Читать онлайн книгу "Сповідь"
Сповiдь
Жан-Жак Руссо
Жан-Жак Руссо (1712–1778) – видатний французький фiлософ епохи Просвiтництва. Його «Сповiдь» – найвiдомiший автобiографiчний роман у свiтовiй лiтературi, який уже понад двiстi рокiв привертае увагу широкого читацького загалу. Свiй останнiй твiр Руссо вважав дослiдженням людськоi душi. Вiдтворюючи подii свого життя та власнi переживання, фiлософ оголюе «всю правду своеi натури», включаючи найiнтимнiшi й найбруднiшi ii лабiринти. Починаючи «Сповiдь» iз самого народження, Руссо розповiдае про свое дитинство i юнiсть, про те, як йому довелося пробиватися у чужому ворожому оточеннi, вражаючи читача не лише викладенням автобiографiчного матерiалу, а й смiливим, тонким самоаналiзом.
Жан-Жак Руссо
Сповiдь
Частина перша
Книга перша
1712–1728
Intus, et in cute.[1 - Всерединi i пiд шкiрою (лат.) – рядок iз вiрша давньоримського поета Персiя: «А тебе i без шкiри, i в шкiрi я знаю».]
Я починаю нечувану рiч, яка не матиме послiдовникiв. Я хочу показати собi подiбним людину в усiй справдешностi природи, i такою людиною буду я сам.
Лише я знаю власне серце i знайомий з людською природою. Я не схожий на тих, кого зустрiчав, i смiю думати, що вiдрiзняюся вiд усiх людей, котрi живуть нинi. Якщо я i не кращий за iнших, то принаймнi iнакший. І на погане чи на добре вчинила природа, розбивши форму, в якiй був я вилитий, можна буде мiркувати, лише прочитавши цi рядки.
Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цiею книгою в руцi. І голосно скажу: «Ось усе, що я зробив, про що думав i чим був. Я однаково щиро розповiв i про добрi своi справи, i про лихi. Я не приховав нiчого поганого, не додав нiчого хорошого, а як десь i пiдбавив словам меду, то лише заповнюючи прогалину, викликану забудькуватiстю. Я мав за iстину те, що менi такою й здавалося, а не очевидну брехню. Я показав себе таким, яким був – нiкчемним i негiдним, коли учиняв негiдно, добрим, великодушним i високим, коли учиняв добре, я вiдкрив свою душу такою, якою ii бачив Ти Сам. Тож збери навколо мене незлiченний натовп подiбних менi, о Всевiчний, i хай вони вислухають мою сповiдь, хай плачуть про мою негiднiсть i червонiють за моi слабкостi. Хай кожен з них так само щиро вiдкрие свое серце бiля узнiжжя Твого трону, i хай бодай один наважиться сказати Тобi: «Я кращий, нiж той чоловiк».[2 - Цю думку Руссо повторюе також в листах до Мальзерба вiд 4 сiчня 1762 р. та Дюкло вiд 13 сiчня 1765 р.]
Я народився в Женевi, 1712 року вiд громадянина Ісаака Руссо i громадянки Сюзанни Бернар. Батько успадкував незначну частину маетку, подiленого мiж п’ятнадцятьма дiтьми, i жив лише зi свого годинникового ремесла, в якому був справдi великим майстром. Моя мати, дочка пастора Бернара, була багатшою: вона мала розум i красу. Не без труднощiв домiгся батько ii руки. Їхне взаемне кохання почалося майже одночасно з iхнiм життям, змалечку вони гуляли разом вечорами пiд каштанами Женеви i в десять рокiв стали нерозлучнi. Обое вони, з природи нiжнi й чутливi, чекали лише на пробудження взаемного почуття, чи, радше, це почуття чекало на них, i тодi кожен вiддав свое серце тому, що вiдкрилося йому назустрiч. Доля, здавалося, стояла на завадi iх коханню, та насправдi лише заохочувала його. Не зумiвши домогтися руки милоi, юний закоханий умирав з горя, i вона порадила йому поiхати геть, аби забути ii. Вiн повернувся зi своiх мандрiв ще дужче закоханим, нiж ранiше. Кохана залишилася вiрна йому й зустрiла його з нiжнiстю. Пiсля такого випробування iм зоставалося лише кохати одне одного все життя, у чому вони й присяглися, а Небо благословило iхне присягання.
Габрiель Бернар, материн брат, покохав одну з батькових сестер, але вона погодилася вийти за нього лише за умови, що ii брат одружиться з його сестрою. Любов улаштувала все, i за один день зiграли два весiлля. Отже, мiй дядько був чоловiком моеi тiтки, а iхнi дiти стали менi двiчi двоюрiдними. При кiнцi року в кожноi пари народилося по дитинi; потiм знов довелося розлучитися.
Дядько Бернар був iнженером i подався служити до Імперii та Угорщини, де правив принц Євгенiй. Вiн вiдзначився при облозi Белграда. Батько мiй, пiсля народження мого единого брата, був запрошений до Константинополя, де став годинникарем у сералi. За його вiдсутностi краса, розум i таланти моеi матерi привертали до неi багатьох залицяльникiв. Одним з найревнивiших був пан де Ля Клозюр, француз. Мабуть, почуття його були глибокi, бо й тридцять рокiв по тому, говорячи зi мною про неi, вiн починав хвилюватися. Мою матiр оберiгала вiд нього не лише доброчеснiсть, а й нiжна любов до чоловiка. Вона поквапила батька з поверненням: вiн кинув усе й повернувся. Сумним плодом цього повернення i став я. Хворобливий i слабкий, я з’явився на свiт через десять мiсяцiв. Я коштував життя своiй матерi, i мое власне народження стало першим з моiх нещасть.
Не знаю, як батько пережив цю втрату, але знаю, що вiн так нiколи й не знайшов розради. Йому здавалося, що вiн бачить ii в менi, але вiн не мiг забути, що я ж i вiдiбрав ii в нього; коли вiн цiлував мене, з його зiтхань i судорожних обiймiв я вiдчував, що до цих пестощiв домiшуеться й гiркий жаль, роблячи iх ще нiжнiшими. Коли вiн хотiв поговорити зi мною про матiр, я вiдповiдав йому: «Але ж ми плакатимемо, тату», – i самi цi слова вже викликали його сльози. «Ох, – говорив вiн зi стогоном, – поверни ii менi, утiш мене, заповни порожнечу в моiй душi. Хiба я любив би тебе так сильно, якби ти був лише моiм сином?» Вiн помер через сорок рокiв пiсля ii кончини на руках своеi другоi дружини, але з iм’ям першоi на устах i з ii образом в серцi.
Ось якi люди дали менi життя. З усiх небесних дарiв, що дiсталися iм, вони передали менi лише чутливе серце, але цей дар, що був iхнiм щастям, став для мене нещастям усього життя.
Народився я вмираючим, мене майже i не сподiвалися зберегти. Я принiс у собi зародок хвороби, що посилилася з роками, яка й дотепер дае менi передихнути лише для того, аби я страждав ще жорстокiше iнакше. Одна з батькових сестер урятувала мене своiм турботливим доглядом. Тiеi митi, коли я пишу цi рядки, вона ще жива; у вiсiмдесят рокiв вона доглядае чоловiка, який молодший за неi, але виснажений пиятикою. Люба тiтонько, я прощаю вам, що ви змусили мене жити, i дуже засмучений, що не можу на схилi ваших днiв вiддячити нiжними турботами за тi пiклування, якими ви оповили початок мого життя. Моя няня Жаклiна теж iще жива, дужа i здорова. Руки, якi вiдкрили менi очi при народженнi, закриють менi iх пiсля смертi.
Я навчився почувати ранiше, нiж думати, – це спiльна людська доля. Я пiзнав ii на собi, як нiхто iнший. Не пам’ятаю, що я робив до п’яти-шести рокiв. Не знаю, як навчився читати, пам’ятаю лише про свое враження вiд першого читання: саме тодi я почав усвiдомлювати себе. Матiр моя залишила таку-сяку бiблiотеку, i якось пiсля вечерi ми з батьком почали читати. Спочатку батько хотiв лише запропонувати менi цiкавi книжки для вправляння в читаннi, але незабаром нам стало так цiкаво, що ми читали по черзi не вiдриваючись i проводили за цим заняттям цiлi ночi. Ми зупинялися, аж коли дочитували книжку до кiнця. Інодi батько, почувши пiд ранок щебетання ластiвок, говорив збентежено: «Ходiмо спати; я ще бiльша дитина, нiж ти».
Завдяки такiй небезпечнiй методi я не лише швидко навчився вiльно читати, а й набув рiдкiсного для свого вiку знання про пристрастi. Я не знав про те, що породжувало вже знайомi менi почуття. Я нiчого не дiзнався, але все пережив. Цi невиразнi переживання не зiпсували мого розуму, але сформували його на свiй кшталт, вселивши менi химернi й романтичнi уявлення про життя, вiд яких мене не вилiкували анi досвiд, анi роздуми.
Всi романи були прочитанi до лiта 1719 року. На наступну зиму ми знайшли собi iнше заняття. Вичерпавши материну бiблiотеку, ми звернулися до частини бiблiотеки ii батька, що дiсталася нам. На щастя, вона мала гарнi книги, та iнакше й бути не могло, позаяк, хоча збирав ii пастор i навiть учений, що було тодi в модi, але людина зi смаком i розумом. У кабiнет мого батька переселилися такi книги, як «Історiя Церкви та Імперii» Ле Сюера,[3 - Ле Сюер Жан (1602–1681) – французький протестантський священик та iсторик церкви.] «Бесiди про всесвiтню iсторiю» Боссюе,[4 - Боссюе Жак-Бенiнь (1627–1704) – французький проповiдник, письменник, iдеолог абсолютизму. «Бесiди про всесвiтню iсторiю» написав для спадкоемця французького престолу, намагався довести «божественнi права» короля.] «Славетнi люди» Плутарха,[5 - Плутарх – грецький iсторик I ст. до н. е.] «Історiя Венецii» Нанi,[6 - Нанi Джованнi (1616–1678) – iсторик та полiтичний дiяч Венецiанськоi республiки; праця, яку згадуе Руссо, мае назву «Історiя Венецii з 1613 по 1671 р.».] «Метаморфози» Овiдiя,[7 - Овiдiй – останнiй з поетiв «золотоi доби» римськоi лiтератури. «Метаморфози» («Перевтiлення») – найбiльша поема римськоi лiтератури.] Ля Брюер,[8 - Ля Брюер Жан де (1645–1696) – французький письменник, автор «Характерiв, або Моральних портретiв» (1688).] «Свiти» Фонтенеля[9 - Фонтенель Бернар Ле Бов’е де (1657–1757) – французький письменник, автор науково-популярного твору «Бесiди про множиннiсть свiтiв» та «Дiалогiв мертвих», в яких представленi дiалоги великих людей давнини на рiзноманiтнi фiлософськi та моральнi теми.] та його ж «Дiалоги мертвих», декiлька томiв Мольера. Я читав iх щодня, поки батько працював, i приохотився до такого читання, що було рiдкiсним i, мабуть, унiкальним явищем у моему вiцi.
Найбiльше менi подобався Плутарх. Задоволення, з яким я без кiнця перечитував його, трохи вилiкувало мене вiд романiв; незабаром я почав вiддавати перевагу Агезiлаю, Бруту i Аристиду перед Орондатом, Артамене i Юве.[10 - Реальними iсторичними постатями Стародавнього свiту, що згадуються в «Життеписах» Плутарха як патрiоти та борцi за щастя родини, е Агезiлай, Брут та Аристид; натомiсть Орондат, Артамен i Юве – героi романiв французьких письменникiв XVII ст. мадам де Скюдерi та Кальпренеду.] Це цiкаве читання i розмови про прочитане з батьком розвинули в менi той вiльний республiканський дух, ту неприборкану, горду, нетерпиму до ярма i рабства вдачу, яка мучила мене все життя в обставинах, що найменше пiдходили для ii вияву. Я мрiяв про Рим та Афiни i жив, так би мовити, серед великих. Народившись громадянином Республiки i сином полум’яного патрiота, я запалювався його прикладом, уявляв себе греком або римлянином i втiлював у собi того героя, життепис якого читав; коли мене вражало оповiдання про подвиги твердостi й мужностi, очi моi блищали i голос звучав гучно. Одного разу я перелякав рiдних, коли розповiдав за столом про подвиги Сцеволи[11 - Гай Муцiй Сцевола – легендарний римський герой, який спалив пiд час допиту на вогнi свою лiву руку.] i, бажаючи дiлом пiдтвердити свою розповiдь, простягнув руку до жаровнi.
Мiй брат був старший за мене на сiм рокiв. Вiн учився батькiвського ремесла. Мене надто любили, тим самим обдiляючи брата, i його виховання зазнало шкоди вiд такого нехтування. Вiн став гультяем, ще не досягши вiку, коли можлива справжня розпуста. Його влаштували до iншого майстра, звiдки вiн тiкав так само, як з рiдноi домiвки. Я майже не бачив його; можна сказати, що я майже не був з ним знайомий, а проте я не переставав нiжно любити його, а вiн любив мене так, як здатний любити гультiпака. Пам’ятаю, якось батько суворо i гнiвно карав брата, а я рвучко кинувся до нього й мiцно обiйняв, затуливши собою. Я прикривав його своiм тiлом вiд ударiв i так уперто робив це, що батько, чи то обеззброений моiми криками i сльозами, чи то не бажаючи покарати мене дужче за брата, зглянувся на нього. Врештi-решт брат мiй геть збився з пуття, утiк i зник остаточно. Через деякий час ми дiзналися, що вiн у Нiмеччинi. Вiн не написав нам жодного разу, й вiдтодi ми не отримували про нього звiсток. Так я залишився единим сином.
Якщо цього нещасного хлопчика виховували абияк, то з його братом поводилися iнакше. Навiть про царських дiтей не пiклувалися так старанно, як ходили коло мене в першi роки мого життя. Рiднi обожнювали мене i, що ще бiльша рiдкiсть, любили, але не панькали. Жодного разу, аж поки я покинув рiдний дiм, менi не давали гасати вулицею з iншими дiтьми, нiкому не доводилося стримувати в менi вередування чи потурати забаганкам, якi приписуються природi, але породжуються лише поганим вихованням. Я мав вади свого вiку, був пащекуватий, любив солодощi i часом брехав. Мiг красти фрукти, цукерки, iжу, але менi не давало втiхи завдавати iншим болю, псувати речi, звалювати провину на iнших, мучити тварин. Пам’ятаю, одначе, що якось я напудив у казанок сусiдки, панi Кло, поки вона була в церквi. Зiзнаюся навiть, що цей спогад усе ще звеселяе мене, бо панi Кло, по сутi добра жiнка, була все ж таки надзвичайно буркотливою старушенцiею. Така коротка i правдива iсторiя моiх дитячих злочинiв.
Як мiг би я зробитися злим, коли перед моiми очима були тiльки приклади лагiдностi, i мене оточували найдобрiшi люди на свiтi? Батько, тiтка, няня, нашi родичi, друзi, сусiди й усi навколо мене не пiдкорялись менi, але любили мене; я також любив iх. Моя воля була так мало збуджена i зустрiчала так мало спротиву, що менi майже не спадало на думку чогось бажати. Можу присягнутися, що до мого вступу до майстра я й не знав, що таке забаганка. Весь час, окрiм тих годин, коли я читав або писав коло батька i коли няня водила мене гуляти, я проводив зi своею тiткою. Я дивився, як вона вишивала, i слухав, як вона спiвала, сидячи чи стоячи бiля неi; i був задоволений. Їi веселiсть, лагiднiсть i приемне обличчя справляли на мене таке сильне враження, що я досi виразно бачу ii риси, ii погляд, ii манери: я пам’ятаю ii ласкавi слова, я мiг би описати ii одяг i зачiску, не забувши двох чорних кучерiв на скронях за модою того часу.
Я переконаний, що iй я завдячую любов’ю чи, точнiше, пристрастю до музики, пристрастю, що розвинулася в менi тiльки набагато пiзнiше. Вона знала напрочуд багато арiй та пiсень, якi спiвала несильним, але приемним голосом. Яснiсть душi цiеi прекрасноi дiвчини проганяла задумливiсть i смуток вiд неi самоi i вiд усiх, хто оточував ii. Спiв ii так зачаровував мене, що багато з ii пiсень надовго залишалися в моiй пам’ятi; але навiть i тепер, коли я зовсiм забув iх, у мiру того, як я старiю, вони воскресають у пам’ятi з невимовною чарiвнiстю. Чи можна повiрити, що я, старий базiка, змучений клопотами i стражданнями, iнодi ловлю себе на тому, що плачу, як дитя, наспiвуючи цi пiсеньки розбитим i тремтячим голосом? Особливо ясно згадався менi мотив однiеi з пiсень, але, попри всi зусилля згадати ii слова, друга половина iх вислизае з моеi пам’ятi, хоча менi невиразно пам’ятаються якiсь рими. Ось ii початок i те, що я пам’ятаю з подальшого:
Tircis, je n’ose
Еcouter ton chalumeau
Sous l’ormeau;
Car on en cause
Dеj? dans notre hameau.
…
… un berger
… s’engager
… sans danger
Et toujours l’еpine est sous la rose.[12 - Тiрсiсе, я не могла слухати твою сопiлку пiд в’язом: про це вже говорять у нашому селi. Серцю небезпечно аж так прихилятися до пастуха. І в троянди завжди е колючки (фр.).]
Я намагаюся збагнути, в чому полягае зворушлива чарiвнiсть, яку мае для мого серця ця пiсенька: це примха, якоi я не розумiю; але я геть не в змозi доспiвати ii до кiнця без того, щоб сльози не зупинили мене. Я сто разiв збирався написати до Парижа, аби менi знайшли решту слiв, якщо хтось iще пам’ятае iх. Але я майже певен, що втiха, яку менi дае спогад про цю пiсеньку, зменшиться, коли я отримаю доказ того, що не лише моя бiдолашна тiтонька Сюзон, а й iншi спiвали ii.
Такi були першi вподобання початку мого життя: так почало формуватися чи виявлятися в менi мое серце, горде i нiжне водночас, i моя вдача, жiночна, але непогамовна, – вдача, що вiчно коливаеться мiж слабкiстю й мужнiстю, мiж знемогою й доблестю, аж до кiнця змушувала мене заходити у протирiччя iз самим собою i спричинилася до того, що i стриманiсть, i насолода, i задоволення, i розсудливiсть однаково вислизали вiд мене.
Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслiдки якого вплинули на все мое життя. Мiй батько посварився з паном Готье, французьким капiтаном, який мав родичiв у Радi. У цього Готье, людини нахабноi i пiдлоi, кров заюшила з носа, i, щоб помститися батьковi, вiн звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в мiстi. Батьковi загрожувала в’язниця, i вiн вимагав, щоб туди ж, згiдно iз законом, спровадили i його обвинувача. Вiн не зумiв цього добитися i визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батькiвщиною, нiж поступитися в тому, що зачiпало його честь i свободу.
Я залишився на пiклуваннi дядька Бернара, що служив у той час на женевських укрiпленнях. Його старша дочка померла, але в нього залишався син мого вiку. Нас обох вiддали у Боссе,[13 - Боссе – селище на кордонi Францii та Швейцарii, година дороги вiд Женеви.] у пансiон до пастора Ламберсье, щоб навчити латини та iнших дурничок, що звуться освiтою.
Два роки сiльського життя трохи пом’якшили мою римську твердiсть i повернули мене в дитинство. У Женевi, де мене не силували, я був посидючий i любив читання, що було майже единою моею розвагою. Навчання в Боссе змусило мене полюбити iгри, що стали вiдпочинком вiд занять. Я не втомлювався тiшитися новим для мене сiльським життям i так полюбив його, що ця любов нiколи в менi не згасала. Спогад про щасливi днi, що я провiв у селi, змусив мене в будь-якому вiцi жалкувати за сiльським життям, аж поки, врештi, я знову повернувся туди. Пастор Ламберсье, людина вельми розумна, не нехтував нашою освiтою, але й не надто нас перевантажував. Доказом того, що вiн добре вiв справу, е та обставина, що, незважаючи на свою вiдразу до будь-якого примусу, я нiколи не згадував з огидою годин навчань, i хоча навчився небагато чого, але без зусиль, i згодом нiчого не забув.
Простота такого сiльського життя стала для мене неоцiненним благом, вiдкривши мое серце дружбi. Досi я знав хоча й пiднесенi, але лише уявнi почуття. Звичка до спiльного мирного життя сприяла нашому нiжному зближенню з кузеном Бернаром. Дуже скоро я полюбив його бiльше, нiж власного брата, i ця прихильнiсть нiколи не зникала. Це був високий, худий i тендiтний хлопець, покiрливий духом i слабкий тiлом, що не надто зловживав перевагою, яка надавалася йому в домi як синовi мого опiкуна. У нас були однаковi заняття, розваги i смаки: ми були самi, однакового вiку, i кожен з нас потребував товариша; для нас розлучитися було те ж саме, що знищити себе. Хоча нам i не доводилося часто доводити одне одному нашу взаемну прихильнiсть, вона була надзвичайною, i ми не лише не могли й митi прожити порiзно, але й не уявляли, що таке може трапитися. У нас обох була вдача, що легко поступалася ласцi; ми обидва були люб’язнi, коли нас не змушували до цього, i доходили порозумiння в усьому. Якщо, з вини наших вихователiв, на iх очах вiн первував надi мною, то наодинцi з ним верховодив я, i це вiдновлювало рiвновагу. Пiд час занять я пiдказував йому, якщо вiн затинався. Коли мiй урок був готовий, я допомагав йому справитися з його завданням, а в наших забавах моя активнiша вдача завжди керувала ним. Одне слово, нашi характери так добре сходилися, що ми мiцно дружили i понад п’ять рокiв були майже нерозлучнi, як у Боссе, так i в Женевi. Сказати правду, ми частенько билися, але розбороняти нас не доводилося, бо нашi сварки тривали не бiльше чвертi години, i ми нiколи не жалiлися один на одного. Можливо, цi подробицi здадуться не вартими уваги, але вони змальовують приклад стосункiв, може, единий з того часу, як iснують дiти.
Життя в Боссе так пiдходило менi, що все це мало лише протривати довше, щоб цiлком змiцнити мою вдачу. Основу його становили нiжнi, любовнi, мирнi почуття. Гадаю, жодна людська iстота не була з природи так мало марнославна, як я. Я пiддавався високим душевним пориванням, але незабаром повертався до солодкоi млостi. Найбiльше я жадав загальноi любовi. Я був покiрливий, мiй кузен був покiрливий, покiрливi були й самi нашi вихователi. Протягом аж двох рокiв менi не довелося стати анi свiдком, анi жертвою злих почуттiв. Над усе менi подобалося бачити всiх задоволеними мною. Нiколи не забуду, як у церквi, вiдповiдаючи катехiзис, я найбiльше засмучувався вiд того, що моi запинки викликали тiнь тривоги i досади на обличчi мадемуазель Ламберсье. Це завдавало менi бiльше горя, нiж страх зганьбити себе при всiх, що страшенно лякало мене, бо, будучи малочутливим до похвал, я завжди був чутливий до сорому; i можу сказати, що очiкування догани вiд мадемуазель Ламберсье хвилювало мене менше, нiж страх прикро вразити ii.
Тим часом i вона, i пастор бували iнодi суворi. Та оскiльки iхня суворiсть, майже завжди заслужена, нiколи не супроводжувалася гнiвом, я засмучувався, але не обурювався. Я бiльше боявся не догодити, нiж бути покараним, i знаки невдоволеностi переживав тяжче, нiж тiлесне покарання. Важко висловитися яснiше, але необхiдно. Якби люди краще бачили далекi наслiдки бездумно й без розбору вживаних ними методiв виховання, як швидко вони змiнили б iх! Наведу лише один приклад, такий поширений, який i згубний, бо вiн вельми повчальний.
Люблячи нас, як мати, мадемуазель Ламберсье вживала i материнську владу, в разi потреби караючи нас рiзками. Досить довго вона лише погрожувала нам, i погроза такого зовсiм нового для мене покарання неабияк лякала мене. Але пiсля екзекуцii я побачив, що очiкування виявилося страшнiшим за кару, i, що найдивнiше, покарання лише посилило мою любов до тiеi, котра мене покарала. Тiльки сила цiеi любовi i моя природна смиреннiсть заважали менi навмисно добиватися повторного покарання, бо воно залишило в менi бiльше бажання зазнати його знову вiд тiеi самоi руки, нiж страху, позаяк до болю й сорому домiшалася й чуттева насолода. Зауважу, що дiстати рiзок вiд пастора менi зовсiм не хотiлося, – у справу, безперечно, втрутився рано розбуджений статевий iнстинкт. Але з братовою вдачею побоюватися такоi пiдмiни не варто було, i якщо я не добивався нового покарання, то лише з остраху розсердити мадемуазель Ламберсье, бо така була влада любовi, хай i породженоi чуттевiстю, над моiм серцем.
Можу з чистою душею сказати, що повторне шмагання, з яким я зволiкав, але якого не боявся, сталося не з моеi вини, тобто не з моеi волi. Але другий раз став i останнiм, бо мадемуазель Ламберсье помiтила за якимись ознаками, що покарання не досягае мети, i заявила, що вiдмовляеться вiд нього, позаяк воно ii надто стомлюе. Ранiше ми спали в ii кiмнатi, а взимку iнодi i в ii лiжку. Два днi по тому нас поклали спати в iншiй кiмнатi, i з того часу вона поводилася зi мною як з дорослим хлопцем – честь, без якоi я охоче б обiйшовся.
Хто повiрив би, що рiзки, отриманi у вiцi восьми рокiв вiд тридцятирiчноi дiвчини, мали вирiшальний вплив на моi схильностi, бажання, пристрастi та й мене самого до кiнця життя, i до того ж у напрямi, протилежному тому, що мав стати його природним наслiдком? Спалахнувши, чуттевiсть так змiнила моi прагнення, що я не шукав уже нiчого iншого, крiм того, що одного разу вiдчув. Незважаючи на те, що кров моя бурхала мало не з самого народження, я зберiг свою чистоту до того вiку, коли розвиваються найхолоднiшi й запiзнiлi темпераменти. Мене довго мучили якiсь незрозумiлi бажання, я жадiбно, з полум’ям в очах, дивився на гарних жiнок; вони постiйно малювались моiй уявi, i я подумки змушував iх дiяти так, як це робила мадемуазель Ламберсье.
Навiть коли закiнчилося дитинство, ця дивна пристрасть зберегла менi чеснi звичаi, яких, здавалося б, мусила позбавити. Якщо й бувае цнотливе виховання, то саме таке я й дiстав. Три моi тiтки являли собою не лише зразкову мудрiсть, а й скромнiсть, давно вже забуту жiнками. Мiй батько, що полюбляв розваги, але був люб’язний по-старомодному, нiколи не вимовляв при коханих жiнках слiв, од яких могла б зашарiтися невинна дiвчина, i нiде до дiтей не ставилися з такою повагою, з якою ставилися до мене в моiй родинi. У Ламберсье на це зверталася не менша увага, i однiй дуже добрiй служницi вiдмовили в мiсцi за те, що вона сказала при нас якесь вульгарне слiвце. Я не лише аж до отроцтва не мав нiякого уявлення про злягання, але навiть неясна думка про нього являлася менi у виглядi вiдразливих потворних образiв. Повii вселяли менi жах, на розпусникiв я дивився з презирством i навiть зi страхом; саме до цього доходила моя огида до пороку з того часу, як одного разу, гуляючи стежкою в Малому Сакконi, я розгледiв обабiч вiд неi заглиблення у грунтi, де, як менi сказали, цi люди вiддавалися розпустi. Думаючи про це, я уявляв собi лише те, що бачив у собак, i на саму цю думку менi ставало млосно.
Забобони виховання, самi по собi здатнi стримати першi вибухи палкого темпераменту, доповнилися вiдволiкаючим впливом, який справили на мене першi дотики чуттевостi. Уявляючи тiльки те, що змiг вiдчути, незважаючи на надто бурхливе хвилювання кровi, я жадав лише вже знайомоi менi втiхи, навiть не пiдозрюючи, як близько до неi iнша, яку зробили в моiх очах огидною. У своiй безглуздiй еротичнiй несамовитостi й дивних вихватках, до яких вона мене iнодi доводила, я подумки вдавався до послуг жiнок, але нiколи й не думав, що вiд них доведеться чекати зовсiм не того, чого я так пристрасно бажав.
Ось так, маючи дуже гарячий, дуже пристрасний i рано розвинутий темперамент, я прожив свое отроцтво, не бажаючи i не знаючи iнших чуттевих утiх, окрiм тих, про якi менi мимоволi дала уявлення мадемуазель Ламберсье. І коли я став чоловiком, мене знов оберегло те, що мало б занапастити. Моi дитячi фантазii не зникли, а злилися з iншими, що iх запалювала в менi чуттевiсть. Я нiколи не мiг роздiлити iх, i мiй шал, укупi з природною боязкiстю, зробив мене несмiлим iз жiнками. Я не мiг сам собi дати насолоду, якоi чекав вiд iнших, а та, що могла ii дати, не могла без слiв угадати, чого я хотiв. Так я i провiв свое життя, мовчки пристрасно жадаючи тих, кого найдужче кохав. Але, не наважуючись вiдкрити своi бажання, я тiшився стосунками, що наводили на думку про них. Стояти навколiшки перед владною коханою, пiдкорятись ii наказам, благати прощення було для мене найсолодшою втiхою; i що сильнiше уява розпалювала менi кров, то бiльше я ставав схожий на боязкого зiтхальника. Ясно, що такий вид любовноi пристрастi розвиваеться не надто швидко i не особливо небезпечний для доброчесностi ii об’ектiв. Отже, я мало мав фiзичних утiх, але не припиняв тiшитися по-своему, тобто в уявi. Ось як моя чуттевiсть укупi з боязкiстю i романтичним розумом зберегли менi чесну вдачу i чистоту почуттiв. Коли б я був смiливiший, моi схильностi укинули б мене у вир найгрубiших утiх.
Я зробив перший i найважчий крок у темному й брудному лабiринтi своiх зiзнань. Найважче зiзнаватися не в злочинах, а в тому, що смiшне й ганебне. Але тепер, пiсля того, про що я тiльки-но зважився розповiсти, я певен себе, i мене вже нiщо не зупинить. Про те, чого коштувало менi це зiзнання, можна судити з того, що нiколи, навiть у хвилини найтiснiшоi близькостi з тими, кого я кохав, у митi несамовитоi пристрастi, що робила мене слiпим i глухим i змушувала забути про себе, я не наважувався признатися в своему божевiллi й просити про едину милiсть, якоi менi бракувало. Лише раз, у дитинствi, розповiв я про свое бажання дiвчинцi мого вiку, i вона сама зголосилася зробити менi цю послугу.
Отже, повертаючись до перших проявiв своеi чуттевостi, я бачу, що поеднання одних елементiв, попри iх гадану несумiснiсть, енергiйно справило единий i простий ефект, тодi як iншi, але подiбнi з вигляду елементи, через певнi обставини впливали на мене цiлком по-iншому. Хто повiрив би, наприклад, що одне з найсильнiших поривань моеi душi живилося з того самого джерела, звiдки влилися в мою кров слабкiсть i ласолюбство? Але пiдтвердження тому можна побачити, не вiддаляючись вiд сюжету, про який я щойно говорив.
Якось я вчив урок у кiмнатi поряд з кухнею. Служниця поклала сушити на плиту гребiнцi мадемуазель Ламберсье. Коли вона повернулася по них, виявилося, що в одному з них виламанi всi зубцi. На кого скласти провину? Нiхто, крiм мене, не входив до кiмнати. Мене допитали, i я сказав, що не чiпав гребiнця.
Пан Ламберсье iз сестрою вмовляли мене зiзнатися, переконували, погрожували; я затято стояв на своему; але iх упередженiсть пересилила моi заперечення, хоча iм i здавалося, що я вперше так нахабно брехав. До провини поставилися серйозно, вона була того варта. Злiсть, брехня i упертiсть заслуговували на кару, але вчинила ii цього разу не мадемуазель Ламберсье. Написали дядьковi Бернару, i вiн приiхав. Мого сердешного кузена звинувачували в iншiй, не менш серйознiй провинi, i на нас обох була накладена однакова кара. Вона була жахлива. Якби, шукаючи лiкiв у самiй хворобi, так намагалися назавжди притупити мою порочну чуттевiсть, кращого засобу i не знайшлося б. Пiсля цього вона надовго дала менi спокiй.
Зiзнання вiд мене так i не добилися. Багато разiв покараний i доведений до жахливого стану, я залишився непохитний. Я пiшов би й на смерть, я був до цього готовий. Силi довелося вiдступити перед диявольською затятiстю дитини, бо саме так називали мою твердiсть. Тож я вийшов iз жорстокого випробування роздертим на шматки, але сповнений безмежноi радостi.
Пiсля тiеi пригоди минуло майже п’ятдесят рокiв, i я не боюся нового покарання за той самий злочин, а тому перед лицем Неба заявляю, що був у ньому неповинний, не ламав i не чiпав гребеня, не пiдходив до плити i навiть не думав про це. Не питайте мене, як трапилася поломка, я цього не знаю i зрозумiти не можу, але знаю точно, що моеi провини в тому немае.
Уявiть собi вдачу, боязку i слухняну в звичайному життi, але полум’яну, горду й нестримну у пристрастях розважливоi дитини, що знала завжди лише м’яке, справедливе, поблажливе поводження, навiть не мала уявлення про несправедливiсть i вперше зазнала жахливоi несправедливостi саме вiд тих людей, яких вона найбiльше любила i поважала, – який переворот у думках! Який хаос почуттiв! Яке потрясiння в серцi, розумi i в усiй ii маленькiй духовнiй i етичнiй iстотi! Уявiть усе це, якщо можете, бо сам я не в змозi дати раду тому, що вiдбувалося тодi в менi.
Я не мав ще достатньо розуму, щоб оцiнити, наскiльки зовнiшнi обставини говорили проти мене, i поставити себе на мiсце iнших. Я був на своему мiсцi й вiдчував лише суворiсть жахливого покарання за злочин, якого не коiв. Фiзичний бiль, хоча i гострий, терзав мене менше, нiж обурення, лють i вiдчай. Мiй кузен, який опинився майже в подiбному становищi, позаяк за ненавмисну провину його покарали як за навмисну, обурювався i кипiв гнiвом разом зi мною. Задихаючись од слiз, ми судорожно обiймали одне одного, лежачи в одному лiжку, а коли нашi юнi серця дiстали деяку полегкiсть i ми змогли видобути свiй гнiв, ми сiли й почали щосили гукати: Carnifex! Carnifex! Carnifex![14 - Кат (лат.).]
Навiть тепер, коли я пишу цi рядки, мiй пульс прискорюеться; тих хвилин я нiколи не забуду, проживи я хоч сто тисяч рокiв. Це перше вiдчуття несправедливого насильства так глибоко закарбувалося в мою душу, що думки про нього повертають мене в стан колишнього хвилювання; а саме почуття, що стосувалося спочатку мене одного, змiцнiло i так вiдiрвалося вiд особистого iнтересу, що, побачивши будь-яку несправедливiсть, хоч би хто був ii об’ектом i хоч би де вона вiдбувалася, мое серце спалахуе так, нiби вона спрямована проти мене. Коли я читаю про жорстокiсть лютого тирана, про хитрi лиходiйства негiдника-священика, я готовий негайно зарiзати мерзотникiв, навiть якщо менi судилося загинути за це. Не раз я кидався за пiвнем, коровою чи собакою i жбурляв у них камiнням, коли бачив, як вони мучать iншу тварину лише тому, що вiдчувають себе сильнiшими. Думаю, що цей душевний порух властивий менi з природи, але багато в чому його погiршила й довготривала пам’ять про першу несправедливiсть, якоi я зазнав.
Так скiнчилась мое безтурботне дитинство. З тiеi хвилини я перестав тiшитися чистим щастям, i навiть сьогоднi вiдчуваю, що спогади про красу дитинства закiнчуються саме тут. Ми залишалися в Боссе ще кiлька мiсяцiв. Ми почували те саме, що, з переказiв, почувала перша людина в земному раю, коли вже втратила здатнiсть ним утiшатися: зовнi все виглядало, як i ранiше, а насправдi життя цiлковито змiнилося. Любов, повага, близькiсть i довiра не пов’язували бiльше учнiв з iх наставниками, вони вже не здавалися нам божествами, що читали в наших серцях. Ми менше соромилися погано чинити та бiльше боялися бути викритими, ми почали ховатися, ремствувати i брехати. Всi вади нашого вiку затьмарили нашу невиннiсть i спотворили нашi iгри. Сама сiльська мiсцевiсть утратила в наших очах чарiвнiсть м’якостi i простоти, що зворушуе душу: вона стала здаватися нам пустинною i похмурою, нiби вкрилася запоною, що сховала вiд нас ii красу. Ми закинули свiй садок, своi трави i квiти.
Ми бiльше не длубалися в землi i не скрикували з радощiв, побачивши посаджену нами i пророслу насiнину. Нам осоружним стало таке життя, ми осоружними стали iншим; мiй дядько забрав нас, i ми розлучилися з паном Ламберсье та його сестрою, переситившись одне одним i мало шкодуючи про розлуку.
Пiсля мого вiд’iзду з Боссе минуло близько тридцяти рокiв, i за весь цей час мое сiльське життя жодного разу не поставало в моiй пам’ятi у приемних i скiльки-небудь зв’язних картинах. Але вiдтодi, як я перейшов межу зрiлостi й хилюся до старостi, я вiдчуваю, як цi спогади вiдроджуються, витiсняючи iншi, i постають у моiй пам’ятi iз зростаючими з кожним днем чарiвнiстю i силою, нiби я, передчуваючи захiд життя, намагаюся знов ухопитися за його початок. Будь-якi дрiбнi подii тiеi пори менi подобаються вже тим, що належать йому. Я пригадую всi подробицi мiсця дii, часу доби, людей. Бачу служницю, що прибирае в кiмнатi, ластiвку, що влiтае у вiкно, муху, що сiдае менi на руку, коли я вiдповiдаю свiй урок, бачу всю обстанову нашоi кiмнати: праворуч книжкова шафа пана Ламберсье, гравюра iз зображенням усiх пап, барометр, великий календар, кущi малини, що росли в нашому високо розташованому саду, в який нiби заглиблювався заднiй фасад будинку, i затемняли вiкно, iнодi вриваючись у кiмнату. Знаю, що читачам не дуже вже й треба все це знати, але це потрiбно менi самому. То чому б менi не переказати вам п’ять-шiсть незначних пригод тiеi щасливоi пори, згадуючи якi, я все ще тремчу вiд утiхи? Гаразд, я звiльню вас вiд п’яти i розповiм про одну, але ж дозвольте менi розповiдати якомога довше, щоб продовжити втiху.
Якби я дбав лише про вашу втiху, я вибрав би пригоду з мадемуазель Ламберсье, яка, гуляючи луками, впала так незграбно, що вся ii сукня задерлася, i вона лежала ось так, у той час як мимо проiздив сардинський король. Але iсторiя з горiшиною на терасi набагато цiкавiша для мене, оскiльки я був у нiй дiйовою особою, тодi як у першому випадку менi випало бути лише глядачем. Сказати правду, я не бачив нiчого смiшного в цьому випадку, який, будучи комiчний сам по собi, прикро вразив мене, бо трапився з тiею, яку я любив як матiр i, можливо, навiть бiльше.
О цiкавi до всього читачi, спраглi почути велику iсторiю горiшини, вислухайте-но розповiдь про цю жахливу трагедiю i спробуйте утриматися вiд тремтiння, якщо можете!
Лiворуч вiд ворiт було влаштовано терасу, на якiй ми любили сидiти в пiсляполудневi години, але там не було затiнку. Щоб дiстати тiнь, пан Ламберсье велiв посадити горiшину. Дерево посадили з усiею урочистiстю: ми стали його хрещеними i, поки засипали яму, притримували деревце руками, виспiвуючи урочистих пiсень. Для поливання навколо стовбура зробили щось подiбне до басейну. Щодня спостерiгаючи за поливанням, ми з кузеном утверджувалися в цiлком природнiй думцi, що посадити дерево куди прекраснiше, нiж пiдняти прапор над проломом. Ми поклали добути собi таку славу, не дiлячи ii хоч би там з ким.
Для цього ми зрiзали паросток молодоi верби i посадили його на терасi, неподалiк вiд величного горiха. Ми не забули зробити ямку i навколо нашого дерева, але труднiсть полягала в тому, щоб ii заповнювати, бо воду носили здалеку, i нам по неi бiгати не дозволялося. Але нашiй вербi хоч би що потрiбна була вода. Протягом кiлькох днiв ми вдавалися до всiляких хитрощiв, щоб роздобувати воду, i це пiшло деревцю на користь. Воно випустило бруньки i розкрило новi листочки, якi ми щогодини вимiрювали, переконанi в тому, що вже дуже скоро верба почне давати тiнь, незважаючи на те, що зросту в нiй було поки не бiльше пiвметра.
А що наше деревце цiлком поглинуло нашi думки i зробило нас нездатними до всякоi старанностi i навчання, шукаючи тому причину, за нами почали наглядати пильнiше. Ми розумiли, що близький фатальний момент, коли деревце залишиться без води, i упадали в розпач вiд того, що воно загине вiд засухи. Нарештi потреба, мати винахiдливостi, пiдказала нам думку, як зберегти вербу, а заразом i самих себе вiд неминучоi загибелi. Ми задумали прокопати пiд землею канавку, яка потай вiдводила б до верби частину води вiд горiхового дерева. Але втiлена iз запалом затiя спочатку провалилася. Ми погано зробили нахил, вода не стiкала, земля обсипалася i закупорювала канавку, вхiд до неi наповнювався гряззю, нiчого не виходило. Але нас нiщо не зупиняло: Labor omnia vincit improbus.[15 - Терпiнням i працею всього добудеш (лат.).] Ми поглибили i канавку, i басейн, щоб вода стiкала вiльнiше. Розрiзавши денця ящикiв на тонкi дощечки, ми частину iх поклали плиском на дно, а iншi пiд кутом поставили з бокiв i зробили, таким чином, трикутний канал для нашого водогону. На входi до нього ми встановили у виглядi граток тонкi палички, щоб вони, пропускаючи воду, затримували землю та камiнцi. Свiй витвiр ми ретельно присипали землею i прим’яли ii. У день, коли все було готово, ми чекали на годину поливання, завмираючи вiд надii i страху. Пiсля вiчностi очiкування ця година, нарештi, настала. Пан Ламберсье своiм звичаем також прийшов спостерiгати за цiею операцiею, пiд час якоi ми обидва трималися позаду нього, затуляючи свое деревце, до якого вiн вельми вдало повернувся спиною.
Ледве встигли вилити перше вiдро води, як ми побачили, що вода почала наповнювати i наш басейн. Вiд цього видовища обережнiсть покинула нас, i ми радiсно закричали, аж пан Ламберсье обернувся. А шкода, бо вiн так радiв тому, яка гарна земля пiд горiшиною i як жадiбно вона п’е воду… Здивований тим, що вода розтiкаеться в два басейни, вiн у свою чергу скрикнув, придивився й помiтив наше шахрайство. Зажадавши мотику, вiн одним ударом пiдкинув угору двi-три дощечки i, без упину на весь голос вигукуючи: «Акведук! Акведук!» – продовжував завдавати безжальних ударiв, кожен з яких вiддавався в глибинi наших сердець. За одну мить усе було зруйновано й перекопано. Пiд час цього жахливого дiйства не пролунало нi слова, окрiм того вигуку, що вiн без кiнця повторював. «Акведук! – кричав вiн, трощачи i ламаючи. – Акведук! Акведук!»
Можна припустити, що для маленьких будiвельникiв пригода вилiзла боком, але це не так: на тому все й скiнчилося. Ламберсье не сказав нам нi слова на докiр, навiть не поглянув на нас строго i бiльше не говорив з нами про це. Пiзнiше ми навiть чули, як вiн реготав, розповiдаючи про те, що сталося, своiй сестрi, – смiх Ламберсье завжди розлягався далеко. Що ще дивнiше: оговтавшись пiсля першого потрясiння, ми й самi не дуже засмутилися. Ми посадили в iншому мiсцi нове деревце i частенько згадували катастрофу, що спостигла перше, з пафосом вигукуючи: «Акведук! Акведук!» До того часу зi мною iнодi траплялися напади гордостi, коли я ставав Арiстiдом або Брутом,[16 - Перший був афiнським полководцем, спiворганiзатором Першого Афiнського морського союзу, за що отримав прiзвисько Справедливий; другий – увiйшов в iсторiю як зрадник Цезаря.] але тепер я вперше вiдчув яскраво виражене марнославство. Менi здавалося найбiльшим подвигом, що ми зумiли власними руками побудувати акведук i зробили жалюгiдну гiлочку суперницею великого дерева. У десять рокiв я змiркував про це краще, нiж Цезар у тридцять.
Думка про горiшину i маленька iсторiя, пов’язана з нею, так ясно жила чи воскресла в моiй пам’ятi, що одним з моiх найприемнiших проектiв пiд час подорожi до Женеви 1784 року був задум вiдвiдати Боссе, побачити знову свiдкiв моiх дитячих iгор i особливо дорогу горiшину, якiй було на той час близько третини вiку. Але я був тодi весь час такий заклопотаний, так мало розпоряджався собою, що не знайшов вiльноi хвилини, щоб задовольнити це бажання. У мене дуже мало можливостi, що така нагода випаде менi ще коли-небудь. Але я ще не цiлком втратив це бажання й надiю i майже певен, що якщо коли-небудь, повернувшись у цi дорогi мiсця, застану живою мою милу горiшину, то орошу ii сльозами.
Повернувшись у Женеву, я рокiв два чи три провiв у дядька, чекаючи на вирiшення своеi долi. Вiн хотiв зробити свого сина iнженером, учив його малювання i викладав йому «Елементи» Евклiда.[17 - «Елементи» Евклiда – основний твiр Евклiда, давньогрецького математика та основоположника математики.] Я за компанiю вчився всього цього i приохотився до навчання, а надто до малювання. Тим часом вирiшували – зробити мене годинникарем, прокурором чи пастором. Менi бiльше хотiлося бути пастором, бо я вважав проповiдь чудовим дiлом. Але малого доходу з маетку моеi матерi, який я дiлив з братом, для продовження навчання було недостатньо. Позаяк мiй вiк ще дозволяв не поспiшати з вибором, я жив i далi у дядька, марнуючи час i не припиняючи платити досить велику суму за свое утримання.
Дядько жив, як i мiй батько, для власноi насолоди, але не вмiв, як той, пiдкорятися своiм обов’язкам i мало пiклувався про нас. Тiтонька, жiнка святоблива i трохи пiетистка,[18 - Пiетистка – прихильниця пiетизму, однiеi з найбiльш святенницьких сект у протестантизмi, що виникла наприкiнцi XVII ст. в Нiмеччинi.] бiльше любила спiвати псалми, а не наглядати за нашим вихованням. Нам давали майже цiлковиту свободу, якою ми нiколи не зловживали. Як i ранiше нерозлучнi, ми були щасливi один одним i, не спiлкуючись iз пустунами-ровесниками, не набралися й поганих звичок, до яких могло б нас пiдштовхнути неробство. Але даремно я кажу про неробство, бо нiколи в життi ми ще не були такi зайнятi! Характерно, що всi нашi забави утримували нас удома, тож у нас i спокуси не виникало тiкати на вулицю. Ми робили клiтки, сопiлки, волани, барабани, будиночки, водянi гармати, арбалети. Ми псували iнструменти мого любого дiда, аби, наслiдуючи його, майструвати годинник. Найбiльше нам подобалося базграти папiр, малювати аквареллю, розфарбовувати, переводити фарби. Якось до Женеви приiхав iталiйський шарлатан Гамба-Корта.[19 - Італiйський шарлатан Гамба-Корта – iм’я з iталiйськоi перекладаеться як «Коротка нога». Італiйська приказка – «у брехнi короткi ноги».] Ми сходили раз подивитися на нього i бiльше не захотiли. Але у нього були марiонетки, i ми почали майструвати ляльок. Його марiонетки розiгрували щось подiбне до комедiй, i ми вигадали комедii для своiх. Не маючи машинки, ми самi змiнювали голос, щоб говорити за Полiшинеля, i грали цi чудовi комедii для своiх бiдолашних рiдних, у яких вистачало терпiння дивитися нас i слухати. Але одного разу дядько Бернар прочитав у сiм’i прекрасну проповiдь, яку вiн сам i написав. Ми негайно закинули комедii i заходилися складати проповiдi. Я знаю, що всi цi подробицi не дуже цiкавi, але вони показують, яке гарне початкове виховання ми здобули, бо, майже цiлком розпоряджаючись часом i самими собою в такому нiжному вiцi, ми зовсiм не вiдчували потреби зловживати своею свободою. Ми так мало потребували товаришiв, що нехтували нагодою завести знайомство. Коли ми ходили гуляти, ми дивилися на iхнi iгри без будь-якоi заздростi, навiть не думаючи взяти в них участь. Дружба так наповнювала нашi серця, що нам досить було бути разом, щоб найпростiшi речi давали нам втiху.
Бачачи нашу нерозлучнiсть, на нас звернули увагу, тим паче, що мiй кузен був дуже високий, а я малий на зрiст, i ми були досить забавною парочкою. Його довга тонка фiгура, маленьке личко, схоже на печене яблучко, недбала хода i очевидна слабкiсть викликали насмiшки iнших дiтей. Йому дали прiзвисько Барна Бреданна[20 - Нав’ючений осел (савойський дiалект).] мiсцевою говiркою, i щойно ми з’являлися, як з усiх бокiв лунало: «Барна Бреданна!» Вiн зносив це спокiйнiше за мене. Я сердився, лiз у бiйку, а саме цього й добивалися маленькi розбишаки. Я бився, мене лупцювали. Мiй нещасний кузен пiдтримував мене, як мiг, але вiн був слабкий, його звалювали з нiг одним ударом кулака. Тодi я розлючувався, i менi добряче перепадало. Дражнили не мене, а «Барна Бреданна», але я так розпалив iхню злiсть своею норовливiстю, що ми наважувалися виходити лише тодi, коли вони були в класi, боячись, що школярi переслiдуватимуть нас криками i стусанами.
Отак я вже й виявився захисником справедливостi. Щоб стати паладином за всiею формою, менi бракувало лише дами серця; у мене ж iх було двi. Час вiд часу я вiдвiдував свого батька в Нiонi, мiстечку в кантонi Во, де вiн влаштувався. Мого батька дуже любили, i прихильнiсть до нього поширювалась на його сина. Поки я недовго гостював у нього, мене пестили всi наввипередки. Особливо ласкава була зi мною якась панi Вюльсон, а ii дочка, до всього ще, вибрала мене своiм кавалером. Уявiть-но собi одинадцятирiчного кавалера при двадцятидворiчнiй дiвчинi! Але всi цi пустунки так люблять висувати вперед маленьких ляльок, щоб затулити ними великих, або щоб привертати iх грою з дiтьми, якiй вони вмiють надати стiльки чарiвностi! Що до мене, то я зовсiм не вiдчував рiзницi наших рокiв, приймав усе серйозно й вiддавався iй усiм серцем, чи, точнiше, головою, бо був закоханий лише розумово, хоча i втрачав розум. Вiд усiх моiх захоплень, хвилювань i шаленства можна було померти зо смiху.
Я знаю два види кохання, дуже рiзних i справжнiх, що не мають мiж собою майже нiчого спiльного, хоча обидва надто гарячi й вiдрiзняються вiд нiжноi дружби. Все мое життя подiлилося мiж цими двома видами кохання, i менi доводилося навiть переживати iх одночасно. Наприклад, на той час, про який я веду мову, коли я публiчно i тиранiчно заявляв права на мадемуазель Вюльсон i не мiг пережити, щоб який-небудь чоловiк наблизився до неi, я недовго зустрiчався i з крихiткою Готон. Пiд час наших бурхливих побачень вона погоджувалася розiгрувати для мене шкiльну вчительку, ото й тiльки, але це «тiльки» здавалося менi вершиною блаженства. Оскiльки я зазнав цiну таемницi, хоча й користувався нею по-дитячому, я дозволяв i мадемуазель Вюльсон, яка й гадки не мала про це, використовувати мене для прикриття iншого кохання. Та, на превеликий жаль, мою таемницю було розкрито. Можливо, моя маленька вчителька берегла ii не так ревно, як я. Нас не забарилися розлучити, i через деякий час, повернувшись до Женеви i проiжджаючи через Кутанс, я чув, як якiсь дiвчатка гукали менi услiд: «Готон-шльоп-шльоп-Руссо!»
Правду кажучи, ця маленька Готон була дивною iстотою. Вона не була миловидною, але ii обличчя було важко забути, i я все ще пам’ятаю його, часом навiть аж надто виразно для старого безумця. Їi очi, фiгура i манери не вiдповiдали ii вiку. Вона трималася строго i гордо, що дуже пасувало до тiеi ролi, яку вона грала зi мною i думка про яку в мене вiдразу зародилася. У нiй була дивна, майже неймовiрна сумiш зухвалостi i скромностi. Вона дозволяла собi зi мною найбiльшi вiльностi, не дозволяючи нiчого менi самому, i поводилася зi мною як з дитиною. Це змушуе думати, що сама вона або вже перестала бути такою, або, навпаки, була дитиною настiльки, що не бачила нiчого, окрiм гри, у тiй небезпецi, на яку себе виставляла.
Я був цiлковито захоплений цими двома створiннями, причому менi нiколи не доводилося думати про iншу в товариствi однiеi з них. А втiм, не було нiчого схожого i в тому, що вони змушували мене переживати. Я прожив би життя з мадемуазель Вюльсон, i не думаючи з нею розлучитися, але поруч з нею моя радiсть була тиха i не доходила до хвилювання. Я особливо любив ii у великому товариствi, мене затягували i захоплювали жарти, пiддражнювання, ревнощi. Я гордо трiумфував, бачачи, що вона вiддае перевагу менi над дорослими суперниками, яких вона, здавалося, нехтувала. Я мучився, але й любив цi муки. Мене пiдiгрiвали i надихали аплодисменти, пiдбадьорювання, смiх. У товариствi я палав коханням, був поривчастий i дотепний, а наодинцi з нею вiдчув би вимушенiсть, холод i, мабуть, нудьгу. Але я нiжно пiклувався про неi, я страждав, коли вона бувала хвора, i вiддав би власне здоров’я, щоб вилiкувати ii; i зауважте, що я добре знав з власного досвiду, що таке хвороба i що таке здоров’я. Коли ii не було, я думав про неi, менi ii бракувало. При зустрiчi ii ласки були приемнi моему серцю, але не почуттям. Я безкарно дозволяв собi вiльностi щодо неi, моя уява не вимагала бiльше того, що вона погоджувалася менi дати, але менi нестерпно було б бачити, що i з iншими вона поводиться так, як зi мною. Я кохав ii як брат, а ревнував як коханець.
Але маленьку Готон я ревнував би як скажений турок, як тигр, якби тiльки мiг уявити, що вона поводиться з кимось iншим, як зi мною, бо то була милiсть, про яку я благав, уклякнувши перед нею. Близькiсть мадемуазель Вюльсон щиро мене тiшила, але не хвилювала; при мадемуазель Готон я втрачав здатнiсть бачити що-небудь ще, i в усiх моiх почуттях наставало сум’яття. Я був близький до першоi без будь-якоi фамiльярностi; але перед другою я тремтiв i хвилювався, пiд час найфамiльярнiшого поводження. Думаю, коли б я залишався з нею довше, то не витримав би, мене задушило б серцебиття. Я однаково боявся не сподобатися обом, але з однiею я був люб’язнiший, а з iншою слухнянiший. Нiзащо в свiтi я не захотiв би розсердити мадемуазель Вюльсон, але якби мадемуазель Готон наказала менi кинутися у вогонь, думаю, що негайно пiдкорився б.
Наше кохання, чи, точнiше, нашi побачення з Готон незабаром закiнчилися, на щастя для неi i для мене. Моi стосунки з мадемуазель Вюльсон не були такi небезпечнi, але й вони закiнчилися катастрофою, хоча тривали дещо довше. Кiнець подiбних iсторiй завжди повинен здаватися дещо романтичним i давати привiд для здивованих вигукiв. Хоча моi стосунки з мадемуазель Вюльсон i не мали такого гострого характеру, вони були, мабуть, привабливiшими для мене. Я нiколи не мiг розлучитися з нею без слiз: просто дивно, яку гнiтючу порожнечу я вiдчував у розлуцi з нею. Я мiг говорити i думати тiльки про неi: я щиро i гiрко шкодував про неi, але я думаю, що по сутi цей героiчний жаль стосувався не ii одноi; сам того не помiчаючи, я шкодував почасти i за тими розвагами, центром яких була вона. Щоб пом’якшити гiркоту розлуки, ми писали одне одному патетичнi листи, якi могли б зворушити i камiнь. Нарештi, менi була виявлена найвища честь: вона не витримала i приiхала до мене в Женеву. Цього разу моя голова запаморочилась остаточно. Я сп’янiв i збожеволiв на тi два днi, якi вона провела в Женевi. Коли вона поiхала, я хотiв кинутися за нею в воду, i ще довго повiтря сповнювали моi крики. Через тиждень вона надiслала менi цукерки i рукавички; це здалося б менi дуже люб’язним, якби я не дiзнався в той самий час, що вона вийшла замiж i що подорож, якою вона вшанувала мене, була здiйснена заради купiвлi вiнчальноi сукнi. Я не описуватиму своеi лютi, ii легко собi уявити. У своему шляхетному гнiвi я присягнувся нiколи бiльше не зустрiчатися з вiроломною, думаючи, що це буде для неi найжахливiшим покаранням. Але вона не померла вiд цього. Двадцять рокiв по тому я поiхав до батька i, катаючись з ним по озеру, запитав його, хто були тi жiнки в човнi, що виднiвся недалеко вiд нас. «Як! – сказав менi батько, усмiхаючись. – Серце нiчого не говорить тобi? Це твоя давня любов: панi Крiстен, колишня мадемуазель Вюльсон». Я здригнувся, почувши це майже забуте iм’я, але наказав човняру повернути в iнший бiк; хоча менi було б тепер легко вiдомстити iй, але я визнав, що не варто знов починати iз сорокарiчною жiнкою сварку, почату двадцять рокiв тому.
Так витрачався на дурницi найдорогоцiннiший час мого дитинства, поки було вирiшено, куди мене прилаштувати. Пiсля довгих розмов про необхiднiсть дати хiд моiм природним схильностям, вибiр було зроблено на користь того, що найменше iм вiдповiдало, i мене помiстили до пана Масрона, мiського секретаря суду, щоб я вивчився у нього, за словами дядька Бернара, корисного ремесла крючкотвора. Це слiвце менi страшенно не подобалося; надiя заробляти грошi не в надто гiдний спосiб дуже слабо тiшила мiй гордий дух. Саме заняття здавалося менi нестерпно нудним. Необхiднiсть сидiти на мiсцi й пiдкорятися довершили мою огиду до нього, i я входив до контори iз жахом, що зростав з кожним днем. Масрон, зi свого боку, був незадоволений мною, ставився до мене з презирством, без кiнця дорiкав менi у млявостi, дуростi i повторював, що дядько запевняв його, нiби я «вмiю все», а насправдi я не вмiю нiчого, що йому обiцяли гарного хлопця, а прислали вiслюка. Нарештi мене з ганьбою вигнали з контори за тупiсть, i клерки Масрона заявили, що я придатний лише для роботи напилком.
Так i визначилося мое покликання. Мене вiддали в учнi, але не до годинникаря, а до гравера. Зневага секретаря мене вкрай принизила, i я пiдкорився без нарiкань. Мiй новий хазяiн, пан Дюкомен, був молодий, грубий i жорстокий; цiй людинi вдалося дуже швидко остаточно затьмарити яскравiсть мого дитинства, огрубити мiй привiтний i жвавий характер i звести мене, морально i матерiально, до мого справжнього стану пiдмайстра. Латина, античнiсть, iсторiя були надовго забутi, я вже i не згадував про iснування римлян. Коли я вiдвiдував батька, вiн не впiзнавав у менi свого кумира, я вже не був галантним Жан-Жаком з дамами i добре розумiв, що пастор Ламберсье та його сестра тепер не впiзнали б у менi свого учня. Менi соромно було стати перед ними, i з тих пiр я iх бiльше не бачив. Найпорочнiшi схильностi i низькi пустощi змiнили моi колишнi забави. Незважаючи на порядне виховання, в менi, мабуть, були сильнi й поганi схильностi, бо мое падiння вiдбулося швидко i без зусиль. Нiколи ще скоростиглий Цезар не ставав так стрiмко Ларiдоном.[21 - Цезар i Ларiдон – iмена двох собак з байки Лафонтена «Виховання».]
Само по собi ремесло мене не вiдштовхувало: я любив малювання, i робота рiзцем менi теж подобалась. У годинниковому ремеслi вiд гравера не вимагаеться великих талантiв, i я сподiвався швидко добитися досконалостi. Можливо, я його i досягнув би, якби грубiсть хазяiна й надмiрне примушення не вiдвертали мене вiд працi. Я вiдбирав у неi час, використовуючи його на такi самi заняття, але якi мали для мене привабливiсть свободи. Я гравiював медальки для iгор з товаришами i рицарськi ордени. Хазяiн застав мене за цiею пiдпiльною роботою i побив, звинувативши в тому, що я намагався пiдробляти монети, позаяк нашi медалi прикрашалися гербом республiки. Можу присягнутися, що я й не думав про фальшивi грошi i ще менше – про справжнi. Я куди краще знав, як робити римськi аси,[22 - Ас – давньоримська мiдна монета.] нiж монети у три су.
Тиранiя хазяiна зробила для мене нестерпною працю, яку я мiг полюбити, i обдарувала мене такими ненависними менi пороками, як брехливiсть, неробство i злодiйство. Нiщо так добре не вказуе менi на вiдмiннiсть мiж синiвською залежнiстю i рабською пiдлеглiстю, як спогад про те, як дуже змiнився я у той час. З природи боязкий i соромливий, я завжди був особливо далекий вiд такого пороку, як безсоромнiсть; але досi я мав чесну свободу, яка лише поступово обмежувалася i врештi-решт зникла зовсiм. Я був смiливий у батькiвському домi, вiльний у Ламберсье, скромний у дядька; у свого хазяiна я став боязливий i перетворився на зiпсуту дитину. Звикши до рiвностi зi старшими у побутi, до доступностi будь-яких задоволень, до можливостi пригощатися будь-якою стравою за столом i висловлювати будь-якi бажання – одне слово, виявляти вiдкрито будь-якi порухи свого серця, мiркуйте самi, чим я став у домi, де не смiв i рота вiдкрити, де треба було виходити з-за столу пiсля першоi страви й покидати кiмнату, як тiльки в нiй менi не було чого робити, де образ свободи хазяiна та його компаньйонiв лише посилював тяжкiсть моеi пiдлеглостi, де в розмовах на добре вiдомi менi теми я не наважувався промовити й слова i де, нарештi, все, що я бачив, ставало предметом бажань для мого серця лише тому, що я був усього позбавлений. Прощавайте, достаток, веселiсть i влучнi слiвця, що позбавляли мене колись покарань.
Не можу без смiху згадувати, як одного вечора батько вiдiслав мене спати без вечерi за якусь витiвку. Проходячи через кухню зi своею скорботною хлiбною шкориночкою, я побачив i почув нюхом смаженину на рожнi. Рiднi сидiли навколо вогнища, менi треба було попрощатися з усiма. Обiйшовши всiх, я кинув крадькома погляд i на смаженину, що так привiтно i так чудово пахла, не стримався i, уклонившись i iй, жалiбно сказав: «Прощавай, смаженино!» Моя наiвна витiвка здалася такою милою, що менi дозволили залишитися. Можливо, i в хазяiна вона мала б не менший успiх, але вона просто не прийшла менi до голови, чи я не посмiв би промовити такi слова.
Ось як я навчився мовчки заздрити, таiтися, прикидатися, брехати i, нарештi, красти, чого ранiше менi й на думку не спадало i вiд чого з того часу я не можу остаточно вилiкуватися. Заздрiсть i безсилля завжди до злодiйства й ведуть. Ось чому всi лакеi – шахраi, а пiдмайстри змушенi ставати такими; але, досягнувши спокiйного становища i дiставши змогу вiльно користуватися всiм, що вони бачать, останнi з роками втрачають цю ганебну схильнiсть. Менi не припало на долю цього щастя, тому я не мiг скористатися його перевагою.
Майже завжди зробити перший крок назустрiч злу змушують дiтей збоченi добрi почуття. Незважаючи на нестатки й постiйнi спокуси, я бiльше року залишався у свого хазяiна, не наважуючись красти навiть iстiвного. Свою першу крадiжку я скоiв з послужливостi, але вона вiдчинила дверi iншим, що не мали вже таких похвальних мотивiв. Ось як це трапилося.
У мого хазяiна був компаньйон, такий собi Верра, чий будинок, по сусiдству вiд майстернi, був оточений великим садом, у якому вирощувалася чудова спаржа. Верра потребував коштiв i, щоб роздобути грошей на обiди, йому спало на думку красти у своеi матерi молоду спаржу на продаж. А що вiн не бажав ризикувати сам i був не надто спритний, то вибрав для цiеi справи мене. Пiсля попереднiх улещувань з його боку, якi привернули мене тим швидше, що я не розумiв iх мети, вiн виклав менi свою затiю так, нiби вона щойно прийшла йому до голови. Я сперечався, вiн наполягав. Я нiколи не вмiв протистояти ласкавому поводженню i здався. Щоранку я тягав цю прекрасну спаржу i вiдносив ii на ринкову площу, де яка-небудь добра жiнка, здогадавшись, що спаржа крадена, i назвавши мене злодюжкою, змушувала поступитися цiною. Злякавшися, я брав те, що вона менi пропонувала, i вiдносив пановi Верра. Грошi стрiмко перетворювалися на обiд, який я й постачав, а поiдали Верра з товаришем, а я вдовольнявся iх недоiдками, i нiколи менi не перепадало навiть вина.
Цi маневри тривали багато днiв, i менi навiть на думку не спадало обiкрасти злодiя i стягнути на свою користь частину доходу вiд спаржi. Я шахраював з цiлковитою вiдданiстю, лише роблячи послугу тому, хто мене про неi просив. Та якби мене спiймали, скiльки стусанiв, лайливих слiв i яке жорстоке поводження спiткали б мене! Негiдник звалив би провину на мене одного, i йому повiрили б, а мене покарали б подвiйно за те, що я насмiлився його звинувачувати. Вiн був компаньйоном, а я – всього лише пiдмайстром! Так сильний i винуватий завжди рятуеться за рахунок слабкого й невинного.
Отже, я дiзнався, що красти не так уже й страшно, як я думав, i незабаром почав добувати урок зi своеi науки так ревно, що нiщо з того, чого я бажав, не залишалося в безпецi. У хазяiна мене не так вже погано годували, i помiрнiсть менi була нестерпна лише з огляду на його власну нестриманiсть. Звичай випроваджувати з-за столу хлопцiв саме тодi, коли подавалися найспокусливiшi страви, здаеться менi нiби навмисне придуманим, щоб виховати з них ненажер i шахраiв. Я незабаром став i тим i тим i вiдчував себе при цьому чудово. Погано менi було, лише коли я попадався.
Один спогад усе ще сповнюе мене тремтiння i водночас смiшить. Це iсторiя мого полювання на яблука, яке менi дорого обiйшлося. Яблука лежали в комiрцi, що ii освiтлювало денне свiтло з кухнi через високу вiдтулину, прикриту гратами. Якось, залишившись удома сам, я залiз на дiжку, щоб помилуватися на плоди цього Гесперидового саду,[23 - Гесперидовий сад – за давньогрецьким мiфом, у Гесперид, доньок титана Атланта, був на «блаженних островах» сад iз золотими яблуками, який охороняв дракон.] до якого я не мiг пiдiбратися. Щоб дотягнутися до яблук, я озброiвся рожном, але вiн виявився закороткий. Я надставив його iншим рожном, коротшим, для дрiбноi дичини, бо мiй хазяiн любив полювання. Багато разiв безуспiшно штрикав я рожном i нарештi iз захватом вiдчув, що пiдчепив яблуко. Я обережно пiдвiв його до грат i вже був готовий схопити його… Хто висловить мiй бiль? Яблуко виявилося надто великим i не пролiзало в дiрку. До яких тiльки хитрощiв я не вдавався, щоб його витягти! Довелося знайти опертя для рожна, довгий нiж, аби розрiзати яблуко, дощечку для його пiдтримування. Уживши найрiзноманiтнiшоi спритностi i витративши багато часу, я зумiв розрiзати його, сподiваючись потiм витягнути порiзно обидвi половинки, але щойно вони роздiлилися, як упали на пiдлогу комiрки. Милосердний читачу, роздiли мое горе.
Я не занепав духом, але згаяв надто багато часу. Боячись бути заскоченим, я вiдклав нову спробу на завтра i, мов нiчого й не було, повернувся до роботи. Я й не думав, що в комiрцi ховалися два нескромнi свiдки, якi на мене й наскаржилися.
Другого дня, дочекавшись зручноi хвилини, я зробив нову спробу. Я пiднявся на своi пiдмостки, подовжив рожен, прицiлився… Але дракон не спав: раптом дверi комiрки вiдчинилися, в них з’явився хазяiн i, схрестивши руки на грудях, пiдбадьорив мене: «Смiливiше!»
Перо випадае у мене з рук.
Швидко звикнувши до побоiв, я став до них менш чутливий i нарештi почав iх вважати свого роду компенсацiею за крадiжку, що давала менi право красти i далi. Не зважаючи на покарання, я намагався вiдомстити. Я думав, що, дiстаючи за крадiжку побоi, дiстаю i дозвiл на неi. Я уважав, що крадiжка й побоi невiддiльнi i становлять певне цiле. Виконуючи свою половину дiла, я здавав клопiт про другу половину хазяiну. З такою думкою я вiддавався крадiжкам ще упертiше, нiж ранiше, i говорив собi: «Що ж трапиться? Мене поб’ють. Нехай: для того я i створений».
Я люблю попоiсти, але не жадiбний; я чуттева людина, але не гурман. Надто багато що вiдволiкае мене вiд цього. Я заклопотаний шлунком, лише коли серце мое дозвiльне, а це траплялося в моему життi так рiдко, що в мене й не було часу мрiяти про ласi шматочки. Ось чому я не довго обмежував свое шахрайство iстiвним i незабаром спрямував його на все, що мене спокушало. Якщо я не став справжнiсiньким злодiем, то лише тому, що грошi нiколи мене не спокушали. У спiльнiй майстернi у мого хазяiна був власний закуток, який вiн замикав на ключ. Я знайшов спосiб вiдчиняти i зачиняти його дверi так, що це залишалося непомiченим, i став користуватися його прекрасними iнструментами, його кращими малюнками, його вiдбитками – всiм, що викликало мою заздрiсть i чого вiн намагався не давати менi. По сутi, то були досить невиннi крадiжки, бо я користався краденим для його ж користi, але мене охоплював захват вiд володiння цими дрiбничками, i менi здавалося, що разом з творами я краду i його талант. У його коробках зберiгалися обрiзки золота i срiбла, дрiбнi прикраси, рiдкiснi монети, грошi. Якщо у мене й бувало в кишенi чотири-п’ять су, то я вважав це чималою сумою, а проте, не торкався його грошей i не пам’ятаю, щоб хоч зазiхнув на них; iхнiй вигляд викликав у мене бiльше страху, нiж задоволення. Думаю, що жах перед крадiжкою грошей i тим, що з цього може вийти, походив багато в чому вiд мого виховання. Сюди домiшувалися таемнi думки про ганьбу, в’язницю, кару та шибеницю, якi злякали б мене, якби я й пiддався спокусi. Моi ж витiвки здавалися менi не бiльше, нiж пустощами, та нiчим iншим по сутi й не були. Вони заслуговували лише на добряче биття вiд хазяiна, i я наперед з цим мирився.
Але повторю, що менi й не доводилося боротися з собою, щоб стриматися вiд крадiжки грошей. Аркуш доброго паперу для малювання спокушав мене бiльше, нiж грошi, за якi можна було купити його цiлий стос. Це дивацтво мае стосунок до однiеi особливостi моеi вдачi; вона так вплинула на мою поведiнку, що необхiдно ii пояснити.
Я маю палкi пристрастi, i, поки вони мене хвилюють, нiщо не зрiвняеться з моiм нестримним натиском, я забуваю про обережнiсть, повагу, страх i пристойнiсть, я цинiчний, безсоромний, неприборканий i невтомний, мене не зупиняе сором i не лякае небезпека, у всьому всесвiтi для мене вже не iснуе нiчого, окрiм единого предмета, що цiкавить мене. Але це тривае мить, а наступноi митi я знову поринаю в свою апатiю. У спокiйнi хвилини я безпристрасний i навiть соромливий, усе мене лякае, все бентежить; муха, що летить, мене лякае, необхiднiсть сказати слово чи зробити рух жахае моi лiнощi; страх i сором пригнiчують мене до такоi мiри, що хочеться зникнути з очей людських. Якщо треба дiяти, я не знаю, що робити; якщо потрiбно говорити, не знаю, що сказати; якщо на мене дивляться, я збентежений. Коли я захоплююся, я можу iнодi знайти те, що менi потрiбно сказати, але в звичайних розмовах я не знаходжу нiчого, абсолютно нiчого; вони нестерпнi менi через одне те, що я зобов’язаний говорити.
Додайте до цього, що найбiльше мене зачаровують речi, яких не можна купити. Менi потрiбнi лише чистi задоволення, а грошi iх отруюють. Я люблю, наприклад, гарний стiл, але можу натiшитися ним лише в товариствi друга, позаяк не зношу анi свiтських церемонiй, анi шинкового гультяйства, а наодинцi мою уяву зацiкавить щось сторонне, i iжа мене не радуватиме. Якщо моя розбурхана кров вимагае жiнки, то мое схвильоване серце ще сильнiше вимагае кохання. Продажна ласка втрачае для мене всю свою чарiвнiсть; сумнiваюся навiть, що буду в змозi нею скористатися. І так з усiма приступними менi втiхами: я вважаю iх прiсними, якщо вони дiстаються менi задарма. Я люблю лише те, що не може належати кожному, хто захоче цим скористатися.
Нiколи грошi не здавалися менi такою цiннiстю, якою iх вважають. Бiльше того, вони нiколи не здавалися менi i надто зручними, адже самi по собi вони нi на що не годяться i, щоб ними натiшитися, iх треба у щось перетворити, треба купувати, торгуватися, часто бути обдуреним, переплачувати i мало отримувати. Я хотiв би мати рiч гарноi якостi: якщо я заплачу за неi грошi, то я певен, що отримаю погану. Я дорого плачу за свiже яйце – воно зiпсуте; за гарний плiд – вiн незрiлий; за дiвчину – вона розбещена. Я люблю гарне вино, але де його взяти? У виноторговця? Вiн може мене отруiти. Якщо я конче хочу отримати щось хороше, скiльки клопотiв, труднощiв! Потрiбнi друзi, кореспонденти; потрiбно давати доручення, писати, iздити, чекати; i врештi-решт, часто все-таки буваеш обдурений. Скiльки клопотiв з грошима! Я бiльше боюся цих клопотiв, нiж люблю гарне вино.
Тисячу разiв, поки я був учнем, та й пiзнiше, я виходив з намiром купити якiсь ласощi. Я пiдходжу до крамнички пирiжника i бачу жiнок за конторкою; менi вiдразу здаеться, що вони смiються з маленького ласуна. Я проходжу мимо фруктовоi крамнички i скоса поглядаю на прекраснi грушi, що спокушають мене своiм ароматом. Але бiля крамницi стоiть чоловiк, який знае мене; а ген там я бачу якусь дiвчину; можливо, це служниця з нашого дому? Моi короткозорi очi постiйно вводять мене в оману. Я приймаю всiх, хто проходить, за своiх знайомих; скрiзь мене лякае i стримуе якась перешкода; бажання росте в менi разом зi страхом, i врештi-решт, я повертаюся додому, як дурень: бажання мучить мене, у моiй кишенi лежать грошi, на якi я мiг би його вдовольнити, але я не наважуюся нiчого купити.
Я зайшов би в найнуднiшi подробицi, коли почав би розповiдати про нiяковiсть, сором, огиду та рiзнi збентеження, якi завжди переживав, маючи справу з грошима. У мiру знайомства з моiм життям читач дiзнаеться про мою вдачу й вiдчуе все це i без обтяжливих пояснень.
Зрозумiвши це, неважко зрозумiти й одне з моiх так званих протирiч, а саме, яким чином наймерзеннiша скнарiсть уживаеться в менi з найбiльшою зневагою до грошей. Для мене вони являють настiльки незручне рухоме майно, що я i не прагну придбавати iх, коли iх у мене немае; а коли вони е, я довго зберiгаю iх, не витрачаючи, бо не можу придумати, на що використати. Але як тiльки випадае слушна i приемна нагода, я користуюся ними так добре, що мiй гаманець спустошуеться швидше, нiж я це помiчаю. І не шукайте в менi манii скнар витрачати грошi напоказ. Навпаки, я витрачаю потай i задля втiхи, не хвалюся своiми витратами, а ховаю iх. Я так добре вiдчуваю, що не вмiю розпоряджатися грошима, що менi майже соромно мати iх i ще соромнiше ними користуватись. Якби коли-небудь у мене завелися доходи, достатнi для безбiдного життя, я певен, що не намагався б ощаджувати i витрачав би весь дохiд, не прагнучи збiльшити його; але обмеженiсть у коштах постiйно тримае мене в страху. Я обожнюю свободу i ненавиджу обмеженiсть, потребу i поневолення. Поки у мене е грошi, вони забезпечують мою незалежнiсть, вони позбавляють мене необхiдностi намагатися придбати iх знову, а ця необхiднiсть завжди наганяе на мене жах; боячись залишитися без грошей, я бережу iх. Грошi, якими ми володiемо, дають свободу, а грошi, на якi ми полюемо, обертають у рабство. Ось чому я дбайливо зберiгаю iх, але не ганяюся за ними.
Отже, моя безкорисливiсть е не що iнше, як лiнощi: задоволення мати грошi не варте зусиль iх добувати; мое марнотратство – також лiнощi: коли випадае нагода приемно витратити iх, то нею не можна не скористатися. Мене менше спокушають грошi, нiж речi, тому що мiж грошима i бажаними предметами завжди е промiжний ступiнь, якого немае мiж самою рiччю i втiхою, яку вона дае. Я бачу рiч, вона вабить мене; якщо ж я бачу тiльки засiб придбати ii, то вона не приваблюе мене. Я крав i навiть iнодi й тепер краду рiзнi дрiбнички, якi подобаються менi i якi я бiльше люблю брати, нiж просити: але нi в дитинствi, анi потiм, жодного разу в життi я нi в кого не вкрав жодноi дрiбноi монети. Тiльки раз, п’ятнадцять рокiв тому, я украв сiм лiврiв i десять су. Цю iсторiю варто розповiсти, оскiльки в нiй виявилася така дивна сумiш безсоромностi й дуростi, що менi самому було б важко повiрити в усе це, якби мова не йшла про мене самого.
Це було в Парижi. Я гуляв з паном Франкеем у Пале-Роялi; було близько п’ятоi години. Вiн виймае годинника, дивиться на нього i каже: «Ходiмо в оперу». Я погоджуюся, i ми йдемо. Вiн бере два квитки в амфiтеатр, дае менi один з них, а з iншим iде попереду мене; вiн входить, я йду за ним; у дверях мене зупиняе штовханина. Я дивлюся вперед i бачу, що всi стоять. Я вирiшую, що легко мiг би загубитися в натовпi чи принаймнi змусити пана Франкея думати, що я загубився. Я виходжу, беру свою контрамарку, потiм грошi, i йду, не подумавши про те, що ледве я дiйшов до дверей, як усi сiли, i пан Франкей ясно побачив, що мене там немае.
Позаяк нiщо не було таке чуже моiй вдачi, як цей вчинок, то я вiдзначаю його, щоб показати, що бувають моменти якогось особливого божевiлля; i в такi моменти не слiд робити висновок про людину з ii вчинкiв. Я, власне, вкрав не цi грошi – я, радше, вкрав iх вживання; це була не так крадiжка, як пiдлiсть.
Я нiколи не покiнчив би з подробицями, якби дослiджував усi шляхи, якими за час свого учнiвства спустився вiд пiднесеного героiзму до низькостi останнього негiдника. У той самий час, набувши всiх порокiв, властивих моему становищу, я не мiг вiдразу перейнятися i смаками своiх товаришiв. Їхнi розваги здавалися менi нудними, i коли надмiрнi утиски остаточно вiдвернули мене i вiд працi, менi стало нестерпним все навколо. Це повернуло менi давно втрачений смак до читання. Читання замiсть роботи стало новим злочином, воно накликало на мене й новi покарання. Збуджувана перешкодами, ця схильнiсть перетворилася на пристрасть, а незабаром i на одержимiсть.
Книжками мене забезпечувала вiдома книготорговка Ля Трiбю. Менi годилися будь-якi книжки, я без розбору i з однаковою жадiбнiстю читав i гарнi книги, i поганi. Я читав у майстернi, читав, iдучи з дорученнями, читав у нужнику i забувався там на цiлi години, голова у мене йшла обертом вiд читання – я тiльки те й робив, що читав. Хазяiн шпигував за мною, ловив мене за читанням, лупцював i забирав книжки. Скiльки томiв було пошматовано, спалено i викинуто у вiконце! Скiльки творiв у Ля Трiбю залишилося в розрiзненому виглядi! Коли менi бувало нiчим iй платити, я залишав iй у заставу своi сорочки, краватки, будь-яке лахмiття i регулярно вiдносив iй три су своiх недiльних чайових.
Ось i знадобилися грошенята, скажуть менi. Це правда, але так вийшло, бо читання позбавило мене всiх iнших занять. Цiлком вiддавшись новiй пристрастi, я тiльки й робив, що читав, i припинив красти. Це ще одна моя характерна риса. Незважаючи нi на яку звичку до вiдомого способу життя, будь-яка дрiбниця вiдволiкае мене, змiнюе моi смаки, привертае мене i, нарештi, викликае в менi пристрасть; i тодi все забуваеться, я думаю лише про новий предмет, що зацiкавив мене. Серце мое калатало вiд нетерпiння перегорнути нову книжку, що лежала в кишенi. Щойно залишившись один, я дiставав ii i вже не думав про те, щоб нишпорити в хазяйськiй шафi. Не думаю, що став би красти i заради дорожчих своiх забаганок. Маючи мiзернi кошти, я не розраховував у такий спосiб роздобути iх на майбутне. Ля Трiбю надавала менi кредит, я платив потроху, а коли клав книжку до кишенi, то забував про все. Природно отримуванi мною грошi так само природно спливали до цiеi жiнки, а коли вона наполегливо вимагала плати, у мене пiд рукою щонайперше виявлялися власнi речi. Крадiжка на майбутне була б надто великою передбачливiстю, а крадiжка ради негайноi сплати навiть не спокушала мене.
Вiд нагiнок, побоiв, таемного i погано пiдiбраного читання моя вдача ставала мовчазною i похмурою, розум починав псуватися, i я жив справжнiм iзгоем. Тим часом, якщо моi смаки не оберегли мене вiд примiтивних i вульгарних книг, доля уберегла мене вiд книг брудних i непристойних. Не те щоб Ля Трiбю, жiнка з усякого погляду згiдлива, совiстилася менi давати iх, але, набиваючи на них цiну, вона показувала iх менi з такою таемничiстю, що змушувала мене вiд них вiдмовлятися як з огиди, так i з сорому. Так випадок допомiг соромливостi, i менi було вже за тридцять, коли я вперше заглянув у цi небезпечнi книги, якi одна прекрасна панi вважала незручними, бо iх можна читати лише потай.
Менш нiж за рiк я вичерпав запаси небагатоi крамницi Ля Трiбю i опинився нi з чим у години свого дозвiлля. Пристрасть до читання i самi книги, хай iнодi й поганi, i без розбору читанi, вiдвернули мене вiд дитячих пустощiв i настроiли мое серце на почуття шляхетнiшi, нiж тi, що давало менi мое становище. Вiдвернувшись вiд усього, що було менi приступне, i вiдчуваючи себе безнадiйно позбавленим усього, що мене приваблювало, я не бачив навколо нiчого, що могло б утiшити серце. Моя здавна збентежена чуттевiсть вимагала втiх, джерела яких я навiть не мiг собi уявити. Я був так само далекий вiд справжнього джерела, як нiби був безстатевою iстотою, i, ставши вже юнаком, згадував iнодi про своi дитячi пустощi, не в змозi уявити собi нiчого iншого. У цьому дивному становищi моя неспокiйна уява взяла напрям, який урятував мене вiд самого себе i заспокоiв зароджувану чуттевiсть. Вона живилася сценами, що зацiкавили мене пiд час читання: я згадував iх, змiнював, уживався в них, стаючи одним з уявних персонажiв, i бачив себе постiйно в найприемнiших для себе обставинах. Так, уявне становище, в яке я себе помiщав, врештi-решт змушувало мене забути про сучасне, яким я був такий незадоволений. Любов до уявного свiту i легкiсть, з якою я в нього переносився, остаточно вiдвернули мене вiд мого оточення i зумовили мою схильнiсть до самотностi, якiй з того часу я i залишаюся вiрний. Надалi ми не раз побачимо дивнi наслiдки такоi схильностi, такоi мiзантропiчноi i похмуроi на зовнiшнiй погляд, але що насправдi походить вiд надто прихилистого, надто люблячого, надто нiжного серця, яке, через неможливiсть знайти собi подiбних серед тих, що живуть, змушене живитися химерами. Зараз менi досить лише вiдзначити витоки i першопричину цiеi схильностi, яка змiнила i зменшила моi пристрастi за допомогою них самих i зробила мене лiнивим до дii через надмiрну палкiсть бажань.
Так, у постiйнiй тривозi i незадоволеностi всiм i самим собою, я дiйшов свого шiстнадцятирiччя, не люблячи своiх занять, не радiючи своему вiку, не вiдаючи нiчого про предмет бажань, що мучили мене, плачучи невiдомо про що, зiтхаючи невiдомо про кого, нiжно лелiючи своi химери i не бачачи навколо себе нiчого, гiдного iх замiнити. Щонедiлi пiсля церкви товаришi кликали мене розважитися разом з ними. Я охоче ухилявся б, якби мiг, але, почавши грати з ними, захоплювався i заходив далi за iнших, стаючи непохитним i нестримним. Такий я був завжди. Пiд час наших замiських прогулянок я йшов уперед, не думаючи про повернення, аж поки менi нагадували про це iншi. Двiчi менi доводилося опинятися таким чином перед зачиненою мiською брамою. Зрозумiло, як менi дiставалося наступного дня, а вдруге менi обiцяли такий прийом у разi повторення, що я вирiшив бiльше не ризикувати.
Але цей такий жахливий третiй раз усе ж таки стався. Мою пильнiсть обдурив клятий капiтан Мiнутолi, який зачиняв свою браму на пiвгодини ранiше за iнших. Я повертався з двома товаришами. Не дiйшовши пiвлье до мiста, я почув звуки вечiрньоi зорi, прискорив крок, почув бiй барабанiв i побiг щодуху. Я здалеку побачив солдатiв на посту i, задихаючись, мчався до них так, що серце виплигувало з грудей. Я намагався кричати iм, але груди менi здавило. Було надто пiзно. Менi залишалося двадцять крокiв, коли я побачив, як пiднiмають перший мiст. Я здригнувся, побачивши в повiтрi його жахливi роги, похмурi й фатальнi провiсники неминучоi долi, що чекала на мене з цiеi митi.
У першому пориваннi вiдчаю я кинувся на схил, кусаючи землю. Моi товаришi лише посмiювалися, змирившись зi своiм нещастям. Змирився зi своею долею i я, але iнакше. На цьому самому мiсцi я присягнувся нiколи не повертатися до хазяiна, i наступного ранку, коли пiсля вiдкриття брами вони повернулися в мiсто, я розпрощався з ними назавжди, попросивши iх тiльки сповiстити таемно мого кузена Бернара про ухвалене мною рiшення та повiдомити його про мiсце, де ми могли б побачитися з ним востанне.
Вiдтодi як я став працювати у гравера, ми бачилися рiдше, хоча якийсь час i зустрiчалися недiлями, але поступово обросли новими звичками i стали бачитися менше. Переконаний, що цим змiнам багато в чому сприяла його мати. Вiн був хлопцем з «верхнього» мiста, а я, жалюгiдний пiдмайстер, став просто хлопчиськом iз Сен-Жерве.[24 - Сен-Жерве – щiльно населений квартал Женеви в нижнiй частинi мiста, де жили переважно годинникарi. Мiсцева знать жила у верхнiй частинi мiста.] Незважаючи на те, що ми були родичами, ми втратили рiвнiсть, i знатися зi мною було принизливо. Одначе нашi стосунки не зовсiм припинились, i оскiльки вiн був з природи добрий, то слухався часом свого серця, всупереч материнським урокам. Дiзнавшись про мое рiшення, вiн примчався, але не для того, щоб вiдраяти мене чи податися зi мною, а щоб за допомогою невеликих подарункiв надати моiй втечi хоч якоiсь приемностi, бо моi власнi кошти не могли менi дозволити утекти далеко. Мiж iншим, вiн подарував менi маленьку шпагу, яка менi дуже сподобалася i яку я донiс аж до Турина, де розлучився з нею через крайню скруту. Що бiльше я з того часу думав про його поведiнку в той критичний момент, то бiльше переконувався, що вiн дiяв за напученнями своеi матерi i, може, свого батька, бо неможливо, щоб сам вiн не спробував умовити мене залишитися або не захотiв пiти за мною; але цього не сталося. Вiн радше пiдбадьорив мене в моему намiрi, нiж спробував вiд нього вiдмовити, i, побачивши мою рiшучiсть, розлучився зi мною без зайвого жалю. Бiльше ми нiколи не писали одне одному i не бачилися. Шкода: вiн був по сутi добрий, i ми були створенi, щоб любити одне одного.
Перш нiж вiддатися своiй неминучiй долi, дозвольте менi на мить звернути свiй погляд на те, що природно чекало б на мене, якби я потрапив до кращого хазяiна. Нiщо так добре не узгоджувалося з моею вдачею i не могло зробити мене щасливiшим, нiж тихе й невiдоме становище гарного ремiсника, а надто ремiсника такого класу, як женевськi гравери, наприклад. Це ремесло, достатньо прибуткове, щоб забезпечити заможне iснування, i недостатньо прибуткове, щоб розбагатiти, до кiнця днiв обмежило б мое честолюбство i, залишаючи менi чесне дозвiлля для розвитку скромних здiбностей, утримало б мене у своiй сферi, не давши нiякого способу вийти за ii межi. Маючи досить багату уяву, здатну прикрасити своiми химерами будь-яке становище, уяву достатньо могутню, щоб переносити мене на мое бажання до яких завгодно сфер, я мало турбувався б про те, у якiй сферi перебуваю насправдi. Хоч би де я був, менi нiчого не варто було перенестися до будь-якого надхмарного палацу. Саме вже це показувало, що найпростiше становище, яке породжуе найменше суети i клопоту, найкраще менi й пiдходило. Я прожив би тихе i мирне життя в лонi своеi релiгii, своеi батькiвщини, своеi сiм’i i друзiв. Таке життя якнайкраще вiдповiдало б моiй вдачi, i я провiв би своi днi в одноманiтнiй працi, що вiдповiдала моiм схильностям, у постiйному колi близьких менi людей. Я був би добрим християнином i гарним громадянином, добрим батьком родини, добрим другом i гарним працiвником – людиною, гiдною з усякого погляду. Я любив би свое ремесло i, можливо, склав би честь своему стану; проживши просте й невiдоме, але рiвне й спокiйне життя, я мирно вiдiйшов би у вiчнiсть серед своiх близьких. Безперечно, мене скоро забули б, але принаймнi про мене шкодували б, поки пам’ятали.
А натомiсть… Яку картину я намалюю? Але не будемо передчасно заглядати в нещастя мого життя, я i без того надто довго розважатиму читачiв цiею сумною темою.
Книга друга
1728
Якою сумною була мить, коли жах вселив менi план утечi, такою чудовою стала мить його здiйснення. Ще дитиною я збирався покинути свою краiну, рiдних, опертя i засоби для життя, полишити навчання ремесла, не опанувавши його цiлком, щоб жити ним, зiткнутися з убогiстю, не маючи способу з неi вибитися, зазнати в слабкому й невинному вiцi всiх спокус пороку й вiдчаю, пiти назустрiч знегодам, блуканням, пасткам, рабству i смертi й потрапити пiд ярмо куди тяжче, нiж те, що було менi пiд силу. Ось що хотiв я зробити i ось яке майбутне повинен був бачити перед собою. Але я малював його собi зовсiм iнакше. Я думав, що здобув незалежнiсть, i це почуття переповнювало мене. Ставши вiльним i паном самому собi, я думав, що все зможу i всього досягну, менi залишалося лише узяти розгiн, щоб злинути у висоту i полетiти. Я упевнено вступав у широку свiтову царину, якiй належало заповнитися моiми заслугами, де на кожному кроцi на мене чекали бенкети, скарби, пригоди, послужливi друзi й ласкавi коханки. Досить менi з’явитися, як цiлий всесвiт обернеться до мене! Але я готовий був позбавити цiеi долi всесвiт i цiлком задовольнився б невеликим милим товариством, не обтяжуючи себе рештою. Моя помiрнiсть обмежувала мене вузькою, але сповненою краси сферою, де я пануватиму. Мое честолюбство не йшло далi якого-небудь замку, де я стану улюбленцем господаря i господинi, коханим iхньоi дочки, другом ii брата i захисником сусiдiв, буду всiм задоволений i не захочу бiльшого.
У сподiваннi цього скромного майбутнього я кiлька днiв тинявся навколо мiста, зупиняючись у знайомих селян, якi приймали мене куди добрiше, нiж приймали б городяни. Вони зустрiчали i годували мене з такою добротою, нiби не бачили в нiй нiякоi заслуги. І вони не робили менi ласку, бо не виявляли передi мною нiякоi переваги.
Так, мандруючи по свiту, дiйшов я до Конфiньйона у Савойi, розташованого за два лье вiд Женеви. Тамтешнього кюре звали паном Понвером. Це iм’я, вiдоме в iсторii Республiки, мене дуже вразило. Менi цiкаво було поглянути на нащадка дворян Кюерiв.[25 - Дворяни Кюери (cuiller, ложка, фр.) – прибiчники герцога Савойського, який боровся iз женевськими протестантами; запевняли, що здолати своiх ворогiв iм так само легко, як з’iсти кисiль ложками (звiдси символiчна ложка на шиi).] Я вiдвiдав Понвера. Вiн прийняв мене добре, розповiв про женевську ересь, про могутнiсть святоi матерi Церкви i нагодував обiдом. Я не знайшов, що вiдповiсти на вивершенi таким чином докази i визнав, що кюре, який нагодував мене таким добрим обiдом, щонайменше вартий наших пасторiв. Звичайно, я мав бiльшу вченiсть, нiж Понвер, попри його дворянство, але я був дуже гарним гостем, щоб виявитися таким самим гарним богословом, а його чудове вино так переможно говорило на його користь, що я згорiв би з сорому, якби почав сперечатися з таким гостинним господарем. Тож я поступився чи принаймнi не заперечував йому вiдкрито.
Бачачи мою обережнiсть, мене матимуть за лицемiра. Це не так, я просто намагався бути ввiчливим. Лестощi, чи, краще сказати, поблажливiсть – не завжди вада, частiше вона чеснота, особливо замолоду. Доброта привертае нас до того, хто ii виявляе, i ми поступаемося не заради обману, а щоб не засмучувати його i не вiддавати злом за добро. Що змусило Понвера привiтно зустрiти мене, поставитися до мене ласкаво i намагатися мене переконати? Не що iнше, як спiвчуття до мене! Мое юне серце сказало менi це. Вдячнiсть i повага до доброго священика переповнювали мене. Я вiдчував свою перевагу, але не хотiв виявляти ii, вiдплачуючи за гостиннiсть. Мною керувало не лицемiрство, i я не думав змiнювати релiгiю, не мав намiру навiть звикати до такоi думки, що викликала у мене жах. Просто я не хотiв сердити того, хто, бажаючи мене переконати в iншому, ласкаво поставився до мене. Я хотiв пiдтримати його прихильнiсть до мене i дати йому надiю на успiх, показавши себе беззахиснiшим, нiж був насправдi. Моя провина схожа була на кокетування порядних жiнок, якi, бажаючи добитися своеi мети, умiють, нiчого не дозволяючи i не обiцяючи, вселяти надiю на те, чого не збираються виконувати.
Розум, жаль, любов до порядку вимагали не потурати моему божевiллю, забрати мене вiд загибелi, до якоi я бiг, i вiдiслати назад у родину. Так i вчинила б чи спробувала б учинити будь-яка доброчесна людина. Але зовсiм не факт, що Понвер, попри всю його доброту, був доброчесний. Навпаки, вiн не знав iншоi чесноти, крiм поклонiння образам святих i читання розарiю, i вважав, що для блага його вiри найкраще писати пасквiлi проти женевських пасторiв. Навiть i не думаючи вiдсилати мене назад, вiн використав мою втечу з дому, щоб зробити мое повернення неможливим, навiть якщо я захочу повернутися. Можна побитися об заклад, що вiн прирiкав мене на бродяжництво i загибель у злиднях. Але вiн цього не бачив. Вiн бачив у менi душу, яку слiд було вiдняти у ересi й повернути в лоно Церкви. Байдуже, буду я порядною людиною чи волоцюгою, аби я ходив до меси! Втiм, не слiд вважати, що так думають самi католики, подiбнi думки властивi будь-якiй догматичнiй релiгii, де вiра стае важливiшою за справи.
«Бог кличе вас, – сказав менi Понвер, – iдiть у Ансi, там ви знайдете добру милосердну жiнку, яка милiстю короля виявилася в змозi виводити iншi душi з облуди, з якоi вийшла сама». Мова йшла про панi де Варенс, новонавернену, яку священики справдi змушували дiлити призначену iй сардинським королем пенсiю у двi тисячi франкiв з негiдниками, що торгують своею вiрою. Я вiдчував себе приниженим вiд думки, що потребував милосердя доброi жiнки. Менi подобалося, коли менi давали все необхiдне, але не подобалося отримувати милостиню, i якась святоша не надто мене приваблювала. Але пiд тиском Понвера i голоду, що загрожував менi, i ще тому, що менi подобалося вирушати в мандри з певною метою, я пiшов у Ансi, хоча й не без почуття гiркоти. Я мiг легко дiстатися туди за день, але не поспiшав i провiв у дорозi три днi. Побачивши обiч шляху який-небудь замок, я негайно до нього завертав, певний, що на мене чекае там пригода. Я не наважувався входити до замкiв чи стукати у дверi, я просто починав спiвати пiд найпривабливiшим, на мiй смак, вiкном i дуже дивувався, коли пiсля всiх моiх старань не виходили анi панi, анi панночки, зачарованi красою мого голосу i змiстом моiх пiсеньок. А я ж знав силу-силенну чарiвних пiсеньок, яких навчили мене товаришi, i чудово спiвав!
Нарештi, я побачив панi де Варенс. Ця мить визначила всю мою вдачу, i я не можу торкнутися його лише мимохiдь. Менi йшов шiстнадцятий рiк. Будучи не красенем i невисокого зросту, я вiдзначався гарною статурою, у мене були красивi ступнi, стрункi ноги, вiдкрите жваве обличчя, маленький рот, чорнi брови i волосся, а очi, хоча й маленькi i глибоко посадженi, виблискували вогнем, що кипiв у моiй кровi. На жаль, нiчого цього я не знав. Якщо менi й доводилося в життi згадувати про свою зовнiшнiсть, то лише тодi, коли вже пiзно було нею скористатися. Моя юнацька боязкiсть посилювалася соромливiстю люблячоi натури, що завжди боялася комусь не сподобатись. До того ж, маючи цiлком розвинений розум, я не бував у товариствi i не знав гарних манер, а всi моi знання не лише не замiнювали iх, але ще бiльше бентежили мене, даючи вiдчути, як багато менi бракуе.
Отже, боячись не справити гарного враження, я вирiшив показати себе iнакше i написав красномовного листа в ораторському стилi, перемiшавши книжковi фрази з висловами пiдмайстрiв i намагаючись здобути прихильнiсть панi де Варенс. У конверт зi своiм листом я вклав лист Понвера i пiшов на цю жахливу зустрiч. Але я не застав панi де Варенс, менi сказали, що вона тiльки що пiшла до церкви. Це була Вербна недiля 1728 року. Я побiг за нею слiдом, побачив, наздогнав, заговорив…
Нiколи не забуду цього мiсця, з того часу я часто поливав його сльозами i вкривав поцiлунками. І чому я не можу обнести золотою огорожею цю щасливу мiсцину i привернути до неi шанувальникiв з усiеi землi? Той, хто шануе пам’ятники спасiння людей, мусить наближатися до неi не iнакше, як навколiшках!
То був прохiд за ii будинком, мiж потiчком i стiною двору. Вiн вiв через потайнi дверi до церкви францисканцiв. Готова зникнути за цими дверима, панi де Варенс обернулася на мiй голос.
Що сталося зi мною, коли я побачив ii! Я гадав зустрiти похмуру святенницю, менi здавалося, що «добра жiнка» пана де Понвера i не могла бути iншою. А побачив я сповнене грацii обличчя, прекраснi лагiднi блакитнi очi, слiпуче бiлу шкiру, абрис чарiвних грудей. Нiщо не сховалося вiд очей юного прозелiта, бо я тiеi ж митi став ii прихильником, упевнений, що, хоч яку б релiгiю проповiдував такий мiсiонер, вона могла вести тiльки до раю. Вона з усмiшкою взяла з моеi тремтячоi руки конверт, пробiгла очима лист Понвера, прочитала мiй i перечитала б його ще раз, якби лакей не нагадав iй, що час iти до церкви. «Дитино моя, – сказала вона менi тоном, вiд якого я весь затремтiв, – ви подалися в мандри в такому юному вiцi, це й справдi гiдне спiвчуття». І, не чекаючи вiдповiдi, додала: «Йдiть до мене в дiм, скажiть нагодувати вас обiдом, а пiсля меси ми поговоримо».
Луiза-Елеонора де Варенс, у дiвоцтвi де ля Тур де Пiль, походила iз старовинного i шляхетного роду Веве, мiстечка в кантонi Во. Вона рано вийшла замiж за пана де Варенса з дому Луа, старшого сина пана де Вiллардена з Лозанни. Цей бездiтний шлюб виявився не надто щасливим, i панi де Варенс, пiд впливом якогось домашнього горя, скористалася перебуванням короля Вiктора-Амадея[26 - Король Вiктор-Амадей – король Сардинського королiвства.] в Евiанi й, перебравшись через озеро, впала до нiг монарха, покинувши таким чином чоловiка, сiм’ю i батькiвщину з легковажнiстю, подiбною до моеi, яку вона, подiбно до мене, оплакувала згодом. Король, який любив здаватися ревним католиком, узяв ii пiд свое заступництво, призначив iй пенсiю в п’ятнадцять тисяч п’емонтських лiврiв, що зовсiм немало для короля, який не вiдзначався щедрiстю. Аби такий прийом не дав приводу вважати, що вiн закохався в утiкачку, вiн вiдiслав ii пiд ескортом своiх гвардiйцiв у Ансi, де пiд керiвництвом Мiшеля-Габрiеля де Берне, номiнального епископа Женевського, вона й виголосила зречення вiд своеi релiгii в монастирi Вiзитацii.
На час моеi появи в Ансi вона жила там уже шiсть рокiв. Їй було двадцять вiсiм рокiв, вона народилася разом iз столiттям. Вона сяяла красою, яка добре зберiгаеться, бо полягае не в правильностi рис, а в iх виразi. Їi обличчя дихало ласкою i нiжнiстю, у неi був дуже лагiдний погляд, ангельська усмiшка, маленький рот, попелясте волосся незрiвнянноi краси, яке вона причiсувала недбало, що надавало iй особливоi пiкантностi. Вона була невелика на зрiст, навiть мала i дещо повнява; але неможливо було знайти гарнiшого обличчя, гарнiших грудей i гарнiших рук.
Панi де Варенс отримала досить безсистемне виховання; як i я, вона втратила матiр при народженнi, i, з байдужiстю приймаючи знання, що дiставалися iй, дечого навчилася вiд гувернантки, дечого вiд батька, дечого вiд учителiв, i дуже багато чого вiд своiх коханцiв, головним чином, вiд пана де Тавеля. Вiн мав смак i освiченiсть i передав iх тiй, яку кохав. Але безладнiсть здобутоi освiти завадила розвитку ii природного розуму. І хоча iй були вiдомi основи фiлософii та фiзики, вона успадкувала вiд батька любов до знахарства та алхiмii, готувала елiксири, настоянки, бальзами, порошки i запевняла, що iй вiдкритi певнi таемницi. Користуючись ii слабкiстю, шарлатани заволодiли нею i довели до зубожiння. Їi розум, таланти й чарiвнiсть, якими вона могла б тiшити краще товариство, загинули серед печей i порошкiв.
Але якщо пiдлi шахраi зловжили ii погано зорiентованою освiтою, щоб потьмарити свiтло ii розуму, ii чудесне серце витримало випробування i назавжди залишилося тим самим. Їi люблячий i лагiдний характер, милосердя до нещасних, невичерпна доброта, весела й вiдкрита вдача не змiнилися. Навiть з наближенням старостi, серед злиднiв, хвороб i обмов, яснiсть ii прекрасноi душi до кiнця життя зберегла в нiй усю веселiсть ii кращих днiв.
Їi облуднiсть походила вiд невичерпноi енергii, що вимагала собi застосування. Вона не цiкавилася жiночими iнтригами, iй потрiбно було вигадувати всяку дiяльнiсть i керувати нею. Вона була народжена для великих справ. На ii мiсцi панi де Лонгвiль виявилася б просто дрiбною iнтриганкою, вона ж на мiсцi панi де Лонгвiль керувала б державою. Їi таланти зажили б iй слави за вищого становища, але в тому середовищi, де вона жила, лише занапастили ii. У посильнiй iй дiяльностi вона завжди надто розширювала свiй план у головi i завжди уявляла свою мету у великих розмiрах. Завдяки цьому, вживаючи засобiв, що бiльше вiдповiдали ii цiлям, нiж силам, вона зазнавала краху з вини iнших; коли ii проект не вдавався, вона банкрутувала там, де iншi нiчого не втратили б. Цей потяг до дiяльностi, що завдавав iй стiльки горя, все-таки дав iй велику користь i в ii монастирському притулку, завадивши iй до кiнця життя замкнутися тут, як вона мала намiр зробити. Одноманiтне життя черниць, iхнi тихi розмови в передпокоi не могли б задовольнити ii вiчно дiяльний розум, що вигадував щодня новi системи i мав потребу в цiлковитiй свободi. Добрий епископ де Берне, не такий розумний, як Франциск Сальський, багато в чому був схожий на нього, а панi де Варенс, яку вiн називав своею дочкою i яка бiльше за iнших була схожа на панi де Шанталь, могла б бути схожою на ту i в ii самотностi, якби смаки не вiдвертали ii вiд монастирського неробства. Не через вiдсутнiсть релiгiйноi ревностi ця мила жiнка не вiддавалася дрiбницям релiгii, якi, здавалося, личили б новонаверненiй, що живе пiд наглядом прелата. Хоч з якоi б причини панi де Варенс змiнила релiгiю, вона щиро сповiдувала ту, яку прийняла. Вона жила й померла як добра католичка, i смiю стверджувати, що лише через огиду до святенництва вона не виявляла своеi святобливостi на людях. Вона вiрила занадто твердо, щоб виставляти свою вiру напоказ. Одначе зараз не час розводитися про ii принципи, у мене ще буде нагода про них розповiсти.
Хай тi, хто заперечуе симпатii душ, пояснять, якщо зможуть, чому з першоi зустрiчi, з першого слова, з першого погляду панi де Варенс викликала у мене не лише найжвавiшу прихильнiсть до себе, а й цiлковиту довiру, яку нiколи не було обдурено. Припустимо, що я i справдi вiдчув до неi кохання, що видасться дуже сумнiвним тому, хто прослiдкуе iсторiю наших стосункiв, але чому ця пристрасть вiд самоi хвилини свого зародження супроводжувалася почуттями, що найменше нею викликаються: сердечним миром, спокоем, безтурботнiстю i впевненiстю? Чому, ледве наблизившись до чарiвноi слiпучоi жiнки, що посiдала вище становище, нiж я сам, до жiнки, вiд прихильностi якоi залежала моя доля, я вiдразу вiдчув себе так само вiльно i спокiйно, нiби вже цiлком упевнився в тому, що iй подобаюся. Чому я нi на мить не вiдчув нiяковостi, збентеження i сором’язливостi? Чому, попри всю свою природну соромливiсть i несмiливiсть, нiколи не бачачи свiтла, я з першого ж дня i першоi митi вiдчував себе з нею так легко й невимушено i говорив так нiжно i фамiльярно, як i через десять рокiв, коли наша найбiльша близькiсть зробила такий тон цiлком природним? Хiба бувае кохання якщо не без бажань, бо я iх мав, але без тривоги i ревнощiв? Хiба ми не мучимося прагненням дiзнатися, чи кохають нас самих? Але менi за все життя не спадало на думку запитати ii про це, та й вона виявляла щодо мене не бiльше цiкавостi. Безперечно, у моiх вiдчуттях до цiеi чарiвноi жiнки було щось особливе, i далi читач побачить ще багато дивного i несподiваного.
Щоб нiхто не заважав iй поговорити зi мною про мое майбутне, вона залишила мене у себе обiдати. Перший раз у життi я iв без апетиту, i покоiвка, що прислуговувала нам, сказала, що вперше бачить мандрiвця моiх рокiв i мого кола з таким малим апетитом. Це зауваження, що нiтрохи не зашкодило менi в очах господинi, вразило прямо в серце сiльського товстуна, що обiдав з нами i сам-один iв за шiстьох. А я був у захопленнi, яке не давало менi iсти. Мое серце живилося якимсь зовсiм новим почуттям, що переповнювало всю мою iстоту, через нього мiй розум не мiг робити нiчого iншого.
Панi де Варенс захотiла дiзнатися подробицi моеi iсторii. У своiй розповiдi я знову здобувся на той запал, що його був утратив у хазяiна. Що бiльше я схиляв до себе цю чудову душу, то сильнiше вона шкодувала про долю, яку я собi готував. Їi нiжне спiвчуття проглядало в ii обличчi, поглядi, рухах. Вона не наважувалася умовляти мене повернутися до Женеви, в ii становищi це було б злочином проти католицтва, i iй було вiдомо, що за нею стежать i зважують кожне ii слово. Але вона так зворушливо говорила менi про горе мого батька, що ясно вгадувалося ii схвалення в тому разi, якби я повернувся втiшити його. Вона навiть не розумiла, що мимоволi свiдчить проти самоi себе. Але я вже ухвалив рiшення. До того ж, чим бiльше розчулювали мене ii слова, тим менше я був здатний розлучитися з нею. Я вiдчував, що повернення до Женеви звело б мiж нами майже нездоланну перешкоду, для подолання якоi менi довелося б знову тiкати. Краще вже було триматися обраного шляху. І я тримався. Панi де Варенс, бачачи марнiсть своiх зусиль, не стала наполягати i лише сказала, дивлячись на мене iз спiвчуттям: «Йди туди, куди кличе тебе Бог, моя бiдолашна дитино. Але ставши дорослим, згадай про мене». Вона й не думала, що ii слова справдяться так жорстоко.
Моi труднощi аж нiяк не закiнчилися. Як вижити в такому юному вiцi далеко вiд батькiвщини? Не пройшовши й половини термiну учнiвства, я не володiв ремеслом. А якби й володiв, то не змiг би жити з нього в Савойi, краiнi надто бiднiй для процвiтання ремесел. Товстун, що обiдав за всiх нас i змушений нарештi дати спочинок своiм щелепам, висловив пораду, послану йому, за його словами, Небом, але, судячи з наслiдкiв, прийшла вона радше з протилежного боку. Вiн запропонував менi йти у Турин, де в притулку для освiчення новонавернених я мiг знайти поживу для душi i тiла аж до моменту свого уцерковлення, пiсля чого милосерднi душi пiдшукали б менi пiдходяще мiсце. «Що стосуеться дорожнiх витрат, то його превелебнiсть монсеньйор епископ не вiдмовиться милостиво забезпечити вас необхiдними коштами, якщо панi де Варенс запропонуе йому таку святу справу, та й сама панi баронеса, яка надзвичайно добра, – сказав вiн, уклонившись своiй тарiлцi, – неодмiнно вам допоможе».
Всi цi милостi здавалися менi досить обтяжливими. Серце мое стискалося, я мовчав. Панi де Варенс, вiдгукнувшись на цей план зовсiм не з тим запалом, з яким його було викладено, вiдповiла, що вона поговорить про це з його превелебнiстю, i кожен допоможе вiдповiдно до своiх можливостей. Але цей клятий товстун побоювався, що вона говоритиме недостатньо переконливо. Маючи свою користь у цiй справi, вiн сам умовив священикiв i так спритно все обкрутив, що коли панi де Варенс, яка боялася вiдпускати мене в подорож, звернулася до епископа, виявилося, що справу вже вирiшено, i iй тут-таки видали грошi менi на дорогу. Вона не зважилася вмовляти мене залишитись. Я наближався до того вiку, коли жiнка ii рокiв не може, не порушуючи пристойностi, тримати бiля себе молодого хлопця.
Так моя подорож була вирiшена тими, хто пiклувався про мене. Менi залишалося пiдкоритися, що я i зробив без особливоi огиди. Хоча Турин був далi вiд Ансi, нiж Женева, менi здавалося, що, будучи столицею, вiн зв’язаний з Ансi тiснiше, нiж мiсто чужоi держави i чужоi релiгii. До того ж, iдучи з послуху панi де Варенс, я вiдчував, що продовжую жити пiд ii керiвництвом, а це означало бiльше, нiж жити просто по сусiдству. І нарештi, думка здiйснити велику подорож давала втiху моiй манii до мандрiв, яка вже починала себе виявляти. Менi здавалося чудовим у моему вiцi перебратися через гори й пiднестися над своiми товаришами на всю висоту Альп. Женевець не здатний устояти перед спокусою побачити iншу краiну, i я погодився. Товстун та його дружина збиралися вирушити в дорогу за два днi. Турботу про мене поклали на них. Їм передали i мiй гаманець, поповнений панi де Варенс, яка нишком сунула невеличку суму грошей i менi, додавши до неi купу напучень. І ось у Страсну середу ми вирушили в дорогу.
Другого дня пiсля мого вiд’iзду з Ансi туди прибув батько, що йшов моiми слiдами разом зi своiм другом Рiвалем, теж годинникарем. Рiваль був розумний, навiть дотепний чоловiк, що писав вiршi краще за Ла Мотта i говорив не гiрше за нього, притому цiлком чесний, але його безцiльнi заняття лiтературою привели лише до того, що один з його синiв зробився актором.
Замiсть того щоб наздогнати мене, що iм легко вдалося б, адже я йшов пiшки, а вони iхали на конях, цi добродii, побачивши панi де Варенс, удовольнилися тим, що поплакали разом з нею про мою долю. Те саме трапилося i з дядьком Бернаром. Вiн приiхав за мною в Конфiньйон, але дiзнавшись, що я в Ансi, повернувся звiдти до Женеви. Моi близькi нiби змовилися з моею зiркою лишити мене на ласку моеi долi. Через подiбне ж нехтування пропав мiй брат, до того ж так серйозно, що ми так нiколи й не дiзналися, що з ним трапилося.
Мiй батько мав не лише гiдну подиву чеснiсть i душевну силу, але був i чудовим батьком, особливо для мене. Вiн нiжно любив мене, але любив i своi втiхи, а новi уподобання дещо охолодили його батькiвську любов з того часу, як я жив далеко вiд нього. У Нiонi вiн знов одружився, i хоча його немолода дружина не могла вже дати менi братiв, але у неi були родичi: склалася iнша сiм’я, з’явилися iншi цiлi, нове господарство, i це заважало батьковi часто згадувати про мене. Батько старiв i не мав статку, який пiдтримав би його в старостi. Нам з братом залишився вiд матерi деякий спадок, i за нашоi вiдсутностi невеликi доходи з нього надходили батьковi. Ця думка не приходила йому прямо i не заважала йому виконувати свiй обов’язок, але непомiтно впливала на нього помалу i дещо стримувала його завзяття, яке без цього вiн довiв би далi. Думаю, саме тому вiн i не поiхав за мною в Шамберi, де мiг легко застати мене. Саме тому, коли я згодом вiдвiдував його, вiн був завжди по-батькiвськи ласкавий зi мною, але не надто прагнув мене утримати.
Така поведiнка батька, нiжна любов i доброчеснiсть якого були менi добре вiдомi, навела мене на роздуми, що немало сприяли збереженню мною душевного здоров’я. Я винiс iз них велике етичне правило, едино придатне для застосування в життi: уникати становищ, у яких нашi обов’язки суперечать нашим вигодам i особисте щастя ставиться в залежнiсть вiд нещастя iнших. Певен, що в таких становищах i найсильнiша любов до доброчесностi рано чи пiзно слабiе, i ми стаемо несправедливi та злi у справах, не припиняючи бути справедливими й добрими в душi.
Це правило, що глибоко закарбувалося в серцi i, хоча трохи пiзно, втiлене в усiй моiй поведiнцi, надавало менi дивного i дурного вигляду серед публiки й особливо серед моiх знайомих. Мене звинувачували в бажаннi оригiнальничати i чинити iнакше, нiж iншi. Кажучи по правдi, я не думав чинити нi як iншi, нi iнакше. Я щиро бажав робити те, що було хорошим. Всiма силами я прагнув позбутися становища, що викликало у мене iнтерес, протилежний iнтересу iншоi людини, i, отже, таемне, хоча й мимовiльне бажання лиха цiй людинi.
Два роки тому мiлорд маршал хотiв записати мене до свого заповiту. Я з усiеi сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нiзащо в свiтi не хотiв би значитися в чиемусь заповiтi, а надто в його. Вiн погодився. Тепер вiн хоче призначити менi довiчну пенсiю, i я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигiдним для себе таку змiну, i це можливо. Але, мiй добродiйнику i панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нiчого не зможу отримати.
Ось, на мою думку, гарна фiлософiя, що едина цiлком пiдходить до людського серця. З кожним днем я все бiльше переймаюся ii глибокою мiцнiстю й на рiзнi лади перевертаю ii в усiх своiх останнiх творах; але легковажна публiка не зумiла помiтити ii. Якщо пiсля закiнчення цiеi працi я проживу ще, щоб узятися до iншоi, то я думаю навести в кiнцi «Емiля» такий чарiвний i вражаючий приклад цього самого правила, що читачевi мимоволi доведеться звернути на нього увагу. Але досить мудрувань для мандрiвника, час знову рушати в дорогу.
Вона виявилася приемнiшою, нiж я сподiвався, а мiй супутник – не таким грубим, яким здався менi спочатку. Це був чоловiк середнього вiку, iз сивiючим чорним волоссям, зiбраним у косичку, богатирського вигляду, з гучним голосом, досить веселий, чудовий ходок i ще кращий iдок. Вiн легко брався за будь-яке ремесло, не знаючи при цьому жодного. Здаеться, вiн збирався вiдкрити в Ансi якусь фабрику. Панi де Варенс захопилася його проектом, i тепер вiн iшов у Турин, щоб добитися згоди мiнiстра. Постiйно обертаючись серед священикiв i пропонуючи себе в iх розпорядження, мiй супутник перейняв у них талант до iнтриг i особливий церковний жаргон, яким без кiнця й користувався, вдаючи iз себе великого проповiдника. Вiн знав навiть один уривок латиною з Бiблii i повторював його тисячу разiв на день, тож здавалося, нiби вiн знае iх тисячу. До того ж вiн рiдко залишався без грошей, коли знав про грошi в чужих гаманцях, був радше спритником, нiж шахраем, i, розмовляючи вульгарним тоном жалюгiдного проповiдника, був схожий на Петра Пустельника, що з мечем на поясi проповiдуе хрестовий похiд.
Його дружина, панi Сабран, була досить доброю жiнкою, яка набагато тихiше поводилася вдень, нiж уночi. А що я завжди спав у однiй кiмнатi з ними, ii галасливе безсоння часто турбувало мене, i турбувало б ще частiше, якби я розумiв його причину. Але я нi про що й гадки не мав, являючи щодо цього зразкову дурiсть, що дозволяла клопотатися про мою освiту самiй природi.
Отже, я весело йшов у товариствi свого святобливого провiдника та його жвавоi жiночки. Нiщо не бентежило моеi подорожi: тiло i душа були в найщасливiшому настроi за все мое життя. Молодий, сильний, здоровий, безтурботний, певний у собi та iнших, я переживав ту коротку, але дорогоцiнну мить життя, коли його експансивна повнота так розширюе наше ество всiма вiдчуттями i прикрашае в наших очах всю природу чарiвнiстю нашого iснування. У моеi приемноi тривоги була мета, що робила ii менш блукаючою i зупиняла мою уяву. Я дивився на себе як на продукт, на учня, друга, майже коханця панi де Варенс. Їi приемнi розмови, всi ii дрiбнi ласки, нiжний iнтерес, який вона, здавалося, виявляла до мене, ii чарiвнi погляди, що здавалися менi сповненими кохання, бо самi вселяли менi його, – все це живило на ходу моi думки i спонукало мене до чудових мрiй. Анi боязнь, анi сумнiв у моiй долi не бентежили цих мрiянь. Послати мене у Турин означало, на мою думку, зобов’язатися дiстати менi кошти для життя, пристойно помiстити мене. Я не пiклувався про самого себе, iншi взяли на себе цей клопiт. Таким чином я легко йшов уперед, позбавлений цiеi ношi; молодi бажання, чарiвниця-надiя, блискучi плани наповнювали мою душу. Все, що я зустрiчав, здавалось менi запорукою близького щастя. У будинках я уявляв сiльськi святкування, на луках – надзвичайно веселi iгри, уздовж рiчок – купання, прогулянки на човнi, вудiння риби, на деревах – чудовi плоди, а пiд iх тiнню – солодкi побачення, на горах – чашки молока i вершкiв, чарiвне безклопiття, мир, простоту, приемнiсть iти, куди очi дивляться. Нiщо не проходило повз мою увагу, не викликаючи в серцi якоiсь веселоi картини. Велич, рiзноманiтнiсть, справжня краса видовища робили цю картину гiдною розуму. Навiть марнославство домiшувало сюди свое вiстря. Таким молодим прошкувати Італiею, побачити вже стiльки краiн, iти горами за Ганнiбалом здавалося менi славою, неприступною для мого вiку. До всього цього додайте частi, приемнi зупинки, добрячий апетит i можливiсть задовольняти його; справдi, менi не слiд було соромитися, i в порiвняннi з обiдом Сабрана мiй здавався мiзернiстю.
За все свое життя я не згадаю промiжку часу, такого вiльного вiд турбот i прикрощiв, як тi сiм-вiсiм днiв наших мандрiв. Нам доводилося розмiряти свiй крок до кроку панi Сабран, i подорож обернулася не чим iншим, як довгою прогулянкою. Цей спогад залишив у менi щиру прихильнiсть до всього, що до нього стосувалося, особливо до гiр i до пiших переходiв. Я подорожував пiшки лише в своi кращi лiта, i завжди з великою втiхою. Згодом обов’язки, справи, необхiднiсть возити багаж змусили мене зробитися паном i наймати екiпажi; разом зi мною увiйшли туди важкi клопоти, прикрощi, труднощi, i тепер я вiдчуваю лише потребу приiхати, тодi як ранiше у своiх подорожах я почував задоволення вiд самоi ходьби. Довго я шукав у Парижi двох товаришiв з такими самими смаками, якi пожертвували б кожен п’ятдесятьма луiдорами зi свого гаманця i роком свого часу, щоб разом обiйти пiшки всю Італiю, у супроводi одного слуги, який нiс би мiшок для нiчлiгу. Багато хто, очевидячки, був у захватi вiд цього проекту, але глибоко в душi всi вважали його надхмарним палацом, про який часто базiкають, не бажаючи дiстатися до нього. Пам’ятаю, що я палко говорив про цей проект iз Дiдро i Грiммом,[27 - Барон Мельхiор фон Грiмм – його образ набувае протилежного представлення в двох частинах «Сповiдi».] i менi вдалося розпалити iхню фантазiю. Якось раз я подумав, що справу зроблено; але все звелося до бажання здiйснити подорож на паперi, у якiй Грiмм не вигадав нiчого забавнiшого, як змусити Дiдро скоiти купу непривабливих вчинкiв, а мене замiсть нього вiддати до рук iнквiзицii.
Я шкодував, що ми прийдемо у Турин вже незабаром, але радiв, що побачу велике мiсто, i сподiвався швидко знайти в ньому гiдне мiсце для себе. Честолюбство вдаряло менi в голову, i я вже бачив, як я нескiнченно пiднiсся над колишнiм становищем пiдмайстра, навiть i не думаючи, що невдовзi опинюся набагато нижче, анiж був.
Перш нiж iти далi, я мушу вибачитися перед читачем чи виправдати себе за безлiч нецiкавих для нього подробиць, якi я допустив i допускатиму далi. Я вирiшив показати публiцi всього себе, i тому нiщо з мого життя не повинно залишатися темним або прихованим вiд неi; я постiйно мушу бути перед очима публiки, яка стежитиме за мною в усiх блуканнях мого серця, в усiх потаемних куточках мого життя. Хай вона нi на одну мить не втрачае мене з очей, аби, знайшовши в моiй розповiдi найменшу прогалину, найменшу порожнечу i запитавши: «Що вiн робить у цю хвилину?» – не звинуватити мене в небажаннi все сказати. Своiми розповiдями я дав чимало приводiв для лихослiв’я людей i не хочу посилювати його своiм мовчанням.
Моi невеликi заощадження зникли: я прохопився, i моя балакучiсть не залишила у збитку моiх провiдникiв. Панi Сабран знайшла спосiб вiдiбрати у мене все, аж до лощеноi срiбноi стрiчки, яку панi де Варенс подарувала менi для шпаги i про яку я шкодував найбiльше. Та й сама шпага перейшла б до iхнiх рук, аби я не вiдстояв ii. Вони справно утримували мене в дорозi, але при цьому обдерли мене як липку. Я прибув у Турин без верхнього одягу, без грошей, без бiлизни, дозволивши опiкуватися моею майбутньою блискучою кар’ерою лише своiм внутрiшнiм чеснотам.
Я рознiс за призначенням своi рекомендацiйнi листи, i мене вiдразу прийняли до притулку для новонавернених, щоб настановити в релiгii, за навернення в яку менi й призначалося утримання. Я пройшов через великi дверi iз залiзними гратами, якi замкнули за моею спиною, повернувши двiчi ключем. Такий початок здався менi радше значливим, нiж приемним, i змусив замислитися. Мене провели у досить простору кiмнату, в якiй з меблiв були лише дерев’яний аналой з великим розп’яттям та п’ятiрко дерев’яних стiльцiв, що здалися менi лакованими, але насправдi просто лиснiли вiд частого використання. У цiй залi для зiбрань я зустрiв кiлькох своiх товаришiв по навчанню, на вигляд справжнiх бандитiв, бiльше схожих на прислужникiв диявола, нiж на майбутнiх дiтей Божих. Двое з цих негiдникiв були славонцями, що видавали себе за еврея i мавра. Вони призналися менi, що проводили життя, мандруючи по Іспанii та Італii, переходячи в християнство i хрестячись усюди, де тiльки це обiцяло хоч найменшу вигоду.
Вiдчинили iншi залiзнi дверi, що дiлили навпiл великий балкон, який виходив у двiр. Через цi дверi увiйшли нашi новонаверненi сестри, якi, як i я, готувалися народитися наново через урочисте зречення, а не через хрещення. Це були найбiльшi розпусницi й наймерзеннiшi шльондри, якi коли-небудь оскверняли надра Церкви. Лише одна з них здалася менi доволi гарненькою. Вона була майже мого вiку, можливо, на рiк чи два старша. Кiлька разiв я ловив на собi погляд ii лукавих оченят. Це викликало у мене деяке бажання познайомитися з нею, але за два мiсяцi, що вона ще залишалася в цьому домi, вже до цього провiвши в ньому три мiсяцi, менi жодного разу не вдалося до неi пiдiйти, так пильно опiкали ii наша стара тюремниця i святий отець, який ревно трудився над ii напученням, але, очевидячки, досяг невеликих успiхiв у цiй справi. Мабуть, вона була дуже тупа, хоча такою i не здавалася, бо нiколи ще навчання не тривало так довго. Святий чоловiк усе нiяк не визнавав ii готовою до виголошення зречення. Вона занудьгувала в ув’язненнi i захотiла покинути притулок, байдуже, ставши християнкою чи нi. Довелося зловити ii на словi, поки вона ще погоджувалася, зi страху, щоб вона не обурилася й не вiдмовилася вiд свого намiру.
Маленька громада зiбралася на честь новоприбулого. Нам прочитали коротке напучення. Менi пропонувалося гiдно вiдповiсти на виявлену Богом ласку, а iнших запрошували сприяти менi молитвою та настановляти мене прикладом. Пiсля чого нашi непорочнi дiви повернулися до своеi загороди, а я мав час уволю надивуватися з тiеi, в якiй опинився сам.
Наступного ранку нас зiбрали для нового настановлення, i ось тодi я вперше задумався про крок, який менi належить зробити, i про своi вчинки, якi мене до нього привели.
Я вже говорив, повторюю тепер i повторю, мабуть, ще не раз те, в чому незмiнно переконаний: якщо яка дитина i здобувала коли-небудь здорове й розумне виховання, то такою дитиною був я. Народжений у сiм’i, яка видiлялася своiми звичаями iз загального рiвня народу, я отримував тiльки уроки мудростi та приклади честi вiд усiх своiх рiдних. Мiй батько, хоча й любитель утiх, вiдзначався не лише безумовною чеснiстю, а й релiгiйнiстю. Увiчливий у товариствi i християнин у сiм’i, вiн рано збудив у менi гарнi почуття, притаманнi йому. Всi три моi тiтки були розважливi i доброчеснi, двi з них вiдзначалися святобливiстю, а третя, сповнена водночас грацii, розуму й почуттiв, була, мабуть, благочестивiша за двох перших, хоча й менше виставляла це напоказ. Із лона такоi шановноi сiм’i я перейшов до пастора Ламберсье, який, хоча i церковник i проповiдник, вiрив у душi i чинив майже так само добре, як говорив. Лагiдними й розумними повчаннями вiн i його сестра викохували в менi тi зачатки благочестя, якi побачили в моему серцi. Цi шанованi люди вживали таких правильних, м’яких i мудрих засобiв, що я нiколи не нудьгував пiд час проповiдi, завжди йшов з неi внутрiшньо розчуленим i ухвалював рiшення жити добре, якi рiдко порушував, якщо про них пам’ятав. Святобливiсть тiтки Бернар набридала менi дужче, бо вона перетворила ii на ремесло. У хазяiна я й поготiв не думав про релiгiю, хоча не змiнював своiх думок. Я не зустрiв молодих людей, якi могли б розбестити мiй розум. Я став гульвiсою, але не вiльнодумцем.
Отже, я був настiльки релiгiйний, наскiльки могла бути релiгiйною дитина мого вiку. Я був навiть бiльш релiгiйний, бо навiщо приховувати те, що я думаю? Мое дитинство не було дитинством дитини, бо я почував i думав, як дорослий. Лише з вiком я повернувся до категорii звичайних людей, при народженнi ж я вийшов з неi. Читач посмiеться, бачачи, з якою скромнiстю я величаю себе чудо-дитиною. Смiх смiхом, але знайдiть менi iншу дитину, яка в шiсть рокiв захоплюеться i зачитуеться романами, заливаючись над ними гарячими сльозами. Знайдiть менi таку дитину, i я визнаю смiхотворнiсть свого марнославства i свою неправоту.
Тому, сказавши, що дiтям не треба навiть говорити про релiгiю, якщо хочуть, щоб вони зробилися потiм релiгiйними, i що вони нездатнi пiзнати Бога навiть по-нашому, – я здобув свое почуття зi своiх спостережень, а не з власного досвiду (адже я знав, що останнiй нiкого не переконае). Знайдiть шестирiчних Жан-Жакiв Руссо i говорiть з ними про Бога в сiм рокiв; повторюю, ви нiчим не ризикуете.
Я думаю, читач розумiе, що i для дитини, i для дорослоi людини бути релiгiйним означае дотримуватися того вiросповiдання, в якому вона народилася. Інодi вiд догматiв релiгii щось вiднiмаеться, рiдше – щось до них додаеться. Догматична вiра е плiд виховання. Незалежно вiд цього принципу, який пов’язував мене з вiрою батькiв, я засвоiв особливу огиду до католицизму, властиву нашому мiсту. Нам подавали його як найжахливiше iдолопоклонство, а католицьке духiвництво малювали в найчорнiших фарбах. Це почуття заходило в менi так далеко, що довгий час, побачивши внутрiшне оздоблення церкви, зустрiвши священика в стихарi чи зачувши дзвiночок пiд час церковноi ходи, я здригався вiд жаху i страху. Згодом це почуття залишило мене в мiстах, але часто поверталося в сiльських парафiях, бiльше схожих на тi, де я переживав це почуття ранiше. Але по правдi кажучи, це враження дивно суперечило спогаду про ласкаве поводження священикiв з околиць Женеви з мiськими дiтьми. Дзвiн дзвiночка перед причастям лякав мене, а благовiст до обiднi та вечернi нагадував про смачний обiд, полуденок, про свiже масло, фрукти i чудовi молочнi продукти. Прекрасний обiд у пана де Понвера також справив на мене велике враження. Тому мене легко приголомшувало все це.
Дивлячись на папiзм як на щось, пов’язане лише з розвагами i ласощами, я легко звик до думки про життя в католицизмi. Проте думка про урочисте прийняття цiеi релiгii являлася менi лише невиразно, а зречення бачилося подiею якогось далекого майбутнього. Але тепер стало вже неможливим обманювати себе й далi. Я з жахом зрозумiв, що прийняв на себе цiлком певнi зобов’язання, побачив i iх неминучi наслiдки. Майбутнi неофiти, що оточували мене, жодним чином не могли додати менi мужностi своiм прикладом. Я не мiг приховати вiд себе, що ставав на один щабель з продажними бандитами, готуючись до майбутньоi святоi справи. Попри молодiсть, я все ж таки розумiв, що хоч яка б релiгiя була iстинною, я збирався за грошi вiдректися вiд своеi власноi, i навiть якщо зроблю правильний вибiр, то глибоко в серцi збрешу Святому Духу i заслужу людську зневагу. Що бiльше я про це думав, то дужче гнiвався на себе i нарiкав на долю, яка мене до цього довела, нiби не своiми власними руками я приготував собi таку долю. Часом цi думки так захоплювали мене, що я утiк би, якби знайшов лазiвку на волю. Але втеча здавалася неможливою, i моя рiшучiсть протрималася недовго.
З нею боролося надто багато таемних бажань. Проти втечi мене настроювали вперте небажання повертатися до Женеви, сором, сама труднiсть переходу через гори, страх опинитися далеко вiд батькiвщини без друзiв i без коштiв для iснування, – все це змушувало мене дивитися на докори сумлiння як на запiзнiле каяття. Дорiкаючи собi у скоеному, я тим самим намагався пробачити собi за те, що ще тiльки збирався зробити. Перебiльшуючи минулi грiхи, я дивився на майбутнi як на iх неминучий наслiдок. Я не говорив собi: «Ще нiчого не зроблено, i, якщо захочеш, ти можеш залишитися невинним». Я говорив: «Плач за злочином, який зробив тебе винним i тепер вимагае свого завершення».
Знадобилася б рiдкiсна для мого вiку душевна сила, щоб вiдректися вiд усього, що я досi обiцяв чи на що дозволяв сподiватися, i порвати ланцюги, якими я сам себе обплутав, твердо i без страху за можливi наслiдки заявивши, що хочу зберегти релiгiю батькiв. Але тодi я не мав такоi вiдваги, та й малоймовiрно, що менi це вдалося б. Справа зайшла аж надто далеко, щоб вiдступати. Що дужче я чинив би опiр, то наполегливiше постаралися б зламати мою впертiсть.
Софiзм, що занапастив мене, властивий природi бiльшостi людей, якi скаржаться на брак сили, коли вже надто пiзно ii застосовувати. Доброчеснiсть обходиться нам дорого лише з нашоi власноi провини. Коли б ми були розумнiшi, ми навряд чи часто мали б потребу в доброчесностi. Але ми не опираючись здаемося легко подоланим пориванням i, не думаючи про небезпеку, поступаемося слабким спокусам. Самi того не помiчаючи, ми опиняемося в згубному становищi, якого легко могли б уникнути, але з якого вже не можемо вибратися без жахливих для нас героiчних зусиль. Нарештi, ми летимо в безодню i говоримо Боговi: «Навiщо Ти зробив мене таким слабким?» Але Вiн вiдповiдае нашiй совiстi: «Я дав тобi мало сили, щоб вибратися з безоднi, але Я дав тобi досить сили, щоб ти туди не впав».
Я не цiлком зважився стати католиком, але, через вiддаленiсть часу, намагався звикнути до цiеi думки, разом з тим сподiваючись на яку-небудь несподiвану i рятiвну подiю. Щоб виграти час, я вирiшив захищатися всiма приступними менi засобами. Незабаром марнославство позбавило мене необхiдностi розмiрковувати про свое рiшення. Ледве побачивши, що менi вдаеться iнодi заганяти на слизьке своiх наставникiв, я вiдразу уявив, що легко зможу спростувати всi iхнi докази. Я навiть узявся за цю справу iз смiшним завзяттям, вирiшивши, що поки вони працюють у потi чола надi мною, я потруджуся над ними. Я справдi думав, що досить менi iх переконати, як вони зробляться протестантами.
Таким чином, вони не знайшли в менi анi очiкуваноi легкостi сприйняття iхнiх повчань, анi сподiваноi готовностi до навернення. Звичайно протестанти освiченi краще, нiж католики. Це й зрозумiло: учення перших вимагае обмiрковування, учення других – послуху. Католик повинен засвоювати пропоноване йому готове рiшення, а протестант повинен вчитися вирiшувати сам. Моi наставники розумiли це, але як досвiдченi люди не чекали зустрiтися з особливими труднощами, зважаючи на мiй вiк i мое становище. Вiдомо було i те, що я ще не приймав першого причастя i не отримував вiдповiдних настанов. Але зате нiхто не знав, що я був чудово навчений пастором Ламберсье i, крiм цього, мав у своему розпорядженнi дуже незручний для цих добродiiв запас вiдомостей з «Історii Церкви та Імперii», яку вивчив майже напам’ять, живучи з батьком. З того часу я дещо забув ii, але вона почала потроху оживати в моiй пам’ятi в мiру того, як розпалювалися нашi спори.
Старий, маленький, але досить поважного вигляду священик провiв з нами загальну бесiду. Для моiх товаришiв ця бесiда була радше уроком катехiзису, нiж приводом для диспуту, i йому доводилося лише настановляти iх, а не спростовувати iхнi заперечення. Зi мною виявилось iнакше. Коли пiдiйшла моя черга, я раз у раз перебивав його i не позбавив нi одного утруднення, в якi тiльки мiг його поставити. У результатi бесiда затяглася i набридла присутнiм. Старий священик багато говорив, розпалювався, молов нiсенiтницi i викручувався, посилаючись на те, що погано розумiе по-французьки.
Другого дня, щоб я не бентежив своiх товаришiв нескромними запереченнями, мене вiдвели до окремоi кiмнати. Мною зайнявся iнший священик, молодший i дуже пишномовний, тобто вiн умiв говорити довгими фразами, i самовдоволений, як нiякий iнший доктор богослов’я. Одначе я не дозволив збити себе з пантелику його солiдним виглядом i, вiдчуваючи, що всього лише роблю свою справу, почав упевнено вiдповiдати йому i збивати його тут i там у мiру своiх можливостей. Вiн намагався здолати мене за допомогою святого Августина, святого Григорiя та iнших Отцiв, i з неймовiрним подивом побачив, що я знаюся на всiх цих Отцях майже так само легко, як вiн сам. Я не читав iх, як не читав, можливо, i вiн, але менi запам’яталося багато уривкiв з iхнiх творiв, наведених у мого Ле Сюера. Щойно вiн наводив менi цитату з одного з них, як я, не заходячи з ним у суперечку, протиставляв iй iншу, з того ж Отця, i частенько садовив його на лiд. Але врештi-решт вiн брав гору, i з двох причин: по-перше, вiн був сильнiший за мене, а я вiдчував себе, так би мовити, в його руках i добре розумiв, попри свою молодiсть, що не слiд доводити його до крайнощiв, бо помiтив, що старий священик без жодноi дружелюбностi поставився i до моеi ерудицii, i до мене самого. По-друге, вiн був досвiдчений, а я нi. Тому в своiх доводах вiн iшов за певною методою, за якою я йти не мiг, а якщо я заганяв його у безвихiдь яким-небудь несподiваним запереченням, вiн вiдкладав його обговорення на завтра, кажучи, що я ухиляюся вiд обговорюваного предмета. Інодi вiн просто вiдкидав усi моi цитати, стверджуючи, що вони фальшивi, i пропонував менi сходити за потрiбною книгою, не надто вiрячи, що я iх там вiдшукаю. Вiн вiдчував, що не дуже ризикуе, i що з усiею своею позиченою ерудицiею я малодосвiдчений у поводженнi з книгами, дуже погано знаю латину i не знайду потрiбного уривка в незнайомому грубому томi, навiть якщо певен, що вiн там е. Я навiть пiдозрював його в неточностi, в якiй вiн сам звинувачував протестантських пасторiв, i в тому, що iнодi вiн просто вигадував потрiбнi уривки, щоб спростувати важке для його розумiння заперечення.
Поки тривали всi цi безглуздi балачки i днi проходили в спорах, у бурмотiннi молитов i в неробствi, зi мною трапилася одна невелика, але досить прикра пригода, яка заледве не закiнчилася для мене досить сумно.
Немае на свiтi такоi ницоi душi i такого варварського серця, якi були б зовсiм не пiдвладнi нiжним почуттям. Один з двох бандитiв, що називали себе маврами, прихилився до мене. Вiн охоче заводив зi мною мову, теревенячи своею калiченою французькою мовою, робив менi рiзнi дрiбнi послуги, iнодi дiлився своею вечерею i раз у раз поривався обiймати i цiлувати мене з якоюсь дивною палкiстю, що страшенно мене бентежила. Хоча я i лякався, певна рiч, його чорного обличчя, прикрашеного довгим шрамом, i його палаючих очей, погляд яких здавався радше лютим, анiж нiжним, але я терпiв усi цi поцiлунки, кажучи собi: «Недобре вiдштовхувати нещасного, який так дуже прикипiв до мене серцем». Поступово вiн переходив до бiльш нескромного поводження зi мною i часом звертався до мене з такими своерiдними словами, що я ладний був повiрити в те, що у бiдолахи глузд за розум завертае. Якось увечерi вiн намагався лягти спати в мое лiжко разом зi мною. Я заперечував, сказавши, що мое лiжко надто вузьке для двох. Тодi вiн став упрошувати мене лягти спати в його лiжко. Я знову вiдмовився, бо цей нещасний був такий неохайний i так дуже смердiв жованим тютюном, що мене починало нудити.
Другого дня, досить рано вранцi, ми опинилися наодинцi в залi зiбрань. Вiн знову почав своi ласки, причому з такою палкiстю, що страшенно налякав мене. Нарештi, вiн перейшов до найобурливiших вiльностей i намагався змусити мене, заволодiвши моею рукою, робити те ж саме з ним. Я скрикнув, вирвався i вiдскочив од нього. Не виявляючи нi обурення, нi гнiву, бо я не мав найменшого уявлення про те, що вiдбувалося, я висловив при цьому свое здивування та огиду так енергiйно, що вiн вiдчепився вiд мене. Але в останнi хвилини його бiснувань я побачив, як щось бiле i клейке, вiд вигляду чого менi стало погано, полетiло до камiна i впало на пiдлогу. Приголомшений, схвильований i наляканий бiльше, нiж коли-небудь у життi, я кинувся на балкон, готовий знепритомнiти.
Я не розумiв, що коiлося з цим бiдолашним, i думав, що його уразив епiлептичний чи який-небудь ще жахливiший напад. Я i справдi не уявляю нiчого потворнiшого для стороннього спостерiгача, нiж усi цi непристойнi й бруднi рухи та жахливий вираз обличчя, пойнятого найгрубiшою хiттю. Нiколи менi не доводилося бачити iншого чоловiка в подiбному станi, але якщо всi ми саме так i виглядаемо у хвилини пристрастi, то жiнки, мабуть, дивляться на нас надто закоханими очима, якщо при цьому не жахаються нас.
Я помчав щодуху розповiсти всiм про те, що зi мною трапилося. Наша стара управителька велiла менi мовчати, але я бачив, що моя iсторiя ii дуже розсердила, i чув, як вона бурчить крiзь зуби: Can maledet! Brutta bestia![28 - Клятий собака! Брутальна тварюка! (Іт.)] Не розумiючи, чому я маю мовчати, я розпатякував i далi, незважаючи на заборону, i напатякав стiльки, що наступного дня один з наших керiвникiв прийшов спозаранку задати менi добрячу нагiнку, звинувативши мене в тому, що я ганьблю честь святого дому i роблю багато галасу даремно.
Висловлюючи свiй осуд, вiн пояснював менi багато що, чого я не знав, але при цьому вiн зовсiм не думав, що освiчуе мене, позаяк був переконаний, що я опирався, чудово розумiючи, чого вiд мене хочуть, але не бажаючи погоджуватися. Вiн без вагань заявив менi, що це така сама заборонена справа, як розпуста, але що не варто було аж так нервувати лише через те, що мене вважають привабливим. Вiн щиро розповiв, що й сам, коли був юний, сподобився подiбноi ж честi i, втративши вiд здивування здатнiсть чинити опiр, зрештою не знайшов у тому, що сталося, нiчого жахливого. Вiн дiйшов у своiй безсоромностi до того, що назвав речi своiми iменами, i, подумавши, нiби причиною моеi незгоди був страх болю, запевнив мене, що боявся я даремно, i що не слiд було хвилюватися через дурницi.
Я слухав цього нечестивця з тим бiльшим подивом, що старався вiн не ради себе, а нiби настановляючи мене для мого ж добра. Справа здавалася йому такою простою, що вiн навiть не намагався усамiтнитися зi мною. При нашiй розмовi був iнший церковник, якого все це бентежило так само мало, як i його самого. Такий природний тон так мене вразив, що я повiрив, нiби йдеться про якийсь загальноприйнятий звичай, про який я не мав ранiше нагоди дiзнатися. Тому я слухав його без гнiву, хоча i не без огиди. Картина того, що з ним вiдбулося, а точнiше, того, що я бачив сам, так дуже вкарбувалася в мою пам’ять, що на саму лише згадку про неi менi знову ставало погано. Хоча нiчого бiльше про це я не знав, але моя огида до того, що сталося, поширилася i на захисника подii. Я не зумiв приховати ii так, щоб вiн не помiтив поганих наслiдкiв своiх повчань. Кинувши на мене дуже непривiтний погляд, вiн з того часу не пропускав нагоди зробити мое перебування в притулку якомога неприемнiшим. Йому це так успiшно вдавалося, що, бачачи лише один шлях звiдти вийти, я поквапився ступити на нього з такою ж ревнiстю, з якою доти намагався з нього збочити.
Цей випадок убезпечив мене надалi вiд посягань мужолозцiв, а оскiльки люди, якi були вiдомi як такi, нагадували менi своiм виглядом i звичками жахливого мавра, то й викликали у мене неприхований жах. Навпаки, жiнки багато виграли в моему уявленнi вiд порiвняння з чоловiками. Менi здавалося, що за одне лише те, що iм доводиться терпiти чоловiкiв, я дуже вдячний iм за нiжнi почуття до своеi персони, i навiть найпотворнiша дiвиця, на саму лише згадку про псевдо-африканця, ставала в моiх очах предметом, гiдним поваги.
Не знаю, чи удостоiвся напучення сам мавр, але менi не здалося, щоб хтось почав ставитися до нього гiрше, нiж ранiше. Але вiн уже не пiдходив до мене i не намагався заговорювати. Через тиждень вiн з усiею урочистiстю прийняв хрещення, з голови до нiг убравшись у бiлi шати, щоб явити чистоту своеi вiдродженоi душi. Наступного дня вiн покинув притулок, i я бiльше нiколи його не бачив.
Моя черга настала за мiсяць, бо саме стiльки часу знадобилося моiм наставникам, щоб сподобитися честi навернути впертого протестанта. Мене змусили розглянути всi догмати, щоб навтiшатися моею новою покiрнiстю.
Нарештi, достатньо навченого i пiдготовленого, на думку моiх вчителiв, мене було врочисто вiдведено до архiепископськоi церкви Сен-Жан, де я мав виголосити зречення й отримати атрибути хрещення. Насправдi мене не хрестили, але церемонiя була подiбна до хрещення i мала на метi переконати народ у тому, що протестанти зовсiм не християни. На мене надягли якийсь сiрий балахон з бiлими петлицями, спецiально призначений для таких випадкiв. Двое людей несли, передi мною i позаду мене, мiднi чашi, в якi били ключем i куди кожен складав свою милостиню вiдповiдно до мiри власноi святобливостi чи особистого iнтересу до новонаверненого. Одне слово, аби зробити церемонiю якомога повчальнiшою для публiки i якомога принизливiшою для мене, було дотримано всiеi можливоi католицькоi помпезностi. Бракувало лише бiлого вбрання, яке менi якраз стало б у пригодi, але якого менi не дали, бо, на вiдмiну вiд мавра, я не мав честi бути евреем.
Та це було ще не все. Потiм менi треба було пiти до Інквiзицii, щоб дiстати розгрiшення вiд ересi й повернутися в лоно Церкви, пройшовши через той самий обряд, який пройшов ранiше, нiж я, Генрiх IV.[29 - Генрiх IV (1553–1610) – король Францii, був протестантом, але заради французького престолу перейшов у католицизм.] Вигляд i манери всечесного отця iнквiзитора не сприяли тому, щоб розвiяти таемний жах, який пойняв мене, коли я входив до цього будинку. Пiсля кiлькох запитань про мою вiру, мое становище i мою родину вiн раптом запитав мене, чи проклято мою матiр. Жах змусив мене стримати перший порив обурення, i я задовольнився вiдповiддю, що хотiв би сподiватися, що ii не проклято, i Бог зумiв просвiтити ii смертну годину. Чернець примовк, але скорчена ним гримаса зовсiм не здалася менi знаком схвалення.
Коли все закiнчилося, i я думав, що менi, нарештi, дадуть мiсце вiдповiдно до моiх надiй, мене просто виставили за дверi, давши трохи бiльше, нiж двадцять франкiв дрiбняками, що iх назбирали милостинею. Менi велiли жити добрим християнином, берегти благодать, побажали менi успiху i зачинили за мною дверi. Все зникло.
Так в одну мить померкли всi моi великi надii, i вiд корисливого кроку, який я зробив, менi залишився лише спогад про мое вiдступництво i про те, як мене обдурено. Неважко уявити, як рiзко повиннi були змiнитися моi думки, коли я побачив себе падаючим зi своiх блискучих планiв про багатство в цiлковиту вбогiсть, а пiсля ранкових мiркувань про те, в якому б менi палацi оселитися, увечерi мусив спати на вулицi. Читач напевно подумае, що я впав у найжахливiший вiдчай, пiдiгрiваючи жалощi про своi помилки думкою про те, що я власними руками пiдготував свое нещастя. Нiчого подiбного. Перший раз у життi я зазнав бiльш нiж двомiсячного ув’язнення. І перше почуття, яким я тепер тiшився, було почуття новоздобутоi свободи. Пiсля довгого рабства я знову став паном самому собi i своiм вчинкам. Я опинився серед великого мiста i думав, що менi неважко буде вiдшукати в ньому засоби для життя, що тут живуть багато знатних людей, якi, дiзнавшись про моi таланти i чесноти, не забаряться привiтно прийняти мене. Крiм того, я мiг i почекати, бо двадцять франкiв, що лежали в кишенi, здавалися менi невичерпним скарбом. Я мiг розпоряджатися ними на свiй розсуд, не даючи нiкому звiту. Вперше я виявився таким багачем. Отже, я був далекий вiд того, щоб засмучуватись i лити сльози, я лише змiнив надii, а мое самолюбство нiтрохи не постраждало. Нiколи ще я не почувався таким упевненим i спокiйним. Я вважав, що вже майже досяг своеi мети i повинен дякувати за це лише собi самому.
Щонайперше я постарався задовольнити свою цiкавiсть i обiйти все мiсто, хоч би лише задля того, аби скористатися своею свободою. Я ходив дивитися, як розставляють варту, i менi дуже сподобалися вiйськовi гармати. Я ходив за процесiями, бо мене приваблював церковний спiв. Я пiшов подивитися на королiвський палац i пiдходив до нього зi страхом, але, побачивши, як туди входять iншi, увiйшов i я, мене не зупинили. Можливо, цiею ласкою я мав завдячувати маленькому сувою, який нiс пiд пахвою. Так чи iнакше, опинившись у палацi, я дуже багато забрав собi в голову i вже дивився на себе майже як на його обивателя. Нарештi, я втомився, виголоднiв, було спекотно. Я зайшов до молочницi, менi дали кислого молока i двi хрумкi скибки чудового п’емонтського хлiба, який я люблю, як нiякий iнший, це й стало моiм обiдом за п’ять-шiсть сольдо, який виявився одним з найсмачнiших у моему життi.
Менi довелося пошукати собi прихистку. Знайти його виявилося неважко, адже я вже досить добре говорив по-п’емонтськи, i мене розумiли. Я передбачливо вибрав собi примiщення, яке бiльш вiдповiдало вмiсту мого гаманця, нiж моiм смакам. Мене послали на вулицю По до солдатки, що брала по одному сольдо за нiч iз слуг, якi залишилися без мiсця. У неi знайшлося порожне лiжко, i я влаштувався в неi. Вона була молода i недавно вийшла замiж, хоча у неi вже було п’ятеро чи шестеро дiтей. Мати, дiти i постояльцi спали в однiй кiмнатi, i так тривало весь час, поки я в неi залишався. То була добра жiнка, що лаялася, як вiзник, завжди обшарпана й нечесана, але м’якосерда й люб’язна. Вона заприязнилася зi мною i навiть стала менi у пригодi.
Я провiв багато днiв, насолоджуючись свободою i задовольняючи свою цiкавiсть – а бiльше нiчого. Я тинявся мiстом та його околицями, оглядаючи i вiдвiдуючи все, що здавалося менi новим i цiкавим; а для молодого хлопця, який щойно вийшов з ув’язнення i нiколи не був у столицях, таким було геть усе. З особливою акуратнiстю я вiдвiдував двiр i регулярно бував щоранку на королiвськiй месi. Я тiшився, бачачи себе в однiй каплицi з монархом та його почтом; але потяг до музики, що почав у мене виявлятися, вiдiгравав бiльшу роль у моiй старанностi, нiж урочистiсть двору, яка недовго вражае, якщо ii побачити раз i потiм знову все тiею ж. На той час у сардинського короля була найкраща в Європi капела: у нiй по черзi з блиском грали Сумi, Дежарден, Безуццi. Але такоi пишноти й не треба було, щоб зацiкавити молодого хлопця, якого захоплювала гра на будь-якому iнструментi, аби вона була правильна. Крiм того, я витрiщався на навколишню розкiш без заздростi i лише безглуздо нею захоплювався. Найбiльше менi хотiлося видивитися в блискучому придворному натовпi яку-небудь молоденьку принцесу, гiдну моеi уваги, з якою я мiг би закрутити роман.
Я трохи не почав роман у менш блискучому товариствi, i цей роман, якби я довiв його до кiнця, дав би менi в тисячу разiв розкiшнiшу втiху.
Хоча я ощадливо витрачав своi кошти, мiй гаманець вiдчутно порожнiв. А втiм, моя ощадливiсть походила не вiд передбачливостi, а бiльшою мiрою вiд простоти смаку, яку й сьогоднi не зiпсувала в менi звичка до щедроi iжi. Я не знав, не знаю i дотепер кращого столу, нiж сiльський. Мене завжди можна чудово пригостити молоком, яйцями, зеленню, сиром, чорним хлiбом i пристойним вином; мiй прекрасний апетит довершить решту, якщо тiльки метрдотель i лакеi навколо не наб’ють менi оскому своiм неприемним виглядом. Ранiше на шiсть або сiм су я обiдав набагато краще, нiж потiм на шiсть або сiм франкiв. Отже, я був вельми помiрний завдяки вiдсутностi спокус не бути таким. Я не можу навiть назвати це помiрнiстю, тому що я вносив у це всю свою чуттевiсть. Моi грушi, кисле молоко, сир, п’емонтський хлiб та кiлька склянок простого вина з Монферра, що його я попивав ковтками, робили мене найщасливiшим з ненажер.
Але й за такоi скромностi моi двадцять франкiв танули з кожним днем, i, незважаючи на всю легковажнiсть мого тодiшнього вiку, неспокiй незабаром перерiс у переляк. Вiд усiх моiх надхмарних палацiв менi залишився лише один: пiдшукати собi заняття, яке дозволить заробляти на прожиття, але й це було не так-то просто здiйснити. Я подумав був про свое колишне ремесло, але я не так добре знав його, щоб найнятися до якого-небудь майстра, та й майстрiв у Туринi було небагато. Чекаючи на кращi часи, я почав ходити по крамницях i, сподiваючись спокусити людей дешевизною, пропонував своi послуги на той випадок, якщо комусь знадобиться вигравiювати вензель або герб на посудi. Ця затiя виявилася не надто вдалою. Мене майже звiдусiль випроваджували, а якщо i знаходилася робота, то така нiкчемна, що я ледве мiг заробити собi на кiлька обiдiв.
Та одного разу, проходячи рано-вранцi по Контра-Нова, я побачив у вiкнi молоду крамарку з таким привiтним i привабливим обличчям, що, незважаючи на свою несмiливiсть з жiнками, я без вагань увiйшов i запропонував свiй скромний талант до ii послуг. Вона мене не прогнала, а посадовила i вислухала мою невигадливу iсторiю, пожалiла, порадила не журитися i сказала, що добрi християни не залишать мене. Потiм, пославши до сусiднього чеканника по iнструменти, якi, за моiми словами, менi були потрiбнi, вона пiшла на кухню i сама принесла менi снiданок. Такий початок видався менi доброю ознакою, i продовження це пiдтвердило. Вона, мабуть, залишилася задоволена моею роботою i ще бiльше – моiм просторiкуванням, коли я розговорився, вiдчувши себе трохи впевненiше. Вона була така блискуча й гарно вбрана, що спершу я дуже нiяковiв, незважаючи на ii привiтний вигляд. Але ii гостинний прийом, доброта, спiвчутливий тон, м’якi i ласкавi манери змусили мене незабаром почуватися невимушено. Я помiтив свiй успiх, i це допомогло менi досягти ще бiльшого успiху. Але хоч вона й була iталiйкою, до того ж гарною i трохи кокетливою, вона притому була така скромна, а я такий несмiливий, що важко було сподiватися на швидку вдалу розв’язку. До того ж нам i не лишили часу довести до кiнця нашу пригоду. Але це надае тим бiльшоi краси спогадам про короткi митi, якi я провiв бiля неi, i смiю стверджувати, що пережив при зустрiчах з нею найсолодшi i найчистiшi втiхи кохання.
Це була надзвичайно пiкантна брюнетка, а природна доброта надавала зворушливого виразу ii гарненькому жвавому личку. Звали ii панi Базиль. Їi чоловiк, набагато старший за неi i досить ревнивий, на час своiх вiд’iздiв залишав ii пiд охороною прикажчика, надто похмурого, щоб здаватися привабливим. Цей прикажчик мав i власнi намiри щодо неi, але виявляв iх, лише коли був не в доброму настроi. Мене вiн дуже не злюбив, хоча менi подобалося слухати його гру на флейтi, на якiй вiн грав досить добре. Цей новий Егiст бурчав щоразу, коли бачив, що я входжу до його панi. Вiн ставився до мене спогорда, а панi Базиль вiддячувала йому тим самим. Здавалося навiть, що iй подобалося мучити його, пестячи мене в його присутностi, i цей вид помсти, хоча й дуже менi подобався, сподобався б менi ще бiльше, коли б вiдбувався наодинцi. Але до цього вона свою помсту не доводила чи принаймнi видозмiнювала ii. Чи то я здавався iй надто юним, чи то вона не вмiла зробити перший крок, чи то серйозно хотiла бути розважливою, але вiч-на-вiч зi мною вона поводилася стримано.
Це мене не вiдштовхувало, але бентежило, а чому – я не знав. Хоча я не вiдчував щодо неi тiеi справжньоi i нiжноi поваги, яку почував до панi де Варенс, я бiльше нiяковiв i не мiг поводитися з нею так само вiльно. Я розгублювався, тремтiв, не наважувався поглянути на неi, не наважувався дихати поряд з нею, i при цьому бiльше, нiж смертi, боявся розлучитися з нею. Я жадiбно пожирав очима все, що вдавалося розгледiти непомiтно: квiти на платтi, кiнчик гарненькоi нiжки, пружну бiлу руку вiд рукавички до краю рукавчика, шкiру, що виднiлася iнодi мiж викотом плаття i шийною хусточкою. Одне враження посилювало iнше. Милуючись тим, що дозволялося бачити, i навiть дечим бiльшим, я вiдчував, як у мене темнiло в очах, стискало груди, дихання утруднювалось, я вже заледве давав раду з ним i лише намагався зiтхати безшумно, що було непростою справою в тiй цiлковитiй тишi, в якiй ми нерiдко перебували. На щастя, панi Базиль, зайнята своею роботою, не помiчала, як менi здавалося, моiх зiтхань. Та часом я помiчав, що ii хусточка, мабуть, iз симпатii, починала поривчасто тремтiти на грудях. Це небезпечне видовище остаточно губило мене, i коли я вже бував готовий поступитися своему пориву, вона раптом зверталася до мене з якими-небудь спокiйними словами, що миттево змушувало мене схаменутися.
Кiлька разiв менi довелося побачити ii так одну, але жодне слово, жоден жест, навiть жоден надто виразний погляд не виявив мiж нами анi найменшого розумiння. Таке становище, дуже болiсне для мене, проте, давало менi чудовi хвилини, i в простотi свого серця я ледве мiг збагнути, чому ж я так мучився. Мабуть, цi короткi побачення вiч-на-вiч подобалися i iй; принаймнi вона часто давала до них привiд, цiлком безпричинно з ii боку, судячи з того, як вона тримала себе на них i змушувала мене тримати себе.
Одного разу, коли вона, втомившись вiд дурних мудрувань прикажчика, пiднялася до своеi кiмнати, я був у заднiй частинi крамницi, все чув, поквапився закiнчити свою роботу й пiшов за нею. Дверi до ii кiмнати залишалися прочиненими, i я увiйшов непомiченим. Вона вишивала бiля вiкна, сидячи спиною до дверей, i не могла нi бачити, як я увiйшов, анi чути мене через шум возiв, що долинав з вулицi. Одягалася вона завжди красиво, але того дня ii вбрання було майже кокетливим. Вона сидiла в грацiйнiй позi, ii трохи схилена голiвка давала змогу бачити бiлу шию, квiти прикрашали вишукано пiдiбране волосся. Вся ii фiгура дихала чарiвнiстю, я мав час розгледiти ii, i розум мiй потьмарився. Я кинувся навколiшки бiля входу до ii кiмнати i пристрасно простягнув до неi руки, цiлком певний, що вона не могла мене чути i бачити, але мене видало люстро, що стояло на камiнi. Не знаю, як подiяв на неi мiй порив. Вона не поглянула на мене, не заговорила зi мною, лише порухом пальця, злегка повернувши голову, вказала менi на циновку бiля своiх нiг. Я здригнувся, скрикнув i в одну мить кинувся на вказане менi мiсце. Читач ледве повiрить, що в такому станi я не наважився нiчого бiльше зробити: не сказав iй нi слова, не пiдвiв на неi очей, не доторкнувся навiть до ii колiн. Я був нiмий i нерухомий, але, звичайно ж, не залишався спокiйний. Мене переповнювали хвилювання, радiсть, вдячнiсть i неяснi палкi бажання, стримуванi через страх розсердити ii – страх, вiд якого ще не цiлком одужало мое юне серце.
Вона здавалася такою ж переляканою i знiченою, як я сам. Схвильована моею близькiстю, збентежена тим, що сама привабила мене до своiх нiг, вона починала вiдчувати наслiдки свого необдуманого руху. Вона не пригортала мене до себе, але й не вiдштовхувала, не вiдривала очей вiд своеi роботи i намагалася нiби не помiчати мене бiля своiх нiг. Але й уся моя дурiсть не заважала менi бачити, що вона подiляла мое хвилювання i, можливо, моi бажання, що ii утримував сором, подiбний до мого. Одначе це не додало менi сил подолати його. Вона була старша за мене рокiв на п’ять-шiсть, i менi здавалося, що iй i належить виявити бiльше смiливостi. Я говорив собi, що коли вона нiяк не заохочуе мене, значить, i не бажае, щоб я був рiшучiший. Навiть тепер я вважаю, що думав правильно, а вона, звичайно, була надто розумна, щоб не тямити, що такий новачок, як я, потребував не лише заохочення, а й втаемничення.
Не знаю, як закiнчилася б ця нiма, але дуже життева сцена i скiльки ще часу я залишався б нерухомим у такому смiшному й чудовому положеннi, якби нас не перервали. У самий розпал своiх хвилювань я почув, як вiдчинилися дверi на кухню, розташовану поряд з кiмнатою, в якiй ми були, i стривожена панi Базиль жестом велiла менi встати, додавши: «Встаньте, йде Розiна». Я поспiшно пiдвiвся, вхопившись за простягнуту менi руку, i двiчi палко поцiлував ii, причому при другому поцiлунку я вiдчув, що ця чарiвна ручка злегка притискаеться до моiх губ. Нiколи в життi не переживав я такоi солодкоi митi. Нагода, яку я прогавив, уже не повернулася, i наше юне кохання на тому й закiнчилося.
Можливо, саме тому образ цiеi чарiвноi жiнки i закарбувався в глибинi мого серця такими чудовими рисами. Вiн навiть став ще гарнiшим згодом, коли я краще пiзнав свiт i жiнок. Якби в неi було бiльше досвiду, вона взялася б до справи iнакше i зумiла б пiдбадьорити недосвiдченого хлопця. Але серце ii якщо й було слабке, мимоволi поступившись потягу, що охопив його, у той самий час вiдзначалося чеснiстю. Очевидно, то була ii перша невiрнiсть, i менi, можливо, довелося б переборювати ii соромливiсть не меншою мiрою, нiж свою власну. Я пережив з нею поряд невимовно солодкi митi. Нiщо з того, що я вiдчув у жiночих обiймах, не варте тих двох хвилин, проведених бiля ii нiг, коли я навiть не смiв доторкнутися до ii плаття. Нi, нiщо не зрiвняеться з утiхою, яку може дати нам чесна жiнка, котру ми кохаемо, кожен ii рух – блаженство. Ледве помiтний порух пальцем, трохи притиснута до моiх губ рука – ось тi единi милостi, яких я сподобився отримати вiд панi Базиль, але спогад про цi незначнi милостi досi чаруе мене.
Протягом двох наступних днiв я марно чатував на нове побачення, менi не вдалося улучити хвилину, i з ii боку я не помiчав нiякого прагнення до цього. Вона навiть трималася не те що холоднiше, але стриманiше, нiж звичайно, i я думаю, вона уникала моiх поглядiв, побоюючись, що не зможе дати раду своiм. Їi клятий прикажчик був неприемнiший, нiж коли-небудь; вiн зробився глузливим, зубоскалив, сказав, що я проб’ю собi дорогу за допомогою жiнок. Я тремтiв вiд думки, що вчинив яку-небудь нескромнiсть, i, вважаючи себе нiби у згодi з нею, намагався оточити таемницею свiй потяг, що досi не потребував цього. Це робило мене обережнiшим в шуканнi нагоди задовольнити свое бажання, але, бажаючи цiлковитоi безпеки, я не знаходив ii.
Ось iще одне романтичне божевiлля, вiд якого менi нiколи не вдалося вилiкуватись i яке разом з моею природною несмiливiстю багато в чому обмануло пророкування прикажчика. Я кохав надто щиросердо, наважуся сказати, надто цiлковито, щоб бути спроможним легко досягати щастя. Нiчия пристрасть не була живiша й чистiша за мою; нiчие кохання не було нiжнiшим, щирiшим, безкорисливiшим. Тисячу разiв я пожертвував би своiм щастям заради щастя коханоi жiнки; ii репутацiя була для мене дорожчою за власне життя, i нiколи за всi втiхи я не погодився б хоч на мить схвилювати ii спокiй. Завдяки цьому я вносив у своi залицяння стiльки турбот, стiльки таемниць, стiльки обережностi, що жодне не могло увiнчатися успiхом. Причиною мого мiзерно малого успiху в жiнок завжди було те, що я занадто iх кохав.
Повертаюся до флейтиста Егiста, у якого була дивна риса: що нетерпимiшим ставав цей зрадник, то краще вiн поводився зi мною. З першого ж дня, коли його панi вiдчула потяг до мене, вона задумала зробити мене корисним у крамницi. Я непогано знав арифметику, i вона запропонувала прикажчиковi навчити мене книговедення. Але мiй ревнивець дуже кепсько сприйняв цю пропозицiю, боячись, мабуть, щоб його не замiнили мною. Тому пiсля гравiювання вся моя праця зводилася до переписування кiлькох рахункiв та замiток, до приведення до чистого вигляду кiлькох книг i перекладу торговоi кореспонденцii з iталiйськоi мови на французьку. Аж раптом прикажчиковi здумалося повернутися до зробленоi i вiдхиленоi пропозицii, вiн сказав, що навчить мене подвiйноi бухгалтерii, що хоче зробити можливим для мене запропонувати моi послуги пановi Базилю, коли той повернеться. У його тонi, у всьому його виглядi було щось фальшиве, лихе, iронiчне, що не викликало довiр’я. Панi Базиль, не чекаючи моеi вiдповiдi, сухо сказала йому, що я вдячний йому за його пропозицiю; але вона сподiваеться, що доля, нарештi, винагородить мене по заслузi i що було б шкода з моiм розумом зробити з мене прикажчика.
Вона не раз говорила менi, що хоче познайомити мене з кимось, хто може бути менi корисний. Вона досить мудро розумiла, що час мене вiдiслати вiд неi. Наша розмова без слiв вiдбулася в четвер. У недiлю вона давала обiд, за яким i вiдрекомендувала мене якомусь якобiту з приемним обличчям. Чернець поставився до мене дуже приязно, привiтав мене з наверненням i висловив декiлька зауважень про мою пригоду, з чого я зрозумiв, що панi Базиль детально йому ii розповiла. Потiм, легенько поплескавши мене по щоцi, вiн порадив менi зберiгати розважливiсть, не занепадати духом i заглянути до нього, щоб поговорити у вiльний час. З того, яка йому виявлялася повага, я зрозумiв, що вiн був досить поважною особою, а з його батькiвського тону з панi Базиль я здогадався, що вiн ii сповiдальник. Добре пам’ятаю i те, що до його пристойноi фамiльярностi з духовною дочкою домiшувалися i знаки поваги до неi, яка у той час справила на мене менше враження, нiж справляе тепер. Коли б я був тодi розумнiшим, мене зворушила б думка про те, що я зумiв збудити почуття молодоi жiнки, такоi поважаноi своiм духiвником!
Стiл виявився недостатньо великий для всiх нас, i довелося накрити ще маленький столик, за яким я i мав приемнiсть обiдати разом з паном прикажчиком. Вiд цього я нiчого не втратив, нi в розумiннi уваги до себе, нi в розумiннi насолоди iжею, бо на наш столик присилали багато страв, що призначалися, звичайно ж, не йому. Все йшло чудово: жiнки були дуже веселi, чоловiки галантнi, а панi Базиль – чарiвно люб’язна з гостями. Посеред обiду ми почули, як бiля дверей зупинився екiпаж, i увiйшов пан Базиль.
Так i бачу, як вiн входить у своему червоному сюртуку iз золотими гудзиками – колiр, який я з того дня зненавидiв. Пан Базиль був високим i красивим чоловiком, дуже показний iз себе. Вiн увiйшов iз шумом, маючи вигляд людини, яка заскочила всiх зненацька, хоча за столом сидiли самi його друзi. Дружина кинулася йому на шию, взяла його за руки, всiляко пригорталася до нього, але вiн не вiдповiдав на ii пестощi. Вiн привiтався до присутнiх, йому подали прибор, вiн почав iсти. Щойно зайшла мова про його подорож, як вiн, метнувши погляд на маленький столик, суворо запитав, що це за хлопчисько там сидить. Панi Базиль з усiею наiвнiстю пояснила йому. Вiн запитав, чи живу я в його будинку. Йому вiдповiли, що нi. «Чому ж? – провадив вiн грубо. – Якщо вже вiн стовбичить тут удень, то мiг би залишатися й на нiч». Чернець заговорив i, справедливо вiддавши хвалу панi Базиль, кiлькома словами похвалив i мою поведiнку, додавши, що пан Базиль мав би не засуджувати благочестиве милосердя своеi дружини, а поспiшив узяти в ньому участь, оскiльки нiщо в цiй справi не переходить межi пристойностi. Чоловiк заперечив, ледве стримуючи гнiв з поваги до ченця, але з його гнiву менi стало ясно, що вiн був обiзнаний щодо мене i що прикажчик потурбувався про мене на свiй копил.
Щойно ми вийшли з-за столу, як цей останнiй з торжеством повiдомив менi, вiд iменi свого пана, що менi наказано негайно покинути його будинок i нiколи в життi в ньому бiльше не з’являтися. Виконуючи свое доручення, вiн постарався зробити це якомога образливiшим i жорстокiшим для мене чином. Я пiшов без жодного слова, але серце мое розривалося, не так вiд того, що я покидав милу жiнку, як вiд думки, що залишав ii в жертву грубостi ii чоловiка. Безперечно, вiн мав слушнiсть у тому, що не бажав ii невiрностi. Але, хоча вона була розважлива i з природи добра, вона все ж таки була iталiйкою, тобто мала характер чутливий i мстивий. І менi здаеться, вiн не мав рацii, застосовуючи до неi такi методи, якi здатнi були якраз i накликати на нього те саме нещастя, якого вiн побоювався.
Отак закiнчилася моя перша пригода. Я намагався ходити тiею вулицею двiчi чи тричi, аби хоч здалеку побачити ту, за якою нескiнченно жалкувало мое серце. Але замiсть неi я бачив лише ii чоловiка та пильного прикажчика, який, угледiвши мене, виразно погрожував менi крамничним аршином. Зрозумiвши, що мене пiдстерiгають, я занепав духом i бiльше вже там не з’являвся. Тодi я вирiшив бодай вiдвiдати покровителя, якого панi Базиль для мене знайшла. Як на лихо, я не знав його ймення. Сподiваючись на випадкову зустрiч з ним, я довго блукав навколо монастиря. Нарештi, iншi подii позбавили мене приемних спогадiв про панi Базиль, i незабаром я зовсiм забув про неi – так, що у мене, такого ж простого й недосвiдченого юнака, як i ранiше, не залишилось навiть потягу до гарних жiнок.
Тим часом ii щедрiсть дещо поповнила мiй убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жiнка, вона бiльше турбувалася про чистоту, нiж про ошатнiсть, i про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мiй блиск. Одяг, у якому я прибув iз Женеви, ще не зносився, i вона додала до нього лише капелюх i трохи бiлизни. У мене не було манжетiв, але вона менi iх не дала, хоча менi й дуже того хотiлося. Вона вдовольнилася тим, що дала менi змогу бути охайним, i, поки я був у ii товариствi, менi не доводилося нагадувати про це.
Незабаром пiсля моеi катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене мiсце i що мене хоче бачити одна знатна панi. Я вiдразу ж уявив, що починаеться моя пригода у вищому свiтi, бо я завжди повертався до цих мрiй. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподiвався. Мене вiдвiв до цiеi панi слуга, який iй про мене i розповiв. Вона розпитала мене i гарненько розглянула. Мабуть, я справив на неi непогане враження, i мене вiдразу взяли до неi на службу, але зовсiм не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж лiврею, що й у решти прислуги, едина вiдмiннiсть полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а менi iх не дали. На лiвреi не було галунiв, i вона могла зiйти за звичайне мiське вбрання. Ось чим закiнчилися моi великi надii.
Графиня де Верселлi, до якоi я став на службу, була бездiтною вдовою. Чоловiк ii був родом з П’емонта, а ii саму я завжди вважав савояркою, позаяк не мiг навiть уявити, щоб п’емонтка так добре i чисто говорила по-французьки. Вона була середнього вiку, з дуже шляхетним обличчям, досить освiчена, любила i добре знала французьку лiтературу. Вона багато писала i притому завжди по-французьки.
Їi листи вiдзначалися тiею ж лiтературною витонченiстю, що й листи панi де Севiнье, тож вiдносно деяких можна було навiть помилитися. Мое основне заняття, яке зовсiм не викликало в мене вiдрази, полягало в тому, що я писав пiд ii диктування, оскiльки рак грудей, що завдавав iй багато страждань, уже не давав змоги iй писати самiй.
Панi де Верселлi була не лише дуже розумна, а й мала душу пiднесену й сильну. Я був при ii останнiй днинi, я бачив, як вона страждала i як помирала, нi на хвилину не виявляючи слабкостi, без найменших зусиль над собою, нiколи не виходячи зi своеi жiночоi ролi i не пiдозрюючи, що робить фiлософськи: це слово тодi ще не увiйшло в моду, i вона навiть не знала того його сенсу, який надаеться йому тепер. Сила ii характеру доходила iнодi до сухостi. Вона завжди здавалася менi так само малочутливою до iнших, як до себе самоi, i якщо вона робила добро нещасним, то лише ради самого добра, а не iз щирого спiвчуття. Я в деякiй мiрi вiдчував цю байдужiсть на собi протягом трьох мiсяцiв, що провiв бiля неi. Було б природно, якби вона покохала молодого хлопця, що подае надii i постiйно був у неi на очах, i якби вона подумала, вiдчуваючи наближення смертi, що пiсля ii кончини йому знадобиться допомога й надiйне плече. Проте, чи то вона визнала мене не вартим особливоi уваги, чи то докучливi люди з ii оточення заважали iй думати про когось, окрiм них, але вона нiчого для мене не зробила.
Але я добре пам’ятаю, що вона виявила деяку цiкавiсть, бажаючи пiзнати мене ближче. Інодi вона розпитувала мене, любила, щоб я iй показував своi листи до панi де Варенс i розповiдав iй про своi почуття. Але вона обрала поганий пiдхiд до того, щоб пiзнати моi почуття, бо сама нiколи не показувала менi своiх власних. Мое серце любило виливатися, але вiдчуваючи при цьому, що виливаеться в iнше. А сухi й холоднi розпитування, без жодного знаку схвалення чи осуду моiх вiдповiдей, зовсiм не схиляли мене до довiр’я. Не розумiючи, подобаеться iй чи нi моя балаканина, я бiльше боявся сказати те, що може менi нашкодити, нiж прагнув виказати своi думки. Вiдтодi я помiтив, що подiбна суха манера розпитувати людей, щоб трохи краще пiзнати iх, властива багатьом жiнкам з претензiями на розум. Вони думають, нiби, ховаючи своi почуття, зможуть краще проникнути у вашi, але не помiчають, що тим самим позбавляють вас бажання своi почуття виказувати. Людина насторожуеться вже вiд того, що до неi чiпляються з розпитуваннями, i якщо iй здаеться, що ii викликають на вiдвертiсть, не вiдчуваючи при цьому до неi справжнього iнтересу, вона брехатиме, вiдмовчуватиметься, стежитиме за кожним своiм словом з подвоеною увагою i визнае за краще зiйти за дурня, нiж бути обдуреною марною цiкавiстю. Ховаючи свое серце, ми обираемо поганий спосiб прочитати що-небудь у серцi iншоi людини.
Панi де Верселлi не сказала менi нi слова, в якому пролунали б прихильнiсть, жаль або приязнь. Вона холодно розпитувала мене, я стримано вiдповiдав. Моi вiдповiдi були такi сором’язливi, що вона, мабуть, визнала iх боязкими, i вони iй набридли. Останнiм часом вона вже не задавала менi питань i говорила зi мною тiльки про справу. Вона судила про мене бiльше з того, що зробила для мене сама, нiж з того, який я був, i, бачачи в менi лише лакея, завадила менi бути кимось iншим.
Здаеться, вже тодi я вiдчув на собi лиху гру таемних iнтересiв, якi переслiдували мене все життя i вiдвернули мене вiд того, що звичайно викликало ii. Панi де Верселлi не мала дiтей, i ii спадкоемцем був племiнник, граф де ля Рок, який старанно за нею доглядав. Крiм того, ii головнi слуги, бачачи наближення ii кончини, не забували i про себе; навколо неi метушилося стiльки народу, що навряд чи у неi знайшовся час подумати про мене. Управителем будинку був такий собi пан Лоренцi, спритний чоловiк, чия дружина, ще бiльша спритниця, так утерлася в довiр’я до господинi, що була радше на становищi подруги, нiж жiнки на платнi. Вона приставила до неi покоiвкою свою племiнницю, мадемуазель Понталь, хитру бестiю, яка вдавала iз себе служницю-хазяйку i так умiло допомагала тiтцi вертiти господинею, що та вже на все дивилася iхнiми очима i дiяла iх руками. Я не мав щастя сподобатися цим трьом особам, я слухався, але не служив iм, я не уявляв, що, крiм служби нашiй спiльнiй господинi, повинен ще бути лакеем ii лакеiв. До того ж моя особа викликала у них тривогу. Вони чудово розумiли, що я не на своему мiсцi, побоювалися, як би iхня панi також не зрозумiла це i не захотiла виправити мое становище, що могло б зменшити iхню частину спадку. Люди такого гатунку, надто жадiбнi, щоб бути справедливими, дивляться на заповiдане iншим як на вiдняте вiд власного статку. Отже, вони об’едналися, щоб вiддалити мене вiд господинi.
Вона любила писати листи, в ii становищi це розважало, але вони, удавшись до допомоги лiкаря, переконали ii в тому, що це заняття ii стомлюе. Пiд тим приводом, що я не справляюся iз службою, до неi запросили замiсть мене двох здоровенних хлопцiв-носiiв. Нарештi, вони так пiдстроiли, щоб мене тиждень не допускали в кiмнату господинi, поки вона не склала заповiту. Правда, пiсля цього я входив до неi, як ранiше, i навiть частiше, нiж iншi, бо страждання цiеi бiдолашноi жiнки надривали менi серце, а твердiсть, з якою вона зносила iх, викликала глибоку повагу до неi i любов. Я пролив багато щирих слiз у ii кiмнатi, яких не помiтили анi вона, анi хтось iнший.
Нарештi вона нас покинула. Я бачив, як вона вмирала. Вона жила як жiнка розумна i розсудлива, а померла як мудрець. Можу сказати, що католицька релiгiя стала для мене привабливiшою завдяки тому, з якою душевною яснiстю, без афектацii i з увагою вона виконала ii останнi обряди. З природи вона була серйозна, а пiд кiнець хвороби прибрала якоiсь веселостi, надто рiвноi, щоб бути нещирою, що була противагою ii сумному становищу. Вона лежала в лiжку лише останнi два днi i не припиняла тихо-мирно розмовляти з усiма. Нарештi, уже замовкнувши i борючись з агонiею, вона раптом голосно пукнула. «Що ж, – сказала вона, – жiнка, здатна пукати, ще не вмерла». Це були ii останнi слова.
Своiм молодшим слугам вона заповiдала рiчну платню. Я не входив до штату ii прислуги i не отримав нiчого. Проте граф де ля Рок велiв видати менi тридцять лiврiв i залишив менi новий одяг, який був на менi i який пан Лоренцi хотiв забрати. Вiн навiть пообiцяв пiдшукати менi мiсце i дозволив навiдати його. Я заходив до нього два-три рази, але так i не змiг з ним поговорити. Я легко засмучувався i бiльше туди не ходив. Незабаром ми побачимо, який я був неправий.
І чому тiльки я не завершую розповiдь про свою службу у панi де Верселлi на цьому мiсцi? Хоча зовнi мое становище не змiнилося, я покинув ii будинок не таким, яким був ранiше. Я забрав звiдти довгу пам’ять про злочин i нестерпнi докори сумлiння, гiркота яких i через сорок рокiв не слабшае, а лише посилюеться в мiру того, як я старiю. Хто б мiг повiрити, що дитячий грiх матиме такi жорстокi наслiдки? Саме через цi бiльш нiж iмовiрнi наслiдки мое серце й не може заспокоiтися: я, можливо, спричинився до загибелi в ганьбi й убогостi милоi, чесноi й гiдноi поваги дiвчини, яка, безперечно, була набагато краща за мене.
Не бувае так, щоб загальний розлад господарства не призвiв до безладу в домi i не губилося багато речей, проте слуги були такi чеснi, а подружжя Лоренцi таке пильне, що в iнвентарi не виявлялося недостач. Одна лише мадемуазель Понталь не долiчилася вже староi, рожевоi iз срiблом стрiчки.[30 - Із срiблом стрiчка – епiзод, що став чи не найбiльш дослiджуваним у лiтературознавствi, зокрема його детально аналiзуе Поль де Ман.] Я мав доступ до багатьох iнших, куди кращих речей, але лише ця стрiчка спокушала мене, i я ii вкрав. А що я i не думав ii ховати, у мене ii незабаром знайшли. Мене запитали, де я ii взяв. Я знiтився i, плутаючись i червонiючи, заявив, що менi дала ii Марiон. Юну Марiон, родом з долини Мор’ен у Савойi, панi де Верселлi взяла до себе кухаркою в той час, коли перестала iсти i, маючи потребу бiльше в кращих бульйонах, нiж у тонких рагу, вiдпустила свою колишню кухарку. Марiон мала не лише красу, а й свiжий колiр обличчя, який бувае тiльки у горцiв, та особливо вирiзняв ii скромний i лагiдний вигляд. Неможливо було, побачивши ii, не покохати, до того ж вона була добра, розсудлива i надзвичайно вiддана.
Тому мое звинувачення всiх здивувало. Їй довiряли не менше, нiж менi, i вирiшили перевiрити, хто з нас двох злодiй. Покликали ii. Зiбралося багато народу, прийшов i граф де ля Рок. Вона прийшла, iй показали стрiчку. Я нахабно звинуватив ii. Вона мовчки кинула на мене ошелешений погляд, який обеззброiв би i демонiв, але перед яким устояло мое варварське серце. Вона твердо, але без запальностi заперечувала свою провину, закликала мене схаменутися i не ганьбити невинну дiвчину, яка не завдала менi нiякого лиха, а я з пекельною безсоромнiстю стверджував i далi, дивлячись iй в очi, що стрiчку менi дала саме вона. Бiдолашна дiвчина залилася сльозами i лише прошепотiла: «Ах, Руссо, я думала, що ви добрi. Ви робите мене дуже нещасною, але не хотiла б я бути на вашому мiсцi». Оце й усе. Вона захищалася й далi з колишньою простотою i твердiстю, але не дозволила собi i найменшого випаду проти мене. Ця стриманiсть, у порiвняннi з моею рiшучiстю, була витлумачена не на ii користь. Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалiсть, а з другого – таку ангельську смиреннiсть.
Справу, здавалося, вирiшили не остаточно, але схилялися бiльше повiрити менi. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домi, заглиблюватися в суть уже не стали, i граф де ля Рок, одiславши нас обох, сказав лише, що совiсть винного вiдомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося i не припиняе здiйснюватися щодня.
Не знаю, що сталося з цiею жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла пiсля цього легко пiдшукати собi гарне мiсце, бо ii честь було жорстоко зганьблено. Крадiжка, хай i дрiб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня i впертiсть не давали можливостi ставитися з довiрою до тiеi, в кому зiбрано стiльки порокiв. Але я навiть не вважаю вбогiсть i остракiзм найбiльшими небезпеками, на якi я наразив ii. Хто знае, куди мiг завести в ii вiцi вiдчай приниженоi правоти! І якщо моi муки в тому, що я зробив ii нещасною, нестерпнi, то яка ж iхня сила вiд думки про те, що я зробив ii гiршою за себе!
Цей жорстокий спогад часом турбуе i хвилюе мене так, що моiми безсонними ночами ця бiдолашна дiвчина з’являеться дорiкнути менi в моему злочинi, нiби його скоено вчора. Поки я жив спокiйно, вiн мучив мене менше, але серед життевих гроз вiн позбавляе мене солодкоi втiхи безвинно гнаних i змушуе мене до краю вiдчути те, про що я написав i в одному зi своiх творiв, а саме: гризоти дрiмають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я нiколи не наважувався дати полегкiсть своему серцю, признавшись друговi. Найближчi стосунки не змусили мене признатися навiть панi де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумлiння мое обтяжуе жахливий вчинок, але нiколи не пояснював, у чому вiн полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував мое сумлiння до цього дня, i можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мiрою вплинуло на мое рiшення написати цю сповiдь.
Я був цiлком вiдвертий у зiзнаннi, яке щойно зробив, i нiхто не визнае, що я применшив чорноту свого злочину. Але я не справдив би призначення цiеi книги, якби не виклав разом з тим i своiх душевних настроiв та побоявся вибачити собi в тому, що вiдповiдае iстинi. У ту жорстоку мить я був як нiколи далекий вiд злостi i, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дiвчину саме тому, що був сповнений до неi дружнiх почуттiв. Я думав про неi i переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла менi до голови. Я звинуватив ii в тому, що хотiв зробити сам, – звинуватив у тому, що вона дала менi стрiчку, тодi як мав намiр подарувати стрiчку iй сам. Коли ii привели, серце мое стислося, але присутнiсть натовпу людей пересилила мое каяття. Я мало страшився покарання, але страшився сорому, i страшився його бiльше, нiж смертi, бiльше, нiж злочину, найбiльше на свiтi. Вiд сорому менi хотiлося провалитися на мiсцi, задихнутися в центрi землi, непереможний сором пересилював усе iнше. Сам лише сором зробив мене зухвалим, i що злочиннiшим я ставав, то непохитнiшим робив мене страх признання. Я бачив лише жах того, що мене публiчно оголосять злодiем, брехуном i наклепником. Цiлковите потрясiння всього мого ества позбавляло мене здатностi вiдчувати що-небудь ще. Якби менi дали час схаменутися, я напевно зiзнався б у всьому. Якби пан де ля Рок одвiв мене вбiк i сказав: «Не занапащайте бiдолашну дiвчину, якщо ви завинили, признайтеся в цьому менi», – я тiеi ж хвилини кинувся б до його нiг, цiлком певний цього. Але мене залякували й далi, тодi як треба було пiдбадьорити.
Слiд було взяти до уваги i мiй вiк, адже я ледве перестав бути дитиною, а швидше, як i ранiше, нею залишався. Воiстину за молодих лiт чорнi справи набагато злочиннiшi, нiж у зрiлому вiцi, але набагато вибачнiше те, що е лише слабкiстю, а мiй грiх по сутi й не був нiчим iншим.
Тому сам по собi спогад про нього засмучуе мене менше, нiж думка про його наслiдки. Вiн навiть спасеннiше вплинув на мене, до вiку вiдвернувши вiд учинкiв, схожих на злочин, через жахливе враження, що залишилося в менi вiд того единого, що я скоiв. Я вiдчуваю, що й моя огида до брехнi походить багато в чому вiд жалю з приводу цiеi одного разу сказаноi i такоi чорноi брехнi. Якщо можливо спокутувати злочин, як я насмiлююся думати, то я, мабуть, спокутував його численними нещастями, що впали на мене в кiнцi життя, сорокалiтньою прямотою i чеснiстю, якi я виявляв у найскрутнiших становищах. У сердешноi Марiон стiльки месникiв у цьому свiтi, що я майже не боюся забрати свою провину iз собою в могилу, хоч як би тяжко я завинив перед нею. Ось що я хотiв сказати. Хай же менi буде дозволено вже до цього не повертатися.
Книга третя
1728–1730
Покинувши панi де Верселлi майже таким, яким до неi прийшов, я повернувся до своеi колишньоi квартирноi хазяйки i прожив у неi п’ять чи шiсть тижнiв. У той час здоров’я, молодiсть i неробство часто робили нестерпним мiй темперамент. Я був неспокiйний, неуважний i мрiйливий, плакав, зiтхав i жадав якогось невiдомого менi щастя, позбавленим якого себе почував. Цей стан неможливо описати, та й мало хто з чоловiкiв може його собi уявити, тому що бiльшiсть заздалегiдь витрачае цю повноту життевих сил, болiсну i солодку, яка, п’янячи бажанням, дае передчуття насолоди. Моя нуртуюча кров невпинно наповнювала мiй мозок жiночими образами, але, не розумiючи iх справжнього призначення, я лише змушував iх грати ту дивну роль, яку вони й ранiше грали в моiх фантазiях. Такi думки тримали моi почуття в постiйному i нестерпному збудженнi, але мене, на щастя, не навчили, як його позбавлятися. Я вiддав би життя, щоб побути чверть години з якою-небудь мадемуазель Готон. Але я був уже не в тому вiцi, коли дитячi iгри були звичайною рiччю. З лiтами прийшов сором, супутник грiха, i посилив мою природну сором’язливiсть, зробивши ii майже нездоланною. Нiколи, нi тодi, нi згодом, я не вмiв упадати за жiнками, якщо вони не схиляли мене до цього самi, роблячи зi свого боку першi кроки, навiть коли розумiв, що передi мною жiнка не надто строгих правил.
Мое збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозi задовольнити своi бажання, я розпалював його найбезглуздiшими витiвками. Я ховався в темних алеях i затишних мiсцях, звiдки мiг здалека показуватися жiнкам у тому виглядi, в якому хотiв би бути поруч з ними. Те, що я вiдкривав iхнiм очам, було дещо радше смiшне, нiж непристойне. Безглузду насолоду, якоi я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, i я не сумнiвався, що врештi-решт яка-небудь рiшуча особа вчинить зi мною саме так, як я бажав, от тiльки у мене бракувало смiливостi дочекатись. Одна з моiх витiвок закiнчилася майже комiчним, хоч i не таким приемним для мене чином.
Якось я влаштувався в глибинi якогось двору, де був колодязь, до якого дiвчата з близького будинку часто приходили по воду. Там був невеликий спуск, декiлька проходiв вели вiд нього до льохiв. Я дослiдив у темрявi цi довгi i темнi пiдземнi коридори й вирiшив, що вони нескiнченнi i в разi потреби я знайду в них надiйний притулок. Переконавшись у цьому, я почав показувати очам дiвчат, що прямували до колодязя, видовище радше смiшне, нiж спокусливе. Розумнiшi вдавали, що нiчого не бачать, другi смiялися, а третi визнали себе ображеними i зчинили галас. Я кинувся до свого притулку, за мною погналися. Позаду себе я чув чоловiчий голос, на що аж нiяк не розраховував, i це мене дуже налякало. Я побiг у глиб пiдземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки i чоловiчий голос невiдступно йшли за мною. Я покладався на темряву i раптом побачив свiтло. Я затремтiв i кинувся вперед. Шлях менi перегородила стiна. Тiкати далi було неможливо, залишалося лише чекати на мiсцi на вирiшення своеi долi. За мить мене наздогнав i схопив високий чоловiк з пишними вусами, у крислатому капелюсi i з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жiнок, що озброiлися держаками вiд мiтел, серед яких я помiтив i маленьку пустунку, що виказала мене, – iй, напевно, хотiлося розгледiти мое обличчя.
Чоловiк iз шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозумiло, що готовоi вiдповiдi у мене не було. Але тiеi критичноi митi менi вдалося, зiбравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну iсторiю. Я благав його зглянутися над моiм вiком i становищем, сказав, що я молодий iноземець знатного походження, який утратив розум, що я втiк з рiдноi домiвки, бо мене хотiли посадовити пiд замок, i я загину, якщо про мене стане вiдомо, але, якщо вiн вiдпустить мене, я напевне зможу коли-небудь вiддячити йому за його доброту.
Усупереч сподiванню, моi слова i мiй вигляд подiяли: страшний чоловiк розчулився i, прочитавши менi коротку нотацiю, вiдпустив мене, нi про що бiльше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дiвчина i старi жiнки, я зрозумiв, що цей чоловiк, який так мене налякав, зробив менi послугу, i, коли б я попався в iхнi руки, так легко не вiдбувся б. Я чув, як вони щось невдоволено бурмотiли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловiк не збираеться вдаватися до шаблi, я цiлком упевнився, що сила i спритнiсть урятують мене вiд iх зброi.
Через кiлька днiв, проходячи по вулицi з молодим абатом, моiм сусiдом, я здибався з чоловiком iз шаблею. Вiн упiзнав мене i глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його свiтлостi не варто братися за колишне». Вiн нiчого не додав до цього, i я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душi за скромнiсть. Очевидно, клятi баби присоромили його за легковiр’я. Хай там як, вiн хоч i п’емонтець, а був добра людина, i я завжди згадую про нього з вдячнiстю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто iнший на його мiсцi знеславив би мене, аби лише посмiшити присутнiх. Ця пригода, хоча й не мала наслiдкiв, надовго повернула менi розсудливiсть.
Мое перебування у панi де Верселлi подарувало менi кiлька знайомств, якi я пiдтримував, маючи надiю, що вони виявляться корисними. Час вiд часу я вiдвiдував савойського абата на iм’я Гем, наставника дiтей графа де Меллареда. Цього молодого i маловiдомого юнака, що вiдзначався здоровим глуздом i освiченiстю, я можу назвати найчеснiшою людиною, яких менi доводилося знати. Знайомство з ним не обiцяло менi нiякоi користi в тiй справi, яка мене цiкавила, оскiльки вiн не був таким впливовим, щоб комусь мене порекомендувати, але я знайшов у нього щось цiннiше, що стало менi у пригодi на все життя: уроки здоровоi моралi i правила прямодушностi.
Моi смаки i моi думки завжди то линули поза хмари, то падали дуже низько, – я був то Ахiллом, то Терсiтом, то героем, то негiдником.[31 - У Гомера в ІІ пiснi «Ілiади» Терсiт постае потворним, зухвалим боягузом, крикуном з табору ахейцiв, якого Одiссей покарав за образу Агамемнона. Разом з тим напади Терсiта е продовженням нападiв на Агамемнона Ахiлла, проте мiж ними не проводиться паралель, оскiльки Терсiт чи не единий в «Ілiадi» негативний герой.] Пан Гем постарався поставити мене на мiсце i показати менi мене самого, не надто турбуючись про мое самолюбство, але й не позбавляючи мужностi. Вiн з великою повагою розповiв менi про мiй характер i моi здiбностi, але додав, що в менi самому йому бачаться риси, якi завадять скористатися моiми талантами у тому розумiннi, що вони не стiльки стануть менi у пригодi, щоб досягти багатства, скiльки допоможуть обiйтися без нього. Вiн намалював менi правдиву картину людського життя, про яке я мав досить хибне уявлення; вiд нього я дiзнався, що навiть серед несприятливих обставин розумна людина завжди мае можливiсть прагнути до щастя i досягти його, що не бува справжнього щастя без мудростi i що мудрiсть приступна людям будь-якого звання. Вiн набагато зменшив мое схиляння перед величчю, довiвши менi, що тi, хто править iншими, не мудрiшi i не щасливiшi за них.
Вiн сказав менi дещо, про що я часто потiм згадував, а саме: якби люди могли читати в чужих серцях, було б бiльше охочих спуститися, нiж тих, хто захотiв би пiднестися над iншими. Ця думка, вражаюче правдива i нiтрохи не перебiльшена, чимало допомагала менi в моему життi, змушуючи спокiйно залишатися на своему мiсцi. Абат Гем дав менi першi справжнi поняття про честь, яку ранiше мiй пихатий розум осягав лише в ii крайнощах. Вiн дав менi зрозумiти, що суспiльство не цiнуе високоi доблестi, що, пiднiмаючись надто високо, часто ризикуеш упасти, що стараннiсть i добросовiсне виконання дрiбних обов’язкiв вимагае не менших зусиль волi, нiж героiчнi подвиги, i може дати бiльше користi для чесного i щасливого життя, i що незрiвнянно краще мати постiйну повагу людей, нiж зрiдка викликати iхне захоплення.
Щоб визначити обов’язки людини, нам мимоволi довелося простежити iх походження. До того ж зроблений мною крок, наслiдком якого i стало мое теперiшне становище, спонукав нас до розмови про релiгiю. Читачi вже зрозумiли, що чесний пан Гем, принаймнi значною мiрою, став прообразом для мого савойського вiкарiя, i лише обережнiсть змушувала його говорити з осторогою, про деякi речi висловлюючись менш вiдверто, нiж мiй вiкарiй. Я дослiвно переповiв публiцi всi його настанови, почуття та зiзнання, аж до його поради менi повернутися на батькiвщину. Тож не розводитимуся бiльше про нашi розмови, змiст яких може стати вiдомий кожному, скажу лише: його мудрi уроки, що спершу не надто на мене подiяли, заронили в мое серце сiм’я доброчесностi i релiгiйностi, яке нiколи не в’януло i лише чекало на доторк чиеiсь бiльш дорогоi менi руки, щоб почати давати плоди.
Хоча у той час мое навернення до новоi вiри було не надто глибоким, я не залишався байдужим до його слiв. Розмови з ним менi не надокучали, а, навпаки, привертали мене своею яснiстю, простотою i головним чином щиросердим спiвчуттям, яким вони були переповненi. Моя чутлива душа завжди змушувала мене привертатися до людей не стiльки за добро, яке вони менi зробили, скiльки за саму доброзичливiсть до мене; i в цьому мое чуття нiколи не обманювало мене. Тож я щиро прикипiв серцем до абата Гема i став, так би мовити, його другим учнем, i це вiдразу дало менi користь i стало неоцiнимим благом, вiдвернувши вiд схильностi до пороку, до якого вабило мене неробство.
Та одного разу, коли я найменше думав про це, по мене прислали вiд графа де ля Рока. Я ходив до нього не раз, так i не змiгши поговорити з ним, менi це набридло, i я припинив вiзити, вирiшивши, що вiн забув про мене або що я справив на нього погане враження. Я помилився. Вiн неодноразово був свiдком того, з яким задоволенням я виконував своi обов’язки бiля його тiтки, навiть говорив з нею на цю тему i нагадав менi про це, коли сам я вже й думати про це забув. Вiн добре прийняв мене i сказав, що, не бажаючи тiшити мене непевними обiцянками, шукав для мене мiсце, що це вдалося йому, i тепер вiн дае менi змогу спробувати кимось стати у цьому життi, а решта залежить вiд мене самого. Вiн повiдомив менi, що вiдправляе мене у впливовий i поважаний дiм, де я матиму найкращих покровителiв, щоб пiдвищитися на службi, i, хоча перший час зi мною будуть поводитися, як iз звичайним слугою, яким я i був ще недавно, я можу бути певен, що недовго залишуся лакеем, якщо своiми почуттями i поведiнкою заслужу кращоi оцiнки i вищого становища. Кiнець цiеi промови жорстоко зруйнував блискучi надii, зароненi ii початком. «Он як! Знову лакей!» – подумав я з гiркою досадою, яку, втiм, незабаром згладила моя впевненiсть у собi. Я вiдчував, що я не створений для такого звання, i не побоювався, що мене в ньому надовго залишать.
Граф де ля Рок вiдвiв мене до графа де Гувона, головного стайничого королеви i голови знаменитого дому де Солярiв. Шляхетна зовнiшнiсть i привiтний прийом цього поважного старого дуже мене зворушили. Вiн розпитував мене з цiкавiстю, i я вiдповiдав йому з цiлковитою щирiстю. Вiн сказав графу де ля Року, що у мене приемне i розумне обличчя, i що я, мабуть, справдi розумний, але цього ще недостатньо i треба побачити решту моiх якостей. Потiм, обернувшись до мене, вiн сказав: «Дитино моя, починати завжди найважче, але ваш початок не буде надто важким. Будьте розсудливi i постарайтеся сподобатися тут усiм – ось поки ваш единий обов’язок. Головне – не занепадайте духом, i ми про вас потурбуемося». Вiн негайно пiшов до маркiзи де Брей, своеi невiстки, i вiдрекомендував мене iй, а потiм абатовi де Гувону, своему синовi. Такий початок здався менi доброю ознакою. Я був уже досить досвiдчений, щоб зрозумiти, що, коли беруть на службу простого лакея, з ним не поводяться так добре.
І справдi, до мене ставилися не як до слуги. Хоча обiдав я в людськiй, менi не дали лiвреi, а коли молодий гульвiса граф де Фаврiа забажав, щоб я стояв на зап’ятках його карети, його дiд узагалi заборонив менi будь-кого супроводжувати таким чином i виконувати свою посаду поза домом. У той самий час я прислуговував за столом i виконував майже всi обов’язки слуги, але виконував iх до деякоi мiри вiльно i не був приставлений спецiально до кого-небудь. Якщо не брати до уваги обов’язку писати листи, якi менi iнодi диктували, i вирiзати картинок для графа де Фаврiа, я мав у своему розпорядженнi майже весь свiй час. Таке випробування, якого я не помiчав, було, безперечно, дуже небезпечним i навiть не дуже гуманним, оскiльки велике неробство могло розвинути в менi пороки, яких у мене без нього не було б.
Але, на щастя, цього не трапилося. Повчання пана Гема запали менi в серцi i так менi сподобалися, що я кiлька разiв ходив до нього, щоб знову послухати iх. Думаю, що тi, хто бачив, як я iнодi потихеньку виходив з дому, зовсiм не здогадувалися, куди я йшов. Не було нiчого розумнiшого за тi поради, якi вiн давав менi щодо моеi поведiнки. Початок моеi служби був чудовим, я був такий старанний, уважний i запопадливий, що всiх зачарував. Одначе абат Гем мудро застерiг мене, щоб я стримав свiй початковий запал, аби згодом вiн не ослабiв i на це не звернули б уваги. «Початок вашоi служби, – сказав вiн, – стане мiрилом тих вимог, якi висуватимуть до вас i в майбутньому. Тож витрачайте своi сили ощадливiше, щоб згодом зробити бiльше, але остерiгайтеся робити менше».
Оскiльки нiхто не проаналiзував моiх маленьких талантiв i в менi припускали лише те, що дано вiд природи, менi здавалося, попри обiцянки графа Гувона, що нiхто й не думав шукати менi кращого застосування. За невдалими сiмейними справами про мене майже забули. Маркiз де Брей, син графа де Гувона, був тодi послом у Вiднi. При дворi вiдбулися змiни, що зачепили й родину графа, i декiлька тижнiв усi були в такому хвилюваннi, що iм було не до мене. Тим часом завзяття мое досi майже не слабшало. Одна обставина справила на мене i хороший i поганий вплив, змусивши не шукати розваг поза домом i разом з тим змусивши ставитися дещо недбалiше до виконання своiх обов’язкiв.
Мадемуазель де Брей була приблизно мого вiку, гарноi статури, досить красива, з дуже бiлою шкiрою i дуже чорним волоссям. Незважаючи на те, що вона була брюнетка, на ii обличчi лежав вираз лагiдностi, властивий лише блондинкам, перед яким мое серце нiколи не могло встояти. Придворний туалет, який так личить молодим жiнкам, пiдкреслював ii красиву талiю, вiдкривав груди i плечi, а оскiльки двiр був тодi в жалобi, чорне плаття робило ще слiпучiшим колiр ii шкiри. Менi скажуть, що не справа слуги помiчати такi речi. Звичайно, це було неправильно; а проте я помiчав усе це, та й не лише я. Метрдотель та iншi слуги говорили iнодi про це за столом з грубiстю, що змушувала мене жорстоко страждати. Утiм, я не настiльки утратив розум, щоб закохатися серйозно. Я не забувався, знав свое мiсце i не давав волi своiм бажанням. Я любив дивитися на мадемуазель де Брей, слухати ii слова, позначенi розумом, почуттям, чеснiстю. Мое честолюбство обмежувалося задоволенням робити послугу iй i не виходило за межi моiх прав. За столом я старанно шукав нагоди ними скористатися. Якщо ii лакей на хвильку вiдходив вiд ii стiльця, я миттю займав його мiсце. В iнший час я стояв проти неi, намагаючись прочитати в ii очах, чого вона хоче, ловив мить, щоб змiнити iй тарiлку.
Чого б я тiльки не зробив, щоб вона зволила наказати менi що-небудь, поглянути на мене, сказати менi хоч слово! Але марно. Мене принижувала думка, що я нiщо в ii очах, що вона навiть не помiчае моеi присутностi. Але одного разу, коли ii брат, що iнодi звертався до мене за столом, сказав менi щось не надто приемне, я вiдповiв йому так тонко i так вишукано, що вона звернула на це увагу i нарештi подивилася в мiй бiк. Цей швидкоплинний погляд кинув мене у захват. Наступного дня менi випала нагода заслужити ii погляд удруге, i я цим скористався. Давали обiд, де я вперше з великим здивуванням побачив, що метрдотель прислуговуе в капелюсi i зi шпагою при боцi. Мимохiдь розмова торкнулася девiзу дому Солярiв, що красувався на гобеленах разом з гербом: «Tel fiert qui ne tue pas». Оскiльки п’емонтцi зазвичай не великi знавцi французькоi мови, хтось вирiшив, що знайшов у цьому девiзi граматичну помилку, i сказав, що в словi «fiert» зовсiм не треба писати «t».
Старий граф де Гувон збирався вiдповiсти, але, кинувши погляд на мене, помiтив, що я усмiхаюся, не смiючи нiчого сказати. Вiн наказав менi говорити. Тодi я сказав, що не вважаю «t» зайвим, що «fiert» – стародавне французьке слово, яке походить не вiд «ferus», що означае «гордовитий, загрозливий», а вiд дiеслова «ferit», що означае «ранить, розбивае», i тому девiз, як менi здаеться, говорить не «Той загрожуе…», а «Той ранить, хто не вбивае».
Усi мовчки дивились на мене i переглядались. Я в життi не бачив подiбного подиву. Але мене особливо потiшив вираз задоволення на обличчi мадемуазель де Брей. Ця горда особа удостоiла мене ще одного погляду, який вартий був першого, а потiм, спрямувавши очi на свого дiдуся, вона, здавалося, з деяким нетерпiнням чекала, щоб вiн похвалив мене. І вiн справдi похвалив мене, так щиро i з таким задоволеним виглядом, що всi присутнi хором долучилися до нього. То була коротка, але в усьому солодка мить, один з тих рiдкiсних моментiв, коли обставини знову розташовуються в iх природному порядку i мстять за гiднiсть людини, принижену мiнливостями долi. Через кiлька хвилин мадемуазель де Брей знову пiдвела на мене очi й попросила мене тоном соромливим i ласкавим принести iй пити. Неважко зрозумiти, що я не змусив ii чекати, але, коли я пiдходив до неi, мене охопило таке тремтiння, що, наливши склянку по самi вiнця, я розхлюпав воду на ii тарiлку i на неi саму. Їi брат легковажно запитав мене, чому я так тремчу. Це запитання нiтрохи мене не пiдбадьорило, а мадемуазель де Брей почервонiла по самiсiнькi вуха.
Тим i закiнчився мiй роман. Читачi помiтять, що i тепер, i в iсторii з панi Базиль, i протягом усього мого життя любовнi захоплення для мене нiколи не закiнчувалися щасливо. Марно моiм улюбленим мiсцем став передпокiй панi де Брей: я не здобувся на жоден знак уваги вiд ii дочки. Вона входила i виходила, не дивлячись на мене, а я ледве наважувався здiйняти на неi очi. Я був навiть такий дурний i незграбний, що одного разу, коли вона, проходячи повз мене, упустила рукавичку, я, замiсть того щоб кинутися до цiеi рукавички, яку менi хотiлося укрити поцiлунками, не наважився зрушити з мiсця i дозволив пiдняти ii товстому грубому лакеевi, якого охоче знищив би. Я остаточно занепав духом, коли помiтив, що не мав щастя сподобатися панi де Брей. Вона не лише не давала менi нiяких розпоряджень, а й завжди вiдмовлялася вiд моiх послуг i, двiчi помiтивши мене у своему передпокоi, дуже сухо запитала, невже у мене немае нiякоi справи. Довелося вiдмовитися вiд цього дорогого менi передпокою. Спочатку менi було шкода, але потiм iншi розваги допомогли менi забути про нього.
Втiхою у погордливостi панi де Брей стала доброта ii свекра, який нарештi звернув на мене увагу. Увечерi пiсля того обiду, про який я розповiв, вiн мав зi мною пiвгодинну розмову i, мабуть, залишився нею задоволений, а я був просто в захватi. Цей добрий старий, хоча й не мав такого розуму, як панi де Верселлi, зате був набагато сердечнiший, i в нього я досяг бiльшого успiху. Вiн велiв менi пiти до його сина, абата Гувона, сказавши, що я йому дуже сподобався, i його прихильнiсть, якщо я зумiю нею скористатися, стане менi у пригодi i допоможе здобути те, чого менi бракуе для становища, яке менi пророчать.
На завтра вранцi я полетiв до пана абата. Вiн прийняв мене не як слугу: посадовив бiля камiна i дуже ласкаво став розпитувати i незабаром переконався, що я нiчого не навчився до кiнця, хоча й учився багато чого. Звернувши особливу увагу на те, що я погано знаю латину, вiн вирiшив давати менi уроки. Ми домовилися, що я приходитиму до нього кожного ранку, починаючи вже з наступного дня. Так, за дивною грою випадку, що часто траплялися в моему життi, я опинився одночасно i вище i нижче свого справжнього звання – учнем i лакеем в одному домi, i, будучи слугою, мав, проте, наставника, який за своiм високим походженням мiг навчати лише королiвських дiтей.
Пан абат Гувон був молодшим сином у родинi, i тому йому була призначена кар’ера епископа i вiн здобув грунтовнiшу освiту, нiж зазвичай набувають сини знатних людей. Його вiдрядили до Сьенського унiверситету, де вiн провчився кiлька рокiв i дiстав досить сильну дозу крускантизму[32 - Крускантизм – лiтературний рух, спрямований на очищення iталiйськоi мови вiд запозичених вульгарних i взагалi «нелiтературних» слiв та зворотiв. Назва походить вiд флорентiйськоi академii Делла Круска.] i став у Туринi майже тим самим, чим був колись у Парижi абат Данжо.[33 - Данжо Луi (1643–1723) – абат, член Французькоi академii, автор праць з граматики.] Огида до теологii спонукала його зайнятися лiтературноi працею, що досить поширено в Італii серед тих, хто обирае кар’еру прелата. Вiн знав багатьох поетiв i сам писав зовсiм непоганi iталiйськi та латинськi вiршi. Одним словом, вiн мав достатнiй смак, щоб формувати i мiй смак i дати деякий лад тiй мiшанинi, якою була напхана моя голова. Але чи то моя балаканина змусила його переоцiнити моi знання, чи то основи латини наганяли на нього нудьгу, але вiн почав з дуже важких речей i, ледве змусивши мене перекласти кiлька байок Федра,[34 - Федр (І ст. до н. е.) – давньоримський байкар.] дав менi Вергiлiя, у якого я майже нiчого не мiг зрозумiти. Так, мабуть, доля хотiла, щоб я багато разiв повертався до вивчення латини i так нiколи ii й не вивчив. Але я працював досить старанно, а пан абат допомагав менi з такою добротою, що спогади про це досi розчулюють мене. Я проводив з ним частину вранiшнiх годин, як для своеi освiти, так i роблячи йому деякi послуги. Але не як лакей – вiн терпiти не мiг, щоб я йому допомагав, а лише писав пiд його диктовку i переписував листи. Цi секретарськi заняття дали менi бiльше користi, нiж уроки. Я не лише вивчив таким чином чисту iталiйську мову, а й полюбив лiтературу i навчився розбиратися в гарних книгах, що не вдавалося менi у Ля Трiбю i що стало менi в пригодi тодi, коли я почав працювати самостiйно.
У ту пору мого життя я почав плекати розумну надiю вийти в люди, не тiшачи себе романтичними перспективами. Пан абат був дуже задоволений мною i всiм говорив про це, а його батько так полюбив мене, що, за словами графа де Фаврiа, розповiв про мене королю. Сама панi де Брей вже не виявляла до мене презирства. Нарештi я став чимось на кшталт домашнього фаворита, на велику заздрiсть решти слуг, якi бачили, що я сподобився честi вчитися у сина господаря, i чудово розумiли, що я не залишуся довго на одному становищi з ними.
Наскiльки я мiг судити про види на мене за кiлькома кинутими мимохiдь словами, про якi задумався лише згодом, менi здавалося, що дiм Солярiв, що прагнув до дипломатичноi кар’ери, а можливо, шукав таким чином пiдходiв i до кар’ери мiнiстерськоi, хотiв заздалегiдь пiдготувати для себе людину талановиту i гiдну, яка, будучи вiд нього в цiлковитiй залежностi, могла б згодом стати ii довiреною особою i з користю служити йому. Цей план графа Гувона був великодушний, розумний, благородний i справдi гiдний знатного сеньйора, доброчесного i передбачливого. Але я не зовсiм розумiв його розмаху, та й дуже розсудливим вiн був для моеi голови i вимагав з мого боку дуже тривалого пiдпорядкування. Мое божевiльне честолюбство шукало щастя тiльки в любовних пригодах. Та оскiльки тут не була замiшана жодна жiнка, цей шлях до успiху здавався менi дуже повiльним, нудним i сумним, тодi як я мав би бачити його тим бiльш гiдним i надiйним саме тому, що справа обходилася без жiнки, бо тi заслуги, яким звичайно протегують жiнки, не вартi, звичайно ж, тих якостей, якi передбачалися в менi.
Усе йшло якнайкраще. Я добився, майже силою, загальноi поваги, злигоднi закiнчилися, на мене стали дивитися як на молоду людину, що подае великi надii, але займае не свое мiсце, i незабаром повинна буде посiсти належне становище. Але моiм мiсцем було не те, яке передрiкали менi, i досягти його менi судилося зовсiм iншими шляхами. Я торкаюся однiеi з характерних рис, властивих менi, i хочу подати ii читачевi, не вдаючись у пояснення.
Хоча в Туринi було багато новонавернених, подiбних до мене, але я не любив бувати в iх товариствi i в мене жодного разу не виникло бажання побачитися з кимось iз них. Але я зустрiчав кiлькох женевцiв, якi не належали до iхнього кола, i з-помiж них якогось Мюссара, на прiзвисько Кривомордий, художника-мiнiатюриста i мого далекого родича. Мюссар довiдався, що я живу у графа де Гувона, i прийшов провiдати мене з iншим женевцем, на iм’я Бакль, з котрим я товаришував у роки свого учнiвства у гравера. Цей Бакль був дуже забавний хлопчина, дуже веселий i великий мастак на витiвки, досить милi в юному вiцi. І ось я раптом зачарувався цим Баклем, та так, що не мiг розлучитися з ним i на мить! Вiн збирався незабаром повернутися до Женеви. Яку втрату належало менi пережити! Я вiдчував, яка вона величезна. Щоб скористатися принаймнi часом, що залишався, я бiльше не розлучався з ним, чи, точнiше, вiн сам не покидав мене, бо спершу я не настiльки утратив розум, аби йти з дому без дозволу. Та незабаром, помiтивши, що вiн цiлком запанував надi мною, перед ним зачинили дверi, i я так обурився, що, забувши про все, окрiм мого друга Бакля, не ходив уже нi до абата, нi до графа, i вдома мене бiльше не бачили. Менi вичитали, але я не послухався. Менi погрозили вiдмовити вiд дому. Ця погроза мене й занапастила: вона навела мене на думку пiти разом з Баклем.
З цiеi хвилини для мене не iснувало нiякоi iншоi радостi, iншоi долi, iншого щастя, окрiм можливостi зробити подiбну подорож, у кiнцi якоi до того ж, хоча i в безмежнiй далечiнi, звабливим вогником свiтився образ панi де Варенс; бо повертатися до Женеви я й гадки не мав. Гори, луки, гаi, струмки, села нескiнченною вервечкою линули перед моiм затуманеним зором, i менi здавалося, що ця чудесна мандрiвка поглине все мое життя. Я iз захопленням згадував, яким чарiвним був шлях у Турин. Як же воно буде, коли до всiеi краси свободи додасться приемне товариство хлопця мого вiку, моiх схильностей i веселоi вдачi, нiхто не турбуватиме i не змушуватиме нас, i ми зможемо прямувати куди завгодно i зупинятися, де нам заманеться! Треба було бути божевiльним, щоб знехтувати подiбним щастям ради честолюбних задумiв, до здiйснення яких вiв повiльний, важкий i ненадiйний шлях. Вони, незважаючи на весь свiй блиск, не вартi i чвертi години справжньоi втiхи i свободи у молодих лiтах!
Сповнений цих мудрих фантазiй, я став поводитися так, що мене зрештою вигнали, але добився я цього не без зусиль. Якось увечерi, коли я повернувся, метрдотель повiдомив мене вiд iменi графа, що мене вiдпускають на всi чотири вiтри. Саме цього менi й потрiбно було, оскiльки, мимоволi вiдчуваючи всю безглуздiсть своеi поведiнки, я тепер мiг звинувачувати iнших у несправедливостi й невдячностi, розраховуючи таким чином скласти на них власну провину i виправдати у своiх очах рiшення, ухвалене нiбито з потреби. Вiд iменi графа де Фаврiа мене попросили, щоб наступного ранку, перш нiж iхати, я зайшов переговорити з ним. Бачачи, що я геть здурiв i можу не виконати й цього, метрдотель вручив менi деяку суму грошей, якоi я, безперечно, не заслужив, бо менi не призначили певноi платнi, не маючи намiру надовго залишати мене в лакеях.
Граф де Фаврiа, дарма що був молодий i легковажний, мав зi мною iз цього приводу дуже серйозну i, вiзьму на себе смiливiсть сказати, дуже ласкаву розмову. Описавши у зворушливих i втiшних для мене висловах турботи свого дядька й намiри свого дiда, вiн живо змалював менi все, що я втрачаю, поспiшаючи назустрiч своiй загибелi, i запропонував менi примирення, вимагаючи вiд мене единого – покласти край дружбi з цим маленьким негiдником.
Було очевидно, що вiн говорить усе це не вiд свого iменi, i я, незважаючи на свое безглузде заслiплення, вiдчув усю доброту мого старого благодiйника i був украй зворушений. Але ця дорога моему серцю подорож остаточно посiла мою уяву, i вже нiщо не могло здолати ii привабливоi сили. Я був у нестямi. Набравшись упертостi, черствостi й гордостi, я зарозумiло вiдповiв, що мене вигнано, я це прийняв, тепер уже не час змiнювати рiшення i, хоч би що трапилося зi мною в життi, я твердо вирiшив, що нiколи не дозволю виганяти себе двiчi з одного будинку. Тодi цей молодий чоловiк у справедливому обуреннi назвав мене так, як я цього заслужив, за плечi виштовхав мене зi своеi кiмнати i гримнув за мною дверима. Але я пiшов трiумфуючи, нiби здобув найбiльшу перемогу, i з остраху, що менi доведеться витримати другу битву, утiк як негiдник, не подякувавши пановi абату за його доброту.
Аби зрозумiти всю силу мого божевiлля в ту хвилину, треба знати, до якоi мiри мое серце здатне спалахувати через дрiбницi i з якою силою заволодiвае моею уявою предмет, що захоплюе ii, хоч яким би нiкчемним вiн був. Найбезглуздiшi, найлегковажнiшi, найхимернiшi плани пiдтримують у такi хвилини мою улюблену iдею i переконують у ii здiйснимостi. Хто повiрить, що в дев’ятнадцять рокiв можна будувати все свое майбутне на якiйсь порожнiй склянцi? Тож послухайте!
Абат де Гувон за кiлька тижнiв до цього подарував менi Геронiв водограй,[35 - Герон Александрiйський (друга половина I ст. до н. е.) – давньогрецький математик i механiк, якого вважають найбiльшим винахiдником. Геронiв водограй – механiзм, де вода ллеться пiд дiею тиску на воду i на повiтря.] дуже гарний, вiд якого я був у захватi. Постiйно приводячи його в дiю i не припиняючи говорити про нашу подорож, ми з мудрим Баклем вирiшили, що цей водограй може допомогти нашiй подорожi i сприяти ii тривалостi.
Чи е на свiтi щось цiкавiше за Геронiв водограй? Ми звели будiвлю нашого майбутнього благополуччя на цiй основi. У кожному селi ми почнемо збирати селян навколо нашого водограю, i тодi обiди й усякi смачнi страви посиплються на нас тим щедрiше, що, на наше переконання, iжа нiчого не коштуе тим, хто ii збирае, i якщо цi люди не бiжать наввипередки годувати всiх перехожих, то з iхнього боку це звичайна скнарiсть. Ми уявляли, що повсюди стрiчатимемо лише бенкети та весiлля, i розраховували, що, не витрачаючи нiчого, окрiм повiтря зi своiх легень i води з водограю, зможемо за допомогою його дiйти з П’емонта у Савойю, у Францiю i куди завгодно. Ми без кiнця планували нашi подорожi, i якщо збиралися прямувати спершу на пiвнiч, то радше задля втiхи зробити перехiд через Альпи, нiж передбачаючи необхiднiсть де-небудь зупинитися.
Такий був план, з яким я виступив у похiд, без жалю покинувши свого покровителя, наставника, заняття, надii i майже забезпечене майбутне, для того щоб почати життя справжнього мандрiвця. Прощавай, столице, прощай, придворний блиск, честолюбство, кохання, красунi i незвичайнi пригоди, сподiвання яких торiк привело мене сюди! Я вирушаю в дорогу зi своiм водограем i з другом Баклем, з напiвпорожнiм гаманцем, але iз серцем, сповненим радостi, i думаючи лише про те, щоб тiшитися щастям мандрiвного життя, мрiя про яке поклала край моiм блискучим задумам.
Я зробив цю дивну подорож майже так само приемно, як i сподiвався, але не зовсiм так, як нам гадалося. Хоча наш водограй i розважав якусь часинку хазяйок i служниць у шинках, вони все-таки брали з нас плату. Але це нас анiтрохи не бентежило, i ми розраховували скористатися водограем аж тодi, коли зовсiм забракне грошей. Прикрий випадок позбавив нас клопоту: бiля Брамана водограй розбився, i саме вчасно, бо ми обидва вiдчували, не наважуючись у цьому признатися, що вiн почав нам набридати. Ця пригода додала нам ще бiльше веселощiв, i ми вiд душi реготали зi своеi легковажностi, згадуючи, як ми геть забули про те, що наш одяг i черевики зносяться, i думали, що за допомогою нашого водограю зможемо поповнити свiй гардероб. Ми продовжували свою подорож так само весело, як i почали, але стали дещо прямiше рухатися до мети, до якоi пiдштовхував нас помiтно схудлий гаманець.
У Шамберi я почав замислюватися, але не про свiй безглуздий вчинок, бо, як нiхто, умiв швидко знаходити примирення з власним минулим, а про той прийом, що чекав на мене у панi де Варенс, оскiльки своею домiвкою я вважав саме ii дiм. Я писав iй про те, що вступив на службу до графа Гувона, вона знала, як там зi мною поводились, i, радiючи за мене, дала менi кiлька слушних порад щодо того, як я повинен вiдповiдати на добре ставлення до себе. Вона вважала мое щастя забезпеченим, якщо тiльки я сам з власноi вини не зруйную його. Що ж вона скаже, побачивши мене у себе? Менi й на думку не спадало, що вона може не пустити мене на порiг, але я побоювався, що завдав iй прикрощiв, боявся ii докорiв, гiрших для мене, нiж злиднi. Я вирiшив стерпiти все мовчки i зробити все можливе, щоб розрадити ii. У цiлому свiтi бачив я тепер тiльки ii: життя без ii ласки здавалося менi неможливим.
Та найбiльше мене турбував мiй супутник: я не хотiв обтяжувати панi де Варенс пiклуванням ще й про нього, але боявся, що менi нелегко буде спекатися його. Я пiдготував нашу розлуку, виявивши до нього холоднiсть в останнiй день. Цей дивак чудово зрозумiв мене; вiн був божевiльним, але не дурнем. Я думав, що вiн засмутиться моею непостiйнiстю, але помилився – мого товариша Бакля нiщо не могло засмутити. Тiльки-но ми увiйшли в Ансi, як вiн сказав менi: «Ось ти i вдома», поцiлував мене на прощання, крутнувся на однiй нозi i зник. Я бiльше нiколи нiчого не чув про нього. Наше знайомство i дружба тривали близько шести тижнiв, але наслiдки iх триватимуть усе мое життя.
Як калатало мое серце, коли я пiдходив до будинку панi де Варенс! Ноги менi пiдломлювались, в очах потемнiло, я нiчого не бачив, нiчого не чув i нiкого б не впiзнав. Я мусив кiлька разiв зупинитися, щоб перевести дух i трохи оговтатись. Невже страх не дiстати допомоги, якоi я потребував, змушував мене так хвилюватись? Але хiба може в моему вiцi страх перед голодною смертю викликати таку тривогу? Нi, нi, з усiею чеснiстю i гордiстю мушу сказати, що нiколи в життi серцем моiм не керувала користь, так само як i бiднiсть нездатна була змусити його стискатися вiд страху. Протягом усього свого життя, мiнливого i багатого на незгоди, часто залишаючись без притулку i шматка хлiба, я завжди був однаково байдужий i до багатства, i до злиднiв. У разi потреби я мiг би стати злодiем чи жебраком, але нiколи б не засмучувався через те, що дiйшов до крайньоi межi. Мало хто зазнав стiльки страждань, як я, мало хто пролив у своему життi стiльки слiз, але жодного разу бiднiсть чи страх перед нею не вирвали у мене анi зiтхання, анi сльозинки. Попри мiнливостi долi, душа моя знала справжнi радiсть i горе, якi не залежать вiд добробуту; i я вiдчував себе найнещаснiшим iз смертних саме в той час, коли нiчого необхiдного не потребував.
Ледве я став перед очима панi де Варенс, як вигляд ii мене заспокоiв. Я затремтiв, почувши перший звук ii голосу, кинувся до ii нiг i в поривi щироi радостi припав устами до ii руки. Не знаю, чи встигла вона отримати звiстку про мене, але я помiтив на ii обличчi мало здивування i не побачив нiякого горя. «Бiдний хлопчику! – нiжно сказала вона менi. – Ось ти й повернувся. Я добре знала, що ти надто молодий для такоi подорожi, i дуже рада, що вона принаймнi не так погано скiнчилася, як я боялася». Потiм вона змусила мене розповiсти мою недовгу iсторiю, i я переповiв ii, нiчого не приховуючи, змовчавши лише про деякi подробицi, але щодо решти не щадив себе i не намагався виправдатись.
Постало питання, куди мене помiстити. Вона порадилася зi своею покоiвкою. Пiд час цього обговорення я затамував подих; але, почувши, що житиму в ii будинку, я насилу мiг стримати радiсть. Бачачи, як вузлик з моiми речами переносять до призначеноi менi кiмнати, я вiдчув майже те саме, що вiдчував Сен-Пре,[36 - Сен-Пре та Юлiя кохають одне одного протягом багатьох рокiв. Тут маеться на увазi епiзод, коли пiсля довготривалоi кругосвiтньоi мандрiвки Сен-Пре отримав запрошення вiд Юлii та ii чоловiка Вольмара пожити в iхньому маетку.] коли його екiпаж ставили у повiтку панi де Вольмар.[37 - Дiйовi особи з роману Руссо «Нова Елоiза».] До всього я мав приемнiсть дiзнатися, що ця ласка не буде тимчасовою, бо в ту хвилину, коли мене вважали зайнятим чимось iншим, я почув, як вона сказала: «Хай говорять, що хочуть, але якщо Провидiння знову привело його до мене, я його вже не залишу».
І ось нарештi я оселився у неi. Проте ще не тiеi митi почалися найщасливiшi днi мого життя; хоча мое оселення у панi де Варенс i пiдготувало iх. Хоча серцева чутливiсть, що дае нам змогу знаходити насолоду в нас самих, – дар природи, а може, й продукт органiзацii, вона потребуе певних умов, щоб розвиватися. Без таких сприятливих умов людина, чутлива вiд народження, нiчого не вiдчуе i помре, так i не пiзнавши свого ества. Майже таким був я доти i таким, мабуть, залишився б назавжди, якби нiколи не знав панi де Варенс чи якби, навiть пiзнавши ii, не прожив поряд з нею так довго, що набув солодкоi звички до нiжних почуттiв, якi вона у мене збудила. Наважуся стверджувати, що той, хто визнае лише чуттеве кохання, не пережив ще найсолодшого, що е в життi. Я знаю iнше почуття, можливо, не таке бурхливе, але в тисячу разiв прекраснiше. Воно iнодi поеднуеться з коханням, але часто живе й окремо вiд нього. Це почуття не тiльки дружба – воно пристраснiше, нiжнiше, i я не уявляю, щоб його можна було вiдчути до iстоти тiеi самоi статi; принаймнi я був таким другом, яким рiдко бувае людина, але нiколи не зазнавав такого почуття до своiх друзiв. Усе це неясно, але з’ясуеться згодом, бо по-справжньому описати почуття можна лише в його виявах.
Панi де Варенс жила в старому, але досить великому будинку, де була простора запасна кiмната, що правила iй за вiтальню. У нiй мене й оселили. Вiкнами вона виходила у провулок, у якому, як я згадував, ми вперше зустрiлися i де, за струмком i садами, виднiли поля. Цей краевид не мiг залишити байдужим юного мешканця кiмнати. Вперше пiсля Боссе у мене була зелень перед вiкнами. Завжди замурований у стiнах, я бачив перед собою тiльки дахи та сiрi вулицi. Якою ж солодкою здалася менi ця нова для мене картина! Вона ще дужче посилила мою схильнiсть до нiжностi. У цьому чарiвному пейзажi я бачив ще одне з благодiянь моеi милоi господинi: менi здавалося, що вона зробила це навмисно для мене. У мрiях я спокiйно линув за мiсто разом з нею, бачив ii всюди серед маева квiтiв i зеленi, ii чарiвнiсть зливалася в моiх очах з чарiвнiстю весни. Мое серце, до цього часу обмежене, вiдчуло себе привiльно на цих просторах, менi легше дихалося серед дерев.
У панi де Варенс не було тiеi пишноти, яку я бачив у Туринi, але у неi панувала охайнiсть, благопристойнiсть i той патрiархальний достаток, який нiколи не переходить у розкiш. У неi було мало срiбного посуду, зовсiм не було фарфору, на кухнi не готувалася дичина, а в льосi не зберiгалися закордоннi вина, але i в тому i в тому примiщеннi було досить припасiв, щоб нагодувати кого завгодно, i у фаянсових чашках подавалася чудова кава. Хоч би хто заходив навiдати ii, його завжди запрошували пообiдати разом з нею або у неi в будинку, i жоден робiтник, посильний чи подорожнiй не пiшов од неi, не попоiвши чи не попивши. Їi прислуга складалася з покоiвки, досить миловидноi дiвчини на iм’я Мерсере, уродженки Фрiбура;[38 - Фрiбур – мiсто на заходi Швейцарii.] лакея з ii рiдних краiв, котрого звали Клод Ане – про нього буде мова попереду; куховарки та двох носiiв, якi приходили лише тодi, коли вона йшла в гостi, що, втiм, бувало нечасто. Ось на що витрачалися двi тисячi лiврiв ренти, але й цi невеликi доходи, за вмiлого використання, покрили б усi витрати в краiнi, де земля родюча, а грошi – рiдкiсть. На жаль, ощадливiсть нiколи не належала до ii чеснот: вона залiзала в борги, розплачувалася, грошi як приходили до неi, так i йшли вiд неi.
Їi домашне життя було саме таким, яке запровадив би я сам: можна уявити, з яким задоволенням я його дотримував. Менi не подобалося лише подовгу просиджувати за столом. Вона погано переносила перший запах супу та iнших страв, вiн доводив ii майже до непритомностi, i напад огиди минав не скоро. Потроху вона давала собi раду, починала розмовляти, але нiчого не iла. І лише через пiвгодини куштувала перший шматочок. За такий час я тричi устиг би пообiдати, моя трапеза закiнчувалася задовго до того, як вона лише починала свою. За компанiю я знову починав iсти, тож iв за двох, i це менi не вадило. Я тим дужче вiддавався солодкому почуттю достатку, яке переживав поруч з нею, що до цього достатку не домiшувалося найменшоi тривоги про засоби для його пiдтримання. Ще не будучи цiлком посвячений у ii справи, я думав, що вона завжди зможе жити так, як живе тепер. Згодом я мав у ii будинку тi самi радостi життя, але, краще знаючи реальний стан справ i бачачи, що витрати перевищують доходи, вже не мiг тiшитися ними з колишнiм спокоем. Передбачливiсть завжди отруювала менi втiху. Даремно я заглядав у майбутне, я нiколи не мiг уникнути його.
З першого ж дня мiж нами запанувала найнiжнiша невимушенiсть, i такою вона залишалася до кiнця ii життя. Вона називала мене «маленький», я звав ii «матуся», i ми назавжди залишилися одне для одного «маленьким» i «матусею», навiть коли час майже стер рiзницю в нашому вiцi. Я вважаю, що цi два iменi чудово передають стиль i простоту нашого ставлення одне до одного i особливо наших сердечних стосункiв. Вона була для мене найнiжнiшою матiр’ю, що нiколи не шукала втiхи для себе, а завжди дбала про мое благо. До моеi ж власноi прихильностi хоча й домiшувалася чуттевiсть, але не змiнювала ii природи, а лише робила ii ще вишуканiшою, оп’яняючи мене усвiдомленням молодостi i краси моеi матусi, яку менi приемно було пестити. Я кажу «пестити» в буквальному розумiннi, бо вона не шкодувала для мене поцiлункiв i найнiжнiших материнських пестощiв, i менi нiколи не спадало на думку зловживати ними. Читач зауважить, що врештi-решт ми перейшли до стосункiв дещо iнших, – згоден, але треба почекати, я не можу розповiсти все одразу.
Мить нашоi першоi зустрiчi залишилася единою воiстину пристрасною хвилиною, та й викликане було мое хвилювання здивуванням. Моi нескромнi погляди нiколи не проникали пiд ii шийну хусточку, хоча ледь прихована округлiсть у цьому мiсцi могла б привернути мою увагу. Не вiдчуваючи поруч з нею нi поривiв, анi бажань, я перебував у чудовому спокоi i тiшився сам не знаючи чим. Я прожив би так усе свое життя i навiть вiчнiсть, не нудьгуючи жодноi митi. З нею однiею я нiколи не почував тiеi сухостi в розмовi, яка перетворюе для мене на тортури обов’язок пiдтримувати ii. Нашi розмови на самотi були не розмовами, а радше невичерпною балаканиною, припинити яку могло лише чиесь втручання. Тепер уже не треба було змушувати мене говорити, – радше, треба було просити мене помовчати. Обмiрковуючи своi плани, вона часто впадала у мрiйливiсть. Що ж! Я дозволяв iй мрiяти, замовкав i, споглядаючи ii, був найщасливiшим зi смертних. У мене була ще одна дуже дивна звичка. Не домагаючись вiд неi особливих пестощiв наодинцi, я, проте, невпинно шукав iх i тiшився ними з пристрастю, що переходила в лють, коли надокучливi люди порушували iх. Тiльки-но хтось заходив, чоловiк чи жiнка – байдуже, я невдоволено йшов геть, не бажаючи залишатися з нею при стороннiх. Я йшов до ii передпокою лiчити хвилини, тисячу разiв проклинаючи цих щоденних вiдвiдувачiв i не розумiючи, про що вони можуть так довго говорити з нею, коли у мене самого залишалося стiльки недомовленого.
Всю силу своеi прихильностi я вiдчував лише тодi, коли ii не бачив. Бачачи ii, я просто радiв, але коли ii не було, мiй неспокiй доходив до страждання. Потреба жити поруч з нею викликала у мене пориви розчулення, що часто доходили до слiз. Я завжди пам’ятатиму, як одного разу на велике свято, поки вона була на всенощнiй, я пiшов погуляти за мiсто. Серце мое було сповнене ii образом i палким бажанням провести всi днi бiля неi. У мене вистачило здорового глузду, щоб зрозумiти, що зараз це неможливо i що щастя, яким я тiшуся, буде нетривале. Це надавало моiй мрiйливостi сумного вiдтiнку, у якому, втiм, не було нiчого похмурого i який пом’якшувався надiею. Передзвiн, що завжди дивно хвилював мене, щебет птахiв, погiдна днина, чарiвний краевид, розкиданi скрiзь сiльськi будиночки, якi я подумки уявляв нашим спiльним житлом, – усе це так переповнило мене живими i нiжними, сумними i зворушливими переживаннями, що я вiдчував себе, як в екстазi, перенесеним у той щасливий час i те щасливе мiсце, де згодом серце мое натiшилося нею в цiлковитому блаженствi i в невимовних захопленнях, без думки про задоволення плотi. Нiколи, наскiльки я пам’ятаю, не проникав я в майбутне з такою силою i яснiстю, як тодi. І вiд згадування про цю мрiю, коли вона здiйснилася, найбiльше мене вражало те, що я знайшов усе точнiсiнько таким, яким i уявляв собi. Якщо коли-небудь сон наяву нагадував пророче видiння, це було, звичайно, цього разу. Я помилився лише щодо його тривалостi, оскiльки в моiй уявi в непорушному спокоi спливали днi, роки, цiле життя, тодi як насправдi все це тривало якусь мить. На жаль! Мое найтривалiше щастя було у мрiях.
Я нiколи не закiнчив би, якби почав удаватися в подробицi всiх божевiль, на якi штовхала мене думка про мою любу матусю, коли ii не було поруч зi мною. Скiльки разiв цiлував я свое лiжко, уявляючи, нiби вона спала на ньому, штори i всi меблi в моiй кiмнатi, адже вони належали iй i iх торкалася ii прекрасна рука. Я простягався на пiдлозi з думкою про те, що по нiй ступали ii ноги. Інодi i в ii присутностi я робив якiсь дурницi, якi могло викликати, здаеться, лише найпалкiше кохання. Одного разу за столом, у ту мить, коли вона клала шматок у рот, я скрикнув, побачивши на ньому волосину. Вона злякано кинула шматок на тарiлку, я жадiбно схопив його i проковтнув. Одне слово, мiж мною i найпалкiшим коханцем була одна, але суттева вiдмiннiсть, але ця вiдмiннiсть i робила мое тодiшне становище майже незбагненним для розуму.
Я повернувся з Італii не зовсiм таким, яким вирушав туди, але яким у моему вiцi нiхто звiдти, можливо, не повертався. Я зберiг не душевну, а лише тiлесну невиннiсть. Я вiдчув вiковi змiни, мiй неспокiйний темперамент нарештi прокинувся. Його перший i цiлком мимовiльний вибух змусив мене злякатися за свое здоров’я, i це краще, нiж будь-що iнше, iлюструе невiдання, в якому я перебував доти. Незабаром, заспокоiвшись, я пiзнав небезпечну замiну, яка обманюе природу i рятуе молодих людей моеi вдачi вiд справжньоi розпусти за рахунок iх здоров’я, сили, а iнодi й самого життя. Цей порок дуже зручний, бо щадить сором’язливiсть i несмiливiсть юнакiв, i мае особливу привабливiсть для людей з жвавою уявою, даючи iм, так би мовити, можливiсть розпоряджатися всiма жiнками i пiдкорювати своiм бажанням будь-яких красунь, не потребуючи iхньоi згоди. Захоплений цiею згубною перевагою, я почав руйнувати мiцний органiзм, що його дарувала менi природа i який на той час цiлком розвинувся. Додайте до цiеi схильностi обстановку, в якiй я тодi був, живучи у гарноi жiнки, лелiючи образ ii у глибинi свого серця, постiйно зустрiчаючись iз нею вдень, оточений вечорами предметами, що нагадували менi про неi, засинаючи в лiжку, в якому вона спала ранiше. Скiльки приводiв для збудження!
Читач, уявивши все це собi, вже дивитиметься на мене, як на ледь живого. Однак саме те, що мало мене занапастити, мене й урятувало, принаймнi на якийсь час. Сп’янiлий щастям жити поруч з нею, палким бажанням провести з нею всi моi днi, я завжди бачив у нiй лише нiжну матусю, милу сестру, чарiвну подругу i нiчого бiльше. Я завжди бачив ii однаковою i незмiнною i не бачив нiкого, окрiм неi. Образ ii, що постiйно перебував у моему серцi, не залишав у ньому мiсця нi для якоi iншоi жiнки. Вона була для мене единою жiнкою на свiтi, i надзвичайна нiжнiсть почуттiв, якi вона в менi збуджувала, не залишаючи часу прокинутися моiй чуттевостi, оберiгала мене як вiд неi самоi, так i вiд усiх iнших жiнок. Одне слово, я був розсудливий, бо кохав ii. Хай той, хто зможе, скаже, на пiдставi мого нечiткого опису своiх вiдчуттiв, якою була моя прихильнiсть до неi. Я ж можу сказати про це лише одне: якщо мое почуття здаеться досить дивним читачевi, то згодом видасться йому ще дивнiшим.
Отак я жив – якнайприемнiше на свiтi, хоча був зайнятий справами, якi подобалися менi найменше. Треба було складати проекти, вести рахунки, переписувати рецепти, а також сортувати трави, розтирати мiнеральнi порошки, дивитися за ретортами. Усi цi заняття раз у раз переривалися появою численних вiдвiдувачiв, жебракiв, перехожих. Доводилося одночасно розмовляти з солдатом, аптекарем, канонiком, знатною панi, послушником. Я лаявся, бурчав, проклинав, посилав до дiдька весь цей клятий набрiд. Але панi Варенс на все дивилася весело, а моя лютiсть змушувала ii смiятися до слiз. Особливо ii смiшило те, що я тим бiльше лютився, що й сам не мiг стриматися вiд смiху. Цi маленькi перерви, коли я мiг собi на втiху побурчати, були чарiвнi, i якщо пiд час такоi пересварки приходив новий докучливий вiдвiдувач, вона вмiла зробити i його засобом для розваги, пiдступно затягуючи вiзит i кидаючи на мене погляди, за якi я охоче вiдлупцював би ii. Вона ледве стримувалася вiд смiху, бачачи, як я, змушуваний правилами благопристойностi стримувати себе, дивився на неi очима одержимого, тодi як глибоко в душi i навiть наперекiр самому собi я не мiг не усвiдомлювати, що все це надзвичайно комiчно.
Все це хоча само по собi менi й не подобалося, проте розважало мене, оскiльки було частиною того способу життя, який здавався менi чарiвним. Нiщо з того, що вiдбувалося навколо мене, нiщо з того, що мене змушували робити, не було менi до смаку, але все це було менi до серця. Думаю, врештi-решт, я полюбив би i медицину, якби моя огида до неi не викликала кумедних сцен, що невпинно розважали нас; це мистецтво, можливо, вперше мало подiбний вплив. Я стверджував, що можу визначити медичну книгу за запахом, i, що найсмiшнiше, рiдко помилявся. Вона змушувала мене знiмати пробу з найогиднiших лiкiв. Марно я намагався тiкати чи захищатися! Незважаючи на мiй спротив i жахливi гримаси, хотiв я того чи нi, але коли я бачив, як ii гарненькi пальчики, забрудненi лiками, наближаються до моiх губ, я здавався, i менi не залишалося нiчого iншого, як вiдкрити рота i облизати iх. Коли б хтось побачив, як ми, з вигуками i смiхом, бiгаемо по кiмнатi, вiн мiг би подумати, що тут розiгрують фарс, а не займаються приготуванням опiату чи елiксиру.
Але не весь мiй час проходив у подiбних дитячих пустощах. У свiй кiмнатi я знайшов кiлька книжок: «Глядач», твори Пуфендорфа,[39 - Пуфендорф Самуель фон (1632–1694) – нiмецький iсторик та юрист, один з основоположникiв теорii природного права. Його твори, у тому числi «Про закон природи i народiв», були перекладенi кiлькома европейськими мовами.] Сент-Евремона[40 - Сент-Евремон Шарль Марготель де Сен-Денi (1613–1703) – французький письменник i фiлософ-моралiст, який iстотно вплинув на розвиток французькоi лiтератури i публiцистики.] i «Генрiаду».[41 - «Генрiада» – епiчна поема Вольтера (1723) про подii часiв правлiння Генрiха IV.]
Хоча моя колишня пристрасть до читання охолола, знiчев’я я читав усе потроху. Особливо менi сподобався «Глядач» i дав менi багато користi. Абат де Гувон навчив мене читати не так жадiбно, але вдумливiше: таке читання давало бiльше поживи моему розуму. Я привчив себе мiркувати про стиль, про витонченi звороти мови, навчився вiдрiзняти чисту французьку мову вiд мiсцевих говiрок. Так, наприклад, я позбувся однiеi орфографiчноi помилки, властивоi всiм уродженцям Женеви, завдяки оцим двом вiршам з «Генрiади»:
Soit qu’un ancien respect pour le sang de leurs ma?tres
Parl?t encore pour lui dans le coeur de ces tra?tres1.[42 - Можливо, давня повага до кровi iхнiх володарiв заговорила на його користь у серцях цих зрадникiв (фр.).]
Слово «parl?t», що здивувало мене своiм правописом, показало менi, що в третiй особi умовного способу треба писати лiтеру t, тодi як досi я писав i вимовляв «parla», як минулий доконаний.
Інодi я розмовляв з матусею з приводу прочитаного, iнодi читав iй уголос: це дуже тiшило мене, а разом з тим читання гарних книг дало менi користь. Я вже говорив, що панi де Варенс мала освiчений розум. Тодi вiн був ще в своему розквiтi. Багато письменникiв намагалися iй сподобатися i навчили ii розумiтися на лiтературних творах. Смак у неi був, якщо можна так висловитися, трохи протестантський; вона одно говорила про Бейля i вельми шанувала Сент-Евремона, який давно помер для Францii. Та це не завадило iй знати гарну лiтературу i добре говорити про неi. Вона здобула виховання у добiрному товариствi i, приiхавши до Савойi ще юною, у приемному спiлкуваннi з мiсцевою знаттю позбулася того манiрного тону мешканцiв кантону Во, де жiнки вважають дотепнiсть ознакою свiтськостi й умiють говорити лише епiграмами.
Хоча вона бачила придворне життя мимохiдь i встигла лише окинути його швидким поглядом, iй цього цiлком вистачило, щоб зрозумiти його. Вона назавжди зберегла там друзiв i, незважаючи на приховану заздрiсть i балачки, викликанi ii поведiнкою та боргами, так i не втратила своеi пенсii. Вона знала вище товариство й умiла робити висновки з того, що бачила. Цi висновки були улюбленою темою ii розмов, i, зважаючи на моi химернi iдеi, якраз подiбнi настанови були менi потрiбнi над усе. Ми разом читали Ля Брюера, вiн подобався iй бiльше, нiж Ларошфуко – автор книги сумноi i невтiшноi, а надто за молодих лiт, коли ми не любимо бачити людину такою, якою вона е. Моралiзуючи, вона iнодi розгублювалася в довгих мiркуваннях, але я цiлував ii вуста або руки, набирався терпiння, i ii довгi тиради не наганяли на мене нудьгу.
Таке життя було надто солодким, аби тривати довго. Я це вiдчував, i лише страх, що воно закiнчиться, затьмарював мое щастя. За жартами матуся вивчала мене, спостерiгала за мною, розпитувала й укладала безлiч планiв мого майбутнього, без яких я чудово мiг би обiйтися. На щастя, не досить було вивчити моi схильностi, моi смаки, моi маленькi таланти: треба було або знайти, або створити можливiсть дiстати з них користь, а для цього потрiбен був час. Перебiльшена думка цiеi бiдноi жiнки про моi переваги вiдсовувала мить iх реального застосування, роблячи ii розбiрливiшою у виборi засобiв. Одне слово, усе йшло згiдно з моiми бажаннями завдяки ii гарнiй думцi про мене.
Але iй довелося змiнити свою думку, а менi – забути про спокiй. Один з ii родичiв, пан д’Обон, приiхав навiдати ii. Це була людина дуже розумна, великий iнтриган i такий самий генiй щодо проектiв, як i вона. Проте його проекти не доводили його до банкрутства, вiн був свого роду авантюрист. Вiн запропонував кардиналовi де Флерi план дуже складноi лотереi, що не дiстав схвалення. Тодi вiн запропонував його при туринському дворi, де цей план охоче прийняли i здiйснили. Вiн зупинився на деякий час в Ансi i закохався тут у дружину iнтенданта, дуже приемну жiнку, цiлком до мого смаку i едину, кого я з радiстю зустрiчав у матусi. Пан д’Обон побачив мене, його родичка розповiла йому про мене, i вiн узявся проекзаменувати мене, щоб зрозумiти, на що я здатний, i пiдшукати менi мiсце, якщо в мене вiдшукаються непоганi здiбностi.
Двiчi чи тричi вранцi панi де Варенс посилала мене до нього пiд приводом якихось доручень, не попередивши мене нi про що. Вiн спритно розговорив мене, пiдбадьорив, дав вiдчути, нiби йому подобаеться розмовляти зi мною без стороннiх, i почав базiкати зi мною про всякi дурницi, не подаючи знаку, що спостерiгае за мною. Я був зачарований, а вiн у результатi своiх спостережень дiйшов висновку, що, незважаючи на мою багатообiцяючу зовнiшнiсть i мое жваве обличчя, я коли i не зовсiм позбавлений здiбностей, то в усякому разi, не надто розумний, не вмiю мислити, майже нiчого не знаю, – одне слово, з усякого погляду надзвичайно обмежений. На його думку, найбiльшим щастям, на яке я можу розраховувати, стало би мiсце сiльського кюре. Такий був його звiт панi де Варенс. Подiбна думка про мене висловлювалася вже вдруге чи втрете; але не востанне: вирок пана Масрона неодноразово повторювався i згодом.
Причина таких оцiнок дуже тiсно пов’язана з моiм характером i тому потребуе пояснення, адже кожному зрозумiло, що я не можу щиро пiдписатися пiд ними, i, попри iх неупередженiсть, – хай там що б говорили добродii Масрон, д’Обон та iншi, – вiдмовляюся вiрити iм на слово.
Незбагненним для мене самого чином двi властивостi, майже несумiснi, зiйшлися в менi: надто палкий темперамент, яскравi й нестримнi пристрастi – i повiльний процес зародження думок, якi приходять менi до голови завжди iз запiзненням. Можна подумати, що мое серце i мiй розум належать рiзним людям. Почуття швидше за блискавку переповнюе мою душу, але замiсть осяяти мене, воно спалюе i заслiплюе мене. Я все вiдчуваю – i нiчого не бачу. Я запальний i дурний; щоб мислити, менi потрiбна врiвноваженiсть. Дивно, що при цьому я маю досить тонке чуття, проникливiсть, навiть тонкiсть розуму, – але менi потрiбен час. На дозвiллi я складаю чудовi експромти, але жодного разу не зробив i не сказав нiчого путнього вчасно. Я можу дуже добре вести розмову листовно – кажуть, що iспанцi так грають у шахи. Прочитавши десь про савойського герцога, який повернувся назад, щоб гукнути: «Геть з дороги, паризький торговцю!» – я впiзнав у ньому себе.
Ця повiльнiсть думки у поеднаннi iз жвавiстю почуттiв бувае у мене не лише в розмовi, а й тодi, коли я сам чи працюю. Моi думки надзвичайно важко шикуються у мене в головi; вони глухо перевертаються там, шумують, як на дрiжджах, хвилюючи мене, розпалюючи, змушуючи битися мое серце; i серед усього цього сум’яття я нiчого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, менi потрiбен час. Поступово ця буря вщухае, хаос розвiюеться, кожен предмет стае на свое мiсце, але вiдбуваеться це повiльно i лише пiсля довгого й неясного збудження. Ви коли-небудь бували в оперi в Італii? Коли йде змiна декорацiй, у цих великих театрах на сценi пануе неприемний безлад, який тривае досить довго; всi декорацii перемiшанi, iх тягнуть туди-сюди, аж прикро на це дивитись; здаеться – усе от-от упаде; та поступово все улагоджуеться, стае на своi мiсця, i ви здивовано бачите, що ця довга метушня раптом поступилася мiсцем чудовiй виставi. Це дуже нагадуе те, що вiдбуваеться в моiй головi, коли я збираюся писати. Коли б я умiв спочатку зачекати, а потiм уже передати в усiй красi те, що постало таким чином у моему розумi, небагато б авторiв змогли мене перевершити.
Ось чому я пишу так важко. Моi покресленi, переправленi, плутанi й нерозбiрливi рукописи свiдчать про те, яких зусиль вони менi коштували. Немае жодного з-помiж них, який менi не довелося б переписувати чотири або п’ять разiв, перш нiж вiддати у друк. Я нiколи не мiг нiчого створити, сидячи з пером у руцi за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лiсiв i скель, уночi в лiжку, пiд час безсоння. Можна уявити собi, з якою повiльнiстю йде ця робота, особливо у людини, позбавленоi пам’ятi на слова, яка не зумiла за свое життя вивчити i шести вiршiв напам’ять. Деякi своi фрази я подумки переробляв протягом п’яти чи шести ночей, перш нiж мiг записати iх на папiр. Цим пояснюеться i те, що менi краще вдаються твори, що вимагають посидючостi, анiж тi, якi претендують на певну легкiсть стилю, як, наприклад, листи – я нiколи не мiг знайти потрiбного тону для цього жанру, i листування завжди було для мене мукою. Я не можу написати листа на звичайнiсiньку тему, не витративши на це кiлька втомливих годин, а якщо хочу викласти в листi своi безпосереднi думки, то не знаю, як почати i чим закiнчити, тому моi листи – довгий i плутаний набiр слiв; читаючи iх, мене заледве розумiють.
Менi важко не лише висловлювати думки, але й сприймати чужi. Я вивчив людей i вважаю себе досить спостережливим; проте я нiчого не бачу з того, що бачу. Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’ятi, i розумний лише у своiх спогадах. У тому, що мовиться, робиться, вiдбуваеться у моiй присутностi, я зовсiм нiчого не розумiю. Зовнiшня ознака – ось що вражае мене. Але потiм усе повертаеться, i я згадую мiсце, час, iнтонацiю, погляд, жест, обставини – нiщо не вислизае вiд мене. І ось тодi зi слiв i вчинкiв я здогадуюся про iхнi мотиви – i рiдко помиляюся.
Якщо навiть наодинцi iз собою я так погано паную над своiм розумом, неважко зрозумiти, який я в розмовi з iншими, коли треба думати вiдразу про тисячу речей, аби сказати до ладу. Самоi лише думки про тисячу умовностей, з яких я щось напевно забуду, достатньо, щоб залякати мене. Я навiть не розумiю, як можна наважитися заговорити в товариствi, адже на кожному словi треба мати на увазi всiх присутнiх, знати iхнi характери, iхнi бiографii, щоб не сказати чогось такого, що може когось образити. Щодо цього свiтськi люди мають велику перевагу: краще знаючи, про що треба змовчати, вони вiдчувають себе впевненiше в тому, що говорять; та навiть i в них часто трапляються помилки. То як воно в товариствi новачку? Вiн i хвилини не в змозi проговорити безкарно. У розмовi вiч-на-вiч ще гiрша незручнiсть, а саме: необхiднiсть говорити весь час. Якщо до вас звертаються – треба вiдповiдати, якщо замовкають – треба пiдтримувати розмову. Сама ця нестерпна нiяковiсть могла б викликати у менi огиду до товариства. Не уявляю нiчого жахливiшого, нiж обов’язок говорити постiйно i без пiдготовки. Не знаю, чи залежить це вiд моеi смертельноi вiдрази до будь-якого гнiту, але для того, щоб я неминуче сказав якусь дурницю, мене досить змусити безперервно говорити.
Найгiрше те, що я не вмiю мовчати, коли менi нiчого сказати. Саме тодi, нiби бажаючи пошвидше розплатитися зi своiм боргом, я стаю нестримно балакучим. Я поквапливо бурмочу якiсь безглуздi слова i щасливий, коли виявляеться, що вони нiчого не значать. Попри бажання перемогти чи приховати свою дурiсть, я рiдко уникаю того, щоб не виставити ii напоказ. З тисячi можливих прикладiв я наведу лише один, що припадае не на мою молодiсть, а на той час, коли я, проживши в свiтi кiлька рокiв, уже повинен був би засвоiти його манери i тон, якби це взагалi було для мене можливим.
Якось увечерi сидiв я в товариствi двох великосвiтських жiнок i пана, чие iм’я можна назвати. Це був герцог де Гонто. У кiмнатi, крiм нас, бiльше нiкого не було, i я намагався вставляти своi зауваження в розмову, а тим часом спiврозмовники зовсiм не потребували моеi допомоги. Господиня будинку велiла принести собi опiату, який приймала двiчi на день для шлунка. Інша панi, бачачи ii гримасу, спитала ii смiючись: «Це опiат пана Троншена?[43 - Цими лiками лiкували венеричнi хвороби.]» – «Не думаю», – вiдповiла перша тим самим тоном. «А я думаю, що вiн нiтрохи не кращий», – галантно додав дотепний Руссо. Всi були спантеличенi, нiхто не сказав нi слова i не посмiхнувся, i за мить розмова перейшла на iншу тему. Сказана комусь iншому, моя дурниця лише потiшила б, але я звертався до жiнки, про яку говорили багато чого, i моя дурниця здавалась жахливою, хоча я зовсiм не хотiв ii образити. Менi здаеться, що двое iнших спiврозмовникiв, якi стали свiдками сцени, ледве стримували смiх. Ось якi дотепнi реплiки вириваються у мене вiд бажання щось сказати, коли сказати нема чого. Менi важко забути цей випадок не тiльки тому, що вiн дуже пам’ятний сам по собi, а й тому, що, здаеться менi, вiн мав наслiдки, що дуже часто нагадують менi про нього.
Гадаю, сказаного цiлком досить, щоб зрозумiти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навiть проникливим людям. А найгiрше те, що моя фiзiономiя й очi обiцяють бiльше, а обдуренi сподiвання роблять мою дурiсть ще разючiшою для iнших. Цi подробицi варто знати, щоб зрозумiти подальшу розповiдь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинкiв, якi зазвичай приписують моiй нетовариськiй вдачi, що менi зовсiм не властива. Я любив би товариство, як i кожен iнший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тiльки в невигiдному свiтлi, а й зовсiм на себе несхожим. Я вибрав саме те, що менi найбiльше пiдходить, – ховатися вiд свiту й писати. Інакше нiхто нiколи не дiзнався б, чого я вартий, нiхто навiть не пiдозрював би цього. Саме так i трапилося з панi Дюпен, хоча вона була жiнка розумна i хоча у неi я прожив кiлька рокiв; згодом вона сама не раз говорила менi про це. Втiм, бували i деякi винятки, про якi я говоритиму далi.
Визначивши таким чином моi таланти i вiдповiдне для мене становище, залишалося лише дати менi змогу здiйснити свое покликання. Труднiсть полягала в тому, що я не закiнчив навчання i навiть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Панi де Варенс надумала вiдправити мене на якийсь час до семiнарii. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист[44 - Лазаристи – католицьке чернече братство, яке заснував св. Венсан де Поль у XVII ст. Свою назву братство дiстало через те, що орден розташовувався в будинку, який належав ордену св. Лазаря] на iм’я Гро, людина добра, слiпа на одне око, худа, сива, найдотепнiша i найменш педантична з усiх лазаристiв, яких я лише знав, – що, кажучи по правдi, ще не було великою чеснотою. Вiн приходив iнодi до матусi. Вона приймала його нiжно i навiть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи iнодi шнурувати iй корсаж, що вiн i робив досить охоче. Тим часом, як вiн виконував ii прохання, вона метушилася по кiмнатi, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнуркiв, бiгав за нею, буркочучи i щохвилини повторюючи: «Та постривайте ж, панi!». Картина була доволi кумедна.
Пан Гро вiдразу ж пристав на пропозицiю матусi. Вiн задовольнився досить скромною винагородою i взявся навчати мене. Залишалося отримати згоду епископа, який не лише охоче ii дав, а й захотiв оплатити мое навчання. Вiн дозволив менi носити свiтський одяг доти, поки я вiдбуду iспити, за наслiдками яких можна буде судити про моi успiхи.
Яка змiна! Менi довелось пiдкорятися. Я пiшов до семiнарii, як на страту. Що за сумна будiвля – семiнарiя, надто для того, хто приходить туди з будинку чарiвноi жiнки! Я взяв iз собою лише одну книгу, якою скористався з ласки моеi матусi i яка стала для мене великою втiхою. Ви не вгадаете, що це була за книга: то були ноти. Матуся розвивала багато своiх талантiв, i музика була не на останньому мiсцi. У неi був голос, вона непогано спiвала i трохи грала на клавесинi. Вона була така добра, що дала менi кiлька урокiв спiву; довелося почати здалеку, оскiльки я ледве знав i музику наших псалмiв. З десяток жiночих урокiв, до того ж доволi безладних, не лише не навчили мене читати по нотах, але не дали менi уявлення i про четверту частину музичних знакiв. Проте у мене була така пристрасть до цього мистецтва, що я вирiшив спробувати вправлятися самотужки. Ноти, якi я захопив iз собою, були не з найлегших: то були кантати Клерамбо.[45 - Клерамбо – маловiдомий французький композитор XVIII ст.] Можна уявити собi, до якоi мiри я був старанний i наполегливий, якщо я скажу, що, не знаючи нi транспонування, нi рахунку, зумiв розiбрати i безпомилково проспiвати речитатив i першу арiю з кантати «Алфей i Аретуза»;[46 - «Алфей i Аретуза» – бог рiки Алфей закохався у нiмфу Аретузу зi свити Дiани. Рятуючи свою нiмфу вiд Алфея, що гнався за нею, Дiана перетворила ii на джерело, води якого протекли царством Плутона, де побачили зниклу Прозерпiну, i повернулися на землю сицилiйських долин, де ii наздогнав буремний потiк рiки Алфей. Пiсля зiзнання в почуттях бога рiки iхнi води поеднались.] правда, цю арiю так точно скандовано, що досить лише промовляти вiршi згiдно з iх розмiром, щоб потрапити у такт мелодii.
У семiнарii був один клятий лазарист, який вирiшив узятися за мене i змусив мене зненавидiти латину, якоi хотiв навчити. У нього було гладеньке i жирне чорне волосся, темне обличчя, голос буйвола, погляд сови, кабаняча щетина замiсть бороди, сардонiчна посмiшка i неприроднi рухи манекена. Я забув його ненависне iм’я, але його страшне i солодкувате обличчя залишилось у мене в пам’ятi, i я не можу згадувати про нього без огиди. Так i бачу, як вiн зустрiчае мене в коридорi, нахиляе свого засмальцьованого чотирикутного капелюха, запрошуючи мене до себе в кiмнату, яка здавалася менi жахливiшою, нiж в’язниця. Легко уявити, як вiдрiзнявся мiй учитель вiд придворного абата!
Якби я залишався два мiсяцi в руках цього чудовиська, певний, що моя голова не витримала б. Але добрий пан Гро, зауваживши, що я сумний, нiчого не iм i худну, здогадався про причину мого смутку, – та це було й неважко. Вiн вирвав мене з кiгтiв цього звiра, i я несподiвано потрапив до рук найсердечнiшоi людини на свiтi. Це був молодий абат фосиньеранець, на iм’я Гатье, котрий сам проходив семiнарський курс i, з ласки до пана Гро, а може, з людинолюбства, погодився уривати час вiд своiх занять, щоб керувати моiми. Я нiколи не бачив привабливiшого обличчя, нiж у пана Гатье. Вiн був блондин з рудуватою борiдкою, манерою триматися вiн був схожий на своiх землякiв, якi пiд поважною зовнiшнiстю приховують великий розум; але найчудовiшою в ньому була його душа – чутлива, любляча, прихилиста. У його великих блакитних очах свiтилася якась м’якiсть, нiжнiсть i смуток; i, побачивши його, не можна було не вiдчути до нього симпатiю. Дивлячись в очi i вслухаючись у голос цього бiдного молодого хлопця, можна було сказати, нiби вiн здогадуеться про свою долю i вiдчувае себе народженим для того, щоб бути нещасним.
Його характер не суперечив його зовнiшностi: вiн завжди був сповнений люб’язностi i терпiння, здавалося, вiн не вчить мене, а вчиться разом зi мною. Цього цiлком вистачило, щоб я вiдразу його полюбив: його попередник добре пiдготував для цього грунт. Але, незважаючи на те, що вiн присвячував менi багато часу, незважаючи на нашу взаемну добру волю i на його вмiле викладання, я посувався вперед дуже повiльно, хоча працював старанно. Дивно, що, попри мою тямущiсть, я нiколи нiчого не мiг навчитися вiд учителiв, за винятком свого батька i пана Ламберсье. Тiеi дещицi, яку я засвоiв понад це, я навчився сам, як ми побачимо пiзнiше. Мiй розум, що не терпить нiякого примусу, не може пiдкорятися вимогам даноi хвилини, самий страх, що менi не вдасться засвоiти урок, заважае менi бути уважним. Боячись, що моему вчителю урветься терпець, я вдавав, що розумiю, i вiн переходив до наступного предмета, а я вже нiчого не розумiв. Мiй розум працюе за своiм розкладом i не хоче пiдкорятися чужому.
Настав час посвячення в духовний сан. Абат Гатье повернувся дияконом у свою провiнцiю. Вiн забрав iз собою мiй жаль, мою прихильнiсть i вдячнiсть. Моi побажання йому збулися так само мало, як i моi побажання самому собi. Через кiлька рокiв я дiзнався, що, будучи вiкарiем в однiй парафii, вiн прижив дитину з дiвчиною – единою, яку коли-небудь у своему життi кохав цей чоловiк з нiжним серцем. Це викликало страшенний скандал у епархii, що була пiд дуже суворим наглядом. Священики можуть, як правило, бути батьками дiтей лише замiжнiх жiнок. За те, що вiн знехтував цим законом пристойностi, його запроторили у в’язницю, знеславили i позбавили сану. Не знаю, чи вдалося йому згодом полiпшити свое становище, але спогади про його нещастя, що глибоко запало в мое серце, повернулося до мене, коли я писав «Емiля», i я, поеднавши риси Гатье й абата Гема, написав з цих двох поважаних пастирiв свого савойського вiкарiя. Тiшу себе надiею, що копiя не принесла безчестя оригiналам.
Поки я перебував у семiнарii, пан д’Обон був змушений покинути Ансi: пановi iнтенданту не сподобалися залицяння до його дружини. Вiн учинив, як собака на сiнi, бо дуже погано жив з люб’язною панi Корвецi. Його ультрамонтанськi смаки[47 - Тут: гомосексуалiзм.] робили ii для нього зайвою, i вiн поводився з нею так грубо, що йшлося до розлучення. Чорний, як крiт, злодiйкуватий, як сова, пан Корвецi був людиною паскудною, вiн завдав стiльки прикрощiв, що зрештою його прогнали. Кажуть, провансальцi мстять своiм ворогам, складаючи про них пiсеньки, – пан д’Обон вiдомстив за себе комедiею. Вiн надiслав свою п’еску панi де Варенс, яка показала ii менi. П’еса менi сподобалась i викликала у мене бажання написати свою власну, щоб перевiрити, чи справдi я такий дурний, як вважав ii автор. Але здiйснив я свiй намiр лише згодом, у Шамберi,[48 - Шамберi – мiсто на сходi Францii.] написавши «Закоханого в самого себе».[49 - «Закоханий в самого себе» – повна назва комедii Руссо «Нарцис, або Закоханий в самого себе»; написана 1733 р., поставлена у Парижi в 1752 р. Самозакоханим юнаком у творi Руссо постае Валер.] Таким чином, зазначивши в передмовi, що написав п’есу у вiсiмнадцятирiчному вiцi, я на кiлька рокiв збрехав.
Десь на цей самий час припадае подiя, незначна сама по собi, але яка мала наслiдки для мене i наробила багато галасу в суспiльствi тодi, коли я про неi вже забув. Раз на тиждень менi дозволялося залишати семiнарiю. Нема потреби пояснювати, де я проводив цей день. Якось у недiлю, коли я був у матусi, загорiлася одна з будiвель францисканцiв, що прилягала до ii будинку. У тiй будiвлi була груба, i там лежало повнiсiнько хмизу. Вогонь миттю охопив усю будiвлю, вiтер вiдносив язики полум’я до будинку панi де Варенс, наражаючи його на велику небезпеку. Всi кинулися виносити меблi в сад, куди виходили моi колишнi вiкна, на той бiк струмка, про який я вже говорив. Я так розгубився, що почав викидати у вiкна все, що потрапляло менi пiд руку, аж до важкоi кам’яноi ступки, яку за iнших обставин i пiдняти б не змiг, i був готовий викинути навiть велике люстро, якби хтось не стримав мене.
Добрий епископ, який гостював того вечора у матусi, не сидiв склавши руки. Вiн одвiв ii в сад, де став разом з нею та iншими на молитву, тож коли я трохи згодом прийшов туди, то побачив усiх укляклими i приеднався до них. Поки святий чоловiк молився, вiтер змiнився, та так раптово i так до речi, що язики полум’я, що вже лизали будинок i вривались у вiкна, перекинулися в iнший бiк двору, i дiм не постраждав. Через два роки, коли пан де Берне помер, його колишнi побратими з монастиря Святого Антонiя почали збирати свiдчення для його канонiзацii. На прохання пана Буде я приеднав свiй голос до цих свiдчень, розповiвши про вищезгадану подiю; i це було добре, але погано те, що я видав цю подiю за диво. Я бачив епископа на молитвi i бачив, як пiд час його молитви вiтер змiнився, – ось що я мiг сказати, але я не повинен був стверджувати, що одне з цих явищ було наслiдком iншого, бо я не мiг цього знати. Проте, наскiльки я пам’ятаю своi думки, я був у той час щирим католиком i не кривив душею. Любов до чудесного, така властива людському серцю, моя повага до цього доброчесного прелата, прихована гордiсть, що, можливо, i я сприяв чуду, спокусили мене, i, якщо це чудо справдi було наслiдком палких молитов, я з повним правом можу приписати його почасти й собi.
Тридцять рокiв по тому, коли я опублiкував своi «Листи з гори»,[50 - «Листи з Гори» (1764) – полiтичний памфлет Руссо, спрямований проти аристократичноi партii Женеви.] пан Фремон[51 - Пан Фремон – Руссо мав на увазi Жана Фрерона – французького критика, що видавав журнал «Лiтературний рiк», супротивник енциклопедистiв, у першу чергу – Вольтера; в першi роки свого перебування у Парижi Руссо був з ним у дружнiх стосунках, але потiм вони розiйшлися. Змiна прiзвища реальноi людини з бiографii Руссо в текстi «Сповiдi» е ще одним аргументом на користь того, що твiр не е документом з життя Жан-Жака Руссо, а художнiм текстом, для якого характерна автофiкцiональнiсть.] невiдомо як вiдкопав це свiдчення i використав його в своiх творах. Треба визнати, що знахiдка вийшла вдалою i неабияк мене потiшила.
Зазнавати невдач в усiх заняттях – така була моя доля. Хоча пан Гатье i дав про моi успiхи по можливостi прихильний вiдгук, усiм було ясно, що вони не вiдповiдали моiй старанностi, i ця обставина не могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому епископ i ректор семiнарii втратили до мене цiкавiсть i вiдiслали мене до панi де Варенс як непридатного навiть на те, щоб стати сiльським священиком, хоча загалом, за iх словами, я був добрим i незiпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.
Я урочисто повернув iй ноти, якими зумiв так добре скористатись. Арiя з «Алфея i Аретузи» – ось чи не едине, чого я навчився в семiнарii. Моя очевидна схильнiсть до цього мистецтва навела матусю на думку зробити з мене музиканта. Обставини сприяли цьому: у неi, принаймнi раз на тиждень, музикували, а соборний регент, що досить часто вiдвiдував ii, диригував цим маленьким концертом. Це був парижанин, пан Ле Метр, гарний композитор, дуже жвавий i веселий, ще молодий, непоганий iз себе, не надто розумний, але дуже добрий. Матуся познайомила мене з ним; я прихилився до нього i сподобався йому, про все домовились i призначили йому платню. Коротше кажучи, я став у нього навчатися i провiв зиму тим приемнiше, що спiвоча школа була дуже близько вiд матусиного будинку. За кiлька хвилин ми були вже там i частенько вечеряли всi разом.
Неважко зрозумiти, що життя в цiй школi, повне спiву й веселощiв, серед музикантiв i дiтей з хору, сподобалось менi бiльше, нiж життя в семiнарii в оточеннi отцiв святого Лазаря. Водночас це життя було хоч i вiльнiше, але вiд цього не менш одноманiтне i правильне. З природи я любив незалежнiсть i нiколи не зловживав нею. Протягом шести мiсяцiв я виходив зi школи лише для того, щоб пiти до матусi чи в церкву. Це один з тих перiодiв, якi я прожив у найглибшому спокоi, i я згадую про нього з величезною втiхою.
Серед рiзних обставин, у якi я тодi потрапляв, деякi були переповненi таким почуттям щастя, що, згадуючи про них, я знову лину в минуле. Я пам’ятаю не тiльки час, мiсце, людей, але й усе, що мене оточувало: температуру повiтря, запах, колiр, – коротше, тi враження, якi можна вiдчути лише в певному мiсцi i спогади про якi знову переносять мене туди. Я пам’ятаю все, що ми репетирували в школi i спiвали в хорi, ошатне вбрання канонiкiв, ризи священикiв, митри пiвчих, обличчя музикантiв, старого кульгавого тесляра, що грав на контрабасi, маленького бiлявого абата, що грав на скрипцi, рвану сутану, яку Ле Метр, знявши шпагу, надягав поверх свiтського одягу, i красивий стихар, яким вiн прикривав свое лахмiття, йдучи на хори, гордiсть, з якою я йшов до свого мiсця в оркестрi на трибунi, тримаючи в руках маленьку флейту, щоб виконати уривок, спецiально написаний для мене Ле Метром, смачний обiд, що чекав на нас потiм, i свiй здоровий апетит. Усе це, сотнi разiв оживаючи в пам’ятi, чарувало мене не менше i навiть бiльше, нiж насправдi. Я назавжди зберiг нiжну любов до одного псалма iз «Conditor alme siderum»,[52 - «О живодайний Творець зiрок» (лат.).] написаного ямбами, тому що однiеi з недiль рiздвяного посту, ще лежачи в лiжку, я почув, як спiвали цей гiмн ще до свiтанку на папертi, за звичаем цiеi церкви. Мадемуазель Мерсере, матусина покоiвка, трохи знала музику; я нiколи не забуду мотет[53 - Мотет – вокальний багатоголосий твiр полiфонiчного складу.]«Afferte», який пан Ле Метр змусив мене заспiвати разом з нею i який ii господиня слухала з таким задоволенням. Одне слово, всi, навiть служниця Перрiна, добра дiвчина, якiй так дошкуляли маленькi пiвчi, – всi у спогадах про тi щасливi й невиннi часи чарують мене i викликають у мене смуток.
Я прожив у Ансi майже рiк, не заслуживши найменшого докору: всi були задоволенi мною. З часу мого вiд’iзду з Турина я не накоiв жодних дурниць i не робив iх зовсiм, поки був на очах у матусi. Вона керувала мною, i керувала дуже добре, моя прихильнiсть до неi стала моею единою пристрастю, а доказом того, що пристрасть ця не була божевiллям, е те, що серце мое формувало мiй розум. Правда, це едине почуття, що поглинало, так би мовити, всi моi здiбностi, позбавляло мене можливостi чогось навчитися, навiть музики, хоч я й докладав до цього всiх зусиль. Але в тому не було моеi вини, я вчився охоче i старанно. Я робив усе, що вiд мене залежало, щоб добитися успiхiв, i бракувало лише нагоди, яка надихнула б мене на новi божевiльнi вчинки. Така нагода трапилася, i, як ми побачимо далi, моя навiжена голова з цiеi нагоди скористалась.
Одного лютневого холодного вечора, коли ми всi сидiли бiля вогнища, почувся стукiт у вхiднi дверi. Перрiна взяла лiхтар, спустилася вниз, вiдчинила, незабаром повернулася, i з нею до кiмнати увiйшов юнак, вiн невимушено вiдрекомендувався i звернувся до Ле Метра з короткою i доладною мовою, назвався французьким музикантом, змушеним через грошову скруту задовольнятися випадковими заробiтками. Пiсля слiв «французький музикант» серце доброго Ле Метра затремтiло: вiн пристрасно любив свою батькiвщину i свое мистецтво. Вiн радо запросив до себе молодого подорожнього i запропонував йому притулок, якого той, вочевидь, дуже потребував i який прийняв без церемонiй. Я спостерiгав за ним, поки вiн грiвся бiля вогнища i теревенив, чекаючи на вечерю.
Вiн був невисокий на зрiст, але широкоплечий, у його будовi була якась вада без очевидноi потворностi; це був, так би мовити, горбань без горба, здаеться, вiн трохи накульгував. Його чорний сюртук, швидше зношений, нiж старий, звисав лахмiттям, на ньому красувалася дуже тонка i дуже брудна сорочка з гарними торочкуватими манжетами, гетри такi великi, що в кожнiй помiстилися б обидвi його ноги, маленький дорожнiй капелюх, що захищав його голову вiд снiгу. Одначе крiзь це смiшне вбрання проступало щось шляхетне, а манера триматися не руйнувала цього враження. Риси його обличчя були дуже привабливi, вiн говорив легко i до ладу, але дуже нескромно. Усе виказувало в ньому молодого гуляку, що здобув певну освiту. Вiн жив у злиднях не як справжнiй голодранець, а як непутящий гульвiса. Вiн сказав нам, що його звуть Вентюр де Вiльнев, що вiн мандруе з Парижа, що дорогою вiн заблукав, i, трохи забувши свою роль музиканта, додав, що прямуе до Гренобля побачитися з родичем, членом парламенту.
За вечерею заговорили про музику, i вiн показав себе обiзнаною людиною. Вiн знав усiх великих вiртуозiв, усi знаменитi твори, усiх акторiв, усiх актрис, усiх гарненьких жiнок, усiх знатних вельмож. Здавалося, вiн був у курсi всього, про що тiльки йшла мова; та, ледве торкнувшись тiеi чи iншоi теми, вiн уривав мову якоюсь витiвкою, яка всiх смiшила i змушувала забути про щойно мовлене. Було це в суботу; наступного дня в соборi давали концерт. Пан Ле Метр запропонував йому виступити зi спiвом. Вентюр охоче погодився, його запитали, який у нього голос, той вiдповiв, що контральто, i завiв мову про iнше. Перш нiж iти до церкви, йому запропонували переглянути його партiю, та вiн навiть не глянув на неi. Така хвалькуватiсть здивувала пана Ле Метра. «Ось побачите, – шепнув вiн менi на вухо, – вiн не знае жодноi ноти!» – «Боюся, що так», – вiдповiв я i пiшов за ним, сповнений великоi тривоги. Коли почався концерт, у мене страшенно закалатало серце, бо я почував до Вентюра велику симпатiю.
Та скоро я заспокоiвся. Обидва своi соло вiн проспiвав з вражаючою правильнiстю i смаком i до того ж дуже красивим голосом. Ще нiколи я не був так приемно вражений. Пiсля меси канонiки i музиканти засипали пана Вентюра комплiментами, на якi вiн вiдповiдав жартiвливо, але, як i ранiше, дуже витончено. Пан Ле Метр вiд душi розцiлував його, я зробив те саме; вiн помiтив, що я дуже задоволений, i це, мабуть, було йому приемно.
Певен, що читач зрозумiе, як пiсля мого захоплення Баклем, який, по сутi, був простим неуком, я легко мiг захопитися вихованим, талановитим, розумним i свiтським Вентюром, який схожий був на милого гуляку. Саме так зi мною i трапилось: i трапилося б, я думаю, з будь-яким iншим молодим хлопцем на моему мiсцi – тим легше, чим краще був би розвинений його смак i чим дужче вiн вiдчув би переваги Вентюра; а Вентюр, безперечно, мав переваги, i особливо одну, дуже рiдкiсну в його вiцi: вiн не поспiшав виказувати свою освiченiсть. Правда, вiн хвалився багатьма речами, про якi не мав нiякого уявлення, але про тi, якi знав, – а iх було немало, – не говорив. Вiн чекав нагоди показати своi знання на дiлi, i вiн користувався з такоi нагоди цiлком спокiйно, i це справляло найбiльше враження. Висловившись, вiн не продовжував початоi теми, i нiхто не знав, чи висловив вiн усе, що знав. Жартiвливий, веселий, невичерпний i чарiвливий у розмовi, завжди усмiхаючись i нiколи не смiючись, вiн найвишуканiшим тоном говорив найцинiчнiшi речi, i його слухали. Навiть найскромнiшi жiнки дивувалися тому, якi легковажнi речi вони дозволяли йому говорити в iх присутностi. Вони чудово розумiли, що треба розсердитися, але вони були не в змозi обурюватися на нього. Йому личило б товариство жiнок легкоi поведiнки, i я думаю, що доля не призначила йому мати успiх у коханнi; але вiн створений був для того, щоб нескiнченно тiшити тих, хто мав цей успiх. Важко було припустити, щоб ця людина, надiлена такими приемними талантами i мешкаючи в краiнi, де iх цiнують i розумiють, могла би аж так довго залишатися у вузькому колi музикантiв.
Мое захоплення Вентюром, розумнiше в своiй основi, нiж дружба з Баклем, не викликало i таких неприемних наслiдкiв, хоча було яскравiшим i тривалiшим. Менi подобалося дивитися на нього, слухати його, всi його вчинки здавалися менi чарiвними, а всi слова – пророчими, але моя прихильнiсть не доходила до того, щоб я не був у змозi розлучитися з ним. У мене був пiд рукою чудовий запобiжний засiб проти такоi крайностi. До того ж, визнаючи його правила дуже добрими для нього, я вiдчував, що вони не годяться для мене. У мене була потреба iншоi втiхи, про яку вiн i гадки не мав, а я не наважувався говорити йому про це, певний, що вiн вiзьме мене на глум. Тим часом я хотiв з’еднати двi моi головнi прихильностi. Я iз захопленням розповiдав про нього матусi. Пан Ле Метр хвалив його. Вона дозволила привести його до неi. Але iхне знайомство виявилося не надто вдалим: вiн визнав ii манiрною, вона його – розбещеним; i, занепокоена тим, що я знайомий з такою поганою людиною, вона не лише заборонила менi знову приводити його до неi, але так яскраво описала менi всю небезпеку, на яку я наражаюся в товариствi цього молодого хлопця, що я став обачнiшим у своему захопленнi. На щастя для моеi моральностi i мого розуму, ми незабаром з ним розлучилися.
У пана Ле Метра були смаки, властивi артистам: вiн полюбляв вино. За столом вiн був стриманий, але, працюючи у себе в кабiнетi, неодмiнно цiлувався з чаркою. Його служниця так добре знала це, що як тiльки вiн готував папiр, щоб записувати, i брав вiолончель, зараз же приходила з карафкою i склянкою, i карафка час вiд часу наповнювалася знову. Нiколи не буваючи геть п’яний, вiн завжди був напiдпитку, i це було справдi гiдне жалю, тому що, по сутi, вiн був добра людина i така весела, що матуся звала його не iнакше, як котусик. На лихо, вiн любив свiй талант, а тому багато працював i стiльки ж пив. Це позначилося на його здоров’i i настроi. Інодi вiн ставав похмурим i уразливим. Не здатний на грубiсть чи неввiчливiсть, вiн жодного разу не сказав поганого слова навiть своiм пiвчим, але не треба було кривдити i його. Не маючи великого розуму, вiн не вiдрiзняв вiдтiнкiв голосу i властивостей характерiв, а вiдтак часто сприймав муху за слона.
Старовинний женевський капiтул, належнiсть до якого колись вважали за честь для себе принци та епископи, у вигнаннi втратив минулу пишноту, але зберiг гордiсть. Щоб дiстати до нього доступ, як i ранiше, треба було бути дворянином чи доктором Сорбонни; i я думаю, що коли й вибачливо гордитися чимось, окрiм особистих заслуг, то лише своiм походженням. До того ж усi священики, якi тримають у себе на службi мирян, зазвичай поводяться з ними досить зарозумiло. Саме так частенько й поводилися канонiки з бiдним Ле Метром, особливо один кантор, абат де Вiдон, – людина, втiм, дуже люб’язна, але надто горда своiм благородним походженням; вiн не завжди ставився до Ле Метра так, як заслуговували його таланти, а той у свою чергу неохоче мирився з цiею зневагою. Того року, за обiдом на святому тижнi, який епископ давав канонiкам i на який Ле Метра завжди запрошували, вони посварилися дужче, нiж звичайно. Кантор повiвся з ним несправедливо i сказав йому якусь грубiсть, якоi той не змiг стерпiти. Вiн негайно ухвалив рiшення тiкати наступноi ж ночi, i нiщо не могло змусити його змiнити це рiшення, хоча панi де Варенс, до якоi вiн прийшов попрощатися, не пошкодувала слiв, аби заспокоiти його. Вiн не мiг вiдмовити собi в задоволеннi вiдомстити своiм тиранам, поставивши iх у скрутне становище на Великдень, коли вони його особливо потребували. Але вiн i сам був у великiй скрутi, бо хотiв узяти з собою своi ноти, що було справою нелегкою, оскiльки важку скриню з ними не можна було просто засунути пiд пахву.
Матуся вчинила так, як вчинив би i я на ii мiсцi. Пiсля багатьох марних зусиль утримати його, бачачи, що вiн вирiшив поiхати хоч би що там було, вона поклала собi допомогти йому в тому, що залежало вiд неi. Смiю зауважити, що це був ii обов’язок: Ле Метр, можна сказати, присвятив себе служiнню iй. У всьому, що стосувалося його мистецтва, вiн цiлком був у ii розпорядженнi, i щирiсть, з якою вiн виконував ii прохання, надавала його люб’язностi особливоi цiни. Таким чином, вона лише зараз повертала друговi у вирiшальну для нього мить те, що вiн робив для неi протягом чотирьох рокiв. Вона покликала мене i наказала менi супроводити пана Ле Метра принаймнi до Лiона i не залишати його доти, поки я буду йому потрiбний. Згодом вона призналася менi, що цьому рiшенню сприяло i ii бажання вiддалити мене вiд Вентюра. Вона порадилася з Клодом Ане, своiм вiрним слугою, про перевезення скринi. Вiн був тiеi думки, що, замiсть наймати в Ансi в’ючного коня, що неминуче викликало б пiдозри, треба вiднести скриню вночi на деяку вiдстань од мiста i потiм найняти осла в якомусь селi, щоб iти до Сейселя, де ми вже нiчим не ризикуватимемо, опинившись на територiй Францii. Ми пристали на його пораду, i того ж вечора, о сьомiй годинi, вирушили, а матуся пiд приводом компенсацii моiх дорожнiх витрат наповнила гаманець бiдного «котусика» деякою сумою, яка була йому дуже доречна. Клод Ане, садiвник i я сяк-так дотягли скриню до найближчого села, де нас змiнив осел. Тiеi ж ночi ми прийшли до Сейселя.
Я, здаеться, вже згадував про те, що iнодi буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна сприйняти за iншу людину з цiлком протилежним характером. Зараз доведеться розповiсти якраз про такий випадок. Пан Рейделе, сейсельський кюре, був канонiком Сен-П’ера, знав Ле Метра i належав до людей, вiд кого тому варто було ховатися особливо ретельно. Та я, навпаки, порадив пiти до нього пiд яким-небудь приводом i попросити в нього притулку на нiч, буцiмто ми прийшли в Сейсель з дозволу капiтулу. Ле Метру сподобалась ця iдея, що надала його помстi глузливого i кумедного характеру. І ось ми нахабно прийшли до пана Рейделе, який прийняв нас дуже добре. Ле Метр заявив, що на прохання епископа прямуе у Белле, щоб диригувати там хором на Великдень, i сподiваеться повернутися через кiлька днiв, а я, щоб пiдтримати цю байку, вигадав цiлу сотню нових, таких правдоподiбних, що пан Рейделе визнав мене милим хлопчиком, поставився до мене прихильно i приголубив мене. Нас добре нагодували i поклали спати. Пан Рейделе не знав, чим тiльки нам догодити, i ми розсталися найкращими в свiтi друзями, пообiцявши погостювати у нього подовше на зворотному шляху. Ми ледве дочекалися, коли залишимося самi, щоб вибухнути смiхом. Признаюся, на згадку про це мене й досi розбирае смiх, оскiльки неможливо уявити собi витiвки вдалiшоi i так добре розiграноi. Ця думка так i розважала б нас усю дорогу, якби з Ле Метром, що не переставав пити i плести нiсенiтницi, не трапилося два чи три напади хвороби, до якоi у нього останнiм часом була схильнiсть i яка дуже нагадувала епiлепсiю. У таких випадках я не знав, що робити, дуже лякався i лише сподiвався якомога швидше позбутися хворого.
Ми, як i сказали пановi Рейделе, на Великдень прийшли в Белле. Хоча нас там i не чекали, але регент i всi пiвчi зустрiли нас iз великою радiстю. Пана Ле Метра цiлком заслужено поважали за його талант. Регент визнав за честь для себе виконати його кращi твори i постарався заслужити його схвалення, бо, крiм того, що Ле Метр був знавцем своеi справи, вiн вiдзначався справедливiстю, нiкому не заздрив i не лестив. Вiн так вивищувався над усiма провiнцiйними регентами, що вони, самi добре розумiючи це, бачили в ньому швидше свого начальника, нiж побратима.
Провiвши дуже приемно п’ять днiв у Белле, ми знову вирушили в дорогу i йшли без жодних пригод, якщо не брати до уваги тi напади, про якi я вже згадував. Прийшовши до Лiона, ми оселилися в Нотр-Дам де Пiтье. Чекаючи на прибуття скринi, яка за допомогою нашоi новоi брехнi i завдяки нашому доброму хазяiну Рейделе йшла по Ронi на суднi, Ле Метр пiшов вiдвiдати своiх знайомих, зокрема отця Катона, францисканця, про якого йтиме мова пiзнiше, а також абата Дортана, графа Лiонського. Обидва прийняли його добре; але зрадили його, як це стане незабаром видно.
Через два днi пiсля нашого прибуття до Лiона, коли ми проходили маленькою вуличкою, неподалiк вiд нашого готелю, з Ле Метром стався напад, i цього разу такий сильний, що мене охопив жах. Я почав кричати, кликати на допомогу, назвав готель i благав, щоб його перенесли туди; i ось, коли чужi люди стовпилися й клопоталися бiля людини, що впала непритомна i з пiною на губах, його покинув единий друг, на якого вiн мав право розраховувати. Я скористався хвилиною, коли нiхто про мене не думав, повернув за рiг i зник. Слава Богу, я зробив трете тяжке для мене зiзнання. Якби менi залишалося ще багато подiбних зiзнань, я кинув би почату працю.
Деякi слiди того, про що я розповiдав досi, ще збереглися в мiсцях, де я жив, але те, про що я говоритиму в наступнiй книзi, майже цiлком невiдоме. Мова пiде про безглуздi вчинки в моему життi, i щастя, що вони ще не так погано закiнчились. Начебто моя голова, настроена на лад чужого iнструмента, вийшла тодi зi свого дiапазону. Вона повернулася до нього сама собою, i тодi я припинив своi безумства чи принаймнi почав робити iншi, що бiльше вiдповiдали моiй природi. Про цей перiод моеi молодостi я пам’ятаю найгiрше.
З моiм серцем не траплялося тодi майже нiчого цiкавого, що залишило б у ньому слiд для яскравого спогаду. У той час я багато подорожував i тепер можу припуститися якихось помилок у часi та мiсцi. Я пишу виключно з пам’ятi, не спираючись на якi-небудь документи чи матерiали, здатнi ii освiжити. У моему життi траплялись подii, якi завжди зi мною, нiби вони щойно сталися, але е в ньому деякi прогалини й порожнечi, якi я можу заповнити лише за допомогою таких самих уривчастих розповiдей, як i тi спогади, що залишилися в мене про той час. Можливо, я встиг наплутати щось у дрiбницях i, мабуть, наплутаю ще не раз, поки доберуся до часу, про який зберiгаю точнiшi спогади, але певен, що у справдi важливих речах я був точний i правдивий, яким постараюся бути й надалi.
Покидаючи Ле Метра, я вже знав, що робитиму далi, й вiдразу ж пiшов назад в Ансi. Причина i таемничiсть нашого вiд’iзду змушували мене надавати великого значення безпецi нашого притулку; турботи про це поглинули мене цiлком i протягом кiлькох днiв вiдволiкали вiд думки про повернення. Та як тiльки турботи про безпеку вiдiйшли на другий план, мое головне почуття знов посiло свое мiсце. Нiщо вже мене не цiкавило, нiщо не спокушало, я прагнув лише одного – знову повернутися до матусi. Нiжнiсть i щирiсть моеi прихильностi до неi викорiнили з мого серця всi фантастичнi плани, всi честолюбнi безумства. Я не мiг уявити собi iншого щастя, окрiм щастя жити поруч з нею, i тому кожен крок наповнював мене почуттям, що я вiддаляюся вiд свого щастя. Отож я поспiшив повернутися до неi, як тiльки це стало можливим. Мое повернення було таким стрiмким, а розум таким неуважним, що про цю подорож у мене не збереглося найменшого спогаду. Я нiчого не пам’ятаю, окрiм свого вiд’iзду з Лiона i прибуття в Ансi. Подумайте самi, чи мiг цей останнiй момент стертися з моеi пам’ятi! Повернувшись, я не застав там панi де Варенс: вона поiхала до Парижа.
Для мене назавжди залишилася таемницею причина цiеi поiздки. Вона вiдкрила б менi ii – я твердо переконаний у цьому, – якби я наполягав, але немае людини, що виявляла б меншу цiкавiсть до таемниць своiх друзiв, нiж я. З тих небагатьох подробиць, що вона повiдомила менi, я зрозумiв, що пiсля перевороту в Туринi, викликаного зреченням сардинського короля,[54 - Сардинський король Вiктор-Амадей II в 1730 р. зрiкся престолу на користь свого сина Карла-Еммануiла ІІІ, потiм намагався повернути собi владу, але був заарештований та ув’язнений. Руссо мае на увазi викликану цими подiями змiну правлiння та хвилювання серед населення Турина, столицi Сардинського королiвства.] вона боялася бути забутою, тож вирiшила добитися пенсii вiд французького двору, що було для неi краще, оскiльки вона вважала, що французький уряд, маючи й без того безлiч важливих справ, не став би тримати ii пiд таким неприемним наглядом. Якщо це так, то дуже дивно, що пiсля ii повернення у неi не сталося прикрощiв, i вона й далi отримувала свою пенсiю без жодноi перерви. Багато хто думав, що вона iздила до Парижа з таемним дорученням вiд епископа, який мав тодi справи при французькому дворi i який сам змусив ii до поiздки, або ж вiд когось ще могутнiшого, хто й забезпечив iй щасливе повернення. Коли все це правда, то посланницю вибрали правильно. Вона була ще молода, вродлива i мала всi необхiднi здiбностi, щоб успiшно виконати свою мiсiю.
Книга четверта
1730–1731
Я повернувся, а ii бiльше немае. Уявiть мое здивування i горе! Ось коли я пошкодував про те, що так пiдло покинув Ле Метра. Але мiй жаль став ще гострiшим, коли я дiзнався про лихо, що спiткало його. Скриня з нотами, в якiй було все його багатство, ця дорогоцiнна скриня, врятована цiною таких зусиль, пiсля прибуття до Лiона був заарештована стараннями графа Дортана, якому надiйшло повiдомлення вiд женевського капiтулу про таемне викрадення. Марно Ле Метр вимагав, щоб йому повернули його майно, його засоби для прожиття, працю всього його життя. Право власностi на цю скриню могло б стати бодай предметом судового розгляду; та ба! Справу було вирiшено миттево за правом сильного, i таким чином бiдолашний Ле Метр позбувся плодiв свого таланту, працi всiеi своеi молодостi i забезпечення на старiсть.
Такий удар мав би мене вбити. Але я був у тому вiцi, коли навiть великi неприемностi не пригнiчують, i незабаром я вигадав для себе втiху. Я розраховував у недалекому майбутньому отримати яку-небудь звiстку вiд панi де Варенс, хоча й не знав ii адреси, а вона не знала про мое повернення. Що ж до мого дезертирства, то, розмiркувавши, я перестав уважати себе аж таким винним. Я був корисний пановi Ле Метру пiд час його втечi, i це едина послуга, яку я мiг йому зробити. Якби я залишився з ним у Францii, я не вилiкував би його вiд хвороби, не врятував би його скриню, а лише подвоiв би його витрати, не маючи змоги бути йому корисним. Ось як дивився я тодi на цю справу; тепер дивлюся iнакше. Поганий вчинок мучить нас не вiдразу пiсля того, як його скоено, а перегодом, коли пригадуеш його, адже пам’ять про нього не згасае.
Менi залишалося чекати звiсток вiд матусi, бо я не знав, де шукати ii в Парижi i на якi кошти я мiг би туди поiхати. Щоб рано чи пiзно довiдатися, де вона, найпевнiше було залишатися в Ансi. І я залишився там. Але поводився нерозумно. Я не пiшов до епископа, який пiдтримував мене i мiг захистити й тепер. Зi мною не було моеi заступницi, i я боявся почути вiд нього дорiкання за нашу втечу. Не пiшов я i до семiнарii, бо там бiльше не було пана Гро. Я не побачився нi з ким зi своiх знайомих, i хоча менi дуже хотiлося вiдвiдати дружину iнтенданта, я не наважився пiти до неi. Я зробив найгiрше: розшукав Вентюра, про котрого, незважаючи на все свое захоплення, з часу свого вiд’iзду з Ансi жодного разу навiть не згадав.
Виявляеться, вiн став блискучим мазунчиком в усьому Ансi, серед жiнок вiн був нарозхват. Такий успiх остаточно запаморочив менi голову, я вже не бачив нiчого, крiм Вентюра, i вiн змусив мене майже забути про панi де Варенс. Щоб користуватися його уроками з бiльшою зручнiстю, я попросився до нього жити, вiн погодився. Мешкав вiн у шевця, забавноi людини, великого жартiвника, який називав свою дружину не iнакше, як задрипанкою – прiзвисько цiлком заслужене. У нього траплялися з нею сутички, якi Вентюр намагався продовжити, вдаючи, нiби добиваеться зворотного. Вiн говорив холодним тоном, з провансальським акцентом, слова, що справляли надзвичайне враження. Вiд усiх цих сцен можна було померти зо смiху. Так непомiтно минав ранок, о другiй або третiй годинi пополуднi ми пiдобiдували, Вентюр йшов до своiх знайомих, де й вечеряв, а я прогулювався на самотi, розмiрковуючи про його рiдкiснi таланти i проклинаючи свою нещасливу зiрку, що нiяк не хотiла вивести мене до такого самого щасливого життя. О, як погано я розумiв його! Мое життя було б у сто разiв прекраснiшим, якби я був не такий дурний i вмiв краще ним тiшитися.
Панi де Варенс узяла iз собою лише Ане i залишила вдома Мерсере, свою покоiвку, про яку я вже згадував. Вона, як i ранiше, жила у своеi господинi. Мадемуазель Мерсере була трохи старша за мене, не гарна, але досить приемна з виду, нехитра, добродушна дiвчина, яка мала лише один недолiк: вона iнодi вередувала, як ii панi. Я досить часто заходив до неi; це була давня знайома, що нагадувала менi про iншу, дорожчу моему серцю. У неi було кiлька подруг, з-помiж них якась мадемуазель Жиро, уродженка Женеви, якiй я, як на грiх, сподобався. Вона постiйно прохала Мерсере привести мене iз собою. Я почав у неi бувати, бо добре ставився до Мерсере i тому, що там бували й iншi молодi дiвчата, з котрими менi було приемно зустрiчатися. Мадемуазель Жиро i сяк i так загравала до мене, але я почував до неi цiлковиту вiдразу. Коли вона наближала до мого обличчя свою чорну суху фiзiономiю, з крихтами iспанського тютюну, я ледве стримувався, щоб не плюнути в неi. Але я терпiв: менi дуже подобалося бути серед усiх цих дiвчат, якi, чи то бажаючи догодити Жиро, чи то ради мене самого, мало не носили мене на руках. Я бачив у цьому лише дружню прихильнiсть. Згодом я зрозумiв, що вiд мене самого залежало отримати щось бiльше, але тодi я про це не думав.
До того ж кравчинi, покоiвки i вуличнi торговки аж нiяк не приваблювали мене, я мрiяв про панночок. У кожного своя фантазiя, моя завжди була така; i я не подiляю думку Горацiя щодо цього питання.[55 - Поет «золотого вiку» римськоi лiтератури Горацiй вважав, що стриманий в коханнi чоловiк набувае незалежностi вiд примхливих забаганок своеi подруги (афоризмом стали його слова: «Володiй своiми пристрастями, iнакше вони пiдкорять тебе»). У 12-му вiршi збiрки «Еподи» читаемо:Тепер – живу Лiкiском, що й дiвчат йомуНiжностi вчити не грiх, як сам вiн похвалявся;З тих пут вже не звiльнюсь я, бо нi друзi тутВже не зарадять нiчим, анi лихi наклепники.Хiба що iнший хлопець, в кого кучерiВ’ються до нiжних рамен, чи бiлолиця дiвчина.(Переклад А. Содомори. Цитуеться за: Горацiй. Твори. – К.: Днiпро, 1982.)Горацiй сповiдував кохання-гру, а не кохання-пристрасть.] Але мене вабить не марнославство, а чуттевiсть – свiжа барва обличчя, гарненькi ручки, елегантне вбрання, загальне враження витонченостi i чистоти в усiй зовнiшностi, смак в одязi i в манерi висловлюватися, вишуканi сукнi, маленьке взуття, стрiчки, мережива, акуратна зачiска. Я завжди вiддам перевагу тiй, у кого цих достоiнств бiльше, хай вона i негарна собою. Такий вибiр менi й самому здаеться смiшним, але серце диктуе менi його всупереч моiй волi.
То й що? Лише вiд мене залежало скористатися з нагоди. Як я люблю час вiд часу згадувати щасливi хвилини моеi молодостi! Вони були такi солодкi, такi короткi, такi рiдкiснi i так легко дiставалися! Ах, самий спогад про них знову наповнюе мое серце чистою радiстю, яка додае мужностi i допомагае менi зносити нудьгу на схилi моiх днiв.
Якось уранцi зоря здалася менi такою прекрасною, що, похапцем одягнувшись, я поспiшив за мiсто, щоб помилуватися сходом сонця. Я натiшився цим видовищем у всiй його чарiвностi. Це було за тиждень пiсля Іванового дня. Земля в усiй пишнотi свого вбрання виблискувала свiжою травою i квiтами, солов’i, перш нiж зовсiм припинити свiй спiв, неначе навмисне витьохкували особливо голосно, i всi птахи, хором прощаючись iз весною, прославляли народження нового прекрасного лiтнього дня – одного з тих днiв, що iх уже не помiчають у моему вiцi i яких нiколи не бачили в тiй сумнiй мiсцевостi, де я тепер живу.
Я не помiтив, як зайшов далеченько вiд мiста. Спека посилювалась, я прогулювався в затiнку дерев у невеликiй долинi, де протiкав струмок. Раптом я почув позаду себе кiнський тупiт i дiвочi голоси. Дiвчата, здавалося, були чимось збентеженi, а проте смiялися вiд душi. Я обернувся, мене назвали на iм’я; пiдiйшов i побачив двох знайомих менi молодих персон: мадемуазель де Граффенрiд i мадемуазель Галлей. Не надто вправнi наiзницi, вони не знали, як змусити своiх коней перейти через струмок. Мадемуазель де Граффенрiд була уродженка Берна, молода, дуже мила дiвчина. Внаслiдок якогось легковажного вчинку, властивого ii вiку, вона опинилася далеко вiд своеi батькiвщини i наслiдувала приклад панi де Варенс, у якоi я iнодi зустрiчав ii. Не маючи, проте, пенсii, вона дуже зрадiла допомозi Галлей. Та вiдразу вiдчула до неi дружню прихильнiсть i вмовила свою матiр запросити ii як компаньйонку, поки iй не вдасться кудись влаштуватися. Мадемуазель Галлей була на рiк молодша i ще вродливiша, у нiй було щось нiжнiше, витонченiше: вона мала мiнiатюрну i цiлком сформовану фiгурку, що для дiвчини велика цiннiсть. Подруги нiжно любили одна одну, i добра вдача обох схиляла до думки, що iх союз не скоро розпадеться, якщо тiльки його не порушить який-небудь залицяльник. Вони сказали менi, що iдуть у Тун, до старовинного замку, що належить панi Галлей, i попросили мене допомогти iм змусити iхнiх коней перейти через струмок, оскiльки не могли впоратися з цим самотужки. Я хотiв був пiдхльоснути коней, але панночки злякалися, що конi хвицьнуть i вдарять мене, а iх скинуть iз сiдла. Тодi я вдався до iншого способу: взявши коня мадемуазель Галлей за вуздечку, я потягнув його за собою i перевiв через струмок, вода в якому дiставала менi до колiн; другий кiнь сам пiшов слiдом. Пiсля цього я хотiв, як дурень, розкланятися й пiти своею дорогою, але вони пошепотiлися, i мадемуазель де Граффенрiд сказала менi: «Нi-нi! Ви так просто вiд нас не втечете. Через нас ви промокли, i ми, по совiстi, маемо потурбуватися про те, щоб ви могли як слiд обсушитися. Тож вам доведеться пiти з нами. Ви наш бранець». Серце мое калатало, я дивився на мадемуазель Галлей. «Так-так, – додала вона, смiючись з мого переляканого вигляду, – ми беремо вас у полон. Сiдайте на коня позаду моеi подруги, ми хочемо розрахуватися з вами». – «Але, панночко, я не маю честi знати вашу матiнку, панi Галлей; що вона скаже, побачивши мене?» – «Їi матерi немае в Тунi, – пiдхопила мадемуазель де Граффенрiд. – Ми самi. У мiсто ми повернемося сьогоднi ввечерi, i ви разом з нами».
Цi слова подiяли на мене, як електричний струм. Затремтiвши з радощiв, я кинувся до коня мадемуазель де Граффенрiд, а коли довелося обхопити наiзницю руками, щоб утриматися в сiдлi, серце мое забилося так сильно, що вона це помiтила i сказала, що вiд страху впасти ii серце колотиться так само. Я був у такiй позi, що ii слова були майже запрошенням упевнитися в справедливостi сказаного, але я не наважився цього зробити. Протягом усього шляху моi руки правили iй за пояс, щоправда, надто тiсний, але який нi на мить не змiнив свого положення. Не одна жiнка, прочитавши це, охоче дала б менi ляпасiв i мала б рацiю.
Весела подорож i балаканина дiвчат так розв’язали менi язика, що аж до вечора i весь час, поки були разом, ми не замовкали нi на хвильку. Вони змусили мене вiдчути себе з ними так невимушено, що мiй язик говорив не менше, нiж мiй погляд, хоча говорили вони i не одне й те саме. Лише зрiдка, коли я залишався наодинцi з однiею з них, наша розмова починала спотикатися, але друга швидко поверталася, не даючи нам часу зрозумiти причину нашого збентеження.
Коли ми приiхали в Тун i я обсох, ми поснiдали. Потiм довелося перейти до важливоi справи приготування обiду. Обидвi дiвчини, не вiдриваючись вiд куховарства, час вiд часу цiлували дiтей орендарки, а бiдолашний кухарчук дивився на це заздрими очима. З мiста пiдвезли провiзiю, тож було з чого приготувати чудовий обiд, а надто багато виявилося ласощiв, та, на жаль, забули про вино. Така забудькуватiсть зовсiм не дивина для дiвчат, якi його не пили, але менi було прикро, оскiльки я з його допомогою розраховував стати смiливiшим. Їм це теж було неприемно, i можливо, з тiеi ж причини, але я в цьому не певний. Їхня жвава i чарiвна веселiсть були втiленням невинностi, та й те сказати, що б вони робили зi мною удвох? Вони послали пошукати вина деiнде, але його нiде не знайшлося – такi тверезi й бiднi були селяни того кантону. Коли панночки висловили менi свiй жаль iз цього приводу, я попросив iх не засмучуватися, заявивши, що iм непотрiбне вино, аби сп’янити мене. Це була едина люб’язнiсть, яку я наважився сказати iм за весь день, але, гадаю, пустунки розумiли, що я грiшив проти правди.
Ми пообiдали на кухнi в орендарки, подруги всiлися на ослони пообiч довгого столу, а iхнiй гiсть – мiж ними на триногому стiльчику. Що то був за обiд! Який чарiвний спогад! Як мiг я бажати iнших утiх, коли майже задарма так чисто i щиро тiшився дещицею? Жодна вечеря в паризьких ресторанах не могла зрiвнятися з цiею трапезою, я кажу не лише про веселiсть i радiсть, а й про чуттеву втiху.
Вiд обiду ми дещо заощадили: замiсть випити каву, що залишилася у нас вiд снiданку, ми приберегли ii на полудень, разом iз вершками й тiстечками, якi дiвчата привезли iз собою. А щоб наш апетит мав собi роботу, ми пiшли в сад, де й довершили десерт вишнями. Я залiз на дерево i кидав iм жменями стиглi ягоди, а в мене крiзь плетиво гiлок летiв знизу вгору цiлий рiй кiсточок. Раз мадемуазель Галлей, пiдставивши свого фартуха й вiдкинувши назад голову, стала так зручно для мене, а я так влучно прицiлився, що гроно вишень упало iй прямiсiнько за корсаж. Ото було смiху! Я сам собi говорив: «Чому моi губи не вишнi? З якою радiстю я кинув би iх туди ж!»
День минув у рiзних пустощах. Ми були цiлком невимушенi, але тримали себе в межах пристойностi. Жодного двозначного слова, жодного фривольного жарту. Ми не примушували себе до доброзвичайностi, вона було природна, ми дослухалися до своiх сердець. Одне слово, моя скромнiсть (хтось може сказати – моя дурiсть) була така, що найбiльшу вiльнiсть я собi дозволив, поцiлувавши один-единий раз ручку мадемуазель Галлей. Правда, обставини надали особливоi цiнностi цiй незначнiй ласцi з ii боку. Ми були самi, я ледве дихав од хвилювання, вона сидiла, опустивши очi: моi губи, не в змозi пiдшукати потрiбних слiв, притислися до ii руки, яку вона тихенько прибрала пiсля мого поцiлунку, кинувши на мене зовсiм не гнiвливий погляд. Не знаю, що я мiг би сказати iй, але увiйшла ii подруга i цiеi митi здалася менi бридкою.
Нарештi вони згадали, що не слiд чекати ночi, аби повернутися в мiсто. У нас залишалося ще трохи часу, щоб повернутися завидна, i ми поквапилися рушити назад, розмiстившись так, як i приiхали. Коли б я мiг, то змiнив би цей порядок, оскiльки погляд мадемуазель де Галлей глибоко хвилював мое серце, але я не наважився нiчого сказати, а вона, звiсно, не могла сама запропонувати це. У дорозi ми шкодували про те, що день скiнчився, але нiтрохи не скаржилися на його нетривалiсть, бо вiдкрили таемницю, як продовжити його за допомогою розваг.
Я залишив iх майже на тому самому мiсцi, де вони зустрiли мене. З яким жалем ми розлучалися! З яким задоволенням збиралися зустрiтися знову! Дванадцять годин, проведених разом, дорiвнювали для нас цiлим сторiччям близького знайомства. Солодкий спогад про цей день нiчого не коштував для цих милих дiвчат, нiжний союз мiж нами трьома був кращий за найжагучiшi втiхи, якi зруйнували б його. Ми кохали одне одного без таемниць i сорому i хотiли кохати так одне одного завжди. У безневинних стосунках е своя особлива втiха, яка не поступаеться iншiй, оскiльки не знае перерв i тривае довго. Спогад про цей дивовижний день зворушуе, чаруе i хвилюе мене бiльше, нiж пам’ять про будь-якi iншi радощi, яких я зазнав у життi. Я й сам гаразд не знав, чого сподiвався вiд цих двох чарiвних дiвчат, але вони обидвi дуже менi подобались. Хоча, коли б я мiг вибирати, мое серце не роздiлилося б мiж ними порiвну, воно вiддавало перевагу однiй з них. Я мав би за щастя бачити своею коханкою мадемуазель де Граффенрiд, але все-таки волiв би вiддати ii роль повiрницi. Хоч би як там було, коли я розлучався з ними, менi здавалося, що я не можу жити без них обох. Хто мiг би подумати, що я бiльше нiколи в життi не побачу iх i що наше ефемерне кохання на цьому закiнчиться!
Читачi посмiються, звичайно, над моiми любовними пригодами, побачивши, що й найсмiливiшi з них закiнчувались, пiсля довгих приготувань, лише поцiлунком руки. О моi читачi, не думайте хибно! Можливо, я в своему коханнi, що завершувалося поцiлунком руки, мав бiльше радощiв, нiж ви коли-небудь у своiх любовних походеньках.
Вентюр, який напередоднi лiг спати дуже пiзно, повернувся незабаром пiсля мене. Цього разу я зустрiв його з меншим задоволенням, нiж звичайно, i не став розповiдати йому, як провiв день. Панночки говорили про нього не надто шанобливо, i iм, здавалося, неприемно було б довiдатися, що я потрапив до таких поганих рук. Це дуже зашкодило йому в моiх очах, до того ж менi було неприемне все, що вiдволiкало мене вiд думок про них. Але незабаром вiн покликав мене до себе, щоб поговорити про мое становище. Воно було критичним. Хоча я витрачав дуже мало, моi скромнi заощадження закiнчувалися, i я залишався без шеляга в кишенi. Вiд матусi не було нiяких звiсток, я не знав, що менi робити, i серце мое боляче стискалося вiд думки про те, що друг мадемуазель Галлей невдовзi змушений буде просити милостиню.
Вентюр сказав менi, що поговорив про мене з помiчником сенешаля i завтра вiдведе мене до нього на обiд, що ця людина може допомогти менi через своiх друзiв, та й узагалi це добре знайомство – людина вiн освiчена, дуже приемна у спiлкуваннi, талановита i любить мистецтво. Потiм, за звичкою, перемiшуючи найсерйознiшi речi з дурницями, вiн показав менi забавний куплет, надiсланий iз Парижа, на арiю з опери Муре, що йшла у той час. Цей куплет так сподобався пановi Сiмоновi (так звали помiчника сенешаля), що вiн у свою чергу захотiв скласти куплет у вiдповiдь на цю саму арiю; вiн i Вентюру запропонував написати куплет, а йому прийшла в голову божевiльна думка запропонувати i менi скласти третiй куплет.
Вночi, страждаючи вiд безсоння, я написав, як мiг, свiй куплет. Для першоi проби пера цi вiршi були цiлком пристойнi. Вони були кращi чи принаймнi написанi з бiльшим смаком, нiж це могло б бути напередоднi, оскiльки сюжетом iх були дуже нiжнi почуття, до яких мое серце тепер дуже схилялося. Вранцi я показав свiй куплет Вентюру, вiн схвалив його i поклав у кишеню, не сказавши менi навiть, чи написав вiн свiй куплет. Ми пiшли на обiд до пана Сiмона, який прийняв нас чудово. Зав’язалася приемна розмова, та iнакше не могло й бути, адже розмовляли розумнi, начитанi люди. Я виконував свою звичну роль: слухав i мовчав. Нi той, нi той не заводили мову про куплети, я теж не згадав про нього, i, наскiльки я знаю, про мiй твiр нiколи так i не згадали.
Пановi Сiмону, мабуть, сподобалася моя манера триматися, нi про що iнше пiд час тiеi зустрiчi вiн мати думку й не мiг. Вiн уже бачив мене кiлька разiв у панi де Варенс, але не звернув на мене особливоi уваги. Тож я можу вважати цей обiд початком нашого знайомства, яке, хоч i не стало для мене сходинкою в досягненнi тiеi мети, задля якоi я прийшов, згодом виявилося менi корисним в iншому, i тепер я згадую про нього iз задоволенням.
Було б несправедливо нiчого не сказати про його зовнiшнiсть, бо ii важко собi уявити, зважаючи на його суддiвське звання i репутацiю розумноi людини, i я не змовчу про це. Зрiст помiчника сенешаля Сiмона ледве сягав пiвтора метра. Його прямi, тонкi i навiть цибатi ноги робили б його вищим, якби не розкарячувались, подiбно до широко розкритого циркуля. Його коротенький i тонкий тулуб був неймовiрно малий. Голий, вiн, напевно, був дуже схожий на цвiркуна. Його голова, звичайного розмiру, з правильними i шляхетними рисами обличчя i доволi гарними очима, здавалася штучно настромленою на якийсь обрубок. Вiн мiг би не витрачатися на вбрання, оскiльки його велика перука одягала його з голови до нiг.
Вiн говорив двома цiлком рiзними голосами, якi весь час перемiшувалися в його мовi, i цей контраст, що спочатку здавався дуже забавним, незабаром ставав дуже неприемним. Один голос, глибокий i гучний, був, якщо можна так висловитися, голосом його розуму. Другий, високий, рiзкий i пронизливий, був голосом його тiла. Коли вiн прислухався до себе, говорив спокiйно i керував своiм диханням, вiн мiг говорити весь час низьким голосом; та як тiльки вiн пожвавлювався i починав говорити запально, у нього починали прориватися верескливi, iз свистом нотки, i йому коштувало величезних зусиль знову заговорити басом.
Попри таку зовнiшнiсть, яку я змалював, нiтрохи не перебiльшуючи, пан Сiмон любив упадати коло жiнок, говорити iм милi речi й завжди був ошатно, майже кокетливо вбраний. А що вiн намагався користуватись усiма своiми перевагами, то охоче давав уранiшнi аудiенцii, лежачи в лiжку, оскiльки нiхто, бачачи на подушцi красиву голову, не подумав би, що, крiм голови, бiльше нiчого немае. Це давало iнодi привiд для сцен, про якi, я певен, пам’ятае ще весь Ансi.
Одного разу, коли вiн чекав прохачiв у лiжку чи то пак на лiжку, в розкiшному нiчному ковпаку, дуже тонкому i дуже бiлому, прикрашеному двома великими буфами з рожевих стрiчок, прийшов селянин i постукав у дверi. Служницi в кiмнатi не було. Знову почувши стукiт, помiчник сенешаля гукнув: «Увiйдiть», – i це слово, мовлене пiдвищеним голосом, пролунало дуже верескливо. Селянин входить i дивиться, звiдки це почувся жiночий голос, i, побачивши в лiжку чепець i банти, хоче пiти, розсипаючи перед панi слова вибачення. Пан Сiмон сердиться i починае кричати ще верескливiше. А селянин, ще бiльш переконаний у правильностi свого припущення i вважаючи себе ображеним, починае лаятись, каже, що вона, мабуть, просто шльондра i що пан помiчник сенешаля подае дуже поганi приклади. Розлючений помiчник сенешаля, не маючи пiд рукою нiчого, крiм нiчного горщика, вже ладний був шпурнути його в голову бiдолашного селянина, як раптом увiйшла доморядниця.
Повiвшись з його зовнiшнiстю так жорстоко, природа винагородила цього карлика великим розумом, який вiн постарався розвинути. Хоча, як кажуть, вiн був добрим юрисконсультом, вiн не любив своеi справи, а захопився лiтературою i досяг тут деякого успiху. Вiн засвоiв собi з неi головним чином блискучу форму, красу слова, що надае приемностi будь-якiй розмовi, навiть з жiнками. Вiн знав напам’ять усi збiрки анекдотiв i вмiв цiкаво i таемниче розповiдати iх, подаючи як новину те, що трапилося рокiв шiстдесят тому. Вiн знав музику i непогано спiвав низьким чоловiчим голосом, – одне слово, мав рiзноманiтнi таланти, незвичайнi для юриста. Умiючи догоджати жiнкам Ансi, вiн увiйшов серед них у велику моду, i це стало для них великою забавкою. Одна дама, панi д’Епаньi, говорила, що вищою милiстю для нього вiд жiнки може бути лише дозвiл поцiлувати iй колiно.
Оскiльки вiн читав багато гарних книжок i охоче говорив про них, розмова з ним була не тiльки цiкава, а й повчальна. Згодом, коли я приохотився до навчання, я часто бачився з ним, i це дало менi велику користь. Я кiлька разiв навiдував його в Шамберi, де жив у той час. Вiн хвалив i заохочував мое завзяття i давав менi гарнi поради щодо читання, якi нерiдко ставали менi в пригодi. На жаль, у цьому немiчному тiлi жила дуже чутлива душа. Кiлька рокiв по тому з ним трапилася якась неприемна iсторiя, яка так засмутила його, що вiн помер. Менi його шкода, вiн був, безперечно, добра людина, яка при першому знайомствi викликала смiх, а згодом ви починали любити ii. Хоча його життя було мало пов’язане з моiм, я дiстав од нього чимало корисних урокiв i тому з почуття вдячностi вважаю за можливе присвятити йому цей короткий спогад.
Як тiльки я звiльнився, я побiг на ту вулицю, де жила мадемуазель Галлей, тiшачи себе надiею, що побачу, як хтось увiйде чи вийде з ii будинку. Та ба! Усе даремно, перед моiми очима не пробiгла навiть кiшка; i за весь час, що я стояв там, будинок здавався замкнутим, неначе в ньому нiхто не жив. Вуличка була невелика й безлюдна, мене легко було помiтити. Час вiд часу хтось входив або виходив iз сусiднiх будинкiв. Я був дуже збентежений, менi здавалося, що з мого виду легко здогадатися, чому я тут стою. Ця думка дуже мене мучила, оскiльки я завжди вiддавав перевагу над своiми втiхами честi i спокою тих, хто менi дорогий.
Нарештi, втомившись вдавати закоханого iспанця i не маючи гiтари, я вирiшив пiти додому й написати мадемуазель де Граффенрiд листа. Я волiв би написати ii подрузi, але не наважився: пристойнiсть вимагала, аби я звернувся спочатку до тоi, кому я був зобов’язаний знайомством з мадемуазель Галлей i з ким був ближче знайомий. Написавши листа, я вiднiс його до мадемуазель Жиро, як ми i домовилися з дiвчатами, коли прощалися. Вони самi запропонували ii як посередницю. Мадемуазель Жиро була вишивальниця i, оскiльки працювала iнодi у панi Галлей, мала вiльний доступ до неi в дiм. Вибiр посланницi здавався менi не надто вдалим, але я боявся, що iншоi менi не запропонують, та й не посмiв сказати, що вона сама накинула на мене оком. Я почувався ображеним через те, що вона може вважати себе в моiх очах iстотою однiеi статi, що й цi панночки. Та краще вже мати такого листоношу, нiж не мати нiякого, i я вирiшив ризикнути.
Жиро з першого слова вгадала, у чому рiч: це було неважко. Якби навiть лист, призначений для молодих дiвчат, не говорив сам за себе, мiй дурний i збентежений вигляд вiдразу виказав би мене. Зрозумiло, що це доручення не надто ii потiшило, але вона погодилася i виконала його сумлiнно. Наступного ранку я побiг до неi i отримав вiдповiдь. Нема чого й говорити, що я поквапився чимшвидше пiти вiд неi, щоб читати i цiлувати лист уволю! Але варто згадати про ту роль, яку взяла на себе мадемуазель Жиро: вона виявила бiльше делiкатностi i скромностi, нiж я мiг би вiд неi сподiватися. Цiлком тверезо оцiнивши, що зi своiми тридцятьма сiмома роками, заячими очима, замурзаним носом, кислим голосом i темною шкiрою вона не може змагатися з двома чарiвними молоденькими дiвчатами в усьому блиску краси, вона не захотiла нi зраджувати iх, нi служити iм i визнала за краще втратити мене, анiж зберегти для них.
Уже протягом довгого часу Мерсере, не отримуючи нiяких звiсток вiд своеi господинi, подумувала про те, щоб повернутися у Фрiбур; i Жиро нарештi переконала ii зробити це. Навiть бiльше, вона дала iй зрозумiти, що добре було б, аби хтось супроводив ii до батька, i запропонувала мене в проводирi. Маленька Мерсере, якiй я теж не був осоружний, визнала цю iдею зовсiм непоганою. Того ж дня вони розповiли менi про свiй план як про справу вже вирiшену. Не знайшовши нiчого неприемного в такому способi розпоряджатися мною, я погодився, гадаючи, що подорож забере не бiльше тижня. Жиро була iншоi думки. Менi довелося признатися у поганому станi своiх фiнансiв. Але все було передбачено. Мерсере погодилася платити за мене в дорозi, а щоб вiдшкодувати витрати, вона, на мое прохання, вiдправила вперед свiй невеликий багаж. Ми вирiшили йти пiшки, невеликими переходами. Так i вчинили.
Менi нiяково говорити про те, що стiльки дiвчат були в мене закоханi. Але оскiльки я не можу похвалитися, що вмiв користуватися цiею закоханiстю, то, гадаю, маю право розповiдати всю правду не соромлячись. Мерсере була молодша за Жиро, менш досвiдчена, вона нiколи не загравала зi мною так же вiдверто, як та, але вона наслiдувала мiй голос, повторювала за мною слова, виявляла менi знаки уваги, якi я мав би виявляти iй, i завжди домагалася, посилаючись на своi страхи, щоб ми з нею спали в однiй кiмнатi, що рiдко обмежуеться самим лише сном, коли йдеться про двадцятирiчного хлопця i дiвчину двадцяти чотирьох лiт.
Проте цього разу справа цим i обмежилась. Мерсере не була позбавлена привабливостi, але я був такий простодушний, що не лише не спробував завести з нею любовну iнтрижку, а навiть жодного разу не подумав про це. Та коли б така думка i прийшла менi до голови, я через власну дурiсть не зумiв би нею скористатися. Я не уявляв собi, як це хлопець i дiвчина можуть спати разом, i вважав, що для приготування такоi жахливоi подii потрiбнi вiки. Якщо бiдолашна Мерсере, оплачуючи моi витрати, розраховувала отримати вiд мене щось у вiдповiдь, вона жорстоко прогадала. Ми приiхали у Фрiбур точнiсiнько в тому становищi, в якому покинули Ансi.
Проiжджаючи через Женеву, я не став нiкого навiдувати, але менi трохи не зробилося млосно на мосту. Щоразу, коли я бачив стiни цього мiста, коли входив у нього, у мене завмирало серце вiд надлишку розчулення. Тодi як шляхетний образ свободи пiдносив мою душу, iдеали рiвностi, еднання i покiрливостi звичаiв хвилювали мене до слiз i пробуджували у менi гострий жаль про цi втраченi блага. Як я помилявся, але якою природною була моя омана! Я бачив у своiй батькiвщинi те, що носив у своему серцi.
Далi наш шлях пролягав через Нiон. Невже отак i пройти, не побачившись iз батьком? Якби в мене i вистачило мужностi вчинити так, я помер би потiм вiд жалю. Я залишив Мерсере в готелi i зважився пiти до батька. Але марно я його боявся! Побачивши мене, його душа вiдкрилася батькiвським почуттям, якими вона була повна. Скiльки слiз пролили ми в обiймах одне одного! Спочатку вiн подумав, що я повернувся до нього. Я розповiв йому про свое життя i повiдомив про свое рiшення. Вiн кволо заперечував. Указавши менi на небезпеки, на якi я себе наражаю, вiн сказав, що безумства тим кращi, чим вони коротшi. Утiм, вiн навiть не спробував утримати мене силою i, думаю, вчинив правильно, але вiн, безперечно, не зробив усього, що мiг би, щоб повернути мене до себе, – чи то вiн вважав, що пiсля зробленого мною кроку менi не слiд змiнювати свого рiшення, чи то не знав, куди мене прилаштувати в моему вiцi. Згодом менi стало вiдомо, що про мою супутницю вiн склав цiлком несправедливу i дуже далеку вiд iстини, але, по сутi, цiлком природну думку. Моя мачуха, жiнка добродушна, трохи солодкувата, зробила вигляд, що хоче залишити мене вечеряти. Я вiдмовився, але пообiцяв погостювати довше, повертаючись назад, i залишив у них маленький згорток своiх речей, який прибув на човнi i тепер заважав менi. На ранок я покинув Нiон, дуже задоволений тим, що виконав свiй обов’язок i побачився з батьком.
Ми без пригод дiсталися до Фрiбура. Пiд кiнець подорожi дбайливiсть, якою оточувала мене мадемуазель Мерсере, дещо згасла. Пiсля прибуття вона почала виявляти менi холоднiсть, та й батько ii, що не потопав у розкошах, теж не дуже привiтно прийняв мене. Довелося зупинитися у харчевнi. Наступного дня я знову пiшов до них; вони запросили мене пообiдати, я не вiдмовився. Ми розлучилися без слiз. Увечерi я повернувся у свою харчевню i другого дня пiшов з Фрiбура, не знаючи напевне, куди попрямувати.
Такий другий випадок у моему життi, коли Провидiння ясно вказувало менi шлях до щасливого життя. Мерсере була дуже добра дiвчина, не блискуча i не надто гарна, але й не потворна. Малорухлива, але дуже розсудлива, якщо не брати до уваги випадкових спалахiв, що звичайно кiнчалися сльозами i нiколи не переходили в бурю. Я iй дуже подобався, тож легко мiг би з нею одружитися i продовжувати ремесло ii батька. Моя любов до музики змусила б мене полюбити i це ремесло. Я залишився б жити у Фрiбурi, непривабливому маленькому мiстечку, населеному, проте, добрими людьми. Зрозумiло, я позбувся б великих втiх, але прожив би спокiйно до своеi останньоi години, i я повинен знати краще за всiх, що менi не варто в цьому випадку вагатися.
Я повернувся – але не в Нiон, а в Лозанну. Менi хотiлося помилуватися живописним озером, а звiдти видно бiльшу його частину. У всьому iншому моi таемнi спонукання були не набагато серйознiшi. Моi дii рiдко скеровувалися далекосяжними планами. Невпевненiсть у майбутньому завжди змушувала мене дивитися на довготривалi у здiйсненнi задуми як на фальшиву приманку. Як i кожен iнший, я сподiваюся, поки це менi нiчого не коштуе, плекати надiю, але якщо для цього потрiбнi довгi зусилля – це вже не для мене. Будь-яка найменша втiха, якщо вона сама даеться менi в руки, спокушае мене бiльше, нiж усi радощi раю. Проте я виключаю звiдси тi втiхи, якi спричиняють за собою страждання. Такi радощi мене не приваблюють, бо я люблю лише чисту втiху, а вона такою не бувае, якщо знаеш, що на тебе чекае каяття.
Менi необхiдно було дiстатися куди-небудь, i що швидше, то краще, оскiльки, заблукавши в дорозi, я опинився ввечерi в Мудонi, де витратив майже всi грошi, крiм десяти крейцерiв, та й тi витратив наступного дня на обiд. Прийшовши увечерi в маленьке село бiля Лозанни, я зайшов до якогось трактиру, не маючи нi шеляга в кишенi, щоб заплатити за нiчлiг, i не знаючи, що далi робити. Я був дуже голодний i, не втрачаючи витримки, велiв подати собi вечерю, неначе мiг щедро заплатити за неi. Потiм пiшов спати i заснув безтурботним сном. Поснiдавши вранцi i довiдавшись вiд хазяiна, що я йому винен сiм батцiв, запропонував йому замiсть розплати в заставу свою куртку. Цей добрий чоловiк вiдмовився; сказавши, що нiкого ще, слава Богу, не оббирав i не мае намiру робити це через якiсь сiм батцiв. Вiн велiв менi залишити собi свою куртку i розплатитися з ним потiм, коли в мене будуть грошi. Я був зворушений його добротою, але менше, нiж можна було сподiватися, i менше, нiж тепер, коли згадую про це. Незабаром я передав йому грошi з надiйною людиною. Навiть важливiшi, але показнi послуги не здаються менi такими гiдними вдячностi, як проста i скромна гуманнiсть цiеi чесноi людини.
Пiдходячи до Лозанни, я роздумував про свое скрутне становище i про те, як виплутатися з нього, не показавши мачусi своеi бiдностi, i порiвнював себе зi своiм другом Вентюром, коли той iшов у Ансi. Я так захопився цiею думкою, що здумав розiграти iз себе в Лозаннi маленького Вентюра, геть забувши про те, що не маю нi його привабливостi, анi його талантiв. Я вирiшив давати уроки музики, якоi не знав, i сказати, що прибув з Парижа, де я нiколи не був. Беручись до здiйснення свого чудового плану, я для початку розпитав про недорогий i пристойний готель, оскiльки в Лозаннi не було спiвочоi школи, де я мiг би посiсти мiсце молодшого викладача, i до того ж я остерiгався знайомитися з артистами. Менi порекомендували якогось Перроте, який брав постояльцiв на пансiон. Цей Перроте виявився чудовою людиною i прийняв мене дуже привiтно. Я виклав йому своi заздалегiдь вигаданi байки. Перроте обiцяв замовити за мене слiвце i пiдшукати менi учнiв i додав, що зажадае з мене грошi лише пiсля того, як я iх зароблю. Його пансiон коштував п’ять екю, що само по собi небагато, але було багато для мене. Вiн порадив менi обмежитися спочатку напiвпансiоном, який складався лише з тарiлки супу на обiд, зате потiм я мiг iсти цiлу вечерю. Я погодився. Бiдолаха Перроте робив менi всi цi послуги вiд щирого серця й нiчого не шкодував, щоб бути менi корисним.
Чому замолоду менi довелося зустрiти так багато добрих людей, а в зрiлi роки я зустрiчав iх так мало? Невже iх порода вичерпалася? Нi, але тепер я змушений шукати iх не в тому середовищi, де знаходив тодi. У простого люду сильнi пристрастi спалахують лише коли-не-коли, вiн чутливiший до природних почуттiв. А у вищих колах такi почуття геть пригнiченi, i пiд iх личиною приховуються розрахунок або марнославство.
З Лозанни я написав батьковi. Вiн прислав менi моi речi i листа, сповненого чудових порад, якими я мiг би скористатися й краще. Я вже згадував про хвилини нез’ясовного безумства, коли я бував сам на себе не схожий. Ось iще один приклад такого настрою, причому один з найяскравiших. Щоб зрозумiти, до якоi мiри у мене тодi голова пiшла обертом, до якоi мiри я, так би мовити, овентюрився, треба лише подивитися, скiльки дурниць примудрився я накоiти за короткий час. Я став учителем спiву, не вмiючи читати ноти, оскiльки, навiть якби шiсть мiсяцiв, проведених з Ле Метром, i пiшли менi на користь, цього, звичайно, було б дуже мало. Крiм того, я вчився у композитора, i цього було досить, щоб я вчився погано. Парижанин iз Женеви, католик у протестантськiй краiнi, я вирiшив змiнити iм’я, як змiнив уже батькiвщину i вiру. Я щосили прагнув бути якомога бiльше схожим на людину, яка була для мене взiрцем. Вiн назвався Вентюром де Вiльневом, а я назвався Воссором де Вiльневом, склавши з лiтер свого прiзвища iм’я Воссор. Вентюр знав композицiю, хоча i приховував це; я ж, не маючи про неi уявлення, хвастався перед усiма, нiби знаю, i, не в змозi пiдiбрати музику навiть до простенького водевiлю, видавав себе за композитора. І це ще не все: представлений пановi де Трейторану, професоровi права, який любив музику i нерiдко влаштовував у себе концерти, я захотiв показати йому зразок своеi творчостi i взявся написати п’есу для його концерту з таким апломбом, неначе знав, як це робиться. У мене вистачило посидючостi попрацювати над цим прекрасним твором два тижнi, переписати його начисто, розписати окремi партii i розподiлити iх з такою самовпевненiстю, немов це був справжнiй шедевр музичного мистецтва. Нарештi, я зробив те, у що важко повiрити, хоча я кажу щиру правду. Щоб гiдно завершити свiй незрiвнянний твiр, я помiстив у кiнцi його гарненький менует, який виспiвували на всiх перехрестях i який, можливо, ще й тепер багато хто пам’ятае, на такi добре всiм вiдомi у той час слова:
Quel caprice!
Quelle injustice!
Quoi! ta Clarisse
Trahirait tes feux! etc.
(Яка вигадка! Яка тяжка кривда! Як! Твоя Кларисса зраджуе обiтницю кохати? І т. д.)
Вентюр навчив мене спiвати цю арiю з акомпанементом до неi, але з iншими, непристойними словами, завдяки яким я ii i запам’ятав. Отож у кiнцi свого твору я помiстив цей менует з акомпанементом, тiльки викинувши слова, i видав його за свiй так упевнено, неначе мав справу з мешканцями Мiсяця.
Ми зiбралися для виконання моеi п’еси. Я пояснив кожному музикантовi темп, спосiб виконання, роздав партитури, метушився з усiеi сили. П’ять хвилин, поки настроювали iнструменти, видалися менi п’ятьма столiттями. Нарештi, коли все було готово, я постукав по своему диригентському пульту згорненим у рурку аркушем паперу. «Приготуйтеся!» Запала тиша. Я з поважним виглядом починаю вiдбивати такт. Ми почали…
Нi, з того часу, як iснують французькi опери, нiхто й нiколи не чув подiбноi какофонii! Хай би що там думали про мiй гаданий талант, результат виявився гiршим, нiж можна було сподiватися. Музикантiв душив смiх, слухачi витрiщали очi i, мабуть, радi були б заткнути собi вуха, але й це iм не допомогло б. Моi кати-оркестранти, бажаючи потiшитися, гупали з усiеi сили так, що не витримали б i глухi. Я терпляче робив свою справу далi; пiт заливав менi очi, але мене стримував сором, i я не наважився утекти i все покинути. Щоб остаточно втiшити мене, слухачi шепотiли одне одному, але так, що це долiтало i до моiх вух: «Просто нестерпно!», «Що за божевiльна музика!», «Та це ж диявольський шабаш!». Бiдолашний Жан-Жак! Тiеi жорстокоi митi ти, звичайно, i не мрiяв, що настане день, коли твоя музика викличе шепiт здивованого захоплення i аплодисменти перед французьким королем i його придворними, i в усiх ложах найчарiвнiшi жiнки впiвголоса вигукуватимуть одна однiй: «Якi чудеснi звуки! Яка чарiвна музика! Вона лине в самiсiньке серце!».
Але особливо розвеселив усiх менует. Не встигли зiграти кiлька тактiв, як зусiбiч пролунали вибухи смiху. Мене вiтали, хвалили за мiй тонкий смак i запевняли, що менует змусить говорити про мене i що я заслуговую на те, щоб моi твори виконувалися скрiзь. Чи варто описувати моi муки i признаватися, що я iх цiлком заслужив. Наступного дня один з моiх музикантiв, Лютольд, зайшов до мене i був такий добрий, що не привiтав мене з успiхом. Глибоке усвiдомлення власноi дуростi, сором, каяття, надзвичайно важке становище, нездатнiсть змовчати у хвилину великого горя змусили мене вiдкритися йому. Я дав волю сльозам i, не вдовольнившись признанням лише свого невiгластва, розповiв йому все, попросивши зберегти мою таемницю, що вiн обiцяв, але не дотримав даного слова. Того ж вечора вся Лозанна знала про мене все, i – дивовижна рiч – нiхто навiть не подав знаку, навiть добрий Перроте, який, незважаючи нi на що, не вiдмовився, як i ранiше, годувати мене i давати притулок.
Я жив дуже сутужно. Наслiдки такого дебюту не могли зробити мое перебування в Лозаннi надто приемним. Учнi не сунули до мене хмарою, у мене не було жодноi ученицi, а мiстяни зовсiм не звертались до мене. Я навчав двох-трьох нiмцiв, чия тупiсть дорiвнювала моему невiгластву, вони наганяли на мене страшенну нудьгу i не стали великими музикантами в моiх руках. Мене запросили лише до одного дому, де дiвчинка – справжне гадюченя – бавилася тим, що показувала менi рiзнi музичнi твори, в яких я не мiг розiбрати жодноi ноти, пiсля чого лукаво спiвала iх у присутностi пана вчителя, щоб показати йому, як це виконуеться. Я так погано вмiв читати ноти з аркуша, що пiд час вищезгаданого блискучого концерту не мав змоги слiдкувати за виконанням музикантiв i не мiг переконатися, чи справдi вони грають те, що стоiть у мене перед очима i що я сам написав.
Серед стiлькох принижень я втiшався новинами, якi отримував час вiд часу вiд двох чарiвних подруг. Я завжди знаходив у жiнках велику розраду. Нiщо так не пом’якшувало мого вiдчаю у знегодах i невдачах, як думка про те, що менi спiвчувае яка-небудь мила жiнка. Проте наше листування незабаром урвалося i бiльше вже не поновлювалось, а винен у цьому був я сам. Переiхавши на нове мiсце, я не повiдомив iм своеi адреси i, змушений обставинами постiйно думати про себе, невдовзi остаточно забув про них.
Уже давно не говорив я нiчого про мою бiдолашну матусю, але читач помилиться, якщо подумае, що я ii теж забув. Я не припиняв думати про неi, мрiяв знову зустрiти ii, i не лише через нужду, а й за потребою серця. Моя палка й нiжна прихильнiсть до неi зовсiм не заважала менi закохуватися в iнших, але iнакше. Жiноча краса завжди пробуджувала у менi нiжнi почуття, але в iнших жiнках цi почуття дорожили лише красою i не змогли б ii пережити, тодi як матуся могла постарiти, стати потворною, а моя нiжнiсть до неi нiтрохи не зменшилася б. Мое серце цiлком перенесло на ii особу те почуття, яке спочатку пробудилося в менi ii зовнiшнiстю, i яка б змiна в нiй не вiдбулася, аби лиш вона залишалася сама собою, моi почуття до неi не могли б змiнитися. Я добре знаю, що зобов’язаний iй вдячнiстю, але, правду кажучи, я про це й не думаю. Хоч би що там робила вона для мене, менi це було байдуже. Я кохав ii не з вiдчуття обов’язку, не з користi, не для годиться, а лише тому, що був народжений для кохання до неi. Коли я закохувався в яку-небудь iншу жiнку, це, признаюся, до певноi мiри захоплювало мене, i я рiдше згадував матусю, але думав я про неi все з тим самим задоволенням, i закоханий чи нi, згадуючи про неi, я завжди вiдчував, що в розлуцi з нею для мене не може бути справжнього щастя.
Не маючи вiд неi так довго нiяких звiсток, я все-таки не вiрив, що втратив ii назавжди, або що вона могла мене забути. Я говорив собi: рано чи пiзно вона дiзнаеться про моi поневiряння i сповiстить про себе; я певен, що знову знайду ii. А поки що для мене вже було радiстю жити в ii краiнi, ходити вулицями, якими ходила вона, повз будинки, де вона жила. Я керувався лише здогадками, оскiльки одним з моiх безглуздих дивацтв було те, що я не наважувався без крайньоi потреби нi запитати про неi, анi вимовити ii iм’я. Менi здавалося, що називаючи ii, я вiдкриваю своi почуття до неi, що моi вуста видають таемницю мого серця, що я до певноi мiри компрометую ii. Я навiть думаю, що до цього домiшувався страх, як би менi не сказали про неi чогось поганого. Про ii вчинок говорили багато, але небагато – про ii поведiнку. Боячись почути те, що менi не сподобаеться, я волiв не говорити про неi зовсiм.
Оскiльки учнi вiдбирали у мене багато часу, а ii рiдне мiсто було всього за чотири лье вiд Лозанни, я вирушив туди на триденну прогулянку, протягом якоi мене не покидало вiдчуття найсолодшого хвилювання. Вигляд Женевського озера та його чудових берегiв завжди мав для мене особливу привабливу силу, якоi не беруся пояснити i яка залежить не лише вiд краси пейзажу, але ще вiд чогось бiльш хвилюючого i зворушливого. Щоразу, наближаючись до кантону Во, я знову переживаю якесь складне почуття, що породжуеться спогадами про панi де Варенс, яка там народилася, про мого батька, який там жив, про мадемуазель де Вюльсон, якiй я вiддав першi пориви свого серця, про багато розважальних прогулянок мого дитинства i, як менi здаеться, щось iще, сокровеннiше i сильнiше, нiж усе це. Коли палке прагнення до щасливого й безтурботного життя, для якого я створений i яке нiяк не даеться менi, розпалюе мою уяву, воно завжди лине до кантону Во, до чарiвних сiл на березi озера. Менi потрiбний сад на березi саме цього, а не якогось iншого озера, а ще вiрний друг, мила серцю жiнка, корова i маленький човен. Я зможу натiшитися цiлковитим земним щастям, аж коли володiтиму всiм цим. Менi самому смiшна наiвнiсть, з якою я кiлька разiв прямував туди для того лише, щоб знайти там це уявне щастя. Я завжди дивувався, коли виявляв у тамтешнiх жителiв, особливо у жiнок, характер, зовсiм не схожий на те, до чого я прагнув. Якою невiдповiднiстю здавалося це менi! Краiна i ii мешканцi завжди здавались менi не створеними одне для одного.
Пiд час цiеi поiздки у Веве, блукаючи чудовим узбережжям, я вдавався до найсолодшоi меланхолii, серце мое палко поривалося до незлiченних невинних радощiв, я розчулювався, зiтхав i плакав, як дитина. Скiльки разiв я зупинявся, щоб наплакатись уволю, i, сiвши на великий камiнь, дивився, як моi сльози падають у воду!
У Веве я зупинився в готелi «Ключ» i за два днi, якi прожив там, нiкого не бачачи, перейнявся до цього мiста такою любов’ю, яка супроводжувала мене в усiх моiх мандрах i змусила мене врештi-решт оселити там героiв свого роману. Я охоче сказав би людям зi смаком i чуттевим серцем: «Їдьте у Веве, вiдвiдайте його околицi, помилуйтеся краевидами, покатайтеся озером i щиро скажiть – хiба не сама природа створила цю мальовничу мiсцевiсть для таких людей, як Юлiя, Клара i Сен-Пре?[56 - Юлiя, Клара i Сен-Пре – персонажi роману Руссо «Нова Елоiза».] Але не шукайте iх там».
Повертаюся до своеi розповiдi.
Оскiльки я був католиком i видавав себе за такого, я вiдкрито i не соромлячись дотримувався того культу, який сповiдував. У недiлю, якщо була година, я ходив на месу в Ассан, за два лье вiд Лозанни. Зазвичай я проходив цей шлях разом з iншими католиками, найчастiше з одним паризьким вишивальником, iм’я котрого вже не пам’ятаю. Це був не такий «парижанин», як я, а справжнiй парижанин з Парижа, архiпарижанин, людина надзвичайно добродушна. Вiн так любив свою батькiвщину, що нi хвилини не сумнiвався в тому, що я саме звiдти, нiби побоюючись проминути добру нагоду поговорити про неi.
До речi, у пана де Круза, повiтового суддi, був садiвник, теж iз Парижа, не менш люб’язний, i вiн вважав славу своеi батькiвщини скомпрометованою тим, що хтось видае себе за ii сина, коли вiн зовсiм не мае честi ним бути. Вiн розпитував мене з виглядом людини, впевненоi, що спiймае мене на якiйсь помилцi, i потiм лукаво посмiхався. Якось вiн запитав мене, що е чудового в Новому Ринку. Можна собi уявити, як мусив я брехати. Проживши в Парижi двадцять рокiв, я повинен був би знати мiсто; проте, якби менi й тепер поставили те саме питання, я заледве змiг би на нього вiдповiсти, вiдтак легко можна було б зробити висновок, що я нiколи не бував у Парижi. Ось так, навiть чуючи правду, люди обманюються, грунтуючись на фальшивих засновках!
Не можу сказати точно, скiльки часу я прожив у Лозаннi. Я не зберiг про це мiсто нiяких особливо яскравих спогадiв. Знаю лише, що, не знайшовши там заробiтку, я вирушив до Невшателя i перебув там зиму. У цьому мiстi менi бiльше пощастило: у мене знайшлись ученицi, i я заробив достатньо для того, щоб розплатитися з моiм добрим другом Перроте, який чесно переслав менi моi скромнi пожитки, хоча я йому заборгував чималеньку суму.
Я поступово вчився музики, викладаючи ii. Жив я тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але мое неспокiйне серце вимагало iншого. Щонедiлi й у вiльнi години в iншi днi я прогулювався навколишнiми полями i лiсами, блукаючи без певноi мети, мрiючи i зiтхаючи й повертаючись у мiсто аж надвечiр. Одного разу в Будрi я зайшов пообiдати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловiка в лiловiй сутанi грецького крою, в хутрянiй шапцi, зi шляхетним обличчям i доброю манерою триматися. Його заледве розумiли, оскiльки вiн говорив якимсь майже незрозумiлим нарiччям, дещо схожим на iталiйську мову. Лише я розумiв майже все, що вiн говорив, iз шинкарем i мiсцевими жителями йому доводилось спiлкуватися за допомогою знакiв. Я сказав йому кiлька слiв по-iталiйськи, якi вiн чудово зрозумiв. Вiн устав i палко обiйняв мене. Ми познайомились, i з того часу я став його перекладачем. Його обiд був повноцiнний, мiй – злиденний, вiн запросив мене роздiлити з ним його трапезу, i я не став церемонитись. Ми пили, розмовляли i швидко подружилися. Вiдтодi ми стали нерозлучнi.
Мiй новий знайомий виявися грецьким прелатом i ерусалимським архiмандритом, йому було доручено зiбрати в Європi пожертви на вiдновлення Святого Гробу Господнього. Вiн показав менi красивi патенти вiд царицi та iмператора, а також вiд багатьох iнших коронованих осiб. Вiн був задоволений тим, що йому вже вдалося зiбрати, але в Нiмеччинi вiн зiткнувся з неймовiрними труднощами. Не розумiючи нi слова по-нiмецьки, по-французьки i по-латинi i знаючи лише грецьку, турецьку i французьку мови, вiн не зiбрав багато грошей у цiй краiнi. Вiн запропонував менi супроводжувати його, ставши його секретарем i перекладачем. Незважаючи на те, що мiй недавно куплений лiловий сюртук непогано пiдходив до моеi новоi посади, я все ж таки не скидався на забезпечену людину. Вiн вирiшив, що вмовити мене буде неважко, i не помилився. Ми швидко дiйшли згоди. Я нiчого не вимагав, а вiн багато обiцяв. Без будь-якоi поруки чи гарантii, зовсiм не знаючи його, я довiрився йому, i вже наступного дня ми вирушили в дорогу до Єрусалиму.
Ми почали нашу подорож з кантону Фрiбур, де вiн не зiбрав великих пожертв. Сан епископа не дозволяв йому просити милостиню чи звертатися до приватних осiб. Звiдти ми попрямували до Берна i зупинилися в гарному на тi часи готелi «Сокiл», де знайшли й гарне товариство. За столом сидiло багато людей, i годували там добре. Я давно вже сяк-так харчувався, тож скористався з нагоди пiдкрiпитися. Архiмандрит був людина свiтська i весела i сам любив посидiти за столом. Для тих, хто його розумiв, вiн добре говорив, адже був освiчений i вмiв козирнути своею грецькою начитанiстю. Якось за десертом вiн колов горiхи i дуже глибоко порiзав собi палець, полилася кров. Показавши присутнiм свого пальця, вiн сказав смiючись: «Mirate signori; questo е sangue pelasgo».[57 - Подивiться, панове, ось кров пеласгiв (iт.). Пеласгами в XVIII ст. називали давнiх грекiв.]
У Бернi моi послуги стали йому в пригодi, а я впорався зi своiми обов’язками краще, нiж сподiвався. Я був набагато смiливiший i красномовнiший, нiж у тому випадку, якби просив для себе. Але справа виявилася не такою простою, як у Фрiбурi: довелося вести частi й довгi перемови з представниками влади, i розгляд паперiв прелата тривав не один день. Нарештi все закiнчилося, його запросили на слухання в сенатi. Я прийшов разом з ним як перекладач, i менi звелiли говорити. Це стало для мене цiлковитою несподiванкою: менi й на думку не спадало, що пiсля довгих нарад з окремими членами сенату я змушений буду знову виступати перед усiм сенатом. Помiркуйте самi, в якому скрутному становищi я опинився! Необхiднiсть виступити не просто на людях, а перед самим бернським сенатом, та ще й без найменшоi пiдготовки, – цього було досить, щоб знепритомнiти такiй соромливiй людинi, як я. Але я не злякався, стисло i ясно виклав суть доручення, покладеного на архiмандрита. Я похвалив благочестя можновладцiв, що зробили свiй внесок у збiр коштiв. Бажаючи пробудити почуття змагальностi в серцях iх превосходительств, я сказав, що й вiд iхньоi звичайноi щедростi очiкую не меншого, а потiм, прагнучи довести, що ця богоугодна справа священна для християн незалежно вiд iх вiросповiдання, я закiнчив свою промову обiцянками небесного благословення всiм тим, хто захоче взяти в нiй участь.
Не скажу, що ця промова справила велике враження, але вона, безперечно, сподобалася, i, коли слухання закiнчились, архiмандрит отримав пристойну суму, а також купу комплiментiв розуму його секретаря. Перекласти цi комплiменти було моiм приемним обов’язком, але переказати iх дослiвно я не наважився. Це був единий раз у життi, коли я говорив публiчно i перед верховними особами, до того ж говорив смiливо i добре. Яким рiзним може бути настрiй однiеi i тiеi ж людини! Три роки тому, провiдуючи в Івердонi[58 - Івердон – мiсто в кантонi Во на березi Невшательського озера.] свого давнього друга пана Рогена, я прийняв депутацiю, що прийшла подякувати менi за книги, подарованi мною до мiськоi бiблiотеки. Швейцарцi – дуже охочi до промов, i цi панове звернулися до мене з промовою. Я почувався зобов’язаним вiдповiсти, але так збентежився, що геть заплутався, i замовк, виставивши себе на посмiховисько. Хоча з природи я соромливий, але замолоду бував iнодi й смiливий, проте в зрiлому вiцi – нiколи. Що бiльше я пiзнавав вищий свiт, то менше мiг пристосуватися до його тону.
Покинувши Берн, ми вирушили в Солотурн,[59 - Солотурн – мiсто за 45 кiлометрiв од Берна iз будiвлями в стилi бароко.] оскiльки архiмандрит мав намiр повернутися до Нiмеччини i дорогою назад пройти через Угорщину i Польщу. На нас чекала тривала подорож, але, оскiльки в дорозi гаманець його наповнювався швидше, нiж порожнiв, вiн не боявся звертати вбiк. Що ж до мене, то я почував себе однаково добре, подорожуючи верхи чи пiшки, i не проти був подорожувати так все життя, але менi не судилося поiхати так далеко.
Приiхавши в Солотурн, ми насамперед пiшли з вiзитом до французького посланника. На лихо для мого епископа, цей посланник, пан де Бонак, був ранiше посланником у Туреччинi, тож мав уявлення про все, що стосувалося Гробу Господнього. Архiмандритовi була надана п’ятнадцятихвилинна аудiенцiя, куди мене не допустили, тому що пан посланник розумiв франкську мову i говорив iталiйською принаймнi не гiрше за мене. Коли грек вийшов, я хотiв був пiти за ним, але мене затримали, тепер настала моя черга. Видаючи себе за парижанина, я як такий перебував пiд юрисдикцiею його превосходительства. Мене запитали, хто я такий, наказали говорити правду, i я обiцяв, але попросив аудiенцii вiч-на-вiч. Посланник вiдвiв мене до свого кабiнету, зачинив за собою дверi, i там, упавши до його нiг, я дотримав свого слова. Я щиросердо розповiв би всю правду, якби й не обiцяли нiчого, бо вiдчував настiйну потребу вилити душу, а що я вже до крихти все розповiв музикантовi Лютольду, не було потреби таiтися i перед маркiзом де Бонаком. Вiн залишився такий задоволений моею розповiддю i щирiстю, з якою я все виклав, що, взявши мене за руку, вiдвiв до своеi дружини, вiдрекомендував мене i коротко переповiв iй мою iсторiю. Панi де Бонак прийняла мене привiтно i сказала, що не слiд вiдпускати мене з грецьким ченцем. Було вирiшено, що я залишуся в будинку посланника, поки для мене не знайдуть вiдповiдного заняття. Я хотiв був пiти попрощатися зi своiм бiдолашним архiмандритом, до якого встиг прихилитися, але менi не дозволили. Його повiдомили про мiй арешт, а годину по тому менi принесли моi скромнi пожитки. Мене до певноi мiри вiддали на пiклування пановi де Ля Мартиньеру, посольському секретарю. Провiвши мене у призначену для мене кiмнату, вiн сказав: «За графа дю Люка у цiй кiмнатi жила вiдома людина, яку звали так само, як i вас. Тепер лише вiд вас залежить, чи зможете ви замiнити ii в усьому i чи говоритимуть коли-небудь: Руссо-перший,[60 - Руссо-перший – маеться на увазi поет Жан Батист Руссо (1671–1741).] Руссо-другий». Тодi я зовсiм не прагнув бути схожим на письменника, i ця схожiсть сподобалася б менi ще менше, якби я мiг передбачити, якою цiною досягну ii в майбутньому.
Слова пана де Ля Мартиньера зацiкавили мене. Я прочитав працi людини, в чиiй кiмнатi оселився, мене похвалили, i я, забравши собi в голову, що маю покликання до поезii, спробував написати кантату на честь панi де Бонак. Але моя цiкавiсть до поезii протрималася недовго. Час вiд часу я складав посереднi вiршi, це корисна вправа для тих, хто хоче виробити вишуканий стиль i навчитися краще писати прозою, але французька поезiя нiколи не здавалася менi такою привабливою, щоб я мiг цiлком присвятити себе iй.
Пан де Ля Мартиньер захотiв познайомитися з моею манерою письма i попросив мене викласти йому у письмовiй формi тi подробицi, якi я повiдомив посланниковi усно. Я написав йому довгого листа, якого, як я дiзнався згодом, зберiг пан де Мар’ян – вiн давно був на службi у маркiза де Бонака i змiнив на цiй посадi де Ля Мартиньера, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб вiн роздобув для мене копiю листа. Якщо вiн чи хтось iнший надасть менi ii, читач знайде текст листа у зiбраннi, яке стане додатком до цiеi «Сповiдi».
Досвiд, якого я набував, поступово вгамував моi романтичнi плани: наприклад, я не лише не закохався в панi де Бонак, а й вiдчув, що не зможу зробити кар’еру в домi ii чоловiка. Посада пана де Ля Мартиньера мала перейти, так би мовити, у спадок до пана де Мар’яна, дозволяючи менi сподiватися, щонайбiльше, на мiсце помiчника секретаря, що зовсiм мене не приваблювало. Тому, коли мене запитали, якi моi намiри, я висловив велике бажання вирушити до Парижа. Посланниковi ця думка сподобалась, адже давала йому змогу спекатися мене. Пан де Мервейе, посольський перекладач, повiдомив мене, що його добрий знайомий пан Годар, швейцарський полковник на французькiй службi, шукае кого-небудь, щоб помiстити до свого юного племiнника, який вступае на службу. Мервейе вважав, що я мiг би пiдiйти для такого призначення. Його слова вирiшили мiй вiд’iзд, i я вiд щирого серця радiв, передчуваючи майбутню подорож, у кiнцi якоi на мене чекав Париж. Менi дали кiлька рекомендацiйних листiв, безлiч добрих порад, видали сто франкiв на дорожнi витрати, i я вирушив у дорогу.
Подорож забрала у мене два тижнi, якi я можу вважати одними з найщасливiших днiв у своему життi. Я був молодий, здоровий, сповнений великих надiй, мав досить грошей, подорожував пiшки i йшов сам. Читачi здивувалися б тому, що я вважаю це перевагою, якби вже не знали про мiй характер. Моi солодкi химери складали менi компанiю, i нiколи ще моя палка уява не породжувала прекраснiших фантазiй. Коли хтось пропонував менi вiльне мiсце в екiпажi чи пiдходив до мене в дорозi, я хмурився, бачачи, як руйнуеться дiм мого щастя, який я споруджував дорогою у Париж.
Цього разу мрii вабили мене до вiйськовоi кар’ери. Я мав намiр вступити до вiйська i сам стати вiйськовим, оскiльки було вирiшено, що для початку я стану кадетом. Я вже бачив себе в офiцерському мундирi з прекрасним бiлим плюмажем. У мене аж дух захоплювало вiд такоi шляхетноi думки. Я мав деякi знання з геометрii i фортифiкацii, мiй дядько служив iнженером, тож я нiби продовжував сiмейну традицiю. Моя короткозорiсть могла б стати деякою перешкодою, але це не бентежило мене, i я розраховував силою холоднокровностi й вiдваги компенсувати цей недолiк. Я десь читав, що у маршала Шомберга був дуже поганий зiр, то чом би не бути короткозорим i маршаловi Руссо? Цi божевiльнi мрii так захопили мене, що я лише й уявляв собi вiйська, укрiплення, тури, батареi i себе самого, що у вогнi й диму спокiйно вiддае накази з лорнетом у руцi. Проте, коли я проходив через мальовничi села, бачив гаi та струмки, iх зворушливий вигляд змушував мене зiтхати вiд жалю. У всьому блиску своеi слави я вiдчував, що душа моя не створена для такого бурхливого життя, i невдовзi, сам не знаючи як, знову линув на своi улюбленi ферми, назавжди вiдмовляючись вiд служiння Марсу.
Як же першi враження вiд Парижа розчарували мене! Зовнiшне оздоблення Турина, краса вулиць, симетрiя i правильнiсть його забудови змушували мене шукати в Парижi чогось ще кращого. Я уявляв собi мiсто не лише велике, а й прекрасне, найзначнiшого вигляду, де на всiх вулицях стоять мармуровi й золотi палаци. Увiйшовши до Парижа через передмiстя Сен-Марсо, я опинився на брудних смердючих вуличках, серед потворних непоказних будиночкiв, бачив скрiзь нечистоту й бiднiсть, жебракiв, биндюжникiв, штопальниць, продавчинь настоянок i старих капелюхiв. Це вiдразу так вразило мене, що вся справжня пишнiсть, яку я згодом бачив у Парижi, не могла згладити цього першого враження, i я назавжди зберiг таемну вiдразу до життя в цiй столицi. Можу сказати, що весь час, поки я жив у Парижi, я тiльки й шукав можливостi оселитися вiд нього подалi. Отакi плоди дуже палкоi уяви: вона перебiльшуе ще бiльше, нiж перебiльшують люди, i бачить завжди бiльше вiд того, що вони розповiдають. Менi так розхвалили Париж, що я уявив його схожим на стародавнiй Вавилон, який, можливо, так само розчарував би мене, якби я його побачив. Те саме сталося зi мною в Оперi, куди я поспiшив пiти наступного дня; те саме сталося з Версалем, а ще пiзнiше – коли я побачив море; те саме вiдбуватиметься зi мною завжди, коли бачитиму те, про що чув дуже багато захоплених вiдгукiв, оскiльки нi людям, нi самiй природi неможливо перевершити багатство моеi уяви.
Судячи з того, як мене прийняли всi тi, кому я передав рекомендацiйнi листи, я вирiшив, що кар’ера моя забезпечена. Найбiльше мене рекомендували пановi де Сюрбеку, який залишив службу i фiлософськи жив на самотi у Банье, але вiн зустрiв мене найменш люб’язно. Я вiдвiдав його кiлька разiв, i вiн жодного разу не запропонував менi навiть склянки води. Люб’язнiше прийняли мене у панi де Мервейе, своячки перекладача, i в його племiнника, гвардiйського офiцера. Мати iз сином не лише привiтно зустрiли мене, а й запросили приходити обiдати в них. Я часто цим користувався пiд час свого перебування в Парижi. Я подумав, що панi де Мервейе була колись гарна; ii чорне красиве волосся лежало кучерями на скронях. Вона зберегла те, що не зникае разом iз красою, – дуже привабливий розум. Вона зробила все, що могла, щоб допомогти менi, але нiхто ii не пiдтримав, i незабаром я розчарувався у спiвчуттi, яке, як менi спочатку здавалося, всi тут до мене виявляли.
Однак треба вiддати справедливiсть французам: вони не так розсипаються в марних обiцянках, як про них кажуть, а коли щось обiцяють, то майже завжди щиро, але iхня манера вдавати, нiби вони спiвчувають вам, обманюе гiрше, нiж слова. Грубi комплiменти швейцарцiв можуть увести в оману хiба що дурнiв. Поводження французiв простiше i тим привабливiше: можна подумати, що на словах вони обiцяють менше, нiж мають намiр зробити для вас, бажаючи згодом приемно вас здивувати. Скажу бiльше: у своiх почуттях вони зовсiм не фальшивi; з природи вони послужливi, людянi, доброзичливi i навiть, хоч би що про них говорили, правдивiшi, нiж люди iнших нацiональностей, але легковажнi i непостiйнi. Вони справдi мають до вас почуття, про якi вам говорять, але цi почуття зникають так само раптово, як i виникають. Розмовляючи з вами, вони думають лише про вас, але як тiльки розлучаються з вами, вiдразу забувають про ваше iснування. Нiщо не довговiчне в iхньому серцi, всi iхнi почуття швидкоплиннi.
Отож менi наговорили багато приемного i зробили мало послуг. Полковник Годар, до племiнника якого мене вiдрядили, виявився огидним старим скнарою, який, потопаючи в розкошi i бачачи мое скрутне становище, захотiв, щоб я служив задарма. Вiн хотiв, аби я став безплатним лакеем, а не справжнiм гувернером для його племiнника, щоб я постiйно був при ньому, за що був би звiльнений вiд вiйськовоi служби, i щоб я жив на кадетську стипендiю, тобто платню простого солдата. Вiн ледве погодився видати менi форму, оскiльки хотiв, щоб я задовольнявся казенним одягом. Панi де Мервейе, обурена його пропозицiями, порадила менi вiдмовитися вiд них, син пiдтримав ii. Менi почали шукати iнше мiсце, але не знайшли нiчого. Тим часом треба було поспiшати: ста франкiв, даних менi на дорогу, не могло вистачити надовго. На щастя, я отримав вiд посланника ще невелику суму, яка виявилася менi дуже до речi, i я думаю, що вiн взагалi не залишив би мене, коли б я мав бiльше терпiння; але нудитись, чекати, просити – для мене рiч неможлива. Терпець менi урвався, я перестав з’являтися, i все було скiнчено.
Я не забув свою бiдолашну матусю, але як ii знайти? Де шукати? Панi де Мервейе, що знала мою iсторiю, допомагала менi в моiх пошуках, але довго – без жодного успiху. Нарештi вона повiдомила мене, що панi де Варенс виiхала з Парижа мiсяцiв два тому, але невiдомо, до Савойi чи до Турина; дехто подейкував, що вона повернулася до Швейцарii. Цього було досить, щоб я наважився вирушити за нею. Я був певен, що в провiнцii, хоч би де вона була, я швидше знайду ii, нiж у Парижi.
Перед вiд’iздом я випробував свiй поетичний талант, написавши послання полковниковi Годару, у якому висмiяв його, як мiг. Я показав свою базгранину панi де Мервейе. Замiсть того щоб покартати мене, як належало б, вона вiд душi посмiялася з моiх уiдливих насмiшок разом зi своiм сином, який, гадаю, не любив Годара; i треба визнати, що полковника важко було полюбити. Менi захотiлося надiслати йому своi вiршi, моi друзi пiдтримали мене. Я вклав вiршi в конверт i надписав його адресу. Оскiльки в Парижi тодi не було мiськоi пошти, я сунув пакет у кишеню i вiдправив його дорогою з Осера. Я й тепер iнодi смiюся, уявляючи собi його гримаси, коли вiн читае цей панегiрик, у якому вiн був зображений як живий. Починався вiн так:
Tu croyais, vieux penard, qu’une folle manie
D’еlever ton neveu m’inspirerait l’envie.
(Ти думав, старий спiдничнику, що дурощi сповнять мене бажанням виховувати твого племiнника.)
Цей маленький вiрш, погано написаний, але не позбавлений дотепностi, що свiдчив про мiй сатиричний талант, – единий подiбний твiр, що вийшов з-пiд мого пера. У мене дуже незлобиве серце, для того щоб я мiг користуватися цим талантом, але я думаю, що з деяких полемiчним творiв, написаних для самозахисту, можна судити, що якби у мене була войовнича вдача, то моiм критикам було б не до смiху.
Думаючи про забутi подробицi мого життя, я найбiльше шкодую, що не вiв щоденника у подорожах. Нiколи я так багато не думав, не жив так напружено, не ставав, так би мовити, до такоi мiри самим собою, як пiд час своiх пiших подорожей. У ходi е щось таке, що надихае i пожвавлюе моi думки; зате, залишаючись на одному мiсцi, я майже не можу думати: мое тiло мусить рухатися, щоб надати руху i розуму. Вигляд сiльськоi мiсцевостi, змiна чарiвних пейзажiв, свiже повiтря, здоровий апетит i бадьорiсть, що з’являються у мене пiд час ходи, вiдчуття невимушеностi в харчевнях, вiддаленiсть вiд усього, що змушуе мене вiдчувати свою залежнiсть, – усе це звiльняе мою душу, дае велику смiливiсть думцi, оточуе мене незчисленним сонмом живих iстот. Я стаю володарем усiеi природи, мое серце, переходячи вiд одного предмета до iншого, з’еднуеться i рiдниться з усiм, що йому подобаеться, оточуе себе привабливими образами, чаруеться чудовими вiдчуттями. Якщо я подумки малюю iх – яка сила пензля, яка свiжiсть барв! Яку виразнiсть мови вкладаю я в них! Кажуть, що все це можна знайти в моiх творах, хоча й написаних на схилi вiку. О, якби я мiг показати твори моеi ранньоi молодостi, створенi в днi поневiрянь, – твори, якi я складав, але нiколи не записував!.. Чому ж я iх не записав?
А навiщо менi було iх писати? – вiдповiм я, навiщо менi було позбавляти себе справжньоi втiхи лише заради того, щоб розповiсти iншим, чим я тiшився? Що менi було до читачiв, до публiки, до всього свiту, коли я ширяв понад хмарами? Крiм того, хiба я носив iз собою папiр i перо? Якби менi довелося турбуватися про все це, жодна думка не прийшла б менi до голови. Я не передбачаю своiх думок, вони приходять, коли iм заманеться, а не тодi, коли хочу я. Вони не приходять зовсiм або ж iх приходить безлiч, приголомшуючи мене своею кiлькiстю i силою. У той час я писав би по десять томiв щодня. Але де знайти час, щоб записати iх? Зупиняючись, я думав лише про ситний обiд, вирушаючи в дорогу – лише про те, щоб iти. Я вiдчував, що за дверима мене чекае новий рай, i думав лише про те, як його вiдшукати.
Нiколи ще я не вiдчував цього так ясно, як пiд час повернення, про яке тепер розповiдаю. Йдучи до Парижа, я думав лише про те, що там робитиму. Я линув думками до своеi майбутньоi кар’ери i здобував ii на теренах слави; але кар’ера ця суперечила поклику мого серця, а живi iстоти шкодили iстотам уявним. Полковник Годар зi своiм племiнником не вживалися з таким героем, як я. Слава Богу, тепер я був позбавлений усiх цих перешкод i мiг скiльки завгодно блукати в краiнi химер, бо нiчого, крiм них, у мене не лишалося. І я так блукав у нiй, що справдi кiлька разiв збився з шляху. А втiм, я й не хотiв iти прямiшим шляхом, оскiльки я вiдчував, що в Лiонi менi доведеться зiйти з неба на землю, i менi хотiлося нiколи не приходити в це мiсто.
Одного разу, навмисно зiйшовши з прямоi дороги, щоб поглянути ближче на мiсцину, що здалася менi особливо мальовничою, я так нею замилувався i так далеко зайшов, що врештi-решт заблукав. Пiсля кiлькох годин марних блукань, втомлений, знесилений з голоду i спраги, я зайшов до якогось селянина. Житло його було непоказним, але iншого поблизу не опинилося. Я думав, що тут, як в Женевi чи взагалi в Швейцарii, всi селяни у змозi надати гостиннiсть. Я попросив селянина нагодувати мене за грошi. Вiн запропонував менi збираного молока i грубого ячмiнного хлiба, кажучи, що у нього немае нiчого iншого. Я з насолодою випив молоко i з’iв хлiб, але це не могло задовольнити людину, змучену голодом i втомлену. Цей селянин, не довiряючи менi, мiг судити про правдивiсть моеi розповiдi з мого апетиту. Сказавши менi, що, як видно, я порядний молодий хлопець i не викажу його, вiн, боязко озираючись, вiдкрив невеликий люк бiля кухнi, спустився в пiдвал i за кiлька хвилин повернувся з чудовим хлiбом з чистого пшеничного борошна, дуже заманливим, хоча й надрiзаним, окостом i пляшкою вина, вигляд якоi порадував мене бiльше, нiж усе решта. До цього було додано чималу смаженю, i я пообiдав так добре, як може пообiдати лише пiшохiд.
Коли я зiбрався заплатити, селянина знову охопив страх i неспокiй. Вiн не хотiв брати з мене грошей, вiн вiдмовлявся вiд них з надзвичайним збентеженням. Найдивнiше було те, що я нiяк не мiг зрозумiти, чого саме вiн боявся. Нарештi вiн з тремтiнням у голосi вимовив страшнi слова про чиновника i доглядача погребiв. Вiн пояснив менi, що ховае вино через акцизи, а хлiб – через податки, i що вiн пропаде, якщо засумнiваються в тому, що вiн помирае з голоду. Те, що вiн у зв’язку з цим розповiв менi i про що я уявлення не мав, справило на мене незабутне враження. Вiн заронив у мою душу сiм’я тiеi непримиренноi ненавистi, яка згодом виросла в моему серцi проти утискiв, що iх зазнае нещасний народ, i проти його гнобителiв. Цей селянин, хоча i небiдний, не смiв iсти заробленого в потi чола хлiба i мiг врятуватися вiд розорення, лише прикидаючись таким самим бiдняком, як i його сусiди. Я вийшов з його будинку настiльки ж обурений, наскiльки й зворушений, сумуючи про долю цiеi чудовоi краiни, якiй природа дала щедрi дари тiльки для того, щоб зробити ii здобиччю суспiльних хижакiв.
Ось единий цiлком виразний спогад, що зберiгся у мене про цю подорож. Я пам’ятаю лише, що, пiдходячи до Лiона, менi хотiлося подовжити свiй шлях, щоб поглянути на береги Лiньйона, оскiльки серед романiв, прочитаних мною разом з батьком, «Астрею»[61 - «Астрея» – знаменитий на той час пасторальний роман Оноре д’Юрфе, дiя якого вiдбуваеться на берегах Лiньйона й рiвнинi Форе.] не було забуто, i вона згадувалася менi найчастiше. Я попросив показати менi шлях у Форез. Із розмови з шинкаркою я дiзнався, що це привабливе мiсце для робiтникiв, бо там багато залiзоробних заводiв i виробляеться чимало залiзного товару. Ця похвала вiдразу охолодила мою романтичну цiкавiсть, i я не визнав за потрiбне розшукувати Дiан i Сiльвандрiв серед ковалiв. Добра жiнка, що так гаряче пiдбадьорювала мене, напевно прийняла мене за слюсаря-пiдмайстра.
Я попрямував до Лiона не зовсiм безцiльно. Пiсля прибуття туди я пiшов у Шазот, до мадемуазель дю Шатле, подруги панi де Варенс, до якоi вона давала менi листа, ще коли я йшов проводжати Ле Метра, тож я був з нею вже знайомий. Мадемуазель дю Шатле повiдомила мене, що ii подруга справдi проiздила через Лiон, але iй невiдомо, поiхала вона до П’емонта чи в Савойю. Вона сказала, що, коли я захочу, вона напише iй, прохаючи дати про себе звiстку, i що менi найкраще дочекатися ii вiдповiдi в Лiонi. Я погодився на цю пропозицiю, але не зважився сказати мадемуазель дю Шатле, що мiй спорожнiлий гаманець не дозволить менi чекати надто довго. Мене утримав вiд такого зiзнання не поганий прийом, навпаки, вона прийняла мене дуже ласкаво й поводилася як з рiвнею, але це якраз i позбавило мене мужностi вiдкрити iй свое справжне становище i спуститися вiд ролi свiтськоi людини до ролi жалюгiдного жебрака.
Менi здаеться, що я досить ясно бачу послiдовнiсть всього, що описую в цiй книзi. Але пам’ятаю, що тодi ж таки я зробив ще одну подорож до Лiона, перебуваючи в такiй самiй скрутi. Одна iсторiя, яку не так-то просто розповiсти, нiколи не дозволить менi забути це мiсто. Якось увечерi я сидiв у Белькурi, пiсля досить бiдноi вечерi, i розмiрковував про те, як менi виплутатися зi скрути. До мене пiдсiв якийсь чоловiк у шапцi. Чоловiк цей скидався на робiтника шовкоткацькоi фабрики, яких у Лiонi називають виготовлювачами тафти. Вiн заговорив зi мною, я вiдповiв, зав’язалась розмова. Ми не проговорили й чвертi години, коли вiн, так само спокiйно i не змiнюючи тону, запропонував менi розважитися разом з ним. Я чекав, що вiн пояснить менi, про яку розвагу йдеться, але вiн, не додавши нi слова, уважив за свiй обов’язок просто подати менi наочний приклад. Ми сидiли зовсiм близько один вiд одного, i ще не досить посутенiло, щоб я не бачив, до якоi вправи вiн готувався. Вiн нiчого вiд мене не вимагав; принаймнi нiщо не вказувало на його намiри щодо мене, та й мiсце було не зовсiм доречне. Вiн саме хотiв, щоб кожен з нас розважився сам по собi, i це здавалося йому такою простою справою, що вiн навiть не припускав, що я можу думати iнакше. А я був такий наляканий його безсоромнiстю, що рвучко скочив на ноги i, не вiдповiвши йому, кинувся щодуху бiгти, думаючи, що негiдник поженеться за мною. Я був такий приголомшений, що, замiсть того щоб повернутися у свое житло на вулицi Сен-Домiнiк, помчав до набережноi i зупинився аж на другому боцi дерев’яного мосту, тремтячи так, наче щойно скоiв злочин. Я був схильний до того самого пороку: цей спогад надовго вилiкував мне вiд нього.
Пiд час нинiшньоi подорожi зi мною трапилася майже подiбна пригода, але наразився я на бiльшу небезпеку. Вiдчуваючи, що моi кошти закiнчуються, я скупо витрачав iх рештки. Я рiдше обiдав у своему готелi, а незабаром i взагалi припинив, виявивши, що за п’ять-шiсть су можу так само ситно наiстися в тавернi, як наiдався в готелi за двадцять п’ять. Припинивши там харчуватися, я соромився залишатися там i на нiч, не тому, що багато заборгував, а тому, що соромився винаймати кiмнату, не даючи хазяйцi нiчого на собi заробити. Пора року була тепла. Одного вечора стояла велика спека, i я вирiшив заночувати в мiстi. Я вже влаштовувався на лавцi, коли абат, проходячи мимо i побачивши моi приготування до сну, пiдiйшов до мене i запитав, чи не залишився я без даху над головою. Я признався у своему важкому становищi, вiн виявив спiвчуття. Вiн сiв поруч зi мною, i ми поговорили. Говорив вiн дуже приемно, i все сказане ним дозволило менi скласти про нього щонайкращу думку. Побачивши мою прихильнiсть, вiн сказав, що живе не дуже просторо, що в нього лише одна кiмната, але вiн не може залишити мене спати ось так, на площi, що вже пiзно шукати менi притулку i що вiн пропонуе менi на цю нiч половину свого лiжка. Я прийняв його пропозицiю, вже сподiваючись завести в його особi корисного друга. Ми прийшли. Вiн запалив вогонь. Його кiмнатка здалася менi маленькою, але чистою, вiн дуже чемно прийняв мене, дiстав iз стiнноi шафи скляний слоiк, у якому виявилися вишнi в горiлцi, ми з’iли по двi вишнi i лягли в лiжко.
Ця людина мала тi самi схильностi, що й мiй еврей з притулку, але виявляв вiн iх не з такою грубiстю. Чи то вiн боявся дiстати вiд мене одкоша i не хотiв, аби нас почули, чи то був не цiлком упевнений у своiх планах, але вiн не наважився звернутися до мене з вiдвертою пропозицiею i намагався розворушити мене, не потривоживши. Бiльш освiчений, нiж першого разу, я незабаром зрозумiв його намiри i здригнувся. Я не знав, до чиiх рук потрапив i в якому домi опинився, тож боявся здiймати галас, щоб не накласти за це життям. Я вдав, нiби не розумiю, чого вiн од мене хоче, але рiшуче показав, що менi дуже набридають його пестощi, i я не бажаю терпiти iх далi. Я був такий переконливий, що йому довелося стримати себе. Тодi, з усiею смиреннiстю i твердiстю, на якi я лише здатен, i прикидаючись далi, що нi в чому його не пiдозрюю, я вибачився перед ним за цю стурбованiсть, яку йому виявив через свою давню пригоду, яку й спробував переповiсти йому у словах таких огидних i жахливих, що, думаю, його й самого занудило вiд моеi розповiдi, i вiн цiлком вiдмовився вiд своiх брудних намiрiв. Решту ночi ми провели спокiйно, вiн навiть сказав менi багато чудових речей. Безперечно, то була людина не без достоiнств, хоча й великий негiдник.
Вранцi пан абат, не бажаючи виказувати невдоволення, заговорив про снiданок i попросив одну з дочок хазяйки, дуже гарну дiвчину, принести його нам. Вона вiдповiла, що iй нiколи. Вiн звернувся до ii сестри, та не завдала собi труду вiдповiсти. Ми чекали, снiданок не приходив. Нарештi ми заглянули в кiмнату дiвчат. Вони зустрiли пана абата без особливих церемонiй. Я мiг похвалитися iх прийомом ще менше. Старша, проходячи мимо, вiдтоптала менi ногу своiм гострим каблуком, а друга несподiвано вiдсунула позаду мене стiлець, на який я збирався сiсти. Їхня мати, виливаючи з вiкна помиi, хлюпнула менi ними в лице. Хоч куди б я став, мене вiдразу зганяли з мiсця, вдаючи, нiби щось шукають, – у життi мене ще так не зустрiчали! У iх зневажливих i насмiшкуватих поглядах я бачив затаений жах, причину якого мав дурiсть не розумiти. Сторопiлий, приголомшений i вже готовий визнати iх усiх навiженими, я почав лякатися й сам, але абат не став прикидатися нетямущим i, розмiркувавши, що на снiданок нам сподiватися не варто, вирiшив пiти в мiсто, а я поквапився пiти за ним, дуже задоволений, що розлучаюся з цими трьома фурiями. Дорогою вiн запропонував менi зайти поснiдати до кафе. Хоч я був голодний як вовк, я не прийняв його пропозицii, а вiн не надто наполягав. Пройшовши ще кiлька кварталiв, ми розлучилися, я – не тямлячи себе вiд щастя, а вiн – дуже задоволений тим, як я думаю, що вiдвiв мене досить далеко вiд свого будинку, аби я мiг легко знову його вiдшукати. Оскiльки нi в Парижi, нi в якому iншому мiстi нiколи зi мною не траплялося нiчого подiбного до цих двох пригод, у мене лишилося дуже погане враження про мешканцiв Лiона, i я завжди вважав його найбiльш розбещеним з европейських мiст.
Спогад про те, як я бiдував у Лiонi, не додае чарiвностi його образовi у моiх спогадах. Якби я, як iншi люди, мiг позичати i боргувати у харчевнях, я легко виплутався б зi скрути, але я не вмiв цього, i подiбнi речi були менi огиднi. Аби зрозумiти, до якоi мiри доходило мое невмiння брати в борг i вiдраза до боргiв, досить сказати, що, проживши майже все життя у скрутних обставинах i часто не маючи навiть шматка хлiба, я нi на мить не затримував платежiв кредиторам, коли тi вимагали у мене грошей, i завжди мав за краще страждати, нiж брати в позику.
Людина, змушена ночувати на вулицi, напевно бiдуе, а саме це не раз траплялося зi мною в Лiонi. Я вважав, що краще витратити останнi грошi на хлiб, а не на нiчлiг, оскiльки смерть з голоду загрожувала менi бiльше, нiж вiд недосипання. Але найдивовижнiше те, що i в такому тяжкому становищi я не вiдчував анi тривоги, анi смутку. Майбутне анiскiльки мене не турбувало, i я чекав на вiдповiдь, яку мала отримати мадемуазель дю Шатле, ночував просто неба i спав прямо на землi чи на лавцi так само спокiйно, як на ложi, устеленому трояндами.
Пам’ятаю, одного разу я провiв чарiвну нiч за мiстом, на дорозi, що звивалася понад берегом Рони чи Сони, – не пригадую точно, якоi з двох рiчок. Потойбiч до дороги терасами спускалися сади. Того дивовижного вечора стояла сильна спека, роса зволожувала пониклу траву, вiтру не було, в повiтрi вiдчувалася приемна прохолода, призахiдне сонце пiдсвiчувало червоною барвою хмари, вiддзеркалення яких надавало водi рожевого вiдтiнку, у садах перегукувалися солов’i. Я йшов у якомусь екстазi, всiм серцем i душею тiшачись чарiвнiстю ночi i лише зiтхаючи про те, що тiшуся всiм цим наодинцi. Поглинутий своiми солодкими мрiями, я загулявся до пiзньоi ночi, не помiчаючи втоми. Нарештi вiдчув, що втомився. Я з насолодою лiг на якусь кам’яну плиту в своерiднiй нiшi чи склепiнчастому заглибленнi стiни на однiй з терас; верхiвки дерев утворили покров над моiм ложем, якраз надi мною спiвав соловей, i я заснув пiд його спiв. Мiй сон був солодкий, а пробудження ще солодше. Вже зовсiм розвиднилося; розплющивши очi, я побачив воду, зелень i мальовничий пейзаж. Я встав, потягнувся, вiдчув голод i весело попрямував до мiста, вирiшивши ситно поснiдати на своi останнi дванадцять су. Я був у такому гарному настроi, що йшов i спiвав усю дорогу; пам’ятаю навiть, що спiвав кантату Батiстена[62 - Батiстен (справжне iм’я Жан Батiст Штук; 1680–1755) – придворний композитор i скрипаль-вiртуоз, автор кiлькох збiрникiв кантат, а також опер i концертiв.] «Купання Томерi», яку знав напам’ять.
Хай благословить Бог доброго Батiстена з його кантатою, бо вона забезпечила менi кращий снiданок, нiж той, на який я розраховував, i ще кращий обiд, на який я не розраховував зовсiм! Я йшов i спiвав i раптом почув позаду себе чиiсь кроки. Оглянувшись, я побачив ченця-антонiанця, який слухав мене з очевидним задоволенням. Вiн пiдiйшов, привiтав мене i спитав, чи знаю я ноти. Я вiдповiв, що трохи знаю, усiм своiм виглядом даючи зрозумiти, що знаю iх дуже добре. Вiн продовжував розпитувати мене, i я розповiв йому частину своеi iсторii. Вiн запитав, чи не доводилося менi переписувати ноти. Я вiдповiв: «Частенько». То була правда. Кращим способом навчитися музики було для мене переписування нот. «Чудово, – сказав вiн, – ходiмо зi мною, я можу дати вам заняття на кiлька днiв, протягом яких ви не матимете потреби нi в чому, якщо тiльки погодитеся не виходити з кiмнати». Я охоче прийняв пропозицiю i пiшов за ним.
Антонiанця звали Ролiшон, вiн любив музику, добре знав ii i спiвав маленькi концерти, якi влаштовував зi своiми друзями. То було цiлком невинне i чесне захоплення, але, очевидно, пристрасть його до музики доходила до божевiлля, яке вiн мусив до певноi мiри приховувати. Вiн провiв мене в маленьку кiмнатку, де я побачив багато переписаних нот. Вiн дав менi для переписування iншi ноти, зокрема й тiеi кантати, яку я спiвав i яку вiн сам через кiлька днiв мав спiвати. Я провiв там три-чотири днi, присвячуючи переписуванню весь час, коли не iв, бо нiколи в життi я не почував себе таким голодним i нiде мене так смачно не годували, як у Ролiшона. Вiн сам приносив менi з кухнi iжу. Нiколи ще не iв я з таким задоволенням, i треба признатися, що дармовi харчi були дуже до речi, оскiльки я на той час висох, як скiпка. Я працював майже так само охоче, як iв, але мое серце, правду кажучи, не позбавило мене вiд багатьох помилок.
Через кiлька днiв Ролiшон, зустрiвши мене на вулицi, сказав менi, що переписанi мною ноти зовсiм непридатнi для виконання, так багато в них пропускiв, повторiв i плутанини. Треба визнати, що до цiеi справи я був дуже мало здiбний не тому, що я писав негарно чи переписував неточно, а тому, що нудьга вiд тривалоi працi робить мене таким неуважним, що я бiльше стираю i виправляю, нiж пишу, i якщо не звiряю переписане якнайуважнiше, то воно для виконання не годиться. Тож, бажаючи зробити все добре, я все зiпсував i, намагаючись виконати роботу швидко, робив ii абияк. Незважаючи на це, Ролiшон так само добре ставився до мене i на прощання ще дав менi грошей, якi я зовсiм не заслужив. Цi грошi допомогли менi остаточно стати на ноги, а через кiлька днiв я отримав звiстку вiд матусi iз Шамберi, а разом з нею i деяку суму на подорож до неi. Я радо здiйснив ii бажання. Вiдтодi моi кошти нерiдко були обмеженi, але менi нiколи не доводилось голодувати. Про той час я згадую з вдячнiстю Провидiнню. Тодi я пережив злиднi i голод востанне.
Я залишався в Лiонi ще майже тиждень, чекаючи, поки мадемуазель дю Шатле виконае матусине доручення. Тепер я частiше заходив до неi, маючи втiху розмовляти з нею про ii подругу, до того ж менi вже не доводилося приховувати вiд неi свого становища. Мадемуазель дю Шатле не можна було назвати нi молодою, анi вродливою, але вона не була позбавлена грацii; вона була доброзичлива i проста, а розум ii надавав цiй простотi особливоi краси. У неi була схильнiсть до спостережливостi звичаiв, що допомагае вивчати людей. І саме вiд неi цього навчився i я. Вона полюбляла романи Лесажа, особливо iй подобався «Жиль-Блаз», вона часто говорила менi про нього i дала менi почитати цю книжку. Я прочитав ii iз задоволенням, але тодi я ще не дозрiв для такого читання; менi потрiбнi були романи з палкими почуттями. Отож, весь свiй час я проводив у вiдокремленiй приймальнi мадемуазель дю Шатле, поеднуючи приемне з корисним. Поза сумнiвом, що цiкавi й розумнi розмови з гiдною жiнкою сприяють розвитку молодоi людини бiльше, нiж книжкова фiлософiя. У Шазотi я познайомився ще й з iншими пансiонерками та iхнiми подругами, у тому числi i з однiею юною особою рокiв чотирнадцяти на iм’я мадемуазель Серр, на котру я не звернув тодi особливоi уваги, але через вiсiм чи дев’ять рокiв палко в неi закохався, i не без пiдстав, бо вона була чарiвна дiвчина.
Чекаючи незабаром побачити милу матусю, я дав перепочинок своiм химерам. Реальне щастя, що очiкувало на мене в недалекому майбутньому, позбавляло мене потреби шукати його у мрiях. Я не тiльки знову зустрiвся з нею, а й дiстав поряд з нею i завдяки ii зусиллям добре становище. Вона написала, що знайшла для мене вiдповiдне заняття, яке дозволить менi залишатися з нею. Я намагався вгадати, яке це могло бути заняття, але здогадатися виявилося неможливо. Матуся прислала менi досить грошей, щоб я мiг подорожувати, не вiдмовляючи собi нi в чому. Мадемуазель дю Шатле умовляла мене взяти коня, та я не погодився, i правильно учинив: я позбавив би себе втiхи востанне в життi помандрувати пiшки. Своi прогулянки на околицях Мотье я не можу назвати подорожами.
Дивна рiч, але моi мрii стають найприемнiшими тiльки тодi, коли менi живеться найгiрше, i, навпаки, вони найсумнiшi, коли життя менi усмiхаеться. Моя вперта голова не хоче пiдкорятися обставинам, не хоче лише прикрашати iх, вона хоче творити. Реальнi речi уявляються менi такими, якi вони е, i тому моя уява може надати краси тiльки вигадцi. Якщо я хочу намалювати образ весни, треба, щоб стояла зима, якщо я хочу описати красиву мiсцевiсть, я повинен сидiти в чотирьох стiнах, i я сто разiв говорив, що, якби мене кинули до Бастилii, я створив би там образ свободи. Йдучи з Лiона, я бачив перед собою лише приемне майбутне, радiв i мав на те всi пiдстави. Йдучи з Парижа, я не бачив попереду нiчого доброго, i радiти менi особливо не було чому. Але тепер мене не вiдвiдували такi чарiвнi мрiяння, як на шляху з Парижа. У моiй душi панував спокiй, от i все. Я з розчуленням чекав зустрiчi зi своею прекрасною подругою. Я наперед тiшився, але без сп’янiння, тим, як житиму поряд з нею; але я завжди цього чекав, зi мною неначе не трапилося нiчого нового. Я все бiльше хвилювався через те, що менi доведеться робити, нiби це було так важливо. Я насолоджувався спокiйними i ясними думками, але не переживав небесних захоплень. Усе навколо чарувало мiй погляд, я милувався краевидами, звертав увагу на дерева, будинки, струмки, запитував шлях на перехрестях, боявся заблукати, але не збивався з дороги. Одне слово, я не заносився у хмари, я був там, де був, поки ходив, i нiде бiльше.
Моi розповiдi про подорожi схожi на самi подорожi: я нiяк не можу дiйти до кiнця. Я наближався до матусi, i мое серце радiсно билося, але я не прискорював крок. Менi подобалося ходити не поспiшаючи i зупинятися, де здумаеться. Бурлацьке життя чудово пiдходило менi. Йти пiшки, коли гожа днина, гарною мiсцевiстю, не поспiшати i в кiнцi подорожi побачити щось дуже приемне – ось яке життя менi найбiльше до смаку. Читач уже знае, яку мiсцевiсть я вважаю гарною. Рiвнини, хоч якi б гарнi вони були, нiколи не здаються менi прекрасними. Менi потрiбнi гiрськi потоки, скелi, ялини, темнi хащi, гори, крутi дороги, якими треба видиратися нагору i спускатися, з прiрвами обабiч, що так лякали мене. Дорогою до Шамберi я цiлком намилувався усiм цим.
Неподалiк вiд однiеi гори iз зрiзаною вершиною, яку називають Па де л’Ешель, якраз пiд широкою дорогою, висiченою в скелi, у мiсцинi пiд назвою Шай, бiжить i клекоче в глибокiй ущелинi маленька рiчка, яка, здаеться, витратила тисячолiття для того, щоб пробити собi шлях. Щоб уникнути нещасних випадкiв, дорогу обгородили парапетом, завдяки чому я мiг вдивлятися в безодню i вiдчувати запаморочення скiльки менi завгодно, – у моiй пристрастi до круч найзабавнiше те, що у мене вiд них паморочиться голова, i менi дуже подобаеться це запаморочення, аби я сам був у безпецi. Мiцно спираючись на парапет, я нахилявся вперед i стояв так годинами, поглядаючи час вiд часу на пiну i блакитну воду, ревiння якоi я чув крiзь крики ворон i яструбiв, що перелiтали зi скелi на скелю, з однiеi гущавини дерев в iншу, за сотню туазiв[63 - Туаз – старовинна французька мiра довжини, у перекладi з фр. – «сажень», використовувалася до введення метричноi системи.] надi мною. Там, де схил був рiвний, а заростi кущiв негустими, щоб крiзь них могли пролiтати каменi, я назбирував найбiльшi, якi ледве мiг пiдняти, i складав iх на парапетi; потiм, кидаючи iх один за одним униз, я тiшився, дивлячись, як вони котяться, пiдскакують i розбиваються на тисячi уламкiв, перш нiж долетять до дна ущелини.
Ближче до Шамберi я спостерiгав подiбне ж видовище, але в зворотному напрямку. Дорога там проходить бiля пiднiжжя такого гарного водоспаду, яких я бiльше нiколи не бачив. Гора така крута, що вода вiдриваеться вiд неi i вигнутим струменем падае досить далеко, так що мiж водоспадом i скелею можна пройти, iнодi навiть не замочивши одягу. Але якщо забути про обережнiсть, вимокнути дуже легко, що й трапилося зi мною. Рiч у тiм, що, спадаючи з величезноi висоти, вода розбиваеться i перетворюеться на пил, i якщо пiдiйти дуже близько до цiеi водяноi хмари, то спочатку не помiтиш, що потрапив пiд бризки, але скоро промокнеш до нитки.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhan-zhak-russo/spovid/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Всерединi i пiд шкiрою (лат.) – рядок iз вiрша давньоримського поета Персiя: «А тебе i без шкiри, i в шкiрi я знаю».
2
Цю думку Руссо повторюе також в листах до Мальзерба вiд 4 сiчня 1762 р. та Дюкло вiд 13 сiчня 1765 р.
3
Ле Сюер Жан (1602–1681) – французький протестантський священик та iсторик церкви.
4
Боссюе Жак-Бенiнь (1627–1704) – французький проповiдник, письменник, iдеолог абсолютизму. «Бесiди про всесвiтню iсторiю» написав для спадкоемця французького престолу, намагався довести «божественнi права» короля.
5
Плутарх – грецький iсторик I ст. до н. е.
6
Нанi Джованнi (1616–1678) – iсторик та полiтичний дiяч Венецiанськоi республiки; праця, яку згадуе Руссо, мае назву «Історiя Венецii з 1613 по 1671 р.».
7
Овiдiй – останнiй з поетiв «золотоi доби» римськоi лiтератури. «Метаморфози» («Перевтiлення») – найбiльша поема римськоi лiтератури.
8
Ля Брюер Жан де (1645–1696) – французький письменник, автор «Характерiв, або Моральних портретiв» (1688).
9
Фонтенель Бернар Ле Бов’е де (1657–1757) – французький письменник, автор науково-популярного твору «Бесiди про множиннiсть свiтiв» та «Дiалогiв мертвих», в яких представленi дiалоги великих людей давнини на рiзноманiтнi фiлософськi та моральнi теми.
10
Реальними iсторичними постатями Стародавнього свiту, що згадуються в «Життеписах» Плутарха як патрiоти та борцi за щастя родини, е Агезiлай, Брут та Аристид; натомiсть Орондат, Артамен i Юве – героi романiв французьких письменникiв XVII ст. мадам де Скюдерi та Кальпренеду.
11
Гай Муцiй Сцевола – легендарний римський герой, який спалив пiд час допиту на вогнi свою лiву руку.
12
Тiрсiсе, я не могла слухати твою сопiлку пiд в’язом: про це вже говорять у нашому селi. Серцю небезпечно аж так прихилятися до пастуха. І в троянди завжди е колючки (фр.).
13
Боссе – селище на кордонi Францii та Швейцарii, година дороги вiд Женеви.
14
Кат (лат.).
15
Терпiнням i працею всього добудеш (лат.).
16
Перший був афiнським полководцем, спiворганiзатором Першого Афiнського морського союзу, за що отримав прiзвисько Справедливий; другий – увiйшов в iсторiю як зрадник Цезаря.
17
«Елементи» Евклiда – основний твiр Евклiда, давньогрецького математика та основоположника математики.
18
Пiетистка – прихильниця пiетизму, однiеi з найбiльш святенницьких сект у протестантизмi, що виникла наприкiнцi XVII ст. в Нiмеччинi.
19
Італiйський шарлатан Гамба-Корта – iм’я з iталiйськоi перекладаеться як «Коротка нога». Італiйська приказка – «у брехнi короткi ноги».
20
Нав’ючений осел (савойський дiалект).
21
Цезар i Ларiдон – iмена двох собак з байки Лафонтена «Виховання».
22
Ас – давньоримська мiдна монета.
23
Гесперидовий сад – за давньогрецьким мiфом, у Гесперид, доньок титана Атланта, був на «блаженних островах» сад iз золотими яблуками, який охороняв дракон.
24
Сен-Жерве – щiльно населений квартал Женеви в нижнiй частинi мiста, де жили переважно годинникарi. Мiсцева знать жила у верхнiй частинi мiста.
25
Дворяни Кюери (cuiller, ложка, фр.) – прибiчники герцога Савойського, який боровся iз женевськими протестантами; запевняли, що здолати своiх ворогiв iм так само легко, як з’iсти кисiль ложками (звiдси символiчна ложка на шиi).
26
Король Вiктор-Амадей – король Сардинського королiвства.
27
Барон Мельхiор фон Грiмм – його образ набувае протилежного представлення в двох частинах «Сповiдi».
28
Клятий собака! Брутальна тварюка! (Іт.)
29
Генрiх IV (1553–1610) – король Францii, був протестантом, але заради французького престолу перейшов у католицизм.
30
Із срiблом стрiчка – епiзод, що став чи не найбiльш дослiджуваним у лiтературознавствi, зокрема його детально аналiзуе Поль де Ман.
31
У Гомера в ІІ пiснi «Ілiади» Терсiт постае потворним, зухвалим боягузом, крикуном з табору ахейцiв, якого Одiссей покарав за образу Агамемнона. Разом з тим напади Терсiта е продовженням нападiв на Агамемнона Ахiлла, проте мiж ними не проводиться паралель, оскiльки Терсiт чи не единий в «Ілiадi» негативний герой.
32
Крускантизм – лiтературний рух, спрямований на очищення iталiйськоi мови вiд запозичених вульгарних i взагалi «нелiтературних» слiв та зворотiв. Назва походить вiд флорентiйськоi академii Делла Круска.
33
Данжо Луi (1643–1723) – абат, член Французькоi академii, автор праць з граматики.
34
Федр (І ст. до н. е.) – давньоримський байкар.
35
Герон Александрiйський (друга половина I ст. до н. е.) – давньогрецький математик i механiк, якого вважають найбiльшим винахiдником. Геронiв водограй – механiзм, де вода ллеться пiд дiею тиску на воду i на повiтря.
36
Сен-Пре та Юлiя кохають одне одного протягом багатьох рокiв. Тут маеться на увазi епiзод, коли пiсля довготривалоi кругосвiтньоi мандрiвки Сен-Пре отримав запрошення вiд Юлii та ii чоловiка Вольмара пожити в iхньому маетку.
37
Дiйовi особи з роману Руссо «Нова Елоiза».
38
Фрiбур – мiсто на заходi Швейцарii.
39
Пуфендорф Самуель фон (1632–1694) – нiмецький iсторик та юрист, один з основоположникiв теорii природного права. Його твори, у тому числi «Про закон природи i народiв», були перекладенi кiлькома европейськими мовами.
40
Сент-Евремон Шарль Марготель де Сен-Денi (1613–1703) – французький письменник i фiлософ-моралiст, який iстотно вплинув на розвиток французькоi лiтератури i публiцистики.
41
«Генрiада» – епiчна поема Вольтера (1723) про подii часiв правлiння Генрiха IV.
42
Можливо, давня повага до кровi iхнiх володарiв заговорила на його користь у серцях цих зрадникiв (фр.).
43
Цими лiками лiкували венеричнi хвороби.
44
Лазаристи – католицьке чернече братство, яке заснував св. Венсан де Поль у XVII ст. Свою назву братство дiстало через те, що орден розташовувався в будинку, який належав ордену св. Лазаря
45
Клерамбо – маловiдомий французький композитор XVIII ст.
46
«Алфей i Аретуза» – бог рiки Алфей закохався у нiмфу Аретузу зi свити Дiани. Рятуючи свою нiмфу вiд Алфея, що гнався за нею, Дiана перетворила ii на джерело, води якого протекли царством Плутона, де побачили зниклу Прозерпiну, i повернулися на землю сицилiйських долин, де ii наздогнав буремний потiк рiки Алфей. Пiсля зiзнання в почуттях бога рiки iхнi води поеднались.
47
Тут: гомосексуалiзм.
48
Шамберi – мiсто на сходi Францii.
49
«Закоханий в самого себе» – повна назва комедii Руссо «Нарцис, або Закоханий в самого себе»; написана 1733 р., поставлена у Парижi в 1752 р. Самозакоханим юнаком у творi Руссо постае Валер.
50
«Листи з Гори» (1764) – полiтичний памфлет Руссо, спрямований проти аристократичноi партii Женеви.
51
Пан Фремон – Руссо мав на увазi Жана Фрерона – французького критика, що видавав журнал «Лiтературний рiк», супротивник енциклопедистiв, у першу чергу – Вольтера; в першi роки свого перебування у Парижi Руссо був з ним у дружнiх стосунках, але потiм вони розiйшлися. Змiна прiзвища реальноi людини з бiографii Руссо в текстi «Сповiдi» е ще одним аргументом на користь того, що твiр не е документом з життя Жан-Жака Руссо, а художнiм текстом, для якого характерна автофiкцiональнiсть.
52
«О живодайний Творець зiрок» (лат.).
53
Мотет – вокальний багатоголосий твiр полiфонiчного складу.
54
Сардинський король Вiктор-Амадей II в 1730 р. зрiкся престолу на користь свого сина Карла-Еммануiла ІІІ, потiм намагався повернути собi владу, але був заарештований та ув’язнений. Руссо мае на увазi викликану цими подiями змiну правлiння та хвилювання серед населення Турина, столицi Сардинського королiвства.
55
Поет «золотого вiку» римськоi лiтератури Горацiй вважав, що стриманий в коханнi чоловiк набувае незалежностi вiд примхливих забаганок своеi подруги (афоризмом стали його слова: «Володiй своiми пристрастями, iнакше вони пiдкорять тебе»). У 12-му вiршi збiрки «Еподи» читаемо:
Тепер – живу Лiкiском, що й дiвчат йому
Нiжностi вчити не грiх, як сам вiн похвалявся;
З тих пут вже не звiльнюсь я, бо нi друзi тут
Вже не зарадять нiчим, анi лихi наклепники.
Хiба що iнший хлопець, в кого кучерi
В’ються до нiжних рамен, чи бiлолиця дiвчина.
(Переклад А. Содомори. Цитуеться за: Горацiй. Твори. – К.: Днiпро, 1982.)
Горацiй сповiдував кохання-гру, а не кохання-пристрасть.
56
Юлiя, Клара i Сен-Пре – персонажi роману Руссо «Нова Елоiза».
57
Подивiться, панове, ось кров пеласгiв (iт.). Пеласгами в XVIII ст. називали давнiх грекiв.
58
Івердон – мiсто в кантонi Во на березi Невшательського озера.
59
Солотурн – мiсто за 45 кiлометрiв од Берна iз будiвлями в стилi бароко.
60
Руссо-перший – маеться на увазi поет Жан Батист Руссо (1671–1741).
61
«Астрея» – знаменитий на той час пасторальний роман Оноре д’Юрфе, дiя якого вiдбуваеться на берегах Лiньйона й рiвнинi Форе.
62
Батiстен (справжне iм’я Жан Батiст Штук; 1680–1755) – придворний композитор i скрипаль-вiртуоз, автор кiлькох збiрникiв кантат, а також опер i концертiв.
63
Туаз – старовинна французька мiра довжини, у перекладi з фр. – «сажень», використовувалася до введення метричноi системи.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения