину скажуть: «Перевершивши життя i смерть, вiн повернувся до своiх Витокiв». Така людина бiльше не втiлюватиметься у одному з свiтiв. Той, хто вiдае, тому цього буде достатньо.

Ладомира слухала, не все розумiючи з того, що мовить незнайомка, кожне слово якоi наче молотом стукало у ii свiдомiсть, намагаючись проникнути у самi глибини ii ества. Водночас серце Ладомири почало боротися iз почутим, наповнюючись непереборним жахом. На очах забринiли сльози. Ладомира схлипнула i спробувала вiдсторонитися чимдалi вiд непроханоi гостi. Вона спробувала забитися у дальнiй куток ложа, як раптом вiдчула, що хтось доторкнувся до ii тiла. Ладомира стрепенулася усiм тiлом, зойкнула i розплющила очi. Бiля ii ложа стояв Мечислав. Нiякоi жiнки у кiмнатi не було. Ладомира полегшено зiтхнула.

– Ти плачеш? Тебе хтось налякав пiд час твоеi подорожi у iншi свiти? – тихо i поблажливо усмiхаючись, запитав воiн.

Ладомира, нiчого не вiдповiвши, схопилася iз ложа i кинулася до Мечислава. Жiнка обiйняла його за шию i пригорнулася усiм тiлом. Майже так само, як це було тодi, коли вiн ii побачив уперше. Ладомира так само тремтiла усiм тiлом, як i тодi. Правда, тобi то було юне дiвча, а зараз до воiна пригорталася пишна, дородна жiнка.

Мечислав спробував ii заспокоiти. Погладив нiжно по голiвцi, а потiм спробував легенько вiдсторонити вiд себе, щоб заглянути iй у вiчi i побачити там ii страхи. Ладомира цупко трималася за шию чоловiка, не дозволяючи вiдсторонити себе вiд нього, заперечливо хитаючи головою. Поведiнка i страхи дружини стурбували Мечислава. Вiн не хотiв отримати якусь неприемну звiстку у ту мить, коли життя, здавалося йому, йде шляхом удачi i покровительства Богiв.

– Хочу, щоб ти заспокоiлася i розповiла менi про все, що тебе стурбувало чи налякало, – твердо i трохи суворiше, нiж завжди, промовив Мечислав.

– Я бачила жiнку, – прошепотiла Ладомира, так само не послаблюючи своi обiйми.

Мечислав полегшено зiтхнув, розумiючи, що це лиш жiночi причуди чогось боятися i за все переживати. Вiн все-таки легенько, але твердо послабив обiйми дружини, а тодi пiдхопив ii на руки i, поклавши на ложе, присiв бiля неi.

– Мабуть, та жiнка була дуже страшною, якщо змогла тебе так сильно налякати, – усмiхаючись, промовив Мечислав, щоб остаточно розвiяти страхи дружини.

– Нi, – заперечливо похитала головою Ладомира.

– Нi?

– Спочатку я думала, що то прийшла до мене покiйна сестра твоя, Добромира, – лежачи на ложi, тривожно почала розповiдати Ладомира, – вона ранiше приходила. Переймаеться своiм сином. Хвилюеться, чи добре я до нього ставлюся. Переконаеться, що я до нього добре ставлюся i йде собi назад у iншi свiти, до своiх пращурiв.

– Добромира? Вона до тебе приходила? Коли? Чому ти не розповiдала? – здивувався почутому Мечислав.

– Це було давно. Я не хотiла тебе цим турбувати, – знизнувши плечима, промовила Ладомира. – Остаточно переконавшись, що я не ображаю ii сина, вона перестала мене турбувати.

– Заспокоiлася. Це добре, – кивнув головою Мечислав.

– Побачивши сьогоднi жiночу постать, – зiтхнувши, промовила дружина, – я спочатку подумала, що то знову прийшла вона. Але придивившись, я побачила, що то не Добромира.

– Якщо не Добромира, тодi хто? Може, Родена? – зробив здогад Мечислав.

– Нi, – похитала головою Ладомира, – я думаю, що то була Мара.

– Мара? – почувши iм’я могутньоi Богинi, Мечислав стрепенувся i пiдвiвся на ноги. – Що вона хотiла? Щось тобi казала?

– Так, вона казала, – ствердно кивнула головою Ладомира.

Їi груди знову почали важко пiдiйматися i на очi знову накотилися сльози. Ладомира схлипнула i сьорбнула носом.

– Що?

– Вона казала, що варто у життi навчатися помирати, а у смертi навчатися жити. Хто зумiе це осягнути, той перевершить Життя i Смерть, зумiвши повернутися до своiх витокiв, – прорекла Ладомира схлипнувши.

У кiмнатi на якусь мить повисла тиша. Кожен мiркував. Мечислав осмислював почуте, Ладомира намагалася втямити сказане нею.

– Мара доторкалася до тебе? – раптом запитав Мечислав, зовсiм не про те, про що вони мислили.

– Я не згаю. Не пам’ятаю, – знизала плечима Ладомира i вiдкинула голову назад на лiжнику, зосередившись, намагаючись згадати, вiдтворити у своiй пам’ятi ту страшну картину, – вона, здаеться, хотiла, але не встигла до мене пiдiйти, тому що ти увiйшов до кiмнати. Хоча до мене хтось доторкнувся. Я думала, то ти, а раптом то Мара встигла мене позначити?

– Думаю, що, не дивлячись на всi перестороги, саме я доторкнувся до твого плеча, – похитав головою Мечислав, – ти була налякана i схлипувала, от я i вирiшив тебе обережно розбудити, повернути у нашу реальнiсть.

Мечислав стояв бiля ложа, а його тiнь, яка вiдбивалася вiд камiнного вогнища, простягнулася у напiвтемрявi кiмнати, яку окрiм камiна освiтлювали двi маленьких лампадки. Тiнь статурного воiна перетворювалася у могутнього велетня, який нависав на дальнiй стiнi, байдуже спостерiгаючи за всiм, що вiдбувалося у напiвтемнiй кiмнатi.

– Так, я вiдчула дотик до плеча, – згадуючи, промовила Ладомира i мимоволi зробила порух лiвою рукою, щоб доторкнутися до того мiсця на правому плечi, де донинi вона вiдчувала дотик.

– От бачиш, Богиня тебе не позначила, – сiдаючи назад на ложе i погладжуючи руку дружини, спробував заспокiйливо усмiхнутися Мечислав, – тому, що просто-напросто iй цього не треба.

– Мечиславе, вона приходила по мене, – скривившись i з вiдчаем промовила Ладомира.

Жiнка спробувала пiдвестися на ложi, але Мечислав зупинив ii порухом руки, нiжно доторкнувшись до ii щоки.

– Лежи, заспокойся i не говори таких слiв, це небезпечно, – приклавши палець до ii губ, прошепотiв Мечислав, – окрiм того, якби Богиня хотiла тебе забрати, то нi я чи будь-хто iнший не змiг би стати iй на завадi. А раз ти тут, зi мною, значить, вона щось iнше хотiла сказати. Можливо, попередити, вiд чогось застерегти.

– Ой, лячно менi, Мечиславе. Вона вже забрала Добромиру i Родену, – знову схлипнула жiнка, а у ii очах свiтився переляк, – тепер вона прийшла за мною, щоб всi онуки твого батька залишилися сиротами. Це прокляття, про яке я чула неодноразово.

Пiсля цих слiв Ладомири у кiмнатi запанувала важка мовчанка. Мечислав пiднявся i мовчки вiдiйшов у дальнiй куток кiмнати, за палаючим камiном. Кiмнатний морок поглинув його.

Ладомира злякалася, що вона щось недобре сказала, можливо, образивши свого коханого чоловiка. Вона миттю зiскочила iз ложа i, дрiбочучи нiжками, пiдбiгла i притулилася до спини Мечислава, обхопивши його обома руками. Так вони простояли кiлька миттевостей.

– Із самого дитинства я чую про якесь прокляття над родом Поклiнних. Що жiнки iз цього роду або якi долучилися до родини, родять сина i йдуть геть у iншi свiти, – стоячи обличчям до стiни, почав говорити Мечислав, – я довго мiркував над почутим i менi до цього дня здавалося, що я знайшов вихiд. Я був певен, що доля поступилася менi, вказавши вiрний шлях.

Мечислав повернувся обличчям до дружини i взяв ii обома руками за плечi, уважно подивився у вiчi, наче там намагався розгледiти страшну вiдзнаку Мари. Але на нього дивилися чистi, омитi сльозами, жiночi очi. Нiякоi вiдзнаки у них не було. Вiн пригорнув до себе дружину i мiцно ii затиснув у своiх обiймах.

– Чуеш мене, Ладомиро, – прошепотiв вiн iй на вухо.

– Так, чую, – вiдiзвалася вона на його закличний шепiт.

– Я зараз тобi скажу те, що нiколи не казав.

– Скажи.

– Прокляття, якщо воно насправдi iснуе, а не е вигадкою злих язикiв, то воно дiе лише на жiнок нашоi рiдноi землi, у яких тече кров наших перших людей. Це прокляття зовсiм не дiе на жiнок, якi прийшли у нашi землi з iнших краiв, – Мечислав хоч i говорив не голосно, але слова його звучали твердо i переконливо. – Думаю, Добромир про це знае зараз i знав ранiше. Недарма вiн одружився на гречанцi. Хiба мало у наших землях було красунь, якi готовi були вiддати йому свое кохання, але вiн обрав чужинку. Батько хотiв зламати гнiв Богiв за минулi грiхи предкiв.

– Ти також, як i твiй батько, одружився на чужинцi лише тому, щоб зламати те, що було давно передбачено? – запитала Ладомира, зробивши крок назад, вiдсторонюючись вiд чоловiка.

На оченятах Ладомири знову забринiли сльози. У ii очах попереднiй страх змiнився першими проблисками вiдчаю. Жiнка захитала головою. Вона не хотiла йняти вiри тому, що вона помислила: «Невже вiн одружився б iз будь-якою чужинкою, яка б опинилася поряд з ним?» Серце жiнки забилося вiд хвилювання. Недавнi страхи вiдiйшли десь у самi глибини ества жiнки, а можливо, зовсiм вивiтрилися, розчинившись у напiвтемнiй кiмнатi. Тепер почуття жiнки заполонили зовсiм iншi страхи. Вiрнiше це було розчарування. Адже у одну мить весь той свiт, який вона вибудовувала з такими зусиллями, раптом захитався пiд ii ногами, загрожуючи розсипатися, розлетiтися на дрiбнi друзки i зникнути у мороцi небуття. Це Ладомиру налякало бiльше, нiж можлива власна смерть.

– Це не так, – похитав головою Мечислав, розумiючи вiдчай дружини, – я не знаю, як насправдi одружувався батько. Можу лише робити якiсь припущення. Але менi не треба робити припущень щодо мого одруження. Я знаю, як це було. Бiльше того, менi вiдомi причини, за яких я одружився на моiй маленькiй бранцi.

Мечислав ступив крок до Ладомири, усмiхаючись i маючи намiр обiйняти ii i пригорнути до себе, щоб заспокоiти. Але жiнка знову ступила крок назад, не давши можливостi здiйснити чоловiковi задумане. Ладомира обiперлася обома руками у груди Мечислава, з намiром зупинити його наступ.

– Я бранка. Я чужинка, я… – розпачливо почала говорити Ладомира, але Мечислав прикрив iй долонею рота.

– Твоi слова не е добрими, Ладомиро. Наше життя належить Богам i вони вирiшують нашi долi. Кого забрати у свiт пращурiв, кого залишати жити у нашому свiтi. Також творячи ту чи iншу справу, ми виконуемо волю Богiв. І також ми даемо життя або позбавляемо когось його, лише за згоди Богiв, – Мечислав говорив, з усiх сил намагаючись достукатися до свiдомостi своеi жiнки.

Вiн взяв ii обома руками за плечi i струсонув, щоб привести до тями. Голова Ладомири хитнулася назад i ii тiло раптом обм’якло у сильних руках воiна. Жiнка опустила голову i вперлася лобом у груди чоловiка. «Моя нiч. Зовсiм не такою я собi ii мислила. Мрiяла про мiцнi чоловiчi обiйми, але зовсiм не такi, як зараз», – помислила Ладомира. І раптом краплини жалю впали на серце жiнки. Все те, що так сильно турбувало i хвилювало жiнку ще кiлька хвилин тому, видалося таким неважливим i якимось вiдчуженим i далеким.

Ладомира продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловiка, вже не слухаючи слiв Мечислава, який все говорив i говорив. Вiн ii переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла i мовчала. Їi охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зiтхнула i глибоко вдихнула повiтря. Їй у нiздрi, разом iз повiтрям, залетiв запах чоловiчого поту, який iшов вiд тiла ii чоловiка.

Вдихнувши ще раз, жiнка стрепенулася, пiдняла голiвку i подивилася у вiчi чоловiка. Що вона там хотiла побачити, вона, мабуть, i сама не знала. Тепер Ладомира притулила свiй пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.

– Вже, мабуть, вода для купелi захолола, а ми тут стоiмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зi своею дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима i винувато усмiхнулася.

Мечислав, ошелешений несподiваною перемiною у настроi дружини, якусь мить мовчки постояв, клiпаючи повiками, а тодi схаменувся i також усмiхнувся у вiдповiдь.

– Я так скучила за тобою, – звабливо прошепотiла жiнка, – коли я тебе побачила у вiкнi, то зразу навiть не повiрила, що то ти. Думала, маришся ти менi вже. А коли усвiдомила, що то ти направду, то мое сердечко так забилося, що думала, воно розiрве менi груди з радостi.

Ладомира щебетала i щебетала, а воiн, полегшено зiтхнувши, пiдхопив ii на руки. Якусь мить постояв, насолоджуючись вiдчуттям близькостi жiночого тiла, переповненого збуджуючим жаром, а тодi ступив крок i понiс ii через опочивальню до передпокоiв, де вже, мабуть, згас камiн i захолола вода для купелi.

Ладомира ж мiцно обхопила чоловiка за шию, пригорнулася так сильно, наче намагалася розтворитися у ньому, з’еднавшись з ним у одне цiле. Думки ii путалися. В одну мить вона вiдчула себе безмежно щасливою i iй щиро хотiлося, щоб ось так було завжди. Але чи так буде – вона не знала. Ця нiч щось змiнила у нiй. Ладомира ще не знала що, але ii зараз це не хвилювало. Що буде завтра, через день, два? Житиме вона чи нi? Яка рiзниця. Головне, що вони зараз разом. А все iнше у руках Богiв.

«Саме зараз починаеться моя нiч. Та нiч, яку я чекала i якою марила. Але ця нiч не буде такою, як я ii уявляла. Вона буде iншою. Кращою i неповторною», – помислила Ладомира, навiть не зауваживши, як по ii щоцi скотилася гаряча сльозинка i впала на груди Мечислава.




5. Святовид

Дорогою у напрямку смертi


Святовид, як i було вчора домовлено на радi у Добромира Поклiнного, прибув до боярськоi оселi з першими променями сонця, вiдчуваючи сонну втому, яка почала у таку непiдходящу мить турбувати, здавалося, загартованого волхва. Прибув, щоб iз самого рання вирушити до Вишгорода, супроводжуючи свого батька до великокняжоi резиденцii. Крiм того, як сказав Мечислав, Великий князь киiвський Володимир Святославович жадав особистоi зустрiчi iз переяславським боярином Добромиром Поклiнним.

Всi вони мали вирушити у не близьку дорогу у супроводi i пiд охороною воiнiв Мечислава. Дорога до Вишгорода попри Киiв була не близькою, тому було вирiшено виiхати так, щоб ще за дня, пiд вечiр дiстатися великокняжоi резиденцii. Але як гадалося вчинити, так зробити не вдалося. Спочатку Мечислав нiяк не мiг вибратися зi своiх покоiв. Ходив туди-сюди, мiркуючи якусь справу. Бормотiв щось собi пiд нiс i не зважав, що сонце вже пiдiймаеться вiд горизонту, освiтлюючи дитинець, а вони навiть не збираються полишати межи мiста.

Вигляд був у Мечислава втомлений. Видно було, що воiн майже не спав, а може, й взагалi цiеi ночi не грiв постiль сном. Всi присутнi, у тому числi i дружиннi воiни, злегка посмiхалися, розумiючи втому когортного командира на свiй лад. Але правду знали лише Мечислав зi своею коханою дружиною. Ну i, звiсно, Боги. Всi iншi могли лиш гадати, як провiв нiч iхнiй командир. Хоча, можливо, у декого iз воiнiв i була якась доля правди у тих здогадах, якi вони самi собi малювали, але iстинних причин такого стану Мечислава нiхто не знав.

«Здаеться, Мечислав не хоче нiкуди iхати i все робить, щоб затягнути час», – промайнула тодi думка у Святовида, який зовсiм iншими очима дивився на свого брата i розумiв, що не все так просто у життi когортного командира.

Але ще на якусь мить Мечислав зайшов у своi покоi i, вийшовши з них одягнений у повне вiйськове спорядження, зiтхнувши i наче нехотя, скомандував шикуватися до виiзду. Шикуватися довго не прийшлося, адже всi i вiдтак були готовi рушити у путь. Але раптом зойкнув Добромир. Старий боярин згадав, що перед виiздом не всi дав розпорядження для Ладомири, тому велiв на хвильку затриматися, пославши служку за дружиною Мечислава.

Всi присутнi, особливо дружиннi воiни, з цiкавiстю чекали появу красунi, дружини командира. Всi хотiли побачити втому на обличчi жiнки, щоб переконатися, що iхнi здогади е iстинними.

Але переконатися у тому нiкому не судилося. Час iшов, а Ладомира не з’являлася. Тодi Добромир, розумiючи, що затримуе ватагу з виiздом, покликав до себе ще одного служку i велiв йому слово у слово передати його розпорядження Ладомирi. Служка вислухав i, кивнувши головою, зник за дверима боярського обiйстя. Пiсля цього кавалькада риссю рушила у бiк брами, через яку полишили переяславський дитинець.

Ранок видався прохолодним. Легенький мокрий снiжок почав вночi притрушувати землю, вкриваючи ii свiтлим покривалом. Але бiлий покров тримався недовго. Пiд натиском ранньоi весни, з першими промiнчиками сонця снiг вiдразу ж почав розтавати, змiшуючись iз пiском, перетворюючись на болото. Те болото вилiтало iз-пiд копит кавалькади дружинних воiнiв.

Їхали не спiшно, зрiдка припускаючи алюром, а так коней тримали в уздi, зважаючи на небезпеку, яка пiсля вчорашнiх подiй могла чатувати на подорожнiх. Мечиславу, який очолював кiнний загiн, не хотiлося наражатися на небезпеку. Вiн жадав без пригод добратися до Вишгорода. Саме там, у великокняжiй резиденцii мала вiдбутися очiкувана Велика рада мужiв землi нашоi рiдноi.

Сама рада мало цiкавила когортного командира. Такi зiбрання часто влаштовував Великий князь. Мечислава бiльше цiкавив гучний бенкет, який завжди пiсля Великоi ради влаштовувався для бояр i дружинних командирiв. Якесь сiре i гнiтюче вiдчуття оселилося у душi Мечислава пiсля проведеноi останньоi ночi з коханою дружиною i вiн сподiвався, що ввечерi хмiльний мед у компанii воiнiв зможе розвiяти його неочiкувану журу.

Поряд iз Мечиславам iхав, чомусь iз стурбованим виглядом, посадник переяславський Дзвенимир Шуйця. Дзвенимир був одягнений як воiн. Голову посадника покривав шолом з невеликим нерухомим нанiсником спереду. Поверх цупкоi полотняноi сорочки була одягнена дорога металева кольчуга iз iменними вiдзнаками роду Шуйця. Кольчуга була пiдперезана спецiальним поясом iз металевих пластин. Пояс був виготовлений саме пiд цю кольчугу, вiдповiдно був припасований i пiдiгнаний пiд статуру Дзвенимира. До пояса була прикрiплена улюблена зброя родини Шуйцi. Це була з довгою замашною рукояткою однобiчна гостра сокира. На кiнцi до рукоятки був приторочений невеликий шкiряний пасок, щоб сокиру можна було утримувати на кистi руки. Так вже сталося, що Дзвенимир, так само, як i його батько Воiмир Шуйця, не любив мати справу iз мечем. Йому була до вподоби давня зброя предкiв – сокира.

Дзвенимир був сином вiдомого когортного командира Воiмира Шуйцi i приходився двоюрiдним братом для Добромира Поклiнного. Саме пiсля того, як старий боярин вiдмовився пiсля смертi доньки нести посадницьку службу, Великий князь зробив своiм посадником у Переяславi Дзвенимира. Чи радiв тодi Дзвенимир, що доля, завдяки Дажбогу, повернулася до нього обличчям, чи нi? Важко сказати йому самому навiть тепер. Можливо бiльше нi, нiж так. Адже вiн переймав владу у княжому мiстi вiд свого двоюрiдного брата, який сидiв на чолi мiста вже багато рокiв. Громада була ним задоволена i Дзвенимира брав сумнiв: «Чи зможе вiн у справах господарських перевершити Добромира?» Не змiг. Хоч i старався.

Дзвенимир розумiв, що його вчинки постiйно будуть порiвнювати зi справами попереднього посадника. І, як не прикро, в силу певних обставин, цi порiвняння не завжди були на користь нинiшнього посадника переяславського. Бiльше того, останнi подii здивували i не на жарт стурбували Дзвенимира.

Можливо, причиною певних невдач Дзвенимира було те, що вiн iколи не забував, хто вiн i з якого роду вийшов. Тiлом i душею Шуйця, як i його предки, був воiном, тому йому бiльше хотiлося ватагу дружинникiв водити на сiчу люту, нiж займатися господарськими справами великого мiста, поселенцями, смердами, чинити суд. Вiн мав звитяжну долю i такого ж життя бажав для свого единого сина Люта Дзвенимирича, часто у думках порiвнюючи його iз Мечиславом. Добромирiв байстрюк подобався посаднику переяславському, тим як вiн живе, воюе, службу великокняжу справляе. Неодноразово Дзвенимир ловив себе на думцi, що вiн хотiв, щоб його син був такий завзятий i смiливий, як Мечислав, щоб мiг у повнiй мiрi продовжити справу, розпочату Шуйцями у Переяславi.

Лют Дзвенимирич мав всi можливостi стати справним воiном, але посадник не бачив у синовi вiдповiдноi крiпостi духу, яка була притаманна усiм Шуйцям i яка е у Добромирового байстрюка. І це турбувало Дзвенимира, адже якщо Лют не зможе проявити себе як завзятий ратник, на нього нiколи не зверне свою увагу Великий князь.

Саме з цiеi причини завжди Дзвенимир брав iз собою сина на всi великокняжi ради, щоб його бачили, знали в обличчя. Але цього разу Лют категорично вiдмовився вiд поiздки, добрим чином не пояснивши батьковi причин свого вчинку. Дзвенимиру це не сподобалося, адже вiн вважав, що вiдсутнiсть сина може впасти комусь у око, але вдiяти нiчого не змiг. Лют залишився у Переяславi.

Те, що Дзвенимир iхав на великокняжу раду, у тому не було нiчого дивного. Вiн посадник i його беззаперечний служивий обов’язок бути присутнiм на таких забавах Великого князя. Дивиною було те, що на раду iхав старий боярин Добромир Поклiнний. Вперше за останнi п’ять лiт Великий князь покликав колишнього переяславського посадника на свою раду. Чому саме тепер Володимир згадав про колишнього, можливого свого тестя, нiкому не було вiдомо. Прищуривши повiки, з-пiд лоба Дзвенимир поглянув на старого боярина, якого одночасно i шанував, i остерiгався.

Добромир наче вiдчув на собi чийсь важкий погляд, повернувся i зустрiвся вiч-на-вiч iз Дзвенимиром. Старий боярин, не пiдозрюючи про важкi думи Шуйцi, приязно йому усмiхнувся i кивнув головою. Дзвенимир вчасно схаменувся i також вiдповiв люб’язною посмiшкою колишньому посаднику переяславському.

На вiдмiну вiд свого двоюрiдного брата, теперiшнього посадника переяславського, Добромир не одягся, як воiн. На ньому був простий, можна навiть сказати скромний одяг боярина. Це також всiх здивувало, тому що було вiдомо, як вишукано, на вiзантiйський манер, полюбляе одягатися Добромир. А тут скромний сiрий довгий плащ поверх короткоi, вище колiн тунiки, яка була пiдперезана шкiряним поясом. З-пiд тунiки виднiлися темнi шкiрянi штани, зручнi для верховоi iзди. На головi у боярина була тепла шапка iз узорчатоi тканини, внизу облямована хутром.

Добромир дослухався до ходи свого коня, в такт погоджуючись рухам тварини. Час вiд часу боярин все щiльнiше i щiльнiше намагався закутатися у свiй плащ. Напевно холод почав дiймати тiло старого боярина. Поряд, як i годиться, iз Добромиром знаходився його син, волхв Святовид, який сонно погойдувався у своему сiдлi.

Одягнений Святовид був у традицiйний одяг подорожуючого волхва. Бiлий довгополий плач з широкими довгими рукавами та вiдлогою, яка переходила у капюшон. Плащ було вдягнено на сiрого кольору сорочку, яка мала спереду, навколо застiбки, орнаментну вишивку. Та вишивка не була простою, а мала у собi певнi знаки, якi були наповненi таемничим сенсом, який був зрозумiлий лише посвяченим.

– Ти не боiшся впасти iз коня? – стиха усмiхаючись, завiв бесiду iз сином Добромир.

Волхв нiчого не вiдповiв батьковi, лиш поглядом, повним уваги i мiркування, поглянув на старого боярина. Їхнi погляди перетнулися. Святовид добре розумiв, що батька хвилюе зовсiм не те, що вiн запитуе.

– Не саме падiння е страшним, – вiдводячи свiй погляд, промовив волхв, – а те, як ти будеш пiдiйматися.

Мiж батьком i сином на якусь мить знову запанувала мовчанка. Видно було, що боярин добре усвiдомив слова i думки Святовида.

– Я не шукаю шляхiв для пiдняття, – зiтхнувши i подивившись у далечiнь, промовив боярин, – вони менi не потрiбнi.

– Не знаю, – похитнувши головою, промовив волхв. – Колись ти сам, за своеi волi i втручання Богiв, зiйшов iз того, надто прудкого коня, а тепер все йде до того, що сам Великий князь пiдводить до тебе нового коня, запрошуючи його осiдлати. І це тебе хвилюе. Тому що ти, батьку, не знаеш, чи той кiнь тобi потрiбен, адже ти вже звик до того життя, яким донинi жив. Чи не так?

Старий боярин, вкотре переконавшись у мудростi свого сина, лиш злегка кивнув головою. Добромира направду хвилювала майбутня зустрiч iз Великим князем. Вiн знав лише одне, що ця зустрiч буде важкою i болючою. Його серце знову обiллеться тугою за донькою, яка могла стати Великою княгинею, а натомiсть пiшла до iнших свiтiв, у долини пращурiв.

– Можливо вiн захоче забрати до себе, у великокняжi палати, Позвiзда, – раптом зробив припущення Добромир.

– Думаете, що Володимир на честь свiтлоi пам’ятi Добромири захоче зробити вашого онука своiм наступником i спадкоемцем? – запитав Святовид, сам розмiрковуючи над сказаним.

– А чому б i нi? – знизнувши плечима, запитав боярин. – Все ж таки Позвiзд його нащадок i не вiд якоiсь чужинськоi хвойди, а кров вiд кровi доньки цiеi землi. А це немало важить.

Святовид нiчого не вiдповiв батьковi. Вiн намагався спробувати побачити майбутне свого племiнника i зрозумiти, чи дiйсно у Позвiзда може бути великокняже майбутне. Намагався, але безуспiшно. Перед його очима пробiгали рiзнi картини, можливо для когось важливi, а можливо нi, але серед цих образiв не було малого великокняжого нащадка.

– Думаю, що Великий князь покликав вас, батьку, не заради Позвiзда, – промовив Святовид, – вiн мабуть потребуе вашоi допомоги чи поради у якiйсь нагальнiй, а можливо делiкатнiй справi.

– Ти у цьому впевнений? – Добромир не хотiв йняти вiри те, у що його потаемнi сподiвання в одну мить починають перетворюватися на примарну iлюзiю.

– Я не можу стверджувати напевне, – примруживши повiки промовив волхв, – але я не бачу Позвiзда поруч iз Великим князем.

– Не бачиш? – цi слова Святовида стурбували старого боярина i вiн уважно подивився на сина. – А що ти бачиш? Чи вiрнiше, кого ти бачиш поряд iз Володимиром?

Святовид вiдповiв не вiдразу. Деякий час вони iхали мовчки, кожен думаючи про свое.

– Я бачу дорогу. Довгу дорогу, на краю якоi стоiть жiнка. Красива жiнка. Не наша. Мабуть, чужинка. Вона блiда стоiть на високому березi рiчки. Рiчка широка i глибока. Вона роздiляе чужинку i Великого князя, який стоiть на iншому, протилежному березi. Вiн пориваеться до iншого берега, хоче здолати водяну перепону, але не може, тому що рiка наповнена не водою, а кров’ю людською, – Святовид раптово завершив свою оповiдь, так само, як вiн ii i розпочав.

Добромир вражено вислухав почуте. Його думки перемiшалися. Старий боярин вiдчув сердечний щем i жаль за старими часами, якi пiшли у минуле. А новi часи починали лякати своею непередбачуванiстю.

– Насуваються часи, коли живi будуть заздрити м… – Святовид запнувся на останньому словi, усвiдомлюючи страшну суть цих пророчих слiв, пiдвiвши погляд i подивившись на батька, який вражено слухав сина.

– Ти говориш, сину, надто важкi i страшнi слова, – пiсля невеликоi паузи усвiдомлення промовив старий боярин, – але якщо вони пророчi, то ти маеш сказати, що нам зробити, щоб цьому завадити?

Святовид мовчав. У його головi вертiлася вiдповiдь, пiдказана Богами, але вiн не наважувався ii сказати батьковi. А той спостерiгав за сином, чекаючи вiдповiдi. І коли Добромир думав, що вiн вже не дочекаеться вiдповiдi вiд сина, можливо, тому, що тiеi вiдповiдi просто немае, старий боярин почув страшнi слова, якi прошепотiв Святовид: «Вбити Великого князя».

Шокований почутим, Добромир аж вiдсахнувся вiд сина. Вiн не йняв вiри почутому, не розумiючи, якi страшнi видiння вiдкрилися Святовиду. Старого боярина розривали суперечливi вiдчуття. З одного боку, вiн нiяким чином не ставив пiд сумнiв зв’язок сина з Богами, але з давнiх часiв вважалося, що волхв, який жадае смертi Володаря рiдних земель, е вiдступником. Волхви направляли Великих князiв, спрямовуючи iхнiй хiд у руслi, яке було угодне Богам, але нiколи волхв не мiг вiдправити на смерть володаря, тому що у такому разi вiн одразу втрачав зв’язок з Богами.

Добромир поглянув на сина, але той спокiйно iхав поруч, погойдуючись у сiдлi, нiби нiчого не сталося i ним не були мовленi страшнi i вiдступнi слова. Старий боярин оглянувся навкруг, чи, бува, нiхто стороннiй не чув слiв Святовида.

– Я розумiю, батьку, вашу тривогу, тому що я ii сам вiдчуваю, – промовив Святовид пiджавши губи i кивнувши головою, – але цi слова прийшли до мене, думаю що не випадково.

Добромир не знайшов, що ректи у вiдповiдь сину, тому знову мiж спiврозмовниками повисла мовчанка.

– Я обов’язково про це поговорю iз Святозаром, – через деякий час знову промовив Святовид, – Верховний волхв зможе менi розтовмачити, до чого цими словами хочуть нас пiдштовхнути Боги?

– Менi навiть важко осмислити i повiрити, що Боги можуть нас спонукати до таких незрозумiлих дiй, – стиха, щоб нiхто його не почув, промовив Добромир, – адже причин вчиняти такi страшнi i непоправнi дii немае.

– Може, i немае, – кивнув головою Святовид, а тодi повернувся до батька i промовив: – а може, ми не все знаемо, ми ж не Боги.

Добромир нiчого не вiдповiв, вiн лише розвiв руки, адже йому не хотiлося починати мiркування про причини, з яких Боги виказували дивнi бажання. Стосунки з Богами у старого боярина складалися не зовсiм втiшно. Добромир iшов на всiлякi поступки Богам, намагався iх задобрити. А вони, як вважав старий, безжально забрали у нього все найкоштовнiше – його близьких.

Також Добромир добре розумiв, чому його син, волхв Святовид, не одружуеться. Боярин до болю у серцi вiдчував i сприймав жертовнiсть сина. Той не мiг i не хотiв ризикувати життям своеi коханоi Чаруни, яка гордовито не розумiла i не сприймала поведiнки Святовида. Двое не простих людей неймовiрно палко кохали один одного, але не могли бути разом. Вiд усвiдомлення цiеi доленосноi безповоротностi у Добромира серце стискалося вiд жалю, що його любий син, його надiя i радiсть, не може собi, через те таемниче прокляття, дозволити бути щасливим.

– До Чаруни будеш завертати? – раптом, несподiвано навiть для самого себе, запитав старий боярин те, про що не мав намiру запитувати сина.

Святовид нiчого не вiдповiв батьковi, але й не здивувався його словам, наче чекав, що той запитае саме це. Вiн лиш заперечно хитнув головою i пришвидшив хiд свого коня, даючи зрозумiти батьковi, що подальша розмова на цю тему не е доброю пiдставою для продовження бесiди.

Далi знову iхали мовчки. Кiлька разiв пришвидшувалися, переходячи на стрiмкий галоп. Святовид, коли стрiмка хода коней стихла, примружив повiки, вдаючи, що його долае сон, а сам намагався вгамувати душевний бiль, який викликали слова батька. Нагадування про Чаруну здавило болем його серце, розбудивши важкi душевнi муки, якi були на який час притихли, залишаючи у спокоi молодого волхва.

Так для Святовида нестерпною була розлука з коханою, але ще бiльш нестерпною була думка, що iхнi стосунки можуть наразити дiвчину на те страшне i невiдоме родинне прокляття Поклiнних. А Святовид цього не мiг допустити.

Чаруна нiчого не знала про прокляття, тому iй здавалася дивною поведiнка Святовида. Вона нiяк не могла зрозумiти, що за перепона стоiть мiж ними, заважаючи iм бути разом, бути щасливими. Знахарка знала, що Святовид ii кохае. В той же час вона вiдчувала його душевнi муки i не розумiла iх. Тому одного разу Святовид почув слова, якi хоч i болем розкраяли його серце, але дали можливiсть йому уникнути небажаних пояснень: «Ти не переступиш порiг моеi оселi до тих пiр, поки сам не зрозумiеш, чого ти хочеш. Тобi варто вирiшити, чи ти хочеш бути щасливим? Чи навпаки ти хочеш далi мучити себе i мене своiми незрозумiлими страхами? Якщо ти обереш друге, то тобi з тим жити, а я спробую тебе забути i житиму, як житиму».

Цi слова були останнiми, якi вiн чув вiд Чаруни. Неодноразово вiн поривався заiхати до неi, щоб побачити хоч на одну мить, але великим зусиллям волi зупиняв себе. Адже, поставши на ii порозi, треба було дiвчинi щось сказати, а вiн поки не мав, що iй вiдповiсти. Святовид не мiг зробити того вибору, до якого вона його пiдштовхувала. Тому змушений був i надалi оминати порiг оселi коханоi.

– Дрiмаеш, брате, – вiд несподiванки здригнувся Святовид, почувши поряд голос Мечислава.

– Нi, не дрiмаю, – похитав головою Святовид, поглянувши на Мечислава, – лиш мiркую про життя свое.

– От i я тим самим займаюся цiлий ранок i всю дорогу, – розумiюче кивнув головою когортний командир.

– А що тобi мiркувати? У тебе все добре. Маеш кохану дружину, красуню. Ростиш сина. Успiшно несеш дружинну службу, от вже став когортним командиром, – промовляючи, Святовид приязно усмiхався, щоб, бува, брат не помислив, що вiн йому заздрить.

– Воно то так, але i не так, – зiтхнувши, промовив Мечислав, а потiм на якусь мить, наче завагавшись, озирнувся навколо, – я весь час слiдкував за тим, як ти спiлкувався iз нашим батьком, чатуючи, щоб Добромир вiд’iхав подалi вiд тебе.

– ?

Святовид спочатку запитуючи подивився на брата, а тодi роззирнувся, вишукуючи поглядом старого боярина. Добромир хоч знаходився неподалiк, але був зайнятий жвавою розмовою iз Дзвенимиром Шуйця i не зважав, чим зайнятi його сини.

– На минулiй недiлi здолала хвороба дружинного воiна моеi ватаги. І настiльки сильно, що ми змушенi були бiдолаху вiдвести до знахарки, – почав спокiйно свою оповiдь Мечислав.

– Ти бачив Чаруну? – запитав, скривившись, Святовид, поглянувши на брата болючим поглядом.

– Так, бачив, – кивнув головою Мечислав, – а ще я бачу, як тобi боляче, брате, боротися зi своiми почуттями.

– Ти хочеш говорити зi мною про моi почуття до Чаруни? – стиснувши губи, рiзко запитав Святовид.

– Загалом нi, але в якiйсь мiрi i про це, адже я бачив змарнiлу дiвчину, яка також страждае вiд вашоi розлуки.

– Ми про це говорити, Мечиславе, не будемо, – стиснувши зуби, процiдив молодий волхв.

– Можливо, ти мене не почув чи не зрозумiв. Я хочу порозмовляти з тобою про справу, яка не дае можливостi спокiйно жити i тобi, i менi, i нам усiм, – притишивши голос, ледь чутно промовив Мечислав.

– Ти хочеш поговорити про те, про що у родинi не прийнято говорити, – уважно поглянувши у вiчi брата, промовив Святовид. – Ти думаеш, ми можемо про це говорити?

– Я не знаю, чи ми можемо говорити, але я хочу знати: звiдки взялося те страшне прокляття, через яке, одна за одною, помирають жiнки нашоi родини? Я хочу знати: цьому буде колись кiнець? Чи ми знову маемо готуватися до погребальноi Кради? – Мечислав, розпалюючись, проголошував все новi i новi запитання, ставлячи ними волхва у глухий кут.

– Або замовкни, або заспокойся i говори тихiше, – рiзко перебив брата Святовид, – я, так само, як i ти, не хочу, щоб нашу розмову чув батько.

Мечислав, кивнувши головою, оглянувся у бiк старого боярина. Той продовжував вести бесiду iз теперiшнiм переяславським посадником, щось жваво йому оповiдаючи.

– Що тебе так стурбувало? Що не дае тобi спокою? – пiд’iхавши впритул до Мечислава, запитав Святовид.

– Те саме, що й тебе, – промовив когортний командир, уважно дивлячись у очi брата.

– Те, що й мене? – здивовано запитав молодий волхв.

– Так, – вкотре кивнув головою Мечислав, – я бачив очi Чаруни. Вона страждае i не розумiе причин вашоi розлуки. Вона не розумiе, а я розумiю. Це все те родинне прокляття…

– А тобi яка до цього справа? – заплющивши очi i пiджавши губи, перебив Святовид брата.

– А така, що цiеi ночi до моеi Ладомири приходила Мара, – випалив Мечислав.

– Богиня? До твоеi дружини? – спантеличений почутим, волхв натягнув повiддя коня, майже зупинивши його.

– Не дивися так на мене, – вiдмахнувся рукою Мечислав вiд здивованого Святовида.

– Але ж Мара просто так, без причини, не приходить, – видавив iз себе волхв, усвiдомлюючи те, що йому повiв Мечислав.

– І я про теж тобi речу, дорогий брате, – зiтхнувши, промовив Мечислав, – боюся, що скоро знову лихо навiдаеться до нашоi родини.

Святовид мовчки пiдiгнав коня i, порiвнявшись з братом, стурбовано подивився на нього. Подивився, але нiчого не сказав. Слiв не було. Дивний клубок пiдiйшов до горла. Страх заполонив його серце. Йому згадалася та едина нiч, яку вiн провiв iз Чаруною. І хоч мiж ними нiяких стосункiв не було, вiн хвилювався, чи тi палкi поцiлунки не наклали вiдбиток прокляття на нi у чому не повинну дiвчину.

– Але я не хочу, щоб моя дружина лягла на Крада, а мiй син залишився сиротою, – змарнiлим i недоспаним поглядом дивився з надiею на свого брата волхва Мечислав, – скажи, що менi вчинити, щоб вiдвести бiду вiд родини?

Святовид хотiв розрадити брата, але не знаходив потрiбних слiв, тому, що з острахом думав про Чаруну. Вони продовжували iхати i важка мовчанка затягувалася. Мечислав приречено прийняв мовчання свого брата i рiзко, алюром рвонув iз мiсця конем, помчавши вперед. Святовид також пришпорив свого коня i поскакав за братом. Вони вирвалися перед кавалькадою i якийсь час неслися вперед.

– Мечиславе, зупинися! Почекай! – почав гукати Святовид, розумiючи, що вiн не зможе тягатися iз вправним ватагою у верховiй iздi.

Ще промчавши деякий час i вiдстань, Мечислав стишив ходу коня i почекав, коли до нього пiд’iхав Святовид iз докором у поглядi.

– Навiщо ти бентежиш нас усiх? – захекавшись вiд швидкого алюру, запитав вiн у когортного командира. – Що батько про нас подумае?

– Подумае, що ми безголовi бешкетники, – не дуже весело усмiхнувшись, промовив Мечислав.

Деякий час вони iхали поруч. Їхали мовчки, попереду кавалькади, яка поступово iх почала наздоганяти.

– Менi важко зараз тобi сказати, чому саме до твоеi дружини приходила Мара, але я думаю, що вона хотiла ii про щось попередити, – порушив мовчанку Святовид, зiбравшись iз думками.

– Але про що?

– Я не знаю i це мене бентежить найбiльше, – зiтхнувши, промовив Святовид, – адже Богиня, коли приходить, щоб когось забрати, то iй нiхто не може завадити. А твоя дружина, хоч, можливо, стривожена i налякана, але жива i здорова. Ну i крiм того вона чужинка, а ти сам казав, що прокляття на чужинок не дiе. Значить, Мара хоче забрати когось iншого.

– Когось iншого? Але кого?

– Поки не знаю, – знизав Святовид плечима, – але напевне, що не чужинку.

– Не чужинку, кажеш? До цього часу я був упевнений, що доля пiдказала менi вiрне рiшення цiеi проблеми, але пiсля останньоi ночi у мене закрався сумнiв, що я направду змiг обiйти долю, – опустивши голову, промовив, зiтхаючи, Мечислав, – можливо, Боги захочуть мене покарати за те, що я спробував щось змiнити у своему життi?

– Боги справедливi, вони не жорстокi, – впевнено промовив Святовид, – я не раз задавав собi запитання про те, що могли такого вчинити нашi предки, що рiд наш аж донинi несе це прокляття. Я не одноразово звертався до Богiв iз цим, але вони мовчать.

– Можливо варто iз Верховним волхвом порадитися? Може йому Боги дадуть вiдповiдь? Адже Боги дослухаються до нього, – Мечислав, мiркуючи, намагався знайти хоч якесь прийнятне рiшення.

– Із Святозаром можна порадитися, – кивнув головою Святовид, – правда я не знаю чи це сподобаеться нашому батьковi, адже вiн боiться, що Боги будуть на нашу родину гнiватися ще бiльше.

– Якщо ти не порозмовляеш зi Святозаром, то я сам з ним матиму розмову, – кивнув невдоволено головою Мечислав, – тому що я не хочу жити у страху, очiкуючи i гадаючи, хто наступний iз жiнок нашоi родини пiде на Крада.

– Я сподiваюся, що бiльше нiхто, – зiтхнувши, промовив замислено Святовид, – але я хвилююся, щоб…

– До нас направляеться батько, – перебивши брата, не давши завершити йому розпочату думку, промовив Мечислав.

Святовид, почувши про наближення старого боярина, одразу ж замовк, проковтнувши останнi слова, i, повернувши коня, озирнувся на Добромира. Йому знову згадалася Чаруна. Святовид примружив повiки i перевiв погляд iз батька на брата. Вiн хотiв щось сказати, перевiвши розмову на iнший лад. Вiн хотiв привiтно усмiхнутися батьковi, щоб той не запiдозрив, про що мiж братами була розмова. Вiн ще щось хотiв, але не встиг. Лиш почув свист, але не зрозумiв, не усвiдомив, що то летить стрiла, яка була випущена iз найближчого гайка.

Молодий волхв вiдчув болючий поштовх у спину. Бiль миттю розбiгся по всьому тiлу, а темна пелена впала на повiки, почавши затягувати собою бiлий свiт. Страху не було до тих пiр, поки не прийшло розумiння, що сталося.

– Печенiги! – заволав хтось поряд iз воiнiв.

Почувся шалений тупiт кiнських копит. І чиiсь руки, якi пiдтримували, не даючи впасти. Сили триматися у сiдлi не було.

– Батьку, притримай Святовида i попильнуй за ним, поки ми не вiдiб’емо ворога! – десь здалеку долинув до свiдомостi пораненого окрик Мечислава. І знову руки. Тепер уже не однi, а декiлька. Знiмали з коня, несли, опускали на сиру Землю-матiнку.

Це було останне, що Святовид вiдчув, – холодну землю. Його свiдомiсть окутав чорний морок, i йому здалося, що вiн провалився у глибоке пiдземелля. Бiль наче вiдступив. Здавалося, що це прохолода рiдноi землi вiдiгнала бiль геть, рятуючи поранене тiло. Так, тiлу стало легше, а душа? Душа болiла гнiтючiшим болем, нiж тiло.

«Невже це все? – промайнула розпачлива думка. – І я бiльше нiколи ii не побачу?»

Але морок несподiвано, хоч i не швидко, почав розсiватися. З’явилося свiтло. Воно було дивним, не природно яскравим i вiд того було важко на нього дивитися. Але дуже хотiлося знати, звiдки те свiтло лине. Почав приглядатися, i Святовид побачив у свiтiннi обриси блiдоi жiнки. Вона, повiльно ступаючи, йшла до нього i ii риси були все чiткiшими. Святовид не став розглядати жiнку. Вiн заплющив очi i смиренно зiтхнув. Волхв не мiг не знати, хто ця жiнка.

– Мара, – прошепотiв вiн, – ти прийшла за мною. У родинi вже не залишилося жiнок, доньок землi рiдноi, тому ти прийшла по мене, свого вiрного слугу.

Пiсля цих думок страх змiнився на безповоротну приреченiсть. Але раптом вiн почув голос. Святовид знав, що голос даруе надiю, тому що Мара не розмовляе iз тими, чию долю вирiшено.

– Я – Та, Хто володарюе у Смертi. Я – божевiльна, i Я – мудра; Я – стара, i Я – дiва; Я – Жива, i Я – Мара; Я живу, хоча Я – мертва. Мое дихання – Вiтер, мое волосся – Пекельне Полум’я, Моi очi – Вiща Нiч. У Моему Серцi немае Кровi, бо Кров Моя наповнюе Чашу, яка у руцi Моiй. Не жива, але i не пiдвладна тлiнi, Я – Та, що була до того, як постав цей свiт, i та, Хто буде пiсля. Я – Вiщий Птах, що Спiвае в Ночi, i Пiсня Моя – це Слово Мое, звернене до тих, чиi вуха не оглухли вiд шуму слiв свiту цього, сказаних людьми всуе. Слiз не знають Моi очi. Кровi вимагають губи Моi. Моi ноги – корiння Древа, Мiй одяг – нiчна iмла. Я – Життя, i Я – Смерть. І Я ж – Вiчне Вiдродження, Кола Велесова кругообiг. Той, хто почуе у Серцi своему Лебедину пiсню Мою, той нiколи не помре, але матиме Життя Вiчне. Той, хто зумiе розгледiти за життя образ Мiй наяву, – не злякаеться Мене, коли прийде йому час ступити крок услiд за предками на Велесовi Луки. Той, хто зумiе за життя вiдтяти голову свою, на честь Мою i славу, – втратить лише минуще, отримавши Вiчне, яке набагато бiльше свiту цього.

Останнi слова розтворилися у мороцi. Свiтло зникло i темiнь знову окутала своiм чорним саваном все навколо. Знову iз глибин душi почав виринати страх. Вже не було приреченостi, коли раптом щось тепле i вологе впало на його щоку. Святовид вiдкрив очi i побачив батька. З його повiк котилися, одна за одною, декiлька сльозин i закапали на обличчя Святовида, наче живильна вода, яка повертае до життя.

– Сину, не покидай нас, – схлипуючи, повторював одне i те ж старий переяславський боярин.

Поряд iз Добромиром стояв, важко дихаючи, Мечислав. Із його розсiченою щоки цiвкою стiкала кров, але когортний командир на те не зважав.

– Ця стрiлу я мав отримати в груди, а Святовид повернувся i закрив мене спиною, – промовив хриплим голосом воiн, не вiддихавшись вiд кривавоi сiчi, а тодi стиха, щоб нiхто не чув, додав: – тепер я знаю, чого приходила Мара i про що вона хотiла попередити.

Навколо ще лунав дзвiн мечiв i стогiн поранених, а також тих печенiгiв, яких когортнi воiни добивали, щоб нiкого iз наглих зайд, крiм iхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.

Ворог не розрахував власних сил, не сподiваючись на таку рiзку вiдсiч дружинних воiнiв. Крiм того Боги останню мить все змiнили, врятувавши вiд пiдступноi стрiли дружинного командира, закривши його тiлом свого слуги, молодим волхвом. Всi розумiли, що якийсь зрадник попередив ворогiв про те, що цiею дорогою будуть iхати поважнi мужi переяславськi. Вороги мiркували одним пострiлом вбити ватагу, а тодi розiбратися iз дружинниками, якi мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберiгати свою землю вiд ворожих пiдступiв.

Святовид, якого Боги використали у своему промислi, лежав на руках у батька i то вертався до пам’ятi, то знову вiдходив у iншi свiти.

– Командире, – пiдiйшов молодий воiн Данеслав i звернувся до Мечислава, – всi вороги, окрiм iхнього ватажка, мертвi.

Добромир, почувши останнi слова, обережно поклав пораненого сина на землю, пiдвiвся i озирнувся навкруг. Побачив посадника переяславського, який стояв тут неподалiк i тримався правою рукою за неглибоку рану на лiвому плечi.

– Мечиславе, Дзвенимире, на цьому наша подорож закiнчуеться. Ми повертаемося до Переяслава, – на якусь мить старий боярин запнувся i важко задихав, торкнувшись руками грудей.

Всi присутнi промовчали. Нiхто нiчого не мовив у вiдповiдь на слова Добромира. Тi, що залишилися живими, бiльшiсть мали рiзнi поранення, але всi були радi i дякували долi, що залишилися живими, на вiдмiну вiд шiстьох дружинних воiнiв, якi переступили межу i вiдiйшли у свiт прабатькiв.

– Дзвенимире, тебе прошу, вiзьми ворожого ватажка i вирви з нього iм’я зрадника, – промовляючи останнi слова, Добромир зцiпив зуби i стиснув пальцi в кулаки, – а тодi ми разом вирiшимо, що з ними робити.

Не звично було бачити таким Добромира. Завжди з виду вiн був наче з крицi. Нiколи сльозини не побачиш на його повiках. А зараз все змiнилося, сльози котилися по щоках боярина. Такого випробування Богiв серце Добромира не могло витерпiти.

– Не сумнiвайся, Добромире, вiн менi все розкаже. Ще до вечора цей зайда пожалкуе, що залишився живий, а не лiг у цiй сiчi. Його смерть не буде смертю воiна i вiн вкаже на зрадника, – промовив посадник, кривлячись вiд болю, а у думках дякуючи Богам, що вберегли вiд поiздки цим злощасним трактом сина Люта.

Добромир кивнув головою i повернувся до ватажка дружинних воiнiв, який, примруживши повiки i важко дихаючи пiсля завзятоi сiчi, стояв поряд бiля пораненого брата.

– Мечиславе, когортний ти мiй командире, прошу тебе допомогти, разом зi своiми воiнами доправити твого пораненого брата Святовида додому. Там найкращi знахарi нададуть йому допомогу, – звернувся, як i годиться, Добромир до свого старшого сина, хоч було зрозумiло, що той не вiдкаже батьковому проханню i сам все зробить, щоб порятувати брата.

Мечислав не встиг вiдповiсти батьковi, тому що, лежачи на сирiй землi, Святовид прийшов до тями i застогнав.

– Боги, навiщо ви так зi мною? – не соромлячись i вже не приховуючи своiх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матерi?

Саме у цю мить Святовид розплющив очi i, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклi губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир i Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагаеться iм сказати, але марно.

– Сину, не напружуйся, не втрачай життевi сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе вiдвеземо додому, там ти швидко пiднiмешся на ноги.

Святовид важко видихнув i спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил i вiн лише зачервонiлими зiницями очей спробував дати зрозумiти, що його душа бажае чогось iншого.

– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумiвши, що син йому намагаеться заперечити. – А куди ти хочеш?

– Я, здаеться, здогадуюся, куди його душа намагаеться у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.

– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.

– У Ольжичi. До Чаруни.

Пiсля цих слiв очi Святовида загорiлися болючою радiстю. Вiн ледь помiтно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.

– Якщо менi судилося жити, то мене може пiдняти на ноги лише Чаруна, – з останнiх сил, ледь чутно прошепотiв поранений волхв, – якщо менi судилося пiти у свiт наших пращурiв, то хочу хоча б один раз глянути на неi i попросити вибачення.

Промовивши останнi слова, Святовид заплющив очi i знову поринув у свiт мороку. А Добромир мить постояв, помiркував, а тодi, розвiвши безпорадно руки, кивнув головою.

Так i вчинили. Дружинна кавалькада роздiлилася на двi частини. Одна, на чолi iз посадником Дзвенимиром i важкопораненими воiнами, попрямувала назад у бiк Переяслава. Позаду них плентався, вже трохи понiвечений, прив’язаний до коня, ватажок печенiгiв.

Інша половина дружинних воiнiв, на чолi iз Мечиславом i Добромиром, попрямувала у напрямку до княжого поселення Ольжичi, виконуючи волю важкопораненого волхва Святовида. Попрямувала туди, де жила знахарка Чаруна. З ними ж поiхав i молодий, мало кому вiдомий воiн Данеслав, який знову вийшов iз бою без найменшоi подряпини.




6. Святозар

За межею Великодньоi жертви


Весна того року видалася по-незвичному ранньою. Теплi промiнчики сонця швидко зiгнали снiг iз охолодженоi землi, яка ось-ось мала зазеленiти буйними травами. Простий люд радiв, що зима швидко вiдступила навiть не спробувавши, як зазвичай, поборотися з весною. Старожили говорили, що давно такоi ранньоi весни не було. Дехто бiдкався: «…не на добро це, адже зима свого не попустить, прийшовши заморозками посеред весни. Ось тодi i будемо не радiти, а плакати, коли молодий врожай вщент вимерзне».

Так могло статися, як говорили старi люди, адже ранне тепло протрималося не довго. Вже пiд Великдень небо насупилося, затягнувшись густими хмарами i почавши мжичити холодним дощем уперемiж iз мокрим снiгом. Волхви в один голос почали говорити: «Боги сердяться на свiй народ». Правда, народ не знав i не усвiдомлював своеi провини, вiн мiг лише про неi здогадуватися.

Але не дивлячись на такий незвичний природнiй розвиток, народ Киiвськоi держави продовжував жити зi своею надiею. Тiею надiею, яка покладалася, як за звичай останнi роки, на Верховного волхва землi Киiвськоi Святозара Свiтлого. А саме на його вмiння розмовляти з Богами, та на його щорiчну, особливу, Великодню жертву.

– Святозар переконае Богiв у нашiй вiрностi, адже ми не знаемо i не хочемо знати iнших Богiв, крiм наших споконвiчних, у яких вiрували i поклонялися нашi предки.

– Так, наш зв’язок iз рiдними богами е непереривним, адже ми шануемо тi заповiдi, якi Боги дали ще нашим давнiм предкам, першим людям цiеi землi.

Ось так люди гомонiли помiж собою, переконуючи i себе i iнших, що все буде добре в наших споконвiчних землях.

– Благослови, Боже, благослови, Мати, зиму проводжати, а весну закликати. Ой Ладо-мати, зиму проводжати. Ой Ладо-мати, весну закликати… – люди спiвали, весну закликали, готуючись до важливоi Великодньоi жертви…

…І ось святковий день настав. Великодню жертву принесено. Навколо святилища ще у повiтрi вiдлунювалася прочитана молитва. Та молитва, якою люд звертаеться iз проханнями до своiх Богiв. Тепер залишилося лиш чекати, чи приймуть Боги принесену жертву, чи нi. Чекав цього рiшення i Верховний волхв землi рiдноi Святозар Свiтлий. Вiн продовжував стояти посеред центрального капища, уважно вдивляючись у священне коло святилища, навколо якого мали стояти Боги.

Це було саме те капище, яке збудував Великий князь киiвський Володимир Святославович за своiм великокняжим теремним двором. Святозар стояв у центрi священного кола, обличчям до витесаноi iз дерева подоби великого Бога, голова якого була срiбна, а вус золотий. Вiн стояв, пiднявши догори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, неквапно, крапля за краплею, стiкала, поступово засихаючи, кров. Наче засвiдчуючи свою вiрнiсть Богам, Верховний волхв стояв i чекав, чи приймуть Боги його власну жертовнiсть.

– Гой Ярило, Сонце красне, прийди до нас у силi своiй молодечiй, прийди у силi буйнiй! Розбуди Землю Ненечку, аби зродила вона нам жита та хлiба багато, аби обдарувала здоров’ям i силою. Прийми, Батьку Яриле, подяку цю та будь нам заступником небесним од Великодня та й до Купали. Слава Сонцю! Слава Ярилу! – рiк молитву Верховний волхв, сподiваючись, що Боги його чують.

Боги чули, але у вiдповiдь мовчали. Боги вагалися. Мабуть, у них виник якийсь суттевий сумнiв щодо сьогоднiшнього жертовного обряду, вчиненого на святилищi. Але незважаючи нi на що, Верховний волхв Святозар Свiтлий продовжував стояти у молитовному поривi i з надiею чекати.

– Боги нашi, якi йдуть вiд Сварога, почуйте нас! Прийшли ми за своею волею на це святилище, щоб принести Великодню жертву i прославити своiх Богiв, за заповiдями наших предкiв, тому що ми ходимо тими ж стежками, що i вони ходили. Так було, так е, i так буде, доки Земля родитиме, доки Сонце свiтитиме…

Верховний волхв благав Богiв зглянутися. Його полишали сили, але надiя в очах не згасала. В цю мить вiн навiть не вiдчував, як весняний прохолодний вiтерець, подих якого линув вiд рiчки аж сюди на пагорб, намагався проникнути через широкi рукави пiд бiлу ритуальну сорочку, маючи на метi лиш одне, остудити як гаряче тiло волхва, так i його надiю. Довгопола сорочка вишита спереду вздовж усiеi застiбки, з широкою вiдлогою, почала надуватися на високiй i вузькiй в плечах постатi волхва, наче вiтрило легкоi чайки, яка мчить водами Борисфену.

Верховний волхв замовк i над святилищем повисла гнiтюча тиша, незважаючи на те, що навколо капища зiбралася неймовiрно велика кiлькiсть люду, як мирського так i вiйськового. Всi вони очiкували, яку вiдповiдь дадуть Боги на сьогоднiшню жертву. «Що скаже Ярило? Чи засiе Вiн ниву багатим врожаем?» – з острахом мiркували присутнi, роззираючись навколо, розумiючи, що сьогоднiшня жертва особлива i важка, як для людей так i для Богiв. Багато хто iз присутнiх мирян здивовано роззиралися, поглядом виглядаючи Великого князя. Але марно. Володимира Святославовича сьогоднi нiхто не бачив на святилищi.

«Недобре, що Великий князь вiдсутнiй на Великоднiй жертвi», – так мiркували майже всi, хто прийшов до того мiсця, де жили Боги. Мiркували, але висловити цю думку вголос поки що не наважувався нiхто. Так само як нiхто не наважувався запитати: «А чому вiдсутнiй Великий князь киiвський Володимир Святославович? Яка нагальна причина змусила його оминути стороною одну з найважливiших жертв року? Адже саме вiд цiеi Великодньоi жертви залежав майбутнiй врожай i спокiй у всiй державi!»

І коли бiльшiсть присутнiх навколо святилища за теремним двором, iз болючим сердечним щемом, вже були переконанi, що Боги сьогоднi будуть невблаганнi, як раптом, через пелену густих хмар прорвався радiсний i живий сонячний промiнчик. Цей провiсник тепла i свiтла впав посеред капища, на срiбну голову подоби великого Бога, а звiдти вiдбився на обличчi Святозара. Верховний волхв полегшено зiтхнув i важко, втрачаючи останнi сили, опустився на колiна, поклавши долонi на жертовний Алатир-камiнь, наче намагаючись вiддати Богам останнi кривавi краплини зi своiх долонь.

Боги прийняли його жертву. А хiба могло бути по-iншому? Це ж була його власна жертва. Кривава жертва Верховного волхва землi Киiвськоi, Святозара Свiтлого.

Так вже повелося в цих землях, що Святозар завжди приносив в жертву Богам, поряд з iншими дарами, кров. В бiльшостi випадкiв це була кров тварин, але Перуну вiн завжди приносив людську кров. Особливо в тi днi, коли Великий князь готувався до походу на чужинцiв, або святкував перемогу над ними. Тодi людська кров рiчкою розтiкалась по капищу. Це була кров полонених воiнiв. Але раз у рiк, на початку весни, тодi коли Великоднiй день перемагае нiч, Святозар приносив у жертву свою власну кров. Вiн вважав, що саме навеснi, коли все починае розцвiтати i пробуджуватися до життя, Богам треба приносити якусь особливу Великодню жертву, а саме для Ярила. Щоб увесь рiк був вдалим, родючим, i бiди оминали киiвську землю. Тому Святозар приносив у жертву частину себе, жертвуючи свою власну кров заради процвiтання та добробуту рiдного краю. І Боги iз вдячнiстю приймали це жертвоприношення, завдяки чому Великий князь киiвський ставав все могутнiшим, а Верховний волхв, здавалося, все бiльше починав розумiти Богiв, i вiдгадувати iхнi потаемнi бажання. Хоча сьогоднi Боги довго вагалися, iх збентежила, а можливо, навiть i образила, вiдсутнiсть на ритуалi Великого князя киiвського Володимира Святославовича. Але врештi-решт, власна кров Святозара, яка була пролита на Алатир-камiнь перед Богами, переконала iх i вони прийняли цю самовiддану жертву свого вiрного слуги, Верховного волхва.

Святозар втомлено усмiхнувся, вiн був щасливий вiд сподiяного ним, але вiдчувши, що в головi паморочиться i сили залишають його, зрозумiв, що настав час полишати священне коло. «Зараз слiд залишити Богiв у спокоi, нехай вони насолоджуються моею жертвою», – помислив Верховний волхв, поглянувши ще раз спочатку на своi руки, потiм на жертовний вiвтар, а тодi на витесану могутню подобу Бога. Можливо, Святозар хотiв ще раз переконатися, що його жертва не була марною.

– Моя жертва не може бути неприйнятою, я вчинив так, як того жадали Боги, – ледь чутно, але впевнено прошепотiв Святозар i зробив першу спробу пiднятися, щоб пiти, полишити священне коло святилища, але його зусилля були марними, йому бракувало життевих сил. Саме тих життевих сил, якi були вiдданi сьогоднi Богам.

Святозар зiбрав докупи всi зусилля i зробив ще одну спробу пiднятися. Знову марно. Життева сила Верховного волхва розтiкалася по жертовному каменi i бiльше йому не належала. В головi паморочилося, безсилля швидко розбiгалося по всьому тiлу, займаючи мiсце втраченоi кровi. Верховний волхв важким порухом руки прибрав iз чола темне довге волосся, що спадало йому на очi, i важко зiтхнув. Надто великою була сьогоднi його жертва. Ще нiколи Святозар не вiддавав Богам настiльки багато своеi кровi, але на це була не його воля. Це була воля Богiв.

«Князю, Великий князю, як ти мiг знехтувати нашими Богами», – з важкiстю в серцi, вже не шепотiв, а думав Святозар. У нього не було сил ворушити губами i вiн безнадiйно розумiв, що йому немае звiдки чекати на допомогу. Нiхто не посмiе переступити межi священного кола i прийти йому на допомогу. Вiн, Верховний волхв, мiг сподiватися лише на Богiв, яким бiльше половини свого життя вiрно i вiддано слугував. Вiн вiрив i покладався на них, але сили чомусь не надходили.

«Боги не вiдпускають мене, Вони хочуть, щоб я залишився тут. Вони хочуть, щоб я роздiлив з ними свою ж власну жертву. Але я ж не можу цього зробити – я смертний, я не Бог, – з надiею помислив Верховний волхв, але тут його вже згасаючу свiдомiсть прорiзала iнша, страшна думка. – А можливо, Боги жадають, щоб я принiс себе в жертву цiлковито, до останньоi краплини? Богам замало лише частини моеi кровi. За зухвальство Великого князя вони вимагають у жертву мое життя».

Ця думка спочатку вжахнула Святозара, але за якусь мить вiн вже був готовий змиритися зi своею долею, аж раптом перед його очима постали очi Ягни, його коханоi Ягни, i до його слуху почали долинати ii закличнi слова. Вона кликала його, вона прохала його пiднятися i йти до неi, тому що лише вона своiми таемними знаннями могла допомогти йому. Але допомогти вона йому могла лише за межами священного кола.

Всi, хто був присутнiй на ритуалi Великоднього жертвоприношення, знаходилися за межами священного кола. Вони бачили, що Верховний волхв не може самостiйно пiднятися i розумiли, що йому потрiбна стороння допомога. Але з прадавнiх часiв було так заведено, що нiхто не мае права увiйти в священне коло до тих пiр, поки його не залишив той, хто жертовно розмовляв з Богами. Нiхто, крiм Великого князя, який не просто мав право зайти в священне коло, вiн мав знаходитися там пiд час принесення Великодньоi жертви, як захисник землi киiвськоi. Але вперше за всi часи свого князювання Володимир Святославович, Великий князь киiвський, якого смерди називали Ясне Сонечко, був вiдсутнiй на сьогоднiшньому жертовному обрядi.

Ягна Ясна, мiсцева знахарка, спостерiгала, як Святозар робив невдалi спроби пiднятися. Вона бачила i вiдчувала його безсилля, ii серце розривалося, у неi було нездоланне бажання схопитися з мiсця i побiгти до нього, але Ягна не могла цього вчинити. Якщо вона ступить хоч крок за межi священного кола, то сьогоднiшня жертва буде марною, а Святозар iй цього не пробачить нiколи. Вона рiзко повернулася до великокнязiвських дружинникiв, на чолi яких стояв мужнiй та славетний Великий воевода, який окрiм того, ще був посадником новгородським, Добриня Нiскинiч.

– Ну i де ваш Великий князь? – з недобрим вiдблиском в очах прошипiла Ягна, так що аж моторошно на серцi стало тим, хто почув цi слова.

Воевода, загартований у великiй кiлькостi кровопролитних вiйськових баталiях, спочатку кивнув головою i, приклавши праву долоню до грудей, вшанував дружину Верховного волхва, а тодi, уважно дивлячись iй у вiчi, витримав важкий погляд знахарки.

– Наш Великий князь Володимир Святославович зараз у Вишгородi приймае послiв вiзантiйських, – промовив Добриня, дивлячись на Ягну з докором iз-пiд своiх густих брiв, на якi нависав вiйськовий шолом iз нерухомим нанiсником.

Ягна похитала головою, не дослухаючись до мовлених слiв, впритул пiдiйшла до Добринi, виставивши лiву руку уперед. Здавалося, ця тендiтна жiнка, зовсiм не будучи поляницею, хоче здолати ратного воiна. Їi повiйник iз тонкоi i легкоi тканини, увiнчаний убрусом, почав послаблюватися на потилицi, тому темне як воронове крило волосся жiнки з’явилося на чолi.

Дружиннi воiни, смерди, закупи та челядники, однi з цiкавiстю, iншi з тривогою дивилися на протистояння, яке раптово виникло бiля святилища мiж знахаркою та грiзним вожаком дружинноi ратi.

– Ти бачив, скiльки сил вiн втратив, проводячи обряд жертвоприношення, на славу i добробут усiх. У тому числi i на славу того, хто навiть не захотiв прибути вiддати належне шанування споконвiчним Богам, – слова Ягни, як вiстря меча, кололи не лише свiдомiсть Добринi, а й усiх навколо присутнiх, – хто допоможе Святозару вийти зi священного кола? А якщо там раптом його здолае Мара, що тодi робитимете ви всi i ваш Великий князь? Що вiн без нього зможе вчинити?

Ягна спочатку повела рукою в бiк Святозара, а потiм iзпересердя тупнула ногою, наче намагаючись налякати мужнього воiна.

– Можливо, я як людина, яка тут замiщае Великого князя, мiг би вивести Верховного волхва зi священного кола, – не зовсiм впевнено, знову поклавши свою кремезну руку собi на груди, проговорив суворий Добриня Нiскинiч.

– Ти можеш замiщати Великого князя скiльки завгодно, де завгодно, i перед ким завгодно, але не перед Богами, тому не можеш увiйти в священне коло як захисник землi нашоi рiдноi, – промовила як вирок Ягна i ii слова звучали загрозливо, наче чорна, несамовита буря, яку час вiд часу на землю насилали Боги, коли були незадоволенi дiяннями людей.

Всi присутнi на святилищi, хто змiг уявити, що може скоiтися, коли Святозару не стане наснаги вийти зi священного кола, стало i страшно, i моторошно. Люди вiдчули перший порив безнадii, посланий до них Богами. Присутнi почали гомонiти все гучнiше i гучнiше.

Добриня поморщився. Вiн i насправдi сьогоднi представляв Великого князя на цьому священному дiйствi, але як захисник землi киiвськоi не мав права брати в ньому безпосередньоi участi, тому нiчого не вiдповiвши, вiдвiв погляд убiк i повернувся до свого побратима Доброгоста Новгородського, який стояв поряд.

Добриня мiг багато що сказати цiй зухвалiй знахарцi. І те: «…що якщо Святозар не вийде з кола, то на те воля Богiв. Або те, що Святозара нiхто не примушував приносити власну кров у жертву. Це було його власне рiшення. І Великий князь тут не може бути звинувачений у тому, що Святозар перейняв, невiдомо вiд кого, багато дивних, а можливо i диких речей, якi iнколи не пiддавалися здоровому глузду i розумiнню». Але воеводi не хотiлося вступати в суперечку з цiею незвичною i непростою жiнкою. Вiн достеменно не знав, чому князь Володимир був сьогоднi вiдсутнiй, тому за таких непевних обставин не мав намiру щось комусь доводити. В глибинi своеi ратноi душi Добриня не схвалював вiдсутностi Великого князя в такий важливий момент для всiеi землi киiвськоi, у той момент, коли краще не дратувати i не сердити Богiв. Тому Великий воевода розумiв, що гнiв Ягни е справедливим, тим бiльше, що вона жiнка не передбачувана i впливова. Добриня потай здогадувався, що напевне завдяки своiй дружинi Святозар володiе такою неймовiрно потужною силою духу, яка дозволяе йому напрямки спiлкуватися з Богами.

Ягна Ясна була для усiх вiдомою знахаркою в цих краях. До ii хатини, поблизу Лисоi гори, постiйно йшли люди по допомогу, але мало хто знав, що ця тендiтна жiнка е не простою знахаркою, а спадковою вiдьмою киiвською, яку всi боялися тому, що вона мала здатнiсть i силу керувати природними, а особливо надприродними явищами.

Ягна ще раз тупнула зпересердя ногою, а тодi полишила у спокоi Великого воеводу i повернулася до краю капища. Там вона, мiркуючи про можливiсть залучення надприродних сил для порятунку Святозара, спробувала зосередитися. Знахарка хотiла сконцентрувати всi своi зусилля, щоб допомогти Верховному волхву пiднятися i вийти зi священного кола, але вона не вiдчувала зв’язку iз знепритомнiлим Святозаром. Тодi вона почала його закликати, використовуючи спецiальний тембр голосу, що повинен був посилити проникнення до свiдомостi Верховного волхва. І Святозар ii почув. Вiн стрепенувся, а тодi повiльно пiдвiв голову, щоб обернутися на закличний поклик Ягни.

І тут раптом сталося те, про що потiм будуть перешiптуватися всi люди у землях киiвських. А всi, хто став свiдками того, що вчинила Ягна, почали iншими очима дивитися на цю тендiтну, iз миловидними рисами обличчя, таемничу жiнку. Саме в цю мить багато хто зрозумiв, що Ягна не така вже i проста знахарка.

А вона, не зводячи погляду зi Святозара, наче боячись втратити той слабкий, ледь вiдчутний зв’язок, який iй вдалося з ним налагодити, пiдбiгла до двох великокнязiвських дружинникiв i стала помiж воiнами плечем до плеча. Спочатку вона схопила своею лiвою рукою праву руку воiна i пiдняла ii догори у тому напрямку, де за хмарами мало бути сонце, а потiм своею правою рукою схопила лiву руку iншого дружинника i також направила ii у бiк сонця. Обидва воiни в кольчугах, вдягнутих поверх цупкоi полотняноi сорочки, слухняно виконували всi рухи, якi iх змушувала робити стривожена жiнка. Так постоявши кiлька миттевостей iз заплющеними очима i шепочучи щось собi пiд нiс, вона рiзко опустила обидвi руки i спрямувала iх у бiк Святозара.

– Земля – наше тiло, вода – наша кров, вогонь – наша сила, вiтер – наш дух, – голос тендiтноi жiнки, який закликав на допомогу чотири стихii, линув капищем дзвiнко i чiтко, – дайте силу Святозару, вiдженiть невчасну Мару, щоб душа вогнем горiла, кров у духовi кипiла, а земля заполонила, вiтром темiнь зупинила.

І сталося диво, Верховний волхв, наче iззовнi наповнюючись життедайною силою, пiдвiвся i поступово став робити невпевненi кроки в бiк закличного голосу Ягни.

Святозар ступав, але очi його були заплющеними, видно було, як невiдома сила змушуе його переставляти ноги i йти в той бiк, де його чекали, куди його кликали, туди, де вiн мiг отримати допомогу, як фiзичну так i духовну. Туди, де життя може спробувати здолати смерть.

Ягна продовжувала тримати в своiх тремтячих руках руки воiнiв, якi в цю мить хоч i були дужими, але видавалися зовсiм безвольними. Це була дивна для стороннього ока картина. Жiнка невеличкого зросту мiцно тримала в своiх маленьких рученятах потужнi, загрубiлi в багатьох баталiях долонi кремезних воiнiв. А вони в слухнянiй покорi виконували всi ii вказiвки, наче перебуваючи в затуманеному мороком станi.

Коли Святозар полишив священне коло, Ягна в ту ж мить вiдпустила зi свого полону долонi дружинникiв i кинулася бiгти до Верховного волхва, щоб надати йому допомогу, щоб врятувати, щоб повернути назад, вiдвоювавши у повсюдноi Мари. Тiеi Мари, яка чатуе на свою чергову жертву в очiкуваннi того, хто оступиться, хто зробить невiрний крок i потрапить у ii смертельнi тенета.

Всi, хто спостерiгали за цим незвичним дiйством, зауважили, що тiльки Ягна вивiльнила долонi воiнiв, як одразу ж ноги Святозара пiдкосилися i вiн упав на руки Добринi Нiскинiча, Сiгурда Ейрiксона i Доброгоста Новгородського, якi вже чекали Верховного волхва бiля краю святилища. В цю мить одночасно зi Святозаром на землю обезсилено впали два воiни, долонi яких в своiх руках до цiеi митi тримала Ягна.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gor-makaruk/knyaz-varvar/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения